На добраніч, друже, на добраніч,
Любий мій, ти вічно у мені.
Крізь розлуки відстані туманні
Ледве мріє зустріч вдалині.
На добраніч, друже, - без руки, без слова, -
Брів не морщ і голови не віш.
Помирати в цім житті не ново,
Але й жити, звісно, не новіш.

Я п’ю цей чай, а він - строгіший мене,
І мої ревнощі у ньому теж зелені.
Ковток, і ще, і засинаю поруч
Я разом з чаєм, будні всі – ліворуч.
Для мене свято настає одразу,
Як з чашкою його зникають вмить образи,
Всі сутінки небажані й незвані,
Я з ним лечу, мов у небесній ванні.
Десь поруч шум і шорох, - то буденне,
Для мене трапеза оця, немов Вселенна.
У ній я є і хочу бути,
І прикрощі усі я прагну знов забути.
Ця ода чаю не хвалебна, ніжна,
Співанка віршова, немов розкішна
І вмить чаруюча усе тепленька пісня,
Мелодія у ритм з життям, водиця прісна.
Красуня кароока, розбещене дівчисько,
Що грає з почуттями знов моїми близько…
І так завжди із дня на день триває,
Ця пісня щастя серце не минає,
Полонить й водночас тривожно й тихо
У далеч, в забуття віддалює вона і зло, і лихо.
І ось ковток наступний, незалежний,
Він як отой, як світ безмежний,
Лунає й кличе в спокій, в душу,
Тепленький чай, тепленький погляд, мушу,
Я мушу, хочу його наздогнати,
Аби подяку, честь, хвалу віддати
І дотулитися до чашки знов цікаво...
О, ні, не подавайте, прошу, люди, кави!
6.09.2002.

Тебе не було поруч,
Коли була потрібна так мені,
Тебе не було,
Коли хотілося забути, не знайти.

Я кричала, беззвучно благала,
Та ти не чула, ти втекла,
Покинула мене на розтерзання
Найбільшого ворога мого – почуття.

І от раптово ти приходиш,
І знов вдаєш, що все є добре,
І з усмішкою хамелеона
Бажаєш повернути все ще раз.

Та я не іграшка, я не істота,
Яка буде поруч, коли хочеш!
Ти кинула мене, й кажи, що хочеш,
Та неможлива дружба між нами вже.

Повертають дарунки ніким недаровані навіть
І гортають альбоми нежитих без пам’яті літ.
Повертання назад, коли згадок врізається гравій,
Непитання про когось, хто ще не затюкує світ.
Десь там Місяць в надії служив ліхтарем чи світилом
І тягнувся по-людськи схолодженим поглядом рук
До незайманих ніччю, притрушених вчасності пилом,
Порятованих щастям хмільних нехімічних сполук.
А навіщо врятованих – бозна. Невже гороскопи
Намережили краще – ходіння по колу лише
Дивовижних здогадок в наступні всесвітні потопи
Без Ковчега й гори, з себе знятого вчасно кліше.
Шепіт мушлі благальний від марних шукань однодумців,
Сповідь моря у мушлі – захована кимось жура.
Наче транс гіпнотичний – вчорашні блукання у сумці
І те завтрашнє літо, що бранцем твоїм завмира.
Та обличчя відчуло, чи вчулось йому, чи збагнулось –
Погляд тих, хто не встиг від сирітства втекти бодай-де.
Відлітання у вирій, комусь бо це так заманулось:
Втратить тут і завжди, а знаходить – ніколи й ніде.
Це безліття прикметне таких нетутешніх підвидів,
Наче хвилею навпіл розділено сміх і сльозу.
Повертають дарунки і дивляться, чи не занидів,
Хто в дитячому сні випасає козу-дерезу.

Мляво ступати, пірнати в глибини калюж,
лежачи в них, мудрувати й нічого не їсти.
Буцімто тіло – святе, і хоч як ти паплюж
рухами, ритмами, позами постмодерністів.
Бісер метатимуть – хай! – бо іще не свиня:
зі словником володію і можу послати
в землі оті, де Макар ще телят не ганяв,
де на жаргоні тубільськім говорять мулати.
Мало тобі?
Так згадай, що є власні права
призупиняти контакти з тверезим народом.
Все-таки швидше, коли не болить голова,
вроду втрачаєш і, кажуть: не відаєш роду.
А всі нюанси нехай вицвітають собі
із краєвидів, пейзажів і навіть із вікон.
Вийди з піке, щоб податись у вічний запій,
витри обличчя і бруд, у кишенях що, викинь.

терпке вино....і запах туші,
а на столі-зігнилі груші,
в повітрі-тиша і печаль,
а в серці-дикий біль і жаль...

мольберт не гасне у пітьмі,
немов змагається із часом,
та пензлі метрві і німі,
мій голос стогне тихим басом...

а на стіні - лиш силует,
залишений тобою вчора,
я граю свій одвічний менует
та відчуваю,що смертельно хвора.

все,що позаду-болючий спогад,
все,що ще буде-забутий здогад,
а все,що є поруч-лиш доля в руках,
проте не в моїх бездумних очах...

згвалтована гілка розбиває вікно
і пальцями душить мій страх,
мій слід знову натрапив на темне лайно,
а в руках моїх стогне чийсь прах...

ви поєднались у безодні-
тепер лиш він і тінь твоя,
і ви забуті..ви бездомні
мій біль,і страх...печаль моя...

Поки сніг, поки холодно, струмінь повітря у вікна -
Скористайся останнім шансом.
Поки ти крижана, незбагненно зимою вагітна -
Лягай на промерзлу трасу.

Ти лежатимеш там розпростерта як в небі сніг
І мовчатимеш стогоном льоду.
І триматимеш руку холодну в холодному сні,
Бентежачи власну природу.

І коли засинатимеш вперше довічним сном,
Спокійна й неповоротка,
Дивовижне пророцтво відчує твоє чоло,
і торкнеться гаряча рука.

Це — спроба написати вірш про нас.
І про нашу учту, молоду і п'яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.

Хоча не джаз, а камерні концерти
зринали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любові можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах?

Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,
в якому всі музики триста років
шукали кайф і висновки глибокі,
а нам зостались метушня і шок,
і птах оцей, і молодий сніжок.

Але яке внизу лежало місто! —
достоту, як завершений офорт.
Наш подих цвів і рвався із аорт…
Читались вежі злагоджено й чисто,
і я старого пса покликав свистом,
так ніби то був бройґелівський хорт.

Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-
пристойності. А ти пекла мене,

щоразу інша, не така. Ще з ночі —
тi дві руки у мене на плечах
я пам'ятав, і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?
Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах…

Ага, внизу трамвай сумирно повз —
такий порожній, мов нікому діла
вже не було. Якась душа летіла
над ним, промерзла, і дзвеніла повз
Петра й Павла в задумі чуйних поз…

Як тяжко повертатись на рівнину,
скотитись по гладенькій мерзлоті,
чи з'їхати, як я, на животі
в ту вуличку, що вигинала спину,
під маскарона бороду цапину,
де пияки, трамваї і святі,

де, все одно недремна, мов радар,
націлений на сни, чигала зрада,
а вихудлий біблійний виноградар
на брамах був розіп'ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар
(хоча його й забрязкала естрада).

Туди, де всюди відбувався сон —
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
туди, де кожен п'яний був зустрічний,
а всі зустрічні — п'яні. В унісон
співали ми, забувши про фасон.

Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
Якась наївна віра у Парнас,
чи то в Прованс,— але рушала гори!..
Отак ми йшли, немов сліпі у море,—
і ти, і я, і всі навколо нас…

1993 (?)

Я вже на місяці та без обов"язків перед папером
Я зашарівся сьогодні від ніжного слова бувай
Всі мої друзі, твоїми очима у кавових зернах
Переглядають мій щойно дбайливо заварений рай

Я б не брехав, як би ти не була одкровенням
Боже, коли ти закінчиш читати чужі листи?
Небо приходить з ранком, а чай з натхненням.
Разом вони не приходять ніколи, як ти.

Бачиш, ялинка спокійно в кутку осипається
З неї стікає радість прозора й рясна.
Чуєш, вона в твоїй узаконеній африці.
Ні, їй не боляче, просто приходить весна.

найкраща жінка біла стінка - хай буде
вона стоїть і ти її відчуєш погляд
тендітна стримана мовчазна панна будда
сама цнота лиш крапля жару десь насподі

вона хітлива і п’янка

її сприймання

ще сторожке та вже коханням рухи повні
вологий сплав її єства горішня манна
що гасить всі твої думки мов тепла повінь

вже оплітає забуття мов павутина
самотність душ самотність тіл така дражлива
впаде на лан твоїх аскез сумна і плинна
невимовлених почуттів химерна злива

і тільки думка вічне хвилювання
ці камені і ці розлогі віти –
вона як ти спізнала мить кохання
заради цього варто скам’яніти


1992

Текст видалено адміністрацією ПМ через присутність у ньому ненормативної лексики.

1
Пізній нехитрий Божий маневр –
місяць росте, наче плід у шлунку.
Серпень, чіпкий, попри те, що мине,
впевнено згущує фарби в малюнку.
Теплі циклони, мов слід поцілунку,
гоять природи розхитаний нерв.

ґрунт вистигає. Дотик руки
зміщує тіні предметів. Садиби
мітяться сонцем. Важкі будяки,
мов смолоскипи чекають, коли би
трапився кремінь і купчаться риби
тромбами в синій жилі ріки.

Мов сновидіння на кінчиках вій,
передосіння східна Європа
нині застигло німує, і твій
голос приходить, ніби хвороба
крізь непричинені кимось ворота,
легко, мов пошесть або суховій.

Бачиш сама, що чекає за цим –
наші дерева, недбало убрані
в чорного неба масний антрацит,
наші водойми, відкриті, мов рани,
нас роз’єднали. Замкнуто брами.
Висне повітря, мов зібганий цинк.

2
Врісши у світ, що сльозивсь на очах,
ми не вважали наслідки рішень
чимось аж надто важливим. Свіча
наша горіла солодше й скоріше.
Ми володіли доволі не гіршим
проміжком часу, котрий навчав

переступати власний поріг,
гаяти день на майданах провінцій,
жити під небом, що дише вгорі
тепло і часто, як дихають вівці.
Ми розумілись на нашому віці,
мов на таємній і рідкісній грі.

Стрімко, мов подих на рівні грудей,
вранішні стигми, планети і числа –
плинне знання, що повільно веде
вглиб, потаємна коштовна Вітчизна
нашого співу, що тане, і де
місця не стане сказати: “Пречиста,

зглянься на зимні душі й тіла”.
Камінь холонув, вітри зачастили.
В темний пісок поступово стекла
перша роса. Нам не завжди щастило.
Поміж заводи й військові частини
швидко відходять рештки тепла.

3
Зрідка гортаєш чернетки, в яких
тісно й строкато – сходи, вітальні,
двері будівель, бруківки в’язких
вулиць. Помірно-континентальний
клімат країни. Солодка ментальність
перших поселень. Світлі мазки

прудко заповнюють грубе сукно
рештками фарби. Густа поволока
зсохлась під сонцем. Губиться дно.
В мокрому просторі виснуть волокна
осені. Післяобідня волога.
Так і рости, відчинивши вікно,

дбаючи спадок – залишки вір,
зжовкле письмо – цю данину свободі,
з тим, щоб колись, наче сік у траві,
вперше відчути на самому споді
горла той протяг – чорний, Господній,
з котрого, власне, і родиться вірш.

Все, що миналось, і все, що всотав –
мапи держав, ворожіння на слові,
стоси листів, повітові міста,
зібраний епос, важка промисловість,
вся анатомія, чесність і совість,
вся переповненість, вся висота.

4
Падає сніг. Засинає лоза.
Тонко ступивши на трави і ріки,
Бог роздивляється, як зіслиза
в урвище степу обрис шуліки.
З Божого ока, зім’явши повіки,
- здібний пластун – виповзає сльоза.

Вранці, без розпізнавальних ознак,
з голих дерев оббиваючи іній,
падає янгол – літун-одинак,
рушить химерну довершеність ліній,
з чим і вмирає, лишивши, однак,
срібний тривожний дюралюміній.

Сонце прямує попри дахи.
Збірники прози, ранкові моління.
Ми зберегли, наче кисень – птахи,
присмак причетності до покоління,
котрий хвилює, мов перше гоління
шкіру. Надходять волхви й пастухи,

щоб розумітись на цій глибині.
Втіха – доволі поважний набуток
в нашому віці. Падає сніг.
Падає сніг. Все віджито й забуто.
Непереможно, легко, розкуто,
на ліхтарі, на міста, на вогні.

1995

В почині завжди є процес
твого народження. І це –
суттєвий крок до заморок
життя. Під владою зірок
вже наростає твій процент,
що зменшує твій строк.

Та разом з тим це та пора,
коли виходить на-гора
твоя залежність від умов
народження. І ти, немов
сліпий, не здатен вибирать
поміж вітчизн і мов.

Тому твоя вітчизна – це
твоє тавро і твій кацет,
чий прояв є надміру злим,
бо туго стягнено вузли,
і хоч гидке твоє лице,
та мусиш бути з ним.

Вітчизни – різні. І твоя,
на жаль, не з кращих. Все ж не я,
так інші цей сприймають край
з утіхою. Тож, хоч тікай,
“любов к отчизні” в цих краях
завжди була за кайф.

“Любов к отчизні” є слова,
з яких повинен випливать
життя людського вічний сенс,
хоч як на мене спосіб сей
кохання плідно убива
саме поняття “секс”.

Вітчизна це, скоріше, звір,
тому, якщо ти маєш зір,
на нього пильно озирнись:
любов до нього – шлях униз.
У цьому випадку, повір,
чесніше онанізм.

Вважай, тобі не повезло,
бо здавна згублене весло,
яким би вигріб ти звідсіль.
І це була б розумна ціль,
бо громадянство тут є зло,
що роз’їда, мов сіль.

Країна ця – великий гріх
людей і Бога. Наш поріг
навряд чи подолать кому –
він неприступний, ніби мур.
І це нагадує скоріш
не дім, але тюрму.

У тому сенсі, що таки
ти звідси міг би утекти.
Проте – за чим? Щоб десь вночі –
і побивайся, і кричи
в надії марній зішкребти
лілею на плечі.

Простіше вірити, що ти
сидиш в оточенні води
або пісків, їх не пройти,
тому кордон – кінець мети,
де розбудовано пости
і зірвано мости.

І це об’єднує народ,
підтримує нейтральність вод
і невгасимий блиск в очах.
Суспільству ж прагнеться вбачать
в усьому цьому вищий код
ментальності. Хоча,

на перший погляд, їх не є –
подібностей, чий сплав дає
основу єдності, але
єднання є, хоч і мале.
Наприклад, сонце, що встає,
чи спільний туалет.

Крім того, може об’єднать
розмитий шлях, відсутність дна.
Потопи, струси чи вогонь –
це об’єднає будь-кого.
І можна, зрештою, додать
фольклор і алкоголь.

Тепер ти знаєш, де ростеш,
тим більше – з ким. Уважно стеж,
як неба згорнено сувій,
як простір біль тамує свій,
як насідає дикий степ
і порожніє світ.

Хоча, здавалося б, речей
та явищ – тьма. Та все тече
і змінюється, біжучи
від нас, мабуть, не без причин.
Тож речі тануть нам з очей,
мов стравлені харчі.

І не втішає навіть те,
що виробництво їх росте.
Всі речі поглина земля,
і це наводить переляк,
та вартість кожної, проте,
не збільшує ніяк.

Але на берегах Ріки
Життя є речі більш тривкі.
Насамперед – існує час,
й тому, хто все це поміча,
спада на думку, що роки
є плинні, мов сеча.

Іще існує відчуття,
що все гаразд, та до пуття
це відчуття ні я, ні ти
в собі не можем віднайти,
тому сприймаємо життя
з відсутністю мети.

Існує небо, а затим –
десяток-другий перспектив,
копа означень, сотні назв,
освіта рас, злягання мас,
і Бог, що в межах самоти
охороняє нас.

І смерть – косою чи серпом
врізає віку нам обом,
і мста – густа, мов тінь хреста,
між нами вперто вироста,
і давить соляним стовпом
небесна висота.

1994

Всі кріплення важких снігів,
всі накопичення ремесел,
всі тіні дотиками весел
лишають поміж берегів
сліди – ці вервиці тугі
між зим і весен.

Сльота перекладає прес
турбот на голови містечок,
на вигини дбайливі течій.
Без попереджень і адрес
стікає приміських небес
солодкий кетчуп.

Тендітні злами забуття,
невидимі для ока межі.
Примхлива змога стати межи
Усіх світил, чия кутя
ляга на радіомережі
без вороття.

Втинаючись в глибоке тло
дитячих видив, переміщень,
з усього плетива приміщень,
з усього світла, що текло
повз очі, постає стебло,
пробивши днище.

Нічний вібруючий бузок.
Під вікнами, як сіль у рані,
потужний звук, що рушить грані –
дерева проливають соки,
мов труби схованих в пісок
важких органів.

Набряклі залози весни
над стінами районних центрів.
З яких чіпких підземних нетрів,
з чиєї вогкої вини
постануть ще подібні сни –
густі й відверті?

І цей напівпрогіклий мед,
прозора і ядуча слина –
по всьому. Березнева глина,
розмиті фарби, рух планет
і довгі описи прикмет
Отця і Сина.

1996

Приходить остання середа перед Великоднем.
Ісус з апостолами відстоює службу в одному з православних
храмів.
По тому розходяться, домовившись на завтра про зустріч.
Ісус знаходить оливковий гай і починає молитись.

Приходить ніч. Земля вихолоджується.
Оливкове листя, мов зелені згустки повітря, висне над
головою.
Хідники порожніють. З’являється апостол Петро,
лягає на траву і, загорнувшись у ковдру, намагається
заснути.

Приходять зірки. Вітер поступово стихає.
Петро не може заснути і дивиться в небо.
Нічні птахи полюють на невидиму здобич.
Петро, засинаючи, слухає голос учителя.

Вранці приходить гурт садівників.
Повільно йдучи, обмінюються новинами.
Знаходять Ісуса. Той страшиться і жахається,
що ця чаша його проминула.

1996

Так відступало твоє дитинство –
ставився голос, губились друзі,
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили – голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники буґі-вуґі,
скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,
бігла до школи – пенал, олівчик.
Все ще попереду – перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю –
так починалася контркультура.

З теплими гільзами “Біломору”,
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки.
Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.
Як ми трималися, Бога ради! –
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю – між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми –
альтернативна прозора вода ця.
Те, що було, не розіб’єш на теми.
Так ми кохали. І нам – воздасться

1997

Погода, погода, повільно сідає на руки,
мов навчений птах, облітаючи пастку міґрацій.
Суботня утома і гострі липневі сполуки
все більше помітні
в примхливому диханні станцій.

Ще поночі тягнеться в небі оголений протяг.
Вгортаються в тишу дерева – коричневі, темні.
Твої сновидіння, зібравши розкиданий одяг,
ідуть повз ремонтні склади
і забуті майстерні.

Іще вартовий стереже павутину за вітром,
ламаються відстані – що я у цьому порушу?
І тихий Господь вимикає, виходячи, світло,
і точеним шприцом
із тебе витягує душу.

1997

Не знаходячи перешкод,
не втрачаючи висоти,
каравани підземних вод
пробиваються
під мости.

Оборонні цехи, цехи
обступає пустка, гілля.
Землероби і пастухи
покидають спати
поля.

Навіть голосу тихий сплеск,
ніби рух механізму, коліс,
доторкнувшись твоїх небес,
залишає гострий
надріз.

І тонка структура зими
розпадається повсякчас
на дороги, вікна, доми,
що ростуть невпинно
між нас.

Так, немовби зрушено міст,
і кружляє сонце вини,
наче ми спричинили цей ріст
мовчазної
садовини.

Наче все, що буде й було –
кимось вирощене зело,
і вмовкає глина дзвінка
під стопою
садівника.

1997

На деревах скипав неозбираний мед.
Володимир Сосюра – юний поет,
закосивши на фронті з недбальства світил,
заїздив у розбомблений
харківський тил.

Гайдамацька підошва розкришує скло,
до єврейських районів ступає тепло,
із небес висівається мерхлий озон
на угіддя фабричних
триперних зон.

Кожен домішок світла в глибинах кімнат,
господарського мила м‘який рафінад,
переїзди,
веранди,
газетні рядки –
все перейде крізь тебе за довгі роки.

Всі скресання річок,
залізничні пости,
всі загублені зшитки, монети, листи,
ціле місто з безладдям подій і речей
застряє, ніби здобич, у пастці очей.

Але ця течія підхопила й несе,
і сумління твоє забиває на все,
за лункий водогін,
за барачних птахів,
за плантації шиферних
білих птахів.

Смерть облишить тебе шамотінням води,
дозуваннями брому,
тяжінням біди,
телефонами, бритвою по щоці,
комунарською пайкою
у руці.

Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж –
риштування домів,
жарівки параш,
цю погромну відлигу, з її теплом,
що усе летить,
над твоїм чолом.

По часах небуття, по жовтій стерні,
із усього спадку вціліють одні
надбання зіниць,
та вони, далебі,
не належать ні Богові,
ні тобі.

1997

Час починати відлік цій боротьбі.
До міста вбігають діти і підіймають галас.
За містом у небі кружляє змій,

грає на світлій трубі,

і дивиться з-поза хмар
на крикливий фортечний гамуз.

Випливши на глибини, ставши посеред неба,
він б’є в шкіряний барабан,

вибиває пальцями жаль,

і крила йому нагріває гаряча спека липнева,
і крутиться він біля міста –
високо, мов дирижабль.

У всіх навколишніх паствах

правлять за нього молитву,

дивляться вгору, вибігши на вулиці і левади:
неси міцно у хмарах сурму, із золота вилиту,
щоби і далі дзвеніли твої соковиті ґланди!

Бачиш, як пролітає голодне мовчання над нами?
Чуєш, як ми мовчимо, яка ця мовчанка майстерна?
Тож давай, бий в барабан,

міцними своїми руками! –

стиглий, як виноград,
чутливий, ніби антена.

Але виїжджає з міста

святий Георгій,

трима в руках патичок і вервиці з чорної глини,
стоїть, умовляє змія, мережить промови довгі,
і напинає тенета

чернечої павутини.

І доки вечірнє сонце береться плівкою жиру,
доки мовчить залізниця, доки працює прес,
святий Георгій вертається в простору осінню квартиру,
і квилить під брамою змій,
ніби покинутий пес.

1997

Пепсі,
лиши мені тепле взуття і сухе волосся.
Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї
любові.
Дивись, як тоншає листя,
як легке підпільне багатоголосся
ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові.

Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві;
мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники.
Тепер ось почнуться завії –

нові сторінки у загальному спротиві,

почнеться різдв’яний драп, опалення, щедрі затяжки.

Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду,
з давленими цитринами,
з танковими формуваннями.
Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду,
так і не змігши відмовитись від награного хвилювання.

Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці,
якщо вона стане мотати жовані плівки,

місити цей суглинок,

дай, Боже, ніжності до її навчених пальців,
дай, Боже, співу до її слухавок.

Саме з’явиться привід не виходити з дому,
розписувати авторучки, плекати шлункову судому.

Пливе косяк широкою річкою.
В’ється дим сирою вуздечкою.

З лівого боку сходить місяць

над моєю аптечкою

1998

1
В один із днів повернеться весна.
З південних регіонів батьківщини
потягнуться птахи, і голосна
свистулька вітчизняної пташини
озвучить ферми і фабричні стіни,
і грубий крій солдацького сукна,
і ще багато всякого гівна.

2
Але печаль лягає на поля.
Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила.

3
Сумна країна у години скрут.
Блукає міщанин поміж споруд,
з усталеним природнім артистизмом
говорить і його словесний труд
повніє нездоровим еротизмом
і побутовим антисемітизмом.

4
Сколовши босі ноги об стерню,
старенький Перебендя коло тину
ячить собі, що, скурвившись на пню,
лукаві діти в цю лиху годину
забули встид, просрали Україну,
забили на духовність і борню,
і взагалі творять якусь фіґню.

5
Бідує місто. Кинувши фрезу,
робітники на заводському ґанку
лаштують косяки, бузять бузу,
розводять спирт, заводять варшав’янку
і, втерши соплі та скупу сльозу,
майовку перетворюють на п’янку.

6
Село мине спокуту цю тяжку.
Село – це корінь нації, це води,
що рушать берег. Молодь на лужку,
довірившись сільському ватажку,
заводить, навернувшись до природи,
народні сороміцькі хороводи.

7
Тому життя ніколи не втрача
своїх прозорих гомінких проекцій.
Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,
хапа за руку втомлене дівча,
і вже вони – аж дня не вистача –
займаються конспектуванням лекцій,
зневаживши вимоги контрацепцій.

8
І лиш зоря над містом пролягла,
юнак змахне краплини із чола
і молодечо усмішкою блисне.
Бо попри те, дала чи не дала,
у щастя людського два рівних є крила:
троянди й виноград – красиве і корисне.

1998

я саме повинен був їхати на двірець і вже збирався
дивився на ранкові суботні балкони
світло стільки світла
на шворках жіноче прання
печальні метелики за годину до від’їзду

мені розповідали щось про це свято
я ще бачив людей що рухались до іподрому
десятий рік революції
зеппеліни у небі горіли ніби червоні комунарські серця
грілося молоко на єврейському ринку
тихе і покірне мов гнані апостоли

я навіть дивився вгору гадаючи бодай щось побачити
і маленький швидкий літак уже кружляв над трибунами
молоді авіатори що стояли на полі
тримали в руках телефонні записники
мов потріпані біблії
перебирали в кишенях арахіс і презервативи
гляділи як раптово літак починає падати
і як пілот щоб не звалитись на глядачів
спрямовує його на дерева

і я подумав боже блаженне світло твоє
спасенні твої діти що курять чорний тютюн
спасенні курці з пальцями коричневими

ніби зіниці хворих жовтухою

спасенні перетинки твоїх крил все що нас переповнює
розміреність літніх світанків
роса на вікнах жіночий голос який кличе з балкона
зламаний наче троянда хребет авіатора
солодке блакитне повітря його протигаза

1999

вона ще не виросла і не втратила голову
від чорної музики у власних зап’ястях
і світло з небес і початки голоду
в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі матраци
і в кров її не вливався поспіх
і ще не блукала південними трасами
худоба – таврована мов плацкартна постіль

ні болю в легенях ні решти блиску
в темній траві без кінця і міри
й гарячі квіти високого тиску
не росли на відкритих ділянках шкіри

і друзі на станціях і ріки в селищах
дбають про свій подорожній статок
і одяг випалюється на сонці все ще
вірно тримаючись її лопаток

вона ще не може просто померти
зализує рани наче конверти
чистить зуби мов табельну зброю
і засинає поруч з тобою

1999

юрій андрухович у цьому притулку для літніх
сварливий сімдесятирічний письменник

автор напівзабутих детективів

доглянутий містом і профспілками

він – із купою старечих заморочок

з нетлями у кишенях піжами
з фенечками на жилавих зап’ястях
з бритвами і виделками посеред кімнати
переводить стрілки годинника на зимовий час

віддихується слухає голос за кадром:

сальман рушді – індієць
юрій андрухович – українець
якщо ти не схибив
поезія твого народу зрозуміла іншим
без перекладу
навіть коли тобі на це насрати

тридцять років без війни
тридцять років без майбутнього
тридцять років старої музики

писання в порожнечу
країна з аграрним драйвом

ось вони твої валізи

твої нирки
твоя література

коли тобі минає 64
і коли кров пригальмовує щоби подумати
куди їй далі бігти
в цьому місці
так саме
в цьому місці
швацька машина всесвіту ридає до ранку
крутить свої замучені механізми
не зупиняючись
ні на мить

і ось приходить ранок під вікна притулку
і небо коричневе після дощу
і риби на пательні лежать ніби
коханці на розпеченому серпневому ліжку
і юрій андрухович якого тут всі знають в обличчя
переглядає вчорашні газети і

підкреслює маркером свої прізвища
підкреслює думки що йому сподобались
підкреслює імена померлих друзів
підкреслює цікаві радіопередачі на наступний тиждень

зграя слів і натовп перехожих
таке дахау лишається від цілого покоління

і вже виходячи на сніданок
пізніше
помічає ніби між іншим:
тепле повітря
сухе повітря
шкода лишень що немає птахів
утім їх ніколи і не було
в цьому бараці

1999

Це відчуття, ніби раптом з’явилось багато води,
мабуть тому, що кожен сніг має рухи і запахи океану,
з’являється присутність великого в твоєму житті;
все було створено з урахуванням твого серцебиття,
недаремно ці хвилі, непроявлені і непочуті,
повертаються в бік населення.

Ніби не втримуючись на відведених
для них територіях, вони в якусь мить забігають всього
лише
на хвилину у сновидіння, як діти вбігають в батьківські
спальні.
І навіть якщо їх не видно, це ще
не значить, що їх насправді не видно.

Та частина життя,
яку називають життям,
ніколи б не вмістила в собі такої кількості звуків.
Ти говориш – тиша, знаючи, що тиша це і є те,
чого ти не можеш почути.

Є підвали,
і є дахи,
і десь між ними заховано океан; і все, що бачиш –
мокрі зимові дерева, ріки
й трава,
котра в своєму світі є чимось таким,
чим в нашому світі є радість або прощання.

І ось тоді, починаючись ближче до ранку,
вони приходять і зупиняються зовсім поруч,
ніби хтось проводить ножем поруч із обличчям,
або пробиває механічною друкнею літери
зі зворотнього боку,
теплою кров’ю по обгортковому паперу,
і птах за вікном перелітає так повільно,
що доки його видно,
я встигаю вписати потрібні слова,
і навіть встигаю їх викреслити.

Повільне літо, триває без кінця, і деякі дні – молоді
стебла, здатні повністю міняти структуру, напружуючи
волокна; небо над залізницею, якісь поодинокі новини,
я в такі дні завжди згадую давнього знайомого, з яким ми
грали в одній
команді; він був старший за мене років на двадцять,
свого часу його навіть запрошували в один з клубів тоді ще
союзної “вишки”, в тепле портове місто;
грав би за моряків, спорттовариство би за все башляло,
вечорами
ходив би на міський пляж – кумир для вигорілих від сонця
пацанів;
проте він чомусь відмовився, зайнявся фарцовкою, торгував
анашею,
навіть сів на рік, хтось його підставив, як він потім
розповідав, хоча я
особисто йому не вірив – анаша, все-таки;
він вийшов наприкінці вісімдесятих і догравав у любительських
командах,котрі сам і тренував, тоді ми з ним і познайомились,
чомусь і дотепер часто його згадую.

Знаєш, - починав він іноді, - совок навчив мене
простіше ставитись до себе, цього, виявляється, достатньо
аби вибирати з життя
лише потрібні тобі шматки; хочеш почути, чому я тоді
відмовився? просто я подумав, що насправді немає різниці –
грати чи
не грати, ніякої різниці, розумієш?
кар’єра? ну, я ще й тепер міг би нормально грати, правда
анаша, розумієш?
постійно глюки на полі, а так нічого;
тоді я його, ясна річ, мало розумів, а ось тепер
думаю – справді, чувак мав чим спокуситись –
сонячні вісімдесяті великої країни, фарца, яка валила совок,
комунізм, естрада і югославія,
він ще й тепер нормально виглядає, тільки його глючить
постійно під час гри, а так нічого – нормальний майстер
спорту,
як і належиться бути.

Є така погана звичка – виносити з минулого різний непотріб,
непотрібні тобі речі, щоби в якийсь момент зупинитися
і зрозуміти, що не можна винести стільки горя і втіхи,
життя дарує надто багато спокус, надто приваблива штука це
життя –
достатньо коротке, щоби переповісти його за один раз,
і надміру депресивне, аби знайти співрозмовників для такої
розповіді;
кожного літа те саме – не можеш зрозуміти,
більше втратив чи більше надбав;
і все неймовірним чином триває,
і навіть вода поступово нагрівається,
від того що в ній ритмічно б’ються
риб’ячі пластичні серця.

За зеленим спалахом городини,
за двома підлітками, які тримаються за руки,
йти посеред вечірнього супермаркету –
дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець,
дає потримати своєму хлопцеві і, сміючись, кладе назад.
За десять хвилин десята, вони довго перед
тим сварились, вона хотіла від нього піти, він умовив її
залишитись;
повні кишені зелених речей,
золоті асирійські монети, знеболювальні таблетки,
солодка любов, зачарована паприка.

винесіть звідси, ну, винесіть, вологу душу, кожен померлий
плід і полуничну
кров, риби, вбиті гвинтами старих пароплавів у південних
штатах, нафаршовані
сережками і британськими панківськими шпильками, стогнуть
від кофеїну в
зябрах, чорних хвороб і від зеленого світла, ніби просять

винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси
на найближчу стоянку, до найближчого
автосервісу, до найближчого холодного океану, ніби показують,
вигинаючись
вологими душами, доки ці гвинти в небесах над вечірнім
супермаркетом
розвалюють соковите повітря, доки під нігтями запікається
кофеїн

винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях
теплі зелені спалахи, покладіть під
язик срібло і золоті монети, до найближчої схованки,
до найближчого стадіону,
кров за кров, господь нас кличе, поводячи плавниками

Тому, що так, як він тримається за неї, я не зможу
ніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдуже
повз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався,
не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом.

Ти ж напевне знаєш, що їх очікує, правда ж? там, де ти
зараз є, де ти
опинилась, ти все можеш сказати їм наперед – ще два-три роки
золотого
підліткового завмирання в серпневій траві, розтрачування
монет на різну
отруту і все – пам’ять заповнює те місце в тобі, де
знаходилась ніжність.

Тому, що так, як вона боїться за нього, я не зможу
ніколи і ні за кого боятись, тому, що з такою легкістю,
з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини, я не зможу
ніколи нікому нічого віддати;
буду і далі за ними іти,
в довгих виснажливих сутінках супермаркету,
з жовтою травою під ногами,
з мертвою рибою на руках,
відігріваючи її серце
своїм диханням,
відігріваючи своє дихання
її серцем.

Я подивився на море і все зрозумів –
третій день я тягався вздовж порожнього берега
і виходив до лиману, над яким висіли дощі,
знаєш, вони падали в нього, в цей лиман, і плавали
там, як риби, третій день я бачив золоті вогні їдалень і
мотелів,
і пристанційні буфети з бригадами робітників у
білих майках, вони заливалися алкоголем і солодка слина
робила рожевою їхню горілку,

і ось що я думаю –
я думаю, Ісус був червоним, він спеціально
все вигадав таким чином, щоби ти мучився,
натрапляючи на помилки в його кресленнях,
він спеціально ніби говорить –
дивись, говорить він тобі,
ось твоє серце, ось її серце, чуєш як вони б’ються?
ти живеш, доки ти слухаєш всі рухи і шерехи глибоко під
своєю шкірою,
ти живеш, доки бачиш, що там робиться –
всередині речей і предметів, що там постає – за поверхнею
видимого.

І ще я подумав, знаєш - ці велосипеди в піску,
і ще ці проповідники на рятувальних вежах -
коли заходити далеко у воду і проповідувати всім
медузам і літаючим рибам, читати їм, коли вони
терпляче плавають навколо тебе, пояснювати
їм найбільш темні й жахливі місця в своєму тлумачному
словнику, говорити їм –

що Ісус був червоним, всі ці його лівацькі штуки
з ходіннями по воді, всі ці його апостоли –
інженери з політехніки, збирались на фабриці
на свої таємні вечері, всі ці золоті нитки в твоїх светрах,
подряпини на колінах,

Ісус був точно червоним, він розраховував
на комуністичні принципи в пташиних польотах,
і все це лише заради того, щоби ти мучився,
дослухаючись до серцебиття дерев і велосипедів,
до розмов бригадирів, чиї язики промиті
холодною горілкою, ніби нові деталі.

Молода трава, що виросте з цих фундаметів,
молода трава, про яку ще ніхто нічого не знає, молода
трава, навколо якої крутяться небеса,
трава – молода і волога, заради
якої все робилося;

в цієї дівчинки жили настільки тонкі, що інколи в них
не може пробитися кров,
взимку, коли шкіра пересихає, як ріки, чуєш її серце?
її серце б’ється повільніше,
це значить, що тепер вона або спить,
або просто дуже спокійна.

ти мені купив
літо яке схоже на осінь
в коробці
з рожевою стрічкою
з усмішкою
сонця

купи мені себе

Я маю весну з подихом зими…
А що маєш ти?

***

будинки божеволіли
і говорили мені
таємниці
заховані
на їхніх горищах
ах
то був тільки
страх

я
в пошуках істини
купаюсь в метафізиці
дивно
приходить
до мене
вона
без неї

то
істина

я живу
самотньо
читаючи
трилер
твій
епіграф
вже
брехня
а ти ще
віриш
що всі
оживуть

happy end

забудь

...щоби не розбудити її,
переступаючи обережно залишені нею речі,
книги і одяг, нагріті повітрям шматки
тієї травневої ночі; переступаючи в тиші
де стіни, вікна і сходи, і встояна темрява
з осадом мороку на самому дні;
ступаючи ближче до мокрих і свіжих віконниць,
де вже починається самотність рослин і дерев,
зігрітих власним зростанням,
прогріті жарівні домів, дихання цілих районів,
подих країни, ніч на гарячих площинах травня,
натруджене доростання в’язких глибоких земель
до власних поверхонь;
переступаючи через траву, відчуваючи як напинається
ця виважена хода, якою повз тебе зазвичай проходять планети,
вся атмосфера, яка тебе супроводжує,
вся темрява світу, порядок усіх речей,
розмірене і невловиме перетікання предметів
в собі самих, тривання твоєї миті,
якої не вистачить аби вмістити у ній
травневу розлуку і тривожне тепло заводів.

Щоб починати щоразу з іншого місця,
виходити кожного разу з чорних пустот на голоси іззовні
і на дихання тих, з ким випало перебувати в одному житті –
дотичність до всіх подряпин і жилок на тілі твоєї країни,
до кожного вигину на гілках, що тримають свою рівновагу,
дотичність до теплих потоків повітря, які лежать над тобою,
вимиваючи сни із сердець,
щоби на ранок вона вже не знала
що снилось вночі.

Переливаючи світло із атома в атом,
рихтуючи коріння і стебла, з яких складається висота,
тягнучи за собою хисткі, обтяжені гіркотою наповнення
трави вздовж залізниці, витягуючи за собою
ластівок і комах, комини і антени -
дерева своїми тілами майже сягають тих місць,
де обривається наше повітря
і починається інший бік порожнечі,
майже сягають тих стиків, за якими з’являється сутінь,
де лише пересипається тиша і формується дощ.
І перш ніж ступити за межу, перш ніж запасти по той бік
повітря,
перш ніж кінцево вивільнитись із густого травневого тла,
вони встигають подумати, що навіть найменший рух,
найменше здригання мокрих гілок не минеться безкарно,
сколихнувши повітря, зрушивши простір,
і збудивши її зі сну.
Це їх і стримує...

2001

Важким кам’яним вугіллям в корінні лісів,
залізними лезами крізь пісок і вугілля
монтується – ланка до ланки,
зростаючись серцевинами,
обпалюється гаряча середина року.

На самому споді, якраз поміж червнем і липнем,
в тихих міських провулках з їхньою бакалеєю,
побачивши, як завмирають у теміні липи й кабіни,
пройдеш крізь нетривке міжсезоння,
яке, завагавшись на мить, може винести
в будь-який бік;
з цієї – найглибшої із улоговин –
завжди є два шляхи, і легко гойднувшись,
ти можеш рушити проти течії, пробиваючись до зими і джерел,
коли все не видавалось таким невід’ємним,
коли все ще можна було змінити;

хтось встеляє пахучими водоростями
канали твого забуття,
димом, камінням і водоростями,
і ти до нестями
ловиш в собі
ці дими.

Середина року – ріка в низовині, якраз перед дельтою,
коли чужий, збудливий і солоний
запах інакшої води пробивається вгору по річищу,
заповнюючи собою пори чужої вологи;
так і ти – можеш, якщо захочеш
відчути ці крижані потоки зі свого майбутнього,
передбачити що там – за найближчими пагорбами,
зазирнути туди, де зникає будь-яка навігація,
і від тиші на яблуках відкриваються рани,
і де все ще нічого не починається
без твоєї присутності.

...і згадувати, як почалась зима в вашому місті,
як кожен, хто зважився лишитись і жити,
жити, чіпляючись за сніг і повітря,
жити, роблячи зусилля, щоб жити;
як кожен з твоїх знайомих
прагнув відвести від тебе потоки часу
і як їх всіх накривало першими ж хвилями,
випікало зсередини, мотало світом,
як кожному перебивало хребет ранковим промінням
і кожен хотів робити так, як він хотів,
хоч і не знав іще як.

З важкої зими, з затяжної депресії вибиратись в довгих
вагонах;
історії, з яких ніколи не виплутаєшся,
любов, до якої ніколи не звикнеш;
між летючих сутінків, між тунелів, каналів,
станційних складів, ешелонів з нафтою,
що – говоритиму – що мені робити без тебе
в цій пустоті, яка наповнена
твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,
ненаговореними розмовами, невидимими небесами,
нечутним теплом, неіснуючим богом;
в мене і звичок, як виявилось, немає,
у нас всі звички були спільні;
і які можуть бути звички серед такого снігу,
до якого ніяк не можна звикнути.

Як починалася та зима? -
ось вони лежать в ліжку,
проспавши заняття,
програвши битву,
над ними лише дахи і небо,
і ніхто не знає, що їм зараз потрібніше.

Баржі пливуть на Югославію,
янголи ремонтують бакени.
Тільки дерева рвуться вгору,
щоби, коли він покличе, бути до нього ближче.

Вранці ввозять до міста овочі,
і світиться золотом проти сонця
пісок, перемішаний з кров’ю і вермутом
на зубах і сорочках робітників.

Ніколи не виплутатись з цього криміналу,
ніколи не звикнути до цієї країни,
ніколи не забути про необхідність смерті,
ніколи не згадати її пояснення.

2001

Марно думати, що ріка це та кількість води,
яка в ній тече, марно думати, що ріки
формують ландшафт, виправляють його, стікаючи на південь.
Ріки це назви, солодка вохра фонетики, яка
налипає зі слиною до язика, коли вимовляєш назви наших
річок – важливіша для простору,
аніж приглушені річища, що в’їдаються в чорнозем.

Можеш сказати – вони воювали за назви. Солдати
есесівських батальйонів зі слов’янськими іменами,
ще довоєнними фіксами, перебіжчики зі штрафбатів,
вчорашні зека, найманці
на великих пустотах під сонцем;
та рівнина, якою ти рухаєшся, та порожня вітчизна,
в якій тобі довелось воювати, вимовляючи
“наш Дністер”, “наш Буг”, “наш Кальміус”,
для тебе теперішнього, для тебе майбутнього –
наповнені звуками імена, якими щоночі
проходять герої
діючих армій.

Можеш сказати –басейни річок, єдині, направду вартісні речі.
Тоді, в тій війні,
ріки втікали на південь, витікаючи із ландшафту;
займатись політикою, для кожного
з них випадало займатись політикою,
боротися за країну, якої ще і не вигадали,
варто було спробувати, щоби потім говорити скільки завгодно –

послухай, патріотизм, те що стосується
тільки нас із тобою;
знати, що захищаєш – це головне:

моє життя, що навіть по смерті ніяк не закінчиться,
моя душа, що мов качка летить над берегом,
моє ім’я, на яке обертаються спекулянти,
мої друзі, розтерзані сліпими дощами,
моя територія зі стиглою серпневою рибою,
моя географія зі спогадами фронтових офіцерів,
моє згублене серед туману військо,
моя зоряна УРСР.

2001

В розбитому кріслі, видертому з вантажівки,
в протертому кріслі вже з самого ранку,
слідкуючи за хмарами над головою,
за “бубамарою” в краденій циганській мобілці,
кутається в пуховик
молодий бог європейської контрабанди.

Мої співвітчизники, ось і прийшла зима до нашої країни,
світиться олія в підвалах, засинає риба в водоймах,
церкви й вокзали нагріваються зсередини довгими розмовами –
в зимових голосах завжди більше тепла, аніж змісту.

Рвати зубами дублену шкіру кожухів і офіцерських бушлатів;
наших синів, співвітчизники, не беруть ні ножі, ні кулі,
не винесе течія і не вивітрить північний вітер,
доки ми знатимемо по іменах
всіх святих на нашому кордоні.

Сніг на перевалі,
суки на митниці –
заберуть зброю,
заберуть наркотики,
стоятимеш примарою серед туману і золота,
куди мені, боже, тепер, де твої, боже, карпати?

З ким мені перебути до ранку в цих полях без снігу?
Як мені перебратися на той бік, як мені винести
мою злість, якої я набрався без твоєї турботи;
витягни, боже, з цього лайна,
якщо ти мене бачиш в цьому тумані.

Котися, приблудне сонце, нашими тихими днями,
давай, моя радосте, грійся, винами і вогнями.
Доки ти мучишся, вже і зима минає,
тільки наше тепло – більше нічого немає,
тільки ріка поміж мною й тобою –
наповнена рибою і водою.

а.
Лілі Марлен, ти не росла у совку,
ти взагалі не знаєш, що це таке – совок,
але батальйони тягнули цю пісню ламку,
ховаючи в ранцях на застібці і на замку
між порнографічних листівок трепетний мамин рядок.

б.
Війна почалася у червні, а вже восени,
з пантами прогоцавши літню кампанію, в ніч
відходили “наші”, як ніжно себе вони
самі й називали, і, мабуть, немає вини
в такій безпідставній любові до малознайомих облич.

в.
Така вже була умова, що їх вела уперед,
така пролетарська сансара, такий православний чин,
щоб кожен в своїй ойкумені сягнувши зірок і планет,
знайшовши предмет любові, любив собі цей предмет,
окрім, звичайно, дебілів і одиноких мужчин.

г.
Але ви врешті з’явились – діти германських лісів,
непосидючі шибайголови рейнських трудящих долин,
і всі міщани раділи появі цих голосів,
за винятком агітатора, котрий вже мирно висів,
і був один, хто не тішився, був взагалі один.

ґ.
Наївна й смішна веремія, як в жодному з інших міст.
Ось ветхий петлюрівець чистить свій слуховий апарат,
ось збуджені комсомолки до співу виказують хист,
і з братськими хлібом-сіллю ставши на повен зріст,
з бантами на вишиванці виходить коляборант.

д.
Ви дбали про місто, листівками всіявши брук,
і хай мародеру дрижав його згорблений карк;
відкрили “Просвіту”, зчиняючи гамір і грюк,
зібрали до зоопарку вцілілих радянських тварюк,
хоч на фіґ кому потрібен він був – цей ваш зоопарк.

е.
Ті піонери-юннати, які вам писали вірша,
та вчителька мови, котра пускала вас на постій, -
вони ще сплатять офіру за всіх, хто від них вируша,
ось вона, діти, слов’янська психоделічна душа –
знаєш, який буде вжинок, але таки спробуй, посій.

є.
Скажіть запальному хлопчині, який промерзав до тла
в зимовій редакції, вірячи, що це іще не кінець,
коли ви йшли з цього міста, з його води і тепла,
скажіть, чи крапля сумління хоч раз по тім затекла
до ваших холодних німецько-фашистських сердець?

ж.
І навіть можна не знати природи якихось речей,
але, якщо вже відверто, без соплів і без образ –
попри усю непруху, попри тугу, ачей,
невже ви самі не бачили, невже не мали очей,
що райх ваш – фата моргана, і фюрер ваш – підарас…

з.
Адже біль цього міста вже не звести до ладу,
не стишити цю відразу до всіх, хто його здавав,
тому і я краще здохну, чи просто так упаду
на площу його свободи – виснажену і руду,
аніж відійду від коріння його наркотичних трав.

и.
Лише нерухоме небо, небо собі згори
лінзами Богородиці зазира до осель…
Гріються шоколадки у руках дітвори,
пахне драпом в учительській, дощ заливає двори,
гелікоптер пролітає, мов мандрівний журавель.

2000

щасливо – говорять вони – до наступного року
господь копається в давніх блокнотах
з якими постійно має мороку
знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина
й викреслює їх імена

щасливо жовта цегляна дорого хто мав дійти той дійшов
ця вузькоколійка дитячої пам’яті ніби на диханні шов
рік починається смертями друзів і зупинившись в очах
лишає снайперські мітки
на душах і на речах

швидкі саламандри світла сарана олівців
щасливо дістатися ти говориш що б не було на тому кінці
безумні іспити школа життя трахане петеу
сонце випалює вимотану траву

добрі часи погані часи – вони залишали шанс
коли ти грівсь на шкільних подвір’ях
й виригував палений польський шнапс
коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги
що чути навіть як дихають в небі птахи

мудрість речей якої стане як її не витрачай
тінейджерські зіткнення в кінотеатрах
вуличний секс фасований чай
скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя
і що цікаво – на кожну була стаття

скільки муті в дитячих серцях особливо вночі
школа яка не навчила нічому
і час що нічому також не навчив
і я гадаю – вічна марното адже ця лажа трива
і добираю слова:

поразки завжди забуваються наче біль
важко бути героєм коли це не коштує жодних зусиль
складно з’їжджати зі сленґу коли у кров здираєш язик
якщо ти звичайно не звик

тому щасливо кажу я небіжчику просто в пітьму
коли українець прийде до бога я знаю що саме він скаже йому
він скаже богові знаєш док
мене не кличе твоя труба
якщо я весь час боровся з собою
хто сказав що це боротьба?

всі ці підлітки такі беззахисні проти років
і їхні серця тверді наче грифель
та разом з тим наче грифель крихкі
і тільки й лишається слухати зиму що звідкись та нависа
і пластиковою запальничкою прогрівать небеса

2001

Літак, розламаний навпіл, поїдає прозорість, він
завис між “Інтурою” та “Україною”, острів
падіння не зауважує, здриги бруку і стін
гасять п’яні підошви тубільних сяйливих монстрів.
Потоки пива, потоки поту, хід магнетичних ніг,
час, розклеєний, як афіші, гроші, колеса, трійло...
Каравела консерваторії випускає за тілом тіло
людиноподібних звуків, зітхань, верещань і втіх.
Мисливці перемішалися з гречкосіями і кочівниками.
Генетичні завихрення у пошуках форм.
Філармонію вгору видовжує хор і пізніше фурор,
а пресує пустеля ночі, вивертаючи стелі у ями.
Будівлі обростають морфічними стеблами снів,
будівлі викидують приблудні душі на брук.
Пальта будівель – сірі, перуки занедбано, друк
на візитівках свіжий. Декілька чорних слів.
Вулиця (чи проспект) з привидами дерев
виношує в собі яйця офісів, банків
і борделів. П’ять псів – зграя панків –
перетнуло вулицю. Впало, затарахкотіло “пся крев!”
Польськість вилазить. Німецькість зраджує.
Українськість хропе.
Піратські фільми “на русском” будують мости
у макітрах.
Галичина, як море колій, шляхів і т. д. і т. п.,
огортає. Домашньо, затишно, наче градусам у півлітрах.
Так ми, панове, подорожуємо в абсолют
між Галицьким ринком і коридорами бібліотеки Стефаника.
Наші могутні нащадки дадуть нам у зад салют,
сподіваюсь. І крапка. І обійдемось без пам’ятника.

По Академічній,
усіма помічені,
віті ми і юри ми —
шпацеруємо.
А назустріч — з голочки —
галечки і олечки
з личками мальованими:
не знайомі ми.
Як люблю я погляди
у юрбі знаходити,
юні, іронічні,
на Академічній.
Варяться тут моди,
джинси свідчать — хто ти,
дудочки, банани
володіють нами.
А під "Шоколадний"
підвалюють лади,
форди і фіати
(фіри і фіакри).
Джентльмени в курточках —
налітайте курвочки.
(Ти дивак постійний —
бачиш ти крізь стіни,
на акторах модних
затамуєш подих…)
В місці вітровому,
біля гастроному,
радяться музики —
гендлярі великі:
— Мати Івану
фендер-піано!..
— Станемо навмисне
коло "Інтуристу"!
Віті ми і юри ми —
стоїмо і куримо.
Нами вже помічена
найгарніша дівчина.
Ти смішний до відчаю,
промовляєш ввічливо:
— Ви така чорнява,
як турецька кава…
На Академічну
небо сипле ніччю,
і говорять "па" їй
парочки й компанії.
Спорожнілі й гарні
замкнені кав'ярні

Ми ж, напившись кави,
довго-довго-довго —
довго ще блукали.

Вдягни білу сукню - усю зашкарублу печаль.
іди під вінець з тягарем усвідомлення долі.
і знову мусиш миритись. немає меча
на те, що обрала сама. нема на це зброї.

печаль на тобі. веселись на своєму весіллі!
клянися у вірності тому, кого обрала.
кажи, що у гніві, у розпачі, в божевіллі
не кинеш ніколи його, що б там не сталось.

берегти свій тягар. доглядати, любити, цінити...
давати простір щодня для лицарських намірів.
але слідкувати, аби його габарити
тебе не притисли в загальнолюдському гаморі.

1
Ляля-Бо
вибирає любо
проповідує любе
і кохає Лі Бо

лю бо лю
болюболюболю
бо
голова в Лялі-Бо –
українська

2
Ляля-Бо
зранку йде на робо
дмухає у трубу
і веде за собо
юр-бу-бу

бубу-юр-бубу
юрбу

бо труба в Лялі-Бо –
українська

3
В Лялі-Бо
є права і обо
і великі цабе
і маленькі бобо
цоб-цабе
цяця-киця-миця-бе

бо мета в Лялі-Бо –
українська

4
Ляля-Бо
хоче повну свобо
і летіти за об
рій зірок безтурбо
тно-на-дно
доно уно і вино

бо душа в Лялі-Бо –
українська

..................................
ноги в неї – бу-бу
дупця в неї – оббо
спинка в неї – біе
а животик – бооб
циці в неї – иць-иць
а голова – БА!!!
..................................
– УКРАЇНСЬКА!!!

Цей парк – як літографія невдала,
Яку зваяв байдужий ремісник.
Така колись весна у нім стояла,
В твій другий університетський рік!
Тепер дерева тут простоволосі,
Зелені шапки вітер здер із них.
І неподільно володіє осінь
Заплутинами цих стежок старих.
Ти вчора тут увечері проходив
І зрозумів, що змучився нести,
Немов тавро, це відчуття свободи,
Розмішане з прокляттям самоти.
І сам ти старший, хоч і не мудріший,
Бо стільки нерозв’язаних дилем
Лягло на плечі, стільки хибних рішень,
Які своїм здавили тягарем.
З застудою й промерзлими руками
Тобі не до романтики оман.
А вітер жовкле листя мів стежками
Й дощем плювався, наче хуліган.
І вітер той тебе штовхав у плечі,
Бив по щоках і термосив рукав.
Біль знову опосів тебе. До речі,
Насправді він нікуди не зникав…

Чи ти ще пробачиш собі цю зраду?
Круглий і жовтий, як око пантери,
Місяць виходить із чорного саду
І позолочує бляклі папери.
Нащо тобі ще ці одкровення?
Може, вже досить кусати мізинці?
Муляє серце, мов голка у вені,
Зціплюєш зуби, ідеш по ґзимсі.
Скручує в мушлю задуха й кашель.
Зошит скінчився, не в’яжеться рима.
Ти – божевільний Родерік Ашер.
Глянь, хто стоїть за твоїми плечима.

Дарма леліяв розуміння світу
Про незалежність марячи свою
Воно не дасться попри всю освіту
І попри твій підвищений IQ
Ідея виглядає як рутина
О господи яка це все фігня
Невміло намальована картина
Революційно-завтрашнього дня
Ти твердо знав що в цю халепу вскочиш
То хоч тепер душею не криви
Все запереч а зрештою як хочеш
Приймай на віру наслідки трави
Чи заклинай хоч богом хоч аллахом
Однаково ж усі боги сліпі
У сітці мозку б’ється чорним птахом
Надрозум твій якому повний пііііііііі

А ти відбився від громади,
Не дочекавшись сивини.
Блукають хмари, як номади,
По пасовищах восени.
А ти, пастух, немов росини,
Зірки збиваєш із небес.
Йде за тобою, Людський сину,
Лиш срібний тонкомордий пес.
Вже не прийдеш – у білій тозі,
Таким, як завше ти ходив,
І поміж іншим, по дорозі,
Не створиш пару-другу див.
Вже не зійдеш – тобі задосить
Розп’ять, шаленства і огуд,
А натовп хай реве й голосить,
Полишений на власний суд.

Ох, осене… Наобіцяла нам
Нового неба і землі нової,
Аж поки сніг візьме в свої завої
Вечірній парк…
Дерева торохтять,
Немов скелети мертвими кістками,
Безлистими і мерзлими гілками,
Коли я повертаюсь із занять
Додому…
Вітер віє тротуаром,
Нічний туман драпується муаром
По всіх кутках і закутках. Стоять
Машини під каштанами старими,
Від тих каштанів тіні, наче рими,
Кладуться впорядковано, „на ять”.
Ох, осене! Смішний дитячий сон:
Неначе докорінно все міняєш,
Даєш надію… Рвешся, доганяєш,
А то був сон…
І небо це бліде,
І бурі хмари – реквізит постійний,
Що настрій нажене меланхолійний
І врешті-решт, звичайно, заведе,
Даремні намагання…
Листя танець.
Дуплавий в’яз, бурлака і безштанець,
На вітер нарікає і гуде,
Немов рояль, що знеобач штовхнули.
І переконуєшся, що минуле
Ніколи не мине й не пропаде…

Вітре-Вагнере, пісня твоя шалена
Пориває геть із пустих околиць.
Я в нестямі хапав за твої стремена,
Я, алхімік, маг, сліпий науковець.
В фоліянтах загрузнувши, мов сновида,
Спотикався об підворіття культури.
Вітре-Вагнере, муза моя ясновида
Полишила сухі логічні структури.
Голі факти – нудні мої постояльці,
Що не можуть сказати, куди нірвана.
Вітре-Вагнере, ти – як рана між пальці,
Як посипана попелом рвана рана.