" Любите женщину за грех"
(Андрей Алейник.)

Любіть чоловіків своїх
За поцілунки незрадливі,
Скупу сльозу, відрадний сміх,
І за миттєвості щасливі.

За ніжність рук, п'янкі вуста,
Троянди й польові букети.
За літаки у небесах,
Бентежні вальси на паркеті.

За спокій колискових снів,
І благодать в міцних долонях,
За пристрасних очей вогні,
Нове життя в жіночім лоні.

Любіть за світлий розум, хист,
Відвагу і нестримну волю.
За бурштиновий світ намист,
Що сяє зорями у долі!

Чоловіки — і хрест важкий,
Й солодка мука незбагненна!
Любов, немов дурман п'янкий,
З їх уст п'ємо благословенно!

06.11.2021р.

Фігаро ти моє, "фігаро…"
І ніяких отих фаберже…
Тільки й чути услід: - де Арон?…
Я - Арон? Та ви що, та невже?…
Що змінилось? Чи вплинуло щось?
Наче й осінь як осінь… до сліз
Заспокойся, сприйму "на авось"
Сотні раз, якщо вимовиш: пліз…
04.11.2021.

Поки спите ви, стану
Осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

У віковій суєті суматохи
глас вопіющий у бубони б’є...
чуємо еру чужої епохи, –
ми менестрелі, а ви скоморохи...
вас ще немає, допоки ми є!

Відповідаю... уявно... по чату, –
ви у комуні, а ми на межі,
де оминаємо ці міражі...
чую, – не можеш не бити набату,
бий, аби чули свої і чужі.

У тарарамі не зайві тотеми.
Та не поможе уже, далебі,
соло на ієрихонській трубі, –
ви аксіоми, а ми – теореми,
поки не все доказали собі.

Ви не ховали за масками лиця
і повели у пустелі нові
босий народ, але нації сниться,
як Валаам ще шмагає ослицю...
ми – скакуна без царя в голові.

Бога немає? А небо карає...
сила нечиста веде у пітьму
ще не убиту війною юрму,
що не побачила вашого раю...
...................................................
чути кімвали... і флейта лунає...
як би іще угодити Йому?

11.2021

На струнах серця

I
Зворушливо мені зіграй
На струнах серця, піаністе,
І відведи у диво-край,
Де сяє сонце променисте.
І джерелом ясний мотив
Блаженні звуки розливає.
Де почуття від теплих злив
Цвіте смарагдовим розмаєм.

Приспів:

Танцюють пальці болеро
На чорно-білому паркеті.
Жар-птиці золоте перо
Піано падає на злеті.
Бемолів і дієзів мить
Фільмуй на спомини, Орфею!
Допоки музика звучить
Не обміліємо душею!

II
Уява сяйвом золотим
Фантасмагорії малює,
Лоскоче пензлем чарівним,
Дзвінке підносить Алілуя
У неприкриті небеса,
Пробуджує мурах на шкірі,
Ліричні творить чудеса,
Саджає мальви на клавірі.

Приспів:
Танцюють пальці болеро
На чорно-білому паркеті.
Жар-птиці золоте перо
Піано падає на злеті.
Бемолів і дієзів мить
Фільмуй на спомини, Орфею!
Допоки музика звучить
Не обміліємо душею!

02.11.2021р.

Про мене знаєш, так багато,
бо кожна зморшка на обличчі
про щось говорить винувато —
хоч хризантемна осінь личить,
спроможний перерахувати
веснянки, родимки на тілі,
чесноти і природи вади.
Бач, срібло у волоссі білім
вже проглядає безпорадно,
і руки завше під прицілом,
їх не сховати в рукавички,
коли відверто обіймають
і струшують у попільничку
гарячий прах мого одчаю,
звичайних пустощів дрібнички.
Шкодуєш, що мене не бачив
цнотливою в фаті вінчальній,
та в мене очі, як у лані...
заглянеш, — душу в них побачиш,
сапфірів зорі домоткані.

30.10.2021р.

Бери її за руку і веди.
Крізь тихі айстри, десь поза городи,
Де пасмами лягають холоди
І памороззю дихають на воду.

Куди стежки – уже одна сльота,
Де я тогóріч загубила хустку.
А ви бредіть удвох собі отак
Повз очерети і тернові пустки.

Зі степом оніміло помовчіть.
О, як же скрушно він зітхає в зиму.
І облітає з голих верховіть
Грачиння чорна хмара на озимі.

Лише шипшина спомином палким
Ще догорає у красі запізній –
Та не зігріти змерзлої руки,
Ні гнізд пустих, а ні журливу пісню.

Усе на світі – тільки ця яса!
То ж відпускай. І я вже не тримаю.
Поглянь, як рясно плачуть небеса –
Це вже за пругом осінь відлітає.

Місто спить. Ні перехожих,
Ні машин уже ніде, –
Тільки хтось, на юність схожий,
Уночі з думок не йде.
Задаю йому питання:
Що в тобі такого є,
Що воно аж до світання
Серцю спати не дає?
Та ніяк не розпізнаю
Я в години ці нічні,
Хто збентежує до краю
Душу зболену мені.
Хто й навіщо серед ночі
Діда будить залюбки, –
Заглядає в сонні очі
І породжує думки?
Хоч мовчи, хоч перепитуй, –
До ранкової пори
Лиш годинник лущить миті
Й місяць високо горить...
31.10.21

Жовтень сходить туманом,
мов парним молоком.
Сіє осінь оману
цілу ніч під вікном.
Вимальовує тіні
у промоклім саду
та вогнів мерехтінням
натякає: «Я жду…» –
Накидаю на плечі
в колір ночі пальто.
Час іти до предтечі
й не помітить ніхто.
Поміж неґури мряки,
повз недопалки зрад,
ми гуляєм до ранку,
друже мій, листопад.
31.10.21р.

Вітер по-зимовому війнув,
Одшуміла золотава злива.
В проблисках останніх бурштину
Догоряє жовтень чарівливий.

Наче наяву я бачив сни -
Він крутив з паняночкою танець --
Красень місяць, легінь осяйний --
Осені розвихрений коханець.

І багряною вже кров’ю стік,
Від руки ревнивця ж бо загинув.
Голий, сірий вбивця-чоловік --
Прийде листопад йому на зміну.

30 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Зігрій, Милосердний, гріхи відпусти,
єлеєм змасти зашкарублі стигмати.
Щоразу із чорних дірок самоти
відносив у небо на крилах розп'ятих.

Над чорториєм за руку тримав,
учив не тонути в бурхливім безмежжі.
Без весел і дужих вітрил не сама
долала цунамі повітряні вежі!

В рожевім дитинстві, коли бузина
губила на стежечці ґудзики чорні,
купав у любистку, а осінь сумна
вплітала у коси квітки чудотворні.

З Адамових ребер створив перший вдих —
в очах відзеркалюють сонця краплини.
Скажи на яких полюсах голубих
на мене чекає душа горобинна?

27.10.2021р.

Пишу лиш про те, що на душу лягає,
В судинах відлунює болем,
І піниться морем, буяє розмаєм —
Давно перед всесвітом — гола.

З коріння глибокого, хмарки легкої,
Повітря стрункої смереки,
Я зіткана: з туги, сонати дзвінкої,
З пера гніздового лелеки.

Отари думок випасаю у житі,
Кульгаві поеми спираю
На милиці з кременю, дерева збиті,
Віночки плету з небокраю.

Рожеві світанки цілунками будять —
Розхлюпую щастя з цеберця,
Допоки пташиною б'ється у грудях
Блаженством розчулене серце.

25.10.2021р.

З глухими стінами вела розмову —
Війнула тиша протягом услід.
Згадала, що жива, і в серце знову
впустила мрії зоряний болід.

Зібрала чорні думи у пакети,
І віднесла той мотлох на смітник.
І стала Світом, Музою поета,
Аби ти птахом в небесах не зник.

Так мало треба пелюстковій жінці —
Ковток любові та очей вогні.
Наповнилась тобою, аж по вінця,
Твоє блаженство й досі у мені.

24.10,2021р.

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Уже в саду холоднувато,
Хоч сяє ніжність золота.
Все менше сонце зігрівати
Спроможне жовтого листа.

А він зіщулився і пада,
І сумно шурхотить з-під ніг...
Недовга осені ця влада,
Впаде вже скоро перший сніг.

Були часи, коли і в жовтні
Він пухом землю лоскотав.
І лагідні трави медовні
Сріблив між виляглих отав.

Сьогодні ж у земерзлім гаю
Ще ковдри білої нема.
І тільки холод натякає,
Що не за горами — зима.

25 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Якась дивакувата незалежність
до рук взяли мечі, поклали рала,
пішли на фронт, в тилу лишивши лежнів,
а тих війна втомила і дістала.
Нажерли сучі харі на бюджеті,
сховали награбоване в офшорах…
Спить воїн у землянці чи наметі,
над ним щодня кружляє смерті ворон.
Ведуть під білі ручки депутата
дві кралечки, дві юні «помічниці».
За що вони отримують зарплату,
показує їх довжина спідниці.
Нам «служать» слуги! Вам самім не смішно? –
робочі сосни, корабельні баби…
Прости, Великий Господи, нас грішних
були вкраїнці, стали – баобаби.
25.10.21р.

Безмозкий член сім’ї
пив третю склянку зла,
наповнену слізьми його дружини.
Зеленої змії
вкусить пора прийшла, –
жона ж пропонувала сік ожини.

Небачений який
антимужицький акт! –
щоб самогона не було у хаті!
І визивно, взнаки,
сімейний свій контракт
порушив грубо він, мов звір лахматий.

Ударивши її
по голові ясній,
пообіцявши щойно ще котлету,
безмозкий член сім’ї
погрожував жоні,
аж поки не схотів до туалету.

Не встиг цвірінькнути
у тиші унітаз,
як двері клацнули, і світло перестало.
І член відімкнутий
відчув п’янкий екстаз,
і зрозумів – вона його спіймала.

Сидів у темряві
на унітазі він –
і мав себе за дурня в мокрій ступі,
думками-нетрями
хапавсь за злив, мов дзвін,
б’ючи водою по даремній купі.

Спочатку він мовчав,
як справжній рак.
Та раптом заспівав, немов зварився.
Урешті ж, закричав,
але відтак,
ні разу не просивсь – лише сварився!

Дружина звільнена
відда́лася собі,
з дочкою математику зробила.
Душа розпилена
на тріснутій губі
невинну кров свободи пригубила.

Розумна жінка йшла
у хлібний магазин,
у перукарню, в гості, по ґазети.
Мов зіп’ятий лошак
іржав за всіх мужчин
її любитель випить – з туалету.

17 березня 1995 р., Київ

Поруч йдемо серед тихих хрущовок за руки,
і прохолода вечірня пронизує нас.
Сонце визбирують у далині чорні круки,
серце наструнчуєш на незабутній романс.

Листя сухе шарудить наче миша полівка,
ще не чіпляється пакісно до підошов.
Щемна розмова, і вражень чудова мандрівка,
сяє неоновим бра — кришталева любов.

Спогади ветхі, голубкою тихо воркую.
Явір старий пам'ятає тебе молодим —
перше побачення і полохливе: — "Люблю я",
час не зберіг, поховав під парканом рудим.

Зоряна нічка, літавицею небокраєм,
вмить затулила крильми оксамитну блакить.
Не говори, що красиво, ця осінь вмирає —
на золотім покривалі царівною спить.

21.10.2021р

Я пила — мандариновий фреш,
під платівку Енріко Карузо.
Не чекала, що ти упадеш
на думки листопадовим блюзом.

Затужила троянда в душі
за теплом і грибними дощами.
На узбіччі порожнє таксі
переморгується з ліхтарями.

Не спиняю, зворушлива мчу
навпрошки, щоб мене ти розгледів.
Запалили бажання свічу,
побували на сьомому небі.

У безмежжі кружляли фокстрот —
розлучатись не думали зовсім.
Скільки щастя рясних позолот
дарувала на спомини — осінь.

Доторк губ... зашарілись ураз,
розплескалася пристрасть нестримна.
Кілька чуйних і лагідних фраз...
у куточку зіниці — перлина...

Хай тікає бруківка з-під ніг,
розчиняється ніжність у слові!
На рожевих устах перший сніг
білорунним цілунком любові.

18.10.2021р.

Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже сонце крізь хмари сія.
Я люблю тебе так, як ніколи нікого на світі,
Як волосся прекрасне — чарівна голівка твоя.

І не знаю, ще скільки кохатися нам залишилось --
Ронить сльози-листочки у воду плакуча верба.
Виринає з глибин віщим птахом незвідана сила,
Зацвітає блакиттю небесна габа голуба.

Де б не був, де б не йшов, твоє серце — усюди зі мною,
Як два древа життя, ми сплелися корінням навік.
Із шаленою пристрастю, мовби іще молодою
Проминає і сяє загравою кожний наш рік.

Ти пробач, не сумуй, моя Леле і вірна лебідко.
Я люблю тебе так, як ніколи ніхто і ніде.
Зацвітає у небі кохання сліпучого квітка,
І незрячого навіть у полум’я щастя веде!

18 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Не дає мені заснути
Суміш споминів і мрій, –
І донині незабутий
Неповторний образ твій.
Та і як не пригадати,
Наодинці уночі, –
Дівки коси вогкуваті
На юначому плечі.
Білолиця, пустотлива,
Невгамовна, як бджола, –
Ти повірити у диво
Юнака тоді змогла.
Відшуміла, наче жниво,
Швидко юність золота, –
Я, довірливий, сміливо
Покоряти став міста.
За привітами-листами
Лиш побачити не зміг,
Як подовшали між нами
З часом відстані доріг.
І з тих пір з’явився смуток
У самотності моїй, –
І незвичний серця стукіт
Серед спогадів та мрій…
18.10.21

Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці
У цей різнобарвний вмалюй коровай.

Розвій мені з серця зачаєну тугу,
Затримай цей лагідний повів тепла.
Що плечі сповив, мов обіймами друга...
І радість у душу мою потекла.

У вітах бадьоро озвалось пташатко,
А пес завиває, склика вороння.
А день усміхнувсь, і... відходить у згадку,
А сутінки — наче агонія дня.

17 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

1.
Якби побачити хоч сон
де люди раді та кмітливі –
з Отцем Небесним в унісон,
відкрите серце і сміливі.
2.
Де діти бажані в батьків,
щасливі бути поруч з ними,
сприймають мудрість цих рядків,
плекаючи суттєві зміни.
3.
Мелодія сердець тон в тон,
та всесвіт поруч, як подвір’я
і в тім все бажане гуртом –
злітай, кружи, лови сузір’я.
4.
І відчувати небеса,
і всюди бути саме вдома –
най-ней-мо-вір-ні-ша краса:
напружена солодка втома.
5.
Якщо хто бачить в тім резон
та відчуває Отчу хвилю –
по ній рушаймо всі разом
отримати країну милу .!.

17.10.2021.01:59 Чернігов

Відлітання білих журавлів
Бачиться банальним на сьогодні,
Як і все, що вчора було модне,
Нині зазвичайне й поготів.

Під ногами корчиться земля,
Що наругу змушена терпіти,
Як із цим змиритися і жити
І не утікати звідсіля?

Захопив злощасний катаклізм
Півпланети, а можливо й більше...
Лиш поети капарають вірші
Про снобізм і раціоналізм.

дівчинка виросла
дівчинка - сильне плече
плаче у дощ
і сміється
до сонця сміється
жінка у дівчинці
дівчинка в жінці
і ще...
сад між пустелі
і спека пустельна на серці
дівчинка виросла
дівчинці срібло між кіс
злото між брів
і всевидяча третя очниця
дівчинці мариться
роки - покіс у покіс
ранки все вищі
протяжніші ночі -
не спиться
дівчинка виросла
дівче тож вчора було -
бантик на тім'ї ...
(чом погляд дитячо-неюний?)
личко - усмішка
і світле невинне чоло
щастя дзвінкі
ще нічим ненадірвані
струни...

17/07/21

В саду так хороше мені,
Навколо барви пречудові -
Стоять дерева у вогні,
А в небі — фарби веселкові.

Палає, догоряє день,
То - колір чарівливий мрії --
Між вітру лагідних пісень
Рожеву ніжність він леліє.

І хай не гріє та краса,
Крадеться тихо прохолода --
Цілують сонце небеса,
Виспівують любові оду.

І пестощі сяйні заграв
Наснажують вогонь кохання.
Мов почуття прийшла пора -
Велика справжня і... остання!

10 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Відсалютували зорепади,
і тамує осінь зайву хіть,
хоч і літо, що уже позаду,
іноді вертається на мить.

І щоразу затуманить очі,
заховає сльози за вуаль,
тугу – у тогу цариці ночі
і розвіє у людей печаль.

І щороку до її палітри
додає нечуване поет,
і щоночі розбишака вітер
роздягає денний силует.

Та вона й сама... і на прощання
скине найновішу із одеж
у заграві лісових пожеж
і піде у подорож останню –
сива, одинока і печальна –
полинами зледенілих меж.

10.2021

Вже літо бабине минає.
Та серед холоду й осмут
Є та любов, що нас єднає
Тепер і тут,
Тепер і тут.

Є сяйво музики і слова,
Що сіє в душах доброту.
Є, врешті, ти і я – ab ovo* –
Тепер і тут,
Тепер і тут.

Є та поезія у прозі,
В якій буття предвічна суть, –
Як Бог у нас, як ми у Бозі.
Тепер і тут,
Тепер і тут.


____________

* Від самого початку (лат.).

Відсвіт сонця на деревах тане,
Мов світила денного маяк.
На повітря ніжне і духмяне
Навалився вітер-холодняк.

Щупальця свої простяг морозні,
І на руки бореться з теплом.
Скрипалеві рухи віртуозні
Враз немов судомами звело.

Не лунають нарікання жодні,
Не здається ворогу ніяк.
У небесній розчинивсь безодні
Знавіснілий вітер-холодняк.

4 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Ти віриш в Бога! — ну то й що?
І сатана у нього вірить.
А що зробив ти за ніщо
для інших, ниций лицеміре?

Поклони бити лиш мастак,
до церкви бігати з розпуки.
Але ж і Юда за п'ятак
Христа спроваджував на муки.

Твоя мольба лиш: "Боже, — Дай
мені здоров'я, щастя, статки!
Створи земний для мене рай,
прекрасне майбуття нащадкам".

Благаєш — "Дай!"... А що ти дав:
голодним, немічним, невдахам?
Я впевнена, що б не поклав
своєї голови на плаху

заради Господа й людей,
що підпирають світ собою.
Зло, заздрість вирви із грудей,
чини добро, світись любов'ю.

І дякуй небу за усі
солодкі крихти короваю.
А що потрібно для душі —
Бог знає все... Він добре знає!

5.10.2021р.

Потрібно жити попри негаразди
І годі скніти в злиднях та журі, –
Давайте усміхатися на заздрість
Нам долею вготованій порі.
Давайте поховаємо тривоги
В любові повсякденній до життя,
Молитвами віддячуючи Богу
За змогу пізнавань і набуття.
Давайте вік не прикрощами мірять,
Коли роки доорюють чоло,
А в краще завтра не втрачати віру,
Чого б лише у дневі не було.
05.10.21

Впала ніч на призьбу хати тінню,
увібравши неба оксамит.
Зазирає в шибку безгоміння,
рубанець у грубі палахтить.

У кутку на різьбленій полиці
коливо і вишитий рушник.
На столі свіча і паляниця.
Плетені цибуля та часник

на цвяху від нечисті лихої.
Підвіконня чепурить герань.
На софі в лещатах супокою
жінка й чорна кішка, ніби - твань,

примостилась біля ніг ґаздині,
муркотить і бачить треті сни.
Та не спиться жінці, очі сині,
мов ріка, хоч зорі зачерпни.

Поховала матір позавчора...
викине на згарище старе.
Праху біль розвіє понад морем...
тільки кішку в місто забере.

04.10.2021р.

Погожий день за обрій закотивсь,
І нетривке тепло забрав з собою.
А сіро-біла сталевидна вись
Війнула ледь помітною журбою.

І владно вечір простір оповив,
І сіть свою від сутінок накинув.
І угорі листочки — ледь живі --
Тремтіння пробирає безупинно.

А ще недавно літечко було,
І відсвітом смарагдовим сміялось...
Розвіялися спека і тепло
Від холоду брутальної навали.

2 жовтня 7529 р. (Віж Трипілля) (2021)

Одеса…
Вечір…
Осінніх скверів рудавий крап.
Дюк де Рішельє і музи́ки з гітарами.
Потьомкинські сходи угору тягнулись, мов трап,
і небо шатром нависало над хмарами.

Зотлілого сонця – на хвилях – роздмухався жар,
заграви над морем займалося вогнище.
І кігтями вітер впивався в худі боки хмар,
і рвучко скубав собі сірої во́вни ще.

Немов божий перст, височився маяк вдалині.
Вокзал клекотав і світився декорами.
Приморський бульвар у чужих нас не визнав рідні,
бо гучно ішли й тупотіли підборами.

Ми пішки бродили по місту, не чуючи ніг.
Розложисті площі галділи оравами.
І в тихій отій суєті – між бариг і суціг –
губились в юрбі й почувались роззявами…

Давно зсутеніло і ми вже шукали ярміз*,
відкланятись як тим бруківкам отесаним.
Повештались парком і ось набрели на «Привіз», –
що з давніх-давен вихвалялась Одеса ним…

А як зайшло сонце і стрімко спустилася ніч,
і небо тремке заіскрилося зорями,
нічною красою тоді милувались увіч
і слухали плюскіт шумливого моря ми.

*ярміз – спосіб

27.09.21

Сон томится в объятьях ситца,
до утра не уснуть ранимой,
Пусть тебе незабудка снится
в эту лунную ночь, любимый.

Бусы неба в степи лучатся,
каплей солнца на дне колодца.
Каждой хочется жемчуг счастья,
в алтаре золотые кольца.

Подвенечного платья, чуда —
облаков белоснежных в рюшах.
А мне нужно — синь незабудок,
и что б ты моё сердце слушал.

26.09.2021р.

Чекаю на щасливу мить
як панацею,
допоки серце ще болить
за однією.

Коли оновлює весна
мою ікону,
то домальовує вона
по купідону.

Тобі – за очі чарівні,
зорі у небі
за те, що сяє, а мені...
мені – за тебе.

І залікуємо оба
сердечні рани,
хоча сміятися судьба
не перестане.

Чи повезе, чи понесе –
сама не знає,
а рана стигмою усе
не заживає.

09.2021

Може, завтра буде краще -
Ранок вечора мудріший.
Кине ніч напризволяще,
краєвид гаптує — вірші.

Хворобливі, недоречні,
золотаві, кострубаті.
На атласі повно зречень,
зоряних троянд багато.

Цятки хмар, як плями ниці.
Витре ластиком і знову.
Із душею наодинці
поведе німу розмову.

Аж лящить в повітрі тиша.
За плечима дійства, дати.
Безгоміння... небо пише —
супокійно... благодатно...

25.09.2021р.

Народ вкраїнський схильний до краси,
І радо помагав своєму пану --
Аристократу духу, не тирану
Перетворить на казку ці ліси,

Гаї, діброви, схили кам’янисті,
І річку Кам’янку, раніш — Багно,
Постало диво справжнє тут, воно --
Плід фантастичний генія і хисту.

Видовбували з каменю стави,
Підземну річку, гроти таємничі,
Творили колективно будівничі,
З землі там насипались острови.

Проклали шлюз на Верхній став потужний,
Альтанки будувалися, містки...
Робили все там панські кріпаки --
Ці водоспади, водограї дружно.

Пересували брили в сотні тонн,
Утілили в життя легенди вічні.
Для багатьох закінчилась трагічно
Робота. Бачим камінь смерті он.

Це — острів Лесбос, що на ставі Нижнім,
З возів, зі скелі в воду він впаде.
І покалічить і уб’є людей.
На нім Сафо творила вірші ніжні.

А скільки тут насаджено рослин --
Дерев, чагарників, кущів і квітів!
Півтори тисячі з усього світу
Найменувань в “Софіївку” звезли.

Олені, лані ходять у Звіринці,
І скрізь в озерах — лебеді й качки.
І фазани, і павичі таки
Були ще при Потоцьких — спогад зрине.

Заремба, Чорнокриленко, Троян,
Герасименко, Закуренко з ними
Діброва... Над гаями чарівними --
Вкраїнських будівничих імена.

І Людвік Метцель, польський інженер,
І Оліва — французький садівничий --
Творили нам “Софіївки” обличчя,
Його краса чарує і тепер.

У різні роки їм допомагали
Ферре, Боссе, Пашкевича труди,
Аби хотіли ми прийти сюди,
І не було чудових вражень мало.

Були стихійні лиха, з них одне --
У році дев’ятсот восьмидесятім,
Як повінь позривала всі загати.
Руйнації видовище жахне

“Софіївку” усю заполонило,
Брудні потоки йшли за горизонт.
Та піднялися уманці разом
І працювали день і ніч щосили.

Новий директор цей очолив здвиг,
Подбав, як слід, про порятунок саду.
І за чотири місяці порядок
Навести у “Софіївці” він зміг.

Відтоді парк при ньому процвітає,
Національний статус він здобув
У ренесансу золоту добу,
Вже понад сорок літ у цьому раю

Вона триває. Скільки за цей час
Всього тут зроблено, о Боже милий,
Нових чотири там стави відкрили
Щоб вродою зачарували нас.

Гектарів десь на двадцять парк побільшав,
Відновлено в нім Аполлона грот,
Звіринець також між його висот...
І мрії втілено найсміливіші

В “Новій Софіївці”, які дива,
Ви тільки подивіться, нас чекають --
Сади, як у Японії й Китаї,
І Україна в міфах ожива.

Спиняється немов тут часу лік,
Рухливі динозаврів є скульптури
І птеродактилів, що як в натурі
Вертають нас в доісторичний вік.

Парк-фентезі, і він — не одноденка,
Чарує у вечірній час найбільш
Неоном-дивом... Я б назвав скоріш
Парк імені Івана це Косенка --

Засновника, утілювача мрій...
І гомонять: тримає Умань марку,
Неначе світова столиця парків --
Постане скоро в ролі цій новій.

Навколішки стаю, так небо кличе --
За ці, навічно створені дива,
Уклін земний, цілую руки Вам,
“Софіївки” прекрасні будівничі.

Завершую поему цю, натхненний,
“Софіївко”, творіння осяйне,
Поїли, як Трембецького, мене --
Твої чарівні води Гіппокрени.

(закінчення)

23-24.04.7519 р. (Від Трипілля) (2011) — 9 вересня 7529 р. (Від
Трипілля) (2021)

Ах, яка була ніч. Твої губи на смак
і на колір немов зрілі вишні
з них спиваючи сік не нап’юся ніяк…
Чи були ми у ночі тій грішні?
Звісно – ні, може й так. Хай розсудять літа,
нехай згадку сніги замітають.
Та для мене ця пам'ять навіки свята.
В ній ключі і від пекла й від раю.
В ній назавжди лишилась частиночка нас.
А тепер лиш видіння пророчі.
Де сніжинки під ранок танцюють нам вальс
і лягають до ніг неохоче.
17.09.21р.

Дорогі друзі, дуже приємна новина для мене! Вперше в житті став літературним лауреатом! За мою корону сонетів "Світло кохання", (яка вперше друкувалася саме тут, на Поетичних Майстернях і від багатьох авторів і керівника сайту отримала високу оцінку!), мені присудили ВСЕУКРАЇНСЬКУ ПРЕМІЮ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО в номанації "Поезія"! Це зробила рідна Вінниччина, де народився наш геній і класик Михайло Коцюбинський, поет у прозі! Спасибі за визнання, дорогі земляки!
Тому, якщо є бажання мене привітати, то робіть це тут, на моїй сторінці. Спасибі Володимиру Ляшкевичу, Тетяні Левицькій, Вітру Ночі, Серго Сокольнику, Домініку Арфісту, Василеві Світлому, Сонцемісяцю, Ірині Вовк, Ванді Савранській, Ларисі Пугачук, Олені Балері за гарні відгуки! Тисну руки чоловікам, обіймаю жінок!
Всім натхнення невичерпного!

Напиши, мій коханий,
що без мене погано,
що сумуєш й чекаєш
ти хоча б на дзвінок.
Соком літо крізь пальці,
пам'ятаєш в альтанці
говорив: "ти найкраща
й наймиліша з жінок".

Що у сіть, як рибини,
потрапляли невпинно,
і мозолили очі
на світанку щодня.
Готували яєшню,
мармелад із черешні,
молоко додавали
в чорну каву з горня.

Й дуже швидко набридли,
як із ябка повидло,
бо не бачили світу
у тобі, рідний мій.
Білих крил лебединих
у очах - неба сині,
в неслухнянім волоссі
хуртовини завій.

Напиши, моє Сонце,
що не скінчиться сон цей,
хай обтрушує небо
зорепад у траву.
Скільки нам не судилось,
доки світить Ярило
у блакиті натхненнім —
я тобою живу!

10.09.2021р.

Коханий, вибачай сьогодні, певно,
Моє бажання спить, немов дитя.
Ти в змозі сам згадати достеменно
Усіх наяд, що скрасили буття.

Голивсь... Щока не колеться, це добре,
І руки не холодні, та дарма,
Ховаю носика у теплу ковдру,
Мене для тебе, поки що, нема!

Тремтять блаженством губи соковиті,
Ще й до грудей прилипли, мов реп'ях.
Стривай, горобчику, вчорашня оковита
Вилазить боком і зриває "дах"?

Рукою сон зняло, буравлю стелю.
Теляча ніжність серце гарячить.
Скидаю пристрасно шовкову льолю!
Зусилля марні, мій горобчик спить.

Де ти, радість?.. Німотно і темно
Уночі за спітнілим вікном, –
Усвідомлюю вже, що даремно
Я чекаю на тебе давно.
Тонуть думи у тиші безкраїй
І безслідно зникають у ній, –
Усвідомлюю вже, що немає
Ні на що аніяких надій.
Час від часу зриваються з даху
Росні каплі і никнуть тихцем, –
Усвідомлюю вже, що невдаха,
Та сказати соромлюсь про це.
Крізь краплинок неквапні удари,
Добре чується серцебиття, –
Усвідомлюю вже, що я зараз
Жду наївно слівця співчуття.
То ж навіщо допитливо гладить
Мрійним поглядом темне вікно, –
Все одно не розгледіти радість
Там, де світла немає давно.
08.09.21

Ці уривки небесної вати
Розірвало проміння ясне.
Може досить уже сумувати?
Обійми, моя люба, мене!

Нам здавалося, небо не хоче
Наших зустрічей більше уже...
Та чому ж у цю ніч так охоче
Розсипа зір манливе драже?!

Одійшли мов небеснії води
У цей ніжний, задумливий час.
Місяць, наче дитя насолоди
Народився і світить для нас.

І в далеку дорогу відчалить
Човен той, що сумне нам несе.
І зів'ялі гвоздики печалі
Забере із веселих осель.

І засяє нам двом аж до рання
Найпрекрасніша квітка оця -
Чарівлива троянда кохання,
Що не в'яне ніколи в серцях!

8 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Немов якась чарівна сила
Зуміла все красою вкрить –
Зима дерева побілила,
І зупинилася на мить.

А кущ овальний, наче броша,
Ряхтить іскринами із див.
Туман втягнув легку порошу
І у повітрі розчинив.

Плекає чари й береже він
У вишині і низині.
І темінь солодко-рожева
Вмика неонові вогні.

І десь у далечі глибоко
У прірву скрапує ночей,
Захоплене милує око -
То золота ріка тече!

30.10. 7526 р. (Від Трипілля) (30.12.2018)

Потоцький Фелікс Щенсний граф Станіслав
Найбільший в Польщі був аристократ.
Над нами тінь шляхетна ця нависла,
Запрошує у парк! Віват! Віват!

Він заснував його в ім’я кохання —
Такої вроди ще не бачив світ.
Дружина то була його остання --
Гречанка на ім’я Софія Вітт.

Вона непереможну мала владу,
Всі, як Богиню, слухали її.
В честь неї тут збудовано Елладу,
Легенди все нашіптують гаї

Про те, як воювали греки Трою,
Як Одіссей морями мандрував...
І статуї Богів, Богинь, героїв
З’являються на очі, як дива.

Рослин, дерев і квітів розмаїття,
Альтанки, гроти, Критський лабіринт
Дивують людство не одне століття,
І водоспадів, водограїв світ.

Річки, моря, громади ці каміння,
Поля, амфітеатри і сади --
Найкраще в світі паркове творіння --
Потоцького зусиль ясні плоди.

Він од природи був ідеалістом,
Плекав букет платонових* ідей,
І Щенсним** звався, володів бо хистом
Робить щасливими усіх людей.

Бо їх любив, і дарував їм ласку,
Позбавив панщини селян своїх.
Й вони допомогли звести цю казку --
“Софіївку” - вмістилище утіх.

Якби поляки королем обрали
Потоцького, самотнього орла,
То, може б Польща довго ще не впала,
А наче квітка в розкоші цвіла...

На сеймиках міщанство і плебеї
Аристократів знищили права.
Від ницості і пихи отієї
Річ Посполита стала нежива.

І світ здрібнів, духовності позбувся.
(Невже армагеддон — це майбуття?!)
Став торжищем суцільним, в ницім дусі
Чуть запахи огидного гниття.

Лиш паркові Потоцького — осанна!
Живе ще Божа сила в небеси.
Дарує почуття нам ренесансу,
Надію на відродження краси!

*Платон — грецький філософ-ідеаліст.
**Щенсний — щасливий (польськ.)

7 вересня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Не прошу… Не вірю… Не боюся…
Не брешу… Не каюсь… Не мовчу, –
Закриваю очі від спокуси,
Хоч набідувався досхочу.
Ні жури… Ні віддиху… Ні гніву…
Ні жалю… Ні спомину… Ні мрій, –
Не хилюся вправо чи наліво
В штовханині спокою й подій.
Ні слізьми… Ні зойком… Ні відчаєм…
Ні ножем… Ні льодом… Ні вогнем, –
Силу волі я не утрачаю,
А міцнію духом з кожним днем.
05.09.21

Виріс в полі повзучий пирій,
проявляючи сутність ворожу.
Не чужий ти мені та не свій,
чом душі у тобі не знаходжу?

Нижче плінтуса падала ниць,
через гордощі переступала,
і пливла, як вінки чарівниць
по ріці на Івана Купайла,

лиш до тебе, моя самота,
в пелюстково-лавандові ночі.
Кажуть люди, що я: золота,
божевільна і грішна воднОчас.

Та яке кому діло до нас?
Розберемось самі, без поради.
Небо творить чудовий романс —
в кожній зіграній ноті — відрада.

Не глухі, щоб не чути слова,
не осліпнули від зоряниці.
Жалить боляче тих кропива,
хто шукає у ній полуниці.

Обпеклася, хоч дуже болить —
ласа ягода варта і болю.
Полікує коханий умить
шипахи* на долонях— любов'ю.

Шипахи* - опіки від кропиви

3.09.2021р.

Тридцять літ у дорозі,
У журбі – тридцять літ.
Напівголі та босі
Переходимо світ.
У світи вишиванку
Одягає душа,
І від ранку до ранку
Гріє правда чужа…
І від року до року
Пісню чуємо ту,
Про красу синьооку
І високу мету.
Тай радієм злиденні,
Що ще досі живі,
Що на нашій арені
Вже обличчя нові.
А на нашій арені
Вражі залпи гудуть…
З неба зливи вогненні
Смертоносно падуть.
І ідуть ешелони
По країні на Схід –
Патріотів колони
Боронити свій рід.
Та якого ми роду,
Пам’ятають не всі,
Чавлять кров із народу,
І душа у росі
Богу молиться слізно…
Вже серця б’ють набат.
Ренегати пруть грізно
На наш устрій і лад.
Мчать літа за літами,
Та просвіту нема…
Нові множаться драми,
І лютує зима
Між своїми й чужими.
Кулі свищуть зі стріх…
Грабежі та «віджими»
Уже ніби й не гріх.
Словеса, обіцянки
Чути тут, чути там.
Гомонять, як циганки,
Про украдений крам.
Гучно мовлять про славу,
Але слава у тих,
Хто рятує державу
Від кремлівських «бариг».
Хто засіює ниви,
І плекає жита,
В кого чисті мотиви
І правдиві уста.
Хто не зрадить, не кине,
Ні в труді, ні в бою,
А відважно ітиме
За Вітчизну свою.
В нас таких пребагато,
В цьому наша могуть.
Тож разо́м, заповзято,
У щасливу майбуть
Через урвища й терни
Віднаходьмо путі
Чисті, вільні від скверни,
Непорочні, святі...
Пам’ятаючи давнє,
Сьогодення творім.
Хай розквітне у травню
Наша доля, наш дім.
Де назавжди зникає
Безталань колія,
Де на тебе чекає
Україна твоя!

Свого романтика люблю, жалію,
І гладжу по голівці як болить.
Вгамовую сердечну аритмію,
До оченят притулюю блакить.

Бинтую ніжністю душевні рани,
Коли бракує слів, то досхочу,
П'ємо смачну мелісу з порцеляни,
Запалюємо пристрасті свічу.

Нам добре поруч в радості і горі —
Два джерела в одну ріку злились.
Із дому вимітаємо докОри,
Злітаємо в обітовану вись.

Прощаєм одне одному образи,
Очищуємо душі каяттям.
Йдемо, тримаючись за руки разом,
До зір хиткими кладками життя.