„Я бачив дивний сон...”
– згадалося Франкове —
„ ...безмірна та пуста,
і дика площина...”
Бо вивезли бійці
за примхою наркома
Великих і малих
споживачів зерна —
І, як писав Павло,
усіх – „до ‘дної ями”:
Буржуїв?
Буржуїв?
Та чорт їх забирай!..

Мабуть, не дочитали
у Каменяра,
Що „...кров’ю в л а с н о ю
і в л а с н и м и кістками...”

Вона...
Вона!
Її легка хода.
Сліди маленьких ніг Її на східцях...

Знайшов ти скарб,
здобув жаданий дар –
І прирівняв до Пекторалі Скіфської.

Вона...
Цей ледь помітний порух губ,
Цей блиск очей казкового створіння...

Нова – не перегорнута – сторінка
На тлі образ, відмов, набитих гуль.

Вона...
Ти вірив в час поневірянь,
Що рано ви чи пізно з Нею стрінетесь.
То ж хай Вона простить твою нестримність,
Твій шал бажань крізь шар розчарувань,

Твоє невміння уникати сцен
І аритмію збудженого серця...

Твоє життя
так мало б мало сенсу –
Але Вона
вдихнула в нього сенс.

Пані осене!
Як Ви вчасно...

Я варився в липневім пеклі,
Я ковтав, як отруту, спеку
І уже не вірив у щастя.

Та прокинувсь од Ваших кроків –
І забув, що сумний і кволий.
А дерев поруділі крони
Провіщали втіху та волю.

Пані осене, Ваша милість!
Довга й тепла, прозора й чиста,
По коліна в опалім листі
Як же довго мені Ви снились...
Як же довго в серці схололім
Порожнеча була і вітер...

...Я губам своїм не повірив :
Боже мій, це ж її долоні!
Це її зволожені очі
І розбитий об мене смуток,
Це кінець дощової смуги
І предтеча жаркої ночі.
Пані осене, я Ваш бранець,
Я в далеких зелених червнях
Розгубив своїх наречених,
Промінявши на Ваш багрянець.

Пані осене, я Вам вдячний :
Не згубився, не зник, не вимер.
Час – це тільки четвертий вимір,
В ньому часом буває лячно.

Непрочитана, сніжно біла,
Наче книга, що вийшла з друку,
Будь моєю, Пречисто Друга!..
Я не зраджу твої обійми.

Окрайці фраз і крихти повідомлень
утома розпорошила в мені.
Вечір'я заховало шлях додому –
хапаюся за зоряні вогні.
Ніхто мене не кличе, не чіпає,
не кидає три букви навздогін.
Вечір'я пригощає чорним чаєм
мене півмертву – мій тілесний тлін.

Чи я дійду? Та Хтось завжди доводить
до дому, до квартири, до стільця,
на тлінне тіло ллє цілющі води,
стирає втому з мертвого лиця…
Читаю сни. Він спокій мій вартує,
в порожні жили кров гарячу ллє,
запевнює мене: живеш не всує…

Я ж хочу знати: хто Він є?

* * *
Не відчуваю. Значить – не живу.
А тільки йду щаблями алгоритму.
Крокую, як усі, життєвим ритмом.
Веслую, щоб триматись на плаву.

То вже не я. То скупчення клітин.
То схрещення артерій. Душе, де ти?
Заплутана в синтетиці синтетик.
Утоплена в інформаційний плин…

Завис комп'ютер. Зависаю теж.
Затягую петлю інформаційну
на мізки. Рятуватись недоцільно,
Ти, як усі, машиною живеш.

Ти маєш гостре лезо. Ріжеш тишу
на скибки, мов достиглі кавунці.
Мій ніж – тупий, солодку тишу кришить,
як хліб, для зголоднілих горобців.

Кавунний сік вмиває підборіддя,
затягує клітини шкіряні.
Розрізана, розпита тиша літня
відкрапує передосінні дні.

Обід прощальний. Від'їжджаєш, пане,
в столичні далі, заосінні сни…
Не рушиш тиші – тиша в'яне, в'яне,
як в'януть перестиглі кавунці.

Все частіше застають
Мене глибокі ночі.
До темряви вже звикли очі.
Та все ніяк не йде до мене сон.
Взяли його у свій полон
Помисли болючі…

Вкінець заплутався життя клубок,
Сенсу мого на цьому світі існування.
І в голові немає місця від думок,
Серед яких одні лиш запитання.
І здається ніби все нормально,
Родився, вчився, тепер працюю,
Друзі такі, що хоч у вогонь, а хочеш вводу.
Але серце чинить недогоду.
Що ж ти хочеш? чого тобі ще треба?
Навіщо свідомість ти мою турбуєш?
Для чого сон мій вкрало та до мне не пускаєш?

Все що ти казав то правда,
Але маю, до тебе, ще одне прохання.
Оскільки, пусте я, без щирого кохання,
Хочу, щоб воно мене заповнило до краю,
Щоб мало я в собі шматочок раю,
Щоб в літню спеку дарувало прохолоду
Та гріло в люту зиму і негоду.
Щоб будило зранку сніданком з поцілунків
Не просячи за це коштовних подарунків,
Щоб чекало й берегло оселі нашої тепло,
Щоб ночі були ясними як день
Від ніжних пестощів й душі пісень,
Від світлої любові, пристрасті багаття.
Тоді віддячу я тобі блаженним сном,
Під шепіт хвиль, що пливуть по морю щастя.

Аркуш, залитий смутком.
Поруч - сп'яніла хвиля.
То - голосіння лютим,
то - фарбування білим.
Ніч роздає нудоту
в подорож крізь безсоння.
Потім - як тінь - акорди.
Тиша б'є в вуха ззовні.

Туманно...
Нелистопадово тепло.
Обманом
Молокове повітря затерпло.
Сльозами
Завагітніло втомлене небо.
Дощами
Вивільнятиме смуток із себе.
Смеркає.
І склянка зеленого чаю
Обпікає.
... До волі поволі звикаю...

29.11.2006

Тебе любила я - було.
Ніхто не знав про це ніколи,
Та розвиднялись видноколи,
Ставала пісня на крило.

Чом нині боляче тобі?
Не дорікай, що я мовчала.
У серці музика звучала,
Що не струна – то сум і біль.

Тебе любила… А мене
Любило все: дерева, трави
І сонця промені ласкаві,
І небо зоряне сумне.

Щасливим був самотній лет –
Тепер я все це розумію.
Не вмію так, не дам надію,
Мої слова – сухий букет.

…Тебе любила. В чарах тих
Могла століттями чекати,
Своє життя тобі віддати.
Усе в минулому. Прости.

Слухати свої руки, як трапилось бути незрячим.
Дотиком світ читати, бачити тільки сни.
Йти на знайомий запах лиш підтюпцем, мов по-собачи.
В сонця пекучих лапах грітись без новизни.

Мружитися від болю, а не від пречистого сяйва.
Дихати завжди чорним, взнавши братанням страх.
Звикнути підійматись, зіскалившись, – плакати зайве.
Знаєш, медовий присмак темінню днів пропах.

Слухати свої руки, що стали очима й душею.
Кару небес приймати сліпо за прабатьків.
Горе в собі ховати, розривши глибоку траншею...
... – Люба, нашу дитину бачить дуже б хотів...

– Любий, не стримуй сльози, синочка візьми ти на руки.
Чуєш, тримає Всесвіт пальчиками дитя.
Тісно в його долонях, як в грудях кисневим сполукам.
Чуєш..? – Бачу, кохана. Пальчики... трі-по-тять...

Я спрагло пив із келиха той біль,
Який мені сама ти наливала.
Летів-пірнав в закохану постіль,
Яку ти білим пірям залишала.

І я ловив в повітрі білий слід,
Хоча б пилинку прагнув залишити.
Але не міг спинити твій політ.
Й тому ще дужче починав любити.

Думки летіли слідом у блакить,
І серце й собі майструвало крила.
Хіба ж я міг спинити їх, убить?
Чому ж ти, птахо, в вирій полетіла?

Невже ж не вистачало тут тепла,
Чи хтось тебе тримав у срібній кліті?
А може ти химерою була –
В уяві намальоване графіті?

Чи може ти наснилася? Це сон!
І постіль, біле піря – не кохання!
От тільки серце й досі в унісон
Повторює чиїсь такі ж стискання.

—Усе буде так, як має бути,
Ми ж з тобою просто друзі?
—Наче б то,
Просто іноді я хочу тебе чути,
Просто іноді я хочу тебе бачити...
—Я для тебе значу так багато?
—Так, але... чи ж можу помилятися?
Просто іноді так треба зустрічатись,
Просто іноді так важко розлучатися,
Просто іноді так хочеться почути
Любий голос!
—Заспокойся друже!
Усе буде так, як має бути,
Я тебе кохаю,
Просто,
Дуже...

З вовни скрутили початок світу,
з рудої, як осінь, глини
зліпили сонце - богині Тібіті
та й склали у скіфські билини:
той вітер, що - з Півночі,
вітер, що - з Півдня,
і листя з вишень пахуче,
і клекотіння дикого півня,
й степи безмежні, могучі...

Із глини зліпили основу світу,
з м'якої, як хмари, бавовни
сплели дивовижне Азовське море
й спустили у нього човни:
за вітром, що - з Півночі,
й вітром, що - з Півдня,
за водограєм пахучим,
і клекотінням дикої чайки
втонули степи могучі...

Із вовни скрутили основу світу,
із глини зліпили початок.
О, Скіфія! В травах твоїх глибоких
так хочеться помовчати:
і з вітром, що - з Півночі,
з вітром, що - з Півдня,
й з дощем осіннім пахучим...

Жадаю злетіти у небо прозоре
І впасти в степи могучі!

Знову до тепла твого горнуся,
Вінки міняю на нові хрести.
Я навіть гір високих не боюся,
Лише тому, що є у мене Ти.

Нехай спішать усі, як кому треба.
Я знаю - встигну взяти ще своє.
Мені не варто прихиляти навіть небо
Спасибі тому, що Ти просто в мене є.

Вітру дозвіл дам тебе торкатись.
Вірші навіть вимочу в вині.
І все життя – молитись – не здаватись!!!
Спасибі Богу, що він дав Тебе мені.

Тепло далекого міста –
Через сни й телефонні дзвінки.
Через шати бажань і намисто
Ще рожевих думок, казки.

Тепло далекого тіла –
Через дотику пам’ять твого.
Через серце, що ..ні.. не боліло.
Не боліло, бо і не могло.

Тепло далекого серця
Через ніжне проміння очей.
І надію, що так часто рветься,
Й через сором, що грубо січе.

Тепло – та яке б не було.
Все одно! – головне, що є.
Як я довго до тебе горнулась.
На тепло як чекала твоє.

Застилаються очі слізьми,
Піднімаються руки в небо.
Через біль і погрози грізні
Ти ще віриш комусь, крім себе?

Після тисяч років німих,
Після гнівної злої зради,
що тебе підняла на сміх,
Ти ще віриш чомусь, крім правди?

Ти людина! Ти сильна! Згадай!!!
Не втішай, що само все минеться.
Після сотень набігів на рай,
Ти ще віриш чомусь, крім серця?

Ти б мене зігріла,
Сповила і вкрила,
запалила свічку,
Засвітила цвіт.
Ти не сніжно-біла,
Але зовсім ціла,
Перекрила б річку,
Вивела на брід.
Ти - моя природа,
від самого броду
до мар’янських впадин -
рвала б всіх на шмат...
Тільки б я відчула
не холодні дула
а як випускає
з рук знаряддя кат.

16
Оскільки ти мене переважаєш
В знаннях, чеснотах, знатності, красі, --
Страхи мої збороти можеш всі
Й моє до свого серце наближаєш,
Й, від самоти звільнивши, дозволяєш
Теж звідать смак небесної роси.
Що ж, або й те, що маєш, віддаси,
Скорившись, -- чи висот нових сягаєш.
Як переможені мечі вручить
Тим, хто омиє рани їх, готові --
Так я, коханий, хочу вже спочить
Й політ продовжу, якщо звеш, вже в слові --
Й коли замовкну, хай воно звучить:
Даруєм вічність іменем любові!

15
Не дорікай мені, що виражає
Моє лице лиш смуток і жалі:
В нас погляди різняться й на чолі
По-різному нам відблиск сонця грає,
А зір твій за цю грань не зазирає,
Де я -- бджола завмерла в кришталі;
Любов мене ув'язнила в імлі
Журби й розправить крила заважає.
Я ж із своєї, любий, самоти
Дивлюсь на тебе -- й зір туди проник,
Де для любові спалені мости
Й де пам'ять в Лету порина навік, --
Як Той, що прозріває з висоти
Морських вод гіркоту крізь плеса рік.

14
Як любиш, то роби це лиш заради
Любові; не кажи: "Її люблю
За усмішку, за погляд, що жалю
Весь повний; за думки, що в їхнім ладі
Своїм знаходжу відгук; за принади
Ще якісь в ній, що в себе переллю."
Візьмуть літа щось чи й сама згублю --
Відхилення можливі, й зміни, й спади.
Є вдосталь тих, які любить готові
За те, щоб сльози втерти з моїх щік:
Якщо ж цей плач і сльози тимчасові, --
Що стане з їх любов'ю через рік?
Люби мене заради лиш любові,
А не за щось: любов така -- навік!

Я можу всім кричати, що пройшло,
Минуло давнє і старе кіно.
Обманювать, що не болить,
Що серце мертвим сном вже спить.

Сміятимусь на світ з усіх невдач,
Я гратиму ще краще, як циркач.
Прикрию душу маскою,
Життя змалюю казкою…

Хвалитимусь я потім на весь світ,
Що проживу без тебе й сотню літ.
Насправді – так болить душа –
Сказать, не вистачить вірша…

В сподіваннях - підтримка і в скруті - заслон,
Ти цінніше відзнак всіх, скарбів і корон,
Як же можна, їй-право, ці ліки чудові
Закупорити корком смішних заборон.

***

В дім молитви не кличте мене й на поріг,
Я - в гріхах. Чи не бог мені в цьому поміг?
Я - немовби повія, що вірить у гріх,
А до раю не йде, бо не знає доріг.

Я обісцяв паркан,
зелений,
як прапор Лівії.
Це не хуліганство чи розбій –
не подумайте;
Перетравлюючи с/к,
салямі,
докторські
чи ліверні,
Я привертав увагу
до дітей Африки
голодуючих.
І ви не повірите:
такий благородний
не один я, -
Ніздрі щимлять
від духу
душ благодійності!
Народ наш
ласкавий і добрий,
як очі телят,
І співчуття його, як Анхель,
під паркан піниться.
Я вам точно скажу:
по всьому третьому світі
Малярія, СНІД,
чума, холера,
голод шастають –
!!!Допоможіть третій світ всиновити!!! –
Горюють вони,
а ми, бля,
давимось щастям!

......
Але також точно скажу вам:
мораль,
як пластир,
ліпиться
До чиряків Іншого,
що під нею гниють так і далі ...
Мігруючи в телеекран,
щоб він ширшав,
не смій кліпати,
Бо меценати
за вікном
людей почварних
давлять!
Та і це ще не все:
вночі поїдь за
благодійних фондів
джипом,
По гарячим слідам,
на обочину глянь
ближнього світла
фарами –
Там тебе
(а якщо пощастить дуже –
сусіда)
миршавий джигало.
То як можна
бути байдужим
до стражденної Африки?

Мисливський хрест -
Що маєш, хочеш ще.
Бандитcькі пестощі
Легкого щастя...
А вовча зграя?
Манівцями щем...
Життя минає.
О, якби не впасти
Ще на вила зрад...
Така буває в серці
Прохолода.
Так що є щастя?
Те, що вище злат?!
Боюсь наврочить
І дивлюсь на воду.
А місяць в синій
Світиться воді.
Ми дещо взнали
І воно нам сниться.
Темп безупинний
Взято в дні оті,
Що буде далі
Більше не різниться.

Ще є у листопалах сенс...
І рима в прозі...
Зимі відписано усе,
Вмирає осінь!

Самотньо в мороці дощів
(Де пишні коси?)
В терновому вінці кущів
Вмирає осінь.

Шепоче сонечко із мряк,
Не завагалось:
- А пам'ятаєш гарно як
Все починалось?

Стояли пишними гаї,
Ти мала вроду.
Чи не твоє згубило їх
Яскраве злото?

Тобі здавалось, що пожеж
Гаям замало?
Тепер і ти вмираєш теж -
Пора настала.

Початок і остання мить
В зим схожі досить...
Зимі тебе не зрозуміть!
Вмираєш! Осінь!

Ще є у листопалах сенс...
І рима в прозі...

І ось коли дріб’язок смертей
Калатає в жмені,
Коли життя, як люба
Валить тебе на теплу,
Паруючу землю.
Захлинаєшся сміхом
Тінейджерським
Срібної ложечки.
Тоді, тоді, тоді…
Виростають безліч рук
Зі золотими шаблями
І густо та щільно
Штрихують сферу провкола
В якій, як у мильній бульбашці
Народжується цнота вогню.
Але руки твої короткі,
Але шаблі твої холодні,
Але очі твої потуплені
В Землю Небес
І тургер любові лише
Грандіозний Ковчег…
…Тім’ям спинається паросток
тиші пророцтв.
Любка твоя
Притиснувшись тілом гарячим
Своїм
До загину
Бачить в зіницях народ,
Що від тебе піде
Й лякається,
Й садить під Деревом
Й мовчки іде.

Під сонцем в’язочка чаю.
Прямий репортаж – Небеса.
Ось птах, що ув’язнен пір’ям,
Ось вітру сліпий голосарій.
Під раною – в’язочка Неба.
М’який забобон – Видубай !
Ось - товща у Дуб полонена,
Ось – нетля – мандруючий рай.
Під м’ятою спиться одесно,
З–під м’яти вставати - не лінь.
Ця хмара така безтілесна
Що тінь перелинула в Інь.
Згоріли в прямому ефірі
На площі гучних перемін
Цей птах – що ув’язнений
пір’ям,
І Дуб, в його хмарі святій.

я свічу запалю коло Божого лику святого
жовте світло її зробить лик на іконі живим
відчуваю всім серцем, як очі Господа Бога
позирають у душу, в самісіньку душу мені

хто ще скине тягар той важкий, що висить за плечима,
що додолу гне і від гріхів ще важкіший стає?
хто розрадить мене у сувору життєву хвилину?
із очей ллються сльози й лице умивають моє

світлий лик, що стира чорні плями брудного мазуту
із моєї сумної душі і запалює серце умить
Ти ведеш мене через регіт і сірую смуту
до того джерела де я зможу обличчя умить

мої сльози рясні мої мою душу нещасну омиють
покаяння в гріхах допоможе в майбутнє іти
після щирих молитв моє серце вже більше не ниє
як же радий я, Боже, що в серці моєму є ти!

знаю я, на вагах миті радості й муки страждання
вічний уроборос у мені пожирає себе
це життя. в ньому миті із смислом мовчання
перед ликом Твоїм, шепотіння "спаси же мене"

я у скрутну хвилину завжди на Тебе сподівався
так прийми же, Госпродь, оце щире моє каяття :
Ти прости мене, Боже, за те, що в Тобі сумнівався
серце я відкриваю Тобі і впускаю в життя!

я самотність жорстоку свою відчуваю
і страшенно гнітить мене власне буття
я тікаю у ліс де нікого немає
і у небо своє посилаю виття

ні подруги ні друга у мене немає
хто зумів би усього мене зрозуміть
мої сльози у землю дощем випадають
і бажання зникає на світі цім жить

хижим вовком сліди я свої замітаю
я не маю нори, я не маю дітей
і зріклася мене моя рідная зграя
я один в плині днів і самотніх ночей

мої збиті думки не знаходять спокою
моє серце як пташка у сітці ловця
я такий бо зустрівся колись із тобою
і напився води я із твого лиця

мене зовсім не знаєте, добрії люди
не наблизитись вам до мене ні на мить
оточила мене лиш байдужість усюди
і ніхто не побачить, як серце болить

але ти так далека як зірка у небі
ти холодна і чиста неначе вона
я не знаю спокою. зустрінувши тебе
ти ж, мабуть, як і я в цьому світі одна

ти мене отруїла своєю красою
своїм світлом згасила свічу у мені
я благаю - на мене пролийся водою
освіжи же пустельні і висохлі дні

ти ніколи не зможеш мене покохати
ну так що ж... не звикать мені бути одним
я готовий тебе все життя споглядати
ти існуєш, і я вже щасливий є тим

Все як завжди: вино і квіти,
Вірші украдені з книжок,
Знов ерудиції кульбіти,
Чужі думки і без лапок,
Знов компліменти без упину,
Танок повільний віч-на-віч,
Рука гаряча гладить спину,
Й останньою є перша ніч.

Все як завжди: самотні стіни,
Холодна кава на столі,
Роздерті дві пачки "Мівіни"
Роззявили пащеки злі,
Холодна ковдра на постелі,
Годинник мертвий на вікні,
Дощу краплини знов зі стелі
Стрибають вниз... - малі,дурні

Все як завжди: час зупинився...
А може він тут і не біг.
Чи просто він ось так помстився,
Але яким же був той гріх?!!

Червоні вітрила під колір зорі
Не часто побачиш у морі,
Й байдужі всі інші тоді кораблі
На всьому безмежнім просторі.

Хай золото сяє і срібло блищить,
Коштовності сиплються в море -
Безцінною є лиш безмежна блакить,
Що мрію дає в нагороду.

ПОДЯКА САНТЕХНІКУ

Ой, нема води у кранi -
Дуже це зашкодить мамi,
Бо у трубах щось зламалось,
Течiя там затрималась.
I нема чим посуд мити -
Без води нелегко жити.
Iнший раз бIда з водою,
В кухнi вже тече рiкою,
Бо вся зтерлася прокладка,
В нас тепер про кого згадка?
Гей, сантехнiку, скорiше,
Течiю зробiть тихiше -
Перевiрте усi труби,
Нам порядок в хатi любий!
Вiн свого ключа виймає,
I вода вiдраз вщухає -
Вiн має руки "золотi",
Хоча його рухи простi.
Приймiть вiд нас в цей день вiтання:
Здоров'я й щастя побажання!

НА ПАМ’ЯТЬ ВОЛОДИМИРА IВАСЮКА

Чи знаєте ви цього хлопця зi Львова?
Мав дар невмирущий iз музики й слова!

Пiснi Володимира йшли пiд гiтару,
Iз них розпочала ще юна Ротару,
Й тепер цi пiснi спiває Софiя,
Поета збулась заповiтная мрiя, -
Пiснi його знають на всій Українi,
Тепер вiн з вiдомiших у Батькiвщинi.
Живе в кожнiй хатi той хлопець зi Львова -
На пам’ять, мов квiти, кладу цю промову.

Василю Гребi, журналісту з газети,
Народився другого січня

З "Панорами" Василь Греба
Вчив ловить щасливу мить -
Як вiршi писати треба,
В них поменше "воду" лить.

Вчив мене ловити рими,
Щоб в рядках був гарний змiст -
Височiнь тодi прилине,
Якщо вкласти в твори хист.

З днем народження вiтаю,
Хай щасливим стане рiк,
В Закарпаттi всi Вас знають -
Шлють здоров'я на весь вiк!

ВБОЛІВАЄМО ЗА УКРАЇНСЬКУ ФУТБОЛЬНУ ЗБІРНУ

Як в Німеччині ви грали –
Італійцям, ой, програли,
Й нас примусив ваш футбол
З горя пити валідол!
Хлопці України, любимо ми вас,
Вболіваймо серцем
І рахуєм ваші
кожен гол та пас!

Всі трибуни шаленіють –
Б’ють гравці у жовто-синім:
Гол, за голом гол –
В радість цей футбол!
Хлопці України, любимо ми вас,
Вболіваймо серцем
І рахуєм ваші
гол та вдалий пас!

Фани вам бажають: - й далі
Хай всі ігри будуть вдалі:
Гол, за голом гол,
Гріє кров футбол!
Хлопці України, любимо ми вас,
Й далі так триматись:
Ми рахуєм ваші
кожен гол та пас!

від вболівальників м. Мукачева з Закарпаття червень 2006

Відламайте крила,
Киньте у багаття,
Грійтесь, мої милі,
Всі ми з вами браття!

Простягайте руки,
Очі не ховайте,
Моєї розпуки
Ви не помічайте.

Запала щосили,
Та втекти незмога.
Щоб не осліпило
Попросіть у Бога.

Тільки не загаснуть
Ті вогненні крила.
Що зігрілись, браття?
Тепло, мої милі?

13
Хотів би ти, не дочекавшись строку,
Й любов щоб втілилась в звучання слів,
Вслухаючись в тужливий вітру спів
Й шлючи блиск дня останній з ока оку.
А я зробить не в силах вже й півкроку --
Та й хто б мій дух від мене відділив,
Й чи ж є слова ті, що б у них вмістив
Любов мою затаєну й глибоку?
О ні, мовчанка ця більш красномовна,
Ніж слів звучання.Любий мій, не злись,
Що я на залицяння всі безмовна,
Бо смуток весь, що ним жила колись --
Вся та розпука, що я нею повна,
На тебе хлине -- серця лиш торкнись.

12
Любов -- єдине, чим гордитись маю:
Із серця доторкнувшись до чола,
Корону золоту мені дала --
Й цим погляди до себе привертаю.
Любов, як скарб єдиний мій, сприймаю.
Та без тебе любить я б не змогла:
Був за взірець ти, де вона жила.
Як стрілись очі -- в пам'яті тримаю --
Й любов любов окликнула; співучий
Твоїх акордів відгомін ловлю;
Перетворив ти в райський сад квітучий
Мою сльозами зрошену ріллю
Й розвіяв смутку морок мій гнітчий --
Тобі лиш завдяки я так люблю!

11
Й коли любить, самотньою лишатись --
Мій присуд. Глянь на щоки ці бліді,
На руки ці, тремтячі і худі --
Як під вагою серця не хитатись!
Співать втомилась -- прагнула ж здійматись
До гір вершин, а зараз у нужді
Із солов'єм змагатись, як тоді,
Уже не в силах. Та цього торкатись
Чи ж варт? Що я -- вже ясно всім стає --
Тобі нерівня, якби не тягтися.
Та все ж люблю -- в любові лиш моє
Спасіння; вміння, впавши, підвестися:
З любов'ю жить, що втіхи не дає;
Благословить тебе -- й тебе зректися!

Cлова несказані дзвенять в душі
Серце у пам’ять не присипляється
Вечір вплітається у недописані вірші
Листи з архівів вкотре повертаються.
Ледь чутний ніжний запах хвої
Примерзлі, не гірчать калини ягоди
Наснились несподівано долоні Твої.
З-під снігу яблука – чарівні спогади.

Рутино,
.......їж ембріонів,
.....................моложавій
В утробі жлобської держави,
Танцюй стриптиз на ешафоті,
Крутись на арматурі ржавій
Її хребта – вона не проти!
............Їж ембріонів,
.........................моложавій!

Убий печаль своїм коханням,
Спустись в реальність з моїх мрій.
В холодну ніч зігрій бажанням -
Я спомином торкнуся вій.

У серці так багато болю
Від тих несказаних ще слів…
Воно так проситься на волю,
Якби ж ти випустить зумів…

Холодна ніч… Тепло блукає
І гасне по чужих світах…
Жорстоким снігом засипає,
Розвіюється по вітрах…
27.11.06

Дрібний весняний дощ прозорими слізьми
сьогодні омиває столиці панораму.
Мовчання має сенс, то ж краще - помовчи
не говори словами про почуттєву гаму.
Не говори про світ, як цілісність життя,
вагомість - не в словах "навіки я з тобою",
бо гірко на душі, так гірко, що - аж так -
я захлинутись хочу цнотливою весною.
Дрібний весняний дощ малює на вікні
складну, незрозумілу, таємну піктограму.
Байдужість чи любов? Здається, що аж б'є
твій погляд по щоці, як дощ по сірій рамі.
Пульсує увесь світ від подиху весни,
і я ловлю цей простір самотніми очима.
Мовчання має сенс, то ж краще - помовчи,
про вічність почуттів, молю тебе - мовчи-но!

Один ескалатор
За шкибарки виволік
З-під милиці каліки;
Трясучи за руку статус,
Інший,
Злоякісно обурений,
До крові хляп об урну –
Бурно дишемо, бурно ...

Той бурчить хай
У пустотах животів –
У пусту танцює живо.
Ста бур чирк дай
Другим.
Без пекла жить тому то –
Безпеки жир.
Талмуди – жидам.

А вам?

Ні чичирк, ні палець об палець?
Ніж ричить в лапах неандертальця –
Ви ж з палицею ...

А цим апостолам
Крильця в золотій золі –
Від валюти криця мозолів.
Налиймо по сто грам
Й собі, щоб бути дужчими
Пили, п’ємо і бурно дишемо.

Прийшло багато, та не менше вийшло,
Були й такі, що
Передчасно крали
По два тюльпани з-під шептала –
Бурно дишемо, бурно...

Легені бризнуть харкотинням,
не випадково вирвалось:
потворять шию й гільйотину
повні роти овацій.
Для них
не хочу бути симпатичним,
не буду мати рації…
Їм вічі висушать до тла –
Не кліпнуть, не моргнуть.
Доки є шия і петля,
завод сансарить їх на мило –
черг щупальця пустив,
черг крила …

Ще!
Даєш новий атракціон!
Нехай серце ввійде в кружку –
буде як компот …
Взад-вперед крізь голки вушко
скільки повних зможе раз?
Налітай! Гемоглобін!
Люди! Люди! –
Мошкара!!!

По таз у брюках,
по шию в куртках –
не надуриш!
Під ними хітин і
трахеї ...
Я вас ненавиджу!
Людей!

Ненавиджу!
Йдіть нах...й!!!
Ніяких друзів чи гостей,
ніяких фразеологізмів,
сенсів, змістів …
Змішаю слину й піт землі:
духовність кришиться – руїна!
Треба ..!
Дочекатись треба
підшипників із неба.

Тут доля почалась моя,
А доля міста значно старша.
Не воля княжа чи монарша
Отут, де річка Вілія,

Його звела, а предок наш
Сюди прийшов. Тут квітли липи.
І він сказав: - О, як тут ліпо!
І коней відпустив у спаш.

Та втім же, він тут був один,
То ж шкоди не було нікому,
І, може, декілька родин
Прийшли ще рік чи два по тому.

Щоб їх від ворога беріг,
Вони отут звели остріг.

Тобі я цей вінок сплела,
О місто юності моєї!
Тебе увінчують лілеї
Довкруг шляхетного чола.

Стрічало гідно ти заброд,
Та нагороди не потрібні:
Твоїх нарциcів зорі срібні
Дорожчі всяких нагород.

Десь вітер у садах затих,
Не подолав кущів бузкових,
А з вуличок твоїх крутих
І легендарних і казкових

Героїв тіні бачу я.
Тут доля почалась моя.

падав сніг на твої сліди,
падав сніг на мої надії…
то не важить, коли є ти,
і коли ми є молодії

що з того, що реве зима?
що з того, що темніє небо?
я не сам, і ти не сама,
що для щастя іще нам треба?

міцно я тебе огорну,
і на вухо скажу - кохаю.
розтривожу в серці весну,
покажу дорогу до раю

я веду тебе через світ
я долоні твої зігрію
хай довкола один лиш лід -
але з нами любов і мрії!

пригорнешся до мене ти,
розтривожена, наче пташка,
ми удвох серед німоти
повні щастя, дихаєм важко

я як сонце у день весни
подолаю мороз і холод
коли поруч зі мною ти
коли нас серед світу двоє

самоти не існує для нас
і для нас не існує горя
так буває один лиш раз
це кохання - безкрає море

у цілунку зіллємось ми
почуття затамуєм в серці
і відчуєм у мить весни,
що навколо самотній всесвіт

Сльози мої умивають долоні,
Я плачу від радості - диво!
Білі сніжинки цілують у скроні -
Це так неймовірно красиво!

Я чую ту пісню, що в небі летить,
Підспівую мовчки, - я вмію!
Вдихаю повітря, що серце пянить,
І видих зробити не смію!

Я бачу у небі найлершу зорю
І з нею вітаюся - щиро!
Я все це тепер так безмежно люблю,
Що змовчати просто несила!