Ти схожий на сонце, ти — моє осоння.
Ти мій сизокрилий, досвідчений птах.
Свідомо приходиш у моє безсоння
І десь підсвідомо блукаєш у снах.

Ти — легітний вітер, легкий і приємний,
Ти простір блакитний у сірім тумані.
Твій погляд глибокий і трішки непевний,
Він душу підносить, він серце дурманить.

Ти гріх мій, ти сповідь, ти будень і свято.
Світліший за світло, ясніший за день.
Шляхетний, як батько і добрий, як мати,
Ти казка казок і ти пісня пісень.
1995

…Суботній день, як мить, мине…
Настане ніч і ти заснеш…
І ти побачиш уві сні чарівний сон:
Горять вогні…

…І я до тебе притулюсь,
У мене є для тебе блюз…
Таке буває з нами тільки на весні…

…Чарівний сон…
Чарівна ніч…
Чарівний блюз
І чарівні вогні…
Моя любове, не промов до мене «Ні…»

…Поміж дзвіниць, мостів і площ,
Блукає ніч, а з нею дощ…
Чиїсь сліди танцюють кола на воді,
На зло біді…

…А я шепчу тобі «люблю…»
І віддаю тобі свій блюз…
І в нас з тобою все, як вперше, як тоді…

…Чарівний сон…
Чарівна ніч…
Чарівний блюз
І чарівні вогні…
Моя любове, не промов до мене «Ні…»

Кумпала Вір, 28-30.03.2010 року,
м. Хмельницький

…Ми живемо до тих пір, допоки у нас є надія…
…Наприклад, на радісне завтра…
…Надія, наприклад, на те,
Що наші невдачі чи наші проблеми – пусте…
…Що нам, врешті-решт, пощастить, і настане той час,
Коли діточки наші житимуть краще за нас…

…Надія на щось… Як легко, приємно і просто…
…Це кінь, що виносить твій дух за тривимірний простір…
…Можливо, це те, що ворушить мурашник життя?...
…Безсмертна Надія – Закон всіх законів Буття?…

…Отак і живе більшість з нас, далебі, золотими надіями…
…Мабуть, надія – таке ремесло, яким ми усі володіємо…
…Знак – Благовіщення – дощ, перший дощ на весні…
…Маю надію, що смерть жде мене уві сні…

Кумпала Вір, 07.04.2010 року,
м. Хмельницький

…Мені все одно, як ти будеш молитись до мене,
Так, як моляться зараз, чи так, як молились колись…
Я і так вже багато сказав, та для тебе… Йой, нене,
Краще вір, так, як віриш, і так, як умієш, молись….

…Ти шукаєш мене… О, ти думаєш – істина – в храмі,
У новому, який, на руїнах старого зведеш…
Я скажу тобі ще раз: невігласе, істина – в Брамі,
В тій, з якої ти вийшов, у тій, у яку ти підеш…

…В цій кошарі, багато овець, ця кошара, як Небо…
Але тільки одна з цих заблудлих овечок – твоя…
Та, що пнеться за світлом, як сонях, з-за пазухи в тебе…
Це – душа твоя, дурню, твоє, необрізане «Я»…

…Є у мене надія: ти станеш, нарешті, прозорим…
І останній твій гріх, відгорить, затріщавши, як хмиз…
Ми удвох – розминемось, навхрест, ніби радість і горе….
Ти – здіймаючись вгору, а я, спотикаючись, вниз…



Кумпала Вір,
01.04.2010 року, м. Хмельницький

…Були часи, я називав тебе Христом…
Були часи, я називав тебе Дажбогом…
Тепер я з’єдную два береги мостом,
Збиваючи до крові босі ноги…

…Бо, від Христа ховаючись у хащах,
Я добував в Єрусалимі Гріб Господній…
Або, роздмухуючи Пекла чорну пащу,
Палив по селах відьом-дів в подертім споднім…

…А, потопивши у Дніпрі своїх кумирів,
На сльозах капищ, у церквах, моливсь до скону…
А, розговівшись, позирав, як сохне миро,
На десятиною вгодованих іконах…

…А потім взяв і розділився на обряди…
Заговорив через пророків, звів канон…
Мені б у власній хаті дати раду,
Та я – «страждав», і ніби воду, пив вино…

…І ось тепер я, християнин чи язичник,
Мабуть, змирившись, все звалив в єдиний стос…
Бо на Великдень за столом ютяться звично,
І крашанки, і паска, і Христос…

…Тому бинтуй мої, до крові збиті ноги,
Бинтами з плащаниць, хоругв, знамен…
Бо я живу в часи, в які я молюсь Богу –
Одному, вищому від будь-яких імен!...

Кумпала Вір,
23.02.2010 року,
м. Хмельницький

Как привокзальный ребенок мусолит пряник
поднятый с неба (а кто тут ему подаст?).
Время пришествия светится на экране
очень напоминающем иконостас.

Линия жизни на липкой его ладони,
влажной и бледной, еле скрывающей дрожь, -
жизнь бесконечна, да только судьба обломит
мерою из сухарей, переживших рожь.

Мчатся составы туда, где белеет парус,
борозды грубо высушивают ладонь.
Осень, похожа на рыжий двойной Икарус,
ездит, насилуя песенку под гармонь:

мол, день рожденья, и прочее, к сожаленью.
Радости всей-то – гармошка у старика.
Жалкий ребенок по жизни узкоколейной
едет, в ладошке зажав коренной сухарь.

Шовкова сукня і лілеї білі...
Зима..Всюди холодні заметілі...
Вона іде із квітами в руках;
Із неба сніг і сльози на очах...
Він не прийшов, але вона не ждала..
Він обманув, але цього вона чекала...
Він вже забув як палко полюбив,
Як серце в ній і душу загубив...
А завірюха стогне й сніг здіймає...
Вона ж і досі ще його кохає...
Вона ще й досі вірить в ту любов,
І думає, що він вернеться знов...
Лілеї білі падають додолу...
Кружляють із сніжинками по колу...
У серці крик...душа шалено грає...
Вона мовчить...вона його кохає...
2008р.

Не плач, не бійся, не мовчи,
Від болю голосно кричи,
Не бійся просто полюбити,
На думку інших всіх - забити!!
Не бійся жити і кохати,
Своє життя в руках тримати,
Не комплексуй, вмій гідно жити,
Себе,таку як є, любити.
Собою завжди будь в усьому -
Ніколи не соромся цього!
Собою будь будь-де й коли:
Кохай, борись, живи, люби!!
Іди вперед, не переймайся,
Ні перед чим не зупиняйся,
Не бійся плакати, кричати,
А бійся під час мук мовчати,
Люби себе завжди такою:
Щасливою і молодою,
Люби себе й усіх люби,
Собою будь будь-де й коли))))))

Де Ти? Я так до Тебе хочу...
Моє життя пусте й німе...
Тобі щодня усе шепочу
І віри шлях мене веде...
Ти там, на небі, серед щастя,
Між янголят і між людей...
Моє життя – це чорні масті...
Та сліз не видно з-під очей...
Я знаю, Ти мене чекаєш...
Як кожного посеред нас...
Теплом своїм Ти зігріваєш
І нам даруєш світлий час...
Прости нам, ми не гідні цього...
Ми лиш мурашки на землі...
Ми тіні тих, хто був до цього
Їхнім шляхом нам треба йти...
Ти ж знаєш, ми у Тебе вірим...
У Твої вчинки і слова...
У ніг Твоїх вся Україна...
Та що там...навіть вся Земля...
Ти милосердний до прокляття,
Ти віриш всім єством у нас...
Твоя наснага і завзяття
Дарують нам цей довгий час..
А потім ми йдемо до Тебе...
В Твої обійми, вічний шлях..
Прощення молимо у неба
Й несем гріхи в своїх руках..
І Ти їх щиро пробачаєш...
Ти віриш в нас, дітей Твоїх..
Ти нас, мов батько наш, плекаєш
І любиш, мов дітей Своїх..
Тож Боже, поможи нам знову...
Дай силу шлях життя пройти...
Даруй життя й любов усьому,
Що в світ змогло з життям прийти...
Де Ти? Я так до Тебе хочу...
Моє життя пусте й німе...
Тобі щодня усе шепочу
І віри шлях мене веде...

Пробач мені цей дощ, що за вікном
шепоче нерозбірливо і тихо.
Думки та почуття сплелись у вихор
і світ перевертається вверх дном…

Мовчання сумом сходить на уста
і котиться краплинами додолу.
Напевно, це також дарунок долі –
дощем розбавить тишу, бо густа…

А кроки наші тануть у весні –
земля пливе, промокла аж до серця.
Я обіцяю виправити все це –
лише прости цю зливу - у мені…

Ти приходиш до мене в ночі,
І даруєш - сон диво-казку,
Проганяєш печалі сумні,
І даруєш мені ніжну ласку.
Ти немов би Принцеса чи Фея,
Ти неначе цілунок п`янкий,
Ти для мене велике є щастя,
Хвала Богу ти моя , я твій!!!!!!!!!!!!

Я не в силі читать твој думки,
Я не в змозі відгадати почуттів.
Та, все ж мені важливо знати,
Чого ти хочеш і хотів.

Довкола нас цвіте буйне життя.
Слова кохання линуть на роздоли.
Кохаю щирим серцем я тебе,
Та про взаємність ще й немає мови.

І я прошу - всю правду розкажи:
Чи граєш, чи по-справжньому кохаєш?
Не муч! Моє серце облегчи,
Якщо ти серце, а не камінь маєш.


2006 р.

Латати мозок грубими нитками
Обличчя німе
Не залишилось нічого ні тата ні мами
Вода з хлоркою. Чай
Гидкий цукор, скалічені очі
Гарячий лід
Ночі, ночі…ночі-ночі. НОЧІ!
Провалля
Напитися хочеш?
Латати мозок. Навіщо, нікчемо?
Видери очі. Забери їх.
Сховай до кишені
Закрий їх до скрині, розмалюй фарбами
Наприклад у сині
Збери мозок до купи.
Віником з асфальту. Вклади до голови
Латай грубими нитками
Зроби з мене ляльку
Запакуй у картон, засип пінопластом
І пошли до Африки
Латай мозок, не шкодуй шовку

неэмоциональный.
циничный и брутальный.
взгляд замкнутый, хрустальный.
сухой. почти зеркальный.
а голос твой спокойный.
такой самодовольный.
бесчувственный. убойный.
и гладкий полирольный.
ты непонятный очень.
запутанный. а впрочем..
твой нож уже заточен.
и ждет спокойной ночи.

2010

они простятся, стоя у метро,
и разойдутся разными путями.
а завтра он пойдет с другой в кино.
а завтра у нее другие планы.
недели через две она звонит.
и он согласен, он сейчас не занят.
увиделись. он курит и молчит.
она лежит, как кукла, на диване.
они опять простятся, как всегда.
и он уйдет, не думая о завтра.
и ее жизнь не определена.
зависти от того, как ляжет карта.
единственное точно суждено:
им друг от друга никуда не деться.
их порознь двое, вместе - как одно,
и на двоих одно большое сердце.

2009

ты меня убиваешь.
не хочу быть жестокой.
ничего ты не знаешь.
мир - из тонких волокон.

снова прячется небо
в грязном цвете асфальта.
никогда ты там не был.
боль. и в ночь звуки альта.

эта паника в теле..
это кровь стынет в венах.
кто ты на самом деле?
мы вдвоем в одних стенах..

мы не вместе, но рядом.
мы больны одной жизнью.
друг друга хвалим в награду
за непонятные письма..

с ума сойдем потихоньку,
напишем новые строки,
пойдем поплачем в сторонке,
смешно всесильны, как боги....

2010

Пам'яті
загиблих у голодоморах
1932-33 та 1946-47 років

Ні. ні, мій брате: не для страти
Живемо на землі оцій,
А щоб вона була багата,
Плекала наймудрішу ціль.
Хай не лякають нас гармати,
Дітей виховують батьки.
Ми – не для того, щоб страхатись,
А щоб жилося залюбки!
Покиньте нас, біда і горе,
На безліч років і століть.
Вже зачиніть себе, пандори,
С е б е навічно заморіть!
Не забувайте, герострати:
Загибель людства й вас зведе!
Ми не для страти, не для страти:
Щоби ж и л а Земля Л ю д е й!
Кому Європа, кому НАТО -
Побачити б: а щастя де?
Ми не для страти, не для страти,
А щоб настав, нарешті, день!
2004 р.

Я люблю Україну так,
Щоб не платити податки.
Це робить тільки простак
Або в крайньому випадку.

Гроші ховаю в офшорі,
Акції в мене на Кіпрі,
Яхта в Карибському морі,
Вілла на Міссісіпі.

Та для держави я бідний-
Пика намазана дьогтем
Так ,що дивитись огидно-
Вугол знімаю у тьоті.

2009

Відрили у ямі Трипільськи дві кістки,
Везуть в Вашингтон на аналіз.
На них вже чекають з діаспори звістки,
Де дім Білий зранку зібрались

Кістки заховали колись комуняки
В глибокий і темній печері,
І думали що вже навічно, собаки
Ця тайна помре з Сесесером

А правда у тому, це вчені сказали,
В них гени лишились арійськи.
Едину ми кров з европейцями мали
Тому за ментальністю близьки.

Коли покупця чергового обважив,
Або цупиш кошти з бюджету.
В тобі прокидається Бісмарк відважний,
Тому хочеш вкрасти планету.

Служу я у війську давно офіцером
Коли в мене вільна година
Я хочу спитати Степана Бандеру
Вкраїни великого сина

Життя було наше колись непогане
При владі були комуністи.
Скажіть же тоді мені пане Степане
Що трапилось в нашому місті?

Стоять підприємства,руйнують заводи
Гуляє по них безробіття
А хтось влаштував день високої моди,
Мільйони кидає на вітер

Виходить шановний нам краще жилося
В часи більшовицької влади.
Коли робітник в дім зарплату приносив
Мабуть не такі ж вони гади ?

2009

Прикмета заможного пана
Маєток родинний за містом
Але заважають селяни,
Що стежкою ходять по лісу

Повітря вдихають приватне
І землю хазяйську затопчуть
Зроблю я їм сказане платним,
Що жить більше тут не захочуть

2010

Митрополит дверіма рипа
Свого крутесенького джипа.
За ним кортеж із охорони
Та ще з десяток у кущах.

Мабуть ховається від бога,
Щоб той не вийшов на дорогу.
Хоч він не вірить в забобони
Але в ночі долає страх.

В селі не пахне паляницей
Сумують кинуті криниці
І так ,як крапки після оспи
Стоять розвалені колгоспи.

2010

Хочу знов в часи застою-
Там дешева ковбаса
Льоні Брежневу героя,
Ну а нашим пуд вівса

Комуняки так не крали
Збудували Дніпрогес.
Щоб там люди не казали
Поверніть КПРС!

Зіронька домашнього стриптизу
Б'еться дуже боляче хлистом,
Лізе без білизни по карнизу ,
Маже груди київським тортом.

Ось тримай гарячого по спині,
Пише про стосунки інтернет,
Якщо не бажаєш ти дружини
Я Сьогодні Штірліц ,а ти Кет.

Шорти шкіряні чорніють блиском,
Заховався в ванній чоловік,
Налякався очманілим тиском
Взяв і назавжди з квартири зник

2010

Ковток
Надії –
Радість
Від життя.
І повний
Келих
Оцього
Чар-зілля.
Нехай
Від щастя –
Повне
Забуття.
Хоча
За ним
І гіркота
Похмілля.

04.12.06

И пусть я буду бешено рыдать,
И пусть мои глаза нальются кровью,
Ты разреши последний раз сказать,
Как я горю... горю к тебе любовью...

06.04.10

В божевільності самопоборень,
В сотнях власного духу підкорень,
Коли хрест важко тисне у плечі,
Коли боляче від самозречень,
У зусиллях наступного кроку,
І за крок у провалля глибоке,
У зневірі, журбі й безнадії,
У обіймах крилатої мрії,
В мить занурення відчаю в вічі,
І у прагненні істин одвічних,
Між людьми, які щирі й відверті,
І між тими, хто душами мертві,
У щоразу пекучіших втратах,
У мистецтві образи прощати,
Сам на сам з самотою гіркою,
Чи зігріті любов"ю людською,
У ранкового сонця промінні,
У шаленому серця горінні,
В кожнім з тисяч життів, що даються,
У краплинах, що з неба проллються,
У світах, що близькі і далекі,
У постійнім чутті небезпеки,
У забавах, нераз легковажних,
У боях, що лише для відважних... -
МИ ШУКАЄМ СЕБЕ - СЕБЕ СПРАВЖНІХ!
6.04.2010р.

Серпантинно
час у діл збігає.
Білопінно
пружить водоспад.

Добре знаю,
що я не така є.
Щось чекаю
знову невпопад.

Серед снігу
білий цвіт шукаю.
Попід стріху
кличу ластівок.

Мо", на крилах
принесуть з іраю
і мені
легких, ясних думок...
2010

от і поле засіяне
помилками
надіями
досвідом заволочене
прикрістю притолочене
проростає
завруниться
що надіялось -
збудеться
помилки повиполюю
і
подякую
полю я

06.04.2010

Було в мене щастя, оповите страхом.
Було в мене щастя, сумом оповите.
Жило моє щастя під дірявим дахом,
Ніким не доглянуте, ніким не укрите.

Було в мене щастя — аж болем поросле,
Тривогою вкутане, замкнуте, скрите.
Ані не дитяче, ані не доросле,
Зате солодкаве, зате соковите.

Було в мене щастя. З полиновим смаком.
Із запахом хвої, любистку, чар-зілля.
Огорнуте сумом, огорнуте страхом...
Я ним упилася. У мене — похмілля.

1996

Перегуки в лісі линуть, перегуки -
заховалася весна за білим буком,
теплим деревом гладким і напівсонним,
що зимою домріває на осонні.

Чи весна то, а чи мавка, чи дівиця,
ген, побігла босонога, по косиці,
заспівала, що аж сонце заяріло...
чи то сон_це, чи то усмішка Ярила?

Ой, котилася гаївка берегами,
відчинивши великоднім дзвонам браму,
де бувала, умивала землі світлом,
щоб душа жива фіалкою розквітла.

Очі, мов рани відкриті –
іде кровотеча…
міняєш частоти,
пливеш по течії –
ще не вечір,
у шкурі овечій
змінюєш погляди
на звичні речі,
в зелене пальто
переховуєш плечі:
цей видих, мов сальто,
цей погляд, мов зречення,
солодким альтом
карбуєш речення,
кінцевим пунктом
будуть пробачення.

Коли весна згадає перший сніг
І побіжить назустріч зорепаду,
В її думки навшпиньки я прийду,
Зі слів її зітру зими помаду.

Коли згадає літо перший грім
І озирнеться на бурхливу повінь,
Я голову схилю йому до ніг,
Смішних тріумфів і поразок повен.

Коли у сіно осінь упаде,
Згадає перші квіти серед жита,
Я буду йти у свій останній сніг
І буду першим поцілунком жити.


2003р.

Третій постріл у груди і вже по закінченню мрій
Епітафія осені. В пам'ять вкарбований голос.
Безконечним пунктиром гудків і освітлених полос
Як зникаюча музика в цій порожнечі німій.

Де у кожному кроці, у кожному з тисяч життів
Я шукаю тебе між вокзалів, доріг і повторень.
У чужих іменах… В божевільності самопоборень
Ми навіки разом, саме так як ти цього хотів...

Крізь жовте листя у саду
Іду до тебе, серцю любо.
По сонцю-золоту іду,
Моя ти звабо, може згубо.

У цей осінній листопад
Свої притишуючи кроки,
Не оглядаюся назад,
Майбутнім вишиваю роки.

На вишиванках тих цвіте
Веселками моє кохання.
Твоє волосся золоте…
Моє бажання, чи наслання?

А ти назустріч не ідеш,
Живеш без мене в цьому світі.
Не знаючи, в мені живеш,
Немов мелодія в сюїті.

30.09.08

І коли я тепер наодинці зі зболеним світом,
То регоче печаль і волає розбита душа.
А країна моя замерзає заквітчана цвітом,
Хвора з горя, беззахисна ніби маленьке пташа.

Бо утратила все – сподівання і світлу надію,
Де у вікна ізранку і сонце, і ніжне тепло.
Я другої країни, дідусю, придумать не смію,
Я хотіла, щоб в ній українське текло джерело.

Щоби вишні весною гуділи рясними хрущами,
Про які ще Шевченко писав у чужій далині.
Розтерзали державу, вивозять і вдень, і ночами,
І безвихідь в усьому, зарадити як тут мені.

Ти казав, мій дідусю, що кров українську не змішуй,
Бо з прадавніх часів кров ота протікає в роду.
І від того болить, що в колисці нащадок колише
Українця малого, а в долі чатує біду.

І чорнозему слід, що чорніє на труджених пучках,
Кожне зернятко в полі – то наші недоспані сни.
Садить разом зі мною картоплю маленька онучка,
А навкруг Україна... безкраї поля ярини.

17.12.08

Світло тут, поміж нас, і зовні.
На кордоні – вікна квадрат.
Розливала любов по повній
і гіркою була, навряд...

Плели руки на стінах тіні.
В лабіринтах важких завіс
осідала світанків піна
павутинням густим навкіс...

Обертало зірки над нами
або сутінь шпалер і стін.
Ми у світі були світами,
решта – тінню... То світла тінь…

Било сонце у скло даремно,
марно йшли із небес дощі –
нам світила душа у темне,
ми напилися із душі...

Коли впали світів кордони
теракотом важких гардин,
Світлотінню прийшло сьогодні.
Буде всесвіт... і буде син...
05.04.2010р.

Знайди мене тихенько між зірками,
Лиш пригадай на мить спогад ясний,
Закутаний в душі одноманітними роками,
Обпечений вустами всіх нездійсненних мрій.

Душа...прокинься! Подивись на зорі,
Всміхнися до минулого свого.
Якби хотілося втопитись в нім, як в морі,
Більш не почувши голосу твого.

Мені ще й досі сняться сни про тебе,
В яких так добре і так мало треба:
Лиш кадр з мрії і шматочок неба,
Та казка днів, яка мені так люба.

Не плач, серденько. Не сумуй прожитим.
Хай карі очі не торкне печаль.
Не треба жить лиш спогадом забутим,
Спрямуй свій погляд у безмежну даль.

Бачу диво руж і зелень віт -
розмай утіх для нас усіх.
І кажу я собі: «Ех, чудовий цей світ».

Бачу неба синь і хмар політ,
і день ясний, і мир нічний.
Знов кажу я собі: «Ех, чудовий цей світ».

Виблискує у небі веселка чарівна
і усмішки між нами засвічує вона.
Тут є друзі мої, чую: «Салют! Здоров!»
У цих словах — їх любов.

Ось мале дитя. Вже з юних літ
росте в знанні на радість мені.
Я кажу знов і знов: «Ех, чудовий цей світ».
І кажу я собі: «Ех, чудовий цей світ».
О(в) є-є-є!

(2010)

***
I see trees of green, red roses too
I see them bloom for me and you
And I think to myself what a wonderful world.

I see skies of blue and clouds of white
The bright blessed day, the dark sacred night
And I think to myself what a wonderful world.

The colors of the rainbow so pretty in the sky
Are also on the faces of people going by
I see friends shaking hands saying how do you do
They're really saying I love you.

I hear babies cry, I watch them grow
They'll learn much more than I've ever know
And I think to myself what a wonderful world
Yes I think to myself what a wonderful world.
Oh yeah!

Засыпать с блаженной улыбкой
Просыпаться и видеть небо.
Все вокруг совершают ошибки,
Разбавляя сплошной белый

Рыбой пахнут слова в блокноте
А на вкус отдают металлом
вынимаю крю4ки из плоти,
Поздравляя с началом

И сквозь голые ветки леса
Посмотреть на немые звезды
Поднимаю глаза,но вижу
Лишь сучки и вороньи гнезда

Нашу вечность в твоем взгляде
наши крылья в сплошном белом
и цинизм на страницах тетради
вдруг запах горелым...
05.04.2010

Дотліє свічка. Догорить вогонь.
І блідолиций сніг розтане.
Зостанеться тепло твоїх долонь —
Таке невинне, лагідно-весняне.

Теплом запахне. Рідним і далеким.
Дозріє мрія — брунька непримітна.
Здалека прилетять свої лелеки,
І неодмінно яблуня розквітне.

Молочно-білим зацвіте надія.
Бажання буде щире і відверте.
Твоя любов не згасне, не дотліє.
Напишеш лист. Відправиш без конверта.

Він надійде. Чи зблизька, чи здалека.
Я прочитаю в нім про твій неспокій.
... Затримались лелеченьки-лелеки —
Десь там, у небі — зоряно-високім.

Не думка – тільки криця.
Передхолодний дзвін.
Вогненна колісниця
Твоїх музичних стін!

Нестримані печалі -
Невипита труна...
Твоїм глухим мовчанням
Розгойдана весна.

2007

Христос помер. Помер колись за нас.
А ми себе вбиваєм ні за кого.
Ще вогник свічки в церкві не погас,
А ми погасли з вірою у Бога.

Христос воскрес! Воскрес колись для нас!
Мільйони душ у щасті і любові...
Один лиш день... А завтра прийде час,
І Господа ми розіпнемо знову.

Мовчить земля у втомі від вистав,
Хтось угорі невтомно п'єси креслить.
Щодня ми розпинаємо Христа
І раз у рік ждемо, що Він воскресне.
2010

Cонце в очі, вітер в плечі,
час кайданками на ноги,
доля десь застрягла в черзі
і не йметься тим ні трохи.

Кут глухий серед пустелі,-
палять пеком гнів та сльози:
хто сказав, що паралелі
не стинали списи досі?

Коридори задзеркалля
душу людську спрагло смокчуть...
в неба синього проваллі
льон під кужіль мойри топчуть...

2010

Осіння туга без вина п’янить,
Дощем у вікна темні заглядає,
Сльозою на щоці моїй бринить,
Холодним вітром серце зігріває.
Ніч прийде принесе пітьму,
Яка заповнить вщент мою кімнату
І лиш тоді я з острахом збагну,
Що знов самотня буду зимувати.

2009р.

Великим бути добре, далебі,
Але не похитнися у собі.
Осяяна моя душа зорею, –
Літа у небі – сизі голуби.

Порожнеча
І тягнучий біль.
Ніби втеча,
Ніби постріл в ціль.
Невимовна
І проста журба,
І невтомна
Гостра боротьба

Осінь бреше.
Листопад: плюс десять.
Ніби менше
Стало в серці нести.
Не впіймати
Легкий смак задухи,
І не знати,
Де й поділись рухи

Йду свавільна
На підборах пекла,
Ні , не вільна,
Просто дуже змерзла.
Схудла, збігла
І любов , і мрія.
Ще не вільна,
Та й не безнадійна!..

Ти забарився-
Чекаю давно
Сплеску чуттів полум`яних.
Хтось опинився
Поруч,а хтось
В спогадах станув бажаних...

Б`ється, тривожиться,
Ниє нутро,
Так безпорадно ридає.
Снігом все множиться
Ген за вікном,
Тисне і не відпускає

Ти забарився...
На тисячу літ,
Тисячу літ самоти.
Болем лишився,
Скутим у лід,
Холодом став назавжди...

Давно чекали, щоб роздати бідним
по крапельці тепла... Риплять вози,
весна додому, а не в гості, їде,
везе пучки вербової лози,

проміння теплу вичесану вовну,
пташину радість, прибрану у спів
і великодню писанкову повню,
де віра із любов’ю - пів на пів.

А день, то ходять олені на пашу,
і риби плавають смиренно у ставку,
і незбагненний безконечник часу
веде на світ гаївочку витку...

А ніч – ясніють зорі пацьоркаті,
і запах пасочки... І звершення чудес -
хода Всеношної, і ми – уже при святі:
«Христос воскрес!-Воістину воскрес!»

Усвідомлення непричетності до зеленого місяця –
Перехняблені сосни, зворохоблені ясна.
Всі розмови у книгу буття запишуться,
Але хто сказав, що нагороди видадуть вчасно?
Відтискає вологу зсудомлене горло
Чорно-білих беріз, ліс заходиться кашлем.
На галявині цій, немов біля столу,
Тринадцять дерев. А тепер тобі страшно?
Поцілунки сьогодні зрадливі, неначе у Юди,
Безвідмовні, бентежні, неначе осикове листя.
Пальці стиснуть планету, польотів на небо не буде,
Лиш світила на линві повиснуть, неначе намисто.