Крізь буревії й долі терня
Іду, долаючи свій путь,
Навколо мене зло та скверна,
Людської зради каламуть.
Іду незнаними шляхами,
Лиш небо синє наді мною,
Колюче терня під ногами,
А за плечима – міх з журбою.
Іду на голос, що лунає
І кличе в далеч невідому.
Там, де весна завжди буяє,
Там, де забути можна втому.
Несу тягар свій за плечима,
Мандрую вперто, без упину,
Щоб скоро власними очима
Побачить край, в якім спочину –
Де благодать й любов є Божа
І де душа радіє кожна...

Танцюєш, Крихітко, під серцем, па за па.
Ти чуєш музику у власнім теплосвіті?
Малюєш пальчиком послання «Тобі, ма:
Я вже люблю тебе». Чого іще хотіти?

Ти змінюєш навколосприйняття,
Хоча на світ – моїми ще очима.
Я дякую тобі за відчуття:
Так особливо бути лоном дива!


2010

Збережи свою душу в обіймах розпусти,
Не ганьби свою честь задля миті розваг.
В галасливих палацах, на ложі Прокруста
Хай прикриє тебе розшматований стяг.

Україно моя, кароока коханко,
Не для сліз тобі стрічку у коси вплели.
Пригорталася серцем, чекала до ранку,
Коли вийде Тарас на круті береги.

Обступили у похоті бісові діти,
Зазирають за пазуху, рвуть подоли.
Скільки будеш зневагу до себе терпіти?
А гріхів не замолиш – і ти не моли.

Україно моя, пригорнусь – не злукавлю:
Ти намріяна світом безмежних ланів.
В незгасимій любові благаю і славлю, –
Не ганьби свою честь перед честю батьків.

Без розуму,
без волі,
без долі,
без життя,
у голім полі
голі
і навіть без взуття.
Без матері,
дитини,
без віри,
без хлібини,
себе ж
в борні поправ,
без краю,
без країни,
без вічності,
без днини,
без голосу,
без прав.

2010-02-17

Ярина Тимош

Ми випили вино вини.
Порожня чаша...
Вже не наше
крихке передчуття весни
несічнем січень обійма.
Піти не кожному дано.
Прийти не кожному до змоги.
Та, випивши вини вино,
взираєш осад ностальгій.
А десь, колись,
давним давно
чи в замайбутньому столітті
хтось мовить подивом душі
нерозуміння драми доль.
Ми випили вини вино,
та залишили у суцвітті
недорозквітлі почуття
і недокохану Любов.

Нехай не став я депутатом,
Легких доріг я не шукав,
«Бігмордою» з німих плакатів,
Людей простих я не лякав.

Нехай я не нажив маєтків,
Скарбів -грошей не назбирав,
Нехай зловтішно хтось сміється ,-
Життя прожив і задарма!


Приспів:
Та- маю,куточок раю!
Калину в моїм саду!
У світі одну-єдину , -Вкраїну,
Землю мою!

Любити саме в цю хвилину,
Це- щастя,що Господь нам дав,
Цей промінь сонця крізь хмарину,
Прийму як найдорожчий дар.

Цей подих вітру-просто дихать,
Ловити світло від зорі,
І шепіт яблунь тихий-тихий.
І спів пташини десь вгорі.

Приспів:
Ще маю-куточок раю!
Калину в моїм саду !
У світі одну-єдину, - Вкраїну
Яку люблю!

у волоссі мак
на подвір’ї лихо
проминає всяк
залишає тихо
у зіницях жах
і смола медвяна
шепіт по хатах
за пропащу Ганну

на долівці мак
а вогнисько наго
вже не буде так
перекинь бесаги
та по берегах
у чужому краї
там де цвіт зачах
зійде молочаєм

Мишка-пікушка
Купила ватрушку,
Зустріла подрýжку,
Та каже на вушко:
– Сховай-но ватрушку
Собі під подушку,
Щоб киця Марушка
Не з’їла її.

2010

Думку про народну владу.
Хтось пустив в овече стадо
Невдоволені бараном
Всі кричать: «Давай козла нам,
Щоб в овечого народу
На усе питав він згоду!»
Тут козли, щоб владу взяти,
Стали вівці гуртувати:
Хто найбільше назбирав –
Вожаком у стаді став.
- Ну, - говорить він народу,-
час прийшов давати згоду
й вовну здати тим, хто вище,
та й іти на пасовище.
Вівці тут кричать із дуру,
Що погодяться й на шкуру,
Якщо він спитає згоду
У овечого народу.
Усміхається чабан:
- Бач, козел – то не баран!
Цей порядки знає сам –
Легше стало чабанам!
Так ті вівці і живуть:
Їх і стригли, і стрижуть.

Звук пустий народна влада,
Як народ – овече стадо…

Тут фрески зім’яті, ікони спалені,
А хрест на підлогу під ноги упав,
Тут вікна у вічність і двері у вирій
Сліпий поводир топором прорубав.

Тут рівень зневіри звітується силі,
А вся толерантність – на вістрі меча.
Тут плани всевладні, а мрії – безсилі,
А думку бездумно рубають з плеча.

Ні віри у серці, ні Бога у храмі,
Ні слави, ні свічки, ні світла нема…
Тут кожен в окопі, точніше – у ямі,
І з прапором білим вставати дарма.

Тут зірка Полин на кашкетах героїв,
А рани зі шрамами – на язиці.
Вмирають від страху, від слова, від болю
Ідей непомірних у лівій руці.

Тут малюють богів і ведуть їх до смерті,
Тут безпечно на мертвого вилити бруд.
Тут навіть з собою не бувають відверті,
І молитви не можуть збуватися тут.

2010 (остання редакція)

з-під завалів цукрової пудри,
ти витягуєш ноту німу.
я боюся торкнутись бажання.
відчуваю,що скоро піду.
ти спитаєш,чи все це даремно.
я скажу,що ти правди не знав.
не підійметься ніж над прокляттям.
не настане ще скоро зима.
ти прийдеш,як завжди,дуже зимний.
зроблю чай і цитрини куплю.
та тепла,що ти бачив де-інде,
ти у зір не питай.
не дадуть.

Де б ти не був зараз,
почуй, як не чув раніше,
слухай: якщо я - палець
вказівний,
середній,
мізинець,
то ти - на мені відбиток,
який відрізняє мене
від тисяч мільйонів інших
дівчаток, жінок, мазохісток,
поеток,
брехух
чи злочинниць.

А як свій відбиток - та й не покохати?

Тебе не витравиш жодним вогнем,
моєї винятковості доказе;
з таким неповторним тавром - ще б пак,
безпрецедентною важко не стати.
Та варто мені щось зробити не так,
наприклад, підірвати цей світ,
ти, мій зраднику номер один,
ти завжди проти мене свідчиш,
ти мене все на воду чисту,
і так - уже кілька сотень літ,
лише вряди-годи міняються слідчі
чи очевидці змінюють покази.
Судді чомусь переносять суди,
і в Пеклі сваряться,
сваряться з ними.
Адже, якщо я - направду, пальчик,
то, хіба що, пальчик Всевишнього.
А знаєш, чого я ніколи не плачу?
Бо Всевишній плаче очима.
Пальцями, пальцями
він пише вірші.

2010, лютий

Так хочеться звільнитися від стін
і вийти в вікна,
пробігтися по верхах диких хвиль
і відштовхнутись
від свого життя,

упасти
в небо і летіти -

просто...
в забуття.

Не знати ні питань,
ні рішень, ні відповідей на дурні слова...
Ніхто, ніде, ніяк, нізвідки,
а просто...
я.

Не йти, не бігти, не тікать від себе.
Не красти і не виправдовувати час,
не буть...
а просто вгору впасти
і вітром віддалятися від нас...
Не тисне простір,
не диктує час хвилини,
не зве, не докоря
і в спину не штовха.
Нема ні помилок, а ні провини...
Нічого у ніде...
лише душа.

07.12.2007

О,мово моя,колискова!
О,мово,ти для мене,як спів!
Звідки стільки любові
У кожному слові твоїм?

Ти в серце увійшла ,як молитва,
Доброти огорнула теплом ,
Як тиха мамина пісня,
Плила над вечірнім селом.

Ти-ніжний бузок у віконці,
І щебіт весною пташок.
Роса,як перлина на сонці,
Із вкритих травою стежок.

Ти –для мене бабусині руки,
Змарнілі у важких трудоднях,
Вони в полі сіяли жито,
Жито, яке було життям.

А ще ти –коханої очі,
Все,що в серці,сльози,чи сміх,
І слова вимовлятись не хочуть,
Як надія завше світишся в них!

Не кажеш йому про кохання,
не кажеш про те, що сама...
Співає в саду пташка рання,
Знічев"я приходить весна.

І ти прокидаєшся перша,
і знаєш - надворі туман...
І тільки примарний твій вершник
У вазі зросте, мов тюльпан.

Поплили сніги водою
від тепла, від тепла –
і запахло вже весною,
і зима дзюрком, рікою
потекла, потекла.

В небі сонце щораз вище
кожен день, кожен день.
Хитро муркає котище
і весела пташка свище –
дзень-дзелень, дзень-дзелень!

(лютий, 2010)

На сході сонце сходить,
На заході – заходить…
На півночі – півночить.
На півдні – південіє…
Гукає опівночі,
Сміється і радіє…
Як спати не захоче –
Химерним вовком виє,
Коли приходить вечір –
Коли вже сутеніє.
Не плаче й не лоскоче,
А тільки тихо мріє…
І сяє й променіє…

Довкола шиї крутить
Мотузку, ніби дротом,
І мозок зупиняє
Легеньким автостопом –
Проносячи криницю
Повз різні негаразди,
Кує зелену крицю,
В нас кидає баластом.

Закрий вже пельку, підла
Гадюко електрична,
Закрий, тобі кажу я,
Болячко істерична…
Нехай вже піде горлом
Кров’яка прямо з серця,
В промінні ненаситнім
Собою ж захлинеться,
Нехай роздробить пам'ять,
Нехай роздробить думку,
Вживаючи як їжу
Зажерливий наш шлунок,
Нехай повилітають брехливі наші очі…
На сході сонце сходить…
На півночі – півночить…

(2009)

Я без душі, без серця, без думок.

Давно вже заблукала, не вернуся.

Над урвищем злечу - лишився тільки крок...

І байдуже, тепер нічого не боюся...



Не гаряче, не холодно, не відчуваю болю.

Сміється хтось, а хтось осуджує мене..

Яка різниця, коли більше не з тобою???

Яка різниця? Все колись мине...



Не чую шепоту. ні крику, ні плачу,

Ні сліз, а ні усмішок - стерті лиця.

Скажіть хоть хтось: за що, за що плачу?

..А втім... Яка тепер різниця?...
2010

Я не хочу ходити у темряві,
У непевному напівсні,
Я звичайна людина, як й інші,
І звичайні бажання мої.

Помирають прекрасні люди:
Ларрі Норман, Ілля Кормільцев.
Є у всіх далекі родичі.
А ці люди – друзі далекі.

Я й раніше вчував, що недобре
Мені якось у світі оцьому;
А без друзів цих – просто жахливо…
Доведеться згнивати самому…

Я не хочу ходити у темряві,
У непевному напівсні…
Знаєте,
Роберт Бернс казав,
Що декого треба повісити на сосні…

(2009)

Сьогодні біль проймає
І на очах сльоза,
А завтра що? - Незнаю
Не чує і душа...

Квітуча Україна
Ліси, гаї, сади,
Та в чім твоя провина
Що на колінах ти?

Палка, жива, прекрасна,
Дорога в пишний гай,
Чому доля нещасна?
Живи! Не помирай!

Розхристана, убога
Твоя земля німа,
Попросимо у Бога,
Щоб ти була жива.

Всі люди, схаменіться
І подивіться в даль!
За руки всі візьміться
О Боже, як вас жаль!

Душа цвіла квітками,
Та вже буяє терн,
Впинає колючками
Як боляче тепер!

Я вірю, вірить буду
Що зійде сонце й в нас,
Й забудемо всі нужди,
І щстя прийде враз!
18:02:2010

Люблю тебе. Розкажи,
чому наче біла вишня?
Світ серце твоє чекає,
а падає тільки листя.
У дотику забобони –
губами почула вену…
А люди такі незвиклі.
О, Господи, що їм треба?
Люблю тебе, мов пісок,
у нього вросли тривоги,
бо тепло-брудний для двох,
бо майже як ми, з дороги.
Люблю тебе, мов життя,
шукаючи середину...
На тіло кладу хреста,
собою його накрию...
В гонитві, серед лісів,
в експресі, в його експресії
тобі опишу любов,
її сороміцькі версії.
Люблю тебе, бо при всіх
іду Гетсиманським садом.
Хто зможе забути біль,
де яблука знали зраду?
Люблю тебе між людей,
обчисливши корінь світу.
Нехай лише чоловік,
вдихни мені жовте літо…
І ми проживемо вік
далеко за нашим віком...
Люблю тебе, наче вірш,
написаний чоловіком.

2010

Колись писав Тарас Шевченко,
(Хоч і було це вже давненько):
“О люди! Люди небораки!
...Ви ж таки люди, не собаки!”

Пройшли часи, мій любий друже,
А змін на краще – щось не дуже.
Мені, чомусь, давно здається,
Що й Бог над нами вже сміється.

Сміється він...А, може, плаче
Від тих гріхів людських, що бачить?
А як не плакати йому:
Ми ж більше любим Сатану!

Коли б ми Господа любили,
То стільки зла не наплодили,
Не завдавали ближнім болю
І не спішили так в неволю.

Якщо б ми Бога в серці мали –
То вже давно людьми би стали,
Не братовбивцями й катами,
Або ж не юдами й рабами...

Свідомо йдем в пітьму – не світло,
Давно забули про молитву,
Живемо ми, немов отара...
“Чи буде суд? Чи буде кара!”

Та буде суд! Настане кара!
Бо не мине нічого даром
На нашій батьківській землі,
Де ми грішили ще малі.

Опам’ятайтесь! Ще не пізно.
Інакше кара прийде грізна.
“ О люди, люди небораки!
Ви ж таки люди, не собаки!...”.
2001р.

Прислухайся:
Вічність тобі промовляє!
Ти серцем відчуєш цю дивну розмову,
Якщо лиш вогонь у тобі ще палає,
Якщо відродитись бажаєш ти знову.

Попробуй заглянути в сутність довічну
І двері в незвідане серцем відкрити -
Тоді і душа твоя житиме вічно
І буде, подібно до сонця, горіти.

Прислухайся:
Вічність тобі промовляє -
Говорить з тобою зорею ясною,
І шелестом вітру, і цим небокраєм,
Пробудженням світу, що бачим весною...

Прислухайся:
Вічність тобі промовляє...

Шовком коси манила,
жаром важких коралів.
Може, тобі то снилось?
Може, то вишні п’яні

падали перестигло
просто йому у руки?
Плачеться тихо-тихо
в травах густих у луках.

Вицвітеш пустоцвітом.
Срібло вплете у косу
те, що не лічиш, літо...
Ти ще чекаєш досі?

Як скаже світ - ти крихта у мені!
Йому повім: душа моя - безмежжя,
Йдучи вперід - не знаю я обмежень,
Згораючи - воскресну знов в огні...

Я - крихта, без якої бракне світу
І сили, і потуги, і снаги,
Я - крапля, без якої береги
Ріку життя по вінця не наситять.

Я - нота, без котрої не складе
Маестро душ гармонії в акордах...
Так, крихта я - та впевнена і горда,
Яка до зір крізь терня все іде!!!

Розговілий зарані квітень
Яблуневі сади вінчає —
Пишні вельони сильновітрить,
Перебілює молочаєм.

У кору, у корсет покори —
Задихаються юні груди.
Молодий, наче хмара, чорний,
Курить шляхом і садом блудить.

Не на щастя згубився гребінь,
На багатство дощі зросили.
Скинеш цвіт, як найбільшу требу,
Відбуявши гучне весілля.

На траву, на рушник, на згубу —
В невістки до чужої бери.
А удосвіта, в льолі шлюбній
Пустоцвіта
втечеш
у берег.


2010

Не знаю хто є ти,
Та знаю що гостра
Що душу розріжеш
Як чистий кришталь.

Приходиш тоді,
Коли сплять всі суєти
Коли є усмІшка,
Чі коли трохи жаль

Ти приходиш до мене
Лише сніжно-кривава,
І очі ті рідні
Що палають як жар...

Незвичайно чудова,
Та до болю яскрава
Що в краю веселковім
Засинаєш між хмар...

Білизну прапорів похилила Зима
На високі засніжені мури
Та Мороза гука... а старого нема..
І серденько надією дурить..

Розплелася ріка.У косички рясні
Запліта Вітер бантики сині ,
І розписує землю в догоду Весні
Праслав"янським забутим курсивом..

На червону тарель лунко капає день..
Лісовик у струмку мочить лапи..,
І хмеліє..і в соняшних нетрях бреде..
І смерічку розпатлану лапа..

Сонце струни на піки ялин напина
І сміється..щебече.. палає...
Все в чеканні завмерло...красуня Весна
На органі,за хвилю, заграє ...

Я вмер, народе…
Часточка твоя,
Мов той листок від першого морозу.
Відчуло серце – я , то вже не я
І на душі вмить закипіли сльози.

Я вмер, народе,
Як торішній сніг,
Що збіг із гір і випитий землею.
Іду по ній , не відчуваю ніг,
А в голові єдине : ф а р и с е ї…

Перекоти, коте, перекотиполе –
перекоти долю з лисої стерні.
Все погризли миші, тільки крихти болю
залишили їсти втомленій мені.

Кіт дві долі котить, лапами штовхає,
сонячні ворсинки сліплять кожен крок.
Миші правлять полем, нами – лиш нехаї
перекотиполем змотують клубок.

2008

Вона на стадіоні, на одній із трибун,
натхненно вболіває у полоні осі
фізичної властивості, що створює струм
енергії, яку генерують усі.

- Гей-гей! Не зраджуй наш секрет:
футболісте, уперед!

Тут просто і цікаво, без режиму зв'язку
з мобільним оператором обмежених сцен
в реальному контексті картини, яку
не змішують в крем наносних теревень.

- Гей-гей! Не зраджуй наш секрет:
українцю, уперед!

Не має навіть значення тепер спа-салон
урочистого глянцю наворочених пих:
пасує по футболки їй увесь стадіон
разом із кольорами суперників своїх.

- Гей-гей! Не зраджуй наш секрет:
переможцю, уперед!

Вона на стадіоні - вболівальниця вона.
Краса її емоцій - нагорода за матч.
Нехай одного разу розвержеться стіна
І стане подарунком їй радості м'яч.

- Гей-гей! Не зраджуй наш секрет:
голеносцю, уперед!

І
"Матч-реванш! - суддя подумав. -
Я судитиму їх вдруге..."
ІІ
Захисник футболку маца:
він суперника трима.
"Не втечу, - неначе клаца
в думці здогад не дарма.-
О мотиви, о часи! -
Можу втратити труси."
ІІІ
Набива ногою м'яч
футболіст до ладу.
Блиск в очах і пік удач -
захисник позаду.
"Бац" коліном, знову "бац"...
М'яч висить, землі не знає.
Геть увесь футбольний плац
онімів-спостерігає.
Сам суддя не дише,жде,
щоб взяття воріт судити.
Як заведений, гуде
на ногах глядач сердитий.
"Бац" ногою, знову...знов...
Вже й ворота геть позаду...
Це до публіки любов
набива шампунь до ладу.
ІV
Хто від зайвої ваги
потерпає щосуботи,
від Шовковського рецепт -
у які пройти ворота.
V
"Купила мама коника, а коник без ноги..."
Невже це футболістами зростали дітлахи?

Завесніла так, аж до лету сад,
Закружляла квіт – вишень заметіль!
А в дарунок їй перли і смарагд
Сипав у траву юний березіль.

Цілувала так – маки на вустах,
Ніжність у очах, літо на крилі.
І будили день жайвори в полях,
Золотився хліб сонцем на столі.

Сизі голуби, білі сорочкú,
Купіль-череда, соняхи та льон.
І не спали ніч срібні голочкú,
У найтонший пух вишивали сон.

Освятили шлях нитки-путівці,
В горі – оберіг, у ночі – вогні,
У чужім краю – промінь на щоці,
В щасті і біді – мамині пісні.


Хрéщато стеливсь обрій за вікном,
Світлі образú охрестили путь…
Тут усе життя – вишитий альбом,
Рясно рушники маками цвітуть.

Пітьма скрадається з екрану,
Байдужість душі занедбала,
І всіх нас модифікувала -
Жуємо жуйку і рекламу.

Байдужості в порожні очі
Жбурну я світло кришталеве.
Звалю конструкції сталеві,
Що вивергають морок ночі.

Ось так, у латах Дон-Кіхота
Я розпочну свою роботу.
І хай не тішаться зухвало,
Що одного мене – замало.

Снег и слякоть? Не беда,
В марте смоет все вода.
На работе вновь аврал?
Ты еще не генерал?
Это тоже не беда,
Для ума ведь есть еда.
Друг ушел, прорвало трубы?
Поджимать не надо губы.
Это тоже не беда,
Друг ушел не навсегда.
Трубы можно починить
И спокойно дальше жить.
В общем, я к чему веду,
Не накликать бы беду.
Позитив, улыбка, смех-
Гарантирован успех!
2010

жували колеса трасу
і відстань топилась оловом
зима ця аморфна маса
туманила наші голови

а ми не із тих на виріст
палили мости надщерблені
і швидкість – єдина щирість
і відчай заклинив щеплення

розверзлися серця стіни
у точці кипіння нарізно
і хтось у надхмар’ї сплінно
розклав їх на різні яруси.

2010 р.

Дружно, весело, завзято
Ліплять Бабу мишенята.
Ну звичайно, не Ягу,
А біленьку снігову.
Котять кулю, котять другу.
Не зважаючи на хугу,
Не зважаючи на сніг,
Звідусіль лунає сміх.
Третя куля вже готова –
Буде Баба ґонорова.
Чорні очка, чорний ніс
І лозинка в Баби – хвіст.
На додачу Бабі – вушка,
Як у справжньої пікушки.
От радіє дітвора!
Усміхається “Ура!”
Їхня подруга нова -
Баба-миша снігова.

2010

І знов шампанське, Новий рік і олів’є.
Іде мобільне наше зближення поволі.
Я Богу дякую, що ти у мене є -
Яскравий спалах мудрописаної долі.
...................................................
Одна квартира, у ній двоє, і чужі...
Обом їм тісно у незатишній кімнаті.
Слова різкі про ненагострені ножі,
І про обридлі з року в рік такі салаті.
Не перший рік гірчить в тарілці олів’є.
Вогні по колу від яскравої гірлянди.
І кожному не спільне, а своє
Під звуки популярної естради.
13.02.10

...пам'ятаєш, ми з тобою рахували зорі,
а падали вони так рясно-рясно...
а ти тримав на грудях мої руки,
і тремтів твій подих від бажання.
А ніч була довга, як розлука.
Та ніби все життя тоді, в ту ніч, прожили...
Наче діти коло річки забавлялись
і на траві під місяцем заснули.
На нас зірки із неба задивлялись,
вітер ніжно пестив нам волося...
І стукало любо'ю наше серце,
і щастя цілувало нас у губи.

2008

Так хочеться звільнитися від стін
і вийти в вікна,
пробігтися по верхах диких хвиль
і відштовхнутись
від свого життя,
упасти
в небо і летіти -
просто...
в забуття.
Не знати ні питань,
ні рішень, ні відповідей на дурні слова...
Ніхто, ніде, ніяк, нізвідки,
а просто...
я.
Не йти, не бігти, не тікать від себе.
Не красти і не виправдовувати час,
не буть...
а просто вгору впасти
і вітром віддалятися від нас...
Не тисне простір,
не диктує час хвилини,
не зве, не докоря
і в спину не штовха.
Нема ні помилок, а ні провини...
Нічого у ніде...
лише душа.
07.12.2007

(літературна пародія)
Арфами, арфами –
Золотими, голосними
обізвалися гаї…
Павло Тичина

Римами, римами під пальто
Хтось наполегливо лізе,
Але нема там Лізи –
Аніхто.

Вона у новій сукенці,
Пальто залишила Нікому,
Купа не-штампів у жменьці
Веде до нового дому.

Єлизавета Горбачевська

Хазою, хазою
Я лечу.
Над унітазою
Опущусь.
Всі штампи заразні
У воду спущу.

Нове написала,
Відчуваю – не то,
Хтось римами лізе
Мені під пальто.

Під сукенкою дивилася,
Шукаю причину.
Ой! Знову встромилася
В мене штампу тичина.

Треться рима нова об залізо,
Пальто поезій від штампів облізе,
Я його виверну навпаки…
А потім спитаю себе: Ой, Лізо,
Ну що оце за жуки
Знов мені в голову лізуть?!

14.02.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Відшліфовані грані спогадів.
А на дротиках часу – голуби
Воркітливо сидять парами.
Зустрічають свій перший сніг.

В’яже грудень на спицях холоду.
І ховає мороз бороду
Від людей та авто з фарами.
Від рулонів слизьких доріг.

А на гудзиках неба – прочерки
Ставить вітер кривим почерком.
Сліплять очі вогні марева
І дитячий дзвінкий сміх.
17.02.2010

Она пока что счастлива, она пока жива,
Пока ещё не ухает ей под окном сова.
Она виляет хвостиком со всех собачих сил.
Приятно ей потявкивать, пока Герасим мил.

У серці ти ,в самому серці,
На листі пишеш осені листи.
А вітер просиш звістку принести,
І гілкою постукати у дверці,
Твоєї та моєї самоти.
Читаю їх , як спраглий воду п'є.
Ти в мене є, до тебе лину
Ласкаве Сонечко моє, ти є
У полі, в лісі, на долині,
В червоних кетягах калини.
Листи читаю на кленовім листі.
Ключем кохання в небі чистім,
Лелечим криком ранить душу.
Осінній лист - спалити мушу.
Краса і дим - хіба не чудеса?!
Цей сірий світ убрати в позолоту.
Люблю я осінь за таку турботу.
Та люди спалять все, і осінь золоту...

1996

Поле списів: Наше творіння.
Кара нам буде за вчинки злочинні.
Кров з минулих часів впала на нас.
Перст показав нам, що засуджено нас.

А без любові ми – ніхто,
Повірте, ми – ніхто!
Без любові ми – лиш пил,
Повірте, ми – лиш пил!
Без любові втрачаємо душу…
Моя душа давно вже зникла!
Боги вгорі та боги нижні,
Повірте, повірте!

Малеча залізла на крижину –
Грає з вогнем безтурботна дитина.
Боги вгорі та нижні боги
Грають в шахи за душу її.

Сльозами від горя й сльозами гніву
Вони опускають її у могилу.
Боги вгорі та нижні боги
Ловлять у пастку душу її.

(2009)

Я самотнім залишуся назавжди,
Це прекрасно, певно, як на мене,
Все спокійно і нормально, майже…
Сподіватися на добре вже даремно.

(Інколи приходять дивні думки до голови.
До чого б це? Мозок плавиться!
А як до цього ставитеся Ви?)

Я самотнім залишуся? Можливо!
З будь-якого приводу радійте!!!
Закопайте, Друзі, негативи.
Відчувати Світло й Щастя Ви умійте!!!

(Хитромудрий дядько! Роздає поради іншим!
До психіатра йти не хоче!!!
Дуже скоро йому буде гірше!..)

Yeah!

(2009)

я заїдаю втому шоколадом
ти запиваєш розпачі дощем
я зашиваю душу недоладно
ти заливаєш свій сердешний щем

ми топчемося на руїнах
босоніж по розбитім склу,
а ти від мене далі й далі...

хіба ж я винна?
істина в вині,
вино у келисі,
вина в мені
проїла незагойні рани
твої тирани
...таранили відкриті двері
фортеці, де ніхто не жив

а що від сліз? лиш плями на папері

я винна!
що розкрадала щастя по кишенях
і що приходила до тебе в снах

тебе розвіяв вітер в прах:
лиш попелу в долонях жменя

і твоє ймення на вустах
терпке як істина,
що у вині

Чому, у тобі мої думки?
Можливо… Я і ти –
Значимо більше щось і дорожче,
Ніж просто люди, що дивляться один-одному в очі.
Можливо…Ці ночі пророчі…
Чому, у мене твої слова?
Можливо … Моя голова,
Це є всесвіт, що створений тобою –
З твоїх мікросхем, запаху твого,
Все так знайоме до болю, що розумію:
Що я – не я, а ти – всередені в мені…
Чому у тобі мої сни?
Можливо… Це я в тобі?
Це твоя свідомість визерунки нитками плете,
Чи ми один в одному…
А може… Ми є одне?

Який же ти гарний у білій сорочці!
Ходи, поможу зав'язати краватку...
Ти будеш до вечора? Може, до ночі?..
Ну, що ти...
...не плачу...
...запізнишся, татку...

Ось квіти. Тримай.
Все. Ні пуха!
Щасливо!
Замкну за тобою...
...я знаю... Доросла...
Ні-ні! Не хвилюйся, ти зовсім не сивий,
То просто сніжок у твоєму волоссі...
2010

Ти промовила ніжно: «Бувай»,
Я спитав: "Бувай – це назавжди"?
- «Ні назавжди – це прощавай,
Прощавай капітане відважний»!
Мій корабель – зветься життя,
Я пробив його, він мабуть потоне.
Повтікали давно щурі з корабля,
І ось тепер ти… Надія холоне.
Хоча ні, надія охолола давно,
Я знав, що все так і буде.
Спокійно піду тепер я на дно,
Служитиму кормом рибам чи людям.
Прощавай, прощавай, капітане,
Ми поставимо свічку тобі,
І згадаємо як було все колись,
Ще колись, при твоєму житті.
Ха … Засміюсь тихо й печально,
Відкоркую собі пляшку вина.
Корабель мій не потоне звичайно,
Я не раз рятував своє життя.
І плистиму знову, під новими вітрилами,
З новими щурами у кораблі.
І якось спитаю: "Прощавай – це ж назавжди"?
Ти відповідатимеш – "Ні"…