Молода і бентежна
Україно моя,
Якщо ти незалежна,
незалежний і я.
Хоче «Слава!» гукнути
мій розтерзаний рот,
але знов ліліпути
обкрадають народ.
…………………..
Жити гірше і гірше,
а вкраїнську могуть
перетворено в біржу,
де народ продають.
Мій народе забитий,
до яких іще пір
весь твій гонор
завитий
в туалетний папір?
Дух партійний і сморід
в кожну хату заліз.
По-австрійськи говорить
із руснаками ліс.
…………………
Припиню неодмінно
я цю шулерську гру.
І тому, Україно,
я не скоро умру.
Я не маю заміни,
я – не грізна гроза,
я не зброя Вкраїни,
я – вкраїнська сльоза.
…………………
Я імперську руїну,
наче гріх свій, ношу,
Та синам Україну
назавжди залишу.


«Екзиль», 2007, №4

Цілий день пісяли янголята
Разом з твоїми образливими есемесами
В котрих – обвинувачуєш у зраді вітчизні
Говорячи – Батьківщина в тобі повністю розчарувалась

Раніше за такого повідомлення
Біг в нічне місто
Мене супроводжували повішені лампочки ліхтарів
Душі старих кущів і дерев
Дбайливими руками будівельників викорчуваних
Я не дивися під ноги
І спотикався
Об труп арматури
І падав
Але не розбивав голову не вилітали мізки на бруківку зуби не ламалися
Не набивався рот багнюкою
Тоді ти цього хотіла
Сідав в перший ліпший тролейбус
Забуваючи що туди не їздять інваліди транспорту
Груди ламало
Печінка передчувала небезпеку
Як і зараз

Тепер – Інтернет кава звичайно ця чортова література
Останні спалені до попелу будинки сумнівів
Дістало

Сечовий міхур небесних підлітків спорожнився
Тепер черга їхнього шлунку

Сонет забити у підошву неба,
навхрест плести шнурівкою комети
крізь чорні діри сонячинй молебень
та розходити всесвіту штиблети.

Несуть, цвіркочуть сходи до ґазебо*,
де смерті янголи на парапетах.
Вудки позакидалися на тебе,
у кожному відрі хлюпоче гетто.

Ледь вище – дах із тих, кому дісталось...
як не по повному, то по заслугах.
А на чубку керує вітром флюгер.

Роздув новини, трохи ясно стало
на кого тінь впаде. Не видно пругу,
кисневий голод, зі словами – туго.

19 Червня 2009

*ґазебо - це бельведер

Здавалося б, все давно сказано,
«Люблю» вже лунало не раз…
Та знову відвертими фразами
Шліфую коштовний алмаз…

В оправі зі світла і золота
Несу його бережно Вам,
Від серця любовно відколотий,
Переданий ніжним словам…

Із сяйвом надії і мріями
До Вас лине знову «люблю»,
Й поезія, сонцем навіяна,
Без сліз, без тривог і жалю…

Лиш острах, що буду відштовхнута,
Загашує золото фраз,
Й від серця любовно відколотий,
Тьмяніє на сонці алмаз…

Та знову теплом відшліфований,
Чистіший води й кришталю,
Навічно він Вам подарований
В обіймах, в думках і в «люблю»…

Немає сліз, а очі все одно
Набряклим багрянцем палають.
Зціпивши зуби, мов несуть ярмо,
Мовчать вуста... та не ридають.

Ячить у грудях рана, а проте
Міцніше лиш стискаю руки,
Бо знаю: з часом навіть біль пройде,
За ним - мої душевні муки.

І доки пам'ятатиму про це,
Я не заплачу, як би ні страждала.
А очі все палають багрянцем,
Узрівщи те, що я не помічала.

Цікава ця штука під назвою "Доля",
Ця стежка, що нас у майбутнє веде -
На те ж бо існує божественна воля,
А власної... не було поки ніде.

Щовечора подумки в долі питаю
І навіть на картах Таро ворожу -
Цікаво дізнатись, а що ж там чекає,
І від нетерпіння хвилююсь, дрижу...

Та Вічність мовчить, і Таро тільки брешуть -
Майбутнє не можна пізнати своє,
Його ще немає, а долю завершить
Лише людська воля, що далі веде.

Маленьке місто – країна дива,
Бо я живу тут, бо я – щаслива.
Росли тут діти, роки минали,
Облич знайомих тут є чимало.

Маленьке місто, таке зелене,
Вже рідним стало давно для мене,
Бо тут, як сонце лягає спати,
Нас песик хатній веде гуляти.

І тихоплинно тече розмова
Про те, що сталось і буде знову:
Про дні буденні і дні святкові,
Старі турботи і справи нові.

Будинки мружать віконця-очі,
Вечірнє місто про сон шепоче.
Я тихо тану в теплі долоні,
Від щастя бути у цім полоні.

І ніч надходить, а день згасає,
Гавкучий песик хвостом махає,
Співає вечір нам колискову-
Я знаю: завтра це буде знову.

Наче крилами, зоряний птах
розстеляє між нами дороги.
Всього всесвіту затишний дах
порозбігся під босії ноги.

Лиш до мене рукою торкнись,
зупини, і не дай загубитись.
Перед нами - вся зоряна вись,
а позаду, все може лишитись.

І з обіймів надійних оков
не посмій ти мене відпустити.
Лиш з тобою нуртує вся кров,
біля тебе так хочеться жити...

Я буду говорить с ней целый вечер.
Не скрою ничего – не захочу.
Зажгу свои любимые три свечки,
Заплачу и от боли закричу.
Она меня поймет и вдруг обнимет.
И мудро так в ответ мне промолчит.
А что сказать, когда кровь в жилах стынет
И сердце так неистово стучит?
Я буду с ней сидеть за кружкой чая,
И, плача, ей «спасибо» говорить,
Она же, мне молчаньем отвечая,
Заставит вновь желать безумно жить.
А после я проснусь уже другая,
Без горечи, без страха, без обид,
И снова, моя верная такая,
Подруга все по-прежнему молчит.
Посмотрит на меня шутливо-грозно,
Разделит все нерадости со мной.
И что меня заставило так просто
Когда-то подружиться с тишиной?

27.12.2005

Я поволі вводжу
До своїх текстів жінку
Наприклад
Тут

Вона біситься
Від не любові
Вона наситилась не любов’ю
Їй вже набридла
Не любов
Вона блює
Не любов’ю
Хоче ніжності
Щоб її чоловік взяв
За сідниці
Поклав на стіл
Бажано на кухонний
Їжа тілесна
Переважить їжу утробну

І я
Хочу таку як вона
Бути тим мужиком
Котрий повалить її
На стіл
Проте
Я еталон
Не любові

Не любов

Вона поки не знайшла собі потрібного…

Розслаблено палить
У ванній
Мастурбує

Здається навіщо
Писати про те
Що красива дівчина мастурбує
У ванній
А що робити коли
Вона справді
Мастурбує

Мріє про справжнього мачо
Не мене
Бо я не любов

Наїлась мене
Тобто не любові
Вона поволі
Зникає з моїх текстів

Зникла

Якби ти мала автомата,
Була б за все мені розплата.
Я йду і знаю, в чому винен,
А ти стріляй мені у спину,
А хочеш – просто серце вийми.

Та тільки б не дивитись в очі,
Бо видно в них, кого я хочу.
Та тільки б не дивитись в очі,
Бо ми задушимось в обіймах.
Стріляй чи просто серце вийми…

І за любов була б розплата,
І я зронив би кров солону,
Якби ти мала автомата…
А так – лиш пилочки для нігтів
І пляшечки одеколону

Це так особистісно й зріло. Розпачливо довго.
Дивитись на руки (долоні) і бачити путь.
Ось тут ще маленька, ось тут ще високі пороги,
ледь-ледь перелізла. І мати вечеряти звуть.

Ось тут зачинала… Писати… писати… писати…
Про хлопців не буду. Було їх… до грома. І край.
Думок видноколо навколо яріє строкате.
Думки, наче бджоли. Корисні й болючі. Нехай…

Тонесенькі смужки… А скільки в них всього вплелося.
Ось тут – яскравіше. Мабуть здогадався. Це ти.
Цих кучерів безум… Проміння в твоєму волоссі.
Це ти. Ти це знаєш? І через століття… ти…

Нити переплетались воедино
солнечная радуга
пронзала брюхо неба
вытканно-сотканного
в
кокон
в
котором шевелилось
нечто маленькое
но требующее тепла.

Босые ножки мелькали
в пространстве трансовых состояний
вытекали глазные яблоки
от
солнечных игол
от
странного мазохистского счастья
невозможного в обьяснении
но со сладким привкусом.

Мягкое облако-мороженое таяло
капало в пропасть молчания
где девочка с голубыми ресницами
в
свитре
в
синем как небо двухслойное
выдергивала из теплого кокона
миллионы нитей счастья.

Хоч кажуть – в одну річку не війти,
Не повернути течію завзяту,
Та я сьогодні обійду мости,
Крізь час і простір, через всі світи,
Піду тоненьку кладочку шукати.

Піду туди, де тільки-но струмок
Бере початок у зеленому чар-зіллі,
Де з чебрецю, із сонця і думок,
Під ноги стелиться барвистий килимок,
Любисток у ранковому похміллі.

І жовті іриси милуються в росі,
І комашня у шлюбнім танці грає,
Й чарівність солов’їних голосів
Виводить оду вранішній красі,
Що навіть серце в грудях завмирає.

Я знову згадую, дивлюсь на схід,
А ось і кладка, що колись мій витязь…
Це ж треба, ні дощі, ні лід….
О, Господи! Чи води повернули хід,
Щоб знову ми змогли отут зустрітись!?

«Це ти? Невже?..» «А ти як залетів?!»
«Та літо ж…анітрохи не змінилась..»
«І ти… усміхнений, неначе з моїх снів…»
«…Та, кладочку підправити хотів...»
«А я по іриси…». Й ріка на мить спинилась.

На мить. І знову течія, стрімкий потік
Жене вперед, по колу бродить,
Та ми щасливі, знаємо – повік,
Ця кладка простоїть іще не рік.
«Прощай…» І далі кожен храм свій зводить.

Почему люди все измеряют?
Расстояние – в метрах и все
На земле, как хотят, называют
Всё, что этой присуще красе?
Почему расстоянье разлуки
Измеряют все в метрах, часах?
Почему боль, обиды и муки
Гонят прочь все, как горе и страх?
Почему измеряется в литрах
На земле вся живая вода?
Почему же в названьях каких-то
Измеряются все города?
Почему все обиды и слезы
Люди часто толкуют как боль?
Кто же вздумал колючие розы
Наградить неземной красотой?!
Почему НАШИ слезы горьки нам,
А ЧУЖИЕ для нас – лишь вода?
И для них наша боль – лишь гордыня,
Вот и ихняя боль нам чужда.
Будто могут и все люди знают,
Даже могут пролить чью-то кровь.
Все меняют и все измеряют
Только в чем измеряют любовь?

28.04.2004

Ты мне нравишься разная:
Деловая и стильная,
Сексуально-опасная,
Страстно-любвеобильная,
Жаркой страстью раздетая,
С золотистою кожей
В травах буйного лета,
Как в божественном ложе,
И зимою завьюжена,
Словно сказочным кружевом,
И укутана стужею,
И, не дай Бог, простужена.

Привлекает и мучает
Что-то необъяснимое
И походка зовущая,
И мелодия имени.
Ранним утром и за полночь
Без духов и косметики
Я дышу твоим запахом,
Наслаждаюсь эстетикой.

Благодарен я случаю,
Как подарку нежданному –
Я люблю наилучшую,
Мою самую-самую!

(ЛІТЕРАТУРНА ПАРОДІЯ)

...де-не-де гаї березових отар
І дубів величні монограми"
"Пісочне"
Зоряна Ель

Крізь березових отар гаї
Проглядаються тополь ватаги,
І хитаються гурти їх стовбурів
Так, немовби напилися браги.

Поряд з ними - череди дубів
Обернулись спинами до вітру,
І летять із них рої кліщів
На п"яниць, що колом п"ють півлітру.

Папороті темні косяки
Поглинають недопиті грами.
На шеренгах сосон, як плювки -
Лишаїв скорботні монограми.

І зміяться кублища вугрів
З Світязя на озеро Пісочне,
І цілують хмари комарів
Поетесу, хто куди захоче.

Вже і хмарою жасмин зацвів,
Запахом стріля, мов з пістолета...
Ну коли ж отари пухирців
Зникнуть з тіла гарного поета?!

У меня есть сосед, он ходит все время пьяным, худым,
в одном и том же костюме, с одними и теми же седыми глазами;
поговаривают, что когда он был еще совсем молодым,
взрывал мосты под вражескими поездами.
Сосед обычно идет мне навстречу, прямой, как тонкая жердь -
чаще это бывает утром, когда я ползу или бодро бегу на работу -
он говорит: «Сынку, дай хоч щось, шобы не помереть»
(хотя и взаправду иногда можно сдохнуть без водки).
Я ему никогда не даю, потому что семья и надо не выживать, а жить,
а он такой спокойный, седой, в своем завсегдашнем костюме…
Но сегодня все по другому: в прошедшем времени, которое не имеет свойства спешить.
Мой сосед сегодня под утро умер.

Моя Брутальність так і ллється з мене,
Вже перевищила границі твоїх меж,
Моя брутальність знищує проблеми,
І знищує ідилію...
Та все ж... Моя брутальність
То частина мене
І нас ніколи ти не розірвеш!

Мою свідомість ґвалтує телевізор
Жорстоко, в розкарячку, і не щадно
Лежу пом’ятий в ліжку
І мрію про теплу вану

Не можу я поскаржитись на нього
Не в міліцію, не в прокуратуру
А лише натискаю пульта,
Знімаючи напругу!

Мій президент, який він не є
це мій президент
Моя країна, яка вона не є
це моя країна...
Чарівна, мила, рідна країна.

Мої мрії, це мої мрії
Хоча й схожі на сонячного зайчика
Який скаче від горища до підвальчика
Мої симптоми, це мої симптоми
З усіма бактеріями і лямбліями...
Та я живу з цим усим...
А в голові... НАРНІЯ!

Репресовану юність відправивши
Почалися турботи й жалі.
Хочу дуже їй щиро віддячити
За науку й помилки мої.

На відстані моєї мрії
На тонких паперах надії
Лежать результати твоїх сподівань

Ми їх вберегли від роси провокацій,
Що стелиться ніжним туманом скорботи

Ти дивишся з жахом на тую картину...!
А я буду певен..!
Воно проросте, зернятко кохання,
надії,
та віри
Що ми закопали з тобою
Зволожене соком кохання…

Подивись як малюються вірші!
Послухай як пишуть картини!
Набери у груди повітря!
Набери на повні легені!

Поясни москалю «толерантно»
Поясни що не брат більше тобі
Що гнітить тебе його влада!
Що ти хочеш пожити на волі!

Набери у груди повітря!
розказуй на всю цю планету
Як кохаєш єдину країну.
кричи. Україна, свобода!

Україна у серці єдина!!!
Україна навіки з тобою!!!

Кохання, погляди, обійми почуття.
Усмішки - на обличчя, і долоні.
Статевий потяг, юне світосприйняття...
Нема ще сивини на наших скронях...

Я думаю про секс, ти мабуть теж..!
Не можу зрозуміть тебе очима!
Ти загадкова, як весняна ніч!
Я гарний теж, хоч схожий на дебіла..!

Прокинувся сьогодні у нірвані.
Поглянув крізь забруднене вікно...
Лежу під кайфом на старенькому дивані
На стелі тихо павучок пряде рядно...

Задумався я, бути чи не бути,
Кохати, не кохати, лягти спать...
Обманювать, дурити, набрехати...
Послати в корінь! Трахнути! Ї*ать!

А може , закурити сигарету,
Та потягнути келих терпкого вина,
в дупель п’яним йти блювать до туалету
Бо пляшка білого ж то буде не одна!!!!

Мені не заздрять.....
мене не хочуть.....
У мене жодного, товариша нема...

Лежать троянди на пероні –
На стику зустрічі й
прощання.
Від неспроможності прощати
Хтось не сколов собі долоні.
Чи можна зважитись плекати
Ще свіжий квіт
чужого болю?
Нервово тіпається доля
В луні колісного стаккато.

*
Гаряче джерело –
Гнучкий твій стан
З моїх обіймів вихлюпнути хоче.
Дурманить моє тіло
Aромат.

Прости за бесконечное молчанье,
За то, что не сумела быть твоей,
За то, что я не слушала дыханья...
За то, что не была с тобой смелей,
За то, что я была с тобой в мечтаниях,
За то, что я была твоей лишь в сне,
За то, что бесконечное молчанье
Не отозвалось радостью в тебе.
Прости за то, что я свои улыбки
Дарила не тебе, а остальным,
За то, что до сих пор свои ошибки
Считаю чем-то святым и святым.
Прости за то, что ветер не попутный
С тобою мчится за руку, а я...
Я для тебя, как звезды – недоступна:
Ты с ветром, а я – искорка огня...
...Прости меня за то, что я любила
И отдавала страсть наедине,
За то, что это все, любя, дарила,
Но все – прости за то, что не тебе...

06.01.2003

Скажи мені тихо слово –
І відповідь буде тихою,
Зірвешся на крик – то знову
В твоєму я ритмі дихаю.

Захочеш війни – зустрінешся
У битві з самим собою,
Все зрозумієш – зупинишся,
І першим вийдеш із бою.

Або ж в нескінченній битві
Зав’язнеш на віки вічні:
Життя – дзеркала на стінах,
А люди усі ідентичні.

Безпритульні актори
Зривають останки куліс -
Під егідою часу
Театром хворіє епоха.
Ми з тобою уражені
Ним же виходим на біс
У надії, що нам
Із тобою повірять хоч трохи.

Перемелено все
Від розлуки до сірих снігів -
Наш сценарій написано
Кимось давно й нарочито.
Вже немає куди
Повертати, - та я б й не хотів,
Бо не знаю як можна
На світі по-іншому жити.

Бо афіші давно
Розіп’яті на плоті живій, -
Не кажи, що втомилась
Від цього дурного процесу:
Глядачі на місцях,
І на сцені облізло-пустій
Ми не граєм – живем!
Я - поет… Ну а ти – поетеса.

в середине июня стояла такая жара
что слипались страницы у книги и влажные пальцы
солоны были если на вкус а она – целоваться…
в середине июня стояла такая жара
открывая окно задыхался то липой то мятой
или той или этой а сердце стучало стакатто
ты не спал открывая окно не уснёшь до утра
в середине июня… как сладко в начале начал
бесконечное лето конечная тройки трамвая
и любовные письма в традициях лучших кар вая
обрывать в середине строки так как ты обрывал
а она настояла вы съехались зной лисистрата
всё как будто расплата афинский акрополь астрал
но такая жара… переплавит цитаты на сталь
ты устал от… юноны гекубы гекаты
вот завёл бы себе аксолотля геккона примата
или моль или бражника чтобы весомо молчал
человек уходя оставляет следы и стигматы
человек не вмещается в рамки привычных лекал.

Я був у Пізі. Підіймавсь на вежу,
Яка давно й ніяк не упаде.
Я незалежний. Сам собі належу.
Живу у вежі, як ніхто й ніде.
Імперський час і небуття в колонії,
Ростральної колони висота,
Ми вийшли із Єгипту й Вавилонії,
Та гнуть доземно - вежі і літа.
І думав я: на часовому зрізі -
То дерева, то старовинних веж, -
І ми - пізанці. Ми - у вічній Пізі,
А рівновагу в цьому не знайдеш...
Дмитро Кремінь

Уседозволеність - ось гасло дня!
Торгуй, кради, наркотиком колися,
Жебрач, бреши, чужим богам молися,
Дурисвіт будь, такий ти нам рідня.

Забудь про совість - це усе бридня,
В реальний світ пильніше ти вдивися,
Вовки в суспільнім лісі завелися
І правлять бал. Не будь дурним ягням,

Традиції перетвори в руїну,
Позбудься вишиванок, шаровар,
В музей віддай бандури і картини

Реалістичні, з них - який навар?!
Будуй новітню "вільну" Україну,
Де продається все, де все - товар!

Зі шпарки неба стежить молодик,
Чи серденько-зоря його не згасла.
Звертає з трепетом до неї срібний лик...
Дідусь онуку:"Завтра буде ясно.
Не виллється водиця із відра.
Ходім до хати, будемо стелиться.
Бо виспатися треба, як годиться,
Щоб мати силу - завтра ж косовиця"...
А тиха ніч зійшла росою рясно,
І свічечка поволі догора.

І знову лиє дощ,
І без кінця вологи,
І холод у серцях,
А треба допомоги.
А треба трохи тиші...
І трохи розуміння...
І мудрости краплину...
Де жадане прозріння?
І знов наздоганяю
Маршрутки, час, людей,
А в голові – смітник
Безплідних дум-ідей.
Я в соціополоні.
Довкола – психів стадо.
І десь в свідомості бринить
Суцільне desperado.
Але в нічній постелі
Звільняюся від болю.
Буденність – це ніщо
Думками я з тобою...

Хмаркою бузковою накрила
Цілий світ потайливая ніч,
Чорним шовком небо простелила,
В тінях заховала кожну річ.
Сплячою красунею природу
Сяйво місяця зробило вмить,
Зорі уквітчали її вроду,
Чуйне серце солодко щемить!..

Ніжний дотик аромату феї,
Поцілунки та обійми снів...
Розквітають в озері лілеї
Край молочно-білих берегів.
І барвінком в'ється світла мрія,
Лазуровим ореолом хвиль,
В груди повертається надія,
Що відступить поступово біль...

Зупиняється раптово стрілка,
Застигає з нею час швидкий -
Ні, то не годинника помилка,
То вітає радо ангел мій,
Ніби казка, сповнена любові,
Лагідна, принадна, чарівна,
Кришталева пісня у діброві,
Що у вирій тихо порина.

Тихий плескіт ріки...
То сміються і бавляться мавки.
А над ними зірки...
А на березі дух Франца Кафки!

Неспокійний, сумний,
Все забути не може він Прагу,
Все клянеться у вірності їй,
Мов коханій складає присягу.

Все жадає чогось.
Сновигає вночі біля Влтави,
Мов шукає когось...
А за ним - тільки відгомін слави...

Ось вона, мить, так довго чекана!
Блиснули перші сльозинки фонтана!

Ринули дощиком струни рясні,
З ними - мелодії ніжно-ясні!

Почали води закоханих вальс -
Вихором бризок здійнялись ураз!

Факели світла дарує неон -
Іскрами сипле, танцює вогонь.

Течії мов обійнялись, стрімкі,-
Струмені сяйва й потоки ріки.

З ними акорди останні злились,
Виром музики стихій пронеслись!

Змиває дощ малюнки на асфальті.
Там синє небо ллється в жовте жито.
І білий парус в синяві розтікся.
Недовго ще, і дощ захопить місто,
І перетворить у суцільне море,
Зітерши грань між мокрим і сухим.
І не врятує свято парасольок,
Що бубонять під пальцями дощу.
Вже під водою зебра переходу,
Мов з глибини страховисько морське,
Просвічується ребрами й боками.
З-за рогу йде тролейбус батискафом.
І я у нім – дослідниця дощу.

Легким контрастом
Літньої ночі
Гітарні акорди
Твого сміху

Напівпорожні пляшки портвейну
Рятувальними боєприпасами навколо
Нас

Споглядати
Перехожих котрі забираючи
Музику своїх кроків
Швидко зникають у темній пащі вулиць
Яка блищить гнилими зубами баготоповерхівок

Цигаркове світло ліхтарів
Вказує дорогу
Додому
Або ще кудись
Де нас чекають

Це сталось так: надламано, бо зопалу.
День посолонь мій шлях стинав…
Комета впала, мов гіркий недопалок,
Недбало кинутий курцем з вікна.

І поводир, що марив рівноденнями,
Мені у спадок залишив Олімп,
Спустившись в небо. І ночами темними
Мою він вибрав з міріад голів.

Це далось взнак: тавром або діагнозом
На юний лоб, на молодий росток,
Що самовіддано в захмарність тягнеться:
Йому ж комета маячить хвостом!

Мій спадок – скарб. Моє зізнання зболене.
В мені – і Київ, й гамірний Каїр…
Він легковажно грає в шахи долями,
Цей мій Гермес, крилатий поводир.

Буває так, немов ножем об камені
Людських облич, їх масок і личин,
За Трисмегістом (к бісу ноги зранені!)
Чи за посланцем Бога думка мчить,

Минаючи і прапори, і ступори,
І срібні кулі з заздрісних очниць…
Всі перепробувавши ноти, ту бере,
Зірвавши голос, та не впавши ниць.

Це було так. І є тепер. І буде ще
За спиною знайомий шелест крил.
Я напишу про марення і любощі,
І поводир не призупинить гри.

Думки, немов коліна, перебито
і дух у сонячнім сплетінні в`язне.
Усі дороги болю перекриті,
а між бровами розгубилась ясність.

Де тая святість, щоби окропитись,
напитись досхочу і доки гасну?
Благословенно відлітають миті
у щось первинне, та не власне.

Парад планетний переходить в оці,
а сходини у душу – до любові,
до вкраєного світла і до себе.

Я мічений, бо пташка в лівім боці.
Час вибиратися на сушу в слові,
сонет забити у підошву неба.

18 Червня 2009

Гнучкою Бєрковою
Розкинулась асфальтом
Трамвайна лінія

Дощова погода
Дощове місто

Під дощем
Охололи почуття і вареники

Не наздогнав
Але намагався
Про це свідчать порепані п'ятки

Квартира виглядає порожньою
Багаточисленні мітинги пацюків

Холодильник заповнений серіалами
Голова заповнена…

До речі
Я всього навсього схуд
На три грами

Душа болит и сердце ноет.
Отравлен горем и тоскою
Я, словно выжатый лимон,
Разбит, унижен, истреблён.
Ни зелень молодого мая,
Ни говорливых птичек стая,
Ни женщин прелесть молодая
Меня теперь не согревает.
И дней унылых, не считая,
Бикфордовым шнуром сжигаю:
Уходят месяцы, года,
Как в тёмный омут, навсегда,
Стирая память на лету –
На сердце раны зарастут
И отпечатают рубцами
Всё то, что пережито нами...

А кто-то скажет: “Что такого?
Каких-то три-четыре слова,
Произнесённых сгоряча:
Прости, но я люблю другого.
Всего хорошего.
Прощай!”.

Неумолимо,
Сухо,
Быстро,
Как передёрнутый затвор,
Как приговор, точнее выстрел –
Не целясь,
Не щадя,
В упор,
Навылет,
Наповал,
Картечью,
А дочка, платьицем шурша,
Шептала: ”Принесите свечи.
Я больше не могу дышать”.

А кто-то скажет: “Что такого?
Каких-то три-четыре слова...”

Любимой, брошены устами,
Легли на сердце, словно камень,
Вонзая лезвие ножа...
Незащищённая душа
Безвольно руки опустила,
На дочери большие крылья,
Что в ранах истекали кровью.
А звали мы её Любовью.

Как больно, страшно и жестоко
Не мочь дитя своё спасти,
Когда потеряна дорога,
Утрачен смысл и цель пути,
Не отличая день от ночи,
Блуждать, брести куда-нибудь,
Когда уже и жить не хочешь,
Понять: былого не вернуть,
Забыть, уйти навстречу ветру,
Где нет вопросов и ответов.

А кто-то скажет: “Что такого?
Каких-то три-четыре слова...”

Лишь время – лекарь всех времён,
Вернёт мне и покой и сон
И я наивно стану вновь
Искать взаимную любовь.

Ось-ось вже, здавалось, безсмертя – строфою подать...
На кухні моїй, ще радянській, горілим запахло,
Бо я записався, прогавивши чайника…
А десь зі ствола одночасно – і куля, і пакля...

Сльоза на обличчі повторює почерк зорі,
Дорога до себе – оту переламану щоглу.
А що ми зловили на чорні гачки якорів?..
Епоха, як риба, без кисню солоного здохла.

Мов напис на шаблі, зостанеться вірш молодий,
Мов пам’ять красива народу, який вимирає.
Нечасано. Чудно. Горілку женемо з біди –
Мов раю немає.

Лиш тиша набожна і сіно, й парне молоко...
І пес одинокий, отруєний радістю, бреше.
Стовпа електричного ідол поганський, райком...
І хлопчик циганський гадає:
«Орел – а чи решка».

А хрен його знає, що краще: орел, а чи реш…?
Ось-ось вже, здається, безсмертя...
Воно мені треба?..

Та сходить над Місяцем Сонце бездомне, старе
З підземного неба.

Я вже потойбічний...
Ні смаку, ні сенсу, ні дна.

Годинник висить під іконою.
Плаче зозуля.

На кухні моїй, ще радянській,
Лиш вИна й винА.

А серце – мов куля...

 
Напевне він не прийде, корабель
Даремно ти півроку обіцяв
Лукаве дітям, золоте сліпцям
Напевне він не прийде, корабель

На роздоріжжі пропадає хата
І хміль, і джміль, і навіть журавель
Продалися в шинок або бордель
На роздоріжжі пропадає хата

Скажи навіщо, буду я твоя ~
До чумака кошлата ніч благала
Курив чумак і міркував, як так
Скажи навіщо буду я ~ твоя

На варті міри задрімав солдат
Його вівсянку з’їли звір і птиця
А осінь заіржавіла рушницю
На варті міри задрімав солдат

Так мудрий Миколай заповідав
Як любиш пити, не залізь в пивницю
Помри святий п’яниця на дзвіниці
Так мудрий Миколай заповідав

Напевне він не прийде, корабель
У хаті перекинули сільницю
Все спить солдат & Миколай не сниться
Напевне він не прийде, корабель




 

Я жива, не омертвіла,
Черговий раз, можливо, помудріла
І на життєвому спіральному шляху
Я, постарівши, спекалась страху.

Я не боюсь того, від чого так втікала
Зла доля все одно мене спіткала
Вже не боюсь я пристрасті вогню
Колись, а може нині, догорю.

І помираючи, я крикну:” Я – жила!”
Свідомо серцю волю я дала
І не шукала сильної спини –
Ішла сама, й не знайдеш тут вини.

Із свічкою людину я шукала
Та в пошуках себе лишень втрачала
І хоч як било ти мене, життя,
Непереможена я піду в небуття.

Я вернулась з війни...
Хто не знав ще біди
І у пристрасті не горів,
Той, насправді іще не жив.

Я вернулась з війни жива.
Я вернулась у дім одна
І нікого поруч нема
Кровью, серцем пройшла війна.

Я вернулась з війни:
Погорілі сади, попелище трави
Не горять вже, - нема вогню
Я із плугом полем піду.

Переорю ниви душі,
Поховаю вуглинки всі
Нехай виросте польова,
Не елітна – жива трава.

То бавлянка сенсів, то бовтанка слів і значень,

Цезура мовчання – як подих пере-

ведеш,

Біжиш навпрошки по сторінці А3, неначе

Життя і сторінка – обидва не мають меж.



Німують, за тим – кам’яніють (немає ради)

Глухе безголосся і блідо-бентежний без,

Бо листо- і сніго- , бо інші сезонні -пади

Летять безголово на голову із небес.



А тиша – навшпиньках. Така шалапутка-миша.

Хвостом – і розбилось. І плач і не плач – одне.

Миліше – немовлене слово – всю ніч колишеш

Як мертве полінце (Телесика).

Ранок не


Буде інакшим. Не виймеш душі із тіла,

Намарно шукати води, що жива, яка…

……………………………

…Та слово «кохаю» злетіло як ангел – біле

Униз головою із кінчика язика.

Час ніде не спішить
Втім його ніде й не чекають
Всі лиш наздоганяють,
Або поспішають втекти
А йому може просто
Кортить випити чаю
З кимось поговорити
Розповісти останні плітки

Він би, може, відкрив
Одразу і всі таємниці
Розказав би про те,
Що насправді у кожного з нас
Є мільйони моментів
Сотні вічностей щоб бути щасливим
Як не тут то де-інде
Головне пам’ятати
Що всьому свій час.

Та для того, щоб слухать
Треба трішечки зупинитись
А хто ж собі дозволить
Отак витрачати час
Тож й надалі кудись
Ми мчимо крізь віки і століття
А Час мовчки проходить
Непоміченим тихо крізь нас.