О тисяча, і ще одна така
Розкішно-срібна ніченька - п’янка
Яко медових манго-уст слова
Зоріла пляжно-забуття ріка

Лазурі даль й пісочна бронза
Бурштино-днів метаморфоза
Пастеллю чудесія ночі
Й ванілі аромат морочить

Перлиться вітер в шалі злата
І водам блиски зорь посвята
У плетиві Ніч - Королева
Намистом хвиль смарагди звела

Іскрились дні - шампані бризки
Мов бісер зоряний на низки
Й на сукню взором Літа – Діви
Шаліли танцем нас Мальдіви

08/12/2008

Він так хотів кохати тебе завтра,
Сьогодні не було ні сил, ні часу,
Сьогодні в нього була інша правда,
Яку він полюбив чомусь одразу.
Він би пройшов крізь стіни та безодні,
Коліна б аж до крові позбивав,
Але не зараз.... тільки не сьогодні,
Колись тебе б єдиною назвав.
Він не тримає у своїх долонях часу
І цінності його не розуміє.
Він день приймає мов нову прикрасу,
Й живе лиш так як хоче, як уміє.
Приходив ранок ти сльозами вмилась,
Холодним вітром витерла лице,
Дивилася на сонце і молилась
І дякувала долі хоч за це.
Він так хотів зробити щось для тебе,
Може трояндами встелити шлях.
А твоє щастя це краєчок неба,
Що вічністю застигло у полях.
У тому небі заховалась правда,
В ту мить коли на дворі вже світало.
Він так хотів кохати тебе завтра,
Але для тебе завтра не настало........

зблідли від пилу мальовки на сутінках
стін, пересохли троянди у роті
в сум, що з безсилля повісивсь на кутиках
губ (чи в_сто_перше, чи в_соте)

***

білі пухлинки по-шведськи групуються
(добрі чи злі, але точно - якісні),
лізуть до вен сонним-сонної вулиці
дикі русланити танці

***

пес занедужав старенький та кволий,
виє ночей змінусовані приспіви,
ллє у кишені і змінює в кольорі
щічки маленькій крихітці

***

носиш калюжу у правому чоботі,
ніби хробак-патріот частку рідного,
але прощаю (як робот роботу),
тільки собі забери мене!


[ночі завбачливо виткав зі значення
мудрий Ніхто, заховав наші кроки:
маємо часу півбублика й начинку
з пестощів строком придатності в дотик.]

На баню церковну
пір’їнно-молоково
падали альбіноси-ніченьки –
тендітні блискавиці
кровогрімних світлин…
Так немовля щойно народжене в крові кричить,
так в чорнозем зачитується дощ,
а здмухані зонти кульбаб летять
травнево-сонце-зорепадяться, липнево вересняться,
і сонце-тіняться!..
Аж спогади, мов коропи в ставку,
скидаються, а бризки – серце ранять…

І душа Кульбаби переходить в Танцюйдіда!..

Молитвами листя з-під снігу,
мовчанням води з-під криги,
вологим теплом з льоху,
парою з ніздрів корів,
павутинною втомою криниць,
потріскуванням зірочок десь там, десь там…
Пестощами, поцілунками, романтикою,
ромашками:
«любить – не любить», «мед – місяць»,
«Бог Ра – дійсність»…

То зелений жаб’ячий хор, а це все:
дитячий сон і вітер в жмені,
і серце, що джерельно стугонить…
І одночасно духотворні і гнічені
чуття в душі… Боготворить
тебе я буду… Твоє ймення –
це плащаниця , хрест і щит…
Я так тебе кохаю, неньо,
Намет небесний громом затріщить,
і я впаду… воскресну снігом на церковній бані…

Я втомивсь вимірять життя потайки
світлом зірки на чорній стіні,
я прохаю планиду: «Володарко,
дай надію кохати мені…» –

я покремсав безвір’я цим вигуком…
Боже, дай мені протверезіть…
Ніч в підкову світанком так вигнута,
що дзвенить глуха тиша, як мідь.

Розчепірила кігті Ведмедиця –
пороздряпувала небокрай.
Добрий ранок туманом простелиться…
У проміння мене сповивай,
дню прийдешній…

Родився, жив, зачислений у штати,
В графі сімейний стан—змістовний прочерк,
Помітно, що не вміє танцювати,
Помітно, що триває творчий пошук.

Виструнчується при появі шефа,
Відповідає прізьвиську „хасід”,
Теракти, це йому знайома стрефа,
В труді ж „який привіт, такий і звіт”.

А міг би паннам дарувати ласку,
(хтось мусить бути волонтером буська)
А міг би захистити кандидатську
І мантри перекласти на гуцульську...

Вітрила в просторі душі,
вітрила в просторі любові.
І дві душі – на дві межі,
і серце знову прагне бою.
В борні тих душ і я почув
соборний дзвін і дзвін підкови…
До тебе втомлено лечу
життям святим і загадковим.
В сузір’ї спогадів знайду
любові промінь Діви-Єви.
Із променю і наших дум
заквітне сад наш
яблуневий.

2009-01-10

Не полишай мене, моє різдвяне небо,
(Де срібний місяць, зірочки малі...)
Бо, як мені самотньому без тебе
Лишатись тут, на стомленій землі?

Навіщо навесні струмками грати,
Дзвеніти в лузі співом солов*я...
І як, скажи, знедолених втішати,
Коли залишусь сам невтішний я???

Бо все життя мене вела до тебе
Дитяча віра в зоряні світи...
Не полишай мене, моє різдвяне небо,
В святкову ніч зорю надії засвіти!

Жити просто. Просто жити:

ткати пісню, жати жито,

виглядати із небес:

чи колядку завіконну,

чи надсадний дух озону

(це залежить від сезону:

Народивсь_ Воскрес).



Просто жити. Жити просто.

- Ціпу-ціпу - сонце! просо!

а по тому – знов:

навесні – білити хату,

взимку – квіти малювати,

не питати – а чи та ти,

що його любов.



Просто жити. Просто тиша

трави подихом колише...

Ніжності узвар

вже настояний до ранку,

пий із зоряного дзбанка

ніч – підкову,

ніч – коханка,

ніч – різдвяний дар.

Моя зима тепліша?
Моя сорочка ближча?
Та не смішіть, облиште,
Таке було коли ще?
У мене ніжки гарні,
Бікіні а-ля Гуччі,
Працюю ж у пікарні,
Умови просто сучі!
Пил-борошно в легенях,
Жар дихає в обличчя,
Ще й протяги скаженні
Щодень єство калічать
У мене місто – вітчим,
І мачуха - країна,
Я сиротина двічі,
Й ніхто у тім не винен.
Пішла на стажування
В приватну установу,
Директор на дивані,
У позі Казанови,
Обличчям Квазімодо,
Фігура – в кубатурі,
Моєї хоче згоди
У сексофізкультурі.
Та сподівання марні-
Не хочу стажування.
Шо краще: до пікарні,
Чи з босом на дивані?
А втім, кого обходить
Свята я чи путана?
Моя зима тепліше
Навряд від того стане...

Вже ущух зорепад. Залиши́лися тільки сліди:
Чи обпечені плечі, чи всипані попелом трави,
І пригу́блює ніч, ніби мрій відкорко́ваних дим
Тихе марево снів із молитвою Céasare áve.

Срібногри́ві кентаври вертаються на небеса
Золотаві русалки – у хвилі свої білопінні,
І Тільців табуни залишають спустошений сад,
І отари Овні́в кучеряво пливуть височі́нню.

Вже ущух зорепад, і заснула утомлена ніч,
У безсонному сні розметала жаркі простирадла,
Лише місяць у по́вні - і Цезар, і Брут, і панич,
Він у небі один зорепадам нічним непідвладний.

Віршую дерева
У строфи безглуздих прогресій,
Слова і акорди
З паперу згрібаю у жмені.
Недоспані ночі,
Шляхом поминальних процесій,
Виходять на «біс»
І відходять в діряві кишені.

Крайнеба приходить
Світлинами в рамах віконних,
Мінздрав у цигарках
Мішає тютюн та порох.
Ховаються люди
У норах залізобетонних,
І вже невідомо напевно
Хто друг, хто ворог.

Провітрений вітер
Зриває вчорашні плакати,
Натягнуті струни
Не хочуть звучати без крові...
Потоптано світу –
Нема вже куди тікати!
У серце впиваються
Кулі свої-випадкові.

ююю
трикрапка
тепер у мене є і ніч і день
течу по венах десь у вічність
з'їдаю вмить пілюлі сну
вмикаю світло фар
клінічно
нігті на нозі зеленим лаком
на завтра
минулого не маю
зупинка
двоє
тут просто хоче бути
крапка
ю

2009

…………………………
Вовків боятись – не ходити в ліс
Прислів’я це живе зі мною всюди.
Колись малим я хмиз із лісу ніс.
Вовків боявся. Та навчили люди:
Вовків боятись – не ходити в ліс.
І от напала зграя з ресторану,
Аж голова тріщить від кулаків…
Та я зате переконався рано,
Що між людей також не без вовків.
І як маячив чорний привид смерті,
І навіть страх нахабно в очі ліз,
Душа мені товкмачила уперто:
Вовків боятись – не ходити в ліс.
Цього, здається, досить, щоб не смів я
Бувати там, де ждуть від мене сліз.
Та не знічев’я виникло прислів’я:
Вовків боятись – не ходити в ліс.
Є молодість – і є чим дорожити.
То, може, страх водитиме за ніс?..
Життя боятись – значить, і не жити.
Вовків боятись – не ходити в ліс.
1961

Я знову думками – до тебе,
знову немає світла.
Душу плекав для неба,
Вона ж восени розквітла.
Зорями впали бажання,
в каміння слів не закуті.
Була розлука та рання –
та пізно просити забути.

Мені нагадує недосконалий світ,
На яблуні повислий, висхлий плід.
Спочатку визрів, а тоді...зогнив...
Та так, промерзлий, зиму й провисів.
Чому не обірвався корінець?
Міцний попався, бодай йому грець.
Весною погляду не зігріва,
Та ж, скоро, зав`язь з`явиться. Нова!
Ми яблука зриваєм восени,
Які ж корисні та смачні вони!
Завжди, чомусь, лишаємо одне,
Те, непомічене, хоча також смачне...
...Можливо ми забуті, Садівник,
До саду іншого пішов, та й зник?
А, може, плід наш спілий, позаяк,
Облюбував зажерливий черв`як?
Нумо, всі разом, клич Садівника!
Він з`явиться, рука Його легка,
Та зірве плід, засохнути не дасть,
І вкине до Корзини Сотні Щасть...
Бо сенс у яблуні - її солодкий плід,
Наш сенс - то діти, і достойний слід.
Від яблука в Адамовій руці,
До світу в стиглому, духмянім,
яблуці...


8.04.02р.

Викотив зірваний ґудзик з петельок,
Вилетів на маргінес.
У підворітні старого готелю
Холіфілд contra Дантес.

Спроба до згоди роззявам на втіху
Впала обличчям на брук.
Стінка на стінку, кому на горіхи,
Прошу, панове, без рук.

Хтось з вас обох загубив рукавичку
І замінив на кастет,
Ніби набрався шкідливої звички
Бігти по трупах вперед.

Камінь противник з-за пазухи скине,
Ранам утрачено лік,
Вилити б скло, що побито з вітрини
І погасити конфлікт.

Треба напевно щось робити,
Плекаючи надію жити,
Може й не щось, а тільки те,
На що тебе сердце надхне,

Вслухайся, чим воно страждає,
Чого для щастя не хватає,
Може повинні ми кохати,
Бажання це в собі плекати,

І звісно жити, жити, жити...

Я це зробив... Я врятував істот,
стосовно людства ще інопланетних.
Зомліло ревище погаслих дюз ракетних
і скулився небес коловорот.

І я скарлючивсь, наче ембріон
у памороззю вкритому скафандрі:
це – кокон мій, це – мій летючій схрон
в зірок жалобних зледенілій ватрі.

Зустрічний їхній рух ллє синявий потік
у заморожених молекул саркофаги
в півкроці від зневаги до звитяги
сніжинок – атомів сільських доріг.

М’якими лапами лапатий снігопад
цей крок закінчить в летаргії саду,
щоб вперто впертись в атмосфери апарат
і уявити себе зорепадом.

…Зникає осені геометричне листя,
в галактику вмерзає снігової баби клон,
а в хаті мружаться з благих ікон,
інопланетні ще, істоти променисті.

Рибалки витягали з сітей рибу.
Вона ж так мовчки билася об лід
До крові...
І дихала... Дихала...

А в хаті помирав сторічний дід.
Теж мовчки.
У очах погасли істини,
Вже в Бога про прощення відмолив.
Хотів ще поглядом зміряти
кожну мить проминулих днів.
Кожну мить...

(А рибалки радісно
Вже ділили багатий улов.)
Небо плакало
чорними фарбами.
І молилось на сотнях мов.

Переливом света -
Снег на солнышке блестит,
Нежным, белым цветом,
Как лебяжий пух лежит.

Зима, зимушка,зима,
Морозец колючий,
Как кристалл прозрачный,
Океан воздушный.

Синева уходит в даль,
Песня эхом отдается,
Радость, смех и удаль,
В Новый Год вольется.

И надежла с новой силой,
В наших душах загорится,
Мы откроем свое сердце,
Впустим счастье-птицу.

Молодость - прекрасна,
Она чувства обостряет,
Первоцветом, белым,нежным,
И любовью,души наполняет.

Тріснула…
На те вона й струна.
Нащо тятивіти без упину?

Муза моя – баба кам’яна.
Юний Місяць – ніж мені у спину.

Густо прожили останній рік,
Взявши світ, як гріх беруть на душу.
Красно – на березовій корі.
Класно з дна виходити на сушу
У важкий солоний рай сльози,
Де ростуть крилаті свічі білі.
Неба несусвітні терези
Важать кров на вовчому весіллі.

А кругом дерева без імен,
Чути, як сніги ідуть на море.
І на Той світ хтось – навік блажен –
Із зорею про любов говорить.

Холодно і восково душі.
Душу ж не уб’єш.
Душа поранена…
На Той світ вона спішить, спішить…
А прийде – чи ж він її порадує?

Голубою кров’ю по снігах
Напишу ім’я чиєсь глибоке.
І зігріюсь.
І відчую Шлях –
Мов інтимне дихання епохи.

Й горизонт порветься, мов струна,
Наче тятива в руках дитини…

Муза моя – баба кам’яна,
Що читає голос журавлиний.

переморгуються ліхтарі
наче старі побратими
перешморгуються кроки
великі поруч із малими
непевний чистий дзвін
він схожий на месію
нерівний рух подій
недовго ще – прозрію
калічний подив роту
знебарвлені річки
гальмуй на поворотах
розтягнені свічки
рахуй авто модельні
від суму та нудьги
кури свої старенні
недбалі матюки
налий мені з-під крану
хлористої отрути
білява й бездоганна
п’янить і трохи мутить
щовечора на завтра
скептично поглядаєш
кишенькові витрати
дрібні не відчуваєш
твої порожні скельця
благають пояснити
чому мені не йметься
чому іду ходити
бруківкою застиглою
асфальтом теплі кроки
стіну забили цеглою
бетонні склали блоки
на шафі дерев’яні
під шафою плитки
чому вони не в ванній
кімнаті на стіні
люстро і трохи пилу
на ваших на думках
іще раз покурили
повісили на цвях
веселі мандарини
де яблук вже нема
чекаєш на машину
вже рік а може два
шляхи мені далося
та обираю свій
який мені здалося
широкий і крутий
ти був в моєму віці
і зараз не старий
не сивий і не лисий
залисини одні
покуремо іще раз
помиємо брудні
помилки щоби виріс
полегшений ковток
міцного розуміня
під дупою моток
розмитого сумління
не хочеш не бери
на себе перевагу
магнітні кольори
накручуєш тривогу
не квапся то вже зайве
самі розберемося
давай поп’ємо чаю
щоб твердо нам жилося

Куртка просякнута кнайпою—
Лакмус твоєї присутності.
Темрява. Муза чи гарпія
Вірші диктує насуплено.

Може, дошкрябаєш вечері,
Або забудеш до полудня,
Або врятуєшся втечею
Від настанов самоспалення.

Вірші помітять для роздумів
Крони на проділ зачесані:
Що ж вони, братику, що ж вони
вже й не тобою написані?

Втримай галузку—піднімемо,
Листя струси—заховаємо,
Пощо фальшивити іменем,
Псевдо в якого одкраяне?

Руку клади на рукописи,
Кайся, що прагнеш до вигоди
Стати у чергу до госпісу,
А до борделю устигнути.

Матимеш власну парафію—
Касту повій і порушників,
Щоби твоя біографія
Та й засвітилась в підручнику.

Та й походеньки забулися,
Куртка, що вічно просякнута
Кнайпою, бійки на вулиці
І репутація манкрута.

Последний вечер февраля.
Горит заря…
Последний отзвук от мечты,
Я сжег мосты…
Слова ложатся на листок,
Спустив курок…
Я им отдал всего себя,
Отдал любя…
Твоих шагов уже не жду,
В ночи бреду…
Пою мотив седой зимы.
Снегов холмы…
Невзрачен улиц силуэт,
Печали нет…
Её не знаю я давно,
Изведав дно…
Исчерпан чувств моих лимит,
Любви зенит…
Оставлю горсть своих стихов,
Моих грехов…
Последний вечер февраля,
В нем нет меня…
Последний шаг и у черты,
Но там не ты…

Я любила сидеть на столе --
Меня мама за это ругала.
Я культуре её потакала --
Научилась сидеть на метле.
Мне мужчины дарили цветы --
Я их бережно ставила в вазу,
И колючая эта зараза
В моё сердце вонзала шипы.
Я хотела скорей повзрослеть
И влюблялась в "умнее и старше",
Но устала от собственной фальши --
Мне с бескрылыми не взлететь.
Я любила сидеть на столе --
И сижу, когда мама не видит,
И меня никогда не обидит
Тот, кто сядет со мной на столе...

Ікона плакала
березовими бруньками.
Духмяне, злакове
повітря, з домішками кави…
Чорнозем підперезаний
дощами літовоскресними.
Ось в’їхало в життя комах
лопушшя зеленими колесами –
переполох?
Анітрохи…
За сонцем хочеться і бігти, і рости…
Ось в павутині муха танцює
зі смертю вальс –
немов забуте серце ранкової роси,
яка вже випарувалась,
життя маленьке б’ється-перевертається…
Павоть зриваю, лопушшя – збиваю,
а на ікону гримаю: «Замовкни!»,
бо вії мої мокрі-мокрі.
Так, я зцілюватиму серця:
витер сльози з лиця,
розправив рамена –
відчув із Всесвітом єдність.
«Молись на мене,
Любове без взаємності,
Любове, яку не хочуть цілувати.
Я буду зцілювати.
Всевишнього волю виконую –
я став «Кохання відхиленого» іконою.

Писали хроніки пивної -
на стінах залишали знаки,
всю ніч давали бій запою -
молилися до мушлі раком.

Ходили білі та гарячі,
літали на гелікоптері,
а з нами - ніби світ банячив,
ніяк не міг попасти в двері.

Пропили хату та печінку,
повідбивали зуби й нирку,
на роги поміняли жінку,
на дроті забажали цирку.

Співали оди розпрягалам
коней та півням проклинайла -
щоб ті ся знудили та спали,
запнувши дзьоба під махайлом.

Згадали Галю-водоноску,
Іванка-гада-в`ючо-дівка.
Шукали довго переноску
для радіоли та платівки.

Забацанули Яка Йолу,
прикольно Зикіна хрипіла,
а чукча в чумі ракенролив
та гикав тундрою заїло.

Відреготались до завалу,
коли змінили плавність звуку -
швидкою Настею співали
Едіти, П`єхи - мали ку-ку.

Згадали потім псів заритих
та докопалися до ручки,
давали слово - більш не пити,
а Любу - називати сучков.

Та день новий - старі фасони -
заношені, зайомі тварі.
Пивна збирає алькапонів
та пише хроніки на харі.

14 Січня 2009

Плачеш, що знову не був у відпустці,
Знову в куток свої вудки опустиш,
Снитимуть море в нитках павутини,
Снитимеш ти про доріг серпантини
І тризіркові готелі Алушти.

Навіть рахунок за газ дуже схожий
На профспілкову путівку а може,
В тобі знайдуть спільну мову службовець
І мандрівник, що постійно готовий
Пляжі піщані обрати за ложе.

Скажеш колегам, що все у мажорі,
Продискутуєш проблему офшорів,
Знаєш, що й зранку твій вірний будильник
Дзенькне про тисячі справ непосильних,
І не здивуєшся, зсунувши штори,
Що до кімнати вривається море
І пурпуровий заносить вітрильник

У прямокутнику вікна
Малює сніг діагоналі
Й несеться все десь далі й далі,
Шалений… Спокою не зна.

А в нескінченному хоралі
Вітри сплітають голоси,
Тривожать приспані ліси
Та рвуть калинові коралі.

І скільки вітру не проси:
Облиш потомлені дерева,
Не струшуй іній кришталевий… –
А він чимдужче дме в баси!

Несеться віхола січнева,
Вирує, крутиться, реве!
Рятуйсь, ховайся все живе –
Бо щезла грань землі і неба.

Вже світ – мов дзеркало криве:
Перемішалось хаотично
Іще недавно знане, звичне,
Перемінилося в нове.

Але в цей час тобі затишно:
Перед негодою – стіна
І прямокутничок вікна
Із візерунком дивовижним…

Богине, ви! О усмішко століть!
Я приголомшений, мені щастить,
і серцевбивча кровоносна мить,
як те колись у Дельфах, стугонить!

Чи може знову поклик це в нікуди,
і понад нами владні тільки люди?
О Ураніє! Чи до мене хіть
хоч інколи займала ваші груди?

Ні, справді, ви і я, хіба не пара?!
Хіба не нами тішиться кіфара?
Не нам належні розсипи угідь,
де й нині - музи і нектару чара?!

І ви і я – небесні, Ураніє,
чому ж так манить те, що ледь жевріє, -
ці смертні, Прометея квола віть?!
Невже і справді смерть кохання гріє?

Ми стали схожими на них... О, звісно,
життя їх – мить, і з нею нам не тісно.
Та дивно, коли серце не болить
по всіх отих, що нас любили слізно.

Що трохи грішно, так? Яка дурниця.
Життя - за ніч кохання! Та цариця
була насправді нами. Та, мовчіть,
мовчання золото, і ми його скарбниця,
о Афродіто, і навколо - кліть.

2009

Ароматом узвару переповнена хата,
І звисають рядками калини охайні пучки.
Посередині піч, розпашіла, пихата,
Але добра і рідна, допіка пиріжки.
Позолочена покуть образами ясніє,
І здається, що янгол святий крила вже розгорта.
І дивуєшся вкотре, як же мама уміє,
Колискову співати - сон умить огорта.
Що тоді було сном, вже збулося з роками,
А теперішні сни навертають в дитинства часи.
Наяву все частіш поринаю думками,
Пригадавши і запахи, і голоси.
...Обважніло пливе хмара сива над ставом,
По слизьких берегах очерет на дощі тріпотить.
А чи вічна вона - нескінченна життєва вистава?
Від дитинства до старості час неминуче
летить...


17-18.11.02р.

......... М.Ф.Опаленик
Той не бачив батечка, ну, а в того батечко
вимагає чуйності до свого синка.
Стоїте, розгублена, у дешевім платтячку,
ще струнка для дзеркала, для села – тонка.
В нас тонкі ламаються. Смерками й смереками
все в минуле вигнано, що було слабе.
Наші очі спинені – то єдине дзеркало
у якому прийдеться бачити себе.
Зашарілись маково? Це красиво – маково.
Говоріть – потерпимо сорок п’ять хвилин.
Ми не проти, вчителько, захопитись Мавкою,
та коли вже свататись – тільки до Килин.
А Килину все-таки звуть у нас Калиною.
А чого це, вчителько, очі повні сліз?
Де Калина з присілка? Нас і вас покинула.
Вже її посватано. Ось і реалізм.
Гори вчать ізмалечку бути реалістами,
то лише здаля вони – мрій апофеоз.
Вам у класі холодно? А надворі лізтиме,
в саму душу лізтиме грубіян-мороз.
У лісах смерекових промені заплутались
і ніяк не зглянуться на крихкі сади.
А смерекам байдуже. В темну думу вкутались.
Звідки ж це калинонька забрела сюди?
І мороз калиноньці кісточки виламує,
щоб нікого ваблячий кетяг не зігрів...
Добре було, вчителько, затулятись мамою
від нахабних поглядів і крутих вітрів.
Потім доля-мачуха наше серце вклинює
в щастя, здавна визнане, але нам – чуже.
А калина все-таки не стає Килиною
і під серцем потайки вогник береже.
Так лишіться, вчителько, як вона, красивою,
скільки б досвід мудрості вам не позичав.
Федорівно, знаєте, вже і сам я сивію,
а калини сивої зроду не стрічав.
Молодіє там вона, де дороги здибились,
за які вхопилися ваші Лукаші.
Де вони спинилися? Всі кудись та вибились:
у митці, начальники, вчені, торгаші.
Он за тою брамою, де собака тявкає,
в неприступнім палаці двієчник Іван.
Та не тим караємось – тужимо за Мавкою,
правда в ній – невидимій. Видиме – обман.
Нас рости щасливими вчили ви однаково:
і синка начальника, і дочку вдови.
А чи хтось подякував? Може, хтось і дякував,
та забув спитатися, чи щасливі ви.
...Ви ж мене питаєте, що було причиною,
коли я трагедії сам собі шукав.
Був тоді великим я. Біля вас хлопчиною
знов стою, ховаючи цигарки в рукав.
Мабуть, часто грубо я, мабуть, часто мілко я
у щоденні борсався... Це для вас – не я,
а мене зустрінете, хлопчика з сопілкою,
в школі під калиною, вчителько моя.
1986

Надія в серці. Палиця в руці.
Суцільний шлях невипраданих зрад.
Любов сліпа, і як усі сліпці,
Беззастережно вірить всім підряд.
Куди й навіщо знову йде вона?
Чи думає вертатися назад?
Дорога обірвалась, як струна.
Любов спинилась над рікою втрат.
Яка різниця, хто вона й чия?
Їй цю безодню не переплисти.
Прощальних слів нестримна течія
Давно знесла потрощені мости.
Стоїть любов. Не робить перший крок.
Немає де позичити снаги...
Хто перекине цій сліпій місток?

У щастя обвалились береги...

ШТИЛЬ

хвилі врізаються в небо
чайки врізаються в хвилі
море закинуло невід
море за сушею
квилить

двісті ударів у літо
прісно римується вечір
хвилям властиво сивіти
тишею
зір попечених


ВІТЕР

неначе мушля проковтнула
солоний шепіт океану
пірнаєш аж на дно намулу
сама ж ніяк тим дном не станеш

тобі так хочеться спіймати
зелену смугу небокраю
поліський ліс
лелеки
хати
і щука золота пірнає


СУША

свічкою марить ночі
тихий циклоп-маяк
і незнайомим почерком
пише листи моряк

кличе лишитись вічною
там де Ведмедиць барліг
вітер
ще той язичник
гальку кладе до ніг

рифи жбурляють скалки
в замок росте пісок
точить німа русалка
свій сухопутний крок

може б моряк і вибрав
прісно-джерельну суть
з піни ж пливуть
верлібри
як на останній суд

Там, де левова частка
моєї надії,
Там, де левова частка
моєї душі,

Там, де музика мрії,
Там, де сонця дощі –

Намальоване небо
із окрайцем землі –

Там є все, окрім щастя
на брунатнім коні.

Ти не ходи дорогами біди,
(Вона тоді прийде, як буде треба)
Живи від коляди - до - коляди,
З надією дивись в різдвяне небо...
І сам побачиш, коли згасне день,
Як в тій пітьмі од-краю -і- до-краю,
Під звуки тихих, радісних пісень,
Над темним світом зірка запалає.

Зелені пожарища −
біла весна.
І очі твої,
мов холодна вода.

А сльози, мов зорі,
освітлюють шлях.
І сніг все не тане
у моїх слідах.

Мій дощ ллється з неба
в зелені гаї,
туди, де співають
твої солов′ї.

Ти ловиш, мов вітер,
тонкі пелюстки,
що падають з неба
в волосся мені …

Навкруг все буяє –
солодка весна.
А очі твої,
мов холодна вода.

Глинобитна печаль.
І безлюддя нестерпна потреба…
Сиві крила зими.
Розмагнічений голос води.
Серцем вивчений світ.
Запах меду, що кличе до неба,
І багато-багато чого,
Що ще кличе туди.

Нерви й жили тугі
У томаті гарячої крові.
Сиві крила зими…
Неприкаяне синє вино.
Слід сльози на вині,
Побажаннячко "бути здоровим"…
І небесних полів
Немолочене срібне зерно.

Горизонту коса,
Що бунтарськи надрізує жили,
І велика космічна,
Задавнена втома душі,
У якій ми нічого нового
Також не відкрили.
Тільки й того, що кожен
До виходу-входу спішив.

На дорозі Туди
То горілка, то слава, то гроші…
То кохання терпке й нетутешнє,
Як білий граніт.

І апостол Петро
Самотинно стоїть на сторожі
Того світу,
Що зрікся він тричі.
Тому і стоїть…

Темно-темно Йому,
Немов у стволі автомата.

Лиш веселий сніжок
На квітчасті торти опада.

Глинобитна печаль.
Розмальована півником хата…

І велика, як тайна,
Мальована слізьми вода.

Крізь пустелі, вітри з фіваїдських печер
Наливайковим шляхом в безсмертя
українську державність у слові простер,
дужість правди сильніша за ретязь…

Він неначе прийшов на голодну кутю:
Малоросіє – крівна наруга!...
На клювання орлів та жаління гадюк
боронився просвітницьким рухом!

…і директор гімназії ледь не зомлів,
як почув про Хмельницького думу…
Бо моральності витоки в рідній землі,
а в Росії – закон босоркуна.

Гонти, Лисенка-Вовчура дух воскресив!
Біля Чорного моря і досі
чути, як оповідки про давні часи
хтось розпитує в діда Хтодося…

Церква Спаса і Корсунь, і Різаний Вал…
У судомах душа, руки, гали…
Він останні у Києві дні доживав,
як героїв пере-поховали

на могилі Аскольдовій йменням Христа!
Кров’ю вмиються ті, хто гиржали…
Українська народна республіка – Так!
Наш Левицький – це совість держави!

Скільки до мрії, крок, два кроки,
Рік, ну а може що два роки,
А може що, усе життя,,

Те що, сплива без вороття...

Що нам очикувати далі,
Адби ліш тільки не стріляли,
Адби цього не допустили,
Бо ми по людські, щє не жили,

Кризи, вони колись минають,
Та тільки от коли стріляють,
Коли стріляють і вбівають,
Завали довго розбирають,

Чого ж, очікуваті далі,
Побачимо,
................. лиш б, не стріляли.

/2.04.07./

Січневий ранок, сонце сяє,
Мороз під ніжками рипить,
В твоїх очах бузком палає
Весни далекої блакить.

Сріблястий сніг зі скронь тополі
Злетів хустинкою до ніг,
В проміннях сонячних поволі
У вальсі кружить білий сніг.

На південь сонце повертає
І огортає нас теплом,
І ніжні щічки витирає
Тобі рум’яним рушником.

В блакиті неба сонце сяє
І хоч ще білий сніг лежить
В твоїх очах весна палає,
Її ходу не зупинить.

Я лялька вуду, щоразу інша.
Самотня постать сирих підвалів.
Я піднімуся і йтиму далі.
На попелищі не пишуть віршів.

Вчорашня кава черствіє швидко.
Холодні очі горять від сорому.
Ти не подивишся в мою сторону.
Твоєму серцю не треба свідків.

Я ж надто вільна, щоб бути твоєю.
Занадто сильна, щоб просто бути.
Я надто скромна і надто рокута.
Ти був лиш психом. А я - Психея...

Кажеш, у тебе, часу брак,
А все одно, не знаєш як,
Сенс у житті свому знайти,
Та в сторону яку піти,

Може кохання пригадати,
Душу в полон йому віддати,

Та от у тебе, часу брак,...

Вірші, веселим словограєм,
Стікають,
.................... а життя, минає,
Роки мої, як та полова
І тількі що, оцеє слово,

Не так багато,
....................... як Бог дав,
Може я в віршах сенс шукав,
Сенс, як кохання, хай же грають,
Людям, веселим словограєм,

Вірші мої,...

На порожній зупинці тебе випадково побачу.
Ти за руку з тіею, що скоро дружиною стане.
Я так щиро заплачу, так щиро і винно заплачу,
Що відкриється небо і бабине літо настане.
Буде радісне місто, руде і кудлате, мов пудель,
Смішно чухати вухо, в яке наловилися вірші.
Ми постелимо листя, розріжем горіховий струдель,
І загуслу любов розіп"ємо з долонь, як раніше.
Ти дістанеш троянду з-за пазухи, звідкись з-під светра.
Голуби поцілуються. Голосно скажеш: "Кохаю"
Тільки все це неправда. Усе це наївно, як ретро...
І ця осінь зникає... Ти чуєш, ця осінь зникає?
І цей спогад зникає, і світло вкінці коридору.
І я більше не плачу. Чи, може, вдаю, що всесильна.
Ти за руку з тією, що скоро дружиною... Скоро...

Розбиваємось погляд об погляд, мов бульбашки мильні...

В океан горілиць впали материки…
мертві води рвуть дамби і греблі…
тихо точиться космос крізь чорні дірки,
що прострілені дюзами в небі…
в рятувальне UFO ритуальних меншин
Маргаритою втягнутий Майстер…
бог закинутих в безум розумних машин
поправляє за спиною бластер,
запускаючи вслід за машинами й їх
в край комп‘ютерних песиголовців…
у космічних двобоях нема нічиїх…
Втім, так само, як і переможців.

На обмороженном пространстве моего
Почти незримого из-за тумана мира,
Где есть пустая съемная квартира,
В которой ты и больше ничего,
Живет какая-то вселенская печаль.
Суровый сталкер путь от кухни к спальне
Укажет знаками – словами в зазеркалье
Не говорят и вголос не кричат.
Алиса, будь со мной, и только так
Мы сможем не терять себя в тумане,
Не меряя пространств и расстояний,
Которым равнозначна пустота.
А просто зная, что в тумане есть
Лицо, и влажность губ, и руки,
Тепло, что откликается на звуки,
Любовью растворяясь в пустоте…
Пусть наши лица поглотит туман
Куда важней тепло, чем наши лица,
Прошу лишь одного, моя Алиса,
Найди меня и не сойди с ума.

Відлунням слів стоять на чатах знаки,
Думок провальних онімілий привид
Мережить шибу промінь одинаком,
Немов шукає потаємний привід.

Сумирна муза, наче на фуршеті,
В зловіснім колі ритуальних танців.
Пошерхлих вуст її порочний шепіт
Нагадує, що розколовся панцир.