Не жалею, не зову, не плачу,
Все пройдет, как с белых яблонь дым.
Увяданья золотом охваченный,
Я не буду больше молодым.

Ты теперь не так уж будешь биться,
Сердце, тронутое холодком,
И страна березового ситца
Не заманит шляться босиком.

Дух бродяжий! ты все реже, реже
Расшевеливаешь пламень уст
О моя утраченная свежесть,
Буйство глаз и половодье чувств.

Я теперь скупее стал в желаньях,
Жизнь моя? иль ты приснилась мне?
Словно я весенней гулкой ранью
Проскакал на розовом коне.

Все мы, все мы в этом мире тленны,
Тихо льется с кленов листьев медь...
Будь же ты вовек благословенно,
Что пришло процвесть и умереть.

1921

Не ругайтесь. Такое дело!
Не торговец я на слова.
Запрокинулась и отяжелела
Золотая моя голова.

Нет любви ни к деревне, ни к городу,
Как же смог я ее донести?
Брошу все. Отпущу себе бороду
И бродягой пойду по Руси.

Позабуду поэмы и книги,
Перекину за плечи суму,
Оттого что в полях забулдыге
Ветер больше поет, чем кому.

Провоняю я редькой и луком
И, тревожа вечернюю гладь,
Буду громко сморкаться в руку
И во всем дурака валять.

И не нужно мне лучшей удачи,
Лишь забыться и слушать пургу,
Оттого что без этих чудачеств
Я прожить на земле не могу.

1922

Сторона ль ты моя, сторона!
Дождевое, осеннее олово.
В черной луже продрогший фонарь
Отражает безгубую голову.

Нет, уж лучше мне не смотреть,
Чтобы вдруг не увидеть хужего.
Я на всю эту ржавую мреть
Буду щурить глаза и суживать.

Так немного теплей и безбольней.
Посмотри: меж скелетов домов,
Словно мельник, несет колокольня
Медные мешки колоколов.

Если голоден ты - будешь сытым.
Коль несчастен - то весел и рад.
Только лишь не гляди открыто,
Мой земной неизвестный брат.

Как подумал я - так и сделал,
Но увы! Все одно и то ж!
Видно, слишком привыкло тело
Ощущать эту стужу и дрожь.

Ну, да что же? Ведь много прочих,
Не один я в миру живой!
А фонарь то мигнет, то захохочет
Безгубой своей головой.

Только сердце под ветхой одеждой
Шепчет мне, посетившему твердь:
"Друг мой, друг мой, прозревшие вежды
Закрывает одна лишь смерть".

1921

Дождик мокрыми метлами чистит
Ивняковый помет по лугам.
Плюйся, ветер, охапками листьев, -
Я такой же, как ты, хулиган.

Я люблю, когда синие чащи,
Как с тяжелой походкой волы,
Животами, листвой хрипящими,
По коленкам марают стволы.

Вот оно, мое стадо рыжее!
Кто ж воспеть его лучше мог?
Вижу, вижу, как сумерки лижут
Следы человечьих ног.

Русь моя, деревянная Русь!
Я один твой певец и глашатай.
Звериных стихов моих грусть
Я кормил резедой и мятой.

Взбрезжи, полночь, луны кувшин
Зачерпнуть молока берез!
Словно хочет кого придушить
Руками крестов погост!

Бродит черная жуть по холмам,
Злобу вора струит в наш сад,
Только сам я разбойник и хам
И по крови степной конокрад.

Кто видал, как в ночи кипит
Кипяченых черемух рать?
Мне бы в ночь в голубой степи
Где-нибудь с кистенем стоять.

Ах, увял головы моей куст,
Засосал меня песенный плен.
Осужден я на каторге чувств
Вертеть жернова поэм.

Но не бойся, безумный ветр,
Плюй спокойно листвой по лугам.
Не сотрет меня кличка "поэт",
Я и в песнях, как ты, хулиган.

Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.

С алым соком ягоды на коже,
Нежная, красивая, была
На закат ты розовый похожа
И, как снег, лучиста и светла.

Зерна глаз твоих осыпались, завяли,
Имя тонкое растаяло, как звук,
Но остался в складках смятой шали
Запах меда от невинных рук.

В тихий час, когда заря на крыше,
Как котенок, моет лапкой рот,
Говор кроткий о тебе я слышу
Водяных поющих с ветром сот.

Пусть порой мне шепчет синий вечер,
Что была ты песня и мечта,
Все ж, кто выдумал твой гибкий стан
и плечи -
К светлой тайне приложил уста.

Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.

Край ты мой заброшенный,
Край ты мой, пустырь,
Сенокос некошеный,
Лес да монастырь.

Избы забоченились,
А и всех-то пять.
Крыши их запенились
В заревую гать.

Под соломой-ризою
Выструги стропил,
Ветер плесень сизую
Солнцем окропил.

В окна бьют без промаха
Вороны крылом,
Как метель, черемуха
Машет рукавом.

Уж не сказ ли в прутнике
Жисть твоя и быль,
Что под вечер путнику
Нашептал ковыль?

1914

Под венком лесной ромашки
Я строгал, чинил челны,
Уронил кольцо милашки
В струи пенистой волны.

Лиходейная разлука,
Как коварная свекровь.
Унесла колечко щука,
С ним - милашкину любовь.

Не нашлось мое колечко,
Я пошел с тоски на луг,
Мне вдогон смеялась речка:
"У милашки новый друг".

Не пойду я к хороводу:
Там смеются надо мной,
Повенчаюсь в непогоду
С перезвонною волной.
1911

Він зустрів її просто на вулиці,
вона легко його упізнала.
Він давно помічав її посмішку
і вона вже давно його знала.
Він впіймав промінь сонця долонями,
а вона ці долоні узяла.
Він розкрив їй обійми осонцені,
а вона його поцілувала.

Він дивився на неї закохано,
бо вона його причарувала.
Він немов би літав поміж хмарами,
вона вітром його називала.
Він шукав її губи так гаряче,
вона бавилась ним, як бажала.
Він був сам серед тісняви натовпу,
а вона була з ним, не пускала.

Він сказав, що вони збожеволіли
і вона йому щось говорила.
Він мовчав, бо слова були зайвими,
а вона всеодно розуміла.
Він блукав з нею містом до темряви,
вона з ним залишатись хотіла.
Він був просто закоханий в неї,
а вона його просто любила.

Я думаю, день слід на завтра відкласти,
холодної ночі так важко знайти
загублене в темряві слово "сьогодні",
забути про сльози, що плакала ти.

Ще вчора я втратив себе серед зливи,
хотів зупинитись, але не зумів.
По краплі стікав перехожим під ноги
і далі по вулиці річкою плив.

Чомусь так голосно сміявся,
хтось серед друзів розважався,
а я весь вечір тільки з нею,
п'янкою, ніжною, моєю.

В маленькій, затишній кімнаті
жінкам торянди роздавати,
лиш я губився серед диму,
в свою закоханий, єдину.

Манери майже елегантні,
красуні, принци, діаманти,
а в мене спокій на обличчі -
наллю наступну, більшу вдвічі.

На свято пайкою дістала, що змогла,
пішла облаяна додому, щоб поїсти.
В кімнаті чорній спалено дотла
забуті спогади про Еріка, про місто.

Сміття підлогою качається з кутків,
папір листівок жовкне ніби в осінь.
Шматки від фото, друзки теплих днів,
кімнатні капці марно каші просять.

В могилі батька грудками земля,
змерзає вітер, тріскається глина.
Довкола шиї зашморгом петля,
кружляє сніг, ховають домовину...

Тепер одна надовго, назавжди,
повзуть в нікуди дні позачергові.
Нема від кого чаяти любові,
нема для кого жити і цвісти.

Моя маленька леді підступна і невинна,
моя чарівна леді доросла і дитина.
Між небезпечних ігор кохання ніч без краю,
за що її люблю так – мабуть, і сам не знаю...

Моя маленька леді холодна і гаряча,
моя чарівна леді то тішиться, то плаче.
Летить дощу назустріч, від сонця в ніч тікає,
за що її люблю так – мабуть, і сам не знаю...

Вона десь поруч ходить, живе он там, за рогом,
своїм радіє друзям і в свого вірить бога.
В юрбі за щастям черга, а в місті знову свято,
мою чарівну леді так важко упізнати.

Покликала в гості, сказала сідати,
відкрила, налила, поставила, випила,
швидко сп'яніла, заплакала раптом,
обличчя руками закрила, пішла.

Та знов повернулась, мені посміхнулась,
забула, згадала, любила, взяла
за руку, мовчала, лежала, питала,
заснула зі мною, прокинулась зла.

Хотіла, просила, чекала, кричала
на мене, ходила, тинялась, кляла,
самого покинула, їла і пила,
дивилась так холодно, ніби знайшла.

Знайшла щось нове у буденних стосунках,
у втомленій втомі від сірих неділь,
від злого кохання – страшного малюнку,
де пензлями сліз замальовано біль.

Знов темними вікна в будинках пустих
лишились - нема їх кому запалити.
Застиглі обличчя не стримують сміх,
не плачуть поламані квіти.

В дешевій крамниці куплю собі джаз -
платівку, що хочу сьогодні почути.
Твій голос, твій день, зупиняється час...
Твоїм вже ніколи не бути.

Тож завтра я встану і буду один
без тебе. Піду і шукатиму щастя.
В яскравому світлі вечірніх годин
нікому мій вітер не вкрасти.

Неприбрана постіль і запах гарячої кави,
завіси на вікнах – ховаюсь від денного світла.
Час їхати в місто – чекають набридливі справи,
на вулиці злива до мертвого листя прилипла.

Невдалий початок для мокрого дня залишає
надію на краще – я можу спокійно мовчати.
Лиш краплі дощу по старій парасолі ридають,
хоч хто мені скаже, чи довго так буде тривати?

У п‘яної долі спитай за сніданком,
що пила вона, з ким лягала у ліжко,
від кого тепер завагітніла раптом,
для кого народить, в чий дім віднесе...

Кому з нею жити, кому її знати,
кому її бити, любити кому.
Без долі так тяжко, а з долею – годі.
Уб’ю і на зону потраплю, в тюрму

***

Давай одружимось, давай одружимось,
давай одягнемо собі по зашморгу.
Мотузку стягнемо ще дужче вузликом,
щоб розв’язала смерть, але не молодість.

Ти ніц не робиш знову, тільки п’єш,
ти ніц не робиш знову, тільки п’єш.
Слова у пісні ці я чув дитиною,
ти будеш пити так, поки не вмреш.

Не плач, кохана, що не люблю тебе,
забудь, що радість є, забудь, що щастя є,
забудь про молодість, про ночі сонячні,
бо сонце з ранку ще зі мною п’є.

Я п’ю, я п’ю, я в гикавці купаюсь,
бридкий, потворний, хоч і молодий,
я з кожним днем все гірший, та не каюсь,
я кожен день то хворий, то сліпий.

Отрутою просякнутий, отрутою залитий я по вінця
і що не день, то вінця ближчі до мети.
Напитись так, щоб здохнути...
напитись так, щоб спокій віднайти.

У моєї мавки очі сині-сині,
у волоссі квіти з моря-полонини,
на вустах усмішка крає моє серце –
не для мене мавка дзвінко так сміється.

За струмком додолу пада водоспадом,
шепче сон на вушко, в ніч віддатись рада.
Мов гадюка в’ється, обійма за шию,
задушити хоче, поки я зімлію.

З тих обіймів годі вирватись на волю,
а з вогонь-вустами годі розлучитись,
а слова за правду видаються з болю,
а солодку пісню замість меду пити.

Вранці ходить колом, вдень чатує нишком,
сонце впаде – знову дівчина озветься.
У волоссі квіти, на вустах усмішка,
не для мене мавка дзвінко так сміється.

"Троянди й виноград,
Красиве і корисне..."
М. Рильський

Ця паморозь
Як тло
Перед красою,
Що під руками добрими
Стає,
Що всесвіт,
Вибираючи,
Присвоїть...
А нам здається:
Так воно і є.
З трудів твоїх
Троянди
Запалають
І виноград заплаче,
Щоб зрости.
Красиве і корисне
Поєднає
Лише людської порух
Доброти.
Троянди згаснуть...
Та янтарні грона
До вічності
І свій долучать
Знак...
За, до кінця незвіданим,
Законом
Те дійство
Не завершиться
Ніяк.

Ти не ревнуй мене. Не треба.
Не варто це душевних ран.
Горить моя любов до тебе
Назло усім лихим вітрам.
Якби у церкві до ікони
Припасти з вірою я міг,
Я й там, на образі, знайомі
Знайшов би риси дорогі.
І я молився б, щоб в скорботі
Не замикалися вуста,
Бо ти моя, як плоть від плоті,
Що із любові пророста.
Бо ти моя...Чи маю право
Сказати так і думать так?
Помилуй і подай ласкавий,
Обом нам зрозумілий, знак.
Я запалю легенько свічку,
Під сумовитий благовіст,
Горить любов до тебе вічна,
Душа спливає, ніби віск.
Довкола нас усе під небом -
Для нас єдиний світлий храм.
...Ти не ревнуй мене. Не треба.
Не варто це душевних ран.

2005 р.

Серце віку не питає,
Стрепенеться, защемить...
Та й не дивно - відчуває:
Вік усякий - тільки мить.
Вітер квітку загойдає
Та й по травах побіжить.
Хто те бачить - пригадає:
Вік усякий - лише мить.
Що усе навкруг єднає,
Що природою ріднить?
Здогадайтесь, хто не знає, -
Лиш любов. Любов - і мить.
Так, як слово - звуків, літер
Згусток,
Досвіду клубок,
Де і час, і простір злиті.
Бо любов - це мить для світу,
Мить прожита - це любов.

2005 р.

Червень голубий,
Річки синь небесна.
Якщо ти любив,
То любов воскресне -
В зелені дібров,
В шалі солов'їнім.
Що таке любов?
Те - що ти єдина.
Мов судьба - стрімка,
Мов краси трагічність,
Як оця ріка,
Що тримає вічність.

2005 р.

Відцвіло все, що мало цвісти.
Весняні відзвучали хорали.
Я зумів непростиме простить,
Нерозлучне само попрощалось.
Що здавалось незмінним,
тепер
Не таким обертається звітом.
Виявляється, час розпростер
Як факір, покривало над світом.
Що збулося, що буде і є
Він з минулим єднає уміло,
Епізодами там постає
Те, що вчора жило і боліло.
Лише час - категорій вінець -
Понад сущим постійно на чатах,
В кожнім витоку бачить кінець,
У закінченні бачить початок.

08.07.05 р.

Чому мені тепер співається?
Чи щось згадалося, бува?
Співає серце, щоб не краятись.
Душа співає, бо жива.
Душа співає, та в неспокої,
Бо у казковому краю
Літаю піснею високою,
Шукаю молодість свою.
О, не знайти стежками знаними,
Я хочу в долі розпитать:
"Куди роки пливуть туманами?
Як далі житиму, порадь".
Вона мовчить, а я не каюся,
Гукаю юності: стривай!
...Співає серце, щоб не краятись.
Душа співає, бо жива.

2005 р.

Що серце мені непокоїть:
Чи звістка, чи згадка, чи сон?
Так хочеться пісні простої
Хай навіть удвох в унісон.
Про те, що схилилися верби,
Де в'яжуться наші човни,
Про те, що повірити треба
В повернення знову весни.
Про те, що у росах покоси
Й черемухова заметіль.
Що тону в очах твоїх, в косах
І не виринаю відтіль.
Про те, як у київськім небі
Зустрілися два голуби.
І більше нічого не треба,
Нічого - люби - не люби.
І світ кольоровий - не сірий
Приляже мені на плече.
...Так хочеться віри й довіри,
Коли тобі душу пече.

2005 р.

Заклечана хата. В любистку криниця.
У відрах студена вода виграє.
Чи справді я бачу, чи це мені сниться,
Що мати говорить, а не пізнає?

Там горлиця тужить на вишні з любові
І ластівка двором в турботах снує.
Немов би із матір'ю в лагідній змові,
Що бачити - бачить, а не пізнає.

Це свято зелене. Чебрець на долівці...
У кожного щастя і горе своє:
Як тепла рука на дитячій голівці,
Як дивиться мати, а не пізнає.

15.06.03 р.
Софія.

"Не плачу я біля Стіни Плачу
До себе ніби крізь віки кричу."
Записка до Стіни Плачу

О, Господи! Нарешті мир пошли
На Землю, що Тобою освятилась.
Аби повірилось,
а звістка щоб на крилах
В усі куточки світу полетіла,
Звідкіль прочани йдуть в Єрусалим.
Здається, непростимого гріха
Достойні ті, що бойню учинили,
Що через пуп землі межу творили.
Щоб через душі, віру і могили
Пройшла дикунська, з древності соха.
І невмируща ніби.
І сліпа.
А бій іде за що? Та не за славу,
Бо б'ються тут, їй - право, не держави,
Бо, видно, так караються Варави,
Що в нас сидять.
Їх совість не чіпа,
Ні кров, що капле зрідка зі скали,
Ані вогонь, що сходить на Великдень,
Ані сльоза з ікони, що не зникла
Через віки. А люди мовби звикли -
В собі свою Голгофу не взяли.
Не подолали, ні. А Ти молив,
У Батька нам вимолював спасіння,
І біль на себе брав, і мук терпіння,
А бачиш, так і є стовпотворіння, -
Пілатів більше, аніж Магдалин.
Пишу Тобі, і думаю: прости,
А, знаю сам, не стане в Тебе сили
Те зло, що люди (люди!) сотворили,
Здолати чудом!
Ми дарма просили, -
Це ми Тебе повинні захистить.
Одне хіба, -
Лукавство наше знищ.
Від нього і святеництво, і кров'ю
Полита правда, і полите Слово
Й земля обітована, та, котрої
Нема для житла. Є для кладовищ.
О, Господи! Нарешті мир пошли...

Травень, 2005 р.
Рамала

Погляну в себе, в дзеркало неначе...
Ховається в зіницях переляк
За тим, що вже минуло. Ніби бачиш
Із витоків життя свойого шлях.

Он мама повертається до хати,
Коромисло зігнулось від прання,
І на шпориш лягають винувато
Полотнища стежками навмання.

Доріжки ті не звуть мене далеко...
Зозуля ще майбутні шле літа.
Ще мій поважний молодий лелека
Щоберезня у берег приліта.

Крайсвіту ледь сягає до левади,
Ростуть ще друзі десь і вороги.
Мій світ ще мій, ще їм ніяк не вадить.
Не тиснуть думи, зради і борги.

Я не живу, а так: сміюсь і плачу.
І світ довкола синій і дзвінкий,
А в ньому кожна цяточка назначить
І біль, і щастя, миті і віки...

Бери мене, просторе стоголосий,
Як кульбаби пушиночку в політ.
Мене з порогу рідного відносить
Не Бог, не Дух, не Брат, не світ, не цвіт...

...А мама повертається до хати...
Коромисло зігнулось від прання...
І на шпориш лягають винувато
Полотнища. Стежками навмання...

12.11.95 р.

Чи вишня зацвіте, чи землю вкриє сніг,
Чи день горить, світає, чи смеркає...
Старенька мати вийде на поріг.
Хіба ж вона живе?
Вона чекає.

Такий великий
Світ.
Так мало
В ньому
Місця.
Так мало жити
Літ -
Лише злетіть...
І сісти.
А можна
І не так,
А з висоти
Упасти,
Поламане життя
До ніг тобі
Покласти.
Та й скаже хтось:
- Дивак,
Хіба була
Потреба?
Літав би
Та й літав
Невисоко
У небі.
У небі,
Може й ні,
А над кущами -
Вище,
Поближче
До рідні
Та до землі
Поближче...
Та вже любов
Сліпа
За хмари
Підіймає,
І падаю,
І па ...
Упав.
Усе.
Немає.

Не журися, ясене, над хатою,
Розчеши туманам сивизну,
Наспівай з вітрами мамі й татові
В дітях і в онуках їх весну.

Не осиротись, моя хатиночко,
Повиточку в радості й журбі.
Постривай хоч рік, а хоч хвилиночку,
Все, що гріє нас, воно в тобі.

Рідні ми цим ясеном, криницею,
Лугом і стежиною на став,
Спогадів далекими зірницями,
З котрих совість наша пророста.

Не журися, ясене...

нічні метелики летять не на зірки,
а на зелені і хрусткі монети.
їх крила зліплені сметаною мети
а їх обличчя, то гріха портрети.

вони живуть всього кілька годин,
але встигають сотню раз померти
їх люблять хто подібний на мужчин.
а інші користуються відверто.

їхнє життя літать від смаків кислих.
і здобувати карму на землі.
може колись порхнуть до джерел чистих
і їх знайдуть у прірві навесні.

Хвилина йде, хвилина збігла.
За роком рік за тінню день,
а за вікном твоїм вже стигла
безмежність і жага пісень.
Пісень: заспіваних і згаслих,
по вінця повних і сухих,
пісень, прозорих і неясних,
чарівний сплав всіх голосних.
Всіх голосних і тихих літер,
що пишеш подихом в імлі,
всіх нот, що вихопив той вітер
та змалював на твому склі.

На твому склі до неба дотик
і стежка вічності жива.
Ти відчуваєш світ на подих,
на порух і на змах крила.
На змах крила, на терпкість хвої,
на чистість стрічних голосів,
на розуміння молодої
трави прийдешніх нам часів.
Часів невтиснутих в годинник
без хронології та меж.

Неначе взяв хто в руки віник
й нас випадково вимів теж.

* * *
Що глина гончарам? Дешевша всього!
Нікчемний прах! А розсудили б строго,
вони б її не м'яли й не топтали:
це прах батьків, хай мають жаль до нього.

* * *
Шукав поради я у зошитах сторіч -
і скорбний друг мені таку промовив річ:
"Щасливий тільки той, з ким поруч мила -схожа
на місяць-білозір у довгу-довгу ніч!

* * *
Хоч гарні щоки й кучері я маю
і станом кипарис переважаю,
але спитайте, нащо майстер вічний
зростив мене в земнім саду? - не знаю.

* * *
Хіба не дивно, що пани чиновні -
самим собі нудні, хоч горді зовні -
до кожного, хто здирство зневажає,
такого пишного презирства повні?

* * *
Юначе, підведись - горить зоря ясна!
В прозорі келихи налий вогню-вина!
В цім тліннім закутку живеш ти мить... а потім,
хоч як жадатимеш, не вернеться вона.

* * *
Проходять весни, зими пробігають -
листочки книги нашої гортають.
Пий, не журись! І лікарі, крім хмелю,
ніяких ліків од журби не знають.

* * *
Про рай говорять і про гурій молодих,
про мед і про вино... О, що ж! Тоді не гріх
і тут втішатися небес дарами, -
так чи інакше ж бо ми прийдемо до них!

* * *
Погляньте, очі, на тісні могили,
на світ, де діютьзловорожі сили!
Царі, князі - в грязі, осяйні лиця
жерущі хробаки заполонили.

* * *
Пий, доки голову вино не отуманить,
забудь зловмисного, що гнівається, ганить...
Що в тій тверезості? Вона немилосердно
думками про кінець твоє серденько ранить!

* * *
Багато цвіту є, живих земних окрас -
їх в землю втоптує немилосердний Час...
Якби живилися з могил небесні хмари,
кров вишукана би аж до Суда лилась!

* * *
Багатства прагнеш ти... Та чи в багатстві суть
короткого життя? всі, хто живе, помруть,
життя у позику тобі дається - отже
з ним розлучитися щодня готовий будь.

* * *
Вино - рідкий рубін, а глек - глибока жила,
душа моя - напій, в прозорій чарі тіла,
а світлий келих той, що від вина сміється, -
сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.

* * *
Ви в себе всесвіту ввібрали силу
і судите про нього - з небосхилу.
А суть пізнавши - наче небосхил,
сягаєте чолом земного пилу.

* * *
Цей океан буття прийшов із тьми віків.
Перлину тайн його ніхто не провертів.
Ми розмовляємо про наші власні справи,
А перед тим, що є, ми не знаходим слів.

* * *
Цій чаші мудрий похвалу співає,
цілунками чоло її вкриває,
а всесвіту гончар цю дивну чашу,
оздобивши, об камінь розбиває.

* * *
Цей караван життя - предивна річ:
Так мало в ньому є щасливих стріч!
Ей, чашнику, про судний день не думай!
Лий, лий вино! - бо пропадає ніч!

* * *
Ці чвари, підступи, нікчемне сум'яття...
Доволі, чашнику, недоброго пиття!
Доволі! Хочу я, щоб вилився на землю,
як решта з келиха, цей залишок життя!

* * *
Коли безгрішний дух розлучиться з життям
із праху людського нам зліплять гроб, а там,
після недовгого спочинку, доведеться
такою ж глиною для інших стати й нам.

* * *
Купив я глечика у гончара в крамниці
і він мені відкрив предивні таємниці,
він мовив: "Був я шах, мав щирозлотий келих -
а став я глечиком для кожного п'яниці!"

* * *
Коли напровесні красуня біля гаю
мені в коновочку наллє вина до краю -
хай вибачать мені це порівняння, словом -
буду собакою, якщо про рай згадаю!

* * *
Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!
Ти знову ласкою мою зігріла путь,
так, мимохідь, поніжила і зникла -
чи не за правилом: зроби добро й забудь?

* * *
Коли ліпив Творець моє єство із глини
зарані відав він усі мої провини.
Якщо від Нього й гріх, чому мене він хоче
в день суду ввергнути в палаючі глибини?

* * *
Найкраще пить вино у віці молодім,
укупі з милою, з товаришем своїм,
цей ненадійний світ на сон і пустку схожий,
і пить без просипу - єдине щастя в нім.

* * *
Навіщо капища, мечеті на майдані,
про пекло та про рай розмови безнастанні?
У книгу Долі глянь, о друже мій, - усе там,
що з нами станеться, записане зарані.

* * *
Немарно бога ми за милосердя славим:
не замкне брами він перед рабом лукавим.
Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,
Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.

* * *
Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,
що вмерти мушу я, що строки в нас малі:
того, що суджене, боятися не треба, -
боюсь неправедно прожити на землі.

* * *
Нас переслідує Недоля навісна.
Присядемо ж удвох та вип'ємо вина!
Ми добре знаємо, що на прощання й краплі
води звичайної нам не пошле вона.

* * *
Недоброзичливість ніколи не могла
узяти верх: до злих вертались їх діла.
Я зичу благ тобі - ти зла мені бажаєш:
ти благ не діждешся, я не побачу зла!

Шкода, що ти повернешся до мене
тоді, коли пісками схлине час
на днів чужих оголені рамена,
які сьогодні – наш іконостас.
Шкода, що не зупиниться ніколи
туга і непідкупна вісь земна,
і йтимуть жовтороті ніцше в школи,
аби читати наші імена.
А ми – потоком місячного світла
і ріками, що завжди проти днів.
Твоя душа на хвилях цих розквітла
і вибухнула голосом – без слів...
Шкода, що ми такі з тобою схожі:
мовчання нам зручніше за слова.
Отак, без мови, виживем.
А може,
ця мова, як санскритська, не жива?
...Лишається – палити сигарети,
стрічатись у кав’ярнях раз на рік
і клясти світ, в якому ми – поети,
а він до нас – як рана для калік;
і жити, і губитись серед люду,
ростити сад, народжувати час,
і мовчки шкодувати, що не буде
ніколи нас – для світу,
нас – для нас...

* * *
Ти, в кого до утіх невдовольнимий лас,
кому байдужий суд, що жде по смерті нас,
отямся, схаменись, поглянь навколо - бачиш,
що діє з іншими невідворотний час?

* * *
Тільки з мудрими пити корисно для нас,
чи бо з милим кумиром у вибраний час.
Не хвались бенкетуючи й потім. Відтак -
пий потроху, пий зрідка, і не напоказ.

* * *
О ти, що розум наш тобі не бачить краю!
Побожний я чи ні - тобі байдуже, знаю.
Я п'яний від гріха - й протверезляюсь тільки,
коли надію я на тебе покладаю!

Тоді, коли збуваються слова,
так само передбачено, як зливи,
тоді, як на дахах танцюють сливи,
зірвавшись з віт, і світиться трава
від місячного доторку землі, -
вночі, коли чекаєш на пригоду,
сумний приходить янгол і на склі
малює час – від Заходу до Сходу,
від Півночі до Півдня, й навпаки...
Ти мовчки споглядаєш з ліжка диво,
як він – всього на відстані руки.
І гупають у стелю пізні сливи.

Відбудеться мальоване.
Колись.
А поки що дитинно і відкрито
на повну душу видихни й молись
мальованому первісному світу,
нездійсненим видовиськам дощу,
несправдженим пророцтвам й заповітам...

Ведись гостинно. Принеси борщу.
Присядь до столу – під рамена світу.
Повідай про безжалісні жалі,
про брухт речей, про те, про що б не варто.
І – випийте по чарці. Щоб на склі
всю ніч палали вилиці і ватри.

* * *
І грудочка землі, й пилиночка мала
були частинами прекрасного чола.
Легенько ж куряву стирай з лиця красуні,
бо й курява колись красунею була.

* * *
І юних, і старих - всіх поглинає час,
і невеликий нам дається днів запас.
Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,
як ті, що вже пішли, чи прийдуть після нас.

Ти просто одиноко-нетутешній,
мов крапка – в незакінчених думках.
Тому твоє моління про прийдешнє.
Тому чуже минуле у словах.
Хоча щоранку, ледве зазоріє
ти каву п’єш на кухні, як усі,
цигарку смалиш, згадуєш Місію,
стрибаєш у невиспане таксі.
І цілий день – робота, преса, стреси,
канапки й знову кава – на обід.
І що якісь алюзії прогресу? -
в словах тобі підвладний всенький світ!
Дивуються вечірні перехожі,
коли виходиш з нетрища метро:
чудний дивак, на римлянина схожий,
як в дзеркало, вглядається в Дніпро.
Про що йому розкажуть жовті хвилі –
у бризках вересневих ліхтарів? –
Хіба : які в природі ми безсилі –
ріка сягає неба – з берегів!..
А він стоїть, смакує сигарету.
Думки, як жмуток років, на чолі.

Візьми у руки завтрашню газету
уранці й скажеш, хто він на землі.

* * *
Я не по бідності обходжусь без вина.
Мені ні суд людський, ні кара не страшна.
Я п'ю лише тоді, коли на серці радість.
А нині в серці ти - і я не п'ю вина!

* * *
Я хворий, для душі вже плоть моя тісна.
Живу без випивки - чи виживу, хто зна?
Та найдивніше, що і від хвороби тої
немає засобу, крім доброго вина.

* * *
Як жаль, що молодість безслідно протекла,
що в ступі неба нас потовчено до тла!
О горе, горенько! І оком не змигнувши,
у прах вернулися, покинувши діла!

Отам, де вечір пізній на бульварі,
де золото незбираних медів,
мене чекає майстер Страдіварі,
на деці скрипки – струни із дощів.
Його оселя ветха – просто неба.
Він пригощає чаєм з диких трав
і вміло пестить дощикові стебла,
і каже: “Це з торішніх ще отав...”.
Він знає грім – його басисті лайки,
немов відлуння сміху скрипаля.
Він бачив час – туристом із Ямайки
торік блукав тут...
Й дивно – вся земля
мого старого майстра надихає,
аби творив – із дощику і снів!
...Мене він довго містом проводжає –
аж до високих зоряних степів.
Тоді цілує в щічку і сміється,
мов у повітрі – дзвонами – зірки...
І вірю я:у діда – вічне серце,
бо хто ж дощам
налагодить
смички?

А там сніги такі, що тільки мріяти,
І п’яні буки – вітами – в “аркан”,
там на Різдво приходить янгол сіяти
зернини-зорі ґаздам під паркан.
Там дітлахи під місяцем рум’яняться,
бо від морозу щічки-пиріжки,
і вірять в те, що диво дивне станеться –
прийдуть на ватру з хащ лісовики.
Там пахне сном і калачами звечора,
коли блукаєш в лабіринтах скель,
де кожен крок у ліс, немов у течію,
яка то справді річка, то пастель...
Там хтось сміється з хащі смерекової
і кличе в ніч димами за селом.
А в стайні пахне небом і коровою,
і степом, і, звичайно ж, молоком.
Там гори сині зорями заселені –
якщо зібрати їх цілющий сік
і вмитись – можна прикохати легеня,
що вчора переніс через потік.
І жити, і дружити із смерічками,
і мати дім, де пісня і добро,
як в давнину, саньми – не електричками –
спускатись у низини, як в метро.
І на Різдво, якесь там по-колишньому,
малим синам повідать крізь пісні,
що був десь світ, в якім були ми іншими, -
там, за лісами, там на чужині...

За гору сонце котиться і враз
Приховує свій золотий достаток.
Густа блакить шукає горизонт,
Де світу край, де і його початок.
Коли ж насправді виникло життя
З планетами, космічними тілами?
Не осягнути розумом ніяк –
До вищого слід прагнути думками.
Маленький атом здатний до сполук.
Ми бачимо усе матеріальне.
Та є душа і тіло, є і дух.
Є світ тіней, а є світ – ідеальний.
За гору зірка скотиться за мить,
Над обрієм її лиш хтось побачить.
Настане день, а в інших буде ніч.
Хоч часом безвість трохи більше значить.
Проходять всі крізь ранок, день і ніч,
Немов летять синхронно по орбіті.
На північ, південь, захід і на схід,
У космосі малюючи графіті.
Небесних тіл є безліч, як думок,
Та кожне з них живе собі окремо.
Біжить вперед, повернеться, стоїть.
У нього рух – це певна теорема.
За гору сонце скотиться за мить.
Залишить тільки золоту загадку:
Чи може світу десь прийти кінець,
Якщо немає ясного початку?

ТВОРЕННЯ МІТУ ПРО КОХАНЦЯ ДІОНІСА І ПЕРСЕФОНИ

Я зійшов у цю долину разом із світанком,
Але тепер мені перегородили дорогу яблука,
І ноги мої ранить трава, що обернулася в скелі,
В долині, батько якої сонце.
Я тебе не гукав, хоч я і знаю,
Що ти стоїш зразу за сонцем
І що тебе можна навіть рукою дістати.
Але шлях до тебе перегородили мені яблука,
Вислані Персефоною.
Вона жінка, і вона невблаганна.
І я чую, як ти віддаляєшся
По той бік яблук.


ПЛАЧ ДІОНІСА

Я бачу тебе на березі,
Але я не вийду тобі
Назустріч.
Ти вже охоплений проминанням,
Яке тебе відносить
Разом з гіллям,
Що несе водою.

Як важко стояти на березі
Вічним.


РІЗНІ ВДАЧІ

Коли я слухаю тебе,
Я здаюсь собі глибинною рибою,
Що приречена жити на поверхні.
Мій друже,
Юність, з якою ти носишся,
Як перекупка з ганчір’ям,
Це більш, ніж сумнівна річ,
І виїжджати на ній обома ногами. —
Якби я не вважав це
Аж таким несмаком,
Я сказав би, що це небезпечно.


ЛИСТ

Чому ти не прийшов,
Адже я чекав тебе до перших півнів,
Маючи за співбесідника воду
І прибережні кущі,
Що імітували твої кроки і подих,
Кожного разу, як я збирався відходити.
Якщо ти зволікаєш побачення,
То май відвагу сповістити мене своєчасно.
В мій вік задовольнятись водою й місяцем,
Чекаючи на тебе до перших півнів —
Мій друже, навіть заради тебе
Це вже занадто багато.


ПОМСТА

Я зовсім не захоплений твоєю обережністю,
Якщо ти хочеш, я тебе можу зовсім не бачити.
Але якщо ти думаєш,
Що твоєму фалосові
Варто поставити пам’ятник,
То повідомляю тебе :
Я не той будівничий.
Я ліпше волію самотній вечір,
Ніж уславлений камінь,
На який підіймають ноги
Усі міські собаки.

БОЛУНҐО І ЙОГО СМЕРТЬ

“Ти старий і немічний”,
Сказав хамелеон Болунґові.
“Віддай мені свою рогату худобу,
Нехай я посію місяць”. —
“Змилуйсь, хамелеоне,
Почекай, як стане світати,
Тепер великі тіні, і я тебе погано бачу”. —
“Не зволікай, Болунґо, і не викрешуй вогню,
Віддавай рогату худобу,
Тобі не прийдуть на поміч”. —
“Змилуйсь, хамелеоне,
Візьми жменю води з глечика,
Що поставили мені в головах
Замість свічок до ранку”.

Так кажуть, щоночі
Болунґо розмовляє зі своєю смертю.


Уривки з “БУМБА”

* * *

Бумба тримає небо в зубах,
І мисливці не бачать тигра.
Бумба тримає ріку за вухом,
І бізони не знаходять водоймищ.
Бумба ходить в погляді мисливців,
Бумба ходить в храпі бізонів,
Бумба ходить в стегнах закоханих.
У Бумби губи — два неба,
У Бумби хода — свічки,
Які світять померлим.
Коли Бумба чаклує,
Спіть лише на правому боці
І не їжте солонини.


СКАРГА ВЛАСНИКА

Я казав, що не можна
Переганяти худобу бродом,
Тоді, коли місяць у повні,
Але моя стара мати запевнила,
Що вона знає слово на місяць.
Що мені тепер допоможе,
Що я бігаю по березі,
Калатаючи пісок палицею.
Пісок не поверне худоби,
Яку забрав місяць.

Він роздмухує дзвін, як рукав,
На тілі у нього замість руки ріка
І кілька гаків, щоб тримати маркізи над прилавками.
І баби з тілами повними риб,
Зір — калачики, дивляться згори,
Як він розводить на грудях
Води гармонію.
Що йому, коли руки — ріка.
Він весь базар захова в рукав.
Він світ, як тараню, — виб’є об ногу сіль.
Куди скаргу на нього,
Коли він все і всяк,
І в кожного гуля на весіллі ?
В бік ножем його — не бере,
У нього пазуха вище дерев :
Він кожному сват і брат.
Базар вирішує — нехай !
Нехай роздмухує дзвін насадник добра.