Місто. Небо. День. Кохання.
Квіти. Щастя. Страх. Признання.
Сміх – і квіти. Сміх – і зваба.
Клятви – вірність, вічність, правда.
Місто. Зорі. Ніч. Чекання.
Віра. Мрія. Сподівання.
Серце. Очі. Вікна. Сльози.
Місто... Ніч..... Зима..... Морози.....

Дім – це не місце,
дім – це стан душі.
Там легко заховатися від снігу.
Там йде годинник і не йдуть дощі,
Там будить мама вранці тихим сміхом.
Додому йдуть порожні поїзди,
І там не зустрічають, а чекають.
Туди всі повертаються завжди,
Хоч, може, цього і не помічають.
Удома квіти. Чайник закипів.
З дитинства хтось сміється
вперто в трубку.
Додому ми не пишемо листів.
Ми просто простягаєм туди руку....

* * *
…Я навчив тебе літати…
крила ластив – цілував
і з тобою забував,
що собі забороняв
в небо крила підіймати…

…Я навчив тебе літати,
знаючи, що розіб’юсь,
якщо в небо підіймусь,
бо з моїх зсивілих літ
падати – смішити світ…

…Я навчив тебе літати…
а самому (гріх сказати)
боляче собі признатись,
що кохати – не кохати
не підвладно вже мені…
я лежу, як на стерні,
почорнілий і розіп’ятий…
…бо навчив тебе літати.

Плаче небо білим пухом,
Хтось накрив калюжі склом.
Та мені від того, ніяк не легше.
Зостався я один, на самоті із вітром.
Що залетів до мене в серце,
Крізь відкриті двері, що ти залИшила,
Коли пішла.
Кудиж ти мила?
І не купив ялинку я до свята.
А навіщо,
Як нема кому і привітати?
Зима пришла не в радість,
Вона пришла у душу.
Минула сварка фільтрується в думках,
Немов в телеекрані, вперед назад.
В пустоті звучать слова
"Я йду від тебе назавжди.
Забудь мене, що така є
І не шукай і не дзвони."
На дворі люд вітає з Новим роком,
А я все живу старим.
Ти дотримала обіцянки...
Ти не прийшла...
А я помер від самоти.

роззявили пащеки ешафоти
зраджені люди священним оракулом
у відповідь на запитання "Хто ти?"
малюють букви безколірним маркером
між поверхом четвертим і останнім
хтось вікнам надає нового значення
довгий ланцюг
замість зіниці - камінь
і на виделці страва передбачення
він пофарбує голову у біле
когось заразять змістом капюшони
м*яч покотився...
залишилось тіло
без поруху
без крику
без корони

Ти не шукай мене в саду,
Давно живу я в іншім світі,
І не пиши мені листа,
Поштар не передасть його в могилу.

Мене ж убила ти сама! Хіба забула?!!
Своїм мовчанням серце вщент розбила,
Дотла вогнем спалила мою душу,
В могилі поховала почуття.

Тепер пошкодувала, запізно зрозуміла,
Мене нема, Мене нема,
Пішов вже я. Поглинула пітьма,
Моя домівка то тепер сира земля.

Час проллє безглузді звуки,

Камінь упаде на руки,

І в самотність серце обплете.

Тихою зажурою листя золоте

Упаде на чиєсь вікно…

І чиїмось пальцями як сценарій фільму для кіно

Хтось напише на портреті ночі

Гарну казку про любов, про пророчі очі,

Про сердець два голоси,

Що зливаються у мелодійні пісні –

Це гарний сон. Можливо, трохи і мінорний

Він лиш на ніч,

Як роздум на цілий день і пошук протиріч,

Чи компромісів власного життя,

А може невідомого доти кохання?..

Хочу пити любов із твоїх долонь,

Як з чаші іскристе вино,

Вустами хочу торкатися скронь,

Коли ти прокидаєшся зі сну,

Я хочу так тебе кохати, як весну,

Сонечко моє сонцесяйне і чути "Кохаю!",

Я хочу… Але не те і не там, мабуть, чекаю,

Бо не та ти… "Не судилось, не судилось",

Щось у серці деньком покотилось,

Мабуть, оте вщент розбите дзеркало,

В якому був образ твій. А що воно? – Скло!,

Лише на мить ти у нім була.

А раз… і зникла

Але я хочу… Навіщо? Хіба я знаю…

Монолог у вічність зі словом одним:

"Кохаю… Кохаю…Кохаю…"

Без інших слів, бо все інше – дим…

... ще невтаємничені... ще ниці...
У прачорній пíтьмі прастоліть
білу прохолоду плащаниці
змученому тілу простеліть.
О, ранкові душі – о, блавати!
Чорний виднокрай заголубів.
Миро зливи буде обливати
в золотім серпанку голубів,
золота ранкова паляниця
за пралісом сходитиме, ось
те, що нам у снах довіку сниться,
те, що нам серпанками взялось,
у блакиті легшатиме тіло,
білино, пір’їночко, війни
понад тим, що відпалахкотіло,
у прийдешнє сяйво Таїни.

6 – 7 серпня 2005 р., Крим

Коли осатанілі зави й зами
Задихано посунуть на пором,
Він житиме папером і пером
Там, де пором заповнено возами.

Він, відданий паперу і перу,
Помітить на поромі три бідони,
Затерту репродукцію „Мадонни”
Й малюнки з краєвидами Перу.

Подумає: „Не переймаюсь тим я,
Що гарбузи – мов купа черепів,
Що повний віз чи плакав, чи рипів,
Коли спекота пропікала тім’я”.

І навіть не торкнувшися пера,
Він вимовить і сам себе послуха:
„Тамтого року тут була посуха.
Та й нині тут посушлива пора”.


Святвечір 2004 року, Київ

* * *
скнію
в своєму
гріху
невідкупному
незамоленому…
якби забув тебе –
пішов би сповідатись…

* * *
ти можеш вимкнути світло
я бачу руками…
я бачу губами…
я бачу тілом…
і я буду тебе пам’ятати
такою
якою?
я всі слова перебрав
і не знайшов…
бо ти вимкнула світло,
ховаючи в темінь
свою ніжність…
ховаючись в темінь,
аби я не запам’ятав
тебе такою…
оголеною
тілом,
душею…
ти заховалась в темінь,
ти вимкнула світло,
а я…
я бачу руками…
я бачу губами…
я бачу тілом…

Зрослись в октаві такти музики,
Згубили ноти `ля` і `до`.
І розшпилялись пальці в ґудзиках
Її осіннього пальто.

Позаходились капці хатою,
Думки хатні порядком змін.
Вона стелилася цератою,
І церувався нею Він.

Вона шукала: в ритмі поверхів;
В землі, що крутить нею, вісь.
Та знаходились тільки подихи,
Що вже зі стінами зжились.

Не переходячи на сумніви,
На лежа танго в п`янкісь тіл.
Не переходити ж знова на "Ви",
Коли в Амура бракне стріл.

Вона і він - дві пересічності,
Стара історія, мов час:
В на лежа танго все в незвичності,
Коли танцюєш перший раз.

29 Липня 2006

Маленька ніч – поміститься в руці.
На небо сходить Місяця величність.
...Залишиш поцілунок на щоці,
і потім ще на крок приблизиш Вічність.
А далі – невагомість без цензур.
Ніхто не вкаже, скільки в небі місця
і скільки ще виносити тортур,
щоб з висоти не падати, як листя...
Маленька ніч... Вона – за оберіг.
Таке буває раз на сотню років.
Зима у решеті гойдає сніг,
щоб потім він озвучив наші кроки.

25 грудня”06

Знов ніч і знову тихий сум...
Заплутані думки і почуття...
Так важко від вчорашніх дум...
Чому складне таке життя?

Листок осінній впав під ноги
і хтось на нього наступив.
За що розгнівалися боги,
що так мою ти душу вбив?

Ти розчавив її,як той листочок,
який нікому лиха не зробив.
Навіщо цей із терену віночок
на страдницьке чоло моє надів?

За гріх який отак страждати мушу
і сплачувати борг слізьми?
Якщо мою ти вбив вже душу -
уламки потворні собі ти візьми!

Вона була тендітна, мов кришталь,
а ціну їй впізнати ти не зміг,
та не носитиму я трауру вуаль,
бо не буде в нас спільних доріг!

Життя гойдається на тоненьких нитках,
і мрії розбиваються як скло.
У чому ж сенс у прожитих роках,
чи й далі б все воно так йшло?

Безглузді речі й непотрібні справи,
жахливі вчинки й невиправні помилки,
і душі, як засохлі мертві трави,
і долі, як обламані гілки.

Нащо життя, коли нема надій,
і серце нащо твоє б'ється,
керуєш ти, немов сліпий водій,
і як кубло дорога в'ється.

А може варто покінчити з цим
і припинити все за раз - та й край.
Хіба життя можливе з тим,
і крикнути в останнії раз прощай.

Поставив крапку - і про все забув,
немов нічого й не було,
а поруч раптом янгол промайнув,
піднявшу душу грішну на крило.

Тут зовсім не так, як мені казали,
ми вже не є, як колись, простими.
В цих коридорах майбутні Шаґали
вчились писати свої перспективи.

Погляди довші, посади вищі,
жести широкі, манжетами стримані.
Черство жуються зубами тиші
семеро літер твойого імені.

Завтра настануть зміни на краще,
списані в скриптах ранкових комедій,
у гаражах будуть шкірити пащі
збуджені зграї залізних леді,

будеш виходити з власних пропорцій,
сірого сну зачерпнувши на дні.
Будуть тебе святі чудотворці
класти вночі під подушку мені.

Хвища вгорнула повісмо бараків,
Там, поза хвищею, жевріє Краків,
Грай, моя скрипонько, скрипонько, грай,
Там, поза Краковом, тиха Равенна,
Зграя вовків стрибоне на рамена,
Онде пантрує ще тисяча зграй.
Знову повіяло кров’ю від Ками,
Знову від Ками відгонить вовками,
Що ні про нього не знали, ні про
Це закривавлене шмаття білизни,
Ні про його незагоєні близни,
Ні про його незагойний Дніпро.

13 січня 2004 року, Київ

Оця свіча погасла, і оця
Свіча погасла, і оця свіча є
Згасання, коли око помічає
В імлі позанебесного Отця.
Пломінчик гасне. Це алмазна кліть.
Це чорнота. Це темрява. Нахилим
Алмазний безмір темряви на килим
Земної мли, що починає тліть.
Там, поза тливом, зéла, і барліг,
І дим, і джерело, і знову тливо,
І знову Він торкається пестливо.
Досвітній світ Йому в долоню ліг.

3 – 4 жовтня 2004 р., Київ

Поскидаймо файні мешти*,
Повзуваймо постоли.
Віри вітрові не ймеш ти,
Поза вітром постели –
Там, де (поночі насниться)
Поза шибою хрести,
Поза площею в’язниця,
Поза хвищею брести –
Там, де множити на двісті,
А ділити на п’ятсот,
Де сніги – то горні вісті
Недоторканих висот,
Де (наснилося) стакато
З-поза шурхоту зелá,
Там, де вдосвіта строкато,
Коли вистигла зола,
Де оркестри, квіти, строфи,
Там, на розі всіх епох,
На порозі Катастрофи
Той метеликовий Бог.

То як сонечко
..............зваблива
То холодная
.............мов злива
Дика кішка
...........кров шалена
Незбагненна
...........Незбагненна…

То обіймеш
..........приголубиш
І цілуєш
.........ніжно в губи
То ховаєш
.........тихо погляд
Ніби я не тут
.............не поряд

Ти така…
........така раптова
То говориш
...........то ні слова
Не іди
..........іди від мене
Незбагненна
...........Незбагненна…

Усі марноти, всю мороку
забувши там, де пилюга
це кара горлу, кара оку,
побачу Діву карооку,
ту, що вклоняється Пророку,
ту, що до ніг Йому ляга
того незгаданого року,
побачу юрмище, нівроку,
(в досвітній пíтьмі повно зграй),
воно іде поволі з краю
(а я отам, я онде, скраю),
де мла ховає горню зграю,
де ні джерел, ні водограю,
де спрага (онде я згораю),
заграй, кінóре мій, заграй
там, де одвіку і донині
я йду, заграй мені, аби
ранкові роси на гудинні,
гроза і зéла в літній днині,
Ріка... і Схили... й теплі дині... –
з-поза блакитної габи.

17 – 18 січня 2005 року, Київ
____________________________________

Кінóр – найдавніший арфоподібний музичний інструмент
(„Арфа Давидова”).

Юга колихлива довкола вола,
Довкола долини, довкола дороги,
Довкола розколин, дорога вела
До світлого тла, колихалися роги,
Пливло видноколо, суха ковила
Його лоскотала, солона луска
Вгортала дорогу, тоді в огортанні
Здавалось волові, долина пласка,
Долина сліпуча, півтони гортанні
Знаходили прихисток, тінь колоска,
Попереду мріли покручений шов
Посохлого річища, спалена крона,
Здавалось волові, допіру пройшов
Цією долиною Бог виногрона,
У тливі зникали сліди підошов,
Сяйнуло, сліпуче осяяло двох,
Долину, вола, що плуганився кволо,
Де коло розколини чортополох,
Коли окропив колихке видноколо
Цей Бог виногрона, заклечаний Бог.

17-19 січня 1998 р.,
Altenerding

Кротик виорав городик,
Їжачок скосив траву,
Білка груші носить з гілки -
Так на дачі я живу.

Дятлик длубає горішки,
На даху вмостився кіт,
У льоху гуляють мишки,
Цуцик сів біля воріт.

Задзижчало на горищі -
Рій осиний прилетів.
На шовковиці і вишні
Горобець сім’ю привів.

Скочив півник на ворітця,
Закричав: “Ку-ку-рі-ку!”
По доріжці б’ють копитця –
Ходить цапик у садку.

Он лелека чистить грядку,
Кури пораються теж.
Я спитаю для порядку:
Хто живе тут, врешті-решт?!

Боятися світла
Боятися ночі
-Хочеш? –Не хочу!

Боятися Правди
Боятись Брехні
-Хочеш? –Ні!

Скажи кого хочеш
На своїх дорогах?
-БОГА!!!
26.12.2006р.

Пережили і сто морозів,
пережили і сто віків -
на тій тринадацятій дорозі
чорти зустріли відьмаків.

Чорти сиділи на хрестах,
мотаючи ногами час -
на їх покручених хвостах
відьмак свою хмарину пас.
А чарівниці злі й зухвалі,
піймавши зорі у долоні,
кидали їх у жовтий глечик:
"Тепер-то душі у полоні..."
І ті, що коси розпустили,
збирали щастя по мачині.
І на Свят вечір йшли до хаті
сховавшись у тіла качині.

Пережили ж бо сто морозів,
пережили ж і сто віків -
і на тринадцятій дорозі
чорти зустріли відьмаків.

Ота, що знала "все на світі"
поїла хлопців різним зіллям
і кожну ніч собі справляла
гучне і радісне весілля.
Ще десять на горі сварились
кому й коли той хмиз збирати,
кому край вогнища сидіти,
кого свяченою назвати.
І вереску на цілий світ
та, що в сорочці наробила,
бо боса й гола насвітанку
танок сама собі водила.

Бо вже пройшло і сто морозів,
бо прошмигнуло сто віків,
бо на тринадцятій дорозі
чорти зустріли відьмаків.

А сива знахарка тремтіла,
повіривши у всі повір'я,
бо місяць бубликом печеним
упав у сніг, що на подвір'ї.
Стара хрестилась і мовчала,
в очах сидів великий страх -
безсмертні відьмаки і відьми
пісні співали на хрестах:

Переживемо сто морозів,
Пережевемо сто віків,
І на тринадцятій дорозі,
Чорти зустрінуть відьмаків!

Кобіто Єво, майте чистий спокій –
Допоки Рай муркоче котеням
Вгамуйте свої сльози і заскоки,
Коріться мужу на ім’я Адам.

Варіть йому із ананасів зупу,
Ревнуйте до минулої Ліліт,
Дивіться на господаря крізь лупу,
Цілуйте руки, ноги і живіт.

Бо Ви – з ребра. Так сталося. Буває.
І мертва глина хляпає з-під ніг...
...А Вас дістали харчпродукти Раю!
...А Вам уже однаково, що гріх...

Сестричко Єво, прошу, без істерик,
Це просто нерви, вічність і закон –
Адамів доля – відкриття Америк,
А Ваша – дві кімнати і балкон.

Воно Вам треба?! Сльози і покора,
Тупе чекання ніжної руки,
Дурна надія, що от завтра, скоро
Він прийде – не на ніч, а на віки.

...........
Візьми собі в коханці кума Змія.
Ти ж сильна! Вже не киця, але рись...
Кохай, мала монашко чи повіє,
І трунком, як цілунком, охрестись...

Бездумно розтинати голіруч…
Кропив’яний прихисток наших душ…
І стрімголов в бездонну маячню…
Звиватися до ранку наче вуж…
Ліжко – пательня…
Ніч ця – пекельна…

Коли весна цвіте в садах
І вишню снігом укриває,
Коли з небес блакитних птах
Нам пісню радісно співає,
Коли проміння золоте
Зігріє душу від негоди,
А жито весело росте
В колисці щедрої природи.
Коли у дзеркалі Дніпра
Хмаринок чайки легкокрилі
Пливуть під пісню гусляра,
Пливуть пірнаючи у хвилі.
Коли блакитні небеса
Для мрії щедрої відкриті,
Коли всміхається душа,
А серцю хочеться творити,
Тоді, красу земних подій
На полотні малює мова,
Нестримним сяйвом добрих мрій,
Правдивого, палкого слова.

Де ти друже, знову дівся?
Чи забув, чи забарився,
Чи дружина не пускає?
Вже ж горілка закипає!
Приїзди, стоїть вона
У сулії край стола,
Та така міцна сивуха,
Не відтягнеш і за вуха!
Поряд дві великі чари,
Не банкетні - дерев’яні,
Зроблені з міцного дубу
Не дзвенять, та серцю любо!
Любо, друже, дим, розмова,
Сміх і радість, щире слово,
Мрії, спогади - все є,
Почастуємо себе!
Потім, гей, почнем співати,
Аж під ранок ляжем спати,
А прокинемось, хтось з нас
Побіжить по хлібний квас!
Тож сідай на "Метеор",
Доведи, що ти актор!

Сумні обличчя бачив я –
Прийшов нарешті лист від сина,
Старенька мати віддаля
Бліда стояла біля тину.

Сльоза ближчала на щоці,
Уста щось тихо промовляли,
Тремтіла хустка у руці,
А очі жалісно благали

Вернути сина їй з війни,
Її надію й допомогу.
Син вийшов з хати навесні,
Пішов усміхнений в дорогу...
Струнким і сильним виріс він,
Та у далекому Кабулі
Від кулі впав єдиний син,
А мати тут впаде від кулі.

Я знаю, ти мені ніколи не подзвониш,
Мій номер ти забула назавжди.
В твоїй душі осінні холоди -
Зів"яли квіти, зорі відгоріли,
Попадали, зплутались в некошеній траві,
Безжальність зрадила навіки
І доля зникла за межу,
Кивнула головою : "Надійся, друже, може прилечу..."
А телефон мовчить...
До болю тихо стогоном ячить,
Розбите серця долотом кохання,
Уламки серця, скалочки душі,
Усе вже потонуло, відгоріло,
Сльозою виплакалось в вірші,
І навіть більше не болить.
А телефон мовчить...
19.11.06

© Андрій, 23-11-2006
Мені ти дарувала щастя,
Недовге щастя восени,
Краплиночку квітучої весни,
Мені ти в серці квіти поливала
І заквітчали твої заметілі у білі шапки яблуні,
Ти серцем з неба діставалапромінці ранкової весни,
Кохання безмежно віддавала,
Взамін нічого не прохала,
Лише без слів благала "Полюби!".
Я полюбив, я зрозумів тебе весняну восени,
"Кохаю" листям заспівали душі моєї ясени,
Безмежно в тебе закохався,
Радів я кожній хвилі від життя,
Але я так жорстоко помилявся,
Бо не буває щастя восени,
"Це тільки сни, це тільки сни..."
Шептали жовтим листям ясени.
19.11.06

Коханка вітру -
Дівчина з волоссям кольору трави,
З очима повної журби,
Бо кохалась з вітром, вітром-пустуном,
Обернулось щастя прірвою, чорним дном,
Все хотіла радості і весілля з молодим,
А втрачала цноту з карганом старим.
26.11.06

На край світу піду за тобою,
На край світу з Коханням своїм,
Я піду, я умиюсь росою
Із пелюсток весняних садів,
Я кохатимутебе серед квіту
І в імлистій зажурі буків-дідів,
Я кохатиму тебе сьогодні і завтра
Через плинність прийдешніх років.

В огромі неба потонули зорі,
П"янкі меди застигли в янтарі, -
Краплини на вустах хмільні.
І ми пили гарячі вина,
Душа в блаженстві як дитина,
То плакала від щастя, то сміялась.
Це як фантазія була. Твоя душа кохалась
У полум"ї згоряючи моїм,
Два серця палко обнімались,-
Моє ховалося в твоїм.
Любов текла морозивом на тілі,
Душі твоєї пелюстки білі
Розвіяли вітри в кімнаті, за вікном.
Та швидко випились вино. Зирнула пляшка голим дном,
Бо щастя було так коротке,
Неначе й зовсім його не було.

Ти не кажи нічого, бо слова не варті,
Вони то лише стріли, відгострені ножі
Безжальним лезом у мої вени .
Твої слова то тільки осені дощі
Німою краплею на сірій шибі.

Ти не дивись на мене, бо погляд тихо убиває ,
Ти не дивись, бо серце більше не кохає,
Не бачу я в очах твоїх огня,
В душі мрїй облуда і пітьма,
Зневіра мене назавше полонила.
10.12.06

Стою...Морозом замерзли вуста
Чекаю...Інеєм вкрилась душа
Кохаю...У серце стрічкою вплилася пітьма
Надіюсь...Надія допоки жива

Одинокий ліхтар на розі
Лимоновим світлом на брук у пітьмі
Світив маяком при дорозі,
Освітлюючі гливкі калюжі.

Розбилось серце стогоном осені,
Багряно палаючи у холодній пітьмі,
Від нього тільки відбиток лишився на камені
І попіл рорзвіяли північні вітри.

Душа розбилась каштаном в калюжі
І потонула в гливкості її,
Єство без слів скорилось жорстокій долі,
Навіки залишилась у своїй ТИШІ.

В моїх очах зелені світлофори,
Як зорі на дорогу у пітьмі,
В моїх очах осколки радості й печалі,
Як дороговкази на твоїм кривім путі.

Ти заблукала, ти просто не туди пішла,
В житі часто так, на жаль, буває:
В байдуже серце дорога пролягла,
Яке як камінь. Холодне і німе,
Бо не кохає, втративши усе живе.

Ти не печалься – печаль веде до скону,
Зневіри, облуди, без радості полону.
Ти не дивись в чужі, байдужі очі,
А глянь в мої, живі,
Що світять маяками серед ночі.
Ти глянь – побачиш щирість і кохання,
Таке палке на все найкраще побажання
Аби щаслива була ти.

Стою на перехресті як камінь при дорозі
Стою і замерзаю у віхолі зими
Стою затамувавши подих – вуста замерзли від журби,
Я згадую, які колись щасливі були ми.

Я згадую, думки болюче ранять,
До бризку крові як відгострені ножі,
Перед очима стоять багряні вітражі
Осінньої печалі й смутку.

Печаль і смуток печаттю в душу
Все почорнили, сконало десь у глибині єство.
Тому тебе забути – знаю мушу,
Але не можу все ж ніяк.

Паморозь на голій щибці серця -
Сліди вчорашнього осіннього дощуу
Замерзли в колючу льодову сльозу.

Сльоза застигла у зіниці
Десь у глибині сліпих очей
Самотньою зорею чужих ночей.

Сльоза скотилась по щоці,
Болюче як ножем по серці
Застигла Квіткою Пітьми в руці
Як знаком наших ностальгій пройдешніх.

Чорні орхідеї на могилі серця
Поховали у труні мерця -
Там поховали свої почуття
Отак безжально як минуле.
Ми думали, що добре буде,
А виявилося зовсім зле...

Вже орхідеї померзли на морозі
Осінні дні скорилися зимі.
Вже очі виплакали останні сльози,
Жалі і смутки застигли в кришталі,
Заграли, затремтіли скрипкою в душі
Як кінчиками пальців болюче по струні.

Ця скрипка грала зовсім недоречно
Як недорочні в світи були ми
Без слів скорилиь долі на морозі, глухій нічній пітьмі
Скорились, покотились,
Застигли краплею на сірій шибі
Чи, може, сльозою орхідеї в сліпучім янтарі.

Закрий мені очі рукою печалі і смутку
У тиші скоріше помру,
Накрий китайкою тіло
У Безвість безслідно візьму й полечу.

Помру і полечу у інший світ
Я точною знаю, що він є кращий
І через призму твоїх прийдешніх літ
Я в серці в Тебе навіки оселюся.

Мій світ розгойдався на нитці,
Серце завмерло у загратованій клітці,
Стало в"язнем Кохання Пітьми,
Маріонеткою стала душа
Безтілесно знята щойно з хреста.
Я уже не я. Моє ім"я - печаль, журба
Я - в"язень незаємного кохання!

Наречена осіннього дощу
Непристойно утратила цноту,
Продалася за ламаний гріш
На поталу холодному вітру,
Своє тіло у сірість одягла супокою,
Тільки серце не знало спокою,
Бо хотіло зовсім не те,
Воно мріяло про шастя своє молоде.

Пані Вільго! Я Вас кохаю!
І це таїти більш несила,
Запали в душу Ви мою,
Оті слова, розмова Ваша серце покорила.

Пані Вільго! Я Вас кохаю!
І це таїти більш несила,
Ви в мрію увійли мою.
Тепер я Вами марю,
Я шепочу ім"я - застигло на вустах,
Я бачу Вас у своїх мрійливих снах
Як Ваш потртрет - у профіль і анфас,
Я палко так кохаю Вас!

Загойдалися мрії інеєм на гілках,
Линув Тиші дивний плин
В душі заграли янголи на скрипках,
На порох перетер усе життєвий млин.

Моя душа у безвість тихо полетіла,
Думками линучи на небеса,
Зоря Життя у зорепаді відгоріла,
Печаллю зрадливо торкнувшись чола.

© Андрій, 25-12-2006
Моя вже юність відлітає
І не пришпорити коня,
Зорею в небі відгоряє,
Дорослими стають мої літа.

А я ще хочу юність повернути
Хоча б на кілька днів,
Та розумію, що не зможу,
Крилатий кінь давно вже відлетів.

Тепер уже дорослий,
Який швидкий життєвий часоплин!
І юність швидко за водою
Вже попливла в старезний млин.

Вже в небі догоряє зірка,
Година пізня, а вона сама, -
Пуста пляшчина дешевого вина,
Дописані сторінки останнього листа
До нього такого німого і глухого
З болючим словои "Прощавай"
Вже скінчено усе - весна не прийде,
Не відцвіте замерзлий у душі розмай.

Усе скінчилось так раптово,
Так швидко ніби й не було
Кохання свічкою згоріло
Дотла згоріло - лиш пітьма
Нічого більш нема...
Сторінки болючого листа.