Великий гріх на серці я ношу. В.Стус
Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні

Перегвалтовані роки,
За куці істини нізчимні
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики,

За довбані в катівнях ребра,
За реабілітанські жебри,
За небо гратами рябе,—

Судіть мене. Судіть без знижки
Судіть — я винен — хоч до "вишки",
Мене, а заодно й себе.

Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,

Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою, —
Не проміняю на твою,

Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, заляпану, як здачу,
Свободу хама й холуя.

Несу свободу в суд, за грати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.

            В. Косовському У товариша теж очі карі,
Очі теж у задумі й журбі.
Прийди, сядь на брудні мої нари,
Поговорим про волю собі.
Пригадаєм, в минуле поринем –
Хто із друзів загинув коли.
Поговорим як нашу Вкраїну
На колючих дротах розп’яли.

1951

Відлетіло літо, відшуміли трави
Сивину по скронях вишили літа
Наче поцілунки стомлені, ласкаві,
Падають сніжинки на мої уста.
Падають сніжинки, падають біляві,
Наче дивні мрії, наче дивні сни.
І журба до серця тулить руки мляві
І на мить виймає спогад з давнини.
Вулицями сяють електричні плеса,
Мерехтять сніжинок золоті рої...
Де ти моя юність, зоряна Одеса?
Де ті теплі очі, що були мої?
Зникло непомітно щастя у тумані.
Мерехтять сніжинки мов акацій цвіт
А навколо хмари журяться багряні,
А навколо хмари, а навколо дріт.
Падають сніжинки... Каторга проклята...
По снігу колона змучених бреде.
Блимає очима смерть із автомата.
А життя співати проситься з грудей.

1951

Вона чудова, мов весняний вітерець,
Що ледь колише пелюстки бузкові,
Спокуса, досконалості вінець,
Чудовий символ ніжності й любові!

В її очах – кохання і весна,
Вона п’янить, немов чарівне зілля...
Заінтриговані? Сказати, хто вона?
Скажу: дружина Ваша. ДО весілля.

Травень 2003

Ліричні герої потрапляють до пекла.
Нічого не вдієш –
Література, таке інше...

Нічого не вмієш –
Ба, навіть дівчина
Покинула тебе через дрібниці,
Геть не тому, що ти лузер.

Опорожнивши вранішній келішок,
Видираєшся на дах.
Дихати.

Вже зараз життя нічого не варте.
Вже завтра
Персональний склад пекла
Поповниться черговим ліричним героєм,
Бо ж де тобі покинути писати?

аскетична недовіра
до бажань і почуттів,
безпорадність темно-сіра
десь в душі моїй на дні
б'ється в стінку розуміння
всіх сьогоднішніх подій,
розбиває мов камінням
несміливий розум мій.
як це зветься, я не знаю,
хай буде самообман,
я себе переконаю,
ніби це мій звичний стан.
те, що було тільки вчора
і не буде завтра вже,
депресивна й трохи хвора,
моя пам'ять береже.

сьогоднішній вечір забутим
ніколи не зможе вже бути,
це місячне світло у небі нічному,
це срібло туману і озеро в ньому,
оце мерехтіння далеких вогнів,
володарів вулиць у місті гріхів,
у місті, що манить до себе завжди.
цей вечір із пам’яті десь в нікуди
втекти не зуміє, бо я не дозволю,
бо вихід сьогодні знайшов я на волю.
і, навіть, якщо скористатися ним
мені не судилось, як іншим сліпим,
я буду радіти – існує ж бо вихід.
о, цокання стрілки секундної тихі,
о, гуркіт невпинний швидкого шосе,
вся Ваша упертість мені принесе
сьогодні вночі лиш глибокий
омріяний спокій.

Провінційне небо полохливе
Мріяло про потяги експреси,
А вокзали, велети столичні,
Їх щодень міняли без лічби.
Городян затоплювало пиво,
А селян розчавлювали преси
І плодили речення окличні
Ватажків новітньої доби.
Ватажки хотіли просто бризу,
А плебеї пожинали шторм.
Наслідків наступної репризи
Не вгадає, певне й сам актор.

Звиває присмерк в тугі сувої блакить небесну,
Ти позіхаєш, ти вариш каву, ти пишеш п’єсу.
І розсип зерен і розклад літер – одна байдужість.
Немовби вітер забравсь під светра – ти занедужав.
Короткозорість переростає в далеко-зорі-сть
І кістка в горлі, і звістка коле, й волає совість.
Слова воліють шляхів шукати і горлом здертим
Собі прямують… вона чекає на тебе вперто.
Листи, розмови, торішні фото, гріхи, горіхи…
Минає квітень і в літні мандри з’їжджає стріха,
А ти не певний, що варто бігти, наздоганяти
І гризти лікті й читати Свіфта…чи не читати…
Вона чекає… бо ти збираєш наплічник, доле,
Нашийник псові вдягаєш, пахнеш аморе-морем,
Бо чути кроки, рухомі тіні за видноколом
Й зникає протяг, й прямує потяг крізь ніч і холод,
Мости, вокзали, чужі світанки, спокуси ласі
І голоси… і стоголосся… й шеренги в каси.
Крізь тихий шепіт твоїх драконів про брак кордонів
У нетрях серця, про вибух дурі, про вплив гормонів.
Знайомі пики, слова тверезі, думки резонні:
Ти завеликий хлопчисько грати у робінзонів,
У гуліверів, у донкіхотів під страхом страти
Та потяг мчиться повз забобони, крізь стіни й грати.
Такою буде остання пісня, остання воля:
Дивитись з нею як світ згасає і йде поволі.
Без тебе будуть томати їсти, трусити сливи...
І Бог із ними…
___________________________
…І Бог – з тобою. Бо ти щасливий.

Може, як долю ділили,
вона не прийшла?
Спокій – свинцеві білила -
сиплеться густо з чола.

Поглядом кине тверезим,
стане до звичної гри.
Шрами від кігтів і леза
вміло приховує грим.

Посмішка – ягода винна,
винна - та чи без вини?
Серце вистрибує з глини -
ангельська сурмо, дзвени!

Плач атакованих палуб:
кров поглинає пісок.
Зірка в долоні упала -
і пропекла до кісток...

Скажи мені,
Чия провина?
Лишень забудусь уві сні
Небесний килим зорі сіє
В обітований край видінь.
Рисує плетиво серпанок
(Старанно ховану печаль).
Скажи мені,
Чом наостанок
Оскомить душу згадка-жаль.
Чому бунтуєш у видіннях
Коловоротами думок,
Де танучи до днин осінніх,
Все спопеляє сна танок.
А зранку мій кришталь у пастці,
Сплітають віти кімлям вись.
Скажи мені,
Чи в Бога ласці?
Сугестію здолать колись...

02/12/2008

Не боїться застуди вітер.
Несвідомо ти палиш вечір.
Сигарета в тремтячих пальцях.
Кільця диму в кінець зими.

В наших файлах немає літер.
Тільки звуки під колір вальсу.
Спраглі губи у голі плечі.
Бурі будні в химерні сни.

Не боїться застуди вітер.
Вірним бути йому не личить.
Цукор-сніг у бліде обличчя.
Келих сонця в руках весни.
6.04.09

Эй, поэты, чашечки коленныя
Приготовьте, чтоб тереть об пол:
Экспериментально поколению
Ставится болезненный укол…
Хватит, братцы, ныть, соплями мучаясь,
Плюнешь в душу – вылетит вдвойне,
И не страшно, если кто по случаю
Сам себя же вымажет в говне.
Что там? Худо? Хуже не бывало ли?
Проебом пол жизни - хрясь -
Пересылками, лесоповалами,
Сквозь зубовный скрежет матерясь…
Автостопами по бездорожию
От психушек, кляуз и брехни.
Траки глиноземные подкожные,
Чтобы помнить, чтобы сохранить,
Пробуй ощутить своей печенкою,
Если станет стыдно за стиши.
Дай Бог, чтоб не под тюремной шконкою
Вылупился певчий птах души.

Хочу мати
Тебе
Розібрали на шматки
Як конструктор леґо
В дитинстві любила грати
А за твого мабуть ще не винайшли…
та ні! Не кажу що старий,
ти досить стильний і вправний
Дивився на мене, як на щось незвичайне.
Це тому, що не вмію кидати понти?!
Якби ти збирав повій на дорозі,
Я би вдала, що одна із них
Знаєш, я дихати вже не в змозі,
Бо як навіжена збираю
ці кляті леґо-шматки…
ТЕБЕ ЗБИРАЮ, втрачаю думки,
і кричу НЕ КОХАЮ!, НЕ КОХАЮ!,
а насправді не знаю, a ти
сказав своїми очами,
що ми ненадовго на «ТИ»…
Підкажеш, де береш свої чари,
і навіщо не снишся вночі?
Я звісно тебе втрачаю,
І ніколи не мала
НАВЧИ!
Кидати кляті понти
благаю. Ти можеш. Наостанок. Навчи….

Не вийшло в тебе знов
Йому наснитися.
Спини свою любов,
Щоб не розбитися.

Летіла, мов стріла,
Не знала спокою.
Єдиною була
І одинокою.

Не загуби краси,
Скажи: "Я вистою".
Кохання погаси
Росою чистою.

Бо ти згориш дарма,
Душа обпечена.
Собою ти сама
На біль приречена.

Ти знову не змогла
Йому зустрітися,
Твоїх очей смола
Сльозами світиться.

Не дай себе журбі,
Нехай забудеться.
Його лице в юрбі
Нехай загубиться.

Не загуби краси,
Скажи: “Я вистою”.
Кохання погаси
Росою чистою.

Бо ти згориш дарма,
Душа обпечена.
Собою ти сама
На біль приречена.

Червоний кінь втомився вже горіти,
Ліловий кінь звільнився від стремен,
І майстер нишком зрікся маргарити,
Хоч так любив тепло її рамен.

Пелюстя губ зове можливо й досі,
Та в серці не лишилося слідів,
Лиш прядки золотавого волосся
У памяті, як місяць у воді.

Його вже ваблять інші - чорні пера,
Таких далеких лебединих зграй.
Туманність Андромеди чи Венери-
Оділлія? Одетта? Обирай..

Ріж на шматочки неба стиглу повінь,
Діли її, мов хліб між усіма,
Крім тих, які твоїми є по крові...
Усім- тепло, а сиротам - зима.

Сховала серце кам’яна фортеця,
Завмерла пам’ять в коконі- вузлі,
І навіть думки тінь не відіб’ється
фантомом на байдужому чолі.

Людиноріг, людиномім, людино...
Камо грядеш? Кому ти б’єш чолом?
Тече ріка, а ти на середині,
І виру не приборкати веслом.

О, не шукай легкого заробітку.
І як так можна? – Просто вбити квітку?

Там, на другом конце планеты,
хоть шар никогда не имеет конца,
но это не важно, короче, где-то
небо, отлитое из свинца,
сыплет звездами в Миссисипи,
«Оoh-yeah»,- восклицает стареющий негр,
а я повторяю, и небо сыплет
их отражение в Днепр.
А дальше, от голоса отрываясь,
эхо цепляет блики зари,
и в это время торговка в Китае
нечаянно просыпает рис,
что-то при этом кричит по-китайски,
и, когда над Россией летает сон,
влюбленные школьники под Батайском
смотрят, как звезды падают в Дон.

Допоможи не втратити надії
Отут, де час не перейшов за лютий,
Де проти ночі – вечір кам`яніє,
І кожен другий мріє про отруту…

Де надто біло, кахельно, стерильно,
Бракує марлі і пухкої вати,
Де лікар часом – не такий всесильний,-
Додому відпускає… помирати.

Де невідомо, від чиєї крові
Твоє слабке іще пульсує серце…
Допоможи не втратити любові
До того, хто за вікнами сміється,

У кого стільки блиску і азарту,
Чиє життя строкаті має грані…
Допоможи зустріти гідно «завтра»
Й тоді, коли вдихнеш його востаннє.
2.04.09.

О, Лесбіє! Живі ми – тож кохаймось,
Плітки старих не варті навіть аса!
Заходять сонця, але сходять знову,
А нас тримає швидкоплинне світло,
І ніч за ним – довіку безпробудна.
Даруй же тисячу і сто цілунків,
А потім тисячу нову і сотню,
Ще тисячу із сотнею до перших.
Коли тих тисяч зберемо по вінця,
Змішаємо їх так, щоб жоден злодій
Не розібрався в нашому багатстві.

Оригінал

ad Lesbiam

VIVAMUS mea Lesbia, atque amemus,
rumoresque senum seueriorum
omnes unius aestimemus assis!
soles occidere et redire possunt:
nobis cum semel occidit breuis lux,
nox est perpetua una dormienda.
da mi basia mille, deinde centum,
dein mille altera, dein secunda centum,
deinde usque altera mille, deinde centum.
dein, cum milia multa fecerimus,
conturbabimus illa, ne sciamus,
aut ne quis malus inuidere possit,
cum tantum sciat esse basiorum.

Творити тишу важче, ніж слова.
Творити тишу на усіх началах.
Аби почути, як зросла трава
У час, коли душа твоя мовчала.

Творити тишу міцністю з базальт,
Коли усе зрива на децибели...
Так ніжна квітка дужає асфальт,
Аби росу зібрати в білий келих.

я дихаю тобою,
я живу,
бо знаю, що тобою теплі ночі
і дні мої;
що очі ці пророчі
мене оберігають наяву

і спокій неусипно стережуть,
неначе тиха варта цитаделі,
аби страхіття,
що повзуть по стелі
не перетнули вимірів межу…

і не зуміли втілитись у плоть
оті фігури з кам’яного саду…
ох як я бігла!... і мене позаду
ядуче їхнє дихання пекло…

і розпач вів до чорної води,
і сухожилля рвалися, як лико;
вони ж – мої касандри - без’язико
виводили:
впади,
впади,
впади...

а ти не дав упасти – рятівна
твоя рука на порох чари стерла,
і заяріла стежка поміж тернів
до марева
у сонячних тонах…

і пестять ноги ранішню траву
і дотик рідний розганяє бісів,

і загорнувшись у твоє «не бійся»,
я дихаю тобою
і живу.

Ночью время медленно текло, на такт
Отставало сердце, оставляло след
В небе цвета кофе, крошки на столе
Убеждали в том, что это неспроста.

Под окном гудело вечное шоссе,
Сутки циферблатом отсекали шесть,
А шоссе часами пело о душе
Тихо и печально, словно Джо Дассен.

От тоски спасали Бродский и Жадан,
От тоски спасали кофе и коньяк,
Если кто-то в мире был такой, как я,
Он наверно тоже ничего не ждал.

Я прожил так долго, что пришла весна,
Стало ярче ночью, день длиннее стал,
Чтоб поспать немного я считал до ста,
Что, однако, мне не приносило сна.

И почти угадывался млечный путь,
А вода в затоке стала чуть теплей,
Рыбьему потомству вылил водолей
В эту реку небо, жидкое, как ртуть.

пагіння зрізаю,
шипами сколола геть руки
і жалем колючим
роз’ятрюю серце
троянди – аж дивно –
цілісіньку зиму зелені
до січня ще й пуп’янки
щиро
розкритися прагли
тепер почорнілі
неначе й морози не били
та все ж почорніли
мов грізним вогнем опалило
ні брунечки
ні пелюстини
і гірко
бо знаю:
могла їх завчасно
від холоду я вберегти –
могла
та повірила
в лагідність зимню
можливо з коріння
хіба що з коріння
ще брості
живущі
проб’ються
зрізаю пагіння
при самій землі

Картинно вимазав собі свідомість –
вагу втрачає хутко нерухомість,
її саркомно доїдає криза...
Скидайте, наші любі друзі, ризи,
яка правдива та насправді б`юті,
йой, скільки в рідній хаті баламуті –
отої у-ті-тю-ті. Так, по суті,
не хоче горло схнути з кальвадосу,
а лається в мені і крутить в носі.
Народище, ота чавуча маса,
не зчувся – як нема середніх класів,
хрести
угору тягне, як хвости,
на них всю навіслючену еліту.
Ну як мені його переболіти,
своїх синів записуючи в янкі,
зело життя тримаючи у банку,
(а батьківщину – втаєно в коханках).
Дивлюсь і думаю – як далі жити
і вреші блюз у серці розторбити,
історію переписати власну,
де все для мене до нестями ясно,
де я, ще незабутий невіджилий,
батьківську кров вимотую по жилах.
Та тільки там добро, де щирі сльози,
де за словами в душу ходить розум.
Ось і прийшов до себе я зігрітись,
переписатися, переболіти
(той час, коли самотньо чи так само)
у слові "мама".

30 Березня 2009

Чи перестану
бути
      для тебе найкращою
Чи перестану
      для тебе бути

Не буде вогнища, бо дощ —
Ну що ж...
Вода потоками тече —
Та й вже.
Диви: з черемхи цвіт опав —
Па-па!
Біжу, бо ще втече трамвай —
Бувай!

Я оттолкнусь от звука
Яростного утра
Это Весны наука
Рвётся стихом из нутра

В зимних пределах спячки
Кончилась маета
Песни капельной горячки
Солнце поёт с листа

Мартом поставлена точка
Жизнь начала отсчёт
Замер я - словно почка,
Что поцелуев ждёт

Впала музика з неба, і сім її нот
Долинає до мене із мороку літ.
Молодому поетові дивляться в рот,
А старому поетові дивляться вслід.
Молодий – на естраді: гуде стадіон,
І майбутнє щасливим експресом гуде.
А старому поетові свій пантеон,
А вже голос його не почуєш ніде.
Був і я молодим, а розтанув, як дим,
І січе мене люто із неба шрапнель.
Але все мені – музика, й давній інтим,
Коли муза з райцентру прийшла у готель.
Ти прийшла – наче музика, повінню вод,
І старому поету – видіння снує.
Досі є в нас поети і є в нас народ,
Але кожен із свого колодязя п’є.
Полонезу стихія. І полум’я, й лід.
Але впав я, мов янгол, із горних небес.
Я пройду – ти прощально поглянеш услід,
І заплачеш, як плакав колись полонез.

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Ми з моря поверталися. І тіло
Світилося у бронзі, золотіло.
Світило море. Золотів лиман.
Ахіллові сліди світили мужні...
А спогади, як равлики у мушлі,
Таїлися. Вина прощальний жбан
І юліанський древній календар.
І вуст твоїх розпечений нектар.
Навіщо ти вела мене сюди,
До моря, щоб у морі сум розтанув,
А ми чекали прісної води
Із дна солоногорлих океанів?
До сонця ми підносили вино
В пакетику, неначе кров, прозоре.
Ночей і днів не густо нам дано
Там, де зійшлися і лиман, і море,
І тисяча старих і денних бід,
І каберне з кефаллю на обід.
А скибка хліба всохла на столі,
Бджола – і та тікала із намету...
Чи ми востаннє тут, на цій землі,
Чи це лише привиділось поету?
Вітри з Гіпербореї загули –
Прощай, прощай, ми стрінемось коли?
Ще ти – мов юна грішниця Ліліт,
А з мушлі равлик нам повзе услід,
І ти сльозою з неба впала, зоре...
І вороного вечора вогонь,
І срібна павутинка біля скронь.
І нас нема. Але зосталось море.
І з моря ми вернулися. Прощай,
Веселко рання за далеким лісом.
Адамове ребро із чортом-бісом,
І все, що нам світило з краю в край.
Егейське море кличе – і зоря
На жовтих сторінках календаря...

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Двадцять років тому,
Тридцять років потому...
І не знаю, чому
Я приїхав додому.
І тебе не зустрів –
Де мої найрідніші?
...В глибині вечорів
Чую музику тиші.
Хто заграє мені
Вічну музику снива?
У вітражнім вікні –
Жінка,
горлиця сива.
Перелітніх гусей
Плач –
і я зненавидів,
Де блукав Одіссей,
Де постарів Овідій.
І з могильної мли –
Тільки тиша і морок...
І мої відійшли
Двадцять, тридцять і сорок.
А світило нічне
Ставить срібну печатку.
І ніхто не почне,
Не почне від початку.
А світило ж у тьму
І мені, молодому,
І в холодну зиму
Світло рідного дому.
Двадцять років тому,
Тридцять років потому...
Бачу в сивім диму
Рідну постать знайому.
Із плачів-голосінь
Осінь стежку протопче...
Де мій дім?
Де ваш син?
Пом’яніть його, отче.
Скрипка грає йому,
І в огні золотому
Лине в білу зиму
Світло рідного дому.
Сорок років тому
І сто років потому.
Не забудьте питому
Ані крапку, ні кому
Ви простити йому!
Двадцять років тому
І всю вічність – потому...

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Тричі грюкне вікно, тричі вітер скуйовдить волосся,
Тричі випустиш з рук телефон… Знову… Хай йому грець!
Може, час? Може, шанс? А можливо, все тільки здалося?
Ти обрала з мелісою, я уподобав чебрець.

Не згадаєш торкань, ні цілунків, ні запаху тіла,
Хоч минулися тижні, а враження, наче, роки…
Ніби, все відбулось: зайнялось – спалахнуло – зотліло…
І лиш попіл – за вітром, і тіні – у різні боки.

Ми повернем у світ, де знайомо і все зрозуміло.
Але є незворотнє. Нутром відчуваємо це.
Перетнемось колись ми (надвоє розділене ціле).
Я замовлю собі із мелісою, ти – з чебрецем.

Сповідатися у гріхах
будеш батюшці — не мені.
Відпусти, забудь, занехай,
відшукай інакші пісні,

веселіші — такі, як сам,
щоб лягали в один мотив:
«ламца-дріца і гоп-цаца»,
а мене забудь, відпусти.

На моєму календарі —
інший рік і число, і день,
не гравець я у спільній грі,
бо — чужинка поміж людей.

Я десь тут загубила ключ
та не можу ніяк знайти...
Ти не втримаєш, тож не муч —
відпусти мене, відпусти.

Я потребую звуків цих, маестро!
Для мене так ніхто іще не грав.
Збирає вітер за вікном оркестр
Дерев, і листя, і високих трав.

Вплітає тиху радість і тривогу,
Високий трепет, тугу, біль і щем…
Ти грай, маестро, я іще нікого
В душі не йменувала королем.

Чи здатне слово так? А звуки можуть!
Лише впусти – і музика знесе…
Як дивно: ні на що вона не схожа,
І – одночасно – схожа на усе.

Пелюстя жоржини - великий червоний сонях.
Холодна його серцевина ніяк не пахне,
Його я впустила даремно в своє безсоння,
Надумана казка розсипалась пухом-прахом.
А мрія у серці як сонце-ватра горіла,
Губами солодкими сни тулились гарячі
І ніч невагому руки несли мов крила,
Та колір вогню не гріє, хоч би і зрячий.
Холодна краса і ще холодніші стебла…
Пелюстя жоржини - великий чевоний сонях.
А я вже дорогу забула у сни про тебе
І раптом дізналась, що я у твоїм безсонні…

13
Нести свій хрест. Писати ясно_й_просто.
Чекати ночі. Пити. Разом з тим,
культивувати в серці крихи зросту,
щоб і самому статися простим.

Я не про рими_й_теми – не про стиль я,
і не про те, щоб стати як бадилля:
все несуттєве болісно мине.
Я про одвічне авторське юродство,
коли за крок до зовнішнього скотства,
поет і текст єднаються в одне!


14
З приходом ночі гусне власний морок.
Зі всіх можливих розвитків подій
я вибрав той, якому вже за сорок,
а дружбани лишились молоді.

Мене ніхто з-за обрію не кличе,
та все ж не спиться десь на місяць тричі:
"як би ж то..." – видих, "мати розум..." – вдих.
І хоч довкола вдосталь ще жирку є,
у мене піст: взаємності бракує –
заримувати вічно молодих.


15
До центру світу тулиться хатина,
в ній чоловік замало не зотлів:
із ночі в ніч в його рядках_судинах
жевріє чорна магма кревних слів.

Словесний жар дискретно тане нині.
Мені за нього поіменно винні
всі ті, кого я з осені зігрів:
одні – кохання, інші – мандри й вина,
а треті – власних вражень половину.
Та це пусте… без них би я згорів.


16
У чорнім небі – жовте маковиння.
Драгдилер Місяць пухне з баришів.
А ми з тобою нібито й не винні,
що tet_a_tet не рідні_не_чужі.

Не в сьогодення втілились, а в гру ми:
ми два дроти з одним смертельним струмом,
що в протилежні сторони тече.
Ти віриш в літо, в місто, у крамниці,
у власне тіло, в те, що люди ниці,
і навіть в нас! А я – в Ґевару Че.


17
Народе мій, моя земна скорбото!
Благий Господь про тебе пам’ятав,
коли задумав обраним роботу:
тягти на гору власного хреста.

Суди мене по праву, мій народе!
Бурлить життя, а я стою напроти –
чекаю з неба манни, штибу слів,
для власного тлумачення офіри,
за крок – до себе і за два – до віри,
приблудний син на батьківській землі.


18
У центрі світу хочеться пустелі.
Немолодий лінивий бонвіан
смакує дим, вивчає тінь на стелі,
вкладає рештки серця у слова.

I саме так судилося до скону:
у чорних вікнах – зоряні ікони,
а в римуванні стільки самоти,
що навіть час на мене не впливає,
бо у остатку вірю не в слова я,
а в те, що десь живеш самітня ти.

Їдка сполука - розлука,
Іржею вигризе простір,
Поцілить у серце з лука
Поранить глибоко й гостро.
Я біль приручати вмію:
Замовлю наскрізну рану,
На флейті навчусь і змія,
Приборкаю пізно- рано.
У душу відкрию дверці:
в легенях збільшиться кисню,
Побільшає місця в серці –
хоч боляче, та корисно.

уламки твоєї води
в каналах і западинах
збіжжя твоє проростатиме косами
мовчазними поснулими
розлийся мені під шкірою
запашною бруківкою медовою цеглою
бурштиновим соком і шклом
віддзеркалюй мені на зап’ястках і ліктях
тіняву ранкову спантеличену
безсонням неохайним і нечесаним
закрадається
між пальців любов

саме таку
сліпувату
сповільнену
найлегше підхопити
собі на легені

вона клаптиком світла
розляглася на сонці поряд із тобою
вмиваючи тебе смугастим позіханням
шепочучи в тебе ріками осоння
малюючи дзвінкоспів тобі на груди мережані
дотиками її прозорими

не піддавайся
не реаґуй
не підглядай за її волоссям
не пий її шурхотіння
не залишай слідів на її глибинах

плетиво її променисте
заплуталося десь між пальців

не розв’язуй
не розпускай

А в душі холодні крила,
Замерзає на вогні.
Тиша кисень перекрила...
Дай мелодії мені.

Дай такі криштальні ноти,
Дай такі чіткі слова,
Щоб хотілось жити доти,
Доки музика жива.

Твої думки
Не проходять мимо,
А цілять в душу,
А цілять в долю.
Я – звичайнісінька.
Опалима.
Давно зжилася
З земною роллю.

Нехай інакшим
Усе здається,
Нехай проходить
Немов крізь сито.
Ти цілив в губи,
А втрапив в серце.
І що з тобою
Мені робити?

Зморщене яблуко -
Останнє у цім саду.
Смішно шукати тут
Залишків щедрої осені.
Завтра – мороз.
І я вже сюди
Не прийду.
Затишні дні
Всі
До дірок заношені.

Гірко: лишаєшся
Ти на весь сад одне.
Небо й земля
Зійшлися в єдиній лінії.
Завтра – мороз.
Тебе він не обмине,
Щоб оплести
Вперше
Голкастим інеєм.

Втім, ти тримайся,
Якщо вже твоє – висота.
Навіть коли
В завтрашній день
Не повіриш ти...
Яблуко впало.
Збігли по тім літа.
Впало, аби
Деревом сильним вирости.

Посміхаюсь. Щасливо і легко…
Почуваю себе поза часом.
І спадають сніжинками з неба
в мою душу зізнання Твої.
Дивну музику вигинів, жестів
заливає весною і джазом,
і по вінця наповнене серце
цим чарівним напоєм богів.

Не бажаю вертатись у будні…
Через це перекроюю дійсність,
уникаючи докорів, суму,
заплітаючи казку в життя.
Ти стоїш відсторонено-світла,
і в очах відбивається вічність.
Відчуваю: без Тебе несила,
хоч і знаю, що Ти не моя.

Знову очі – до зір щонайвищих,
знову бавлюся в пошуки знаків,
і словами спустошую тишу,
і крокую нестримно кудись…
Та в найдальшому кутику серця,
де не бачить ніхто і не знає,
там, на самому-самому денці
віра жевріє й тягнеться ввись.

*
Сережку з неба
Я тобі дістану,
Що золотом палає уночі.

Де ж другу взяти? Виловлю її –
У копанці з водою зачерпну.

І немає куди спішити бо я - ріка,
І немає куди стікати водою чорно.
Нині сонце вродило рано, і я важка
перекочую хвилі-чорнило поволі, сонно.

Ні людей, ані риби не буде в моїй воді.
І у течію вен не увійде рибацький човен.
Тільки чайка тужливо заплаче: прийди-прийди.
Тільки вітер завиє на місяць, що небом повен.

І вино розіллється у води, і я - ріка
Не звільнюсь від закляття, а просто його відбуду.
І дитяча рожева й на диво легка рука
Подарує надію. І з'являться знову люди.

Розкіш бажань передбачення –
Розкіш умовна.
Без сліз не обійдешся в жодній мові.
На мапі, у сантиметрах пригоди,
Утримання – розкіш,
І жити на волі
Теж…
Розквітає перлиною квітка,
Бліда, наречена комолого.
В лазні у дідька чарівна нитка,
Щоб притягнути голого
Людства тінь намистинами,
Сходами до безперечної величі Заходу,
До перевізника за труну.
Де ви, мої перевірені ревнощі,
Щоб запитати кому?
Я дозволила
Пити подружню обітницю,
Соком томатним, червоним, солоним.
Законсервовані у передмістях
Місяці жовті застиглі, слоновими
Вухами слухають
Джаз, переймаючись
Іспитом вражень вчорашнього денного.
Я позіхаю, я роздивляюся
Нігті сусідки в автобусі темному.

I
(чайна дорога)

Зеновій – парубок моторний,
до традулєток був мастак,
як затрендів – дорога чорна,
та щастя – повен бензобак.
Помчав занюхати чайної,
хоча за хатов стільки ж гною,
а в буді чахнув блоходав.
Зустрівши кума на зупинці,
заґудзав совість на мізинці,
сільраду щиро сповідав.

Набравши лайки писок повний,
він молотив і полоскав
усіх мужів та баб верховних
по них то йшов, то слав, то клав.
А кум крутив нівроку льочки,
підкудкудакував, як квочка,
немов читав щось по складах.
Бо кумуви уже кортіло
у пляшку закотити тіло,
жеби поїхав троха дах.

– Зеноне, не бери до серця
ти близко наших баняків.
Нехай згорять в горівці з перецем,
під церквов просять мідяків,
аби їм тхір курок поштрикав,
а бузьки – оминали стріхи,
надвечір настрій не вставав.
Кум вже дивився цуценятом,
готовим був запхати кляпу
Зенону в де той злість ховав.

– Ну падай куме, тіко жеби
по третій пляшці ні мур-мур
і най там хоч чорти по небі
пускають бомків поміж хмур.
Кидай усе, сідай на бричку,
бо посічу тебе на гичку,
бо знаєш добре, хлопе, сам –
коли чекає в гості дівка
і не звалила з ніг горівка –
гуляє споднями бальзам,

у нім бажання твердне штивно
і поки є – то не поймеш
чого так хлопа тягне дивно,
немов індуса в Багладеш.
Закинути на плечі ноги
чи просто мавпувати дога,
чи удавати що ти кінь
і що сідло твоє гойдає,
солодкі дині дві скакають
між янь твоїм і дівки їнь.

Та знаєш, як то, волоцюго,
перемоторити весь ліс,
перепалити сотню-другу
бензинних гривняків, же біс
`го знає де їх тіко взяти,
вото любов - самі витрати
і думаєш про лишній грам
чого й куди і чим залити
і хто з нас має більше пити –
моє жалізо чи я сам.

– Йой, куме, як під пахом стигне,
ти до таверни довези,
а там хоч ніч блукай по стегнам,
та хоч би й дійками кози.
Мені лиши лиш на похмілля,
бігмне віддам ті до весілля.
Ну правда, йокарний бабай,
жеби я вік жони не бачив,
жеби я в кіблю кудкудачив.
Зеноне, жми на всі, давай.

Зафиркотіла жалізяка.
Немов по швах, розбігся пил,
в дорозі – світла кіт наплакав
і витер сльози крокодил,
бо лісу чуб тягнувся полем
по ще сопливим бараболям,
де причаїлася чайна,
де всі пройдисвіти припухлі
мостили чвир, продувши з кухлів
останки дохлого майна.

***
Я тобі снитимусь. Тільки ти сни пам’ятай.
Буду приходити так, як приходила вчора –
ніби розбещена, ніби свята, ніби хвора,
ніби така, що вже завтра зібралась за край.

Я тобі снитимусь. Тільки мене не жени.
Знаю казки – цілу тисячу – може, і більше.
Всі розповім. А як ні – обернуся у тишу.
Стануся ніччю. Ти тільки мене не жени.

Двері у сни прочинятиму, ніби у рай.
Місячні зайчики вижену, щоб не збудили.
Ранок пущу у кімнату на сонячних крилах….
Я тобі снитимусь. Тільки ти сни пам’ятай.

Поволі божеволію чи сплю?
Любов і сум переплелися з боргом…
Заплутався і сам себе гнівлю.
Не в злагоді ні з совістю, ні з Богом.

Долаю біль, щоб знову біль знайти,
Шукаю щастя – до страждання лину.
Я чорта ладен освятить, а Ти…
Мої дороги всі ведуть із Риму…

та добре добре я тебе чекатиму
із воєн перемовин перемир’їв
із полюсу північного з екватору
з рівнин гірських хребтів і плоскогір’їв…

чекатиму а ти все не вертатимеш
писатимеш а згодом ніби втомишся
я ж захлинатимуся пам’ятними датами
зриватимусь на схожий тембр голосу

я ще чекаю так тебе чекаю ще
хоча забула колір-розмір-родимки
і вже побоююсь – а раптом не згадається
те все коли повéрнешся не подумки