Рыба безмолвна - ей только об лед
убиться, если рыбак не ждет.
Поставлю аквариум, выключу свет,
останусь с рыбою в близком родстве.
Буду рыбу кормить с руки
пока не вырастут плавники
и жабры, а после открою кран -
выпущу рыбу в мой океан.

Плавай, рыбешка, и жизни учись –
в эмалированную жизнь
бьется хлорированная струя -
плещется, плещется через края.
Вот тебе берег, вот тебе глубь,
вот тебе парусник, вот Колумб,
плывущий на запад открыть водосток,
где кока-колой бьется восторг.

А что одиночество? – просто грусть.
Рыбак привяжет на леску груз,
рыбак приманку прицепит на крюк,
рыбак твой самый заветный друг,
рыбак, одинокий среди людей,
ищет подругу в воде.

У дзвонах спів небес, Його любові,
А код її захований у Слові.
Лише тоді, як знайдеш ти його, –
В душі розквітнуть котики вербові.

Твої цілунки — весняною повінню
підступну недовіру розмивають.
Душа моя — неначе перед сповіддю:
вона якусь тривогу відчуває.

Святе причастя — після покаяння.
Присмак вина у тебе на устах.
А за любов — що, також покарання?
... А без любові жити як?

Прийму причастя. Голову опущу.
Подумаю про Бога і про тебе.
Все дуже просто. Й на кавовій гущі
щось видивлятися — нема потреби.

Присмак вина ще довго на губах.
А сповідь — це таке душевне свято!
У жодних, найтовстезніших псалмах
нашу любов святу — не описати.
2008

Я Альфа й Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель! (Об'явлення 1:8)
Сказав Ісус Христос: Хто має вуха, нехай слухає! (Від Матвія 11:15)
Я й Отець Ми одне! (Івана 10:30)
Він тілом Своїм Сам підніс гріхи наші на дерево, щоб ми вмерли для гріхів та для праведности жили; Його ранами ви вздоровилися. (1Петр.2:24)
Сказав Господь Ісус Христос: Я є дорога, і правда, і життя! До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене. Коли б то були ви пізнали Мене, ви пізнали були б і Мого Отця. Відтепер Його знаєте ви, і Його бачили. (Івана 14:6,7)
Коли ж у Мені перебувати ви будете, а слова Мої позостануться в вас, то просіть, чого хочете, і станеться вам! (Від Івана 15:7)
Ісус же відказав: Щодо того твого коли можеш, то тому, хто вірує, все можливе! (від Марка 9:23)
Правду кажу вам: якщо двоє з вас на землі домовляться просити Мого Небесного Батька про щось важливе, то він виконає їхнє прохання. Бо, де двоє або троє зібралися в Моє ім’я, там і Я посеред них (від Матвія 18:20)

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (Від Матвія 6:9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)



Борони нас, Боже. Борони Ти нас
Уночі й у скруті, в небезпечний час.
Дай надію, Боже. Боже, Ти - наш Спас!
Дай нам віру, Боже, кожному дай з нас.
Дай нам мудрість, Боже, силу й гідність дай,
У Новині Добрій милість нам являй.
Кров'ю бо Святою врятував Ти нас,
Полюбивши, Боже. Боже, Ти - наш Спас!
У Тобі дай жити та здоров'я дай,
На дорогах наших нас благословляй.
Величати Бога будемо весь час.
Не залиш нас, Боже. Боже, Отче наш!

Це ніби сон. Але ж не сон — видіння,
Яке прийшло з людської глибини.
Душі в віках не пізнане бродіння,
Що з дійсності виготовляє сни.
Гніді чи, мо’, червоно-золотаві
(Як полум’я, що виникло з грози)
Летять кудись — у славі чи неславі? —
Козацькі коні, впряжені в вози.
їх сотні, тисячі. Мужичі спини
Гойдаються у ритмі торохтінь.
Іде народ — ніхто його не спинить.
А сам я хто —
Живий козак чи тінь?..
То мить була: душа впізнала гони,
Де кров’ю сходили товариші.
Можливо, то Хмельницького загони
У споминах безсмертної душі?
Проте нехай оце видіння скаже
Раніше, ніж порине в забуття,
Що кожне «я» — жива духовна пряжа
Із споминів колишнього життя;
Що, може, не далеко і не близько
(За прірвою із простору й часу)
Народиться колись руде хлопчисько,
Прийнявши те, що я тепер несу.
І на відзнаку наших дум та звершень
Йому, хто совість чистою зберіг,
Насниться тридцять третій, сорок перший
І в тінях від дротів мордовський сніг.
Він вхопиться за голову руками —
І в муках наше пригадає все.
Не вороними вже, а «воронками»
Давно забуте душу потрясе…
Це ніби й сон. Але ж не сон — це, мабуть,
Щось пережите, не якась мара…
Якщо мене життя хоч трохи вабить,
То лиш тому, що «я» не помира.

17.X.80, Мордовія

Чи колюча табірна дротина
Вітрові встромляє шпичака,
А чи дуденить очеретина —
Не збагну лиш: звідки і яка?

Може, з неіснуючої хати —
Та, що вже зотліла у землі;
Та, яку в болоті зжала мати,
Коли ми були іше малі.

Чи, можливо, на далекій Віті,
Де витає в споминах душа,
Мій онук у росяному світі
Дудочку майструє з комиша…

Плач у серці, плач, очеретино,
Понад мукою тюремних літ —
Дай забути про лиху дротину,
Що від мене краде білий світ.

І коли у ніч холодну, сіру
Здавлять груди передсмертні сни
Розбуди в мені пригаслу віру,
Материнський голос поверни.

IX.80, Мордовія

Пора радіти :
Сміються діти,
Бо пахнуть квіти
І теплий вітер.
У Львові літо.

Душа піддасться
Отій напасті,
Потрапить в пастку,
Де гарний настрій.
У Львові щастя.

Любов сторічна,
Як буйна річка -
Думок логічність
І мрій магічність.
У Львові вічність.

І першим словом,
Кричу раптово,
Що терміново
Я їду знову
До свого Львова!!!

03.04.2010р.

Хай наша віра буде, як криниця,
Хай в душах вічно сяє зоряниця,
Хай не зміліють на любов серця, –
І Слово хай повік у них святиться!

(літературна пародія)

Читай мене поміж рядків,
Читай мене без знаків розділових,
Читай мене без зайвих слів…

Читай мене на відстані стандартній…
…згори донизу, знизу догори…
…Мов до молитви, губи розтули.

І ззаду наперед, і традиційно…
…Не пропускай, читай мене наскрізно…
…Читай мене зухвало й ніжно…
«Читай мене» Наталка СКОСАРЬОВА

Читай мене поміж рядків,
Читай мене без знаків розділових,
Читай мене без зайвих слів,
Як Джакомо читав нас Казанова.

Молитвою до мене говори,
Читай мене губами і не тільки,
Згори донизу, знизу догори,
І не рахуй, читав разів ти скільки.

Не пропускай, читай мене наскрізно,
Читай мене, зачитуй до дірок,
В усі дірки читай мене ти грізно…
Тобі даю я читання урок.

По палітурці ззаду мене вдар ти,
І між рядками нігтем проведи,
Читай мене на відстані стандартній
Води по сторінках туди-сюди.

Он у мені малюнок - ніби туча –
Розгладь масажним рухом сторінки,
І ритм спокійний обери таки,
Бо я буваю трохи… злочитуча!

І ззаду наперед, і традиційно,
А хочеш, то й ребром мене постав,
Читай мене завжди зухвало й ніжно,
Аби із задоволенням читав!


4.04.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Календи…Кліо…Клеопатра…
Кларнети…клумби…Колізей.
Іще димить гуцульська ватра,
Але богів здали в музей...

Крамола. Кривда. Криводушшя.
Корида. Кредо. Карнавал.
Відкрий секрет — я знати мушу!—
Життя — дорога…чи вокзал?

Гортає небо хмар конспекти,
Щоб здати заліки з дощів.
Проходить осінь по проспекту
У незастібнутім плащі...

2007

Спека густа, мов домашня сметана.
Я у ній - в'язну, я у ній - тану.
Лишаю позаду підошви сандалів,
Молюся на вітер і дибаю далі...

11.06.2009

коли ти приходиш у сни,
з яких мене будять...
немає в тобі вини,
і сивини немає в тебе.
я буду.
ти будеш.
і - небо.

30.09.2009

Заснуло врешті місто,
Заснули тисячі доріг.
Зминаю циферблата тісто –
Спинився часу біг.

В моїх очах немає сну.
У грудях зупинилось серце.
Мене залишили одну,
І я розбилася мов скельце.

Минула північ. Сон мій заблукав.
Лукавий місяць смикає фіранку.
На кухні кавник хлипає в рукав,
Змітає віник рештки філіжанки.


На гущі днів наворожила дечого.
Тепер уже зненацька не заскочить
Те, що одного знудженого вечора
Мене ти скинеш, як тісну сорочку.

Тоді, коли так само серед тиші
Годинник третю битиме картаво,
Кирпатий місяць, ноги звісивши,
На підвіконні сяде і попросить кави…


2006 рік

Вчорашній сум уже не зодчий,
Торішні сутінки не мають сили.
А все ж твої - не карі - очі
Я знову в сни свої пустила.

А все ж твої не карі очі
Карбують днів моїх монети.
Я заплачуَ коли захочеш,
Ти зваж усе і брутто, й нетто...

2004 рік

Скрипуче ліжко, наче кінь,
Щодуху мчить в шаленому галопі...
А ніч, мов килим Пенелопи,
Напнуто від підлоги до бантин.

2005 рік

Я вперто збирала спогади.
Кожен спогад - як сувенір...
Тут були ми числа такого-то,
А тут – ні,
Тут ми зустрілися,
Там – обіймались.
Тут – поцілунок,
Там – бутерброд.
Тут промінилася щира радість,
Там скептично кривився рот...
Аж доки не стала колекція
Аж тріщати уже по швах...
Я можу читати лекції,
Як приходить усьому крах...
Він просто ішов назавжди.
Я заклякло стояла в юрмі.
Ще п´ядь.
Ще лікоть.
Ще сажень.
І став своїм ... мій.

2008 рік

а вітер гриви вирве вщент
у цих полів
і дощ укрив мене плащем
сказав
підем
та я втекла
бо ще тепла
мені не досить
і він у шибки
просить
просить
вийди
осінь

2002 рік

Думки-кочівники бродять степом,
Бояться заходити у слова.
А що, як несказане чорним крепом
Між нами навіки става?

Думки розхристані чинять допит,
І зирять скіфом, хоч ти кричи.
Питають: хто ми? Питають: хто ти?
А я відповісти не маю чим.


2001 рік

Коли розпечене каміння
І на зубах сухий пісок,
Здається є одне спасіння –
Водиці чистої ковток.

Коли ж і дихати так трудно,
Що кров пульсує у висок,-
Так хочеться на повні груди
Повітря чистого ковток.

Коли ж плетуть постійно змову:
Покровоточить - заживе,
На нашу зазіхають мову,
Аби достати за живе,-

Вже не марна нам ця розмова,
Лиш неживому не болить,
Так хочеться почути слово
Ще більше, ніж на світі жить.

Не просим в Бога при нагоді
Масний шматок і без кісток,
А просим волі і свободи
І слова чистого ковток.

03.04.2010

Що вас, люди, нині непокоїть?
Бідність, заздрість, зламані хрести?
Легко бути з бідами на "ти",
коли серце звикле вже до болю.

Коли всесвіт заполонить відчай,
серце в грудях зболено мовчить, —
легко ворогу дивитись ввічі,
в них відтінок змінюється вмить.

А довкола — бідні, ниці душі
заробляють славу підлабузно.
Ти ж усе щось мусиш, мусиш, мусиш!
Як це смішно, сумно і безглуздо!

Чи від тебе нині щось залежить?
Прагнеш світ бодай на мить змінити,
свічку в хворих душах запалити...
Хай палає, зігріва, бентежить.

Нестримний лет у небеса лелечі,
І пил зірок посіявся на плечі.
Здалося знову – ми творці чудес,
І пам’ятаємо діла Предтечі.

Україно свята! Ми усі вже в боях полягли…
Вже чужинські ченці розділили овець на отари..
Чи покличеш нас знову? Чи знову покличеш коли..
Ми вернемо до Тебе..з землі.. ворогам на поталу.

Над твоїми грудьми різники бенкетують старі.
Та уп»ються колись..Не довіку ж їм,врешті,хлептати..
З кладовища надій..ми встаємо.. аби нагорі
Всі прадавні борги.., до краплини.., віддати..

Україно свята! Іще сонце зійде золоте.
Чорну кров віднесе закосичена стягами повінь..
На Великий той День в хату Доля врочиста зайде
І фальшивих богів погукає на сповідь..

Боюсь
нашей нежности,
А за ней дней безбрежности.
Страстной грешности,
Моих мислей наивности.

Боюсь,
что никогда уже не скажу люблю.
Из черствости души розлюблю.
А может страдать прикажу,
Навек твою судьбу погублю.

Боюсь
Не забыть ночи любви,
Прикасновений радости.
Твоих глаз теплоты,
Наших чувств вечности.

12.03.2010

Не дивися так пильно у душу
довгим поглядом гарних очей, -
бо від нього радію і мучусь
під габою самотніх ночей.
Ти так пізно з'явилась, так пізно!..
Бачиш, сніг вже летить у мій світ;
попри всю мою ласку і ніжність,
він погубить ніжний твій цвіт.
І тому я сумую і мучусь
під габою холодних ночей.
Нащо дивишся глибоко в душу
довгим поглядом любих очей?..

(Низка неканонічних хокку)

* * *
Намагались літати на автомобілі
Хмари думок затьмарили шлях
Весняний ранок...

* * *
Бажання – причина страждання
Забув про них і в небо пішов
Весною…

* * *
Ми зникнемо всі
Як ранковий туман
По собі залишим нудьгу…

* * *
Гість завітав
У мій дивний світ
Порушив самотність…

* * *
Стало сиротою тіло
Холодно душі
У порожнечі неба…

* * *
Вперед, назад подивлюсь
Все те саме –
«Сто років самотності»…

* * *
Добре хоч він
Розділив зі мною самотність
Старий їжак…

* * *
Кожна калюжа – дзеркало
Стати б хмарою
Щоб милуватись собою…

* * *
Час би давно на старості років
Почуттів загубити свіжість
Але все одно - постійно дивуюсь…

* * *
Тінь свою загубив
Як самотньо тепер
Без друга останнього…

* * *
Я думав дзеркало – це озеро мрій
Виявилось – глибочінь
Втопитися б там…

2010
(Фото автора віршів)

(Низка неканонічних танка)

* * *
Дощ промовляє
Гуркотом крапель
Ніч промовляє
Тишею темряви
Нескінченна розмова…

* * *
Знову сороки
Про старість мені нагадали
Краще б птахи потойбіччя -
Дивні зозулі
Про смерть проспівали мені…

* * *
Нам пощастило,
Що сонце не гасне
Миттєво
Як лямпа
Вечором кожним…

* * *
Роки пройдуть
Так само буде
Місяць світити
І вишні цвісти
Тільки не буде нас…

* * *
Дарував імена весняним вітрам
Слухав веселі їх наспіви
Коли вишні цвіли…
Забув про чистоту
Холодного осіннього вітру…

* * *
Хотілось погрітись
Від світла місяця
Старому відлюднику
І полетіти у світ Еросу
У снах...

* * *
Чому вірші
Вбивають іноді –
Не знаю
Це ж не катана і не ятаган
Старого яничара…

* * *
Із забуття ми прийшли
У забуття підемо назавжди
Лишається тільки
Споглядання нескінченності
Як втіха…

* * *
Волога Данія - дощів країна
Її принц Гамлет
Хотів підвісити залізний дзвін
До порожнечі неба
Та дзвін упав
І розчавив… Усіх…

* * *
Споглядав я старезне дерево
Раптом прийшов Далай-Лама
Його не впізнав брудний безхатько
Подумав, що то дільничий
Що його забере в притулок...

* * *
Трамваї – це оргії
Електричні
Електрички – це теж трамваї
Тільки вони
Як птахи…


2010
(Фото автора віршів)

Горить огонь запалений колись,
І полум’я спалахує увись,
А ми його обходим стороною,
Хоч і молились ревно, і клялись.

Чумась для нас всі найрідніші
Такі чужі такі не наші
Чомусь не можемо сказати
Що ми – вони, ми всі рідня.
Наш дім для нас є наймиліший,
Та в ньому з нами вороги
І кожен раз все більш сильніше
Ми хочем бігти в даль від них.
Мій друже, кажеш це невірно
Що це усе ще перейде?
Що можуть рідні зрозуміти?
Мене ж притягує чуже.
Чужі, вони як рідні душі
Що попливуть на дно пізнань
А рідне, сидячи на кухні
Словами б є і крає. Жаль.
Коли наш батько десь далеко,
А матір лиш для нас живе,
Завжди залишиться людина
Котра у гроб тя зажене.
Усе говорить і говорить,
Усе кричить. Нервує нас.
А в помислах хочемо смерті
Щоб в спокій відійшла душа.
Є люди котрі можуть жити
І їх не б є кулак рідні,
І помисли у них є чисті
Ну а у мене підлі й злі.
І у житті не пожалію
Що ця людина відійшла
Я буду жити, жити вічно!
Без неї в помислах добра.
Не вір собі що ти не правий
Як злюща злість полонить ум,
Ти маєш право на ненависть
Бо кожен знає як нещадно
Вбиває нас наш рідний люд.

* * *
Самотність мені
Була другом єдиним
Та навіть її прогнав...

* * *
Місто існуюче в мріях!
Побачити б його весною
Хоча б у сні…

* * *
Ми всі босоніж
Блукаємо у темряві життя
Шукаючи сенсу…

* * *
Темрява за вікном
Слухаємо тишу –
Я і кіт…

* * *
У лісовому струмку
Ніагару побачив
Я – мураха…


2010
(Фото автора віршів)

Дзеркало не бачить правди.
Правду знаєм тільки ми.
Совість зранку добиває
Крик душі кричить – прости!
Ми не завжди помічаєм
Що самі ми є брехня,
Що померла без спасіння
В наших душах доброта.
Казка – де ми всі герої,
Де назавжди ми праві,
Без помилок і тривоги
Ми найкращі з понад всіх.
І кулак нас часто мучить
Щоб ударити себе,
Голова нас заставляє
Криком розказати те –
Те що довго вже боліло,
Що вбиває докорінно,
Не дає в ночі збагнуть,
І спокійним сном поснуть.
Ми пропали десь в брехні,
Снів не бачим довго ми,
А душа вся наша чорна
Заховалась у пітьмі.
Сором довго вже полює
В наших помислах брехні
У кайданах десь крокує
Крихта чесності в пітьмі
Знову ранок, все нормально,
Знову сміх і знов брехня
Ми лишаємось в тумані
Звичне це для нас життя.
Але все ж ми зрозумієм
Що забракло нам чогось
Що немає вже поваги
Ми з собою не б їмось.
Ми ніщо ми просто ляльки
Ми живемо у казках,
Жаль що тягнем за собою
Безневинний персонаж.
Навіть не один а сотні,
Сотні що ще вірять нам,
Але нам не зупинитить
Й ми продовжуєм обман.
Та лялькар колись вмирає,
Вот і ми на самоті,
Ми потрохи повернаєм
В наш театр справжній світ
Нема сміху і вистави
Лиш проблеми на біді
Ох як жаль що ми не знали
Що в життя дві сторони.

Були в мене очі вже мокрі,
Бо я написала вірша.
У ньому я виклала душу,
Всі помисли про немовля.
Читала його я раз десять,
Й хотіла щоб знали усі,
Яка є у нас теорема,
І люди наївні й дурні.
Але публікація зникла,
Й вірша я не зберегла,
І серце моє так і просить,
Щоб згасла я в полум ї сна.
Та розум наполягає ,
Хоч декілька слів донести,
Й відкрила вам очі на щастя,
Котре є в новому житті.
Я хочу довести ті фрази
Котрі для вас Бог написав,
- Нове в пустоті є безцінне,
- Так само як сіль чи вода.
Ці фрази і є теорема,
Котра нас в цей світ привела,
Не слухайте іншої правди!
В житті є лиш правда одна!
Не вбий і не скривди частинку,
Яка у тобі заросла!
Подумай наскільки важлива,
Для тебе секунда життя.
І як ти несправедливо
Вбиваєш своє ж немовля.
Не вір обіцянкам й погрозам,
Зроби ти свій вибір сама.
Крокуй, переходь перешкоди
І йди, йди вперед – до кінця!.

Стрибає у лісі маленький зелений цвіркун
І бачить на стежці зелених він кур,
І чує зелений він запах дерев…
До цього усього він ніжки задер!

Але не сидиться комасі на місці:
Він швидко стрибає і йде по узліссі,
І знову він бачить зеленим усе,
І, навіть, струмочок, що воду несе.

Цвіркун розуміє що все це обман
І що його розум затьмарив дурман,
Але він не хоче «по-іншому» йти,
Зелений залишиться з ним навіки!
----
20:46, 16.01.2010

Зберу крихти свяченої паски,
Наче крихти твоєї любові.
А так хочеться справжньої ласки!
А так хочеться щирого слова!

Зберу краплі роси ранкової,
Струшу їх з весняного цвіту.
Хочеш, буду для тебе зразковою?
Хочеш, буду найкращою в світі?

Хочеш, буду, як злива весняна.
Несподівана, з блискавицею.
Все одно я т в о я кохана
Й віддаватимуся сторицею.

Буду завжди твоєю часткою.
Буду крихтою паски свяченої.
Не скупися для мене ласки,
Моя мріє примхливо-здійсненна.

тамую пристрасті
бажання
сивий день
з учора дощ невпинний
парасолі

болотом
із хрестом на спині
йдеш
на страту
Ти
а я?

а я із болем?

вінок терновий
не дістати
ні
троянди чи хоча б кульбаби
квітень
Тобі
сердего
важко
дай мені
допоможу на гору

буде світло?

долоні плачуть кров’ю
плаче світ
і образи
і свічка у долонях
ще трохи –
буду мати стільки ж літ

мені би народитися сьогодні
02.04.2010.

Увечері прийшов додому сад,
уже босоніж був опісля мене:
ми прийняли об'явлення роси
і стали трохи ближчими до себе.
Сідала тиша в сонці за межу,
межа чекання повнилася з тиші.
Я ще не знала, що тобі прощу,
що ні тебе, ні сад цей не залишу.
Ставали схожі сливи до олив,
ставало сонце пещене, ромейське.
Упали в ноги списи кропиви,
і сливи соком крапали на серце.
На Юду схожий словом і чолом,
тебе цілую садом і сльозою,
не зубожій до краю за юрбою,
за зрадою, бо сіла за столом!
Стіл у саду, на нього падав дим,
схилявся учень, зрадник і Месія...
Та сливи від розп'яття берегли,
упали зрання, плакали доспілі.

2009-2010

Розлився ранок недопитим чаєм:
Ще трохи теплий, і бадьорить свіжо,
А я…занадто, певно, заскучала…
І ти мене жадаєш ніжно-грішно…

Світобудова почуттів мінлива,
"Накручую" себе занадто часто,
Проте щаслива, завдяки…щаслива!
Давай поп*ємо чаю, якось, разом?

Я всихаю
Розумом й душею,
Чи мілію,
Мов старий Ірпінь?..
Не благаю
Зглянутись, не нию
Перед долею
Й несу свій гордий "інь".
Зневажаю
Знахабнілість й пиху,
Не страждаю-
Б`ю об землю лихом
Утомилась,
Тільки кров пульсує.
Не скорилась-
Знову інтригую
Не всихаю,
Змінююсь на іншу.
Відлітаю.
Просто стаю вища...

Маска.
Усміх.
Білосніжні квіти.
Граю.
Знаю,
Боляче терпіти

Бачу.
Плачу.
Йде життя в спідниці.
Коси.
Стрічки.
І вуста-суниці

Сяйво
Щастя
Тільки лиш здаються.
В грудях-
Пруття
Рвуть і з серця пнуться

Розпач
Вроздріб
Продає надію.
Раптом
Птахом
Випурхнули мрії

Сльози
Справжні
На макетах раю.
Скрізь-
Все добре.
Правду я лиш знаю...

Мої рани... ти їх не вартий.
Це не фарс і давно не жарти.
Непристойна любов-війна
Крутить голову без вина

Так втомились очі від сліз,
Від твоїх недосказаних слів,
Від безумства ночей і ранків,
І від диких терзань наостанок

Я тебе проклинаю і кличу,
Відпустити боюсь і позичить,
Не краду, а беру нальоту,
Поглинаю й зриваюсь в сльоту

Я об лід обтинаю руки,
Я горю і кровлю у муках.
Мої рани...А,може, варто?..
Лиш би кров не зійшла замарно!..

Мете , мете і ріже
В обличчя місяць-лютий.
Не складуються вірші,
А липнуть так безглуздо

До хутра і підборів,
До лютої сльоти,
Зухвало, без докорів,
В дорогах з мерзлоти.

Застуди та ангіни,
З шарфів- самі носи,
Якісь нервові рими
Злітають, мов хвости.

Хурделиця лютує,
І настрій крижаний.
Все крутиться й дратує-
Скоріше б до весни!..

У храмі серця поселю я Бога,
Щоб світлою була моя дорога.
Коли у центрі Всесвіту стою,
Моя душа святкує перемогу.

Я у тебе до кави? Ранковим дзвінком чи більше?
Може, раптом, до чаю з лимоном чи до котлет?
Я тобі необхідна, коли зависає тиша,
коли помилка з’єднання виходу в Інтернет?
Сподіваюсь, я більше, ніж фото у списку друзів.
Сподіваюсь, я перша у списку дзвінків за день.
Я готова розрадою стати тобі в напрузі,
Я чекатиму вічність! Я буду! Та тільки де?
На якім перехресті доріг, у якому місті?
Між якими словами? У паузі? У лапках?
У цвітінні тюльпанів, ірисів? Чи падолистом?..
Годі, любий... залишуся у гудках...

навіть як місяць прищем набухне
чолом пробиваючи ока яблуко
я посилатимусь на телепатію
тканинами мозку ловитиму голос твій
хоч лізуть у голову зв’язані букви
липким велетенським блискучим равликом
від крил лицемірства людина горбатіє
без крил людина не має прозорості

всі складники що ввійшли у мене
ти вибирав по списку сотворення
часто душі незручно у просторі
тож в тілі даному вдало маскуюся
ложку характеру триста грам генів
ніяких добавок і без обговорення
вилажу на світ під звуки компостера
як інші щоб жити життям користуюся

інколи речі виходять із ладу
втомлені руки не в силах втримати
мільярди ниток театру лялькового
і все шкереберть і розквіт хаосу
людський поцілунок сприймаєш як зраду
хоча… залежно від кого отримати
чи гріх чи горіх – та заплатимо дорого
нечіткість душі – це не шум по гаусу

є намір потрапити під дощ ісоповий
хоч білішою снігу мені не стати
я маю що дав мені до бульбашки з носа
і навіть тим горджуся бо маю
молекули часу – секунди крокові
встати. піти. прийти. перестати.
я тут ще. я вірю що слухаєш досі.
дай відповідь згодом. пиши. чекаю.

Початок зими,початок землі і заліза,
прокинутий вечір, покинутий дім вдалині,
ми станем з тобою над снігом,хоч буде запізно,
бо вершники пяні полюблять чужу заметіль.
і речники зникнуть, і спалять зайовзані книги,
приблуди, залишивши тіло, підуть.
закутаний птах, що вчора від смерті оклигав,
заплаче на грудях і серцю розкаже війну.
розвязані руки зачнуть зігріватись під светром,
десь вікна затуляться небом своїм,
коли цілий світ зостанеться мерзлим і мертвим,
я ще причащатимусь хлібом твоїх колін.

Двоє в усьому Всесвіті.
Двоє - нікого більше.
Вільні, відважні, вперті і
не помічають інших.
Грішні, а чи безгрішні -
радість знаходять впарі.
Люблять, напевно, більше,
просто не вірять в старість.
Може тому, що сонячні
їхні серця і мрії?
Затишно і неболяче
двоє в любові зріють.

Тяжка ця ноша. Кров і піт від неї.
Та різкою взамах: "Ану, неси!"
Ревла юрба. Вищали фарисеї:
"Якщо ти бог, хоч сам себе спаси!"

За що вони мене так ненавидять?
Бо я відкрив їм, що живуть у злі.
Прости їх, Отче! Що творять – не видять
Незрячі твої діти на землі.

- Я посланий, щоб ви пізнали Бога.
Вручив мені Він Слово осяйне.
Багато добрих діл зробив від нього.
За котре з них караєте мене?

- Бо ти серед народу смуту сіяв.
І віру нашу древню смів хулить.
Казав, що ти Христос, що ти Месія…
Одна лиш смерть тебе угомонить!

Не відповів. Даремно бісер тицять.
А на плечах не хрест – пекучий біль.
Та враз відчув: чийсь жаль, неначе птиця
У серце б'ється. Десь отам, звідтіль!

Він серцем чув печаль ту незречиму,
Він бачив лиця чесні і смутні.
Он дівчинка з брунатними очима
Губами ворухнула: "Боже мій!"

Я все стерплю. Хай збудуться писання.
Вже світить вогник віри пломінкий!
...Палило сонце пагорби піщані.
В безсмертя йшов Син Божий. Син людський.

У неї вулиці одна на одну не подібні,
І вилиці сіріють наче осінь,
І милиці давно вона не носить.
Шукає під ногами слово «Досить».

Вночі снувала синтетичне щастя,
А вдень не існувала, бо боліло.
Душевні рани вкрили хворе тіло,
Всі кликали Анастасія, а вона хотіла – Настя…

В житті у неї якось не велося -
Брудне волосся, сіро-жовта простинь.
Любов щораз робила серцю розтин
І все було якось занадто «просто».
2010р.

Він у мене справжній мачо,
Супер-пупер, таки клас!
Я взяла його на здачу,
Колись купуючи матрас.

Сильний, мужній, ідеальний,
Ну як мрія чоловік!
З нього користь тільки в спальні,
Та і то, лиш раз на рік.

Цілував мене з любов”ю.
Словечка ніжні говорив.
А потім на тобі — весною,
Мене розумну обдурив!

В чиєму ліжку ти блукаєш?
І де ти лазив цілу ніч?
Якщо ти більше не кохаєш,
Зумій сказати : “Fuck you,bitch”


01.04.2010р.