При-
св-
я-
та… приятелю

Прийди, приятелю,
прийди і пригорни.
Причина пристрасті –
свобода світських примх.
Прийди, як привид,
як світанок,
як пригода.
Прийди, як свідок,
як примара,
присолода…
Прилинь своїм до пристані
принад моїх –
Прищеп свавільних
На прицілі у святих.
Прилинь,
пригрій,
при…
сві… свідомо,
святотатно,
Притоком свіжості
з приплодом своєчасним.
Приснись, як прикрість,
в присмерку пригрій,
Мій приятелю,
Світлий принце мій!

18.02.2009 р.Б.

Вчора, вчора летіли гуси
Небо сірим на землю стекло
Й місяць-щур не розбризкував мускус
На поснуле хатами село.

Білим впали сьогодні пір’ям
В березневого ранку імлу
І береза сльозою зневір’я
На соснову скидалась смолу

Не натішиться срібло мостами
Кригу неба крило розіб’є
Й молодик на село мов в останнє
Мускус зоряний літа проллє

Та по ночі в негоді цій білій
Ще заховано заспаний світ…
Й припорошені гусоньки сірі
Сороковий завершують літ.

Прямо у груди постукає грім –
Зустріч так близько.
Викличу дощ і побігаю з ним,
Наче дівчисько.
Легко зроблюсь незнайома собі –
Юна бігунка.
Та не втекти від вологих обій-
Мів...
І – поцілунків.
Пестощі краплям не забороню –
Дуже хотіла
На акварелі накрапати ню –
Вигини тіла.
І розчинити слова молоді –
Наче любисток,
І сполоснути в небесній воді
Душу Пречисту.

* * *
На чорнобривцях – тонкошкірий сніг.
А я усе відтягувала осінь,
Як тятиву...
Та так і не вдалося
Терпкого часу зупинити біг.

Гірчить в повітрі.
На душі гірчить.
Я знала – все удосвіта минеться.
І ось –
На чорнобривцях сніг лежить,
Як на мені.
Не обмине й мене це...

Мудріше, втім, - не кликати журби,
І не спиняти погляд на долівці.
А я дивлюсь
На сплутані чуби
Під снігом перемерзлих чорнобривців.

До чего же
я устала
за тебя с тобой бороться.
В твоей жизни
очень мало
для меня тепла и солнца.
Я устала
от ненужных
слов, попыток объяснений.
Ты приносишь
слишком много
отрицательных волнений.
Будто я -
пустяк какой – то
и волнения не стою,
от меня
отгородился
ты невидимой стеною.
Одиноко
сердце стонет,
когда я тебя целую.
Плохо так,
но было б лучше,
если б ты нашёл другую?

Я прокидаюсь від вібрацій
Космічних рим.
Мене лишає рано-вранці
Сон-анонім.
Йому зійти за панібрата
Я не боюсь,
Бо вени звикли відчувати
Вселенський пульс.
Забуду, як душа летіла
В сліпучий блиск,
Щоб знову дарувати тілу
Небесний тиск.
На Ґанок вийду у сорочці
Ще теплих крил,
Прокліпаю в небеснім оці
Зірковий пил.
Фантазія-майстриня тонко
Рядків натче
Із райдужної оболонки
Моїх очей.
У колір дня моя дорога
Вже вируша,
Де тихий шепіт діалогу
Душа – душа.

Домінує щоранку в кімнаті
прокисле вино,
і червоною плямою манить
з розбитої таці.
Вже із люстра он та переконує:
«Баста! Давно
біль притих твій...
загоївся...
…як на собаці!»
І образа від серця спаде
аж до місця внизу,
у якому (спитаєте маму)
у мене шило.
На очах –
ніби хто по тій рані лизнув -
не кровить більше пам’ять.
Зажúло!
Гей, вечірніх новин позивні,
відірвіть мою думку від хаосу!
Так – Арбату!
А вам, сльози, - Ні!
Годі плакати!
Зарубцювалося!

* * *
Донечко!
Як ти на мене чекала!
Згадаю про це –
І на серці важко.
Заснувши на стільчику,
Без покривала,
І –
Без вечірньої казки.
Змерзли ручки твої і ніжки,
Мій промінчику, веселушка,
Під щокою – укотре! – книжка,
Книжка,
А не подушка!
Що тобі, моя радість, сниться?
Чи – як грає із вітром квітка,
Чи про те, як пухнаста киця
Набирається сонця влітку?
Як ромашка угору пнеться,
Поруч – я, і читаю казку.
І у мене - немає лекцій,
І мене не чекає праска,
Посуд, віник, прання, ганчірка,
Інтернет, телефон, візити,
Несподівані вірші, дірка,
Яку треба в будь-що зашити.
А роботи – не тільки хатня…
День за днем, а за іншим – день ще…
Мені б тридцять годин – достатньо,
Та доба має значно менше.
Як змінилися темпи наші!
Як твою зберегти довіру?..
Строки – стислі.
Задачі – важчі.
Часу – двадцять і плюс чотири.

Ох і небо!
Наче крига скресла!
Де не гляну –
Вийшло з берегів.
Як мені
Такі зробити весла,
Щоби твій
Оглянути розлив?
Щоби дна
В тобі не відчувати,
Веслувати –
Все одно куди,
Щоб горіли
Зорі-діаманти
У глибинах
Талої води.

Стоїть над річкою людина,
А з вуст її злітає дим;
Блакитні мрії і години
Щезають в хвилях. Золотим

І неосяжним водоспадом
Вечірні зорі полились,
А в серці дикому менади
Кружляли танцями колись.

В очах блукали чорні кішки
Таємних знань, тонких думок.
А зараз все, мов чиста книжка
Без назви, слів і сторінок.

Холодна хвиля промайнула,
І стало тихо, як на дні, ─
Людина дихати забула
І загубилась уві сні.

Останній подих розчиняє
Останні зорі у диму,
Мов птах, летить у дивну зграю,
Там легко й байдуже йому…

где нить и маятник пространство составляют
и ночь не потревожит стук шагов
размякшая вода - стекла оазис
не оставляет никаких следов

там лишь одно под левою лопаткой
где слышен шум сменяющихся страж
другое небо видели мы падало
его глаза не замечали нас

там лишь одно за клеткою кириллицы
где сладок мед и первобытен страх
другое небо с грохотом надкрылий
рождалось из-под львиного ребра

не позовет по имени запомни
второго неба почерневший сад
запомни вкус и цвет и горечь
едва ли возвратишься ты назад

Це ж зовсім не дивно –
наснитися собі святим,
зі світляним колом довкола голови,
що звільна
ступає
водяною
поверхнею.

Це ж зовсім не складно –
розсіятися на виднокрузі
квіткою лотосу,
гойною,
гармонійною.

Це ж зовсім не страшно –
лезом тонким, блискучим,
щоранку вирізати із грудей серце –
все одно,
відновиться
до вечора.

Неділя, а все навиворіт.
Сонце навіть не виглянуло.
Та залишались у виборі
Проза або поезія.
Зранку було натхнення ще,
Слово, і ритм, і солодкий щем…
Тільки кудись все вибуло
Сірим сльотавим березнем.

Стало самотньо, порожньо –
Привід для медитації.
Та замаячила привидом,
Де не взялась, тривога.
Хто ти, з чийого серденька,
Скитниця, чи скитальниця,
Хвиля страху без імені –
Б’єшся в мої пороги?

Ні, не тікай, обійми мене.
Ми часоплин відмінимо.
І розкажи себе, вишепчи –
Ти ж бо чогось приходила.
А поза часом солодко,
Зміни ідуть за змінами.
А поза іменем радісно,
Сонячний день з пригодами.

*
Сліди змиває море
на березі піщанім.
Я жду своє хвилі.



Фото автора (Крит)

Я разучилась бить сгоряча
посуду вдребезги,
осколками рАнясь,
слетела беда, как будто с плеча
надоевший школьнику ранец.

Сколько продлится эта война -
Семь,
восемнадцать,
девять?
Месяцев? Лет? На ком вина?
Что теперь делать?!

Что же теперь –
атрофируются
Чувства другие… сильные?
Жизнь, как центральная
улица, -
Чем дальше, тем невыносимее.

Того, кто, проснувшись
в похмельном бреду,
Орет мне: «слышь, коза драная!»,
Неужто под монастырь подведу,
Неужто прощать не стану я?

Сомненья мои неужель довела
Тоска, бичеванием
вымыта?
Грехи, как ластиком, - добела.
Что ж теперь делать то?

Что мне теперь –
обратиться к врачу?
Отречься?
Скажи на милость.
Неужто я и тебя не прощу?
Неужто...
...прощать разучилась?

Природа жінки
* * *
Здригнулася її стривожена душа,
піїта стрівши неземного, без гроша…

* * *
Чому така, хто достеменно знає?
Та ледь не завше - знає, а питає!

* * *
На довгожданий помах голови
шепоче досвід - інший сенс лови!

* * *
Віддайся п'янко, вчасно і доречно -
жаданою не будеш безкінечно!

* * *
Забудьмо, мила, про усі "але ж",
належ мені, ще трішечки належ!

2010

* * *
Чому би й ні - замріяно впадаю в небо, -
помилка, марево, красуня - це ж одне бо?

* * *
І ви - не скеля, ах який шарман!
Ви - Божий дар! І в чому ж бо обман? :(

.....................
2011



Містика

* * *
Хотіла чоловічого стриптизу?
Дивись - монах одягнутий у ризу,
роками стерті шати і сандалі
злітають, - дух, що голуб, лине далі.

* * *
Віддайся хоті, роздуми – рутина!
Вуста і перса, попка і коліна -
Не це важливо - Ти - одна, єдина,
нарешті у руці моїй, невинна,
роздягнута успішно, мандарина.


* * *
Метафоричну пастку для красунь
зробив один філософічний хрунь.
А задля чого мучився? - спитали,
жінки ще жодної не оминали!
- Якби минали - не було б дітей,
моя ж лише спочинок для очей!


Сувора дійсність

* * *
Ну крім отих, що суто в небесах,
усі чоловіки жінкам відомі, -
А що крилаті, чи бо просто коні -
пусте, - кобилки головне (і тарарах) ...

* * *
Ліліт – це хіт! Але коли пііт до тями
вертає літ, волає бути з мудрецями.
Бо й мудреці не гребують коханням,
і їм, так само, за палким жаданням
оволодіння бачиться кінець,
але отим, божественним, втручанням!

* * *
Не зрадиш у Римі, в Парижі? чи у Барселоні?
Хіба це важливо? Вітчизна із центом в долоні
чекатиме мовчки допоки зростуть немовлята
і підуть дорогою мами, а, гірше, як тата.


Чужа дружина

* * *
І відспівали сьомі півні,
і світ у полудень вкотив,
і сни потанули, а ти
зосталася у ночі дивній!

* * *
Не зупиняйся! Це вино,
у чаші місячного світла, -
Богині пінія розквітла,
твоє - на день чи два - руно.

* * *
Солодкий голос не спокушеного друга.
Примарні мрії-крапочки́ поперед „і”.
Вона тримаєтся так чудно на коні...
На жаль, усе це зіпсує кохання хуга.


Записи секскіллера

* * *
За три роки я облапав пів Америки,
а у любки в Луцьку жодної істерики!

Певно з розуму зійшла, моя голубонька,
лікуватиму нещадно, безрозсудненька!


Романтика

* * *
Старе, як світ, - «Зачарувати, залюбити,
І покорити… Всі ті спраги колорити
Розбурхавши у безмірі уяви…»
Забувши начисто про ключик дивний - «квіти»…


* * *
Ах, мила Bella, Боже ж мій,
це ж ви були на тій забаві!
Це ж ваші мештики яскраві
я бережу на грудях! Чи й
не знали ви, як я страждаю
від "Чао, милий, я на мить..."?!
А я усе ще вас чекаю!
Та вже мовчіть,
лечу,
мовчіть!..

* * *
Давай - дружити, радісно блудити
стежинами травневими під сонцем,
коли від спеки, розпашілі діти,
ми покриватимемося багрянцем,
а не від сорому за круглі дати
над осоружним - "бути чи не бути";
і не вагатись "дати чи не дати",
бо гарно дати значить не забути!

* * *
Стати актором?! - піти на мистецьке дно?!
Це кара поету, що п'є не земне вино!

Філософія питання

* * *
О я давно вже дно своє помітив,
але, найгірше, - і воно мене.
Лише красуні можуть пожаліти,
але не кожна вчасно пригорне.
А дно все ближче, й це останні квити, -
де так, бездамно, блимає вогнем
земної мудрості самотній щем...

* * *
І хай веде краса до краю прірви!
Бо далі що? Куди тікати їй?!
Віддасться там у змушені обійми,
а далі вправних любощів напій...
Чому ж тікала, стогнучи: "ти мій!"?

* * *
..................................

Коли я в печалі — не сила глядіти у небо.
Таким недосяжним стає його спокій і мир…
Любов’ю зігрію печаль і полину до тебе,
крізь виміри світу і час я полину до тебе.
Тепло твого серця — мій посох і мій поводир.

Коли я в печалі — хмаринкою випарюсь в небо.
«Чому мені тужно?» — спитаю ясні небеса.
«За хмарами сонця не видно… Тужити не треба,
бо сонце — в тобі, та захмарене жалем до себе.
Не місце у серці зневірі, образам, сльозам.»

Коли я в печалі — щосили згадаю про радість.
Бажання — тягар, але легкість — моя простота.
Я все відпускаю, бо знаю, не варто чіплятись
за те, що минуло, і з чим би давно попрощатись,
за чим так сумує невсипна моя самота.

Ти бачиш, коханий, — печаль переходить у радість.
Від туги до тиші — півкроку, до мужності — крок,
ще крок — до любові, а далі чекає крилатість.
Все має свій термін, свою глибину, свою вартість,
свій шлях до гармонії, свій неповторний урок.

А потім відключили газ і світло
Я не палаю, а горю
Благословляю Дух Блакитний
На газовому вівтарю

Хоч розриває від напружень
Мережі зради, осі зла
У зашморгу своєї дружби
Нас душить бронзова Москва

Вже не проллється із вольфраму
сто благодатних кіловат
Бо навкруги твойого храму
і Світломор і Газават

А на мене скаржилась самотність.
Що хворіє мною вже хронічно.
Гостро - у травневе повноводдя,
Тупо в грудні, найтупіше- в січні.
Не впускаю ні блакить, ні сутінь,
Проганяю райдугу од вікон.
Вже мене самотність хоче збути,
Щось мені шепоче, щодо віку.
Натякає, ніби юна й гарна,
Тільки марно. Все таке примарне...

*
Чайки у небі
чигають на душу мою.
Я в море не вийшов.

Знову весна, як дівча у старій хустині,
Попід церквою просить
Безхрестно лише себе.
Заасфальтнене місто у напівсолодких винах
Розмивається слізьми
І снігом...
І до небес
Долітають лиш зорі,
Що вчора стогнали в ріках
Чи то від перевтоми,
Чи мо’ від оргазмних снів.
Тільки світ цей тиняється поміж людьми калікою.
Ніби невиліковно на душу перехворів.

Я обіцяю Вам: я дам,
я дам усім, я присягаю. Я вже даю, я витягаю.
Я — Ваш єдиний кандидат. Я — чистий, я гріхів не маю.
Я не жебрак і не багач. Я — і не лівий, і не правий.
Я — не бандит, не бюрократ, я Ріо-Устича не знаю.
Я не фальшивий демократ. Я паспорт ще не поміняв,
Я з усіма, бо я — русин. Я — слов’янин, я ваш земляк.
Я — міжнародний патріот, єрусалимський я козак.
Я інтер-наці-он-нал, я — і безнал.
Я — православний уніат, я католицький єговіст:
я — і нацфронт, і комуніст — ко-ко, му- му, ні-ні, центрист.
Я — друг дітей і друг тварин. Я — мойдодир, гав-гав, ква-ква,
му- му, ку-ку-ріку, няв-няв.

і по дорозі на Елізій -
хоч по прямій, хоч по косій -
врятуй нас, Господи, від місій
і борони нас від месій...

       "Я волком бы выгрыз бюрократизм,
       к мандатам почтения нету..."
               (В. Маяковський)

Погриз би'м, ги ощу,
                                       бюрократизм,
закони вкраїнськуй держави,
у котруй жиє
                               подкарпатський русин,
а паспорта свого не має!

Я ходжу у Загонь,
                                       у Прешов,
                                                       Сигот.
Я,
простий руснак
                               з Баранинець,
И жаль ми,
                               же дакий таможник-словак
думать,
же я – українець!

Я носю у жебні
                           книжку червену –
паспорт совєцький,
                                       старий –
ганьблюса,
кидь видять той паспорт у мене:
уже би'м'го деська зашмарив.

Той паспорт червений,
                                       из клепачом,
звіздастий,
               серпастий муй паспорт
бичелює у світі
                               лем єден президент –
то комунішта Кастро!

Приходять у варош
                                       на моторах
голанці,
               поляки,
                               шведи.
На їх паспортах –
                                   самі леви й орли...
А де муй
               русинський медведик?

Не силуйте на мене
                                       чужі паспорти –
тризубасті вадь п'ятирогі,
бо я до Европи
                               хочу зайти
из гербом свого народа.

Возьму папірь
                               и церузки –
медвідя собі намалюю,
шовдарь,
                       пікницю.
                                        шойт,
                                                   жумарки,
постоли,
                   трембіту
                                   и гуню.

Най са лакомить світ!
Най увидить ООН!
Як пуд Бескидом
                       файно я жию:
їм и співам,
                       и п'ю
                                       в постолах
и свистав'им
                               в тризубу идею!

1992 р.

Ги – наче, як
Ощу – вафлю
Дакий – якийсь
Кидь – якщо, коли
Деська – куди-небудь
Зашмарив – зашпурив, закинув
Клепачом – молотком
Бичелює – поважає
Лем – тільки, лиш
Варош – місто
Моторах – автомобілях
Силуйте – пропонуйте, нав'язуйте
Вадь – або
Церузки – олівці
Шовдарь – шинка, окіст
Пікницю – домашню ковбаску
Шойт – сальцесон
Жумарки – шкварки
Гуню – верхній одяг з овечої шерсті
Най – нехай
Файно – гарно, добре

Я б роздерла собі груди,
Аби ввібрати в себе його слова –
Кожен звук, кожну паузу,
Але натомість мої груди
Лише важко здіймаються
І з горла виривається короткий хрип:
«Ще…»

Серед лісу, серед гаю
У неділешній обід
Заснув мужик у чоботях,
Прокинувся без чобіт.

Прокинувся, протер очі,
Разів кілька позіхнув,
Разів кілька босі ноги
З подивлінням повернув.

"Не мої се,— каже,— ноги,
Присягаю на чім світ,
Бо мої в чоботях були,
А сі — босі, без чобіт!"

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі,
Повій, вітре, опівночі.

Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині - дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.

Повій, вітре, тишком-нишком
Над рум'яним, білим личком.
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила - подивися.

Чи спить мила, чи збудилась?
Спитай її, з ким любилась.
З ким любилась і кохалась,
І кохати присягалась.

Як заб'ється їй серденько,
Як зітхне вона тихенько,
Як заплачуть карі очі, -
Вертай, вітре, опівночі.

А як мене позабула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України.

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє.
Вітер віє, повіває,
В Україну не вертає.

1856

отак би й пролетіти, розчинитись
тужливим криком, десь, в отаві снів,
зорею на світанні розгубитись
здригнувшись сріблом в павутині днів,

чекати, доки Сонце роси виїсть,
як очі, ті що в ранках мріють ніч,
віддавшись почуттям, гріхам на милість,
таки діждатись занебесних стріч;

нехай клянуть, ті, в кого камінь кинуть,
нехай Тартар розверзнеться, горить
тілесна тлінність, в Ирії заквилять:
хто спопелів - в Любові вічність снить.

«Чого, брате, так збілів?
Що з тобою сталось?»
— Ах, за мною через став
Аж сто вовків гналось!

«Бог з тобою... Сто вовків!..
Та б село почуло...»
— Та вірно пак і не сто,
А п'ятдесят було.

«Та й п'ятдесят диво в нас...
Де б їх стільки взялось?»
— Ну, Іванцю! нехай так,
Але десять гналось.

«Та і десять не було!
Знать, один усього?»
— А як один? аби вовк!
Страшно і одного...

«А може, то і не вовк?»
— А що ж то ходило?
Таке сиве та мале,
А хвостик, як шило.


1859

Сонце низенько, вечір близенько,
Іди до мене, моє серденько! (2)

Ой вийди, вийди, та не барися,
Моє серденько, розвеселися. (2)

Ой вийди, вийди, серденько, Галю,
Серденько, рибонько, дорогий кришталю! (2)

Ой вийди, вийди, не бійсь морозу,
Я твої ніженьки в шапочку вложу. (2)

Через річеньку, через болото
Подай рученьку, моє золото! (2)

Через річеньку, через биструю
Подай рученьку, подай другую! (2)

Ой біда, біда, що я не вдався, —
Брів через річеньку, та не вмивався. (2)

Ой завернуся та умиюся,
На свою милую хоч подивлюся. (2)

"Ой, не вертайся, та не вмивайся,
Ти ж мені, серденько, й так сподобався. (2)

Ой там криниця під перелазом —
Вмиємось, серденько, обоє разом. (2)

Моя хустина шовками шита —
Утремось, серденько, хоч буду бита. (2)

Битиме мати, знатиму, за що:
За тебе, серденько, не за ледащо!" (2)

«Чоловіки зневажають гендерну політику…»
З повідомлень преси
***

Епатажне диво – жінка без обручки,
одинока, сильна, як п’янка весна.
Що тобі до того? Ти – собі заручник,
а – зарозумілий… То й не першина!

Підійти наваживсь? Одступися плавно…
Бо вона ж як море… ніжне і терпке.
Мрійно- екібана,складно - орігамі,
а коли сутужно - скляночка саке…

А берези плачуть… Гой, які то сльози…
Березневе свято – пригорщами з площ…
Епатажній жінці подаруй мімози,
а якщо залежний – не виходь у дощ!

Загаявся березень примхами сірих дощів,
Фарбується небо, лютневими тінями скуте.
Лютуй- не лютуй, відлітає у спомини лютий.
Він січнем посічений, люттю себе розтрощив.

Не навчена дихати сірим повітрям брехні,
Не навчена пити коктейль пересудів та змови,
Не навчена, хоч і навчали в публічних промовах,
Не здатна вживати, випльовую їхній хінін.

А без лицедійства занадто для когось проста,
В карєрному зрості та справах не вельми успішна,
Не маю багатства, і дати святкую не пишно,
Отрути чи меду не ллють принагідно вуста.

Не кличу до бунту ображений електорат,
Не втрапила ні до еліти , ані до бомонду,
Богемі не слідую і не сповідую моду,
Живу як живеться, без хитрощів чи наздогад.

Якщо не навчилася досі, ніхто й не навчить,
Позаздрю лиш тим, хто у пісні народжує вічність.

Хай лютий летить, безнадійно посічений січнем,
Березовий березень котиком гучно нявчить,
А вірш видається банальним римованим спітчем,
Та може його ошляхетнять скрипичні ключі...

Друзі, друзі, скаржитись не гоже,
Та чому, чому любов мою
Ви зустріли хмуро і вороже,
Як байстря, що вкралося в сім’ю.
Ми ж усі народжені любити,
Вірити душі, а не словам.
Так чому ж тепер охота вбити
Те в мені, що суджено і вам.
Не кажіть: вона найкраща в світі.
Та даремні й постріли хули.
Може, я в ній те якраз помітив,
Що збагнути інші не змогли.
1962
……………………
"Один"

- І все ж, кохана, випиймо вина.
Ця ніч – остання, мабуть.
Знаєш, Клео, я не шкодую.
Я прожив життя, в якому все було –
і пил дороги, і кров, своя і ворогів,
і друзі, і легіонів вірність і любов.
Було усе, було – і перемоги
вино п’янке, отрута й біль поразок,
тріумфи величаві й зрада друзів,
усе було. І ти була у ньому –
така прекрасна, і така слабка,
така безстрашна й мудра, горда Клео.
Така любов не кожному дається,
мені її боги послали з неба.
Октавіан дивується, чому я
тебе не покидаю, не рятую
своє життя утечею. Смішний.
Та я віддам і владу, й легіони,
що так Октавіанові потрібні,
за ямку на твоєму підборідді,
за цю брову, піднесену лукаво,
за погляд твій, за очі...
- Недаремно
ми прожили життя. Тепер я знаю –
що вибравши тебе, я вибрала
несхитне, мужнє серце. І ніжне водночас.
Любити здатне. І вірне...
- Мудра Клео, не перебільшуй,
зраджував, було...
- Мій воїне, не в тім таїться зрада,
що поцілунки ти даруєш радо,
що в повені вина свою могуть
і силу чоловічу, голос плоті,
тамуєш з іншою. Це зрадою
назвуть людці, в яких про марне клопіт.
Не зрадив ти мене у головному –
коли Октавіан, Римерія і світ
війну оголосили не тобі,
а тій лихій чаклунці іноземній,
якою всі й донині уважають
мене, царицю з роду Птолемеїв,
тоді не зрадив ти. У цьому вірність
твоя у вічності.
- Що це за звуки, Клео?
Неначе свято – музика і співи,
хтось б'є у бубон, хтось співає гучно
таких веселих, радісних пісень,
немов під час нестримних вакханалій,
коли сатири скачуть козлоногі,
а вакханки свої вінки розкішні розплітають,
сміється натовп, люди всі радіють
і п'ють вино і флейти виграють...
Що діється?
- Ірадо, Харміоно,
що там надворі, що за неподобство?
- Я зараз запитаю, що за шум,
пресвітла пані. Повернусь за хвилю.
- Здається, затихає шум... Пісні,
і музика, і вигуки, і танці
мов віддаляються. Затихло місто. Вранці
останній бій. І вирішиться доля...
- Що, Харміоно, що тобі сказали?
- Моя пресвітла пані,
верховний жрець, ні, ні, не можу повторити...
- Харміоно, спокійно говори.
Ніщо не може ані злякати, ані здивувати
обох нас. Правда, Антію?
- Пресвітла пані, та ж верховний жрець
сказав, що дивні звуки чув він також.
Це залишає місто бог Діоніс,
веселощів, вина, любові бог!
- Мій бог. Мій бог. Мій бог мене залишив.
Залишив... Що ж, це знак,
це прикрий знак поразки.
І вона не перша. Покинули нас боги вже давно.
- Ні, Антію, мій бог мене не кинув.
Зі мною ти. І що б не сталось завтра,
не змінить це років, прожитих в щасті.
Світає.
- Наш останній день. Останній бій...

Останнього бою не було.
Центуріони Антонія здали військо без бою. Армія Октавіана увійшла в Олександрію.

Мелодія німої музики
І контури сліпих картин...
Ти змушений себе примусити
Ставати тим, ким є не ти.

Під звук нездійсненої музики
На тлі нестворених картин
Ти змучений себе примузити
До фарбування штахетин.

...Стояли на краю зими,
Коханням зігрівали весну,
Стрічали птахів із тюрми,
Що подолали путь небесну...
***
... Прийшла весна, твоя суперниця.
І ти ревнуєш до весни.
Чекай – можливо, все повернеться,
І будуть квіти восени...
***
... В голосі, в посмішці, в імені
Музику чую – живу.
Ти не потрібна у сні мені.
Краще прийди наяву...
***
Ти пускала в синє небо листи…
Я не думаю про тебе. Прости.

Де у берези очі по-весні?
Коли вона заходиться сльозами.
Невже оте вирішувать мені,
Пронизуючи стовбура свердлами?
Набравши досхочу її роси,
Не потрудившись очі їй закрити.
А ти, берізко, мовчки голоси,
Все ж твоє листя буде зеленіти.
Непевно озираючись, іду,
Все, ніби, тих очей сліпих, боюся.
Березу найсильнішу віднайду,
І соку в неї досхочу нап`юся.
Вона мені присниться уві сні,
І в душу сумно, крізь пітьму, загляне.
Де у берези очі по-весні,
Коли життя, ще не розквітши, в`яне?..
весна 2003р.

*
Котик
пройшов по мокрих гілках
і залишив на них
свої ботики –
сушитись.

Вже так було. І чорно і туманно.
І погляд в небо, як у дошку цвях.
Скляніли очі. Колір йшов з лиця.
Вже так було. Старі боліли рани.

Тремтіли цигарки в долонях білих.
Тремтіло скло і розбивалось вщент.
Вмирало літо. Дарувало щем.
Неначе спадок серпнів догорілих.

***

Вже так було. І чорно і туманно.
Але щораз, коли погано дуже.
З’являвся ти, зеленоокий друже.
Лизав долоні. Гоїлися рани.

І знову невчасно
тебе потягло на відвертість,
і знову дошкульно
впечеш незагоєну рану
нудним булькотінням пояснень,
немовби наганом
черкаєш повинну на тілі
для судмедекспертів.

Навіщо вертаєш?
віддавна в моєму будинку
заведено правило—
не відчиняти ворота
тому, хто колись осквернив
їх крихку позолоту,
покинув забутими,
ніби стерню на обжинки.

До чого ти прагнеш?
(там, зліва, у сумці—хустинка,
будь добрий, утри із обличчя
невинну гримасу).
на старість горнятко води
або спільні фінанси,
розміреність і
одночасну серцеву зупинку?

Я питиму вина у колі близьких,
а не воду,
носитиму плаття короткі
в поважному віці,
а ти як і був—так залишишся
десь на узбіччі,
в моєму житті
нетривким як міраж епізодом.

А ми зустрінемось очима
На ескалаторах метро.
Впізнається душа причинна
Без гороскопу і таро.

З тунелю свіжістю повіє –
Дивись, вітри не відпусти.
І, як співається в Марії,
Сяйне гірська криштальна мрія,
Така, якої не знайти.

Природньо розпочнем розмову,
І, може статись, – назавжди.
– А як пройти на Контрактову?
Всміхнутися: я теж туди.

Треба бути Південним Бугом,
Щоб далеким сліпим джерельцем
Усотати до моря тугу,
Розіллятись у сліз озерце.

Може моря того й немає,
Бо ніхто його тут не бачив…
– Прощавайте джерела краю,
йду шукати…
– Лови удачу!

Полем, лісом, і знову лугом.
Нижче, вище: чи ще не видко?
Треба бути Південним Бугом,
Щоб про море питати квітку.

Морем мріються срібні хвилі,
Розростаються, берег сунуть.
Понад Бугом вже чайка квилить:
Ніби щастям, неначе сумом…

Хто не мріє – не має туги.
Там де світло – густіший морок.
Треба бути Південним Бугом,
Щоб скликати усіх до моря.

– Гой ви, браття мої і сестри,
Повноводі, гіркі й недужі,
Всі до моря! Течіть у серце.
Я подужаю, зможу, мушу…

Згар і Снивода, Соб і Дохна,
Недотека, Єланець з мулом.
З Мертвоводом якщо не здохну,
Оживу зі святим Інгулом.

Закохаюсь у Громоклію.
Гей, мала, ти ж сама хотіла
Стати морем, єднаймо мрії!
Морем будуть душа і тіло.

…Страх жене у меандри мандри,
Відчайдушність виводить з кругу.
За лиманом уже нірвана
«у» на «о» перемінить Бугу…

*
Пілястри кришталеві знову в моді.
Бурульки
камертонами висять.
На них іскряться краплі –
звуки сонця.

Я не твоя.
Мені бути чиєюсь – не личить.
Хтось мені, Суме, тебе, як мороку наврочив.
Тінями сіре безсоння вкладаєш під очі.
Тихо шепочеш на вухо.
Всміхаєшся.
Вбивчо.

Худну.
Марнію.
Як риба на березі моря.
Очі скляні і луска на піску, як алмази.
Так помирають митці, шизофреники
[хворі]
Їх не ховають.
Вони ж бо щезають.
Одразу.

Ти обираєш втечу.
Ліктями просто в квітень.
Лілії у волоссі
Труять думки про ніч.
Ніби засмаглі плечі,
Всі ліхтарі без світла.
Тільки тобі і досі
Душно від слова «ні».
Ти обираєш втечу.
Чоботом в чорну землю.
Все, що чекав, збулося.
Сумно твоїй весні.
3.03.09

Розкриває свої обійми,
Солодкі, звабливо- пряні,
Несподіваний ранок-
сонце.
Я піду до нього у прийми.
Гаряче? То й нехай поранить,
Попече аж до
бронзи.
Це насправді зовсім не страшно,
Якщо сонце є й навіть світить-
Маю вірний шанс не
пропасти.
І у сутінках пащ та хащів
Можна вижити й навіть жити.
Де моя зубна
паста?!

У поета душа тендітна (амбітна).
І по вінця у ній благородства (оцту).
Він всю правду у очі (аби не мовчки).
Сонце – тільки для нього світить (діти :)).

…Монетка валидола под язык –
И можно жить вот так, как жить привык,
Покорной мудрости живым укором,
То в тишину молчать, то слушать Тору,
Сжигая листья в жертвенном огне,
И спрашивать:
– За что всё это мне?

Октябрь старел… Так пожилой еврей
Как у Стены, у зимних батарей
Лицом прижался – и тихонько плакал
Молитвою дождей, кустов и злаков,
Где все слова сплетаются в одно:
- Позволь, чтоб эту чашу мимо… Но…

Но чаша уж полна, и никуда не деть.
Сначала ветер, а за ветром смерть –
Зайдут на кухню, сядут за столом:
- Шалом, уставший сыне наш, шалом…
Горит свеча. Шабат в календаре.
И он умрет.
В день первый. В ноябре.


__________________________________
Шабат – суббота, день отдыха.

Нерви один за одним, як слабкі дезертири
мовчки здаються. Здають. Не витримують тиску.
Пил безкінечної, наче пустеля квартири.
П’яна морзянка. Вистукую коми і риски.

Наче продовження рук – цигарки, запальнички.
Попіл на тілі столів так нагадує струпи.
Сміх. Ностальгія. Паролі. Наплічники. Клички.
Більше не лізти на стіни. Погодься, це тупо.

Линуть мелодії. Зимні, дзвінкі, семиструнні.
Добре, беру себе в руки. Беру і зникаю.
Стригтись в монашки, чи ліпше пошитися в дурні?
Кілька ковтків для хоробрості. Чорного чаю.

надсадна крапля опромінить ніч
і сірка розтечеться над містами
янтарний блиск облич і потойбіч
в очах у тебе тепла мить вертання

коли в падінні забринять сади
коли пахне жасмином миродайно
коли по нас тужливу заведуть
а ми суцвіттям рук одвернем камінь
і злинемо у тихі вечори

в очах у тебе тепла мить вертання
і чистий плач і перший пагін світу
без нас не зазоріє на землі

29-30.01.09.