З КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ XII СТ.
Лі Цінчжао

* * *

Весняний сум надії і тривог,
І поминальне небо, як нове.
Курильниця із яшми. І димок
Над нею червоніючи пливе.
Не взмозі встати, взяв як бранку час,
Не треба вже для зачіски прикрас.

Пройшла пора цвітіння ніжних слив,
І вкрилась річка ковдрою латать.
Летить із верб пухнасте диво див.
А ластівка додому не верта.
Смеркається. Щось крапає з гори.
І мокра гойдалка сумує у дворі.

* * *

Я сам відповім за долю свою.
Не хочу я неба питать. Не питаю!
Самотньо на вежі високій стою,
Печаль розлилася від краю до краю.
Ми стрілись із Вами не в кращі часи –
Заморене серце притулку прохає.
Вам краще додому піти від роси.
Вам краще піти до родинної хати.
Хай західний вітер хмарини пасе
І осінь похмуру до мене несе.


* * *

Кволий промінь і вітер віє,
Та весна вже на землю лягла.
Легку сукеньку, наче надію,
Я сьогодні на плечі вдягла.

Тільки з ліжка, невмивана, боса,
Прохолода мене обійма.
І черлено заплутались в косах
Облетілі квітки мейхуа.

Де ж мій край?
Ще душа не зотліла.
Чи судилось в розлуці нам жить?
І забутись навіки несила,
І вином вже нудьги не залить!

Із курильниці світло на стінах.
Як в безодню – у постіль знов...
Догоряє свіча. Зникли тіні.
А в крові колобродить вино.

Тріск дозиметра зловісний –
Дозу вхопиш за хвилину.
Сірий дім, стареча пісня
Про полин і про калину.

Виють голосно, по-вовчи,
Хоч набрякли щитовидки.
Крапля крику мозок точить,
Жити боляче і бридко.

Прапорці, дроти, тенета...
Не вовки, а ми в облозі.
Покотилася планета –
Горошина по підлозі.

Вчора вранці горлиця загукала вперше,
А сьогодні зима розтає.
Знову та мелодія вливається в дихання моє,
Восени лиш ненадовго вмерши.

Та музика гучніша за трамваї,
По мокрій гілці підіймається в блакить.
Хто чує, вже не журиться й не спить.
Немов старі бинти неболяче зриває.

І тихо тане сірий сніг щоденних справ.
І думати, і дихати, й дивитися – відкрито.
Це з фільму. Це якийсь французький композитор.
Цікаво – що він думав? Як він знав?...

Чеченській дівчині

Влучаєш. Тиша з того боку.
Хай трохи відпочине око.
Згадай: акорди фортеп’яно,
В кімнаті біла порцеляна,
Ще не розбита чобітьми,
Ще двір наповнений дітьми,
Які не знали слова "міна".
Старі їх брали на коліна,
Казали казку про війну.
А ти – веселу чи сумну –
Між гори пісню відпускала,
Співати мріяла в "Lа Sса1а" ...
Та все минуло. Ти сумна,
У тебе юна сивина,
Ти спиш на кам’яній постелі.
Ні Кабальє, ні Гвердцителі
Не буде з тебе. Не судилось.
Лиш чорна клавіша лишилась
Тобі на снайперській рушниці...
А фортеп’яно тільки сниться.

агой! луна покотиться по горах,
шулікою на спини полонин.
не люди ми - зухвалі дві жони
в боки вітрів устромлюємо шпори

агой! плює господар за плече
на любок відьмака і ворожбита
забув? жона народжувала діти,
справляючись і з кіньми, і з мечем

агой! нам ще до Місяця - й назад,
а сіль з мішка тікає через дірку.
підніжкою мостив нечистий зірку,
а не спіткнемось - надійде гроза

...

чіплялася рука за край човна;
із крашанок дощі змивали лиця,
зривалися зірки і блискавиці,
ми ідолів спускали у Дунай

вона тобі сказала йди
і показала напрям руху
чи вистачить у тебе духу
щоб наздогнать свої ж листи
відправлені колись до друга

бо краще передати їх
із рук у руки
без кур’єрів
вночі таємно від усіх
відкрити галасливі двері
і впасти тінню на поріг

у тих листах і біль і крик
і непрочитана молитва
ти втратив все до чого звик
й мотузка бабиного літа
обвила ніжно твій кадик

і вийде друг
загляне друг
в криниці з мертвою водою
конверти мовчки вийме з рук
а потім спалить наче Трою
скінчивши достроково гру

зламались навпіл терези
впереміш прісне і солоне
і блискавка – сестра гюрзи
провісниця Армагедону
чи чоловічої сльози

Рибка синя червона і чорна
В небесах по воді по траві
Не існує ні завтра ні вчора
Подивися і стихне біль

Хай крізь скло позирає потвора
Нас немає ні завтра ні вчора
Отже рухів різких не роби

Рибка синя червона і чорна
Подивися і стихне біль
Знаєш значення слова tranquille
То секрет кольорових рибин

Намотує дим цигарковий
На записи магнітофон,
І службобезпечні розмови,
І байки про чистий кордон.

На столику колом розводи,
Як вир у болотній воді—
Затягує стіни і сходи,
Фіранки і лампи руді.

Бурштинове пиво у гальбах,
Балачки зайшли про війну,
Про миші у банках і Майбах,
І щиру державну казну.

Бармени розносять на таці
Світлини іранських дівчат,
З рекламою вуличних акцій,
і з гаслом: „ти йдеш на джихад?”

А нам би якось відмовчатись—
У кожного свій кінозал,
На захід замовлений чартер
І свіжий касетний скандал.

*

На небі – човен,
а на хвилях – місяць.
Я у колисці мрій.

Бентежні тіні еллінського міфу
Лягли на сонцесяйну чистоту.
І ми вклонились еротичній німфі,
Спровадивши русалчину цноту.
І ми втішались плетивом химерним
Занурившись у шал перипетій:
Героїв і богів, звитяг і скверни,
Не нам властивих мислень і подій.
На полі ратоборствували дужі,
Ярило батько в небесах горів.
Та Зевс повадивсь у відсутність мужа
В опочивальні наших матерів…
Не від меча біда бува найглибша.
О, Господи, гріхи наші тяжкі!
Зневажені, такі близькі, найліпші –
Боги навшпиньки вийшли, за дужки…
А ми взяли чужий на душу камінь,
Ще й не один, замурували світ,
І розписали прийшлими богами:
Печаллю – стіни, страхом – небозвід.
Мальовані і двері, і віконця,
У цьому склепі виходу – нема.
І тільки в крові шаленіє сонце,
Коли морозом допіка зима.
Нехай пече, у день сонцевороту
Ярило вийде за тілесну гать.
І тільки в жменьці сміху, для народу,
Зостанеться Марена міцно спать.

Здіймуться святі по Різдві із насиджених місць.
Заглянуть у вікна морозяні, ввійдуть до хати.
Павук із соломи з-під стелі окреслює вісь,
До світла якої злітаються душі крилаті.

Здіймуться святі по Різдві тай у вирій вернуть.
Підеш із сохою в життя, а жита – вже по тобі.
І діти твої з вовченятами істину ссуть,
Сповиті у сіті дощів ще у неба в утробі.

І сніг почорнілий, як нав, повноводдю бринить…
І вродить зі скель нове сонце, напоєне ранком…
У Бога турбота – всі дні позбирати на нить,
Тай тихо зашторити виткану з часу фіранку.

А потім – листочок пожовклий… А потім – сніжок…
А потім до мене від тебе – свати… чи солдати.
І білий рушник, білий-білий рушник без стьожок
Не вспію подати.

*
Діждавшись
перших спалахів сніжин,
забрався я надовго спати в лігво,
щоб очі
зберегти для кольорів.

Капризы тонут в капуччино,
Коричный день венчает тень.
И у святого Валентина
Невпроворот вечерних дел.
Ну, здравствуй, маска пилигрима,
Полей бескрайняя постель!
La viva vita! И LOVиной
Вам будет снега бешамель!
Как серпантин тропинки вьются
От пробуждения до сна,
Где в озера холодном блюдце
Лимонным ломтиком – луна.
И, наблюдая фейерверки
В честь апогея всех страстей,
Старушка кормит в старом сквере
Бумажным сердцем голубей.

2004

Відмолися за мене,
Прости мені першу втрату...
Першу втрату себе у обіймах гірких твоїх...
Знаєш, важко було, воскресаючи, помирати,
Як на мокрім асфальті останній самотній сніг.
Відмолися за нас...
Тонкострунно шабліють ночі...
Трохи пісні ще чути із вицвілих вуст трави.
Нас давно прокляли, пролюбили і запророчили
На вигнання у світ, що зловив нас таки,
Зловив...

Ця осіння любов – як під листям захована міна.
Над могилками гнізд зоренята кружляють, кричать.
Та ніяка душа мені тіло твоє не замінить.
Твоє тіло, що світиться тінню вогню і меча.

Ти прийшла мені так – наче пісня лягає на пісню.
Від вогню золотого ростуть груденята свічі.
Ми сп’яніли від себе – і стали первинно-первісні.
Динозаври кругом.
Видно Місяць – немов уночі.

Нас вовки і дерева навчили ставати собою.
А комп’ютери ми заступили іконами трав.
Віддавалася ти із такою святою журбою,
Що обличчя такого щасливого я ще не знав.

Потім вмерли удвох...
А воскреснем – як стане весняно.
Над могилками гнізд затріпоче метелик нічний.
Наші діти – пісні, наші внуки – ці зорі рум’яні...

Та ніякий політ не замінить вже нам глибини.

Як учням ноги мив Ісус Христос,
яка ж в їх душах відбувалась праця!..
А ми в житті і досі боїмось,
що за добро в нас тикатимуть пальцем.

А Вітер носить хмари, як поштар.
Мене цигани звали: « Роме, їдьмо!...»
Дощ дратувався, мучився, страждав,
як чоловік, що жінку взяв із дітьми…

Осінній біль породжує чуття:
пожовклі мрії, туск летить лапатий…
В змаганнях Щастя з Горем «нічия»…
Аби не соромно, як в очі гляне мати…

Гойдавсь на релі Вітер і свистів.
Чорніло Небо, ціпилось, насилу
розплакалося, наче у житті,
коли відповідать за батька сину…

В холодний Дощ зайшов і вже не міг
з-під нього вийти, аж перетрусило…
Кололось небо громом, як горіх.
Це начищав Пегас могутні крила…

...Найдорожчому NN із найщирішими вибаченнями
.............
А в Альпах сніг. Вночі була завія,
та вранці можна знову на лижню.
– Складний маршрут, – сама себе спиню, –
Даремна, мабуть, вся оця затія...
Чкурнула в гори. З іншим. Сміх і гріх.
Завіялась в Якийсь-там-баден-кірх.
...Хіба ж це зрада? – Кріотерапія!..
.................

*
Якби щось і забрав з собою я –
Дурманні пахощі твої
І хризантеми,
Які в мені ніколи
не вмирають.

Краплини дощові
замерзли в грудні.
Я повні жмені з гілок назбирав.
Нанизую на павутину
перли.

І тільки тиша, немов розламана шоколадка,
Впаде до рота – розтане вічність, пройде хвилина.
Ти кажеш – винна? Хай буду – винна. Моя провина -
В твоєму серці теплом долоні розмиті складки.

На жовтім тілі троянд невинних зимує вечір,
То тільки втеча, на мить – не більше, таємна втеча –
Від гри у звуки до гри віч-на-віч-до-тіла-тіло –
Сопілка плаче, сопілці тяжко, її згубили.

І збитим пальцям ступати сніжно – болить-не чути,
Маленька гордість в маленькім світі – залізні пута,
І розірвати – мов полетіти… униз і стрімко.
А він не вміє, отак не вміє, лимонна жінко.

І все, що вчора – забудь-не згадуй – затерті фото.
Того, хто поряд, і не впізнаєш, спитаєш – хто то?
І пам’ять збреше, розмиє серця болючу складку,
А з нею тиша змовчить, не хрусне, мов шоколадка.

Поламаний слізьми вітер,
На душі тіла розбиті...
Так стало багато світу.
Аж хочеться вовком вити.
Мовчать молоді титани,
Чекають на власну силу.
А нас...
Нас за них не стане,
Бо ми ще й не народились.
Час метафізично мертвий,
Фізично - сп'янів до крові.
Вівтарно-остання жертва
Олюдніти не готова...
І тільки столітні сльози,
Ламають безбунтний вітер.
Душі безкоштовна доза -
У тіло,
Аби зболітись...

Кириличне кохання.
Зупинки на римостанціях –
Впіймати за ніжку
Котрусь із ще диких муз.
Та брикаються Анни.
Й нестримні летять овації
Уплетеним нишком
Поміжрядковим “чому”.

Танці, кружляння.
Те, що хотів сказати,
Врешті втискаєш
У чудернацькі па.
- Знаєте, пані...
- Пані не хоче знати.
Слову шукайте
Прихистку у рядках.

***
Тиша. Порцелянова. Німа.
Птах злетів та крил його не чути.
Закричала б – голосу нема,
Відреклася б – кари не минути.

Мабуть, запишуся у сліпці,
Так до Сонця ближче набагато.
Та й піду. Між білі комірці.
З кобзою. За мідяки співати.

Ведемо розмову, неначе на страту,
словами тугими дротовані руки.
А небо вдихає цвітіння блавату,
дощі відпустили його на поруки.

Упертість-сокира, образ ешафоти.
Не взяти їх голодом, сном не зморити.
Мовчання, пошите на пам`ять – як фото,
у морі чекання в розбитім кориті.

Та світлом омиті підвалини ока –
то сонячна злива журбу спопеляє,
то морок зникає, а з ним і морока...
надія палає, гряде ока краєм.

Зіниці мої – невстережені діти,
тепер вам дивитися і не вбачати.
Розмову – відведено, серцю – боліти,
голівки нагнули під вітер блавати.

11 Лютого 2009

Не безнадійно прожита неділя,
Танець з хустинкою, вдале застілля,
Стрічки чогось почепили на гілля.
Весілля

Добрий мій слідчий-поганий мій слідчий,
Пальці між двері, лампа у вічі,
До панахиди готуються півчі.
Відчай

Не дочекаємось Доброї Вісті,
Міму-на німо, факіру-вогнисто,
Шириться міф про маніяків-таксистів.
Місто

Білі кофтинки пропахли ментолом,
Сором прикритий і правдонька гола.
У туалеті суцільна крамола.
Школа

В довгім волоссі вчувається Вудсток,
Ніби із гасла „ніщо не забуто”,
Моррісон рулить, не можу заснути.
Смуток

Про загибель Сальвадора Далі,
яка могла статися з ним у восьмирічному віці,
якби його сім’я відправилася в подорож на «Титаніку»
------------------------------------------------

«Сон, викликаний польотом
бджоли навколо граната, за
секунду до пробудження.
Сальвадор Далі»

Море солоне відсльозує горем.
Кигичуть чайки,
мов душі немовлят померлих.
Піниться шторм п’ятихвильний, мов Тора –
лопають нерви…

Крізь зябра самотності – чорне мовчання
проходить думками і живить уяву…
Заплющую очі…
(Тіні від Сонці – хто вони: Євангелія від Івана,
Матвія, ангели Ночі?)

Усі загибли…
Стихія – життям завглиб…
Зверху – льоди (чи люди?), нижче риби…

Розламується гранат кориди
і бики червоні, тобто бубки граната,
падають пріч… Ніч.

Коли Вітер гра в піжмурки з Місяцем
(а Місяць хмарами затуляє гостряки й рахує:
«… душа чорнозему – у вимені корови…
… душа зрубаного дерева – у держаку лопати…
… голос крові – Вітру іду шукати…»),

і Море спокійне, як дитяча душа ненароджена
в лоні матері…
(Кохання в серці проходить не по екватору,
а завжди є полюсом: чи то Північним, чи то Південним,
але таким буденним…)
- - - - - - - - - - - - - - - - -
Вони дивляться один одному в вічі.
Не бере ні чума їх, ні відчай…
Обожнювати чи ненавидіти?

Від однієї матері діти.
Віє холодом…

У небі – зорі,
на дні моря – золото…

***
а метелики певне теж не святі
я лечу до твоїх дверей
тисну кнопку дзвінка ти ж цього хотів
мій сумний капітане Грей
четвертована тиша двері мовчать
твій пильнуючи целібат
а на дверях вічко чи то печать
шах в три поверхи й врешті пат
я в очах твоїх бачила тет-а-тет
справжній блюз а не ша-ла-ла
що ж на думці тепер якщо не секрет
бо у мене - одна зола
по перилах образи з’їжджаю вниз
на підборах 12 семе
манікюр шалений - ліки від криз
щастя йшло до тебе саме
мій старий іноходець чекає вмить
натискаю на газ: пора
а за мною Грей сиворакшею мчить:
Магомет...чи моя гора?

Трави старіють, трави,
Вулиці п'яні блудять,
Ти приїзджаєш в травні
Потягом із "нікуди".
Стільки валіз і люди,
Пошта листи відвозить,
Хтось з перехожих застуджений,
Ти доїдаєш морозиво.
І під жебрацьку музику
Чуєш, перони плачуть.
Ти застібаєш гудзики
З травами на побаченні.

Відпусти.
Цей літопис, він був не про нас.
Час іти.
Хай майбутнє приймає причастя.
Я і ти –
Лише мить між рефренів без назв.
Я і ти –
Щось земне, за яке не воздасться.

Відпусти.
Розгойдали планету дощі.
З пустоти
Творить майстер бенкетнії тОсти.
В самоти
Очі кольору, що і в душі.
Я ще в сни
Поприходжу. Забілиться постіль…

Буде світло,
Як зрання в дитячих снігах.
Буде легко
І дихатись, і говорити…
Тільки крок –
І зірветься налякано птах.
Ти курок
Ще не зводь!
Може, я в нім вселилася жити…

Залишай
На минуле майбутні думки.
Відпускай
Що просилось, про що віршувалось…
Словники,
Епіграми, слова і роки…
Час – ривкий.
Після пострілу скільки зосталось?..

Цілунком з губ моїх зомлілих
Слова несказані вкради;
Якщо їх ти
Складеш в ряди –
Знайдеш заховані сліди
Десь на межі душі і тіла,

Там, де туману клапті білі
Зміяться тихо край води.
Гайда туди,
У снів сади
По заборонені плоди,
Що лиш для нас обох дозріли!

… Ніч уквітчала в зорі крила,
А липи ллють густі меди;
На всі лади
Очерети
Благословення шлють – гляди:
Нам шлюб дає природи сила!..

Ніч гусне.
Якби більше світла —
додавала би в каву,
як згущене молоко.
Сухариками зірок
збирала вологість сліз
на крайку чашки.
Потім лягала не голодною,
а спраглою кохання.
Знову боялася б цього.
Тому що любити —
Відповідати.
Жартома уникаю розпитувань.
І світ знову не визначився,
що мені дарувати.

Памяти друга

то ли слог измят
то ли водка
горше
стало рюмок в ряд
на одну
больше
и отводит взгляд
от тебя
небо
ты ему был рад
но сегодня
не был
лучше помолчать
поберечь
нервы...
ты хотел летать
и взлетел -
первый

«Ой, спи, дитя, в колисонці,
Як горошок в билиноньці.
Буде вітрець повівати
Та й горошком колихати...»

… якби ж я не любила сонце,
я б не пішла тоді за пролісками в ліс…

… якби ж то твого тата розкуркулили раніше,
то він не рушив би за дровами у ліс….

… якби ж тоді я була старшою хоча б на стілечки…
щоб Муравйовці зґвалтували замість матері мене…

… якби ж мені в дитинстві мати
та вивернула на обличчя кип’яче молоко,
щоб не заглядувались хлопці…

То я б не знала цього снігу…
То я б не знала цього горя…
Бо не зустріла б твого батька –
не колихала би тебе…

«Як горошок загуркоче,
Дитинонька спати схоче,
А вітерець, як загримить,
Дитиноньку нашу приспить...»

Абразивність самотності –
Пил розчинився. У цій акваторії
Дихати легко, та кроки
Лунають пришвидшено.
Серце тримай,
Час твої очі прискорили,
Стрілки годинника рухають
Стелли із тишею.
Виповниш пальці
Бажанням до пошуку істини,
Мов базилік, розтирати
Доводиться вулицю.
Це – до смаку. Кострубато
У спадок відписано
Спокій, самотність, сваволю
Й бажання не скурвитись.

Ні шляху, ні стежини —
Завія, заметіль...
В лице — крихкі крижини
І вітер звідусіль.
А йти і йти ще треба
У темряві степів. . .
Та раптом — що це? — з неба,
Мов янголиний спів.
Немов блискітка — в вічі,
І в сніжній далині
Десь свят-вечірні свічі
Засяли у вікні. . .
Усім, що у дорозі,
І вдома у добрі,
Хто в щасті і тривозі
Жде світлої зорі;
Усіх, що заблудились,
Господь не забува
Всім щедро засвітились.

Святі вогні Різдва!


* Хрестоматія української релігійної літератури / упоряд. І. Качуровський. – Мюнхен-Лондон: Накладом Союзу українців у Великобританії, 1988.

Святі почуття, закладені в молитву: антологія української літературної молитви / упоряд. Володимир Антофійчук. – Бухарест: Мустанг, 2004.

Українська духовна поезія XVII-XX ст. : антологія / ред.-упоряд. Є. Рязанов. – К.: 1996.

Усе минає, гасне і сплива,
Лише вона над грішною землею
Сріблиться милосердною зорею,
Відвічна ласка Божого Різдва!
Небес прещедра голуба канва
І білий світ над чорною ріллею —
Сам Бог тебе леліє, цвіт-лілеє, —
О, Україно, ти віки жива!
Ти, як і Він, з народження терпіла,
Але рука Господня охрестила
Твій люд, і землю, і твоє буття . . .
Цвітіть, ряснійте, ниви колоскові!
У Нім, у Нім — у Вічному Христові
І доля й щастя, сила і життя!



* Хрестоматія української релігійної літератури / упоряд. І. Качуровський. – Мюнхен-Лондон: Накладом Союзу українців у Великобританії, 1988.

Святі почуття, закладені в молитву: антологія української літературної молитви / упоряд. Володимир Антофійчук. – Бухарест: Мустанг, 2004.

Українська духовна поезія XVII-XX ст. : антологія / ред.-упоряд. Є. Рязанов. – К.: 1996.

Ой дівчатка, інкубатори комплексів.
Ви не вірте кривим дзеркалам,
бо коханих не шукають за компасом,
не потрібні для них лекала.

Очі ніччю неуважно підведені,
влучний постріл, а все холостими.
І мости наче ноги розведені,
і до ліжка квитки не з тими.

Ех дівчатка, в шкатулці придане –
Губки-бантиком, цнота, стрінги.
Годі бавитися суїцидами.
Ах Лоліти, із фільмів Кінга.

Защебніть свою душу на ґудзики,
плачте насухо
коли смішно –
як нервові розв’язує вузлики
в задзеркаллі жінка заміжня.

Л
Лисичка курочку спіймала.
Лисичка м’ясом ласувала.
А десь за лісом, за горою
Курча ставало сиротою.

М
Милосердний Мирослав
Мишку випустив у став,
Щоб сусідський кіт вусатий
Мишку ту не міг спіймати.

Н
Натураліст, піднявши клямку,
Сказав: "Тікай-но, тигре, в ліс".
А тигр тепер сидить і плямка –
Не встиг втекти натураліст.

О
Ой, метелику-комашко,
Не зітхай в руці так тяжко,
Роздушити тебе треба,
Щоб не вийшла гусінь з тебе.

П
Поросятко підростало.
Та якби воно те знало,
Що росте комусь на сало,
Підростати б перестало.

Тонкостінна ілюзія віри
І наче крізь отвір,
Що лишився від кулі
Пінцетом витягують душу,
Від знеболення – бáйдуже,
День заповзає у мушлю,
І вогонь пережовує аркуші -
Знову не той твір.
Сходи, збиті ногами,
Мовчать у терпінні.
А що їм?
Хтось - угору, хто – вниз,
Ну а хто зупинився спочити.
На асфальті – розíп’яті тіні,
Всіх не полічити,
І кінгстони у днищі Ковчега
Прорубані Ноєм.
Хтось казав, - наша плоть –
То вода, ну і кальцію частка,
Ми – лише механізми
Постійно-хімічних реакцій.
Почуття та емоції –
Бланки знецінених акцій,
Для останніх романтиків
Ледь припорошена пастка.
Забинтовано поспіхом рани
Ілюзії віри,
У плавильнях – іржаві пінцети
І вийняті кулі.
Хоч поволі приходять до тями
Нейрони поснулі,
Все ж вогонь поглинає рядки
Без обмежень і міри...

Один Верблюд був критиком відомим.
(Згори - завжди видніший краєвид).
Не мав ніколи сумнівів, чи втоми,
А слини мав на цілий білий світ.
Міг заплювати і роман, і повість,
Сонет, баладу, байку, детектив,
Думки мав «чисті», ще «чистішу» совість,
І поливав згори, кого хотів.
Тож якось спокусився на поему,
Що видалась невдалою. Відтак,
Її творець- відомий Страус Ему,
Мав гарний стиль і непоганий смак.
Була у нього і своя метода.
Він критиків не мав за образок,
І просто перечікував «негоду»,
Сховавши мирно голову в пісок.
Коли ж Верблюд від слини, як і личить,
Вже випорожнив свій об’ємний рот-
побачив не запльоване обличчя,
а орган інших функцій та широт.
....................................................
Цей випадок наука для Верблюда:
Плювки як метод критики – облуда.
А як би прозвучала ця проблема,
Коли б у критиках був не Верблюд, а Ему?

Розмитою тушшю спливає по лицях місто
Сполоханих візій, асфальтної суєти.
Аж хочеться важко на душу собі присісти
І ждати того, хто мене ні за що простить.
А потім продати останній шматочок тиші
Розхристаним дзвонам церковних іще дзвіниць.
І голосно вірити тим, хто цей світ залишив,
Тоді, як живі у лайні віддихають ниць.
І хтось б’є поклони до мертвих богів зелених,
На тлі транспарантів – застояна боротьба.
Розшарпане місто вискалюється скажено...
Останніє ніби і крихтіє вже...
Ти ба!!!
І люди не люди,
І вірші – не вірші – голос...
Розмитою тушшю спливає на руки все.
На високовольтних заскрипчених струнах голо.
І тільки в сльозах затуманено стогне сенс.

Вимітала сни до весни
Березовим віником
За кленові старі мости.
За літо за сінником.

Відпирала з душі шитво,
Перестрочене зорями,
Тай із грубки тепло в Різдво
В світ носила долонями…

Хочеш – пісню мою візьми,
Хочеш – подиху ниточку,
Чи морозний узор різьби,
Чи веснянки на свиточку.

Хочеш – поруч на мить присядь,
Чи лишайся до віку тут!
За порогом хай дні стоять,
Хай хурделі літа метуть.

Хай розкришиться хлібом час,
Небо ллється в проталини!
Не говорять нехай про нас,
Хай вважають… пропалими.

…Буде в нового дня дитя
Й черевички зозулині.
І весна дасть своє їм’я,
Й осінь скаже, щоб чули ми.

Буде в зачину новий такт,
Позавчаємо ролі ми.
Як лишатись – то просто так,
А з дарами – до долі йди.

Попроси в неї сонць для нас,
Попроси в неї місяця.
…З підвіконня стікає час.
Йому в проліски віриться.

Може, віримо в нас і ми?
(А дерева в сні дихають)
Скільки тої іще зими –
Півні з досвітків виклюють!

Зорі стерли вже боки в сніг,
Коли в кримку спускалися…
Вимітала сни за поріг,
А вони… поверталися…

осінь читати – це наче до Бога звертання
чи намагання почути крізь небо свій голос
щось за межею а щось ще у фазі згорання
час коли листя з душі опадає на голо

осінь вдихати – це ніби вдихнути спокій
часу настояного на травах як чаю терпкого
слухати сповідь доріг не лічити рОки
і знати що більше між нами не буде нікого

осінь збагнути – це просто осінню стати
в землю врости корінням - у небо віттям
як птах легкокрилий над тьмою уміти злітати
ковтаючи вітер що дихає над століттям

2009

Так тужливо й лунко: «Ой, Іване!»,
Начеб серце в жменю хто стиснув…
Цить, несите, цить, моє захланне, -
То не плач, то відголосок сну.
В сизо-білім полі – чорні бусли
Мерзли й обіймалися крильми.
Нависало небо, тиша гусла,
Сивів овид і… блукали ми.
Поодинці. Кожному – лиш обрій,
Кожному – лелеча ця сім’я.
Самотинно. Безпритульно. Й… добре –
Десь є ти, і є тобі десь я.
… Ой, Іванку, чом ті бусли чорні?
Чом, врапт, сніговиння, як мара,
Поєднало нижній світ із горнім,
І шукати просвітку – дарма.
Хоч би й крикнула – не догукаюсь,
Опліч не відчую вже крила.
«Ой, Іване…» - серденько стискає,
Йшла до тебе – в пісню забрела…

Цей місяць вовчих зграй,
Жахкого безгоміння…
Тримай мене, тримай
На крайчику терпіння.

Хатинка на горі
Вперезана вітрами...
Зігрій, заговори,
Зладнай подвійні рами.

Шипшиновий напій.
Дзвінкі дрова грабові…
Не панцир безнадій –
Ясний вогонь любові.

Там горобина ніч,
Горобина без плоду.
І пожад вовчих віч,
І лихо хороводить.

А ми удвох, ми – край,
Ми світло побіч тіні…
Тримай мене, тримай
Бодай на волосині.

А.
Антарктиду знають всі,
Там живуть пінгвіни.
Аня шкірками із них
Прикрашає стіни.

Б.
Біг баранчик біля тину,
Зупинивсь почухать спину.
На тину сидів Івась,
Батогом по спині – хлясь!

В.
Вова песика убив.
Хто осудить Вову?
Песик вчити не хотів
Українську мову.

Г.
Гомілку собі перебила
Гніда сивочола кобила.
Гаврило погнав на бар’єр –
Болить в неї ніжка тепер.

Г.
Ґава, злодійка швидка,
Вкрала ґудзик в Пилипка.
І відтоді у руці
Носить Пилипок штанці.

Оптична пам‘ять кришталю,
дотично до проміння стропів
спаливши лінзи телескопів,
парашутується в зорю.

Оптична пам‘ять кришталю
обтічно синій таємниці
пересуває з ночі лиця
назустріч сонця кораблю.

І кожна згадка – в стилі «ню»,
і крига річкова скресає,
і день суворий відчуває
лунке космічне де-жа-вю.

Космічна пам‘ять кришталю…

І я собі подобаюсь - в тобі,*
в ясних очах угледівши небритість,
неулаштованість, але й талановитість,
бо як таку пригледів, далебі?
А ти відводиш погляд – не в юрбі,
а понад нею – у майбутнім літі,
де тільки щоки неуважно вкриті,
а інше, надто безтурботне, - ні.

Таке предивне „ні” - серед зими,
на дні проміння денного прибою,
де на межі сердечного конвою
лоскотно виринає об[р]ій„ми”.
Немовби можна перейти назад,
огнями оживити ту пустелю,
де ідеально виголені скелі,
де сам для себе я і шах, і мат.

Нехай і так, я там - де ця зима,
у вічності од Зоряного Шляху,
де сиротіє, щоб не дали маху,
розпачливо-тривимірна тюрма.
І пам’яттю не увійти куди,
аби, хоча би, пригадати термін...
Тебе заводять ці колючі терні?
За ними справді неземні скарби.


* * - Мелодія Jonder Boj (wma - 5 мб)

Отзеркалился, стал выставлять напоказ
Неприкрытую душу, без страха и боли,
Не боясь ни дурного взгляда на сглаз,
Ни стрельбы в открытую спину. Но роли
И так все заказаны, кастинг пройден,
Эту роль мне играть - как бы ни было тяжко -
Растекаться по вам стихотворным дождем,
Понимая, что отвечать надо дважды,
А точнее, не дважды, а многократ-
Но болеть, эта роль для меня - вдвое спроса -
Это минимум, это такая игра,
Где ответ дан до постановки вопроса.
Я привыкну к тому, что так часто трясет,
Научусь жить хотя бы с собою непьяно:
Кто без фильтров рожден - тот не будет спасен,
И не сможет ходить вертикально и прямо...

Но привыкнуть возможно, ведь это мой дом -
Сумрак мира, в котором лишь мне все понятно,
Мне не страшно теперь знать, что будет потом,
Все что есть - это роль, только роль для меня... Но
Не рвите живое, бывает крюки
Слишком больно дерут мой хребет или ребра,
Лишь на миг я могу показаться другим,
Только в этот миг я на части разобран,
На молекулы, атомы, на пустоту,
И собраться так сложно. Но вертит планету
Лишь тот, кто живет и ползет на звезду,
Не боясь быть на том свете, падая в этот...

Під вуаллю, як пташка у клітці,
звідусіль привітання, мов град, -
чим ти, дівчинко смагляволиця,
заслужила такий маскарад?

Біла сукня, що вибрала мама,
пишне свято, як тато хотів.
З кольоровими давніми снами
літачок розтає в темноті,

а твої діаманти - як сльози,
а чужі його руки - як сталь.
Нині ласки, а завтра - погрози:
послідовність убивче проста.

Губ холоне фарбований кетяг,
а зіниці - безмежно пусті.
Осипається квіття з букета,
понад ним, наче саван, фатін.

І вінці надягатимуть хутко,
і плачем задихнеться рояль.

Наречена піймає попутку
і за вітром запустить вуаль…