Над пірамідами лягають візерунками,
Піском між пальцями – віки нечутно,
І міражем за згаслими лаштунками –
Минуле,
сьогодення,
і майбутнє.

Невпинно на вітрі стукає
Самотнє гілляччя зламане,
А я дивлюся на слухавку,
Тобою, мов Богом, скарана.

Дверима навстіж відкритими
Тебе до весни чекатиму,
А літом воскресне вбите "ми"
Рядками злетить крилатими.

Та осінь, зимою скорена
Заллє мої вірші зливами...
Під снігом любов схоронена...
Я справа,
ти в центрі,
а зліва - МИ...

Байдуже, що так неправильно
Гілляччя на вітрі стукає!!!
Тобою, мов Богом, скарана,
Не зводжу очей зі слухавки...

Роби зі мною все, що хочеш...
Цілуй мене у кожну букву,
Запалюй, пий, в’яжи законом –
Я стану плахою і троном.
Цілуй мене у кожну букву.

Твори молитву на струнах плоті,
Веди в найперші двері світу
І розірви мою орбіту.
Твори молитву на струнах плоті.

Роби зі мною все , що хочеш,
Лише коли розплющу очі –
Не виходи з цієї ночі.
Не виходи з цієї ночі...

Роби зі мною все, що хочеш.

Смотри, моя печаль: останки вечера
Стервятник-месяц пробует на зуб.
Ты рыбка, а не пташка, - только певчая.
Аквариум - весь мир. Как жаль: он куб.

А значит, все ожоги - третьей степени,
От солнца ли, от пламени, от слёз...
Четыре стенки - наглухо залеплены
Толпой, листвою, дымом, сотней вёрст.

Всё в никуда... Из ниоткуда... Милая!
Что физика? К чертям! Здесь только есть
Надежды - им и вечность... Ну и лилии...
(Какой-то бог назвал их в Вашу честь.)

За счастье, невесомое во времени,
Так просто усмирившее весы;
За кесарево на глазах, беременных
Коктейлем боли, соли и росы;

За глупенькое радостное сборище
Воспоминаний, снов, надежд и проч.;
За всё, что не пускает до сих пор еще
Меня в пустую, истинную ночь;

За душу, покатившуюся кубарем
В мечту, как в пропасть, - выпить и пропасть;
За всё, что говорили очи, губы ли,
За каждый миг, который смог украсть, -

Благодарю тебя! - и наш аквариум...
Немыслима, отчаянно светла...
Плыви! Забудь о сердце, пережаренном
На вертеле у солнца...

Твой дотла.

З коханням, щастям і думками
Прощаюсь. Вільний ти тепер.
Не штурмуй мене листами.
Сьогодні адресат помер.
- Чому ти йдеш?, - мене питаєш.
- Бо я втомилась від життя.
- Тебе кохаю, ти це знаєш!
- А я не вірю в почуття.
- А ти щоранку усміхалась.
- А ти цього не розумів.
- А ти казала, що кохала!
- А ти не вірив, не хотів.
- А ми удвох зустріли осінь.
- А ти закоханий в весну.
- А ти мене любила досі!
- А ти під іншою заснув.
- А ти мені писала вірші.
- І спалила їх до тла.
- Ти зробила мене іншим.
- Я інакше не могла...
- А ти казала, що назавжди!
- А ти не вірив в ті слова.
- Я не зміг сказати правди.
- То була правда. Лиш крива.
- Я любив тебе без тями!
- Ти лиш образ полюбив.
- Ти стали мріями, думками.
- Ти мрію в клітку посадив.
- Ти ж сама туди влетіла!
- А ти лиш дверку зачинив.
- Я віддав тобі світ білий.
- І всі барви погубив.
- Я почав любити осінь!
- А через день прийшла зима.
- Я ж тебе кохаю досі...
- Прийшла весна. Мене нема.

2009

От бачиш скільки їх довкола…кляті люди…
І усі різні…такі порожні лиця….
Вони будуть завжди з тобою, і усюди…
Та ні, коханий, це тобі не сниться.
Наснилося мені, що був ти поруч,
Це мабуть сон, бо ж так мене боїшся…
І снів моїх ворожий сторож,
Кричить мені «іди…повішся»
…напевно так би стала вільна,
І не в полоні у твоїх руках…
Моя кімната – божевільня,
Вселяє морок й дикий страх…
Закрита в «одиночці»…добре…
М’якенькі стіни…колір білий,
М’яка і тепла біла ковдра…
…а ти з людьми…прекрасно, милий….
І добре так, що я не бачу,
Усіх отих, що називали ми людьми…
І через них я іноді ще плачу,
Що я і ти не перетворимося в… «МИ»


присв"ячується сміливості.....

І твій і мій біжать на півтори хвилини
від всього світу, І подарувавши нам,
цих декілька секунд тебе обманять,
залишать на душі жорстокий шрам…

і коли дощ, який по тобі ллється,
змиває усе щастя й там,
де про кохання вже не йдеться
навік судилося зостатись нам.

і згадкою про тебе усе тіло,
кидає чи то в холод…чи то в спеку, в мить
і ще хвилину тому впевнена, та вже не сміло
я зазираю у очей твоїх блакить…

і так багато всіх довкола,
та окрім тебе пусто тут, немов стіна
закрила мені світ, а я прозора
тобі…не хочеш бачити?...мене нема…

та важко так піти…скажи чи варто?
І я зроблю усе, як скажеш ти…
На твоїм серці забагато варти…
…я вже втікаю…та прошу…не пусти…


присв"ячується моєму невмінню кохати, але вмінню любити...

Коли болять губи від замороженої чорниці,
І моє куриво в ночі збив душ у ванній…
Чомусь, борюся з бажанням вдягнути спідницю…
І день добігає кінця…чи останній?
І спрагла до рук…до чуттів не вразливих,
Душа вже на запах як цвіт розмарину.
Забувши про спокій й обачність у зливах,
Шукаючи душу для себе єдину…
Вертаючись в спогади, ті, що три роки
Мені не давали в ночі навіть спати.
Яких я просила побути ще трохи,
І ті, що навчили з коханням літати.
Шукаючи вихід в потенційному вході,
Я часто і сильно в тобі помилялась,
Чекаючи літа, чомусь, на морозі…
Я з глузду злетіла…я – закохалась…
І знаєш чорниця тепер вже не лід…
Хоч присмаком зимним наповнює губи…
І хоч забувати мені тебе слід…
Мені вже байдуже, що скажуть люди…


присв"ячується байдужості до людей

А де ти зараз?...з ким? Чому?
Та не цікаво вже давно тобі,
Кому і як тепер живу…
І щось хороше для душі
Пропало в спеці злих століть,
З гарячим світанковим звуком…
Усе те, що мене болить
Накрилося у ямі люком.
І байдуже, що знаю подих,
І голос…і життя і сон…
І за вікном одні негоди,
Дощам із серцем в унісон…
І дам напитись молока,
Чи соку з моркви, може й з яблук…
І не залишилась чужа,
Й не стерти слів у тебе взятих…
…і байдуже тепер, що ти,
Уже давно забув про мою долю…
І, що твої-мої сліди
Вже розтопилися у морі…
Нема нічого…і надія
Втікла…пішла…пропала знов….
Як виявилось…в тебе алергія
На моркву…молоко й любов…

Ти пописав руками небо…
Переступив душі поріг…
Віддати серце ти за мене,
Чомусь не захотів, не зміг.

Логічні принципи любові?
Нема такого вже як ти.
Немає волі, тільки болі,
Чи в животі, чи в голові…

Безмежні вікна…що за ними?
Сміття і бруд? Чи щастя там?
Чи літо там? Чи люті зими?
Чи з нею ти? Чи може сам?

Чи вивчив номер телефону?
І чи теплом твої живе
Вона?...спалити втому…
Щоб не знайти тобі мене…

Ще дві цигарки…й може спати…
Під ковдрою сама й собі
Не варто більш ніщо казати,
Твої портрети в голові….

І сон прийшов, лягає поруч,
У світі мрій мене несе.
У цю нічну самотню пору…
Мені любов показує.

І бачу я тебе і зорі,
Гарячий чай…і стадіон…
Та раптом все стає прозоре,
Гудки якісь…якийсь перон…

Чужих людей так забагато,
Не бачу я тепер тебе…
Не треба мені спати, знати…
Чиїм твоя душа живе.

Прокинулася, зимно…темно
Нема нікого, тільки я,
Як добре плакати взаємно,
Коли з тобою темнота…

Ти пописав руками небо…
Переступив душі поріг…
Віддав ти серце нині своє
За неї…захотів…посмів….

Розмова…два слова,
Без зайвих очей, мовчи…
Не промовиш ні слова
…приголуб, обійми…
Розмова…
рука у руці, як жива…
розмова, як завжди прозора
…сьогодні мовчиш…? Говоритиму я?
Ти як? Як рука? І як очі холодні?
Ти послухай мене…
ти ж живеш, як життя?
І як спалось сьогодні….тільки ніч…підвіконня
…ти послухай…не дощ…
не мене, вже не варто
ти мовчиш, ну то, що ж…
забувати зарано?
Дивно так, чом не вірять,
що ось ти тут…є
І самі жалюгідні
Забувають своє,
І за що я щоночі
ставлю дзеркала тут?
Ти не бійся…ті сни не пророчі…
На світанку сліди розцвітуть.
Ти не бійся, що темно довкола,
Я прошу, та я справлюсь одна,
Вони кажуть, що я дуже хвора…
Вони кажуть, тебе вже нема…
Вони брешуть, я знаю ти будеш…
У цей вечір…я… дзеркало…ніч
Ти ж мене до сих пір іще любиш?
Знову сум…чи тепло твоїх віч…
Нащо кажуть вони, що немає…
Що розбився…що щез із життя…
І бояться, що я не пускаю…
Що живу я тобою й сама не своя…
Нащо кажуть, що ти вже розтанув…
Що моє таке чисте сумління,
Що настав вже холодний світанок,
І що я вже давно божевільна…
Розмова…і дзеркало навпроти
Я вже давно не йду до долі бою
Розмова…двохлінійні дроти
…розетка…розмова, але не з тобою….

Пропав і сон…і все, що гріла.
Чомусь зима серед весни,
На батареї я сиділа
І зазирала в твої сни.
Від тебе все тепер залежить,
Моє життя, і стук, і біль.
Здорова я, чи в мене нежить,
Усе це плід твоїх зусиль.
Ой, стоп, таж зараз не про мене,
І не про очі, не думки,
Та я ж про ніч...про батареї,
Твої ілюзії і сни....
0.04, клята кава...
Без сну лишила, я не сплю,
Чужа рука…вона…помада...
Над твоїм ліжком я стою.
І бачу я, що тобі спиться,
І обіймаєш ти чужу,
Не можу я на тебе злиться,
4.30, все ж стою...
Чого надіюсь? Що чекаю?
Ще досі крадькома іду,
Що я побачу, добре знаю,
В твоїх обіймах, саме ту...
Імя не знаю, просто легше,
Вона ж не винна, що люблю,
І що душа моя залежить,
І що тобою я живу...

кінець дзвінку...гудок...і 01
живи..забудь усе, що бачив. згодом
ти не згадаєш про тепло хвилин...
ти заговориш? нагородиш словом?
дзвінок...і опал в серці...зрив,
біжиш на двір, біжиш від телефону...
і ночі вдосталь, вдосталь теплих злив,
один дзвінок руйнує оборону...
будуй стіну...і ще одну...чотири,
і без вікон, дверей, і ще без входу,
щоб було небо, крісло і картини,
та лиш без світу і без телефону...
не хочу світу, я ще не готова,
не вмію жити, дихати боюсь,
забудь мене...залиш...покинеш? згода?
коли навчуся жити, то вернусь...

Залізь під стіл і шепочи,
Як тяжко спати, тяжко їсти,
як тяжко дихать живучи
І нікуди мені не втікти...

Клубочок диму і слова,
Причина безладу в думках,
Причина смутку лиш вона,
Яка вселяє в мене страх.

Фальшивий сміх й усмішка щастя
Такого марного старання,
Такого не знайдеш нізащо,
Такого, що назвеш коханням

Душею в чорне пофарбую,
Усе довкола, що жадала,
Усе чим марила розвію
Усе, що я у тебе крала

Мільйони тонажів і пудри
Фальшиві губи, очі, вії
Старання взяти образ згуби,
Таку зробили, я - повія

Пуста в душі, обгортка зовні
І не красива, я як всі
Не вирізняюсь, я вся чорна
Чужа усім, а всі мені...

Всього лиш вітер, ось хто він,
Він просто ще одне зітхання,
Він рветься лине, без зупин,
У нас і не було прощання.

У нас з тобою лиш думки,
Ні вчинків, ні почутих болем;
Летять лиш дні, а не роки,
Для тебе я вже стала горем

Була проста, зробив ж складну,
Для тебе я хотіла снігу;
Дарую все, любов ж даю,
Та почуття лиш купа сміху

Сміявся ти, а я кричала,
А я боліла…спиш, і спи…
Хоч я питала, та вже знала,
Що більш не разом тепер ми

Ти так спішив, а я пустила,
Більш не тримала, все ж дарма,
На волю двері я відкрила,
Наступний день – прийшла зима

Зима прийшла…тебе немає,
Я так хотіла, щоб був ти,
Зима ота, так добре знає,
Що більш не разом тепер ми…

Ти розтопився мов туман,
А я з вогнем, горю, згораю
Любові це дурний обман
Тебе з душі я виганяю.

Мов чорним залилась душа,
Й вуста твої печуть стражданням
Я залишилася одна,
З своїм таким німим коханням.

У тебе очі мов життя
Ні дна, ні краю. Тільки звуки
І будять чисте почуття
І серця дивні болю стуки.

Дивитись боляче в слова
Котрі ти пишеш. Чи від серця?
Чомусь тобі я замала,
Чомусь усе навколо б’ється.

Мій світ розірваний тобою,
Чомусь думками убиваюсь.
Ти вже за руку йдеш з чужою,
Слізьми своїми захлинаюсь.

Ти йшов, а я мовчала досі,
Твоїм я шепотом напилась
Зі мною бути ти не в змозі,
В тобі я сильно помилилась.

Я б силу вітру так хотіла мати,
Щоб крилами махнути, покинути свій дах.
Замок у клітці так хотіла б я зламати,
Щоб назавжди забути про той страх.

Щоб хмар небесних велич досягнути,
Щоб ангелів торкнутись хоч на мить.
Та хоч мені цього не осягнути,
В земному світі завжди мушу жить.

А ти у хмарах, завжди у польоті,
Тобі хтось крила свої подарив,
А в мому серці забагато болі,
Бо ти покинув все, бо полетів. . .

Ти – вільний, а я в клітці плачу,
Бо хочу мати крила я, як ти.
Мені цікаво, що ж для тебе значу,
Для тебе. . йдеш, ну то лети

Сьогодні крила виросли у мене,
І на свободі я тепер живу.
Та в клітці ти, і крил мені не треба,
Я ж все в житті за тебе віддаду

Коханий мій, тобі я дуже вдячна,
За крила і за волю назавжди,
Хоча хотів мені подарувати щастя
Я лишусь в клітці, а ти тепер лети. . .

Вона на колінах стояла на даху,
Так сльози котились, весь одяг в дощі,
Вона так ридала, тремтіла від страху
Думки в голові у неї одні.

Чому так вчинив він із нею сьогодні?
За що заслужила таку нелюбов?
Так падала мовчки до краю безодні,
Слова ті, як жало у пам’яті знов.

Вона ж не хотіла любить заставляти,
Лиш щастя і він лиш у неї в думках,
Та він не зумів так її покохати,
Своїми словами загнавши на дах.

Як дика у клітці чужого боялась,
Боялася. . . крок, назад, уперед.
Вона у руках тих чужих так пручалась,
Та руки його уже яд, а не мед.

Чого ж бо так складно її полюбити?
У неї душа простора, проста
Чого ж бо так важко любов зрозуміти?
Вона ж покохала його не зі зла

А він в щасті з іншою волю плекає
Вона ж у пітьмі, у мороці тут
Чого ж його так й досі кохає?
А він не згадає, як її звуть?

Вона у свободі, сама, у морозі
І слід її вій, останній їх мах
Вся сила була у останній тій фразі
Котрою загнав він її на той дах . . .

Пусті образи й кривди, ти все чуєш,
ти чуєш біль, і голос тихих зір.
Хоч я кричу, мене ти не почуєш,
Це все намарно моїх болісних зусиль...

У прірві тихого твого зітхання,
Я не знайду для тебе докору слова,
Я попрошу тебе подарувать мовчання,
Я попрошу тебе життя, бо ледь жива...

І сміх чужого болю, так і смутку,
Залишить на тобі моє клеймо,
Я подарую тобі свою незабудку,
І кров моя вже стане як вино...

Серед нікчемних вирових страждань
Я частку раю в шепоті знайду,
Як ти побачиш біль оцю то вдай,
Що вперше я кажу тобі "люблю",

Що вперше ти любов в житті побачив,
Що із зусиль оцих для себе вибрав ти,
Що я для тебе в житті, та хоч щось значу,
Що ти ідеш. Та так не хочеш йти.

У сумі слів пустих для тебе,
Я знайду в собі сили для життя,
В ту мить я вирішу для себе,
Чи справді я боюся забуття...

Тобою я боюсь забутись,
Щоб ти мене назавжди пам’ятав,
До тебе я зможу вернутись,
Щоб тільки лиш мене назад прийняв...

Заплющи очі, і вуста вміти закрити,
Щоб у житті єдине ти відчув,
Мене в душі ніколи не спинити.
Мій голос шепоту, ти все ж таки почув.

Можливо я прошу у тебе забагато,
Можливо час тобі потрібен, - я даю,
Моє життя тобі саме віддало
Любов, мене й душу мою. . .

Весела музика двобою!
Веселий бойовища гук!
Як міцно ми тримаєм зброю,
Не випустим списа із рук.
Ми вояки, бійці сміливі,
Що здатні будь-кого здолать.
Пророцтва нехтуєм мінливі:
У нас найкраща в світі рать.
Навпроти вороги повстали.
Пролити хочуть нашу кров.
Колись ми разом воювали
Під блиском спільних корогов,
Були землі одної діти,
Одної матері сини.
Тепер ми хочем їх забити,
Тепер ми хочемо війни.
Хто буде матінка єдина?
Хто вигодовує таких,
Дітей неситих та лихих?
Звичайно, ненька Україна.

Якщо не маєш ти позиції,
Тебе, як річ, поставлять в кут.
Овіють славою, як фікцію,
І не втечеш із їхніх пут.
Коли ж ти станеш їм в загрозу,
Тебе поманять калачем.
Вони тебе поставлять в «позу»
Чи, може, зроблять «стукачем».
На кожну їхню пропозицію
Відповідати будеш: «Так».
Якщо не маєш ти позиції,
Ти не людина, ти — слимак.
Бо так було і є повсюди —
В усіх народах всі віки —
Державу творять чесні люди,
А слиз розводять слимаки.

Хіба важливо це?
Важливо — неважливе,
Що диким баранцем
Цвіте по краю прірви.
Важливо тільки те,
Нічого що не значить, —
Як папороть, цвіте,
А цвіт ніхто не бачить.
Важливо те просте,
Яке ніхто не чує,
Як слово трисвяте,
Яке не мовлять всує.
Життя — то суєта —
Олжа неутолима.
Лиш істина — проста,
Тому — неопалима.
А заздрісні й скупі,
Хоч ситі, та без віри,
Немов сліпих сліпі
Ведуть до краю прірви.
Вівцею до вівці —
Народи йдуть до кручі...
I сходять баранці
По їх слідах колючі.

Ще по-березневому колючі
Клекотять яругами вітри,
А по кручах заспані калюжі
Піднімають люстра догори,
Ніби найчутливіші радари
Ловлять перших променів тепло.
Не витримують зимові хмари
Сонце, що крізь "вікна" протекло.
Он дивись — іще одне віконце
Утворила в небі березіль.
Сердиться стара хмарище: "Хто це
Смиче та скубе мою куділь?"
Вже гасають сонця колісниці
В небі серед мороку і мли,
Аби люди, діти їх і птиці
В ріднім небі вільними жили.
Заглядає глибочінь прозора
До весняних вікон і калюж,
До ікон в обкладинах суворих,
До молочних первісткових душ.
Будь же чистим, небо Батьківщини,
Всім — хто чесно працею живуть,
А злодюгам — хай твої хмарини
Битим склом під ноги упадуть.

риторичне


Народи – сумні отари,
коли при стерні, в пастухах
злодії або нездари,
в гріхах, аки пес в реп’яхах.

Бо вождь, від слова водити,
відає голос води,
де луки життя соковиті,
уміє читати сліди...

Зі злодієм – злидні в скрині,
з нездарою – шлях в нікуди.
Вгадайте, назвУ країни
в подвійних обіймах біди.

Мені сімнадцять, я мала і добра.
І сонце впізнає мене з-за шиб.
І лицарі з коней падуть хоробро,
й рибалки із гачків пускають риб.

Мені сімнадцять, відповіді досі
не мають варіантів, ні питань.
Сиджу сама і колупаюсь в носі,
а серце повне радісних вагань!

O dies Faustus*! Beatus**!
Людей щасливих є багато…
Ти хочеш бути серед них?
Ставай сміливим і крилатим!

*Хай буде світло!
**щасливий

Безодню світу з’їли твоєю душею.
З долонь, кривавлячи крила тікають звуки.
Не вернеш. Твої слова – не людському вуху.
Не скажеш. Не ти. Говори. Доки я з тобою.
Спиню. Виїдати безмір – це примха слуху.
З тобою. Словами. У світло. Шукати шляху.
Не дихай. Змовчи. Твої кроки ведуть на плаху.
Я мушу. З тобою. Без слів. Піддивлятись муки
І радість. І святість. І свято. Криваві крила
Підносять вище, ніж планувалось спочатку
Припиниш. Продовжиш. Залишиш комусь на згадку
Дорогу. Мене із курсу назавжди збило –
Зупиниш. І дихання в голосі – місце світла.
Світає. І північ, як півні – вітає ранок.
Спивати звуки. Лишати солодкі рани.
Безодня твоєї душі недоступна світу.

7 лютого 2010

Він тихо плакав у кутку.
Ковтаючи солоні сльози.
Усе життя шукав таку!
Але вона сказала : "Досить".

Здавалось, зрілий чоловік,
Але ховав від неї очі.
І незважаючи на вік,
Вони кохалися щоночі.

У груди бився і кричав,
Молив її, щоб повернулась.
Але вона допила чай,
І на прощання усміхнулась.

Кидався тоннами тепла.
Та обіцяв любити вічно.
Зібрала речі і пішла
Шукати березень у січні.

07.02.2010

Зима...Кружится легкий снег...
Боясь немного зимней стужи,
Она бежит туда, где свет,
Не понимая, кто ей нужен...
А он идет по мостовой,
Не видя пред собой прохожих;
Он ищет ту, чей свет во мгле
Укажет ему путь наружу.
Подняв глаза свои на миг,
Они слились, как лед и пламя,
Забылись все проблемы вмиг,
Словно ненужные детали.
Она стояла, Он молчал,
Без слов смотрели друг на друга,
Их взгляд давно уже сказал,
Как сложно будет друг без друга!!!

Юность…Я так люблю твой аромат,
Мне нравится вкушать твою свободу,
И кажется, что кругом голова,
Когда я чувствую твой ритм, твою природу.
Я наслаждаюсь днем, что даришь ты,
И понимаю все твои причуды,
Ведь ты – моя стихия, мой прибой,
И в этом мы с тобой близки друг другу.

Скажи, что хочешь ты сказать,
И не стесняйся чувств своих, не надо!
Ты не пытайся сам себе солгать,
Ведь так ты не получишь никакой награды.
Отбросив все сомнения назад,
Смелее прорывайся к цели,
Потом и сам ты так же будешь рад,
Вкусив всю сладость этой карамели!

Я благодарна всем своим друзьям
За их поступки, нежность, пониманье,
Ведь без друзей сейчас существовать нельзя –
И это не глухое лишь признанье.
Я благодарна им за их покой,
За терпеливость, смешанную с грустью,
Ведь знаю, что бываю я порой
Немного горьковатая по вкусу…
Я благодарна им за их слова,
За похвалу иль критику порою…
И кажется, счастливей быть нельзя,
Когда я чувствую их помощь под рукою!!

А раніше ти не шкодувала! –
Мені було достатньо того,
що ти є,
достатньо так само,
як і королеві маленького квадратика
шахової долі…
А раніше ти не шкодувала! –
і була щасливою,
щасливою, як пішак,
що зробив свій перший крок,
нишком затаївши в долоні
спогади старту…
А раніше ти не шкодувала! –
Справді було радісно,
радісно, як і дерев’яному коню
гарцювати на місці,
споглядаючи пилюку власних бажань
під копитами…
А зараз ти думаєш?! –
Ні, просто моє мовчання
шукає в цій партії
шістдесят п’яту клітинку,
щоб там зупинитись собою,
фігурою невимовних поезій.

Я - мідна, я - осіння вишня,
недбало скинула минуле.
Гілля - до неба, мов коріння,
погірдне до зими й нечуле.
Тримаю, з сили, біле й землю,
своїм єством - листком болючим,
під сонцем - жовтим можновладцем,
кужільно мотаним, їдучим.
Я вирізаю з неба крила
гіллям, стужавілим від долі,
посередині України,
де навіть синій дощ в неволі.
Зими ментальної в'язниця
мене змовчить, неначе Стуса,
а я дібрала колір ниток
і небу шлю свого обруса.
Бо вийшла, чуєте, як вишня.
Хто б на плече не тис, я - вільна.
І тулиться кори мурашка,
чорнява жінка богомільна.

2008-2010

У Пуціна сідниці - вищий клас!
А все тому, скажу вам, любі друзі,
Що Пуцін - дзюдоїст, не гітараст,
Обходять стороною його музи.

Він "накачав" півкулі у Чечні,
Коли "мочив" бороданів в сортирах,
Такого дива хочеться й мені,
Зміняю, мабуть, ручку я на вила.

Візьму гантелю, може з п'ять кіло
І викачаю лишню жировину,
Щоб ззаду в мене теж отак було,
Як у Володі те, що нижче спини.

Кучерики побрию на литках,
Обріжу нігті, голову помию,
Чирки здушу на носі та щоках,
Утру у свою лисину олію.

Погляну у люстерко на вікні,
За звичкою зітхну від безнадії,
Бо Пуціним не бути вже мені:
Балакати російською - не вмію.

Між кроками твоїми вже не час,
А тільки віддзеркалення тьмяніє.
Ідуть дощі... На нас? Чи біля нас?
Зоря над нами? Чи... У нас зоріє?

Між кроками твоїми "після" й "до",
тріпочуть вечори, сумують скрипки.
Міжкроччя залягає в сиве дно.
Луна здіймає груди - важко й хрипко.

Між кроками... О! Скільки там думок!-
У відтинку, здавалося б, малому.
Між кроками є інший, певно, крок,
Є свій початок, звершення і ... втома,
що в"яже дні чи силуети щасть,
що зміряти судилося не всяким.
Між кроками твоїми вже не час,
а дрібки часу - червоніють маки.

В душі – собор із музики і слова,
Мого життя нев’януча основа.
Під куполом літає добрий дух, –
На душу не впадуть старі закови.

Лише у праці генії ростуть,
Котрі щодня важку торують путь.
Вони невтомно для своїх нащадків –
Вигранюють життя найвищу суть.

Прошкую, то у спеку, то в негоду,
Вдивляюсь у майбутнє свого роду.
І де б не був, я слухаю щодня, –
Як б’ється серце рідного народу.

Ударити у весла ти любив,
Наздоганяв стрілою ворогів.
Живе в тобі, народе, дух козацький,
Бо волею – ти завжди дорожив.

Шумує кров у жилах, мов прибій,
Бо знову ти забутий, краю мій.
Іде весна! І скоро ти розквітнеш, –
До тебе не торкнеться лиходій.

Поети вмирають часто,
Частіше, ніж не поети.
Їх душі летять у небо,
Їх руки, наче крила, -
Завжди потребують лету.

Поети вмирають просто,
Мов листя летить з берези.
Надворі холодна осінь,
Остання, немов самотність, -
Єдина сестра поета.

Поети вмирають зранку
Без пляшки, що на похмілля,
Без мрії, яку потрібно
Чекати й шукати знову,
Неначе нову повію.

Поети вмирають швидко –
Їм ніколи жити в прозі,
Бо вічно в напівдорозі,
Бо Муза стоїть на розі
Зі словом, що було першим.

Поети вмирають рано,
Їх треба любити нині,
Бо прісно вовіки вічні
Їм вже не потрібні будуть
Ні квіти, ні поцілунки.

Поети вмирають вічно,
Бо вічно шукають смерті,
Бо надто вони відверті
І надто безпосередні,
А бути потрібно іншим.

Поети несуть на плаху
Свою лебедину пісню,
І осені радість пізню
Уже не встигають пити…
Поети не вміють жити.

подумки, різко у цій самоті лункій
чорне у біле тягаючи за ногами
я прориваюся в лютий і сотні Лій
б’ють спорожнілі глечики поміж нами

хрипко зі сну проговорюючи шляхи
контурні карти якими блукають люди
я не зіб’юся з подиху бо Рахіль
так, як би я любила, тебе не любить

Я йду по вулиці. Шукаю?
Шукаю очима її
Її очі, її волосся
Її погляд чарівний
Милий і чудний
Ніжний і тонкий
Але не знаходжу
Сумую. Говорю що не люблю її
Але тим часом в серці
Все рветься нищиться до тіла
Мовчу. Не хочу я казати…


Краса – не оцінеш
Ні слова, ні правда
Це життя
Красиві очі, талія тонка
Рука, Волосся, благодать така
Це ти7
Ти справжня. Це істинна буття

Ну красу не зломиш
І якась тварина
Перетворить тобі життя
Плюнь на нього. І забудь
Не дай зломити тобі дух.

Живи. Пиши. Танцюй Радій. Цвіти.
Плекай красу
Якою наділена твоя душа!!!

Ті бубни
били по мені навідмаш.
Тріщали скроні,
децибелами поорані.
А серце, міцно
звуками обплутане,
здригалось
змучено
в
передчутті агонії
музичної…

Так захотілося
мелодики ліричної!
З акордами химерними
і дивними.
Такої
ніжно-любо-павутинної,
щоб тихо гладила
весни волосся,
а вітер розвівав фіранку
на вікнах ледь
прочинених
у літо.

Тёплыми ладошками
Сердце - кверху ножками
Бросила, как Божию коровку.
Солнышком влекомое,
Плачет насекомое,
На колени уронив головку.

Помнишь? - этой осенью
С бабьелетьей проседью
Бросила на пыльный подоконник.
А в окне - надкушенный,
Ливнями притушенный
Кисло-сладкий солнышка лимонник.

Но зимою - холодно,
Ветрено и голодно,
И в оконце не приходит солнце.
Лишь кривые линии
Чертят зимы инеем
В синее стекло - на сердца донце.

Ты - кормила крошками,
Гладила ладошками,
На ночь целовала, нежно-нежно...
Пела незнакомому
Сердцу насекомому
Колыбельную так безмятежно...

В вязаные шапочки,
В крошечные тапочки
Честно весь декабрь его рядила.
Мало было солнышка -
И однажды горлышко
Божия коровка простудила.

Поросята хрюкают,
А коровы мукают.
А коровка Божья - только плачет.
Ты жалела, милая,
А она, унылая, -
Всё ревёт, свернувшися в калачик.

Так всю зиму грозную,
Страшную, беззвёздную
Вы с коровкой жили и тужили...
Но весной далёкою
Солнышко высокое
В небе словно заново родили.

Тёплыми ладошками
Сердце - книзу ножками
Бросило оно в былую небыль.
Напоило молотым
Днём, залитым золотом,
И шепнуло: "Прилетай на небо".

Солнечные зайчики
Протянули пальчики
К самому окну из ниоткуда.
И тогда с коровкою
Глупой и неловкою,
Вероятно, приключилось чудо.

Крылышки заправила,
Язычок расправила,
Глянула с твоей руки в оконце...
И сказала: "Что же я
За коровка Божия,
Если брошу здесь живое солнце?"


2008

День просыпался несмело пурпурной зарей на востоке.
Вот и край солнца явился, прохладу полей освещая.
Дивный Амур златоглазый летел, в этом свете купаясь,
То ли с любовной охоты, а может опять на охоту…

Он горделиво окинул всю землю блистающим взором,
Дабы пронзить свою жертву стрелою Амура.
Вперил он зорче свой взгляд, и дыханье его участилось,
Ибо узрел сластолюбец объект вожделенья и страсти.

Шла она легкой походкой всходящему солнцу навстречу,
Полураскрыв свои алые губы в нежнейшей улыбке.
Ласковый утренний бриз развевал ее белые кудри…
Как ее звать, мы не знаем, но вправду – прелестна.

Жизнь без сией чудной дамы была бы ошибкой –
Томно подумал Амур, и спикировал наземь.
Тут же в нагого прекрасного юношу вмиг обратился,
Фиговым листиком скромно прикрывшись, (верней, лопуховым).

И преклонившись пред нею, колени ее обнимая, -
О, несравненная! – вскликнул. – Так стань же скорее моею!
Я хоть и Ангел, вестимо, ничто мне людское не чуждо.
Видишь, как смертный, от страсти к тебе умираю!

Ну не томи же, прекрасная ликом Венера!
Только коснусь твоих губ я, и станешь ты девственно юной.
Хочешь, мой свет, подарю тебе Рог Изобилья?
По четвергам выдает он духи, шоколад и тушонку.

- Ах, не смущайте меня, соблазнитель коварный!
Если согласье я дам, вы помнете мне платье.
Шеф моей фирмы, помятое платье узревши,
Гневно вещая, укажет перстом мне на двери.

Рог Изобилья… возьму. Вещь хорошая, видно.
Вы ж приходите, ничуть не сумняшеся, в гости.
Трапезу я приготовлю, а муж вас попотчует лепо.
«Талер» он любит, а я обожаю «Текилу».

-Аз говорю, значит есть еще женщины, чистые нравом! –
Благоговейно изрек наш Амур, почесавши затылок. –
Ежели я, с моей внешностью, опытом, шармом
Так и лечу восвояси ни с чем, несолено хлебавши.
.

О.Пушкін. Переклад з російської.

Сиджу у в"язниці доволі сирій.
Сидить проти мене орел молодий,
Мій вірний товариш. Махає крилом,
Весь дзьоб у крові - щось клює під вікном.
Клює й викидає в безодню з вікна,
А думка, їй-богу, у нас з ним одна!
Походить, покряче, а сам як не свій,
Сказати ж нічого не може - німий...
Та я зрозумів, що мені вже пора
Туди, де за хмарами біла гора,
Туди, де синіє морська глибина,
Туди, де живе лише Бог й Сатана!

П. Тичина. Переклад з української.

Я по лесу шагала
Впервые на веку.
Деревья-колыбели,
А в них кукушек трели:
Ку-ку.
Зайчишку повстречала,
Лежал он на боку.
Была б его словила -
Кукушка завопила:
Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

Ще юна ти і слів твоїх нечутно,
Що мов меди стікають з вуст тонких.
Любов, які приречено не бути,
Лягає на папір і поміж ніг.

Твори допоки юність і кохання,
Пиши допоки вистачить снаги!
Ти - молода Марина або Анна!
Тобі позаздрять грецькії боги!

Не гнись, немов лоза, ні перед ким,
Не будь, щоб догодити всім, німим.
І буде істина – тобі сестрою,
А совість буде маяком твоїм.