Маленькі кіски і кирпатий носик.
Й портфель завбільшки, як вона сама.
"Відмінно" у щоденнику приносить...
І накопичує в голівоньці знання.

Маленьке чудо. Майбуття країни...
Але кому потрібне майбуття?
Можливо, то вона великі зміни
Готується принести у свій час...
10.12.2009

Дивний сніжинок політ
в казку вертає знову.
Вже на дворі Новий рік.
Лиш замість тебе – слово.
Свято зустріла сама.
Друзі сьогодні зайві.
А за вікном зима
Манить полярним сяйвом.
Тільки не сяйво це,
а фейєрверки мрії.
Сонце твоїх очей
палить мою надію.
Як Лорелея, могла
душу твою згубити.
Та, як русалка мала,
тільки для тебе жити
вирішила на біду.
Знову від себе йду.
Знову до тебе йду.
Тільки намарне жду.
В казку не віриш ти.
Скільки ж до тебе йти.
Доки цей біль нести.
Де вона, ця Голгофа.
Довга самотня дорога.
Важко від тебе йти.
Краще розп’ясти хрести,
ніж розтерзати душу.
Мушу… Невже я мушу?
Скільки й допоки ще
маю горіть вогнем,
в серці палити щем?
Може, я надто вперта,
тільки у снах я – Герда.
Хоч заслабка рука,
воля, немов сталева.
Де ти, мій любий Кай?
Хто Снігова королева?
Лід розтопити в серці,
віру вселити в душу,
вийняти з ока скельце
хочу я. Та чи мушу?
Цього не хочеш ти.
Прагнеш лиш самоти.
Наче в химернім замку,
вічність складаєш щоранку.
Замок непевності щезне,
мур упаде недовіри.
Знову настануть весни
щастя, кохання і віри…
…А за вікном зима
казку свою читає.
Діва Пречиста сама
Сина свого сповиває.
І Вифлеємська зоря
сяє над світом знову.
Вірю, ще буду йти я
поруч з тобою в ногу.
Казку свою напишем
разом одним пером.
Світові в спадок залишим
радість, любов і добро.

2007

Гукає простір звуками зими,
Повітря мерзне – хрумає бурульку.
Калюжі скліють давніми слізьми,
І грудень до підошви липне мулько.

І нІколи, і ніч змітає день
Нестерпною мітлою круговерті
В обійми січня…Раптом - дзень-дзелень! -
Готові до відправлення конверти…

З подякою думки зашарудять,
Врятовані від спринтерського бігу.
Різдвяний час…І Божа благодать.
Десь колядують…І багато снігу.

Грудень 2009 р.

1

Ти – перелюбник.
Ти – Вітрисько.
Ти – чийсь муж...
Збираються огуди чорні хмари…
Я, Вишня, розбудити їх боюсь -
Свого кохання сяєвом кривавим…
У тебе десь – гніздечко, чаєня.
Чим пристрасть притлумити, причаїти?

У мить, коли промовиш ти „Бувай!”,
Біляво скрикну...
спалахну над світом.


2

І піде дощ...
Кленова заметіль
Впаде на аркуш...
Твій літак - зі смуги.

Сірітиме морська крупчаста сіль...
А Гордість каву питиме...
"Ти - друга..." -
Аж похлинеться.
Принесе альбом,
Де поміж маками засохлими - три фото.

Три дні труїтиму ту пані миш"яком.
І посипатиму світлини - густо - мокко...


3

Я б вже навчилась бути й сьомою в ряду,
Так невмируща Гордість
в дощ
вальсує...
Із Прагматичністю готують з мідій... суп.

......ти вже летиш...
мій Вітре?
Вишня... чує...



-------------------------------------------
мокко -
перший сорт кави,
про який дізналися європейці.
--------------------------------------------

Прохання не оцінювати вірш.
Просто пишіть коментар, якщо є бажання. Гаразд?

танцює
немов одаліска
душа
у пошуках рими
повз неї
повільно проходить
життя
ногами важкими
покірно
вона підлаштує
строфу
до ритму чужого
аби тільки
музику слова
свогО
вберегти від лихого

:о)

Я Зима…
Білосніжна й холодна,
Одягнула півсвіту
В розкішні полотна,
Витканих із кришталевих
Сніжинок,
Візерунчастих, як в королеви,
Крижинок.

Я Зима…
Розмалюю всі вікна квітками,
Білим інієм, срібними кольорами.
На ялинки, берізки, дубочки
Із мережива вдягну сорочки.
Вкрию білою кригою ріки,
Заморожу морозом світанки.
Ох, люблю пощіпати за щічки
Дітвору, яка їздить санках!

Я Зима…
Замету і засиплю, завію
Всі ліса і поля, і села,
Всі дороги й стежки заховаю,
Зроблю скрізь білосніжну пустелю.
Буде все навкруги як у казці,
Зачарую усіх я красою,
Заіскряться сніжинки на сонці
Діамантовою росою.

І заграє мелодію вітер,
У таночок сніжинок покличе,
Понесуть вони звістку по світі,
Що вже свято прийшло Новорічне!

2007

Мені до тебе через зиму ,
Через обмови та гріхи ...
Хоча б малесеньку жарину ,
Кохані губи зберегли.

Можливо вистачить пів кроку ,
Знайти утрачене тепло.
Щоб від березового соку
Усе , шо вмерло ожило.

На обрії стоїть Софія
У білосніжному вбранні...
Так , ніби серце з грудей Вія ,
Хтось розтоптав на полотні.

Північний вітер.
Холодно. Волого.
Важкі хмарини хочуть
Доторкнутися землі.
Це осінь. Все навколо
Сіре і убоге
Туманами закуталися
Невеселі дні.
Мовчать птахи,
Мабуть їм все немиле,
Дрібні краплини падають
Із голих стебелець.
І тільки ягоди
Червоної калини
Погойдує квапливо вітерець.
Прощається природа,
Небо плаче.
Зажурено сумує
Почорнілий ліс.
Не знає втіхи,
Бо життя не бачить
На мокрій гілці
Одинокий лист.

2009

Зірка зорить в мої карі очі,
Мов питає, чому я одна?
Серед тихої, темної ночі
Все ніяк не залишу вікна…
Я дивлюся на зоряне небо
І не в силах відвести очей,
Знаю я, мені жити ще треба,
Піднімати маленьких дітей.
Я так хочу, але це не просто,
Відчинивши туманне вікно,
Увійти у зоряний простір,
Злитись з світлом далеких зірок.
І мов птах полетіти угору,
До небес і до нових світів,
Щоб забути про біль і про горе,
Що спіткали мене на землі.
Може зірка, що світить у вікна,
Своїм світлом мене обійме
Та зігріє з любов`ю привітно,
І ніколи не зрадить мене…

2002

Поставлена крапка остання.
Пора. До яких тільки пір
римоване белькотання
буде паплюжить папір?
Не біль — непотрібна гримаса.
Не крик — я в поезії мім.
Ламався мій голос, ламався...
Чи я й народився німим?

1990

Ледь видима тропа
До вічного потоку…

На ній снопи
Твоїх вершинних літ…

Не промини верстви своєї,
Де три дороги…

Найважча перша,
Бо веде до світла…

А друга?
Та, що в темінь…

А третя?
Та веде… в нікуди…

Печалиться Небесне Око…

Ледь видима тропа
До вічного потоку…

Як довго йду!
І чи прийду колись?..

Мовчиш?
Прозрій, душе!

Як дивно…
Тут нема нікого…
Нап’юся досхочу!

Ледь видима тропа
До вічного потоку, –
Рясне благословення.
2oo9

Люд - по гриби.
А я іду по вірші.
В розвилині
розчахнених
гілок,
На тлі крилаток - свіжих і торішніх -
Я бачу грушку, схожу на... сморчок.

На вербах груші не ростуть – це аксіома.
Та ось - на клені. Гускне її шал
Серед крилаток шелестких, мов слово,
На листопаду палевих вітрах.

Дивуюсь дивом, ніби перволіток:
Чому ж той плід - не в білочки дуплі?

Незгойна мрійність. Солодко хворіти
Подалі
від перестуку
коліс...

Дощ...
Коментарів не треба!
Це дощ.
Це плаче небо.
Калюжі.
І сумно дуже.
Без тебе.
А так байдуже,
Що я не вмію
Зникати тихо
Під шум дощу
Під шепіт вітру.
18.10.2009

За п’ятнадцять хвилин від напевно до хтозна
Безуспішно шукаю сліди твоїх ознак,
Припорошених снігом і часом.
Розумію, що зараз вже трохи запізно –
В центрі міста за нами влаштовує тризну
П’яний грудень з розбитим анфасом.

За п’ятнадцять хвилин від сьогодні до завтра
Я сідаю із груднем, беру в руки карти –
Закладаю усе, що лишилось:
Пасажирський квиток на прискорений потяг,
Із мобільного кілька розмазаних фоток,
На яких ми так сильно любили.

За п’ятнадцять хвилин від до мене до тебе
Час біжить непомітно і знову нам треба
Поспішати, щоб потім чекати…
Ці п’ятнадцять хвилин наче шлях на Голгофу,
Але ми рефлекторні – звикаєм потроху
Проводжати, щоб знов зустрічати.

Не роби..
Не спокушай мене
Не спи, щоб спати
Я не змогла зізнатись,
Я віддалась, щоб сподіватись
Ніколи не спала, щоб спати
Ти мав це знати
Я ж знати мушу, що ти – це чудо
То ж чому,
Скажи мені чому ти
Всупереч своєї дієш суті?

По дорозі сюди розкидаю слюду
перейти_перезріти_зламати
тонко-сині сніги чорно-білі сліди
не забути_не стерти_прокляти

а по шкірі мороз як печінці фіброз
як оманливі символи й дати…
труїть мозок солодкий як вата склероз
що любив і леліяв – не знати

і зима на воді у холодній слюді
снігом падають білі шати
що любив – загубив у прозорій воді
як ці символи_спогади_дати.
2009

За що мені твоя любов -
На шиї хрестик, світлочола?
Я літнім дощиком — пройшов,
Ти прийнялася частоколом.

Оперся ліктями. Гарпун
Жбурляв у прикордонні води.
Вітрилом біль твою напнув,
Доплив, пошматував — відходиш...

Мене розплата клято жде.
Я, може, серцем вже на палі.
А ти гукаєш все — е д е м
У вирву в грудях. Вже не жалить.

2009

Коли минуле зачинило двері,
І проказало: входу тобі нема,
Вилий жалю сльози на папері,
І вклонися долі, що вже відбула.

Коли майбутнє грається у покер,
І гендлює уміло життям твоїм,
Відпусти буття, мов веселий джокер
І живи законом совісті своїм.

Прожени геть розлуку, біль та зраду,
І скажи: того ніколи не було,
Даруй усім любові вічне свято,
Й обгорне тебе ангела крило.

Присядь, для тебе є розмова.
Дощем ледь-ледь торкнись плеча.
Дивуюся, яка ти кольорова,
Неначе хвіст у павича.
Дивуюся, сороки голосисті
Кричать щось надвисоким журавлям.
А в кронах, у зеленому ще листі,
З'явились звідкись кілька жовтих плям.
Присядь, не варто поспішати,
Так люба серцю мить оця,
Коли сади вдягаєш в нові шати,
З завзятістю умілого кравця.
Дивуюся ранковій прохолоді
І кожному пожовклому листочку.
І як щороку по останній моді,
Вдягає клен одну і ту ж сорочку.
Присядь, знайди для мене кілька слів,
Красивих як і ти сама.
Нам разом бути дуже мало днів,
Бо там зима.
20.09.2009 р.

Розлий кислоту собі в очі, бо я - метелик на стіні.
Малюй портрети фарбами на замерзлому вікні.
Читай китайських поетів, розбивай всі шибки,
пускай дим крізь пальці, складай в коробку свої думки.

Їж папір, пий холодне скло, і знову грай нові ролі,
видаляй сторінку, пиши собі, вгадуй чужі паролі,
кажи не те, що хотілось сказати, і забувай всіх людей,
створюй особистий архів твоїх божевільних ідей.

Кричи на стіни, ріж собі руки, пиши на тілі імена,
купи знов у магазині дешевого червоного вина,
постав у воду засохлі троянди, і струни рви,
набери повну ванну гарячої іржавої води.

Ти завтра знову забудеш, вернешся до нас,
і знову будеш на шматки розбивати час,
викидатимеш знову в сміття записки,
а далі - про невиїзд з життя підписка...

Я - наче маленька дитина,
Бо хочу напитись тобою
Твої очі - ковток мартіні…
Сигаретами пахнеш й весною…

Не пускай, бо ілюзія все це,
І нікому у світі не вір!
Справжнє тільки закохане серце,
І нестримне, як дикий звір,

Що не може жити в неволі,
І любити усе, що не любить.
Над головою стеля гола,
Що години вічні губить.

Запитай мене тихо на вушко,
Чи я люблю сріблястий той сніг.
Тихо-тихо і сльози – в подушку…
Тепла втома валить з ніг…

Вже, здається, ніщо не врятує
Від страждань, і ,навіть, твій сміх.
За вікном лиш зима лютує,
В скло жбурляє холодний сніг…

А я не забирав руки
З твого стривоженого стану.
І тихо падали зірки
У ніч від поцілунків п’яну.
Немов настояні на хмелі
Летіли звідкіль і кудись,
А ми з тобою паралелі,
Які усе ж пересіклись.
20.09.2009 р.

Серпневі тихі теплі ночі,
Що зорепадами ясні,
І соромливі сни дівочі,
І тихі ранки росяні.

Весь світ наче засинає
У молоці туманів мрій -
А вдалині пташки за гаєм
Щебечуть, наче навісні.

За схилом ледь-ледь рожевіє,
На небі ще зоря горить...
Так тихо - аж на серці мліє...
Так тихо - аж душа бринить...


27.08.2009

Лунять заклики: "Гайда,
українці, в НАТО!.."
Означає це: нужда
в НАТО у солдатах.
Обіцянки марні й тиск -
не на тих напали!
Принесло б комусь це зиск -
ну а ми б пропали...
Від народу - "шах" і "мат"
блоку. Ні, солдати -
вкотре - м'ясом для гармат
не бажають стати.

Червень 2008

Одиночества зима
Безразлично стужей веет
И грустит душа – нема –
На морозе индевея.
Люди-пчёлы носят «мёд».
Их глаза, по-детски, свежи:
Всем, кто верит, Новый Год
Дарит новые надежды!

Закрутить бы мне роман,
Ну, хоть маленькую повесть,
От любви сойти с ума,
Ни о чём не беспокоясь:
В доме только ты и я,
Ёлка, свечи в полумраке,
Страсти острые края,
Сочетаясь в Зодиаке,
Вырываясь из оков,
Рвут стыдливости одежды.
Трепет губ, ресниц, сосков,
Валит с ног лавиной снежной
Увлекая вьюгой тел,
Унося в сугроб постели...

Эту Ночь,
В своей мечте,
Как бы встретить
Ты
Хотела?
24.12.09г.

Пережити, перебути,
Видерти з ребра,
На кінці ножа—отрута—
Товчена кора.
Ні відтяти, ні вколоти—
Викроїти час,
І тебе на цьому фото,
І мене, і нас.
Свічка плаче, рута в”яне,
Хрипне ворожбит.
Уникай мене, коханий,
Поки не болить.
Поки хукаю на зимне—
Бачиш—не росте,
Тільки дуже швидко стигне
Як вечірній степ.
І тебе не перехрестить
В добру путь вітряк,
Ти ідеш, це—справа честі,
Та зрадію як
Від колядки до щедрівки
Ніби оберіг
Привезе твоя автівка
Щойно перший сніг.

Я образ твій ліпив із глини,
чеснот добавив з голови.
Ім’я зачарувало, рими…
Я мрійник давньої пори.
Віддався силі мимоволі,
тонув в забутих почуттях.
Надії вмерли, ніби хворі,
вітри розвіють сірий прах.
Короткі фрази, бо останні,
на жаль, немає вороття.
Казав слова прості, банальні.
Такий наївний, як дитя!
Лікує час усі хвороби.
Романтик, мрійник і поет
не зрозумів смаки і моди.
Невчасним був його сонет.

Зцілися, лікарю, зцілися сам:
Твоя душа, неначе здеформована,
На ринку марнослав"я вигендльована,
Уже й не відає, де правда, а де лжа,
Гординя й заздрість роз"їдають, як іржа,
А ти все судиш і даєш поради
Як жити й де шукати правди...
Зцілися, лікарю, зцілися сам!
2007

Якщо не роздавати душу людям,
Душі у грудях тісно буде!
Вона від того не змаліє,
Бо від добра душа весніє.

І я розношу на тарелі слова
По краплі душу знову й знову.
О Боже, хай відбуде в чисті руки,
Щоб паростки мої не знали муки.

Якщо ж мене покликано до бою
За когось, проти когось чи з собою, -
Я хочу мати силу білизни,
Щоб змити гріх із рук брудних!

Не все те правда, що співають на весіллі.
Не кожне серце полонить чар-зілля.
Не всяка путь та ближча, що пряма.
Не кожній пташці клітка - то тюрма.

Якщо не знала вітру й неба зроду,
Не відає свого пташиного народу,
Якщо уся пожива, що в відерці, -
Чи відгукнеться воля в тому серці?

1

Ось гине орхідея на стежі...
Її згубили, як несли в кімнату.
- Вона однак померла б... у воді,
Бо вже від кореня безжалісно відтята...-
Злостивий дрік шепоче у пітьму.
Кущам колючим чуйність не властива.
Я - милосердна. Квіточок не рву.
В садочку обіймаю вишню, сливу.

- Вона б зустріла... тричі... передсвіт
В бокатому зеленому вазонку...
Дитя устигло б написати вірш...
Воно... зів"яло... - плаче кропу зонтик.

Та орхідея - малоліт-дитя,
Що захворіло серед буднів мулу,
Й помре без ліків, піде в забуття.

Ви в очі орхідеї зазирнули б?

2

Відводжу погляд від тонких заград,
Від золота,
смітиська...

- Чисті руки!.. - кричать багатії.

Ніхто не крав.

Хто ж винен, що дитя померло в муках?

День заховався за лаштунки,
На сцену вибігли зірки.
Дістались шиї поцілунки,
А грудям пестощі руки.
І по плечах, і по ключицях
Мандрують губи навпрошки,
Туди де на тугих копицях,
Піднялись ягідки-соски.
Живіт також не сирота
І ласки потребує нині,
За мить якусь мої вуста
Уже на цій рівнині.
Ну а тепер, як я вже звик
На груди дві долоні.
Ну а махровий мій язик,
Затримався у лоні.
20.09.2009 р.

(родздвяна колядка)

Он засяяв сніг за віконечком,
Пішли іскорки у танок,
Народилося ясне сонечко –
Молодесенький Божич - Бог.

І надворі вже дні погожії,
Знову більшає білий день.
Прибуває нам сила Божая,
Ми співаємо їй пісень.

У яснесеньку цю погодоньку
Зорі з місяцем – в небесах.
Славен будь же наш, Роде-Родоньку,
Сяє зорями Божий шлях!


28-29 грудня 7516 р. (від Трипілля) (2008 р.)

Холодно: бути невідданим заживо,
Споєним сумом дитячих неспокоїв,
Витися стрічкою водонестійкою,
Лити до дна сіру повінь очей.
Не упередити думкою хижою,
Замерехтіти факелом в лісі,
Серце закраяти болем привітності,
Тебе у собі кошеням загорнути.

Стій.Чекай.
Пам'ятай.
Я.Твоя.
Печаль.
Біль зорі.
Міль...
Що з'їдає її
Вщент.

Епістола весні розвезена між літер,
нанесена теплом неумолимих уст.
Вона не йде – летить, де я на подих – рвусь,
коли думки стають прозоріші за вітер,
бо у легені тиші проникає хруст.

На серці неземні, опалі поцілунки.
Так гаряче від них, аж падаю у сніг
і янгол ожива, із голови до ніг
опірений у біль, він покидає лунку –
тамгу мою. Епістолярний перебіг.

Так бачу я себе – запаленим в новинах,
рознесеним, припалим. Не смакував – ковтнув,
ці щирі сльози радості – Різдва Весну.
Так з іменем Отця, Святого Духа й Сина,
мов дрібку солі взявши, груди перетну.

23 Грудня 2009

Спека спадає…
Вечір над землею пропливає.
Вже сонечко, мов панночка,
В перину із пухнастих хмар сідає.
Блакитне небо
Від хмарин червоних рожевіє.
Під пісню солов`їну
Над ставом місяць з зіронькою мріє.
Ідуть корівки із пасовиська додому.
В травиці цвіркуни цвіркочуть по одному.
І пахне свіжим сіном доки не стемніє –
Це в нашій Україні вечеріє…

2009р.

Гори пручаються нерухомою масою
як товсті корені буків
ти не бачиш дуже старих стовбурів
вони застигли дерев’яною кашею
що їх варто їсти лише руками
лише руками їх варто бачити
а шкірою – чути
як одна старезна пані
сидить на гілці й жує щелепою.
Її босі вени й ноги доволі відверті
тверді долоні як дерев’яні бочки
«чому іншим безвітряно в очі?»

Нарешті і наш на футбольному полі
почуто гучний вболівальницький свист:
шукать в Україні футбольної долі
тепер європейський іде футболіст.

Та зелень газону не надто надійна
на терені національниї задач...
Суперників різних громитиме Збірна.
належить комусь ще замовити м’яч.

Сферична культура його вічно плута
мету траєкторії, напряму кут.
Щоб знову не вплутався блудно у пута,
стягнути футбольний із нього хомут.

Хай вільно вліта через захист в ворота,
хай звідти надовго уже не зника.
Бо вся Україна – футбольна спільнота –
цього якнайбільше сьогодні чека.

із циклу "Лавиця запасного тренера"

Є лиш гордість і горіння, сукупна праця і хвала...

П. Тичина




Дивочну стрілку має наш дзиґар:
Три рухи вправо і чотири – вліво.
Мій муж поблажливий подалі від надсад
Гуцикає синочка на коліні...
Я клопочусь-морочусь: то прання,
То випікання тістечок до кави,
То меблі заходжусь переставлять...
Одвік немає моди на невправних!

Та що я – без підпори? Згусток мрій.
Хоча усі бажання – життєствердні,
Та без супружника мої бігучі дні
Брели б,
кульгаючи,
по лінії поземній.

А з ним я – на коні! Так вольтижер
Красується, хоч коник їде косо...

Живем собі.
По-божому живем:
Поезія і флегматична Проза.



-------------------------------------

не ототожнювати автора та ЛГ :)

Нехай не вмить смарагдовий газон
став жити славою великого масштабу.
Не план на гру, не мрію – Стадіон
творив митець із тренерського штабу.

Шукав народ можливості відчуть
себе не осторонь вагомого здобутку –
не тільки в космос першим зазирнуть,
а й на землі "зірки" свої нести у жмутку.

Футбол, здавалося б, не та стезя,
щоб йти до величі і скласти вдало іспит.
Видовище, на тому й мудрість вся!
Ну що тут візьмеш з того футболіста?

Як виявилось, є у гри цієї сенс!
І статус є, і мудрість, і потреба.
одним із перших бачив цей процес
землі своєї тренер, футболіст від неба.

Його уже немає поміж нас,
та час від часу чуть у відголоску
і славу ту, і велич повсякчас.
ім’я якій Валерій Лобановський.
2009
Із циклу "Лавиця запасного тренера"

Я мрію побачити жирафа
кольору молочного шоколаду,
великі брунатові очі
і вії,що фарбують ночі ...

Я хочу побачити жирафа,
який гордовито ступає
з кавовою мапою на тілі,
що лише йому зрозуміла...

Я марю побачити жирафа,
в південних меридіанах,
він загубив свій ляк
в соковитих зелених ліанах...

Я мрію стати жирафом...

За кожен день, за кожну мить,
Прожиту в щасті чи журбі,
За дар прощати і любить
Я вдячний, Господи, Тобі.

За мир, що заступає гнів,
За небеса ці голубі,
За друзів і за ворогів
Я вдячний, Господи, Тобі.

Хоч я блукав немов сліпець,
Мене Ти кликав з року в рік,
Обмив гріхи і дав вінець,
Щоб я Твоїм вже був повік.

Я розповісти хочу всім,
Як Ти мене урятував,
Як запросив до Себе в дім,
Щоб я довіку гостював.

Усіх Твоїх благословень
Не зможу я перелічить,
Котрі мені Ти кожен день
Даруєш щедро, й кожну мить.

О, як збагнути ту любов,
З якої Ти пішов на хрест,
Пролив за нас святую кров,
Щоб ми вознеслись до небес!

До Тебе, Спасе мій, молюсь
Щоденно в радості й журбі,
За все, що маю, поклонюсь
Одному, Господи, Тобі.

23.12.2009
Тернопіль
Вірш у виконанні автора тут
http://lucaster.podfm.ru/poetrytk/97/

Обвиває тини винограду здичілого парость…
Бозна-звідки занесене сім’я зійшло.
Дисонансом лапатим – листки прокламацій.
Дозрівають каштани. Вигоряє зело…

Відсьогодні проміння – бліде, церемонне.
Багряніють кущі та... осколки надій,
Що злітають в юрму - гомінливу, стооку -
Із підмостків модерних край битих доріг.

Пандемія зневіри. Обарвлені кров’ю екстази...
Кольориста, задушна, убивча пора.
По дзвінкучій корі абрикоси вистукує дятел...
Його тім’я червоне між віттям горіха мелька…

Це мелькання оживче. Обридли надії на зміни,
Гіркота прокламацій, якими вцятковано тин.

Прохолода в природі – предтеча цнотливого снігу,
Що так схожий на пудру для сизих кущів і облич.


2005

----------------------------
прохання вірш не оцінювати

1

За віщо Вседержитель покарав?
Послав мене, слабку, немов месію:
Уверг
навкидь
ланцетом
у бедлам,
Щоб я сліпому видалила більма.

2

Чотири дні звільняю лик його
Від нерету сівкого… Він – не проти!
Він боязнь – бути зрячим – поборов.
Він подає, притримує лоточок...

3

А ось і очі.
Вдячний прозеліт,
Сліпець вчорашній, пише оди Сонцю…
І вже без нерету, без осоружних більм,
Кусає мою руку – животворчу...

Самотніми кроками
міряєм землю
на двох полюсах
однієї Любові
від “світло”
до “темно.
То “світло” –
то “темно”
чіткими слідами
душевної крові.

2009

Не з неба зірку — із чагарника —
заламану із гілочки тонкої,
заплетену майстерною рукою,
фарбовану — то зірка ще така! —

даруєш ти... І блискітки летять,
і сунеться омана мерехтлива,
мов доленька — мінлива та примхлива,
поламана — та Майстрові простять.

І світиться країна за вікном,
гірляндами ліхтарними сповита, —
святкує забуття несамовито,
втішається салютами й вином.

А свято — як життя: позлітки й вати
позбудеться — і світ стає грубішим.
Поламане — й блискуче...
Втім — найбільше,
що міг би ти мені подарувати.

З тобою поруч мить блаженства
Показую тобі свій спокій,
Нутро розірвано до щента,
Чому ТИ не говориш досить.
Тримать баланс, більше не сила,
Пристойність лезом ріже совість,
І хоть байдужістю горіла,
Взяла в полон, без бою вбила.
О ігри ці не наче пекло,
То палиш жаром то холодиш студнем,
Я більш не можу, з мене досить,
пора втікти, втікти не сила...
Проявлю гордість, не капітулюю,
В собі закриюсь для облоги,
Ти окупантом в душу влізла,
Під мої марші перемоги...
20.12.09.

Продав посаду – і на вибори пішов.
Платили той мільярд «регіонали»,
які й собі ж продались «хорошо»,
бо дуже добре ті закони знали.

Тож і продався: «його час» настав
з політики великі мати гроші,
де дев’яносто дев’ять (тих політиків) із ста –
на тілі України, як тифозні воші.

Крокує пошесть – висипає тиф
на тілі кожного, хто має в них надію…
По їх законам – совісті тариф
в оту для підкупів і виборів неділю.

2009-12-22

Ярина Тимош

Холоди розстелили ряднини картатого снігу
По садку. Любий татку, присядь, розкажи мені щось…
Кажеш, зими маліють у світлі медових свічок?
Кажеш, чув як підсніжні струмки заливалися сміхом?

Кажеш, все оживе навесні… І не сльози старечі,
а весна проступає крізь шкіру? Скуйовджений дім
за місточком, що тінь його батькові сіла на плечі,
все такий же великий, як серце, що б’ється у нім.

Тато гладить волосся і каже: розумниця, доню.
Сонце гріє ще сонні барвінки під темним вікном.
Лютий пахне любистком густим і п’янким тютюном,
І благенька пір’їнка покою лягає на скроні.

Знаєш, тату, я ще бережу м’ятні в’язки пісень,
І співаю їх дітям, і яблука п’яні малюю…
Часом хочеться чути їх запах, і, знаєш, я чую.
Так, неначе у тепле дитинство вернулась на день.

Ми повернемось, таточку, певно, до яблучних свят.
Ти плекай виногради, плети каруселі з лозиння.
Хай заграють в смарагдовім листі, мов райдужні вина,
Три щасливих обличчя солодких твоїх онучат.