Візьми на пам’ять сніг – єдину прохолоду.
Бо я Тебе теплом сьогодні огорну.
Це зустріч двох світів. І перші цифри коду
проступлять крізь папір. Відкриють Таїну.

Про Тебе знаю все, що Ти дозволив знати.
Сплетіння чистих слів. Молитва. Оберіг.
Відпущення гріхів... Маленькі клапті вати
злітають із небес...Візьми на пам’ять сніг...

8 січня”07

Я – мовчання Твоє... Бо слова невагомі...І з них
не залишиш на пам’ять відлуння, що потім зітреться...
Ти – бажання моє бути тільки з Тобою... як вдих
і як видих... як кисень...як Небо над нами...як серце...
Всі слова проминають і тануть, мов свічка в руках.
Я – мовчання Твоє, що освячене тишею Свята.
Зміст у поглядах. Він у долонях Твоїх...і зірках...
Він – у всьому Тобі...І в бажанні Тебе обійняти.

7 січня”07

Пізній вечір.
Затіяна гра у слова.
Білий аркуш біліє
біліш, ніж спочатку.
Рідна мова жива! Рідна мова жива!
А мовчання вирізьблює мовчки печатку.

Шлях угору згубивсь
на високій горі,
де сніги ще біліші, ніж аркушик білий.
Пересвисти вітрів,
переплески морів,
картярів пересмики сумні і несмілі,

Вже проклюнулась північ. А слово з пера
не злітає нікуди. Сидить, як папуга…
На хера та висока
стоїть ой гора.
На хера ой ще вища
та друга…

2000

Кіт на глині.
Очі сині.
Жменя кігтів у руці…
Золотим мішком —
не клином —
відлітають горобці.

Недалеко. Не останні.
Відлітають,
але ні.
Сіль клювати на лимані,
пил купати на стерні.

Тут на зоні був Овідій —
зек на прізвисько Назон…
Між медей, медуз і мідій —
молодий масон
Ясон.

Заколотник. Злодій, може.
Раб руна і пан погонь.
Темний,
мов таємна ложа, —
поміж хвиль
його
"Арго".

Хтось іще бував, напевне,
умирав чи відлітав, —
в берег білий,
в шерех темний
тобто втоптував літа.

Ну, а нам це все…
І потім
поміж пальців —
і дай Бог…
Наш лиман лежить Потопом
з чорним човником для двох.

2000

Вітер відкотиться каменем чи кураєм,
чорним лиманом
сповзе, вигинаючись, хвиля.
У бур'янах заспіває, присипана пилом,
польна сирена, убита натільним ножем.

Не самоти, а відсутности душ і людей
прагне душа
під турецьким понищеним муром.
Дні приосінні гортати, як лисячі шкури, —
власне, остання з останніх посутніх ідей.

Попри усе — не вдається. На крок і на крик
друзів багато. Це південь. Базар, наче спосіб
жити.
…Зміняти останню цигарку на осінь —
це дуже просто, але так ніхто і не зміг.

Тільки б зуміти. І тільки б зуміти навік.
…В тиші, якій ні вінця, ні кінця, ні закону, —
тишу впіймати,
і тиша заб'ється в долонях,
наче у мідному дзвоні кривавий язик.

2000

Вийти — ходити. Ввійти — і ходити знов.
Думати щось
або думку гадати — краще.
Власне, історія — вмочєння корогов
в кров посполитих
на землях, від смерти пропащих.

Отже, на тлі історичному — осінь така ж.
Листя в темницях гілок виколисує масову втечу.
Дощик осінній —
не днесь, і не ввесь, і не даждь.
І течією потоку — тече голова Предтечі.

Тільки відчую, можливо, а зрозуміти — зась…
Хай зрозуміють розумні, що все розуміють люто:
Тільки в селі, у мороці вступить собачий князь,
тільки при склі, у Моринцях
нікому буде почути.

2000

І кликав Мойсей до Господа, кажучи:
"Що я вчиню цьому народові?
Ще трохи, — і вони вкаменують мене".

Ще трохи, — й вони вкаменують мене.
Пісок насипали руками
  віками.

Ні птиця не перелетить, ані камінь,
ні амен,
  що губи мені розітне,

Лиш марево звір заблукалий жене,
і тихо ковза на мій ніж празниковий
ненависть, яка — не зі зла,
а з любови.
Ще трохи, — й вони вкаменують мене.

Якби мені очі, і слово дурне,
й знання про дорогу — заліплені воском…
Ці люде, вони не від Бога —
від Босха.
Ще трохи, — й вони вкаменують мене.

Ще трохи, — й вони вкаменують мене…
І дійдуть — не перші, так треті — крізь темінь…
І вітер з пустелі
в селі Віфлеємі
порожніми яслами тихо гойдне.

2000

Отче наш,
осінній сад…

Повні золотим насінням
сині стільники осині.
Реr spem spero astra ad.

Тільки чорний виноград
упаде на білу шию.
Люба, все туман укриє —
двоє урвищ, троє хат.

Час летить. Він під і над —
довга безнадійна линва.
І кленове листя — клином,
мореходом на Синдбад.

Три змії із моря вряд —
на три камені над морем.
Хтось один співає хором.
Шия. Чорний виноград.

2000

-Ти не проти, якщо я підсяду?
Це звичайна кав’ярня у Львові.
Я ховаю оголену правду,
Що до зустрічі з ним не готова.

-Поговоримо, вип’ємо кави…
Він улесливо дивиться в очі.
Він забув, як заради забави
Розчавив мої мрії дівочі.

-Ти змінилася – годі й казати.
Компліменти такі недолугі.
Я не буду шукати розплати.
Він для мене залишиться другом.

-Ти мовчиш… Ну, пробач за минуле.
Пізно й смішно про це говорити.
Я давно все безслідно забула.
І майбутнім навчилася жити.
18.11.06

Перейшла недоступну межу
Крізь туман нафарбованих вій.
Я ніколи тобі не скажу
“Мій”.

У глибокому рові брехні
Хай потонуть любові хребти.
Тільки так необхіден мені
Ти.

І за будь-яку грішну ціну
Я куплю зацілований час.
Щоб ця мить пробудила весну
В нас.
14.03.05.

Ти не спиш?
Так хотілось почути
Рідний голос і добрі новини.
Розкажи про мою Україну,
Як живуть наші сестри й брати.

Ти вже спиш…
Навіть зорі тут інші.
Довша ніч у сріблястій оправі.
І світанки такі величаві.
А у нас – пам’ятаєш? – прості.

Ти не спи –
Заспівай мені пісню.
Колискову, як мама навчила.
Я так пізно, на жаль, зрозуміла,
Що лиш вдома дійду до мети.
11.11.06

Розгулявся, розприндився вітер:
Свище в лузі, в діброві гуде,
Голі кленів розгойдує віти,
По стежках гонить листя руде.

Сонце зблисне й заплакані витре
Небо й даль, знов поля осяйне.
Щем надії верни мені, вітре!
Обвівай, заціловуй мене!

Обтрусила давно дичку-грушу
Листопаду пора золота.
Як втішає й наснажує душу
Невгамовність твоя молода!

І хоч серце так втомлено б'ється --
Полягли, не цвітуть вереси --
Та все стерпить воно й ще діждеться
І любові, й весни, і краси.
11.11.1998

Синь. Полудень. І більшої не треба
Любові й ніжності, як зараз у мені.
Самотній ключ завмер в безодні неба;
Гортанний поклик тане вдалині.

То журавлі в прощальному польоті
Востаннє рідні згадують поля.
Стоять гаї в осінній позолоті;
Багряне листя землю устеля.

Глянь, горобини кетяги -- як близько --
Горять червоно, ну а далі -- ген --
Немов свічки, у полум'ї берізки;
В калин багатті як палає клен!

Із забуття блаженно й щемно зринуть
Ті дні далекі, юні й осяйні...
Немов хмаринки, в сині далі линуть
Осінні думи і осінні сни.

Хай лиш на мить ці золоті обнови
І завтра день розплачеться дощем --
Не відгорить в душі вогонь любові,
Не відпалає серця ніжний щем.
8.10.1998

Пробачити зуроч, пірнати світанням
в забілений ранок знеболеним «ти».
Запізно міняти слова із гортані,
усе — роздягаєшся — крок до води.
Не ранишся, поруч — улесливий муркіт
витримує паузу — логіка гри.
Налитий бокал так і проситься в руку,
з неправди у правду вертається гріх.
Живеш і дивуєшся — глибша коріння
і тягнеться зелень націлених віть.
Падіння плода — тайна суто осіння,
щось пізно міняти.
Зірвався?..
Лети...

Повії не бавляться в бабине літо,
і вулиці голос — згасаючий спокій.
По тілу сузір’я — прабатьківські міти,
я п’ю власну слабкість — риторику кроків.
Цикаду почую чи стрекіт напруги.
Шукати хто крайній?
Та краще — по чарці.
Поет не п’яніє, він вип’є по другій,
ніч раною буде, у рані — п’ять пальців,
такі недовірливі, як фарисеї.
Цілунки уявні у щоки і скроні
чекають пришестя у грішні оселі...
Свідомо і довго, терпляче і сонно...

Вже розлучить мелодію не в змозі
Й серця, що б'ються з нею в унісон.
Не залишай в скорботі і тривозі,
О музико! Бери мене в полон!

Із забуття, мов з вирію лелеки,
Вертаються дитинства мрійні сни;
Таким бентежним і таким далеким
Війнуло в душу подихом весни.

О як хвилюють ці чарівні звуки!
Як щем і ніжність в грудях нароста!
В цілунку так після тортур розлуки
Закоханих зливаються уста.

Бринить в акордів тихому тремтінні
Те, що не здатні виразить слова;
І серце, мов у вільному падінні,
То завмира, то знову ожива.

Хай знаю я: це щастя і блаженство --
Всього лиш мить, що спалахом майне, --
Благаю знов: даруй своє шаленство,
О музико! Не покидай мене!
8.04.1998

І вже навіть не крок, а півкроку...
І вже навіть слова недоречні.
Ми у центрі святого потоку
обігріті, щасливі, безпечні.
Ця довіра не знає кордону.
Забуваю про маски і втечі.
Теплий промінь пройшов крізь ікону.
І тоді опустився на плечі.

...БЛАГОСЛОВЕННЯ...

4 січня” 07

У краплі молодій - прозорість океану,
І хвиль дев’ятий вал - на енній широті.
Я збережу тебе, красиву й окаянну,
Аби горіли нам ті хвилі золоті.
Волоссям доторкнусь, і окроплю росою
Ту квітку із твого весняного вінка.
І нам заплаче Бог весняною грозою,
Й до тебе потече моя гірська ріка.
І гряне чорна ніч, а я шукаю світла,
Коли ввійду в твій сад, коли ввійду в твій дім.
У краплі золотій для мене ти розквітла
На хмарних островах у платтячку легкім.

Ти не можеш летіти. І навіть не можеш пливти.
Цей тягар тягне вниз і до болю нагадує зраду.
Ти – маленький солдат на великому тлі суєти.
Ще війна непочата. І ще не відомо, заради
чого (кого) усе це. І хто скерував ці думки.
Випробовує Небо реакцію душ на байдужість.
На вологій щоці залишається слід від руки.
І Тобі обирати, що варте в житті, що не дуже...
Кожен злам, по ідеї, це крок не назад, а вперед.
Кожен біль – подарунок. (Не мусиш мене розуміти).
Вибір – Твій. Це життя віддає Тобі все, що бере.
Навіть більше... Приймай! Тільки не відвертайся від Світу...

4 січня”07

І що з того, що я там був.
Було давно, усе забув.
Не пам’ятаю днів і дат,
і рік узятих впоперек.

(Я той, невпізнаний солдат.
Той рядовий. Той імярек.
Я - просто кулі недоліт.
Я лід січневий у крові.
Я міцно впаяний в той лід -
я в нім, як мушка в бурштині.)

Та що з того, що я там був.
Я все одбув. Я все забув.
Не пам’ятаю днів, ночей.
Не можу пригадати назв.

(Я тупіт загнаних коней.
Я хриплий на бігу наказ.
Я миті недожиті дня.
Я бій на дальнім рубежі.
Я Вічного Вогню биття
і вогник гільзи в бліндажі.)

Та що з того, що я там був,
в тім «бути чи не бути» злім.
Я все те майже позабув.
Я хочу все забути. Ні,
не я воюю на війні -
вона воює у мені.
І Вічного Вогню Лиття
в моїх очах тремтить щодня.

(І вже не вивести мене
з війни тієї, тих снігів.
Вже не одужати мені
від тих у роки вмерзлих снів.
І з тойністю, зими й землі,
моїх не розлучити днів.
До тих снігів, де вже моїх
не розрізнити вам слідів.)

Та що з того, що я там був!..

Ті сніги, що мене закидали тобою
на початку весни, ті казкові сніги,
над минулим припалі пухкою вагою,
до пожеж і руїн, ці сніги - навкруги.

Я бреду через них нетвердою ходою,
і не знаю, де слід залишити ноги,
і, як стерті судини, щемлять рятівною
і бентежною злістю старі береги.

Межи них течія в латах криги по обрій -
не найкраще, але до пуття доведе,
до притулку в місцині, хоча і недобрій,
та тобою не вкриє де, не замете.

Отака чортівня! З чого і вибирати? -
ні сніги не пройти, ні ховатись від них!
В цих північних широтах себе покохати
просто змушує погляд очей чарівних!

Та я буду іти крізь хурделиці далі,
і чаклуй скільки хочеш - нестачі знести
значно легше, аніж прохолодності кралі,
від якої, хоч голим, тепліше піти.

Але ця глибина, що звалилася з неба
і дороги мої замітає, мете! -
може доля мене намовляє - не треба,
не біжи, не зникай, я кохаю тебе?


2005

Що не так? Чи сюди не звертають з доріг?
На вустах матюки, під обличчями - сміх.
Я би далі промчав - у спокійнішу ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

- За притулок, господарю, дам дві ціни.
А одежі брудні, бо вертаю з війни,
де не те щоби виграв, але й не програв...
Дивні очі у тебе - вогнями заграв.

- Ще вина! Й вороному досипте вівса...
А обличчя навкруг, як нічні небеса.
Навіть хміль не бере! Чи й видіння дурні,
мила панно, ви начарували мені?

Чи пояснення інші загадці простій -
як любив я без відповіді, без надій?..
А розмови навкруг про мороку з людьми,
і зітхання липкі й ворушіння пітьми.

І господар глядить, як рибак на улов,
багрянить рукава винна пляма, чи кров.
Задрімав я в теплі, у щемкій далині,
та пробудження стало дарунком мені.

Ніж так близько, і інші - у помах руки.
Кінь іржав, попереджуючи, це вовки.
Знову брате рятуєш! Напевно для краль!
І в долоні заграла гартована сталь!

І кричав я, рубаючи морди криві:
- Мила панно, ви на-ча-ру-вали мені?!
І хрипів, під тілами згинаючись, їй -
що любив і без відповіді і надій...

Не засуджую – не кохала і все,
і до гриви схиляю, все нижче, лице.
І пливу над снігами, і серцю не жаль
в рідну твердь віддавати багряний кришталь.

2004 - 2024

Сам на сам з недолі недожатим лихом
зимньою порою я додому їхав.
А мело, кружило, застилало очі -
вороний мій дивом не зірвався з кручі.

Забілило хащу і замовклу річку,
завернуло обрій у дороги стрічку,
затягло снігами, як зчорніле листя -
там, де марив вами, панно з середмістя.

Ну ж бо, милий друже, дійдемо до дому,
обіцяю - кращу дам тобі попону,
полум’я нестачі згасимо у грудях
і духмяним сіном, і вином по людях.

Буде ще нагода нам пораювати,
милих і звабливих ласками вкривати.
Але поки вуса покриває іній,
і змикає вечір погляд темно-синій.

Заблукали, змерзли, - надамо ж бо стрáху
подорожнім, дай-но, вийдемо до шля́ху!
Бо й на полі бою не утратив хист я
не губитись в світі, панно з середмістя!

Ех! так просто мерзти - не мої забави!
Чи замало честі стрітися з вовками?
Не лякайся, друже, не пряди вухами,
найстрашніше – зрада, пустка за плечами.

А у нас надійні за плечима друзі.
Та не зупиняймось на лихій дорозі.
Знайдемо і серце, що не заморозить.
І заночувати - нам копиці досить.

Та невже це вітер без упину виє,
нагортає тіні, люто бовваніє,
ки́дається хижо з темного узлісся...
Чи побачусь з вами, панно з середмістя!


2004

Не тривож мене, друже i брате,
не тривож, бо щось серце болить.
Час прийшов, час прийшов помирати,
дай побути самому в цю мить.

Так живемо - неначе ми вiчнi,
нецiкаво i брудно живем.
Душi нашi порочнi, калiчнi -
що з собою у Вiчнiсть вiзьмем?

Кожен день - то чарiвна прикраса,
день пройшов - i нема вороття.
Кожен день - нова tabula rasa
День життя!
день життя?
день життя...

Мiй товаришу, хто ми з тобою?
Що для Всесвiту нашi життя?
Дай же серцю покою й спокою
в день останнiй мойого буття.

Ось i все - я iду зустрiчатись
з усiма, хто до мене помер...
Ось i все... Я iду... час прощатись -
ти без мене живи вiдтепер.

Напруженість важливих запитань
Турбують нашу совість день за днем,
Як мрії відділити від бажань,
А труднощі від мороку проблем.

Життя проходить наче в боротьбі,
Проблем невтомна влада додає
І вже дає антихристів тобі,
Як праведне досягнення своє.

Пятнадцять років йдемо в нікуди,
Заковані в кайдани обіцянь,
А скільки нам пройти ще без біди
Якщо не розв’язати тих питань?

Завтра уже пізнаєш розкіш жовтого саду...
Сто горобців зненацька випурхне із засади,
Соняшник випадково зронить важку корону,
Кілька опудал видадуть лінію оборони,
Щойно гарбуз-полковник ворогу в очі гляне.
Стануть на варту строгу витязі картопляні.
Осінь підступить тихо. Військо не за горами...
Висохне огудиння, схиблять і генерали,
Морква чуби підніме, виструнчить здібну роту,
Перерахують кози трав наливну піхоту.
Враз - причаїться гичка. Роги кози у штабі!
Хтось перегриз капусту... І в далину пошкрябав.

У цьому театрі клоновані душі і лиця,
Колючі піски і вітер з печаттю злості.
Полинь ще гірчить і хочеться крові напитись
Тому, хто жадав лишень обглодати кості...
Смичок обірвався. А публіці - знову видовищ.
В сучасному Римі натовп жадає помсти.
Влаштовуєш лови, та звіра в людині - не зловиш.
Дарма, що є досвід. Це тільки у лісі просто.
Шукаєш причини, а мудрість - у ветхій скрині.
Вбери обладунки. І сили мабуть додасться.
Ідеш на війну. Там дівчина-воїн нині
У телеекрані звіра впізнала пащу.

Поділ часу секундно на „до” і „опісля” між вистрілом –
Поділ виміру плину любові в житті і за смерті.
Лише мить, за якою питання, мов кулею, визріло:
Що позаду? Що зараз? Куди з’адресують в конверті?

Де гулятиме ніч, як не нашими, любий, розмовами?
Як народиться день без мого у тобі позіхання?
Чи всміхнешся хоч раз, поцілунком моїм не підкований,
Якщо випаде жереб мені усміхнутись востаннє?..

Так стояла задумано-зболено жінка розхристана –
Я ТВОЯ і обернена - Я ВЖЕ НАВІК НЕ З ТОБОЮ –
Обиралось: кому залишитись живою на пристані
Твого серця, а хто позбирає собою набої.

Ти вагався тривожно. Курок же молився на дотики.
А комаха у око, знущаючись, врізалась гостро...
І любов із струнокої висотно-захмарної готики
Облетіла... Нараз Я ТВОЯ загорнулась у постріл...

Біль нахлинув? От бачиш, коханий, це гра випадковостей.
Ти вагався так довго, що долі не стало терпіння.
Ти злякався любити – а час розсудив все по-совісті:
Мить вагання настигла хвилина збирати каміння.

Я в’язатиму светр зеленавих, як рай, кольорів,
Чорний кіт буде спати, згорнувшись на твоїх колінах,
І летітиме сніг через плетиво пряжі і снів,
Щоб пройшовши крізь тіло, розтанути в серці каміна.

Це камінне мовчання печально-повчальне, як грек
Стародавній. Задавнені сварки шкребуть на горищі,
Ми поставим ялинку до стелі, нічний ім’ярек,
А від того і стеля, і ми станем крапельку вищі.

Віща ніч – наче човник. Довічне шукання Ітак,
І ялинка – як щогла. І тепла зимова розмова,
Де лежатиму голо між тілом і снігом – навзнак,
І поротиму светр, аби вранці плести його знову.

І вже не диво – а просто димно.
І вже не сльози, а спертий біль.
Не серця протяг, а вітер зимний.
Не ангел синій, а сіра міль.

Червоні плями на скатертині,
Бажання крику і холод рук.
Ніхто не винен, ніхто не винен,
Що плаче в кухні маленький Мук.

Солений півник. Розбита чашка.
Смішна ялинка дитячих мрій.
І новорічна допита казка.
І поруч в ліжку – вже хтось не мій.

Я втрачаю тебе - поволі, неминуче, невідворотно,
ти відсутня, завжди відсутня, біля мене порожній простір.
Притягання мого замало, чоловічої спраги, волі?
Замість тебе майбутня з грудня заглядає у груди, в отвір,

задля тебе пробитий. Осінь. Хижі погляди інших, мушу
відчувати твої долоні, бо інакше впадаю в кому.
Я тебе, імовірно, прошу... Виглядає, що так - без спрощень,
але прошу - хмарин ходою, і все ближчим відлунням грому.

Так губитись: солодким болем одчайдушного оніміння -
на одне тільки, мила, схоже, на одне... ти мене пробачиш...
Але осінь - у самовбивстві все закінчити чистим полем,
далі тільки зимова стужа, при якій навіть не заплачеш.

Вбравши сльози, як лід холодні -
що ніколи не відпустити -
я втрачаю тебе сьогодні,
наче далі не варто жити.

2003

ця туга – як тога
мій брате мій бруте
забута тривога –
метеликом в горлі
вітрильник канапи
причалив у грудні
до берега буднів
...ми нині – в бемолі...
все буде як завше -
а отже – холерно.
ми станемо старші
на кілька ілюзій
ножем межи плечі -
ця тиша сталева
нам сняться дерева
ми начебто друзі
годинник захриплий
від сну і застуди
відлічує рипко
хвилини до втоми
пробач мене брате
я більше не буду
убий мене бруте
й ходімо додому

Холодний дотик змія і води...
Солодкий присмак стертої помади...
У цьому листопаді, моє ладо,
закурить ладан всі твої сліди...

У тих садах, де відспівали нас,
так перегіркло, Господи, і віщо...
...і вітер свище у порожніх свищах
на попелищах змовчаних образ...

... а тоді примарились лілеї,
сяєво зволожених лілей.
По дзюрчанню залишався глей
пагорбів, де зéла Галілеї
по ранковій пáзолоті, мла
коло джерела зникала, коло
диму, пéрсті, папороті, кволо
три воли плуганились, мала
горлиця витуркувала, вітер
тихо поза пагорбами тлів
там, де ще не вимовлено слів,
там, де ще не виписано літер,
там, де ще не гострено списи,
там, де ще безодні не розверсті,
там, де ні сльозиночки у пéрсті.
Онде вже відлунює: „Спаси!”

26 березня – 9 липня 2006 р., Київ

Вірш читає М.Фішбейн (2.0 mb)

Досі смакує скоринка черства,
Досі лежить недосяжна верства,
Ондечки нота – одна, неповторна,
Поміж дерев помирає валторна,
Ондечки леготи, сон божества,
Тепла жорства і кульбабовий рай,
Грай же, валторно, воскресни і грай,
Станьмо до раннього раю на чати
І почнемо, як хотіли почати –
Лагідно й тихо почати на „драй” –
Де за деревами, поміж зелá,
Ондечки нам не обіцяно зла,
Ондечки ще не поплутано дати,
Ондечки ще не судилося ждати
Зимної мли, де холодна зола.

2005, Київ

Чи приверзеться, чи то примикититься:
Трощена цямрина, брижі при дні,
Перського безу зволожена китиця
Світиться в листі, три снива, три дні
Млисті, три проливні млисті, три пломені
Горнього присмерку млисті, коли
Вдосвіта сниться порожнє кубло мені,
Трощена цямрина, грудка золи,
З-поза криниці нечутно проїхала
Трощена хура, в досвітнім бузку
Мерхне обличчя. Навпомацки віхола,
Хвища по душу мою боязку.

падаю - падаю - падаю -
вільне самотнє падіння
як куля із рук жонглера
я падаю у провидіння;
віщими снами котиться
з годинника сота година:
із тіла твого світи усі,
із тіла простолюдина;
життя динамічно виконує
із нами незвичні трюки
я падаю, падаю, падаю -
піймай - простягни ж бо руку!
розгойдується мотузка
незграбний самотній погляд
сюжет заскладний - кульмінація
...я падаю...поряд...поряд...

...люби цей дощ,
це місто,
цих людей.
Люби цю тишу,
оці хмари,
це повітря,
що як вогонь пекельний,
гостре вістя -
тебе розбуджують.
Люби цей день,
ці сльози,
цю блакить.
Люби моменти ці,
оці холодні пальці,
що як напій міцний
в прозорій склянці -
уяву збуджують.
Люби романтику,
самотність
і цю ніч...

(розмова із собою
віч-на-віч)

...люби це місто,
день цей,
цих людей,
самотність їх...

(вершина - апогей)

Цей сніг старий, немов єврейський Бог -
Холодний, мовчазний і невситимий…
В останню ніч завиємо удвох,
Мій ніжний вовче з сірими очима

Дуетом смертників… З ким ще отак утнеш -
Судомно, сніжно, синьо, що є сили?
По кабельному Місяця - the best -
Як Каїн садить Авеля на вила.

Над нами - сосни, вплетені в панно,
І ми тілами сплетені під ними…
Мого причастя золоте вино,
Моє кохання, мій Єрусалиме…

Ну притулись міцніше, Провідник,
Від Мудрості вагітне моє лоно...
Чому такий солодкий твій язик?
Чому така сльоза моя солона?

Разом по тих роках, як по гріхах,
Де з неба манна чи омана крише…
Ти правду вчив - найгірше в світі - страх…
Не бійся, вовче, я тебе не лишу…

На ніжних дитинних руках
Спокійно вмостилося літо.
Їжак на шпичастих голках
Втікає подалі від світу.
Клубочком згортається дим,
Бо серпень рихтує портфелі
І хтось школярем золотим
Штовхає життя каруселі.
В них прадід, і тато, і дід...
І бабця хустиною світить.
По мамі впізнаю весь рід,
Спитаю, де ділося літо.

Розшарований вечір на кількість хвилин...
Просипається в зошит з позначкою “вчора”.
Намалює пастелі поміж ліхтарів і вітрин.
Нетривкими штрихами розмитої штори
Небо падає снігом, та тане за мить до землі.
А на ранок про нього ніхто вже не взнає.
Майже приспана ніч у срібно-холодній імлі
Наче диво притихле по сходах додолу ступає.

Бруківка сіра. І дерева – в тон.
Маленький Янгол снігу запізнився.
Від Міста, що заковане в бетон
за кілька днів у часі зупинився.
А Місту вже бракує сновидінь.
(Зима без снігу схожа на безсоння.)
Літописи минулих поколінь
вже третю ніч стоять на підвіконні.
Годинник заповільнює свій хід.
Маленький Янгол дивиться у вічі.
Повільно починається політ …
і перший сніг - сльозою на обличчі…

27 грудня”06

Плакала вона… натомлену спину
День ховав за дахами дач.
А я з усіх фраз памятаю єдину:
- Годі, не плач.

Годі, не плач? Як це дико, їй-богу!
Ой як мертве усе в словах!
Взяти б серце своє – й об підлогу!
- Ах!

Скрикнула б раптом. В одну хвилину
Бачила б версти моїх шляхів…
Горбив день натомлену спину
Над горбами дахів.

Не полонез. Ні жидів, ні поляків
Поле не знає. Це поле не макове.
Полум’я... Поле... Примарилось, Якове?
Це з-поза попелу: ”Якове... Яків...”
Там, поза полем, барлоги ведмежі,
Там, поза полум’ям, олово, олово,
Грай, моя скрипонько, сни, моя голово,
Попелом, полем, перейдено межі,
Скрипонька ляже в хустину картату,
Не полонез, не примарилось, Якове,
Олово, олово, поле не макове,
Якове... Яків...Татусеньку... Тату...

1 – 2 серпня 2004, Київ

... пошепки: „Димовища, сірчані
Пломені од мене одведи,
Онде, Отче, пагорби в сюрчанні
Поночі дісталися води,
Онде сон сумирного ягняти,
Голубина злагода, зело,
Кубла і оливини, обняти
Все, що є, що житиме й жило,
Леготи злетіли”. Не займало.
Не було. Не снилося. Сюди –
Онде, Отче, – явлено замало.
Онде, Отче, ондечки. Суди.

17 – 20 березня 2004 р., Київ

... ще невтаємничені... ще ниці...
У прачорній пíтьмі прастоліть
білу прохолоду плащаниці
змученому тілу простеліть.
О, ранкові душі – о, блавати!
Чорний виднокрай заголубів.
Миро зливи буде обливати
в золотім серпанку голубів,
золота ранкова паляниця
за пралісом сходитиме, ось
те, що нам у снах довіку сниться,
те, що нам серпанками взялось,
у блакиті легшатиме тіло,
білино, пір’їночко, війни
понад тим, що відпалахкотіло,
у прийдешнє сяйво Таїни.

6 – 7 серпня 2005 р., Крим

Коли осатанілі зави й зами
Задихано посунуть на пором,
Він житиме папером і пером
Там, де пором заповнено возами.

Він, відданий паперу і перу,
Помітить на поромі три бідони,
Затерту репродукцію „Мадонни”
Й малюнки з краєвидами Перу.

Подумає: „Не переймаюсь тим я,
Що гарбузи – мов купа черепів,
Що повний віз чи плакав, чи рипів,
Коли спекота пропікала тім’я”.

І навіть не торкнувшися пера,
Він вимовить і сам себе послуха:
„Тамтого року тут була посуха.
Та й нині тут посушлива пора”.


Святвечір 2004 року, Київ

Маленька ніч – поміститься в руці.
На небо сходить Місяця величність.
...Залишиш поцілунок на щоці,
і потім ще на крок приблизиш Вічність.
А далі – невагомість без цензур.
Ніхто не вкаже, скільки в небі місця
і скільки ще виносити тортур,
щоб з висоти не падати, як листя...
Маленька ніч... Вона – за оберіг.
Таке буває раз на сотню років.
Зима у решеті гойдає сніг,
щоб потім він озвучив наші кроки.

25 грудня”06

Хвища вгорнула повісмо бараків,
Там, поза хвищею, жевріє Краків,
Грай, моя скрипонько, скрипонько, грай,
Там, поза Краковом, тиха Равенна,
Зграя вовків стрибоне на рамена,
Онде пантрує ще тисяча зграй.
Знову повіяло кров’ю від Ками,
Знову від Ками відгонить вовками,
Що ні про нього не знали, ні про
Це закривавлене шмаття білизни,
Ні про його незагоєні близни,
Ні про його незагойний Дніпро.

13 січня 2004 року, Київ

Усі марноти, всю мороку
забувши там, де пилюга
це кара горлу, кара оку,
побачу Діву карооку,
ту, що вклоняється Пророку,
ту, що до ніг Йому ляга
того незгаданого року,
побачу юрмище, нівроку,
(в досвітній пíтьмі повно зграй),
воно іде поволі з краю
(а я отам, я онде, скраю),
де мла ховає горню зграю,
де ні джерел, ні водограю,
де спрага (онде я згораю),
заграй, кінóре мій, заграй
там, де одвіку і донині
я йду, заграй мені, аби
ранкові роси на гудинні,
гроза і зéла в літній днині,
Ріка... і Схили... й теплі дині... –
з-поза блакитної габи.

17 – 18 січня 2005 року, Київ
____________________________________

Кінóр – найдавніший арфоподібний музичний інструмент
(„Арфа Давидова”).