Очі вікон читає вечір -
Чують ті, хто кохає захід.
Подолизував промінь плечі,
Мов малеча цукрових птахів.

Чим тяжіють дорожні сумки,
Незнайомі нам перехожі?
Від набитих по горло шлунків
Подобрішають лиця... може?

Повертаючись повертаю,
За думками дороги кроки.
Погляд ближніх мене стрічає,
Щоб провести на довгі роки.

Погляд ближніх стає далеким.
А збагнувши, не дай... останнім.
Не вертають у дім лелеки -
Лиш клекочуть про відлітання.

Менше клекоту - гнізда більші,
Лелечата - не лелечата.
Виривається серцем біль ще -
Повертаючись повертати.

Жде залита по вінця втома.
Замоливши на схід коліна,
Емігранту найкраще вдома...
Тільки вдома - чужа країна.

18 Серпня 2006

Я теж, ти чуєш, я теж
Боюся цього кохання,
Боюся, що ти не прийдеш,
Ще дужче боюсь розставання,
Боюся, що лишиш саму,
Що знайдеш собі ти другую.
В думках я тебе обійму,
Дві тисячі раз поцілую.
Прийшов – кам’янію й горю,
З-під вій заглядаю несміло,
Боюся сказати: люблю,
Душа переповнює тіло…

Як стріла до видноколу, час у даль летить,
Сипле осінь вже додолу барви верховіть.
І сьогодні, як колись, ти дав мені кленове листя,
У руках приніс, як пломінь, про далеку осінь спомин, спомин...

Приспів:
Не згаси вогонь
Холодом долонь!
Спалах листя у волосся
Я вплету, щоб все збулося.
Не згаси вогонь
Холодом долонь!

Як осінні акварелі вибілить зима,
Долетить віолончелі музика сумна.
Хай лютують сніговії, та завжди мене зігріє
Той жаркий кленовий пломінь,
Що ти дав мені на спомин.

Приспів.
А зима співа недовго — в мареві доріг,
І від листя золотого запалає сніг.
Запалає сніг — і весна, як любов моя, воскресне
Принесе травнева повінь лист кленовий — давній спомин.
Приспів.

Коли спускається над нам ніч,я слів не чую.
Коли вже ранок жевріє навколо,я думку чую.
Коли ж яскраве сонце сліпить очі -
Я голос співставляю з думкою твоєю.
У думці-сила! Радість-у словах!І сніг...
Навколо білий сніг,який як думка лине,
заполонивши все навколо.
Слово-думка! У думці-сміх!
Жорстокий,непотрібний сміх,якому байдуже...
Байдужість у словах,у думці,у розмові,
і непотрібний сміх...Із замахом на долю.
Один єдиний сміх...
Він то жорстокий,то він милосердний
Сміх блазнів при дворі...
А ось і блазень в латаній святині,
Тримає у руках блазнівську булаву,
і чути сміх.Знов непотрібний сміх...
Сміються блазні владного престолу,
Які зробили з себе жебраків,
і сміх навколо них...Від них...
Жорстокий,непотрібний сміх...
Вже не сміється блазень,
бо нема престолу...
Немає блазня в латаній світині...
Блазень зник,залишивши лиш сміх...
Жорстокий,непотрібний сміх.

27 січня 2005 року.

Дотикаюсь до тебе
пошепки
Розчиняю світанки
Стрілами
Ми згубили себе
у осені
Ми осяяні вітром
першості
Не чекай, не поверну -
Пізно нам
Надто темно вертатись
Сходами
Надто темно ходити
Бавимось
Недопитим коктейлем
Дійсності
Побажай мені снів
Над прірвою
Кажуть сняться зливні
Артерії
Покривалом сховаєм
Начебто
Не було нас у цій
сутності
Очевидно у цих нутрощах
Загубили частину
осені
Пробачай але я
впевнена,
Що по жилах тече
ненависть

Свідомість в ауті,
Реінкарнація.
Ти віриш в магію,
Я вірю в націю.
Провалля совісті,
всесвітні лінощі.
Тривають повісті.
Ми стали іншими.
Співай про праведність,
Давай, ти ж вибраний!
Пиши про правельність,
Кохай молитвами
(Свавілля нелюді)
Ми всі на паперті
Хворієм нервами,
Складаєм рапорти.
Намрію пошепки
Собі два берега.
Тебе орошено
Чужими перлами,
(Співай про праведність)
Це так неввічливо
Перетинаючись
Літами вічними...
А ми навічно вже
Згубили потяги,
Не встигли зрадити,
Та встигли скоїти
Такого, господи...!
І залишаємось
Собі на сходинках,
Не помиляючись
КОли чи в полум'ї
Чи в морі сдохнути...
Знесильно зморені,
До серця тронуті.
Давай, до зустрічі -
З ножем чи квітами
На нашій вулиці
Літак повітряний.
Проте, він мариться
І втім не кожному.
Любов сприймається
Лиш подорожніми.
Не повертаємось
(кинжал уквітчаний)
журба вижається
Дорослій дівчині.

А я досі живу, хоч життя розсмішило до смерті.
Постирало сліди, і дивуєшся часом собі –
наче й досить сезонів, пасатів, дощів, коловерті,
аби зціпило зуби, аби у дві дірки сопів.
Понаїхали, кажуть, а інші – таки повтікали.
Тільки десь непомітний лишається слід угорі
схожий з листям кленовим – відбитки сумні п’ятипалі.
А я цій Україні доріс усього до колін.
Де тепер пожуритись – навкруг віртуальна місцевість,
ні свого, ні чужого, ні слова лихого у слід.
А на цьому маршруті ти вийдеш на власній кінцевій,
аби те, що смішило, таки роздивитись як слід.

Мій Янголе...Сховай своє лице.
Бо світло йде крізь тогу і санскрити.
Ми вийдемо за браму. І про це
не буде сенсу більше говорити.

За брамою багато просвітлінь.
Там про минулі долі не питають.
Та тільки крок назад в безмірну тінь –
як в душах квіти смутку проростають.

Не всі готові до таємних змін.
Комусь дорожче золото обману.
Мій Янголе, я встала із колін.
А, отже, з часом трохи вище стану...

Єдиний мій...Спасибі, що Ти Є.
Цілую руки. Тихо і покірно...
Сховай лице. Бо вже ім’я Твоє
лякає і засліплює невірних.

24 листопада”06

Ця зустріч наша – зрада й гріх -
Ми бачитися не повинні...
Чому ж, коханий, ти не зміг?..
Хоча у цьому двоє винні…

А я кохала так тебе
І серце у вогні згорало.
Куди ж кохання це веде?
Не знаю я… Тоді не знала…

Чому ж не вірив, що любов
Моя всесильна до безтями?
Ти молиш повернутись знов…
О, Боже… Що ти робиш з нами?

Мій розум каже: "Відпусти,
Бо він твоїм уже не буде!"
Чому ж у серці тільки Ти,
А образ слідує повсюди?

Від мене ти до неї йдеш
В її обіймах утопаєш…
Чому вертаєшся ти все ж?…
За що отак мене караєш?
14.03.95

Ні Біблія,ні Скіпетр,ні Слово
Не врятували.
І нема Основи,
Яка б Надію давала.
Змішалось все.
І Продано немало.
І Світ кудись несе.
Земля.
На чорному-зірковім покривалі.

І Чоловік на нім-
Червяк.
Хамелеон.
І давить Жаба.
І солов*єм співав б,
Чи орлом літав.
А все одно в Умі,
Чи Хліб.
Чи Влада.

І нас що найменше-
Більше вдвоє.
Бо в кожному по два.
Один-дневний.
Усміхнено-сріблястий.
І лукавий.
А інший…
Приходить ніч…
З собою віч на віч.
Й натягуєш у страсі одіяло
І мовиш»Отче наш».
Ще ніби віриш.
Ще ,ніби,віриш.
Та це рідше.
Бо світишся у ліжку
Болотяно-непевним світлом.
Питаєшся чи Бога чи Себе:
Ну скільки ще?
Ще скільки?

Господи,
Великий Всемогущий!
Святий Боже!
Кінчи цей бедлам.
Бачиш,
Нас вже не страшить
Варитись
Вічність.
У котловій гущі.
Нами втрачене
Святеє слово
«Там».
Ми є Тут.
І ми волієм більше
Жертвувать
За Владу
Чи за Хліб.

Ще Правда,
І Віра,
І Істинність почуттів
У Смерті єдиній присутні.
Бо їй вже байдуже
До твоїх Гріхів і Боргів.
І це розуміють
Близькі і Далекі.
І просто
Присутні.

І тільки Музика сумна…
І тільки Музика…

І є ще Краса.
Але і вона
По вуха в Брехні,
І по пояс в Розпусті.

І бідна Душа
Гірко плаче в тобі.
Безслізно.
І часто.
І часто
У Бійці та Чарці.
І Розум-
Несамовіє.
Тихесенько сходить…
Від Безпорадності.

І є ще Надія
На Душу і Розум.
Та Більшість-не вміє
Та Меншість-не сміє.
Бо важко.
Бо страшно.
Перший
Зробити
Крок.

І скільки сказано
В свій час.
Великого та Вірного.
І все воно проходить
Ніби Повз Нас.
І Ми Йому-
Не Віримо.

І тільки Лірика сумна…
І тільки Лірика…


А ти –Поет.
І ти –мішаєш Жити.
Мішаєш всім.
Бо що твої Вірші…
Бо є вода.
І Тіло хоче Пити.
Бо Хліб є.
Є Боротьба за Хліб.

Пашка,вуличний музикант.

А Пашка душі,
А Пашка душі
Ловив з тротуару прохожих.
Він став юродивим,во ім*я Боже.
Взивала гітара і плакали струни,
А люди все гнали майбутнє в минуле.
Вони б зупинились,вони б послухали,
Та будня часики у скроні стукали.
А ще,було ім. трохи соромно.
За те,що Пашці було не все одно,
За те,що Пашка один єдиний
Во ім.*я Душ їх став –юродивим.
За те,що Пашці,що день-то свято...
За те,що Пашка в них вірить свято

Гітара плакала,гітара кликала,
А струни рвалися,-а Душі микало.
І сиротою на тротуарі
Лежала кепка із мідяками.

І сумно Господь, проходячи мимо,
Срібну монетку у кепку вкинув.

10
І лиш любов, одна любов прекрасна
Й дарунок гідний. Як займеться храм --
Вогонь величний; та здається нам --
Хмиз і бур'ян палають так же ясно.
Й вогонь любові теж сія незгасно.
Люблю тебе -- й стаю твоїм очам
Красунею -- й стою в сіянні там
Й проміння шлю твоєму повсякчасно
З лиця мого. Низьке шукать в ній годі --
Любові буть нещасною не личить:
Істот найменших десь боліт на споді
Бог знайе й всіх любовно перелічить.
Де хист відмовить і самій природі --
Любов освятить все, все возвеличить!

9
Чи ж те вручать тобі, що можу дать? --
Щоб орошавсь ти сліз моїх струмками
Й зітхань лиш звук вчувавсь тобі роками,
Що з уст моїх і в усмішці злітать
Постійно буде -- й сам звикав страждать?
О, чи ж такими скріплювать дарами
Любов слід, що зажевріла між нами,
Де й сміх -- крізь сльози, де й радіть -- ридать?
Чи ж цього прагну? Ні, не запилю
Твій пурпур, щоб лягла на його тло
Моя скорбота; смутку не ввіллю
Отрути в венеційське твоє скло
Й не дам любові -- я хай лиш люблю
Тебе, коханий! Будь все, як було.

8
Що дать взамін за всі ці золоті
Дарунки твого серця несказанні,
Такі коштовні, гарні, первозданні,
Що виклав ти їх всі на видноті
Й найкращі з них мені дав, сироті?
Чи ж я така невдячна, що й останні
Гроші зібравши -- чи ж за незрівнянні
Скарби віддячила б чимсь в бідноті?
О ні, я вдячна -- та в нужді такій!
Один лиш Бог скорботу мою бачить.
Й від сліз так зблякнув мій життя сувій,
Що і не знаю, чи його хоч стачить
Лиш на подушку голові твоїй?
Та чи щось, любий, це для тебе значить?

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима...
Прихильна й так погода нині –
Весною пахнуть дні осінні.
Здається: завтра зацвіте бузок…
Ти й далі сподіваєшся казок?
А, може, й правильно отак –
В повітрі висне добрий знак,
Коли чекаєш на хороше –
То і погода допоможе…
Якби теплом сіяли ми,
То може й не було б зими?

Ми в кожному
кроці рвучко,
затягнуті в вихор
життя,
тямимо все
про "силу"
Страшенну!
Цокають звучно,
десь зліва а поруч-
машини снують.
Мов небо на мене
впало і
придавило.
Мов брила тяжкенна
скали.
Давить страшенна
Незвідана сила
На думки твої і мої.
Я один, жалюгідний
маленький
як атом в хаосі
таємного тіла.
Дивлюся і бачу
Сміюся і плачу
З немічності дитячої
доброти.
Що я? Що я можу
зробити?
Один жалюгідний
маленький атом
в хаосі хаосів, які
Мов невідвертна
тяжкенная брила
Здавила незвідана
Страшная сила.

Весна розтопить сніг в душі,
І все довкола зацвіте.
І прийдеш ти в квітучий сад,
Знайдеш там сонце золоте.

Розквітнеш квітко чарівна
В саду моїх солодких мрій
Для мене ж місяць угорі -
Країна зоряних надій.

Я прийду в сад де ти пройшла
Зрошу сльозами пелюстки.
Хто квітку чарівну зірвав?
Хто розтоптав її сліди?

Для мене ти - країна снів
І коломийки ясний спів.
І день і ніч і плач струмка
О квітко легка і стрімка!

Не буду більше сльози лить
Що зірвана ти назавжди.
В моєму серці ти - весна
І хвилі теплі, золоті.

Не чекай мене ти,
не чекай.
Відклади свою непрошену
печаль.

Не суди мене ти,
не суди.
Серця золото в долоні
поклади.

Не сумуй моє ти диво,
не журись.
Лише в очі, тихо в очі
подивись.

Лише в очі поклади
гіркий відчай.
І віддай свою
непрошену печаль.

Коли приходжу я сюди,
мене немовби і немає.
Вівальді в стилі рок-ен-рол
бурхливо в голові зринає.

Я перетрушую в собі
усе що сталося зі мною.
Смішні спіткання на межі
кохання вічного двобою.

Сердечних зривів недотяг,
можливих поцілунків страх.
Грошей сміття блаженний подих,
І справи справ щоденна плаха.

Коли приходжу я сюди,
мені немов не по собі.
Вівальді стиха наспіваю
імпровізуючи собі.

Трамвої розбивають колеса
кожен стук відбиває пульс міста
Серед тихого бруківкового плеса
Чи знайдеш для себе ти місце?

Трамваї розбивають душі
по кому дзвенять трамваї?
Маленький клаптик небруківкової суші
Маленькі залистянілі алеї

Трамваї повертають додому
у депо засинають смиренно
стара жінка зітре зі сидіння втому
нового дня чекають страшенно.

Литя горіха
в твоїм волоссі
такий як гріх
отой волоський

Горіха листя
на твоїх грудях
немає місця
у твоїх кудрях

Листя пожовкле
з голів злітає
і навіть сліду
не залишає

Литя горіха
як сонця пломінь
не заглушити
серця той стогін
25,11,06

Татари зраджували нас,
Поляки ставились байдуже
І кожну мить, і кожен час
Хтось чатував на наші душі.

Нас брали турки у полон,
В нас щастя москалі шукали.
І кожен нам міняв кордон,
А ми втрачали і мовчали.

А ми і досі мовчимо,
Чи сподіваємось на бога?
Чи вже бажаючих нікого,
Чи ми історій не вчимо?!

Туман колише рідне місто
І ти напевно, спиш давно.
В дворі дерева, як із тіста,
Здається це – старе кіно.

Знайомство, зустріч і кохання,
В очах бринить знайомий блиск.
Обійми знову аж до рання,
Від поцілунків скаче тиск.

А потім знову розставання,
На ранок залишу тебе.
Закоханість це – не кохання…
В тумані не шукай мене…
25.11.06

ще від якогось еллінського бога
у тебе ця ніжність,
ще від якогось прадавнього часу
у тебе ця сила,
зерном у долоні Доля тебе носила
для мене;

для мене -
явився ти дужий у день Сварога
прийшов на Землю
Родом вселиким, могутнім
і ніби списом
застряв ти у моїх грудях...

Назавжди!

Очима заблукалого блукальця
туди уперся електронний Вій,
де час прямий, як спис неандертальця,
де простір – просто пастка для подій
в непізнаних об‘єктах. А натомість
крізь бітумних повік рипуче тло,
занурюючись в чорну невідомість,
життя земне стікає у метро
й кудись несеться по лунких тунелях,
залишивши „летючі тарілки”
гойдатися, мов люстри, десь на стелях
печер з бетону. Атомні свічки
в реакторному світі саркофагів
запалюють відвідувачі прірв
і Вій кібернетичної наснаги
хрумтить слізьми розбитих ліхтарів...

тиша в тобі пробиває діри
Проростає корінням наскрізь
Катує без насолоди і неохоче
ти стаєш клубенем білого болю
і стаєш землею чорною чорніше глупої ночі

І ти стаєш димом, стаєш отрутою
Дні Содому згадуєш, посміхючись
Ти сам собі закидаєш колоди в очі
Із сумлінням світу в рулетку граючи
Буття без нього азотною кислотою точить

І ти сам собі кишеньковий пекельний сторож
Чорне марево, вариво третьосортної істини
Граєшся обманом, деміургом кидаєш псевдоформами
Наче й не пам*ятаєш, що усіма дорогами лише до нього йдеш
Як потяг до своєї останньої платформи.
Єдиної
Чистої

Приходить кохана.
Спускається вечір.
Цілує у губи.
Оголює плечі.

Беру у долоні,
Її стиглі груди.
Її я смакую,
Потроху усюди.

Заводять повільно,
Чуттєві цілунки.
Злились воєдино
Пупкові чарунки.

Я торкаюсь її –
Мої руки тремтячі,
Линуть вниз, мимо шиї,
Де перса дівчачі.

Я боюся її –
І не хочу втрачати.
Про минулі події,
Вона любить мовчати.

Я кохаю її –
І так хочу кричати:
Хай пробачать повії,
Мені є шо втрачати!

Я благаю її –
Пещу ніжно руками.
І цілую їй вії,
Любов є між нами.

ЇЇ тепле нутро,
Обійма його тісно.
І на спині тавро,
Нігті шкробають злісно.

О, як вони люблять,
Простирадла червоні.
В них чорнії стіни,
Тіла їх в полоні.

Вона чорна Богиня.
В її теплих руках,
Він як те немовля,
І любов є, і страх.

Є одвічне бажання.
Пізнання - таїни.
Що для них є кохання,
То для когось руїни…

Ти платиш
і це
твоє право
Ти платиш
Сьогодні
Володар годин
Стоїш усміхнений
Сяєш лазурево
Ключі від неба
У лівій кишені
Кладеш на коліна
Лілії,
Хвилі сиво-русі
Цілуєш між ніг
Шепочеш мені-
Моя царице...
Пестиш навідліг
Сміється сучка -
Сабейського царства
Вінценосна шльондра я!
Кажеш - літами
Міг би батьком бути
А ти ж ії
Син
Ненароджений
Якого тіло
Віками виношувала
Душу якого
Ділила з янголами
Якби вільною
Йшла б за тобою
Пленталася сукою
Спала під ногами
Але ти платиш
Мені за мене
Папірцями якими
Платять за хліб.
Тому сьогодні
В небесному логові
Кардамон і кава
Панчохи й вібратори
Сандал і мирро
Й отрутні лілії
І тіло суче
Розкладене в атоми
Папірці твої
Подарую хлопчику
Що робить мені
Фізично боляче
Та дістає з мене
Лише сміх-насміх
Бо ножі
Нелюбові твоєї
Крізь серце
Наскрізь
Пройшли
Й лишили
Тунель...

Кому життя таке потрібне,
Як ув'язнили в клітку срібну?
Усе, що хочеш – на… бери!
Чому ж бо просиш: "Відпусти!"

Всього доволі, все ти маєш,
Чому ж так сумно поглядаєш?
І рвешся ти на волю знов,
Хоча й приймаєш ту любов…

Не можна себе обманути,
Не можна грати в почуття
Не можна серцем не скрививши
Сказати, люблю, двічі за життя.
Не можна викинути з серця,
Не можна здогад загасить
Що в ніч цю поряд із тобою
На моїм місці - він лежить.

дев’ятнадцять діб без тебе
не багато і не мало.
придивляюсь, як у небі
сонце встало-сіло-встало

рух світил одноманітний
розглядаю чорним оком
я тепер монах-самітник
на зв’язку з собою й Богом

затамовуючи подих,
застигаю у чеканні,
підкоряючись природі,
в серці я слова чеканю

мудрість тане, слово в’яне
руки не знаходять місця,
у моїх віршів звучання
збилось дихання пречисте

Ти про гріх,
А я про сповідь.
Ти про втіху,
Я про слово.

А по суті:
Стеж - не стеж,
Всі ми
Про одне і те ж.

там, де блукає тиха тінь
і де не чути мов,
зійшлись навіки янь та інь,
ненависть і любов

у сутінках всесвітніх див
де вічність смерть зове
лише дзвенить струмочок снів
чекаючи тебе

твій подих зник, твій розум стих,
ти розчинив в собі
все щастя і страждання тих,
кого шукає Біг

малюють візерунки днів
на серці жили трав
і не існуюють "так" і "ні"
у вічності в вітрах

немає тут добра і зла
і правди й кривди теж
я місце це уже впізнав
тут кожен з нас живе

і серед тих маленьких див,
де вічність лиш сама,
живемо всі - і я, і ти,
і бог, і сатана

у півтонах мина краса
у тіні нам іти
постановили небеса
ходімо ж - я і ти

явись, маленька днів стріла
і серце розірви
по боці тім добра і зла
впади серед трави

і не шукай світів межі
вона - лише мана
вона лиш у людській душі
існує. нас нема

Якщо хто мовить словом лиш –
падеш і мреш
на терпкість лопухів,
дитинство збочене і встояне
на травах
на травмах, сміхах, плачах
стій дивись
запам’ятовуй в книгу,
щоб цвіло
старим вином
фільтрованим
землею
дрижання гнотика
невловного в паланні
і зльодянілого водночас
Юрським чаєм ...
на гобелені ангел і дитина
місток через ручай
і лопухи
ті, що мірило тишини
тобі до скроні
сирістю приложать
і усмішку – вужа
зженуть під тин
і там вусань – тюльпан
тінистий Морзе
на них пунктири нанесе вогкі
як збочений обов’язок
перед нестиглим торсом
дівчаток, що ступають на містки
ТА ПАМ’ЯТАЙ ПРО АНГЕЛА
СТАРУХ.

твої кайдани -
мої слова
а час
привертати
увагу
поетів
братів
журналістів
і лемків
бо так покохати
зумієш лиш раз

твої слова
самообман
імпровізація
сексу в
піснях
у думках
бо так покохати
зумієш лиш раз

твоя любов
за моє життя
за півцарства
дівочих мрій
й сподівань
отак
покохати
зумієш лиш раз

в емігранта кроваві сльози
щось шукає в країні мрій
сподівань
й притулку зневіри

в емігранта кроваві руки
(Йсу, не покинь!)
ади
завантажив
пів світу
на спину

в емігранта кровавий смуток
совість чиста
а вже не сила
тільки в снах
чути голос
свойого сина

Любов уразить Тебе до нестями,
До останньої кістки прониже.
Зацілує своїми, палкими вустами
І Ти не відаєш хто переможе...

Холодний розум чи поклик душі,
А можливо разом і обоє –
Зійдуться у ритмі кохання вночі,
У цілому світі, їх тільки двоє!

Роса зникає,
Червоніє обрій,
А далі й день
Згорає на осонні.
Зникають мрії,
Гаснуть сонні зорі,
Гаряча ковдра
Поспіхом холоне.

Зникають ріки,
І пташині зграї
Зникають теж –
Без звуку і без крові.
Усе минуще,
А тому – зникає.
Усе спочатку,
Та ніколи - знову.

І тільки віра
Нізвідки не береться,
Одна лиш віра
Нікуди не зникає,
Вона існує
У твоєму серці:
Немає серця
І її немає.

Я піду -
і останній акорд
стане снігом.
Я піду -
і зима обірве
всі сліди.
Я піду,
обминаючи фальш
твоїх ігор.
Я піду -
і не стане води.
Я піду,
обпікаючи поглядом руки,
та не буде дороги
назад.
Я піду,
у долоніх ховаючи звуки.
Я піду
у намріяний
сад.

Згорток образ...
Й за плечима хтось кине:
Ет, правди інфляція,
І де та нова генерація?
Та причал ваш - життєпис на білих снігах;
Голкасті слова,
І груда тих слів
На серці...
Ви й небо читаєте
Серцем.
А серце - мов птах,
Та в грудях вже виросла клітка,
І час розгубив ключі.
А, може, так треба?
Ви ж - знову король.
І добрий цей знак,
І кожен подих -
То квітка,
Котра пророста
У гірких словах.
А слово - рятунок.
Й між літер
Блукатиме голос
Світу.
І світ причаївся
На вашім плечі,
І ангел
Торкається листя душі...
Так,
Ви мудрий король,
Король
Золотого вітру.

Цей захеканий час
Не підвладний
Уже нікому...
Він - лиш відгомін днів
Минулих,
І, певно, потому
Я сміятимусь знов
У залі маленького щастя,
Бо сьогодні любов
Пошкрябує серцем об лід,
І весна аплодує,
І плеще в долоні, і плеще,
Наче вже й не було
Сценарію втрачених літ
В кінострічці життя,
Де віра панує і все ще
Не лишає мене
Мій тихий поезії світ.

Ми бачимось з тобою кожен день,
Ловлю на собі я твій погляд.
Щоразу подихом натхнень
Злітає твій незримий догляд.

Я розчиняюсь у твоїх очах,
А серце б'ється в такт твоєму,
Як замкнутий у клітку птах,
Співає в унісон моєму…

Своїм ти тільки поглядом мене
На мить аж до кісток проймаєш.
Ти зробиш крок чи це колись мине?
На скільки сильно ти кохаєш?
23.11.06

Не плакав я, то дощ ішов,
Краплини падали на землю,
Зривались наче з рани кров
І рвали ніби річка греблю.

В моїй душі дощило так,
А люди це не розуміли,
І лікували мені "дах",
Навчити жити всі хотіли.

Та ліки від грози в душі
лише одні були...Пропали...
Коли ти зрадила мені
Вони для мене ядом стали.

Не плакав я, то дощ ішов...
Ти з чоловіком йшла додому.
В мені кипіла дика кров.
Згоріло все. Не вірю вже нікому..

7
Для мене світ змінивсь увесь, відколи
Душі твоєї кроки донеслись,
Такі тихенькі, що мені здались
Між мною й смертю вітерцем у полі.
Й любов'ю осяйнули тьму юдолі
Й мене знов жити вчить вони взялись:
Жага, надія й сила віднайшлись;
Й причастя Бог дав -- й цей дарунок долі
Взяла я вдячно, й поряд із тобою
Молюсь Йому! Став обриси втрачать
Колишній світ -- ти заслонив собою:
У всім вже лиш тебе мені вбачать.
Й ця лютня, й пісня -- радістю й журбою
В них звуки твого імені звучать.

6
Залиш мене. Хоч знаю що віднині
Стоять у твоїй тіні вже мені.
Вже на поріг життя свого, й вві сні,
Скликать літа не зможу в самотині.
Вже навіть не здійняти рук в гордині
Назустріч сонцю, як в минулі дні,
Щоб не відчуть твоїх стиск в глибині
Долонь моїх. Хоч гори і долини
Між нами пролягли, днює й ночує
В моєму серці пульс твого -- в обох
Єдиний він; в вині так всяк відчує
Смак виноградин. У словах кількох
Молитв моїх й твоє ім'я Бог чує
Й в очах моїх Він бачить сльози двох.

5
Врочисто своє серце вверх здійму,
Немов колись Електра урну з прахом,
Й до ніг тобі впаде безкрилим птахом:
Як попіл вже -- не боляче йому;
Й переконаєшся, яку німу
Розпуку знало з відчаєм і жахом.
Ще іскри в нім, та можеш одним махом
Згасить їх, розтоптавши -- я сприйму
Спокійно це. Якби ж ти замість цього
Став ждати, й вітер долетів сюди,
Й роздмухав попіл... Лавр вінка твойого
Не зміг би вберегти вже, як завжди:
Вогонь такий -- він не щадить нікого!
То ж, любий, стань подалі. Відійди!

Серце чекає
легкого торкання
білих метеликів
снігу в ночі.
Згадку плекає,
мов мрію останню.
Відзвук мелодії
чуєш? – Мовчи!
Вдвох ми із нею –
і ти не підслухуй:
різні бентежать
мелодіїї нас...
У Гіменея
не вистачить духу
той, найщасливіший
скривдити час!
Вірю: не нас
поєднає сьогодні:
ти є тутешній,
а я вже не та...
Ти – не заброда,
а я – загородня.
День вже минає...
А з ним і літа.

Одягнула вінок із пташиного пір'я
сукню прозоро-білу,
насвітанку, розкинувши руки тендітні,
у блакитне безмежжя злетіла.
І посипались сльози на землю дощами,
насінням рослин чудесних -
наречена сонця, тепло осіннє -
щастя твоє небесне.
Твоє щастя небесне, тепло осіннє,
кохаєш Божича грішно;
вечорами вквітчаєш руки тендітні
поцілунками ніжно-ніжно.
Одягнула вінок із пташиного пір'я,
ромен-зілля в волосся вплела,
насвітанку - о, щастя, тепло осіннє!
Усе Божичу віддала.
І посипались слози на землю зірками,
насінням рослин казкових -
наречена неба, щастя безкрає -
пісня твоя колискова.