Писати смуру – дуже вдячна справа, -
Вона єдина має сенс,
Коли потрібно вирізьбить оправу
Для почуттів, що стануть швидко тінню...
Хто зрозуміє щось в безглуздому сплетінні
Моїх думок і острахів моїх?
Не ти. На жаль, не ти. Всихають
Мрії і слова – їх поглинає час,
Не повертаючи, не даючи нових...
А дні і місяці повз мене пропливають –
Ти вже не в змозі зупинити їх.

Я боюся побачить її на звалищі
непотрібних вже мрій, відгорівших бажань.
Я не хочу зустріти її на згарищі,
де ще йтиме луна від недавніх благань...

Я не знаю, чи зможу її воскресити,
та, напевно, у мене не вистачить сил
знову випити трунку її та горіти...
Бо зостанеться навіть не попіл, а пил.

І знов чекання не закінчиться нічим,
окрім усмішки уві сні щасливої.
Я знову буду марити вночі,
я знову бігатиму в захваті під зливою...
Спочатку думати, що вирішено все,
Через хвилину – вже цього жахатися
(і тільки слідує рука за олівцем,
і тільки думка – щось же має статися).
Сьогодні я зухвала і нова.
Сьогодні навіть не вдягаю лати.
Натягнута душа, як тетива –
я можу ще... й не можу вже чекати.

Отпечаток твой свеж и точен -
Но невидим другому глазу...
Я считаю, что мир мой прочен,
Если это проходит сразу.

Віддаляється ще одна постать -
Тане, в'яне, нарешті зникає.
Щирий смуток та гострий розпач -
Лише жалю знову немає...

Щось у вечірніх сутінках шукаю...
І не знаходжу. Відпусти думки.
Вони мої. Я поки не благаю,
не наближаю і не віддаляю,
і навіть не тебе –
себе вмовляю. І час, -
ти не біжи, не йди...
А зупинись. На мить.
Дозволь відчути те, що швидко плине,
дозволь насолодитися нетлінним...
Занотувати теплий подих травня,
запам’ятати те, про що болить.
Я виліплю із сумнівів хвилини,
І буду як свічки вночі палить...

Іноді внутрішньо оглядаюся –
Це ж треба! – Живу, сміюся, дихаю...
Минулося ще одне роздоріжжя,
Де від вагань божеволіла тихо я.

Стелиться замкненим колом дорога,
Простір відлунює впевнені кроки...
Я наближаюся знову до точки,
Яку відділяли начебто роки.

Нетривке сьогодення ножем
Щойно врізалося у свідомість -
Ти минаєш, спливаєш... Невже?
Я втрачаю тебе. А натомість?

Зазираю у вікно,
Підглядаю у шпарину, -
Роздивляюся життя,
Що в Минулім опинилось...

Перемотую знов стрічку:
Повертаю, а не прямо –
Тут ростуть мої смерічки,
Обминаю цей раз яму...

Зупинятися не можна –
Постать зникне вмить за рогом.
Не заплющувати очі,
Не сидіти на дорогу...

Не ділитися думками,
Не чекати результатів,
Не торкатися руками
До музейних експонатів...

Я знов тебе хочу, до болю,
до внутрішніх спазмів –
повітря твого, меланхолії,
кави духмяної!..
(старезна бруківка у тиші –
прислухайся - чуєш? -
відлунює кроки мої
слухняно...);
Дочекаюсь дощу –
денну втому він змиє із каменя,
наче з серця мого, запального,
та пилом припалого...

Натягнути б спокій, як одежу,
І в байдужість на підборах взутися.
Кажеш, я нічого не одержу?
Може, прагну я лише позбутися...

коли кохаєш дуже сильно
а вітер з піском в обличчя
січе... і ти падаєш на коліна
а піщинки стають камінням
------/---\--//---\-/-/-----------
кардіограма вражає прямолінійністю
а синусоїда сказаного болить
коли кохаєш дуже сильно
але кохання - то стакан у якому ти кит--
--________________________/________
стакан, у який тебе щоб запхати
кавальцують на шматки власнобачення
не варто... не можна!!! ТАБУ
не кохати_________________________
__________________________________
__________________________________
_____________ зупинилося серце___________
все втрачено
______________

Ми з тобою творили казку
Однiєї i тисячі ночей.
Ти менi дарувала ласку
Й цiлувала замріяні очi.

Ти була моя Королева,
Я кохав тебе до нестями.
Тільки хмари, птахи та дерева...
Й ми обоє, торкнувшись руками...

Час, мов вiтер, безжально розвiяв
Десять сотень ночей над землею.
Залишилась одна ... I надiя
Манить нас помiж хмари зорею.

На ладошке ветра
Мимоходом счастье,
Где твоя карета?
Я уеду с власти.
Начертит ответы
Ручка в безысходность –
Где моя карета?
Я попала в сложность.
Отобрать серйозность
У помятой тучи
И спастись от мысли,
Хоть на сон грядущий.
На распятых метрах
Пригвоздится взглядом,
Где моя карета?
Я умру не рядом.

На Бистриці скривавленій
Купались білі лебеді,
На чорнім зламі літа
Конав багряний день.
А за рікою голосно
Пищали кулі,
Влучені
В тяжкі жалі людей.
За містом на окопиську
Диміли в купах мештики,
Горіли сиві косоньки
На черепах жінок…
А ти із ями мокрої
До зір небес горнувся ще,
Крик лебедів почув.

Поміж тисячі слів є лиш кілька, що топлять каміння.
Між мільйонів доріг лиш одна, що не має кінця.
І хай темінь, сніги чи гроза хай, все ж маю уміння -
Йти, летіти по ній, щоб сказати ці вірні слова.

Що коли не дійду? Упаду на коліна? Застигну?
Що як губи малинові змовкнуть посеред лісів?
Ти не бійся, молю, бо кричатиму серцем нестримним!
І почує весь світ, якщо досі почуть не зумів.

Стопроклятий, я сто разів прокляв.
Нехрéщений, я став вогнем у церкві.
Я замість Бога душу розіп’яв,
Я мертвий!

Здивований, закоханий у час,
Переливаюсь у фонтанні світла,
Я фа-дієз, я ніжність, я молитва,
Я прірва!

Незломлений, нескорений, — живий,
Я кидаюся в ніч безжурним птахом,
Я відчуваю вас і лину ахом...
Я вільний!

Нажаханий самотністю очей,
Холодний погляд і холодні руки.
Мої думки — не голоси, а звуки!
Я музика!

Звеличений до образу Твого,
Неперевершений і одержимий,
Я світ тримаю у своїх зажинах.
Я тінь Твоя!

Я! І Не-Я! Матерія і жах,
Логічний Логос і містичний Ерос,
Старий чудак і вічний кабальєро,
Я!
Я?
я...

Зорі. Тернії. І зорі.
Мара? Чудо? Шепіт моря.
Тепла шкіра. Темні гори.
Що тут? Істина? Чи горе?
Скелі. Урвисько. Дорога.
Щастя. Як винагорода?
Як забава? Як отрута?!
Що, Стара, простягнеш руку?!
Ні, злякалась? Відступила.
І я також. Нема сили.
Геть! До моря? В гори? В тіні?
І віднині... І донині...

Жорстокий світ кохання!
Кого кохаємо – назнаємо!
Кого бажаємо – не відчуваємо!
Навіщо любити? Кохати й страждати?
Навіщо почуття, якщо ти хворий?
Хворий від кохання!
Любов то тут то там спалахує
І все ... щезає в мить,
Коли найбільше її треба.
Любов – це не хвороба, це – діагноз.
Це може помогти, а може і біди втворити!
Й забрати те,
Чого втрачати ти не хочеш.
Що найбільше в серці бережеш!
Кохання! Що таке кохання?
Мені дісталась лиш одна краплина ,
лиш одна краплинка, лиш одна...
А серце бажає кохання, але не краплину ...
Лиш не краплину благаю...

закоханий ти закоханий
замріяний ти замріяний
раптово і так непрохано
вітрами мені навіяний

побачення ще раз побачення
думки то пусті то глибокії
не хочу колишнього спокою
й минуле не має вже значення

лютий 2001

Heinrich Heine
an meine Mutter

Матері

Я звик завжди пишатися собою,
Така вже вдача: непохитний, гордий,
І навіть пильний королівський погляд
Мене б не змусив повести й бровою

Але матусенько, повір, рідненька,
Яким б не було гордим моє серце,
Й воно покірно і смиренно б’ється,
Коли тебе відчує поруч, ненько!

Душа твоя до мене прилітає
Свята душа, що в серце проникає
І вмить до неба пташкою злітає

Я каюсь, що тоді вчинив так зле,
прекрасне серце засмутив твоє,
те серденько, що так мене любило…

Одного разу я тебе залишив
Й пішов блукать незнаними шляхами,
Щоб обійти весь світ й знайти кохання
І осягнуть його як можна глибше.

І я стоптав усі стежки й дороги,
У кожні двері стукав, мов той старець,
Просив любові хоч якийсь окраєць,
Та крім презирства я не мав нічого.

І кожен раз нове розчарування,
Ніде я не знайшов своє кохання,
Сумний і хворий повернувсь додому.

А на порозі ти мене стрічала,
В твоїх очах мов зірочка сіяла
Ота любов, що я шукав так довго…

січень 2003


Ich bins gewohnt, den Kopf recht hoch zu tragen,
Mein Sinn ist auch ein bißchen starr und zähe;
Wenn selbst der König mir ins Antlitz sähe,
Ich würde nicht die Augen niederschlagen.

Doch, liebe Mutter, offen will ichs sagen:
Wie mächtig auch mein stolzer Mut sich blähe,
In deiner selig süßen, trauten Nähe
Ergreift mich oft ein demutvolles Zagen.

Ist es dein Geist, der heimlich mich bezwinget,
Dein hoher Geist, der alles kühn durchdringet,
Und blitzend sich zum Himmelslichte schwinget?

Quält mich Erinnerung, daß ich verübet
So manche Tat, die dir das Herz betrübet?
Das schöne Herz, das mich so sehr geliebet?


II
Im tollen Wahn hatt ich dich einst verlassen,
Ich wollte gehn die ganze Welt zu Ende,
Und wollte sehn, ob ich die Liebe fände,
Um liebevoll die Liebe zu umfassen.

Die Liebe suchte ich auf allen Gassen,
Vor jeder Türe streckt ich aus die Hände,
Und bettelte um gringe Liebesspende -
Doch lachend gab man mir nur kaltes Hassen.

Und immer irrte ich nach Liebe, immer
Nach Liebe, doch die Liebe fand ich nimmer,
Und kehrte um nach Hause, krank und trübe.

Doch da bist du entgegen mir gekommen,
Und ach! was da in deinem Aug geschwommen,
Das war die süße, langgesuchte Liebe.

… Пригадуєш? Було це так давно:
Смішна любов, п’янка, немов вино,
І ми - кумедні, золоті, прозорі,
І в серці – трави, а на небі – зорі.

Немов лошиця, я, простоволоса,
Купалася з тобою в перших росах…
Там літні зливи змили запах зла,
В дворі до ночі різались в “козла”

Сусіди “під шафе”... А зараз в шафі
Лише скелет, загорнутий у шарфик…
Зітру пилюку, міль порозганяю…
- Ти пам’ятаєш, золота?
- Я пам’ятаю…

Тримайся свого зустрічного вітру,
Я виром земним не стану.
Як завжди обом не вистачить світу
І ми його розламаєм.

Хапайся свого наступного неба,
Уламками із планети.
Нам було чогось комічно замало,
Що власні спрясти комети.

В гарячих обіймах небесного леза
Я кожен свій світ присвячую вітру.
Даремно, що знову шоковані тези,
Якщо це не шанс для весняного цвіту.

В прозорих затоках мого сьогодення,
А що як неспокій не викличе сміху?
І в усмішці є щось близьке до успення,
Коли у святих розлітається стріха.

Я знову в черзі за твоїм серцем.
Котра я в списку? Остання? Перша?
Сьогодні. Завтра. Чи може вчора?
Листків паперу вже ціла гора.

Валізи з серцем і почуттями
У гардеробі із тисячами,
І вже зосталось останнє – душу –
”Зажди годину – я вкрасти мушу.
Я обіцяю. Я закохаюсь.
І перед смертю посповідаюсь.
Я твій на зараз. Через хвилину.
Я не надовго. І не затримуй”.

Секунди легко по скроні скачуть,
Заглянуть в розум де хтось інакший.
”Забрав хтось інший тебе так слушно?
Зажди годину – я вкрасти мушу”.

Я пам’ятаю твої приходи і втечі,
Труся личком об твоє плече:
Запах зігріває мене, бо ти є у ньому.
Розгорнеш мені рукою привабу
Всесвіту, а я пірну під неї.

Як обгортки скидаєш з мене
Лукаво, раз за разом –
Злетіла додолу спідниця,
Приречено дивиться
Незримими очима моє тіло.

Під дахом старого дому -
Тобі єдиному.
Дощ барабанить кроками,
Лункими краплями
Стікає крівлею долі.

Насичено загортаєш в ковдру,
Я є твій несціненний скарб,
Що його граниш ритмічними,
Гарячими, пульсуючими
Поштовхами.
7.06.07

Сон.
Мені сниться сон про кохання.
Не звідано б`ється серденько моє...
Чому так все так сталось?:
"Забулися мрії, кохання пропало,
Настрій змінився і тяжко так стало..."
Це все через тебе,
Ці сльози, страждання і біль у душі,
Якої давно уже немає ...
Цей сон, сон віщий і пропонує мені він
Замислитись над своїм життям...
Яке стало поглинати думки, зжирати чуття.
Це божевілля, це все не правда, омана і брехня.
Я не забула тебе ні....ні.
Я лиш ... кохала тебе до нестями...
Кохала правдиво, ніжно й ласкаво...
Любове моя тебе не забуду .
Буду кохати і ждати з роботи.
Буду любити і поважити ... тебе!
Лиш тебе моє серце шукає.
Шукає у темному світі пітьми.
Лиш ти один у моєму серці , лиш ти один, лиш ти...
Люблю тебе моє кохання....

Ливень линви скидає додолу,
опускається шелех. Гостина.
Недозбиране поле. Стодола
перепхала за пазуху сіна.

На дворі мокнуть коні. І фіра
відмиває боки. Зпозаранку,
перемутнена відчаєм, міра
на дінці пересушує шклянку.

Старість бік підпирає і хату,
сина й доню за центом нагнуло.
Тай онука забув слово "мати"
і на цвинтарі люду прибуло.

І рука не підноситься клясти,
а зтрипалено хрест укладає.
Тільки й того великого щастя,
що розкралося долею, має...

-------------------------------------

А кишені в столичному місті
дошивають собі можнокради.
Тільки б совістю не переїстись.
Ливень линви скидає. Розрада.

6 Червня 2007

Ти зникала в темряві кімнати,
Розчинялася у отворі дверей,
Не уміла на прощання цілувати,
Не дивилася у дзеркало очей.

Після себе не лишала згадки,
Що було - тогó уже не буде, ні.
Лиш фольга й дві плитки шоколадки
В сяйві місяця всміхалися мені.

Тихий голос кроків по підлозі,
Скрип дверей мов ніжне "прощавай".
Битим склом лишалось на порозі
У сльозі завмерле "вибачай"...

Тиша мозок їла кислотою,
Розривав свідомість срібний дзвін;
Я душею линув за тобою,
Ти ж верталася туди - де ВІН.

цикл "жіночі портрети"

Кожен ранок носить у собі автобуси,
Котрі наповнені нашими душами:

Студентськими, кравецькими, мстивими,
Моряцькими, повільними, мандрівними,
Добрими і злими, гарними і виродливими,
Дитячими, дорослими, здоровими і хворими.

А між ними і ти загублена –
Руки мозолисто-струджені, під нігтями
Чорнотою свята земля.
Картаті в клітинку три сумки,
В них городина зелено пахне.
Хустка трохи сповзла на чоло,
Спідниця ситцево задерлась на коліні –
Грайливо, збуджує?

Ти вийдеш на зупинці і пірнеш
В базарну товчу,
Розкладеш на ящику свій крам,
Почнеш щоденний торг.

Бути жінкою – то дар від Бога,
Життя змушує до розтрачання
Подарованого …

Мерехтіли зорі над півсонним містом,
Щось співали трави під стіною замку,
Ліхтареві хвилі в оксамиті Вісли
Чарівним намистом обіймали Краків.
Ніч взяла в долоні старовинне місто,
Цілувала скроні посивілих веж.
Візерунком вулиць пролітали тіні
Вершників у латах, чувся полонез.
Відголоском кроків вартових на стінах,
Відблисками свічок із порожніх вікон,
Пахощами квітів, мерехтінням Вісли
Ніч в липневу казку прикрашала місто,
І сміялась вітром на шпилях костьолів,
Понад стіни Вавеля розсипала зорі.
Ти сказав: «Для тебе», - і простягнув небо.
Я одну, маленьку, взяла у долоні.

В нервном тике бьется минералка
На стареньком гостиничном столе.
Зимний город ночью чист и ярок,
Тих и пуст, и призрачен вполне.
В нем глянц и терпкость сонных полустанков,
Что на путях из пункта А в пункт Б.
В нем беспардонность и живучесть шавки,
Что ластится – чего уж! - и ко мне.
Луна, в окне упрямо отражаясь,
Летит на дно почти твоих зрачков…
Да, в этом городе не спится точно так же,
Как и в любом другом...

И та, что за левым плечом,
И тот, что за правым - стеной,
И те, чьи жизни - мираж
Покорно пойдут за мной:
Ни жертвой, ни палачом,
Ни властвовать, ни служить,
Змеиными тропами днем,
И ночью на блеск свечи
Туда, где живые сны
Сминают в труху покой,
Туда, куда рвутся все,
Чтобы побыть собой.
…Я поведу туда
Безмолвный свой легион,
Где рушатся города
На диком витке времен -
Там каждый найдет свое.
Не потерять бы вновь…
А та, что за левым плечом,
Та просто идет – за мной.

З якого поля йдуть єдинороги
У сни мої уже четверту ніч,
В оголені пейзажі протиріч,
Що плутають уяву... чи дорогу

У кращий світ, захований в мені,
Де тіні мрій пророчі... чи пропащі?
І білогриві сни у темні хащі
Везуть мене на вигнутій спині...

Стискаю у долоні сонце зрання,
Ним спалюю я тисячі страхів.
Світає... І шпилі міських дахів,
Немов єдинороги, сплять в тумані...

Обычайник на огонь поставлен,
Стихла ночь, оставшись за окном.
И чего-то будто не хватает,
Тяжко принемыслилось.. о чем?

Нам с тобой достался целый свечер
Прорастать руками сквозь рукав,
Парасловья, вздохов, надреченья...
Немоты пришедшего ничта.

Книги огорбатили приполку,
Вымерцали свечные огни.
Мы дыханье разделили, - толку! -
Друг без друга продышать смогли.

Ты вдали. Уж утро наступает.
Сонные стихи мои пусты.
На огне вскипает обычайник:
Нелюбовь, несчастие, неты...

***
почекай, ще трохи, не втікай.
лиш того прошу,
перстом торкнися,
замри у своєму торканні,
очима заглянь на мене,
застигни у позорі свому,
впади трьома волосинами
на високе чоло,
слово зрони,
най воно застигне біля
моїх вух.
не йди, твоє чекання -
тепер вічність зі мною.
21.09.06

Я думаю про тебе день і ніч,
А ти про мене навіть не згадаєш.
Сиджу зі свóїм смутком віч-на-віч,
А ти напевно іншого кохаєш.

І срібні переливи солов*я,
Мов гострим лезом - по життєвій нитці;
Ось тут душа лишилася моя
Разом із серцем у химерній клітці.

Даремно зорі плачуть із небес
Не змити біль небесною водою.
Тобі завдячуючи я воскрес,
Тож і вмиратиму - як жив - ...тобою.

Осінь стелиться вільно,
Дихає в тишу повільно,
І ніжно так, мелодійно,
Співає пісню лелійну.

Пробила звістка ніч тривожно
І віддалився від мене ти.

Стиснулось серце судорожно
І не хотілось вірити…

Вона чарівна і хороша,
Мені ж потрібно далі йти,

Щоб не згубити тебе в дорозі
Й обов’язково себе знайти.

Зневажаю щеміння,
що залишило тління
й гострокуте каміння
замість душі...

Я заріжу собаку,
що стоїть при дорозі,
ту усміхнену курву
з міліоном наймень.

Ти прийшла,
не питала,
і батьків ображала,
і спалила мій дім...

Я заріжу її!
І без тіні сумління,
адже попіл й каміння
не знають жалю.

І піду битим шляхом
у ту точку склепіння,
де розжарене сонце
гине в обіймах землі...

цикл "жіночі портрети"

Вікно бачило багатьох до нас,
Її очі спостерігають вже за нами:
В підворіттю прочинено світить
Хатніми принадами старої жінки.
Її сплетено-сиве волосся
Тримається на потилиці однією
Шпилькою з відламаним зубчиком.

Неділя. Навпроти грають весілля,
Нудкий запах смаженого,
Веселі вигуки і музика,
Хвилина до дощу.

Бабуня присперлася до підвіконня,
Зорить на люд і події,
Позаду неї видніється темна кімната,
Стіна із надщербленим дзеркалом,
І, зопевно, світла діра дверей коридору.

Старість не приймає нас до життя,
Залишається місце до спостережень.

Життя і Смерть - вічні коханці,
Злилися у жагучім танці,
Кохання отим танцем править,
Чи щиро то, а чи лукавить...
За роком рік віки минають,
Світи з'являються й щезають,
Народ знов змінює народ,
Для них ж епоха ціла - епізод:
Над ними влади Час не має,
Що із небес зірки стирає.
Вони обіймів не розіймуть
Й коли пекельні вітри здіймуть
Піски святого Небуття -
Лиш тихо-тихо зарида Життя...

Серце моє, дай підказку,
Чом душа заціпеніла,
Але правду, а не казку,
Ту що я б почуть хотіла.
Сум безмежний чом в очах
Віднедавна поселився,
Чом шукаєш ти в ночах
Забуття, щоб біль упився
Цим цілющим диво-зіллям?
Не потрібно, не прощайся,
Моє серце, з божевіллям,
Ти в полоні залишайся
У жагучих почуттів,
Аби холод порожнечі
Душі спустошить не зумів.

А скоро дощ.
Літаю високо...
Кохання.

Ти пишеш лист.
Із усмішок...
Чекання.

Нап"юсь дощу.
І відпишу тобі...
Бажання.

В рожевім трамваї,
У сивім віконні
Усмішка сіяє
Дитяча спросоння.
Це дума про сонце
Школярка мрійливо -
Заглянь у віконце,
Даруй мені диво.
А поруч старіє
Маленька бабуся
Усмішці радіє
І плаче... Дивлюся,
На відблиск зіниць їх
Старечі, дитячі -
Життєві дрібниці
І клопоти натще.
І крикне недоля -
Несхожі панянки...
А доля поволі -
Лиш ззовні, лиш зранку.

Я стою на вершині - чолі крижаної гори,
Вітер сипле у спину докучливі перестороги,
А на сході здіймається сонце - провісник прозріння.

Я нарешті дійшла до тієї ясної пори,
Коли запросто можна об спогади витерти ноги
І піти уперед, надихаючись чистим сумлінням.

Ми зараз судим Доріана,
Вважаємо, що він - суспільства рана,
Що він – це монстр, не людина,
А в чому ж суть його провини?

Він щастя змалечку не бачив,
Не знав любові матері своїй,
Ночами плакав він від жахів,
Шукаючи спокій душі малій.

Ви дорікаєте йому багатством,
Жахаєтесь нестримності його бажань,
А як позбутись юнакові «рабства»,
Що лорд безжально нав’язав.

Чи винен Доріан у тому,
Що доля, дарував красу,
Забула і про силу волі,
Яка так необхідна юнаку.

Він наче човник без вітрил,
Який потрапив у бурхливе море,
Він нісся по життю на мріях крил,
Бажаючи позбутись горя.

Але до берега пристати він не зміг,
Бо "вчитель", показавши всі шляхи,
Забув про компас, який би допоміг
Знайти зернятка правди у житті.

І врешті-решт він заблукав,
Заплутався у власних вчинках,
І від краси він вже страждав,
І вічна молодість – це теж помилка.

А ось тепер у залі суду,
Виносячи на світ «сміття»,
Ви на потіху люду,
Руйнуєте його життя.

Я бачила знову Десну у ві сні,
Пісок вигинав берегами.
Лілеї пливли по блискучій воді,
Ми з братом в човні пропливали.

Дитинство вернулося ще раз на мить,
Як сонце зійшло з-поза хмари,
Де сосни пускали верхівки у вись,
Не б'ючи уклін під дощами.

І літо чудове, казкове цвіло
В той край я знова повертаюсь,
Де губиться в зелені рідне село
І ночі серпневі зникають.

Розжарений подих торкнувся щоки,
Крізь сутінків плащ бачу твій силует.
То втрачене місто втіка у віки,
Дивлюся услід крізь розбитий лорнет.
Сліди замете почорнілий пісок,
Й вуаль з павутиння затягує очі,
А тихий, протяжний, сумний голосок,
Він Реквієм місту співає щоночі.
І сльози небес, що оплакують дні
Минулої величі й піку культур,
Загасять слабкі, ледь помітні, вогні,
Заховані в мертвих зіницях скульптур.
Той рев, що навічно у пащі завмер,
І вітер куйовдить розпатлану гриву,
Що з каменю висік маестро химер -
Стоїть крізь віки, крізь незгоду і зливу
Той лев. Охоронець старих королів,
Що прах їх не має спокою під нами,
Бо здмухують попіл з старечих голів
І топчуть бездушно брудним ногами
Нащадки. Закохані в запах металу,
Забули про колір старих кам’яниць.
Собори та вежі руйнують помалу,
І парки, що стали притулком п’яниць.
Сьогодні так модно звучить «бездуховність»,
То вітер розносить безглузді слова.
Відлунює в тиші загублена совість
І тужить Катедра, неначе жива.
Облуплений ангел тремтить під дощами
І крила промокли – йому не злетіти.
Він прагне небес, а прикутий до храму,
Де вічність на паперті мусить сидіти.
Бруківка розхлюпує цокіт підківок,
І площу освітить самотній ліхтар,
Як фото з старих, чорно-білих листівок
Палає на вогнищі огненних хмар.
І мовчки Діана в скорботі заплаче,
На тріски розтрощить свій тризуб Нептун,
І, може, прозрієм, та вже не побачим
Й торкнеться розпука обірваних струн.