Земля цвіте людьми і пахне сонцем.
Під небом сяє, наче діамант,
і зігріває ВСЕСВІТ твоє серце.
І хто сказав, що десь була зима…
І хто сказав, що замело снігами
такий квітучий і родючий сад,
де мрії виливаються у гами,
де в небі не згасає зорепад.
І хто сказав, що одцвітає літо,
коли єдина мрія догора…
Ти просто не дозволь їй догоріти
і згаснути поміж осінніх трав.

Надвечір у нашій кімнаті ховалося літо,
Збирало весь червень, і грало із нами у «тисчу».
Я бачив, як хтивість твоя починала сміліти,
Як погляд гострився, мов стогін в оголеній тиші.

На грудях засмага, під танго, чи, може, румбу,
Червонею сукнею грала - шалена іспанка.
Могли б ще сидіти, та ляжемо краще о другій,
Візьмемо всю черву і гратимемо до ранку.

Бо часу лишилось на щастя, лиш,
піт і розмови,
а свічка, як в’язень уже захлинається ніччю.
Горнуся у тебе, у літню розпечену повінь...
А далі світанок і день шоколадно-коричневий.

За руку з вітром… Стежка як ріка –
побігла і сховалася у трави.
А ніч над нами вже така крихка –
не розрізнити лівий берег, правий…
І розлилося, ніби молоко,
безмежне небо кольору чорниці…
Біля моїх заплаканих вікон
схилився місяць, що на сонці вицвів.
Я слухаю тебе – ще помовчи...
Я дихаю тобою за півкроку...
Оркестр вітру у росі звучить,
а наші мрії світять так високо.

Належу всім і водночас нікому.
Перебуваю в сплячці, в анабіозі, в комі.
Люблю життя, пісні і голубів,
Ненавиджу буття, шум вітру й тишину лісів.

Збираю квіти в лузі на дощі,
Від снігу і зими ховаюся в трояндовім кущі.
Не вірю в кохання, хоча не припиняю його пошук.
Тобі теж не вірю, та ловлю кожен твій порух.

Я йду поміж руїн дивного замку,
Зустрічаюсь з сонцем на світанку.
Належу всім і водночас нікому.
Й тобі належу і не належу знову.
Львів
травень, 2009

Вбиває те, наскільки швидкоплинний час:
Хвилина за хвилиною життя минає.
Немає в ньому місця для образ,
Для ненависті і брехні також немає.

І ось ти вже на цвинтарі поміж хрестів.
Вкотре ти уже сюди вертаєш?
До матері, до батька до братів…
Скільки ще вертати будеш, ти не знаєш.

Життя забрало все у тебе,
Залишило лише той клятий час.
Щоразу зводиш руки ти до неба
В палкій молитві за грішних нас..

Багато часу, що швидко спливає...
Кожен день живеш, немов останній.
Душа, неначе час, умить згорає.
В небо линеш з променем сонця раннім.
Розвадів
травень, 2009

Байдужа до Бога. Байдужа до світу.
Байдужа до себе, до сонця, до вітру.
Байдужа до ластівки, що біля стріхи
Годує пташаток для сили і втіхи.

Байдуже до неї. Байдужа до нього.
Байдужа, що скоро скінчиться дорога,
Що більш не побачить зірок у калюжах –
У серці байдужому тільки байдужість.

І зникнути їй, як мільйонам, судилось,
І знов народитись, мов ще не родилась,
Кохати, сміятись і вірити дуже,
Та потай плекати холодну байдужість.

не бачиш а поряд на небі вродили іриси
й волошки
тягаєш кругом за собою коханку
як флешку
і хто привітає тебе з днем народження
як не Єшко
і хто розшифрує твої генномодифіковані
зморшки

у кожної є своя особиста
справа
на кілька томів написаних чорним
по чорному
а ця найсвіжіша з’явилася тільки
вчора
вона ще немає відбитка у дзеркалі
навіть

коли ж ти навчишся скалити всі свої
зуби
равлику який колись повірив що вміє
літати
що може дивитись на нас згори
визначати фарватер
але помилився
ти депортований любий

поглянь у вічко перш ніж відкрити
двері
бо що як там не сусід
а вона можливо?
закотились під ліжко сліз соковиті
оливи
відтанцювавши 7-40 душі летіть
у вирій

Не викажи завчасно свій політ,
Словам не віддавай, бо – на поталу.
Я і сама дивлюсь тобі услід,
Радіючи, що слів між нами мало.

Очей лише своїх не відведи –
Живу я ними, дихаю і бачу.
Якби ти знав, чого не чуєш ти…
Що ти мені…
А я тобі?.. -
Наврядчи.
6.08.09.

Вересень. Літо – на дим.
Листя – за вироком Лінча.
Пишуться вірші одним,
Читаються – зовсім іншим.

До вечора догорів
Костюм молодого клена.
Для тебе – удосталь слів
В серці живе у мене.

Проте відпустити їх –
Не можу, як в небо зграю…
Вірші пишу для тих,
Хто навіть про це не знає.
6.08.09.

Як заснути?
Цей місяць - не блимне, -
Прямо в душу,
А я – на нього.
…Ніжний, лагідний,
Ти візьми мене
У свою нелегку дорогу.

Я ітиму слідами рідними
В лівий – лівою,
В правий – правою.
Тільки б ти – не стежками хибними,
І – нещирими,
Чи – лукавими.

Ти іди.
Хай шляхи – не килимом.
Скільки сили
І скільки змоги –
За тобою…
Лише візьми мене
У свої
Нелегкі дороги.
6.08.09.

Сонце Місяць

часи пролинуть
розпадуться королівства
мудреців.. довершеними
жертвами краси..


Зоряна Ель

Якщо ж довершені,то непідвладні часу,
Краси нетлінна істина повік.
І лиш матерії минущої окрасу
З роками тратить тлінний чоловік.


Сонце Місяць

краса невинно
роздивляється ландшафтом
людських страхотних пірамід
із грізним сфінксом..


Зоряна Ель

У Сфінксі мудрості утілилась краса,
Ідеї вічності у величі безсмертя.
А піраміди - погляд в Небеса
І незбагненних таємниць осердя...


Сонце Місяць

краса врочисто
лине океанським царством
над щоглами всіх кораблів
до Атлантиди..


Зоряна Ель

...Атланти і Каріатиди
Красу возносять понад хвилями врочисто.
З глибин океанічних линуть оди
На честь краси. Тенористо, басисто,
Колоратурно спінюються води.
На дні завмерла Атлантиди врода,
Немов коралів дороге намисто.
І світяться із чорних перлів сталактиди.


Сонце Місяць

ранковим світлом....
над дикими отруйними
болотами, там
де життям наповнював
мільйони сердець
старий величний Вавілон
краса блукала..


Зоряна Ель

..О, древній Вавилон!
Де з покоління і до покоління
Безцінній спадщині у слові поклоніння.
А грандіозний вавилонський зіккурат,
Іштар ворота, храми, пишний сад!
І ті сади, що прилаштовано висіти,
Що названо на честь прекрасної Семіраміди!..
Зруйновано усе, хоча Навуходоносор один з царів
Урешт визнав гріх гордині, бо прозрів.
Та сказано: відбитком Божим і священним.
Краса тоді нетлінна, незнищенна!


Сонце Місяць

вечірні зорі
над небесним килимом
вітають тебе,
мудра владарко над світом
ніч дарує сни
вітер зітхає на флейтах
ніжність мелодій..

так що непокоїть тебе
велична Краса,
королівно світів і сфер?


Зоряна Ель

Митця скеровує Всевишнього десниця,
І задум Божий у красу несе.
Краса ж не непокоїться, не злиться,
Вона лише присутня, от і все.

Перше побачення… Перше "пробач"…
Перша тремтлива сльоза…
Ну ж бо, дитинко, не стримуйся, плач -
Не відчинився Сезам...

Змиє грозою із горла клубок
Прикрого болю й образ.
Зливи рясної жаданий ковток
Зцілював серце не раз.

Буря минеться, і свіжості флер
Вогником зблисне в очах.
Жаль лиш дитячих рожевих шпалер
Там, де кружляв синій птах.


11. 07 2009

Найбільший лісу захисник,
Звичайно, друже, - це лісник.
Ця професія уваги потребує.
Лісник же нас увагою дивує.
Знає він без заперечень мову лісову
Кожне деревце, дубок, берізку молоду.
Плекає ліс, немов найближчую людину,
Як матір рідну, як свою родину.
2008

Ми із лісом вірні друзі
В радості, у горі, в тузі.
Я з ним радість розділяю,
Він у смутку звеселяє.
Коли зустрінемося з ним
Відчуваю позитив.
Радість ллється через край –
Ліс чудовий, ніби рай.
2008

Ліс – незвідності край,
Повний дива і чудес.
В нім не мовкне птахів грай
Від землі і до небес.
Скільки птахів, звірів в нім:
Білочок, зайців, бобрів.
Ліс – природи рідний дім.
Я бажаю щиро, друже,
Щоб це кожен зрозумів!
2008

Будь лавандою мила, лавандою
не скидай із обличчя вуаль
тихо плавай у серці шаландою
не скидай мої руки, як шаль

заховай мармурову цю посмішку
за вуаль, за очей пектораль
срібнолика прокинься удосвіта
і розхлюпай у серці печаль

сонна травами п’яними йди
до води де зелене латаття
поцілунків медяних не жди
не розпалюй у серці багаття

будь шаландою мила, шаландою
і напни як вітрило вуаль
пахни травами, трохи лавандою
не скидай мої руки як шаль.
2009

Червоніє над містом завошивлене небо,
Хмари в Землю плюються холодним дощем.
Ти, не знаючи "нащо?", знову кажеш: "Так треба,
Хмари й Небо, пробачте нечем і нікчем"

Сараною зі Сходу насувається спека,
Тарганами від Сонця проміння біжить.
І у небо злітають недобиті лелеки -
Хмари кажуть: "Так треба!" Чують відповідь: "Цить!"

Грім у шанцях небесних з автомата стрекоче -
І у грішних щасливців, і в святенних невдах.
Прóшу братись за зброю, хто з ним битись охочий -
Грім один відповів - п'ястукóм по зубах.

Ілюзії марні
Уяву ятрять.
Із позахмар’я
Дрібно летять

В порожнечу
Під небом.
Хай небезпечна
Потреба

Чуття висоти.
Примарність –
Ціну заплати
За надхмарність.

Сьогодні я вдавилась вашими несказаними
словами. Пречудово! Звідки взяли цей акцент?
Що-що? Цивілізація? Столиця? Ой, як гарно!
Мені, мабуть, далеко ще до вас. Такі висоти
не осягнути і собаці, вона хоча би друг.

Феміністичний рух і гендерна та ніби рівність
не виплекали в серці вашім квітку невмирущу.
Ну так. Це правда. Пелюстки повиривали всі.
Я звідки знаю хто? Цивілізація. Столиця.
Нові знайомства з новими людьми. Й зарозумілість.

Чому завела я цю тему? Нісенітниці?
Вам краще знати, ви ж Столиця. Тьфу! Прокиньтеся
нарешті! Я ж іще жива! Я думаю про вас!
А ви забули. Нерозлучні і святі. Були.
Минуле. Йдіть самі собі в теперішнє нове.

Поле місяць залив ненадкушений,
Гарбузи підтяглися на вусиках.
Що зробила із нашими душами
Твоя музика?

Чи то ніч полинами грається, -
Сотні коників – вздовж і впоперек,
Чи то я у собі зберігаю ці
Мо, майбутні великі опери?

Звуки - вперто крізь тишу.
Слухаю.
Ніч пульсує сухими травами…
Не міською FM-задухою,
А твоїми живу октавами,

Переливами, перебродами,
Переплетеннями звучання…
Все іду кришталевими сходами
Під твої піднебесні бані.
6.08.09.

Говорить тиша.
Слухай – і мовчи.
Вона багата
На таємні смисли.
А, враз, відкриє
Вранці чи вночі
І мову слів,
І навіть мову чисел?

Вона несе
У зародках своїх
Нове життя,
Приховане від шуму.
Тут навіть вітер,
Слухаючи, стих,
Зітхнувши, камінь
Щось своє подумав…
7.08.09.

Ти – близько, десь поруч зовсім,
Зносиш слова на вірші.
Як же з тобою досі
Стрітися нам не вийшло?

Час докладає хмизу –
Римою вірш займеться.
Молотом по залізу –
Слово твоє по серцю.

Як не озватись? Як же?
Дзвоном бриню гарячим…
Ні, не усе, як завше:
Завтра тебе побачу!
5.08.09.

Ця трава
Ще не сіно
Тому вона дихає на повну
Гріючи своїми легенями
Наші босі ноги

Зелена красуння дивовижно спокійна
Хоча ця дівчина завжди самотня

Ми лягаєм на неї
І вона солодко скрипить
Моїм старим диваном
Котрий давно пішов
У рай поламаних речей

Трава дивиться на небо
До нього підстрибує
Всією своєю сутністю

Воно таке глибоке
І судячи з кольору тепле

Прагне туди де
Глибоко і тепло

По своєрідному кайфує
Від своєї самотності
Від своєї недосяжної мети
Просто дивиться на мрію
Крізь нас наче крізь пальці
Ми не проти бути
Пальцями самотньої красуні

Вона знає
В будь якому разі
Добре
Коли

Глибоко і тепло

Пірнай біля мене поспати.
Тут на дні
Закорковуються гармати.
Куриш, ні?
Тут блакитно жовтіє осінь.
А на смак
Пересолена кожна постіль.
Кави, так?
Атлантида – година лету.
Що, гайнем?
На сніданок – китова фета.
Заживем…
На коралових ринках повно
Пелюшок.
Засинай. Це моя колискова –
Аш-два-о…

2009

земна – і не тільки тому, що грішна,
в очах догоряє трава торішня
і місяць, як той синьорукий Крішна,
тебе обіймає, але дарма:
усі обереги його барвисті -
лише камінці у твоїм намисті,
і дотики-погляди ненавмисні
тебе не туманять, немов дурман

земного тяжіння спасенна сила
твоя же Харибда, твоя же Сцілла
уплав через небо довільним стилем -
невисоко, може, але вперед,
а місяць гримує свої гримаски,
гримучою сумішшю тіло мастить,
і ти, як об’яви, зриваєш маски,
ростиш гарбузи для своїх карет

а стомляться крила, то морок бурий
штовхатиме в ями, на кучугури,
і місяць, що зілля духмяне курить
на тебе й бровою на не поведе -
мінятиме пристрасні аватари,
зганяючи зорі в тупі отари -
і тільки неспокій тобі до пари
на довгій дорозі в земний едем

Андріївська площа. Ікони.
У ризах старі шпигуни
Країна уміщена в слово
Зі згарищ сплітає віки
Протест обпікає хрестово
Тавровану зграю облич
З Сходу багряним у змову
Затягує небо в ніч.
Вимощує прядиво тіней,
Лущить потилиць міць
Обвугленням свічкотілим
Вишіптує: "Не зречись!"
Колодязі повні болю,
Слізьми омита вись;
Батьківське прощальне слово,
Молитвенно: "Не зречись!"
Кличе пітьми домовинно
Страчених западня,
Сковує братовбивчо
Крислато-надгробна мла.
Плоть напівовдовіла,
Осиротіла душа
З колін, материнську руїну,
Знекровлено, підійма.
Гавкіт. Процесія худне
Страх наливає свинцю
Завтрашнє - дітовідважне:
"Зречення не прощу !"

«Порожнє ліжко – за тебе, мила!» - ото так да …
Смакую вірша, прикривши очі - не молода,
та все ж бо жінка, якій кохання – не звук пустий .
І серце б’ється, і вірш здається…ну… не чужий.
Збираю душу, щоб мандрувала десь у астрал,
бо тут же вірші за почуттями – прям серіал.

Астрал – це боже
і прекрасне,
і лізуть всі туди без мила.
Туди, я думаю,
це ясно,
і я потрапити хотіла.

Аж раптом бачу, під віршем нижче, є коментар:
«Я сам дивуюсь на цю дурницю, що написав!»
Усе. Нокаут. І я без тями, бо цей удар -
наче коліном куди не треба - в астрал попав.
Яка халепа. Ну ти ж бо, жінко, і наївняк.
Чоловіки ж бо жонглюють словом… ну просто так.

Та біс в ребро
тобі, поете,
ти може й гарний, чоловіче,
та за облом
такий з астралом
тобі подряпала б обличчя.

На песочных часах по-прежнему шестнадцать двадцать,
Заварить бы кофе на этом песке по-турецки,
Выпить чашку, сидеть в тишине, улыбаться,
Глядя на фото, где ты, я и Венеция.
Разложить пасьянс, входящий в стандартный набор Майкрософта,
Да от нечего делать поймать надоевшую муху,
Представить себя пчелой, возводящей соты,
Лучше - в Киеве возле метро, но подойдет и в Обухове.
А потом вернуться в арендованную хрущевку,
Съесть мивины и на ТВ зависнуть,
Быть согласным стать глупым осликом за морковку,
Заменить все смыслы этим морковным смыслом.
А потом засыпать и в шесть утра просыпаться,
Возникать среди офиса, говорить: «Я стартую» факсу,
Стартовать, замечая, что все еще шестнадцать двадцать,
И оставить записку о жизни в последней редакции…

Твій погляд глибоко далекий
Від землі, від часу, від мене.
Збагнути Тебе нелегко,
Ти – ідеально засклений.

Словами думкú не поясниш:
Набридла обмеженість слів.
Надмірний запал мій загасиш
Ледь помітним порухом брів.

Навіщо нас двоє тут, поруч,
Жодному з нас невідомо.
“Розуміння на відстані зору” –
Виводжу по склі аксіому.

11.08.09

1
Привіт. Як бачиш, я вернулась.
Без блиску, шику і гламуру
Приймай мене назад, твердине.
Пробач, наговорила, знаю,
Не варто було лити сліз:
Яка я дочка після цього?
Мені б вина, видовищ… Дзуськи!
А навкруги ж вмирають люди!
Не заздрю. Як усе це терпиш?
І навіть не жалієшся
Ні словом.

2
Отам, далеко, під французьким небом
Я раптом усвідомила...
Ну як сказати?.. Ти єдина!
Єдина, неповторна, мила!

3
Не зможу жити без твоїх пісень,
Без жита, маку і сестриць-ромашок.
Без стежки, де гуляла босоніж,
Де вперше взяла хлопчика за руку.

Без стін отих, де упізнала біль,
І перший злет, любов, розчарування.
І навіть без полатаних доріг…
Без Рути, Тараса і Міста Лева.


4
Ну що ж? Приймаєш у свої обійми?
Боротимусь на цей раз з помилками.
Тебе плекатиму, немов дитину,
Моя любове, рідна Україно!

Приклею перышки к рукам,
обклею каждый пальчик,
разбег возьму подальше - там,
а может еще дальше.
Сорвусь с земли и камнем в высь,
пробью в озоне дырку!
Душа, хоть в пятке задержись,-
не лезть же нам в бутылку!
Душа, не ной, не ной! Не смей!
Прорвемся, как бывало!
Ну, - не орел, ну - воробей!
Лиха беда - начало!
Но больше не бумажный змей
на привязи, с мочалом.

Надежда иногда приводит к огорчанью,
И даже иногда к безумному молчанью.
Безсмыслинные строчки слов,которые были между нами...
Возможно это любовь?
Оставила болесные удары.
За которые мы - получали медали?
Ах, какие могут быть дела,
Когда между нами такая стена...

Кожен день я бачила твої очі,
А зараз я їх уявляю ...
І ці мої безсонні ночі
Скоро приведуть до краю...
Незнаю чому так сталось,не питай,
Мене ти тільки не проганяй.
Я тону як бачу тебе,
А як посміхаєшся мені - я плачу,
Я мрію, щоб це була любов,
А ти напевне думаєш інакше...
Я хочу побіжати за тобою,
Схватить плече, сказать "Прощай",
Та тільки вириваються три слова,
Які вже так відомі...

2009 рік

Коли спалахують, як та пожежа почуття,
Забуваєшся, губишся в всиленній.
Ти втрачаєш сенс власного буття
І зникаєш для світу у цій круговерті шаленій!

Коли в тобі всередині усе палає,
Струни гітари не знають спочинку,
І день, як секунда, як мить пролітає:
Тобі б лиш торкнутись, лиш на хвилинку.

Ти втікаєш даремно від себе самого,
Такого далекого, такого чужого,
Тебе ламає тишина німа
Й потрібна тобі лиш вона, лиш вона.

Та раптом віє вітер різких змін,
Ти усвідомлюєш, що все амінь!
Коли ж світ проріже стрічка мережива,
В серці спалахне нова пожежа!
Тернопіль
Червень, 2009

Аби розсіяти душею зорі,
скородив істину. І капіляри,
вином нав`ючені, тягли у пори
тепло, наначе магму крізь маари*.

За давкою, лавинно в серце хворе
зійшла сльоза і розтопила старість.
Добротного розливу в пляшці море,
не видно дна. Не пити – не ударить,

не одарує, ніби світло, нефа*,
промерзлого у темінь по склепіння,
не вгрузне в тишу пальцями тапера*,

при ворожбі не вивітриться блефом.
Сягав до дна – за золотом і тінню,
аби роздати потім у папері.

12 Серпня 2009

*тапер - ресторанний музикант
*маар - жерло згаслого вулкану
*неф - головне приміщення храму

Мчать рельси в густу ніч,
Паморочить думку алкоголь.
Ви здивуєтесь, але то звична річ,
Як розум неясний –легше вжитися в роль.

Думаємо про різне, мовчимо про одне і теж.
Не раз мені в ночі тебе бракує...
Іноді ж не бачимо ми жодних меж
Й лиш рима сестра з біди рятує.

Ми проживемо разом все життя:
Не треба білої фати й вінця не треба,
Виробивши штучні почуття,
Забудемо про всі кретинські креда!

Ти звинувачуєш мене, що я брехала?
Я все віддала, що віддать тобі могла!
Це правда, я ж ніби й кохала.
Як виявилось, я просто не та.

 
Пікова роздрібна надія
Неспішний бій розсипаний
В атональні високі нічні
Страхи одноокої варти

Покреслені ноти абстракцій
За висхідною ажурністю
Крізь ілюзії резонансів
Химерної кафедральності


плач
Попелюшко
на потім
яке кому діло
щó
потім
у зимовій країні мрій
зблідлі сестри, братерський сміх...

Капризно подерті сходинки
Дублі метеликів чорних
Відлуння падінь безневинних
Сніжинки гіркої віри




 

Самотня подорож – виноградом:
Повзе. Неспіла. Навпомацки.
День – на зачіпки. Опівночі –
Вистигати. Кожні сто знайомств –
Підзарядження.
Є листя, є лоза, є гроно.
Немає – соку. Сточено
На хибну кров. Витекла вся –
За сонцем. Сонечком. Сном.
Подорожня самотність –
Вином-градом. Без витримки.
Нестримно. Витримаю.

2007

Це така ланцюгова реакція –
Переходить Вчора у Завтра,
І Сьогоднішня адаптація,
Можливо, нічого не варта.
2009

Я дивлюсь в твої очі
В такі прекрасні і звабливі.
В твоїх обіймах я щоночі
Уста цілую ніжні й щирі.

З тобою поряд, наче в казці:
Ти мій принц, я твоя принцеса
Мені з тобою добре, моє щастя
Цілуй мене, бо я привикла.

Бо я привикла , що ти мене цілуєш
І вже ніколи я не відвикну,
Бо я тебе кохаю… Чуєш?...
Цілуй мене, бо зникну.

Зникну, якщо не будеш цілувати…
Мовчи, нічого не кажи
Слова брехливі, – не треба їх казати.
Цілуй мене, мовчи, мовчи…

Не треба говорити
Бо наш язик брехливий часто
Вже краще мед солодкий пити
Із вуст твоїх солодких…щастя…

Якщо вже я захочу правди,
То ти нічого не кажи.
Поглянь у очі мені,
Я зрозумію все…мовчи…

Нехай вже краще очі скажуть
Усе, що ти на серці маєш,
Бо люди слів таких не знають,
Які б сказали, що ти відчуваєш.

А поки що мовчи, у вічі не дивись,
Солодке щастя пий і не сумуй.
Якщо хочеш, злетімо разом ввись,
Прошу, цілуй…цілуй……

Кров твоя – кавунова м’якоть
Ребра – решітка на вікнах дому
Забуті слова проростуть м’ятою
Наллються у склянки міським водогоном

А тіло – простий автомат із кавою:
Закинеш гроші – отримуєш напій.
Я вчора дивився кіно Куросави
Довго закони вивчав… Хамурапі

І усвідомлював сутність жіночу.
Прозріння бахнуло, наче молот:
Жінка схожа чимось на тамагочі
Хіба що швидко не дохне з голоду,

А так: пониє, поспить, побавиться,
Побачить, що без уваги – і піде.
Сам же кусатиму себе за палець,
Кричатиму: жінки – Гетери або Ізіди?

Вона ж зустріне мене й спитається:
Ну що там, як там, знайшов чи іншу?
А я, побачивши з нею китайця
Промовлю: Господи, дай їй грішній

Простого китайського чи то щастя,
Чи що в комуністів це по фен-шую?
Краще було би не зустрічатися,
Бо от сиджу тепер, плачу, віршую,

Мізкую, чи буде їхня дитина
Цілком нормальним громадянином?
А не якимсь неякісним хунвейбіном,
Що пустить кулю у спину мамі,

І потім чхатиме на традиції,
Не вдома їстиме, а у фаст-фудах
Споганить мову, а їй по пиці
Ніхто й не дасть за такий проступок.

Ото залазить таке у голову,
Коли з образи відвернеш спину.
Тоді притиснусь до тебе голим:
«Пробач. Відроджуймо Україну!»


12.08.09

Вірші б’ють
вони не плачуть

вони ростуть
а їх не бачать.

не сприймають
у цей раз

може хтось
дає наказ.

тепер їх не розуміють
не палають,
а лиш тліють

лиш після
смерті їх творця
вони доходять
до вінця!

так із здавен ведеться
із грані полум’я вознесеться

Зовсім темно. До крику німо.
Жоден звук не порушить тишу.
Безпорадні блукання міма
крізь ніщо. Хто для нього пише?

Захлинусь в електронній клітці.
Кожну мить актуальна тема.
Щось містичне в маленькій мітці,
що ніяк нам не вкаже, де ми.

Спілкування з німим екраном.
Безліч слів і ні краплі звуку.
А щоб якось закрити рану,
подаєш віртуальну руку.

Щось в цьому світі перемкнулось.
Якісь контакти не в попад.
Наші дороги перетнулись
Тоді і там. Але навгад.
Фальшивив голос в унісоні.
То твій, то мій. А то й обох.
На рівні втрачених нейронів
Ділили відстань-час на двох.
Переділили. До краплини.
В кожного порівну тепер.
Дві незаповнені людини.
Квиток. Дорога. Контролер.
"У вас квиток не в той автобус".
Не той маршрут. Не ті міста.
Згубила карту – взяла глобус.
Не перемножила масштаб.
Думки розпалися на вірші.
Здоровий глузд перегорів.
То задихаюся від тиші.
То захлинаюся від слів.
І довго-довго вибирала,
Куди втекти. Тобі на зло?
Перевтомилась. Переграла.
І, дивно: наче й не було.

Вже нічого не зробиш, коли зникла любов...
Коли чуєш її затихаючі кроки
В передпокаї серця... Коли знову і знов
Зупинити б її, хоч на мить, хоч на трохи.
За плече розвернула її і дивлюсь
В її очі... так страшно! У них - порожнеча.
Вона тихо пішла. Ну а я? Зостаюсь...
Крають серденько в кров нею лишені речі.
Вже нічого не зробиш, вже лише каяття.
Чую, рипнули двері, вона вийшла і зникла.
І не вразить уже глибина почуття,
І бездонна душа, і слова: "Я так звикла..."
Я дивлюсь у вікно, як спішить вона геть
Крізь засніжену ніч в неосвітлені далі...
Де ж її назавжди, що не знатиме меж?-
Заіржавілий бік золотоїї медалі!..
Зникли фарби і глянець, а залишився бруд
Не вмикатиму світла, хай вважають - заснула...
Скільки ще пережити потрібно облуд?
Я, рахуючи, збилась, і безвольно здригнулась.
30.11.08

Желтые глаза, узкие зрачки
Не за кем теперь плакать и страдать,
Петлями следы, словно маяки
На снегу холодном! Некуда бежать.
Высоки деревья, ветер, словно нож,
Серый хвост поджав, воет на луну,
Плохо, тоскно ей. Ты её не трожь,
И, прошу, оставь, хоть на час одну.
Колкие снежинки падают на мех,
Морда обнажает белые клыки,
Толи заскулила, толи детский смех
Потревожил ветви трепетной ольхи.
Лапы, что изрезал острый синий лед,
В снег сует она, притупляя боль.
Голову забросив, поздних птиц полёт
Наблюдает воя, выполняя роль.
Не зови жестокой, не гони её
Ей и так досталось от лихой судьбы
Загляни в глаза, там увидишь то,
Что она скрывала от большой толпы.

(написано давно)

спека у Києві,
поряд – морозиво, квас,
“Прада”, неправда, поповнення гріхорахунку
«панно моя, все життя я шукав саме вас -
відьму, принцесу чи просто смішливу пустунку...»
як відмовляти собі у такому частунку?

спека сильнішає
тане і липне пломбір,
квас нагрівається в бочці до стану окропу,
цей світлофор, що моргає мені чи тобі,
шле таємниче послання, нагадує тобто:
відповіді продаються - уроздріб чи оптом

крок – і на Дарниці ,
другий - по той бік Дніпра,
зирять у вікна шпилі несподіваних ґотик,
жовті таксівки сигналять у вухо – пора!
рухайся, білочко, ти не зупинишся доти,
доки це тільце маленьке ще тепле на дотик

квас обернувся на лаву,
пильнуйся, my love,
мухами люди на пальці солодкі насядуть,
хто б, як не я, їхні співи тобі переклав,
хто б, як не ти, всі вагання залишив позаду -
любий, тікаймо
із цього нерайського саду

І зле, і нудно, і все осудно, і бракне слів,
яка до чорта література серед ослів,
та платять гроші, я і мандрую чи не щодня,
і множу бздури на тлі натури нізвідкіля.
І ти не вдома, моя мадонна, - гадаю з ким,
невже забула, перегоріла, пішло, як дим?

Печально, мила,
як про кохання,
і про буфет,
де перша чарка,
а друга в ліжку, –
цей менует.

Де нині пози далекі прози, речитатив
од Казанови, і Дон Жуанів імператив,
леткі єднання - не особливі, але які
у птахи й неба, у риби й річки, не копіткі, -
коли навіки, о нині й прісно, ми вже рідня,
хоч і надалі лише у згадках - і ти і я.

Важке питання –
як про кохання
казав поет, -
було би добре
не грав би сумно
цей менует.

І я пиячу за все, що бачу - до темноти,
а тільки й бачу, як потай плачу - од самоти.
Коли б до чарки хоч яничарки були свої!
Цього би й досить, але аж трусить - не ті краї!
Коли б не гроші, любили б вірші, та кожна фря
тут прагне євро, тяжіє, курча, до „битія”.

А ти жадала
лише кохання
сотати мед,
за тебе чарка,
порожнє ліжко,
і менует.

Тому римую, коли німую, лише - верлібр,
бо тут - фастфуди, і мляві груди, дисконти фібр,
і всяк еліта: мордяка сита, гомо естет,
і зверху Нобель, і кожен шнобель – на Комітет.
Коли б не гроші були би гожі мої листи,
що ті, колишні, як всі колишні - і я, і ти.

До запитання, –
як про кохання
казав поет, -
доки вгощали
ми і лабали
вам менует.



© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2009

Проґавила... Вважай мене немає
Серед панянок в пишних горностаях.
Банальна пісня: не внесли до списку,
Мабуть, боялись розголосу. Риску
Підвів швейцар. Завжди когось підводить,
Від шефа до клієнтів, і нагоди
Відтоді годі кращої чекати,
Як милості порожніх банкоматів.
Тому не варто опускати планки,
І пальчиком до губ держу мовчанку
У пошуках скандальної родзинки,
У сподіваннях прикрої заминки...
Напередодні цілу ніч не спалось
І навіть тема визріла „така ось
Біда на ексклюзивні босоніжки—
Вибоїни червоної доріжки”.

Ну, хутчіш підставляйте плечі,
Простягніть оберемок рук!
І на виріст ще теплих речень,
І за другу хай скаже друг.

Потримайте зі мною крижму –
Там, де з дерева скочить син.
Там і я ваші сотки вижну,
В сухожилля подам води.

Не в’яжіть мені модно зашморг,
Не майструйте (того) стільця.
Я молитимусь серцем вашим
До причастя, посту, вінця.

Розламаю на всіх вечерю.
Ситий півню, лічи до трьох!
Зазирніть – я збудую двері.
І заходьте через вікно.

2009