Оптична пам‘ять кришталю,
дотично до проміння стропів
спаливши лінзи телескопів,
парашутується в зорю.

Оптична пам‘ять кришталю
обтічно синій таємниці
пересуває з ночі лиця
назустріч сонця кораблю.

І кожна згадка – в стилі «ню»,
і крига річкова скресає,
і день суворий відчуває
лунке космічне де-жа-вю.

Космічна пам‘ять кришталю…

І я собі подобаюсь - в тобі,*
в ясних очах угледівши небритість,
неулаштованість, але й талановитість,
бо як таку пригледів, далебі?
А ти відводиш погляд – не в юрбі,
а понад нею – у майбутнім літі,
де тільки щоки неуважно вкриті,
а інше, надто безтурботне, - ні.

Таке предивне „ні” - серед зими,
на дні проміння денного прибою,
де на межі сердечного конвою
лоскотно виринає об[р]ій„ми”.
Немовби можна перейти назад,
огнями оживити ту пустелю,
де ідеально виголені скелі,
де сам для себе я і шах, і мат.

Нехай і так, я там - де ця зима,
у вічності од Зоряного Шляху,
де сиротіє, щоб не дали маху,
розпачливо-тривимірна тюрма.
І пам’яттю не увійти куди,
аби, хоча би, пригадати термін...
Тебе заводять ці колючі терні?
За ними справді неземні скарби.


* * - Мелодія Jonder Boj (wma - 5 мб)

Отзеркалился, стал выставлять напоказ
Неприкрытую душу, без страха и боли,
Не боясь ни дурного взгляда на сглаз,
Ни стрельбы в открытую спину. Но роли
И так все заказаны, кастинг пройден,
Эту роль мне играть - как бы ни было тяжко -
Растекаться по вам стихотворным дождем,
Понимая, что отвечать надо дважды,
А точнее, не дважды, а многократ-
Но болеть, эта роль для меня - вдвое спроса -
Это минимум, это такая игра,
Где ответ дан до постановки вопроса.
Я привыкну к тому, что так часто трясет,
Научусь жить хотя бы с собою непьяно:
Кто без фильтров рожден - тот не будет спасен,
И не сможет ходить вертикально и прямо...

Но привыкнуть возможно, ведь это мой дом -
Сумрак мира, в котором лишь мне все понятно,
Мне не страшно теперь знать, что будет потом,
Все что есть - это роль, только роль для меня... Но
Не рвите живое, бывает крюки
Слишком больно дерут мой хребет или ребра,
Лишь на миг я могу показаться другим,
Только в этот миг я на части разобран,
На молекулы, атомы, на пустоту,
И собраться так сложно. Но вертит планету
Лишь тот, кто живет и ползет на звезду,
Не боясь быть на том свете, падая в этот...

Під вуаллю, як пташка у клітці,
звідусіль привітання, мов град, -
чим ти, дівчинко смагляволиця,
заслужила такий маскарад?

Біла сукня, що вибрала мама,
пишне свято, як тато хотів.
З кольоровими давніми снами
літачок розтає в темноті,

а твої діаманти - як сльози,
а чужі його руки - як сталь.
Нині ласки, а завтра - погрози:
послідовність убивче проста.

Губ холоне фарбований кетяг,
а зіниці - безмежно пусті.
Осипається квіття з букета,
понад ним, наче саван, фатін.

І вінці надягатимуть хутко,
і плачем задихнеться рояль.

Наречена піймає попутку
і за вітром запустить вуаль…

Коли у сни Твої листи приходять невідомо звідки,
я ними дихаю, та рідко запам’ятовую, прости.
Якби не ті раптові ранки, що змушують забути все,
вдягати не своє лице - нутром потойбіч од горлянки -
я встиг би не відповісти, а перейти Твої чертоги,
не оббиваючи пороги, з Тобою вічність провести!

Та ранки змінюють усе, у дзеркалі знаходжу відчай
повернутого з Потойбіччя, котрим погорджує земне.
Годинника гучне буття і новодень речей туземних,
досьє утіх і справ недремних, і набуття серцебиття -
усе на місці, я вже тут! і спраглий далі чашу пити,
і славити, і матом крити: і люд, і блуд, і сервітут...

Верни мене нічний Поштар у вичитані мною снива!
Відкрий осонні брами Дива, де ані марева, ні чар,
ні забуття у сон-траві, - лише далечина розквітла,
і я піду,
і біллю світла
не дорікатиму Тобі.


2009

Марія + бита = особа великого значення.
Белла Донна

Мария с битой ничем не хуже Марии с ребенком
те же округлости тот же взгляд
только нимб банданой
чтобы локоны не мешали попасть черепом Йорика
в разинутый рот незакопанного солдата

а эти двое играющие в нарды на плащанице
эти членистомозгие членоязыкие твари
тоже когда-то были ясноглазы и мягковолосы
и даже кажется охраняли врата и любили брата

кто же такое придумал что кровь не похожа на воду
что не суди никого и не судим останешься
бродят в красивой красной жиже армагеддоновой
легионы безглазо-безлико-безмолвных кастратов

свесив ноги в воронку от мирного-мирного атома
жарит тушку голубки наивный дедушка Данте
не отворачивайтесь - вы ведь все хотели этого?
Нате!

У пору жнив, у всеплодючім серпні
Самотні дні безжалісно нестерпні.
У день, коли стинали перше жнив'я,
Про дерево, яке не посадив я,
Щасливо не завважений ніким,
В автобусі я думав приміськім.
Чи пута я порву міцного кову?
Чи зустріч я забуду випадкову
І випадкові доторки колін
У вихорі часів, розлук і змін?..
Ця зустріч – як пожадана спонука
Не мріяти про сміх малого внука
І, взявши в руки книгу, всохлий посох
У полі розчинитись, як Філософ.

8. 7. 8.

Я следил за тобой, как махлевщик следует за
безмятежно, случайно открытой козырной картой,
я следил за тобой - просто стыдно смотреть в глаза -
потому что не знаю, как именно выжить до марта.
И вопрос не в том «как?», а скорее за-
чем постоянно искать основания для пробужденья,
якоря для того, чтобы утром, открыв глаза,
не увидеть под потолком своего отраженья.
А январь пролетел, а январь все сказал,
новогодний угар заменили врачи и больница.
Подойди ко мне ближе, возможно в моих глазах
зелень глаз твоих отразится...

а знаєш друже
буде завтра
програють люди сонце в карти
і буде
ні не темно
чорно
по небу жменька зір поп-корном

спішать додому силуети
щасливі дами і валети
не здатна стерти жодна гумка
з мольбертів тіл їх
поцілунки

мій друже
не ходи по краю
де в небеса коти вростають
і вперто ловлять рибку місяць
ша пересмішнику
не смійся

бо що як змусять нас ревіти?
стікати соком стиглих літер
а нам цього повір не треба
від сну асфальт уже порепав
дерева
кілька днів безкровні
хто б їм підсунув груди повні
щоб розлилося під корою
поживне молоко
із кров’ю...

гей сміхогризе пішли на лови
у місто в’їхав день безголовий

Раптом захід торкнувся потилиці, теплий від вітру,
щоби дроти колючі мені не здавалися муром.
Я до сходу довів небокрай та примружився хитро,
бо витягував сонце за чуба з охлялої бурі
і чекав поки янгол наскубає снів янголиці,
але той порозкручував час та відвів очевидців.

Ними стали й дивилися з неба, немовби з-під лоба,
моїх пращурів душі, іти їм за плугом лелечим.
Та не сіялось їм, не сіялось в едемській утробі,
то збиралась любов на окрайці сльозою до втечі,
щоб нести загорнувши у вітер невгоєну рану,
де нема суєти, де на трапезу сон та осанна.

Серця дзеркало, подих на нього, як певність, як старість
праісторії миті, розчиненій в голосі зверху.
Та не загнано тишу, мов челядь на ніч до кошари,
і тремтливо – розмите пізнання в криниці люстерка.
Де той плуг, а так ніби пройшовся мені через груди,
де той клекіт, а він – мовби янгольскі труби до суду.

Та тверділа рука, а на обрії образ підступний,
братогубний, зрадливий, синовбивчий - "символ Росії",
з-під насуплених брів половецькі вогні, запах трупний,
геть затерті в колінах шляхетність та ласка Батия.
І "Неврюєва рать" за ярлик стригла Русь в аманати,
та мішалася кров з молоком, щоби андами зватись.

Я ловив поміж явного стиглі краплини сумління –
де тут велич гніздилася, де її пір`я та сила?
Та вони розлітались баскаками у поколіннях
та садили на кіл, безголовили, брали на вила.
Переписано слово і створено власне та спільне,
а кістки – на мости у країну однаково-вільних.

"Хоч їх триста, як скло" — Берестечко чи Крути навіки!
Підіймалися очі, вели мене в царство любові.
Серце пращурів б`илось, мужніло та гріло. Я кликав,
заклинав себе вірити янголу в кожному слові,
бо відчув на потилиці захід, ще теплий від вітру,
бо до сходу довів небокрай та примружився хитро.

28 Січня 2009

Листи тепер трояндами не пахнуть,
Не личить і чекати поштаря,
Лиш стоси книжечок дитячих чахнуть –
Закинуто на стріху букваря.

Я пам’ятаю вістку паперову:
Зів’ялих квітів ніжний аромат
Чарує, як торік, у літню пору,
Коли серця здригнулися у такт.

Пишу листа старанно, як магнату,
І врешті відсилаю... та завжди
У добу віртуалу й сурогату
Ті сльози виглядають, як сліди.

Чому листи трояндами не пахнуть?
Куди поділася писемна суть?
Якщо листи – це зілля, що так прагну,
Нехай мені ці ліки принесуть.

01.01.2009 р.Б.

Соми мордаті ворушать вусами,
плямисті щуки шугають стрілами,
я з ними – як з дорогими друзями,
лиш льоду дзеркало нас розділює.

Від річки вулиця плине гладко,
я, може, тут і врятую душу,
де на подвір’ї рум’яний дядько
оббіловує свіжу тушу.

Які кришталеві у кризі віти,
яке гаряче в теляти черево.
Я хочу розтанути в цьому світі,
що себе вміщує і вичерпує.

Я свято триматимусь аналогій
із риб’ячим оком, тілом і остями:
у мене так само кров волога,
плоть рожева і білі кості.

Мріями тішитимусь холодними:
та й не дивно – в дитячім віці
мені здавалися преподобними
робітники з червоними лицями.

Горло чарка пече гаряча,
пахнуть дрова і піч обвуглена.
Думка буде проста й ледача,
серце – чисте і заокруглене.

Я занехаю тонкі матерії –
байки ловців із тонкими сильцями:
більше мудрости в зрізі дерева,
що лине в простір річними кільцями.

Підшукаю собі дружину,
і пірнемо у дні прозорі,
будуть у нас рожеві перини
і подушки з ясними узорами…

Тільки споминка промениста
невблаганно іде назирці,
і хитається віра чиста
в рівновагу погідних лиць:

в розвиднений день на околицю міста
з очима вологими вийшли мисливці
ловити червоних лисиць.

01.2009

Ах, война, что ж ты сделала, подлая:
стали тихими наши дворы,
наши мальчики головы подняли,
повзрослели они до поры,
на пороге едва помаячили,
и ушли, за солдатом солдат...
До свидания, мальчики! Мальчики,
постарайтесь вернуться назад.
Нет, не прячьтесь вы, будьте высокими,
не жалейте ни пуль, ни гранат,
и себя не щадите, и все-таки
постарайтесь вернуться назад.

Ах война, что ж ты, подлая, сделала:
вместо свадеб -- разлуки и дым.
Наши девочки платьица белые
раздарили сестренкам своим.
Сапоги -- ну куда от них денешься?
Да зеленые крылья погон...
Вы наплюйте на сплетников, девочки,
мы сведем с ними счеты потом.
Пусть болтают, что верить вам не во что,
что идете войной наугад...
До свидания, девочки! Девочки,
постарайтесь вернуться назад.

1958

Женюсь, женюсь... Какие могут быть игрушки?
И буду счастлив я вполне.
Но вы, но вы, мои вчерашние подружки,
напрасно плачете по мне.

Не плачьте, сердце раня,
смахните слезы с глаз.
Я говорю вам: "До свиданья!",
а прощанье не для нас.
Иветта, Лизетта, Мюзетта, Жанетта, Жоржетта,
вся жизнь моя вами, как солнцем июльским, согрета.
Покуда со мной вы, клянусь, моя песня не спета.

Женюсь, женюсь... И холостяцкие пирушки
затихнут, сгинут без следа.
Но вы, но вы, мои вчерашние подружки,
со мной останетесь всегда.

Не плачьте, сердце раня,
смахните слезы с глаз.
Я говорю вам: "До свиданья!",
расставанье не для нас.
Иветта, Лизетта, Мюзетта, Жанетта, Жоржетта,
вся жизнь моя вами, как солнцем июльским, согрета.
Покуда я с вами, клянусь, моя песня не спета.

Иветта, Лизетта, Мюзетта, Жанетта, Жоржетта,
Колетта, Полетта, Кларетта, Флоретта, Мариетта...

І мертвим, і живим,
і ненарожденним землякам моїм
в Украйні і не в Украйні
моє дружнєє посланіє.

            Аще кто речет, яко люблю бога,
           а брата своего ненавидит,
           ложь есть.
                           Соборно[е] послание Иоанна.
                               Глава 4, с.20

І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схамениться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивиться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог вас создав не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою,
З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступе
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ божій
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізите на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» – «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав'яне».
«Слав'яне! слав'яне!»
Славних прадідів великих
Правнукі погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав'янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, –
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те щоб прості люде.
А гвалту! а крику!
«І гармонія, і сила,
Музика, та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що – не Брути!
У нас Брути! і Коклекси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивиться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство
Віру заступило,
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тіжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословіть дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

14 декабря 1845, Вьюнища

джерело тексту: Кобзар.
Фотопортрет з "Творів у 5 томах",
т.5, "Дніпро", Київ, 1985

Я не люблю поламаних замків,
беззахисних дверей із протягом забави.
Минуле клацає сталевими зубами,
ховаючись у сутінках кутів.
Навіяна чиясь невидима присутність
на тишу дому накладає нову сутність.

Коли минувшини неквапний крок
з рипучим стогоном відтворюють мостини,
зітхаючи, прошепотять старезні стіни,
що в світі має все і час і строк.
Здригнеться полум"я свічі на підвіконні,
коли крізь шибу морок простягне долоні.

Майне на сходах невиразна тінь,
подоба людських рис прозоріє хмаринно,
тремтячий заклик рук, розгорнутих, як крила-
не спить душа у другому житті.
Розтанула межа між дійсним і містичним.
А дім старий мовчить про долі драматичні...

Безкрайня бiлiсть,
тiльки снiг та лiд
лежать тепер мiж нашими дворами...
Де взяти фарб,
аби залити свiт,
навколо себе знову кольорами?
Де взяти тих промiнчикiв ясних,
якi бiжать,
        лiтають,
                ходять,
                        блудять,
що вiдшукають шлях до мене в сни,
i лоскотнуть за носик...
I розбудять!

Із циклу «Буяння квітів над моєю долею »
…………………………..
Сад ботанічний – любов моя довга і давня.
В морі турбот, суєти – чарівний острівок.
Врешті, у кожного, мабуть, знайдеться гавань,
Щоб перебути негоду – душі і думок.
Розчарування, буває, приходить зарано,
Хмара образи, бува, закрива цілий світ.
… Рани сердечні гоїли весною шафрани,
Біль недовіри мені тамував білоцвіт,
Листям лимонника сльози розлуки втирала*,
Срібним жасмином стрічала зрадливу любов…
Сад ботанічний в житті моїм важив немало,
Стільки ж було тут зітхань, і звірянь, й молитов…
Гіркість розлуки ховала у жовті жоржини,
Сіру байдужість палила у полум’ї канн.
Всі оці клумби, алеї, гаї і стежини
Вдячно, розчулено, ніжно мій погляд торкав.
Тут, наче в храмі, думки очищаються – й відчай
Зможеш здолати, розплутавши вузол проблем.
Сад ботанічний – любов моя рання і вічна,
Адже в любові усі ми безсмертні стаєм.
… Сонячний промінь заплутавсь в зеленому листі.
Що він з космічних глибин нам усім промовля?
Що він віщує цій нашій маленькій колисці,
Саду оцьому з іменням тривожним – Земля?..

………………………
* «втирати» (діал.)– витирати

“Гой, Маріє, Марієчко,
Я вже скоро прийду…"
Покотилося пір’ячко
По осіннім меду.
Захрустіли під стопами
Жовті душі гаїв.
“Навіть дим над окопами
Пахне тілом твоїм…"
Виноградне сузір’ячко
Опаде в лободу.
“Ти не думай, Марієчко, —
Як сказав, то прийду…"
…І зачалась із просині
Сива тінь кажана.
Стала постіль пустелею,
Заридала жона.
Домовик її змучений
Кинув хату мести.
Розметав її кучері
На зацвілі листи.
…Жовті свічі засвічені.
Тьма стійка, як вино.
Вчуй між віщої ніченьки
Легкий стук у вікно.
“Гой, Маріє, Марієчко,
Гой, Марієчко, Ма…"
А на згаслім подвір’ячку
Тільки пес та пітьма.
Ясени посходилися,
Місяченько зачах.
Пес в лице її дивиться,
В нього вогко в очах.
“Ти змінилась, Марієчко,
Я, напевно, також…"
Покотилося пір’ячко —
Тілом вітер і дрож.
Дві зірчини скотилися.
Аж у серці луна.
Пес в лице її дивиться,
І регоче вона.
…Між хатами безокими
Заблукаєш в дощах.
Йтимуть роки за роками
У собачих очах.
Гой, Маріє, Марієчко,
Розпливуться листи.
І закотиться пір’ячко
В захурдельні світи.
Будуть свічі засвічені,
І нікого ніде…
Не тремти — це лиш ніченька.
Як сказав — то прийде…

*робимо вдиииииих*

завиваю
згірклу
пісню
на
холодні
бігуді
двом
халепам
дуже
тісно
заганятися
в
куті
бісектриси
кришить
крейда
в
поліровані
"не йди"

*робимо ще один вдиииииих*

розвантажуй
мокрі
кеди
завантажуй
свій
CD.

Співучий очерет -і шелестливі трави,
Буяння кольорів- збентежені світи,
Ілюзія чи яв, цей соковитий травень,
Ця скраплена краса неписаних картин...
Кипує терноцвіт, тамує подих небо,
І бОрсається Буг, як риба у кімлі*
А я ковтаю тут повітря мов плацебо,
чи ліки від суєт- великих і малих.
Ці сірі валуни – закам’янілі звірі,
Ріку долають вплав, чи переходять вбрід,
І вперто ідучи, вони у чудо вірять,
Хоч стільки вже води спливло повз їхній рід.
А люди з давнини вважають їх камінням,
І пестить їх потік - тремтяча вогкість літ,
Вирує водоспад, шумує ряботиння,
Лиш не пливе здаля легкий козацький пліт.
Лиш не ячать човни згуртованого війська,
І вершник не промчить на доброму коні,
Забули острови сумну козацьку пісню,
І схоронив лозняк забуті курені..
Навіюють вітри цю дивну ностальгію,
Гірчить як сивий дим калинове вино...
А може то всього лиш магія Мигії-
Козацького села, що з Бугом заодно.

Кімля*- сіть
Плацебо*- препарат чи процедура, що не має прямої дії,
але прописується пацієнту для його заспокоєння.
Мигія*- старовинне козацьке село на скелястому березі ріки Південний Буг.

Ти певна, що музі потрібні даяння паяца? -
лихої пори ми з тобою дійшли до матраца:
сніги і морози, і зиркал недремні рубіни,
і наші пилинки на тілі пасиву країни.

    Без тебе непевно стояв би оце у крамниці -
    зіницями в ціни, а подумки в іншому віці.
    І пляшка гіркої і дами на касі кокетства
    мостили би строфами дно прикладного мистецтва.

І, ясно, й тоді би всілякі думки тормошили,
бо й на продавщиці так само марнуються сили -
не менші, аніж на талантами звабленій музі,
але економлю - стократ - на душевній напрузі.

    То чи не тому і далека ти, музо, од люду,
    бо смертному досить утіхи щоденного блуду?
    І тільки з такими, як я, ти і здатна пізнати
    усю насолоду жіночого сенсу - „кохати”.

Тому не дивися на мене з докором - ти знала,
які витинаєш із лету уяви лекала,
о жодному аркушу ці не ввібрати стосунки,
що істинна плата за щедрі твої подарунки.

2009

И смотрела, как будто, что платье
И что без прорех.
Оглянулась – ни света, ни Господа –
Выпал уж снег.
И болели глаза
От зловещей его белизны.
И металась, бедняжка, от страха
Сердечком изныв.

Стали ангелы соснами
В темном бору,
Росы теплые –
Инеем поутру.
И бесстыдник-мороз
Угнездился за пазухой.
Вьется змеем он,
Сказки сказывает.

И бежала… И не было мόчи бежать…
И застыла… И ойкнула тихо душа.
Оборвалась в ней цепью задушенных слез –
В самом лоне ее поселился мороз…

- Это ль, Господи, мне
наказание в срок,
Что сгубила во ржи
алый свой поясок?
Мой седьмой лепесток…
Вот он, значит, каков…

И глядит неустанно в проем облаков
Величавый и строгий ее Господин.


Мотылек
в ледяной колыбельке
один…

Ці щасливі сніжинки кохаються просто неба,
Замість неба сьогодні – озеро лебедине.
Їх розсипле згори пустотлива богиня Геба,
А в пониззі збере у рими поет. Людина.

Ці примхливі сніжинки не знають своєї долі,
Що чекатиме їх у любощах сівер*- вітру.
Затанцює-завіє, а потім з полотен витре,
Чи розтопче із рипом: швидко, або поволі.

Ці пір’їнки з крила побілілої в ніч Жар- птиці,
Безпорадним цілунком торкають чужі обличчя,
І сідають, мов білі янголи на оплічок,
Щоб востаннє Святому Духові помолиться.

Лиш на ранок - засніжені вії втомлених сосен,
Нагадають про це шалене снігопадіння,
І дерева, які роздягла збанкрутіла осінь,
Переплутають часом реальність і сновидіння.

сівер*- холодний

Дні мої вперті, задовгі, сердиті.
Заздрю віддавна тобі, Олоферне:
Голову мужню зітнула Юдита
Й подих тобі вже ніхто не верне.

Те, що я є, - не моя провина.
З глини крихкої я - празький голем.
Нащо сухотна рука равина
Серце моє оживила болем?

Тіло до тіла і прах до праху.
Наче німий порохнявий демон,
Я розглядаю обличчя страху,
І в невідомість удвох ми йдемо.

Не жахнуся, Україно люба,
Якщо десь за мурами тюрми
Вирвуть очі, виб’ють мені зуби
І на смерть затопчуть чобітьми.

Скорше я жахнуся на тім світі,
І на Бога кинусь, якщо він
Зробить так, що згублять тебе діти
І загине твій останній син!

Воркута, 1949 рік

За бараками в тундрі смеркає,
Пада з неба пуржиста мука,
Тихий вечір з-під даху сотає
Золотистая нить павучка.

Обірветься тонка павутина –
Зникнуть зорі з небес голубих.
Чи згадаєш мене, Україно,
У ті дні, що бажав я тобі?

У ті дні, коли всі будуть вдома
На честь волі справляти бенкет,
Чи згадаєш колись – невідомо,
Як співав невідомий поет?

Ой, чому я згадав про це, нене,
Ой, чого так пече в голові?
Простягнув чорний вечір до мене
Сині руки в червоній крові.

Обривається боляче рима,
Ніч земна застеляє красу…
Смерть слідкує за мною очима,
Підіймаючи гостру косу.

Ой, як хочеться, Боже мій, жити!
Ой, як хочеться бачити знов
Як цвіте, як хвилюється жито,
Як шумить верховіття дібров!

Ой, як хочеться бачить весною
Неосяжних степів синю даль!
Але смерть вже стоїть наді мною,
Підіймаючи чорну вуаль.

У вікно стука чорна могила,
Чути регіт крізь плач і виття.
Ой, вернись, ой вернись, моя сило,
Щоб боротись за радість життя!

Воркута, 1951 рік

знаєш жінки не ридають на вулицях
грим парфуми підбори високі
збризнутий кавою зовнішній спокій
душі листками осінньо згорнулися

жодна не чула про дні без будильника
жодну босоніж не бачила стежка
вдома на кожну чекають лиш мешти
й кішка підморгує поглядом спільника

зморшки на виріст на старість для вечора
і на колінах згортається втома
жінка себе переконує в тому
що сон у скроню не буде втечею

ненамальовані люди-натурниці
в латаних сукнях у стилі ретро
вкутані в екс-чоловічі светри
справжні жінки не вмирають на вулиці

Жити просто. Просто жити:

ткати пісню, жати жито,

виглядати із небес:

чи колядку завіконну,

чи надсадний дух озону

(це залежить від сезону:

Народивсь_ Воскрес).



Просто жити. Жити просто.

- Ціпу-ціпу - сонце! просо!

а по тому – знов:

навесні – білити хату,

взимку – квіти малювати,

не питати – а чи та ти,

що його любов.



Просто жити. Просто тиша

трави подихом колише...

Ніжності узвар

вже настояний до ранку,

пий із зоряного дзбанка

ніч – підкову,

ніч – коханка,

ніч – різдвяний дар.

Рибалки витягали з сітей рибу.
Вона ж так мовчки билася об лід
До крові...
І дихала... Дихала...

А в хаті помирав сторічний дід.
Теж мовчки.
У очах погасли істини,
Вже в Бога про прощення відмолив.
Хотів ще поглядом зміряти
кожну мить проминулих днів.
Кожну мить...

(А рибалки радісно
Вже ділили багатий улов.)
Небо плакало
чорними фарбами.
І молилось на сотнях мов.

......... М.Ф.Опаленик
Той не бачив батечка, ну, а в того батечко
вимагає чуйності до свого синка.
Стоїте, розгублена, у дешевім платтячку,
ще струнка для дзеркала, для села – тонка.
В нас тонкі ламаються. Смерками й смереками
все в минуле вигнано, що було слабе.
Наші очі спинені – то єдине дзеркало
у якому прийдеться бачити себе.
Зашарілись маково? Це красиво – маково.
Говоріть – потерпимо сорок п’ять хвилин.
Ми не проти, вчителько, захопитись Мавкою,
та коли вже свататись – тільки до Килин.
А Килину все-таки звуть у нас Калиною.
А чого це, вчителько, очі повні сліз?
Де Калина з присілка? Нас і вас покинула.
Вже її посватано. Ось і реалізм.
Гори вчать ізмалечку бути реалістами,
то лише здаля вони – мрій апофеоз.
Вам у класі холодно? А надворі лізтиме,
в саму душу лізтиме грубіян-мороз.
У лісах смерекових промені заплутались
і ніяк не зглянуться на крихкі сади.
А смерекам байдуже. В темну думу вкутались.
Звідки ж це калинонька забрела сюди?
І мороз калиноньці кісточки виламує,
щоб нікого ваблячий кетяг не зігрів...
Добре було, вчителько, затулятись мамою
від нахабних поглядів і крутих вітрів.
Потім доля-мачуха наше серце вклинює
в щастя, здавна визнане, але нам – чуже.
А калина все-таки не стає Килиною
і під серцем потайки вогник береже.
Так лишіться, вчителько, як вона, красивою,
скільки б досвід мудрості вам не позичав.
Федорівно, знаєте, вже і сам я сивію,
а калини сивої зроду не стрічав.
Молодіє там вона, де дороги здибились,
за які вхопилися ваші Лукаші.
Де вони спинилися? Всі кудись та вибились:
у митці, начальники, вчені, торгаші.
Он за тою брамою, де собака тявкає,
в неприступнім палаці двієчник Іван.
Та не тим караємось – тужимо за Мавкою,
правда в ній – невидимій. Видиме – обман.
Нас рости щасливими вчили ви однаково:
і синка начальника, і дочку вдови.
А чи хтось подякував? Може, хтось і дякував,
та забув спитатися, чи щасливі ви.
...Ви ж мене питаєте, що було причиною,
коли я трагедії сам собі шукав.
Був тоді великим я. Біля вас хлопчиною
знов стою, ховаючи цигарки в рукав.
Мабуть, часто грубо я, мабуть, часто мілко я
у щоденні борсався... Це для вас – не я,
а мене зустрінете, хлопчика з сопілкою,
в школі під калиною, вчителько моя.
1986

В океан горілиць впали материки…
мертві води рвуть дамби і греблі…
тихо точиться космос крізь чорні дірки,
що прострілені дюзами в небі…
в рятувальне UFO ритуальних меншин
Маргаритою втягнутий Майстер…
бог закинутих в безум розумних машин
поправляє за спиною бластер,
запускаючи вслід за машинами й їх
в край комп‘ютерних песиголовців…
у космічних двобоях нема нічиїх…
Втім, так само, як і переможців.

Відлунням слів стоять на чатах знаки,
Думок провальних онімілий привид
Мережить шибу промінь одинаком,
Немов шукає потаємний привід.

Сумирна муза, наче на фуршеті,
В зловіснім колі ритуальних танців.
Пошерхлих вуст її порочний шепіт
Нагадує, що розколовся панцир.

Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице добром і злом!
Хай палять серце найдрібніші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця.

Д.Д.

Наближається спогадів повінь...
В. Сосюра

Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну міру,
Коли життя сплітає у вінець
В незнаній черзі віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь
Зловіщих хмар, мов жалобний серпанок,
А зимну ніч, безсилу від тремтінь,
Бере в обійми полум'яний ранок.

Залізну силу, що не має меж,
Дихання Бога в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.
***
Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Цей світлий дар приймаючи від Бога.

/Василеві Куриленкові/

Зловіщий брязкіт днів, що б'ються на кавалки,
І жах ночей, що затискають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Розквітли квіти? Зараз, чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім'ята,
Сліпа, безкрила — сунеться на дно.
А ти її лови, тримай, тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним — живи!
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, мов нитка провідна.
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,
Його пізнавши глибоко, до дна.

Більярдними кулями яблука
Києм ганяє серпень
В тому саду, де я блукав
З очорнобривленим серцем.

Брови – два чорних гаки –
Наче Байду, мене розіп’яли.
Біль поміж ребер іржаво скрипить,
Труйна кров зсередини палить.

Гріш поцілунку на денці –
Милостиня зажурі.
Слів рятівних індульгенції
В багаття пожбурив.

Заніміли обпалені рани, затерпли,
Сполиніли цукрові ілюзії.
…Влучний удар у серпня!
Яблуко в лузі.

Душица, и полынь, и ковыли...
Доковыляла? – славь немедля Бога!
Быть может здесь – последняя дорога,
А вдоль неё - деревьев костыли.
Угольями ложатся в воду дни,
Днесь воскресает Слово в каждом слове.
Я возвращаюсь, как рыбарь с уловом:
Что ни скажи теперь – стихи одни.
Ложится мой алтын на твой алтарь,
Земля святая, светлая. Светает.
Долину плотью солнце облекает,
Уходит босоногая Агарь.
Гордячка, пересмешница, девчонка,
Смутившая обители покой,
Куда направишь слабою рукой
На удивленье утлую лодчонку?
Спустившись с гор к серебряной воде,
К закатным цаплям в сполохах тумана,
Уверена: затеплится лампада,
Подобная негаснущей звезде,
Когда, канон читая покаянный,
Молитвенник попросит о тебе.

Tи майстер писати півподихом вірш про ніщо,
вдягти манекена, знайти йому місце на неті,
де вірусні бурі, де драйв - хардолобий віщун
та гасла доступні для пітерів, педро, чи петів.

Підсісти на слово, неначе на голку, і кайф -
зливати по-клавішно бітами в нет бормотуху,
зібрати ватагу таких же попсових хай-фай,
хвалитись навзаєм - тягнути ведмедів за вуха.

Лишається серце - куди ж ним на люди без "ах"
і що воно може, коли під одежею пластик?
Для гуру - блукати і спамити по вірт-світах.
Даремно занулив - тобі моє серце не вкрасти.

Хай вірш проколує, за пальцем по мишці збіжить
та виловить око читацьке, на риму примхливе,
і слава чіплятиме, бравами благо-словить,
нагнувши для ракурсу модно рядочки курсивом.

Красиво, мов крашанка, блиском любуються всі,
хто хоче-не-хоче, бо пальцем затикають зразу.
Тут стільки емоцій, сентенцій, що Боже спаси
останнього гнаного струмом на дріт словомаза.

8 Січня 2009

мрії навиліт лягають шрамами
як олов’яний солдатик плавишся
жменя вогню
балерина спалена
двоє вчимося у казку бавитись

ти як по сходах ступаєш нотами
пишеш під руку з дочкою Пам’яті
дим і туман у легені всотуєш
благословляєш дощі на паперті

ніби китайкою вкриті воїни
шаблями пестять замерзлі сутінки
римами навіть земля напоєна
навіть на пару словами скуті ми

ми не Антеї бо важко пішими
кроками день причастили тихо так
хочеш я стану до тебе більшою
хочеш навчу перед смертю дихати

Говори, любимый, говори...
Говори, хоть я и не согласна.
Замолчишь - и ленточкой атласной
Оборвется чаянье внутри.

Говори, любимый - подожду,
На себя тянуть канат не буду,
А неперебитую посуду
Cпрячу в угол, оттолкнув беду.

Говори, мой сладкогубый змей,
Семечки от яблока - в землицу.
С берегами позабыв проститься,
я плыву на голос твой во тьме.

ми часто наспіх розірвавши руки
дверима грюкнувши
йдемо назовсім
ти – як мисливець за стрілою лука
а я як завжди кидаюсь під осінь
немов під смертоносну електричку
до біса всі страховки і Оранту
у нас з тобою зовсім різні звички
тобі Емануель
мені ж І.Канта

нехай з’їдять до дна дощі голодні
увесь мій біль
що равликом у тілі
спливли образи мов човни підводні
яких колись помітить не хотіли

у друзки скло богемське
люстри
посуд
розсипано і сіль морську і сльози
а за вікном незмінно той же постер
вампірша-ніч врожай дощі венозні

один... два... три...
між нами надцять метрів
до спини спина
ша!
дуель мовчанням
іще живі і начебто вже мертві
повз нас щасливі дні немов прочани

ніхто не був мудрішим щоб сказати
пробач за все
почнемо все спочатку

хоч як би не хотіли буде завтра

і руки-вдови

і на серці латка

Вітер січе, у кишені дірка.
Боже, не треба палаців – сховища!
Хай – в несерйознім вірші Лазірко,
Дай заховатись від Януковича.

Били мене, бачиш, пика заюшена?
Я не прошу заступатись за мене.
Дай мені, Боже, укритись від Ющенка.
Хоч у рядочку Лазірка зеленім.

Господи! Світ! Голуби: гулі-гулі…
Кришить дитина їм булку й сміється.
Боже, сьогодні, ні крихти від Юлі.
А у Лазірка й горілочка ллється.

А у Лазірка нарізка астралу,
Пляшка плероми і мама Ідея.
Милий мій Боженько, я і без страви
Ладен забути: хто я і де я…

Нічка мине, і мене ніби з люльки
Викине з віршика к бісу хазяїн.
До Януковича, Ющенка, Юльки.
Ті – не поети… Образ не прощають.

І ночі іншої найперша мить - не вдома,
і теплі дотики з того кінця безмежжя,
і спалах "я" твого, і пам’яті зникома -
зійшлись у болю, крику, первістку, людині,
у днях, якими невмолимо і всевишнє
вестиме по пустельній серцевині
тебе Зоря оця - майбутнє і колишнє.


2009

мимо Мекки и Рима…
И. Бродский

Повз шестикрилий подих
серафимів,
повз атлантиди і падіння
римів,
і тінь розп’ятого
на першому хресті,
і крик дівочий
з першого багаття,
і попіл рідний –
рештки від закляття,
що шкода кинути
і важко так нести,
повз кістяки в пронафталінених
шухлядах,
і сало з перцем
(краще в шоколядах),
повз замурованих
у камені мерців,
повз «наші-ваші», цукерню
лестиву міді
і недосяжність
vici, veni, vidi
бредуть в майбутнє
Брейгеля сліпці...

........ Залишайте себе на Землі!
------------- Г. Лютий
і виринеш нарешті з небуття
вдих видих Боже світ який солодкий
вдихнеш іще
і знов реальності жаскі лещата
вичавлюють із тебе все людське
вдихнеш іще
і лиш одне-однісіньке благання
прорветься крізь космічну скрижанілість
о Господоньку порятуй від болю
вдихнеш іще?..

Вже давно, хлопчаком, задивився на вроду.
І земля – в небеса, і додолу – душа…
І її відпустили, згори, на свободу.
А його огорнула долина чужа.

А при мачусі ж як: поспішив – не доїхав,
Розгубив – не надбав. Не ступив на поріг.
У чужому саду частували горіхи.
І незримий із боку хтось душу стеріг.

Лиш у снах… Лиш у снах, ще так щемко літалось,
І в долину «курли» долинало з небес.
І приходив, аж двічі, щоб долею стала
Та розгорнута книга прозорих словес.

А коли натрусили на голову снігу
Пустуни снігурі – світ мов кров з молоком –
Вийшла з хати вона, і – додолу вериги…
Задивися на душу – хлопчак хлопчаком.

Знаєш, моя хороша – тяжко носити, а страшно не донести:
Розплескати на дрібнички і на завулки, де кроки гулко,
Тільки всередині обривається нитка, немов струна.
І хотілося би заплакати: бо не встиг -
Тільки як і коли не ковтаєш свої пігулки,
Розумієш, що це – труна.

Не та, що в землю – а та, що облізлістю позолоченого руна.

І так – із усіх Ітак, із усіх атак, із усіх тих міфів, всієї Трої -
Хто доніс і мармуром не застиг,
Обернувшися на святі герої?

Величаві на титули, щедрі на похвалу
І на злі язики, на пусті язики багаті, -
У такому багатті – на дев`ятому, остаточному вже валу -
Догорають проводирі основних фрегатів.

І якщо це їм – отака пустодзвонна муть,
То тебе вже точно не обминуть.

Тільки все це лишається прикусом на зубах,
Остаточним явищем, шумом-фоном.
Ніби десь у церкві лунає органом Бах
І судомиться зламаним мікрофоном:
Впізнаєш мелодії певний тон,
А колінам болить бетон.


І якщо побудовано все – і світ цей -
То куди вже жалітися, ваша ласка.
Із моєї дзвінниці, і навіть звідси
Видно тільки Богову водолазку:

Блакитна пряжа, хмари плетуть узір -
А глянеш вище – поріжеш до неба зір.


І якщо не пройти усього путі:
Залиши мені ношу – блаженні ті.

У молоко рум’яно-сонячне
Береза сережку вмочила по мочку вуха,
бо замріялась…
О Ноче, пророча зорегрива кобило,
діжа суничним світанням задню…
Яка ж велетенська стоїть на колінах
сила
і молиться дню, життю, матері:
сонячно-прощено…
дощисто-пречисто…
Мов сповідь Зими перед Весною:
(о диво!) вивертає душу догори сподом,
а там – проліски:
дзвінковеснять-веснодзвонять : «помилуй…»
Плачем немовля – богословиться…
В нім Бог до серцелюдяності молиться…

Знесуть на Голгофу ще хрест не один
І тереном зранять чоло не одне.
На землю стражденну вже хто не ходив –
Хто з тихим молінням, а хто і з вогнем.

І крові, і поту краплини солоні
Спадатимуть долу, росою неначе.
Навіщо ж Ти, Боже, нас лишив в полоні?
Яку ще Ти кару людині назначиш?

Зневіришся в Ньому – ой буде ж гойдати
Тебе по безмежній курявій дорозі…
Он бачиш лихого? – ні взяти, ні дати
Це той, хто зневірився в Ньому, у Бозі.

Хвалити без міри чи в міру любити
Чи, може, одразу кістки на алтар?!
А треба Йому та пожертва забита?!
Він Сам Собі агнець і кат, і митар…

Прости… Вже в червоне затерлись коліна –
Хотів собі місце купити в раю.
Молитись! Молитись? Життя скороплинне,
Цілую святую правицю твою!..

Голгофа. Вже скоро. Колоди навхрест
Вже збиті. Застигла в чеканні юрба.
Ведуть он. До кого ж похилиться перст?
Ну що ж ви? Радійте – розп’яли раба…