У сірий шум далекого дощу
кричу своє: мовчи, мовчи, мовчи!
І звірчуй тишу, як газетний лист,
і прикладай отак до язика,
і так у неї думку загортай,
і так креши, мов пальцями об крап,
і так вдихай, отак її вдихай!

Мій сірий шум для тебе – біла біль.
Як молоко тече на грубу сіль –
отак шумить, отак, отак, отак!
І я стегном погойдую у такт.
І хочу встати, і туди піти,
щоб танцювати кожною з клітин,
щоб по мені лилося молоко,
щоб я його спиняла на ходу,
мов білу постіль, слала по землі.
Але чи в мене кроки замалі? –
Де не ступлю, осотана дощем,
там не лунаєш, не лунаєш ти!

І знову шум.
Шум. Шум у мені.
Шуму мені! Шум, уме, ні!
Але ж і затишкам – ні!
Як висохну, розкажіть, чи досі палять вогні
на тій – на його стороні?

28.05.2021

І ще там щось про суд і насолоду.
І вибирають дві руки зісподу
доспілі сливи.

Ранок. Стіл в саду.
Русява жінка точить ніж об камінь,
а вітер трусить ледь пожовкле листя,
що пролетить повз рівний тон розмов
й впаде на груди здійняті розхристі,
та залоскоче, шепчучи немов
заклин на близькість леза і біду.
Аж засміється жінка у нестямі.

У іншої, із чорними губами,
короткий подив здмухнувши з лиця,
дух перелесник розкуйовдить коси.
І бісиками зблисне незнадь ця,
мов у очах старі пашіють шрами,
мов падають удосвіта покоси.

І ще там щось про долю і жалі.
І журавлі на південь, журавлі...
І білий хліб, покраяний нагрубо.
І дві вигнанки, Рай
і чорні губи.

24.05.2021

Не стукай у двері, іди по вулиці,
Не дивись на прохожих, не читай афіш.
За дверима, що манять тебе спідницями
Кімната порожня і ти стоїш
Один, як колос обростаючи тінями,
Шумом листя з пустого, що ніч, вікна.
І тільки лінії, лінії, лінії,
І тиша до жаху тобі голосна.

18.01.2020

Посадили тую – зеленіє
та й у тому місці безнадії,
де людськії мрії закопали,
де героїв України поховали.

Зеленіє туя і барвінок,
тільки душі не знайшли спочинок:
ворог лихом землю засіває –
душам вбитих спокою немає.

Лиш тоді воскреснуть вбиті мрії,
оживуть розстріляні надії,
коли кат останній в землю ляже.
Начувайся тепер, лютий враже.

19.05.2023 р.

Немов митець на полотні
Створив уміло та старанно
Колючих руж рясні вогні,
Вздовж дерев'яного паркана.
Але вони живі і тут,
На гарно прибранім подвір'ї, -
Дурманять голову й цвітуть,
І роблять довшим надвечір'я.
Бо багрянистий квіт троянд,
На тлі брунатнім небокраю, -
Вогнями сплетених гірлянд
Усе подвір'я освітлює.
19.05.23

Сальвії під вікном.
Сальвії палахкотять!
Неспокійним сном, неспокійним моїм
розгулює тать.

Я зберу квітки.
Кити рукавів колихаються.
Вітре, вітре, ох, крізь задуху ночі
вже підкрадається!

Повен сад огню.
Спішно рву і рву, вся заквітчана.
Сальвії – зрадниці, сальвії закричать:
отут живе твоя дівчина!

23.05.2021

І стікає вже
з потічків руки
в тепле черево
перетала кров.
Я лежу, як паль посеред ріки,
жду, коли ж приб'є
нас до берега.
Хвилі котять вчвал і шумлять в мені,
та загата-плоть, хто б її споров?!
Потічки пусті, руки ще пітні,
ще скобочуть їм днища росяні.
А довкіл – весна,
вже сповна важка,
і у нас обох в животах пече.
Ще лиш раз сяйне над недільним днем
й в літа на очах
ми розродимось.
Щойно кров моя зайнялась вогнем,
як пішли дощі – хтось торкнув плече.
Відколовся шмат палі, мов божка, –
відбула весна,
розпадаюсь я.

23.05.2021

Не проглядайся в білім цвіті, моя розтрачена любове!
На цім травневім литім полі ще чутно дзвони янголині.
Коли ж, у строгім їм відвіті, нарциси голови впускають –
лиш тільки вишні у крамолі за спокій завтрашній стоять.

Помежи хмар тендітнотілих, як межи випраного білля,
блукання схоже з божевіллям, чекань очиці – з пелюстками.

При хворих душах, облетілих – не потривож мене довіку,
моя розгублена надіє,
мій невловимий щастя мент!

10.05.2021

О дивний сон! О сміла ніч!
О вигадко!
Віч-на-віч ми лишилися тепер.
Я знаю, що втечеш від мене вивертко.
Скажи лиш, хто ім'я твоє зітер?

О літер сонм! О вітру рик!
О далече!
Зродилася. Чом вени-струни-трям
рвеш з дня у день, і вивертаєш на лице
не правду, тільки вибрехні байстрям?

О час!
О дух!
О мій польоте з тіла!
О, як я там зостатися хотіла!

04.05.2021

Клинцями, п'ядями душі чи пелюстки
рівновільно влягаються.
Це отак шмат за шматом земля убирається
в білий саван весни.
Наряджена невіста чекає свого Жениха,
в студеному гробі ночей
промерзлому ґрунту чорні слова рече:
у шпарах очей твоїх
сочисто і тепло,
і вічно у них тече
кров мого Нареченого!

Отче, Отче, сьогодні Його не покинеш,
бо Він Син Твій.
Та ось я – Твоя дочка –
блідолиця і боязка,
і все мені мало квіту (жадаю!)
на стежці, якою пішала б у Рай,
якби не ревниво від мене вона вела,
бо рівня їй я.
Рівня ж їй? Вкотре звертаю вбік,
краду дорогою квіти, буду вінки сплітати.
Тому й розлітаються білі ці пелюстки.
Отче, Сина Свого покинь
на мить найкоротшу, якщо не на вік.
Поглянь, вже й терновий вінок сплела,
Він бо – мені чоловік!

30.04.2021

- Що, онучку, знов тече із носа?
Десь, напевно, нежить підхопив?!
Той тупцює, ноженята босі
Чорні - у багнюку десь вступив.
Оченята опускає долу,
Шморга носом, наче винен в тім.
Хоч вона й не лаяла ніколи,
Була завжди лагідною з ним,
Але він побоювався трішки,
Бо ж бабуся строгою була.
Попадало часом на горішки
Старшим його братикам. Могла
І лозину добру в руки взяти.
Тож стояв із острахом в очах.
- І куди ото дивилась мати?!
Видно, все в ділах та у ділах!
Хто там за дитиною слідкує?!
А ходи, онучку-но сюди
Я тебе гарненько полікую.
Та не бійсь, маленький мій, ходи!
Сама якесь листячко зірвала
Із рослини, що в садку росла.
Придавила, кілька крапель впало,
Хлопцеві до носа потекла
Рідина із того листя й, наче
Зразу легше стало, ніс «пробивсь».
- Та посидь іще! Чого ти скачеш?!-
Бо ж онучок швидко підхопивсь,-
Давай сяду я побіля тебе,
Щось цікаве розкажу поки.
«Лікам» ще попрацювати треба.
Хочеш знати про оці квітки̓,
Що тебе від нежиті рятують?
Каланхое цю рослину звуть.
Десь вона із Африки, пліткують.
То, цілком, онучку, може буть.
Десь колись історію читала,
Наче, на одному кораблі
Лихоманка моряка дістала
В морі. До великої землі
Ще було дістатися не просто.
Щоб команду всю не заразить
Вирішили хворого на острів
Помирати, врешті залишить.
Через місяць, як назад вертали,
Мимо, все одно їм пропливать,
Знов до того острова пристали
Аби хоч останки поховать.
Як усі вони подивувались,
Що живим побачили його
З лихоманки й сліду не зосталось.
Аж пашів здоров’ям. А чого?
Бо оцим от листям лікувався
І свою хворобу переміг.
Він з собою тих рослин набрався
І привіз на батьківщину їх.
З того часу триста літ промчало,
Прийнялась рослина, розросла.
Скільки вже життів порятувала,
Скільки вже хвороб перемогла.
Помовчала якусь мить бабуся:
- Говорила з дідом із одним...
Набрехати, звісно, не боюся,
Що почула – те й переповім.
Так мені він ще й таке повідав –
Ця рослина не з чужих країв.
Хоч чужа у неї назва, видно,
Але має корені свої
В наших землях. І було то, наче,
Кілька сотень, може, літ тому.
Проживала жінка-одиначка
У селі, говорять одному.
Ще з малого мріяла небога
Вийти заміж, діток народить.
Не, як нині, звісно - не одного,
А з десяток. Милувать, ростить.
Мріяла ще людям помагати,
Як бабуся, що в селі жила –
Травами хвороби лікувати…
Мріяла… Одначе, не змогла.
Доля її склалася невдало.
То якось наскочила орда
І дівчину у ясир погнала.
Там татарин у Буджак продав.
До паші в гарем. Але дівчина
Утекла…Хотіла утекти.
Упіймали та за її вчинок
Повелів паша її сікти.
Били довго, викололи очі,
Щоб вона дороги не знайшла
Та й пустили. Хай іде, де хоче.
Не пропала. В рідний край прийшла.
Молода, але сліпа, каліка.
Хто ж на ній одружиться? Жила
Все життя одна, без чоловіка.
Діточок теж мати не могла.
З лікуванням в неї теж не вийшло.
Як сліпій їй трави розрізнить?
Тож ночами плакала невтішно,
Бо нічого не могла змінить.
В Бога лише одного прохала,
Щоби не даремно хоч жила.
Врешті, спати вклалась і не встала.
Поховали на краю села.
Як прийшли небавом на могилу,
Здивувались, бо на ній зросла
Квітка, а на ній листочків сила
На великих на листках була.
Наче, начепились малі діти
До своєї матері. Взяли,
Спробували вдома посадити…
Диво ті листочки проросли.
Згодом люди також зрозуміли,
Що рослина зовсім не проста,
Бо хвороби лікувать уміла
І здоров’я людям поверта.
Мабуть, що омріяне збулося,
Бог таки почув її слова…
Що, уже не капає із носа?
Ну, біжи вже, шибеник, давай!

Коли нарциси піднімають голови –
повний тягар власної краси –
дощі, мов олово,
крапають їм до пари,
гідно,
сльозами Аллаха.
Та не ранять квіту, бо розбиваються
об досконалі тендітні лиця.
Це довершена мить весни,
вишукана смерть рідкого неба,
мистецтво самознищення.
Навіть Евелін Макхейл не втримується лежати,
заздрісно позирає на чудо зіткнення
клітин і атомів.
Я ж – велике дитя, що грається Всесвітом,
ловлю краплі в польоті,
закручую їм хвости у спіраль
і кладу не без ніжності
туди, куди й слід, –
в око Всевишнього.
І кажу, по щоці погладжуючи:
Алла, все ти створив прекрасним!

27.04.2021

Докучним жалом, точеним жалем
повидиться спробунок мій – забути
пурпурний цвіт незірваної рути
й карпатську тугу в тихім слові "лем".

Лем сяде сонце – я до тя прийду!
Лем сонце встане – йтиму за тобою!
Лем ти єдина й панною, й робою –
всяк люба єс ми!
Лем...
І на біду
се "лем",
ся ковдра шовковистих трав,
що обростають урвищ грізні схили,
бо хоч м'які, та гублять, як губили,
замріяних, осліплих від заграв
сміливців,
що ступають безбач в світ,
та все вперід –
по світло,
по чар-зілля!

Туман з марою справили весілля,
де я весніла, де –
лем рути цвіт.

22.04.2021

Страхи вбивають нас
глибоко зсередини.
Те, що найбільше нас лякає,
обов'язково стає реальністю.

Повільно, як перший дощ навесні
знищує радісні спогади й миті.
Страх перед самим собою
й усіма найближчими людьми.

Здається, всі твої дії оманливі,
бо чорною марою постає страх.
Найпростіше забути про нього.
Проте, чи вдасться це надовго?

Страх повернеться знову
й знову буде огортати пітьмою.
Його не здолати, не спинити.
Він сильніший за холодний вітер.

Страх зламати все, що було до нас
і те, що створюємо ми.
Він переслідує крок за кроком,
дихаючи в спину.

Ти чуєш його дихання суворе
і вмить в очах вбачаєш ніч.
Страх забирає з собою життя,
яке боїться пустого каяття.

17.05.2023

Полонезом Огінського
зачарований –
Батьківщині він був
подарований.
Все найкраще найближчому
подарує душа.
У кружлянні ритмічному
ефемерному
білі дами із чорними
кавалерами.
Ця казкова мелодія
у майбутнє руша.

16.05.2023 р.

А без вишиванок яка ж Україна?
Ними квітує вона з давніх пір.
І сорочки, подушки й скатертини
Вишиті гарно руками майстрів.

Жорстока війна нехай їх не затьмарить,
Цвітуть чорнобривці та маки на них,
А чорні вогненнії темнії хмари
Не закривають красу цю повік.

Барвіночок стелиться диво-віночком
На рушниках, де лежить коровай
І наливаються на ньому соком
Калинові ягідки для молодят.

Є вишита блуза у тебе й у мене,
Як скарб зберігаєм бабусин рушник,
Бо звикли вважати в житті оберегом
Оті вишиванки вкраїнці усі.

2023 р.

Тоненькою стеблинкою,
В порослій гущині, –
Вечірньою годинкою
Згадалась ти мені.
Хоча, з налитим соками
Стеблом, сьогодні ти
Зробилася високою
Й продовжуєш рости.
А я, дивак закінчений,
Донині спроквола
Вбачаю далі дівчину
В красуні, що зросла…
18.05.23

Це суголосся щебетів пророчих,
ці променів тремких страсні свічки,
цей запах розпашілої ріки
в призахідних охмареннях урочих –
задурюють і зманюють мене:
ще мить! Ще погляд! Ще ковток п'янючий!
Як лишусь тут –
в заграві догорю чи
померкне обрій
й разом з ним – мине
цей надграничний жар слабого тіла,
це марення на кам'янистім ложі,
цей крові смак,
губ враженої рожі
і ця вечірня,
що палахкотіла,
як страсті Божі?

21.04.2021

Вбзивається тільки в стумі, як пальцями гасить свічку,
мов свідку мою, сестрицю, і бавиться теплим воском.
У роті мені заколе й покотяться, мов порічки,
червоні та кислі звуки з обірваної галузи.

По що так приходить пізно? Пощо так Совиця плеще?
Стечуться до губ, як в річку, розчавлених ягід соки.
Збивається з думки в стумі, бо з ким би, коли б і де ще
так добре йому мовчалось, так спрагло йому пилось?!

16.04.2021

Перестала весна.
Ще у просторі виснула нота останньо узята,
ще в зачині сотворення пахілля
напнуті гіацинти
здавалися збуджено недоладними,
ще розхристанолиці цві́тки на китицях їхніх
кликали к собі тих
стулених і боязких,
що на іншому боці, від сонця відвернуті зовсім,
ще звивалися їй достеменно підвладні
папірці відривного календаря,
ще не вивільнилися з лялечок перші пухкі крилята,
як уже перестала весна,
щоби знову
початись.

15.04.2021

Мов перстень з пальця – зіслизає,
тонка печаль бо,
з тебе усміх,
і сріблом зблиснувши, щезає в травах.
Квіт миті висохне і стане
стеблом посеред буйнотрав'я.
Сухим вином а чи солодким соком литі
інші миті,
а все ж, як випити, – п'янять.
Та повертає до начал
це коло днів, долоні ліній
й прихильність тихо мовить:
відшукай!
Між трав ковзне твоя рука.
Це усміх чи дуга сріблиться?
Холодний блиск загублених прикрас
вдягаєш знову.
Тонка печаль бо!

11.04.2021

Злотаво стікають олії нічної лямпади
тонким мотузочком від місяця аж на чоло.
Розважую: буде на миро чи, може, на яди?
Місяць – біле шкло.

Об зорі кресалом – це іскри жбурляє піїту –
вдаряє лямпадник, підпалює тих, хто поснув.
Міцними руками, мов яблуко спіле, пів світу
собі відчахнув.

І сталося світло! Так просто, як очі в люстерку,
так рясно, як після посухи стаються дощі.
Вирішую: будуть оливи ці, литі по смерку,
на ліки душі!

10.04.2021

Син маму в богему штовха́є
і робить із чистого бруд.
Син мамою яму копає
й оспівує каторжний труд.

Син мамі розказує правду,
бо мама наївна була.
Розкривши за картою карту,
син бачить, як мама злягла́,

як мама поси́віла скоро
як мамині руки тремтять,
як опір зникає й опора,
не в силі цю правду тримать.

Син бачить – і служить богемі,
змальовує мамину смерть.
Тут мама сказала: "Ти – ґеній.
Але я, прошу́ тебе, – геть."

І що тут робитиме ґеній?
Чи треба ця творчість комусь?
Син носиться з трупом по сцені.
Труп сином лякає матусь.

12 січня 1996 р., Київ

Ніби й не боляче поступом по землі.
Звістка, мов пташка, ходить по підвіконню.
Крешуться дні
об
скроню.

Звістка, мов камінь, лежить під моїм вікном
в спушенім ґрунті,
підкидьком між гіацинтів.
Я – за склом.
Сумніви, цитьте!

Ніби й не грім.
В мене весна у грудях.
Я їй – дім.
Я – безлюддя.

Скільки ще весен зрощу, заки грози (сміх)
вирвуть їх?

Понадмрійно! Так не буває!

Звістка себе відкрила:
безкрила!

08.04.2021

І стоїш непорушно, мов каріатида.
І тримаєш Господнє око.
І лягає не сніг, а вселенська обрида
на фігуру твого бароко:

правим ліктем впираєшся в вогкість зіниці,
ліва кисть доторкає вії.
В'яжуть пальці з цих вій, як нагострені спиці,
коси сліз, а з вітрів – завії.

І мовчиш, ледь прикрита, тонка, не підперта
ані палею, ані словом.
Вся історія з тебе, як барва, зітерта,
блудить усміх лишень нервово.

І читається в ньому все зліва направо
глибина сухоцвітних зморшок.
І вдивляється в тебе ця ноша сльотаво,
иов торішніх глядить волошок.

І чи з каменю висікли гостро і грубо,
а чи з імені стала тілом,
та білієш під небом, оголена згубо,
та тримаєшся твердо й сміло.

І стоятимеш так, доки вистоїть ера,
доки Бог стереже завіти,
доки з ока тече хміль сльози, як мадера,
а в руках тобі сходять квіти.

07.04.2021

скажи мені де мешкає любов
де відшукати шлях до диво-раю
які слова у безлічі розмов
тобі й мені присвячені... благаю
зустрінь мене коли насамоті
іду у світ шукати сон-забаву
зійди як сонце в єретик-житті
і серед ночі зла знайди неправду
скажи мені для чого біль і сум
я теж людина що жадає щастя
шукай мене... у веселкових дум
ти запитай дорогу до розп'яття
знайди загублену серед безмежжя "я"
врятуй мене від прірви-невідоми
там де розквітне папороть-краса
зустріне нас пророк свято-любові
я в тебе вірю , не згуби цього
серед безмежних пошуків розгаю
я поряд... там , де жевріє любов
я поряд... там , де подих диво-раю...

2007 рік.

Я падаю. Рими пливуть понад ямою. Сонний час.
Провалля у поперек дихає надто палко.
Десь поруч – не мчить, лиш копитом зухвало товче Пегас,
хоч сну однако.

Мій друг за рукав мене мовчки смикає й просить до гри,
в якій я в нарциси утілюю соніків-монстрів.
І чутно, як космос дзвенить і стікає на нас згори,
мов тінь на острів.

Аж коси розвиті мої – загустілий торішній мед –
як в воду киплячу опущені, дивно тануть.
Я знаю, що буде зі мною на пів життя наперед,
й дотіль не встану.

Мій світ – ретроградний, затятий, суворий, одвічний сон –
утілює в монстрів насаджені жовті квіти.
Вмирають безглуздо під скалками марення, як Ясон,
сновиддя-діти.

04.04.2021

Порі травневій личить ковила,
Що лине до землі під шепіт вітру.
З бруньок тополь розтоплена смола –
Олійна першість зелені в палітру.
Ховаючи черешневе лице,
Травнева панна розпрямляє спину.
Та райдуга змикається в кільце
на купині небес неопалимій.

17.05.23

Небо розтяли
перші грози.
Мамо,
знайдеш мене, де й покинула.
Крокусів скуті пелюстки
поснули,
либонь нездужали.
Друга весна самотництва,
сьома – війни.
Квітень.
Віддаль гримить.
Віддаль – стинають квіти.
Віддаль – шаленими бджолами кулі – в груди.
Перші грози...
Ні, не забудемо!
"Лий, зливо, лий!"
І навряд чи я буду тим...
Але ким я була?
Де і колись – знаходжу
перші блискавки.
Де і торік – вичікую
зцілення.

Небо, нащо тобі війна?
Мамо, нащо тобі очищення?
Злива зла.

02.04.2021

Перекроєні сни, перелатані все доношую,
з полотна найдорожчого, з яву та денних пошуків.
Я старалася змалечку завжди бути хорошою,
та виходила за краї чи доріг, а чи зошитів
і робилася в тому старанні щоразу тоншою.

А полотна життя наді мною пнулись вітрилами,
повні дужого подуву мрій та щирого подиву.
Я білішала з ними, сповнялася з ними силами,
мов припливи – долала я кожну наступну сходину
до відкритого простору дій, що за небосхилами.

І щоночі, розплющивши очі, так ясно бачила,
як з грудей мені щогли стримлять, як вузли затягнуті,
як з гойданням вітрил то зникала, то знов маячила
найпалкіша зоря, звана Сонцем, і всі осягнуті
в сонці прояви зла – звільнялися від звинувачення.

Я була гостроверхою вільною бригантиною.
Я пливла, напоумлена вітром, сповита маревом.
І пророчили хвилі величність мені латиною.
Ще окіл не стискав мене туго – тягнувся чарами.
Світ на мене був зшитим, а я в нім була дитиною.

31.03.2021

Мої музи – пропащість й тьма –
налякалися вкотре білого.

Як скінчилася ця зима
біглим поглядом здичавілого
звіролюда, що йде у ліс
звіроловів кормити досита,
так і пісню закінчить біс,
і над прірвою геть попроситься.

Не помирай! –
Викрикне хтось наївно,
несвідомий вічності цих страждань
вигнаного безкрилого,
в справах покори невмілого,
що йому це коротке падіння тілом –
лиш солодка нагадка давніх звитяг:
смілости,
наглости,
самоствердного покровительства тих,
що колись ув ім'я його покидали нагими Рай.
Він не помре ні на цій скалі, ні під нею,
ні в жорнах пекла.
Він неспинно, повторно, потворно
викликатиме жаль і терпкість,
сміх сліпих,
слово промінних.

Тьма – нетлінна.
Пропащість – звабна –
впасти долу, зректися волі,
мовби місто тебе розділо
привселюдно, привсеуміло,
безпорадну, як породіллю
з легіонами дитинчат.

А вони – то зачатки твого вірша.

Вибіли їх молоком доброї матері!
Викорми з них не пацят, а яструбів!
Випусти з вуст в політ, як з паперті,
най посміються в лице смерті й часові!

Музи мої – тьма і пропащість –
облюбували звірами хащі.
Яко зима – втікають до лісу,
щоб не співати бісам.

30.03.2021

Ніч ця
_____видуває кільця
____________________диму
__________________________мов ковтає
___________________"Я є!"
___________і по складках шкіри
хо
_________ва
______________________є
________________зоряні узори
________________мітки ангелів
___________________родимки
_________________родом з ком
_________п__е__р__е__л__і__к__о__м
______________вигорілі хвости
______________задавнені листи
________________покровителів
___________________ці перли
_____________________чорні
_______________________бо
__________з-під шкіри пропаленої білої
__________________визирає чорне
_______________________тло
________з життів попередніх на мені зіниці
___________від лиця й долів зорять ниць
________скільки ж їх під простирадлом ночі

Не дивіться так з мене в світ
йому боляче носити в собі усі колишні
життя і смерті
__________бо й зараз
_____________________"Я є!"
___________________________розчиняється порожнім
_________________________________________________диму кільцем



____________я_____є____________
_______________________________
_____я___________________р_____
_______________________________
__с_________________________о__
_______________________________
_ь___________________________з_
_______________________________
__т_________________________ч__
_______________________________
_____є___________________и_____
_______________________________
_____________я_____н___________


29.03.2021

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами й священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.
2010

По шкірі твоїй – арабески й небесні карти.
По вірі твоїй – перманентні вогні зачину.
По контуру в тебе – нагострені списи варти.
Крило – по чину.

Ідеш, мов ведеш за собою на війни сотні.
Речеш, мов спускаєш останню на землю кару.
Діждеш, заки викують ланц на шляхи зворотні,
а дощ – погару.

Чи хмарами стогнеш на провість цвітіння світу,
чи марами стигнеш, над страхом стаєш беззбройно,
чи зорями крешеш, мов ставиш на чолах міту, –
усе незгойно!

28.03.2021

Наталі

Мої музи – безвісність й сніг –
так вдивлятися вміють в очі,
що коли й не збивають з ніг,
то стріляють, мов дме Стрибіг,
попідшкірно збавляють моці.

Віддайсь їм
живим, нім
забагнуть мертвим!
Годи їм!
Ряди їм
найкращу жертву!

В них – полум'я і вода.
В них – зваба і заборона.
В них – сховок твого стида.
Строга ікона!

Музи мої –
сніг і безвісність –
слів переліг,
оранка пісні,
сум і отуха,
стихла яса,
віддалі скруха,
вічна краса!

27.03.2021



***



Гравюра

Запитаються через вічність:
То скажи хоч, як його звали?
Але з мене, мов керамічні,
крихко спогади поспадали.

І вишукую йому букву,
в пальцях скочую – буде кругла.
Тільки з вуст моїх ані згуку,
губи – глина від слів обвугла.

Тож вичитують в лобу зморшках,
наче тягнуть коріння, ниті...
Й нарікають мене, – волошка,
бо думки складноцвітно звиті:

він високий і рунню пахне,
очі має – розхлюпний цебер,
де відступить – земля прочахне.
Він ключився мені з-під ребер.

Лиш як виб'ється у люстерку
спільних рис наших лиць гравюра –
пригадаю, мов вийду з смерку,
що ім'я було йому – Юра.

28.03.2021

Не сняться сни,
Не снишся ти і просинь,
Що наче острів
Ставши відколись,
Складаючи із форм і рис твоїх
Оголену і випещену осінь.
Триває спринт.
Затягується небом.
Туман спадає, день
Спадає, ніч.
І на футболці в тлін затертий принт
Твого ім'я, яке складали зорі
Своїм яскравим сяйвом.
Геть біжать: в пейзаж,
Дорогу, шприхами і далі
Летять по колу циферблатних справ
Короткі стріли, пошуки невдалі,
Відкинуті холодні імена.
І правда, —
Не сняться сни,
Не снишся ти і — досить.
Туман спадає, день
Скидаєш в піч.
І легко так, і легко, і непросто
Любити не привласнюючи ніч.

22.10.2021

Місячним сяйвом осяяні очі
Сліплять мої поривання вогнем, –
Видно, до любощів жінка охоча,
Чую, що пристрасно прагне мене.
Важко позбутися чар домагання
І відступити від неї на крок,
Адже нестримна і вкрай невблаганна
Сила хотіння гарячих жінок.
Швидко звільняє себе від накидки
І, наче пташка, кружляє в танку, –
Більше нічого, крім неї, не видко,
Чутно її лиш співучо-лунку.
То наумисно грудьми доторкнеться,
То усміхнеться привітно здаля, –
Ладне з грудей уже вискочить серце
І з-попід ніг утікає земля.
Шалу душевного не вгамувати,
Чуду блаженства – немає кінця, –
Хочеться дуже продовження свята
І цілування близького лиця.
Тільки я зрадить ніколи не зможу
(Вистачить волі, сумління, терпцю)
Жінці своїй, що відвертістю схожа
На невгамовну красуню оцю…
17.05.23

Канув день вчорашній в Леті —
душогубкою* на дні.
Аличеві силуети —
міражами у вікні.
В небі місяця підкова
над фіалковим шатром —
там ворожить ніч сливова
на єгипетських таро:
виливає віск на зорі,
пророкує дощ грибний —
трощить вітер дуб під корінь,
сон-траву п'ють чаклуни,
лементують сови в лісі,
жаби у чагарниках —
і холоне чай з меліси
на тремких моїх губах.

Душогубка* — невелике судно

16.05.2023р.

Вітер коси кульбабі розпушить
У годину оцю нелегку.
Відпочинь, відпочинь, моя душе,
Там, де грона розкішні бузку.

Там, де саду гостинного пуща
Ароматом п’янить звідусіль,
Де повітря жагучо-цілюще,
Розливає нам пахощів хміль.

Де буяє травнева навала
Ніби втоплює в марево снів.
І в екстазі розквітлого шалу
Уклоняється зрілій весні!

15 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Бузково, й ще нарцисово.
І шурхіт у дворі:
вітріє день, та вистоїть
цвіт яблуні в порі.
Як доторком - світлиною,
а ніжність - не спини...
В замрію травня ринули,
що в небо без війни.
2023

Мої музи – любов і біль –
аж навіки мене покинули.

Як ходили ми серед піль
з довгокосими цими дівами,
з світлим шлейфом святих неділь,
та все вітру шляхи оспівували,
та все тужно наш стогін-гін
гір торкався, що виснуть скраєчку,
а що грізні – це відгомін,
а що хижі – це баєчки,
нам було так, як в церкві, спів
й вірші з хорів сповідно линули.
Відбуло так і більш нема.
Тільки гори, немов китаєчка, –
синій відблиск на шовку личка.
Вже полями сную сама.
І назбирую впалих слів
повні чаші, не приступитися.
Разумійте, язици, смів
лиш натхненний із них напитися.

Ох, розлоги сухих полів,
погубили в собі за віщо
цих посвячених в вірші дів?
Мої музи помовкли віщо.
Аж навіки любов і біль
загинули.

26.03.2021

Страх прилітає до мене щоночі сивавим птахом.
Знаю якого йому насипа́ти зерна і сміху.
Все виграє, добре грає, направду, в слова і шахи.
Я ж – червонію, коли махлюю, йому на втіху.

Страх виїдає мою вечерю й запалі груди.
Каже: несмачно, та нащо має цей хліб пропасти!
Що не співає, – усе зі змістом в мій бік огуди.
Світ заступає своєю тінню і сон почасти.

Страх начитався либонь чи Андерсена, чи Гріммів,
пообіцяв, що облишить на певних чудних умовах:
маю три спроби, аби назвати його по-імені,
або ж поцілити звіром ув око собі на ловах.

Я зберігаю для нього в покутті чарівну клітку.
Довго плела її з грубих лозинок чужої віри,
так вони кажуть, в мою п'янку, нерозкриту квітку.
Та завеликими є для страху в плетінні діри.

Страх і сьогодні навідатись має о мить на першу,
я назначала йому побачення, мов коханцю.
Знаю, очікує мало, втім – я себе перевершу,
ось бо рощу троянди у грудях своєму бранцю.

25.03.2021

Ніч назбиралася, прибула
запахом молока.
Ніч мені твердо в живіт лягла
щільністю молока.
Ніч розтеклася з грудей довкіл
кольором молока.
Ніч розглядає моє між тіл
й мовить: ти теж липка!

І сті-
кають (відрікаюсь!)
по мені моло́ка.
І спи-
вають (обіцяю!)
ситі та неситі.
І зма-
гаються (від нечистого)
за лице своє, за ім'я.
І збу-
ваються (служити Господу вірно)
істини.

Ніч укрила,
мов крижма біла,
мов молоко пролите,
усю круглу родючу землю.
Та ша! Тихо бо! Спить бо земля, посполиті,
не галасуйте так!
А я вам цвіла, не плодоносила – так цвіла.
Що ж бо тепер робити?
Дайте мені його притулити!

Чи чорна ніч,
чи білий день –
чатують під стелею херувими.
Не стулять віч,
не втнуть пісень –
збирають сновиддячка для дитини.
Та й в молоко усе, в молоко!

22.03.2021

Просто людина середнього зросту
в сірому светрі, в порушенні посту
десь у торговому закутку міста,
з порзного тіста.

Стерте ім'я поміж кликом й луною
просто людини з смішною ходою,
що проявляє заледве реакції
на декорації.

Голуби вже повертають на стріхи!
Вже визирають на клумбах потіхи!
Вже домальовують кутикам роту
теплі широти!

Просто людині, у вузол зав'язаній,
медом та м'ятою губи помазані,
тож, що почує, – те не переказує.
Щось в ній від джазу є.

Дуже середньо узятими нотами
у перехожих з болота... гризотами
просто людина поповнює музику
з власного стільнику.

19.03.2021

Буває, що з сусідом не щастить.
Оселиться опліч якась істота
і капостить, злодюжить та смутить,
постійно учиняючи підлоти.

Така собі чемненька, має хист
порядну з себе певний час вдавати.
З короною у пазусі чекіст,
що зиркає чомусь на вашу хату.

Це дивно, адже в нього добрий дім:
бебехів повно, місця вистачає.
Чи вдовольнитись важко всім отим?
Чи міри у жаданнях сих не має?

Задивишся, вже лізе крізь паркан.
І каже: «це паркан на мене лізе!
Бо той паркан – насправді хуліган,
загрозливо збудований поблизу!»

І думаєш, чи це воно дурне
чи, може, недоречно так блазнює?
А він з-за спини глечик як жбурне –
позицію свою аргументує.

Такий собі паскудненький сусід.
А здихатися його неможливо.
У другий глечик пхає динаміт
і щось про дружбу меле маячливо.

І що робити? Розмовляти? Як?
Він людської, либонь, не розуміє.
Бундючний, пустолобий маніяк,
що тішиться із ролі лиходія.

Ще й шкіриться і пропонує щось.
І каже: «ось це все роблю для тебе».
Де ж падло лицемірне це взялось?
Що наволочі цій сусідській треба?

Що ж доведеться учинити гріх
й трошки «благодетеля» прибити,
щоб навіть носа вистромить не міг
із свого незрівнянного корита!

весна 2022

Знаєш, буває так, що сказати нічого,
І без зайвої скромності та риторики –
Не просто мовчати, а промовчати,
По-справжньому, вдумливо, не тараторити.
Та й, що сказати, хіба для рими
Щось дуже простеньке і пустопорожнє,
Бо все, що важливе присутньо-незриме,
Як погляд туристки в кафе "Дорожне".
Тому не скажу, я нічого лишнього,
Взагалі нічого, що варта подиху.
Я випитав слово у Всевишнього,
І став мовчазливим, самотнім,
злодієм.

27.04.2021

тарую час , відведений для бою
відважую печаль і сльози каяття
я не люблю... та полюбить готова
твою журбу в захмарених очах
я йду у тінь , молюся до нестями
своєму ідолу Перуну й Лані-див
прошу - нехай барвінком заквітчає
нам доля шлях до істинних країв
де щастя дощ раптово нас зустріне
посеред поля диких першотрав
де сонце час завбачливо зупинить
для двох , що загубились серед мальв
нехай лиш мить триватиме блаженство
мені однаково аби з тобою йти
у нових днів нескорене шаленство
у нових зустрічей примарені світи...

2007 рік

Качиний крик лунає поруч
десь у плавнях.
Пучки проміння пробиваються
крізь ставні.
І, наче шурхіт сторінок
книжок прадавніх,
гортає вітер на горищі
жовту «Правду»*.
На грубі вицвіле зображення
жар-птиці.
Потроху точить шашель балку
у світлиці.
На стінах старі фото –
миті долі
людей несхожих і несхожих
їх історій.

16.05.2023 р.

Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Свіже повітря іншого світу.
Тихо сопуть собі в ліжечках діти.
Доки, як наші, їх світлії голови
Ще не набиті в школі половою,
Ми їм розкажем (бодай дещицю)
Те, що нізащо їм не присниться,
Що принесе нам з іншої книжки
Біла голубка, червонії ніжки.

Ой, промчали роки-коні,
Ой, пробігли,
Мої коси й твої скроні
Побіліли.
І чоло глибокі зморшки
Поорали,
Бо пробігли коні-роки,
Ой, промчали.

Разом з нами постаріли
Оті вишні,
Що з тобою ми садили.
Квітнуть пишно
Навесні іще щороку,
Влітку родять,
Яблуні також в садочку
Плодоносять.

Хоч промчали роки-коні
Та пробігли,
Але почуття любові
Не зміліли.
Молодо серця співають
Про кохання,
Хоча роки вдаль птахами
Пролітають.

2023 р.