Йдеш невидячки,утомлено, нарІзно.
Затавровані слова. Довільні жести.
І гортаючи небесні палімпсести,
Тихо плачуть янголи на тризнах.
Жаль себе до скону, до нестями.
Зблякнув клаптик паруса Ассолі.
Все до решти прибрано...крім солі
На бенкеті в День Santa Тетяни.

Ні коня, ані лат, лиш волошки в очах.
І, як маки, цвітуть свіжоспечені рани...
Лицар долі упав, лицар мій без меча...
Підіймайся, вставай на досаду майдану.

Ну а ти, не спіши, голосний бузувір,
Він – такий же, як ти, – мій повержений лицар –
По підвалах душі рве і піниться звір,
Той же, що і в тобі у кайданах в’язниці.

Він – такий же, як ти, – одноденний герой,
Бо назавтра свій меч підіймуть над тобою.
І не знає ніхто, чий смертельний конвой
Завітає тоді поховати героя.

Він – такий же, як ти, – по роках молодий,
І у нього могла бути б я за дружину...
Гей, народ, помовчи! Подивися сюди:
Меч підняв бузувір, опустила... людина.

Живуть істоти омертвілі...
У їхнім ситім, тліннім тілі
Вже завелась вертка черва.
Були людьми вони сперва:
Любити вміли і радіти,
У них вродились гарні діти.
Та захотілося скарбів, -
Впряглись у найми.
За рабів
Господар-пан їх став сприймати,
Зібрав докупи компромати
На них самих і на сусідів, -
Хто з ким де спав, чи як обідав,
І чим займались бабця, дідо...
І страх в їх серці затвердів, -
В нікчемних, ницих холуїв;
Гніздом зробивсь для дум черствих
І лобним місцем для черви...
Раби старались навперейми,
Хто першим лист вкраде, чи вийме
В сусіда ближнього записку,
Чи донесе, що раптом пискнув
Якесь різке, дотепне слово
На панську владу гонорову...
За кожну вістку - за донос
Поназбирали грошей стос.
І п’ють, жеруть і веселяться,
І на похмілля люто зляться,
Що пан їх має за рабів.
Похмурі ходять і слабі
В чужих покоях, що їх даром
Із порцеляною і крамом
Позалишали ті, хто в муках
Позапізнали сум розлуки
Із домом цим, із милим Львовом, -
Згадаймо тих хоч добрим словом!

Крізь біль і сльози, крізь любов і муки
Я йшла свідомо у полон печалі.
Життя дарує зустріч і розлуку,
А доля ці моменти відбирає.

Німий пейзаж, німа пересторога,
Попереду – життєвий епізод.
Я тихо йду розгублена і строга,
Нема життя, нема пісень без нот.

Минуле зникло швидко й непомітно,
І стерся присмак гіркоти в коханні.
Пройде печаль, я посміхнусь привітно
Усім, хто на «краєчку» чи на «грані».

Нема поняття «добре» чи «погано» .
І ми самі будуємо життя.
Ми біль і тугу пізнаєм зарано
Та виходу з безвиході – нема.

Я можу без тебе -
так вмить зупиняється кров.
Я можу без тебе -
це наново вчитись ходити.
Сліпий, що ніколи
не зможе побачити знов,
Та якось змирився
й не прагне нічого змінити.

Я можу без тебе...
Чому ж тоді досі болить
від змісту цих слів -
просто вслухайся -
можу без тебе .
В них пустка - немає нічого,
ні снів, ні молитв,
бо більше не маю про що
я просити у неба.

Я можу без тебе -
це більше ніколи й ні з ким
на відстань,
що змусить ходити по лезу.
“Ме му тос кікльос тарате” -
не зрушити кіл
тому, кому кола мої
відтепер не належать.

Не розтуляй долонь - без Тебе я безкрилий.
Мій дім - в`язниця, горло пропікає хрип.
З краплин свого тепла Тобі змайструю зливу
Перекладу в устах печаль на мову риб.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

Молюсь і вірую, тамую безголосся...
Не замикай дверей - для мене ти мій храм.
Де ласки рук живуть в розпущенім волоссі -
Там світло зустрічі, розмова сам-на-сам.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

Не переходь на "Ви" - по тому боці осінь,
А тут весни рушник, розстелений на двох,
Тут ми по небі "Лю..." перебігаєм босі...
Насіявся жалем думок чортополох.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

2 Серпня 2007

Бувають дні –
Сумні.
Пусті й безмовні.
Одноманітні,
сірі і нудні.
Я ж -
кожен день твій
Радістю наповню,
Ти кожну ніч
Літатимеш у сні...
В моїм краю –
Завжди' на небі зорі,
Усе живе –
Троянди й Небеса.
Ти - рідна їм.
З тобою всі говорять:
Птахи і Вітер,
Сонце і Роса...

Слоненятко моє
У великій посудній лавці,
Ти товчешся півдня,
А роботи – зустрінеш і вечір.
Здумати важко:
Посудища – на черепочки!
Хай йому грець.
Завдала собі стільки клопоту.

Того ранку нас розбудить сич…
- Ціхо-ціхо, спи, моя кохана…
Сипле сніг. І білий дім мовчить.
І мишва плете свого канкана
Під старими сходами, де пил
Не стирали від початку віку…
Штори, наче привиди вітрил,
Вікнам склеять золоті повіки…
Сни, як ріки, потечуть до рук,
Повінню наповнять тіл загату…
…Хату обплете німий павук…
…До весни ми будемо лежати –
У заметах білих подушок,
На хребті скрипучого дивана…
По-котячому впаде сніжок
На чотири лапки…
- Спи, кохана…

Так пристрасно молилася Вона,
Розп`яли руки небо стигле...
Услід за вітром очі бігли,
Сльоза платила відчаєм сповна.
Так пристрасно - Вона одна.

Так глибоко надія проросла,
Прорвала дійсність, ген згоріла...
Та серце билося здичіло,
Молитву жаль устами переслав.
Так глибоко - ніхто й не знав.

А на світлині пам`ятно оцій -
У попіл танули обійми...
Тепер Вона, до болю вільна,
Ховала серце в щогодинний бій.
Так пам`ятно - ти мій.

30 Липня 2007

світанок перетворюється
у метушливий ранок
гавкають собаки
заряджаються рушниці
сідлаються коні
сурмлять сурми
ці кляті лисиці
нічого нам не зробили
але ці руді хвости
дражнять нам уяву
і будять у душі
справжнього мисливця
і очі
наливаються жорстокістю
яка прибуває
і прибуває
як вода у зливу
що переростає у потоп
і ми
захлинаємося
власною жорстокістю
і конаючи
проклинаємо лисиць

1.
Небо малює
Олівець мінарету -
Морю завидки.

2.
Хвиля ожила,
Прокинувся вітерець,
Закохався в ню.

3.
Купу тайн морських
Хвиля перешіптує
Любцю-бережку.

Зеленим небом стомлених надій
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти сатана-палій…
Я зачинюсь у безіменнім дні,
Уже не час кохати просто й сліпо,
На твоїм серці виросли поліпи,
І твої очі — жадібно-брудні.
Ай, відійди, померти хочу я.
На це не здатен ти, моя примаро,
Ти безкісткова платонічна пара,
Я — Клеопатри храмова змія.

Порушив мій закон, закон любови,
Ти відійшов у світ мертвецьких ламп,
Від тебе чорне світло чорних рамп,
Замазане фурункулами крови.
Ай, відійди, не стій у олтаря,
Час не-кохання вже такий реальний,
І тільки ти, холодний і кристальний,
Голодна рись, розлючений варяг.

Зеленим небом спінених морів
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти Бог, який спалив…

Не осуди мене, не осуди,
Дай сили пережити холоди,
Дай талану не втрапити в льоди,
В замерзлий слід бісівського копита,
Гіркого трунку чашу недопиту
Підсолоди мені, підсолоди.

Терпіння дай розплутати в собі
Душевні лабіринти; гострий біль
Від ницості та зради, далебі,
Втамуй; за дар кохати рідні очі,
Де рай і пекло водночас, Небесний Отче,
Дай мудрості завдячити тобі!

Всеспалення, шкарлат і багряниця.
Всепрощення, всепáвітер, габа
оповиває горнього раба
там, де ява всепрóхолоді сниться,
коли пустеля згадує: жнива
і в небі паляниця золотава,
коли пустеля згадує: отава
і згадує: всепáзелень жива
і снігоцвіт живий, коли не в’яне
ніщо довкіл і в небі поготів,
і все таке, як горній раб хотів,
і все таке зелене і жнив’яне,
де полудневе полум’я пече,
всеспалення, димовище і жертва,
там, де пустеля випалена й мертва,
де Він поклав долоню на плече.

28 – 29 липня 2007, Київ

Погрійся.
Під пахвою в мене тЕпло...
Замуркочи
Тихенько на плечі.
У серці,
що від холоду
затерпло,
заб'ють гарячі,
радісні ключі!

* * *
парк...осінь...
небес вечорова просинь
й душа, що нічого не просить.

* * *
я загорну тебе в ніжність,
мереживом міражів зачарую,
але й ти мені...допоможи.

* * *
кола пекельні Данте -
їх не минають ні генії,
ані комедіанти.

Сніг під світлом ліхтаря -
Стовп танцюючого світла.
Сніг іде з початку дня,
Білим снігом все розквітло.
- Дихай глибше! - це Зима,
Це її міцні долоні,
І бажаю я сама
Притулити їх до скроні.
Затанцюємо разом
На майдані спорожнілім
І відбитками чобіт
Щільно вкриєм сніжний килим.
Романтичніше за вальс
Ще не вигадали танцю...
...Відчуваю тільки Вас
В білім вальсі.
В світлі.
Вранці.

Давай потанцюєм з тобою у пахощах цвіту.
Повільно і ніжно.
Обнявшись, станцюємо вальс…
Ти скарб мій найбільший.
Єдина у цілому світі.
То ж хай він сьогодні
Цю ніч подарує для нас…

Ми серцем до серця
Кружлятимем Замком у танці.
Зіллються в молитві
Над липами спраглі вуста.
І хай нас розбудять
Пісні солов’їні уранці,
Бо ти – найдорожча,
Бо ти – найрідніша.
Ти – та…

Вночі у неба колір чорносливу
і незвичайний запах новизни,
Можливо, небо ближче до весни,
але суцільно сніжне. І, на диво,
весняне свіжістю. Тим часом я
для іспиту з теорії буття
шукаю в небі магію Різдва,
і погляд стомлений Різдво шукає
і тане в мороці…А десь співає
ангельський хор рапсодію. Слова –
божественні. Тремтить орган. Лишень
акорди свіжостворених пісень
під подушкою. Лихо моє, лихо…
Наспівую різдвяній зірці тихо;
хай Греція насниться нам. І Крит.
І Мальта, мабуть. (Вичерпна блакить
очей, але не моря.) Також небо.
І час від часу зірка уві сні
розкидає ледь видимі вогні.
Мільйон вогнів. Візьму її до себе,
де рук тепло і подиху тепло;
а з вулиці загляне через скло
різдвяний ангел. Теплий і білявий,
з волоссям, як духмяні літні трави.
Він прикладе долоні до Різдва
і свіжим снігом сказані слова
і роздуми очистить…Сіре, сиве,
втрачає небо колір чорносливу,
захоплюючись ранком. Тільки я,
забувши про теорію буття,
дивлюсь у бік, де ніч іще жива -
переживаю магію Різдва...

І знову щось не так зробила
І запізнилась на літак, -
Нехай.Давно вже зрозуміла:
Усе не так.
Крапки над і усі безглузді
Розведені мости усі,
І хтось когось навік відпустить,
Я буду крапкою вкінці.
І не врятують землю зливи,
І не за мною те таксі,
Нехай. І він не особливий.
Такий, як всі.

Розпинали нас. Ще казав мій дід,
Як сльоза текла — не здолати вбрід.
Як займався степ од кривавих ран,
А хто жить хотів — за життя вмирав.
Українонька — в солов’ях острог,
Всяк щипа її — мов смачний горох!
Суне голод-мор — аж нутро пече,
Тільки мед пісень по вусах тече.

То стара карга, чи з косою Бог?
Не журися, брат, заведем удвох:
Махно цар, Махно бог
З Гуляйполя — до Полог,
А з Москви до Хранції
Поїдять хай пранці їх!

Черепи в степу, мов курай, несло,
А з хрестів гаї скрізь росли на зло.
То свята земля, то батьківський прах
Нам життя верта на семи вітрах!
Соловейків бить — не знайти стрільця,
Менші куль у них золоті серця.
Марусино, ти пожалій мене.
По вусах тече мед-ім’я хмільне.

По вусах тече — не вертається,
Бог жартує чи насміхається?
Ой, гоп, куме, не журись,
В Махна гроші завелись!
Гроші не друковані —
Копитами ковані.

Ой ти веснонько-чарівниченько,
Принеси ти нам черевиченьки,
Черевички
Із травички,
Шпоришеві, лободові
Черевички завжди нові,
Не тісні, росою шиті,
Їх не можна загубити.
Весно красная!

Ой ти веснонько, ясна панночко,
Принеси ти нам одяганнячко,
Одягання
Із кохання.
У тумани та у хвилі
Одягни ти стани милі,
Роздаруй квітки усюди
Не у руки, а у груди...
Весно красная!

Ой ти веснонько, ой ти сестронько,
Нам відкрий стежки в кожне серденько
І красою,
І сльозою.
Стоголосим щебетанням
Погукай нас на світанні,
Щоб весь вік могли любити,
Щоб не стомлювались жити.
Весно красная!

Ой ти веснонько, вже давно пора,
Вигляда тебе пташка і гора,
І калина,
І дитина.
Розгорни свою хустину
І на ліс, і полонину,
Оживи річки і соки,
Дай пісні й думки високі.
Весно красная!

Твоєму болю — ще рости...
І те, що ти зовеш любов’ю,
Не дотяглось іще й до болю,
Не зна обличчя доброти.

Який квітник! І стільки зваби!
Та я вже знаю щось таке,
Од чого бліднуть буйні фарби.
Ніяковіє все палке.

Твої слова — легкі пушинки,
Як літній дощ, сльозинка ось.
Ти не обманщиця — ти жінка,
Якій втрачать не довелось...

Твоє раптове розуміння
Ще не од жертви і біди.
Не докоряю. Хоч терпіння
І незахищеність — не ти...

Це все згорить. Вогонь просвище.
Якби тоді твій цвіт не вмер!
За квітку з того попелища
Я все б віддав тобі тепер!

А хтось так сивий — аж прозорий —
Мені нашіптує в цю мить:
“Вміщає все прощення море.
Прощати, хлопче, — то любить...”

Народила мене українка,
Захистити крилом не змогла.
І зірвав мене світ, мов пір’їнку,
Із єдиного раю — села.

І пішло: не видрючуйся, хлопче!
Розпинали: селюк! — мов матюк!
Рвали мамині крила на клоччя —
Од братів — до рокованих сук.

Я питав їх: завіщо так смертно
(І худобу не б’ють так) б’єте?
І для чого надумали стерти?
Говорили вичерпно: “За те!”

Я упертий удався, терплячий.
Та і з мене полізло: “Ізволь”.
За роки в мене шкіра воляча,
Не на серці, а серце — мозоль.

І стою я гидотно-байдужий,
Пізнаю голоси усе ті ж:
― Ти забув свої корені, друже!
Ну, давай, поблазнюй нам, потіш!

Не забув я, о люди, нічого.
І як тільки прозрію крізь страх,
Що украв своїх діток у Бога,
Що поставив їм блуд на устах...

І як тільки собі я зізнаюсь...
Втім, що вдію? Вже й діти — чужі.
Я їх так беззавітно кохаю,
Що зучив і до зради, й до лжі...

Щоб вони, не дай боже, ні слова
Про вкраїнські степи й небеса!
Щоб моїх діточок чорнобрових,
Як батьків, не пожерла коса...

Сам віддав, запродав найдорожче.
Мабуть, доля тепер судія.
Де ж та стежечка — слово пророче,
Звідки знак хоч який засія?

Там, у полі, де жайвори дзвінко,
Де гуляйпілець-вітер гуля,
Народила мене українка.
Не признає вже скоро й земля...

Земле моя, це ж до кого звертаюсь ім’ям твоїм?
Може, до рідних, що тут, у тобі назавжди?
Може, до внуків, що вийдуть із тебе просторої,
Мов зі світлиці, у сонці червоному скупані.

Земле моя, не кривлю ні сльозою, ні усміхом.
Ось я — зернина. Посій мене, мною вроди.
Як це прекасно — зустріти тебе ясновиду
Вранці з водою, відбитись в зіницях твоїх!

Вимовчу, викричу, щастям зійду і розпукою.
Хто мене стріне і хто упізнає коли?
Ось вона — хвиля, як доля, до ніг припадає.
Ось вона — пісня — як чаєчка, пада й зліта...

Земле моя із обличчям дитини моєї!
Немає страшнішого — впасти в твоїх очах!
Урвища глибшого в цілому світі не знаю,
Так, як не знаю вищого неба, ніж очі твої...

Шум і тепер мало що значить...
Заснути, не бачити — значить не чути.
Не відчувати, як хтось помирає
В передосіннім морознім світанні.

А ти все говориш про те, що все добре:
Фіранки на вікнах, безлюдно в партері
Та шум і тепер мало що значить,
Хоч б’ються із вітром не замкнені двері.

Шум і тепер мало що значить...
Слова шелестять наче листя осіннє.
Вуха стулити, бо хтось помирає
Весною, і літом, і в передосінні!

Ти наче не чуєш, що падає небо
І вже не потрібно людей та партнерів!
Закінчилась п’єса давно і банально,
Де сенсом єдиним — не замкнені двері.

Шум і тепер мало що значить...
Заснути б, не бачити б, вас „мої рідні”.
Та чую, що знову хтось помирає
На передостанньому з видимих рівнів!

Не замовкай! Бо не буде вже добре!
Фіранки, етери, партери, гетери...
Цей шум і тепер мало що значить:
То ж прошу замкнути прочинені двері...


Нью-Йорк, 2005

Фаза перша – трояндова

Незграбні ружі-блондинки
В сітчастій зелені кіс
Розлука ніби зупинка
Рівно на місяць сліз...

Фаза друга: лілеї, орхідеї...

Як визріло вино його обіймів!
Квіткова гама сплетених долонь
Раптовими візитами сп’яніла
Червненва ніч, гаряча як вогонь...

Фаза третя – тюль(?)панна

Не чужі і не рідні
Не зв’язані навіть образами
Твоя віра ховає надію,
А та – любов
Загартовані часом стіни
Відлунюють фразами
Відкликається дзвоном церковним
Даремність розмов...

*
Вилий всю воду
Нехай зів’януть ілюзії
Навіщо вже мертвим квітам цього дощу
Хай проросте у серці не біль,
А музика
Минулого образи гаснуть...
Постав свічу...

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи...
— Я ж і кажу, ще не час чорнобривці саджати!
— А вчора на розі Бродвея та сорок із чимось
Я погляд зелених примружених куль роздивилась...
І шелест пронизливих сонячних зойків вечірніх,
Що в чорних панчохах вичесують танець останній.

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи...
Тільки одна ж серед них чомусь заблудилась...


— Ти тільки не думай,
Що все в моїм серці забуто...
— Ти знаєш, як важко море руками тримати?..
— На розі печально забутого вчора із чимось —
Раптовий сміх каблуків з переможним — „Завтра!”
Каштаном колючим одтята від пліч — покотилась,
Та й в чорних панчохах вичесує танець останній.

— Ти тільки не думай,
Що все в моїм серці забуто...
Тільки чому я одна серед всіх заблудилась?..


— Татку, мій рідний!
Хай серпень — ніколи, ніколи!..
— Ти ж чуєш, як очі у Римської Пташечки плачуть!
— А вчора на розі Бродвея та сорок із чимось —
Я бачила синє, як неба серпневого горя, очі.
Від розпачу — в крик! Наїжачилась, не зупинилась!
У присмерках чорних, зелених та літньо-останньо-осінніх...

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи!
Тільки ж одна серед них, чомусь заблудилась...


Нью-Йорк, 2005

Плямою білою, маленьким клаптиком, падає, падає за жовту смугу —
Тінь невловима, і в спину дихає важке і гаряче сонце Джуну…
І ще: рудуваті й злинялі плями, що розрослися й дражняться світлом —
Вишнево-багряні вишкірки срібні тугу плетуть фіолетово-синю.

Тут все залишилось, щоб жити без болю,
Тут все залишилось, що мчить у світання,
Тут все залишилось, забуте Тобою,
Не відворотнє. В останнє, в останнє.

І десь за гребенем, чорно-смарагдовим, губиться в складках вечірнього неба
Тінь сторопіла й між плечі репають важкі попелясті крила Хевена…
І ще: на мотузяних дротах гойдається напоєне потом і сміхом місто,
Й на біло-сліпучі розірвані клапті вино розливає Гераклова Геба.

Літо при поясі: чи вже половина? Біла фелука в перловім намисті.
Тінь оступилась не в силі рухати чавунно-важкими налитими крилами.
І ще: рудувато-зелені краплі прилипли навік. І за жовту смугу
Хочеш ступить та
Боїшся спіткнутися
Треба в останнє зібратися з силами!


Нью-Йорк, 2006

Коли осінь тужливо
Останнє намисто зриває,
Коли стомлена злива
Опівночі спати лягає,
Коли ти біля ліжка
Безсило стаєш на коліна,
Коли молишся нишком,
І просиш у Бога терпіння,
Коли зрошені очі
Тривожно блукають по стелі,
Коли тіло тріпоче,
А серце - щодуху об скелі,
Крок зробити у прірву -
Єдина можлива розрада...

То вмирає довіра
В безжалісних пазурах зради.

На мене дивилась крізь млу молода течія,
Боспорського царства Османські штандарти й мундири.
Допоки на небі дотліє остання зоря
Мій шлях пролетить крізь Кекову, Фінікію, Миру.
А час промайне, що не встигне й зотліти стріла,
І жорна часів перестануть гортати потоки.
Невже заметіль степова перекреслить ті кроки,
Коли моя стежка до тебе крізь ніч пролягла.

А опісля без ліку незвичного, і життя
з відчуттями - ти Інший, із Роду Провидця обставин,
і очима глядиш зачарованого дитя
на пустелю і дім, на буття зі світанку гущавин,
а навколо рясною імлою таке забуття,
що “я знову дитя” - триєдине твоє відкриття.

І ще потім удосталь незвичного, і людей,
що гіркою поклажею загородили дороги,
і пройти неможливо без ”римлянин”, “грек”, “іудей”,
і піти неспромога, не кинувши рідні пороги,
і тобі наздогін тільки крики і тупіт коней,
і ти йдеш по воді, наче води висвячують ноги.

А вже потім нічого незвичного, крім: вини
за твоє відособлення від уособлення правил,
від розумників пильних, і осуду сторони,
до якої прийшов, і яку направляв, та не правив;
що тутешнього люду тебе оговорять сини,
мов не їхній, і Бог, по обіцяному їм, злукавив.


2007

Як з хмари лавина сніжна,
як з неба - зима,
ця тиха, ця дика ніжність,
спасіння нема.

Ця ніжність, якої - до згуби...
Ця ніжність - до сліпоти!
Кого ти цілуєш любий,
до кого летиш

очима, чорніш од ворона,
руками - нема ніжніш?
Ця сніжність - морозом кована,
ця ніжність - у серці ніж.

Яблуко світу, домовленість світла і тіні —
зовні червоне й солодке, всередині — кисле.
Десь хробачок у рожевім його павутинні —
плетиві смужок — приємне єднає з корисним.

Що тобі ще?.. Скуштувавши хмільного повітря,
музики східців дощатих і кави гіркої,
тішся шкоринкою тепло-смугастого світу,
кислою м’якоттю в анабіозі покою.

Всю без’язикість свою осягнувши до краю,
всю «напівмовність» проклявши, і з тим онімівши,
тішся приватним огризком незрілого раю,
слухай, як коник липневий наспівує вірші

і шаленіє, бо спогади, як матіоли:
літньої ночі п’янять щогодини сильніше...
Ми ще побачимось, Львове! Ти більше ніколи,
конику, в пісню мотивів сумних не домішуй!

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані,
А я напівпритомний на дивані
Ковтаю пиво з почуттям вини.
Ще мить тому торкався Ваших рук
І потопав у повені волосся,
І сам не вірив - думав, то здалося,
Що в грудях Ваших почастішав стук.
І обпікав шалено серця жар,
Бо Ви - така жадана і зваблива...
Скажіть, чому ж Вам ненависне пиво
І байдуже, чи виграє "Шахтар"?!

Виє вітер;понад містом
Ніч видзвонює намистом
Зір лискучих; як навмисно,
Скреготять дерева віттям,
Наче Вієве лахміття
У казковім лихолітті;
Хтось цікавий до нестями
Заглядає в шиби-ями
Перехрещені; від брами
Ключ загублено; на ганку
Витанцьовують до ранку
Маски-тіні - чорні бранки
Душ оголених; судомить,
Скніє, рве безжально, втоми
Вистеляє килим-спомин
В усамітненому серці;
Мо`останнє, мов на герці,
Стогін-плач осінніх терцій.

Як манускрипт тендітну в’язь мінускул
і почерків тоненьку чорну в’язь,
я збережу у вірші кожен мускул
і кожен пломенистий м’яз.

Я запишу, немов діткливу прозу,
Цей погляд по-гермесівськи леткий
На пограниччі слова і неврозу,
На теплому маргінесі щоки.

Неначе ноти дивної токати,
немов гебрайське алеф або тав,
твоє я тіло хочу записати
дзвінкими інтервалами октав.

У тілі цім краса живе шалена,
і ода пломенисто виника,
як виника тканина гобелена
чи вірші на форзаці словника.

10 червня 2007

Ми підійдемо до брами Іштар –
Там є у мене знайомий вратар –
І, непомітні поснулій сторожі,
Вийдемо геть за міські огорожі.
Скоро вдихнемо повітря солоне...
Прощай, Вавилоне!

Стіни твої не розкажуть про втечу
І про загорнуте в шкуру овечу
Батька її – дукача і владики,
Що не стерпів би моєї мотики, –
Скровлене тіло. Воно вже холоне...
Прощай, Вавилоне.

Може, в Єгипті, а може на Криті
Знайдемо спокій, неславою вкриті.
Вкаже нам ворон на землю незриму,
Так, як показував Утнапіштиму.
Молим: не дміте, густі аквілони!
Прощай, Вавилоне!

Наше страждання, напевно, даремне,
Бо тільки вигадка – щастя наземне...
Хай же нащадок, читаючи глину,
Знайде історію нашого згину
Й скаже: „Кохання – ось клин на долоні –
Було в Вавилоні!”

Дощ іде,
Його кроки в запилених вулицях губляться.
Ти ідеш,
Він до тебе вологими вусами тулиться.
Тільки чується -
Ти босоніж по калюжах розбризкуєш
Свою пісню тому,
Хто завжди над тобою, -
Насвистуєш...

Це ти - Пірей. Вертаючись із мандрів
По океанах весен і ночей,
Вертаючи з хурделиці і Андів,
Кермую на маяк твоїх очей.

В важкі часи життєвих падолистів
Остання пристань вистражданих дум -
твоїх долонь турбота промениста,
Твоєї мови вересневий сум.

Як Богу заманеться одібрати
Твою печаль від вечорів моїх,
Моєму серцю більше не заграти, -
Останні ноти переллються в сніг...

Давня пісня океанських шхун,
Голос часу, поклик Магеллана,—
Моя люта, незагойна рана,
Мрій моїх розбуджений тайфун.

Марево Південного Хреста
Ген над океанським горизонтом —
Як загадка усміху Джоконди,
Як кохання таїна свята.

Тонга, Фіджі, Ява, і Цейлон…
Юний вітер шарпає вітрила.
В кожнім зриві — нездоланна сила,
В кожній назві — мандрівний гормон.

Непорушна радість відкриття:
Вічна зваба пальмових імперій,
Спогади Нептунових містерій,
Екваторіальне забуття…

Повільно лине Турія за обрій,
Настирні чайки крають сизу млу.
Минулися і тиверці, і обри,
Обскубав береги безжальний плуг,

Намертво сперті на бетонні брили,
Стрімнину підперезали мости…
Стриножена ріка втрачає сили,
Джерельний спомин — не перерости.

Печаль, співзвучну спалаху негоди,
З натугою до серця допущу:
Як терпко пахнуть посмутнілі води,
Нанизані на струмені дощу!…

І пригорне старого козака
Земля-праматір у чіпкі обійми,
І стихлий Місяць полотнину вийме,
І зорями заплаче звисока…

Земні й небесні грозові стежки
Героя, що не зрікся Батьківщини,
Благослови, заквітчана калино,—
Благослови врятовані віки.

* * *
Вірші - хвороба. Сохнеш і свербить,
Аж доки не лікуєшся папером.
І незбагненно-хворобливу мить
Не втиснеш в підмет й присудок. У скверах
Згрібають мертве листя. Сивий дим
Маскує місто, пахне молочаєм...
І часу обережної ходи
За буднями уже не помічаєм.
Причина в днях, зачовганих до дір,
А може в нас - зачумлених до виску...
Та наше щастя, що утробний звір
В нас не завжди свою знаходить миску...

* * *
На шпалерах світанок. У пачці остання цигарка.
За вікнами липень гундосить осіннім дощем.
Чи півень співав, чи собака сусідський загавкав...
Звук тоне у часі, що раптом загуснув, мов крем.

Ірік вже не рік, а перебіг води у природі.
І день вже не день, а години законних безсонь.
Живеш, щоб довести, що правило всіх бутербродів -
Згасити в душі той мрійливий юначий вогонь,

Що не обпікає... І мовчки розводиш руками,
І жадібно ловиш щасливу та рідкісну мить...
А десь під вікном все проходять віки за віками,
Співають півні... І собака сусідський не спить...

2003 р.

Ти ховаєш свої стиглі плечі
За дірявим павутинням ночі...
Моє серце калатає наче стоголосий дзвін.
Мої мрії зовсім недоречні,
І я думати про них не хочу,
Цей тваринний незборимий потяг... звідки він?...

Ти не любиш Шонберга і Баха,
В тебе плівка "Лагідного травня",
Але в тебе такі довгі ноги і зваблива талія.
Сьомий клас скінчивсь для тебе крахом
Та історія та дуже давня
І тобі пасує як нікому блузка "made in Italia"

Ти богиня, доки не говориш,
Клеопатра, доки не смієшся...
Мій тваринний погляд хоче лоскотати твій розквітлий бюст.
Ти мій погляд знахабнілий ловиш,
Крадькома за хвилю озирнешся
І мені, напевне, подаруєш дивний вигин своїх вуст...

Пролягла поміж нами холодна пустеля змертвіла,
і слова, що ми кажемо – тільки повітря дрижання.
Нас лякає всесильна безмежність могутнього тіла
океану одвідчного, що називають коханням.

Його хвилі великі врізаються гамірно в серце,
намагаючись камінь розбити. А ми над водою
висимо, перед ними беззахисні. Піною б’ється
почуття у безодні, в якій ми загинемо двоє.

Ми за руки візьмемося і, посміхнувшись востаннє,
зробим крок уперед, нашій долі туманній назустріч,
щоб навік розчинитись в безкраїй стихії кохання...
Станем рибами ми... Ми є вічні... Ми вічні... Ми сущі...

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані...
О, ці таємні ночі на баштані,
Де ми з тобою - молоді та п"яні
Чергуємо любов і кавуни.

Таємний гріх, солодкі, теплі губи...
Тихіше, милий, сторож ще не спить...
Під головою светрика блакить...
Стисни сильніше... Чуєш, як рипить?
Кавун дозрів.
І я дозріла, любий...

Поміж вагітних ягід дикий тан
Двох спраглих тіл, котрі забули втому...
Чекає чоловік.
Піду додому
Удосвіта...
Посічкану солому
Везли з гармана - даленів гарман...

І у моєму місті також
Холодно в серці літа...
Спить на траві бородатий бомж,
Ростуть на асфальті діти.
І у моєму місті в дощі
Червень вино розливає,
Топить у Ворсклі і пише вірші,
Бреше і одяг зриває.
І у моєму місті, повір,
Більшість тремтить од болю,
Липень цинічний, і хтось, наче звір
Щойно утратив волю...
І у моєму місті завжди
Пахне чужим коханням,
Мертвим: "пока, ти - туди, я - сюди",
Звичним розчаруванням.
І під балконом моїм уночі
Не серенади співаються, -
А жалюгідні брудні алкаші
Мочаться і матюкаються...
Серпень згадає знайоме ім*я,
Тихо заплаче з горя.
І у моєму місті не я
Їду з тобою до моря.

Цей дощ упертий хоче змити нас,
І грім гуркоче – наче контрабас.
А дощ січе об шпички парасоль,
Співає блюз in соль.

Я звик гуляти Львовом під дощем
І чути в дзвонах – серця тихий щем.
Не лізе більше пиво в пуза мі-бемоль -
Співаю блюз in соль.

Холоне кава в кнайпі на столі
І леви тануть в дощовій імлі.
Шеф-кухар кинув смажити брізоль -
Смачніший блюз in соль.

В калюжах видно, що мені вже час
Іти додому, та у серці джаз.
Ходімо в дощ, не треба парасоль,
Співаймо блюз in соль.