вдоволена Інь
в повній гармонії з Ян
о, мудрість Дао
стійкий нефритовий стовп
без відпочинку

ніч як чорна черешня вже майже достигла
ми її з’їмо одну на двох
розкусимо разом з кісточкою і
трохи гіркий присмак лишимо на потім
спочатку нам буде солодко
дещиця темного соку розіллється як вулкан
який наповнить нас ущерть знемогою і пристрастю

бо ж одна на двох черешня це так багато

її дві половинки з’єднають нам губи
а потім ми й самі з’єднаємось як дві половинки
розкушеної черешні

ми просто дві половинки чорної черешні

нам темно і добре
завісимо штори щоб місяць голодний
не проковтнув нас

ще далеко до першого променя сонця

ще місто не вилупилося із власної тіні

і ночі нема

ми з’їли її
як чорну черешню

Як, мабуть, легко лежати в землі,
Сліпма й одвільгло землею ставати,
Втому й судому, жалі й мозолі –
Все їй оддати.

Як, мабуть, важко рости в небеса,
Знати – тобою підперта безодня.
Спрагу отвердлу обмиє сльоза –
Милість Господня.

Як це надсадно вживатись в зорю,
Променем світла, гострішим од бритви,
Унесмертельнити душу свою
В стигмах молитви.

Я хотів би померти у сні
Од смертельного жала,
Щоб гаряча сльозинка душі
В Божі руки упала.

Хай без болю, без муки й борні
Інший світ озоветься...
Доля часто всміхалась мені,
Може, й тут усміхнеться.

...Так, спершу в душ! А потім – до постелі.
Візьми он пінку. Кров-не кров – однак
На простирадлі буде чорний знак –
Його не відіпрати вже ніяк!
На всіх не напасешся “Аріелів”!

Це ж біле простирадло, мій солдате,
Це ж лебедино-чисте одіяло!
“Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла”.
Не в риму, кажеш? А мені плювати:)

Ой, хто це стука? Серце – тьох-тьох-тьох....
Це Командор уже тримає свічку...
Він, певно, також проситься на нічку...
Ну, знаєш, мій альков – не рукавичка!!!
І місця тут не вистачить на трьох...

Уже зайшов. Уже знімає лати.
Е-е!!! Жуан слабий, його не руш –
Тааак...Кроком руш – шуруй мерщій у душ,
І на підлозі не роби калюж –
Мені уранці все це відмивати!!!


Вони лягли... Плейбої! Королі!
...Та поки я косметику змивала,
Мої бійці уже позасинали,
Обнявшись... У алькові місця мало,
То ляжу на дивані. Се ля ві....

Природа одночасно - і актор і критик,
не визнає надмірностей і зайвини.
Так будь і ти - проста, прозора і відкрита,
перед тобою я ні в чім не завинив.

Я дім продав. Мої мости пішли за димом
у весен рай, де панували почуття.
Нікого навкруги. Лиш ти одна - єдина,
і осінь ця тобі сьогодні до лиця.

В краю, де ліс грабовий підпирає небо,
над друзями - трава.І з мармурових плит
за усміхом розгубленим ховають кредо -
життя на цьому світі - наскрізний транзит.

Поезію очей читати ми навчились,
минуле крізь кришталь прозоріє до дна.
П"ємо із келиха одного ніжну щирість,
бо все, що є у мене - лище ти одна.

Не треба, не телефонуй мені!
Радіохвилі, мов сріблясті рибки,
губами б’ються в сіру кригу шибки,
кривавлячись об леза крижані...

Твоїх очей холодна голубінь
не тане, і мені бракує кисню
у цю весну — тремтячу, ніжну, пізню,
що до рядка присвячена тобі.

Що є слова, коли вони пусті?
Ще діє наших зустрічей отрута,
щебече пам’ять щиро і розкуто —
та вже збира данину самоті.

І зводить мури, прихистку шука
від повені цієї, від задухи,
і б’ються в скло холодні білі мухи,
мішаючись із хвилями дзвінка.

2006

Чиє це місто?
І для кого?
Неначе місце
самого Бога.
Пахучі квіти,
пахуче море.
Туди і відти
орач оре.
Один у полі.
Один в турботі.
Та дві тополі.
Та вечір потім.
На чорнім полі
той клекіт птаха,
неначе долі
моя ознака.
У поле вийду,
візьмусь до плуга.
Себе не видам.
Зникає туга…
Невже далеко
шукаю долі,
де птаха клекіт
на чорнім полі?

30.10.06

"І які тут закосичені ліси,
І яка тут запахучена трава!"
Іван Потій

Снів не купиш і не продаси,
спогади дитинства без підробки.
Людям сняться закосичені ліси,
а мені колимські голі сопки.

Землю нам червонії боги
поділили, їм здалося, вдало:
хтось одержав росяні луги,
а комусь каміння перепало.

І росли ми, діти Колими,
мінус сорок — норма в тому краю,
лиш дванадцять місяців зими,
решта — літо, добре пам'ятаю.

Вибач, запахучена трава,
хай хтось інший над тобою плаче,
я не можу. Сльози і слова
вимерзли в душі моїй дитячій.
1988

Я знаю, що цього ніколи не буде,
не дай нам, Всевишній, такої біди,
та в люту годину душевної скрути
я хочу в дитинство, я хочу туди,
де кригою скута, засипана снігом,
в краю, де панує одвічна зима,
тече, переповнена болем і лихом,
похмура, могутня ріка Колима.
Дорога туди була лиш єдина,
а звідти — доріг не було. Відтак
мільйони, мільйони — таж пів-України
мостили кістками Колимський тракт.
Каміння, каміння, і сопки, і гори,
не тундра іще, та уже не тайга,
дерева, немов безнадійно хворі,
як у простирадлах, ховались в снігах,
покручені вітром, похилені долі,
а далі на північ лише де-не-де,
бо навіть дерева не можуть без волі,
а що говорити тоді про людей?
Зібрала їх там непорадна година,
червона біда або чорне зло.
Ота чорно-біла моя батьківщина!
А іншої в мене тоді не було,
бо то був мій дім, мої мама і тато,
а я в них улюблена доня була,
а щодо снігів — то на те є санчата!
Дитинство, любові пора і тепла.
А люди казали — із заходу й сходу,
усі з-за колючих отих огорож,
що любий мій тато — то ворог народу,
а мама кохана і добра — також,
що ми у засланні. Додому не можна,
а дім десь далеко, десь поза сніги,
де квіти ростуть і трава-подорожник,
нам квітів не можна, бо ми — вороги.
Нам можна отут, де узимку за сорок,
де діти вмирають, як не бережи.
Тобі не належить дітей, бо ти - ворог,
а вам, ворогам, особливий режим.
Тут іній на стінах квітує ночами,
і холод до ранку пронизує дім.
А мама не спала, на те вона й мама,
і виросла доня на заздрість усім.
Та я ту хатину повік не забуду,
і хай тут дерева, пташки і сади,
у люту годину душевної скрути
я хочу в дитинство, я хочу — туди.

White flower is here
I don`t want to look at the ceiling
Correct question. Groan. Who`s there?
-I am your pretty life, unstoppable dealing

We preserve the picture of beauty
My dirt pits on the my window-sill
About devouring of future
I take place in her deep. She is real

My bluishe invisible scin
On the mad which fall to the floor
So let`s hide to the gloomy machine
Let this crazy search my door

It start

The voice of Child of corner say

The Mirror cry and mirror brake
Only dust in her mistake
Only song in cruel fate
This kind of flower can mutate


The voice of me сan start respond

I take place in dirty deep.
The mirror point at you
I want to sleep

Дощі тікали з поля бою і кидали свою зброю,
та зброя гнала з поля бою
зеленуватих, як листки, тварин,
а з ними й демонів страшних країн,
та може й привидів скляних долин

Зло й добро кохались палко,
стогнали і курили зранку,
а потім їх взяли під варту
самі себе, як завжди в них
незграбні демони кривих віків,
а також привиди скляних країв

Ми усі я серед нього, руками ковзались до ранку
Відшматували мою ланку
самотні мороки годин,
яких спиняти я не вмів,
а може й просто не хотів

Дощі вливали в поле бою і спали біля водопою
Колись тримали все рукою
Один мене. Як завжди встиг:
завчити демонів крихких листків,
а також вірші стомлених митців

Ну ось нарешті я у Вашому алькові,
А Ви, як завжди, зваблива така й чарівна!
Ах це? Облише, то пусте. Краплинка крові.
Я з битви щойно. Так, кривава і нерівна!

Мій ворог хитрий був, безжальний і жорстокий,
І всі обставини були йому на руку,
Мені дісталося по ребрах, в ніс, під око,
Побив пенсне мені і зіпсував перуку.

Але я вистояв! Вважайте: за хвилину
Наніс я два удари і погроз - без ліку!
Тож Ви пустіть мене у ліжко, я спочину
Від поєдинку з Вашим чоловіком.

Добре в цьому полі, де блакить загусла,
Де тримають небо білі крила бусла,

У стихії вітру – нашої прамови –
Гарне товариство – ластівки й корови.

Накупаюcь в небі і у травах ляжу,
Душу невгамовну, як лоша, прив’яжу,

Хай на павутинці бабиного літа
Поживе в цім світі, доки сонця-світа.

Ліси і рівнини. Озера, незамкнуті в плити.
Піки тополь і нескошені трави руді.
Ніколи не думав, що можна цю землю любити
Дужче, як жінку, терпкіше, як душу в собі.
Що можна так п’яно й надсадно тулитись до теплого лона,
І, мудре життя занедбавши, прожити, як справжній мудрець.
–Хто ти? – питає мене тихий янгол у шибці вагона.
–Паломник, бродяга, земних краєвидів ловець.
Дороги на серце намотую, гори і доли,
Де вітер спиває росу, а людина ясу.
Кажуть, душа відлітає в засвіття голісінька-гола,
А я найбагатшу колекцію в горні світи принесу.

* * *
У коханої сотні прохань,
У розлюбленої – вже немає...
Рада я, що в сьогоднішню рань
Лід тонкий на воді завмирає.

І я стану – Христос поможи –
На цей лід, ще хрумкий, слабосилий…
А ти вірші мої збережи,
Для нащадків, щоб нас розсудили.

Хай роздивляться в гущі подій,
Що сміливим ти був, наймудрішим.
В біографії славній твоїй
Білу пляму не можна залишить.

Засолодка вже чаша сія,
Вже затісно коханню горіти.
Хай моє невідоме ім’я
Прочитають в підручниках діти.

Хто цю повість сумну прочитав –
Той нехай посміхнеться лукаво…
Коли щастя й кохання не дав,
Цю гірку подаруй мені славу.

***
А я навчилась просто, мудро жити,
Дивитись в небо і молитись Богу,
І довго пішки вечором ходити,
Щоб непотрібну притомить тривогу.

Коли бур’ян в яру почне буяти
І горобини грона звиснуть рясно,
Веселі вірші буду я писати
Про це життя, що тлінне і прекрасне.

Я повертаюсь. Лиже у долоню
Пухнастий кіт, мурликає барвисто.
Яскравий розгоряється вогонь
Над озером. Веселий, променистий.

І зрідка долинає з темноти
Лелеки крик, що у гнізді ночує...
Якщо постукаєш до мене в двері ти,
Мені здається, я і не почую.

БОРГ УКРАЇНІ

Ми знаємо,
......курить,
............чи що п’є Чаплін.
Ми знаємо
.........Риму безрукі руїни.
Ми знаємо
.......Дуласа
............галстук в крапку...
А що ми знаємо
............про Україну?
Від знань росіянин
............чоло не морщить –
Тим, хто поруч –
................ поваги мало.
Знають про
............український борщ,
Знають про
............українське сало.
І з культури
............зняли лиш пінку:
Окрім двох
............прославлених Тарасів –
Бульби
......та Шевченка
.................три сторінки,
Більше з нас не вижмеш, -
.................скільки не старайся.
А якщо притиснуть –
................червоніє рожею.
Застарілий доказ
................висуває знову:
Візьме та й розкаже
................декілька розхожих
курйозів
.........про цю
................українську мову.
Кажу
....собі:
.........товаришу москаль,
На Україну
.........зуби не скаль.
Вивчіть
........мову,
.............що на стягах-лексиконах стала,
Бо вона
........велична і проста:
“– Чуєш,
........ сурми заграли,
час розплати
........ настав...”
Що може бути більш
..................обтріпаним
............................й тихішим
Ніж це слово
............затрапезне:
......................„слишішь”!?
Я
..чимало слів
............придумав вам,
Зважуючи їх
...........одне мудрую,
Хочу, щоб були
..............моїх віршів
..........................слова
ясноважними,
.............як слово „чуєш”.
Народи
......не змелеш –
.................ось в чому річ.
Не дуже
........себе
............ величаймо.
Чи знаємо ми
.............українську ніч?
Ми
......української ночі
.......................не знаємо.
1926р.

Коли вечори довгі,
Неначе віолончельний акорд
Тягнуться пронизливо.

Коли вечори довгі,
І з-під повік ще без надмірних зморшок
Ллються сльози.

Коли вечори довгі,
А ти вже навчилась читати кроки
І із книги тікає текст.

Коли вечори довгі,
І ти зрісся кабелями з стіною
Замкнувши кільця.

Коли вечори довгі
І ви недобачаєте, двоє сліпців
А янголи літають зовні

Коли вечори довгі
І морфій думок розтікається
Стелею

Коли вечори довгі
Капає на потилицю, пальці
Стікає тілом.

І
Ліс горить край нашої оселі,
Розливає сяйво золоте.
Скоро Бог осінні акварелі
Домалює – й снігом замете.
Скоро... але хочеться якмога
Задержати часу сивий біг,
Доки сонце – тепле серце Бога –
Ще цілує і жаліє всіх.

ІІ

Дні стоять засніжені й свірчисті,
Вітер сам себе наздоганя,
Білий місяць по маленькій крихті
Тихо хтось надламує щодня.
Скоро-скоро гостроокий серпик
Рік старий безжалісно зітне,
А в мені все щулиться і терпне,
Ніби хтось надламує й мене.

кімната з білою стелею
тільки діри пропалені чорними очима
у псевдонебі
стеля
облизана диким поглядом
що болотом тхне солодко
наче парфуми моєї музи

вибиваю думки з голови
різким рухом правиці
звідки стільки люті
у кволій кінцівці
питаю в тебе
і забуваю
що ми не розмовляємо
відколи стали дорослими
щоб не збочувати
сусідську свідомість
намріяними лесбійськими поцілунками
на сніданок-обід-вечерю
(і вночі
щоб ніхто не бачив
при світлі холодильника)

юна цнотлива стеле
хиткої однокімнатки
а пам'ятаєш мої очі
в мить першого дорослішання?

а пам'ятаєш мій погляд
що вилизував по черзі
твої чотири куточки
і чиєсь холене тіло
що п'яно давило на груди...
що стомлено курило харвест
на занедбаному балконі
і лаялось
заблукавши в тюлі
топчучи французьке мереживо
скидаючи неполиті квіти
з дореволюційного підвіконника

я сміялася
натягуючи на себе ковдру
вкупі з чиїмись джинсами
і моїми конспектами
щедро залитими глінтвейном

юна цнотлива стеле
прокурена моррісонськими текстами
чому ти мовчала
коли я бездумно дерла шпалери
наманікюреними
у мить фіаско?

чому ти мовчала
коли я здійснювала
просту геометрію
власних зап'ясть?

юна цнотлива стеле
хиткої однокімнатки
я вірю
що над тобою небо
а не ідентична житлова площа

Cуцільні навкруг томати,
на віях томатний сік
так вдало навчився згусати,
стікаючи мляво з повік-
Томатом у чашці ранок.
З томатом в тарілці омлет,
Томатний червоний сніданок-
Із кетчупом й хлібом паштет
І...Йой!
Томатом заляпана майка,
Томатний в вазонках цвіт,
В округлостях стиглих томатів
Марудить томатний світ.

Ти виграєш мене
або програєш
дощем гулким
по жерсті сірих ринв,
розчулившись,
собою насотаєш
глибоку вертикаль
без-з-неба-вод-
нених грунтів
і згинеш
білопаро,
доторкнувшись
медів густих
схололих магм,
і знову перетворишся
на щось.
Напевно
в дощ.
напевно,
знову.

І знову йтимеш, розсипаючись на скалки,
Цілуючи півкола голих діафрагм,
Фарбуючи вельветами на доторки фіалки,
не скаржучись на скупість блідих фарб,
Повіривши в земний мультяшний рай,
Б"ючи об денця пластикових цебер...
Я егоїстка,
Хтивий триголовий Цербер,
Та, все ж, схиливши голови, прошу:
"Програй!"

Листя вижовкле кольору йоду
Накладає на землю грим,
І пливе не з одного городу
Найсолодший на світі дим.

Рветься «бабине літо» сумно
На незримих тремких вітрах.
І легесеньким срібним струмом
Ніжно б’є мене по губах.

Завтра див цих уже не буде,
Буде холод і мокрий сніг.
І таке щось стискає груди,
Що, здається, умерти б міг.

І не виповіш того стану
Ані в слові, ані в сльозі…
І таким ніби сонях станеш,
Що стоїть на тонкій нозі.

Ніби гуркіт далеких коліс
Відкотився за Десну –
Це розрізав літак, як склоріз,
Далечінь піднебесну.

І таке щось навальне, як прес,
Давить серце і тисне.
І здається, що шиба небес,
Зараз зойкне – і трісне.

І холодний ламкий небосхил
Упаде в межиріччя,
І відкриється тайна світил,
І світів, й потойбіччя.

І постане на вічні часи
Щось величне й чудесне…
Та не буде земної краси,
Ні Дніпра, ані Десни,

Від яких моє серце щемить
Аж хапає знемога.
І чи я не заплачу в ту мить,
Не розгніваю Бога?

Колише вітер жовтий день
І спіють в теплому осонні
Поміж осінніх снів-пісень
Калини кетяги червоні.

Із золотавих давніх літ
Знов листя в осінь відліта.
Я п'ю тепло. Цілую світ -
Твої калинові вуста.

Гірка калина на мосту
Чомусь нагадує розлуку...
Та цю жадану гіркоту
Я п'ю, як найсолодшу муку

Золото й міх
Всі полководці
Клинки танцюриці
Тала вода
Древній поріг
Вітрило на лодці
Ключі та ключиці
Живи, як жила

Тьмяний чорний жук
Тьмяний чорний жук
Повзе в кармани брюк
Повзе в кармани брюк
Погляд у перед!
Кулястий чорний жук
Похмурий чорний жук
Вповзає під берет
Встрягає під каблук
Останній чорний жук
Мертвий ще живий . А!

В ошурках із металу
В схемах під забралом
На гранях колінвалу
Ворочається робо-друг

А наш останній жук
А наш останній жук
Стертий хибний глюк

ЛЮ

Дай мені свою руку -
Велику, міцну, мужичу.
Дай мені свою руку —
По-справжньому чоловічу.

Ці руки знають роботу
Усяку, нехай найважчу,
А наші земні турботи
Для них нічого не важать.

І пахнуть одеколоном
Найвишуканішим дзвінко.
О, як у твоїх долонях
Хороше бути жінкою!

Можна бути примхливою,
Пташкою, лялею, мишкою,
Бо знаю — зорю тремтливу
Ти з неба знімеш з усмішкою.

Ці руки вміють кохати,
Ці руки вміють робити.
Такі були в мого тата.
Такі були в мого діда.

Дай мені твою руку —
Дужу, неупокорену.
Лінії, наче плугом,
Долею й часом зорані.

Знали гірку науку,
Доля їх важко вчила.
Дай мені свої руки.
Хай вони відпочинуть.

Ти квітка пристрасті й любові,
любити – сенс твого життя.
Пливеш життям, як човен повен
любові двох до забуття.
В тобі – те дане є від Бога –
з усіх світів, і ти – то все:
твій розум, красота, епоха –
що пристрасть і любов несе.
Усе до ніг – тобі – любимій
за розум твій, твій божий стан,
твої безмежнії обійми,
твої гріховнії вуста.

4.08.07

Від людського тепла на душі відкриваються пори,
з них виходять жалі і вдихається щастя озон...
Допиваю любов і спокусу п`янкого кагору,
а по думці проходить спустошений серця кордон.

А в усмішці без сліз поховалося страчене слово
і замало землі, щоб у прощі небавом прийти.
Це не мертвий сезон, ні - живий... саме так випадково
доживатиму вік на теренах чужих теплоти.

Запались і згори, із гори амбасадоре волі,
ще одним непорочним зачаттям цей світ охрести -
він знайомий мені до краплини останньої болю,
перекрай рани серця та душу мою відпусти.

25 Січня 2008

Якщо я наллю мамі горілки,
Вона буде цілий день п"яна.
Якщо не наллю мамі горілки -
Вона нап"ється десь в іншому місці.
А ви що порадите?

Ти все блукаєш світом навмання,

Не визнаєш божественної влади.

Немов сліпе, незграбне кошеня,

Ти горнешся до того, хто погладив.



Такі, як я, в столицях осяйних

Тебе вітають, як одвічну мрію...

А я... хоча й люблю сильніш від них -

Пробач мені... я гладити не вмію...

Рік тому я в двері не постукала,
Несучи пиріг своєму генію,
І його, сердешного, застукала
На дивані з голою німкенею.

І пиріг, гарячий, щойно спечений,
Полетів німкені просто в голову...
Я, дівчата, після того вечора
Цілий рік не ночувала голою.

Цілий рік блукала неприкаяна,
Цілий рік не їлося й не спалося:
Я ж тоді такий пиріг спекла йому -
А самій ні крихти не дісталося!

Колись моя мама мене годувала
З великої ложки.
Мені вже не лізло, а мама благала:
"Ну, доню, ще трошки!

Якщо не їси ти того, що корисно -
Насядуть хвороби.
Тебе, моя доню, подужають з'їсти
Голодні мікроби."

Тепер я велика, і вже не боюся
Мікроб і хвороби.
Зате я у двері маршрутки запхнуся
З десятої спроби...

Твій білий хрест на сірім простирадлі

Розп’яттям вниз лежав вже дев’ять днів.

Його торкались пальці безпорадні,

Дівочі пальці... і над ним бринів



Дівочий голос... Як вона хотіла

Усе вернути... ну на мить бодай!

Тоді твій хрест, неначе квітка біла,

Зацвів би в ній – і розцвітив би рай.



Твій білий хрест... і серце їй стискалось,

І розпинало спогади її...

Вже дев’ять днів! Немов нитками в палець,

Врізались в тіло пестощі твої.



Вже дев’ять днів! І пальці безпорадні,

Дівочі пальці... і витки, витки...

Твій білий хрест на сірім простирадлі –

Юнача смерть від білої руки...

Мов комет роздмухані хвости,
Пломеніють клени над шляхами.
І мишей несуть з полів коти,
Як у Вінграновського, мішками.

Завтра буде дути і мести,
Розчахнуться неба білі брами,
І коти від туги й самоти
Захлинуться чорними сльозами.

А сьогодні тиша й благодать
І багряні клени, як комети.
І мишачі душі відлетять
Без печалі на нові планети.

Це азбука. Така життєва школа,
Де є закон – нічого і ніколи
Не буде поміж нами – бо не буде.
А буде січень, ожеледь і люди,
Ще кілька віршів – та й уже по всьому.
Січнева нежить і хронічна втома.
Аз, буки, веді…О, порожній світе,
Не дай безсоння…Місяць кругло світить,
Окресливши пунктиром млосну муку…
Аз, буки, веді. Тисну твою руку.

Штучне світло.
Коробка штучного світла, в якій я
ні про що не думаю. Ріже в очі.
За стінами люди. Човгають ногами.
По коридору. Туди-сюди.
В мене вже кілька днів поспіль день.
Смердючий штучний день, запханий
у цю коробку разом зі мною.
Він в мені. Я в ньому.
Наче в розведеному водою молоці...
Б’юся головою
об скляні стіни банки. Відчай.
Я – муха у бабиній каші-затірці.
Заплуталась крильми у білій
рідині.
Я – жуйка, приліплена до кришки
парти. На потім, зажовувати біль
в животі у голодну студентську
п’ятницю.
Штучне світло по судинах
кип’яченим молоком... піниться на губах...
Солодка слина із правого кутика
губ по підборіддю на комір
гамівної сорочки.

Сільські Донжуани у пляшці горілки тонучи
Стають красномовними, наспіх словами озброєні
Торкаються жару чийогось нерідко й боляче,
А вранці уже й не згадають слабкі та зморені;

Палкі Казанови сідлають авто на пошуки
Прикрас до салону, міняючи їх за графіком,
Тоді ж, коли писанки вже не влізають у кошики
Себе виправдовують швидкісним надто трафіком;

І вже не ковтають отрути Ромео-хлопчики,
Вдягаючи маски та каски слабкої вірності,
Коли розглядають глянцевих краль навпочіпки
Очиці блищать усіма відтінками сірості...

Я крихтами гідності ліжко засію звечора –
Нехай мені муляє і заважає спатоньки...
Не буду будити на тому кінці диспетчера –
Відштовхую знову тебе за законами статики.

Літа ніби й не було,
Пролетіло, від’ячало,
Відсіяло – і упало
Синім громом за село.
А так щедро обіцяло
Щось високе і тривке,
Та лиш золотом обдало
І за обрієм пропало.
Що ж це, Господи, таке?!
Що ж це, Боже мій, за світ,
Де не можна зупинити
Найвабливішої миті,
Не кажу вже, кращих літ?!
Відмовляюсь розуміти
Ці життя шалені ритми
І приймати.
Боже мій!
Я лишень збирався жити
А вже старість біля вій.
І життя як не було,
Пролетіло, від’ячало,
Відсіяло – і упало
Тінню зморшок на чоло.

Коли безсоння соняхом нависне,
Коли вітрисько зірветься із пут,
Душа буде моя, повір, не близько,
Бо моторошно стане, слизько,
Бо небом стане серця каламуть…

І вельми неприємно доторкнеться
До рук моїх метал вердикт-коси,
і в оці щось таки зімнеться,
Напроситься сльоза. І все минеться,
І пам’ять стане вітром, що єси…

Люблю тебе. Єдиного такого.
Ласкавого. І ніжного. Мого…
Такого – в ласках – грішного й святого.
Такого: і чужого, і свого…

Все довкола здавалось сірим,
Все похмурим чомусь здавалось.
Тож з колєгами ми присіли
І закрить це питання зібрались.
Аргументів розглянуто море,
І чергова спорожнена пляшка…
На рожеві змінились кольóри,
Але контури визначить важко:)

Все довкола – лиш блюзнірство,
Трохи правди у іконах.
Дихає плюгаве місто
За життя і після скону.
Зорі впасти не встигають,
Душі в чергах по віки.
А між пеклом та між раєм
Дотик милої руки.
– Пропустіть мене без черги! –
Просять душі вперебій. –
Скоро наступає червень,
А в нас очі голубі.

Все довкола лиш блюзнірство:
Сміх і сльози, радість, біль,
Відчай і жага до дійства…
Тільки очі голубі.

Кто, оглянувшись, уходя,
Не твердил себе: "Я вернусь..."
Никто не знает, как я,
Что цена этой лжи лишь грусть,
Мимолётная тень "Прости..."
И - за дверь, где змеёй туман
Обвивает дома и путь -
Покорной волной к ногам...

Коли безсоння соняхом нависне,
Підводячи під днем останню риску,
А ніч, солодка, ніби «Барбариска»,
У роті тане, і ягнят катма –
(Стрибати натомились – і заснули),
Тоді пірнаю рибкою в минуле,
Тікаю поміж рифи і акули
До рук твоїх – без остраху, сама…

До біса сітки, вудки, динаміти!
(Я вивернусь, коли мене ловити),
Бо серце – ртуть і божевільний вітер,
Що вивітрить «to be or not to be»,
І вивірить, і звіриться по тому
Незнаному, незваному, одному,
Що їде зараз до чужого дому –
Тобі.

"Карменсита, Карменсита!"
А в глазах - печаль...
На плече моем ютится
Маленькая даль.
Не подброшу кроху в небо,
Просто не успеть.
Слишком просто: оступиться,
Чтоб потом жалеть!
На серебряной цепочке -
Частокол крестов,
Словно кладбище забытых
Клятв, обьятий, снов...
Шаль клубится по дороге...
Только бы не в плачь!
"Успокойся, Карменсита,
Я не твой палач."

я розучилася писати листи
до тебе і взагалі
довго думаю і перекидаю слова як покоси
які треба висушити
а вони не сохнуть впиваються в землю
(або деінде)
і проростають не-листами до тебе
потім залажу в телефонну трубку
і шукаю там тебе
а вона репетує на мене гудками
довгими як потяги
якими я ніколи не доїду до тебе
а твій голос як кінцева зупинка

ти розучив мене писати листи
і відучив їх отримувати
моя поштова скринька і та
депресивно скавучить

усе що я пишу
це
не мої
не листи
не до тебе

калюжа в яку вступила
розповіла що була
позаторік снігом на
моєму підвіконні

і пам’ятає як друзі
приносили на мій стіл
таємну вечерю кожен
свою

а коли починали дитячу
лічилку жоден не хотів
Іудою виявитись
коли ж усі вивернули

кишені

на столі
33 срібних
лишилося