Краплі дощу гнуть до долу
Боляче ріжуть обличчя
Ніч запрохають до столу
Смуток у душу кличуть
Хоч гострі вони та сині,
Як лезо. Спинись. Не треба.
Крізь них дивися віднині
Там видно клаптик неба.
16.04.08.м.Київ

ти скажи що ти чуєш невже ти не чуєш ці дзвони
по мені пом’яни мене звисока наче з амвона
так недбало рядки повишивані чорно-червоним

ніби кара за давні борги переплутані масті
чи ти просто безумний картяр чи то батяр чи майстер
чи книжковий старий що пропив загубив свої снасті

маргарітас омріяні майстрові сняться і море
у мішках пеліканів заховані трупики мойви
і тремтять на піску і дзьобú їхні повні безмовні

не гарчать не гучать переломлено волю надвоє
і перо у ребро не печалься кохана загою
якщо станеш новою мелодія стане новою

на всі боки я каюсь тікають слова тарганами
недолугі правице і серце що буде із нами
не пали кличе клин краще з мене склади орігамі

поки гнеться папір
поки я ще не пил під ногами

Будь кращим сьогодні, ніж вчора,
Життя ж бо у нас лиш одне,
І в прірву не падай од горя,
Бо все в цьому світі мине.
Будь сильним, побачивши пастку,
І словом когось не порань,
Бо кожна хвилина – це ласка,
Її не марнуй - з не бажань
Будь чесним у кожному ділі,
Бо явиться все у свій час.
Із кожним у серці будь милий,
Під суд стане кожен із нас.
Повільним ти будь на образи,
Швидким - помогти у біді,
Бо може ті справи чи фрази
Комусь допоможуть в житті.
Будь мудрим у реченнях щирих
І правду пізнати бажай.
Будь низько, коли ти на хвилі,
Та високо серце тримай!

Дощове

Розітнулось повітря довкруж і, не стримавши втоми,
Небо впало додолу і вкрило цілунками став.
Хоч цей рік, що минув, не роздав по заслузі нікому,
Він пройшов, безперечно, та тільки колишнім не став.

Крізь озонові діри помалу сочиться прозріння,
Крізь провали у пам"яті дивне чуття вирина...
Чую дихання власне - тихеньке й до болю нерівне
У той бік, де стіна. Де світи розтинає стіна.

16.04.2008

Ти вчора мій ворог,
А нині мій друг,
Я тону, а в воду,
Лиш ти кинув круг.
Казала ніколи,
А сталося враз.
На думці у долі
Не те, що у нас.
Хай люди не судять,
Дні змінюють нас,
І тих, що нас люблять,
Показує час.
А ті, що йдуть поряд
Не завжди близькі.
Дай руку, бо в горі
Двом легше іти.

Коли закінчував Господь
Творити Світ-
Як епілог,
На заключну сторінку
Він дивовижний
І фатальний кинув плід:
Клоновану з ребра Адама
Жінку...
Із тих часів
Немало висохло морів,
З тих пір мільйон зірок
На землю впало,
Та найгострішим
Із жіночих відчуттів
Зосталося любові
Скрите жало!

І сказано: "Люби!"
І сказано: "Добро твори!"
Та підлого ти не зроби,
Лихого не наговори,
Щоб квітка - щастя,
Не зав*яла,
І аромат тобі віддала,
Зігрій теплом душі,
Радій її красі,
Ти пригорни,
Та поцілуй її,
О, як тремтить,
Струна душі її,
То музика любові,
Дзвенить у кожнім слові,
І так тебе чарує,
Словами ніжно зацілує,
То бережи її,
Люби, добро твори.

…белые клавиши хромого рояля –
зависимость знака
- вверх диезом,
желтели,
потертость сухую листая
нотного стана.


Грани надрезав:
мелкие точки –
так из синкопы
лилось молоко, словно грудные
железы,
переполняясь,
лопнув,
взорвались,
вытекли
и остыли.


Дальше:
странный такой и длинный -
держал осанку,
в такт волосами
тряс -
старик-пианист;
во, как спину держит!
(женское: «Ах!»)
будто сам и
не старик, но очень юный.


Странно,
а я – молодой -
сутулюсь:
где-то
в спине
лопнули
струны -
музыка –
не поминайте всуе…

Господь дивиться не стільки на наші слабкості чи гріхи, як на нашу любов.
Мирна Назур

Кому потрібне янгольське ниття?
Показуй жало. Чуєш, жінко, жало!!!
Це не тобі талмуди на крижалях,
Це не тобі закон – закону мало,
Коли на кін поставлено життя.

Старезний світ і ти. І хто кого?
Мораль – клеймо, пощо тобі це рабство?
Бо совість нині гірша за нахабство,
Бо рівності нема, правічні касти,
Бо все за плату і за самогон.

Бо справа, слово, думка – гріхота,
Бо все життя – приречена покута
За те, що дихаєш і задом крутиш,
За те, що носиш молочаві груди,
За те, що фігою прикрита нагота.

Та ти – раба – без волі, і якби
Господь в своє дитя зовсім не вірив,
Згорів би день у злочині без міри,
І зорі скам’яніли б на сапфіри,
І лив би дощ достоту без журби...

Гріши і кайся, та найбільш – люби.

Пожовкли і розсипалися мрії,
Їх навіть спопелити не вдалося -
Дощить... До біса всі прогнози – осінь...
Перевели годинник... Сутеніє -
Ліхтар у профіль, наче місяць ранній,
Прикутий до залізної ноги,
Освітлює осінню ніч останню
На відстань двометрової дуги,
За межами якої гасне світ,
І у душі моїй вогнем пече...
Самотньо... А ліхтар моржує під
Груднево-листопадовим дощем...

На чорнім шовку втрачених небес
Перлини розсипає янгольська рука…
Тендітна, ніжна, біла і легка,
Бавиться цим чудом із чудес…

Під мерехтливим сяйвом цих перлин
Заснули хвилі, вітер і людська хода…
Лиш полиск світла – і я вже не один,
Углибині тріпоче зцілена душа…

Приспів:
Цієї ночі, коли вітер змовчить,
Коли зорі пробачать, а Бог іще спить…
До ночі цієї, до шатер її,
Ми ступимо вдвох – рука у руці…
Сплетуться долоні,
Зведу я чоло –
І зорі потонуть у моїх очах…
Де чорне та біле
В єдине злилось
Не буде початку, не буде кінця…

Цей полиск світла у твоїх очах…
Зірок на небі трепетне мовчання…
Я Богові належав й небесам,
Та нині я їх зрікся до світання…

На чорнім шовку втрачених небес
Перлини розсипає янгольська рука…
Тендітна, ніжна, біла і легка,
Бавиться цим чудом із чудес…

Приспів:
Цієї ночі, коли вітер змовчить,
Коли зорі пробачать, а Бог іще спить…
До ночі цієї, до шатер її,
Ми ступимо вдвох – рука у руці…
Сплетуться долоні,
Зведу я чоло –
І зорі потонуть у моїх очах…
Де чорне та біле
В єдине злилось
Не буде початку, не буде кінця…

Я тихий шелест листків,
Я ніжний дотик пелюстків...
Я лину до тебе, мила,
Майструю втрачені крила...

Цей теплий подих вітрів
Жар сліз у моїм серці збудив…
Сумує без тебе, мила,
Сльози й кров зросили крила…

Крізь млу років і морок днів
Своєї долі сіті плів…
Не відав, що робив…
Не відав гріз страшних та злив…
Крізь млу років і морок днів
Я ніс тепло і я горів…
Не відав що робив…
Зостався попіл лиш та пил…

Блукав поміж надій,
Поміж безмежних світлих мрій
З твоїм ім’ям на устах…
Не бачив, що поруч самотності жах…

Цей дощ – мій поводир…
Цей місяць – духівник…
Себе я в краплях розчинив,
До тебе я й повернусь в них…

Крізь млу років і морок днів
Своєї долі сіті плів…
Не відав, що робив…
Не відав гріз страшних та злив…
Крізь млу років і морок днів
Я ніс тепло і я горів…
Не відав що робив…
Зостався попіл лиш та пил…

Я заснув під милі співи,
А прокинувсь в час грози…
Струмені страшної зливи
Прикували до землі…

І я упав, - змоклі крила
Далі не могли нести…
І, підвівши грішне тіло,
Я рушив тернами душі…

Приспів:
Під розверстими небесами…
Під дощем із мертвих мрій…
Супроводжуваний сльозами…
На хитких містках із надій…

Я блукав між сірих вулиць,
У імлі незбутніх мрій…
Не Едемськими садами, -
Кублами отруйних змій…

Не уник лихої долі,
І зустрівся віч-на-віч
Із Царем печалі й болю -
Він зіткав для мене Ніч…

Усе життя – немов стара білінгва:
Є світла і прозора мова дня –
Є мова ночі, де у темних лігвах
Блукають таємниці навмання.

Хоч мови пошановано обидві,
Вони в незгоді, наче вороги,
І сходяться щодень у дужчій битві,
Здіймаючи своїх письмен стяги.

Є знаки світлі – й знаки таємничі,
І я стою на тінявій межі:
Дві мови, овіваючи обличчя,
Однаково і рідні, і чужі.

Боюсь, що мов поплутаються межі,
Що їхні ріки вийдуть з берегів,
І вже не зможу знову я простежить,
Де мова сну й де світла мова днів,

І, мов на бруці кинутих поселень,
Поосідає пил на сторінках,
І проростатиме багряна зелень
Із літер, що їх виведе рука.

Пора? Парадними дверима просто в космос
зайти собі, заклавши руки ледь навхрест.
Чи то врожайний рік на смерть - бо високосний,
чи світ цей став таким незносним та відносним?
Я - швидкоглядний книги Долі перелест.

Зброшурувалися у палітурку вчинки,
а кожна літера пропалена Творцем -
від крику першого і до кінця сторінки
з холодним тілом, де сльозами вмиє жінка
з блідим, мов крейда, та зажуреним лицем.

Душа і тіло - споконвічне й безпорадне.
На мові космосу спілкуємося ми,
коли зірки, як в осінь хвилі листопадні,
на землю падають до спопеління жадні -
згорають ті, хто називалися людьми.

І десь моя - зі серцем б`ється в унісоні,
а хтось впускає погляд у її нутро...
Блукає тінь незнаного за край долоні,
сторінка чиста від надії... та в осонні,
неначе соняхом, насіяне добро.

18 Квітня 2008

Він встає з віків далеких
З попелу і грані.
І не перший з давнини
І не передостанній.

Його стріляли у фортеці,
Мотузкою душили.
Комуністи покоління
Голодом морили.

А він встає , молодіє
Гордий не покірний.
Іде туди де правда тліє
За народ, за вільний!

Не всміхається доля
Не має і ваду.
Шлях його – боротьба
За народну владу

Змінюються президенти, міністри
Змінюється ера.
щастя людям-вічна мрія
Для революціонера!

Шум шокував
пришелепкуватих шпаків,
Завиваючи
Многоголосими сиренами
Многоколесих авто.

Насвистуючи якийсь аж занадто
Шумний мотивчик,
ЗАЗИРАВ:
У облиснені сонцем вітрини,
У каламутні вікна, віконця
І навіть віконниці,
У вічі кожному і кожній,
У душі рум’яні, олов’яні,
дерев’яні, олив’яні;
У душі — брязкальця,
У душі — вулики,
У душі — щиглики,
У душі — дзвіниці,
У душі — гробниці,
У душі — криниці
І, звісно, у душі із криці.

А коли йому набридало таке зазирання,
Шум вільхово-терпко шелестів
Якомусь забутому навіть сонцем пам’ятнику
і
Виконував разом із зозульками йому
Ще сотню літ полинового забуття.
Барабанив дахами,
Солював птахами,
Шаленів шляхами,
Блазнював снігами
Вишневоквіття.
А коли у сивувато-руду голову Шумові вдаряла
Звична комунікабельність,
Він прикидався джазменом
і
Під акомпанемент скреготу, дзижчання і волання
Автомобільних мас
Імпровізував на теми вічного спокою,
і
Багатоповерховості світу.

Реготав …зеленню,
Ридав…хмарами,
Рипів… ветхістю,
Ряснів …почварами
Закатованих будинків.

Шум ґречно затихав,
Ведучи за лапки зеленовсміхнених
Сонячних зайців
Поміж картатими дахами
і
Облисілими верхівками дерев.

Надвечір’ям Шум сопів понад
Священними ліхтарями,
Уперто намагаючись загасити
Їх німби.

Сірість і банальність вулиць
Провокувала
Апатію Шума.
Він затихав у померклій барвистості
Квітників,
Схиливши голову на плече
Стокроткам.

Реготав …зеленню,
Ридав…хмарами,
Рипів… ветхістю,
Ряснів …примарами
Опівнічних снів.

...де ти?...

...холодними краплями по обличчю
нескінченними чашками холодного чаю
тихим "я_за_тобою_сумую"
у твоєму житті...

...як ти?...

...яскравою усмішкою перехожим
тихою ходою по бровці
ніким не любою музикою
уяви_собі
живу...

...по чім ти?...

...по терпких поцілунках
по мимобіжних дотиках
по прогулянках рука в руці
сумую...
...за них і віддаюся...

…а втім
я без_цінна
мій цінник зірвало вітром
коли я намагалася від тебе піти…

Я притулюся не спитавши,
І приголублю просто так.
Ця мить залишиться назавжди
В моїх думках, в моїх віршах.
І хай це буде дуже звично –
Одне на двох життя.
Я на плече схилю обличчя
Й підслухаю серцебиття.
Не стримаюсь і обійму щосили
Від радості, любові, почуттів,
Хай не до речі, хай не дуже вміло,
Але тобі, що зможу, розповім.
І байдуже, що нас не зрозуміють,
Я прошепочу тихо, що твоя.
І небесам подякую за мрію,
Утілену тобою у життя.

Твори добро для миру в серці,
Для тих, що ждуть його і ні.
Твори добро в подяку неньці,
Для слави Бога і землі,
Щоби твої світились очі,
Не від забав пустих і втіх,
Щоб серед дня і серед ночі
Ти була б променем для всіх,
Щоб у душі твоїй криниця
Не висохла в пекучі дні,
Щоби добра твого зернина
Дала плоди рясні землі,
Щоб виноградною лозою
Твої укрилися шляхи,
Щоби солодкою сльозою
Для тебе спогади були,
Щоб не ховатись, не жаліти
І не прогавити чогось,
Бо треба вчитися любити
І розуміти кожну дрож.
Немарно в світі все існує,
Немарно нам життя дано.
Всі кажуть: „Світ краса врятує”
Я кажу: „Світ спасе добро!”

Про дружбу і спільність
Мріяли люди.
Ту мрію людську
спаскудили юди.

Давні філософи
Хотіли добра.
Наука марксизму
О те є біда!

Маркс православним
Ніколи не був.
Учення Гегеля
Геть переверну.

Що від правнуків
Юди чикати?
Хіба що знову
Христа продавати!

Удмурт – іудейський метис
Іудейське гасло
В народи на... тис.

Грузин – осетинський
Це гасло схватив
Тюрму для народів
Він клятий зробив.

Симоненко і Вітренко
З цим гаслом носяться.
Здається у пекло
До Юди теж просяться.

* * *
поезія не пов’язана з красою жінок
поезія не помножується на стьоб
і поки ти випробовуєш мій сосок
вона тебе відвойовує в тих хвороб
де нація профанація бум-ца-ца
сподівана несподіванка між рядків
стило твоє – поміж лицарів мов пацан
сповідує кволі істини хробаків
ще інколи заримуються “світ” і “міт”
“держава” із “нєдєржанієм” (смислова)
і де воно – той омріяний твій політ?!
поезія… внутривенні крихкі слова

Десь там, де палить буйні трави
Із неба скинута зоря,
Де опадає долу листя,
Наскрізь прострелене дощем,
І Осені сумні забави
Прогнали буслів за моря –
Там віднайти не можу місця,
Де виріс мій пекучий щем.

Він там. Так важко колоситься,
Скидає зерна в джерело.
Холодний ранок з неба зліз
Щоб огорнути світ туманом.
Десь виє-молиться вовчиця
І лиже місяця весло.
Зітхає тихо голий ліс,
Заграли шершні злим варганом.

Заслухався і загубив
Сліди непроханої туги.
Ще мить – і знову защемить,
Від цього утікати марно …
І раптом - променів прорив,
Удар високої напруги!
Навколо розлилась блакить,
А я топчу її безкарно.

Я підірвався і лечу
У зашморг мертвої петлі,
Бо наступив коло струмка
на власне серце випадково.
Всі рани сонцем припечу,
Крім однієї на крилі:
Із неї кров така гірка!
...Любов? Якесь знайоме слово…

Серпень з неба
Змітає у воду
Вічноюні,
Нахабні зорі.
Вони падають,
Рибу глушать
І підпалюють
Небокрай.
Плачуть хвилі
Напівпрозорі,
Грають літа симфонії
Коду,
Засинаюче дно ворушать,
Де замулений
Вхід у Рай.

Тут втопилось
багато листя,
Не знайшовши
Мілкого броду.
Безголосо
Ридає Місяць,
Німа пісня
Сягає дна.
Я і сам собі
Попри нього
Занурюю
Ноги у воду,
І чекатиму,
Доки прийде
Неймовірно -
Далека
Весна.

Кульбаби парасоля - ніжне слідом "па",
задуло руку подихом Твоїм нерівним.
І сонце, мов павич посеред зграї пав,
червлене віяло розвів
при перших півнях.

Дорога всиротіла ще - на повний крок,
а пісня за високий тон в піано впала.
Я все ліпив Тебе із неба та зірок,
та розсипався сам думками
на поталу...

Навзавод снам, я звіддалля заб`юсь живцем,
крикливо клином вб`юсь за обрій журавлиним.
Тоді доліплю дотиком Твоє лице,
а Ти всміхнешся, мов чужа,
моя країно.

16 Квітня 2008

(Марине Цветаевой)

Руки - вразброс,
Душу - навзрыд,
Лечу под откос,
Позабыв стыд,

Жду - на краю,
Губы - в кровь,
Криком молю -
Мне уготовь

Милость простить
Вся и всех,
Дай пригубить.
Шаг - и вверх...

Ідуть дощі, трави
Заквітчались в роси
Виросли дівчата
Порубали коси.

Лиш одна дівчина
Косу не рубає,
У красі пишається,
Як тополя в гаї.

Накручені кучері
Давно полиняли.
А коси дівочі
Трояндами стали.

Стежки думок стеменні лету.
По сталагмітовім бажанні
стікає недолугість в Лету,
до стелі стелиться пізнання.

Стенутись серцю в мегастенах,
від стеклої застигти стели,
кулясту стелепнути сцену
у болю пережитих белах.

Десь між надиром і зенітом
зі стекою в руці Світило
не перестане стугоніти
та відтворяти Божу Силу.

У світ - розсипаний стеклярус -
нанизами пройти промінню
та в яре зодягати ярус
земного для душі тяжіння.

15 Квітня 2008

Холодне підвіконня. Вітер
Вривається у душу крізь шибки.
- Ще не набридло Їй отак сидіти? –
Горохом в стіну билися думки.

Ось медсестра. У білому халаті.
Пігулок жменя і ковток води…
Вона сама. Одна в пустій палаті:
Забув дорогу Він давно сюди.

Ніхто крім Нього Їй не допоможе.
Діагноз хибний, ліки, звісно, - теж.
- Який це поверх? - П’ятий, шостий, може…
Не грай з коханням: впустиш – розіб’єш.

Це не наша війна – ми з тобою бездушне каміння.
Нам лежати гріхами на грудях землі і мовчати.
Поростуть ковилою розтрощені лицарські лати.
Нам же смерть незнайома, ми знаємо тільки терпіння.

Зверху сипало снігом, камінням і ангельським пір'ям,
Ми вигнанці із храму, котрих не вподобало Небо,
Тих богів там - до грома: Мокоша, Меркурій і Геба...
Та різниці немає, хто нас виганяв із подвір"я.

Письмовий стіл… Папір… Перо…
Стілець… Письменник про село
Поему пише: «…Сердиться Петро,
Стривожено погладжуючи скло
Пальцем порізаним. Серце пекло
Струмом пронизливим. Скочив патрон
Пострілом стомлений. Потом стекло…
Страхом поранені скроні. Петро
Приголомшений падає скровлений.
Сліпне під потом погляд скалічений.
Порушує спокій стук серця порваний.
Склеять підкову, смертю пригнічений,
Прагне Петро помираючим стогоном.
Сам своїм поповзом плине під помстою
Повною, сильною. Сам собі паном,
Схопивши пістоля стріляє сріблястою…»
Поетом приречений стати письменник:
Стояти спиною, стріляючи перами…
Просто поранений сріблом суперник –
Символ поразки слова скласти парами.

Він говорив. А ти стояла поруч,
Мовчала. І блискучий, наче німб,
Чи то коштовний королівський обруч,
Висів пихатий місяць понад ним.
А він звивав з любові білий дим,

І, як фіґляр, ним огортав зап'ястя,
І майоріло небо, ніби стяг…
Він говорив – а ти ковтала щастя,
щоб животіння виспіло в життя.
І пахло фіміамом забуття…

Стояла ти і мучилась думками,
які щодуху мчали, як хорти -
Чи ті слова – як філософський камінь -
Чи потече з них струмінь золотий,
Чи з них зростуть небачені світи…

Не засмучуйся, коли на дворі злива.
Вийде сонце скоро з чорних хмар.
Не засмучуйся, що хтось, не ти, щасливий.
Горе, як і щастя, також дар.
Не сумуй, що одягу так мало.
Головне очима не побачиш…
І нехай спасибі не сказали,
Бог тобі в стократ колись віддячить.
Не суди! Хтозна, що буде з нами,
Скільки ще попереду доріг,
Встелених і квітами, й сльозами,
Стоптаними долями чужих.
Не хвались! Ти сам би був безсилим,
Ця заслуга зовсім не твоя.
І не злись на когось, коли винен,
Розуму у гніві ж бо нема.
Не сумуй, що не герой ти в п’єсі,
Доброта хай викликає сміх,
Бо останній буде колись першим,
А той перший – десь позаду всіх.

Не смій торкатися мого життя.
Облиш, благаю, - не загоїш рани:
Іще гірке не зникло почуття,
Що обпекло і здушує бинтами.

Кажу, іди, не варта я тебе!
Навіщо будеш жити моїм болем,
В якому сонце назавжди бліде
Ледь осява любов промінням кволим?

Для танго потрібні двоє.
Ся ніч догорить, як Троя,
Згорнуся тугим сувоєм,
Розкручусь, немов спіраль.
Троянду в губах затисну –
Аж крапелька крові зблисне,
І скотиться вниз намисто,
І птахом злетить вуаль.

І сукня злетить до чорта,
Волосся - як птаха чорна -
Пригорне тебе, огорне
Круг шиї, немов аркан,
Полиновим сном задушить,
Цілунками вийме душу,
І знову стискати змусить
Судомно тендітний стан.

Мій трепетний ніжний мачо,
Міцніше тримай – не плачу!
Це танго, що смерть неначе –
Півкроку, і крок, і мить…
…Паркету слизька арена,
Палає зоря зелена,
Ти кличеш мене: Єлена…
А Троя горить, горить…

Для танго потрібні двоє.
Розділені, як горою,
З тобою, німий герою…
Шаленство вугільних кіс,
І зливи травневий безум,
І ранок, пропахлий безом,
І вигук, відтятий лезом,
Летить через сон: «Паріс»…

Болить душа спресована камінням,
Думки в півкулях вуликом гудять,
Тяжіє сонце над сумним промінням,
Тремтячі роси на повіках мерехтять.

Здається, що життя прожито марно;
«Не так» усе і вже не буде «так»
І через те, що все на світі хмарно
У небо не підніметься літак.

Та вірить треба в те, що все не вічне:
Під сонцем сльози висохнуть мов роси,
Розвіє вітер все, що хаотичне,
Літак розірве депресивні троси.

літо близьке. це наш відчай лоскоче нам пальчики.
темні балкони. водою підмило сваї.
бузок починається. бузок більше не відпускає.
літо близьке. сублімуємо. плачемо.

хроніки від оріона. комети. затемнення.
сутінь, як плесо, змикається над головою.
білі мережива сну заплітаєш рукою –
іншою куриш. безсоння наснажує темами.

дерева стоять на плотах
дерева гойдає страх
зірки завбільшки з форелей
дрімають у них на руках

нас не вбила війна. нас убила відсутність війни.
вечори. запальнички. сентенції. станції. діти.
літо тремтіло і небом пускало громи,
як пускає цівочки слини старий паралітик

ми в надії кудись подітися їли ґрунт.
що не день, то земля ставала все ближча й більша.
літо важчало. літо вже наступало на груди.
листя ночами шкреблося в пітьмі, як миші.

дерева несуть свої сни
сто років не буде війни
сто років не буде війни
дерева несуть свої сни

ще одне таке літо не пережити, не випити.
розкручується пружинка безвиході в тілі.
хроніки від оріона. будинки білі.
нахиляєшся – пальці деруть цілі жмутки зілля.
море десь поруч глухо гарчить про всяк випадок.

це не літо. це так осінила тебе твоя смертність.
звуки води почалися зі звуків каміння.
все добігало початку. боліли коліна.
небо світлішало. густо тремтіла піна.
птахи дивилися мовчки – сторожко й зверхньо.

тінь набуває обрисів
тінь набуває обрисів світла
це моя тінь набуває обрисів світла
це моя тінь

я маю сказати щось більше ніж маю сказати
мій рот кастаньєти ти пальці ти більше ніж пальці
я сіно у голці мені невідомий твій задум
веди хоч я знаю ці танці давно вже не танці

я брала цей голос я гладила пальцями горло
вивчала на дотик кожнісіньку ноту як рану
веди мене тільки благаю веди мене вгору
ті нижні мене - я просила - до себе не брали

те плем’я тендітних гілок і розбитого льоду
ті діти розлитої ртуті німої кантати
злостиво шептали мовляв я не їхнього роду
що в них і нема таких вуст щоб мене цілувати

що буцім я зліплена зовсім з інакшого тіста
мій рот кастаньєти а їхні давно вже зашито
їм треба залізних зубів щоб мене перегризти
їм треба шипшинову плоть щоб мене залюбити

я гладила горло я з’їла отруєну пісню
я випила смерть із твоїх зеленавих стеблинок
тепер вона в тілі моєму здається їй тісно
тепер вона в тілі моєму здається я гину

я маю сказати я маю розкластися навпіл
на рівновеликі і рівнокриваві потоки
я маю сказати. мені невідомий твій намір
мій рот кастаньєти
поцокай-но мною
поцокай

ріжуть пальці моїм білоручкам, моїм костоправам
з-під червоного шовку не видно засмаглої шкіри
вже тюльпани їх майже з’їли. це гра за правилами
а не знаєш правил – скорись і прийми на віру
їх придумав колись сам найтонший у світі лірик

ріжуть пальці моїм літописцям, моїм чорнокнижникам
моїм хлопчикам. темно, так темно, що мружишся потайки
а розкинуті руки вже гладять щось тепле і ніжне
вони сильні й безсонні, вони свої рани залижуть
вони сильні – найкращі у цій боротьбі за недоїдки

ріжуть пальці. так квіти стинають блакитними лезами
так знімають пасма на постригу. так хірурги
поринають у плоть, розкривають її, розперезують
чи то в пошуках бога, чи, принаймні, його антитези
ріжуть пальці моїм менестрелям, моїм деміургам

ріжуть пальці, до крові розбиті об струни мовчання
об занедбані арфи чудес і об лютні піщані
ріжуть пальці до сказу - і ось він приходить, той сказ

- мої скальди безпалі, пожива мурах і заліза
шовк тече і тече, але все це - намарно, запізно
ви вже чули каміння: воно говорило до вас.

Желание любви сильнее, чем любовь,
И жажда знания ценнее знанья,
Рождение – начало увяданья,
Великолепие – убожества покров.

Лишь соловью всё это невдомёк,
И куколке, что бабочкой проснётся,
Воде, которая с горы несётся,
Траве, вдыхающей весенний ветерок...

Я йду по мокрому асфальту.
Вже свіжим віє – то весна…
Зникають з вулиць сірі пальта,
І квітне вишня запашна.
В калюжах мріє тихе небо
Про жовте поле, про блакить.
Йому не так багато й треба –
Яскравим стати. Хоч на мить…
По тих калюжах, мов по склу,
Веде до тебе тепла думка.
Я знаю, що колись знайду,
Що дочекаюсь порятунку…
Дійду до самого кінця!
І ось, біліє вишні квіт…
Враз поєднаються серця -
Щоб відтворити власний світ.
Цілуєш - і вогонь тремтить...
Так швидко в грудях б’ється...
З твоїх долонь дощем летить,
Співає і сміється…
Вплети в мої чорняві коси
Свою любов, таку пекучу!
Щоб запалила білі роси,
Щоб засліпила так болюче…

Краю мій карпатський,
світку мій чудесний,
дай тебе любити
за високі весни,
коли сіють небо
по землі лелеки
і скликають зелень
молоді смереки.
Скільки раз тебе нам
народили весни,
краю мій карпатський,
світку мій чудесний!
...........
Краю мій карпатський,
мій високий світку,
дай тебе любити
ще бодай улітку,
коли сонце й на ніч
залишає варту,
запаливши в небі
полонинську ватру.
Світить ватра, світить,
що горіла влітку.
Краю мій карпатський,
мій високий світку!
...........
Краю мій карпатський,
світку стоголосий,
дай тебе любити
ще бодай за осінь,
коли вітер тягне
за собою клени,
а вони палають
і стоять огненні.
То вогнем співає
нашу пісню осінь,
краю мій карпатський,
світку стоголосий!
.........
Краю мій карпатський,
світку невгасимий,
дай тебе любити
ще й за чисті зими,
коли день короткий
і мороз на чатах,
та летить із дітьми
сонце на санчатах.
Дай нам весни й літа,
осені і зими,
краю мій карпатський,
світку невгасимий!

Антракт... і ширма таємниці затягнулася в устах,
глядач застиг, до дзеркала на мить підозрою прикутий.
Впивається його прониклий погляд, наче хижий птах...
У серці сухо - цвітіння облітає від пристріту в рути.

І не збагнути звідкіля несеться безперервно дзвін,
і невбалаганно "чути" цідиться крізь зуби недоладом.
На око - виміри углиб, збудованих зі стуми, стін,
дослівна стенографія небес - симптоми зорепаду.

Не зупинити ні терпіння, ні розради... Дійство де? -
Розмінене на славу та відплескане на біс єхидно.
А Правда, мов дитя усміхнене, на чисте слово жде.
Крізь ширму Їй буквально все, мов лінії з долоні, видно.


14 Квітня 2008

Я словоплет, майструю, бач, коралі
Із цих перлин людянського буття
Нанизую, чіпляю, прикрашаю
Словами ниточку життя.

Я словоплет, майструю з них корзину
Кладу солодке, кислке та гірке
Малюю чорну, білу днину
Кому яка пасує. То таке

Я словоплет, краду чужі усмішки,
Збираю сльози, погляд крадькома
Цим символом кладу доріжку,
Сплітаючи чужі людські серця.
12.04.08.м.Київ

Пам’яті Віталія Кушнірика
Найкращі йдуть найшвидше
Немов спішать кудись
Ті, що хучіш хотіли жити,
Спиняються колись
І спалахом згорають
Не знають, а як ще
Можливо шлях прожити,
Як не яскравим днем.
Вони ідуть найшвидше
Немов спішать туди,
Де небо, щоб вже вище
Продовжити іти.
25.03.08 м.Київ.

Шумный город. Пыль. Тоска.
Меланхолия крадётся тихо.
Как удав, застав врасплох птенца,
Кольцами смыкается вкруг тела,
Так усталость навалилась на меня,
Заключая в цепкие объятья смело.
Жить не хочется, не хочется дышать,
Только спать, сновидеть, улетать
В мир, где нету бремени забот,
Обязательств, множества хлопот,
Нет людей, житейского быта,
Грязи, серости, не знама суета.
Только лёгкость, синий небосвод,
Кружит голову здесь свежесть чистых вод,
Слух едва волнует сфер воздушных звон,
Самый мелодичный во Вселенной он.
Только вот мелодия громче всё звучит,
Мгла вокруг и сердце бешено стучит.
В пропасть снова падаю, просыпаюсь я:
Плавно продолжает жизни течь река.

Іноземка із іншого світу,
Ти (як я!) з невеличким привітом
Тобі теж довподоби не кожен -
Тільки дуже складний чоловік!
Іноземка із іншого світу,
В тебе вдома у горщиках квіти,
В тебе діти збираються пити
Магазинний із персиків сік.
В мене теж. За весною - літо,
В мене теж - в магазин, бо діти,
І палкий телефонний привіт,
І несхожий незайманий світ...

цей дивний персонаж майже не моєї фантазії
він зламаний
він як годинник без стрілок чи циферблату
він як слово без голосу букв і навіть звуків
відкинутий розтоптаний змучений засмучений
і нехай би так і нехай би навіть так
якби він не глипав на мене щоразу з дзеркала
цей персонаж
лягаю під ніж під потяг під гільйотину
відітніть руку голову чи що завгодно
не відтинайте тільки душу
бо чим я ще зростуся з осінню
нам добре разом
в одному на двох божевіллі
ми разом галасуємо і голосуємо
на дорогах бюлетенями
у рупори у мегафони
в однакового розміру і кольору
гамівних сорочках
ми навіть погляд ламаємо
як одну на двох скибку чорного хліба
одним на двох ключем відправляємо
птахів у вирій
і тим же ключем замикаємо себе
від вирію від тепла і тебе
хай буде холодно
ми відморозимо себе

щоб не боліло не нило і не судомило

або давай хоча б промочимо ноги
запросимо застуду в гості
думаєте питимемо чай (?) –
а дзуськи (!) – горілку з перцем

щоб не боліло не нило і не судомило

а ти ж так боїшся усіх божевільних
а значить і мене
і осінь ти одягаєш хіба що навиворіт
а я тут приросла
і може тут несправжнє золото
і може тут з усіх стирчить стерня
і може тут самотність в облозі тримає
цілий світ
я все одно тут залишаюсь
з одним-єдиним для мене поглядом
він м’який і прямо в душу
я грітимусь у ньому
за всіх кому можливо холодно
я визубрю його напам’ять
і пришпилю до своїх очей

а потім передчасно народиться сніг
а потім я буду вирощувати
на снігу маки
на дні кожного з яких
достигатиме твоя наркотична залежність
від мене
в останній день осені нас повінчає
перший сніговик
і відразу розтане
ми залишаємось
ми можливі тільки тут
залежні та божевільні осінні наскрізь

перекреслимо теорію овальності Землі
щоб часом не випасти з того кута
в якому нам добре
до речі він чує на обидва вуха

ми зануримося в опале листя
нас не шукайте
ми в осені
яка для вас минула

Ти погано закінчиш
між першим та іншим,
межи вічним й приходом,
що погладжує рідше.
Чи то ніжно і хтиво,
мо' загублено грізно,
не мотузка... не мило...
але все-таки пізно...

Ну-бо, друзі, вогню,
Най від холоду звільняться душі!
Ставить стрілки пліч-о-пліч
Годинник, що мимо пройшов.
Ви-бо чуєте плач –
Покрик часу, щомиті все дужчий,
Понад силу, пустий...
Каже – вір, сонце з’явиться знов.

Ну-бо, браття, води!
Ми оновимось з тої купелі,
Ми пізнаєм себе
Не такими, лиш стало б часу...
Полум’яри мостів
Залишають опалені стели.
Будівничі – лишень
Їх опори хрестами несуть.

Наче тіні тіней
Ми зійдемо, оживши у людях.
По три – в кожному з тих,
Що помітять нас в димі пожеж.
Нас підкинуть монетою –
Знову уникнемо суду,
На ребрі у пісок
Прослизнувши блискучим вужем...

4 кв’08р.