Кімната без нас

Завіса-хурделиця розіб’є нас по кімнатах,
лиш чорний квадрат у голому сонному небі.
й реклама свіжості вічнозеленої м’яти
завше ростимуть у невідомому сервері.

цей порожній пакет – прозоре зім’яте серце
так далеко піднявся між розхитаних ребер антен
і несвітло прожекторів замулює скельця
байдуже вступає до зачовганих сцен.

Завіса- хурделиця все вкотре накриє у запалі
на полотнах полів проступають волокна ріллі
і засохлі дерева давно вже втратили запахи
ми з тобою у чаті – так просто - без слів.

Розхитані зламані орбіти в хурделиці
горішнього світу вікна без скла
під нашими повіками - спалахом ксероксу
прогримить електричка мов запізніла весна.

Воспоминания.
Ох уж эти воспоминания.
Изменяясь, констатируют факт,
фактически приобретая
иное сознание.
Фотографии воспоминаний,
документальная пленка,
черно-белое кино.
Какой-то цензор
основательно поработал с кадрами,
оставляя хорошие кадры
за кадром,
что-то доклеивая
двадцать пятым кадром.
Опасны эти сериалы
жизненной тонкости.
Лучше окунуться в шедевр
безо всякой цензуры,
а он рядом,
и потихоньку цвета
набирают насыщенность.

Невозможность закапывания
того, бывшего, живого,
происходила.
Страх, паника
при ловле кошачьих,
и рыбы сдыхали наяву
и в снах...
________
Конкуренты не допустили
до кинопроката,
а животные умирали.
6 похороненных,
1 мумия
и 5 безвести пропавших.
Стал последним
документальный кинофильм
осенне-зимнего.
Остановился на 180-м
каком-то эпизоде -
актеры были слишком талантливы.
________
Скотчем замотано
батарейки -
повсюду валялись,
убивая своей информацией.
Отдавало бумагой.
(Зачем поднимать
использованные батарейки?)
Дубль № 1000 какой-то
с мелочью.
Плохое - вытереть.
Остались засохшие следы грязи.
Тряпка гнила
под лучиками весенне-зимнего лета.
Revers;
автореверснули,
кнопку заело.
________
Легкоизгибающиеся
в 350 секунд.
Не было секундомера,
шнурок потерялся,
ниточки оборванных сплетений.
________
Невозможность
преодолеть 600 шагов.
В пропасть вылазили.
Края и уступы осыпались,
засыпая,
давя нехваткой воздуха.
(Засыпая, что думаешь?
Не пересечь уже прямую?..)
________
Грохотом воспоминаний -
вспышки.
Каких-то 7 минут,
350 секунд где-то.
400 шагов каких-то.
Несчастных 600 движений
левой и правой.
7 минут -
это уже вечность.
________
Заискрится
в слякотном будущем
завтра -
шуршит,
по окружности мотает.
- Услышит и узнает.
Закрыть окно,
спастись от холода
недодавленных объятий,
мероприятий разных,
неприятных приятелей.
Испортили интимность
беседы с ним.
Да. С Неизвестным.
________
Все - лживо и не очень.
(А кто-то - искренне.)
Этого и хотели?
Ну и пусть,
до завтра подождем.
Крошки разгрызены,
кулечки надуты,
плоские упаковки.
Кто украл кости
с моего блюда -
ублюдочные отрезки?..

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
І стукала у мокре скло
Ні, тут не доречна втеча
Бо від неї ще не втік ніхто

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
Різала кволі слова
Опускались тихо мої плечі
Розпиналася від дум моя душа

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
І казала, що буде завжди
Боже мій, які печальні речі
Я пішла, зметіть мої сліди…

Ми возились у трамваї аж ночі.
Заглядала осінь в мокре скло.
Я дивилася у твої карі очі,
Не стрічала я таких давно.

Просто все заплуталось раптово.
Ти зійдеш – закінчилася гра.
Я відчую божевільне соло,
Що його диктують нам слова.

Подивись! Усе навкруг багряно…
Дивне небо, навіть і життя.
Осінь несподівано та рано
Взяла в борг всі наші почуття.

Осінній Ра

Я дійсно відкрив тобі таку таємницю,
фальшиве золото прорветься крізь жили.
Із жорен хмар упала з борошном птиця-
заплуталась в цупких сітях лози і ожини.
Сутінки сажею поглинуть всі стіни.
У космосі саду - трав зупинений zoom,
Згорає листя сузір’ям. Прозора тканина
інею опустила повіки квітам,зник струм.

Ті кострубаті дошки осілих парканів,
мов застуджені голосові зв’язки у горлі.
Я відчуваю в трепеті кленів церковні бані,
на рушнику лугів – згарищ чорні зорі.
Так, я вчасно відкрив тобі таку таємницю,
Що залишається крім мовчазливих губ?
бетонні колеса криниць в твоїй колісниці
зринають на бездоріжжя веселок крізь rрунт.

До вітру вимиті слова
згубили з ним розбіжність
і дме в обличчя грозова –
якась нелюдська! – свіжість.
Розпався всесвіт на краплин
важких, немов оливи,
сріблястий зсув і разом з ним
перетворивсь на зливи.
І ось, квантований на дощ,
я йду з небес огрому.
Немов з міжгалактичних прощ
вертаюся додому.
Туди, де простори заток
вагітні берегами,
де хвилі моря та річок
є їхніми думками,
де даль і сталь, і магістраль,
вже від чекання сині,
і де нестримна вертикаль
нарешті відпочине.
Я йду. Аби в грозу лиху
в пітьмі світились лиця,
хоч раз зустрівши без жаху
істоту-блискавицю.

Беда наступает, смерть песню гундосит,
Фатально-унылый мотив:
- Зачем эта жизнь, иди ко мне, - просит,
- Спасешься, меня полюбив…
Костлявая «спасает» надежно послушных.
Снедая да страхи рядит…
Выключи, выключи призрак утюжный,
Нытья жизнь вовек не простит.
Я знаю дорогу! Нужна только Вера,
Как горный могучий поток!
Чтоб денно и нощно, ну как с револьвера
Желание жить – твой курок.
Доверься! Не смей пререкаться ни словом,
Пока ты здоровым не стал.
В одном направлении стену бей долотом,
Сомненья громи наповал.
Как выпрыгнув, веришь в кольцо парашюта,
С таким же накалом – у жизнь.
Болезнь – это точно, - нечистого смута,
Ты темп охладить берегись!
У Господа все есть лекарства от хворей,
Ключи до них – в каждой душе,
Ты черным огнем не сжигай себя в горе,
А страх презирай вообще.
Укольчик заморский, таблеточка с ядом,
Припарка да водный массаж…
Прогресс оболванил нас гибельным чадом,
Безбожие, мрак и мираж…

Тихо плачет плакучая ива
Мне на голову. Слезы – хрусталь…
Как молитва, чиста и правдива,
В ней отсутствует фальшь и печаль.
Тонким запахом нежность природы,
Из распущенных кос красота
Проливается в ритме погоды
И, уж точно, совсем неспроста.
Любовь к жизни у каждой слезинке.
Капай, ивушка, нам в глубину…
И в душе, как в завядшей травинке,
Пробуди диво-соком весну.

В пальцах дергается сигарета.
С пушки палишь ты по воробьям.
Милый мальчик похож на поэта
В буре гнева, - к своим же стихам!
Страсти плещут испорченной кровью,
Дни дымят у пожарищах чувств.
Что же делать с такою любовью,
Может, ты знаешь, розовый куст?
Ведь цветы твои тоже с шипами.
На колючках сверкает огонь,
Вянут розочки между сердцами…
Сокрушается огненный конь…
В пальцах дергается сигарета,
Ты глотаешь, как вакуум, дым…
Психи, - черный огонь, без просвета…
Дело сложное – быть молодым!

На любимой тропинке, среди ясного дня
В той далекой косынке я пришла до тебя.
Ты – фиалка ночная, я – кромешная ночь,
Я все та же, такая ж , - все сомнения прочь!
Вылезь с грязного ила, вытри слезы потерь,
Судьба с нами шутила, но теперь, но теперь!
Я пришла из тумана заколдованных дней,
Из страницы романа, из страны журавлей.
Горькой шуткой шутила беспощадная – судьба,
Но других я не знала, я любила тебя!
Мы будем отныне два колечка, звено,
Наши планы крутые, золотое руно.
Огорчаться не надо, я не сон, я твоя,
Наша жизнь – наша радость. Мы отныне – семья…
Утро все изменило: в сердце прежние льды…
Счастье солнце затмило по веленью судьбы.

Я бегу, напрягая все силы,
Каждый день ускоряется бег.
Под напор ежедневной рутины
Белит голову медленный снег.
Мне от жизни не многое надо –
Судьбоносный поток полюбить…
Это было бы как награда
В диком темпе спокойно жить.
У молитве прошу я у Бога
Укрепить мой нетвердый шаг.
В темноте чуть рябит дорога,
Да надежда горит в глазах.
Жизнь летит, а зачем – не знаю,
Каждый день ускоряется бег…
Я росточком асфальт пробиваю…
Не усердствуй так, первый снег!

Гомо сапиенс – это не ты!
Я, милый, давно это знаю…
Свои планы, надежды, мечты
Я о лоб твой стальной сокрушаю.
Гомо сапиенс – это не ты.
У стандартах, эмоциях, формах
Твои милые сердцу черты
Дополняются юмором черным.
Гомо сапиенс – это не ты.
Что же движет твоею любовью?
Где граница твоей простоты?
Сладость смешана с гарью и солью.
Гомо сапиенс – это не ты.
А любовь твоя – пыльная буря.
Аж звенит от твоей простоты,
Да судьба наша глупая дура…
Гомо сапиенс – это не ты.
Как же быть? И… сознание узко.
Ты – вершина моей доброты,
Я люблю, оправданий не нужно.

Я любила тебя, я любила…
Улетели давно те года…
Той любви животворная сила,
Может, снится тебе иногда?
«Портить жизни другим – мое хобби», -
Так ты полушутя говорил.
И, кривляясь, как будто в ознобе,
На лице своем мины чертил.
У гордыни коварное жало,
Изобилие яду всегда.
Если жертвы агрессору мало,
Жало жалит самого себя.
Где студенчества милые годы?
Птицей порхнули в прошлого лес…
Скоротечны закаты, восходы,
Радость с горечью на перевес…
Небо всем уготовило место.
Не кляни ни людей, ни судьбу.
То гордыня, как злюка-невеста
Ставит подпись на твердому лбу.

Не грусти, жизнь – стихия, лавина.
Крушит дамбы, мосты и мечты.
Помнишь, я тебя сильно любила.
Только память, как жест пустоты.

На отвесной скале
Жизнь молитву творит.
На отвесной скале
Кровь желаний кипит.
На скале рай и ад,
И опасность везде,
Грохот, брызги эстрад
На отвесной гряде.
На скале крах идей,
Приговоры судьбы…
Ты ведь тоже на ней
У прицеле скалы.
На отвесной скале,
Именуемой жизнь
В судьбоносном огне
Жду тебя, появись!
Помоги устоять
На могучих ветрах.
Я готова встречать,
Я стою на часах!
Я пришла в этот мир,
Миру песни пою,
На отвесной скале
На карнизе стою!
Пропасть, ты не спеши,
Твой бессильный магнит:
На отвесной скале
Меня ангел хранит.
С верой рвусь я наверх,
Все преграды любя.
И, в награду за труд,
Жду, как Бога тебя!

Разыгралась неистово вьюга,
Рвет и мечет навстречу, в лицо.
В трудный шаг я вдруг вспомнила друга
И забытое нами крыльцо.
Вьюга, вьюга, ты многое можешь:
Холод вмиг превращается в жар.
Ты так сладостно душу тревожишь,
Будишь память, - божественный дар.
Тогда было начало июня,
Цвел жасмин… красота и тепло…
Тихим вечером в день новолунья
Мы взошли с ним вдвоем на крыльцо…
Славный мальчик уехал на север,
Улетела и я навсегда…
Вьюга, милая, снег твой и ветер,
Пробуждайте меня иногда!

Расскажи мне на трезвую голову,
Почему ты так плохо живешь?
Вечно пьяный, завел себе бороду,
Алкоголик несчастный и бомж.
На судьбу с пьяных глаз нарекаешь
Да других в своих бедах винишь.
За обиду совет принимаешь,
Все не так, всех на свете хулишь.
Говорят, что ты псих ненормальный,
Всех ругаешь да ропщешь на жизнь…
Сделай сильный рывок, колоссальный,
Перед бездною ты! оглянись!
Вспомни дни, где еще все на трезву:
Всех любил, да и ты был любим…
Оглянись, не заглядывай в бездну,
Зло растает, как сумрачный дым.

Пусть приснятся глаза,
Переполнены слез
В ореоле любви угасающих роз.
То, что на сердце есть,
Лунным светом в глазах
Отразится всецело
В беззвучных словах.
В те глаза посмотри,
Ну хотя бы во сне.
Поищи в них ответ,
Ведь он нужен тебе.
А очнувшись от сна,
Скажешь: все чепуха,
Те глаза только сон,
Ложна сила греха,
Ложный сон, ложна жизнь…
Но! За ширмой, в тебе,
В ожидании торт, на кислицах в драже.
Этот торт ядовит!
Он же чудо-бальзам,
Он убийца и он же –
Спасительный храм.
Чистота он и грязь,
Заблужденье и свет…
Это и есть твое «Я»,
Фальши и правде ответ…
Так вкуси же его,
Этот призрачный торт.
Кто создал его? Ты!
И не Бог и не черт.

Велика мама схожа на ієрогліф
Маленька мама - на плюшеве ведмежа
Пощерблені східці, облуплена лавка
Постій ще трошки зі мною
І далі піду сама

Знаєш, я хочу навчитись
ніс облизувати язиком
Бо одне дівча розказало,
що веснянки на смак
такі самі, як чай з молоком

А ще ми могли б, послухай,
Бути схожі на олівці
Домалювали б поруччя оцим ось сходам
і по п'ятій пелюстці
усім квіточкам на бузковім кущі

Тоді б кожен міг скільки схоче
Загадувати бажань
І вони б неодмінно збувались...
Маю одне заповітне
Та бузок ще не квітне, на жаль

Чи зношуються хвостики секунд -
червоні неспіднички смішних костюмів їхніх,
кишеньки, cумочки, торбинки
чи бігзна що іще?
Відомо точно, що там
вони ховають труту, діаманти,
чорнила і цукерки шоколадні,
і мандарини, й леза –
все своє багатство, без якого
стають прозорі, хворі, як сльозинки,
що витікають мимоволі
з утомлених або старих очей.
Чи зношуються хвостики секунд?

Переписую начисто зошита
Я була не такою хорошою
як ти розповідав про мене у листах до абата
Він любить вино і західнє сонце
Для нього ти прикрашаєш мене
вінками з польових і садових квітів
А я переписую зошити
Стаючи від того короткозоріша
Для нього ти вчиш мене
варити варення з пелюсток троянди
і називати речі своїми іменами
Я збираю дощову воду у великий дзбан,
щоб пускати кораблики,
які, пливучи,
лишатимуть по собі чорнильний хвіст,
годувати твоїх гостей запахами магдаленок,
поїти їх чаєм з суницями
читати про ферми і острови
вбувати капці
і носити у матці
антиматерію

Я люблю це літо

Я забула давно ту мелодію,
Її тихий, таємний мотив,
Яблуневу квітучу гармонію,
Божий код до заквітчаних див.

Пахли яблуні квітом рожевим,
Ліс веселу веснянку шумів…
З глибини, подарунком травневим
Раптом давній мотив забринів.

Серце з пристрастю знову забилось,
Наче бажаний шлях віднайшло.
Що зневірилось чи не любилось…
Яблуневим вогнем зацвіло.

Все довкола в мені зазвучало:
Квітка яблуні, небо і ліс…
Потім щастя коротке пропало,
А мелодію вітер поніс.

Дитинко, мила, я уже не в змозі
тебе плекати: видно, сповила
дурне гніздо у злих вітрів на розі,
де квітне лиш осот і омела.

Настирні ночі совами кружляють –
застигла свіжа кров на пазурах.
Чому не стане пасткою гілля їм
у цвинтарних колючих кущерях?!

Повітря димне з присмаком полину
і щемний біль близ лівого плеча:
куди мені сховати полохливе,
грайливе, безпорадне дитинча?

Куди летіть, які долати мури,
кого благати, не зітерши сліз?
Одне лиш небо – хиже і похмуре,
і мертвий ліс навколо. Мертвий ліс...

Чом ти, лелеко, забарився?
Чи може зовсім загубився?
Чому від когось відцурався?
До їх осель ти не дістався...
Мовчиш, летиш та обминаєш,
Тим-самим щастя позбавляєш.
Залишив, Леле, їх самих
Батьки - це слово не для них.
Дитячий лепет не почують
І ніжність ручок не відчують,
Ночами будуть міцно спати,
Дитя не будуть колихати.
Як ніжками воно здригає,
До мами ручки простягає.
А татко на руки бере,
Воно йому чуприну рве.
Цього не буде, це лиш мрії.
І з часом вже нема надії.
Життя мине, життя минає -
До школи дзвоник закликає.
З портфелем дітлахи біжать,
Про щось щебечуть, гомонять.
Батьки у школу відправляють,
Бездітні тільки лиш страждають...
Життя іде, життя минає,
Завісу старість опускає.
Батьки онуків безліч мають,
Бездітні вік свій доживають...
Життя пройшло, життя минуло,
Як мить одна все промайнуло.
Батьки в могилі спочивають,
За ними плачуть, пам'ятають.
Бездітних також поховали -
Могили їх позаростали.
Чорнявий ворон завітав,
Лелека так і не згадав.

Чекання подібне на вміння стрибати з дахів:
Фіналом обидвох – падіння (ти знаєш, у що).
А поки – в кутку уже купа порожніх пляшок,
І кожна півлітра – спокута котрогось з гріхів.

А сонце, прибите щокою до стелі, висить,
Не зсунеться, курва, хоча вже, здається, і ніч.
У слухавці довгий гудок – наче схований ніж,
Чи лезо осоки, позначене болем роси.

Ти маєш бляшанку консервів, вінілки, диван.
Ти – змучена плоть: тут не важить ні гендер, ні стать.
І ті, і інакші жадібно цілують в вуста.
І ті, і інакші давненько не вірять речам.

І ті, і інакші кохаються німо і в такт,
Опісля у темряву мовчки пускаючи дим.
Але тобі знову і знову потрібен один.
Але йому знову і знову потрібна свята.

Тому ти чекаєш, на пальчиках ставши на край.
Чекати – те ж саме, що вчитись стрибати з дахів.
Опісля ти падаєш – прямо в долоні богів.
Опісля ти – що б там не сталось – отримуєш рай.

скількись по двадцять другій
10.05.06

Птахи випадають крізь вікна в небо.
Птахи поціляють у тебе – стріли.
Моє отруйне мовчання – ребус,
Загаданий в рухах нервових стрілок,

Захований в тіла камінних згинах,
Коли воно – тіло – чека на тебе,
Коли воно – тіло – лежить на спині,
На грудях тримаючи ціле небо,

І так титанічно плює угору,
Де кривить мальовану пику вічність.
Моє мовчання – суцільний морок
І твого імені теплі свічі.

Там падають птахи в безодню лету,
І світ загрузає у дюнах літа.
Моє мовчання – останні метри,
Котрі проповзаєш, щоб далі – жити.

21:35
10.05.06

із Томаса Ділана

Не йдіть великодушними у цю спокійну ніч


Не йдіть великодушними у цю лагідну ніч,
вмить старість згорить останнім днем,
в згасанні світла - шаленство та гнів.

Хоча Гідрометцентр обіцяв цей світ без злив,
забагато слів розмиють береги лексем,
не йдіть великодушними у цю спокійну ніч.

Лагідні люди, хвилі б’ють у серця свіч,
ваші вчинки - штучні вінки в Едем,
в згасанні світла шаленство та гнів.

Безмірні люди, сонце дрейфує в клінч,
в однотонному світлі тінь і засохлий клен,
не йдіть великодушними у цю лагідну ніч.

Похмурі люди, звідкіль цей приглушений спів,
незрячі очі, прожектори розбитих сцен?
В згасанні світла - шаленство та гнів.

І ти, мій батьку, там у безрадісній млі,
горе благослови, згрубілі сльози і щем,
в згасанні світла - шаленство і гнів.

Fanta
(постопомаранчеве)


Не віриться у мряку над погаслими серцями,
діряві дзбани зірок пульсуватимуть нівроку.
Цей стан релаксу і повітряні ями.
Скоро будуть гості-я відчуваю їхні кроки.

Ага,ось і ви, напівстерті літери,
втомлене сонце-важкий апельсин.
Невиспані лиця майбутніх лідерів.
Вицвітають стрічки на гіллі горобин.

Чому я чую кашель у цих коридорах
серед темників осаду й затуманених див.
Тремтить у прокурених пальцях посох,
горобиновий ранок усіх осліпив.

На сопілці з болиголову тужитиме хтось,
настільки далеко-близькі голоси.
Фотонегативи змій вповзають у млость,
Ми знов наодинці з пустоцвіттям роси.

Глючний присмак вашого зневір’я,
На моїх губах і холодних скронях.
Подряпане небо наточеним пір’ям,
Наші молитви -- шашіль в іконах.

Дай дорідній черемусі меду,
Біло-ніжна богиня-весна.
А мене в світло-зорянім леті
Аж до зір проведи в небеса.

Через біло-зелену примару
І черемшин білий нектар…
У туманностях, схожих на хмару,
Загубився мій любий Ікар.

Шлях далекий в маленького принца,
Полетів він із Екзюпері.
На черемухи біленьких крильцях
Поспішу я до них на зорі.

Хай листочок чарівний, зелений
Ніжно пахне мені у світах.
Мама-брунька, щаслива, весела
Родить диво в весняних вітрах.

Коли ти вдягнешся, як місто,
неначе вивірений постріл,
ти занімієш — більше змісту,
і омертвієш — вище злості.
Ще дах не гра на самогубців,
і карти слухаються масті.
Життя — на кін (хвилини куці),
немов коня у ромів красти.
Спливання визначень і спрощень,
збування вічності назовсім,
тоді від подиху на площі
ти розпочнеш шукати осінь.

Дивись на свое майбутне
Крізь призму води і піску
Судилось ступити в багнюку
То вже все одно в яку
Пессимісти,
Як таргани у будинку
Одвічні на будь-який смак.
Розумнішають. І для приміру
Бухають не спирт, а коньяк

І коли виростають підорви
Ідентичні тобі
Їх ховають дбайливо
Мов гільзи в дитячій торбі
Як усяку фігню, що була на Сотбі
В клошарні своїх обійсть.
Щоб сказати і ми такими були колись.

Нічого дивного
просто не мав інформації
Що до раю дістатися можна у спальнім вагоні
Аккредитуватись у майбутній реінкарнації
А не стовбичити довбнею на пероні.
Іноді, ми дурні, немов щось пороблено.

Нічні поллюції у революційних наметах
Бажання утнути щось на зразок революції.
Починаеться з вивчення іграшкового кулемета

І брами зведуться
в честь нас,
Навіть жид охреститься
Олійними фарбами змазані наші долоні
Війна, як спосіб тривалої релаксації.
Позбавляе наприклад від сивини на скронях.

Камо грядеш моя пташко
Змерзла Лолітонько
Я сховаюсь в дірках твоїх джинсів
Позбавлю від холоду

Наші руки сплетуться
Як змії,
Любитимуть –грітимуть
Наливаючись соком життя
І бажатимуть плоду.

По твоїх чорнетках бігають радісні Міккі-мауси
Холодильник грае у дубль –пусто
І скоро ноги
Простягнеш, або роздвинеш,
Як у якомусь Пент-хаузі
Я залишаюсь,
А значить весна надого

І кордони все слабшим пунктиром,
І лари пусті
Ми ж бо римляни
Раби слова, і словоторгівці в одному часі

Нас вінчали у храмі
Та храм зачинили й покинули
Може й ти почуваешся дурнем,
Як в першому класі?

Ну і хай день останній
І більше нічого не буде
Серед всіх ікон світу
Я молитимусь твому обличчю
Подаруй мені Пепсі
На гречно-готичних вулицях
І притиснись губами, до крові
Тваринно - аполітично.

Під ковдрами рік твоїх, рук твоїх,
років і рухів твоїх,
Всіх вироків, зречень,
приреченостей і пророцтв,
Каліцтв, апологій – згорнувся клубочком
мій вранішній сміх
І сон твій лоскоче
тоненьким пташиним пером.

З-під тебе виходять, як з-під водоспадових райдужних пліч,
З утроби гори так являють обличчя,
із вервиць дощів.
Мій шепіт в тобі проростає потужно,
мов зерна сліпі
І падає громом у тишу,
готовий її розтрощить.

Мій поспіх лишає незамкнені двері,
лахміття одеж,
На попелі полу – сонців половинки
та згорточки трав.
Під ковдрами тіла твого
починається злякана гра.
Я шкіру знімаю,
бо вірю – мене і такою приймеш.

Опісля, коли вже упала завіса,
зітерлась межа,
Літаври та бубони між постирадел,
як мідні щити.
Я каменем, врослим у нетрі прийдешнього
буду лежать,
І Вічність мене накриватиме пальцями –
ніжно, як ти.

00:45
5.05.06

Я пласко притислась
до двох сантиметрів повітря.
Від шкіри – до шкіри
іще не подолано відстань.
А два сантиметри
бездушно здіймають на вістря.
Тепер це читається просто:
“Не рухай – just listen”.

І я завмираю –
травою під п’ятами зливи,
Зіницею, в небо ввіп’ятою,
списом під ребра,
Читай по губах – по долонях –
по вим’ятих стеблах.
Долання повітря між нас
потребує, як мінімум, дива.

І диво невміло, невпевнено,
але вже зводить мости
Із запахів тіла твого,
із непроханих жестів і рим.
Читай по губах –
вони мовчки говорять: “пусти”,
І відстаньуже випускає наш дотик
з залізних обійм.

І я завмираю – як море боїться
розбитись об пляж.
Це – тремоло, тремор, не бійся, не смійся,
ти звільнений теж.
Я рухаю злякану руку назустріч –
за межами меж
Так болісно легко тілами об душі чіплять.

01:05
05.05.06

Спускайся вже, чуєш?
Із неба скидай риболовні гачки,
Всі сіті твої,
помережані тільцями мертвих рибин.
Спітнілі дерева проходять повз вікна –
такий хуйвейбін,
Встромляючи в теплі тіла перехожих
свої гілочки.

Маршрутні таксі набрякають вагітно,
тремтять і блюють
Маленькими дозами плоті і крові
на вулиці міст.
Затиснувши рота долонями тощо,
дотримуєм піст,
А ніччю – кохаємо, любимо, трахаєм:
кожен свою.

І п’ятами ходимо – тут по голках,
ну а тут по тілах,
А може, деінде
по трупах малесеньких мертвих тварин.
Скидай мені з неба канати, трампліни –
увесь хуйвейбін,
Щоб здертись до тебе
і к бісу забути,
що я тут була.

18:50
4.05.06

1001
Напередодні свят були видіння,
чотири. Перше: злякані ворони, -
кружляли і невпинно верещали,
що бачили усі. Затим падіння
у храмі чудотворної ікони
посеред служби. "Судні дні настали!" -
зревів єпископ, сполошивши дзвони.
Під мірний глас небес хрещений люд
заліг у вчасно вириті могили,
довершуючи так земні поклони -
щоби скінчилося усе і Суд
відбувся праведний (і милостивий).
Отож видіння третє - ці "мерці".

Четверте бачив тільки я, під вечір,
коли донька владики відчинила
для мене двері. Одягом дівиці
служив прозорий дивовижний витвір,
який вона здійняла, наче крила,
аби раніше за усіх минути
земну межу гріховної жаги…
Але хіба це дівам до снаги?


2002
Маріє, років сорок і повітря
вином наповнюватиме нам груди!

Оті міхи із хмелем, у тязі
Господнього дарунку повноліття
періоду весілля золотого
для Винороба кращі за нові...

О нині ти вино - п'янке, грайливе,
судини наповняєш тіла мого.
І в пристрасті твоїй, і в голові,
сторіччя Андалузії, і сиве
волання погребів Амантельядо,
і полум’яне, пристрасне фламенко, -
танок, який було ти танцювала.

Чи пам'ятаєш очі кабальєро,
що вів чечітку - кришталево дзвінко
відлуннями від кожного бокала
проймаючи наступний крок до тебе?

Це був не я, і хмурий гітарист,
що вбив тебе із ревнощів - не я.
Ще був отой, із поглядом "ich liebe",
закоханий, нещасний органіст,
що підхопив тебе, коли земля,
знайшовши ніж і руку, і причину,
помчалася донизу...
                                    Він останній,
кого ти бачила тоді і чула,
і він у мені - для земного плину
у радості і у журу гармоній,
відтворених у звабі твого тіла,
речах, жаданнях, усмішках, риданні...
Напевно добре, що він залишився -
на пам'ять днів, яких немає нині.
Як відгомін далекий у сьогодні
тих місць, де виноград твій народився.

Тож, пий і не сумуй на цій гостині!
Бо спорожніють амфори і чаші,
земної не наситивши жаги,
а подиху на зміну приведе
сам Винороб у кволі груди наші
нові часи для нової снаги.
І буде нам пояснювати те,
що кращі вина вимагають часу,
бродіння, несвободи, сліз, пітьми...
Запрошувати... А тобі миліше
в минуле повертатися - відразу
в обійми плоті давньої, кіньми
летіти в ніч кохання, веселіше
кружляти в танку, вихром до ножа...
Маріє, ті повернення - не жарт,
бо коло це протяжніше, властиво,
чим довше ним кружляємо. Душа,
подобу не тілесну прагне, Діво!
прошу тебе, не повертай назад!

2002

*
Білі стіни. Полотно.
Село, Карпати,
ніч і небо;
сніг відусіль,
по комин замело,
дзвіниці тінь.
Іду до тебе...

Завії схил людських осель...
О, чари снів… Пора вставати.
В вікні ранкова метушня, готель, -
час кави, настрою, писати.
П и с а т и !
Жіночий образ у наснаги взяти.
З дівок, зрання природних, малювати
одвічний клич весняної пори!

Неспішно йти,
зухвало позирати.
Хоча би на отих -
де ваба статі
за перехрестям ніг.
О! Їх кохати
я до нестями міг,
коли б не лиця,
не розмов торішній сніг.

*
Готель і Дзвони -
простріл площі поміж ними.
Проспектом "Пам'яті магнолій" волочусь
до Ужу - де мости-кордони -
перед Тими,
що звели правий берег в чарку поклонюсь.
Н а п ' ю с ь!
По пелюстках рожевих находжусь,
в кав'ярнях та пивних – усіх! - спинюсь.
А в пізній вечір увійду у ресторані.
Таке ж, як сам, дівча загублене знайду.
Поворожу на оркестровому органі
і в п'яну ніч тендітні плечі поведу.

- Чекає нас печальний клавесин,
з мінорностей тобі веселого награю,
"біжить за Чоп циганський табір" заспіваю...
І ще не будеш ти одна, а я один...

*
Дівча роздягнуте на білім тлі писати;
тремтячі з втоми пальці зігрівати;
дрібні недогляди природи виправляти
нервовим доторком руки до полотна -
без ліку часу,
- і під ранок засинати,
і марити вві сні -
усе вертати,

де білі стіни, полотно:
село, Карпати,
ніч і небо,
сніг відусіль,
дороги замело.
Дзвіниці тінь.
Іти до тебе.

1996

Вона змінилась,
Вона вже не така,
Яка була з тобою.
Вона сумна...
Хоча сміються її очі,
І лагідна усмішка на устах.
Вона живе...
І їй без тебе краще,
Ти можеш зрозуміти це тепер?
Їй не потрібен більше ти,
Їй не потрібні твої очі,
Які так глибоко живуть в її душі.
А ти чекав...
Чекав, поки дозріє квітка,
Коли пройде її дитинство,
І в ніжності хотів колись втопитись.
Вона чекала...
Понад усе хотіла повернути щастя час.
Вона страждала...
І від сліз її розпустилась ніжна квітка.
І ти зрадів...
Подумав: „Нарешті будем разом,
Я розповім їй про свою любов”.
Та не помітив,
Якою стала твоя квітка:
Так, це троянда, біла, ніжна, пишна,
Так, вона навчилась цінувати почуття,
Та не помітив,
Що поруч з пелюстками
Колючки темні виросли на ній...
І колить твоя квіточка тебе,
Не підпускає більше надто близько,
Вона не вірить у кохання, у слова,
Надто довго спостерігав ти, як вона росла...
Ти чекав на неї...
Вона теж...
Вона кохала тебе...
І ти кохаєш теж...
Та багато місяців пройшло...
І ви тепер – дві несумісні речі.

1. Молодший вітер:

Забула свій пароль.
Загубила ключа.
Жалкую про сонце що сходило мого дня.
Жалкую про слід,
Який загубила учора.

2. Середній вітер:

Немає місця для моїх творів
Зі мною вітер до смерті спорив
І не погодівся в храм увійти
Зі мною ти...

Немає місця для сонця в світі
Твій слід мені малювали квіти
Хто знає біль - здогадайся - прикро
Коли життя не дає пити

3. Син-вітер:

Я йду на зустріч на спалах вигук
Я йду на смерть на випадок
Свідок
Мого таємного світла зрадив
Мою владу

4.Батько вітер:

В безодню падали краплі алі
Без мого дозволу світ гортали
Без мого дозволу каменем били
Мого сина

4 Вітри:

Час закінчується дзвоном
Час наказує буті безмовним
Час не терпить не знає запізднень

Час
Має
Власну
Призму

Я думала, ти вже полетів лелеко!
Сурмить осінь, гука в далечінь…
А чужина та, ой далеко!
Поспішай же, лети в небосинь!
Холод птаху – суворий вчитель.
З неба ллється сумна вода,
Чужина, наче змій-гнобитель,
В щире серце твоє засіда.
Поспішай, хай надійні крила
В прірві неба невтомно летять.
Пам’ятай, моя пташко мила,
Я тебе буду дуже ждать!
Весна вірне тепло подарує
І надворі, і в серці, скрізь…
Диво-ліками душу лікує.
Зника втома, подруга сліз.

"Я вернулся в мой город, знакомый до слез..."
О. МАНДЕЛЬШТАМ

Заспівай, заспівай мені, Львове, востаннє -
Надто довго і тяжко триває фінал.
Третій день за вікном вже пустої кав'ярні
Чорні коні везуть попелюшок на бал.

Заспівай, заспівай мені, Львове, сумної -
Вже птахи лопотять під дахами крильми.
Я прийму твої скарги усі до одної
і розділить нас ніч, назавжди, ворітьми.

І не плач, не пускай блискавиці за мною.
Не жени сивих Левів мені навздогін.
Я повернусь, мабуть, у портреті - святою,
Як чергова окраса для замкових стін.

Вже за північ давно. Оніміли гітари.
Черевичок розбився. Кришталь затонкий.
Так галантно до танцю ведуть комісари.
Для останнього танцю і Львів затісний...

2000

Я збудую тобі корабель
і шампанське куплю обрядове,
щоб залишити міг берег цей
і, нарешті, знайти берег новий.
Я тобі наспіваю пісень,
наворожу щасливої долі.
От побачиш, мине тільки день,
як забудеш усе, і поволі
набиратимуть хід двигуни,
сототисячних цифр кілометри -
відпочину в обіймах вини,
помиратиму в пам’яті нетрях.
Ти досягнеш найвищих висот
і розваг у п’янкому дурмані -
легший кожен новий поворот,
важчий спомин, якщо він останній.

2004

Свічка на столі горіла
Віск стікав, все було біле
Одночасно й тимчасово
Стало все, немов червоне
Потьмяніло, похилилось
Я на себе розізлилась
Стала битися в істериці
Це межа моєї полеміки
Як світогляд божевільний
Хтось без мене майже сильний
Подивись як свої руки
розбиваю я до крові
Я без тебе – муки
Я з тобою
Подивись як свої губи
Роздираю я до крові
Я без тебе – муки
Я з тобою
Як миттєве розуміння
Я чиєсь лихе створіння
Темрява, та очі в світлі
Лиш ковток твого повітря
Допоможе зупинитись
Допоможе не дивитись
Не вертатися назад
Все по колу: злет і спад
Колиши мою колиску
Вітре, любий, мені тісно
Я в полоні, я в тобі
Я давно вже без душі

Незворотна випадковість
Кожен рух – якась подія
Несподівана жорстокість
Тиша й спокій – це лиш мрія

І упевнена залежність
Від смерті і життя в цілому
Як ведмежа обережність
Як бажання йти додому

Блякла, непрозора річка
Вся вода зійшлась у бруді
Все життя дивлюсь у вічко
Завжди зайва в цій споруді

Чорна туга, сіра примха
Молода, але пропаща
На шляху спіткає лихо
Кожен день все важче й краще

Прокляте, маленьке диво
Секс чи сенс держе свідомість
Я забула, я розлила
По своїм щокам ворожість

Дивна зустріч чи розлука
Невблаганна чиясь доля
Кохати або вмерти – мука
Залишитись самій – сваволя

Деспотизм і беззаконня
Зараз лише ностальгія
Я сиджу на підвіконні
І дивлюся вниз в надії

Контроль щастя як у казці
Усмішка – звірині зуби
Моє серце знову в пастці
Що мене колись погубить

Холодна кава і палаюча сигарета
з тобою розмовляю як на сповіді
розкажу зараз всі свої секрети
чекатиму твоєї відповіді

І дим повільно рухається до стелі
а ти мовчиш, і я не знаю що сказати
закінчиться все ліжком у пустелі
якщо ми й далі будемо мовчати

Читаю по очам що ти ще не байдужий
Що ще кохаєш як уперше, як востаннє
Такий ти є не мужній і не дужий
І не чужий, не підіймеш повстання

Мовчання – загадка і тиша – таємниця
І легка усмішка блукає на вустах
Твоя душа навік моя темниця
Твої слова застигли на губах

Рукою обережно доторкнешся до волосся
Тобі подобається коли я дивлюся
Коли нема у мене голосу
Коли тебе я зовсім не боюся

І котиться сльоза, самотня на обличчі
Як одинокий острів в океані
Нарешті ти сказав, що це мені не личить
Що плачуть тільки укінці, востаннє

Хіба ж це не кінець, хіба це не остання зустріч
Хіба це не моє з тобою прощання?
Мені давно набридло намагання
Шукати зв‘язок, збирать шматки, іти назустріч

І я мовчу, несила говорити
Незмога щось казати в виправдання
Холодна кава і погасла сигарета
Мовчання, лиш мовчання, лиш мовчання…

Слова давніші ці за нас,
В них є щось те, що ми пізнали.
І я сумую. Де той час?
Коли ми їх давно казали?

Що в них такого? Поясни!
Чому так важко їх казати
Вам всім, що відчуваєш ти?
Невже всім легше це збрехати?

Що в них такого є нового? –
Це ж те, що відчуваєм ми.
Чи в них є щось, що є лихого?
Чи всі забули про них ви?

Чому бояться всі сказати
Про те, що люблять і кого?
Чи легше вам отримать втрати
Й не знати, що тоді було?

Невже не легше відкрить душу,
Сказати просто «Я люблю»,
А не казати «Я не мушу».
Бо всеодно переживу.

Чи важко їх комусь казати?
Не знаю, тільки не мені,
Бо я не звикла всім брехати,
не звикла жити я у сні

Мені лиш просто треба знати
Хто відчуває що і як,
І буде потім що згадати
І не гадати «Може так?»

У когось мрія ця здійсниться
Хтось мої знає почуття,
Хтось зможе, як змогла змириться
Хтось знає всі мої знання.

Лиш знаю – не зміню нічого,
Із того, що я напишу,
І не почую ні від кого
Ту правду щиру, не нову…

Моя кімната – моє пекло,
Моя біда, що все ізтерла,
Це моя втіха і розвага,
І все, чому я буду рада.

У цій кімнаті всі часи,
Все, що було – це все вони
Було і гарно і нестерпно,
Були і жарти тут і нерви.

Й любові тут літала частка,
Яка в одну лиш мить погасла,
І сльози тут і почуття,
І всі набуті тут знання.

Тут все на місці, все тут поряд
І сповнено все часткою горя,
Усе полички, стіл і ліжко,
усе тут так-от – тишком-нишком.

Усе лежить тут так тихенько,
Усе моє, усе маленьке,
Усе нагадує когось,
Тут всі дрібнички, всі – це хтось

Усе моє це потім згине,
Колись це все я враз покину,
Ти смійся, та покину з сміхом,
З слізьми в очах, з нестерпним лихом.

Усе це бачу я востаннє, –
Це все, мов втрачене кохання,
Цей день останній в цьому часі –
Це в серці є, це у прикрасі.

Ось тут проходять мої втіхи,
Та тут й несамовите лихо,
Тут все було, тут все лишилось,
Тут і життя все зупинилось.

Тут щось, колись, але ще буде,
Колись когось, та я забуду,
Колись все буде з кимось це,
Але не буде тут мене…

Ми здолали виток історії.
Ми вписалися в поворот.
Пишномовні наші теорії
Прозвучали як анекдот.
Ми обвітрені, ми обпалені.
Наші губи не вольові.
Песимізмом смертельно вжалені.
Недоріки. Ледве живі.
Глуздом щеплені од патетики.
Переконані мовчуни.
Але все-таки, але все-таки
Живемо як не всі вони.
І не так, як вони, вмираємо –
Бо, як завше, в душі бійці…
Ми не маємо те, що маємо,
Ми меча затисли в руці.

Хоч знаю вже, що тут не звариш каші,
Та ж рано так прощатись не з руки…
Якісь такі ці запитання ваші –
Не те що недоречні, навпаки,
Прозірливі аж надто. Певно, вчена
У цьому ви. „Я віри вам не йму!”
В житті вам, певно, не один нікчема
У душу влазив. Вірите тому
Лиш істині. Вона, як кажуть, virtu.
Хіба би несвідомо брехень міх
Наговорив… останньому не вірте,
Бо я збрехати б і свідомо зміг.
Але хіба б я міг? Таж ви не варті
Обманів! Я очима розкажу.
Яка різниця, в храмі чи в театрі? –
Розмова й так заводить за межу.
2005