Вітер-нечупара
Налетів зі свистом,
Гілку від тополі
Відірвав із тріском,
Розхитав дерева,
Дмухнув що є сили,
Аж торішнє листя
В небо полетіло.
Рвучко розвернувся,
Рве покрівлю з даху.
Щулиться в куточку
Кошеня від страху.
А вітрисько буйний
Знай собі гасає.
Він такий холодний,
Він жалю не знає.
З свистом навіженим
Хоче в душу влізти.
Геть від мене, вітре,
Не боюсь я свисту.

Василю Симоненку,
Василю Стусу

Стерегли нас часи зголоднілі злодійські і хижі.
Ми для них були ласим і бажаним кусенем їжі.
І вони нас зубами, зубами своїми змололи,
Кісточками і кров"ю зросили невільницю голу.

І з степів наддніпрянських ми словом взялись проростати.
Ми не маєм сердець, але ж душі у нас - стратостати.
І на землю рідненьку з небес ми уже повертаєм,
Бо безгрішні були, а її ж бо важаємо раєм.

– Тебе образили діти?
– Ні!
– Животик твій став боліти?
– Ні!
– Голівонька розболілася?
– Ні!
– Іграшка загубилася?
– Ні!
– Може, ти хочеш пити?
– Ні!
– Не знаєш ти, що робити?
– Ні!
–Їсточки тобі дати?
– Ні!
–Ти хочеш піти гуляти?
– Ні!
–У тебе погана пригода?
– Ні!
–А може тобі когось шкода?
– Ні!
–Чого ж ти плачеш, маленьке?
–Я плачу, щоб слухалась ненька!

З рук у руки м’яч стрибає
І до неба підлітає.
Ой який же він прудкий,
Гарний м’ячик мій новий!

Вгору , вниз і навпаки,
Ледь торкаючись руки
Скаче швидко м’ячик мій,
І не скажеш йому ,,стій”
Приспів:
М’ячик скаче, м’ячик скаче.
В нього вдача не ледача.
М’яч не стане сумувати,
Коли можна пострибати.

***
мовчаники за щоками
- це новий вид вареників
їх ліплять дуже бережно з відбірної муки
і пригощають Ніч і панночку Істерику
і посивілу Тишу з якою вже на "ти"
і блік від ліхтаря - єдину пляму світла
і сонний монітор, що дивиться на схід
сьогодні я - дурна... я - наречена Вітру
надула свої щоки і мовчу у світ.


***
я буду жити вічно, бо я тебе кохаю
кохаю надто тихо і суто у віршах
я допиваю ніч, наче горнятко чаю
самотність п*янко терпне на вустах
заліз на абажур вчорашній промінь сонця
і бавиться із дзеркалом у гру
я буду жити вічно п*яним серцем
я буду жити... я тебе люблю
і під диваном тінь - заплутаний клубочок
ниток для вишивання моїх снів
я просто буду... бо я надто хочу...
отак от тихо, гладями віршів.


***
пробач мені... за те, що я була
пробач за те, що це було ввостаннє
в моїй в*язниці кам*яні слова
і зачерствілі ноти від кохання
пробач мені, що більше не прийду
ця однокамерна самотність мені личить
пробач мене і промовчи "люблю"
спали це все... вогонь з*дає свічку
пробач мені, що я уже чужа
така чужа, що аж сама лякаюсь
в моїй в*язниці кам*яні слова
в моїй в*язниці кам*яне "кохаю"

і я тафтологічно кам*яна
і сльози мої надто непрозорі
я мабуть таки надто задурна
у мене ж бо каміння кольорові...
пробач мені, що я така... така
пробач мені відсутності любові
пробач мені каміння кольорові
пробач мені, за те, що я була...

Я дарую тобi... а чого це я маю дарити?
Я i так щонедiлi таскаю тобi бiлi квiти,
Я i так тобi каву готую, буває й вечерю,
А у вiдповiдь чую одне лиш: хутчеє, хутчеє!

Ти i так володiєш моїми думками, грошима,
Нерухомим, рухомим (будинок, город і машина),
Ти і так у полоні тримаєш і душу, і серце,
Ще дарунків тобі?! – І об стінку нещасне люстерце…

:))

Якщо попіл землі перетвориться в воду синясту,
і поверне ріка у русло, і напоїть печеру,
і з підземних ходів повиходять потвори бокасті,
я замкнуся у вирі безмовнім в чужу мені еру.

Тільки сон мій триматиме в спокої острах жаристий,
і миршаві жалоби не сміють проникнути жалом,
я лежатиму тінню, такий херувимисто чистий,
і чекатиму ери своєї. Цвістимуться кали.

Пожвавішають пута, в печеру торбар завітає,
і розкаже про Лазаря і про убогі скорботи,
і відчує поганина тіло, що в світі світає,
що покрились опасками тліні жалоби й гризоти.

І злидняк кропиву піднесе, що жаска до знемоги,
і в червоній блакиті відчиняться отвори раю,
я повстану зі сну і вдягну поцяцьковані тоги,
і наповниться келих замерзлий світилом до краю.

Были девчонки, были мальчишки,
Были портфели, тетради и книжки...
Время промчалось, время прошло,
И всё, что было, быльём поросло.
Жизнь завертела, жизнь закружила,
В детство дорогу снегами укрыла.
Нам никогда не вернуться туда.
Это печально, но не беда.
Наверное, что-то мы позабыли,
А помнишь, ты помнишь, какими мы были?
Вспомним давай мы с тобою сейчас
Время, когда назывались мы ,, класс’’
Помнишь, от двойки друг – друга спасали?
Помнишь, записки друг другу писали?
А кто-то списать не давал никогда…
Какими смешными мы были тогда.
А помнишь ты взгляды, а помнишь улыбки?
А помнишь удачи, а помнишь ошибки?
А помнишь, что было, и то, что казалось?
Что-то ушло… а ведь что-то осталось.
Те же улыбки, такие же взгляды,
Так же друг с другом мы встретиться рады.
Так пусть же морщинки не вызовут жалость.
Мы изменились… но самую малость.
Порознь мы жизни задачи решали,
Порознь беду и удачу встречали.
Давайте ж друг другу не ставить оценки,
Ведь не урок же, сейчас переменка.
Вновь разойдёмся своими путями,
Жизни свои сочинять будем сами.
Я вам желаю романов, комедий,
Но не пишите, ребята, трагедий.

Довіку б тут,
На полі юності моєї,
На сугорбі, стояти самотою
І бачити круг себе тільки ніч,
Надихану земною теплотою!
Але стояти не живому
І не бездумному, а так,
Як дерево у темряві стоїть,
Звелівши всім листочкам: "Тихо!",
І слухати в самотині,
Як там, в височині,
Де з зор насипана дорога,
Проходять вічні "каравани бога".

А на світанку не коритись дневі
І не вертатись до життя,
А обертатися в листочки тополеві,
В каміння, повне забуття,
Щоб не приймати в слух
Ні гуркоту, ні голосу, ні шуму,
Ні піснею виливаного суму
Над приреченим на загибель цвітом,
Над цим прекрасним і печальним світом.

23. VII. 1940

Як хочеться покинути себе,
Свої гризоти, спогади, бажання...
На березі морськім знаходять діти
Камінчики блискучі – може, я
Знайду собі де-небудь іншу вдачу
І стану інший – безтурботний, владний,
Привабливий, упевнений в собі.
Або купатись буду – і приплине
До ніг мені щербата горошинка.
Я проковтну її та й стану враз
Рибалкою в південнім місті. Буду
Свій човен мати, неводи плести,
На теплім морі ночувати часто,
Вертатися, коли в волоссі хмар
Горять рожеві уплітки, а потім,
Коло стола в маленькій кухні сівши,
Дивитися, як мати чистить рибу
І як луска, спорснувши з-під ножа,
До пальчиків пошерхлих прилипає.

Приїхала на море
На тихий курорт.
Із далекого села
Зробила ескорт.

Покупалась в морі
Загорає тіло.
Холодного пива
Її закортіло

Рядом лежав хлопець
В білім капелюшку
Показала йому палець
Зігнувши у дужку.

Хлопець зрозумів
Її запитав:
«пані хочуть пива»
Лагідно сказав.

Спрага сильно мучить
( нічого сказати)
І повів дівчину
Пивом напувати.

Задзвеніли склянки
В номері готельнім.
Розлилась любов пивом
На ліжку постільнім.

Купальник порвався
Трусики згубила.
Але добри напилася
На курорті пива.

Розквітли рясно абрикоси.
торкають гілками вікно.
Кружляють бджоли-медоноси,
блукають в цвіті, б’ються в скло.
А на душі пора осіння.
Веду я бій без перемог.
Глуха стіна нерозуміння -
на різних мовах діалог.
І кожне слово б’є до крові.
Ми все сказали, що могли.
В завислій тиші, на півслові
в кімнаті чути гул бджоли,
що заблукала в квітах ніжних,
в п’янких дорогах повесні,
як ми в словах різких і грішних,
казавши часто грубе «ні».
Нас завели словесні мандри
у вічне царство темноти.
Красу весни і світлі фарби -
все загубили я і ти.
26.04.2008.

Готуйся: завтра за своїм порогом
Почуєш кроки. Це приходить Хтось,
Кому за тебе стільки довелось
Відповідати строго перед Богом.

Він був тут від сотворення світів
Садівником нестоптаного Раю,
Господарем, - а опинився скраю,
Бо серед нас явитися схотів.

З Його народження-віки навпіл роздерті.
Від його з'яви вшир роздався простір.
Він той, хто йшов до себе наче в гості,
Щоб вмерти і не скуштувати смерті.

Прислухайся: у кожнім його слові
Між Пеклом й Раєм звивиста дорога,
Частина "завтра", шмат хоругви Бога,
Зітхання космосу, киплячий струмінь крові.

З часів, коли богів не обирали,
Коли світало і народжувались раси,
Із віку золота в кальну добу пластмаси
Прийшов - дивується, що не чекали.

Вже завтра ті, хто зрікся марноти
Отримають Його Благословення,
Його Знання, Знамена і Знамення.
На борт ковчега піднялися ми. А ти?

Я писатиму вірші -
То кращі, то гірші,
Під дощем наведу на вікні
Свої мрії торішні,
Його спогади згіркші,
І загадку, що Ти загадала мені.

Ти шептала, кричала,
Кляла й пробачала,
Тільки все промайнуло як сон.
Не тікай, не зникай -
Я так звикла до тебе.

Я так звикла до тебе, Любов!

Я писатиму вірші
У чергах столичних,
Я писатиму їх в телефон.
Стануть мрії світліші,
Стануть вірші справжніші,
Стане легшим важкий марафон.

Не стиратиму більше
Свої сльози прилипші
До вікна у минулі часи.
Не копатиму глибше
Його тайни притихші,
Не торкатимусь більше
Твоєї коси.

Як білий дух, метався сніг,
І раптом склав блискучі крила,
І знемощів, і ничма ліг...
Невже звестись йому несила?

Здавалось, тільки на часинку
Лицем припав він до землі;
Здавалось, вітер оддалі
Його підніме, як хустинку.

Аж ні! Упавши на бур'ян,
Лежить холодною марою,
І ним побілений курган
Його здається головою.

Ну що ж? Плямуйте ніжне тіло,
Топчіть одеж його срібло,
І ріжте полозом, і сміло
Клейміть незаймане чоло, -

А він, коли настане час,
Вмить перекинеться потоком
І дзвінко посміється з вас,
Зливаючись з Дніпром широким.

13 грудня 1940 р.

Його скарали в п’ятницю
Лежав день весь.
Прийшла неділя
Христос воскрес.

Розкидано каміння,
Пуста печера.
Юду в серці защемила
Та свята вечеря.

Коли Ісуса цілував
Серце не щеміло,
Як у петлю залізав
Жити не кортіло.

У неділю рано
Марія навістила сина.
Принесла гарну вістку
Воскресла дитина!

А тим часом Ісус
Між учнями буває.
За нас грішних
Чому скарав сина?
Отець лиш це знає.

За тебе, за мене,
За сонце, за рай
Муки христові
Завжди пам’ятай!

Віків багато проминуло.
Сповіщає владика
- Христос воскрес!
Ця днина велика.

ці вірші виросли на кладовищі
на могилі близької людини
намагаючись дістатися вище
ногу зламав годинник

зупинився вітер на півдорозі
затихли птахи у зморшках неба
лиш я іду зупинитись не в змозі
та ніяк не дійду до тебе

ноги вчепились корінням у землю
умить посивіла крона
а нашу осиротілу оселю
переносить на схід ворона

отак і стою на карнизі неба
у передчутті самоаборту
бо конче навчитись літати треба
мене ждуть в поминальну суботу

світлину твою облизує вітер
затираючи риси обличчя
саме в цю ніч зацвіли штучні квіти
на твоїм не твоїм передпліччі

27 травня 2007 року на Республіканському
стадіоні Олімпійський під час гри
Динамо Київ – Шахтар Донецьк
в присутності Президента Ющенка,
Прем’єра Януковича і Генерального прокурора
Піскуна(Фурмáна)(члена Партії Регіонів)
відбулось побиття київських вболівальників
донецьким Беркутом.
Серед вболівальників, більшість з яких – діти ,
є постраждалі. Вражає єдність Президента,
Прем’єра та Ген прокурора.
(З телебачення та газет)

Не чуєш горе в цій країні? –
відчуєш горе на собі,
коли не вистачить зубів
від влади боронитись нині.
Як заберуть доньку в повії,
а сина вб’ють, як в чужині,
тоді і заволаєш – «ні!»
тій владі із чужинців-зміїв.
Вже й Україна не тобі:
чужеє панство в ній панує,
а з ним тебе, раба, мордує
той, хто цькує на мордобій.
Іди, дивись –
на стадіоні,
де і прем’єр присутній, де
кийками б’є твоїх дітей
донецький «Беркут» – кат в законі.
Чи знайдеш сили ти на захист
себе, дітей, старих батьків
від чорних «Беркута» кийків?..
Для влади побиття – це «захід».
Вони на дітях – всіх лякають,
щоб кожен з нас про них мовчав,
коли їм в голові – сеча,
в душі – не хрест, а камінь.
Хто зможе дати по заслузі
катам народу в цій землі?
Чи вже від страху й ти зімлів,
пасеш останніх боягузів?!
А, може, й ти, як ті –
без Бога?
Країни горе – не тобі?..
Якщо не станеш ти на бій,
твоє життя – вже ні для кого.
Знай, Україна є і буде
під небом, на землі своїй:
народу гнів, як суховій,
знесе всю погань, і забуде.

2.06.07

Для тебя – чтобы солнца
........................зной,
Для меня - и свеча
........................свет,
Для тебя - чтобы пир
........................горой,
Для меня - вчерашний
........................обед,
Для тебя - чтобы мир
........................пел,
Для меня - милей
........................тишина,
Для тебя - чтобы конь
........................храпел,
Для меня - восход
........................и волна...

Так и дышим с тобой
........................врозь,
Так и пишем мы свой
........................дуэт,
Друг у друга - как в горле
........................кость,
Друг для друга - как "да"
........................и "нет".

А ми щасливі,
Молоді, красиві,
Нема війни!
І можемо сказати ми,
Що нам діди, батьки,
Щасливе, світле майбуття,
Завоювали, віддали,
Для світлої мети!
Життям своїм закрили,
Розгромили,
Орду фашистської чуми,
Яка повзла,як чорна хмара,
Народ наш убивала,
Розруху,смерть,
Страхіття і біду,
І голод, холод принесла,
Забрала у людей життя,
І молоді, старі лягли на полі бою.
Земля їм шану віддала,
Дідів, батьків уже нема,
Та пам*ять на віки у нас жива.

Цвет данного времени мной не обусловлен, но
невыносимо этим ломается связь цепи,
так цвет обоев не определен стеной,
куда их как данность неведомо кто влепил.

Цвет этих обоев сводит с ума, в конце концов
можно однажды уйти, оставив открытой дверь,
за дверью, как данность: перекосив лицо,
пропойца стрельнет сигарету - утянет две...

М. Степнякові

Із-за жовтого клена
Жарка зоря в павутинні.

Гашу над столом моїм
Полум'я зблідлий листок,
А з ним
І розцвіти милої казки.
Цілу ніч порцеляновий човник плив
Проти збитої ряски.

Недовго осені згорблений день
Буде кульгати в полі пустому.
Тільки смутно, щораз то смутніш
Вертати надвечір додому.
Із-за сірих покрівель
Руки диму в липкім павутинні.
Порцеляновий човнику мій,
Чи поплинемо нині?

18.VII. 1929-1932

Із збірки "Медобір"

Я вже йду -
А ти залишаєшся.
Я у ранок -
А ти у сутінках.
Я все швидше -
А ти стоїш,
Сподіваєшся…
Я вже зрікся.

Озирнуся -
Ти відвертаєшся.
Я - об сум
Головою з розбігу.
Розтечеться до ранку
По снігу
Дикий відчай,
Що з сумом спікся.

Весна рубає білий кокон снігу,
Я, розпростерши крила, рвуся в світ,
Щоб з криги вен пустити кров-відлигу
І первоцвітом розпанахати живіт.

У небі ще іскриться шаль зимова,
Гримить річками льодоходу сталь.
Бомбардування сонцем - ельфів змова.
Зима вмирає... Навіть трохи жаль.

Це тільки префікси... А вже склади
укорінятимуться якось потім,
коли зітреться врешті позолота
з мовчання змовного. Та зараз Ти

розб`єш чекання на глухі кути,
наточиш точками чужого зору
у плавний лад мінливого мінору
собі сирої сірої сльоти.

Дорога повна прі та пустоти,
стоїть прочинено небес комора,
жада життя - невиліковно-хвора
з комори хоче світло принести.

А руки просять притьма простоти
уміння розминати світ, мов глину,
ліпити душу з миру голубину,
завжди дивитись в очі просто. Ти

себе від згуби зможеш вберегти
тоді, коли спіткнеться нагло спокій
об камінь всотаний в кору глибоку
свідомості. Впусти в її пустир

своє сумління, щоб себе знайти
сидячим, мудрим, на талан багатим,
у світлі купанім, що Богоматір
зішле, мов царство тиші в монастир.

Пізнання виткане із чорних дір,
до них впадають космоси та люди,
тут всесвіт крутиться навколо чуда,
це чудо будить кола на воді,

тримає вітром хвилі за хвости
і розбиває об церковні дзвони
буремні лиходїї, їх закони,
бо по воді ступає поводир.

Це тільки префікси...
Зажди!

24 Квітня 2008

Одноманітні роки,
Дні і години.
Моє життя ділиться на дві половини.
Одна-чорна...
Друга-біла...
І це дуже звично,
Бо моє життя-то лінія геометрична.

Так багато я знаю людей іронічних.
Так багато навколо проблем одвічних.
А ще більше на світі усього лихого,
І що це за дурість ?
Не стерплю я такого.

Та варто задуматись,
Життя змінити.
Від тих темних ліній
Трохи перепочити.
Подивитись на життя
Так, як воно є.
І ще раз переконатись,
Що воно-твоє.

Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала ночі і дні.
Перше були вони як крила ластівки:
Верх чорний, спід білий, а крило одно.
Тепер вони як розламаний камінь –
Колють і ранять, ладо моє.

Стало тяжко нести мені час,
Туга рве мислі мої,
Як буря метає снігом.
Одна сніжинка паде на лід,
І вітер жене її в безвість,
Друга лягає при березі
У скований слід копита,
Третя розбивається об сук,
Стало тяжко нести мені час.

Я п'ю полинь, ладо моє,
Ввечері і вранці
Я п'ю полинь.
Та багато полині в степах,
Не спити її, не вигубити.

Я знаю: усе вмирає.
Квітка у полі,
Дерево в лісі,
Дитина в місті,
Усе вмирає, ладо моє.

Не в одні двері приводить нас вечір,
Не в одному вікні вітаєм ми ранок,
І забув я творити казку.
Так гостро дивлюсь,
А бачу тільки видиме,
Тільки можливе, ой ладо моє.

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.

Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.

На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

1932

Настане день мій сумний –
Одлечу, одімкнусь од багаття живого,
Що так високо зметнуло,
Так розквітчало чудовно
Свій співний, поривний вогонь.
І погаснеш для мене
Ти, пристрасний світе,
Ненадивляний світе.
Бурхотливий, п'янкий.
Не буду як лист деревний,
Ні як травинка, позбавлена слова,
А буду як сонний граніт
Над гомоном вод невпокійних.
Замкнуся в мовчанні важкім.
Зіллюсь з невиразною мислю
В великім усім...
Буду як сонний граніт.

З книги "Вересень" (1927)

Яка стривожена душа...
Складаю іспит перед Невідомістю...
Не знаю відповідей, а
Поезія ображена прозовістю...
Питальні знаки кину навсібіч!
У відповідь – все ті ж питальні знаки...
І тиша, тиша... і суцільна ніч,
а я ж ліхтарика забула взяти...
Шукаю гарячково я підказок...
Але, хто скаже, як їх віднайти?..
Ти знаєш, я не звикла до поразок:
Спіткнулась, підвелася – далі йти...
Але куди? Довкола – темна ніч,
і лабіринт думок в її полоні.
Я й Невідомість – віч-на-віч,
і жаху зародок в її холоднім лоні...

зламаю вітер об коліно
підкину хмизу у вогонь
щоб підкоритись наче глина
теплу досвідчених долонь

дні-близнюки і десь далеко
один лише маяк цвіте
тим самим курсом йдуть лелеки
завжди чомусь повз нас проте

я розіб’ю життя вітрину
щоб не вступити в ті ж сліди
зліпи із мене знову глину
й до інших рук переклади

(за мотивами Вікторії О.)

Вперто лежу, наче мертва,
боса, а ще - без бюстгальтера,
я - відморожена жертва,
бо недописана автором.

Гину в словах на папері,
в серці клекоче розрада.
Дайте мені машінгвера -
спить мій творець, грію задум.

Ой, доберуся до нього
та посічу на капусту -
знатиме він босоногу
жертву з оголеним б`юстом.

24 Квітня 2008

Зайду в корчму та скорчуся в кутку глухому,
в якому горе заливають без нагоди.
Тут викорчовують за язика питоме
та виливають бруд на світ,...кінці у воду.

Думки поїхали, щоб дати раду римі -
відправив їх за скрижанілі крижі Криму,
а їм хотілося упасти разом з Римом,
горлати громами, гримаситись без гриму.

Питво - то плямкає, то плюскотить із пляшки.
До неї крокодили пхаються по сльози,
а там їх кіт наплакав, проковтувши пташку,
бо оперу доноса дав Павло Морозов.

Запатив шах - йому перехотілось мату,
такі то Яки і такі то з Яків - Йоли.
По йолах-палах гірко плачуть компромати,
гуде корчма. Йой - голова - бубу : "Росолу!"

24 Квітня 2008

Все ніби як завжди, все в нормі ніби -
Як віл здоровий, молода дружина,
Усього доста - хліб є і до хліба,
Робота, хата, дача і машина,
Такі чарівні і розумні дітки.
То ж не життя - суцільні привілеї!
Тож поясніть мені, благаю, звідки,
Ця ностальгія шиї за петлею?

Прийшов розлуки час – розправлені вітрила,
Чекатимеш мене чи все забудеш, мила?
Останній погляд твій, останні поцілунки…
Блищать вже на очах зажури подарунки.
Сказала ніжно ти: “Я зможу, почекаю”,
А змахи довгих вій промовили: “Кохаю”.
Прийшов розлуки час – розправлені вітрила,
Про тебе кожну мить я думатиму, мила.
Твій погляд чарівний я в серці залишаю
І там, на чужині, минуле пригадаю.
Останній серця стук і подих свій останній
Віддам тобі одній, віддам моїй коханій.

...иголками к стенке прохожим на долгую память...
...читайте меня по_слогам, глубоко, неспеша...
...я знаю: слова - это все, что могу вам оставить...
...ведь тело не вечно, как, впрочем, не вечна душа...

...и боль, как предатель_огонь, ножом прямо в спину...
...в висках тихо_тихо толпятся немые слова...
...пожар пожалел бы любимую куклу Мальвину...
...когда б я ее на прогулку с тобою взяла...

...и снова молчанье убьет во мне силы излишки...
...и гордость исчезнет уже еле_слышно дыша...
...сегодня себя я нашла в ненаписаных книжках...
...ведь тело не вечно, как, впрочем, не вечна душа...

Не розуміти...
А відчувати...
Тоді, здається, лекше
Мої емоції-даремні.
Вони як діти, не все чемні.
Усі в мені, усі мої.
Не роздуває їх любов,
Не роздуває їх образа,
Роздула тільки одна фраза,
Що є міцнішою за камінь,
Що розбиває камінь вщент.
Осколки ранять душу...
Я сильний. Я знаю своє!
І встати мушу.
Іду вперед, назад не дивлюсь,
Хіба як шофер...
У люстерко.
Згадав усе що я прожив,
Тож відкриваю в душі дверку
І лине туди ностальгія,
Можливо, зайва,
Як в оці вія.
Засинаю мимоволі.
Хочу щастя. Хочу волі.
Міняюсь. Вже зовсім інший, не такий,
І не веселий, не сумний.
Ой, щось не те, і щось не так...
Напевно, то із неба знак.
Розумію.-Жити хочеш-дивись вперед.
Життя не цукор і не мед.
Це все відносно.
Але стабільно.
Залежить тільки лиш від нас.
Мети багато, часу мало.
Стремлюсь і вірю.
Настане теплий-теплий час!!!

1
Розчинився пакетик у пійло мутне з бергамотом -
Донжуан, виявляється, був звичайнісіньким жмотом.

2
Ти герой довжелезної низки амурних історій,
Та на ввіз секонд-хенду у мене жорсткий мораторій.

3
Ось іде він до «порша», вимахуючи дипломатом,
І блищить, як монетка, – чи стати мені нумізматом?

4
Увійшов ти – і серце дівоче в чеканні принишкло, -
І у тиші почулося пристрасне…клацання «мишки».

5
У спідницю матусі лякливо уп’яло пальчата
Тридцяти з половиною рочків дитя бородате.

6
«Лиш кохання!» - кричав, роздираючи одяг на шмаття,
А на думці – реберця свині і боби у томаті.

7
Ти ступити не раз намагався до шлюбної зали,
Та миттєво там клаустрофобія прогресувала…

Гумор

Повертався я додому
Від кума з толоки.
Був взутий в постоли
Заплутавсь в волоки.

Було темно розплутатись.
Заплітались руки,
Крутив туди, сюди
О то були же муки.

Засвітилось із неба
Небесне світило.
Погляну, переді мною
коров’яче рило.

Оглянувся кругом себе
А я у болоті.
Ноги мокрі, холодно,
І сушить у роті.

Коли вийшов я від кума
Бігме і не знаю.
Чи темної ночі,
Я не пам’ятаю.

Добре знаю, що добренько
Випив не одну чарку.
То здається у болоті
І проспав до ранку.

Чи вертатися до Кума
( що мені робити?)
Бо як прийду до хати
Жінка буде бити.

Стань названным мне братом навсегда.
Огонь-вода. Смешай: огонь-вода,
Реакция уже неоБРАТима.
Смешно и страшно и опять смешно,
Всё вперемежку, всё предрешено
Погнув все ложки, Нео в кимоно
Опять махнул рукой Морфея мимо.
Стань братом мне, незваным будь тогда,
Когда апрель играет в города,
Меня гоняя по диагоналям.
И провода (успей!) запараллель,
Меняя номер, стрижку, карамель,
Артель, отель, постель, словарик Даля.
Стань братом мне – любим, ловим, кровим.
Наполню ухо голосом твоим,
Когда вокруг в разгаре пантомима,
Где падает не тело, а мешок,
Где на губах не кровь – вишнёвый сок,
И год за годом тычется в висок
Неутомимо.

Дивлюсь на дощ
Крізь брудну призму скла,
Над містом хмари -
Запліснілі плями.
В моє вікно
Одна з них протекла
І зупинилася
В куточку рами.

Сховались люди
Під грибами парасоль.
Чекаючи
Веселки і озону.
А ти десь мокнеш,
Граєш жертви роль,
Наткнувшись
На стіну дощу з розгону.

Чи ворухнеться
У твоїй душі
Мене простити
Думка несмілива ?
Щоб я прийшов,
Покинувши вірші.
Нічого ж страшного -
Це просто літня злива.

За сотні миль
Крізь часу павутину
Я чую погляд,
Бачу голос твій,
Та не злечу, -
Зі зла ковтаю слину,
Бо "Немоя" не скаже мені "Мій".
А де ж ви, крила ?
Чи повідсихали?
Чому лускою
Обростає шкіра?
О, як би я !..

Коли б ви, німфи, знали,
Як стогне серце
У забутого сатира...

The demon was dabbling in the snow

The daedal demon, dallying away...

I danced with thee

And suddenly

There fell onto me

Oh, darling, darning dauntless demon,

I did feel so decemberly



Thee, deambulatory dove, lying in debris

Of your decreased heart and deceitful pain

Thee decollate

Your fate

With your own hands

And decorate your sepulchre

With silver chain of tears

And depart from here in December...



Don’t call! Never come back!

In this bleak winter morning

I will be there,

My demon fair

When darkness comes

Creeping in the years

Of our life in spring and summer.

The only left is winter’s night



Thee, white and pure, harmless demon,

Thee, wild and savage frightened beast,

It’s our last valse –

The curtain falls...

There fell the moonlight on your corpse...

Oh, bleak and mortal little creature,

I did feel so decemberly...

Холодна ніч збира з роси коралі.
Хто їх згубив у музиці дощу?
А осінь - далі,
осінь далі й далі...
Усе мовчить, і я також мовчу.

Похмурий день із запахом мигдалю
збирає снів уламки - шле листи...
А осінь - далі,
осінь далі й далі...
А разом з нею далі й далі ти.

Загубить день колись свої печалі
десь у садах, неначе в міражах.
Лиш осінь - далі,
осінь далі й далі...
І я у ній тепер така... чужа...

Коли ти лежиш на піску
І тобі байдуже
Що в мерехтливо мертв’яному світлі
Хвилі омивають холодом ноги

Коли яскравою примарно яскравою плямою
Спалахом у мозку думка про минуле

Коли зоряне небо сльозить
Вуглинками метеорів

А тиша як саван обертає тіло

Коли шовкові руки вбивці-вітру
Ласкаво лоскочуть обличчя
Приховуючи свою силу
Під ніжністю невагомих дотиків
Наближаючи мить повного прозріння

Не поспішай встати
Не поспішай рушити з місця

Відчуй цей світ
І піщиною на березі океану
Спробуй спалахнути
Як один з цих вогників
У хвилях або у небі

І відчуй звільнення від тіла
І прийди до мене хоча б на мить
Щоб залишитись на вічність
Коли ти на межі

І тобі все остогидло...

_____________________________________

ОРИГИНАЛ

Омагодан О

Эзотер-Река

Когда ты лежишь на песке
И тебе все равно
Что мерцая мертвенным светом
Волны омывают твои холодеющие ноги

Когда ярким призрачно ярким пятном
Вспыхивает в мозгу мысль о прошедшем

Когда звездное небо плачет
Вспышками метеоров
Когда тишина как саван обертывает тело

Когда шелковые руки убийцы-ветра
Ласково щекочут лицо
Скрывая свою силу
Под нежностью невесомых прикосновений
Приближая мгновение полного прозрения

Не торопись встать
Не торопись двинуться с места
Ощути этот мир
И песчинкой на берегу океана
Попробуй вспыхнуть
Как один из этих огоньков
В волнах или в небе

И почувствуй освобожденье от тела
И приди ко мне хотя бы на миг
Чтобы остаться на вечность
Когда ты лежишь на холодном песке
И тебе все постыло

...Бо ще не знала. Бо усе було
Непевне, і нездержне, і пророче,
І човник морем човгав неохоче,
Чужинське тіло і чужинські очі...
А я варила зілля. І зело


У казані казилося, і вило,
І змії лізли крізь медвяний сон.
І дзвоником дзвеніло в унісон:
Він тут.
Він твій.
І золотий Ясон
Ступив на берег, увійшовши в тіло.

І ця любов, ця пошесть, ця навала,
Цей тихий безум, це шаленство голе...
Як він орав биками мертве поле,
А смерть вставала, як недремний Голем,
А я кричала...Як же я кричала!

Важкі пологи, і пологий схил,
І шкура Овна, і смертельна втома...
І я – чужа серед чужих – удома,
Солодка відьма, знахарка відома...
Та все зникоме, як байдужий пил

Твого мовчання...І нечулі руки,
Що пестять іншу, гіршу, не мене!
Це чорне божевілля не мине,
А хвилею накотиться – і не
Отямишся на ранок від розпуки

Над попелом коханої! Синів
Не упізнаєш...Місиво криваве!
Яка ж любові золота заграва!
Не загравала, вбила нелукаво –
Не луком, а руками. І згорів

Твій світ, Ясоне!
...Сонне Сонце...
Де я?
У прірві неба, де дракона паща,
Кудись лечу – проклята і пропаща,
Як кинута рукою Бога праща –
Медова кара.
Дівчинка.
Медея.

спробуй на сіль
туман
у якому полощеш п’яти
і вимальовуєш райдугу чорно-білу
певно
лячно
хитатись над осінню
бо навіть
листя зараз
без внутрішньої
рівноваги

ти не важиш
навіть стільки
як журавлиний ключ
вони зараз
усі на експорт

ти не будеш
заплітати коси
до неба
бо нема таких
ангелів які б
драбини не боялися

то не кажи
Господи
поки не навчишся
молитву човником складати

не клич
мамо
поки за пазухою
сповідь не виносиш

гончар завжди
має бути
чоловіком
бо тільки його пальці
у глину проростають
до раю ближче

гончар має бути
Мойсеєм
бо в обох
навіть сни
про грунт обіцяний

гончар
воду приказками
освячує
і ходить тільки
до ополонки
ніч решетом виносити

він знайомий
тільки із повним місяцем
бо на ньому
хаос миром помазаний

гончар має
бути тобою
ти жінку
із меду виліпив

Чистий аркуш в руках. І знову
Вони чудернацько лягають,
Рівненько і кострубато...
Поволі мене відпускають...
І я звільняю свій мозок,
Розпружую тіло тонке,
Рядок за рядком сполучаю
Реальність і мрії в одне...
І рима запалює розум,
Емоції б’ють через край,
Висновую думи шовкові,
Вистелюю їх, наче плай...
Замислено, м’яко і ніжно,
Шалено, розхристано я,
Стежиною тою ідучи,
Сягаю краю вірша.

Ца-ца! Я цар, сиджу собі на дроті
Ловлю комах, що пролітають мимо
Парижу бачу вежу і Дакоту
І гострі скелі втомленого Криму

Цінь-цінь, я синь небесну осягаю
Я гуру зимувальних птахоскопищ
Коли зимі кінця немає краю
То тут, то там щось жерти перехопиш

Цві-цві, я дві хвилини ще посиджу
І полечу шукати собі пару
Далеко звідси femme із Парижу
Я згідний вже на Люду чи Тамару

Цвих-цвих, я тих жінок не розумію
Я непримітний? Хто ж тоді примітний?
Я мав колись і Анну, і Марію
Хоч був я далебі не перелітний

Цить-цить! Я вмить поправлю собі пір’я
Я бачу ціль, я цар і повелитель
Вона така ж як я, та що там, сіра!
Дозвольте, мем, вас чимось пригостити...