Безпілотник кружля. Безпілотник...
Відблиск погляду ока грози
Безнадійнозастиглохолодний.
Бойова квінтесенція зим...

Неспівчутний стражданню та болю.
Втаємничення зоряних див
Відслідковує зламаність волі.
Все побачив... Почув... Відлетів...

Тихий CHANAL зв"язку... Стогне вітер.
Як у “Гамлеті”- буть? Чи... не буть?
Чи... Таки не доклав? Не помітив?..
Тихо світом... Пробачив? Мабуть...

© Copyright: Серго Сокольник, 2023

Руйнує місто землетрус,
Складаються будинки.
Остання фраза спраглих вуст:
"Тримайсь, моя дитинко!"

У бабці зламані хребці,
немає більше татка,
волосся мами в кулаці
стискає немовлятко.

І стогін, крик із-під руїн
розноситься повсюди.
Хтось сподівається, між стін
затиснутий, на чудо.

Смерть косить душі без вагань,
квадратні очі в неба,
Та не дочутися благань:
"Допоможіть хто-небудь!"

Зривають поштовхи шосе,
вціліти неможливо...
А янгол спить і пальчик ссе
п'ять діб, усім на диво.

13.02.2023р.

На день закоханих тобі
Стелю до ніг найкращі квіти...
“Ти непідвладна будь журбі” -
Шепочуть ніжно саду віти.

Лиш тихо до вікна іди,
І тепло світу усміхнися.
Він стрепенеться, молодий,
І сонечко засяє з висі.

Ослабить щупальця мороз,
І лютий не лютує більше.
І тане лід його погроз,
І з мого серця ллються вірші.

В них пахощі — мов королі!
Троянд, лаванди і жасмину!
Цвіте кохання на землі
І в небеса весняні лине!

14 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Поруділі віти
Почали весніти
Посеред зимової краси, –
Котики вербові
Посідали знову
На безлисті пагони лози.
На гілках тремтливих
Мружаться сонливо
У обіймах теплих промінців, –
Зиркають байдуже
На пиття з калюжі
Та у ній купання горобців.
Котиків курносих
Не цікавлять зовсім
Горобців безпечних табуни,
Бо вони радіють
Радіусу дії
Прояву наближення весни.
14.02.23

І прибило мене до берега, як віночок.
Позавчора ж іще сміялася та раділа,
На вечірках дівчатам квіти вплітала в коси
Та й приказувала: дівка красна, мов ружа спіла.

Позавчора ж іще були мені теплі роси,
Місяць повнився, як невіста, що жде дитятко.
Стежка вилася та й губилася за горою.
Кроки травами повлягалися гладко-гладко.

Чуєш, серденько, ніч даремненько не приходить.
Щось придбаєш, чогось позбудешся – все наука.
Любо-дорого споглядати, як душі пестяться,
Бо за любо буває дорого. Плата – мука.

Кроки кроками, та стежиночка має кінці.
Роси грозами, сльози градами покотились.
Щастя звіяло позавчора ще зайшлим вітром.
Де любилися – там між травами погубились.

Заквітчалися неповінчані всяко-ружно,
Як посходили – хто ромашками, хто полином.
Долю-правдоньку до віночків вплітали тісно,
Та й пускалися за водою, за часоплином.

Ох, прибило мене до берега, як віночок!
Позавчора ж іще сміялася та раділа,
І дівчата мені у коси вплітали квіти
Та й приказували: дівка красна, мов ружа спіла!

10.05.2017

Грозовито так за вікном було, аж нестерпно.
Ніч задухою загустилася у цвіту.
Серце м'ятами упивалося та й затерпло.
Людям снилося щось позначене на біду.

Людям спалося, як не спалося, як з боргами.
Гуркіт кроками розтривожував тишу снів.
Грозовито так, наче війни йшли між богами.
Хтось прокинувся, але втрутитись не посмів.

10.05.2017

Невдовзі презентація… ескізу, –
художник початківець заявив.
Лунатимуть сонети і репризи,
доволі перлів із музичних нив.

Шедевр одіну у багату раму,
підрамник пофарбую в золотий –
не пожалію сили я і краму,
аби престиж не підірвати свій!

Останнім часом творча катастрофа
мене спіткала неабияка…
Пишу полотна, як поети строфи –
вже завтра презентація… мазка!

Ш!
В тиші тиш – шелестіння любові.
Шумом, шурхотом крил, мій янголе,
Прилітаючи в час босоногої втоми –
Вирощуй, плекай мене!
Повертай мені віру знайому,
Забуту. Знайом мене з нею заново.
Я увічнена в шепоті правди,
Що з вуст твоїх вилітала спрадавна.
Переповнені наші з тобою долоні дарами.
Задаровуй мене, як я тебе задаровую дякою.
Дякуй мені, я тоді почуватимусь совісно меншою,
Жменькою ласки, що сотворена є для когось невідомого.
Я замешкаю в ньому, як ти у мені замешкуєш –
Золотом слів.
Голосом, змахами крил,
Радістю, радосте,
Дай мені сил і солодкостей! Де
Дні добігають ночей і кусають їх праведно
За зміїні хвости, за право
Бути простими і прощеними,
Бути дрібними і нерозумними в щасті –
Блискавичністю скорення, янголе, знову і знову дивуй.
Голосно впевнюй мене вразливу, непевну свідомо,
В тому, що всяка любов має сенс й незбагненну красу.
Покажи мені істинність святости!
Не мовчи у мені і в іншому я не мовчатиму.
Прилітаючи в час босоногої втоми душі,
Серед плетива помислів, поглядів, променів,
Зламаних дзеркалом вічності,
В тиші тиш дивно-шурхотом крил зароджуй в мені
Шелестіння любові.
Жменьку ласки у мене вкладай
Для когось невідомого.

05.05.2017

Вже визначено все, читай по небу!
Поблідли весни, наче налякались,
Бо ми, смішні, щоразу спотикались,
Коли вчували в рідності потребу.

Читай по снах, по зорях, по долонях.
Не буде "до", і вже не буде "після".
То лиш для нас співалася ця пісня –
Той самий птах на різних підвіконнях.

Той самий янгол криком невгамовним
Лякливих нас будив посеред ночі:
Просніться, душі, та розплющте очі –
Без риску щастя не буває повним!

Без тебе, рідний, як же не спіткнутись?
Долонь шляхи мінливо так лягають,
Так щиро брешуть, так безгрішно гають
Чуття і час, щоб в часі розминутись.

Вже визначено все: жалі та втрати,
Невірні кроки, вірності та зради,
Зізнань сміливих дужі водоспади,
Мовчань ціну і значення "кохати".

05.05.2017

Мов тумани густі осідали мені на душу –
Розмокала в листах недописаних і недоречних.
Їх зачитував морок у долинах твоїх безпечних,
Де примарою, втрачена в долі, блукати мушу.

До підмитого берега страшно було ступати,
Але скільки заважить примара, що втрачена в долі?!
На півслові твої береги обриваються кволі.
Помовчи! Я в тобі буду ніжність свою купати.

04.05.2017

Ти мене знаєш…
Я тебе - ні
Знову літаєш…
Я у вікні
Небо студене…
Зорі пісень
Знову без мене
Дмухали вгень
Я ж не іначе…
Вибач, авжеш
Боже, хтось плаче
З радощів все ж…
12.02.2023.

Не отруюй мене більше болиголовом —
я і так на цім світі живу без вітрил.
Можна вбити безжально одним лише словом,
а підняти на крилах не вистачить сил.

До весни недалеко, та що нам до неї?
Відцвіли наші проліски, і, як на гріх,
на варцабі* зів'яли червоні камеї,
облетіло пелюстя з галузок усіх.

Краще сніжні думки повизбируй довкола,
по кишенях не нишпор, неначе — шахрай.
Бачиш, голкою гострою серце вколола —
залиши мене в спокою, і не чіпай.

Все тобі віддала до останньої гривні,
хоч і шкіру здирай більш немає... нема!
Ні сльози, ні любові, ні дров у каміні.
За холодним вікном виє вовком зима.

Варцаб* — підвіконня

13.02.2023р.

Я вас не знав, допоки випадково
Ваш мелодійний голос не почув,
Коли ви з другом завели розмову
Про те, що в світі щастя досхочу.
Я вас не знав, допоки краєм хустки
Не витерли косметики сліди,
Які я мав колись, мов перепустку
На вхід у серце ваше назавжди.
Я вас не знав, допоки не побачив
І далі снити вами не почав,
Адже давно вже поглядом незрячим
Впираєтеся в мене й при свічах…
13.02.23

Попід вікнами плаче, крається, проситься в дім
Одинокість чужа, зневірена і змарніла.
В зашкарублому серці – заздрість до неї біла,
Одинокість – одна, а життів має, певне, сім.

Ох, живуча яка! Ні морози, ні дощ, ні сніг
Не втоптали її у землю, не стерли з світу.
Не звели її з глузду ніжність і терпкість цвіту
Молодого барвінку, що просто під ноги ліг.

Чи прийняти її за служницю, чи за сестру?
Чи впустити лиш на ночівлю, а чи навіки?
Вже течуть не струмки по вікнах, – бурхливі ріки.
Тож ковтаю нічну вологу й нічну мару.

Одинокість чужа в барвінку, як в путах звір,
Босоного пручається, ріже барвінок шкіру.
Сім життів проклинала, та згодом шукала віру.
Я приймаю її за свою: ходи на папір!

01.05.2017

Життя триває в місті й поза містом
Воно сьогодні трішечки інакше…
Лишилися пройдохи й гуманісти
А знать майнула далече, як завше
Ну що ж, нехай традиції незмінні…
Кричати й обзиватись недоречно
Буває і таке, однокорінні
Це якщо так, по-свійські, і сердечно…
А згодом нас повчатиму як жити
Всі ті, що обкрадали і дурили
Якщо зустріните когось сердитим -
Ні слова щоб ні чорту, ні Ярилу…
12.02.2023.

Хоч сотню раз розбий своє чоло
Об стіни струнних. Небо контрабасів
Зриває вітром листя партитур
Веде смичком і так буває - з часом
Звикаєш до всього. До грому, до литавр,
До пригоршні, що закриває очі, до
Симфонії життя. До тих, хто звуком став
У твоєму оркестрі. Врешті в ноті
До, знайдеш своє теперішнє, опісля
Як раптом обернешся - прозвучить
Уся мелодія, без слів велична пісня
Історії. Історія. Здається, що вона
З прозорих хвиль, нитками слів прозорих
Вібрує океанами. Вода, ховає таїну,
Як неповторність - її мотив шукає глибину,
Яка до тебе вічністю говорить -
Холодним небом космосу і до-
Дає божественну іскру любові,
В якій щасливим серцем потонув
Над бурею симфоній, партитур.
О знай, моя подруго, я з тобою
І чую серце зболене твоє,
Що скрипками звучить і п'є гобоєм
Благальні схлипи, як звучить кларнет.
В руках твоїх 2 аси, наче сонце
Яке вкладає прихвостень тобі,
Коли зневірившись ти крикнула: плати,
І плата - мізер, смерть його в долонях,
Як і твоя. Симфонія звучить
І скрипки гладять хвилі, наче пальці
Лоскочуть всесвіт зболених долонь.
І ти ще віриш. Я ще вірю. Знаєш,
Яка в тобі стихія пломенить!
Жіночий дух, як стиглий м'якуш хліба,
І спалена ти в сотий раз гориш,
Ображена, обманута безвір'ям
Близьких тобі, але таких чужих.

19.12.2021

Ой, росте в полі зелена цибуля,
Ой, росте в полі зелена цибуля.
В молодого юнака влучила куля,
Влучила куля.
А він лежить, бідний лежить,
А турок дивиться з вежі.
Ой, дивиться з вежі...
Світить Місяць над полем,
І молодий вітер віє з півночі.
Вмер хлопчик з тяжким болем,
Який перейшов в його очі...

Ніч – моя свобода, я – її споруда.
Голе серце білим світило.
Пред’явила вроду, розв’язала груди,
відпустила тіло – на діло…

Мій комерсанте,
я теж комерсантка:
моя комерція – це я,
уся до останку.

От і ранок морить, от і розплатились.
Теплими грошима вдягаюсь.
Поки ще за штори сонце не скотилось,
час не гаю – спати лягаю…

Ніч – моя свобода,
я – її споруда.
В голе серце "Біле" вливаю.
Воно густо бродить,
розпирає груди…
І ридає скрипка, ридає.

10 лютого 1989 р., Київ

Постать -
спотворена велич незрілі затьмарює маси.
Всесвіт
не знає великих, хто б не розчинився у часі.
Поступ
веде у майбутнє, рахуючи справи і сенси.
Слід твій
лишатися буде, допоки в нім зміст не зітреться.

Молода і дуже гарна княгиня Ожина
Була любляча матуся і вірна дружина,
Хоча заміж виходила і не по любові.
Але в шлюбах династичних не було і мови
Про якусь любов. Батьки так союзи міцнили,
Коли доньку видавали чи сина женили.
Тож, коли сусід могутній прислав по Ожину
Сватів, аби її взяти собі за дружину,
То батьки не опирались, її не питали
Та одразу зовсім юну заміж і віддали.
Мусила скоритись долі, хай і не любила.
Троє діток чоловіку вона народила.
То й була її найбільша у житті відрада.
Та і чоловік від того був, звичайно, радий,
Бо ж мав уже двох синочків, спадкоємців трону,
Буде кому передати князівство по тому.
Був він зовсім не злобливим, навіть, і привітним.
Віз з походів подарунки і жоні, і дітям.
Тож було у неї вдосталь чого одягати
І чим себе на гостині гарно прикрашати.
Чоловік був – «переможець», не сидів удома,
Все шукав собі здобутки якісь без утоми.
То він їде полювати у степи на тура,
То до лісу на ведмедя. То штурмує мури
Непокірного сусіда. То вже із ним разом
Ідуть іншому сусіду мститись за образу.
А, бува, в краї далекі вируша походом,
Тоді його й по півроку дочекатись годі.
Та ніколи без здобичі звідти не вертає,
Багатіють його землі, вдосталь всього має.
Але якось із походу в далекі країни
Привіз не лише дарунки дітям та дружині.
Прихопив з тії країни собі знатну бранку.
Та зманила його серце, стала за коханку.
Молода, чорнява, гарна, але й хитра дуже,
Знала, як скорити можна серце того мужа.
Тож вернувся він з походу на себе не схожий,
Навіть, з жінкою ділити відмовився ложе.
Виділив палати гарні у своєму замку,
І у розкошах жила там та його коханка.
Що могла на те сказати княгиня Ожина?
Мовчки все оте терпіла, бо ж тоді дружина
Ніяких і прав не мала. До батьків вертати?
Так ті ж її не захочуть вдома і приймати.
А як діточок лишити? Хто ж їх тут догляне?
Хто ж тоді на їхній захист перед світом стане?
Тож доводилось терпіти, хоч серце і крає,
Бо ж чим воно закінчиться – то ніхто не знає.
Та коханкою лиш бути, звісно, не хотіла,
А, оскільки вона князем вже, як хоч вертіла,
То нашіптувати стала супроти Ожини,
Що та його не достойна. Вона ж йому сина
Й не одного народити може, як він схоче
І так ніжно зазирала князеві у очі.
Він же, хоч коханку й слухав та розум не втратив,
Не хотів з її батьками союз розривати.
Обіцяв вночі, а зранку забував слова ті
І доводилось коханці лиш губи кусати.
Та ж вона хитрюща відьма, знає, що робити
І виставу влаштувала, начебто, побити
Здумала її Ожина. В коридорі впала,
На весь замок, мов від болю так заверещала..
Назбігалася сторожа, князь примчав на крики.
Та жаліється, що ледве не стала каліка
Та показує на рани, що сама ж зробила.
І тим князя обманути, все-таки зуміла.
Велів князь свою дружину в башті зачинити,
Аби їй по замку вільно було не ходити.
А підступній того й треба, ключі тихцем взя́ла
Й до темниці, де Ожина сидить, завітала.
Що там було вже – не знаю. Але на світанку
Знайшли мертвою князівну під стінами замку.
Випала із вікна башти. Чи сама схотіла,
Чи та відьма помогла їй? Князь глянув на тіло
Й велів тихцем поховати, щоб пліток не було…
Після того не багато часу і минуло,
На тім місці, де Ожина на землю упала,
Кущі дивні та колючі враз повиростали.
На них ягоди чорненькі кисло-солоденькі.
Полюбляли їх зривати княжичі маленькі.
Люди, що про смерть Ожини досі пам’ятали,
Так ожиною кущі ті тоді й називали.
А коханка, що із себе господиню корчить,
Велить кущі ті зрубати, вивести їх хоче.
Та чи люди так рубали, чи то кущ живучий,
Бо під мурами ожини уже цілі ку́щі.
А, як пізня уже осінь в краю наступає,
Листя її червоніє, як вогонь палає.
Навіть, сніг вогню отого не здатний прикрити,
Буде й до міцних морозів отак пломеніти.
Для коханки то все бачить було понад силу,
Усе зло, яке до часу у душі сиділо,
Геть спалило оту душу, одні головешки.
Якось вибралася зранку на ту саму вежу
Та й стрибнула у ожину, мов спастись хотіла.
Не знайшли, як не шукали, потім її тіла.
Ні для кого, окрім князя, то не було горем,
Він, щоправда, знайшов іншу й утішився скоро.
А ожина розрослася, розійшлась по світу,
Щоби була насолода нам і нашим дітям.

Нема надій на рай у цьому світі,
якщо його оточує пітьма,
коли ідуть за нього наші діти
у ті світи, яких ніде нема.

Не надихають ворога любити
ані завіти Божого письма,
ані покірна ідолу юрма,
ані обожнені дереворити.

Але не за горами та весна,
яка не заперечує вимоги
і деміурга, і самого Бога
до віри... заперечує війна,
що є дорога і лише одна –
палаюча у сяйві перемоги.

Довго з лікарем говорить пишна молодиця.
Каже: - Вдень суцільні нерви. І вночі не спиться.
Голова тісна і бідна, як собача буда.
З чоловіком стало складно. Хтозна що ще буде.
Досі тихий був і чемний. Смирний, як овечка.
І не красень, і не дурень. Не скакав у гречку.
Гроші носить, діти бавить. Голова й два вуха.
Та ото якось нажерлось, як якась свинюка.
В нього клепки в голові там, як у зайця сала.
Став жалітись враз п’яненький, що інтиму мало.
Що давно уже не тішать мої форми пишні.
Сни йому вже місяць сняться. Різні, еротичні.
Я йому вліпила трохи. З нервів і любові.
Бо інтим отой пасує, як сідло корові!
Пару тижнів крутить носом. Ще й нахабне злиться.
А у мене тиск і нерви. І вночі не спиться.
Лікар думає – гадає. Треба ж дать пораду:
- Еротичні сни, шановна, - то ніяк не зрада.
Від безсоння дам вам ліки, мужа бить не треба.
Не беріть дурного в мозок. Бо від того нерви.
Та задумалась, зітхнула. Каже: - Маю просьбу.
Може б, я його привела на сеанс гіпнозу?
Лиш одним би глянуть оком, як ото виходить.
До якої баби – кралі він у снах там ходить!

12.02.2023

Ти  –  мій  сон і крізь  тьму  прилітаєш до  мене,  мов  ангел…
Може гріх?.. Але  ні.
Ти  зі  мною  в  журбі
І  удень,  і  вночі,
Наяву, уві сні,
В щасті та  у  найважчі  хвилини  страждання.

Ти  –  любов, ти — усе.  Тебе пристрасно-ніжно  кохаю.
Тільки  ти  назавжди.
Тож  прошу  я,  не  йди!
А,  як  йдеш,  -  забери
Вже  й  мене  до  біди,
Бо  без  тебе  і  світу  для  мене  замало!

Ти  –  життя.  Ти — мій світ... в тобі  радість  і  щире бажання.
Завжди  твій  –  пам'ятай!
Забери  у  свій  рай!
Твої  очі —  кришталь,
В  них  згубитись  не  жаль
Чи бодай зазирнути, хай навіть востаннє...




16.03.2013р.

Люблю осінь
За мокрий поривчастий вітер,
За роздумні дощі, поєдинки останнього листу.
Тільки засніжену зиму люблю.
Чекаю весну.
Радію травичці, що пробила асфальт.
Переймаюсь клопотами птаства.
Зі щемом зауважую кінець літа...
Люблю цуценят, не люблю надто злих собак.
Не люблю котів за потайність.
Люблю горлиць, не люблю голубів.
Намагаюсь збагнути одвічний сум корів.
Невибутньо захоплений конями.
Люблю чепурну,
А ще більше забрьохану в грищах малечу.
Люблю погамовану мудрість літніх.
Люблю, не люблю, захоплююсь, вірю...
Моя втіха, моя зненависть, мій глузд...
Мій світ.
Заглядаю в очі,
Проектую твій світ.
Так боюся в чомусь схибити.

P.S.
У кожного свій світ.
Хто не створив його,
Великого світу не знайде.

Кіт підняв хвоста. Ото халепа!
Мокра цівка бризне на софу....
А мене в полон взяла Евтерпа
Й каже: - Цить, невдахо! Ні гу-гу!

Я для неї - харч поживний, учень,
Сексуальних любощів алмаз.
Від розпуки двадцять раз із кручі
Вже стрибав, але усе дарма.

Не сховатись, не втекти, ні вмерти,
Не богиня - кара за гріхи !
Був Тарзаном з виду, став шкелетом,
Від любаски лютої жаги.

В неї - свято, а у мене - муки,
Чинять так не друзі - вороги.
Отака історія "науки,"
Отакі зі здором пироги.

(Евтерпа - богиня науки, одна з муз)

11.02.2023 р.

Пролітають крилаті
Наші дні та роки, –
З Днем народження, брате,
В час такий нелегкий!
Зичу миру і щастя,
Й уповільнень літам, –
Нехай завтра удасться
Все, що вимріяв сам!
Хочу ще побажати
Тільки рівних доріг, –
Щоб від бід тебе, брате,
Всюди Бог уберіг!
Кожен крок твій і дія
Осягають світи,
А я поруч радію,
Бо ми - рідні брати.
12.02.23

Як трепетно у тиші громіздкій
Цієї ночі помислоп'янкої
Пророк і Бог розкручують сувої,
Й зачитують, мов струшують із вій
Билину мрій чи золото надій:
Радій, людино, голосно радій!
Ось заповіт. Із істини малої
Він починається. І ти також малій!

Сповняє стільники бджолиний рій,
Мостять мурашки замки і покої,
Бурундучки у нірках стали в стрій
Й живі гніздечка в ластівки прудкої.
У бездоганності своїх думок і дій,
Як бездоганний у природи крій,
Німій, коли глядиш на це, німій!
Людній, людино, з висоти людської!

30.04.2017

Я прийду у твій дім, почеплюсь у куті, як одна зі святих.
Не дочитуй до дна, не дивися навскіс, не молися на них!
Одиначкою ніч вимагає очей, що окутані в дим.
Чи найперша з своїх, чи остання з чужих, чи котрась поміж тим?

Так печеш у мені поміж ребер жалем, наче жало росте.
Незрадливих повік не зустрінуть святі, та прощають їм те.
Я прийду у твій дім, як непроханий гість. Не прохай – не піду!
Ти, окутаний в дим, припадаєш до ніг, забуваєш біду.

27.04.2017

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Щоб оповити всю тебе, як плющ.
О душ і тіл хмільне взаємне проростання!
Ярило-Бог над нами всемогущ!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Нових набуде форм любові гель,
Коли пройде крізь біль, і війни, і страждання,
Й не буде меж йому: ні стін, ні стель.
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Ця щастя рідина, в ній — світ увесь
Цвіте у ендорфінах* звечора й до рання,
Від надр землі — до сонячних небес!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання!

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...
Все що було, і нині є, й прийде --
Підвладне масі тій, що зве до раювання.
В ній -- почуття одвічно молоде.
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...
Застигне гель колись, як прийде час.
Постане з крилами в бурхливу мить останню
Величний пам’ятник любові з нас!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...


11 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Ти, серце, підводиш – болиш, стискаєшся.
Чи каєшся в цьому опісля,
Як в скронях гуде твоя пісня?
Й коли замовчить, то за віщо краєшся?

Ти, серце, слабке, немов не моє. А я ж
Завжди називалася сильною.
В чужинах я чулася вільною.
Тобі ж – і поріг до ніг, мов альпійський кряж.

Ти, серце, м'яке, як варена вода. Чуй:
Заплакала, бо втомилася.
Та твердості знову впилася.
Гартована сталь в очах – тепер вередуй!

23.04.2017

Вечір спив меланхолійно
апельсинове безмежжя,
хоч-не-хоч, а трагедійно
сонце кинулося з вежі.
І пливуть у чорнім небі
бригантини білосніжні.
Говори мені що-небудь,
любий хлопчику мій ніжний.
Шамотить хтось за стіною —
крапки й коми в кожній фразі.
Я не знаю, що зі мною
відбувається наразі?
Ніч безсонням тихо блудить
по підлозі, мов сновида,
мерзнуть пальці, терпнуть губи,
проникає ніж у груди...
Як тобі цього не видно?

11.02.2023р.

Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
І ти мені пісню співав, і слухав цю пісню Бог.
Потішні Його діточки, як пташки, все цвірінь та цвірінь.
А пісня була, як така, коли кращу придумати лінь:

Такі вже довгі ніжки у тебе – до неба! А в мене короткі.
Такі вже тоненькі пальчики небо лоскочуть, та ще й солодкі!
Така вже тривала вірність твоя! А я... А я...
Та навіть по зраді собі на вустах залишу твоє ім'я.
І ще щось про сентименти в тій пісні співалось в кінці,
А потім непевні твої слова повидзьобували горобці.

Летіла по небу, галузу вкривала хмаринка легка.
Подумалось, – я не така.
Зронила хмаринне "люблю". Тримай, бо крихке!
А в мене серце таке.
Хотіла було полетіти –
Галуза з жалю затріщала:
Ох, діти, куди вас подіти?
Прости, як до того прощала!

Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
І ти мені пісню співав, і слухав цю пісню Бог.

22.04.2017

Вчора згадалося, а пам'ятаєш, було –
Червень строкато виписував наші дороги?
Вітер леліяв високе твоє чоло.
Перестороги?

Ні, не бувати розлуці! Немає останніх днів!
Сонцем розніжені лишимось тут навіки.
Заходом миті, розпачем день пломенів
І затуляв повіки.

Завтра прийде несподівано – заходом мрій.
Дві аж навік врізнобіч розійдуться долі.
Доле, благаю, дороги його лелій!
Я примирюсь поволі.

20.04.2017

Зачаровані, замиловані, заворожені
Позирали все: зазбирати би та й у жменьки!
Ось хвости летять чи доріжки це в рай проложені,
Поміж хмарами? От ступити би на срібненькі!

Заколисують. Повиписують візерунками
Зорепадними, зореспілими сни преніжні.
Заіскрилися, застидалися поцілунками
Долі спарені, душі пещені, білосніжні.
Заручилися замиловані діти ніжні.

20.04.2017

Синіють звично мої вершини.
Чому ж ви, любі, такі далекі,
Стежками мотані вздовж і впоперек – болите?

Лелеки гніздами увінчали
Підніж забутих старі хатини.
Червоні ягоди із шипшини котились схилом.

Громи котилися попід небо.
Коли б до серця той грім прикласти,
Чи відступив би непереборний і наглий морок?

Чи в долі перше дитя – це смуток,
Щоби за друге дитя пропасти?
Та грішно пити із рук отруту, коли кохані.

Коли кохані, яка ж отрута?
На правду праведність не міняють! –
Так в сліпоті заблудилась думка, як пташка в хмарах.

На правду праведність... Боже милий!
Усе міняють і все задарма.
З шипшини ягоди покотились аж в саме серце.

Аж в самім серці, мої вершини,
У морок вбрані, такі далекі,
Стежками мотані вздовж і впоперек – болите.

По сонцесході збирати роси,
Солодкі краплі гіркої днини,
Допоки полудень тінь не вхопить – мені судилось.

19.04.2017

Віриш чи ні, та у нас тут такі світанки!
Бачив колись, як у паренім молоці
Топиться мед? Так от, щасливішої бранки
В світі немає, ніж я у його руці.

Я у світанку втопилась, я розчинилась
Разом із медом. Солодкосте, солоди!
Досі бувало – душа, мов рана, ятрилась.
Рану приспали заграви. Ох, не буди!

Ох, не буди, лиш цілуй мою сонну душу,
Щоб горизонт золотів, як ясне чоло!
Щоби світанок тремтів. Я його не зрушу!
Віриш чи ні? Так наснилося, так було.

14.04.2017

Сірою пасткою, вовчою пащею, шкіриться, лащиться небо.
Триста покірних, як триста пропащих, тонші від висохлих стебел,
Вже понадіялись, ще не посьорбавши прісної юшки з калюжі.
Сорок вітрів – сорок купчастих хмарок порозганяли, байдужі.

Сивими скронями тисне на голову сіра потріскана нива.
Гірко-десятими, злими дорогами ниву обходила злива.
Триста похилених, зморених, заспаних, прісно молилися Богу.
Сіллю землі триста перший, повіривши, став, заряджаючи змогу.

Срібно-свинцевими, литими краплями входить життя із дощами
В серце засушене – землю зневірену. Триста – накрились плащами.
Рясно промокнувши та захлинаючись п'є триста перший і плаче:
Доки повірите, доки побачите – Бог зачекає терпляче!

12.04.2017

*Число сорок символізує перехідний час до надзвичайної події

Ти лементуєш, моя мовчанко,
Гудеш, як поїзд перед дощем.
А він бідову мене, прочанку
Задарма возить, ще й гонить щем.

Пішов би звідси, щемливий блазню!
Дорога – лікар, а ти – жебрак.
Тебе годують дурні боязню,
А мудрі – досвідом ситі всмак.

Мовчанка вбралась в заліза стуки,
Лиш серце гупає глухо з дна.
Моє маленьке, ходи на руки!
Присядем вкупці коло вікна.

10.04.2017

Де алеї живі не сходжено,
Вбрані в вишні солодкий цвіт,
Проведи мене неушкоджено,
Прихиливши до ніг ввесь світ.

Нетерпляче тебе чекатиму,
Доки ягідна зріє мить.
Поміж вишнями тут блукатиму,
Позираючи на блакить.

Я впліталася в коси Богові –
Не згуби мене, не згуби,
Щоб річки мої стопорогові
Улились до його судьби!

Я у Бога просила вічності –
Не забудь мене, не забудь,
Доки пам'яті різнобічності
Не зійдуться в єдину суть!

Дві галузки в плодах схрестилися,
Пролягають до них сліди.
Як по стежці, що білим вкрилася,
По життю мене проведи!

07.04.2017

Котилося сонце руслами
Усіх чотирьох стихій.
Страхи громовицями згуслими
Стихіям псували стрій.

Прийдеш, як дитя до матері,
З очима, що повні сліз.
Заплачеш: тепер блукатиму,
Сховав стежки верболіз.
Чи схибивши, стану прикрістю,
Гризотою із гризот?
Думок своїх неприкритістю
Зітрусь з твоїх позолот?

Прийму, як смерть, поза чергами.
Забулося, що було!
Твій слід золотими вербами
Моє лоскотав чоло.
Затоптаним травам скреснути
Судилося для життя.
Як хочеш, ховайся з веснами
В убоге моє укриття!

Котилося сонце пагорбом,
Сліпі несли йому дань
І зводили в небо пагоди,
Й лякались своїх бажань.

04.2017

Нас не видно
Ні тепер
Ні опісля
Не лунатиме пісня ця
Нас бувало багато
Не там
Я мережилась
Поміж мені чужих
Зигзагово
Пурпурово
Проливалась в долоні
Спий
Так маслисто
Лишалася спомином
Опиралася
Вижити б
Жити б
Лиш
Замальовуй ці проміжки
Заповнюй розхристані паузи
Між тепер і колись
Зодягаючи їх
В пурпуровий
Впиналася поглядом
Не вагалася
Я вже бачу ці порухи
Тріпотіння примарного
Подихом
Поверни мене знову сюди
Нас не буде
Не там
Пурпурово мережились помисли
Як тепер і опісля
Я пролита в долоні
Спий
Це чекання
Твоїх вітрил
Так маслисто затягує мить
Почуттями
Втямити б
Вижити б
Їм.

04.04.2017

Прокинутись одного ранку,
не відчуваючи болю.
Відкрити повільно очі,
не заповнюючи їх сльозами.
Більше не страждати.
Не знати, як насправді боляче.
Не відчувати, як пронизує морок.
Заснути від приємної втоми,
піднесеної вихором життя.
А не спати, щоб не відчувати болю.
Не відчувати себе
і поклику своєї душі.
Не чути моторошний крик
свій із безодні.
Не слухати свої думки,
що кладуть сіль на свіжі рани.
Говорять до подиву гірку правду,
розбиваючи крихкі мрії.
Вкриваючи засмучені очі
пекучим сльозами.
Огортаючи болем
пережиті дні з місяцями.
Такими болючими виявляються
поневолені страхом думки.
За ґратами темряви
ховаються вони.

10.02.2023

Подув так звично, з заходу. Привіт!
Ввесь світ розбурхав? Як воно – без мене?
Тебе ждучи, проснувся первоцвіт
І небо сталось провісним, черлене
Завогняніло, сонцем полонене,
Й пташки замовкли, стримавши політ.
Не бачились, здається, сотню літ.
Я чемно твій сповняла заповіт.

Привіт! – прошепотів мій давній друг.
Він знає підступи до всіх сердечних мурів.
Ми познайомились, коли в тяжкій зажурі
Я проганяла дні свої похмурі
Й для цього вийшла ген за виднокруг,
А він якраз снував там злісні бурі.
Снуєш? Один? Завів би краще слуг! –
Вколола я, мов землю різав плуг.

Вітри не мають злісної природи,
Тому мій друг не вгледів насолоди
У тому, щоб припнути мій язик.
Він до такого пустослів’я звик,
Але не втратив красної нагоди
Порозважатися, як справжній молодик:
Гай, гай, чи не позвати нам музик?
Розперезала мову, мов рушник!

Я розсміялася. Як гоже то було –
Надибати когось як пух легкого,
Єства його торкнутись гомінкого.
Аж засвистіло в скронях, загуло!
Думок гнітючих спалене кубло,
Втікай за виднокруг, моя тривого!
Подув, так звично пестячи чоло.
Привіт! Тебе мов вічність не було!

29.03.2017

Твоя рішучість загублена в роках...
У струнах шестиструнної гітари
І в явлені своїм на небесах,
Коли душа ховалась від покари…
Та видно щось в житті вас берегло
Від участі (земне) за кусень злата…
Душа твоя різнила, як ніхто,
Де бринькання одне, а де соната…
10.02.2023.

В прозорому небі востаннє шукаю тебе,
Чи віриш, що сонце засліпить, засліпить чи в попіл,
І в сіро-зелених розтоках зіниць розітне,
Розмарений спокій і відчаєм, віддих потопить.
В прозорому небі ще стільки можливих чекань,
Чи знаєш, що вічність, що захід, що тіні без сили,
Що очі достатньо закрити, втекти від прощань,
Та з воску, о боже, - повіки! повіки та крила.
І груди здимаються вірою, віддихом хвиль,
Хапаючи жадно повітря, відчувши погибель,
Ах, чайка так високо вирвала голосом квиль,
А ти мов на березі жертвою, зябрами риби...

30.06.2019

Хочеш правди, підлий дезертире?
Що ж, гаразд. Цей віршик - саме те.
За чужий рахунок хочеш миру,,
А сусід твій сивий. Був шатен.

А товариш твій в сирій могилі,
Брат - вбиває орків-зарізяк.
Кров'ю пахнуть хмари білі-білі,
Бо веселку переїхав танк.

У пророка випалене око,
А святому ніж під серце "вжик".
У сестри хірург важкі осколки
Вирізає з м'ясом із душі.

Вмерти рік уже як не боюся,
Бо держава рідна на кону.
Я тебе знайду, як повернуся,
Власноруч на дибі розіпну.

11.02.2023р.

Миготіння зірниць
Невиразно-убоге, –
Примостилася ниць
Між тинами дорога.
Сніжний пил, як золу,
З неї вітер здуває
І насичує млу
Срібним пилом до краю.
Непроглядність німа
Іще більша за рогом, –
І нікого нема –
Тільки я та дорога.
Чи зо страху дрижу,
Чи тремчу від морозу, –
Я невдовзі скажу,
Бо сьогодні не взмозі…
11.02.23

Падай зі мною в зорі
Що в сіножатях сплять...
В тихі та неозорі
В неба прозору гладь!

Падай зі мною в трави,
В прілий пахучий мох
В досвіти і заграви
В дні без жалю й тривог.

Падай зі мною в благість,
В пайду небес пурхай...
В утіху, любов і радість
Падай, злітай, кохай!

Ніжність так ніжно ніжить
В серце лоскоче щем
В цьому б іще пожити...
В щасті б побути ще!

Кутайте мене коцом з сивого павутиння!
Ціпом-прокльоном збийте зернята без лушпиння!
Цівкою льодяною заціпинило душу.
Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.

Агруси і порічки до часу не поспіли,
Комини похилились, призьби старі осіли.
Вікна во двір запались, як пересохлі очі.
Хміль полонив одвірки, тяму – слова пророчі:

Скільки бульбин* ся вродить, стільки вам буде щастя!
Чей покуштує челядь до чужини причастя!
Стежка ся вам постелить ген позад тую гору.
Черпайте же з криниці, бо пересохне впору!

Аж під самі ворота впала остання грушка.
Ноги корчі схопили і заніміла душка.
Вітер трощив галуззя, кидав його на прогін.
Цукор разив соленим, з уст підірвавши стогін.

Кутали мене коцом і затуляли вуха,
Бігли навздогін крокам пустище і розруха.
Десь до чужого люду вкинуто спраглу душу.
Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.

27.03.2017

*Картоплин

Це лебедина туга
Понад захланним морем.
Он як розлилось горем,
Вкравши її супруга!

Стелить широкі хвилі,
Берег від зору скривши,
Тіні повислі вмивши
І освятивши милі

Знаних шляхів й незнаних.
Крилам у поміч вітер.
Килимом сходять квіти,
Тішать серця коханих.

Скільки їм того щастя,
Мов золотої нитки?
Стане зв'язати свитки,
Вбратися до причастя?

Скільки їм тої долі,
Як причастяться неба?
Що їм для щастя треба? –
Крила й шматочок волі.

Та не розцвівши – в'яне
Пагінець, вмитий горем.
Вкрало захланне море
Ладо її кохане.

Це лебедина туга –
Серце своє, мов квітку,
В дар принесла лебідка
Й ринула до супруга.

26.03.2017