Спокійно. Тихо.
У шию дихав.
Світанок скоро.

Шалено. Ніжно.
Цілунок свіжий.
Ти щось говориш.

Нестримно. Марно.
Буває гарно
Зривати квіти.

Мене зриваєш,
Кудись кидаєш,
І знов летіти.

Стебло зігнеться,
В моєму серці
Безмежно пусто.

Листок зів"яне,
В мені не стане
Живого глузду.

Яскраві зорі
У цій love story
Чомусь відсутні.

Бувай здоровий,
Привіт, минуле!
Прощай, майбутнє...


23.04.2010р.

Я люблю по мужицки, я люблю по-простому:
Ты болеешь – мне больно, ты смеешься – я рад.
Не имею я злата, да и нет миллионов,
Но готов разделить с тобой все, чем богат.

Разделить с тобой землю, разделить с тобой небо,
Посмотри на звезду – я тебе подарю.
Улыбнись, дорогая, потому что звезду ту
Назло всем астрономам в честь тебя назову.

Ты прекрасна как ангел, но душою ранима,
Оголенный свой нерв прячешь в жесткости слов.
Только знай, моя милая, ты мной любима,
Что бы ни было с нами, я приду на твой зов.

Я прорвусь сквозь туманы, продерусь сквозь завалы,
Назло бурям и граду я к тебе доберусь
Наплевать мне на ливни, ураганы и шквалы –
Обниму тебя нежно, твою боль заберу.
(19 марта 2010)

Я вырву боль твою зубами,
И высушу глаза губами,
Не дам в отчаяньи уснуть.

Согрею душу, вытру слезы,
Оберегу девичьи грезы,
Позволь в тебя мне заглянуть…

Открой сердечко, дай напиться,
Твоими чувствами упиться,
Помочь тебе найти свой путь…

И разреши в тебя влюбиться,
С Любовью к жизни возродиться,
И в новую Судьбу шагнуть…
(весна 2008)

Как часто мы имеем не любя,
Лишь терпим рядом тех, кто нам не дорог,
В любовь не верим, и без оговорок
Отталкиваем чувства от себя.

Как часто мы имеем не ценя,
А ценим только то, что не имеем.
Завидуем другим, себя жалеем,
В своих проблемах ближнего виня.

Не думая, как просто потерять
Все то, что нам подарено судьбою,
Мы рушим счастье собственной рукою,
Но пробуем осколки подобрать.

Осколки режут пальцы до крови,
И из осколков мы судьбу не склеим.
Но все-таки надежду мы лелеем,
Что не минет и нас огонь любви.
(июнь 2009)

В этом бешенном ритме
Сумасшедшего мира
Ты летишь, как комета,
Отметая кумиров.

Ты не стонешь. Ты бьешься
До последнего вздоха.
Ты не веришь друзьям,
Ожидая подвоха.

Абсолютно один
В этом веке маразма,
Сам себе господин
В балагане соблазнов.

Ты стремишься к вершине,
Упиваясь победой.
Отрицаешь любовь,
Заменяя монетой.

Отвергаешь условности,
Пряча улыбку.
Ты хмельной от свободы,
Не прощаешь ошибки

И не знаешь пощады.
Ты жесток, как воитель,
Ты проходишь как танк,
Чьих-то судеб крушитель.

Оглянуться не хочешь,
Тебе не за чем жалость.
Всё вперед и вперед,
Отметая усталость.

Закаленный в боях,
Гордый рыцарь баталий,
Одинокий как волк,
Без ненужных деталей…

Но закончится день.
В тишине кабинета
Остаешься один,
Ожидая ответа

На вопрос – В чем же смысл?
Для чего ты бунтуешь,
А не ищешь покой?
За кого ты воюешь?

Разбередится сердце,
Не улягутся страсти.
Будешь биться об стену,
Разорвешься на части,

Но ответ не найдешь,
И себя изломаешь,
Потому что один…
Сам себя не обманешь……
(октябрь 2007)

Весільно-біло розлились сади,
Вдяглась земля у пелюсткову повінь.
Вінчає світ однині й назавжди
Одвічний гімн відродження й любові.

А що роки?! – Лиш кола по воді.
Перебіжать. І знову юнь над плесом!
І ми з тобою знову молоді,
Як ця весна. Як всі наступні весни.

Моя тиша нічна
В небесах одізветься
Хоч вона і сумна,
Та за мною плететься.

В глибині сум очей
Не тривожить зізнанням,
Не пройде, не мине,
Не залишить останнім.

І не видна блакить,
Не ясна сторона
Моя тиша нічна,
Ти для мене одна.

Коли ранок прийде
Й ранить променем світла,
Моя тиша піде
Просто так, непомітно.

Але поки все спить
Моя тиша - останнє,
Що зі мною піде
По шляху, до єднання!

2010 рік

…Один раз в рік навідуємо мертвих,
І, жадібно шукаючи живих,
Встеляємо могили рідних – жертва…
А поміж себе – кілька слів, сухих, черствих…

«…Привіт… Як справи?... Як життя?... Робота?… Діти?..», -
Літа летять… Вже й багатьох не впізнаєш…
Йдуть однокласники з життя посеред літа…
Четверте літо коло батька тут стаєш…

…І сльози суму миють душу, ніби миро…
І ти безсилу мову з Господом ведеш:
- Земля… Єдине, те, що нас усіх примирить…
Із неї вийшов… Що ж, у землю ти й підеш…

…Один раз в рік навідуємо мертвих,
Які збирають в купу нас усіх, живих…
Яйце зім’яте на могилі батька – жертва…
І посвіжішало за рік могил, нових…

Кумпала Вір,
с. Поляхова, 11.04.2010 року

Котить з-за горба
Кішечка ряба
Прямо у ставок
Свіжий колобок..

Щоб охолодить(!)

Колобок пала!
Лапки попекла...
Слізки-кап та кап
До бідненьких лап..

Ой! Пече.. щемить..

В воду полетів..
На латаття сів..
Жабок розлякав..
Глузувати став...

Та ще й..гиготить..

Я йшов тобі назустріч та не знав,
що надіп’ю кохання, мов отрути…
А зорі так спадали поміж трав –
я дотепер не можу їх забути.

Приворожила ти мене.
Приворожила ти.
Навчила жити кожним днем.
Навчила дихати.
Приворожила ти мене,
І я не втримався.
П’янким медам твоїх долонь
навік довірився.

Ти йшов мені назустріч. Дощ ішов...
Та я очей твоїх не оминула.
Як добре те, що ти мене знайшов.
Я казкою у погляд твій пірнула.

Приворожила я тебе.
Приворожила я.
Зірки спадали із небес.
Цвіли ожиною.
Приворожила я тебе
зірками-мріями.
І ми з тобою в казку ту
удвох повірили.

Щоденно Богу дякую за нас.
За кожен погляд, кожен рух і подих.
Кохання підкоряє світ і час,
бо ти в мені щоденно сонцем сходиш.

Я дикий звір, я топчу анемони,
не гість, а зайда у садах весни.
І не до слів чи пишних церемоній –
мені би просто розгадати сни.

Бо простягаю руки не за тими,
хто б допоміг здолати біль і страх.
Під дулом мого фотооб’єктива
згоряють зграї квітів і комах.

Маленьке тіло зломленої квітки
зцілю – заплачу, зацілую вщерть.
Я дивний звір, бо пам’ятаю звідкись
таке незрозуміле слово «смерть».

Прибой.

Волна сознания привольна.
Дрейфуй, желание "любить"!
Пренебрегая словом "больно",
ты за любовь готов убить?
И за себя не отвечая,
а за других разинув пасть,
твой рок души в тебе не чает,
но порешить решает – сласть.
Что поцелуй – одно мгновеньє.
Душе лететь, играясь тенью
травы, как приговор, сухой.

Отбой, прибой,
отпой.

22 Апреля 2010

Стоїть душа під зорепадом мрій,
Вона вдивляється у вечір синіми очима.
Навкруг панує тиша, дивний спокій.
Лиши хоч зараз те, що маєш за плечима.

Забудь на мить..,забудь і усміхнись.
Я обіцяла - вірш не буде плакать.
Згуби буденність сіру й схаменись!
А все ж, в сльозах не можна довго плавать...

Та знаю...знаю...Добре.., тільки часом.
Та й то, коли одна, на самоті,
Коли набриднуть сірих днів гримаси
І хочеться топитись в простоті.

Тоді вже так, тоді вже, справді, можна
Побуть одній, щоб світ тебе забув.
І кожен вірш, строфа знайома кожна,
І кожен спогад по клавішах загув.

Ой, вибач...вибач, я забула...знов.
Я обіцяла - вірш не буде плакать.
Беріз послухай, тиху музику розмов
І їм весь смуток спробуй передать.

Сама ж засяй, лети назустріч долі!
Іронії засмійся у лице.
Було в житті і суму вже доволі,
ПОРА СМІЯТИСЬ - пам"ятай про це.

На грязных карманах – рассыпанные междометья…
От звучных осколков – свинцово-стеклянных начал…
Ждала не последняя. Только (по записи) третья…
Её имитацией кто-то уже называл…

На грустных улыбках – горчат пришивные цепочки…
Над нитью волос – ослепительно-громкий декор…
Разительным грохотом… Крик… Фурнитурная строчка…
Отделкой (стекольной), наверно, зовут до сих пор…

Потёртость камней - от искусственных бликов недели…
На выход: крылом задевает (внизу) журавлей…
Не крылья – а вставки… Приклеянностью заблестели
На выцветшей коже (её или даже моей)…
2010 год

Я повернулась з цього бою на щиті.
Отак ганебно я покинула війну,
змінивши лати на тісну труну
і ймення - на табличку на хресті.

Торкни струну - почуєш голос мій,
гуляй босоніж полем бою зранку,
пий мою душу - кави філіжанку,
і мою кров - вино червоне - пий.
Я повернусь росою на світанку...
О як ганебно я лишила бій!
2006р.

Розлука стука у долонях
Нам набридає слово й погляд
Дратує думка і причина,
Бо кричимо ми хто-зна чого.

Руйнуються наші оселі,
А ми всі ніжні та веселі
Проблеми власні забуваєм,
Бо знаєм все колись прощаєм.

Чому розмірені стандарти
Таки дратують нас одварто
Чому сумуємо за днями
Коли нам сонце посміхалось.

І знову слово в серце ранить
І груди десь ножем штрикає
Ми сваримось так часто на коханих
Нам лекше мабуть так на серці стане.

Образи радо посилаєм,
А в душу ж, то ніхто не заглядає,
Як плаче серце ,кровью обтікає
Й здається ось і вирветься, озветься.

Воно б сказало: "Нащо ти женився, якщо ти скоро розлучився"
Невже немає в нас терпіння
Ні солідарності й коріння?

А ще ми любимо такую моду,
Що як з калясочкою ходим,
То вся краса в нас виглядає,
І звем гламурною ми знаєм.

Ми кричимо на своїх діток
І п'ємо пиво чи вино ми радо
Коли гойдаємо малятко
То це ж хіба такая мама?

Вона на нього руку піднімає
Й сволотою дитину називає
Та чи задумується вона та жінка,
Що коли виросте дитинка
То так назве свою матусю.

Ми покидаємо сім'ю
Ми ходимо всі по коханках,
Бо жінка нам така погана?

Жінки в нас ходять по коханцях,
Бо всі чоловіки ...?

То, що ж чекає на нас люди?
Й для чого ми вже жити будем?

Про, що сумують твої очі
Чи може спогадом щоночі
Вони шукають щастя-світ.

Про, що мовчать твої зізнання,
Бо дивним спогадом єднання
Вони блукають у тобі.

Про, що не скажуть твої губи
Й чому душа боліти буде
Нас поєднає назавжди.

Про, що нескаже твоє серце
Тому, що біль в тобі озветься
Візьме в полон усі думки
Й залишить спогади-сліди.

Про, що сумують твої очі,
Бо знову сльозами-дівочі
Застелено рясним дощем.

Та скоро вже усе минає
І біль, страждання все зникає,
Бо поруч ти ідеш за руку,
Щоб вгамувати мою муку.

Пригадуєш багато років тому
невинний поцілунок у щоку?
Я вас нікуди більш не відпущу, —
сказала я бездумно-безсоромно.
А ти зостався. Не оторопів.
Не відсахнувся і не схаменувся.
Довкола цілий світ перевернувся,
бо кожен з нас, мабуть, цього хотів.
Сьогодні я усе тобі прощу.
Ти неодмінно це відчуєш.
О як за мною гірко ти сумуєш!
О як тебе я знов не відпущу!..
2006

В чужому краї шукати раю - справа невдячна,
Без сили волі іти у гори - так необачно,
Не вмієш плавать - не варто навіть лізти у воду,
В бою програв ти - не слід чекати на нагороду...

Гарячий вітер печаль всю витре із серця твого,
Весняна повінь підкаже - хто він, яка дорога
Веде що щастя, яким ти ніччю так любиш снити,
Веде до раю, в якім одвічно двері відкриті.

А якщо навіть у мить відчАю утратиш віру -
Все ж прийде сонце в твоє віконце теплом безмірним.
У кожнім кроці, у кожнім злеті - гартуєш душу,
Вогонь у серці - вогонь любові - горить все дужче!...
22.04.2010р.

Думки, думки, лише сумні думки
Рояться, наче бджоли в день весняний.
Одні – змирись і тихо відпусти,
А другі - дай ще шанс йому останній.
Той шанс останнім був уже не раз,
Розбилися надії й сподівання.
Та ще жевріє іскорка одна,
Яку ми називаємо - кохання.
Невже сліпе воно настільки, не збагну,
Невже терпіння без кінця і краю.
Я злюсь на себе, я себе корю,
І знову й знов, надіючись прощаю.

2009р.

У небі - сонце,
У серці - Моцарт.
Іду на фініш.

У тиші - вічність,
А щастя - в січні.
Куди ти плинеш?

У морі - якір,
У полі - маки.
Межі немає.

У вІршах - осінь,
Весна - у прозі.
І ти зникаєш.

Куди й для чого?
У сни до кого?
Мені ж погано!

Коли ідеш ти,
То йди нарешті!
Нехай не стане...

Слова - не гроші,
А ти хороший
Тих слів шкодуєш.

Слова на вітер,
Зумій пустити
Нехай подує.

Я вже не буду
Чекати чуда
Як сонця в небі.

Радій зізнанню,
Бо я востаннє
Пишу про тебе.

22.04.2010р.

У наших серцях - згасла тінь.
У наших очах -розгорівся біль.
На наших вустах -образи і сум.
У наших руках -кров та бруд.

Темна межа, від щасливої долі,
в руці цигарка й краплина волі.
Земля залита кров’ю від болі,
Нам залишається чекати...Годі!

Можна мовчати, можна кричати,
серцю, від нас, допомоги чекати.
Хто ж міг знати, що сонце від крові,
теж затухає, як очі від болю.
Губи німіють, очі темніють,
десь, може нас, теж розуміють.
Темна земля прийме родину,
Кров’ю батьків нагодує дитину.

У темній землі, схован страх,
У чорних очах –біль та жах.
В руці темний сум і пляшка вина.
Війна йде і я одна.
Можливо ножем можна вигнати страх.
Усіми думками зруйнувати дах.
Тикнути пальцем в невинну людину,
Що б випити кров, ми ж всі вампіри!

Київ
2010 Р.

Ти, більше не прийдеш.Чому я так сумую?
Чому у своїх снах, вуста твої малюю?

Ти, більше не прийдеш.Чому тебе чекаю?
Гойдаючи колиску в вікно я споглядаю.

Ні, більше не прийдеш. І сльозі душу ранять,
мені, хоча б в останнє, торкнутися тебе.

Чому ж ти не ідеш?Чи може все забулось,
а спогади торкнулісь лиш мого серця, так?

Коли вже ти прийдеш?Не маю більше сили,
втрачаю я надію, я ж так тебе люблю!

Та знову ти підеш. Ненавидіти буду,
а потім, все забуду, й чекатиму тебе.

Київ
2010р.

Схематика доволі небезпечна –
Ти. –Я. – Вагання. – Пошук. – Перебір.
Скажи, котра із ланок є доречна?
Котра завада – причаївся звір?

Котра зі схем однаково фатальна:
Ти. – Я. – Самотність. – Спокій. – Серця шал?
Ускладнюю?.. Не мисли тривіально! –
Незчуєшся – зажебрає душа.(!)

Незчуєшся – і роки пролетіли!
Незчуєшся – і в скронях сивина…
А ми були …Таки чогось хотіли…
...

Списані долі, закриті в конверті,
Я не читатиму щастя чужого,
Я не відверта тобі, як уперта,
Це і навмисно і так випадково.
Я не поема, що ти прочитаєш,
І не прихована дивним підтекстом,
Але якщо ти мене зачекаєш,
Нас неодмінно читатимуть решта.

Спалені рештки того, що в конвертах,
Марку наклеїла в зошит на пам’ять,
В серці написана кожна адреса
Нашого терпко-цукрового раю.
Казка написана дуже двояко,
І на розсудливість слів не лишилось,
Якщо тебе зачекаю я раптом,
Значить в конверті не ми загубились.
2010

Дыхание ветра безоблачным утром
Сменяет надежду теплом и уютом,
И солнечным небом желает успеха
Забывчивым людям в железных доспехах.

Куда, не идти, и куда не стремиться,
Тебя ожидают те самые лица,
И может в мгновение так показаться,
Что каждый рождается только сражаться.

Дыхание ветра безоблачным утром
Смеется над прежним замысленным духом,
Стирает надежды и строит догадки
Для тех, кто хотел показаться загадкой.
2010

Хочу розради далекого вітру,
Сизого диму спокійної втіхи,
Де божеволіють легко за віру,
Де розпинають ображене лихо.

Ні, не тримайтесь за мене руками,
Я не підвищую Вашого світла,
Я не старатимусь легко і пряно,
Пити нектару із Вашого цвіту.

Тихо піду, і не буду питатись,
Буду любити, а в очі – мовчати,
Щоб не будити розплакані хмари,
Щоби від щастя свого не зламатись.
2010

Сумувала весна, у зажурі за суконьку смикала,
І росою сльозини текли на поснулі світи...
Іще вчора сама проганяла морози і віхолу,
А сьогодні вже їй доведеться за обрій піти...

Сумувала весна, прикрашала волоссячко зеленню,
Зігрівала і пестила миле, мале кошеня,
Її час відлітав, а лишитися довше не велено,
І прощалася з лісом, і йшла десь у світ навмання...

І ніхто не окликне, не спинить, і постать забудеться,
Тільки пролісок якось у травах на згадку мигне,
А весна буде йти по зелених, замріяних вулицях,
А за нею – пригріте кошатко – частинка мене...

2010

Лишились на довгу пам'ять
Осінні прозорі листи
Прошиті дощами рани
І промиті річками мости.

Далеко там де очі ховались,
Де писались сюжети життя
Пробігли дощі і тумани
Де лишилась доля моя…

Лишились на довгу пам'ять
Кораблі з повітря і диму
Лишились рубці і рани
Вірші прочитані дивом…

Далеко де відстань під небом
Де острів печалі пустий
Тролейбус стоїть і чекає
Пише осінні прозорі листи…

Колись прочитаєш мовчання
Колись пронесешся у сон
Лишилось на пам'ять кохання
Згадаєш… я був лиш Ніхто…

Лишились на довгу пам'ять
Осінні далекі міста
Я прикрив рани руками
І під небом самотній літав…

Далеко там де очі ховались,
Де писались сюжети життя
Пробігли дощі і тумани
Вірші залишила доля моя…

Не треба винуватити сусіда.
Не треба проклинать свою старшину.
Твоя нездатність повна до свободи –
Приниження постійная причина.

Ти можеш тільки бігать в гайдамаках
І захалявним різать без розбору,
А ще писать прошенія й доноси,
Звиваючись від почуття покори.

Миршавий раб або сердюк пихатий –
Оце твій стан, про інше брешуть рими.
Ти мав можливість бути сам собою,
Та знов шукаєш чи Москви чи Риму.

Тож не жалійся на убоге їдло,
Не хлипай, що ногою відштовхнули.
Ти вкотре вже себе відчув холопом
І повернувся у своє минуле.

Радійте, наші старики –
пенсії підняли,
з лихої злодія руки –
на один «процент».
І проценту завдяки
злодій і міняйли
розумнішають таки.
Говоріть про це.
Як свої багатії
з вами поділились,
у святому житії
за народ молились,
як підете на базар,
купите морквину,
як прем’єр – отой Хазар
любить Україну.

Ярина Тимош

2010-04-19

не клади під ноги цілий світ,
це в наш час занадто не доречно!
погляди, що дивляться на схід
бачуть тільки простір в безкінечність...
і поля хвилюються під крок,
губить листя жовте яворина...
в тебе будуть сотні ще жінок,
ти ж іще не бог, ти лиш людина!
із троянд ти викладеш серця,
не одній, не раз, ненапрощання...
та не скажеш жодній з них слова,
щирі, про незаймане кохання...
не клади під ноги цілий світ,
бо в ногах йому таки не місце.
ти ж не принц, ти тільки но пастух,
дай трояндам ще своє відцвісти...

А ніч така в зірках, неначе в перлах.
А ти шукаєш щастя в міражах
І кажеш, - ця земля тобі чужа…
Вони ж в тобі - твій рай і твоє пекло.

на ламких пасмах тону,
фіолетово-лагідні сни.
розвіваючи мить світанкову
вечір палить ліхтарні квітки.
забусковіли тишею вікна,
на траву умостилась роса...
твоя мова занадто тендітна,
ти сьогодні занадто сумна...
може вітер занадто холодний?
а можливо тобі щось болить?
погляд надто тепер не природний,
більше в ньому ніщо не горить...
замовчали блаватні пороги
хвилі твоїх зівялих зінниць.
хоч на мить, усміхнись, моя доле,
і послухай, як небо бринить!
на ламких пасмах мідного тону,
фіолетово-лагідні сни...
я не хочу звільнятись з полону
того блиску твоєї краси.

Пливе асвальт, мов ріки під грозою...
паркани і автівки злиті в фон,
і сяє наче мить над головою
ліхтар, а може сонце в ясний тон.
і щось пульсує в скронях, бє у груди,
імя чиєсь викреслює із дум.
бреду шукати ранку ще в нікуди,
так якось стримано розвіювати сум.
дорога завилася надто різко,
а може мої ноги вже не ті...
та факт, що підімною вяле листя,
а надімною зорі, мов у сні.
яка краса! які незрячі барви!
якась там кількість спирту у крові...
в сузірях хтось читає людські карни
а я й не розберу слова свої!
калюжа, трохи пилу, люк та липа...
романтика незайманих доріг!
про щось шепоче тиша говірлива,
й туман на ноги відблиском наліг.
пливу, іду,повзу,біжу...не знаю...
чи надто швидко, може навпаки?
обіймами автобуси стрічаю,
щоб на капоті вбити всі думки...
яке життя! неначе мармуляда!
спочатко солодко, а потім нудить дух!
я б краще імені твого не знала,
тоді б не знала присмаку недуг

І небо, що не має берегів.
І сонце, що весь день не знає втоми.
І рухи вітру вільні і благі.
І спогади, солодкі до оскоми.

Для тебе ця усміхнена весна
Таким незвичним цвітом розквітає.
Нехай у тебе буду я одна,
Бо й моє серце інших не бажає.

І пісня, що колискою стає.
І ранки, ввік яким не віддзвеніти.
Усе чим я живу, що в мене є –
Тобі дарую - лиш одному в світі.

Я знаю: в чудо
Хороші люди
Ще досі вірять.

Я знаю: треба,
В чужому небі
Шукати мрію.

Я знаю: вітер
Печалі витер
І став питати

Чому я досі
Шукаю осінь
В твоїй кімнаті.

Я знаю: ріки,
Для того тільки -
Перепливати.

Я знаю: гори,
Стоять для того,
Щоб їх долати.

Я знаю : двері,
Усі відкриєш
До свого раю.

Я знаю: в тебе
Є дивна сила.
А ти це знаєш?

21.04.2010р.

Промінням
cонячно-пекучим
доторком
трепетно-жагучим
зливою
свіжо-звабливою
осінню
ранньо-цнотливою
ввійшов ти
у душу мою
позбавив
її спокою
змайстрував собі там оберіг
відганяв звідти всіх перехожих
без вибору
без винятку
усіх
мов зіницю ока беріг
і зализував рани болючі
дарував хризантеми пахучі
вони пахли чомусь медами
вони завжди як спогад між нами
.........................................................
квіткою
пізньо-осінньою
зливою
звіжо-звабливою
долею
диво-примхливою
ввійшов ти
у душу мою
позбавив
її спокою.
2006

Така ніжна гаряча і рідна,
Кров кипить, як гарячий струмок,
Від вітрів і від гроз непохитна,
Любов, наче волі ковток.
Вона так увірвалась у серце,
Аж солоні сльози з очей,
Вона душу мою полонила,
І жахіття безсонних ночей.
Ти відверто мене уникаєш,
Я кохання тобі віддала,
Та ти ницо його ламаєш,
Не діждусь я від тебе тепла.
Двері міцно закриті на завжди,
Ключа ти мені так і не дав,
Я люблю тебе сильно, без тями,
А ти мені життя поламав.

Ти вела мене за руку,
У цей світ і у життя,
Відчувавши болі муку,
Ти дала мені буття.
Найдорожче дарувала,
І в буденні негаразди,
Ти святой для мене стала,
Доброй феєю із казки.
Я люблю твій голос ніжний,
Я твій запах пам`ятаю,
І коли мені самотньо,
Я твій номер набираю.
Коли гірко на душі,
Хочу плакати шалено,
Твої очі я згадаю,
І загоять вони рани.
Ти моя гордая птаха,
Що у небі тім кружляє,
І мене як пташеня,
Під крилом своїм ховаєш.
Мамо, вибач за помилки,
За слова які казала,
За ті сльози що тихенько,
У ніч темну проливала.
Я люблю тебе так сильно,
Як ріка об камінь б`ється,
Як від галасу гучного,
Луна в темряві озветься.
Ти для мене найдорожча,
Ти як промінь сонця мій,
Я люблю тебе так сильно!
Мене усмішкой зігрій.

Я ж жінка, в мене є відвага,
Мій козир інтуїція очей,
А головна моя розвага,
В недоспаних моїх ночей.
Ти не сховаєш почуття від мене,
І сам не розумієш коли ти
В коханні зізнаєшся щиро,
Мовляючи слова з темноти.
Я дівчина, я вмію розуміти,
Про почуття мене ти не одуриш,
І що мені з тобою по робити,
Ти ж не мене, себе ти дуриш.
Я знаю що в тебе на серці,
Для цього досить в очі зазирнути,
Кохання щире, та його ховаєш,
І таке сильне, можна потонути.
Я ж жінка, в мене є відвага,
Мій козир інтуїція думок,
Тобі потрібно лиш зізнатись,
Вирвати з душі болю комок.

Она ходила слепыми шагами,
Она искала пустоту сердец,
И на пути моем постала,
Нашла что нужно, наконец.

Зашла тихонько в саму душу,
Так незаметно, как то враз,
И полонила мою сущность,
И подарила мне блеск глаз.

Любить я стала и ослабла,
Я стала слабой пред тобой,
А на дворе весна настала,
И распалила вновь любовь.

И я с ума потом сходила,
И по ночам рыдала вспять,
Я же любила, так любила,
И не могла любовь унять.

Но слабость была непогрешна,
Её лекарством одолел,
Ты просто мне испачкал душу,
И этим вылечить сумел.

Как крылья птица поднимает,
Я поднимусь на пьедестал,
Теперь по правилам сыграем,
А может ты уже устал?

Может, заплачешь в койке ночью?
Или удавишься слезой?
Я победила, знаю точно,
К тебе любовь пришла грозой.

Теперь, над кем смеялся раньше,
Уйти смогла тебя влюбив,
И чувство, но уже без фальши,
Тебе оставив, подарив

Уйду. И буду наслаждаться,
Как ты страдаешь с далека,
Пускай тебе будет казаться,
Что я сурова, я жестка.

Мою любовь зло переменит,
Но чувство, то ещё живет,
Её ненависть изменит,
Но ведь она не пропадет.

Я буду дальше ждать терпенья,
Любить, в себе тая обман,
И как сказали б англичане:
My life, my love always for One.

Питаєш втретє:
"Ну як ти? Де ти?".
А я далеко.

В вогні згораю,
В моєму раї
Сьогодні пекло.

Дивлюсь на сонце,
Мені здалося,
Фінал підходить.

Для когось рідна,
Комусь потрібна
Моя свобода.

Скували міцно,
Весною в квітні,
Мене кайдани.

Не плачу зовсім,
Бо скоро осінь
В душі настане.

Згоріли крила,
Життя навчило:
"Тримай закритим

Холодне серце,
Нехай не рветься
Когось любити".

Ховаю вкотре,
Я очі мокрі.
Бо сльози мучать.

А ти питаєш:
"Куди літала?"
Напевно скучив.



21.04.2010р.

І що тобі мої п’янкі слова?
На хліб не покладеш, борщу не звариш.
В городі не картопля, а трава.
Та навіть сварка – то умовно сварка:
Слова, слова. Нема, щоб по-людськи
Пательнею з розмаху межі очі.
Спливають водогоново роки,
А я не торбинки, а вірші строчу.
І на добро грошей не бережу,
Шпалер не хочу чорних в позолоті
І жовто-бірюзовий абажур –
Не у буденній і простій турботі.
То в Київ подалась на фестиваль,
А вдома діти, і свиня, і кури.
Замість білити хату і підвал
Книжки читаю. Хоч би перекури!
А то розумна, аж у слід плюють
Не тільки хазяйки, але й ледачі.
Я бачу, що в собі тримаєш лють,
бо що узяв, оте щодня і бачиш...
То видердась на дах у глупу ніч,
То ночувати в скирту заманила...
Ти б краще гаркнув, щоб топила піч,
Схопився за сокиру або вила...
Але натомість мовчки йдеш у хлів
І пораєш, і дітям треш під носом,
Без нарікань і нехороших слів,
а потім вірші почитати просиш...
20.04.2010р.

Гаптувало сонце тіні,
Вітерець в кущах дрімав,
А в госпóді солов’їній
Тьохи хтось порозсипав...
Як зібрати? Бідолаха
Ледве встиг спіймати «Цьух!»,
А два інших – від невдахи:
Чуба смичуть вітерцю.
Розкотились вередливо,
Ніби соя чи горох,
Непокірні, сперечливі
Пісні «Ті-рр», «Ці-цьух» та «Тьох!»
...Полягали спати тіні.
Сни гойдає вітерець...
А в господі солов'їній
Ловлять нотки “до”, “мі”, “ре”...
2006 р.

Пам'яті Івана Франка

Доки кадітимуть димами
обійстя на землі моїй,
допоки засвіток росяний
зволожує дощів сувій, –
пригублюватись будуть гуки
передвечірні, запашні,
і бачитись матусі руки
натомлені ( в миттєвім сні!),
з життям, закоханим у рути
й настояним на полинах,
мізерних радощах та скруті –
не втратить Україна шлях!
2008 р.

Лабіринти сну – тимчасове спасіння.
На сніданок – кави гіркуватий сум,
Тягучий щем, як ковток прозріння,
До обіду - комплекс зі зболілих дум.

Час зриває із рани бинти зашкарублі,
Мастить маззю веселих (напевно) подій,
Витирає із мозку набридливі дублі,
І солону росу ніжно стріпує з вій.

А, якщо, не було того жаху прощання?
І немає, насправді, ніяких небес…
Вони поряд, а ми їм – уперте страждання.
Відхрестились живі від відвертих чудес.
2010

цікава штука оті без рими, як-як? – верлібри -
тонкі джерела, чудні рингтони в режимі вібро.
вловити складно - перетікають дими ефірні,
і вислизають тобі зі жмені, як дике пір’я.

вірші класичні - прості, ритмічні і зрозумілі,
на риму сперлась душа надійно, спокійно тілу.
шукала диво - верлібросхилом ото блукала -
аби відчути у власній шкурі щось небувале:

і ніби просто, і ніби складно, і магнетично,
і так і тягне пером діткнути світи незвичні –
ставай навшпиньки, води рукою -і пальцем в небо,
і не дістати!..-
ходити – мало, літати треба...


2010 р.

Піти чи залишитися? Не знає день.
Колишучи в долонях світло світу,
до сну готує Сонця жовту кулю,
що в неба безмірі поволі гасне.

Мереживом тонким останній промінь
стікає густо по стіні холодній,
прозоро, в’язко медом омиває,
самотню діву, що тепла не знала.

Минає. Тихне. Гасне. Витікає
крізь пальці тінь імен забутих.
Вже більше не шукаю суті.
Мовчу і слухаю майбутнє,
складаючи думки в молитву
до неба сонного:

“Пошли любові справжньої...
Хоч крихту...”.

Сидячі в електронних почварах,
ми втікали від себе по житу
й квітка сонця згасала у хмарах,
сонця першого людського світу.

Жито квітнуло чимсь потойбічним,
як зелене волосся русалок,
а попереду астрологічно
сонця мрів недостиглий аналог.

На зелену планету сідали,
бурштинові розсунувши далі,
й, ще в скафандрах, жита засівали,
щоб сонцям лік провадити далі.