Я теж мав кишенькових богів
Кишенькові молитви я на ніч читав
Витягав я за вуха маленькі слова
Для маленьких людей і великих богів
Відкривав у кишені маленьку віру
Відривав і випускав на лезо,
Насолодившись видом крові...
А з циліндра вилізе кролик
Він -- невинний і вже мертвий
Мені страшно -- він невинний..
Але мертвий, бо в кишені...

Вона обвиває руками тіло,
Голосом Німфа вливає печаль
Скоро розлуку ділитиму з болем
Все навпіл, все навпіл, мене оповила...

Вона просить притулку,
Вона просить одежі,
Вона просить шматочок живого,
Прокляття на Німфі приносить некроз...

Вхопила шматочок незнаний, закрила..
просила віддати світло і тінь
просила накрити очі хустиною..
а я проклинав, проклинав себе
бо залишився дитиною..

вона просила віддати
найкраще і змінити ім'я
просила слів, щоб обняти
паутиною душу...

Вона просить притулку,
Німфа -- невідома рослина
Проходить крізь очі
і палить зіниці.

коли засинають думки і чуття,
коли затихають бажання,
людино, стає поступово життя
безглуздим тупим існуванням

неначе комаха в густім бурштині
висиш, тобі м’яко і тепло.
немає спокою у цій тишині:
вона - варіація пекла.

і ти, в безупинному плині годин,
забутий собою і богом,
живеш, непотрібний, нещасний - один
в пустелі. і поруч нікого.

твій розум м’якішає, серце мовчить,
і сил нема навіть на сльози.
ти навіть на хвильку коротку, на мить
життя відчувати не в змозі.

тебе штовханули кремезно колись
ти досі цей імпульс не втратив.
кусючі питання у рій зібрались -
катюги щоденної страти.

і ось ти простуєш, не знаєш, куди,
в пустелі життя бедуїном.
без жодної краплі живої води
в щоденних просторах рутини.

коли дзиґарі свою владу беруть
над людським душевним світилом
життєва в легені втіка каламуть
і страх набирається сили.

та мусить померти інертності звір,
твоя летаргія скінчиться.
пробудження мить ще наступить, повір,
і буде щасливою мить ця.

залиш цю тишу для усіх що решта...
сльоза у горлі
зібганий папір
ін*єкція мовчанням прямо в серце
від тих недуг...
якими тільки звір...
простягнеш руку... поведеш у гори
лице для вітру, а душа - богам
скажи для чого й звідки стільки болю...?
і досить Тиші... хочу в інший храм...

Пливе у тузі нез'ясовній
у тьмяно-цегляну надсаду
нічний кораблик негасимий
із Олександрівського саду,
нічний ліхтарик нелюдимий,
що на троянду жовту схожий,
над головою своїх любих,
між перехожих.

Пливе у тузі нез'ясовній
бджолиний хор сновид і п’яних.
Світлину у столиці сонній
чужинець робить снив різдвяних,
і виїжджає на Ординку
таксі з сумними сідоками,
і мертвяки зійшлись для знімку
з особняками.

Пливе у тузі нез'ясовній
співець печальний по столиці,
стоїть при гасовій крамниці
двірник печально-круглолиций,
спішить по вулиці самотній
коханець сивий і красивий.
Весільний поїзд опівнічний
пливе в журі непояснимій.

Пливе в імлі замоскворєцькій
плавець недолі випадковий,
тиняється акцент єврейський
по жовтій станції печальній,
і з любощів у нерадіння -
під Новий Рік і день недільний, -
ступає миловидна краля
в невикритій своїй печалі.

В очах пливе холодний вечір,
тремтять сніжинки на вагоні,
морозно вітер, блідий вітер
червоні огорне долоні,
і ллється мед огнів вечірніх,
і пахне солодко халвою,
нічний пиріг несе Святвечір
над головою.

Твій Новий рік на хвилі тужній
помежи гамору міського
пливе в зажурі нез'ясовній,
немов життя почнеться знову,
і буде сяєво, і слава,
удалий день, і доста хліба,
немов життя піде направо,
узявши вліво...

Розчавлене медуззя кленопаду —
В калюжах крові – скибочки відрад.
Вощане лоно з прожилками зради…
– Чого ж ти хочеш, втомлений Пілат?

Осінні вина згіркли від розпуки…
Тваринна втома…Пий, мовчи і плач…
І хризантеми жалять голі руки
В оглухлих храмах мокро-сонних дач.

Зміїна мудрість, випещена в зраді,
Вповзе пітоном в шкаралупу днів…
Блаженна тиша перших сльозопадів!
– Не плач, Пілате. Він тебе простив.

Лине сніг біля вікна,
Дзвони дзвонять вечорові,
В домі все напоготові,
На столі всього сповна.

Хтось, мандруючи в імлі,
Доторкнув кільце ворітне.
Древо ласки злотоквітне,
Спивши зимний сік землі.

Мандрівник іде углиб;
Ґанок болем кам’яніє.
В чистім сяєві ясніє
На столі вино і хліб.

І біль удрузки, мов зелену пляшку!
І кров у горлі тепла, аж пече!…
Твої слова мене, як неваляшку,
Навідмаш б’ють в заплакане лице.

Істерика. Банальність епілогу.
Стоока совість – реготом: “Не руш!!!”
Звичайний нежить. Ожеледь. Дорога.
Лише б не розревітися…бо туш…

класифікую останні події
на корисні і вельми інакші
але бачу будуються стіни
мутовані...
вищі і кращі
огорожі паркани і вежі
секта тиші , прапор мовчання
і там люди з камінням схожі...
чи каміння з людьми?
запитання!!!
панахида по втрачених мріях
в дев*ять сорок біля криниці
я прийду у тонах темно-сірих...
ти впізнаєш їх в моєму обличчі
констатація іншого світу
вимір безмір і вимір скільки
межи стінами клапті вітру
і каміння .... каміння тільки

Вечір пахне кавою
І ще снігами...
А може, словами
Твого торішнього листа,
Якого принесла мені
Листоноша-зима.

Під ноги
падає сніг,
падає день,
падає
сон.
А грудень, хворий ангіною,
кашляє в рукавичку вечора.
Таку самотню
без тебе.

Сидить на підвіконні
вечір
і - колядує,
аж місяць стерп...
І зорі заясніли.
Упавши мідяками
на поріг,
гукають щастя.
А воно веселе,
бешкетне і грайливо-молоде
сміється в дві щоки
й біду гамселить
і б"є об струни
серця,
об роки...

Зима на колючках шипшини,
Аж кров"ю бринить горобина.
І вітер у груди веслом,
І снігом, і сном.
А сонце несправжньо-червоне
До неба примерзло й холоне
Старезна скрипуча верба.
Іду по горбах.
Здається, життя притомилось
У вихорі днів і спинилось
На березі серед снігів,
У колі слідів.

Ковточок образи,
І серця шматочок
В руках...
Неправду розкажуть
Про тебе й про мене.
Ось так
Життя проминає
Без щирого слова
Та сліз.
Ти знову шукаєш
Надійного друга,
Що вліз
Зухвало у душу,
Аби наслідити у ній -
Його ж не зворушить
Вчорашня вервечка
Надій...
І щось наворожить
Брехлива циганка тобі,
І ти вже не зможеш
Повірити навіть
Собі.

Тримає жужмою ночі
графиня де’Лякроче,
Гербарій сушених дротів
з пустих холодних поїздів.
Співає опери вовків
на коліях і на вагонах
На провенційних полігонах
поліндромічних протягів.
А втім ... Зима.

Ворона на холоднім віття –
Поодинокий плід. Папюс
Тут ворожив у лихолітті,
Чи верховітті.Снігу флюс
Під кучугурами пече.
Мене римує у плече
Холодне щось ... – несе.
А втім ... – зима на нім.

Поля. Без визнавання статі
Смердять вітри і поготів
У зібранні оцих світів
Каталоги віддатись раді,
А втім ... Зима.
А втім ... – достатньо
Замело колію, ... а втім ...

Заливався світанок пташиною,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщиною,
Видихаючи прожитість літ.

Пробігали роки краєм пам`яті,
Все з дитинства збиваючи лік.
І думки посходились прокаяті -
Ще без смаку... та з тілом калік.

Від обійм Чужина - матимачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
У подолі нажитого лантуха
Вишиванка, що в хрестик, злягла.

Не кричу, не охрип, я не вигорну
Попіл серця... За крок до межі
Видихаю прожитість всю приторну,
Задихаюсь у тім, що чужий.

Знову ніч... Сон старий... Просипаюся.
І вікно на очах прикраша:
То не сніг... То лиш цвіт... Осипаюсь я.
Вкрита в біле, ясніє Душа.

22 Грудня 2006

***
ніхто мені не пише з давніх снів
забулися юнацькі обіцянки
і навіть погляд той що заблудив
мене колись в хітливих забаганках
тепер мені вже не знаходить слів

Такий шал кохання
Неспокій танцю
Із ночі до рання
Відвертій Бьянці
І зірок намисто
Темрява ночі
Троянди любисток
Ці рідні очі

В час заборонений всеж маски правили.
Приваблювали казкою,
Розмитими залишились деталями.
Згасли емоції, в велюрі
Пурпуровім шкали сплавили,
В них душу зміряли лінійкою горизонталями.

Слова занурені ув осуд, наперед вже прощений.
З Богом прихована розмова, вкрита тайною.
Земна природа в сутність непомітно врощена,
Сум зашкарлуплий згублено думкою крайньою.

У коридори спокою вхід-вихід не прогавилось,
Світ поза ними розімкнувся
Звично-новИми ритмами.
Штучні клейноти в золото не вплавились.
Життя без маски посміхається...
Шепоче Грудень дитячими молитвами.

My dear friend! I love you!
I want to be only with you.
And every time I find you,
Because I die without you!

You know my love is very strong,
We’ll live together very long.
And every time I’ll be with you,
Because my friend-boy, I love you!

Сиджу я на лавці, і бачу картину,
Бліда, як стіна, упала дівчина,
Вона розляглася, мов вдома на ліжку,
І вже на обличчі не бачу усмішку...
Я підійшла, і дивлюся на неї,
На її очі і губи мерзенні.
І тут на очах з’являються сльози,
Сльози не болю, а сльози неволі...
Якої ж неволі? У себе питаю!
А тої залежності, від якої вмирають.
Залежність від наркотиків для кожного можлива,
Якщо не зупинитись, то ляжеш у могилу.
Наркотик все більше бере тебе в полон,
А ти не піддавайся, і йди напролом...
Не дай їм стать на трон!

Навіщо зі мною
так доля вчинила,
Навіщо любов’ю
серденько розбила?
Чи може так треба,
мене покарати?!
За що, я ж не знаю—
за бажання кохати?!
Та ні! Не потрібно!
Для чого? Не знаю!
Душа розривається,
я ніби вмираю…
О, Боже ! Любове,
та що ж ти зробила?
Навіки сердечко
моє ув’язнила !
Невже це так важко?
Невже не можливо?
Щоб доля пекуча
мене зрозуміла?!
Та це лише мої
плакучі прохання,
Але , все одно , я
доб’юся кохання!!!

Не виходжу надвір, коли сильно дощить.
Там чекає на мене самотнє Нещастя...

Розіллю молоко, поскидаю ковші,
На яких викарбовано долю і страсті.
На монетах моїх — чорно-біла печаль,
Тихий смуток і біль, що буває одразу,
Як повіриш у чудо, — спадає вуаль
І лишається слід недопитої фрази.
Недопитий коньяк. Недопите життя.
Повсихали сади, відлунали акорди.
Залишається послід сухого сміття
Від прожитого дня за два метри від фіорди.
Колискова з минут, невблаганних годин,
Чудернацьких років і ще трохи кохання.
Проживаю роки — ніби йду в магазин,
А виношу в руці громіздке заклинання.
Недопите життя. Недопитий коньяк.
Пропливає мій день синім лайнером долі.
Я не воїн, не маг, не король, не батрак,
Я — це я. І ніхто. Два діези й бемолі.
Моя музика слів на пероні зі снів.
Я один — мов вокзал. Недопита подія.
Дві монети в кишені, і час, що зопрів,
У руках чародія блаженно радіє.
Екзальтований звук випадкових машин,
Каравани очей, тільки пара там зайві.
Випливає із пляшки потуплений джин,
Я віддам його ківш у потрушенім сяйві.
Я віддам цілий світ за нескорену мить.
А всі інше — беріть, віддавайте по світу.

Десь в цім світі в печері є Щастя, що спить
І чекає вві сні на Нещасну кобіту...

Ми танцюєм з тобою румбу!
Ми танцюємо джайв до ранку!
Не спиняйся! Коханий, нумо
Обійми сильніш твою Бьянку!

Ich gehe spazieren...
gehe alleine
im tiefen und heimlichen Wald.
So schön und hässlich
Geraten in Traum...
Ich fühle, wie zarte
Blätrchen von Eile
umarmen mich...dem Herzen
ist es so warm...
Dies bildet sich vor,
dass wir sind zusammen,
wie damals, bevor ich alles zerbrach.
Und nur eine Träne...
Nur ein zerfallenes Herz...
Ich liebe dich...Liebe!..Ich liebe...
für immer?!

Паралелі
І. Це моє існування, не життя.
Це місто є можливим без любові.
Ця мова скам"янілим сприйняттям
Є перепоною природній мові.
Ці хворобливо жовті ліхтарі
Химерним сяйвом заглядають в душу.
Ці фрази нетверезі і старі.
я маю одне слово - слово "мушу".
Ця музика далека від гармоній.
Це місце має нуль альтернатив.
На нотних станах буквами законів
Карбують необмежений актив.
Ці вірші навіть я не розумію
До повноти, до краю, до кінця.
Цим докором малюю обрій мрії,
І там-таки вишукую митця.
ІІ.А там можливо випасти з життя.
На пару днів і декілька хвилин.
Ті сльози – найчистіше каяття.
Там страх відсутній,бо чекаєш змін.
Той сміх приходить навіть увісні,
Там запахи вмирають поступово.
Там я співаю голосно пвсні,
Бо настрій є веселим і здоровим.
Там радіо розбризкане навколо,
Є ті, кого чекаю котрий рік.
Там холодно, ну так і теж Холод!
Хто там живе, до діалекту звик.
Шукаю там себе, напівтрачаю.
Витрати – то емоції й тепло.
Хапаю мрії й начебто вже знаю,
Що є добро і що то значить зло.
02.11.06

Забудь мій номер телефону.
Бо я серйозно. Все. Забудь.
І більш немає перепони
позбутись страху, змити лють.
Я не для себе попрощаюсь.
Тобі так легше теж, повір.
І не знущатися збираюсь.
Я є людина, а не звір.
Долати відстань телефоном
Цілком можливо. Можна так.
Але зневагу мати фоном
Я не збираюсь. Це вже факт.
Мені спокійніше без тебе.
Ти гроші й нерви збережеш.
Задовольниш свою потребу.
Розиови наші забереш.
Давно сказав хтось: я жорстока.
А світ жорстокіший в сто раз.
Як треба, то підставлю щоку
Під море болю і образ.
Тобі бажаю стати щирим.
Мене забути найскоріш.
Завершити кохання миром,
Як я завершую свій вірш.
Листопад 2006

Я напишу свій вірш на ковдрі ночі
Нерівними рядочками уздовж.
Згрупую туди все, що знати хочеш.
А як чогось не знайдеш, то продовж.
Подушку роздеру на білі клапті,
Допокине прийшла іще зима.
А як прийде – розпалю з них багаття:
Чи з кимось, чи, скоріш за все, сама.
Я ж вільна розказати все, що знаю,
Якби тільки дібрати ті слова.
Якби був лиш слухач – його немає.
Є мертві фрази, й тільки я жива.
Довкола концентрація у чорне,
Як колір, а не настрій восені.
Приємне, рідне, тепле й непоборне
Бажання заглибитись у сни.
Листопад 2006

Я в твій сад – через кулі очей,
Через вибухи лави в обличчя
Я за тебе залізним мечем –
Лиш зачую, що ти мене кличеш.

Твої рани залижу крізь біль
Твої ночі продовжу собою.
Досягну й проведу твою ціль –
Стану згубно й потішно простою.

Підніму тебе з силою в вись.
Й перекреслю земнеє тяжіння.
І кричатиму знизу – борись!,
Прославляючи вічнонетлінне.

Й проживем ці нетлінні сім діб.
Тільки так, щоб інші просили.
Ну а далі вже схід на Олімп…
Ну то як тобі сила моєї сили?.

Не дай мені не відчути тебе.
Ця молодість грає у нашому тілі.
Хоробрість моя не біжить, ще бреде
І аркуші всі мої огидно-білі.
Будь ласка, візьми оці фарби – малюй.
Червоне і чорне, аби хоч щось було,
Бо завтра ми нарізно … Ні - не поплюй...
Я досить листків сніжно–білих горнула .

скриплю...
бо відчуваю себе сходами
в одному з будинків в центральній
частині міста
болю...
ходили люди і ходили нЕлюди...
здають приміщення під офіс...
де взяти гроші.....
тремчу...
йдуть знову перехожі на роботу
з інших міст
мовчу...
чекаю кроків твоїх...
бо ти гість...
кричу
жінки з підборами й сліди....
тіло в синцях
розумієш
я стала сходами...
для нас...

залишилось піднятись вгору...
магічні сходи в небеса
дай мені руку
йдем в дорогу...

зі мною ти....
з тобою я

О, ритми-ритми блюзу!
Ох, який цей джайв шалений!
І я знімаю ... блюзу...
Коханий, ходи до мене!

Не здавалася, чекала,
Із надією в очах
Кожен вечір виглядала
Боса, на курних шляхах,
І у спеку, і в негоду-
Хай там злива, чи вітри.
Берегла ти свою вроду
Лиш для нього. Але ти
Ще не знала, що не доля,
Не судилось бути вдвох,
Бо на все є Божа воля,
На війні ж і куля-Бог...
Та чекала знов чекала,
День за днем, із року в рік,
І років не рахувала-
Сподівалась весь свій вік.
Врода зникла, помарніла,
Дочекатись не змогла.
Прожила так, як уміла-
Просто вірною була.

Трохи сумно,
Що ми не вічні.
Трохи жаль.
Зустрічатися нам не завжди.
Загартовані світом
І вітром у січні,
Залишаємо в душах нащадків
Сліди.
Залишаємо іншим
Дороги і сили.
Ми не знаємо скільки
Коштує суть.
І поламані списи
Нам дряпають спини.
Суховії космічні
Пір"я несуть.
Нашим крилам бракує бажання
І вміння.
Наші ангели плачуть в долоні,
А ми
Б"ємо ліхтарі.
У кишенях - каміння.
І важко чомусь
З ним іти до зими.

...А день кульгаво тягне ноги,
Переступаючи літа.
Мені б любити, та не та
Голубка думкою з пологів
Сідає на плече розлого.
І ця голубка – самота.

Не раз на волю відпускала –
Облиш! Поглянь святі світи!
Моя голубонько, лети!..
Та навіть крівля у Ла Скала
Чомусь в полоні не тримала
Голубки-птахи-самоти.

І вже змирилась напувати
Сльозами на душі сльоту,
Вбивати прихіть на льоту,
Невинним поглядом ягняти
Прощати, коли дзвін набатом
Мене вінчав на самоту.

Отак би й зникла одинока,
Якби сорока на хвості
Найкращу звістку у житті
Не принесла, що синьоокий
Зустрівся голуб ненароком
Моїй голубці-самоті.

І серце вбралося в надію
Червоно-трепетних намист,
А сльози щастям налились,
Прикрасивши алмазом вії...
Дзвінок. Здалося? Він? Відкрию?
- Ви ж голуб?
- ...Мабуть. Тут Вам... лист...

Вивчати згоден тебе цілу вічність,
Дослідником бути твого єства.
Ти – полюс південний, а я – північний,
Роз’єднує нас не одна верста.

Та я дотягнусь до твоєї чесноти,
Здолаю бар'єри, дійду мети.
Я буду за тебе, Життя, боротись,
Себе на пожертву тобі нести.

І божий закон в забуття полине,
Не страшно, хай всі мене розіпнуть.
Зійдуться два полюси воєдино
І буду шукати в тобі я суть.

я була, як бувають живі
пила їла і щось там співала
витиралися руки брудні
і гірчила природністю кава
екстремальне проходження правд
і заключення різних комісій
я - БУЛА
починаючи старт...
а прибігла в футболці несвіжій
і ярмили мене сірі дні
і ковтали непрожиті ночі
я була як бувають живі...
викриваючи, щостя ............як ...........злочин

ця негода така символічна
обдерті карнизи дощем...
і в церкві запалена свічка
для тих хто туди не прийде

манекени.... усього лиш манекени....
шмотки... макіяж і дві руки...
причепили... думають, богеми....
, а настравді... кола по воді...
б*ють птахи... ті що не прилетіли...
манекени - солом*яний фарш...
на вітринах продається пір*я
і квитки в кіно....
кіно-о-о-о-о(!) про нас...
манекени... світ примірок й інших...
кожен день тепер нове лице
Світ - вітрин... неонових підсвіток...
й запитань на тему... "а хто це?"

Манжети вічності вдягла моя країна.
Її могутності ніхто не подолає.
Для неї сонце найяскравіше сіяє.
Мов едельвейс, на цілий світ вона єдина.

Намисто з перлів укриває білі груди.
Вінок терновий русу косу прикрашає.
Вона то плаче, то стражденних утішає.
І розливає срібні посмішки усюди.

На Україну повертайтесь неодмінно.
Живим вогнем нехай в серцях вона палає.
А поруч янгол - дух свободи - хай літає.
О, будь же вічна на землі, моя країно!
2.06.02

темне волосся дихає п'янко
ніч розплела закосичена Бьянка
хвилі гортанні небачені гроти
краплі стікають із ніжок колготи
піниться повниться піснею берег
ніч перекинула місяця келих
мокра сорочка просочує тіло
бризки солоні на небо злетіли
коні тікають у море зі стайні
персні підкови зірки одностайні
сальса у хвилях сальса підводна
ніч вигарцьовує ніч благородна

Знову вдаль… я шукаю опори –
Тануть очі в бурхливому морі.
Де ж ти, сон мій, надіє моя?
Як стужилась самотня зоря!

Ти купаєшся в місячнім світлі,
Забуваєш про пристані рідні…
Я й сьогодні стрічаю тебе –
Може цей корабель принесе?..

Хоч би звістку, хоч слово про тебе –
І вже більшого щастя не треба.
Нашепочу я чайкам послань,
Хай летять до коханого вдаль…

Несамовито - самота
Пройдеться холодом по шкірі.
Ти - саме той, я - саме та,
І ці інстинкти - дикі звірі...
І ця безодня в відчуттях,
Усі ці схованки і втечі;
І той рожевокрилий птах
Голодний птах - то ти, до речі!
Невиліковна самота
В моїх - чорнилами - малюнках,
В твоїх прочитаних думках,
У недарованих дарунках...
І ця - не перейти! - межа,
І ця заплутаність фатальна,
Здається, не моя - чужа
Оця історія банальна!
Несамовита самота
В очах невиспано-повільних.
Летить рожевокрилий птах
Над божевіллям божевільних.

1
Твоя адреса – третя хмара зліва.
Пустий конверт її наздожене
Якраз тоді, коли остання злива
Дбайливо вкриє оловом мене.

Ти засумуєш,
Кинеш погляд долу,
Де у підніжжя Божого престолу,
Я вже дійшов уявної межі,
І у води навчаюся німіти,
Бо як обступлять літери-наймити,
Щоб я не видав те, що ми чужі.

2
Antanta-Осінь досі не розбита.
Я серед тих приречених бійців,
Що неодмінно сплатять грудню мито
За жовту кулю в скроню при кінці.

Його здобутки:
Щерблені листочки,
Один каштан для себе, три – для дочки,
Шифровані кленові письмена,
І – суто справедливости заради –
Щоденник по тридцяте листопада,
В якому всіх загиблих імена.

3
На білій мапі зовнішніх відносин
Я півземлі безболісно відкрив:
На північ – я,
На захід – ти і осінь,
На схід – слова,
На південь – Море Рим.

А по краях лишились білі плями –
Уявними лісами і полями,
І сто доріг, котрі не до, а від:
Дрібних зірок, украдених тобою
Із неба над моєю головою
В коротких снах про Вінницький повіт.

4
Коли зійдуться грудень, січень, лютий
Тримати змову ради холодів,
То першим гостем може й лютий бути,
Бо саме з ним я б випити хотів.

Мені, звичайно, будь-яка різниця,
Чи то вживу, чи може тільки сниться –
Червоний ніс у сизому вікні,
Один з братів накриє землю білим,
Прийде Снігурка з Дідом-педофілом
Й наллє горілки синьому мені.

5
Мій VIPпартер сьогодні на підлозі:
В театрі „Стеля” – п’єса „Неземне”.
Вже другий акт, а я не в темі й досі,
Хоча не це пригнічує мене.

А те що ніч ходила в світ на лови
І вполювала полохливе слово,
А я його для тебе не зберіг.
Тепер лишилось місяць розігнути,
Обох обмити, в біле зодягнути,
І закопати вранці під поріг.

6
Я п’ять пташок піймав собі на зиму:
Двох горобців і трійко снігурів –
Можливий сум ділити навпіл з ними.
Хай вибачають...
Сам би я здурів.

Бо цю біду зимою не назвати.
Моє натхнення б’ється в стіни з вати.
Від писанини пухне голова.
А санітар – безсніжний сучий грудень –
Штовхне назад, ввігне коліном груди
Й гидливо витре спінені слова.

У твоїй поблажливості повільно пливуть срібні Євангелія.
Страшно не від забуття свого народження чи ненародження.
Чи, взагалі, не страшно?
Апатія наздоганяє тоді, коли нічого не лишається позаду;
Ти відчуваєш її і торкаєшся брами,
Як сонце, розбите на безліч сонць.
Намагаєшся склеїти розкидані витвори тиш,
Абсолютно все, аби не помічати свою нікчемність
У дрижанні порожнеч, утіканні від стель і підлог,
Намощених мохом неба.

Цей мотлох, захований глибоко в нори
Застуджених горлянок.
Це тільки отут, де стискається ціле,
Де б скільки не зичив собі помирання на людях,
Починаєш тяжіти до перетворень
В голодну самотню собаку.
Все зовсім інакше і інші тепер причини.
Оговтаєшся – і знайомих нема орієнтирів,
І різко континентальний клімат,
І метафори – зворотній бік спрощення.

А коли знайдуть недосконалість,
Створену наприкінці якогось століття,
Щось невловиме зміниться
У пошматованому повітрі, у назві штучно створених рік.
Радієш, бо не буде тебе там,
між просилених у різні речі спогадів,
Теплих на дотик, незнайомих на смак.

Світ, мов замах на тебе –
Так млосно від близькості чергової війни поколінь.
Раптово збагнеш – і зміниться ритм серцебиття,
І засохла луска на обличчі віддзеркалить все інше,
Не віддзеркалене до другого пришестя.
І старість стоятиме поряд, очікуючи припливи,
Як дарунок –
у божевіллі називати усе своїми власними іменами.

І ніяких образ, бо не можна чекати довше,
Аніж про те знати, приховуючи за спиною поле і прірву.
В усякому разі
вже не хочу ні добра, ні зла, ні доріг, ні земель,
Ні того особистого щастя, що призвело до апокаліпсису.

розрахунки - розрахунками
втрати - втратами
і душа наче залатана
і вікно наче заплакане
і вночі жовтий листок
стукає в вікно
осінь

Твоїх філософій зерно проростає крізь тіло.
Нові усвідомлення сили, що йде від Прозріння
стирають минуле. Лишається аркуш набіло.
І пензель малює початок нового творіння.
Від сумнівів попіл розвіяний. Спалене місто
Самотності, де кожна хата холодна і крайня.
...Слова, як проміння, наповнюють сонячним змістом,
цілують теплом, контролюючи ризик згорання.
Так легко...Так просто...І жодних тобі церемоній.
Стою на землі, одночасно злітаючи вгору.
Єднаючи сили Добра і Небесних Гармоній,
виходжу за межі раніше закритого двору

......................З ТОБОЮ...............

15 грудня”06

Життя дається лише раз,
І всім одна дорога…
На все існує певний час,
Із вірою у Бога!

І кожен день, і кожна мить
Проходять не даремно,
Бо є бажання просто жить,
Робить добро приємно!

Кохати, плакати, радіти,
Творити, вірити, любити,
Читати, знати, шанувати…
І просто жити й цінувати!

Життя пливе, і час минає,
Все родиться, і все вмирає,
Людина любить – розквітає…
Життєвий цикл так триває!

Душать мене ці чотири стіни,
Вмирає мій голос крилатий.
Ніхто не почує, стогни-не стогни,
Не визволить з клітки-кімнати.

Ці стіни холодні вже мокрі від сліз
Самотності, відчаю, болю.
Поламані нігті, - життя мого зріз -
Як память про битву за волю.

Зачинені двері у шрамах, синцях,
Мене не бояться, ні. Звикли...
У втомлених враз постарілих очах
Перлинки надії вже зникли.

Та я не бажаю повільно згнивать,
Так хочеться трішки пожити.
Я хочу безмежність повітря пізнать,
Всю легкість, на крилах летіти.

Маленьке вікно розібю без жалю,
Напюся повітря - спянію.
І кинуся вниз... - я літати люблю!
Дарма, що літати не вмію!

помовч ще сьогодні
я даю тобі вдоста часу
в мене кактус зацвив
і зранку не було води
я не випила кави
і годинник роззявивши пащу
запізнив на роботу...
тепер вже нема куди йти...
не зіпсуй мою тишу
якимось безглуздим звучання...
напиши СМС, або
смайлика в асю пошли
помовчи ще сьогодні
не ставлячи знаки питання
мені так сподобалось може
коли ти мовчиш...