Бо усе, що я маю, – свобода сказати слово.
Ця свобода на дотик, як перший червневий грім.
Зодягнуся в мурахи – так трепетно, так святково,
коли небо – оркестр, і тисячі скрипок в нім.

І від кожної – струни сягають у мене нервом,
аж спазмують у череві, пальці судомно гнуть,
або в голову вибухнуть, вчинять там справжню мерву
і, мов прапор звитяжності, тіло моє напнуть.

Це така насолода – можливість носити волю,
як блискучу прикрасу між поглядів заздрих тих,
хто злякався грози і тікаючи геть по полю –
заросився в коліно, згубив своє слово й стих.

25.06.2020

Я розсипала душу на вітер, на сильний вітер,
щоб поніс її вгору – до сосен і вище них!
Ще комусь буде здалеку мною ледь-ледь боліти,
затамує він подих при думці, що вітер стих,

та обскубані хмари пливуть непорушним небом,
отже час не спинився, відтак і життя трива...
Є вона! – спам'ятається вчасно, – чого ще треба?!
Линеш, вітре, то линь собі з Богом! Навік бувай!

18.06.2020

День потопає в обіймах з густою мрякою,
сонце відсунула з шляху, мов п'яти Якова*.
Та яково тобі, сонце, як в хутрі яка, йти
обрій штовхати у цю незугарну м'якоть?

Знаково – першим просочиться дню за пазуху
передсвітанковий холод, як рій із пасіки.
Літепло літнього ранку утреться насухо,
спізниться, але мистецьки додержить павзи.

Лакома думка – світанку червону ягоду
за первородство щоденне віддати загодя,
докіль це літепло грубих не пустить пагонів,
спадщину взявши за правом і суду, й змаги.

16.06.2020

*Яків – з івр. "п'ята". Вийшов з лона матері другим, тримаючи брата Ісава за п'яту. Викупив у брата первородство за чечевичний суп, після чого Ісав отримує ім'я Едом – з євр. "червоний"

Червень хрестиком вишивається на багнистій землі-канві.
Спочиває зело розмотане із клубка шерстяної нитки.
Я згубила сандалю з правої у невикошеній траві,
а знайшла поцілунки росяні від мізинця повздовж до литки.

Між дівчатами й досі водиться дрібно плакати до грози:
мій коханий повищав з осені, та за травами не видніє.
Може, викрала його іншая й міцно держить, як за гузир,
а ясненький мій так пручається, аж знеможе та полотніє?

Світить сонце, та якось з підступом: то зашкіриться, то зайде.
Певно, має ще власні вигоди над подолком природи-неньки.
Червень зливою, яко голкою, густо нитку в узір веде.
Я згубила б і власну голову, лиш би милий з'явився всенький!

13.06.2020

Хто я, скажи, що тут в гримасах віри
Одній тобі у вірності клянусь,
Що в погляді твоїм боюсь довіри,
А більше, щоб довірилась боюсь.
Що чуйних слів патетика нестерпна, —
Пустинний берег відданий хандрі,
В твоїх слідах шукає знак безсмертя
Самотній друг на стоптаній землі.
І змірює своїм байдужим зором,
В таблицях мір піднесену красу,
Що за гримасами приховує свій сором,
Жаліючись видушує сльозу.
Він роздивляється в заломлених зап’ястях,
В лукавстві рук і холостих очах,
І жест, і погляд їхнього нещастя,
Живу любов, що губиться в слідах.

06.06.2019

Ну, ось і ти обру́чку одягнув,
не дотягнув до сорокі́вки, синку…
Так довго довелось чекать… війну,
аби знайти свою єдину… жінку!

Тож злагода нехай завжди між вас,
кохання ні на мить не покидає,
не забариться перемоги час
і ве́сни ще порадують розма́єм!

Іще збере́мось за одним столом,
піднімем за дітей і перемогу,
а нині носиш зброю та шоло́м
і ми за тебе молимося Богу!

Розхлюпував Квітень пахощі
у яблунях білоцвіту,
висіював щедро з пригорщі
кульбаби у малахітах.

Угледіла, ніби вперше я,
як вруниться світ весняний,
коралями ген мережиться
роса на траві духмяній.

Кулоном сусальним блискає
Світило на серці неба,
та вмить пронизала блискавка
стрілою плакучі верби.

Гадала, що все розгадано
в природних дивах містерій:
Боялась, як дідько ладану,
кохання впустити в двері.

Здавалося, все побачила:
зрадливу любов до "гробу",
квапливих ночей побачення,
і пристрасті до ознобу.

Я Квітню тремтливим почерком
поеми в саду писала б,
та липню єдиним розчерком
усе віддала, що мала.

11.04.2023р.

Сни твої розвіються.
Сни твої забудуться.
Аж ніяк не втіляться.
Підуть і заблудяться!

Руки простягалися.
Ноги не верталися.
Очі здогадалися.
Не було – а сталося!

Сталося, що малося,
що насправді снилося,
на яву збувалося,
в очі ж не дивилося.

Може, ти осмілишся,
поки в цьому горі я:
наді мною схилишся,
й трапиться історія!

Вечір мій прові́даєш.
Вибач, рани точаться.
Більше не завидуєш?
Дай води – та́к хочеться!

Слів мені – по за́в’язку.
Сліз – по вінця ві́нцеві.
Снів – по яв без за́́хистку
й очі твої сфінксові!

Сни твої розвіються.
Сни твої забудуться.
Аж ніяк не втіляться.
Підуть і заблудяться!

9 листопада 2005 р., Богдани́

Невипадкова зустріч.
Випадково.
Торкання двох несхожих шкір.
Скажи хоч щось.
Сполучне слово.
Улесливо.
Наперекір.
Імла прийшла на теплих лапах
і охопила, оплела.
Запам’ятати хочу запах
твого нерідного тепла.
А завтра знову буде стріха
вітати танком соломин.
Мій дім отам, мене він кликав,
він йде за мною навздогін.
Залиш мене отут з собою
своїм осердям.
Природнюсь.
Моєю долею людською
з твоїм приреченням сплетусь.
Не відпускай мене у ирій!
У позолоту сонцеднів.
Ти би мене утихомирив,
я відчуваю, ти б зумів.
Не відпускай!
Мовчиш.
Стискаєш.
Я розумію. Два світи.
Затисни дужче. Аж до краю.
Й поволі відпусти…

11.04.23

Стигне ранок імлистий
Без яскравих одеж, –
Пахне квітами місто,
Після гару пожеж.
Додивляються діти
Заспокійливі сни, –
Добре жити на світі
Без боязні війни...
12.04.23

Ніколи не шкодуйте добрих слів,
назустріч кроків, дружніх поцілунків.
Не зчувся – день у вчора полетів,
у вечора сховався за лаштунки…

Обіймів не жалійте, милих фраз,
а співчуття чи участі – хоч дрібку.
І уникайте грубощів, образ –
даруйте доброзичливості скибки.

Діліться усмішкою, щирістю, теплом,
на ввічливість скупитися не варто.
На вулиці, удома, за столом –
додайте ще і людяність у кварту.

Ніколи не шкодуйте доброти,
а гарний настрій – то приємне зілля.
І будете зі щастям ви на «ти»,
від цього не трапляється похмілля!

Лоскоче вітер… сміх, тай годі.
Дзвіночки сердять, ніц зв’язку,
А справ зібралось на городі -
Висять, щоправда, на гвіздку…

Сідає сонце… Божий обрій
Ніяк не втримати… Дива
А ще святі… а ще недобрі
Журливим дріб’язком сплива…

І тягне душу на гвіздочок
А тіло знову за своє…
І поміж ними холодочок
Цікаво, що із них моє?
12.04.2023.

Я кинув курити вчора вночі
Стояти там,на балконі,тепер жодних причин
Моє улюблене місце,після старенького ґанку
Не лягаючи спати, я зустрічав там світанки

Там нікого ніколи не було
Лише я у своїх думках
Самотньо вірша писав свого
А потім навіть не читав

Там народилася вся моя рима
Щоночі я сидів там під світлом свічі
Цей балкон дарував мені крила
Але я кинув курити вчора вночі

-Там нікого ніколи не було
-Лише я і мої думки

16 серпня,2022

І знов в мені до мене мною
Цвіте сім неб… волосожарі
Голубять очі сивиною….
Одне із них - моє ферарі…
Я згоден годен згоди тої
Перецвіте візьме і зникне
І знову сумніви… застої…
Та світло вже ніхто не вимкне!
11.04.2022.

Я несу тобі квіти -
Світанковий жмУток.
Весняні мрійноцвіти -
мій тобі подарУнок.

Я несу тобі сяйво,
У долонях тримАю.
І не буде вже зайвою
моя пристрасть-кохання.

Я несу тобі слово -
це таємне зізнання.
Хай воно і не нове,
але все ж не останнє.
11.04.23

Укласти мир воно готове,
не відновивши статус кво,
а пістолет – напоготові,
і знову суне кулю в ствол!

Та «міль» несе всьому народу
ідеї братнього злиття:
кайдани миру і свободи,
а ще – петлю для забуття.

Бо сіє прутень в Україні
лише біду і люту смерть.
Уже очікує скотину
болотяна мокшанська твердь!

Безпо́міч наша – у чужій руці.
Немає блага правоті́ не Вкрайни.
У нас є сила при Русі кінці́
прожити й жити вічно й файно.

Не о собі співає соловей,
як жи́то жи́ттє і своє, й совітське*…

22 липня 1989 р., Богдани́–Київ

–––––––––––––––––––––––––––––––––
* у першому варіанті автора: «радянське»

Червоними духмяними зірками
у небо задивляються тюльпани –
там сяють їхні сестри золоті.
В народі кажуть – від землі до неба,
але красі і вічності не треба
долати відстань для єднання взагалі.

10.04.2023 р.

Вечір поволі краси дивовижу
ночі на плечі одяг.
Груди наповнює маревом свіжим –
чисте повітря звитяг!

Сіються зорі у срібне свічадо,
виграючи поміж хвиль.
Тихо звисає над місячним садом
всесвіту зоревий шпиль…

Пада у воду яскрава зірниця,
наче небесний кришталь,
і діамантами купол іскриться!
Але в уяві, на жаль…

У Хундарєва Юри є Пегас.
А в мене - ловка, сатирична клізма.
І хоч у віршуванні дядя - ас,
Поставлю, бо інакше буде пізно.

У розкаряку , конику, ставай
І підніми хвоста, а то розсерджусь.
Та звідти зирить Юри голова!
Таке, панове, бачу я уперше.

Голівонька застрягла! Хай бог ми!
Коняка хоче перднуть та не може!
А мій Пегас, як пшукне, то громи
Вчуває літератор, мабуть, кожен.

Із живота коняки чути шум,
Аж хреститься під тином баба Галя.
Лозиною іззаду ворушу,
Аби скотина більше не страждала.

11.04.2023р.

Людське життя, немов потік
Стрімкий і неспокійний, -
Прямолінійно й з боку в бік
Несеться конвульсійно.
Учора чисте, як блакить,
Сьогодні - каламутне, -
Петляє, крутиться, шумить,
Або журчить ледь чутно.
Торує визначений шлях
Крізь незлічимі гатки,
А далі - губиться в світах,
Лишаючись у згадках...
11.04.23

А війна зруйнувала і села й міста
Та горять пшениці і палають ліси,
Над убитою матір"ю плаче дитя.
Подолати це горенько де взяти сил?

Гинуть не тільки люди, а звірі й птахи,
Лише чути як смаленим пір"ям смердить.
Нам накоїли лиха ці злі вороги,
Але ми переможем й позбудемсь біди.

Наші воїни мужні найкращі з усіх
"Другу" армію світу зуміють здолать.
І розквітнуть сади й заспівають птахи,
Сонце миру у небі тоді засія.

2023 р.

Жаба бажа
жала. Лажа...

2023

ІНе нарікаю я на долю.
Хоча досягнення малі,
та не поламані щаблі
драбини в небо із юдолі.
У кого щастя не було –
йому нещастя помогло...
.........................................
Воно і досі на престолі,
а біля хати москалі.

ІІНе зобов’язаний нікому,
але виконую оброк –
аби навіки не замовк
мій тихий голос... і по тому,
як на віки піду додому,
ще зачитають до дірок
мої поезії, а нині
нехай би хоч одна зі ста
лягає на чиїсь уста,
ще не затяті у гордині,
і подивує читача
прозорий стиль, а не полова
і з шанувальником розмова
плугатаря і сіяча.

ІІІІти у засвіти зарано.
Моя душа – це мій грааль,
не удостоєний пошани,
та це вже не моя печаль,
що озолочують цигани
мою духовну пектораль.
Допоки ще на світі маюсь,
поетом бути – не порок,
«караюсь, мучусь і не каюсь»,
бо як умру, то як дізнаюсь,
чи в Україні є пророк.

04.2024

Дорвалися до влади арлекіни
на тьмяній хвилі шабашу бариг.
Вже накриває словоблуддя піна,
і нудить від шахрайства та інтриг.

Врядилися паяци в однострої,
вони «герої» в нинішній війні...
Як легко научать мистецтву бою,
коли той бій гримить... удалині!

Із клешнею туди зелена жаба,
де кінське не ступало копито́.
Якщо не дати відсічі нахабам –
загубить і державу шапіто!.

Хмариться. Парко. Вись затягнулася старкою.
Плівкою збрижиться неба сиваве дно, коли
коні гривасті галопом по ньому з заходу
вискочать, ніздрями втягуючи вологу. І

википить на плиту, зашкварчить молоко його,
хлюпне на дах і в ябчанку сонця ранкового.
Вмочиться булка повітря і чубчик голуба
в білу ріку, що спричинює в небі повені.

Зломиться, яко закляття, дощів посудина
з натиском дикого стада, що ставить груди на
захист дахів цих від спеки та ще й від студені.
Коні вітристі вихлепчуть молоко.

09.06.2020

Пам'яті В.О.
"Для чого ці пусті балачки?!" В. О.

Ви померли вчора, у сорокаденний дощ.
Небо сталось суворим, гортаючи вчинків книгу,
приміряло на себе задушливу тишу прощ
і прогрішень відлигу.

Чи померли Ви тихо, чи лихо здійняло шум?
Та облишу гадати, Ви ж сприймали виключно факти.
Все, що знали про Вас, всі, хто знав Вас, згадаймо нум!
І в нікуди: ну, як там?

Ви смішили серйозністю всоте кинутих слів,
присипляли бубнінням, пробуджували в вимогах.
Ви – мов ґрунт, що горів, горів, а вчора от догорів,
бо вже неспромога.

І далеко за обрій, до кого Ви і по що
відійшли торф'яної пожежі ядучим димом?
Вас, напевно, любив хтось давно й чекає давно,
тож ідіть пілігримом!

05.06.2020

Краплі дощу на пошерхлій бруківці грають в шум.
Шелехом стишеним листя гортензій грає у краплі дощу.
Квіття гортензій ще поки різниться помежи листя,
згодом – все злиється.

Дівчина-вирвиця, коси зміїсті, бавиться, чиниться блідолиця
голою глицею, спільниця вицвіла неба стовпом стоїть.
З неба, як з черева, в листя, як в світ, дощ, як слова,
цебенить.

Дівчина винесла краплям горшки.
Дощ – навпрошки.
Квіття краєчки щербляться об лезо дощу.
Шум.

Дівчина – неба милиця, з небом змириться,
обіпреться на тім'я їй, мов при обіймах – вилиця,
і по ній, і по її щоці
(ось вони де знаходяться – куцих шляхів манівці)
з ока Господнього повна сльоза на бруківку виллється.

Грають по лицях відблиски лиць чужих,
в краплях дощу відбиті.
В краплях помиті квіти гортензій – повно налиті кольором. і на мить
дівчині-китиці здасться, що Божа рука
пестить її по потилиці.

Дівчина-палиця в небо стриміла і висохла,
в краплях дощу затіяна гра в життя, –
серед гортензій заново зацвіте
для...

04.06.2020

Сонце, вколоте в Божий ріг,
витікає жовтком в таріль.
Та якби ти його вберіг –
я не знала би слова "біль".

Шкаралущею тріснув сміх,
ранить ноги, немов стерня.
Та якби ти його вберіг –
колосилася б цього дня.

Вигріває Вселенну Біг,
з неї вилупиться ім'я.
Та якби ти мене вберіг,
то Вселенною була б я.

02.06.2020

І стане дощ. І пуп'янки півоній
підставлять лиця сонцю до очей.
Цей пишний дощ зачався в Божім лоні.
Як дим росте з палаючих речей –
так проростав і цей розлогий дощ
з небесних товщ у випалені скроні
садів півоній.

01.06.2020

Напишу слова про слова –
соло власних сумнівів, стом,
про усіх сумних за бортом,
про синюшну глиб самоти,
про "пугу", що каже сова,
про усіх, з ким спільно на "ти",
бо для них ця пісня нова.

А опісля – сяду на лід
серед глиб зсудомлених вод,
бо не страшно в нього і під,
бо не чутно з віддалі од,
бо така важка голова
у якій слова про слова!

А ще пізніше –
розгорну на ньому тишу,
таку тонку, як лиш зможу,
таку чудову і гожу,
таку легку і плавучу,
і владну її, і могучу
воді доручу.
А слово віддам пугачу,
бо, кажуть, сова – то є мудра птаха,
лиш відлітати далеко від суші
має прадавній страх.

30.05.2020

Я хочу вийти, та не знаю як.
В моїй кімнаті – двері, двері, двері...
Такі вузькі, мов риска на папері,
і білі, як на лицях переляк.

Я хочу вити, та вагаюсь в що:
у ніч глуху чи вуха незнайомців.
Зневажать звуком, як при фотозйомці,
і, мов не чули, – ти сумна пощо?

Це я тому сумую, відповім,
що відцвіли ріпак і черемшина,
що луснула на перехрестку шина,
а пішохід проґавив долі знак.

Ця відповідь смішною здасться їм,
та й не збагнуть либонь про пішохода,
така вже світу прозова природа.
Зі сміхом сум переступлю відтак.

Вологі віти пізньої весни
розполовинять трас графітні стрічки.
Я хочу пити, та з котрої річки
течуть в долоні кольорові сни?

27.05.2020

Але ж, Боже, яка нестерпність
ці години, що між чужими,
ці розмови про конкурентів,
ця задуха аромаламп!

Надто мало для рівноваги –
ці збережені в фото зими,
ці ванільні поля на сайтах,
цей щодення комфортний штамп.

Вітаміном вагітне сонце,
кругло виведене над дахом,
кличе йти осушити душу,
розділити його страхи.

Як сповіщення на смартфоні –
відкидаю єдиним змахом
все довкруж. І думки до сонця
розлітаються, мов птахи.

26.05.2020

І най би було сонце згасло!
І най би квіти відцвіли!
Слабі слова – на душу масло,
подібні стали до смоли.

Немов підступні долі кручі –
спирають віддихи грудей,
спиняють цим слова могучі.
Чи так зневолюють людей?

Та ми промовили їх з лишком.
Слова, слова, слова, слова...
І манить вквітчаним затишком
дороги стрімкість вже нова,

жадає пахощами квітів
перехопити подих наш,
людей – у долі неофітів.
Найбездоганніший демарш –

словам слова. В смолисте пекло
затягнуть новачків на дно.
Допоки на душі не смеркло –
мілким здавалося воно.

Та все ж і з дна видніють кручі –
угору, вниз, і клином клин...
Слова, слова, слова ядучі
знічев'я маслом потекли.

25.05.2020

У жодну віру не вкладається Життя,
Бо ж усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього,
Бо ж усі вони – повчання й каяття
За скоєні й нескоєні гріхи проти самої Істини.
На пальцях десятьох вміщається вона.
Її для нас Моше (Мойсеєм, Мусою)
На скрижалях передав Всевишній,
Аби од звіра була людина вища...
І вивищилася. І навіть понадміру:
Таких же, як і вона сама
(Не те що якогось людоїда-звіра),
Готова розтерзать за іншу віру.
І вже побожним місця на Землі нема...
На схови атомні перетворились катакомби,
І любу немовлятам материнську колискову
Глушать щовечора протяжним воєм бомби.
О новоявлений до несусвіття Вавилон,
Куди ти тягнешся? Минуле позабув невже ти?
Чи, може, й справді націлився на Армагедон?
Чи байдуже, якким шляхом іти до смерті?

Куди цьогоріч ділася весна?
Де спочиває? На якому плаї?
А мо’ блукає Ліберецьким краєм?
Та неодмінно вернеться вона,
полине щедро бажане тепло,
у лісі заквітують первоцвіти,
а попереду – довгождане літо…
Ще зніме шати талії стебло!

Діждешся ти іще свою весну
і пеститиме сонце ніжне тіло,
розпустяться нарешті руки-крила –
пробудишся, я знаю, віді сну…
Відкриються і серце, і душа,
і усмішка обличчя увінчає –
поїтиме, я вірю, щастя чаєм
з Великої Ведмедиці ковша!

З липової гілочки
Вироблю сопілочку
І без слів мелодію славну заведу
Про любиму жіночку,
Що цвіте барвіночком
З юності далекої в мене на виду.
Наче перепілочка,
Заспіває жіночка,
Чуючи сопілочки кличний голосок,
І в мій бік подивиться
Чарівна вродливиця,
Роблячи назустріч власній долі крок.
Щойно усамітнимось,
Як їй дам обітницю
Вірності довічної в радості й журі, –
Розкажи сопілочко
Людям про весіллячко
Під суцвіттям липовим в прибранім дворі…
10.04.23

- Агов, прокидайся, тривога. Бо ти так проспиш роками,
а потім отямишся сивим і зовсім пустим.
- Мені сняться Анди, парують активні вулкани.
- Це в ТЕЦ прилетіло і валить чорнющий дим.

- Чуєш, аби пізніше радіти цвіту, купила квіти.
Та ще до лютого лютий капець у тому,
що більше не маю того підвіконня й дому,
Де мала їх поливати й ростити, щоб цибулини квітли у квітні.

- Мала, дай номер тієї пані, що возить броніки й каски.
Треба підрозділу знову просити її допомоги та ласки.
- Вона зробить збір і замовить усе, що найдорожче втрачене.
- Тоді воскресіння своїх. Решта не має такого значення.

- Знаєш, сусід наш ватник і гопник тепер в ЗСУ.
Прикинь, так і каже: "Я українець і службу несу".
- Так Вася із антимайдану також із ним.
Хто би подумав, що спільне пекло зробить нас врешті світлом одним.

- Малі в окупації вчили "Червону калину".
- А інші з колаборантами в купі здавали наших.
- Що з ними буде?
- То вже, як Боженька скаже.
- Хай змінить спічрайтера: не розберу, що з вуст Його лине.

- Як сниться мертва р.усн@, тоді я на ранок спокійна.
- Наснилось, що вже перемога, а я з хвилювання помер, бо серце стало.
- То оптимізм в час війни. Як казали? Розвиток сталий?
- Сусідка б загнула на це, та, на жаль, вже покійна.

- Покійні давно - це на жаль чи на їхнє щастя?
Що б з ними було цьогоріч чи року минулого?
- Залежить, з якого то тіста люди були, якої масті:
на жаль, коли встояли би, чи на щастя, якщо зігнулись би.

- День обіймів. Кажуть телерадіомовники.
- То дай обійму, навіщо оці умовності?
- Отам в мене шрами, то складно і обійматися.
Про шрами душевні складніше комусь зізнатися.
- Почнімо з найбільших, що сильно вже наболіли.
- Нерозуміння людей. Бо дуже життя різниться.
- Маєте й спільне: все ж ви усі уціліли,
знаєте, чий Крим і в чому дійсно завжди є важлива різниця.

- Повіриш, чомусь зараз знову багато мрію.
Можливо це нерви і спосіб втекти в нереальне?
А може - майбутнє нове, в яке дуже вже міцно вірю.
Про дві стіни не лише у хрущівській ванній.

- Забула думки та дзвінки. Я забуваю маршрути.
Штормить в голові, від інформації мутить.
Пам'ять вже зрадила, плута на ймення трьох псів, двох синів, чоловіка.
Та про війну пам'ятає новини в подробицях, їх збереже довіку.
Щоб не іти вже укотре в ту саму ріку.

📝 27.01.2023

- Агов, прокидайся, тривога. Бо ти так проспиш роками,
а потім отямишся сивим і зовсім пустим.
- Мені сняться Анди, парують активні вулкани.
- Це в ТЕЦ прилетіло і валить чорнющий дим.

- Чуєш, аби пізніше радіти цвіту, купила квіти.
Та ще до лютого лютий капець у тому,
що більше не маю того підвіконня й дому,
Де мала їх поливати й ростити, щоб цибулини квітли у квітні.

- Мала, дай номер тієї пані, що возить броніки й каски.
Треба підрозділу знову просити її допомоги та ласки.
- Вона зробить збір і замовить усе, що найдорожче втрачене.
- Тоді воскресіння своїх. Решта не має такого значення.

- Знаєш, сусід наш ватник і гопник тепер в ЗСУ.
Прикинь, так і каже: "Я українець і службу несу".
- Так Вася із антимайдану також із ним.
Хто би подумав, що спільне пекло зробить нас врешті світлом одним.

- Малі в окупації вчили "Червону калину".
- А інші з колаборантами в купі здавали наших.
- Що з ними буде?
- То вже, як Боженька скаже.
- Хай змінить спічрайтера: не розберу, що з вуст Його лине.

- Як сниться мертва р.усн@, тоді я на ранок спокійна.
- Наснилось, що вже перемога, а я з хвилювання помер, бо серце стало.
- То оптимізм в час війни. Як казали? Розвиток сталий?
- Сусідка б загнула на це, та, на жаль, вже покійна.

- Покійні давно - це на жаль чи на їхнє щастя?
Що б з ними було цьогоріч чи року минулого?
- Залежить, з якого то тіста люди були, якої масті:
на жаль, коли встояли би, чи на щастя, якщо зігнулись би.

- День обіймів. Кажуть телерадіомовники.
- То дай обійму, навіщо оці умовності?
- Отам в мене шрами, то складно і обійматися.
Про шрами душевні складніше комусь зізнатися.
- Почнімо з найбільших, що сильно вже наболіли.
- Нерозуміння людей. Бо дуже життя різниться.
- Маєте й спільне: все ж ви усі уціліли,
знаєте, чий Крим і в чому дійсно завжди є важлива різниця.

- Повіриш, чомусь зараз знову багато мрію.
Можливо це нерви і спосіб втекти в нереальне?
А може - майбутнє нове, в яке дуже вже міцно вірю.
Про дві стіни не лише у хрущівській ванній.

- Забула думки та дзвінки. Я забуваю маршрути.
Штормить в голові, від інформації мутить.
Пам'ять вже зрадила, плута на ймення трьох псів, двох синів, чоловіка.
Та про війну пам'ятає новини в подробицях, їх збереже довіку.
Щоб не іти вже укотре в ту саму ріку.

📝 27.01.2023

На тихій вулиці сумній
Зламались раптом
ці веселі кроки
і ти стоятимеш у тиші
доки –
я буду твій…
Я буду твій.
Я буду твій…

Я буду твій,
я буду твій.
я буду твій…


Я буду твій –
я буду твій…
Я буду твій!

28 грудня 2007 р., Київ

Жив народ вільний в степах широких,
Де було море з одного боку,
З другого боку – ліси і гори.
Усе було то в далеку пору.
Ще в степу орди не кочували,
Місцевих жител не розоряли.
Тож можна було спокійно жити,
Землю орати, хліба ростити.
Пасти худобу на буйних травах.
Допомагав їм у мирних справах
Їх бог Ярило – батько небесний,
Який приходив до них щовесни.
Щовесни люди його стрічали,
Бо ж цілу зиму його чекали.
Несли пожертви до бога свого,
Щоб показати любов до нього.
Жерці великий вогонь палили,
Щоби дійшло все то до Ярила.
Був бог Ярило Перуна сином
Та народився в лиху годину,
Бо Перун й Велес ворогували,
Велеса слуги Ярила вкрали,
Віднесли його у царство мертвих
Аби принести Велесу в жертву.
Та Велес того не став робити,
Рішив Ярила усиновити.
У божім світі час швидко плине.
В степах минули лише години,
В підземнім царстві роки минули.
Його украли – зима ще була,
Остання в лютім минала днина.
В підземнім царстві зросла дитина
І вже юнак він у повній силі –
Живий,веселий, дівчатам милий.
Ледь сонце встало наступну днину,
Похмуре царство Ярило кинув,
На коні білім у світ з’явився
І світ на весну поворотився.
Все забуяло, усе заквітло,
А людям радість від того світла.
Стрічати вийшли вони Ярила
Та поклонитись тій його силі,
Що відродила життя природи,
Що пролила їм небесні води,
Які посіви в полях споїли
І ті на осінь гарно вродили.
Ярило ж небом конем гуляє,
На землю з неба він поглядає,
На те, як люди працюють в полі,
Радіють миру, радіють волі.
Щодень він їздив конем по небу
І, то, напевно, так було треба,
Що стрів дівчину гарну нівроку
Та й закохався, не знавши поки,
Що та дівчина – сестра Марена.
І закрутилась любов вогненна.
Про неї думав, її лиш бачив,
Бо кров заграла в ньому юнача.
Вона Ярила теж полюбила.
Вже на Купала їх оженили.
Там і Перун був, і Велес разом,
На час забули свої образи.
І в людей також то було свято,
Все обіцяло мир і достаток.
Тож святкували і меди пили,
Благословляли той шлюб Ярила.
Недовго, правда, любов тривала.
Хоча Марена його й кохала,
Та кров гаряча в нім нуртувала.
Йому Марени вже було мало,
Хотілось нових утіх пізнати,
Бо ж дівчат гарних навкруг багато.
Марена ж злиться і часом плаче
І брати рідні усе то бачать.
Тож зговорились проти Ярила,
Прийшли до нього та і убили,
Та на шматочки геть порубали.
Марена сльози лиш проливала,
Не заступилась, не пожаліла.
Зібрала потім шматочки тіла,
Новий будинок зліпила з нього.
Але не мала спокою з того.
Була красуня – потворна стала,
Стара, як баба вже виглядала.
Зробилась, врешті, богиня смерті,
Щоб в кінці року так і померти.
А що ж Ярило? Як убивали,
То краплі крові на землю впали
І проросли враз із землі хмелем,
Завжди нестримним, завжди веселим,
Що в’ється буйно та силу має
Та на погоду він не зважає.
Степовим людям хміль полюбився,
Бо на усякі речі згодився.
Щоб шлюб міцним був між молодими
Хміль розсипали рясно над ними.
З його настоєм весну стрічали,
Неначе знову його вінчали.
А, вже як прийдуть хмелеві ночі,
Як Яр-Хміль ходить, то всі охочі,
Всі молодії всю ніч співають,
У хороводах зорю стрічають.
А Яр-Хміль ходить та себе хвалить,
Що має сили в собі чимало,
Що найгарніший, найвеселіший,
Всіх розіграє, усіх потішить.
На кого гляне – кохання збудить
І вже від того шаліють люди.
По хатах пройде та по світлицях,
Де парубки сплять і сплять дівиці.
Золотий колос хлопця торкає
І кров у ньому умить заграє.
Червона квітка торкне дівчину
І вона серцем до хлопця лине.
Вже їм не спиться і не лежиться.
Уже б скоріше їм одружиться.
Як дні найдовші вінчають літо,
Дівки пускають вінки із квітів,
Аби Ярило привів скоріше
До того, хто їй серденько втішить.
А рік на зиму вже повертає.
День, як Ярила брати вбивають,
Теж не забули степові люди,
Та поминають його усюди.
Звісно, із хмелем. А як без нього?
То ж краплі крові Ярила-бога.
Вже, як збирали врожай у полі
Та все лежало вже у стодолі
В садах плоди всі пообривали,
Тоді Ярила знов всі вітали.
Варили з хмелю міцні напої,
Збирались разом понад рікою.
Несли пожертви своєму богу,
Що дав цей рік їм в достатку всього.
І віншували, пісні співали
Та чаші повнії наливали.
Чекали зиму – нехай минеться
І бог Ярило до них вернеться.
І буде їстись, і буде питись,
І хміль родючий знов буде витись.
Знов забуяє життя навколо…
Воно ж, як завше, іде по колу.

Знову на коліна всілась пані,
В пазуху красі стромляю ніс.
Я - ловець чуттєвого кохання,
Еротичний ас-мілітарист.

- Милий! Однеси хутчій на небо! -
Шепче мавка й торсає за чуб.
Що ж,- цілую цяцю там де треба,
Вусиками ловко лоскочу.

Можу всяк: сторчма або ізбоку,
Вчився у Амура хтивих поз.
Кажуть, дідуган іще нівроку,
А в алькові - майстер-віртуоз.

Непритома від оргазму в леді,
Від цілунків дяки аж липкий.
Ех, дівчата! К бісу сонних денді,
Ніц не вміють нині хлопаки.

Сексуальні ширяться флюїди,
Линуть ахи й охи в небеса.
А сусід жону свою зобидив,
Спав, негідник, знову у трусах!

Труд амурний - дар, а не розпуста,
Не лінуйся! Спраглих ощаслив!
На городі підросла капуста,
З вирію вернулися бусли.

09.04.2019 р.

Безутішно вертатись туди,
де на тебе ніхто не чекає,
де під снігом вчорашні сліди
заклювала вороняча зграя.

За каштанами люстра ятрить,
а підійдеш — умить обпечешся,
чи обдасть дощ зненацька з гори
крижаною водою з цеберця.

Я не вірю нікому й тобі
більш не вірю, утратив довіру.
То лиш очі твої голубі
дістають хризантеми із прірви.

Зиркнуть, а не дістануться дна —
Обтрусили вітри квітку білу.
Я не знаю чия в тім вина,
що завчасно душа посивіла?

Повернуся і скину зі пліч
Сіру сукню, як тугу з обличчя.
Може, все ж таки, хто віч-на-віч
на таємну вечерю покличе?

07.04.2023р.

Що міг би вдіяти поспіх,
коли в роздумах спочивали думки?
Що б вирішив один день
або одна хвилина.
Одна мить неочікуваного остраху.
Одна секунда смутку й хвилювань.
І вічність тиші,
спокою й вірних бажань.
Забуті радості сліди,
покинуті в минулому думки.
Якби не час був правителем
вимірів буття.
Якби не він був головним
серед рішень життя.
Світ поринав би в сизий обрій.
Складав би в купу спогади,
марно згаяних днів або років.
Як завжди буває в зірок,
коли одна втрачає
своє місце на небі.
Коли вона поступається ним
одній з інших,
зовсім тьмяних зірок.
Одна переміняє іншу,
як день зміняє ніч.
Світанком вкриває небо,
нічного згаслого тепла.
Як все живе стає на варту
тиші й галасу життя.
Згасає вічність,
лиш в споминах лишаючи
нескорену вірність.

08.04.2023

Так прийнято, знаю, рахуючи хвилі, тримаючи міцно штурвал,
На реях вітрила зв’язавши на бурю, зустріти дев’ятий вал.
Я чув та не бачив, як небо здригалось і зорі зривав Саваот,
Як біля лінкору мого капітана, колоною впав кашалот.
В хвості плавниками здіймаючи хвилі, ударив на вистріл гармат,
І небо над нами булатно-фатальне та сонця кривавий гранат.
І все, що сказав, я в картині побачив і в лють виринає фонтан,
Завмерли в стихії свободою волі - я, і мій капітан!


11.06.2019

-Вербниця, Вербниця,
Ще зима повернеться -
Кажуть у народі.
Господній вхід в Єрусалим,
В цей день буває дощ та сніг
І вітряна погода.

Та настрій це не зіпсує,
Адже Великдень настає,
Свято таке величне.
Бо подолавши сметю смерть
Христос воістину воскрес
І жити буде вічно.

2014 р.

Розтривожений бджолами
Абрикосовий цвіт
Обертається колами,
Обсипаючись з віт.
Над хлівами й городами
Він кружляє весь день
Рясно так, що знаходимо
Цвіт у сховках кишень.
Наче сніг, висипаємо
Духовиту цвітінь,
Як шукаємо зграєю
Поза хатою тінь.
09.04.23

За мотивами реальних подій

Нічна несамовита злива
Під ранок збавила ходý.
А потім вітер галасливо
Провокував новý біду.

Накручуючи вкотре швидкість,
Рекордних досягнув висот.
Шалений, наче на підпитку,
Підкинув чергових турбот.

Дерева знищені, покрівлі.
Терпляче зносить їх земля.
Шкода, що деякі будівлі
Стихійного зазнали зла.

Цю панораму войовничу
Зупинить Всесвіту рука.
Зігріє зморені обличчя.
Дісталась днина їм тяжка.

11.03 – 12.03.2023

Стоять і манять тенета,
це теж стежина, та не та.
В останні хоч живеш літа,
але Життя твоя мета.

Відчуй в собі Єрусалим,
щасливим можеш бути з Ним,
твоя ж бо місія проста –
зустрінь в душі, прийми Христа.

08.04.2023р.

Ми знову помилилися, їй-Богу!
Укотре віддали стерно лайну,
а те ліпити кинулось дороги,
що у країну привели війну…

Усе ми ореол йому тулили
(і навіть ті, хто не голосував),
приписували якості та сили,
яких ніколи у житті не мав…

Йому «до бєні» Основні засади,
знущався із закону, як хотів –
попризначав на ключові посади
московських нелюстрованих кротів!

Воно таке обмежено-злостиве,
що жаль даремно марнувати слів,
але не забувайте, хто те диво,
на «трон» руками нашими привів!

Не забуваймо, щирі українці, –
зненацька не мине притуги час,
ніхто не подарує нам гостинця
і Україну не спасе за нас!