Нуль.

Нуль – це нічого, від бублика дірка,
Космос, де жодна не блимає зірка,
Те, що в порожній кишені лежить,
Бульбашка мильна, що лопнула вмить.



Один.

Один моряк
одного разу
Збирався в море на баркасі.
Взяв із собою він: кота
Одну ворону без хвоста,
Одну стареньку черепаху,
Одного песика-невдаху,
Одного в клітці какаду
І в банці рибку золоту.
Крім того, аж в останню мить
Він ще надумав запросить
Одне знайоме цуценятко
І ще маленьке слоненятко.
Останнє пливти вже згодилось,
Та... на баркасі не вмістилось.
Моряк подумав: “То й нехай!”
І запросив усіх на чай.

Звичайно ж, він вчинив розумно:
Самому морем пливти сумно!




Два.

Два кінця у гойдалки в парку,
Вгору-вниз – гойдається світ.
В когось – серце у п'яти впало,
Хтось – у небо злетів на мить.



Три.
(Вірш-загадка)

Хто три ока має різнокольорових,
Та розплющить може лиш одне за раз?
Як червоним блимне – стій, нема дороги.
Жовтим – приготуйся, йти іще не час.
А привітно гляне він зеленим оком -
Йди собі, будь ласка, вільна вже дорога.


(Це не Змій із казки
І не пес Трезор:
Ті три ока має
Дядько Світлофор.)



Чотири.

Кіт Маркіз утік на шафу,
Глипа звідти навкруги.
Бо в кота – чотири лапи,
В мене ж – тільки дві ноги!



П'ять.

П'ять пальців, немов п'ять братів, на руці
У згоді живуть, і старанно усі
Працюють. Та якось рука – їхня мати -
Сказала: “Ім'я треба кожному дати.
Найстарший – ВЕЛИКИЙ, це кожен побачить.
(Хоч він і на зріст невисокий неначе.)
А другий – обожнює вказувать всім.
(Розумник!) Тож бути йому ВКАЗІВНИМ.
Наступний – СЕРЕДНІЙ, і думать не варт.
А п'ятий – МІЗИНЕЦЬ – найменьшенький брат.
От як же четвертого сина назвати?
Він – хлопець незграбний такий, вайлуватий...
І наче прикмет особливих не має...
Нехай БЕЗІМЕННИМ його називають!”

Образився братець четвертий страшенно:
“У всіх імена, тільки я – безіменний?”

“Ну, добре, щоб ти не охляв у журбі -
Весільну обручку носити тобі!”



Шість.

Працьовита мама-Бджілка
Має шестеро синків.
І у них в кімнаті-соті
Як навмисно, шість кутків.

Тож як мирно не вдається
Лад навести мамі в строк –
Сину кожному знайдеться
Свій для роздумів куток.



Сім.

Червоний, оранжевий, жовтий, зелений,
Блакитний, синій і ще фіолетовий -
Сім кольорів є у тебе і в мене,
Сім барв – у художника Борі Столєтова,
Щоб Боря, відтінки змішавши, зумів
Весь світ навкруги змалювати без слів.

А Юля сидить за стареньким роялем,
Клавіш торкається чорних і білих.
Сім нот вона має, щоб полька звучала,
Щоб звуки мазурки з-під пальців летіли.

Концерт знаменитий, і джаз, і фокстрот,
Вся музика світу – всього лиш сім нот.



Вісім.

От біда у восьминога!
Має він аж вісім ніг,
І собі взуття допоки
Підібрати ще не зміг.

Ось надходить день базарний.
“Скільки коштує оця?”
Черевиків взявши пару,
Він пита у продавця.

“Ця модель – чудовий вибір! -
Хитро зирка продавець. -
Колір – ваш, відмінна шкіра!
Ви – справжнісінький знавець!

А тепер – стосовно грошей:
Дев'ять – пара, не секрет!
Вам чотири треба, отже,
Разом – тридцять шість монет!”

Восьминіг стиха бурмоче:
“Так, чотири – не одна...
Їх купив би я охоче,
Та... кусається ціна!


Не носив – хоч і знавець – я
Черевиків і раніш,
Тож, гадаю, доведеться
Ще побігать босоніж!”



Дев'ять.

Жарт – історія оця.
Та дослухай до кінця.

Цифра Дев'ять у П'ятірки
Якось вкрала гаманця.

Втрату цифра П'ять уздріла,
На злодійку налетіла:
“Віддавай-но гаманця,
Бо скуштуєш і дубця!”
Цифра П'ять була сильніша,
А Дев'ятка – та хитріша:
Дременула навтьоки,
Вмить добігла до ріки,
З бережка у воду – скік!
Й під водою – на той бік.
Хоч сердита цифра П'ять -
Не наважилась пірнать.
Довелося по містку
Бігти їй через ріку.
Вже минула майже міст,
Аж назустріч – цифра Шість
Йде поволеньки, кульгає.
Цифра П'ять її питає:
“Щойно тут, сестрице мила.
Ти Дев'ятки не зустріла?”
“Так, звичайно, - каже та. -
Як дісталась я моста,
Бачу – аж пливе сусіда,
Ніби хто женеться слідом.
Прудко вилізла з води
І побігла он туди!
Бач – на березі кущі?
Поспішай туди мерщій!”
Довго цифра П'ять шукала
Там, де Шістка їй вказала,
Та злодійки не знайшла.
Якось, хитра, утекла!

Чи не зможеш підказати,
Де Дев'ятку відшукати?


(То Дев'ятка схитрувала -
Догори ногами стала!)



Десять.

Сьогодні дядько Стас приніс
(Хороший батьків друг)
Андрію, Даші і мені
Цукерок десять штук.

Я лише п'ять цукерок з'їв,
Андрійко ж – половину.
Цікаво, друже, скільки ж їх
Залишилось Дарині?



(Авжеж, ти правий, друже мій!
Всі кажуть у дворі:
“Хіба ж такі, як той Андрій,
Залишать щось сестрі?”)

…когда я очнулся под утро, весь мир был немыслимо черным,
и ты превратилась в морозы, накрыв навсегда мое поле,
а я шел обратно, пугаясь себя самого, и от боли
взрывалась невиданной тучей планета ворон обреченных…

...ты ровная, будто забелено, тканью слоями на небо
легла пеленою тумана, который слоился и таял,
а где-то кричала на ветер в предутреннем воздухе стая
ворон, перепуганно зябких, ворон, перепуганно белых…

Бігав у школу
Хлопчиною малим
Торбинку з книжками
Носив за плечем.

Ноги в постолах,
Тиснули волоки
О так і ми жили
В воєнній роки.

А десь то гриміли
Далеко гармати
Із клоччя одежу
Ткала нам мати.

У школу далеко
Я вранці рушав
На перехресті доріг
Там друзів чикав.

По тонкій кладці
Переходив річку.
На перехресті каплиця
Я в неї клав свічку.

Вечорами в дома
коли зорі спали,
Ми свічку палили
Уроки писали.

В неділю рано
Нас мати будила,
В святкове вдягала
До церкви водила.

Вечорами розповідаю
Про роки шкільні,
А син мамі каже:
«казку гарну тато
Розказав мені».

Набатом стук серця,
Пульс у скроні,
Життя на долоні.

Радість і біль,
Горе і щастя,
Життя прекрасне.

Чуттєвості мить,
Думки стрімкий політ,
Струна у серці ніжно бринить.

Життя брильянт, діамант,
Гранями грає,
Різнобарв*ям переливає.

Історія свого,чужого життя,
Як казка,але дійсне буття,
Стрімке,захоплююче майбуття.

Читаєш сторінки,
Чужої,своєї "судьби",
Збираєш квітки пелюстки.

Життя,життя ти рози квітка,
Життя,життя її шипи,
Життя,життя ти щастя збережи.

Humid seal of soft affections,
Tenderest pledge of future bliss,
Dearest tie of young connections,
Love's first snowdrop, virgin kiss!

Speaking silence, dumb confession,
Passion's birth, and infant's play,
Dove-like fondness, chaste concession,
Glowing dawn of future day!

Sorrowing joy, Adieu's last action,
(Lingering lips must now disjoin),
What words can ever speak affection
So thrilling and sincere as thine!

У твоїх очах краплинка неба
І душа, мов на долоні вся, моя...
Ти дав крила. Більшого й не треба.
Ти не знаєш, як змінив моє життя.

А бузок у травні так квітує -
Пахощами захлинається земля.
Кожну квіточку весна цілує,
Різнобарв'ям прикрашає всі поля.

А мені замало стало неба,
Мало сонця, щоб віддати все тобі.
Серце все вирішує: так треба -
І я вперше так радію цій весні!

Может быть,было, когда-то любила,
Верила:счастье придет и в мой дом.
Синюю птицу я ввысь отпустила,
Чтоб принесла неземную любовь.

И до сих пор она в небе кружится,
Машет мне крыльями, манит к себе.
Может быть, стоит мне все же влюбиться,
Но ещё ноют раны в душе.

Я за полетом её наблюдаю,
Но не решаюсь подняться с земли:
Как страшно падать потом, все теряя
И не дождавшись той чистой любви.

Как одиноко потом в мире этом
Слепо искать неземную любовь,
Но все же есть на земле грешной этой
Тот, кто навеки подарен судьбой.

2007г.

«Треба міняти правила гри»
Віктор Ющенко, 18.09.07

Наперсточники
домовляються:
під яким наперстком буде куля.
Та вже й не так поміж собою лаються.
Бо знають:
їм – прибуток, а народу – дуля.
І кожен з них
про той народ піклується:
останнього витягує гроша.
Країна порожніє, як і клуня ця,
ні хліба, ні снопів – наперстки та іржа.
Країна кланами і клонами збагачена -
конгломератом майже не людей.
Ми, начебто, все чуємо, все бачимо.
Та де ж ті люди?
Справжні люди де? –
які б змогли не красти...
Де ж ти той –
що мав країну вести, як Мойсей?
Нема таких.
Людей і землю – з Богом хто –
все ними під наперсток вперто.
Все!

измазанный жёлтой глиной - болван, кукла
чернота, вобравшая - свой уголь
пустота пространства в зрачках-лакунах
копоть-прах в упаковках урн

в разноцветной - весь - вересковой чешуе
с угляным грифелем - чего ты там царапаешь*?
сфинкс, стикс, всё равно - что ты ей?!
ангел - председатель земного шара

с перетлевшим, восковым - лицом
видишь ли что-нибудь - под закрытым веком
твоя тень, двойник - почти невесом
с - твоей - рукой, ладонью, сломанною веткой..

чи бачив їх - важкі, холодні зерна
вони - частинами - твоїх долонь
ти їх рахуєш - за свої - озера -
у них в легенях носять риби зло.

і це зима. чи може - передзим'я
чи передсердя - непомерлих змій
це сталось - з вами, з нами, з ним
це не рахують - бо числа несть їм

це без рахунку - це - як грона горобині
як гори, як ім'я, можливо - дим
це ждуть - неначе ти - годо, годинник
це забувають - завтра, з вами, з ким?

..

Там, за дверима,
Море і тиша.
Хвилі відсутні,
Вітру немає.
Берег порожній –
Тільки каміння.
За горизонтом
Сонце дрімає.
Піна на гребнях,
Відблиски в хвилях…
Не розуміти,
А відчувати.
Вистачить доторку
Хвилі до шкіри,
Коли буває
Слів забагато.

Трудно забыть горам,
Что они просто камни.
Белый кофе без сахара –
Медленными глотками.

Может, текут реки,
Чтобы смывать горечь?
Может, мечтают камни,
Как превратятся в горы?

Белый кофе – для рыб,
Которым привычно плавать.
И в утешенье – камням,
Лишенным этого права.

Наполни до края чашку
Кофе белым и крепким.
Камни станут горами,
Выпив до дна реки.

– Твоё имя во мне болит
до сих пор…
Как жилось-скиталось?
Как же мало тебя осталось
В той, второй, что послушно спит…
– Было холодно над рекой,
было звёздно…
Как мне леталось!
Как кричалось, смеялось, мечталось,
как любилось мне, Боже мой!..
– А со мной?
– Так наскучила тень от Древа,
Я умела быть Женщиной – не женой.
– Мы могли быть вместе, Лилит… Постой!
– Зачем? У тебя для этого Ева…

відлуння дзеркала

нічого не знає про дзеркало

нічого не знає про себе


але воно про літо знає

і про нього розказує


воно має дві стежки

білу і чорну

воно завжди білою ходить

і розказує

що на груші виросли груші

і впали в траву

а на вербі

груш не виросло а виріс лелека

і впав за обрій


прийде від матері дивний літній сон

із сапою в руках і всю білу стежку

пересапає

Втікає день у змучений кулак,
І загинає пальці темна нічка.
Тобі, мабуть, із неба буде знак,
І ти сховаєшся в крикливий відчай.

Запалиш свічку, дожуєш брехню,
Два джокери впадуть на стіл несміло,
І кілька моїх фото в стилі ню
Достатньо буде, щоб хворіло тіло…

Розстелиш ти подерте кімоно,
Ввімкнеш акваріум із цвітом вишні -
Тоді весна потягне всіх на дно,
І не засне на шостий день Всевишній

Тобі старезний світ цей затісний,
Стіна китайська затуляє вхід до раю,
І березневими котами так рипить,
тріщить,
сльозить він -
я замість тебе п’ятірню цю розтуляю…

Там де м’яти ранком
Купаються в росах,
Там бродять русалки
Заплетені в косах.

Сади заквітчані
У квітневі дні,
Місяць утопився
У річки на дні.

Зорі мигають
В небеснім просторі.
Дитинство там моє
Гуляє по волі.

У юність пішов
Із батьківського дому.
Дитинство своє
Залишив у ньому.

Пам’ятаю з дитинства,
Як стріляли гармати,
Босих у лозах
Ховала нас мати.

Через багато літ
Повернувсь до хати.
Там цвітуть сади,
Так же пахнуть м’яти.

Річка і луки
Холодно зустріли
Мати і батько
Давно постаріли.

- Було в житті усе, що треба,
І що не треба – теж.
Стала давно уже байдужа
Я до піщаних веж,
Та залишилась ще потреба
Дивитись в синю вись…
- Гей, на дорозі он калюжа,
Під ноги подивись.

"И три мадонны Ботичелли
к плетеным стульчикам идут..."
Юля Бро

І нізвідки почується дивна мелодія,
і надибаю сонце в колючому глоді я
і жбурну догори,
де сиріткою журиться вись…
Не повіриш – помчить жовтобоке щодуху, мов рись!
Усміхаюся я – десь далеко, і ти посміхнись
до маляти в пелюшках
чи старця-добродія,

чи то просто задуманого перехожого -
що по бруку ступає обачно, як в ожеледь…
І нестримне нагряне! -
прожогом з обшарпаних стріх
полетить-упаде, ніби сніг,
переливчастий сміх,
наче хлопавка трісне під вухом – і зовсім не гріх,
що десятки сердець мимовіль розтривожено…

І у вічних Тернополі, Львові чи Вінниці
пори року, як завше, картинками зміняться,
і весняні граки поспішать повернутись до гнізд,
і канапка впаде по традиції –
маслом униз…
Я тобі наспіваю тихенько,
а ти посміхнись,
люба сестро,
моя темноока провидице…

Приємно грiючись ходою
Багатошумною юрбою
Несеться в школу дiтвора
Забав нових їм шле пора
Коли дощiв слизьких сльозинки
Перетворились у снiжинки.
Земля змерзається в грудки,
Та лиш радiють малюки,
Морозу, котрий щепле вуха,
Як сироту лиха свекруха.
Стихає шум й скрипiння парт,
Згасає вранiшнiй азарт
I пiсля дружного вiтання
Завислу паузу мовчання
Наташин голос перервав:
- Той славно твора написав
Хто зрозумiв всi iнтереси
Для кожного з героїв п'єси,
Вiдмiтив, як з селянських мас
Гуртується єдиний клас,
Характер ж чоловiка й жiнки
Привiв до спiльної оцiнки.
- А автор, автор мислив?
Знайшовся позаду дивак.
Мотиви сказаних ним речень
Поклали грунт для суперечень
I хор незрiлих голосiв
Поставив дружно пiд сумнiв
Роками вкритi постулати
(А їх не варто забувати).
Наташа знiчена, той шум
Торкнув здається власних дум.
Питання учнi задавали,
Самi ж на них вiдповiдали,
А їхня вчителька одна
Шукала поглядом вiкна.
Звеселять серце педагогу
Предметну влаштувавши, строгу
Наївну сварку школярi,
Вiджилi догми i старi
Руйнуючи самим бажанням,
Та їх достойним намаганням.
Зрадiть наставниця причин
Сьогоднi не знайшла мiж тим.
Не жарт - в словесну перепалку
Втягнулись учнi, котрим змалку
Читання - ягода гiрка,
I бiографiя Франка
Його життя, його кохання
I непочатi намагання
Предмета сперечань творця
Хвилюють молодi серця.
З-за парти мовить томно дiва:
-Дружина, як вона красива
Так має право на любов,
Свою не вiддаючи знов,
А лиш вселяючи надiю,
Її я добре розумiю.
Байдужi крикам "Згода!", "Нi!"
Змовкають вуста чарiвнi.
А з переду, натхненно, сильно
Вiдповiдає неприхильно
Своїй сусiдцi по ряду
Твердіший голос доладу:
- Отруту висмоктать змiїну
За краще нiж таку дружину,
Як та пройдоха або ти
У час невдалий вiднайти.
Наташу гнiв скоряє зразу,
Вiдверту фразу за образу
Сприймає закипiла лють
I очi злiсть жовтаву ллють.
- Та як ти смiв вслух проказати?
Кого насмiлився повчати?
Дитина, старша школярiв
Ледь-ледь, а в вирi почуттiв
Не помiчає свого слова
I вже заплакати готова.
Хапає ручку i журнал
I ставить учню нижнiй бал.
Не встигла рух свiй оцiнити,
Здивованi мовчали дiти,
Як зблизька голосний дзвiнок
На щастя обiрвав урок.

Карколомна кароокість.
Кара
Всіх задарма куплених богів.
І звучить натомлено кіфара –
Відголосок із прадавніх снів.

Сипле снігом.
Сипло спів лунає...
Потойбіч очей твоїх зима.
Сонце покотилось короваєм
По краєчку неба.
І пітьма

Увірвалась, вихором вирує,
Кровоточить зранена любов.
Імені твого не смію всує
Промовляти більше.
Ти пішов.

І знову вечір.
Скоро ніч.
В кімнаті грає музика,
Звична річ.

І звичні інші речі...
Думками обтяжені плечі.
(Надворі тихо,
Це так... До речі)

Словамии вкритий простір.
Слова стають німими,
І часто хочеми ми
Німими бути з ними.

На місці зараз те,
Що рухалось раніше.
Хоч сумно всім буває,
Та дещо-таки тішить.

Байдужість ходить рядом,
І дихає, як звір.
Від того звіра, мабуть...
Стає поганим зір.

Стає невидним зовсім,
Що треба, а що ні.
Від того всього часто
Хтось тоне у...

Чому так важко спати,
Хтось хоче запитати.
Але, скоріше всього,
Не дано цього знати...

Небо серое, сырое
Тучами измазано,
Настроение плохое
Не зря серым названо.

Хмурятся окошки
Из-под мрачных крыш,
И скребутся кошки
В душах, словно мышь.

Серый дождь по лужам
Шелестит угрюмо,
И что ты не нужен
Навевает думы.

Серый ведь не черный,
Улыбнись, не жди,
Станут вдруг проворны
Серые дожди.

Смоют с неба наскоро
Свою грусть-печаль,
Пошуршат всем ласково
И умчатся вдаль.

Командовать войском, справлять триумфы,
Примерить награды, волнуясь слегка –
Это приятно и интересно. Гораздо труднее
Убить Спартака.

Сметая стоны, стены и страны,
Рим – твоя слава гремит в веках!
Но оказалось, что очень сложно
Убить Спартака.

Он, гладиатор, не раб, а воин.
Сила дремлет в нем для броска.
Война войною, но так непросто
Убить Спартака.

Убить свободу… В себе, в другом ли
Не каждый сможет, дрогнет рука.
И только ангел имеет силу
Убить Спартака.

Я пригадала дещо:
Там було дуже тепло.
Крихітний теплий простір –
Вистачило.
В пічці згоряли дрова, –
Пекло у пічці. Пекло
Ти у мені розбурхав –
Вибухнуло.

Вранці збирали уламки
Речей і розмови стрічки…
Від докорів сумління
Вичистили.
Пічка вистигла за ніч.
Останнє тепло із пічки, –
Пекло! – ми ¬– настіж двері –
Випустили.

У відвертість – обличчям
Занурившись… Через хату
Протягом зайвий попіл
Винесло.
Відвертості – через вінця…
Тепла на двох – забагато…
Ти руки мені грієш –
Вимерзло.

Ми завтра будем рідні назавжди
Складем шинелі у кутку кімнати
Позв’язуєм до купи молитви
І будемо бездихальні стояти

Один навпроти одного і майже голі
Зализувати будем розпашілі долі
І будем чути пульси автоматів
Що стерегтимуть нас
Допоки день вмиратиме

А кадрами з німого аніме
Втікатимуть оті дими патлаті
Тобі присняться гори в галіфе
А я піду гармати присипляти

Облачається небо у зливу,
заколисує усміх колишній,
вітер кличе сльозу до пориву,
цнота губиться цвітом у вишні.

А на плечі спадає "ніколи",
в зачарованім колі розлуки -
опоясаний зір видноколом
та мольбою піднесені руки.

Та не чутно ні "кар", ні хоралів -
ніби воїн останній загинув,
ніби з далі складається далі,
а з нічого - моя Батьківщина.

І наколоте колотом шалу
докалатує серце у клітці.
Скільки б, серденько, ти не співало,
та до неба сходилися східці.

Та ще стукає, стискує слово -
щоби з Богом у душу летіти.
Від весни й до Святої Покрови
я лататтям лататиму літо.

І бринітиму піснею бризу,
колисатиму усміх колишній,
бо краплиста спадатиме риза
на цнотливість розгублену вишні.

15 Травня 2008

Пісня солов’їна
Лине по гаях ,
Від покриття асфальту
Аж Потіє шлях.

Поети співають
Про нічній зорі.
Заспівали б вони
Про людській долі.

Як бабуся
Виживає на водиці.
В багатіїв
Розбухнули пиці.


Не соло
На радузі співати
Про долю народу
Віршем розказати.

Викривати хиби,
Що заважають жити,
Із джерел народу
Поетику пити!

Мальчики бесятся, мальчики – черти,
Мальчикам – толпы, афиши, концерты,
Мальчикам жить – чтобы очень красиво,
Мальчикам – грохота, месива, пива…
Мальчикам – девочек очень солидных,
Чтобы под тушью глазенок не видно,
Глупых глазенок – но цель то одна:
Мальчики сходят (и сводят) с ума

Мальчики –с-пальчики - взрослые дети,
Мальчикам – парочка десятилетий,
Тают в дыму беспорядочно мысли:
Мальчики были, но мальчики вышли…
Севши на шею, конечности свесив,
В ухо воткнувшись когтями депрессий,
Мальчики ноют, ведь цель то – одна:
Мальчики сходят (и сводят) с ума

Мальчикам – денег бы, мальчикам – славы,
Мальчику – сильным бы стать, а не слабым,
Мальчики смотрят угрюмо-беззлобно,
Сильным быть трудно, а слабым – удобно?
Мальчик тоскует трагично-красивый -
Гений непризнанный, горе-мессия,
Нервы сдают, но ведь цель то одна:
Мальчики сходят (и сводят) с ума.

под Аркой Триумфа -
в терновом венке,
кровавые шрамы
и пот на виске

бездушные взгляды -
как бремя оков;
измученный странник -
любимец богов.

Занадто холодні пальчики.
Достатньо глибокі погляди.
Суцвіття моєї вірності
Зриває відвертий жест.

Твої зорепади ніжності
Летять до моєї сумочки.
До зачіски липнуть спогади.
Кумедно звучить протест.

Занадто горять ліхтарики.
Достатньо весняні сутінки.
Вузькою здається стежечка.
Великий на двох підтекст.
11.05.08

Вінком терновим виснажені скроні
Немов колючим дротом у полоні

Думки закуті у кайдани болю
Кричать і прагнуть вирватись на волю

Крізь кров пекучу та нестримні муки
Несуть хрест долі вже тремтячі руки

Рубців по тілу безліч від нагайки
У небі злі стерв’ятники мов чайки

Кружляють і голодними очима
Слідкують за кривавими плечима

Терпляче серце з вірою у Бога
У кожного своя Хресна дорога

Усе що може бути найстрашніше
Було Ісусом пройдено раніше

Заради нас і нашого спасіння
Молитва сила віри і терпіння.

химерних
_________ хмар
______________ похмурі
_____________________ храми
збудили дощ,
___________ а потім й грім
бив,
____стукав
__________ в грозові тамтами
і насолоджувався грі
дів
__блискавиць,
______________що в танці блиску
крутили
________ крапель
________________ карусель,
де ніч -
_____ як яблуко -
______________ повисла
над
____світом
__________ стомлених
____________________ осель...
у темряві
________ хрестів
__________________ з віконець
слова молитви
_____________ при свічах
стікали:
_______ «Боже-охоронець,
спаси й помилуй…
_________________ ще не час»...

Древній Київ дрімає в каштанах
Сниться йому старина
Князівські чвари братерські,
Похована майже забута
Ота сива давнина.
Як вищій Олег половців бив,
Ольга Христа прийняла,
Володимир Русь охрестив,
Яка міфічних богів мала.
О роздроблена Русь!.
Вічні братерській чвари
Єднання і спільність, і сильну державу
Навіки її поховали.
Із попелу історії піднімися Русь.
Роз’єдналися три дочки Україна, Росія, Бєларусь.
Так в світі давно вже ведеться
З одного дерева гілля розійдеться.
Сіються нові покоління.
Вже другій гени, друге вже насіння.

Історія знову зможи повторитися
Вже наші князя за престол
Начинають битися.
Ділять Україну на ліву і право – бережну
З народом князя будьте обережні!
Люди сучасні не із давнини.
Вашим чварам не потерплять вони!

Йде день - хоч на руках його носи,
хоч роздавай кульбаби парасолі
та задирай, де стигне рай - носи
за долі всі розгадані паролі.

Сьогодні сонце в оплесках на біс,
в моїй замоленій до сліз молитві.
І я впускаю небо під укіс -
і кошу хмари, наче поле - битва.

Віднині світ в долонях, ніби птах,
тремтить від щастя - певності злетіти.
І я збираю світло на устах,
та віднімаю право відніміти,

бо повен віри аж по вінця вен,
бо чую янгольску з-за хмар трембіту.
В такий опальний перед Богом день
не гріх і заживо в собі згоріти.

14 Травня 2008

Л.Я.

Ти дихаєш сумом, а він
Стікає руками поволі.
У цій наділюзії болю,
У цій двокімнатності стін

Ти зАвжди один.
ЗавждИ…
Зі страхом, або безсонням,
Із кроком до підвіконня
(єдиним одним)...
Не йди...

це місто з осадом твоїх очей
яких майже вже не пам’ятає
на дотик
мій погляд

насправді
я залишилася
назавжди жити
під твоїми
віями

мені там затишно
волого і
трохи
лоскітно

а решті
світу
надіслали

мою
ксерокопію

так що не вірте
тим кольоровим
снам
у яких є я

краще
вбивайте ті
шляхи
які
когось із кимсь
роз’єднують

дорогу
Луцьк – Львів
судомить
туманами

1786

Is there a whim-inspired fool,
Owre fast for thought, owre hot for rule,
Owre blate to seek, owre proud to snool,
Let him draw near;
And owre this grassy heap sing dool,
And drap a tear.

Is there a bard of rustic song,
Who, noteless, steals the crowds among,
That weekly this area throng,
O, pass not by!
But, with a frater-feeling strong,
Here, heave a sigh.

Is there a man, whose judgment clear
Can others teach the course to steer,
Yet runs, himself, life's mad career,
Wild as the wave,
Here pause-and, thro' the starting tear,
Survey this grave.

The poor inhabitant below
Was quick to learn the wise to know,
And keenly felt the friendly glow,
And softer flame;
But thoughtless follies laid him low,
And stain'd his name!

Reader, attend! whether thy soul
Soars fancy's flights beyond the pole,
Or darkling grubs this earthly hole,
In low pursuit:
Know, prudent, cautious, self-control
Is wisdom's root.

Крутись, крутись, лiхтар осiннiй,
Промiнням тусклим перший iнiй
На гiлках яблунь освiти,
В солодку пору дрiмоти
Перемiщай моїх героїв.
Як вдало правило засвоїв
Про пiдмет, розтановку ком,
Школяр, що iнодi тайком
Прогулював уроки мови
Наташа судить, супить брови,
Коли торкаються полiв
Стержнi червоних олiвцiв.
Останнiй зошит прогортала,
Рука спочинку вимагала,
Схиляє плечi, гнучкий стан,
Лягає на м'який диван.
Лице затисла мiж долонi,
Розсиплись завитки по скронi,
Вiд свiтла чи переживань,
Та не вiд втомливих навчань
Яскравше снiв моїх iскриться
Блищить Наташина зiниця,
Двi краплi помiж густих вiй
Стiкають по щоцi пружнiй.
Колiнця вкупi, п'ятка в п'ятку
Вдаряють жваво, межу шатку
Руйнує пара струнких нiг
Їх досвiд стримати не змiг.
Ах, ножки, ножки, свiжу рану
Топтать, не колючки бур'яну,
Так звично, так солодко вам,
Як примiрять заморський крам.
Який нещасний не змiняє
Вщемлену гордiсть як засяє
Веселка сонячних колiн
На дотик їх, на їм уклiн.
Таких от нiжок струнких пара,
Як найвитонченiша кара
Тривожить часто мої сни
З приходом теплої весни.
Та досить зваби, справжню цiну
Я знаю круглому колiну.
Згубивши розум, не одну
Сплатив жорстоку данину.
За помилки, за опiр долi
Я вже покараний доволi,
З тим примирившись, дав зарок
В полон до нiжок нi на крок.
До бiса слово, слухи, сором,
Лиш бiсикiв запустять хором
Очей травневi кольори,
В запасi в них є номери
Достатнi, щоб забути зразу
Бiль, осуд, смiх, хибну образу.
Вдихаю легко, серце знов
По плотi розганяє кров,
Розтанув слiд минулих мук,
Я не позбувсь твоїх порук,
Ступаю на поверхню слизьку,
Хмiльну хвилину чую близьку
I нагорода непроста -
В злорадствi скривленi вуста.
Нехай минуле в нас не спiльне,
Майбутнє теж, та завжди вiльне
Для тебе мiсце близ мене,
Так термiн мiй i промине.
Забувсь я, винуватi нiжки
Моїй душi надiйнi вiжки.
Перлина по щоцi в пiтьму
Скотилась, знаю я чому:
Переживання нi до чого
Настiльна лампа свiтить строго
Од того i сльоза бiжить,
Вагання не родилась мить.

Вчера старуха с диагнозом "летальная верность"
жаловалась синице в руке на сплетниц,
а игла ей в ответ - мол, от них никуда не деться,
мы все одним суперклеем мазаны с детства.
А на губах ее пена лопалась, мыльно-бело,
видимо, где-то как-то недоглядели,
было ей, Пенелопе, тридцать девять через неделю,
юбилейных двадцать в палате для крепких телом.
Послезавтра в палату вбежал поседевший мальчик,
то ли Телемак, то ли Одиссей, то ли как иначе,
медсестре над пустой кроватью сдал передачу,
за ненадобностью, скорее, чем на удачу.

колись ми грались а тепер болим
самих себе лікуючи незграбно
і той озон що киснем став твоїм
чужим гріхом зав’яз тобі на зябрах
від тебе тхне і страхом висоти
і потом потопельника посмертним
та граєш граєшся та гра… упертий
і забуваєш чим ти заплатив

За мотивами народних жартівливих

Не дивись, що жаба,
Я ж така зелена,
Завидющі очі
Золотисті в мене.

Приспів:
Собі в серце мене посади,
Обійдусь я тоді без води.
Буду в серці у тебе сидіти
І давити, давити, давити!

Заздрити ти будеш
Всім і усюди,
Жаба тебе давить –
Казатимуть люди.

Кров твоя зчорніє,
У смолу загусне,
А твоє серденько
Від заздрощів лусне.

Варіант для дітей

Я маленька жабка,
Подивись на мене,
Я така хороша
І уся зелена.

Приспів:
Собі в серце мене посади,
Обійдусь я тоді без води.
Буду в серці у тебе сидіти
І давити, давити, давити!

Заздрити ти будеш
Всім і усюди,
Жаба тебе давить –
Казатимуть люди.

Якщо мені руку
Ти свою протянеш -
Скоро сам жабиськом
Завидющим станеш!

Тебе не надо знать
О чем мои причины,
Я отдаю тебе свой флаг
Не белый и не красивый.

Терзать напрасно за «увы»,
Увы и ты не сильный -
Я брошу пепел за мечты,
Потом напишу книгу.

«Увы» не лечит, даже мстит,
Но этот нож не в спину -
Мне кажется, что это ты
Отрезал половину.

Шагаю взглядом по часам,
Когда же ты увидишь?
Не белый отдан тебе флаг,
И даже не красивый.

Было больно когда-то,
А теперь ничего…
Ты случайно не знаешь
От кого и за что?
Кто неслышимым
Криком меня перерос?
Кто оставил надежду
В месте ливня и гроз?
Я невидимым взглядом
Его обойду.
Он меня не узнает
И я снова уйду,
Не ранняя ни слова,
На его простоту.
Он меня не узнает…
Ну скажи, почему?
Слишком поздно прощаться,
Мы уже растеклись
По щекам наших судеб
И с слезами срослись.
Мы с тобой словно в ссоре,
Наше время застыло
И осталось лишь прошлым,
Позабытым с другими.

Я іду під дощем,
Під завісою вечора наче й не холодно,
І сльозами закутавшись плачу
Від відомого і невідомого;
І мене не розвіє
Цей вітер своєю брутальною силою,
Бо байдужість простерлася
Близько глибокою прірвою.

Я не світлом спадатиму
В кожну найменшу щілину,
Про тепло забуватиму знову,
Тепер без упину,
І віддам все твоє
Лиш одному солоному болю;
Я вмираю дощем,
Та втікаю від тебе на волю.

Ласка и нега по пальцам струятся,
Нега и ласка,
Сказкою правда желает казаться,
Правдою сказка,
Брызги волос твоих, юноша нежный,
Цвета каштана,
Только попал на висок белоснежный
Отсвет тумана,
Звёзды и солнце душою ласкаешь,
Чтоб не забыли,
Стоя на радуге, соло играешь,
Небыли-были...

Твої губи далеко від мене,
Але я відчуваю їх дотик.
Незнайомцю, скажи мені,
Хто ти?

Під шатром обважнілого клена
Запах літа породжує вечір.
Ще не час,
Ще оманливих течій,
І безумства, і сліз, і безсоння
Ти боїшся.
Ще вітру долоня
Ніжним рухом лягає на плечі.
Зупинившись у часі на мить
Твоє слово в повітрі бринить
Невимовним дзвінким стоголоссям.
Як могли ми не бачитись досі?
Не зустрітись і повз промайнути,
Серцем бачити, але не чути,
І не вірити, думати, сниться,
Не напитись з твоєї криниці
Життєдайної сили води?
Знову ранок розвіє сліди
І моє запізніле "не йди"...

Під шатром обважнілого клена
Нам солодких плодів не діждатись.
Якби ж можна у вчора вертатись.

Твої губи далеко від мене...

Село забите, наче цвях в зап`ястя,
ятриться перехрестя під хрестом.
Що крові випито під час причастя,
що тіла вицвіло - на років сто.
Чекають зорі на своїх кусто -
то й не наважуються в око впасти.
Вони із думкою тепер на "ви".

Те око погляд зважує, мов пір`я,
що постріл розкуйовдив по воді.
Так легко бути пухом із довір`я,
коли колує тіло колодій,
коли спалила локони руді
коханцю-дневі ніч у надвечір`ї.
На таці - головешка голови.

Землі душа відкрита, мов стигмати.
Вінок терновий уростав - зацвів.
Якою впала плата за розп`ятість,
за що, немов пісок, нанісся гнів?
Індійських завести у хлів богів
та на дорогу дорогому брату
білила щедро влити із трави.

Село забите -
б`юся в груди,
відчинить серце -
пісня буде.

13 Травня 2008

Ти добре почуваєшся в своїй країні?
Чи вже вона є не своя?
Чи все чуже тобі в країні Україні?
Між тим, країна дійсно вже чужа.
«Страна» пайків, субсидій, пільг
і черги до халяви,
з народом, який продасть за той пайок
свій голос виборів
і чорту.
А ти свій голос продавав за скільки?
За двадцять гривень?
А майоріння прапорцем вождя?
Пів сотні гривень за три години, якщо зранку?
За ту півсотню скількох людей завів в оману?
Чи почуваєшся героєм?
А може зрадником народу та радієш?
Вже до кормління крадії добрались
і, може, ти тим паханам своє плече підставив.
Напрацювався ти на них, аж мовою змінився.
А мова українця – це зброя українця.
Без мови українець – то є раб.
А зараз вже країні дуже важко.
Народу важко.
Останнюю хлібину олігархи одбирають.
Все до Москви звезуть –
як борг за допомогу обдурити українця
на чорних виборах бандюг тих в депутати.
Таке було, згадай, під час голодомору.
Ніхто не кинувся країну захистити:
так зване людство все мовчало.
Не захищаємо і ми – ні долю, ні свою країну,
і мовчимо, бо змусили себе мовчати.
А влада робить цигарки
та ллє отруту по пляшках.
Мужі все п’ють, бо з малку боягузами живуть.
Жінки все торби та горілку носять.
Це зветься бізнесом, а жінка – діловою.
Що думаєш про те як жити далі?
Чи може матінку проп’єш із москалем?
Тоді купуй ту пляшку із пластмаси
і пляшку з перцем де написано «Горілка» –
за чаркою ти справжній патріот.

16.01.07

Доню моя, доню!,
Що ти наробила,
Навіщо п’яницю
Доню полюбила?

Полюбила мамцю
За чорній очі
За тій поцілунки,
Що дарує в ночі.

Кажуть він п’яниця,
Не правда –це мамцю
Зорі я дарую,
Милому коханцю.

Зустрічаймось в вечері
При перші зірниці.
Купаймось в любові
Як в чисті водиці.

Iсторiї моїй фiнал
Прискорив значно вiртуал
Сей славний, я свою повагу
Йому змiняю на увагу.
Що звище долею дано
Не обминув вiн вже давно,
Без розрахунку без любовi,
Впiймавсь на сказаному словi,
Пiдкинув тему для роззяв,
Одразу за дружину взяв
На танцях стрiнуту дiваху.
Пред ней не вiдаючи страху
Тепер неспiшно пив пивце,
Доречно ставлячи слiвце
Слушне всяк раз в розмовi дружнiй
Жiночим вушкам осоружнiй.
На слух жiнок iм'я Iван
I торс могутнiй мов таран
Впливали надто неполярно
I натякали популярно.
Сягнув за обрiй жовтий круг
Як зупинив Миколу друг.
- Куди ти йдеш? Не так ще пiзно,
Я не тримаю тебе слiзно,
Та часто вже нечасто ми
Збираємсь з старими друзьми,
Щоб випить разом кухоль пива,
А завтра свято, є щаслива
Нагода довше погулять,
"Ячмiнний колос" покружлять.
Скрiзь заслужив Йван схвальнiсть крупну
Та вже в хвилиночку наступну
З лиця Миколи зайва тiнь
Вагання зникла й розумiнь
Вiн не знайшов на лицях друзiв,
Тягучу паузу конфузiв
Некрихким голосом, як сталь
Порушив коротко:
- На жаль.
Не довго в пам'ятi образу
Зберiг приятель, котрий зразу
Сердито кинув кiлька слiв
Тому, хто з ним не захотiв
Ще просидiти три години
Й пiшов, не мовивши причини.
Клубами знявся сизий дим,
Сирiли стiни знов вiд "прим",
Нiкого бiльш не турбувала
Прихiд чийсь чи вiдсутнiсть стала.
- Уперше, - розсудив Iван,
Залишив ти наш дружнiй стан
В розпалi сперечань вiдвертих
Та спогадiв достатньо стертих.
Я помилитись не боюсь,
Oсоба, на її не злюсь,
Другої половини роду
Людського, у тебе свободу
Умкне, як в мене забрал.,
Я рад, твоя пора прийшла,
Щоб розбудити тему вiчну,
Зустрiть красу непересiчну.