Іржу, не можу, я із тих дотеп,
які, смакуючи холодне ескімо,
все бідкаються, начитавшись скреп,
що в Інтернеті ми постійно сидимо.

Теорії я цій поклав кінець –
у павутині більше не сиджу.
Давним-давно забув я про стілець,
у Інтернеті я тепер… лежу!

уже бачив колись ці світлини тремкі,
там де храм у вінку, де єднання тривкі,
де пелюстка натхнення таємно майне,
де всміхалося сяйво на дотик сумне.

ти від нього прогнав озвірілих вовків,
ти стояв на межі, ти забути не вмів.
як калинова жінка носить совісні сни,
сон-трава у руках і мінливість весни...

лишень очі вологі над над прірвою днів,
де ж ти сонце ходив первоцвітами див?
між мережок гардин проростає трава,
вона встала з колін і лишалась жива.

відтепер у мигдальній колисці земній
спить кирпате маля, і їй носять води
журавлині клини із живильних країв,
журавлине пташа вже не ти засвітив...

Пише вітер весня́ний зимові цитати,
Розгортаючи досвіду довгий сувій,
І намарне в негоду цю сонця шукати,
Що наповнило б щастям долі сторінку.
Із роками все важче дається початок,
І знесилює віру біль страчених мрій,
І у ризику бачиш не шанс, а розплату,
І розмінюєш дії на поведінку.

2020 р.

Зайшов після роботи до майстерні,
забрав після ремонту свій будильник.
П‘ятнадцять років буде йому в серпні,
але для часу добрий ще лічильник.

Дорогою згадав, що вчора вдома
я сірника останнього прикінчив,
і хутко завернув до гастроному,
а там – біда, не огорнув би відчай…

Скінчилися запалки гонорові,
пів сотні в пачці, гідного доробку…
Купляти довелося вже здорову –
на тисячу, господарську коробку.

– Не найдете цигарку припалити? –
біля будинку запитав мужчина.
Відмовити? Та що і говорити,
немає в тому жодної причини!

Підкурюючи, дещо посміхнувшись,
мужик спитав мене, – Котра годинка?
Плечима я знизав і, обернувшись,
добив його, діставши свій будильник!

Курець так і закляк з відкритим ротом,
недопалок тримав як першокласник.
Була у нього лиш одна турбота –
чи не дістану я і вогнегасник!

Де ж забарився мій читач?
Пишу й пишу для нього вірші!
Вчувається чомусь: пробач!
Нехай їх прочитають інші!

Не маю вільного часу!
Комп’ютер, телефонні справи.
Проблеми в кошику несу.
Тут мова зовсім не про славу.

Книжки поглинув Інтернет!
Підсаджені на нього й діти.
Їм не цікавий мій сюжет.
Не хочуть книжечку відкрити.

А в ній життя глибинний зміст.
Думки і почуття поета.
Та мрія, щоб читач підріс,
дивуючись якимсь сонетом.

Куди ж подівся мій читач?
Знайдеться, хоч один, можливо?
Відміниться футбольний матч?
А що, як допоможе злива?

Відкриє книжку… Сторінки,
перегортаючи,читає.
Це робить, дійсно, залюбки???!!!
Невже, здійснилося бажання???

23.03.2021

Іржавий румунський танкер, що борсається в лазурі,
як той стоптаний полуботок, що нехотя, та роззули.

Команда у однім спіднім – бабії, онанюги –
засмагають на палубі, справні і недолугі,

ба, без гроша у кишені для гульок в місті,
– променями прип’ятій немов листівці

на вечірнім упрузі; над рейдом стоять отари
хмар, нота пітних пахов і перебір гітари.

О, Середземне море! після твоєї пустині
нозі кортить опинитись в уличній павутині.

Палубні надбудови і поржавілий базис
у бінокль озирають порт, ніби верблюд – оазис.

О, лиш піском і сіллю – в ропі наколки
звівши, либонь, і входять у вушко голки,

щоб сісти за круглий столик голосу крови ради
зі місцевою кралею під гірлянди

і чути, як у південнім небі над корогов купальні
шелестять, буцім пальці, мусолячи ліри, пальми.

----------------------------------

Знов сатирик ззаду "гризь!" та "гризь!",
Це - розплата за ліричну шнягу.
Без страховки на Парнас не лізь,
Бо іще обпудишся від страху.

Хай спочине втомлена рука
Від писунки й віршів-одноденок.
Краще почитай на ніч Сушка,
Він хоч скотиняка, але чемний.

Чи курчаток порахуй до ста
І засни щасливо та спокійно.
Поцілуй коханця у вуста
І пусти його в палкі обійми.

Хай у сновидіннях аж пашить
Піч кохання зі знадливим любим.
А уранці - встань і напиши
Як у снах літала з ним у ступі.

Як тримала цупко помело
І в жазі заходилась від крику.
Хай в кінці - сердечний епілог
Божим даром висвятить сторінку.

23.03.2021р.

У кожного-кожної доста і мрій,
і того, що душу здіймає до неба.
Здається, – не дуйся, живи і радій,
що інше уміє не гірше за тебе.

І, ніби, на те і даються слова,
які овівають чиєсь попелище,
аби загорілася ватра жива
і не бозна-що опинялося вище.

Та, наче, болить
                        не одному мені
і не обідніє іще ойкумена?

У Музи моєї душа потаємна...
обличчя веселе...
                          та очі сумні...

А, може, буває, у самотині
занадто багато
                      надїї
                                у мене?

03.2021

Водопад сквозь скалы бьётся,
И стремглав с горы несётся,
Пробивает себе путь,
Невозможно повернуть,
Сила, мощь и чистота,
Одним словом – красота !!! 2009 Швец Т.В.
Фото из интернета самого красивого водопада .

Водоспад крізь скелі б'ється,
Стрімголов з гори несеться,
Пробиває собі шлях,
Неможливо повернути,
Сила, міць і чистота,
Одним словом - краса !!! 2009

З якимось урочи́стим нетерпінням
я знов долаю звивистість гори.
Це шлях до анґелів під фебовим склепінням,
які запрошують диявола до гри.

31 серпня 1995 р., Київ

Той заєць, що лякливим був завжди, народ привів до горя і біди,
Бо вовк відсутнім був і на хвилину поставив за кермо цього зайчину.
Так осмілів од влади той зайчина, хоча і мав її всього хвилину.
Зібрав звірячий люд у всій діброві і розпочав свої бандитські лови.
Згадав той косоокий, як улітку його злякала з-за куща куріпка.
І він її одразу ж геть за грати, щоб знала, як зайців було лякати.
Мовчав звірячий люд із переляку, хоча ведмідь тримав між лап коляку.
А лис тихенько зайчика погладив, щоб той не бачив, що за ним є гади.
І стільки звірів там зібралось в лісі, як соломинок у великій стрісі.
І всі мовчали, слухали, мов скрипку, як заєць звинувачував куріпку.
І звірі всі, і плазуни, і гади, аплодували зайчикові радо.
Та раптом вовк до влади повернувся і заєць враз замовк і одвернувся.
А зголоднілий вовк за мить єдину схопив хвалька і з'їв того зайчину…
Все бачили й мовчали тихо звірі, від радості, що залишились цілі.
12.02.20 

Ми створені, як харч: маленькі зуби,
слабенькі м`язи, ніжні кігті…
Ні бігать, ні літать, ні лазити по вітті.
А голе тіло мерзне без чужої шуби.

Програємо на смерть любій тварині,
в любій стихії, за любих умов.
Боїмся гадів, павуків, коров…
О диво: харчовий ланцюг – людина на вершині!

Замов мене одного без адреси
І вигадай ім’я. І видзвони маршрут...
Весна спішить зі сторони Одеси
І дай сигнал, я буду тут як тут

Замов мене малюнком чи кур’єром
І незважай на те, що трохи запізнюсь
Ніяк не можу випхнутись з кар’єри
Сижу на підвіконі і молюсь…

Замов мене бодай крізь Нову Пошту…
Чи всадовлять в мішок, чи вклеють у конверт —
Мені потрібен дужий, свіжий поштовх
Щоб й смужка біла рівненька поверх…

Замов мене. Ніякої відстрочки…
22.03.2021.

Ми – шматочки магнітів в пустелі пшеничних пастелей.
Ми – розгублені діти, що клітку спокус розхитали.
Ми фарбуємо стіни тілами п’янких акварелей,
Що по гойдалці часу течуть голубими вітрами.

Не шкодуючи, поле засіємо житом прожитим.
Вранці слухати вийдемо, як дозрівають на гілці
Перші краплі роси, переповнені сонячним світлом.
Хай заграє у венах древлянської крові сопілка!

Я нап’юся наповнюсь тобою по очі, по вінця.
Ти напишеш мене на полотнах розлучень і зрощень.
Щойно сонце під ліжко закотиться жовтим червінцем
Я достигну в тобі, ніби слива, важка і доросла.

Збережи його, чуєш, у небі поранених вражень.
Божевільні світанки нам в’яжуть пов’язки на груди.
Бо крізь хаос в долоні четвертих пере-
завантажень
Ми повинні упасти!
Якщо не в поети,
То в люди…

– І чула, й виділа, і знала
як та циганка, що гадала,
яка у неї буде роль,
коли об’явиться король...
А ти не дуже то й барився
і... з палуби моєї змився
на інші ріки і моря...
не я... не я твоя зоря,
а ти під зорями не мій...
але іще й сьогодні сниться
отой бубновий лицедій
і мрія пікової дами,
що у Таро не має тями.

– Забула, мила, ой, забула,
як ми гадали на загули:
у гай, на луки, у ліси,
у дикі зарослі краси...
а я і досі пам'ятаю
і посилаю з того гаю
козирній дамі мій привіт,
де я у зелені розмаю
на енному десятку літ
шукаю папороті цвіт.
Але ніде немає раю...
якщо дивитися здаля –
ніяка дама не тікає
кибиткою до короля.

03/21

В соцмережах почалась
епідемія якась –
від Юрка до тітки Тайки
хочуть всі якихось лайків.
Просять, клянчать, вимагають…
Що ж ті лайки означають?
Та коли у тім потреба –
погарую скільки треба.
Одягну я шорти, майку
і піду у двір полайкать.
Лайкну в ліфті, десь на вході,
унизу, на самих сходах.
Не забуду і про клумбу,
лайкну лавку і на тумбу,
а виходячи із двору
лайкнув прямо на комору.
Ще хотів піти в кіно,
та кінчи́лося лайкно…
Повернусь тоді додому
і візьму собаку Рому.
В нього лайкер – як сифон,
весь залайкає район!
Як і вам потрібні лайки,
не летіть аж на Ямайку,
не крутіть шалено стрічку,
а пишіть мені у «лічку».

Ти не впорався. Крапка.
Час призначити відповідальних за твоє життя.
Тих, хто вирішить, що залишиться
І що піде у небуття.

Що вливати у вени,
Кого впускати углиб.
Хто виловить у твоєму морі
Усіх кольорових риб.

Ти не впорався. Крапка.
Не ти обираєш путь.
Бачиш, в бік кладовища
Багато кого несуть.

Буде інше життя - вір у це.
Але знову вирішить хтось за тебе,
Кого покарати остаточним кінцем,
А хто йде навпростець до неба.

Бо свобода, вона не для всіх.
Свобода складна субстанція.
Ти не їдеш далі. Виходь.
Невже? Кажеш: "Це не кінцева станція?"

А голубонька літала
Та била крильми
І коханого шукала,
Що пропав кудись.

Коршун тут шугав у небі,
Голуба забив,
Голубку забрав до себе,
У клітку закрив.

Хотів мати за дружину
Ту голубку він,
Та як милий її згинув
Не забути їй.

І не їсть, не п"є пташина,
Сумує щодня,
Голубові вона вірна
До судного дня.

2021 р.

Джерело сил,
Закладено в кожному,
Відкрити,зберегти,
Налагодити важливо.
Повноцінним життям жити.
Не скиглити, не жалітися,
Не ображатись, не судити.
Для важливих справ ,
Здоров»я, сили зберегти.
Джерело сил не зсякне.
Коли ти бачиш ціль.
Мрієш, будуєш плани,
Идеш вперед, рішуче,
Досягаєш всього того.
Чого без наполегливості,
Ніколи б не досяг...
13.07.17(написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.


Источник сил,
Заложен в каждом,
Открыть, сохранить,
Наладить важно.
Полноценной жизнью жить.
Не скулить, не жаловаться,
Не обижаться, не судить.
Для важных дел,
Здоровье , силы сохранить.
Источник сил не иссякнет,
Когда ты видишь цель.
Мечтаешь, строишь планы,
Идеш вперед, решительно,
Достигаешь всего этого.
Чего без настойчивости,
Никогда бы не достиг ...
13.07.17 (написанные в больнице)
На фото - мой рисунок.

Вибачаю, по іншому не можу,
На зведення стосунків часу не тратю,
Повноцінним життям живу,
Радію, мрію і малюю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Так мені легше, я жалію
Всіх, хто кривдить.
Значить людині так погано,
Що на інших нападає.

Вибачаю, по іншому не можу,
Не принижуюсь до того,
Щоб ненавидіти людину.

Вибачаю, по іншому не можу,
Образа швидше пройде.
Свої помилки виявлю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Сильніше загартовуюсь.
Очищається душа,
Коли інших я вибачаю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Конфлікт не варто продовжувати,
Щоб не розпочати війну.

Вибачаю, по іншому не можу,
Це найкращий вихід.
Жити стає легше,
Тому що всіх вибачаю ...
21.06.17 (написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.



Прощаю, по другому не могу,
На разборки отношений времени не трачу.
Полноценной жизнью я живу,
Радуюсь, мечтаю и рисую.

Прощаю, по другому не могу,
Так мне легче, я жалею
Всех, кто обижает.
Значит человеку так плохо,
Что на других нападает.

Я прощаю, по другому не могу,
Не опускаюсь до того,
Чтобы ненавидеть человека.

Прощаю, по другому не могу,
Оскорбление быстрее пройдет.
Свои ошибки извлеку.

Прощаю, по другому не могу,
Сильнее закаляюсь.
Очищаеться душа,
Когда других прощаю.
Прощаю, по другому не могу,
Конфликт не стоит продолжать,
Чтобы не начать войну.

Я прощаю, по другому не могу,
Это лучший выход.
Жить становится легче,
Потому что всех прощаю ...
21.06.17 (написаны в больнице)
На фото - мой рисунок.

Учора з жінкою сварився,
палкі у нас були дебати,
а потім з горя так напився,
що ліг після обіду спати.

Уранці не знайшов дружину…
Як? Не вернулася з роботи!
У подруг власну половину
шукав, були у них турботи.

Години дві на телефоні,
згадав усі дружини плани,
а різні думи рвали скроні…
Дістався врешті й до Оксани.

Дружині глянувши у очі,
та в слухавку мені сказала, –
Ні, куме, оцієї ночі
її я точно не стрічала…

Світе милостивий! Жодної з причин
я не бачу, сивий… Тілько щастя плин…
І одна безодня, змощена з турбот,
ізо дня до додня їсть зло їх щедрот…

_____________
* (не в гуморі)

20 травня 2015 р., Київ

1.
Истлели полностью в ненастье
угли костра в вечерней мгле,
высоких чувств земного счастья –
начаток рая на Земле.
2.
Как краток срок – подарок неба!
Как важно правильно пройти!
Кто в тупиках по жизни не был?
Кто не терялся по пути?
3.
Фрагментов яркость вспоминая
душа готова вновь запеть,
но где же искра та святая? –
ушел момент ее иметь!
4.
Тот пепел с прахом извергая
застыла длань над головой,
пред Богом ся уничижая
запела скорбь и вопля вой…
5.
И тишь настала покаянна,
и слезы катятся рекой,
душа поет Христу: осанна! –
грядущий Царь подаст покой!

P.S.
Таков удел земного счастья
по Книге Жизни на Земле:
быть пеплом, прахом, скорбной частью
на покаянной голове

09.03.21г. Чернигов

Задумавшись, князь їхав у візку
Утоптаним вже добре сніжним шляхом.
Хоругвами пройшли литвини, ляхи ,
Стоптавши сніг на повному скаку.
«Свої» загони він не відпуска.
Повинні бути завжди під рукою,
Готові миті кожної до бою.
А він вже десь попереду чека.
Зима навколо снігом замела,
У час такий десь у теплі б сидіти,
А не війська заметами водити.
Та що робить, коли орда прийшла?
Вже й вік не той. За шістдесят уже.
Онуків би глядіти в теплій хаті.
Та не дають спочити вічні раті,
Ще й згадка душу точить, як ножем,
Про Сокаль. Вже минуло кілька літ,
А пам’ятає все одно, як нині,
Коли орда пройшлась по Україні,
Лишивши по собі пожарищ слід.
Умовив хана князь Москви Василь,
Ще й дав на те упоминки добрячі,
Щоб той не на Москву подався, значить,
А ляхам напаскудив скільки сил.
Ті і пішли…До Любліна дійшли,
Збираючи свою страшну дани́ну.
Розкраявши нещасну Україну.
Ясиру та худоби узяли.
Тож князь разом із ляхами помчав,
Аби орду ту, врешті, наздогнати
Та ту всю її здобич відібрати.
А кіш уже під Сокалем стояв,
Зруйнованим і спаленим. Лиш Буг
Тоді їх розділяв. Татарам треба
Здолати річку, йдучи в Крим до себе.
Та військо княже перекрило рух.
Як ляських ротмістрів він палко умовляв
Не поспішати. Поміч почекати,
Яка вже скоро має прибувати,
Бо ж сили хан за їхню більше мав.
Та ротмістри уперлись, як один.
Їх гонор вимагав негайно битви.
Готові були на той бік летіти.
Просив їх також зачекати він,
Коли орда долати Буг почне,
Тоді уже ударити на неї.
Та думки не уставив їм своєї.
Вони усе торочили одне,
Що польський гонор й шабля у руках
І так спроможні ворога здолати.
Вмовляв іще їх так у полі стати,
Щоб схили прикривали по боках.
Та де там! Говорила ляська кров.
Зірвалися й за річку подалися.
Татари ж з берегів крутих взялися
Пускати у них стріли знов і знов.
Червоним обагрилася ріка
Від крові гонорової всієї.
Бо ж ляхи всі під зливою тією
І сила їх, як та ріка стіка.
Підняв своїх Острозький та й повів
Шукати броду нижче за рікою.
Там переправа видалась легкою
І він із тилу на орду насів.
Поки та зрозуміла: що і як,
Поки те військо княже зупинила,
Вже й ляхи переправитись зуміли
І вдарили із усіх сил. Однак…
У чистім полі подолать орду
Ще й маючи багато менше сили?
Хоч ляхи і коза́ки їх косили
Та нові виростали на сліду.
Кружляли, відступали, били знов.
Вимотували…Ляхи вже й не раді.
Ще і рілля суха їм на заваді.
Крізь пил густий лилася щедро кров.
Не бачачи, що робиться навкруг,
Звідкіль татари будуть нападати,
Несли поляки чималенькі втрати,
Не маючи вже й сили для потуг.
Поки Острозький аж до них діставсь
І разом вони крізь орду пробились
Та в сокальському замку опинились…
Орда ж за переправу узялась.
Не стала більше надто насідать.
Навіщо зайво голови складати?
Їй здобичі дісталося багато.
А ляхи хай за стінами сидять
Та дивляться, як чималий ясир
Татари безборонно геть погонять.
Стоптали битий шлях татарські коні…
А князеві пече аж до цих пір,
Що не знайшов тоді належних слів,
Щоб ротмістрів утримати гарячих.
Він вже багато чого в світі бачив,
А от простого зовсім не зумів.
Тепер уже не літо, а зима.
Чого татарам не сидиться вдома?
Чи то Москва знов посприяла тому
Аби не стала здобиччю сама?
Та більше йому муляло оте
Бажання їм за Сокаль відомстити.
Тож мчав, аби орду перехопити,
Поки вона ще не пробилась в степ.
Хоч сил достатньо назбирать не встиг,
Бо якось несподівано все сталось.
Татар же взимку і не сподівались.
І раптом звістка, наче влітку сніг.
Стрімка орда до Пінська аж дійшла,
Розкраявши надвоє Україну.
А там уже розпалася єдина
Чамбулами і швидко почала
Кидати «невід», щоб ясир ловить,
Зганяючи усе живе докупи.
Міста палали, села, гори трупів.
Весь край був розполошений умить.
Та від орди не легко утекти.
Куди не кинься – людолови всюди.
А там уже, чи тобі шаблю в груди,
Чи у ясир в мотузках потягти.
Людей, худобу - гнали все у кіш,
Щоб в Перекопі потім розділити.
Тепер же треба більше захопити
І у свій степ проскочити скоріш.
Повільно йшла обтяжена орда,
Від здобичі багатої розмліла.
На сотню миль чамбули розпустила,
Лиш згарища лишала по слідах.
Вже скоро й степ, а там шукай її.
В степу татарин, наче в себе вдома.
Там не здолати вже його нікому.
В степу татарам звичніше бої…
Отож Острозький слідом поспішав
Аби орду не випустити в поле.
Бо там її не зловиш вже ніколи…
І сам не спав, і військо своє гнав,
Стрічаючи лиш пустку на шляху,
Що по собі орда та полишила.
Хто врятувався – по лісах сиділи,
Щоб якось долю обійти лиху.
З дороги збитись не боявся князь.
Його орда кістками позначала,
Де зазвичай татари ночували.
За кількістю отих кісток, якраз,
Можливо знати і орди число.
Бо ж ті щоночі різали худобу
У розрахунку, відповідно, щоби
По три-чотири на п’ятсот було…
Вже січень був на сконі, як вдалось
Татар під Ольшаницею догнати.
Князь військо в бій, однак, не став кидати,
Чекав, поки докупи все зійшлось.
Бо ж розтяглося на важкім шляху.
Велів одразу табір будувати
І, навіть, ніс звідтіль не потикати,
Щоб долю не накликати лиху.
Татари ж за вечерю узялись
І ворога, здавалось, не чекали.
Для них це несподіванкою стало,
Отож вони збентежені були
І цілу ніч нападників чекали.
Та руський табір, видавалось, спав.
Ніхто на кіш за всю ніч не напав.
Отож на ранок злі татари стали.
Прийнявши дії князеві за страх,
Вони удень взялися нападати,
На битву ворогів провокувати,
А там вже перемогу дасть Аллах.
Але дарма тривожили коней,
Із табору на бій ніхто не вийшов.
Самі надвечір натомились лише
Та зрозуміли врешті-решт одне –
Боїться ворог, в таборі сидить,
Бо сил, мабуть, занадто мало має.
Нічого, завтра силу він пізнає,
Орду не можна так нахабно злить…
Та завтра вже по іншому було.
Ще сонце й не збиралося вставати,
Як князь велів Дашкевичу рушати,
Щоб військо кіш татарський обійшло.
А слідом Слуцький в другий бік рушав.
Поки татари іще будуть спати,
Вони коней повинні відігнати,
Щоб ворог тої швидкості не мав.
Густий туман над табуном стояв,
Ховав усе, що коїться навколо.
Отож коней спровадили у поле,
Де б їх татарин піший не догнав.
А на світанку вдарив князь на них.
Татари сонні кинулись до коней.
Та ті були уже за кілька гонів.
Не вміють битись пішими вони.
То вже була не битва, а різня.
На сніг татарські голови летіли,
Хто захищався, того не жаліли.
І князь криваву помсту не спиняв.
Щоправда, кіш татарський не один.
Другий до бою, видно, готувався,
Під стягами під ханськими зібрався.
Там, мабуть ханський син перебував.
Здолавши без зусиль той перший кіш,
Ударив князь на другий. Закрутилось.
Татари тут, немов скажені, бились.
Хто не мав шаблі, той хапавсь за ніж.
І так затято билась татарва,
До вечора їх не могли здолати.
Прийшлося в битві й князю участь брати.
А день поволі в сутінки спливав.
Тут ще наспіли були в поміч ті,
Кого татари у ясир погнали.
І очі в них від помсти аж палали,
Мов це найважливіше у житті.
Татари розуміли це, тому
Вмирали та «аману» не просили.
Як сутінки на землю, врешті сіли,
Упав останній та і по всьому.
Тих, що прорвались, козаки знайшли,
Дашкевича і також перебили.
З ордою остаточно покінчили,
Полон великий досить узяли.
Ясир звільнили. Все, як князь хотів.
Хоча на поле в сутінках дивився,
За душі вбитих подумки молився.
А там скінчились тисячі життів.
Свої-чужі – Господь не розрізня.
І, наче й помста серце вже не муля,
Напевно, залишилася в минулім.
Острозький тихо розвернув коня,
Подумавши, що досить вже смертей.
Не знав ще, що полонених багато.
А чим їх у дорозі годувати?
Задумавшись урешті-решт про те,
Велів всього сім сотень залишить,
За кого гарний викуп можна взяти,
А інших усіх просто повбивати
Аби «своїм» можливість дати жить.
Він не Господь, не порятує всіх
На тих шляхах, розорених ордою.
А йти прийдеться пішою ходою,
Так само, як татари гнали їх.
Татарських коней купу узяли,
Так користі із того не багато.
Хіба що їх у їжу споживати,
Такі охлялі всі вони були.
Щоб хоча б якось зберегти дітей,
Їх у татарські гарби посадили,
Пани свої карети їм звільнили,
Самі усілись на своїх коней.
І рушили топтати знову путь
Туди, звідкіль татари і пригнали.
Чи дійдуть всі живі – того не знали.
Та сподівався кожен, що дійдуть.
Князь мовчки їхав на своїм коні.
До слави їхав… та не радий тому.
Проте не говорив того нікому,
Лише душі утомленій одній.

Сиділа край віконечка швидкого поїзда Москва-Дніпропетровськ
мала п»ятирічна і замріяна. То був час мого нового народження опісля тяжкої операції на легенях. Татко жартував , як завше. Мама смуток приховала тихий, бо чи ж виживе її доня опісля такого… Мені ж так гарно було сидіти край вікна - летіли - берези, ялини, степи, люди,села, міста і небо,і сонце, як птах летіло, і я сама,наче птах…
- А я вірш написала!- Вистрелила батькам.
- А ну ж підхопив розмову тато.
І так натхненно !
- Небо синє- синє,
Дерева зелені-зелені…
Мовчу,бо нічого на думку не йде.
- А Юля – дурна,дурна,-по- доброму засміявся тато.
І до віршів у мене уже охоти не було…
У першому класі вчителі вважали,що голос у мене тихий. І аби не нашкодити дитині на усякі там лінійки роздавали віршики іншим.
У третьому - Ольга Миколаївна Красюк , яку я дуже любила,дала чотири рядочки віршика. Я прочитала на лінійці,і в мене повірили…
У четвертому я поїхала до санаторію імені Сако-Іванцетті, до Євпаторії, та так голосно і натхненно прочитала вірш про Україну,що директорка виписала грамоту і поцілувала!
Далі було лише чарівливе читання усього підряд,що,було у домі,і в бібліотеках….
У восьмому закохалася вперше написала вірш .Для кого не скажу, бо здогадається.)

Ой туркоче горлиця у моїм саду.
До його я серденька стежку прокладу.
Змию косу русу у барвінку я,
Щоб його тривожила кісонька моя...
Розпущу волоссячко чарівним струмком.
Зачарую милого пелюстковим сном...
У прозору суконьку сміло уберуся,
До грудей палких його сонцем притулюся!
Білі-білі ніженьки убредуть у воду...
Задивився красень мій на дівочу вроду!
Вже пустили верби віття у ласкаву річку –
Накувала нам зозуля горбину нічку!
Сонно знов туркоче горлиця в саду
Я до його серденька небом припаду!

З того часу я почала писати і графоманити, і ніхтошечки про це не здогадувався…
В інституті, сьогоднішньому "універі" наповну розійшлася,а ще втеребенило закохатися у викладача.
Василькові.
Спогад торкає легенько
Смутком своїм, хоч плач....
Я ще була студентка.
Ти - молодий викладач...

І коли раптом зустрілись
Ми на якійсь із пар -
Очі твої, мов стріли.
Серця роздмухати жар.

Стали мені ті пари
Миліше гулянок усіх.
Краще за спів гітар,
Гарніше за дружній сміх.

І не утримати віжки -
Віршів шаленний шквал
Я підкидала нишком
В академічний журнал.

Блід ти ,мов сніг Паміру...
Схожим ставав до заграв,
Коли ті вірші –віри
Жаданно очима хапав.

Потім суворо, неначе, -
Вичислював, у кого з дівчат
Серце таємно плаче
Зойками канонад.

Здогад невміло пручався.
Погляд - розгублений птах
Так і не здогадався,
Хто ця найбільша з невдах?

Місяць минув...На концерті
Вірші читала свої.
Щастям таким відвертим
Сяяли очі твої!

Вірші! Метеликів звуки...
Ще не спустилася в зал ,
Ти мене взяв за руку -
Щастям мене напував!

Часто у спогаді зрине -
Як нам весна цвіла.....
Шкода, що в тебе дружина
Й донька така мала.

Жаль , що у тебе сім”я вже...
А може й краще це .
Досі мене торкає
Синього смутку лице.

Ах ті васильки-очі...
Голубоокий гріх...
Хочу я ,чи не хочу -
Згадую часто їх...

Все це було давненько...
Зможеш,усе пробач
Я ще була студентка.
Ти молодий – викладач.

Довго ми гуляли після того по старому парку, і він говорив, тріпаючи зошитом, що,якби у нього були гроші,він би видав усе… Потім сказав,що звільниться,бо не може і без неї, і без мене … І була то платонічна любов, настояна на моїй весні.І ніхтошечки про це не знав…
Далі вірші попали на загал… Далі все просто, а, насправді ,усе важко… Не зазіхаю на більше,чим маю. А от сиджу собі і думаю,хіба ж у світі ,хоч одна людина байдужа до поезії?
Великі перли і маленькі перли слів народжують відданість.
Будьте щасливі поети і поетки, і дай Боже,Вам щастя і натхнення.

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

Незнані закони, без сумніву, Божі.
Тобою зневажене знайде тебе.
Не буде слівець, а немов огорожа,
Загойне проміння високих небес.

Зрадію уперше: нарешті удача,
Важлива, як істина давня, свята.
Усе проминало, у тіні ледачі
Лягала найперша моя висота.

Я солодко вірив: легка випадковість,
Завчасна щемлива обава – кінець.
Та не притулюся до Бога в розмові,
Мені таїну принесе вітерець.

Напевно, дізнає, що не пожалію
Достигле бажання невмілих думок.
Вони запливуть у тремку літургію,
Щоб я вдосконалився, трошки примовк.

Подякую щиро, майну в сад зелений
І вельми здивуюся: не заблукав…
Не тільки піднесення прийде до мене,
А свято і батько мій рідний Лука.

Я не монументом постану велично –
Закутаюсь чіпко в імлисту ману.
І серце вгамую, прикрию обличчя.
Навіщо – ніколи ніяк не збагну.

У спалаху душі, у напрямку нічному,
У спільній площині, у витворі пісень —
Чого б не доторкавсь,тебе несе додому…
І буде знову сон, і буде новий день

Солодощі гірчать у хвилях капучіно…
Нерадощі одні, і терпкий діалог…
…А на горищі, там, де тогорішнє сіно
Розгойдується ковш забутих перемог…

У пустоті причин, у пізньому зізнанні,
У слові святосили, у кольорах земних —
Чого б не доторкавсь, тебе вважали крайнім…
І буде знову плач, і буде новий звих
21.03.2021.

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

***
Як за Софокла – все тече, минає...
щезає усміх і тепло долонь...
та поки жевріє очей вогонь,
любов до Музи –
Ні... не затухає.

***
Певно, що поезія наївна,
поки припадає до колін
кожної, в якій живе Наїна,
не казковий, а реальний Фінн.

***
Ви – як хочте, я іду на ви
і нікого не пошию в дурні,
бо і вершники без голови
ще бувають іноді розумні.

***
Палає серце... і душа горить,
але юрба її не помічає...
і майорить
у далині століть
тінь генія, якого ще немає.

***
Талановитий має сан:
із булавою – отаман,
із Музою – Горацій...
а геній слова – це талан,
помножений на працю.

***
Полеміка хороше діло –
розширює і кругозір,
і те, що в серці накипіло,
та не лягає на папір...
тому рятує душі сила,
орієнтована на мир.

03.2021

Учадів. Аж хитає від кохання.
Виною - жінка. Любить так, що йой!
Шепоче:- Чи готовий?
- Не питання!
Бо я ж не дід, а справжній sexsy-boy.

Умію борщ варганити із кістки,
Панчохи шити зі старих штанів.
А у алькові - еротичний містик,
Не чув ні разу:- Муже, годі! Ні!

І хай не в салі, а худий, мосластий
А язицюра, наче помело,
Для мене солодяточко - душпастир,,
Натхнення життєдайне джерело.

Грайлива муза тихо крізь фіранки
Простягує перо, папір, калам...
Дружина - це душа, а не коханка,
Вишневий цвіт , А я - її бджола.

21.03.2021 р.

Відчиняє до янголів двері
сила-магія рими та слів.
Вірш - не те, що лише на папері.
Це маяк для твоїх кораблів.

Це вітрило і вітер попутний.
Це прокинувся Бог у душі.
Це як бути тобі чи не бути…
Ти ж бо відповідь знаєш – пиши!

Сердце трепетно стучит! Романс
Сердце трепетно стучит!
Тук-тук-тук! Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!
Рассказать!
Рассказать!
Так хочу! Так хочу! Так хочу!
Сильной быть!
Сильной быть!
Я смогу! Я смогу! Я смогу!
Мечтать!
Мечтать!
О том о сем! О том о сем! О том о сем!
Верить! Верить!
Надо! Надо! Надо!
Дружить!
Буду! Буду! Буду!
Любить! Любить!
Так прекрасно! Так прекрасно!
Так прекрасно!
В мире жить! В мире жить! 21.03.21 7.50

Любоваться …роман.
Любоваться
Просто! Просто! Просто!
Наслаждаться! Наслаждаться!
Можно! Можно! Можно!
Целоваться! Целоваться!
Так приятно! Так приятно! Так приятно!
Обниматься! Обниматься! Обниматься!
Греет! Греет! Греет!
Годы! Годы!
Летят! Летят! Летят!
Жизнь дар! Жизнь дар!
Благодарю! Благодарю! Благодарю! 21.03.21 8.03



















Нежный взор, касание рук!….роман
Нежный взор, касание рук!
Вдруг! Вдруг! Вдруг!
Ждем с годами! Ждем с годами!
Ждем! Ждем! Ждем!
Ласку ближнему отдать!
Ласку ближнему отдать!
Просто! Просто! Просто!
Обнять., здоровья пожелать!
Обнять., здоровья пожелать!
Нужно! Нужно! Нужно!
Тепло на сердце, на душе!
Тепло на сердце, на душе!
Благодать! Благодать! Благодать!
21.03.21 8.13

Швец Т.В.

Как много знать поэту нужно,
И чаще, не для славы, ты поверь,
А для того, чтобы свою очистить душу,
Помочь другим стремиться сделать тоже.
Сверяя жизнь свою, поступки,
С тем опытом, кладезем знаний,
Мудрости, советов, наставлений,
Предшествующих поколений,
Мыслителей ,писателей, поэтов,
Да просто, таких, как мы с вами
Людей, всех возрастов и взглядов,
Живущих на необъятной по размерах,
Одной из планет Космоса – Земле… 7.03.18 7.30
Швец Т.В.

Утіливши радість, посіявши смуток,
Засвідчивши з’явою настрій і час, –
Теперішні думи, як сни незабуті,
Спалахують часто і гаснуть щораз.
Але й захололі продовжують жити
В протестах і маршах припущень нових, –
Бува очевидна і може буть скрита
Постійно відгадка для мене про них.
Хоча існування земне не безкрає
І чітко вже видно кінця мого грань, –
Утомлює голову й душу терзає
Потік безкінечний нестримних бажань
Радіти з подякою завжди врожаю
Припущень і згадок - суцвіття думок,
Адже, що посієш – оте і збираєш,
Вглядаючись німо у кожен рядок.
21.03.21

Моя маленька музо,
ти прийшла?
Моя маленька музо,
ти заграла…
І по моїх закінчених віршах
повідчиняла сонячні забрала.

Сонця упали –
роз’єднали суть.
Сонця упали –
роздвої́ли першість.
І тим осяяний
боятимусь заснуть,
поллюсь словами музи
в нескінченність…

11 травня 1989 р., Київ

Зимовий дощ шепоче в шибку…
Ти бачу, друже, заблукав:
спіймав, як в казці, диво – рибку,
а в календар не заглядав.
Пора вже сонцю квітнути у небі,
кульбабі в зелень на луги…
Ти тут, як сіль у чаї з медом.
Зима позаду, й ти лети.
2020

У березні забрьохані дощі
Купаються у весняних калюжах.
Сміються мокрі радісні кущі,
Їм омовіння ці вже небайдужі.

А вільхи і берези одягли
Свої прикраси – молоді сережки.
Та ще не чути гомону бджоли
І стежки не вдягнулися в мережки.

Землею пахне всюди ця мокрінь,
Де навіть кропива боїться вийти.
Коротшає в саду від яблунь тінь,
Весна щодня міняє реквізити.

Частішають пісні чужих котів,
Любовний вир захоплює природу.
І горобиний вранці лине спів,
Бо дощик їм не є за перешкоду.
19.03.21

Хочуть учні в квест пограти.
Їх учителька питає:
- Хто би міг мені сказати,
Що це слово означає?

Каже Іра: - Це загадки,
Хитрі схеми, лабіринти.
Різні там смішні задачки.
Треба їх скоріш рішити.

Влад озвавсь: - Яку загадку?
Квест пройти щоранку мушу.
Ледве я знайду шкарпетку,-
Вічно знов шукаю іншу.

дихати не тобою напевне умить померти
білі лілеї затишку мої гладенькі коліна
інколи вони завмирають шукаючи де ти
по муарових простирадлах наготиння
під музику Моцарта припиняються війни

їсти морозиво із вершками і карамеллю
бути справжньою і не соромитися поранку
де заворожений простір і сорочка з камелій
тобою одягнута на сонне тіло писаки
яку перетворено в жінку із амазонки знаків

засинаєш із усмішкою на південнім сонці
і знову насниться море лагідне як дельфіни
і ти дихатимеш із ними відчуваючи сон цей
щезає морока зими і мушлі до ніг як липка
де зачато перше кохання з місцевої піни

рибалки витягують із сітей золотаву рибку
і коралові рифи чіпають її за смагляве плече
вона потягується вигинаючись колом світку
на долоні дужого чоловіка стогне пресонно ще
ранок тягучий немов іриска завмер дощем

Їй, надто впевненій у собі

Наївним є запевнення, що плоть
Підвладна лиш сама собі завжди.
Торкнеться часу руйнівне крило
Тих, що плекають гордощів плоди.
Вразлива плоть і всі її труди,
Тріумф її здобутків нетривкий.
Безжальний час нікого не щадить,
Всю горду славу нищить на віки.
Хоч мудрий, хоч багатий, хоч стійкий,
Той, хто у власній силі бачить сенс,
Нахай які б стелилися стежки,
Не зможе зберегти нетлінним все.
Чому ж тобі пишатись, далебі,
Що так надмірно впевнена в собі?

***
Найтонша трепетність високих слів
Вражає більше, ніж пряма загроза.
Лишились незліченними щаблі
І напрями невивченими досі.

Як є мета, завжди існує спосіб,
Думками відірватись від землі.
Коли чогось не осягає розум,
Уява зблисне зіркою в імлі.

Таке тендітне плетиво видінь,
Такі непевні роздуми про суще.
Готує безлад мантію судді.

Суцільний спокій – мов напій цілющий.
Бездарні будні – маревно-бліді –
Вп’ялись у небо оком невидющим.

2020

Десь за високими гора́ми,
поза глибокими морями
та за безкраїми ланами,
поміж зеленими ліса́ми
розкинулось прегарне місто,
усе яскраве і барвисте.
Там жив щасливо люд заможний,
трудолюбивий, не порожній:
ремісники, митці, поети,
художники, співці сонетів.
Ще скотарі і хлібороби,
усі майстри високопробні –
народ натхненний, працьовитий,
плодом своєї праці ситий.
Навколо – невеликі села,
дівки і хлопці в них веселі.
Ґаздині, вуйки гонорові –
жили у злагоді й любові.

Але захмарилася раптом неба синь,
насунула на рідне місто тінь –
дракон страшний, великий як гора,
навис над краєм, що ота мара.
– Дотла спалю домівки! – пригрозив
і податтю громаду обложив.
Сам поселився ген у дикій хащі,
пускав огонь для остраху із пащі,
собі печеру вибрав під горою –
і стало правити чудовище юрбою.
А кожен рік містяни та селяни
данину звіру відправляли справно:
везли йому і золото, і срібло,
коштовності, найкращі вина, їдло,
багаті хутра, відбірну худобу,
а ще красуню-дівку – для сподоби…

Отак роками дійство те тривало
і випадку такого не бувало,
данину щоб дракон не забирав
чи візника якогось покарав.
Щоосені обоза відправляли,
дарунки під горою залишали,
у хащі, біля входу у печеру,
і хутко геть, не стати б за вечерю.
Та час від часу легені-сміливці
ходили на дракона поодинці,
але назад уже не повертали –
всі, як один, голівоньки складали…

У день один по місту їхав лицар,
на воронім коні, увесь у криці,
і на мольби містян про допомогу –
згоди́всь убить дракона, слава богу!
Бо глянулась йому пригожа дівка,
красива мов срібляста перепілка,
що саме мала з батькової хати
обозом до дракона вирушати.
Домовились, що візьме за дружину
її, як тільки злий дракон загине,
гучне весілля містом всім зіграють
і запанує щастя в ріднім краї.

Пішов до хащі наш відважний воїн,
гукати став дракона він до бою.
До нього чолов‘яга вийшов згодом –
спитав: «Якого племені і роду?»
Одягнений в старі, подерті лати,
ще поцікавився, навіщо так волати.
Коли ж дізнався про мету візиту,
подав одразу лицарю… візитку.
Там значилось: він помічник дракона
і в компетенції старого – охорона.
Практично, що заступник динозавра,
відповідальний за потвори завтра…
Дід заявив, що шеф відпочиває
і з цих причин нікого не приймає,
коли ж проснеться раптом, не дай боже,
то будуть непереливки небо́жу!
Як і цього для парубка не досить,
то помічник його на бій запросить.
Затим із піхов вихопив меча він
і замахнувся ницо, ніби Каїн.
Косив голів багато у житті,
та не судилось, сили вже не ті…
Зловив наразі дід немало ґав,
удар меча – і помічник сконав…

Звитяжець катакомбами мандрує,
бо там дракон на нього десь чатує.
Поволі лабіринта він обходить,
але потвору хижу не находить.
Минув він гори золота і срібла,
ще цілі стоси хутра, купи їдла,
і полонянок у темниці бачив…
А де ж дракон? Душа його собача!
Дістався вже останньої печери,
де на замок були заперті двері.
Зламав, зайшов, побачив свою жертву,
але запізно – звір валявся мертвий…
А як прийшов до тями лицар славний,
уже світанок починався плавно.
Поплентався вояка на природу,
бо голоси долинули зі входу.
На виході з печери бачить – віз,
обоз, нарешті, данину привіз.
– Поклич дракона! – їздовий гукає.
– Не можна, бо дракон… відпочиває!
– А ти хто будеш? – запитав візник.
– Я? – завагався лицар. – Помічник…

Дракон живе у кожному із нас,
йому не дай оволодіть собою,
бо, милуй бог, колись настане час
і ти також не вернешся із бою...
А бій той буде – із самим собою!

Чекати нестерпно...
Чекання морозить у лід.
Чекання - за муку...
Чекати - це все що лишилось.
Чекання висотує жили,
вивітрює слід.
Чекання - прозора, глуха,
безрозмірна могила.
Чекання... О, Боже,
яке воно в жижу густе...
Ще й сніг за вікном,
пересіює зимність чекання...
Така непоквапність...
Чекання... Росте і росте...
А з ним і тривоги -
від ранку_до ночі_до рання...

©19/03/21

енергія всередину текла
із зовнішніх галактик
у свідомість
від яблук ваготи
у невагомість
повз неба кольору бетону й скла
енергія всередину текла

у мерехтінні лазерних антен
терплячий наче
метеорна крига
я все чекав що прийде от відлига
й розтане тіла зболеного дзен
у мерехтінні лазерних антен

в чеканні на кордоні двох світів
знав точно я
випалюючи жили –
біль це зусилля
що не має сили
в чеканні на кордоні двох світів

я силу ту всередині шукав
лишивши зовні
зламані штурвали
і почуття
уявленням ставали
коли чеканням всесвіти єднав
той силу що всередині шукав

2020

Які огидні пики-лиця:
коняка, сука і убивця...
І як лякають ще здаля
оці опудала кремля –
і гуманоїд-кровопивця,
і бісова в етері трійця
які на поприщі халтури
стають все вище на котурни.

Упитись хочу чарами твоїми,
забутися у ласках твоїх рук,
зимою чути пісню солов‘їну
під пульсу божевільний перестук!

Поринути у вир твого волосся,
зануритись у серця таїну…
Аби оте навіяне збулося –
усе б життя кохав тебе одну!

Я побачив не звіра – болото,
І відчув, що утратився час,
Що не маю вірша і польоту,
І харчів, і води про запас.

То невже я у центрі Європи,
Де підводяться, врешті, з колін?
Нескінченні страждання, притопи
Притупили вчорашній розгін.

Уперед посуватися гідно –
Оглядати шляхи з висоти,
А ще – в одязі дзвоники мідні
І до блазня прилиплі коти.

Потривожу його: «Танцюристе,
Покажи отепер гопака,
І побачиш, яке товариство
Наладнає тобі риштака!»

У болоті – чортяки по колу,
Під ногами хитається страх,
І тому тут ми завжди зникомі,
А правдиве лише на словах.

Чогось нема… від слова зовсім.
Чогось є повно… через край.
Мине тепло, настане осінь
і пожовтіє зелен-гай.
Під небом сірим і холодним
картина мокра і пуста.
Шляхами болю ходить Одін,
вдягнувши маску на вуста.
О мудрагелю-воєводо,
хіба наш розум – це війна?
Якщо не так, якщо не згоден,
чому ж душа тоді сумна?…

А мо", журавлика бракує?
Синиця щастя у руці…
Немає сил в’язати всує
усі початки і кінці.
Тече потік чи кам’яніє
ріка життя навколо нас,
нічого, друже, ти не вдієш
минає все, найбільше, час.

03.2021