*******
Дві пари рук, відро цибулі,
у два ножі і в унісон...
Мішок картоплі... не забули
ще моркви, перцю, патісон...
У переливах звуків кухні:
кипить, шкарчить (і все сире),
тобі я простягала кухля,
рядно на ганчірки, старе...
І погляд у сльозах... і слово:
- Картоплі вічка вирізай!
А ти лишав їх знову й знову
Не кухар, справжній самурай
з мечем - порубана картопля,
лушпиння купа біля ніг...
Рука в борщі сметану топить...
Віват! Ти битву переміг!
24.03.2010р.

Я тікав від людей,
Щоб з деревами поговорити —
Добрий спомин мене
Й поза ґратами не полиша.
Задивлялись у воду
Гіллясті мої фаворити —
І світилась над ними
Зеленого сонця душа.

Я їм вірші читав,
Таємницю звіряв
Чи образу —
Тільки горлиця чула
Та хмарка,
Та тиха ріка.
І ніхто з них
Довіру мою
Не потьмарив ні разу.
І лягала мені на плече
Росяниста рука.

Ми були — мов сім’я.
Нас докупи в’язали незримі
Струни Логосу —
Дух,
Що тримає земне й неземне.
І відомо лиш їм,
Що кажу я оце не для рими:
Нині тільки вони
Пам’ятають живого мене.

21.X.80. Мордовія

Не налякаєш мене пустотою,
я в цій пустоті не один...
До стіни притулюсь, накриюсь весною
з конверту твого випустивши ДИМ...

У мене є знайомий олігарх -
Придбав собі окраєць України,
А я в йому у цьому помагав,
Що він не забуває і донині.

Лише зайду до нього в кабінет -
Замовить каву й дістає чарчини:
- О, давній друже, скільки зим і літ!
Як справи, як здоров'я, як родина?

Чи, мо', якась проблема привела?..
- Та ні, усе чудово!
- Ні, друзяко!
Як є хоча б дрібниця - геть мала,
Зажди лиш мить, я на мобільний зв'якну.

Була проблема - і уже нема!
І ми п'ємо, аби до дна дістати...
- Заходь іще, чи літо, чи зима -
Без церемоній, як до себе в хату...


24.03.2010

Розкинула ноги по полю дорога,
Чи з пагорбів збігла в шовкову траву,
Розсипав волосся відьмак по підлозі,
Сусідка на всесвіт готує війну.

Зухвала коза заплелася в покоси,
І їсть абрикоси під тином дівча.
Розчісує коси на гілці русалка
І кличе до себе. Не думай. Хоча...

Зруйновано вежі. Розбито фортеці,
І вилито слово з водою в межу.
Ідуть ворожбити, летять босоркані,
І п’яні спокійно ступають в олжу.

Герой цього часу цитує Плутарха
Чи Будду, чи в буді впадає в ніщо.
І віником блудним шукає облуди,
Чи блуду, чи Бога, чи Бог знає що.

Пейзаж вавілонський придумав Вавілов,
Чи вичитав може, чи, може, я сам?
Хвороби і люди ідуть у нікуди,
А, може, нізвідки. І кажуть: "Салям".

А там, де розкинула ноги по травах,
Де замах на запах – найважчий з гріхів,
Де всі босоркані цілуються вранці,
Ніколи ніхто не впадає у гнів.

Гортаю спогади у книзі літ своїх,
Стираю букви з гіркоти сторінок,
Снагу черпаю із листків хмільних,
щоб був солодким кожен мій починок...

Дві пари рук і піаніно.
Гра, ніби співи в унісон.
Ведемо рух безперебійно
до нижніх, до мажорних зон.
У переливах різні ноти
на слух сплітаємо в акорд.
Різкі тональні повороти
під впливом шкіл і різних мод.
На жаль, кінець. Втомилось тіло
і нотний зорепад погас.
Чомусь бажання відлетіло.
На все приємне є свій час.
21.08.2009р.

П ривітне сонце світить не для тебе,
О бмерзле гілля може й не заквітне,
Р озлоге небо - може і не небо -
О мана в висі, зовсім непомітна...
Ж орстокість долі ранить твою душу,
Н адломиш крила, прагнучи злетіти,
Е тюдом смутку милуватись мусиш,
Ч ерствіє серце від облуди світу...
А ЧИ НЕ ВАРТО ПОРОЖНЕЧ ПОЗБУТИСЬ???

На розхрещенні доль
Пошматованих мрій,
О, мій Боже, дозволь
Дочекатись зорі -
Що засяє вогнем,
Воскрешаючим все,
І підійме мене
В піднебесся ясне -
Де не буде журби
І душі шматувань,
Де ненависть юрби
Не розчавить бажань,
Де облудні людці
Вже не матимуть прав,
Де Людина - не ціль
Для забав і розправ,
Де на крилах летять
Мрії-птАхи увись,
Де я вільною стать
Зможу вже - не колись...
Але док Божий перст
Не вказав у мій бік -
Я нестиму свій хрест,
Щоб не зрадить собі!...
23.03.2010р.

Рабиня власних сподівань,
Я - відчай твоєї любові.
І ми живемо без вагань,
Віддаючись собі і снові.

Чомусь, безглуздо плачучи
В кімнаті з стінами м'якими
Оголена. І тільки сни,
І ти у снах
Гірким полином.

2010

Хмарки – гойдалки для мрій,
Ти поглянь на них мерщій:
Там блакитне сяйво ллється,
Небо золотом сміється,
Сонце в центрі каруселі
Вертить промені веселі.
Мріяння іскряться дивні,
Але є й хмаринки сливні,
Бо лишилися без мрії,
Їм сльозинки сріблять вії.
Мрію садови хутчіше, –
Буде в небі веселіше!

розкрилось небо перед мною
я вкриваюсь своїм морем
йду тропою золотою
наче по терністим слові


стихійним способом навколо
іду я навмання
та не впаду я ніц додолу
я стверджую життя

повірвши в силу
що йде з грудей моїх
не подам я виду
що ти у моїх ніг


2010

* * *
Я зими цьогоріч не чекаю,
бо у мене саней ще нема.
Бідний кращої долі шукає,
хтось останнє в корчмі пропива.

Скрізь панують жорстокі правила,
і ніхто не зважа на душу.
Хочеш жити за своїми? Браво!
Запитати в сильнішого мусиш.

Хоч для галочки, хоч для зірочки,
зазубри, мов шкільний параграф:
відрізнятимешся від сірості, —
тебе втоплять в олійних фарбах.

Юрба. Ти погляд їй ліниво дариш.
Непевних лиць непевний галас.
Ось промелькнув знайомий чи товариш.
Поговорити б? Ні, не зараз.

І раптом — то ж її хода і плаття!
«Ми, чей’ж, одне одному знані?»
Але в її очах лише сум’яття…
«Ой, що це я? Даруйте, пані».

(2010)

Уривки фраз
Ловлю, мов сніг.
Уривки погляду -
Пориви
На перехресті двох доріг
Та вітру
на нервовім зриві...
Абзац.
Дивись і помовчи.
Твої балачки недоречні.
Ти в сонця
світлоти навчись.
І поклонися гречно.
Не хочу слів.
Не треба рук.
І дим в очах
вже буде зайвим.
Застава серця
без порук
Не дасть кохання.
Щодо драйву,
не треба поспіху -
отут.
Бо почуття -
шалений ризик -
то втрапить на потік отрут,
то кинуть ним
з висот й до низу.
Не провокуй.

Я сніг люблю...

3 лютого 2010

Пахнуть підсніжники медом, і марять весною,
хочеш зірки порахуємо, сонце, з тобою?
тільки весняні, прозорі, лілово-блакитні-
декілька клаптиків неба для мрії я витну.

мрія - не зовсім нова, та чудна фартушина -
клаптик-до-клаптика, інколи навіть і клином,
тим, що зійшлися світи, посвіти, місяченьку -
пореться легко, а шиється так помаленьку.

мабуть не встигну до Свят, той нехай, мо’ до других,
ще половина роботи, й оздобити пругом.
Важко самій - я із тих, що нікого не просять...
певно не стане ниток... докупи по дорозі...

Я щаслива – бери шматочок...
Чорні кубики шоколаду...
Я тебе пригостити хочу
снами, мріями... Поряд сяду...
Розфарбую для тебе простір
у квітневі пелюстки вишні.
Веселково змалюю просинь
межі хмари... Дивися вище..
Я щаслива – бери шматочок...
або все... Шоколаду хочеш?..
2009

Всміхається до березня яскраво
Весняне сонце і небес блакить.
Підсніжник перший поглядає величаво,
Замилувавшись спокоєм на мить.

Ще де-не-де у полі сніг лежить,
Але не білий...посірів чомусь.
Від болю стогне він, кричить...
Це в душу заклик. Добре, я лишусь.

Цікаво, сніг..? А може, то життя?
Спочатку білий...Сірий...Завтра вже вода...
Таке воно. Назад немає вороття,
Доки на "жити" не скінчиться мода.

Ты зря уходишь по-английски,
Ты ж «don’t speak English very well».
Уж лучше жалкие записки,
В них твоя суть и твой удел.

2010

якщо тільки це - свобода
я хотів би у неволю
у полон Живого Слова
Слова Божого Тюрму
де решітками на вікнах
звичних заповідей воля
де увічнене Блаженство
міцно держить – не верну
до свободи гучномовця
перепроданої слави
що в її промінні мертвім
на бенкеті грішних всіх
Всі Святії пом’янувши
п’ють облуду чавунами
в вольнім пеклі… й голос Духу
ледве чуть крізь смертний сміх

Весна щебече на порозі
І горобці стрибають босі,
В обіймах жданого тепла,
Щасливі, що вона
Прийшла!
21.03.10р.

Бідний ряст мій, топчуть квітку
Прудко раз у раз,
Ти ж веснянку – добру звістку
Донесеш до нас.

А той люд немилостивий
Долю добува
У того, хто їм не мстивий,
Не ріже слова.

І відходить з добром в сердці,
Кличе в каяття,
Хоч його у дикім герці
Катує буття.
21.03.10

І за хмарою світиш,
Ненько – зірка моя.
Ти ж мене не залишиш,
Божа ласка твоя?!

Розгойдається вітер
Тай на хмари дмухне,
Роздере небу світер,
В мою долю майне.

Буде буйна та вільна,
На весь Всесвіт сяга,
З вихром виміру спільна,
Дивосвіт – берега.

По Чумацькому Шляху
Променюсь без кінця
Тай примірю папаху
Із галактик кільця.

Слухав з Вишньої ласки
Благовіста луну,
Великоднії паски
Спік із зерняток сну.

На духмянім порозі
Сяйво гріх поглина.
«Зануряйтесь, ви в змозі», –
Кличе нас далина.
21.03.10

Холодний відгомін зими
Керує й досі почуттями.
Що думає зробити з нами
Мороз колючий, вічний сніг? –
Він наче сонце переміг:
Сховав під лід усе довкола -
І не біжать по плесу кола
Від крапель падаючих сліз.

Лиш посмішка твоя, кохана,
Зимі малює тепле тло.
І тільки посмішка кохання
Несе мені твоє тепло.
Мені несе твоє тепло.

Холодний березень мене
Вже не хвилює – ти зі мною.
Торкнеш гарячою рукою, -
І я не бачу вже зими,
А тільки посмішка і ми.
Вже мерехтять довкола квіти,
І ми радіємо, мов діти,
Що вперше випили весни.

А щира посмішка, кохана,
Проміння виткала на тло.
Ця ніжна посмішка кохання
Несе мені твоє тепло.
Мені несе твоє тепло.

Срібна мелодія духу звучить,
Струнно гойдає блакить…
Небо співає… Сьогодні земля
Втішилась мов немовля.

Радість бурливим потоком тече,
Промені сонячні тче…
Море поезії, море пісень…
Здрастуй Освячений День!

Доля велика, щаслива, свята
Ллється у славні літа.
Мир всеосяжний підносить свій стяг
Над острівцем вічних благ.

Лебеді білі летять звідусіль
У запашну заметіль
Райських садочків…
Шумують ліси
Спалахом диво-краси…

Явою стали ті райдужні сни…
Квіти Нової Весни
Вишиті небом і сонцем цвітуть,
Нову розцвічують Суть.

Нову дарують окрасу Землі:
Золотом сяють стеблини малі,
Ніжиться в сонячній купелі Світ –
Витвір небесних трембіт.

Я п’ю весну..
Спочатку – тільки по краплині,
Аби не захмеліти вкрай.
Мені налито щедро нині –
Гуляй, душе моя, гуляй!

Смакуй красою оцією...
Повітря теплого ковток –
Стрімкою стане течією
В льоду застиглий плин думок.

Відчуй, як щастя струменіє
Крізь пори втомлених чуттів.
Вже розум, відчуваю, мліє,
А серце... серце – поготів!

Я втриматись уже не в змозі.
Із чаші неба смачно п’ю...
Колись отямлюся у прозі,
Як хміль у вірша переллю.
2010

«Така у мене справді ти одна» -
Видзвонюють льодини, мов червінці,
Я цілу зиму випив аж до дна,
А твого ще і не торкнувся вінця.

Ти – молоде, грайливе ще вино,
Що сяє сріблом, піниться в бокалі…
Уже б узяв, покуштував давно,
Та думаю, а що ж то буде далі?

Як вип”ю зразу – захмелію вмить,
Й тверезим швидко, дуже швидко стану,
Смаку ще й не зумію оцінить,
Чи й зовсім цінувати перестану.

І тОму залишайся ще, постій,
Моя байдужість – то, мов льох, кохана,
Відстоюйся у ньому, молодій,
І станеш ти ще більш мені жадана.

Настане час - я опущусь туди,
Схоплю тебе гарячими руками,
Як те вино, настояне роками,
Щоб захмеліти раз і назавжди.

7490 р. (Від Трипілля) (1982)

а іноді не сніг і не з дощем
ти сам собі вигадуєш погоди
аби не в буковель на поклик моди
а в Білу Церкву пішки – на хрещен-
ському морозі душу відігріти
і ковзаючи в мокрих постолах
вишукувати нерозквітлі квіти
затерплі на засніжених полях

…де книга роду плаче – берегами
вервечки сліз-любовей сліз-вістей і
із кожного – наосліп – оріґамі
вирізують сучасні фарисеї

ти шукаєш мене у міні
дзуськи! – мене там немає вже
розміноване покоління
неручної роботи ґжель
тільки трохи вогню – і трісне
світлом витече з-під руки
ти чекала моєї пісні?
марно серце – я не такий!

сіра тисяча чорна сотня і
та ж «розруха» у головах
милість кликали над безоднею
аж розходився світ по швах
хтось не дав нам належних почестей
не вписав на Скрижалі Днів
наша доля не так урóчиста
як безмежні по ній жалí
архітекторе надтрагедії
хто ти? де ти? куди твій злет? ет!..
щастя – зблизька – а не розгледіли
часу мало в тобі Поете!

Як жаль мені пожовклих ясенів,
що розсипають свої мідні сльози...
хмарин розтріпаних під подихом вітрів,
у осені лиш грози, грози...грози...


Як жаль мені, що ти уже не ждеш,
і сльози що мої не зовсім мідні...
так хочеться блакитності небес,
та сонців у очах, щоб були літні.
вжеш грози криті-це лише вода,
вона стече шибками мов в останнє...
у коси заплете квіток весна,
і може відбаре моє безсоння.
зустрівшись зором знову навмання,
тремтіння пробирає наче душу.
можливо крізь дощі прийде весна,
і принесе весну, таку байдужу...
як жаль мені пожовклих ясенів...
як жаль мені замріяну цю тишу!
ілюзії розвіє провесінь,
твій образ тут всерівно ж не залишу.
що в серці не зотліло-вже не вмре,
що в ньому залишилось-те навічно!
не може буть в людині все пусте,
не може…це занадто не логічно…

Божеволію, від дотику рук…
Від тихих слів, що шепочеш вечірньо.
Збиває дихання зривистий стук-
У грудях болем солодко-нестримним.
Себе ж тримати в собі сил нема.
Бажання знову пекучоотруйні,
Немов горять непідвладні чуття,
Так хоче в клітку душа волелюбна…
Твій запах схожий на м’яту й полин,
Такий яскравий, близький і гарячий.
У прохолоді цієї весни
Твій погляд щирий, і ніби дитячий.
Божеволію, від пристрасті дум.
Від неможливості вже схаменутись!
Від твоїх чар, що навіюють сум,
Від того страху, що зветься вразливість…

Живу, як хочу, екзальтовано, сміливо!
Збираю посмішки, для «того світу» унизу.
І поринаю в зорі експресивно,
Та людства вічність я не омину.
Я знаю, самовпевненість - це ризик,
Для тих, хто мрії, створюють свої,
Для тих, хто поділяє, на частини:
Людину, людство , всесвіт взагалі.
Але, хто єдності людей радіє щиро,
Людському організмові розкритий,
І не поменшує себе,та інших диво,
В броню з зірок, галактик, міцно вдітий!
Життя цікаве, хоч ти - крапля в морі,
Бо все з малого, все багатоскладне.
Немає радіснішої, чудовішої долі,
Ніж із достойними братами бути ладним.
Співзвучність унісону, співу людства,
Чудові партії, та серця щире соло,
З середини, живильне, цінне єство -
Це ласка , це любові рідна мова.
Тканина всіх сердець і душ єдина.
Вона із пряжі, що є вмістом світу.
Вона протекція, вона, магічне коло!
Вона, і стріли, й позамежне літо!
І я здивуюсь знов і знов, і знову!
Я закохаюсь, я вдивлюсь, в прекрасне!
Я вогняне, яскраве, намалюю коло,
Та в ньому буде, сила, що не гасне!

2009р.

Повіяло холодом, хоча навколо весна…
І тіні начеб то стали в пів-тона світліші.
Ех…грається серцем гарячим, холодна зима
І тільки все лишнє стає з кожним днем яскравіше…

Боюся зустрітися з поглядом твоїх очей,
Та сила бажання сильніша ніж можна згубити…
І навіть на відстані в сотні десятків земель,
Я буду бажати лиш миті, щоб просто любити.

Занадто банально, занадто безтактно, і все ж…
Та навіть на холоді зливи, промокши до нитки,
Я буду шукати той колір у сяйві небес,
Такого ж відтінки, як очі , бездонно-блакитні…

Повіяло холодом, тільки настала весна.
Занадто зимовим це сонце для мене здалося…
У тебе ж така бездоганно-гаряча душа,
Що моя від неї погасла, та серце зайшлося…

Зайшлося у пісні, списало всі знані слова…
Такі не потрібні нікому, розспівані в часі…
Для мене тепер за мізерна торічна мета,
Для мене тепер тільки холод в не сказаній казці.

Де було серце – зяє дірка,
І мозку вже, кажись, немає…
Функціонує ще печінка,
Але й її я доконаю.

У чистий слоїк трилітровий
Текіли увіллю на денце,
По чарці віскі, граппи й рому
І ніжної «Nemiroff» з перцем.

Вишняк рубінами заграє
(Я навіть замугичу стиха
«Садок вишневий»). Лан за гаєм
Хай нагадає бурячиха…

Доллю по вінця кальвадосом,
На закусь ковбаси накраю…
…Чого це я в тарілці носом?
Яка любов?! Не пам’ятаю…

Не стій - іди.
Твої сліди
Десь зникнуть.

Залиш мене.
Усе мине.
Я звикну.

Облиш, не грай
І я про рай
Забуду.

А восени
У твої сни
Прибуду.

Прийду дощем
До тебе ще
Під осінь.

І як твоя
Погладжу я
Волосся.

Душа злетить
Й заплачу вмить,
Мов злива.

Не стій - іди!
І будь завжди
Щасливий...


22.03.2010р.

Ці літери... Їм варто заблищати
В контексті надльодових переправ…
Вже скоро доведеться пробачати
За те, що міцно усмішку тримав…

За те, що завтра небезпечним цвітом
Від радості кружлятимуть думки…
Тому, що можуть серце перегріти
Перефарбовані смішні ляльки…

З тих міркувань, що дуже тихо плачуть
Чиїхось вій несправжні імена…
Від того, що тоді стаєш гарячим,
Коли в обличчя зраджує весна…

Коли від іграшкових перевтілень
Сміється китицями об’єктив…
І через те, що знати не хотіли,
Кого невиправдано засмутив…

Кому віддячено – одноманітність…
Від пересохлих висмолених губ…
Перестилає згорблена елітність
Зім’яті ліжка. Відмовляє зруб

Вибагливим колодязним капризам…
Не через те, що щедрість розгубив…
А просто воду – діставати знизу…
А зверху - пити… Вже для когось жив…

Палахкотить іконами сумирність…
Від благодаті – кілька талих зим…
З криничних зрубів теж сміється вірність
І попри те, що хтось стає чужим…
2010 рік

* * *
Замуровано час. Засипано снігом і пилом.
Неозора вічність рани обробля.
Як не намагалась, все ж не одлюбила.
А душа вже вище планку підняла.

Свіжо дихає вітер мені у плечі.
Тихо плачуть поля, по позбирано врожаї.
І щодень то скоріш починається вечір,
Крають небо строкато сумні журавлі.

Змерз горіх. Не зосталось від листя й сліду.
Обпікає порепані вени калинова кров.
Солом'яне дитя розумніше за свого діда:
Знає, що то є сльози і що є любов.

Затамовуєш подих. Дихаєщ спаленим листям.
Хризантемовий жовтень тулиться, мов цуценя.
Нині вітер справжній. Нині сонце низько,
Нині зірка народить нове зореня.

2008

Як я личу своєму місту,
Коли танцюю з його тінями –
Сну сплетінням, мари сплетінням,
Така ж осіння, така ж прісна.
Липнем пахнуть пусті вулиці,
Потавровані нашим іменем.
Золоті ліхтарі туляться
Жовтим оком до неба синього….
Ситі вікна, налиті світлом,
Ніч у теплі збере долоні.
Як я личу своєму світу,
Як смиряюсь в його полоні!
Голосінням, тавром осіннім,
Та ж причинна, така ж дійсна,
Як я личу своєму місту,
Коли танцюю його тінню…

Зібрав ялинку, взяв гітару,
накинув куртку на плече.
і так одразу любо стало,
Що в середині аж пече.

Почав я грати тихо, гірко
Сумну мелодію життя,
І як в маленькій оповідкі,
Настало ніжно забуття.

Пройшов акорд туди по струнам,
Пройшов туди, тоді назад
Та й зразу любо-любо стало
І душі настав парад.

І знову вдарив я по струнам,
Пройшовся звуком по вушах..
(оцей момент мені все снився
у неймовірно світлих снах!)

А тут тріщать уже фанфари
І Новий рік уже настав,
А я все слухаю удари
По струнам, в кольорових снах...
---------
22.31, 16.01.2010

Почалося все десь у грудні
На Андрія, а чи Введення,
Ми ловили зірки у студні,
Ми любилися ніч і денно.

Цілу весну і ціле літо
Гобелени з цілунків ткали,
Уявляли як наші діти б
Нас батьками своїми звали.

На Успення чи на Покрови
Нагуляли в утробі сина.
В нас заручини на Миколи
І весілля на свят-Василя.

А на Стрітення, за повір’ям,
Ми кохалися проти ночі
На куті з маковія зіллям,
Щоб ніхто ту любов не зурочив.

Пори весняної цвітіння
Мене сьогодні веселить.
І гріє сонячне проміння
Тепліше зараз … та на мить.
І прокидаються вже віти
При першім подусі весни.
Біля струмочків грають діти:
«Кораблику, пливи, пливи!»
І він пливе струмком дзюрчистим,
Вода його несе, несе.
Милує око світ барвистий:
Весна урочисто іде!..

Не я одна
У снах молюсь:
– Не можу жити
Без любові…
І хтось признається комусь,
Що це було колись у Львові:
Летів за вітром
Цвіт і дим,
Чамрів і чах бузок пропащо,
І вперше був
Не кам’яним
Той лев,
Що квіти носить в пащі…

Вже ранок... Сонця сяйво на долоні.
Осінній вітер обвіває скроні.
Підняв листок й хмариночці поніс
І пісню заспівав мені на біс.

А я іду. І він спішить за мною.
Чи в дощ, чи в сонце смирною імлою
Несеться вітер по моїх слідах...
(чи це у мене вже поїхав дах?)

Ось парк.На лавці знову сіла.Тихо...
Тут голос чується... Та чи на лихо?!
Це вітер так зі мною говорив,
Вуста цілунком звабним обпалив.

ранок навколішки молиться небу
росами плаче на трави і квіти
руки здіймає туманами нева-
гомістю сонця відсутності вітру
і алилуя у промені першім
різноголоссям рожевого сходу
світ перехрестить і піде до звершень
ранок у вечір долаючи сходи

Коліна хвилі лоскотали,
Десь зойкав птах,
За нами зорі споглядали –
Чумацький шлях.
Мені здавалось – я не схибив,
Хоч я не Бог, –
Бо ти одна зробила вибір
За нас обох.
Бузкову обрію заграву
І моря плин
Із часом в борошно розчавив
Життєвий млин.
Та раптом твій далекий дотик
Життя стрясе –
Стареньке чорно-біле фото
Поверне все.
В очах глибоке небо синє.
Смішне дівча
Іще крізь часу далечіні
Мене вивча.
Згадав – питання миттю зрине
Таке сумне, –
Чому ж не я тебе покинув,
А ти мене?

Ти взяв і мовчки вирвав серце,
Тепер на тому місці дірка.
Моє міцне кохання з перцем
Розбавить ніжністю горілка.
У скронях прогресує вірус,
Він скоро знищить файли мізків,
Гіркий і вичавлений цитрус
Вже не смакує в склянці віскі.
Вечірня маячня без змісту
Блукає в пошуках жалю,
А я в велику склянку чисту
Ще вбивцю спогадів наллю.

місять мешти ліниве тісто
і магнолії у безлисті
стиха плачуть – подайте місту
гріш надламаний на весну
розміняла зима останню
сукню радощів у фонтана
на сезони снігів Монблану
і забулася у «та ну!»

місто марить тамує спрагу
в точці відліку нуль варяги-
турнікети бредуть сповагу
розминаючи ланцюги
там де крапля нової ери
підписала нудні папери
паростинка асфальт продерла
роззирається навкруги
18.03.2010

Моя канарейка не умерла,
а просто устала петь -
принцесса хлещет вискарь из горла,
свою обмывая смерть.

Вселенная - нить в игольном ушке,
и шелест густых страниц -
патлатый Моррисон в бледной руке -
лирика самоубийц.

В ее бутылке - вискарь, как вода,
в крови - гуляет инцест,
она орет Obladi Оblada,
меняя сюжет в конце.

А жизнь продолжает длиться и длить
неправдоподобный сон -
ее выдергивают из петли -
lalala the life goes on...

***
І кожен з нас – прекрасний інструмент –
Свою мелодію життя зіграти має.
Маестро час – великий диригент,
Щомиті паличку в готовності здіймає.

Ця мить – сьогодні. Зараз. Тут.
Ти не проспи й не пролінуйся,
Ти сотворися і відбудься,
Відчуй свободу. Вируш в путь.

Ця мить – сьогодні. Зараз. Тут.
Лишень замислися. Спинися.
Зніми з плечей тягар турбот
і ясністю прекрасною омийся.

Підніметься мелодія з глибин.
В душі луною озоветься.
Підхоплена оркестром – зазвучить.
Опам’ятайсь! На тебе
        жде Маестро!
2002