Ледь розвиднялося… Небо ще в зорях…
Снилось мені щось легке і прозоре.
Світлою тінню на темній стіні
Прадід, мов голуб, явився мені.

Був, як на фото в старому альбомі,
Прадід мій рідний, мені незнайомий.
Очі сміялись в ранковій імлі,
Руки зчорніли від плуга й ріллі.

-Правнуче, здрастуй,- він тихо промовив,-
Довго чекав я з тобою розмови.
Вчора ти предків сердечно згадав:
Добре зробив. Ти нам сили додав.

В пам’яті сила, що простір долає.
Та, що приходити в світ дозволяє.
Ми прилітаєм на хліб і пісні,
Щиру молитву, і думи ясні.

Дивно у вас. Вже не наша розмова.
Нова, чудна, перекривлена мова.
Гупають бубни. А пісні не чуть.
Бога не знають, і хліб не печуть…

Та крізь віки, крізь невіру, незгоди,
В сни ваші, правнуче, знову приходим.
Застерегти, захистити від бід...
Так повелося. Такий заповіт.

-Прадіду, любий, а що з нами буде,
Як у майбутньому житимуть люди?
-Людям, що вміють по совісті жить,
Воздано буде. Любов бережіть!

Хмаркою — зник. Не сказав. Та й не треба.
Знати майбутнє... Чи є в тім потреба?
Знати день смерті? Та як тоді жить?
Дні доживать і хвилини лічить?

Я ще подумав: ми владні над часом.
Рід наш безсмертний, коли тільки разом.
Ми - як ріка, що в МАЙБУТНЄ біжить.
Плин поколінь... А життя — лише мить.

Міріадами крихітних часток
Розлітаюсь по всенькому світу -
То бажаю доземно упасти,
То в безмежжя небес полетіти,
То зірватись краплиною з висі,
Скам"янілу зросивши землицю,
То багрянцем з"явитись на листі,
То калиновим стати намистом,
То зорею ясною сіяти -
Світлом Правдоньки душі зцілити,
То Надії оазою стати
У пустелях байдужого світу.
То у небі ключем журавлиним,
Що вертає до рідного краю,
То струмочком у горах невпинним,
Що природу довкруг напуває,
То веселкою понад ланами,
Свіжим вітром в спекотну годину,
То акордом чаруючим в гамі,
Що в обійми до Вічності лине,
То пташиною в чистому полі,
Що Господнє ім"я прославляє,
То усмішкою гарної долі,
Що на Когось за рогом чекає...

Лиш ніколи собі не дозволю
В цім житті стати ближньому болем!

13 березня 2010р.

…Мамо, ниспошли мені блюз…
Мамо, знай, я більше не п`ю…
Мамо, блюз про Душу мою…

…Мамо, скільки я помирав?..
Мамо, значить, ще не пора…
Мамо, лий на мене з відра…

…Мамо, я не Бах і не Сор…
Мамо, я не смерть і не мор…
Мамо, я – в мажорі мінор…

…Мамо, най воскресне Ісус…
Мамо, най проснеться Дажбог…
Мамо, ця вода нам на двох…

…Мамо, я у кожній з цих струн…
Мамо, я у кожній з цих трун…
Мамо, зрозумій мою гру…

…Мамо, я помру уві сні…
Мамо, буде дощ, буде сніг…
Мамо, вигрій Душу мені…

…Мамо, ниспошли мені блюз…
Мамо, ниспошли мені звук…
Мамо, слухай Душу живу…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 08-12.03.2010 р.

…Тіло для душі – суть необхідність,
Душа для тіла – суть можливість…

Шрі Чінмой

…Ви хочете відчути мою душу?
Для цього я гітару взяти мушу…
І ви побачите, як я, живий, помру,
Поміж ладів, поріжків, дек і струн…

…Для мене кожна пісня, суть спокута,
А мій герой у кожнім слові – я…
Веде перо жива рука моя,
Бо хоче вкотре розірвати пута –

…І полетіти ввись безмежним Небом,
Відлунням віршів всіх моїх і всіх пісень…
І доторкнутися промінчиком до тебе,
Проживши поруч ще одне життя, як день…

Кумпала Вір,
12.03.2010 року,
м. Хмельницький

…Коні летять, ніби стріли, незораним степом,
Коні долають ріку, вкриту повінню, вплав…
В кожному з нас, українці, дрімає Мазепа…
В кожному з нас, характерники, снить Святослав…

…Коні в галопі стирають підкови дощенту,
Стрімко летять, розвіваючи грив білих шовк…
В кожному з нас, українці мої, суть Шевченко,
В кожного з наших, арійці мої, Хведір Вовк…

…Коні вкривають незораний степ, ніби хмара,
В чвалі стрімкому втираючи вітер у кров…
В кожному з нас, побратими, суть Родові чари,
В кожному з нас, характерники, Божа любов!

…Коні летять, обміряючи обшир вітрами -
Ці - вороні, ці - булані, а ці - по краях…
В кожному з нас, українці мої, мріє Рама,
В кожному з нас, українці мої, ти і я…

Кумпала Вір,
12.03.2010 року - 06.03.2012 року
м. Хмельницький

Весна, жизнь оживает снова,
От ледяных оков, освобождается земля,
И к солнцу тянется листва, трава,
И нежным цветом покрываются поля...
Прозрачной дымкой, окутаны леса,
И сад в тумане молока,не шелохнется ветка...
Застыло все и ждет весеннего тепла,
Чтоб буйным цветом засверкать,
Напиться соком возрожденья...
Проснуться от зимы и зашептать,
Прохладным ветерком, горячим лучиком -
Пришла весна, пришла весна,
В зеленые одежды нарядится земля,
И излучает блеск -алмаза, сочная трава,
И синью первоцвета, покрываются овраги леса,
Пришла весна и сердце радует она...
Все возрождается и просыпается от сна,
И сердце так поет, отбросив все печали -
Пришла весна, пришла весна,
Подарит счастье и любовь на все года...

Стынет поцелуй на моих губах,
Поцелуй любви страстью весь пропах.
Страстью неземной, но увы, былой,
Стынет поцелуй, как прошедший зной.

Холодность его обжигает грудь,
Хочется опять все назад вернуть.
И судьбе назло удержать тепло,
Что с тобой, как сон, навсегда ушло.
2008

Якщо лечу над прірвою життя,
Тоді несу на крилах каяття.
І виростає віра на вершині,
Яку люблю до самозабуття.

2010

(усмішка)

- Здрастуйте, мій лікарю хороший,
Третій тиждень валер"янку п"ю…
Ось, візьміть, мої, будь ласка, гроші,
Я Вам душу виплачу свою.

Так самотньо всі минають ночі,
Аж сльоза, буває, набіжить…
Третій місяць чоловік не хоче
Ізі мною повноцінно жить.

Вже йому й "дракона" купувала,
І стриптиз крутила - хула-хуп,
Стрілка ж на пів-шостої як впала,
Так уже й не дивиться на пуп.

І сказала лікар: "Непорядок!
Чи у сплячку впав, як той ведмідь,
Щоб оцій біді тяжкій зарадить,
Мушу з ним сама поговорить!"

- Бачу, що мужчина Ви – нівроку,
Так чого ж, немов без крил – орел?
Ви дружині завдали мороку,
І в коханні все не "very well"?

- Ви така вродлива, пані лікар,
Я нічого не втаю від Вас…
Секретарка молодого віку
На роботі в мене – вищий клас.

Стегна в неї хтиві, аж веселі,
Я їх роздивляюсь залюбки.
Попкою вона, як ті моделі,
У повітрі пише вісімкИ.

І очима водить ота Ната,
Мов на морі в темряві маяк…
- Будемо роботу починати, -
Вам спочатку каву, а чи як?

Починаю день із гарних звершень,
Ой, з натхненням попрацюємо –
Гарно "ачияк" ми зробим спершу,
А тоді вже й кави поп"ємо.

День минає, знов заходить Ната,
Стегнами погойдує відтак.
І уважно почина питати:
- Ви уже додому, а чи як?

І щоб все закінчити чудово –
На столі лишаємо печать –
"Ачияк" повторюємо знову,
І спокійно йдем відпочивать.

Я на п"ятий поверх піднімаюсь,
А на третім, спершись на косяк,
Вже стоїть сусідка і питає:
- Ви уже додому, а чи як?

Я чомусь не можу її лаять,
Хоч і не належу до гуляк,
Перса апетитні вона має,
То ж і з нею робим "ачияк".

Вранці теж запитує нерідко,
Вигляда мене й дає вже знак:
- Біжите сьогодні дуже швидко
Ви вже на роботу, а чи як?

І отак – щодня, мій доктор милий,
Скільки, бач, дружині перепон,
Забира цей "ачияк" всі сили,
Став я вже, як вижатий лимон.


…Лікар розуміюче киває,
На столі з"являється коньяк.
- Що ж робить? Їй-Богу, я не знаю,
Будем лікувать Вас, а чи як?!

12. 03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Гарно бути пташкою
В полі між ромашками!...

По-під небо синєє
Райською пташиною
Мріями літатимем -
Весну прославлятимем.
Солов"їним щебетом,
Буйнотрав"я шепотом,
Сонячним промінчиком
Щастя мить увічнимо.
Слізоньки всі витремо
Райдуги палітрою.
Впадем з неба зливою
Лагідно-тремтливою.
Крапельками ніжності,
Вітром в полі свіжістю
Напоїмо ближнього -
Чи ж не дивовижно це?!...

Гарно бути пташкою
В полі між ромашками!...
12.03.2010р.

Суха криниця не дає води,
Рекламне щастя не втамує спраги.
Йдемо туди, не знаючи ,куди.
Без віри, без надії, без відваги.

Палає Сонце високо в зеніті,
В цей час усе дає мізерну тінь.
Немає правди в білім світі,
Тепер її шукати стало лінь.

В безсонну ніч від денних сноведінь,
Втікаємо від себе звідусіль.
Емоції тамуєм ніби біль.

Врятуй себе від цвілості душі,
Від холоду,від голоду, від зради.
Рятуй чим є і не чекай поради.

23.06.2000

Останній журавлиний крик,
Останнє золото берези.
Їдкий туман в кістки проник,
Мов заборонок хижі леза.

За лазнею рясний будяк
Сприймаю, мов живу принаду.
І жуючи важкий глевтяк,
Вертаюсь думкою в блокаду.

Навіщо, Господи, зберіг
Мене у людопаді тому?..
І на захарканий поріг
Несу гірку дідівську втому.

Та впавши між пітних речей,
Знесилений, у мить відчаю
Незриму для лихих очей
Господню руку помічаю.

Щось чисте з вітром степовим
Осяє душу в знак привіту
То сном пророчим, то живим
Обличчям Неньки — з того світу.

Вона понад моїм життям
Нависне зоряною тінню —
І знову я зроблюсь дитям,
І знову вчитимусь терпінню.

А голос Матері-вдови
Втішає сина-оборонця;
— Перетерпи, переживи —
Я жду тебе по той бік Сонця.

18.X.80. Мордовія

Я все пройшов. І серед темних літ
Пізнав щось важче, аніж кров і порох —
Коли в мені валився звичний світ,
Бо я побачив: весь він на підпорах.

Підпори впали — і моя душа
Порвала враз облудну пересічність.
Якби ж хоч смерть! Вона комусь лиша
Щось незатьмарене —
Просте, як вічність.

А в мене впало все. Товариші,
Дружина, діти —
Все немов згоріло.
Неначе тіло позбулось душі
Або душа десь загубила тіло.

Когось я шарпав: глянь, того ж нема,
Про що нам казано —
Нема та й годі!
Є тільки в людях потайна тюрма —
Зате брехня гуляє на свободі.

А психіатр, немов премудрий змій:
— Це перевтома. Це ознаки стресу…
Ох, лікарю! Рецепт простіший мій:
Щоб менше стресу —
Дайте вільну пресу.

Та марно! Я лишився між людей
Ані живий, ні мертвий.
Наче мушу
На волю з власних видертись грудей,
Щоб в руки Богові віддати душу.

Мов хтось мене зсередини обпік,
На попіл обернулося волосся.
Блокадні ночі, тридцять третій рік —
Усе це легшим в мить оту здалося.

Яка ж Земля незатишна й страшна!
А гасла завчені — чого ви варті?..
Тюрма і табір — заважка ціна.
Проте ні стресів тут,
Ані інфарктів.

Що не кажіть, а це таки причал
Для розуму й душі в земному світі.
Летять мої літа, летять учвал
Через колючі металеві сіті.

Нехай земля вогнем для підошов —
Я знаю: виживуть рядки ці щирі.
І я щасливий, що себе знайшов,
Що не сконав у бездуховнім вирі.

6.XI.80, Мордовія

Свобода від рішень, свобода від дій –
П’янке і солодке це слово “свобода”.
Ми часто з собою вступаємо в бій
І думаєм: буде за це нагорода.

Ми вільні від розуму, дум і страстей,
Наш дух збайдужілий ніщо не хвилює,
І серце не рветься до бою з грудей,
Бо голосу крові давно вже не чуєм.

Скорились бездушно під дулом життя
І тонем у ницості й підлості морі.
За власні гріхи в нас нема каяття,
Й тому не живем – животіємо в горі.

Де вчать відрізняти від злого добро?
Чи вже хтось знайшов від гріхів своїх ліки?
Не можемо рабське зцілити нутро -
Невже ми приречені так аж довіку?!...
1999р.

Ролі вивчимо, реплік мало.
Кінопроби на право жити.
Ми у світлі сліпучім стало,
та у кадрах чомусь розмиті.

Я запнуся на першім слові,
хтось відкашлятися не встигне.
В п’ятім дублі скажу поволі,
що потрібно, та надто тихо.

Режисер забракує, адже
не дотягую до таланту:
надто дивна і не типажна,
і збудована недоладно.

У кіно не візьмуть ніколи –
черги довгими нині стали.
Я достоту прошу у долі
власне місце в глядацькій залі.

Відпусти мою руку... Колеться,
б’є в обличчя цинічна проза,
наостанок. Нестерпно боляче,
на довірі - сліди корозії.
Неприродна яскравість поспіху
ріже зір у твоєму глузді -
проганяєш мишей на протяги
хай не шкрябають совість-пустку,
хай їм вуса вузлами зв’яжуться,
щоб не внюшили краплі крові…
…на перстінному слід нев’янучий
обгорнувся брехливим словом...

Ти когось, хтось тебе - зрікаємось,
тільки той, хто тебе, незмінно
ходить привидом неприкаяним
по душевних чеканних мінах.
Проклинаєш рясним дощем його,
проганяєш холодним вітром,
ненадійного, непрощенного.
Він - луна, але все ще світла.

Лише два дні минуло, а мені
здається, що не бачилися вічність.
Ховаю серце в березневий сніг…
Холодна псевдо відстаней величність.
Лише два дні, а в серці вже тайга
туманом смутку підпирає небо.
Ця стрічка снів для мене затуга,
що душу підперізує… без тебе.
Блукаю в хаотичному танку
дрібних сніжинок, поглядом, - малюю
твою солодку усмішку таку…
Я скучила…
Люблю тебе.
Цілую…

Горить свіча,
сльозиться віск,
стікає.

Стоїть Душа,
гостей своїх
вітає...

Уже без сліз -
у серці жаль
розлито.

Сухі вуста...
злітає з них
молитва.

Сіє-сіє, посіває
Снігом біло дотемна,
Присипає, присипляє,
Прослизає в сни зима
Й осідає срібним пилом
Під повіки крадькома…
Сніжносірі сни-світлини -
Згадки, марева, мана?..
Місто тишу місить в тісто
Щовечірніх неновин:
Знов порвалося намисто -
Сотні тисяч намистин,
Що пливуть неначе рибки
В білих хвилях хуртовин...
Намистинки - скалки щастя,
Скалки мрії, скалки рим, -
В очі, в душі, вітром в спину -
Пам'ять - в кригу - сніг у сні -
Наскрізь - місто - без зупину! -
Щоб розтануть по весні...

Пальчик за пальчиком - кулачок.
Ні? Жива?
Падає тінь, у зіниці - чмок.
Ти?! Бува.
Хрест на розхристаному житті.
Йдеш, мім?
Тихо принишкла у каятті,
Німім.

Я ручною пташкою
Вже не буду - важко так!

Стану теплим променем
І для тебе спомином.

І весняним сонечком
У твоє віконечко

Я не буду стукати,
Бо розбуджу звуками.

Не зустріну поглядом,
Не зігрію з холоду.

Не допишу повісті
І довірюсь совісті.

Серед ночі в відчаї
Не прийду освідчитись.

Вільною, свобідною...
Вже не буду рідною...


12.03.10р.

Вікно до світу сумних пісень
До роздягнутих дерев,
До листків золотих.
Ех…От би розчинитись як дим,
І вдихати на повні легені,
Це відчуття, цей настрій, мелодію оцю.
Відчиню вікно, візьму осінь за руку,
До серця свого приведу.
Хай поселиться в ньому,
Рясним листопадом, хай приносить,
Блискавки й дощі.
Хай у моїй душі,
Зі спогадів збудує колони,
Зодягне небо у сіре від краю до краю.
Хай я згораю, хай мене спопелить,
Це почуття.
Мені не треба весни,
Залиште мені навічно осінь.
І хто її від мене відгородив вікном?
Якийсь зловтішний жартівник.
Він мабуть ніколи не знав,
Як це- кохати,
Він ніколи мабуть не вмів відчувати,
Йому просто не знати,
Як це, коли туга на клаптинки серце дере.
Але я відчиню це вікно, а як ні - розіб’ю,
Розриваючи скло, як папір,
І нехай скалічу руку собі,
Мені б відчути на вустах сліди,
Що осінь залишає в пустоті…

Сходит снег. Он уходит с дорог,
С крыш, обочин, полей и аллей.
Он под солнечным ветром продрог,
Стал он собственной тенью своей.

А ты помнишь, каким он пришёл
Украшать эту землю зимой?
Шёл он в мир, что от серости зол,
Наготу прикрывая собой.

Он дыханью дарил простоту,
Белизною для взора искрясь,
Чистотою делясь на лету,
На себя собирая всю грязь.

Грязь следов, серость душ, пыль дорог,
Смог проспектов, покрытых золой –
Он собрал на себя всё, что смог,
Чтоб весной унести за собой.

Сходит снег. Провожает капель
Песней светлою грустный исход.
Его жизнь под синичкину трель
Вдаль уносит поток талых вод.

Посадила мати біля хати квіти
Для краси, на згадку про життя своє.
Щоб уміли діти ту красу любити,
Цінувати літо, поки літо є.

Та приходить осінь. Сивії тумани
Затіняють вікна, затихає сміх.
І не видно квітів. І не видно мами.
У туманах сивих загубивсь поріг.

У хустинці свіжій, зморена роками,
В квітнику туманнім пелюстки збира
Ще жива хмаринка дорогої мами,
Вказує дорогу до тепла й добра.

Розлетілись діти пелюстками квітів.
У туманах долі вибрали своє.
В квітнику у мами їх чекає літо
Тепле і безхмарне, поки мама є.

2004р.

Гортаєш блокнот. Імена і старі телефони.
І цифри як листя торішнє – щемке і знайоме.
Тобі не подзвонять і ти вже тепер не подзвониш.
Навіщо цей спогад? Минуле так часто зникоме…

Гортаєш себе. Розлітається листя зотліле.
Навіщо цей безум. Назавше відріж і не зміряй.
Ти ще пам’ятаєш? Ми в полум’ї мліли й горіли.
В останньому полум’ї літа ти цілив у вирій.

Розводжу безсоння у горщиках з синьої глини.
Мої підвіконня холодні, і ти їм не личиш.
Ніхто вже не винний, ти чуєш?! Ніхто вже не винний.
Самотність це навіть не мода, самотність – це звичай.

А що сніги? –
Ще трішечки і літо
наставить носик гомінким дощам.
І маками червоними розквітне
в полях безмежних
Всесвіту душа.
А що сніги?
Тепло твоє так близько,
що крилами черкаємо небес.
Я погляд твій смакую, як іриску.
Благословляю
березнем тебе.
А що сніги?
В моєму серці – літо.
І ніч в зірках.
І ранок - золотий.
І я в твоєму подиху зігріта
уже готова маком зацвісти.

Життя біжить без компасу,
Природними законами.
Роки летять і зіронька
Залишить небеса.
Та там у небі вічному
Зірки летять мільйонами.
Мільйонами і падають
Під ноги, як роса.
У цьому світі дихати,
Кохати, ненавидіти,
Сміятися і плакати
Одну коротку мить,
Аби злетіть під зорями
Туманом, або піснею
І до безумства вічності
На крилах полетіть.
Між берегами ситими,
Між скелями та плитами
Бурлить, шумить порогами
Південна річка Буг.
І вітер степу бавиться
Деревами і квітами.
І килим з трав і колосу
Покрив поля і луг.
Діди-кургани зросяться
Ранковими іскринами,
Плететься сонця золото
У ковили косу.
Його проміння носиться
Вогненними перлинами
За обрій засіваючи
Нелякану красу.
Хто не блукав тут з молоду
Країни степу дикого,
Тікаючи, ховаючись
Від долі і біди.
Або лягав під хмарами
До спокою великого,
Або скрапав кровиною
До бузької води.
Птахи літають парами
Над пагорбами кволими,
Що вічністю зморилися
У степових віках.
Дороги степу дальнії
Їх вольності незнавані
Гукають блудних верстників
Губитися в степах.
Що жде кого у Києві?
Базарні будні клопоти,
Стогнання серця стомлене
Серед чужих пісень?
А може варто босими,
З розпатланими косами
Задихатися зорями...
З кургану, що над річкою,
Стрічати вічний день!

2007р.

Кохання нам дарує світло і тепло
Кохання надає нам крила
Кохання там, де віра і не має місце зло
Кохання там, де поцілунком я тебе зігріла

Ще там любов, де мрію бути я
І там, де посмішки і ласка
І там, мабуть, де пісня солов'я
І там, де доля над людиною не власна

Я знаю, як ти вмієш говорити
Як чуєш серцем музику життя
Та вірю я, не міг ти потопити
Безмежні, ніжні і шалені відчуття

Ти памятав би кожен день страстей
І кожну мить, коли тримав мене за руку
Хотів би чути у будинку сміх дітей
Та книга нашого життя не йшла до друку

Та все тому, що ти зі мною був
А ми своїм коханням хизувались
І ти б тоді про мене не забув
Але життя твоє жахливо й боляче так обірвалось

Я вірила в потік думок, що йшли
Я бачила вві сні дитячі мрії
Я відчувала та іскру надії
Але один-одного ми з тобою все ж таки знайшли

Посохше листя чарівних троянд
Зів’ялі спогади відвертих почуттів
Ті спогади для мене наче яд
Бо більше не відчую я тепла твоїх гарачих слів.

Розлука - біль.
Вже не колише вітер
гілками душ
в народженні чогось
такого, щоб в сплетінні
рим і літер
сховати нам
хотілось і моглось...

Чому це так?
Чому про це не знаю?...
Були ми вдвох,
де ще ніхто не був –
в садах Кохання
сонячного раю,
а світ людей
надовго нас забув!...

Віршів тобі
сріблясті листопади
я сипав на коліна
знов і знов!
У янголів питали
ми поради –
як зберегти
шалену цю Любов?!

Вони мовчали.
Ну а ми, мов діти,
що граючись, бездумно,
без пуття,
багаття захотіли
розпалити
своїм коханням –
Вогнище Життя.

Згоріло все!..
А янголи – у вирій.
У інший рай –
без наших сновидінь.
Там нас нема удвох
в розмові щирій!..
Віршів лише забутих
сива тінь...

2010

З абрикосових снів пелюстками зсипається сніг,
так спонтанно, неждано, пробачте невчасну присутність,
бо сьогодні він - гість, не тотально жорсткий колоніст,
і мугикає потайки пісню весняну під ніс,
а рефрени сніжин у перерві виводить ледь чутно.

Абрикосовий сніг, під ліхтар абрикосово ліг,
ще не хоче топитися, хоче весни дочекатись.
Це – останній, мабуть, завершальний зимовий політ -
реверанс із прощально-галантним поклоном до ніг
першим паросткам в одіжі зимній із мокрої вати.


2010 р.

Сходить сніг. Сходить сніг із доріг,
Із дахів, із узбіччя алеї.
Занеміг він від сонця і зліг,
Ставши власною тінню своєю.

Постарів він від теплих вітрів
У думках про річки і заплави.
Пам’ятаєш, як вкрити спішив
Він собою знесилені трави?

Коли світ посірів без тепла,
Від нудьги скрижанівши душею,
Сніг прийшов порятунком від зла,
Вкривши все чистотою своєю.

І даруючи нашим думкам
Білосніжно-іскристі простори,
Почуттів він очищував храм
Від жалів,що проїли в нім нори.

Бруд слідів, сірість душ, пил доріг,
Смог проспектів, укритих золою –
Він у себе зібрав все, що міг,
Навесні щоб забрати з собою.

Сходить сніг, і на коло нове
Він заходить по сходах спіралі.
Це закон, по якому живе
Світ, де в ріки течуть води талі.

Сьогодні в новинах прозвучало, що деякі добродії із Заходу пропонують Греції продати свої безлюдні острови і так вийти з кризи.
Моя відповідь скромна у танка.
Зверніть увагу на обличчя Греції!

Не продаються!

Мов родимки всі грецькі острови
На тілі бірюзовім,
Як і небо,
Де зорі сяють.
Як без них прожить?

Гей, вітре часу, напинай вітрила,
Хай забуяє молодість і сила.
О човне мій, розкраюй океан,
І промини затоку соннохвилу!

Не в холодне пустинне ложе,
де дні лікарняно-білі
(не вводь мене у спокусу, Боже,
не по моїй силі).

Не в лабіринти нудьги й задухи,
де квилять Твоє ймення
у жовтому світлі, як сонні мухи,
люті духи смирення.

А в вечір срібний, де голос рідний,
ніжність і трошки рому.
Додому мене проведи, Боже.
Додому.

ІІ.2010

Прости мене за все,
можливо це весна розставила крапки над І...
Краплю долила вина,
Кино знімала і танув лід...

Чорно-біла не така як всі,
Плакав сніг, ти телефонувала...
Я мовчав... Зупинилось таксі
Сіла мовчки... Не попрощалась...

Тратится время в очередях.
В выдохов нервных осколках.
И никогда не ускорить мне
Своё дыхание в пробках.
Если взять, вычеркнуть все мечты
серых асфальтов и луж
Останусь я. Я остаюсь.
Я остаюсь безоружен.

Тратится время в очередях.
ТАК - даже жить не хочется.
Тратится время в очередях.
когда? когда уже кончится?
Может тогда, в последние краски
финального нашего времени
Мы будем Там.
И Тогда.
Там. И Тогда. И с Теми.

Город наполнит меня до краёв.
Своим одиночеством,
Своими рассказами,
Будто ему опротивело всё.
Будто не город он.
Будто не каменный.
Как ему хочется иногда взять
Взять и заткнуть им все пасти тряпками
Будто хочет он иногда
В топку
людей
бросать
охапками.

Я же наполню его до краёв
Своим безрассудством,
Наивно-уверенно
Я расскажу, что любить всех готов.
Только не верят мне.
Только не верю я.
Завтра бы взять, накупить леденцов,
Улыбок в пакетиках, счастья в сладостях
И раздавать. Теряясь в глухих.
Районах безжизненных.
Лицам безрадостным.

Город и Я.
Переполнив друг друга
В море оживших оскалов - Мы
Медленно падаем.
Тонем как будто мы.
И умираем. Не дотянув до весны.

я закрываю коды,
ходы засыпаю,
стреляю красный,
курю на ходу.
не понимаю.
не понимаю.
не понимаю.
и не пойму.

я ошибаюсь снова.
забываю опыт.
не зависеть - скучно.
одному.
завываю. пропасть.
завываю. сердцем.
завываю. нервно.
стону.

крещендо.
скерцо.
стаккато.
громче.
дышите.
стойте.
прекращайте.
стоп.
я жду ответа.
я жду ответа.
я жду ответа.
ответ не ждёт.

я закрываю коды,
ходы засыпаю,
стреляю красный,
курю на ходу.
не понимаю.
не понимаю.
не понимаю.
и не пойму.

міні міни 6

сутність - біг по горбі
«зверху-вниз», «знизу - вверх»,

кома_крапка_помер:
вчись прощати собі…

пам'ять б’є між ребер
і відлунює «е-ех!»

тіло – вниз, душа – вверх:
вмій прощати себе…
(27)

Крізь драну раму із минулої доби,
Де навіть гній мав дух однопартійний,
В бібліотечний фонд (не де-небудь собі)
Заперлась муха в час новий і вільний.
Прижилась там на мудрих стелажах.
Серед книжок не раз на пил сідала.
І грабцями своїми по книжках
Літературний хист у крапках проявляла...
Десь повзала на томиках Дюма,
А десь Вергілія цим способом читала.
На репродукціях картин митців сама
Останні крапки, як штрихи кидала.
На Кобзареві крапала тире,
На Глазовому коми проставляла.
І повне зібрання Ульянова не вмре,
Бо муха і його перечитала.
Освічена тепер! Не одженеш її.
Настирно лізе в очі, носа, вуха.
І крапки, вже тепер, як начебто над “і”,
В журнали і газети свіжі плюхка.
Що то є грамотна – мушище серед мух!
А в принципі, хто що до неї має?
Убити жалко – адже людям друг,
Отою крапкою культуру помічає!

2007р.

ІП

рахую скурені тобою цигарки
ховаю спогади з майбутнього у осінь
стискаю час до відстані руки

ти забагато палиш аж болить
моє мовчання вересень розносить
і безпорадно зливами сльозить

провини тінь у кутиках очей
довіра недопалком гасне втрачена
ще одна осінь через серце протече

...я не сказала?
я тобі пробачила

ВР

вже збився з ліку - скільки відпалив
шукаю в осені ті спогади з майбутнього
і час затиснутий тобою відболів

не кину вже не зможу і - амінь
твоє мовчання журавлів трикутником
у зливах сліз відносить неба синь

я не святий – і тінь моїх провин
ще поруч йде як в кадрах телебачення
де з твоїх вуст у випуску новин

почую раптом :
«я тобі пробачила»

2007

Вічністю неспокою
Ріже світ, мов ніж...
Ти зі сну глибокого
Уставай скоріш!

Подивись на зІроньки,
На вогні заграв,
Хай міцніє віронька,
Крилонька розправ!

Хоч вони й потомлені -
Хай увись летять!
Знай, на ринку споминів
Рано ще стоять...

Хай весняним променем
Пеститься душа,
А нестримні повені
Серце воскресять.

Вічністю неспокою
Душу не бентеж!
Я - не одинокая,
Ти - не сам є теж!

Ти не покинув курити.
Я не пішла ще від нього.
Начебто, так ми і квити.
Буцімто і нічого.

Світом весна ще не ходить,
а замітає дороги.
Тільки із мене вже годі –
холодно надто довго.

Всім обіцянкам на світі
кидаю зморщені квіти.
Гасну. А треба ще світла!
Гаснеш... Ми знову квити...

В классе, покрашены стены,
Было солнечное затмение.
Было, и дети глаза закрыли,
Чтоб не видеть своего изумления.

Открыв глаза, пришлось открыть
Доверие к закрытой двери,
К шаткому полу, и учитель - полу-
-святой и полу-затмитель,
Зарытый зверь на острове Крит.

2010БЕР10

Сніг засипав дерева,
Хуга – ну просто їдь!
Леді була сталева,
Джентльмен просто - мідь.

Пхав холод в груди вила,
Тужився льодостав.
Леді усе крушила,
Джентльмен просто - м’яв.

Стишилась завірюха,
Студінь змінив акцент.
Леді тепер на кухні,
Джентльмен – президент.

“Як бракує мужності!”,-
Шепотів листок.
На трамвай байдужості
Я візьму квиток.

У крамниці здогадок,
Продавець помер.
Я на ринку спогадів,
Все продам тепер.

На вокзалі спокою,
Постою сама.
В світі сну глибокого,
Вже тебе нема.


10.03.10р.

Не вір мені, як в відчаї чи горі
Тобі промовлю: ”Більш не приходи...”.
Не вір у час відливу зраді моря –
Воно до берега вертається завжди.

Я знов сумую й пристрастю палаю
І серце без вагань Тобі віддам.
Я – наче хвиля, завжди повертаю,
Щоб в ноги впасти рідним берегам.

Я прагну доторкнутися до мрії,
Крізь вир світів до неї вперто йду.
Постань для мене берегом надії,
Чекай мене: я хвилею прийду!...
2001р.

Розвію смуток думкою про Тебе
І будні сірі вдалеч прогоню.
Душі моїй Тебе постійно треба,
Бо серце прагне пристрасті й вогню.

Вітри холодні звістку донесуть
Мені від Тебе подихом весни.
Збагнути я кохання прагну суть,
Втікаючи з Тобою в наші сни.

Холодний сніг замів до Тебе шлях,
Та я хоч босоніж по нім піду
Й блукатиму так довго по світах,
Допоки знов Тебе не віднайду!
2001р.

Моя нене-Україно, милий серцю краю,
Чом так часто мою душу біль лютий проймає -
Коли бачу, як терзають нашу землю-матір
Й розпродати її хочуть вороженьки кляті?

Ворогами ж називаю не тільки чужинців,
Бо лукаве серце в грудях носять й українці.
Не відають грішні люди, що творять бездумно,
Бо хто руку власну ріже – хіба це розумно?

Зневажати власну матір синові негоже,
Бог карає за це дуже, забувать не можна.
Не живемо, любі браття, лиш одную днину,
Пам’ятаймо: всі ми разом, мов одна родина.

Шанувати треба ближніх, гідність не втрачати,
Бо ж виходим і вертаєм ми в одну й ту ж хату.
Вона зветься - земля рідна, ненька Україна.
То ж любімо й бережімо: вона в нас єдина!
1998р.

(ДОСВІТОК, ТУМАН)
На ще сірім підвіконні,
де шибки холодні, сонні,
вже парує густо кава,
що пробуджує уяву
після ночі сіру, мляву.

(ПОЛУДЕНЬ, СОНЦЕ)
На безмежній скатертині
серед чистоти і сині
розпашіла помаранча,
обтереблена і гола,
злотом прискає довкола.

(ВЕЧІР, ЗІРКИ)
На небеснім оксамиті
вже у потемку, щомиті
крихти дробляться без ліку.
І мигтять немов блискітки,
і взялися хтозна-звідки…

(2010)