Тотальне безсоння – два тижні – куку, зозулько,
Ще ніч перебути – не полем брести навскіс,
І кіс серпентарій – круг білої шиї
мулько
І кулька навиліт – під ноги –
адью, Улісс,
Небачений досі – доволі чекань –
достоту
Дурного робота – його виглядати
всоте...
«До»–«ре», а з найвищого «ля» – як зі скелі – в Лету:
«Легкого польоту!» –
:тузи
:королі
:валети...
Та дзвінка козирна – дограти в цю ніч, і ґрати
На вікнах сумління... осине гніздо думок...
- Давай в підкидного.
Не страшно зі мною грати?
- На душу?
- На душу.
- Задушиш?
- Задушу.
- Ок.
Окате мовчання пливе молоком до хати,
бо води недремні зірвали міста-мости..
...і тиша звивається гадом: не спа...не спати...
...гаряча бритванка постелі
де риба – ти.

І лусочки щастя – ножем вогняної хоті
А місяць, а серпик, а серпень...
а що там...
потім?
І шкіпер регоче – до раю без шкіри? зась!
Тотальне безсоння
Тотемна любов
Ка-
-рась
...то темне відлуння – ундіна співа – ні звуку...
І води надходять – вже вище і губ, і брів...
...якби тільки міг
потримати мене за руку
...якби тільки душу зігріти
мені
зумів...

Хворієте, на жаль, не мною, ні.
І я хворію теж, на жаль, не Вами.
Тому хисткі підвалини земні
Не зрушаться під нашими ногами.
Не граюся, немов смішне дитя,
Важливими словами, бо не можна.
Нам не страшне задушливе биття
П'янкої хвилі дотиків тривожних.

І до вподоби те, що при мені
В обійми Ваші лине інша юнка,
І що не я в пекельному вогні
Горітиму від Вашого цілунку.
Що імені мого, мій ніжний, не
Згадаєте ні з ким, ніколи - всує...
Що в церкві - урочисте і сумне -
Для нас не пролунає: Алілуя!

Спасибі Вам - рукою, серцем теж,
За те, що Ви, у горі та у щасті,
Так любите: єством усім, без меж,
За зустрічі призахідні нечасті,
За наші не-прогулянки нічні,
За те, що не збулося поміж нами, -
Хворієте - на жаль! - не мною, ні.
І я хворію теж - на жаль!- не Вами.
2009

ОРИГІНАЛ
Марина Цветаева

Мне нравится, что Вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не Вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.
Мне нравится, что можно быть смешной -
Распущенной - и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что Вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не Вас целую.
Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью - всуе...
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: Аллилуя!

Спасибо Вам, и сердцем и рукой,
За то, что Вы меня, не зная сами,
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами,
За наши негулянья под луной,
За солнце не у нас над головами, -
За то, что Вы больны - увы! - не мной,
За то что я больна -увы! - не Вами!

1915

7

Что в имени тебе моём?
А.С. Пушкин

Що в імені тобі моїм?
Хіба ж у ньому - сутність вища?
Хіба його не може знищить
Час, владний над усім земним?

З чим порівняю імена?
Зі світлом, що на хвилях грає
Єдину мить - і враз зникає,
Печаль лишається одна.

А що в печалі? Згадка днів
Минулих, чи відлуння смерті?
У цій шаленій круговерті
Ти не почуєш тихий спів.

Та хай лишиться образ цей
Мов чиста музика з тобою -
Тоді не станеш сиротою
Серед байдужості людей.

(півночі проваландалися з Дніпром по Щекавиці - не вивчила як слід фонетики, отримала четвірку від Прокопової - і дуже переживала)))
1992

Скільки коштує ваша ввічливість?
Ваше «Здраствуйте!» і «Спасибі»?
Скільки коштує ваша усмішка?
Я платити за це готова!
Порахуйте, не прибідняйтеся!
Прейскурант не потрібен - рибі,
А – людині без нього?
Як же це?!
За кожнісіньке добре слово!

Серце грубістю протикається,
Слово гостре – як ніж по венах…
Що ж ви зграєю в душу кинулись?
Все хапаєтесь за рукава?
Я сьогодні – дітей вам ввірила, -
Найдорожче, що є у мене…
Скільки ж ваше терпіння коштує,
Слово сонячне і ласкаве?

І по чім берете за лагідність?
Доброта зазнає інфляції?
Серце - куплено?
Слово – продано?
І – на складі немає душ?
Нам би тільки –
Привітний погляд ваш!
Хоч по акції, хоч без акції,
Хоча б декого з вас, Наталочок,
І Тамарочок, І Катюш…

Вам майбутнє заплатить дорого,
До сльозинки віддасть сторицею,
Не хвилюйтеся, не залишаться
Жодні очі у вас в боргу…
25.11.09.

Усім по скибочці з хлібини пам’яті -
Розгладиш аркуші буденно вим’яті.
Коса розбурхана торкнеться гребеня,
І юність виблисне з-під сивих кременів.
По слову слово, і - розмова точиться
Про сум, веселощі, марноти, почесті.
До крихти крихтонька в журбі та радості…
Сплетуться веснами зелені паростки,
П'янкими мріями, літами стиглими –
Усе, що маємо, усе, що встигли ми.


22.11.2009

На майдані рано-вранці
Влаштували миші танці.
Музикантів запросили –
Ті ушкварили щосили,
Не вагалися ні хвильки,
Та й заграли коломийки.
Мишки носиками – в коло,
Не стрибали так ніколи.
Коломийка – бистра, жвава!
Файна мишача забава!

Ти в куточку не тулися,
А до танцю теж берися!

2009

Нике

Когда дядюшка Гершвин в обнимку с тётушкой Эмми зайдут к тебе на чай: «нам с мятой, не надо премий», он будет сидеть в углу, незаметный, как тень от спицы, но внезапно окажется многотел, многорук, многолиц, и
ты вдруг захочешь приговорить его к высшей мере, он вздохнёт устало: «Ты опять за своё? Не буди зверя», уронит тебе на рёбра свои ангельские ладони, а тебе будет сниться долго, что ты тонешь… тонешь,

что в тебе прорастают водоросли /через руки и ноги босы/, на которых хоть вешайся, хоть плети из них косы, что тобою гуляют рыбы, рачки, черепахи даже, и все говорят тебе что-то, но это уже не важно. он прикоснётся к груди, животу, подержит за локоть крепко, в тебе качнётся трава-мурава: good bye, детка! посидит на сливовой ветке укуренной синей птицей.

так и кончится твой ноябрь,
такой небылицей.

24.11.09

Покотилося серце,
мов з гори каменюка,
десь упало в багно...
Промовчу
і не видам ні слова, ні звука, —
помирать все одно.
Промовчу,
тільки губи кромсаю зубами, —
не зайтись би плачем...
Чи роки усі біди на мене зібрали, —
аж судомить плече?..
Навалився на плечі за дні за хороші
ненависний тягар,
ледь бреду,
підгинаюсь від грішної ноші,
хоч коня запрягай...
Є достатньо всього:
хватить людям на осуд,
як хватало на суд...
Донесу до кінця,
то не матиму зносу.
Тільки чи ж донесу?..

14.10.90

Дозволено грішити і не каятись
Красі. Красі?
З усіх доріг ви завжди повертаєтесь.
Усі. Усі.
Ви залишали яблуню квітучою
В саду. В саду.
А що я вам в тім урвищі під кручею
Знайду? Знайду…
За пісню мою сонячну не сплачено
Ціну. Ціну…
Я посміхнулась, але не пробачила
Вину. Вину.
Ковтаю вина вин уже отруєна
Навік. Навік.
Як там у тебе зоряно і буряно.
Бо чо-ло-вік.
Та крізь літа і вини знову кулею
Рука. Рука.
Пробач. Прийми. О, скільки цього чула я! –
Ріка стіка!
Стікає Стіксом, вистеля ожиною
Біду. Біду…
Та де ж я вам поміж чужими спинами
Тепла знайду?!
Тепер не клич заквітчаної зав’язі
У далеч мрій.
Не упізнав? То не роса, а паморозь.
Зігрій… Зігрій?
Навіщо у вінчальні віча бавитись?
Пожовк засів…
Ти знову мій? Ви завжди повертаєтесь.
Усі. Усі.

І знову – крок по тонкому льоду…
Що я тобі на згарищі знайду?
18.11.2009

Non sum qualis eram*

1



Вольєри... Кліті... Метушня дрібних...
Цареві звірів – ще кривавий кусень.
Підходить зледащіло... Жовна. Рик...
Тепер і палець поміж ґрат – не вкусить.

Погостювала плідно! В плазуна
Навчилася заковтувать офіру.
Стою, милуюсь тихо сприбока:
Так...слоненя уміє жити сірим.

Соломою зашарудів козел...
Ось шпацірують квочка і курчата...
Когорти...
Стаї...
Кліки...
Я ж ледь-ледь
У оберемок - стежечки хрещаті.

2

Ні, не погорда. Не зневіра. Путь.
Біль. Антисептика. Обробка вірша сріблом.
У ненажерні пельки – комашву.

О, нене, я, нарешті, жити вмію...





* - Я вже не такий, яким був раніше (лат.).


2009

А ми просо сіяли, сіяли...
З пісні

Колись, як дощ утопче в ґрунт сліди
І перший сніг притрусить огорожі,
Я відпочину від пліток і див,
Спечу для музи з брошкою… бріоші.
Вони вдадуться. Рік умію все…
Й пустоти усередині – для крему…
Ти каву пив з горнят моїх – гляссе –
І впевнював: «…а жити варт окремо…».
Ти, прожектер, накинув плед-обман…
З листочка кукурудзи пахітоса
Освітлює дванадцятий роман...
Ми стрінемось в раю, де квітне просо?
Нас розділятиме ажурний віадук…
Ще любляча, сумлива і наївна,
Ітиму я – на пломінь губ і рук,
Шептатиму в екстазі: «… богорівний...”.
Нехай – в романі. Та отут, в бутті,
Замало ролі одаліски, милий.
Я вже стоптала капці золоті…
Ти докурив? Ну а тепер щосили
Пожбур пісний роман за фалди штор!
Вікно розкрий –
орканом розбуялим!
Торік ти плів: „Мій дід – конкістадор...”.
Звойовуй форт, бо кличе бард – за яйли.


2004-2012

Я вчора мандрувала:
Псел...
Дніпро...
На берегах диміли жовтня ватри...
Дніпр довжелезний...
Кинь сікач, цебро!
Запрошую тебе в журливі мандри.

Ось тут ми спочивали, Вітре мій,
На острівці хиткому в день погідний...
А тут, де у Дніпро впада Супій,
Ти прошептав:”Чекай мене... між лілій...”

Тепер я – хвиля.
Ти крило відтяв.
Уп’яте розквітають верболози…

Є місце на Землі – двох рік злиття,
Куди обручку щовесни приносиш.


2007-2012

Між нами - кордони, держави
і прірва прожитих років.
Снується розлука іржава
над верстами битих шляхів.
Між нами - нездійснені мрії,
гіркіші за чорний полин.
Стуляєш на хвилечку вії
і чути спів рідних долин.
Між нами - нестворені вірші,
б'ють дзвони загублених рим.
Твій світ - він не кращий, не гірший -
ніколи не стане моїм...


23.11.2009 р

У сіні лежу і минуле кличу,
Легкий і весняний духом.
Сувору дитинність твого обличчя
Пам’яттю серця слухаю.

Усі твої жести дзвінкі і ранні
Доторком вії знаю.
Востаннє і вперше прожив кохання
Глибоке, мов сльози бездітних чайок.

Ми голі у нім, як молитва вишні.
І хто нам суддя?
І звідки?..

Ні пекла не страшно, а ні Всевишнього,
А ні міщанства сусідки.

 
На сході оперного неба
Засяй, неоновий Ромео
Гітарою дзвінкого Феба

Смугастим королем Борнео
На сцени грозової бурі
У сни стоокого дракона
Під співи дисонансних фурій

Де блудить смерть яскравочорна
Проллється вечір, свято скресне
Мить золота, натхненна, шлюбна

Полум’яній вустами, Весно
В саду видінь, ночами Юнга
Танцюй, окрилена чудесно
Квітуча пристрасть, вічно юна



 -&-




 

Не доведи, Господь, до нашої біди,
з якою ми в майбутнє прем наосліп!..
Ми вірили, що на Землі зоставимо сліди...
Та звірились:
зостався тільки послід.

12.10.90

* * *.
Я знав, що ти умієш чарувати
І здатна розтопити в серці лід,
Ти віднайшла у це різдвяне свято
Казковий трунок, папороті цвіт.

Купайло-бог, не дочекавшись літа,
Тривожить наші душі, нашу плоть,
Серед зими цвітуть у серці квіти
І у очах туманиться оброть.

Ти – ангел мій, ти – подарунок бога!
За що гріхи прощає він мені?
У скрути час іде на допомогу
Та здійснює жадання потайні.

О небо, знаєш ти, як я хотів
Тонути в почуттях як човен в хвилях.
Невже я те, нарешті, заслужив,
Що вистраждав, що виплекав у мріях?

Як ніжне сонце вранішню росу,
Як найдорожчі перли та коралі,
Візьму до серця я твою сльозу
І вицілую смутки та печалі.

Ще днів багато попереду,
Багато гіркості і меду,
Падінь і злетів…Та хтозна,
Чи згодом в них не запустіє
Душі мрійливої казна.

Ще слова пісні вистачає,
Життя правдиво научає
Простої мудрості, і ти,
Йдучи, всі труднощі долаєш,
І вірних друзів зустрічаєш
Під майвами мети.

Нехай у світі піднебеснім
Не все стоїть на чині чеснім.
Як небо вище від землі,
Так Правда вища від неправди,
І так було і буде завжди.
Бо й чорна ніч в густій імлі
Не здатна дню протистояти.

У світанково-білі шати
Одягне сонце ранки знов,
І серцю явиться прозріння,
Його яскраве пломеніння
Зніме нічний покров.

Вже трохи є і гіркоти і втоми
Оце б додому – та немає дому

З розвалин днів що стали потойбіччям
Сіріють очі з батьковим обличчям

І сам ти є немов тебе нема
Лиш мріями підсвічена пітьма
Що синьо обіцяє – попри щастя –
Багрову дрож чогось чому початься

І розгортає зкам'янілі хащі
Де жить найкраще – жити напропаще

І, ставши вбік від інших – всяких – других
Вчувати кулі на надбрівних дугах

2003

...Рух мовчазної колони робив грізне враження...
Юрко Тютюнник

Вчуєш знічев’я з осінніх надсад
раптом вдихнувши на повні – задарма
як над туманні дахи амбасад
плине поразка твого командарма

плине роз’ятреність – тут і тепер
ось і тобі – все зійшлося в підсонні
карі чекання шепочуть з химер
повивертавши мовчання назовні

гострі потоки стокревних стихій
знову на пару з ламким листопадом
тремом у грудях порубаним садом
градом де знову і юрій і змій

знов так похідно лягають сніги
станцій і піль – о моя невимовна!
знов по обидва стає береги
тайного степу кров затамована



2008

Мої брати ! Нам так судилось
Іти за рідну землю в бій,
Щоб не топталася по ній
Поган запеклих зграя дика…
Брати мої ! То честь велика
Служити їй !

Вітчизни нам не обирати,
А зрадити – не дай Господь !
Вкраїна в нас одна, як мати,
Їй не вагаймося віддати
І кров, і плоть !

Наш славний Дніпр тече у море,
І сонце ясне сяє нам.
Чому ж тоді те древнє горе
На ймення «розбрат» серця оре
Плугом одвічних драм ?

Брати мої ! Нам всім судилось
За землю рідну йти у бій,
Аби не вешталась по ній
Зухвалих зайд ватага дика…
Мої брати ! То честь велика
Служити їй !

на долонях моїх
тавро твоїх поцілунків
пропікає наскрізь
неможливістю бути поруч
мій єдиний глядач
допущений за лаштунки
ми створили це пекло
з тобою удвох – власноруч
знов з дощами приходить
знайомий осінній розпач
календар опадає днями
дерева листям…
щось до серця повільно вповзає
холодне й гостре
відганяєш раптовий здогад –
вона вже близько

(2008)

Так растеряно и неумело
Я мечусь, как на Ладоге рыцарь:
Моя милая, вдруг, заболела!
Как такое посмело случиться!?
Лишь вчера щебетала и пела:
Умолкали, заслушавшись, птицы,
А сегодня – «отравлено» тело,
И поникли, стесняясь, ресницы.

За спиной вероломного стресса –
Подлый вирус – безжалостный Каин...
Я б мерзавца за горло повесил,
Чтобы ты не болела, родная!
Если б мог, объяснил ему – в лицах –
По-мужски: очень просто и внятно,
Что над женщиной хрупкой глумиться
Очень стыдно и впредь – неповадно.

Чем могу я подругу утешить?
Лишь обнять, приласкать, приголубить?..
Или, попросту, чутко и нежно
Поцелую горящие губы!
Может выйдет, «как молвил Гораций»:
Заболеть, чтобы стала ты снова,
Как вчера, танцевать и смеяться,
И была – совершенно здорова.
(05.07.06 - 18.11.09)г.

Спориші запищали курчатами –
Наче й думка до літа котиться...
...ти мене вже не прийдеш сватати
пожовтіли вербові котики...

розпустилися коси-китиці...
стиглі-стиглі – під хустку просяться
протираємо сум на ситечці
з хати в хату плітки розносимо

Можливо, я тобі не милий,
Ноче; з безодні світу мрій
Мене, як мушлю без перлини,
На берег викинуто твій.

Ти так байдужо хвилі піниш,
Твій спів незгідний не спиню,
Та ти полюбиш, ти оціниш
Нікчеми-мушлі маячню.

Ти з нею на піску приляжеш,
І ризою укриєш сни,
І нерозривно з нею зв’яжеш
Величність дзвону глибини.

Крихкі тієї мушлі стіни,
Як нежилого дому щем,
Наповниш шепотами піни,
Туманом, вітром і дощем...

А почуття по чаші все течуть…
Напевно, тріщина - раніше не стікали
Усе раніше чаша поміщала
По вінця завжди їй хотілось буть

Мені не тяжко доливати - ні!
Що з чашею робити? - я не знаю
Свої долоні знизу підставляю
А там - уже підставлені твої…

2006

Ці думки – безнадійно-сірі –
Знов шкребуться, неначе миші:
Вигризають безсоння діри,
По зернині з’їдають тишу.

І здається, що ніч не тане:
Всюди темряви чорна вата.
Десь дрімає, як кіт, світанок,
Та несила його чекати.

І навіщо мені це треба?
Хто сказав, що насправді хочу
Існувати ось так – без тебе –
І терпіти самотні ночі?!

Прокидайся – благаю – швидше!
Хай розвидниться – сонце встане.
Кольорами вікно розпише,
Подарує надію ранок.

Хвилювання
у груди
гупа.
Я стрибаю
Ікаром
з кручі.
Набираю
твій номер:
” Люба!
Як же я
за тобою
скучив...”
9.11.09р.

повернення на схід – вершина цих казок
їх серпантинний біг вповільнено а й досі
на вимогу бика згортається бузок
і квилить навздогін стара параска осінь

меж зламаних бажань колишеться як змій
нірванний листопад нічного банування
прощання – дотик шкла до вилинялих вій
і течія вікон і терція овальна

івасик без гусей і пристань без відра
і крови без чобіт немислимо вточити
повернення на схід така чудова гра
і янгол під кущем – заслужений учитель

а ми як вітражі застигли в лоні стін
і довгі як життя минають катехизми
кохана відірвім погуслі гливи тіл
а тільки хто за нас діждеться тут вітчизни
1995

тут сон і сови. солодко. приходь.
на цілі води папороть і водь.
за чайками пливуть підбиті чайки.
вітрила, що приспущені навзрид,
витримують один-єдиний світ,
роздвоєний на кінчику нагайки.

тут майже мокро. майже відчуття,
присилені на кільчику життя,
присилувані майже відчувати,
що крик сови, що папороть, що плоть,
що десь на небі сіється Господь
тонким дощем останньої відплати

є три узбережжя твоєї ріки
і сонцю судилось намислити кожне
порожня вода витікає в порожнє
кудись попід небо – аби навпрошки

і солоно їй і не соромно їй
і майже під воду ховаються бризки
тоненькі судини сакральної книжки
спиває поранений вартовий

Число дев’ятнадцять – магічне;
звучить, звісно, дещо цинічно
(а як же усі інші числа)
до того ж не дуже логічно…

Десятка і дев’ять – не пара
(самий лише гриф без гітари).
Тринадцять і шість - не зіграє.
Двадцятка – безжалісна скнара.

Не зовсім це орфографічно:
тринадцять – то (а)політично.
Трояк – то релігія певна…
Число дев’ятнадцять – космічне.

2009

Безглуздо, коли хтось не знає, що ти відійшов.
Невже зав”язав і минулось без наслідків-свідків?
Як перший удар або перший накладений шов,
І перші розклеєні сонним кварталом агітки.

Розсипане просо твоїх незавершених справ
Дбайливо зберуть голуби до поштових торбинок.
А ти стільки років жив поряд і навіть не знав,
Що в їхніх очах повсякчас відбивається ринок.

Їм не відлетіти далеко, мабуть, заважкі
Від мітів, з яких починалась твоя батьківщина,
Від пісні, яку легковажно ти ставив на кін
І в муках щоразу втрачав, ніби власну дитину.

Та біль не найкращий порадник, тим більше, партнер,
Він зробить тебе своїм другом і зрадить як друга,
Коли телефонний дзвінок з потойбічних озер
Проб”є твого ніби-то благополуччя кольчугу:
„Він не відповість Вам, він два роки тому помер...”

...Короткі гудки і зависла в повітрі напруга.

Скільки неба в тобі глибокого!
Скільки сонця в тобі гарячого!
Я давно вже не знаю спокою.
І без тебе себе не бачу я.

Прилітають ночами Янголи,
Засівають кімнату віршами.
Сновидіння – в прозорих ампулах:
Обирай собі наймиліше і

Залишай суєту непрошену –
Хай розсиплеться час на атоми.
На планеті (звідсіль горошині)
Я терпляче тебе чекатиму.

Від солодкого щему – сироти.
Із найважчого – бачиш? - виходи.
Просто б – разом з тобою вірити.
Просто б – поруч з тобою дихати.
13.11.09.

Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ

Хвости павині розпуска узвіз,
зернисте світло сіється навскіс,
на брук, на пруг, на світ поза світами.

там, де зміліли шрами ножові,
де майже всі зробились неживі,
з тих, що заповідалися братами.

І самота такої глибини,
і тиша з тиш – вчуваються тони
підземних кровотеч і горніх русел.

Посходились в одно, над злото бань,
всі басамани спроб і осягань,
і заплелись в лілово-чорний вузол.

Із грізних піль, з таємних сновидінь
урочих наснувалося промінь
(летючі тіні – маєстати наші).

Прочувані тепер, і не тепер,
світають з льодянистих стратосфер
зотлілі сторінки і патронташі.

Отак: синьотабунний часоплин
ярами з глин, дощами із краплин
пройшов і став. Тепер твоя година.

Діткаючись полічених волось,
шепоче хтось (о ні, то не здалось...),
що кров твоя таки не самотинна.



2008

Хмари сполотнілою юрбою
По гаях, дібровах розбрелись,
Вкрили річку ковдрою пухкою,
Віддзеркаливши поблідлу вись.

Місяць, закуривши понад лісом,
Упірнув у сизу пелену,
І пустивши димову завісу,
Сивиною гілля огорнув.

Наче хвору, деревину горду -
Молоком і медом напував,
І людьми поранену природу
З ватою так ніжно бинтував.

12.11.7517 р. (від Трипілля) (2009)

Убежав с последнего урока
я столкнулся
со своей бабушкой
шедшей домой с рынка

Над ней вьются подмосковные метели
балы в Колонном
Мациевич-Мигуевич на летающей этажерке

Надо мной —
парашют Осоавиахима
со значка
прикрученного к куртке
черной пуговицей вместо медной шайбы

Мир
рухнул
когда оказалось
что стены моей разбомбленной школы
были в середине красными

Мир
рухнул
когда я увидел
что переулок
который я считал до этого вечным
перерезали
противотанковыми рвами

Мир
рухнул
когда в замерзшем аквариуме я увидел
удивленные глаза
рыбок

Он рухнул
и превратился в бездну
которую невозможно заполнить
ни телами любимых женщин
ни стихами

Катрусі


перелети мене через янгола
через янголя янголятко
з білими крильцями в білій кирилиці
з потерчам над губами
на голубій воді

та перелети мене через янголеня
почерез вітер левадами
вишиту воду хрестиком
голосом щекавицею ниткою корабля
з потерчам над губами

та перелети мене почерез янголенятко
та пригорнися собі обабіч води
та пригорнися мені в її янголінь
білими крильцями вишита янголань моя
янголедь моя янголинна з потерчам на щоці

та перелети мене почерез янголенятонько
почерез кола кириличні в голубій воді над губами
потерчам корабля на долоні янголень моя янголинь
відлунюючи хрестиком понад левадами
щекавицею понад вишиття вуст янголелю

та перелети

І
Створила день, що стане невмирущим,
Запахне мною літер таємниця.
Чекатиме журавликів криниця,
Обмотана плющем в правічній пущі.

Коли мені спіткнутися об хмари –
Нехай вже буде відчаю по вінця.
Ніхто мені не принесе гостинця.
Міняю день омріяний на чвари.

Вустам гарячим відповім брехнею.
Бруківка не відчує слабкість кроку.
Я короную день, що не вмирає.

На рівні задзеркальної ідеї,
Усе, що спрагле, оживляю соком –
Із вен твоїх, незвідане “кохаю”…

* * *
Соковиті повисли червневі зорі.
Вогким вечором вислизну з-за бузини.
Залихоманить любисток, любов’ю хворий,
Заскреготять вітряками примари-млини.

Піде примха шукати загублену пару
(що сховалась і плаче за скельцями шиб),
щоб наповнити щоки солодким узваром
й гомоніти до ранку мовою риб.

Випадковості знак ворухнеться зачаттям.
Затремчу неспокійна і -... розіллюсь
У сліпому світанку неспілим щастям,
Позичаючи ласку, життям обернусь.
(2004)

Книжок полиці
автівки
обличчя як візитівки
великі налякані очі
спаси і помилуй
Отче
Змінюю сум на каву
з корицею та вершками
з подивом
ач яка Ви
підходять тендітні дами
лякливі неначе сарни
та пристрасні мов тигриці
Скуштуйте
ви такі само
я бачу по ваших лицях
Ось усміхи ледь помітні
м'які та горді постави
ось сміх
наче дощ у квітні
в горнятку смачної кави
Катарсис душі власної
це злива в краю безводнім
так просто
бути собою
так гарно
жити сьогодні
05.11.09

чого тобі, зимо: з полону ідемо.
подовшало розмов, як вигинів на карті.
окріпли ґражди слів у кутиках розмов,
як патетичний шов на тріснутій кокарді.

і притча з полину про листяну війну,
про мітки на стіні, обмочені у хвою, –
про трою, що її врятовано до сну,
аби на денці сну поруйнувати трою:

трояндову її – з дзеркальних кучугур,
з болотяних люкроз, притулених на біле, –
коли раптовий крик відлунює об мур
загублених вікном, усе ще уцілілим.

чого тобі іще: безодню на плече,
чаїнку осоки і хриплого туману.
і хай не по щоці остання міць тече,
по снігові – нехай, а по щоці зарано

сокиру в руці не догледиш – вона не сама,
їй ближче до неба на ідиш отари і трави.
стискаючи губи, вивищуєш в кутиках славу,
і тиша гіркава, як пава, по небу сплива.

судома не втримає знічену крихту держави,
що – тінь морова – з волохатих колін вирива.
губи її щиро, щоб жниця не стерла слова,
бо з губ золотистих уже тятива кучерява.

коруючи в простори – мощі чи моці в шлеї, –
уривками ранку – над степом, над возом, над мозком
окрилює лоскіт – вертаються з поля рої.

над колосом хльостко, над білим бердичевим хльостко.
рубай поворозки, з розмаху – рубай поворозки…
до стертої млості утримуй в долонях її

цей час – як обростання хвилями.
по колу ширяться тіла.
і лиш деревами похилими
відпочиває омела.

стікають крильцями до кореня
хіба мурахи золоті
і засинають, упокорені,
в непокорованій воді.

підеш по горло в темінь ликаву.
як дріж холодний по спині,
канонізовано великими
здаються кратери на дні.

опалені або відламані
сліди отетеріють вглиб,
де відобразились на камені
гортанні силуети риб.

ще мить, і вал накриє голову, –
і я не знаю наперед,
чи відкладусь у цьому колові,
чи допливу до тих дерев.

і буду в омелі зманіженій
надію важити малу,
допоки хвилі не піднімуться
і не накриють омелу

Обоє знаємо, що це – уява,
Навіяна бажанням забуття.
А ти цілуй і пригортай ласкаво
На цій межі реальності буття.

Хоч я легеньким порухом руки
Спинитись намагаюся востаннє,
Та порух той зневірено-леткий –
Зникає у достиглому бажанні.

2009

Прийшов і станув морок зусібіч.
І ти стоїш у мене під повіками.
Зчорніле місто дивиться на ніч
Густими помаранчевими вікнами.

Під синє небо сніг так біло ліг,
Набившись густо світу в плоть залізну.
А світ отой і вичахлий наш гріх
Хтось розгляда через небесну лінзу.

У світі цім нам холодно обом.
Чужі слова, шляхи і підприємства.
Та, кажуть, щось міняється, бо он
Зіходить зірка. Кажуть – віфлеємська.

1997

Детство

северный полюс
ангины

к ноге прижался
теплый тюлень
грелки

голову сжали
наушники

земных полушарий

термометр
вынутый из-под мышки
показывает

температуру
океана

Фигуру моей души
не могло передать мое тело

Тело моей любви
не найти на фресках Помпеи

Фигура моей любви
не сплетение
не слияние
не нанизывание
не поедание
это не действие
это маленький вакуум
образующийся в горле

Голубить сонце жовтаве листя
Своїм проміння,
Стікають барви до падолиста
Німим молінням.

Минає літо, триває осінь,
А я чекаю...
Прихильно небо дарує просинь -
Ворота раю...

Маленьку мушлю в руках тримаю -
Вона зігріє:
Кому розрада у дні одчаю,
Кому – надія.

Відпусти, я так більше не можу.
Відпусти, я забуду тебе.
Знаєш, все це на казку не схоже,
Тільки плачу й жалію себе.

Відпусти, я не хочу так жити.
Я давно не кохаю тебе.
Наші спогади хвилею змито,
Я піду, ти забудеш мене.

Відпусти, я тікаю від тебе.
Я іду. Прощавай і лети.
А вгорі плаче зорями небо.
Плаче небо. Мене відпусти.


2008

ІІ
Ой повіяв буйний вітер, повіяв, повіяв,
та він мої співаночки горами розсіяв...
.........
у наших міжгір’ях і зворах,
по сиглах, бескидах, плаях
душа прабатьківської мови
блукає, мов зранений птах
...........
Співай, доню, не бороню, кілько твого світа,
по чім будеш пам’ятати молоденькі літа?..
...........
відлуння між скелями б’ється,
чи встигнеш, чи вловиш цей біль
все тихше і тихше.
А в серці
прадавніх пісень заметіль.
...........
Загусляй ми, гудаченьку, в чотири струночки,
най любкови заспіваю красні співаночки...


-----------
звір, зворина – великий яр у горах, по дну якого зазвичай тече струмок, а схили поросли кущами чи деревами;
сигла – густий смерековий ліс, заплутаний, в якому дерева можуть мати по кілька верхівок, там легко заблудитися;
бескиди – скелясті неприступні гори із прірвами. урвищами;
плай, плаїк, плайик – плато на гребені гори, де нема лісу, там можуть випасати худобу або косити; і стежка в горах теж так деколи називається.
...але, можливо, в інших діалектах ці слова мають інші значення чи нюанси :)