Відпустити сльозу. Крізь порізи стікати,
як березовий сік у чужі животи.
Обдирати лозу, підліткові плакати,
що не кожен – це рік, що не пруття – це ти.
І не мати мети, і даремно шукати
в анонімних листах із завданнями йти
в гаражі, на мости... І не вміти спитати
про відвагу і страх. І прощальні пости
без люблю,
без прости
...
..
.

22.02.2021

чому
я знову вірю у світання
отих воскреслих у мені надій
не забуваю. Марне намагання
закреслити минулий хід подій

за що
розтерзана душа голосить
а серце знов ошукане в ніщо
за що
до мене знов приходить осінь
коли ще літо ясне не пішло

чому
я не здолаю небуденність
хоча бажання все ще тут , в мені
чому
я замість сили маю неміч
а замість зірки - нічку несвяту

коли ж
ці муки муками не будуть
а лиш безцінним даром талану
коли ж
зірву я маску велелюдну
коли ж
надію свою покажу

2006 рік

Вже повні калюжі, а очі – такі спустілі.
Повіє байдужістю, отже – пора втікати.
Мені надто тісно у цьому дрібному тілі!
Мені надто пусто довкола своєї хати!

Втомилась чекати! Втомилась чекати! Втомилась чекати!

А на заході – електрички
ріжуть світу яремні вени.
Сонце плюхнеться в тазик річки,
це відомо вже достеменно.
Я би в нім полоскала ноги
і стрясала з колін потьоки.
Вкрайте кусник мені дороги!
Скиньте цій анемічній вроки!

Грубо-грубо себе заштопав
горизонтним шнуром посадок
аж від Львівщини до Європи
без побічних трагічних гадок.
І червлені його кінцівки
в антилагідних рукавицях
розмастять дві солені цівки
по сумних досконало лицях.

Час – небилиця! Час – небилиця! Час – небилиця!

Бо його не було й не буде в людських долонях.
Володіння мої розверзлися снігом талим.
Повертаю на захід, наче вечірній сонях,
стиглу голову – стніть її так, як і сонце стяли.

22.02.2021

Це яре вугля – плід пожеж.
З новонародженим ночую.
Твої слова! Твої слова! Твої слова – я їх не чую!

Вже кілька днів як вітер стих.
А що мені мій слух без нього?
Холодний блиск. Холодний блиск. Холодний блиск вікна німого

таємно змовився з вогнем
і віддзеркалює потрійно
камінний жар, камінний жар, камінний жар, що мече рвійно

на стіни – тіні. Тінь моя
вкриває лоном димне ложе.
Моє дитя!.. Моє дитя!.. Моє дитя на тебе схоже.

21.02.2021

І ти у мені не зійдеш
ні сонцем, ні талим снігом,
не станеш в мені прозрілим підкорювачем земель.
Вже кличуть тебе від мене. Вже чинять для тебе війни.
Ще вкусиш моєго хліба, а далі, – іду на Ви!

І я тобі чищу збрую
словами, медами, плоттю.
Стоїш в ній, як воїн світла, і світло в тобі тече.
Як буде за страх свій стидно – зізнайся і я почую
украдену вітром сповідь крізь відстань в найдовшу смерть.

І хай пломеніють маки
в пшеницях, в очах, на небі!
Хай падають сни і вежі, столиці, дощі, світи!
Я тут, я співаю шляху. Я дуже чекаю заки
він стріне цю згубну пісню і виведе навпростець.

20.02.2021

Наче гострять ножі.
Наче тягнуть по шкірі пальцем.
Наче йдеш і раптово хапають твоє зап'ястя.
Наче косять траву.
Наче "Літо" звучить Вівальді.
Наче ти поза часом, а світ – двадцять п'ятий кадр.
Наче сонце тече,
наче сліпить і повно сміху...
Наче це медокосе дівча тебе кличе "мама".
Наче сіється дощ.
Наче місто відкрило душу.
Наче крутять улюблений фільм, який увірве гроза.

19.02.2021

"Це сталося однієї сльотавої ночі в листопаді, коли я побачив що моя людина завершена"
Мері Шеллі "Франкенштайн, або Суча́сний Прометей"

Мов перед Пасхою стіни – забілимо
словом слова: мовчи!
Хто ми і що ми тут зрештою ділимо,
в часі новім почин?

Бога сучасники, часто – причасники
неусвідомлених тайн.
На певен лад один одному власники,
творимо, як Франкенштайн,

майже живих і близьких до прекрасного,
щоб у сльотаву ніч
вгледіти: ось завершили нещасного!
Звіра? Людину? – Річ.

18.02.2021

Отак й зникає дужкою між слів,
що тятива напнута, пасмо нерва.
З вогких долонь йде лінія долів
поміж дрібніші, зжмакані, як мерва.

Отак й замовкне записом в блокнот,
що слід пташиний, постук телеграфу.
Три крапки, три тире, три крапки й от –
коротке свідчення задавненого страху.

Отак й забудуть пунктом в списку справ,
що зайвий клопіт, ґудзик непришитий.
Й вона його, і він її обрав,
та поміж іншого забули просто жити.

18.02.2021

На згині й перетині всіх вітрів
стоїть Марія,
тримає тижневий налиплий сніг
і повне небо.
Розкинула руки долонями вверх.
Дивись, порожні! –
впевняє мене, на перечіпки злу,
зі стислим ротом.

Ти брешеш! – кричу, підвернувши ногу, –
не кожен любий!
Я бачила тих, що самі зостались,
хто ж їх покинув?
І в теплі часи я, бувало, йшла
повз тебе в квітах,
й тоді, як тепер, спотикались люди
в словах і вчинках.

Пригадую, якось в серпневий день
висіла спека,
цвіли гладіолуси, багряніли
посеред циній,
біліли лілеї тобі до пари
і дужо пахли,
а поміж гвоздик велюрово ніжних
стриміли мальви.

І ти височіла над буйним садом,
що раптом виріс
у центрі асфальтно-сірого міста
людей побожних,
які ще від квітня смиренно й радо
несли вазони,
прикрасити щоби твоє лице
чи задобрити.

Дві дівчини, нігті – терновий кущ,
волосся – просо,
два символи східні блищали в них
попід пупками,
а відблиски їхні, як два мечі,
рубали простір
від рогу до рогу, аж в склисту ціль
моєго ока,

спинились на злитках чи злата, чи
уявних звершень,
спиною до лона, з якого сходить
нам Сонце Правди,
й окреслилось три, а вдивлялись в два,
обличчя в фото.
Не втямлю, тебе чи себе згубили
на фоні квітів?

Здалося, в ту мить поспадали стебла,
як шар примарний,
з букетів пахучих й мого цвітного
комбінезону,
аж я нахилилась мару підняти –
пучок тендітний,
і так розхитався мій шлях, мов рушив
у інший вимір.

Тоді я від тебе чекала слів
й опала цвітом.
Сьогодні ж, поглянь, перемерзлі чиїсь
лежать ромашки.
Нападає зверху на них кількасот
людей і років.
На кожне падіння ти руки зведеш
й змовчиш, Маріє.

17.02.2021

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»
P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

А в голові одне: «чому саме вона?»
Чому саме ці очі притягують до себе
Невже в усьому світі лише одна
Немов то народилася на небі

Дивлюся.. завмерає серце
Тай наче світ потроху завмерає
Вона дивиться на мене- тай серце знову б’ється
І знову світ поволі оживає

Клянусь, не знаю чому саме вона
Чому ці коси та милозвучний сміх
Але я знаю, вона- моя одна
Не треба, тай не хочу я чужих

-о другій ночі, під зорею
-я точно знаю вона стане моєю

9 травня, 2023

Такі жахливі докори сумління
в думках невмілого митця.
Через якесь просте невміння
згасає зірка в серці, повільно зника.

Якщо мене чують зорі
і їхні небесні тіла.
Може, все ще можна змінити
і вічність зовсім не одна.

Вона не може бути самотньою,
якщо я думаю про неї завжди.
Кожну хвилину кожного дня,
відчуваючи її прохолоду.

Якщо вона сама десь серед тиші,
я хочу бачити її сумні очі.
Хочу їй переказати всі милі,
що я пройшла марячи нею.

Може, вона — спокій і вона — темрява.
Може, все стає на свої місця,
нагадуючи про плинність всього.

Вічність розчиняє журбу,
змінюючи її на час.
Швидкоплинний і такий жаданий час.

Якщо все існує без думки про нього,
значить це звичний докір сумління
через просте невміння бачити його.

10.05.2023

Білі квіти, як той перший сніг,
впали стиха до біленьких ніг
і сплелись у тендітний вінок…
Ноги знову пішли у танок,
розлітались, як крила лелечі..,
а вінок скочив вище – на плечі,
покотивсь поміж станом гнучким,
там, де плаття зібралось в пучки,
таке ж світле, прозоре, м’яке,
як її ніжне тіло, легке,
як ця музика чиста й свята.
Балерино, моя золота,
ти летіла в чиїхось руках,
наче горлиця, сніжна така…
І вінок з моїх білих квіто́к
над голівкою німбом замовк,
всю осяяв тебе, освітив
і прославив на цілі світи.
Балерино, моя золота,
ти ж, як музика, чиста й свята,
нам вклонялась, виходила знов –
і літала на сцені любов…
А коли закінчилось усе –
стало стомленим біле лице,
і вінок більш триматись не міг:
білі квіти, як той перший сніг,
стиха впали до стомлених ніг.

16 жовтня 1988 р., Київ

У світ новий прочинені вже двері.
Шпаринка поки, вічко, крізь яке
пульсують ниті сонячних артерій
й повітря пробирається, легке,
як вдих весни: бадьорий і духмяний,
наповнений пробудження вином,
яке розділять, приязно, земляни
за спільним доброзичливим столом.
Яке застиглу землю відігріє
і принесе папір для кращих слів
про рідний дім, кохані очі, щирі мрії,
що світ старий зламати не зумів.
Щілина, але ж двері вже відкриті,
блакитно-жовті, чисті кольори
полів і неба – миру – в новім світі.
Крізь отвір даленіють контури…

06.05.23

В лабіринтах свідомості
обірвалася ниточка.
Марно тішусь надією
на розумне авось.
Гігабайт інформації
розколовся на плиточки
і ніяк з них мозаїка
не складається щось.
То минулого кластери
розсипаються пазлами,
у прийдешнє негрішне
загубивши ключі.
То сьогоднішнє блискає
дуже дивними стразами
на рогожній основі,
сни лякає вночі.


08.05.2023 р.

Матінко, мамо, матусю,
Тобі я доземно вклонюся
За ласку, любов та турботу,
За твою вічну роботу.

За пісню дзвінкоголосу
І за розплетену косу,
За мудрість, добро та науку
Твої цілуватиму руки.

Всевишньому я помолюся
Та й за здоров"я матусі,
Літа твої Він хай продовжить,
Люба матусенько-зоре.

2015 р.

Уже пора перепочити,
Бо сутеніє навкруги, –
Вкриває теплим оксамитом
Погожий вечір береги.
Зчорнілі присмерки з-за гаю
Повзуть по луках до води,
В якій зображення вмиває
Тихенко місяць молодий.
Тут свіжо, ніжно і пахучо
Лоскоче ніздрі запах трав, –
І сяйва полиски блискучі
Оздоблюють принишклий став.
Та час збиратися додому,
Бо скоро вечір промайне, –
Немає в тілі зовсім втоми
І настрій радує мене.
10.05.23

Доволі стерпний епотаж…
Узори виключно із травня
Родивсь, відразу у кураж
І що цікаво, Боже, зрання…
Хлопчина наче як усі
На пастовні чіплявсь до сонця
Не раз губився у росі -
І відзивавсь лише на "Коця"
А ля-мінор любив, беріг
І відчував ось-ось згодиться…
І видкотило за поріг -
Куди, куди? яка різниться…
05.09.2023.

зникають лінії , сіріє небуденність
мереживо туманів , зграї мрій
і щастя тихого чуттєва неміч
і полохливість необачних дій
осінній подих - ніжний і п'янкий
остання мрія , почуття , бажання
а вітер налетить неговіркий
зірве листок - сумне його прощання
в прозорім плесі озера - печаль
шепочуть стиха трави над водою
а нашого життя крута спіраль
лиш зрідка нас лишає самотою
як невблаганно змінює все час
неначе вчора - тільки перші кроки
сьогодні ж за плечима цілі роки
як невблаганно змінює все час

і я в цю осінь стиха увійду
як ледь помітний проблисок світання
зорею вранішньою із небес зійду
розтану іскрою останнього зізнання...

2006 рік.

що я мовлю тобі, коли наші слова спорохнявіють,
спорожніють на вмісти, і змістами знидіють букви;
коли речень побляклих облишимо зношені мантії,
коли значення їхнє осиплеться згаяним згуком?

що мені не захочеш промовити вголос, як отче наш,
а лише тайкома у повітрі накреслиш губами?
що камінням залишиться всподі, надбите потовчене
зашкарублими лишками давніх чуттів і прадавніх?

що однаково склеїть нитки павутиння обірвані
і на трохи шовковими зробить зв'язки поміж нами?
що за буква єдина з твого прекороткого імені
неодмінно в мені зазвучить безголоссям нірвани?



2.05.2023

Дев’яте травня двадцять третього.
В день перемоги над фашизмом
на Київ здійснена атака
ракет, запущених рашизмом.

О шостій ранку сонне місто,
іще не чути круговерті,
і ледь ясніє небо чисте,
та тиша вибухом роздерта.

Дзвенять шибки, виють сирени,
і ранішні птахи принишкли –
снаряд з ворожої машини
укотре в Києві щось знищив.

Цинізм, достойний божевілля
в потугах знищити народ,
веде катів із днів свавілля
до шибениць близьких висот.


09.05.2023 р.

Куди не гляну – всюди благодать
У світлім царстві гарної природи, –
Вилискують на сонці, мов горять,
Наповнені щедротами городи.
Куди б не йшов і де б я не стояв –
Повсюди відчувається те саме, –
Прогріта сонцем до глибин земля
Теплом охоче ділиться з ногами.
В солодкій зморі вітер задрімав,
Заплутавшись в густому гарбузинні,
Де кріт невтомний риє крадькома
Проходи і пристанища родинні.
Близенько від кротячої нори
Вціляє прямо в душу ейфорія, –
Жовтогаряча морква догори
Нестримно пнеться та уся товстіє
За грядкою томатів – буряки
Від сонця поховалися під гичку,
А кукурудза листям говірким
Взяла собі шептатися за звичку.
Продовжую ділянкою блукать,
Бо серце відчуває осолоду, –
Куди не гляну – мирна благодать
І любе царство щедрої природи.
09.05.23

Слава путіну-герою,
Переможцю геморою.

Слава русскому народу –
Мракобєсу і уроду.

Слава армії росії –
Лиходіям і злодіям.

Марширують міліони
На забаву до кобзона.

Скоро путін і кобзон
Заспівають в унісон.

Від москви і до Уралу
Получили по хлєбалу.

Русскій натиск і одвага
Допровадять до Гааги.

Ми на горе всім буржуям
Обтрясаєм груші дружно.

Курсом «Курська» і «Москви»
Русскій корабель, пливи.

Облітає мрійна позолота
Із душі в старого юнака.
Суть людська являється достоту --
Ну яка ж вона бува гидка.

І який мерзенний керівник той,
Що не вірить більше у людей,
У котрих снага ще є творити...
Їх до смерті творчої веде.

Це б його, козла, на гільйотину,
Це б його, мерзотника, під ніж.
Що не дав піднятись на вершину,
І талант не ставив чийсь ні в гріш.

Всох талант, а може навіть геній,
Не розцвів під сонцем осяйним.
Знову посередності на сцені,
Знов панують сірості сини.

Голосами сповнюється урна,
Їх оті, здається віддали
За нового керівного дурня,
Що в політиці також осли!


О Боги, з колиски до могили,
Хто веде із сірістю війну,
Подаруйте ви таланту силу,
Долю і харизму пробивну!

8 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Не відаю, кого я удостою
подякою за явний плагіат,
записаний на синьому сувої
небес живою мовою цитат.

Усе, що тане, піде за водою,
а що літає – інший варіант
утраченої мрії голубої,
бодай не головної із утрат.

А та, що закарбована у небі,
і є моя поезія жива –
минула, і сучасна, і нова...

така-сяка, що може і не треба
нікому. Занотовую для себе
надією навіяні слова.

05.2023

Народився Ярослав –
і за мить відомим став,
бо усі відомі люди
позбігалися на крик!
Тільки крик одразу зник.
І з’явилася інтриґа,
радість і підозра тиха,
і півлітра, і закуска,
пісня і жіноча хустка!
То ж потрошечку отак,
так і сяк, і сяк і так,
Гаврилюк, як психіатр,
шлях проклав у цей театр!
В кожну сцену, в кожну яв
входить хлопчик Ярослав!
Поміж інших Ярославів
якнайліпший Ярослав!
Ми питаєм: «Гаврилюче,
що за витівки падлючі?
І на сцені й за «лаве»
розсмішив ти все живе!»
Каже він: «Отож. Панове!
Гумор – почуття здорове!
Найшановніша падлюка
зрозуміє, в чому штука!»
Не погодитися – гріх.
І за це – наш щирий сміх!
І вітання, і кохання,
і найліпші побажання!
Хай колись ти був – дударик,
то тепер ти – ювілярик!
Ну то й що, що 50?
50 – не 60!
60 – не 70…
Кожен день і кожен рік –
то твій друг, і твій повік.
Хай буремний твій талант,
мов священний фоліант,
не для когось і колись,
а тепер, сьогодні й скрізь
має успіх в читача,
слухача і глядача!
Ну, а ми – твоя сім’я,
Моїсеєв, ти і я!

4 листопада 2001 р., Київ,
Молодий театр

Сміявсь з Данила цілий клас.
Особа він таки кумедна.
Спитала вчителька якраз
Його про вчення Архімеда.
- Мультфільм ви бачили хоча б,
Де той дивак сидів у ванній
І гучно «Еврика!» кричав.
І що ж знайшов? У чім питання?
- Що ж він у ванній міг знайти?
Та я забув. – зітхнув Данило.
- Чому ж зрадів? Не знаєш ти?
- То він знайшов, напевно, мило.

08.05.2023
еврика (гр.)- знайшов

А трави зелений килимочок
Квітами живими вже розшитий.
Із фіалочок й барвіночку віночок
Та кульбабок й білих маргариток.

Вишиванками лягли на землю квіти,
Виткала їх веснонька-красуня.
На них глянеш - і немає суму,
Як же серденьку цій казці не радіти?

2023 р.

Вогка хмара бризнула дощем
І гайнула далі мандрувати
Спільно з неспокійним вітерцем,
Як сестра довірлива із братом.
Тільки мокрий з голови до ніг,
Я не можу швидкості набрати, –
Від розвилки змочених доріг
Ледве-ледь чалапаю до хати.
Чвакає засмоктуюча твань
І гудуть уже від втоми ноги, –
Глип, а навстріч краплями знущань
Ще хмарки лишаються вологи…
08.05.23

На панно соло́м'яна троянда
загубила з часом пів листка.
Наші стрічі – пізня сарабанда.
Наша спільність – дивна і хистка.

В цім житті чи я тобі провина?
Чи мені ти – з пальця тепла кров?
П'є до фусу вистояні вина
з тіл двійних ярижниця любов.

І мов кішки вірні підвіконню,
чорні смішки вірні зойкам дам.
Я ховаю у вогку долоню
пів листка, якого не віддам.

А на цю не скінчену картину
най прасують стебла по росі,
доки я танцюю, мов дотинок,
під сюїти Клода Дебюссі.

15.02.2021

Це світло ліхтаря – медова ложка,
що вітру язики її оближуть,
а темінь доокола, як сторожка
чи перші сіни в непрогріту хижу.

Хилить до сну.

Ну ж бо! Погаси його, як зорю відцвілу!
Кинь долу, лицем у сніг!
Хай летить і летить – пелюстки гнилі,
кольори розмиті, аромати вбиті,
іскри слабкі для пожежі, затінку стерті межі.
Лижи йому потилицю, а не вражене око!
Бажаннями невідгаданими виколи, хай стече!
Соненя неопірене всідається на плече
та й,
ще сторож сторожу несе, рожу мені несе, –
щебече.

Гей, соненятку, випало чи з гнізда,
що тримаєшся так невпевнено?
Світло повіє – вже тремтиш.
А мені ж твій щебет – карамельний хрускіт,
солодко бо!
Не проміняю на трошки, на ложку, на діжку меду.

Майже схилив.

Чи перші сіни в незнайому хижу,
чи подоріжжя в електричних дротах,
чи вітром по мені узята нота –
в усьому сон і я його наближу!

Розбиває ліхтар.

13.02.2021

Тут нема ні богів, ні демонів, тут тільки сніги й сніги.
Тут всі вади гладко зализані, критик не підкопає.
Тут повзе щось холодне, як посмішка, вздовж моєї ноги
й так засинає.

Я ступила би крок на волю, я ступила б їх може й два,
та боюсь розбудити, хтозна, чи хижий, білого звіра.
З тої зради занудить, а в лоні моїм проросте трава,
наче офіра.

Та кому? Адже тут, як відомо, ні демонів, ні богів.
Навіть предки все глибше, заки стою – насипало з лікоть.
Тут відважні мужі та жони до глухих взивають снігів:
станьте навіки!

В неба – сірі повіки, в людей – нетерплячі густі слова.
В мене плаче бліде звіреня, розбуджене під коліном.
Як сльозами стече – знов його заколише зима-вдова
з духом-тліном.

11.02.2021

Це ж бо уже й ох!
Синява на межі.
Вийшли сюди вдвох,
вигострили ножі.
Чистили від іржі
обрій, де сів Бог.

Вітер січний з гір
вздовж розітнув чоло.
Стало, як старовір,
виструнчене стебло.
Свідчить: оце було
Богу наперекір!

Це ж бо уже й дме!
Курява на прогноз!
Змовилися, бігме,
сіверко і мороз.

Синява від погроз
й Бога на мить пройме.

06.02.2021

Сумні сади
в цей час передвесняний.
Сполохані серця – пташині зграї –
осядуть на антенах і дахах.
Круки крокують в бій по сірім небі.
Сполохані круки плямлять окіл.
І ти, мов пташка,
крук хіба ж не пташка!
Плямиш крильми, кружляєш неспокійно,
летиш завійно на свою війну,
щоб долу впасти.
Серце полохливе,
не сій цієї смути над чолом!
Чорнот у хмарах досить. Будь, як просвіт
в сумних садах з осілим воронням!
В зачин весни
нехай же крячуть: досить!
Хіба ж не пташка крук?

05.02.2021

Ти вийшла з ро́сяних пратрав,
присіла в Бога на долоні,
а Він тебе, як пташку, вкрав
і має в ніжному полоні.

За це – від Нього все – твоє,
усе, що є, хоч трошки гріє.
За це – і церква в дзвони б’є,
і всепростить свята Марія.

Такий невтішний монастир
з твоїх очей блаженством сяє.
Чернець, читаючи псалтир,
лише твоє ім’я вмовляє.

Мов стріли, дні летять у ціль
з оруд земних до знань небесних,
коли ти молишся про біль
нас, многогрішних і безчесних.

Твоя молитва – не моя,
яку тривким життям затято.
Хоча й не сплю до солов’я
і причитаю: "Фе-лі-ца-то!!!"

3 серпня 2003 р., Богдани́

У село онук приїхав в гості до бабусі.
Вперше у село потрапив, тож звикати мусив
І до тиші, що від міста його відрізняла,
І до зелені і цвіту, що в садках буяли.
До пташок до гамірливих і півнів горластих.
Виганяв гусей ізранку на толоку пасти.
Бігав з дітьми у лісочок, на річку купатись.
А то пішов з бабусею селом прогулятись.
Ідуть удвох по асфальту, сонечко в зеніті
Припікає, тож рішили в тіні посидіти.
- Онде дерево зелене, густа тінь від нього.
Пішли, сядемо на лавці. Підійшли до того.
Придививсь онук аж бачить – суха деревина,
Сухі гілки опутала якаясь рослина.
- Що воно таке, бабусю? – Та то плющ, онучку.
Учепився, лізе вгору, деревину мучить.
- А чому воно так сталось? Звідки він узявся?-
Спантеличений в бабусі хлопчик запитався.
- Та історія то давня. Он на лавці сядем
І повідаю, онучку, про все оте радо.
Всілися в тіні на лавці, листя закриває.
Сюди сонечко узимку хіба зазирає.
Вітерець легенький листя взявсь перебирати.
Під той шелест і бабуся почала казати :
- Була дівчина Оксана у селі одному
Гарна була, найгарніша у селі отому.
Усі хлопці навкруг неї тільки й увивались,
А вона їм однаково усім усміхалась.
Не могла ніяк обрати між них собі пару.
Отож , дарма витрачали вони свої чари.
А вона, що і вродлива, так іще й не бідна.
Одягали батьки дівку – наречена видна.
Як прийде на вечорниці, одягнута файно,
То всі хлопці дівчат своїх кидають негайно
Та до неї залицятись. Дівчата сердиті,
Ладні кляту ту Оксану гуртом задушити.
А вона ж не зо зла чинить – не може обрати,
Чи то серце не спроможне когось покохати?
А тут якось в село з міста парубок явився.
Як Оксану стрів, то ледве не перечепився.
А сам, може і не видний, але ж по фасону
«Гарадському» одягнутий. У селі нікому
З хлопців так не одягатись. Та й зачіска модна.
Виглядає дуже гарно та і благородно.
Парубок був, видно, битий, хутко розібрався,
До рум’яної Оксани залицятись взявся.
В’ється, кружля коло неї, словами чіпляє.
Таких гарних в селі точно ніхто і не знає.
Зашарілася Оксана від тих реверансів,
А той хлопець позирає вже на неї ласо.
Запросив на вечорницях її танцювати
Та й став з нею по світлиці лебедем кружляти.
Геть забив дівчині баки, не зна, що робити.
Вже готова своє серце навпіл поділити.
Піддалася його чарам, у серце пустила
Й почуття того позбутись вже не мала сили.
А він вранці знов до міста та його й немає.
Вона ж сидить край віконця, його виглядає.
Де ж той милий? Чом не їде? Чому не вертає?
А він там із «гарадськими» по парках гуляє.
Не втрималась та й до бабки-відьми подалася,
Умовляти повернути хлопця узялася.
Бабця кинула на карти: - Даремні потуги.
Ти у нього вже не перша, та й давно не друга.
Нащо такий тобі здався? - Я його кохаю.
Як без нього мені жити, навіть і не знаю.
- Він же вип’є з тебе соки та й саму полишить?!
- Нехай так, але щоб бути із ним разом лише.
Похитала головою стара відьма й стала
Щось там собі ворожити, тихенько шептала,
Бурмотіла слова якісь малозрозумілі,
Які, певно усе ж мали надприродну силу.
Як скінчила ворожити, то дівчині й мовить:
- Повернеться, моя мила, твій коханий знову.
Але я попереджала, що добра не буде.
Краще б тобі не слухати серденька у грудях.
Та дівчина вже не слуха, біжить на дорогу
Виглядати повернення коханого свого.
Цілу нічку простояла, вже перед обідом
Бачить, з міста тарантасом її милий їде.
Зупинився, посміхнувся , як хижак до неї.
А вона лише зраділа з посмішки тієї.
Кинулась йому на груди, обняла руками,
І незчулась, як ті руки зробились гілками.
А він теж стояв, обнявши, так і залишився
І на плющ оцей повзучий вмить перетворився.
І стояли так обнявшись, оба зеленіли,
Поки в дерева не стало уже зовсім сили.
Бо ж він випив усі соки, лишив без повітря.
Поки один не зостався тільки й зеленіти.
А вона з кохання свого висохла, пропала,
Та коханого від себе вже не відпускала.
Так вони й стоять донині, обійнявшись міцно…
Чи то вигадки, чи правда, то не знаю звісно.

Боєць помирав...
Лиш на шосту добу
Рухнувся на ліжку
І стиха добув
З грудей пробитих:
«Пи!..»
Конвеєром сестри
Спішать йому воду,
Та кухоль вертати
Велить головою
І рвійно, нестямно,
Одними губами:
«Пи-са-ти!..»
Він вмер,
Не пропікши папір
Рядками тамованих віршів.
...Він вмер.
Довго світилось чоло
Роздумним, тривожним, віщим.
Він вмер.
А недавно казав –
Стільки ж у нього
Відкладено справ...
І планку рекордну
Ще треба скорить.
На гордій Говерлі
Автограф лишить.
І веснами звідувать
Лісу обнову,
І веслами збурювать
Хвилю Дніпрову.
А ще ж для коханої
Слів не знайшов.
Планету безкраю
Лиш в снах обійшов...
Він вмер...
Та коли до рекорду
Видзвонює тіло
Потужним акордом,
Так хочеться крикнуть:
«Боєць не вмирав!
Він силу і юність
Тобі передав!»
Тож завше з тобою
На всіх п"єдесталах
Поруч герої,
Що вічністю стали.

Смуток... Тиша... Єдина зоря...
Шмат паперу... І мрія єдина...
Непокірність... Забутість... Свіча ,
що палає віднині єдина...

І єдина душа... І надія єдина...
І забуті слова... Знову , знову і знов...
відгук щастя - єдиний. Єдина
незабутня остання любов...

І печалі світанок... Непомітно-рожевий...
І останньої мрії прощальний політ...
І останньої зустрічі усміх травневий...
І прощення твого припізнілий отвіт...

Світ єдиний... Для тебе , для тебе...
Лиш для тебе пала цей вогонь...
Та негоді весняного неба не треба -
лиш оманливий поклик... Любов...

2006 рік.

Проводжу поглядом прощальним
Тебе, бо йти немає сил, -
Позаду схлипують печально,
Б'ючись об рінь, набіги хвиль.
Вода хлюпоче й розмиває
Відбитки свіжі бистрих ніг,
І тихне в далечі безкраїй
Твій невимовно довгий сміх.
Хоч я божився й клявся щиро,
Що душу всю тобі віддам, -
Ти ухвалила легко вирок:
Не треба бути разом нам!..
07.05.23

Гойдаєш думи скручені в канати,
Свавіллям яв в колисці сновидінь,
Що снять безстидство втрат і віднайти,
Любові шал, не знають як, бо чинно
Шукають там де тіні освітив
Холодний місяць в потемках кімнати.
Чи так скидає яблуня плоди,
Як день в тобі скидає ніч захланну,
Схиливши зорі віттям до води,
Ти в мреві тому, жодну не дістанеш.
Не пропадеш та звикнувши до сну,
Життя віддаш, як речі коридорним,
Що люблять тих кого у ніч ведуть,
В готель химер і хмар, що тут за ковдру.

10.11.2020

Так вже вийшло, моя мила,
сумно трапилося так:
куля-дура уловила
ув одній з лихих атак.
Я на небі... Чуюсь вільно.
За́пал жити ще не згас.
І тому скучаю сильно
за тобою повсякчас.

Скоро я відсіль до тебе
шлях короткий віднайду,
і зориною із неба
в ніжні руки упаду.
Може навіть, як спасіння,
янгол спустить із небес,
і воскресну в Воскресіння,
як Господь колись воскрес...

06.05.23

Я не вірю в бога. Це - погано.
Вірю в Україну. От і все.
Уважаю, що молитись марно,
Бо Ісус від бомби не спасе.

Не спасе від кулі і снаряда,
Родичів шматки горять в огні...
Кацапура знищив рідну хату
І зарізав доньок та синів.

Ти ж молися. Я не заважаю.
Отченаш - серйозна річ, не пшик.
Авеля убив за землю Каїн
І тягар упав з його душі.

В церкві піп розводить шури-мури,
Я ж точу із воріженьок крів.
Бо під голос народивсь бандури
І під щебетання солов'їв.

Неважливо, а чи я загину
Й долучусь до сонмища мерців,-
Вірю лиш у неньку-Україну
І в ножа в утомленій руці.

06.05.2023р.

І все ж таки доля мені усміхнулась,
Зігріла серденько коханням твоїм.
Любов"ю я дихаю на повні груди,
Її посилаю тобі навзаєм.

Окрилені радістю, сповнені щастям,
Удвох зустрічатимемо кожен день.
Життя наше сонячним буде й прекрасним,
Коли почуття ми свої збережем.

2014 р.

Христос воскрес! А рідний син в гробу,
А разом з ним і брат, племінник, тато...
Ти - віруй в бога, мрію голубу,
А я лежу в обнімку з автоматом

Жону в полоні мацає кацап,
Привчає до горілки без закуски.
Мадонною була вона з лиця,
Та з неї поглумився п'яний "руській".

Богиня оніміла від біди,
Не знає - нащо жити, і для кого...
Невже до скону скніти їй в орді
І бачити довкіл кремлівську погань?

О, як же я жахливо завинив,
Що не убив учасно людоловів!
Тепер у млі закінчення війни,
Куди не кину оком - ріки крові...


Не час для віршів та розумних дум,
Голів стинати - ой як ще багато...
Дружино, дочекайся, я прийду
І з пекла поверну у рідну хату.

06.05.2023р.

Немов плотва срібляста, зорі
Кудись поділися – нема, –
Лиш місяць звечора в дозорі
Тихцем обстежує лиман.
Він розкриває всі секрети,
Що зачаїлись навкруги,
Хоч тином лоз і очеретів
Обгородились береги.
Ген качка в теплому гніздечку,
Лиш поночіло в акурат, -
Сховала звично під крилечком
Своїх лякливих каченят.
Розкриті чашечки латаття
Вода ще більше розпрямля,
Щоб всі піщані перекати
Чіткіше бачились здаля.
А тут, де берег рясту повен
І швидко множиться луска, –
Гойдають хвилі мокрий човен
Та тінь химерну рибака.
Усе і всіх обводить зором,
Нема від нього таїни, –
Безсонний місяць у дозорі
Стоїть незмінно з давнини.
06.05.23

Коли зберу сто тисяч слів-лампад,
Примружних сонць, сто тисяч зір у ночі,
Як сяйво їх розлиється в строфу
З саду мого зігнавши поторочі
Жаских бешкет;
Примари тих хто був,
Хто затаївшись в закамарках саду,
Приткнувся в ніч, сховався і заснув,
Від сонця не чекаючи розради.
Коли вогонь над садом загорить,
Сто тисяч зір відібраних у ночі
Прикрасять крони спогадів моїх,
Замерехтять в саду, замироточить,
Любов моя, любов усіх хто вмить
Прокинувся і виспавшись досхочу,
Відкинуть тінь позаду, і в сльозах
Відважаться віддати погляд сонцю.

07.09.2021

Лишень тому, що більшає в мені
Злиденний світ і скиглить край притулку
Твого, в розтоптаній походами землі
Не знатимеш спокою й порятунку.
Не ллється в бронзі мить твого тепла,
Як дотик губ не стигне в формі з часу,
Що й звук, - примхливе розкішшю ім'я,
Не розіллє любов безсмертну в чашу.
Не втримає й ніяк не збереже
Прозорий дух невпинний чорний голод.
Гарячий пломінь віддає тепло,
А вицвівши верта назад у холод.

09.11.2020

Іван Марчук створив унікальний стиль у живописі, який
жартома назвав «пльонтанізм» - від слів «плести», «пльонтати»…


Пульсація перших крапель.
Вікно у ниткАх - Марчук.
Розріжемо яблуко нАвпіл.
Слова позникали - мовчу…

Хіба тут слова потрібні?
Наш жанр - це німе кіно…
Збігають струмочки срібні.
Дощить.
Ми удвох.
Вікно.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Отакої. У мене… украли копієчку.
Люди! Де ви?.. Усе у тумані.
Посадив позавчора я в го́рщичку квіточку,
а сьогодні знайшов черв’ячка у сметані.
Без копієчки грошей в кишені,
з голодним животиком,
я піду і спіймаю ворону на цвинтарі.
Посаджу її в кліть,
як до го́рщичка квіточку,
черв’ячком нагодую
крикливого ротика.
Чудо в клітці!
Дивлюся, радію я.
На копієчку мав би я щастячка.
Задоволення – теж на копієчку.
І здоров’ячка теж – на копієчку…
От пошию вороні я платтячко,
так, щоб міг я ще більше подобаться,
і збиратиму по карбованцю
з тих падлюк, які вкрали копієчку!

25 лютого 1991 р., Київ

Зацвів і пахне неймовірно
Своєю свіжістю бузок, -
Витає запах чудодійний
Від біло-синіх пелюсток.
Ясніють китиці зірчасті
Весною в рідному краю
І повнять душу світлим щастям,
І серцю сили додають.
05.05.23