Колись ще буде це, бо так щороку
передчуттям невідворотних втрат
зашелестить, закрутить листопад,
і перетнуться між галуззям дати-строки.

А поки ще земля в обіймах неба
так віддано вагітніє теплом,
і снить новонародженим зелом,
по краплі сонце роздаючи стеблам.

Зозуля вкотре збилася з рахунку,
з похмілля джміль товчеться до вікна.
Щороку метушлива новизна
дурманить голову, туманить думку.

Весняна акварель - прозора крапля
стече між хмар і розмережить пруг.
Блискуче лезо переверне грунт
під перегуки грозового травня.

Забулькав чайник –
Ага! Якраз…
Без кави-чаю
Запам’ятаю
Частунок Ваш
Із колючих фраз.

Каштан сусідський
Розмову чув,
До Ваших вікон
Цвісти боїться.
Тремтливі свічі…
Ніщо не вічне.
Усе сказали?
То я мовчу.

Відставте чайник,
Щоб не свистів!
Ще тільки чаю
Не вистачає
До сліз гірких
І солоних слів…

Третя ночі. Почалися перейми…
Рваним болем
В спотвореній свідомості
Щораз яскравішали образи,
Думки зодягались в слова...
П’ята ранку. Вона ще жива...
Стомленим болем
в спорожнілому серці
Відлунює пустка,
Стихають звуки мелодій,
Що пісню творили в душі...
Ось так, коли треті півні,
В душі, зґвалтованій стражданням,
Крізь призму болі і розлуки
Народжуються вірші нові...

Повісь у кімнаті її дощовик –
Блакитно-прозорий
У крапельках- зорях.
Сьогодні ви будете
Тільки на "ви",
Несказане –
Хмари за вас договорять.
Вона ненадовго-
Вона побіжить
І сон забере,
І прихопить твій спокій,
І ти не зупиниш її
Ні на мить…
Зостанеться дощ
У кімнаті високій.

Ну ось і добре!
Більше не крути
Сумних пісень з пошарпаного диску.
Я так люблю, коли смієшся ти,
А із очей летять щасливі бризки.

Підводь коліна із могили мрій –
Твоя жалоба вже триває вічність:
Немов заклякли ноги молоді
І спохмурніло пережитим личко.

Пора в дорогу.
Я допоможу
Підняти якір. Не дивись в минуле
І, попри сумнів, перетни межу,
Бо ця зупинка надто затягнулась.

Я знаю: важко
Цей зробити крок
Назустріч долі у обійми вітру,
Але безжальний і гіркий урок
Тебе не зможе більше зупинити!

Давай же руку: я твій друг – повір.
Час вибиратись із печаль-болота.
Скипає юність, мов ріка із гір
І розквіта усмішки позолота.

Замкни у скриню, як старі листи,
Сумні думки з пошарпаного диску.
Лише поглянь: яка гарненька ти!..
Тримай долоні –
Щастя зовсім близько!

Залежність від часу –
Це відчуття до чола прикладених чисел,
Нестача постійна хвилин
Для втрачання цноти.
Це так, наче зависнути в небі
Без літака і крісел
І прикладати пальці
До небезпечно відкритого рота.
Це так, наче креслити
Сто траєкторій – і не летіти,
Так, мов зупинка подиху
В прямому ефірі.
Час – коли вчасно збрехати,
Що є святі діти.
Хтось же повірить –
І всім воздасться по вірі.

Забулькав чайник...Потім – засвистів
Так по-садистськи голосно (де-Садно)…
Зірвався з ліжка. Впав. Криваве садно
На правому коліні. І надсадно
Послав до дідька каву і котів,
Що під ногами плутались (вар’яти!)
Бажання двоєдине (пити-спати)
(у ліжко каву, Серце, то святе!)
- Ти з цукром?
- Так, дві ложки…а проте…
Давай без цукру…
і смагляве тіло
замінить смерть солодку (ту, що біла)…
…і чорно-біла круговерть (чи бій?)
- моя солодка…
- полиновий мій…
...п’янкі сніданки змореного літа:
Столичний Гумберт.
Галицька Лоліта.

А війна війною,
а поля кістками...
Запеклися кров`ю
імена у камінь,
просочили груди
журавлини соком,
журавлино бились
в небі одинокім,
де осліплій кулі
не сховатись в рані.
Як війна війною –
то й душа, мов камінь.
Пеклом запеклося
кожне серце мами.
Імена забуті,
імена незнані
западають світлом
заникають болем
у червоних маках.
Їх купає поле
у росі, де вітер
розтремтівся, наче
не знайшлося серця,
що за ним заплаче
та не стало звідки
набирати сили
розгрібати правду
з братської могили –
розпинати груди,
відпускати спокій
ліком зозулиним,
мов до стінки кроки,
донести і в спину...
Там, де біль сп`янілий
обіймав гостинно,
кулі гнізда вили.
А війна війною,
а землі родити...
І, немов сльозою,
небом поле вкрите.

28 Травня 2009

Па-пара-пара-пара-па…
Чому б не вимкнути свій розум?
Думки – в сміттєвий бак… Ти ба!
Уже і тупість – перший козир!

Злетіли кульками у вись
Питання, ночі, дні… Стоп! Де ти?
Ні! Так не піде – повернись!!!
Дратуй мене – під ніс куплети… =)

Ввімкну назад… і знову що?
Вулкани-стреси понад дозу…
Ти прочитав мій лист?! Дійшов???
О, Боже! Вимкнути б мій розум!..

26.05.2009 р.

Дорожня розмітка—невдало нанесена пудра
На вилицях (вулицях) міста. Захопливі трюки
Заїжджих акторів (до реінкарнації шудрів,
Які споживали на свята пюре із бамбуку)
Дратують міщанство, притиснене буднем до бруку.

Снує, метушиться, не бачить ниток павутини,
Що вправно керує їх рухом „з роботи—додому”.
Якщо ти не звідси—завжди виглядаєш чужинно,
А мислитись зайвим таки набиває оскому,
Тому і сіріємо разом, удвох, по одному.

А ти—понад нами, усе розумієш, невісто,
У тобі нестримний вогонь проростає ще досі.
Залишена без визнання поза брамою міста
Із високо піднятим стягом рудого волосся
Ще маєш достатньо снаги із міщанством боротись.

Одягнеш на ринкову площу свій перстень облоги,
Зухвало наступиш пантофлем із лівого боку,
Аби перекрити нам дихання (далі-дороги),
Аби присоромити нас за незграбні наскоки.
Ти знову здобудеш це місто. Упевненим кроком
Перейдеш пороги тріумфу. Сумна й одинока.

Рибалка І (або кінець імпресіонізму!)

У смокінгу й циліндрі - босоніж
я брів услід усміхненій Красуні,
якій засмага пасувала більш,
аніж мої підношення Фортуні.

О класика: роздягнута Вона -
і нагі карасі в Її відерці!
А я у смокінгу - і ні-хрі-на
не ловиться, окрім туги у серці!

Та ну ж бо ту манірність! Обіцяв?!
Але не виконав! Зриваю шати,
і з Нею падаю у гречний став...
.............................
Одну таки вдалося упіймати!


Рибалка ІІ
Чарівно! Первозданний день!
Високі трави, світу квіти.
І ви - даруй_вже_ти - ніжніти
зуміла не в душі лишень.

О що за день! Зозулі, м'ята,
розбещене тепло ставка,
і ти над рибою, яка
упіймана, обіймам рада.

І поцілунків намистини,
і схлипи сяйності твої.
І ночі злет, і солов'ї,
і щастя зумер комашиний.

Вода тепліє. Водорості кольору тархуну
Упевнено форсують сходження на край дахівки—
В дитинство, де вітри на повідку тримали шхуни,
Де ми ще не утратили останньої криївки

Останніх нас, розвідників між виссю і водою,
Відважних бунтарів, які не помічали вперто,
Що небо під ногами ріже срібною сльотою,
А мокрим підійматися—лиш мозолі натерти.

Вода тепліє. Зв’язані морським вузлом антени
Завбачливо блокують наші рятівні сигнали.
І дно вже проступає на віконницях зеленим,
І хтось із можновладців розмежовує причали.

Це бізнес, друже, перспективна бульбашка із мила
Для вкладників у розвиток ковчегобудування.
Дай бог, аби до того часу дошки не прогнили,
Коли тебе в рухомій черзі визнають останнім.

Лишилося недовго. Хвилями богослужіння
Не випливе і соломинка. Вулиця-лагуна.
Тепер ти розумієш, що волога пахне тлінно,
І ми йдемо під знесення (на дно) як наші шхуни.

Сон у літню ніч академіка На…. лауреата На…, голови На…, дійсного члена На…, etc., etc, etc

Скажи мені, всемогутній Боже,
мені – знавцю гітар і гетер –
на що життя моє нині схоже,
нащо зі мною ти так тепер?

Були ж часи: повага, дівчата,
ну, так, за гроші… Але ж ти знав!
Ех, суча доля-Махабхарата,
хоч головою у власний став!

Ну, так, змовчав, коли слова чекали,
ну, так, на пару своїх доніс…
але ж я потім за гробом ніс кали
і очі ховав від людей униз.

І дім свій – колишній маєток графа –
купив за безцінок (ну, так,– дерибан),
там все, як треба: акваріум, арфа
і металевий під струмом паркан.

Підвалам, що з вогняною водою,
позаздрив би перший пияка – Вакх,
але на питання: «Хто зі мною?»
луна по кімнатах шепоче: «нах-х-х».

Королівський пудель, схожий на лева,
якихось там заморських кровей,
вбачає в нозі моїй королеву
і юза її, як хвойда Бродвей…

А Ти мені – блискавку-листоношу
жбурнув з небес, як дротик у ціль,
дякую красно і більше не прошу
здіймати у відповідь стільки хвиль.

Читаю вкотре – і матом лаюсь
таким, що навіть фікус засох:
«А ми за ціну не домовлялись».
І підпис короткий: Бог.

Перестрілись дороги на чорному,
Розійшлися дороги на білому,
Чорне поле ще й досі не зоране,
Біле поле снігами окрилене.
А під тими снігами лапатими -
Зріють сходи зеленими нитями
Хто весни дочекається - матиме
Квітнетравень, що в пісні бирнітиме....

* * *

Ю.Б.

Уже не стон, уже не крик –
Молчанье в золотой фольге.
Я сам себя загнал в тупик.
Ну что же, так и надо мне.

Я – камень. Не поднять руки.
Себе тюрьма и арестант.
Кому нужны мои стихи,
И кто сказал, что я – талант?

Мне быть назначено мостом,
Висеть над пропастью века,
Не быть, не думать ни о чем,
Соединяя берега,

И, слыша голоса друзей,
Им помогать, и отгонять
От края пропасти своей, –
И забывать… и забывать…

Но вы однажды в тишине
Прошли – и я запомнил. Да,
Вы уж простите память мне –
Она есть даже у моста.

Она услужлива, она –
Лишь тронь – напомнит вашу речь
И гордый профиль у окна, –
Все то, что не сумел сберечь.

А впрочем, что это за бред?!
Мне жаль, что все случилось так:
Никчемный друг, плохой поэт,
Нелепый и смешной чудак,

Упавший не с луны – со звезд,
Чужой в чужих краях Земли…
И я для вас – всего лишь мост.
Забудьте. Вы меня прошли.

З радейка надоїли слова –
до вуха вліз рожевий слон,
він дувся легко, мов бальон,
немов корова від полови.
Яка труба – такий музон.
Насмикано новин з ефіру,
мов хопту мацали граблі.
Нє – шляк не трафив москалів,
а коби трафив – то допіру
було би свято на селі.
Кричали би на празник свині,
а борщ про єндика згадав,
не знав би де подітись "гав",
горівку пили би - аж сині,
а еСБеУ лапало б ґав.
І намуштровані у чарці,
кропили, мов жуків, вождів –
від олігархів до попів
по жовтій видали б їм картці
а їхнім курвам по п...пилі.
І вже натішена до ручки
та дорахована до ста
лягла би пісня на вуста
у розмоскаленій Сердючці,
а Путін – бандуристом став.
Та москалі – не рагулі
(на жигулях)
від них подітися ніззя
і шо той лисий їм казав?
– Без української землі
хиріють руки у Кремля.
Ну й мля...

20 Травня 2009

І я вже не в офісі – я вже в краплині дощу,
Дивлюсь у вікно, що тремтить від робочих баталій,
І просто лечу між будинками, тихо лечу,
Вдихаючи настрій людей і вологих конвалій...

І так мені добре в маленькому мокрому світі,
Ось так би назавжди, молюся щоби не пройшло...
Та голос чужий доганяє мене на орбіті:
«Щось в офісі холодно, може, закрийте вікно?!! »

А ти прийдеш.
Прийдеш, я знаю точно,
Бо серце прагне зустрічі давно.
Вже впізнаю твої ласкаві очі
у власних мріях, ніби у кіно.
Я впізнаю цю посмішку іскристу,
що прагне обігріти цілий світ.
І те, що є між нами –
вже не відстань,
але назустріч впевнений політ.

Літо котить колесо житами,
Босий вовк мовчить в твоїй душі.
Під відкритим небом, за столами
третій день обідають дощі.

Я тобі свої дарую крила:
"На, літай, усе в житті святе!".
Та прошу, не кидай зорі в кригу,
коли холод знов у світ прийде.

Не стрибай з мостів, не бався світом
(політай і знову повернись)
просто жити. І котити житом
колесо від літа до весни.

Пробачте, мамо! Я недобрий син...
Бо Ви писали: “з кожним роком гірше,
На “пенсію” не підеш в магазин…”,
А я - пишу Вам недоречні вірші

Про сенс життя, гармонію краси
І що не все вимірюється грішми…
Так, за “красу” не купиш ковбаси,
Не нагодуєш праведних і грішних,

Колодязь не відновиш, якщо він
Давно вже на подвір’ї завалився…
Та піднімався Київ із руїн,
А вранці, мамо, – гарний, наче вмився.

Будуються собори і метро…
Повірте, мамо, це не тільки гроші!
Крокують поруч Кривда і Добро,
Є люди ненажери, є й хороші.

Ніхто не прибере за нас “сміття”
І не здолає труднощів… Тож, мамо,
Хіба не в тому вищий сенс життя
Сприймати все з любов’ю і піснями?

Я вірю, що краса - врятує світ
І людяність - паскудство переможе!
Терпіння і здоров’я дай Вам Боже,
А Чернівцям – уклін мій і привіт.

Молоко галактик вільно я всмоктав вустами з неба.
З роєм атомів свавільно поривався без потреби
В те, що треба… те, що бачив, що манило і, що прагнув…
І не вам роки не вдячні розірвати душу спраглу.

Ні, не вам!

В сузір’я Лебідь помах крил і лет останній.
Розірвавши ситу темінь в цвіт комети на світанні.
Повз Земну привабу дивну від Стрільця правиці з воєм
Лева гнучи дужу спину лютим горем наднової.

Повернуся!

Стану слідом молока галактик білих
І Земля пригубить зірку від грудей сузір’я Діви.
Увірветься космос-атом (в те що схоче). Без потреби
Спокій рвучи дужим катом рук моїх і волі Неба.

Крилам рухатись, знаєш, боляче
У вогнях твоїх, небо сьоме!
Мабуть, мертвим чекати волі чи
Воскресати – ще тихим, сонним

У висотах твоїх, нестрАждуще!
Тільки як тебе досягнути?
Тут гармонія – горю й радощам
На землі слід було минути.

На тобі, голубе безпам’ятство,
Залишає орбіти космос.
То для чого у сьомому танути,
Якщо далі – солодке восьме?

Безтурботний притулку генія,
Не для вмерлих твої площини!
Я ввірвуся легким затемненням
Чи на п’ятому десь загину.

Так, до тебе не стануть плоскими
Всі шляхи і усі розпуття!
На кордонах і зламах простору
Я зумію тебе торкнути.

Лиш би не захлинутись ношею
В каменистих чужих широтах...
Небо сьоме і мною прошене!
Не впади до мого приходу.

Травень. Вітер. Сміливі запахи.
Слово ще – і я впаду замертво.

Дим. Бетонні сходи і марево:
Тебе із залізного тіста зварено.

Мій дерев’яний стілець. Дванадцята.
Скроні, вилиці – болі – пальцями.

Я хмелію – ти благоденствуєш.
Сам на високому білому – ремствуєш.

Все затяжно. Хронічно. Запущено.
Травень. Фобії. Вітер дужчає.

Крок і - точно порве перетинки.
Дивимось голодно десь за третім – ким?

Азбест. Атоми. Морзе азбука.
Хрест на шиї твоїй чи свастика?

Хто тебе ранком і ввечері пестує?
Руки? Голос? Паркани азбестові?

Грудень. Сніг. Паркан з осики.
Хрест на грудях – тепер навіки.

маленький подіум
з долоні лінія
дрижить за Ріхтером
скидає першості
дві злітні смуги
стають вагітними
десятком
герців

півкрихти містики:
окремі постаті
злилися тінями
в єдине озеро
намокли лікті
холодним лоскотом

навшпиньки

з острахом

Образ, ображений злими словами,
Тихо іде у вечірній імлі,
В церкві навколішки під образами,
Молиться він у святому теплі.

Просить у Бога забути образу,
Слізно благає пробачити всіх,
Ніби відверто, та видно одразу,
То лиш слова, а в душі – гнівний сміх.

Свічка спалахує й гасне раз по раз,
Ладаном пахне у церкві вночі,
Хто ти, словами ображений образ,
Що загубив милосердя ключі?..

З неба ідуть новини в дощі і граді,
Слід залишаючи між лімфовузлами.
Очі втираючи хусткою із орігамі,
Вимкну канал прийому «на автоматі».

Рокотом синіх нервів транквілізатор
Виб’є канву надії у бездоріжжі.
Скрикнути з підвіконня в холодну тишу…
Після грози у носі приємний запах.

Впасти під ноги мокрій брудній болонці.
Встати, і сходами швидше піти додому.
«На автоматі» ввімкнувши канал прийому,
Бачити, як вицвітає диван на сонці.

Тихесенько у Велесовім гаю
Я проведу в минуле цю весну
І красне літо радо привітаю
І в травах цих високих потону.

Заслухаюся співом солов"їним,
І на перисті хмари задивлюсь,
І за життя прекрасні ці хвилини
Я Велесові вдячно помолюсь.

Із серця тут думки зникають ниці
І входить первозданна чистота.
Душа стає в природній цій Божниці
Просвітлена, небесна і свята.

Вбирають очі розбуйнілу зелень,
І квітів жовтизну і фіолет,
І оповитий щастя дивним хмелем,
Мов пориваєшся в пташиний лет.

Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
Замість кулі земної обробляю ділянку тепер.
Я імперію стер. Власну гордість. Помаду коханки.
Тільки мамині сльози я донині з лиця не зітер.
Там, де жив я колись, все обірвано хитро і тонко.
І стрічаю тварюк, де шукав найсвітліших людин,
Де тепер я живу – ні дружини, ні сина, ні доньки.
Це далеко, далеко, і тому я навіки один.
Я один по заслузі. В цьому білім по-чорному світі
Не зберіг біля себе ні батьків, ні сестри, ні братів.
Я зустрів уже всіх, кого мусів під сонцем зустріти,
І давно розлучився із тими, з ким того не хотів.
Не шкодуй мене, доле! Кинь мене іще нижче і нижче,
Не пророк я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет .
Колорадських жуків на ділянці натхненно я нищу,
Хоч таким не займався найсумніший на світі поет.
Слово хліба не дасть. Може, буду ще різати свині
Або десь заробляти на помийках Росії чи США.
Але ж, рідна Вкраїно, в мене очі по-давньому сині,
І по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.
В цьому світі чужім все спрацьовано зайдами тонко.
В цьому світі безмежнім, безбережнім і зовсім чужім
В нас не буде навік ні дружини, ні сина, ні доньки.
То хоч світлим батькам свої голови в ноги зложім.
Я зостався один. Україна – це щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один.

1994

                   Якби того,що в мріях маю,
                   Хоч краплю б мати наяву.
                           В.Симоненко

Тече ріка сумна мінору,
Моя душа у ній пливе,
Поринути у води горя,
В печалі кола серце зве.

Під звуки трепетного щему
Закрутить вир переживань,
Коли нема в душі Едему,
Віддамся пеклові страждань.

А скрипки вже не просто квилять,
В них - розпачу апофеоз,
І раптом світла чиста хвиля -
Мажор, по тілу йде мороз.

О сплески радості неждані
У плині сірого буття,
Немовби знов прийшло кохання
В моє зажурене життя.

Неначе б то з ріки розпуки
На острів щастя вийшов я,
Й під чарівні оркестру звуки
До мене мила йде моя.

І ми кружляємо у танці,
На руки я беру її,
Мажору світлого повстанці
Пливемо проти течії.

І замовкає, замовкає,
Зникає десь ріка сумна,
О люба, я тебе кохаю,
Дзвенить піснями нам весна!

2008

Нас літаки розносять крізь тумани,
і потяги під нами стугонять.
Та білі плями ми шукаєм марно,
в науці вже нема таких понять.

Стомився світ народжувати диво,
бо примхи розуму не мають меж.
Ми знов женем коней понад обривом
і прагнем екстремальностей. Та все ж

ні шал новин, ускладнення застуди
вже не страшать. У плетиві доріг
боюсь хвилин байдужості до чуда
народження ранкової зорі.

*
До обрію
Небесний океан
Приніс на хвилях хмар перлину сонця.
На березі печальнім
Жду тебе.

Загоїть спiв покраяну блакить –
Синички всiлись на струнi свiтання.
А я всю нiч виплескую в кохання,
Яке пiд осiнь веснами сурмить.
А на зорi невiдворотній вiдчай
Вiдшукує омрiянi шляхи,
I видихнуть потомленi дахи
Передосiннiй сум в лелечi вiчi.
Оце i все, вiдструнило, щемить,
То Божий гнiв спиває плиннiсть часу.
У пустцi цiй метеликом щомить
Згораю i народжуюсь вiдразу.
Дихне зима на згарище надiй,
I побiлiють мої довгi коси.
А я боюсь згубить ранковi роси,
Що випадково, лиш менi однiй,
Колись на щастя дарувала осiнь.
Вони блищать на кiнчику пера,
Мов дiаманти, душу зiгрiвають.
Оце i все, що у життi я маю:
Моє кохання i моя жура,
Якi в менi щоосенi свiтають.

Тридцять, сорок -
рахуєш постріли.
От -
шістдесят третій -
це точно знак.
Черевики кроком по асфальту -
сьогодні ти надзвичайно спокійний.
Ці окуляри і парфуми
страшенно тобі личать,
зрештою, як і твоя хода.

Жменя слів
очі-в-очі -
ти помираєш
від пострілу в серце.

Катерино, танцюй рок-н-рол.
Вже, здається, і руху не стане.
Темпераментно виграєш танець –
Цю яскраву і радісну роль.

На червоному жару стрічки
Із бадьорістю стрибають вгору.
Цей кімнатний ручай рок-н-ролу
І у горах підживить річки.

Катерино, танцюй рок-н-рол,
Чуєш, молодість грають музики?
Хай ця музика з часом не зникне.
Катерино, танцюй рок-н-рол.

* * *

Запылён забытый город,
Заморожен льдом.
До ушей приподнят ворот -
Вот тебе и дом.

Друг мой ветер в этот вечер
Подобьёт рваньё
И обнимет вдруг за плечи:
"Ничего, живём!"

Я довольствовался малым,
В небеса скользя,
Только солнце - стоп-сигналом:
Мне туда нельзя.

Вынул образ из тумана,
Рифмы неплохи,
Погремел душой в кармане -
Вот тебе стихи...

Я сижу в пустом трамвае,
Мне глаза свело,
Мои мысли подпирает
Грязное стекло.

Чёрно-белой кинолентой
Прокрутился день
И блуждает до рассвета
Сумрачная тень.

Подойдёт и сядет рядом.
Помолчим вдвоём.
То, что мне от жизни надо, -
Даже днём с огнём...

Жизнь осталась за спиною,
Остальное - дым.
Вот сейчас глаза открою -
Станет мир цветным!

Но на кухне я очнулся
Тёмной и пустой,
Где табачный дым свернулся
Затяжной петлёй.

Я застыл, немного странный,
В тишину одет.
То ли мёртвый.
То ли пьяный.
Кажется, поэт...

Дошлюбні ігри бойового півня
Фінішували. Слава забіяки
Розбилася в очах її та м’яко
Сховала в пір'я докори сумління.
Пообіцяв—збулося, та ціною,
Що яма боргова відкрила серце,
І бачиш глибину як у люстерці,
І рану, що здається золотою.
Зарученим заручником без права
На чашку кави, листуватись, жити,
Тебе знайдуть за сплатою держмита
Утопленого у любовній лаві.
Ти виграв бій, але ступив у війни,
Які для неї—звідана дорога
В тилу у ворога. Підмога
Навряд чи порятує, і постійно
Гризе міцніша за гірську породу
Хрестоматійна правда старших класів—
Любов до нас приходить на обцасах,
А покидає в капцях для городу.

Білизну розбираю — жмутки днів —
ці кольорові, білі, ті — плямисті.
Смугасті дні — в натомленому місті,
яскраві — у мереживі гаїв.

Оті мені півсвіту обіцяли,
та вже й зносились — нащо ті світи...
Малою — до одежі доростала,
та є така, що вік не дорости.

На конкурс композиторів до гаю
Прибув „музичний геній” із Огайо –
Відомий композитор і митець,
Професор, академік – Горобець.

Його пісні у жанрі „чік-чірік”
Стають „хітами” всюди кожний рік
І внаслідок цих „музо-епідемій”
Він – дійсний член музичних академій
Та голова всіх конкурсних комісій,
Журі престижних і культурних місій...

У гаї тім знаходився і я,
Коли там „розглядали” Солов’я.

-Послухайте, оцей сіренький птах,
Не маючи музичної освіти,
Прислав на конкурс нам свою сюїту!
-Ганьба йому!
-У нього „з’їхав дах”! –
Кричали дипломовані ворони,
Сороки і амбітні горобці –
Відомі в шоу-бізнесі митці....

А чи потрібна Солов’ю „корона”
І визнання від пана Горобця,
Якщо талант – це вищий дар Творця?
Творіть! Не заздріть! Справжньому радійте!
Талант – шануйте... Даром – володійте...

ти ідеш по цвітінню акацій
і травневої ночі не чути
теплі руки пожежею гріють удалині

ти ідеш за цвітінням акацій
і відлунюєш ніччю травнево
здобулася на голос пожежа і стала свіча

а вітри упадуть і лише солов’ї невтишимі
білі пальці із темряви линуть і линуть до повні
і цвітіння акацій легенько іде по тобі



Вечір В.Сильвестрова

Станцуй поминки по любви
на синем берегу печали,
её когда-то повстречали,
потом с разлукой обвенчали
и в воду бросили – плыви!

Станцуй поминки по весне
на тонких веточках сирени,
от прошлогоднего варенья,
как девственности искупленье,
следы на платье всё красней..

Станцуй поминки по судьбе
на крыше брошенного дома,
но белое лицо фантома
опять до одури знакомо
и улыбается тебе.

Горить трава в долонях у весни,
вогонь повзе повільно і упевнено.
Якби вдалось, принаймні, зберегти
єдину ноту на зголілім нерві.
Вогню байдуже. Теплі язики
зализують на темлім тілі рани.
Думки малими крихтами - крихкі
переповзають лапами по гранях.
Частіше б"ється серце у дерев,
нудотно-сизий дим - несамовитий -
він запирає дух, повітря рве
і хоче із ріки води попити.
Горить трава,
горить душа...
Горять
осінні миті на веснянім полі.
Вони не знають давніх чаклувань,
щоб назавжди лишитися у долі.

1
Край молитви мовчить
Потривожена тінями готика.
Жовте око свічі
Засльозилося, вколоте гнотиком.

А молитва текла,
Кожна крапля на скалки розбилася.
І душа до тепла,
Наче віск до руки, приліпилася.
2
Дитя... Напівпрозоре личко...
Святої матері анфас...
Голівкою хитала свічка
У такт умовних перифраз.

Незнана теплота долоні
Мого торкалася чола...
Душа моя на тій іконі
Маленьким хлопчиком була.

Привіт, кохана, люба!
Я за тобою скучив.
Твої відчути губи
Бажаю неминуче,
Погладити волосся
І зголодніле тіло –
Вогнями зайнялося,
Відверто затремтіло.

Поглянь мені у очі –
Читай думки пророчі,
Що вже цієї ночі
Я бути разом хочу.
Та спершу, цілий вечір,
Про справи і новини,
Як пташка прощебечеш,
Забувши про годинник
В бурхливому потоці,
Тримаючись за руки,
Поміж п’янких емоцій,
Подалі від розлуки.
А потім ненароком
Ми зайдемо до спальні
Відмірюючи кроки –
Ритмічно-музикальні.
Танцюючи у ліжку,
Під ритми Рок енд блюзу,
Танок п’янкий і ніжний –
Хай шаленіє Муза.
Без поспіху, поволі
Ми роздягатись будем,
Відпустимо на волю
Твої округлі груди,
Знімаючи бар’єри
І стаючи все ближче –
Хай шаленіють нерви
І у обійми кличуть.
Кохання, як магнітом,
До купи нас єднає:
- Люблю несамовито!
- І я тебе кохаю!

Гарячі поцілунки
І еротичні ласки,
Як щастя візерунки,
І неповторність казки.
А на вінець кохання
Піднімемося разом:
Із поштовхом останнім –
Магічний крик екстазу!

Я люблю дарувати приємні слова,
Наче квіти, жінкам і дівчатам,
Бо із них проростає любові трава,
А буденність виблискує святом:
Без умовностей, без ювілеїв і дат,
Без прицілів і без розрахунків,
Бо стікають хвилини життя, як вода
І у грудях щось гупає лунко.
Це – бажання віддати, тече через край,
Виливається з серця назовні.
Я люблю дарувати приємні слова.
То ж беріть – підставляйте долоні!

Із Крижополя в село – шляхом,
Із Вапнярки, по стерні, полем.
У низині Кринички дахом,
Завітати вже нема долі.
Там криниця в кропиві пахне
Перецвілим та важким мохом.
Перегукується сич хатній
Із порожнім та сирим льохом.
Перекресленим шибкам очі
Вид калини поколов донно.
Їм побачити таке злочин:
На пустинному дворі сонно.
Там про мене кожна мить марить,
Та кричить луна криниць болем.
Від Дніпра до Криничок
хмари
Не ідуть.
В душі стерня коле.

Око осені жовте.. втомлене..
Виглядає холод здаля
Листя згублене –гілля зломлене
З а п у с т і л а її земля…

Сивий дим опадає ризами
Срібні брамиці відчиня
насуває ярами сизими
патріаршество вороння

сад кістками сухими рипає
розганяє по жилах щем…
притуляє до горла хриплого
згусток крові чи хризантем…

він пацьорки калини вибере
кине спогадам у дупло
і по ниточці колір випоре
і змотає в клубок тепло…

моя осене, Радо, видихни!
відпусти свою душу в плес
літо – бабине з хащів вимани
теплиим вогнищем до небес!

Відводиш погляд - це і є межа,
яку переступати вже не личить.
Я розумію, все це тільки жарт
твоїх очей. Ти так мене й не вивчив.

А я дивлюсь на тінь важких повік,
вологість вій - вона також фальшива.
Це вже, мабуть, такий фальшивий вік -
зацькований, безглуздий і зрадливий.

Відводиш поляд - сніг лягає, сніг,
(а десь далеко завесніло в світі),
Відводиш погляд... Мій найбільший гріх,
що я змогла тебе в душі пригріти.

Тут між Космосом* і вокзалом,
Якщо змія пускали в синь,
То не поверхами зміряли,
А тополями височінь.
Проти заходу зору воля є.
У повітрі кричить глибінь
Сумом зіткнення рейок з долею,
Як благаючим: “Не покинь”.
У провулочок поза хатами,
Де лиш папороть не цвіла,
Мабуть, з космосу зорі падали,
І одна з них моя була.
Тут, між Космосом
і вокзалом.


*Космос - мікрорайон у м.Запоріжжя

Безсила, надовго до ліжка прикута,
Покинута долею, світом усім,
Така одинока, безправна, забута,
Вже навіть не снився далекий мій дім...
Навкруг роздавався приречених стогін,
І сльози котились невпинно з очей,
лиш зрідка вривався притишений гомін
Похилих, безликих якихось людей.
Вони безнадійно твердили: "Даремно...
(Безвихідь з них кожен як слід розумів).
Лишилося мало... Ще нині, напевно..."
Я в Бога благала хоч декілька днів.
Хотілося жити і смерть зупинити,
Хотілось кричати на весь білий світ:
"Не йдіть, зупиніться, я мушу ще жити,
Всього дев'ятнадцять прожила я літ!"
О, як не хотілось прощатись зі світом...
За дротом колючим проснулась весна,
І тундра покрилась уся первоцвітом -
Ніколи прекрасна така не була...

Я вижила, може тому що верталась
До рідного краю, ним марила в сні!
Крізь тундру до нього летіла, бо знала,
Що там тільки вернуться сили мені.


1949
Мінлаг, Інта

(Уривок із поеми "Мирослава")
Тягнеться потяг в північні оселі -
Які безпощадно холодні вони!..
Що наші душі холодній пустелі
В білих, аж чорних, снігах далини?!

Та поїзд байдуже вперед собі мчиться.
Обплутаний дротом колючим вагон,
Немає на що у вікно подивиться,
Заводимо пісню на жалібний тон.

Немічні, виснаглі... Їхати стільки!
Холод та голод - з яких уже пір?!
Немає рятунку. Хоча б якісь ліки...
- Подохнешь и так! - реготнув конвоїр.

Разом і буря з конвоєм регоче,
Шаліє і виє - добра і не жди!..
Люта, і нас ось поглине охоче,
До лиха людського байдужа завжди.

Осатаніло снігами жбурляє,
Все заміта на своєму шляху -
Впину в екстазі диявол не знає:
Вчув нову жертву в годину лиху.


1952
Мінлаг, Абезь-Інта