Коли тиха ніч обнімає планету,
Дощ виграє за вікном мелодійний блюз
Гублюсь між сторінками інтернету,
Шукаючи натхнення. Чекаю пустотливих муз.

В наступну мить темряву розрізає світло фар.
Стрілка спідометру показує на двісті:
Лечу у ніч без жодних гальм
І правила усі уже давно не дійсні…

Мене не спинить навіть вітру шал,
Що на пристрасне танго запросить –
Він лиш розпалить під ногами дикий жар
Й розплете довгі темнії коси.

Та зійде зірниця, забудуться з вітром танці,
Зникне пристрасть і шал, не чути мелодії блюзу.
Я знову прокинуся вдома наступного ранку
Й нарешті зустріну омріяну, таку мені потрібну музу!

Десь понад прірвою в житі
Збирала волошки й червоні маки,
Плела вінок, вплітала в нього найпрекрасніші миті,
Аби тобі віночка того подарувати.

Вплела у нього нашу зустріч першу,
Палкі цілунки, погляди, слова.
Не усвідомлюючи, що я вершу,
Вплела в вінок всі вулиці, міста й поля.

Вплела, наївна, в нього я усе безцінне,
Свої вірші, послання й почуття.
Не знала я, що змінить докорінно
Отой віночок все моє життя.

Тобі віночка я несла на крилах,
Летіла я, не йшла, крізь простір й час
І тим сама себе убила,
Бо ж я не знала, що не має більше нас.

Аж подаю тобі того проклятого вінка,
А ти, цинічно посміхнувшись,
Жорстоко викинув його з вікна
Й пішов, безжально ти, не оглянувшись…
2009

Проміння покотом спадає по канві
недогаптованого павутиння. Бризом,
на савоярді золотого тірамісу
хмар маскарпоне сутеніє у траві.

Бракує бренді – зап'янити словом твір,
а деки серця – змалювати щем в баладі.
Сліди твої написані з дощем в помаді -
то поцілунків недопалини живі.

Вони грудьми збираються, неначе клір,
на репетицію. Вертепом літа – ірмос
під вікнами душі нам надощує вірність.
Консиліум чекання, миті – лікарі.

7 Серпня 2009

Я знову їду в місто, де живеш:
Від тебе буду зовсім недалеко.
А ти про це не знатимеш. Авжеж –
Тобі, як і завжди, тепер нелегко!
Минуле поміж нас. А може й ні…
Нікому жодної немає вже різниці.
Тобі було не важче, ніж мені…

Усе, що МИ – то просто небилиці!

Ніхто не винен. Правих не було:
Хто кого втратив – певно, невагомо.
Твоє життя НАМ шансів не дало,
А ти по ньому йдеш не підсвідомо!
Я знову в цьому місті, де живеш.
Я зовсім поряд! Та не біля тебе.
Напевно, ще зустрінемось, авжеж.
Хоча… Нікому цього вже не треба!


2003

***
А за колючим дротом був садок
і автопарк, і вартові солдати –
об’єкт військовий. Але нам начхати,
бо до рум’яних яблук тільки крок.

Дірявила паркани дротяні
пузата дітвора, аби набрати
у пазухи солодких – і тікати.
Бувало доганяли, більше – ні.

І ми щоразу бігли в інший бік,
подалі від військових і дороги,
щоб смакували «славу перемоги».
Солодшої не знатиму повік.

Якщо три музи разом скласти,
цікава явиться тотожність -
коханець вправний одночасно
поет, музика і художник.

Словами в"яжуться віночки
барвистих ласк і обіцянок.
І вже осиковим листочком
блукає серце манівцями.

Бринить гармонія міжзвуччя,
таємний поклик між рядками.
Все те, що крім кохання суще,
в ранкових сутінках розтане.

Нехай в аргументах зійшли "на ножі"
і тріснув вітряк осьової системи,
то тільки здається - щодуху біжиш,
насправді ти падаєш з мого неба...

В фанерній коробці, гаптованій сталлю,
вистукуєш "step" залізничним підбором.
Не дай тобі Боже доїхати вдало!
Не дай тобі EGO упасти так скоро!

То тільки здається: це - x, а це - y.
Декарт - фантазер! Це від спеки чи втоми
ти надто загравсь у системних іграх,
де y та x - це ще й х р о м о с о м а...

Ти галюцинуєш, що майже утік,
проте досі падаєш з мого неба...
Я - жінка твоя.. Я - твій чоловік!

КОГО ІЩЕ ТРЕБА?????!!

Поет і муза читають вірші на свіжім сіні.
Та чомусь осінь, вже чути осінь в їх голосінні.

Аж нитки літа – меди біленькі – тремтять від вдиху.
Іще й не осінь, та вже й не літо.
Душевно тихо.

Душевно. Тихо.
І лист опалий для серця – міна.
...І шкода світу.
І добре п’ється біля каміна.

Тривожно й тонко скриплять дерева голонасінні.
А руки музи занадто ніжні, до потрясіння...

Ти? Або ти? Або… Господи! Хто із них?!
Руку подасть мені в день, що упасти маю.
Лялька з червоної глини. Табаско. Майя.
Глина із крові жертовника всіх святих.

Бачиш, в руках не квіти, але нефрит.
Легше шукати у небі стежок до Раю.
Лялька з блакитної глини. Кампече. Майя.
Глина потоку Ісабаль… Стрімкий політ.

Записи. Гліфи. Ось бачиш – моє ім’я.
Фрески настінні не тліють, бо стіни вічні.
Глиняна лялька загляне тобі у вічі.
Лялька з прадавньої глини в руках. Це я.




Табаско та Кампече - одні із 31 федерального штата Мексиканської Республіки, розташований на південному сході країни.
Ісабаль - озеро у Мексиці.
Гліфи - писемність цивілізації Майя. Щось типу ієрогліфів єгипетських.
Нефрит - за легендою, нефрит допомагав знайти рай, мервим вкладали в руку нефрит.

І знову потяги й безсонні ночі,
Й думки намотані на обідки коліс.
І знов той самий і безкарний злочин –
Чергова втеча від себе й усіх.

Давно в пітьмі вже розчинились
Всі пристрасті мої земні…
Ми наодинці залишились:
У світі я. І світ в мені.

Десь ліхтарі мигтять здалека,
Немов шепочуть: «Повернись…»
Я йду від вас. На диво легко
Лечу в лиш мною знану вись.

І тільки вдихи монотонні –
Протяжні потяга гудки,
Мене примушують спросоння
Іти від вас не назавжди…

05.08.2009

Моє дитинство
пам`ятає "лусканця"
від старшокласника,
і вигук "щоб ти луснув"!
Від тітоньки,
розчервонілої з лиця,
що нецензурщину нам
викладала усно:
мені й телятці -
за столочену капусту...
А ще - в долоні як
вгризалася луска,
і лускали дрівця
для юшки запашної.
І оповідку діда-лісника,
що є, мовляв,
в Гамериці секвої,
але катма сосонки
отакої...
Насіння жвавий
лускіт "на дубках",
і мультик в телевізорі -
"Лускунчик".
"Лус-лус" - фашисти гелгали
в кіноплівках,
а потім полонених
брів табунчик,
і наші партизани по боках...
...На "лус" - нічого не позабував...
А ще ж на "гей", "бар", "бер", "бир", "бур"
не пригадав!..


07.08.09

Колись, усамітнившись,
розчепіримо пера-долоньки,
та горішніми поглядами
дозволимо літакам спростовувати
простирадла простору.
А на душі - просторо!
І - просто. Лишень, аби
та простота не спротивилась,
бо перетвориться на прощу...
Прости простота - мудрували...

6.08.09

 
тепер її ніч пурпурові квіти
ти розбитий під стінами варваре
її ніч жбурляє вогонь ллє метали
міцні змії солодко стягують стогін твій
наче вона замріяно всміхається вічності
наче крихітне манірне болісно доросле дівча
ніч рвуть спалахи палають оголені перса
пелюстки стікають у тьмяні пристрасні
лискучі уламки спекотної сталі
хижими жадібно запаленими очима
на твою вогняну смерть варваре
на твою загибель мій звіре

 (мовчання убивць)




 

*
Вітер кохання
Хвилі дозрілі скосив,
Склав у покоси.

Море глибинне
Повне життєвих пригод
Стало спокійним.

Ти Афродіто, скажи,
Як краще жити:
Хай у коханні штормить,
Чи в штилі нити?


на фото місце, де народилася Афродфта (о.Кіпр, недачко від Пафоса)

Прислухайся до порухів душі,
Пізнай її припливи і відливи…
Потім у віршах, в прозі опиши:
Адже душа у когось мовчазлива.

І щоб вони щось звідали нове,
Не думали, що двері там закрито.
Є інший світ, він вабить і зове,
І вхід туди для кожного відкритий…
2009

(Батькові і матері)

…Влетіла в мій сон тридцять восьма весна,
Голубкою сивою в гості…
Здалося: побачив, як диво у снах,
Весну мою сьому чи восьму…

…І перша лінійка, і перший дзвінок,
Дивлюсь у портфель, як сорока…
Спішу в своє перше доросле кіно,
І вперше тікаю з уроків…

…А на кутку вже багатьох нема…
Один за одним, вимерли сусіди…
Час простирадло сиве стелить, як туман…
І я до матері раз на півроку їду…

…Будую, маленький, нове обійстя,
Із громішу, цегли та глини…
І знаю ж, що батько мені не простять –
Краду в баби Степки малину…

…Бабуня до льоху в’язали мене,
Аби я живий залишився,
Однак, купа цегли мене не мине,
В яку в’їхав я, ледь не вбившись…

…А на кутку вже багатьох нема…
І що не брама, то без чоловіка…
Смерть розкидає сиві крила, як туман…
І тільки вдови доживають свого віку…

…Збираю у житі духмяний букет,
З нагрітого сонечком зілля…
Гороху зеленого цілий кашкет –
Гуляю, немов на весіллі…

…Гойдається потяг в далекий Тамбов,
До армії їду служити…
Чекають мене: мати, батько й любов,
З якою Бог дав вік прожити…

…А на кутку же багатьох нема…
І лавка батькова стоїть сама й порожня…
Як молоко, над вигоном туман,
А доля стелиться з-під ніг, як подорожник…

…Було в мене слави: корів трьох пропас…
Топивсь у веснянім болоті…
Сусід з-під коліс мене витяг та спас,
А втрьох поламали ми плота…

…Віддав я державі своїх двадцять літ,
У армії й лавах безпеки…
Та все ж я з села, від сохи, від землі…
Я з казки про Чура і Пека…

…А на кутку вже багатьох нема…
Закони Всесвіту прадавні й непідкупні…
Знов огорне Поляхову юга-туман…
І тільки Бог на Небі знає, хто наступний…

Моя батьківщина – це зірка ясна,
Що в січні з’явилась край неба…
Моя батьківщина – голубка у снах,
Дорога від Бога до себе…

Моя батьківщина – родина й село,
Межа, краєм поля дорога...
Моя батьківщина – жита і зело,
І стежка від себе до Бога…

…А на кутку вже багатьох нема…
А тільки мати, як Христос, серед подвір’я…
Вона в мій сон прислала вістку крізь туман,
Голубкою з прадавнього повір’я…

Кумпала Вір,
20-27.04.09р., с. Поляхова- м. Хмельницький

Осте сте
бі бо
бу
візники – люди
трамваї – люди
автомобілібілі
бігорух рухобіги
рухливобіги
berceus kapy
селі
елі
лілі
пути велетні
диму сталь
палять
пах
пахка
пахітоска
дим синій
чорний ди
м
пускають
БЕНЗІН
чаду жить
чаду благать
кохать кахикать
життєдать
життєрух
життєбе
нзін
авто
трам.
1914. Київ.

Дивитись, як ти ідеш
Збиваючи кеглі мештами
Рахуючи вголос сходинки
Підвищений тиск. Все
Поставлю на кон зрештою
Три крапки (або родимки)
Руками візьму голими
Безмежність чужих мереж
Дивитись, як ти ідеш
Знімаючи з тіла пікселі
Награвшись моїми кліпсами
З вершками смачне глясе.
6.08.09

Если случится с тобою вдруг
Влетса у тело недуг.
Всегда на помощь придет
В белом халате, товарищ хирург.!

Появится язва у желудке вдруг
И боли трудно снести.
Всегда на помощь придет
В белом халате товарищ хирург!

Если попадешь в аварию вдруг
Раздробить кости машина.
Их сложит, на место поставить
В белом халате товарищ хирург!

Бессонные ночи, месяц и год
Проводит за операционным столом.
Хирургу в белом халате
Спасибо! - говорит народ

Где бы ни встретил его:
На улице, в больничной палате.
Поклонись рукам золотым!
Хирургу в белом халате!

“В купе затишно, штори на вікні
і чай з лимоном, ложечка в стакані,
Вогні осель привітних вдалині,
І ми з тобою, від свободи п’яні...”
(Ніна Виноградська)

Я ніч не сплю,
все подумки з тобою розмовляю.
Твої слова не йдуть
у мене з голови.
Я зрозумів, що я…
що я тебе кохаю!
Мені було-б напитись
сон-трави,
Та й спати міцно…Я ж
не сплю, не сплю, ֶїй-богу,
Слова твої не йдуть
у мене з голови.
Побачив муку й біль
в очах твоïх вологих,
То краще б я напився
сон-трави!

“В купе затишно, штори на вікні...”,
Є й чай з лимоном, й ложечка в стакані.
Тебе нема! Та мариться мені,
Що ти навпроти, й знову ми кохані.

Я цілу ніч не сплю,
в душі якась тривога…
Якийсь на серці біль…
І в світі щось не так…
Чи може не туди
веде мене дорога?
Куди ж іти мені?
Чи кинути п’ятак?
«Орел» чи «рєшка»? Ні!
До чого тут гадання,
Коли на серці біль
і все мені не так…
Скоріше б стрілись ми,
щоб скінчилось чекання,
Знялись напруга й біль...
В усьому бачу знак,
Тієї долі знак,
якоï не минути,
Не обійти ніяк,
а хоч би захотів!
Чи ж випаде мені
навік з тобою бути?
«Чи–Так-чи–Ні? Чи–Так-чи–Ні?» –
мій поïзд стукотів.
2001

Життя іде,
пульсує і бринить.
В нім кожен відбуває
скерцо.
Життя - вертеп.
Вертеп - то тільки мить
Великого
Театру
Серця.

2003

Ну от і все...
Я продаю свій час...
Міняю на монетку,
На блискучий мідячок,
За нього хоч конфетку
Чи паперовий літачок
Собі купити зможу.
Ніщо вже душу
Не тривожить.
І хай вона
Тим вдовольниться,
Що, може, і сумна,
Але літала, наче птиця.
Літала...
Хвилину... менше, мить...
А зараз хай горить,
Нехай горить вогнем,
Забувши тихий щем,
Свою дорогу прокладає
До чийогось до раю.
Удвох із часом,
Самотні, всім байдужі,
Вони мандрують разом,
Мої нещасні друзі...

Не параноя це, і не психоз.
І точно не шизофренія.
Це просто сильнодіючий наркоз,
В який ввела мене оманлива надія.
Та я щоденно хімікати ці,
Сорбую своїми думками.
А перстень хоч і досі на руці,
Та почуття заметені снігами...

Панянко, я ваші бажання давно завбачив,
Неварто кружляти словами навколо ночі.
Для чого я вам, ви – мені, це – побачення?
для чого, скажіть? І не треба ховати погляд.
Лише зрозумійте, уся ця вистава – марна,
Кінець із кінцем, ми із вами ні трохи не схожі.
Мої кораблі полетять слугувати Парнасу,
І це лиш початок наміченого походу.
Ви жінка від бога, і він був в хорошому гуморі,
Задумавши вас цілковито на літо схожою,
Такою ж розкішною, часто серпнево-згубною,
Такою, що храм поклоніння збудує кожний вам.
Це може і прикро та я підіймаю весла,
під вами ж сплетуться пісок і гладкі медузи
ніяких поянень, це просто життєве плесо,
це просто вечірка, вино і колишні друзі.
Лише не журіться, човни тут проходять часто,
На вашому березі ще хтось розпалить ватру
А я вирушаю, у мене на завтра - причастя
І я ще не вирішив
якою мантрою..

Наберусь легкоти
я у цього карпатського неба -
щойно в грозах шуміло -
а вже невагомо летить.
У мольфарстві грози
оживають зелені стебла
і пліч-о-пліч встають
зелентрави - карпатські брати.

Наберусь чистоти -
знаєш, небо не вміє брехати
і не кличе примарами
дивних захмарних мрій.
Небо в очі подивиться
щирим високим святом -
і відразу збагнеш,
де правдивий рятунок твій.

Наберуся я щирості -
синього-синього цвіту,
наберусь милосердя
у теплій долоні хмар!
Із дарунком таким
буду гарно,
щасливо жити -
перейнявши у неба
високий карпатський дар!

Такий нехитрий заробіток—
Комусь—медяник, нам—скоринка.
Гріхом-горіхом зріле літо
Зелено котиться по ринку

До ніг набридливих туристів.
Їм все до ніг: і світ, і гроші,
І навіть дощове намисто
У сувенірний впало кошик.

Тримайся, братику, ця злива
Не омине нас, ніби чаша.
Життя—не ягідна полива,
А спалена солдатська каша.

Та злими бути ми не вмієм,
За нами пращури і совість.
Якщо у тебе вогкі вії—
Це просто прикра випадковість.

Только зверь и влюблённая женщина видят тебя насквозь.
Ты не помнишь собачьей морды, не помнишь её лица.
Сколько было зверей и женщин, покуда ты вкривь и вкось
Эту землю топтал…Но их взгляды длятся. Три мудреца
На арабском рынке, где ты выбирал оружие и коня,
Говорили: от глада, от мора, вора, воды, огня
Берегут тебя зверь и женщина, глядя в ночную тьму.
И пока молчат по-своему Милостивому Ему
Ни цунами тебя не возьмёт,ни смерч, ни самум,
Намотай на ус себе, запиши на ум.
Все глаза проглядели в ночую тьму и дневную даль,
Вот выходит она на порог и зверь её, и они – твои.
Потому попутными были муссон, пассат, и мистраль,
Потому идёшь домой, о, пресветлый царь, на своих двоих.
Потому домой идёшь. ...сколько было в пути домов,
Очагов и хлеба со вкусом чужой земли.
Ты устал, "останусь" - уста, отсекая, рекли, но кровь
Говорила: "Заговор, встань!" и два взгляда тебя вели.
Только зверь и женщина со своей ворожбой:
Ты – любим, любым дойди невредим...
И пока не сводят с дороги глаз, ты идёшь домой.
И пока идёшь ты, – над ними небо и Бог над ним.

Золота Жінка

Хотіла в Тадж-Махал? А це куди?
А де воно на глобусі, Чорнява?
Чому твоя нескорена уява
Далеко так побігла? Там сади?
Там пави з отакенними хвостами?
Там фініки? Ну чим там краще, чим,
Ніж просто в ліжко? Тадж-Махал – то дим…
То дивна мрія трепетної дами…
Тому, Чорнявко, вибрики облиш…
І ще – між нами! – краще у Париж…

Чорнява Жінка

А що в Парижі, сестро Золота,
яке ще диво являть нам французи,
коли чарівні і капризні музи
зненацька розімкнуть іхні вуста?

Ну, що ти там не бачила? Монмартр?
Чи Пляс Пігаль, чи древнє кладовище,
де над могилами зловісний вітер свище,
бажаєш, щоб до тебе вийшов Сартр?

А Тадж-Махал... там пави, там сади,
там фініки (а звідки ти узнала?),
там нас з тобою ще не вистачало,
давай, сестричко, їдемо туди!

Золота Жінка

Да ну їх…пав із павичами – фе!
Ти чула, серце, як вони співають?
Це наче цвяшок в тім’я забивають,
Чи як прилюдне аутодафе,
Чи як…ну словом, ні і ще раз ні!
А фініки!!! Це ж кара для фігури!
Це ж будемо дві дури як бандури
Між їхніх пав…
…А Франції вогні
Мінливі, і манливі…Мало сплять
Французи – все їм любощі ласкаві
При коньяку, при свічці і при каві
У хмарі аромату номер п’ять…

Чорнява Жінка

Зате які на Сході тім шатри,
а в тих шатрах які бувають співи,
аж серце тьохкає! І ми з тобою - діви -
а не якісь там пави, що на "три"
біжать задовольняти чоловіка,
нас на руках носитимуть (потіха!),
а потім євнухи великим опахалом
нам подарують сни над Тадж-Махалом...
...А тим французам все давно набридло,
ну, спробуй ти щодня одне повидло...

Золота Жінка

Про євнухів з великим опахалом
Що подарують сни над Тадж-Махалом
Детальніше будь ласка…Щось мені
Не до вподоби, мила, ця масовка
У мейд ін чайна сходжених красовках –
Ще протягу нароблять…Вкотре – НІ
Моє тобі (ще й тупцяю ногою,
Ще й правою…я хочу де вогні,
Де Ейфель вабить, де авто і сквери,
Де тінь імлава, де лавина зваб…
А в Тадж-Махалі лиш один Зухраб
А там Махмуд – ну словом – «уно штуке».
Це ж як візьме він нас удвох на руки?!
Ой шкода, сестро, горе-кавалєра -
Ще надірветься, бідний, до холєри…

Чорнява Жінка

Щось балувана ти, неначе Галя!
То євнухів тобі, а то лавину зваб,
Чи не однаково: Мішель або Зухраб
тобі казатиме: "Моя чарівна краля"?

А Ейфель вже не вабить, бо помер,
Залишивши одну фалічну вежу,
Та що Париж! Якийсь там кут ведмежий...
Тоді - до Греції! Там жив сліпий Гомер,

Там боги бігали у шкіряних сандалях,
коли їм набридали небеса,
жінок земних небачена краса
ставала бризками на неземних коралях.

Тож, руку, сестро! Спершу - до Афін!
Позаздрять нам і швед, і гунн, і фін!
Галантному лишаємо на згадку
Хустинку вишиту, дві квітки і печатку...

Літо 2009

Ця ніч в листопаді в Парижі печальна й тягуча...
Так, навіть в парижі трапляються ночі печальні.
І вітер гуде моготонно, як спогад болючий,
І гострі градитини об шибку, як думка безжальна...

Самотньо і пусто. Аж вухами чути цю пустку –
Подвійні удари глухого, зімятого дзвона.
До горла підкочують раптом непроханим згустком,
Довкола спускається морок примарно-червоний...
Примари бці зникли,Ю якби обізвався хтось рідний.
Хоч словом одним. Це ж так ясно, так проосто, так легко!
... Крізь вітер і морок не знати, не чути, не видно.
Бо всі залишилися там – чи давно, чи далеко.
Лиш спогад сердечний зігріє – і згіркне полинно,
Із теньканням хльостким – неначе струна обірвалась.
Бо память вже ледве тримає пісні батьківщини.
А серце... на що розійшлося, на що змарнувалось?

А вдома сніги вже іскряться, як вранішні роси
У памяті зблиснуть на мить – і погаснуть прощально...
Довкола Париж, і листопад. І тяжко незносно
Людині самій, навіть якщо вона геніальна.
2008

*
Хотів хоч раз русалку пострічати
В житті своєму і не довелось.
Он водорості течія голубить
На коси схожі…
Може то її?!

 
Чорнява Жінка

під магію музичних інкарнацій
зустріну ніч - найкращу із вакацій,
допоки Місяць ще не повністю змарнів
від гаспида галюціозубів


Сонце Місяць

в скажених протягах жіночих інтуїцій
миттєво ліпиться те щастя листове
у вірність Місяця посвячений куплет
непрямо_глючно переходить в приспів


Чорнява Жінка

непрямо_глючно переходить в приспів,
а потім - у рефрен, і знову за
фіранкою вже дражнить запах слив,
і виноградника струнка лоза. . .


Сонце Місяць

і виноградника струнка лоза
долонями належить долі
вже скоро час підбігти коді
на різко пригальмованих газах


Чорнява Жінка

на різко пригальмованих газах
тихенько кіт стрибає у віконце,
дивись - у морі топиться вже Сонце,
і відбивається в твоїх очах


Сонце Місяць

і відбивається в твоїх очах
і викликає захват, захва. . .
заліз долонями під пахви
розбив очима білий кадділак


Чорнява Жінка

розбив очима білий кадділак,
навіщо це старе, задріпане авто?
ліловий негр хай подає манто,
допоки вечір цідить чорний лак


Сонце Місяць

допоки вечір цідить чорний лак
так само надурити пам’ять
яка втікає провулками
наповненими фулюганами. . .


Чорнява Жінка

наповненими фулюганами і емо,
як кока-колою в підступному еМСі,
і тихо дощ сповзає по руці,
і ніч магнітом тягне в оберемок. . .


Сонце Місяць

і ніч магнітом тягне в оберемок
кота не буде, кадділак розбито
проп’ю шопена, він мене проїде
під магію музичних інкарнацій



✴




 

Я не поет
і з мене досить
метати бісер перед вами
Вже темний силует
голосить
якимись мертвими словами
Я не тиран,
але терпіти
не маю звички,вибачайте
Це мій Коран
пропащі діти
надії зайві поховайте
Я не пророк,
але не стану
відводить очі перед часом
Наступний крок
в густу оману
ви ступите із басом
Я не шаман,
не гуру,
імам, халіф чи кат
Не наркоман,
хоч, здуру,
своєї долі сват...
160907

Сонет, немов стріла в обіймах лука,
а тятива натягнута уперто.
Як вістря вогняне улучить звуком –
на ґноті слова сонця вже не стерти.

Цей спалах крику, родженого в муках,
заплетений вузлами кіпу* мертво.
Я прикладаю, де плететься, руку,
а ти відчуй, неначе ню*, відвертість.

Бо кожен вузол – то тепе* і кода,
тепер і потім, та оліфа хвилі.
І ми одні з тобою, апріорі

знаходимо до серця Бога коди.
Він, як у Матрицю, заходить в тіло
аби розсіяти душею зорі.

6 Серпня 2009

*кіпу - вузликове письмо
*ню - оголена натура
*тепе - горб зі залишків давніх будівель

Трамвай застряв у «пробці»
Завмер. Ані туди, ані сюди.
І люди в нім сидять як у коробці
Без настрою, без їжі, без води.

Бедлам автомобільний
Чекаючи побоїща – затих.
«У кращий світ прорветься самий сильний,
А виживе терплячіший за всіх!»

Знервовані автівки
Вбивають мовчки довгоплинний час
Міняє хтось колеса на кросівки???
Свободу на бензин, або на газ???

Та тиша не жаліє,
І хтось уже не витримав - побіг
Ховатись в помилковій безнадії
Від навісного плетива доріг.

Бо ж раптом засигналять,
Завиють, заголосять, закричать,
Дадуть в табло, або на попіл спалять,
Проігнорують вік, заслуги, стать.

Трамвай стоїть у «пробці» –
Останній непокірний бастіон.
Всередині знайомі незнайомці
Плюють і нарікають на закон.

Неначе легіони –
Тих воїнів, що сплять і бачать сни,
І їхня зброя – лайки та прокльони
Загострені й готові до війни.

Та крикнув хтось: «Дивіться!
Дорога вільна від залізних пут!»
І втомлений трамвай рушає з місця,
Щоб радісно завершити маршрут.

Сім’я в нас - дружна валочка
І кожен – молодець
Матуся, як сівалочка,
Татусь як тракторець
В городі все стараються –
Шукають щось в землі…
Отак і просуваються
Реформи на селі.
2000

Вона ні дівка ні вдова - отак, дівчатка!
Бо все ж два роки ним жила, хай без печатки
Ох і чесали язики баби - сороки!
Вже мала щастя і біди - все в двадцять років.
Та ні не з ним жила, а ним - заради нього
А він - для неї, а тепер - нема нічого
Привезли в ящику його дядьки в погонах
А їй? А хто вона йому, як по закону?
Їй - тільки сльози, але й ті вона ховає
Війни нема, а часом бачте, що буває
Іде тихенько, мов пливе, не чути кроків
Іде - ще дівка, вже вдова... Все в двадцять років.
1995 р.

Люблю автобус неквапливий
/Е.Зозуляк. "Ідилія"/

Люблю автобус неквапливий,
Його моторчик буркітливий,
Сидінь обдертих дерматин,
І скрипи завжди лисих шин.
Його, як можна зрозуміти,
Дірявили ще "месершміти"
І фарба, що борти вкриває
Іржу і дзюри затуляє.
Люблю постійних пасажирів:
Сільських бабусь і бригадірів,
Студенточок і інженерів,
І п'ятдесят пенсіонерів.
Люблю їх клунки з пирогами
І те, як допчуться ногами
По мозолях і чамайданах.
Люблю дорогу, всеньку в ямах -
На ній дізнаєшся й без книжки
Яка і де у тебе кишка.
Люблю автобус неквапливий!
І в світі певно неможливо,
Щоб було щось, таке ж веселе,
Як наш автобус через села.

1998 р.

Коли тебе бачу осяйну і милу,
То завше на думку спадає мені:
Невже би то з мавпи природа зуміла
Створити це чудо? Я знаю, що ні!

І вірую я, що ти створена Богом,
Що є в тобі справді щось позаземне.
Не смійся - це так. А інакше від чого
Ти кожної миті чаруєш мене?
1991

***
Хтось з клаптика газетного окрайця
Урвав. щоб записати нашвидку:
“Сураж, Стіжок, Антонівці, Загайці” –
Чотири слова в рваному рядку.

Робоча одноразова проблема
Звела до купи звичні назви сіл.
Зійшлись – і зазвучали як поема.
Звучанням слів і сліз і славних діл.

Політ душі, прихований в кухвайці.
Свіча на злих історії вітрах.
Сураж, Стіжок, Антонівці, Загайці –
Скарби Волині, сховані в лісах.

2006

Як човен торговий з урожаєм новим,
Що по Божій ласці щедро нам зростав,
На вітрилах листу жовто-золотистих
Припливла до Шумська осінь золота.

Скоро перший іній сріблом крони зросить.
Діамантом в травах зблискує роса…
Дякуємо, Боже ми Тобі за осінь.
Диво – осінь в Шумську – щедрість і краса.

Моя любов пекучо - невгасима -
Оця земля лісів й озерних плес,
Зневажена сусідами черствими,
Та милувана Господом з небес.

Віки пронісши на своїх раменах,
Достойний в непихатості своїй -
Цей край тихенько світиться для мене
Нехай не дуже пишний, але мій.

І хоч скрекочуть ворони старанні,
Звіщаючи то бідність, то біду -
Та Шумщина - це той окоп останній
З якого я нікуди не піду.

Бо вірю, що преобразиться зримо,
Постане в сяйві тисячі чудес.
Знехаяна чужими…та й своїми,
Та милувана Господом з небес.
2005

Кипіння круч, озер ласкава синь.
І сонце, що крізь крони в душу ллється.
Відважні й мудрі люди. Це - волинь,
Що в чулім серці піснею озветься.

Задовгі сотні літ не раз не два
Митці ту пісню бралися співати,
Та бідні виявлялися слова,
Щоб всю красу і велич передати.

Все вабили митців кількох колін
Почаєва незгасне світло тихе,
Острозька монолітність древніх стін
І Кременця шпилі, хрести і стріхи.

В Вишнівця велично-світлий сум,
І невагасима пісня Берестечка,
І Шумських берегів зелений шум,
Шляхетні села. Гамірні містечка.

Так поєднались в висях осяйних,
Сплелися нерозривно й позачасно,
Господній дар - і праця рук людських,
Небесний геній - і земля прекрасна.
2003

Між смертельних бід, якими зараз повен білий світ
Між воєн світових і хатніх свар це - найбільший дар
Зразу не збагнеш... здається неможливим, але все ж
На цій Землі, де ллються сльози й кров
Досі є любов...
В цей жорстокий час самим Всевишнім послана до нас
Її ходи не стримає зима, розлук тривалих тьма
І навіть смерть сама
Гарна ніби в сні, любов хай буде з нами по всі дні
І поки є вона межи людьми доти живі вони
Поміж тих проблем в яких сьогодні ти і я живем
Розтопить страх неначе лід весна
Лиш вона одна
Не бажає зла свята любов що із небес прийшла
Усьому вірить й терпить сотні літ
І - рятує світ...
2008

Пластик. Асфальт. Бетон.
Нудить від рівних стін.
Нудить від правильних форм.
Від передбачених змін.

Скло. Дороги. Шассі.
Звикле до болю нам.
Квіти в штучній росі.
Квіти і целофан.

Влада. Сила. Протест.
Верне від цих амбіцій.
Простий на людяність тест
Пройдуть лише одиниці.

Машини. Роботи. Лінь...
Прогресу ніщо не завадить.
Про те, що є ще живі,
Нагадують жовті кульбаби.
2008

Чому не можна перевернути світ?
Щоб поставити все догори ногами?
Це було б краще. По-своєму перетворити
а то тільки ходиш, розводячи руками.
Але хто мені заперечить перевернути світ?
Місяця стягнуть і дати березової каші
зорі віддати дітям – хай граються,
барви, що кричать весняно – служниці
Маші
Хай би одягла на себе всі оті розкоші!
Тоді б, певно, Петька покохав її, скільки б
було сили.
А то ходиш цим балаганом що звуть –
природа,
й молиш: о, хоч би вже тебе чорти вхопили!
1914. Київ.

І я, і Ви – почули голос Мая.
Щось затремтіло – там, біля серця.
Мчимо в хвилях мототрамваю.
Почнемо інтермеццо.

Ми в Дарниці. Так гарно. Мило.
Пахучососни. Гуляємо. Десь плеще.
Груди затопило…
…Ви: – «Що се ще?»

Ми поверталися. Ні слова. Кепсько.
Безмовно йшли. Прощались біля ліфта.
І зникли Ви. І зник кудись Семенко.
…Дома я взявсь за Свіфта.
1914. Київ.

Знаєш, це наче взяти великий аркуш паперу,
Ручку і ґумку. Для початку - намалювати сферу.
Поділити її – ну там, на атмо-, на гео- (такими собі шарами),
Наче торт, розумієш? – «Наполеон» - як випікала мама.
Та олівці кольорові. Та щоб отих кольорів – багато…
…………
Намалювати по центру – гори і море. І на горі – хату.
Не надто велику. З білого каменю. І кармінову черепицю.
Вікна – щоби на сонце. Квіти високі. Лавку. І кицю.
Пасіку з медом. Сливи. Черешні. Лози і вина.
Сир і оливи. Запах полину. Дочку і сина.
Жменю овечок. Тронки відлуння. Кошик з грибами.
Стиглі суниці. Мох під ногами. Тата і маму.
Стежку донизу – просто до моря – бігти до тебе.
Руки спіймали, ніжно обняли, кинули в небо –
В розсип волошок – пошепки луки, леготом – трави.
Квітів навала (як цілувала!), зоряний травень.
- Швидше, загадуй - зірка упала! З моря нам світить…
- Будь мені правдою, світе мальований, світечку-світе…

Як багато не вдалось сказати!
Скільки слів лишилось на вустах!
І хотілося чимдуж кричати,
Плакать по несказаних словах.

Ніч, і темрява, і жовті фари
Кинулись на тебе, мов порив.
І зібралися над головою хмари.
Янгол твій за тебе Господа просив.

Фари все росли й шумів двигун.
Удалекому краю хтось вирвав квітку
Й обірвалося чомусь життя.
Ну навіщо Бог послав цю мітку?

Хтось кричав, хтось кликав допомогу,
Хтось благав, а місяць все світив.
Він яскраво освітив дорогу
І ворота в рай тобі відкрив.

На землі тоді лежали квіти,
Зірвані в далекому краю.
Десь близенько щось кричали діти.
Падали сльозинки на траву.

"Що було тоді тієї ночі?
Що було тоді, скажи?
Чом тепер ридають мої очі?"-
Хтось питав у місяця тоді.
03.08.09

Ніколи не кажи: "Ніколи",
забудь це слово назавжди.
Лиш вір, лиш вір без перестану
і віру в серці ти держи.

Хоч і ніхто не розуміє,
що в тебе робиться в душі,
тримай свою незламну віру,
тримай її і бережи.

Ти волю виховай у себе,
щоб не зламали вороги.
Стерпи всі муки і образи,
та тільки свого досягни.

Хай свічка тьмяної надії
не згасне у твоїх очах.
Та все ж не говори: "Не зможу".
Не говори, бо це не так.

«Полюбляла вона, зачинивши в клітку
винного, віддаватися на його очах
любощам зі своїми коханцями, одним
з яких був король…»
З давнього рукопису

Цей хтивий жар! Це полум`я одвічне!
Цей мармур тіл завитих, як ланцюг.
У ніч середньовічну хвойд і волоцюг
Ніхто не скаже правди тобі ввічі.
Вони завиють, як пекельний хор
Під замковими стінами хвалебно,
Коли коханець твій, король таємно
і ганебно
Сповзе набік захеканий, як хорт.
Розіб`єш гонор, честь свою на друзки,
Стомивши спрагою Сенявських
і Собєських,
У клітку замкнених сталеву пеську
Як очорнила ти славетний рід Жевуських!