Я від кохання все життя страждав,
Даремно сподіваючись на диво.
В надії, що купатимусь в медах...
Й уже здавалось те все — неможливим.

Спеленане, наївне немовля,
Я борсався в тенетах у кохання.
І щастя, наче мрію, уявляв...
А потім об реальність душу ранив.

Десятиліття йшли вже - не роки -
В обіймах рожевіючої вати.
Аж поки від розчарувань гірких
Я став уже поволі прозрівати.

І розуміти циніків гидких,
Від котрих, наче від чуми, сахався.
Вони були у висновках своїх -
Наскрізь просяклі жовчю — ловеласи.

Але не опинившись в них на дні,
Омани марево з очей іструшу.
Бо це дало розгледіти мені
Твою глибоку і прекрасну душу.

І те, що тільки марилося в снах,
Відкрилось не одразу, і з ваганням...
Та наяву в життя прийшла весна,
І вистражданим зацвіла коханням.

Розвіялась омана, зникла мла,
І біль печалі, що здавався вічним.
Зливалися і душі, і тіла,
І шастя нам заглянуло у вічі.

І казкою із мрії ожило...
Дві половинки, в одне ціле злиті.
Ту відданість, живе душі тепло -
Не купиш за все золото на світі.

7 березня 7528 р. (Від Трипілля)

https://www.facebook.com/100000221016363/videos/4491409727543017/?notif_id=1615139419883756¬if_t=video_wall_create&ref=notif

Чорний згусток журби у коханих зіницях,
Що сльозою тече з-під натомлених вій.
По стежині стрімкій до своєї криниці
Йде дівчина одна, щоби збутися мрій.

Дум про нього, того, що, ховаючи зраду,
Прикидався таким, хоч до рани клади…
Відсьогодні йому вже весільні принади
Буде інша нести у тепло й холоди.

А для дівчини стане кохання уроком,
Серцекриком її, що чужим не почуть.
І омана спаде з кожним болісним кроком,
Де життя їй підкаже справжнісіньку суть.
07.03.21

Тато загадки читає
І питає: - Що це? - в доні.
Та кмітлива, різне знає,
Радо плескає в долоні.

Лиш одну про мед не може
Відгадать важку загадку.
Довго думати не хоче,
Каже: - Дай підказку, татку.

- Що ведмедик любить сильно?
Ну ж, скажи мені скоріше.
Шепче доня: - Та, напевно,
Як і я, поспати більше.

Не згоди́ться ніхто замість тебе дорогу здолати –
Добирайся, як знаєш, в пітьмі, невідомо куди.
Хай тобі виднокрай заступають дерева крислаті
І твої провожаті духовно сліпі й дурнуваті
І тобі не підкажуть, як вірно читати сліди.

Але ти самотуж пройдеш путь до останнього метра,
Подолаєш завали, зведеш переправи й мости,
Усвідомивши, що ти щохвилі готовий померти,
І приміряв на себе одежу сакральної жертви,
Та і з цим тягарем ти спроможний дістатись мети.

Я хочу, щоб мої фільтри мені не зрадили,
Вбудовані наміцно, змінювати - не скоро,
І в час, коли тебе я забуватиму,
Навідай ти мене обов'язково!
Можеш прийти пішки чи слово кинути,
Думкою коси гладити, цілувати.
Коли я тебе пізнала, то вже полинула,
В думках і снах світанки зустрічати
Ти мене тішив віршами, торкався ніжно.
Музика наша, роздуми, числа, коди...
І де ти був, скажи мені, раніше,
І зараз де і з ким, ти ходиш?

Спочатку вродився я,
А згодом - опукла Єва.
Усілися у каяк,
Чіпляючись за дерева.

На весла сильніш наліг,
І рушив, вперед, на Трою.
А з неба дивився Біг
І скрушно кивав главою.

Бо край цей для нас - харам!
Смикнув нас, Творець, за шлеї...
У гирло зайшли Дніпра,
Чкурнули уверх течією.

Спаситель: - Прокляття впаде,
Як пустите долю на вітер!
Ось Київ, Почайна, Едем...
Ось тута в любові живіте.

07.03.2021р.

1.
Небесный Отец наш всех знает
и рад бы начать диалог
с любым, кто Его принимает,
любя, как единственный Бог.
2.
Являясь для нас, не шагает –
за тучкой по небу плывет,
до капли Себя уменьшая,
на зов любви нежной идет.
3.
Раскатами грома глаголет
да бдит указать поворот,
по зрелости плевелы полет
чтоб чистых встречать у ворот.
4.
К нам в Сыне рожденном приходит
и тешит нас Духом Святым,
пустынями к истине водит
и ждет, что быть с Ним захотим…
5.
Да, с Господом стал путь приятным
и польза от прожитых дней,
потоком любви необъятным
коснувшимся жизни моей…

07.03.21 Чернигов

Все тайны мира прячут за словами…
В золе костра схоронен первый слог,
Но я всего лишь, я - сыночек мамин
От головы седой - до самих ног.
И нам стыдиться незачем, доколе:
Родить - Родимый - Родина, при нас…
И предка зов в литературном поле,
На пастбище которого Пегас…
05. 03.2021.

***
Опікшись, дую на холодну воду,
пливу, буває, проти течії,
подорожую, маю врожаї...
Життя – це гра за правилами моди,
але, на жаль, і зверху, і зі споду
у кожного ці правила свої.

***
Коли додибуєш до краю,
нічого іншого немає
як мати суще і своє –
ту, що коханого кохає
і те, що небо обіцяє,
але чужому не дає.

***
Ще фантазую, чую, мрію
про незабутнє і того
не уповаю на месію...
а як чогось не розумію,
не заперечую його.

***
Поезія малює тіні...
є і високе... і низьке...
а істина посередині,
де сяє явище, яке
не уміщається в людині.

***
Юрма усе ковтає як єлей,
а ситими бувають одиниці...
Арея не оспівує Орфей...
Воюють за свободу українці,
а булаву тримає фарисей.

***
Буває й добре, що немає хати
і за душею – майже ні гроша,
і Муза не приймає до коша...
Якщо нема наснаги виживати,
не може бути творчою душа.

03.2021

Матуся, бабця, роду оберіг -
усмішка добра, хусточка картата.
І туляться до неї з року в рік -
дорослі діти й милі онучата.

Накриє стіл, чекатиме гостей
на пироги, ватрушки і не тільки.
Глибока мудрість осяйних очей,
і ніжні руки люблячої жінки.

Зігріє серцем і пораду дасть,
до Господа звернеться з молитвами.
В тяжкі часи біди, сльоти нещасть,
усі летять, як журавлі, до мами.

Відкриті двері завше для рідні,
а світло у вікні - надії пломінь.
І ллються сльози, і пісні рясні
з джерельної душі, неначе повінь.

Хоча з роками у волоссі сніг
і зморшка смутку на чолі тривожна.
Її любові вистачить на всіх -
обняти всесвіт матінка спроможна.

03.07.2021р

Скидали мов дрова
палили слов’янськії гени
а душі кружляли
над холодом змучених тіл

і снігом грудневим
лягала зима на рамена
де горе закрило
село і увесь виднокіл

раділа ще й як
ота що ходила з косою
а їй помагали
страшні інородці чужі

із енкаведе
що мали і хліб тут і зброю
але убивали
в ярмулках недремні мужі

усе забирали
до крихти і до насінини
щоб весь цей народ
помер і злетів у пітьму

безжально вбивали
матусю маленьку дитину
і брали усе
зібравши чималу суму

з народу мого
що голодний обкрадений ними
мовчав переможений
зграєю ситих і злих

та їх не спиняли
молитва і Єрусалими
вони не вбачали
у вбивствах неприязнь і гріх

убили мільйони
убили майбутнє й надію
самі всі посіли
у крісла президій і рад

і досі вбивають
цей мирний народ гречкосіїв
від синього моря
до Харкова і до Карпат
25.11.2020

Ненадійно жили – не хотілося злота, розваг.
Не пекло, не таїлось остигле кохання у грудях.
Запеклася любов – відступили зневіра і страх,
Зажадалося тільки ще трохи повірити людям.

І нехай би тоді нахилився здивовано світ
Над моєю задумою, нібито над первоцвітом,
І означив мені як пошану – в непевності слід,
Хоч не вмів я лишати ні слави, ні міту,ні сліду.

Я – ішов до воріт, і повсюди рясніла роса,
Де ще з ночі сова зависала на сивому вітрі.
Не умів я іти на удачу – і вірші писав,
Сам себе забував, дивувався житейській палітрі.

Усміхався відверто, незручно було попервах.
Бо дивився ощадно друзяці у здивлені очі.
Це було щось велике, немов серіали розваг,
Де ніколи нізащо я побувати не хочу.

Зайвина і сумнівне – сховалися і відійшли.
Залишились думки, на всі боки невміло відкриті.
А за мною скрадався Гомер в освітлінні олив,
І були ми самі на одному незручному світі.

З дитинства на мамині руки дивлюсь -
Лагідні, ніжні, шорсткі від роботи,
З любов"ю до них я щокою тулюсь
І з вдячністю згадую скільки турботи

Завжди було у цих милих руках,
Хоча нам від них й діставалось порою.
Їх ласку, тепло й доброту із сестрою
Назавжди в своїх збережемо серцях.

1980 р.

Я – яра. Я – яскрава.
Готуюсь весну завагітнити.
Май мене, маю. Ти маєш право
заграву на стегнах помітити.

Я – самка. Я – самотинка.
Між фраків строкатих стривожилась.
Хочу від кращого з вас – дитинку.
Забий в мене клин – я здорожилась.

Я – грішна. Я – ґротескова.
Екстраваґантно вагі́тнію.
Не проявлю поведінку зразкову,
поки не стану столітньою.

Я – жінка. Я – вічноплинка.
Покликана, та непокликана.
Сексу весною наснилося, синку.
І я свою роль виконала.

6–7 березня 1995 р., Київ

Північ снує павутини безсоння,
В кожній калюжі відбитки зірок.
Березень взяв Україну в долоні
І до весни робить впевнено крок.

Соки нуртують в глибоких коріннях
І піднімаються вгору, до віт.
Скоро у борозни кинуть насіння
І оживе, завесніє цей світ.

Буде усе як і тисячі років –
Вигляне сонце і день розпочне.
Тільки життя, що здавалось широким,
Зменшиться враз до мачинки й мине.

Так, як минають дощі й снігопади,
Листя пожовкле впаде на траву…
Північ. Безсоння неждане, мов зрада,
Вже натягнуло свою тятиву.

Вистрілить вранці стрілами болю,
Обов’язково потрапить у ціль…
Не поміняти вже пройдену долю,
Трунок гіркий на солодкий той хміль.
07.03.21

В Болгарії є свято Мерцишори,
У березневий перший день весни,
Яка розквітне й забуяє скоро,
І збудуться брунькові зимні сни.

Бо з-під землі вже дивляться несміло
Мізинчики тюльпанів ще малі.
Весна вже творить неминуче діло,
І паростки прокинулись в землі.

А соки вже нуртують у деревах,
Птахи з-за моря не вертають ще.
Та Мерцишора нині – королева,
Хоча ще снігом сипле, не дощем.
01.03.21

Уміючи замріяно літати,
Зриваюся зажурено в піке, –
Здобутки множу і рахую втрати,
Неначе п’ю солодке чи гірке.
Усякого судилося сьорбнути
Мені в нестримній круговерті літ,
Бо мучив жаль єство, як екзекутор,
А радість вперто кликала в політ.
Отож ізнов готуюся до злету,
Хоч друзі щиро радять: Ані-ні…
Не піддаються розпачу поети,
Котрі дарують строфи голосні.
07.03.21

«Вже будильника он трель!
Вилізаймо із постель!
Не чекатиме нікого
міжпланетний корабель!

    Все готово: два лимони,
    довгий шнур від телефону,
    компас, хліба скільки треба,
    сірники і карта неба».

        Ваня зліз униз з балкона
        і спокійно доповів:
        «Взяв я ліску із нейлону,
        витривалу на розрив;

        на трапунок аварійний -
        йод та бинтовий рулон;
        й чорну каву традиціну, -
        щоб не впасти нам у сон».

        Тільки Вітька - не маруда,
        рішення прийняв - і квит:
        «Ні, аварій в нас не буде,
        зайве не берем в політ!

            І таке ще тобі зауваження:
            брати каву в батьків - ой, небажано!
            А при старті кожний грам
            вдесятеро стане нам, -
            це ж бо наслідок перевантаження!»

«Ну, за справу; не зівай!
Що ти тягнеш? Відчиняй!..»
Потихеньку розчинили
дідусів старий сарай.

    Плани звірені раз сорок:
    третє березня, вівторок,
    п’ять п’ятнадцять - термін старту,
    зволікати більш не варто.

        Після пуску, як відомо,
        двигуни почнуть ревти
        й тіло стане надвагоме, -
        треба це перенести.

        Вітька перший в люк залазив,
        демонструючи снагу:
        вчора він не їв ні разу, -
        зайву зменшував вагу.

        Ну а Ваня Диховичний -
        в люку мало не застряв,
        й декілька порад практичних
        Вітька стиха другу дав...

            Вони горді сміливостю власною,
            й навіть дрож видається тут вчасною;
            Вітька бортжурнал узяв
            і ретельно записав:
            «Екіпаж - у бадьорому настрою!»

Бак заправлений пальним...
Десять... Дев’ять... Вісім... Сім...
Переведені системи
всі у стартовий режим.

    Запалились речовини,
    задрижали в домі стіни,
    штатні запуску ознаки, -
    аж загавкали собаки.

        Мало з місця дім не здвинувсь,
        грім шибками шварконув;
        Вітькин дід - і той прокинувсь,
        хоч і глухуватий був.

        Тато Вані спав прекрасно,
        й раптом - гуркіт в сон вліза!
        Що таке: на небі ясно,
        а здається, що - гроза.

        «Мабуть, тут кербуда треба, -
        хай врятовує житло!..»
        Весь квартал дивився в небо,
        тільки - пусто там було.

            Ванін тато дошукував сутності,
            але мама - взірець чадолюбності,
            зразу - глип: а Ваня де?..
            Тут і Вітькин дід іде,
            каже, Вітька - також у відсутності!

І такий почався рух
й навантаження для вух -
Вітькин дід від причитання
мало зовсім не оглух.

    ...А тим часом їхні діти
    вже дістались до орбіти;
    пронизавши атмосферу,
    вийшли курсом на Венеру.

        Мріяли: коли удасться
        привенеритись на ній -
        буде більше, ніж у казці,
        явищ, див, пригод, подій!

        От хоча б: кортіло Вані
        встановити прецедент, -
        щоб місцеві венеряни
        видали йому в презент

        апарат такий - мобільний,
        невеличкий та легкий, -
        щоб читати міг він вільно
        текст на мові будь-якій!

            А за це він, як в справжнім лекторії,
            розповість їм про сад в Євпаторії,
            як поліз туди крізь тин -
            й раптом вдарив хтось у дзвін...
            й такі інші кумедні історії.

Вітька, хоч кермо тримав,
теж спокуси не здолав, -
щільно сплющівши повіки,
щось своє він уявляв:

    ось вони м’яку посадку
    довершили, все в порядку,
    і везуть їх до готелю
    на літаючім тарелю;

        враз - вмикаються екрани:
        поблизу - якийсь аврал!
        І начальник-венерянин
        Віктору дає штурвал.

        Вітька - кермовий умілий,
        визнаний пілот ракет;
        і умить він потерпілих
        доставляє в лазарет.

        І отримує він потім -
        за здолання перепон -
        вело-мото-кіно-фото-
        відео-магнітофон.

            Ну, а потім - повернення планове,
            від землян всіх - салют капітанові!..
            Знов на Землю прилетять -
            і тоді вже їх простять
            й Вітькин дід, й батько-мати Іванові.

...Але що за стукіт злий?
Зовні, й наче вперебій...
Треба мрійникам в кабіні
відірватися від мрій.

    Невже квапились щосили,
    і тому - вже долетіли?
    Чи зблукали - й випадково
    прикометились раптово?

        «Де тут в нас частини світу?..»
        «Спрацював чи ні захва́т?»
        «Обрахуй ізнов орбіту
        на шкалі координат!»

        «Що ж це так іззовні б’ється?»
        «Трохи світло пригаси...»
        «Слухай, я уже, здається,
        чув колись ці голоси!»

            Що вирішує штат експедиції?
            Що підказує їм інтуїція?..
            Відчинилися на стук -
            і побачили крізь люк
            всіх жильців та сержанта міліції.

Той сказав: «Який скандал!
Недаремно був сигнал:
в п’ять п’ятнадцять двоє хлопців
розбудили весь квартал!»

    Їх соромили сусіди:
    що, мовляв, за непосиди!
    Ванін тато вибачався,
    Вітькин дід - той не з’являвся...

        Вітька мучивсь: де заїло?
        Що було зробити слід,
        щоб ракета полетіла?..
        Тут примчавсь сердитий дід.

        Як за Вітьку він узявся!
        Як не соромно, мовляв:
        «Коли ти летіти взявся -
        так летіти вже і мав!

        Звідки цей провал космічний,
        в чому наловив ти ґав?..»
        Тільки Ваня Диховичний
        знав причину... Та - мовчав.

            Але потім, при пошуку тріщини,
            Вітька був про причину сповіщений:
            Ваня зразу не сказав,
            що в ракету книжку взяв,
            от і стала вага перевищена.

І пішов тут спір у них,
чи тяжкий це Вані гріх:
він узяв «Трьох мушкетерів», -
відірватися не міг...

    «Ти, Вітько́, хоча б у ліжку
    почитав би сам цю книжку!»
    Й Вітька, тільки повечеряв -
    розгорнув «Трьох мушкетерів»...

        Й дуже Вітька уподобав
        д’артаньянівський девіз,
        й визнав: небезглузда спроба,
        гідну книжку Ваня віз!

        Й друзі, збуджені дошмиги,
        сіли составляти звіт:
        що́ поправити, щоб книги
        брати у новий політ.

        З’ясувалися деталі:
        будуть інші двигуни -
        і тоді в космічні далі
        зможуть рушити вони!

            Хай при здійсненні плану сміливого
            не упустять нічого важливого;
            ми їм зичимо удач,
            виконання всіх задач
            і повернення потім щасливого!

(2020)

Випий, Ладо, весна,
Що блищала в бурулі оцій,
І проста, і складна...
Ніби складаний ніж у руці!..
Випий нині, ота,
Без якої знебарвлено світ,
Схизматично-свята
Гріхопаднице, пломінь і лід!
Випий, винна!.. Моє
Серце кров"ю порізів стекло
До карафи, і п”є
Ніч її крізь знебарвлене скло
Трунком смуткопітьми й
Дегустовано-гірко сприйма
Тостом (пий, чи не пий...)
-За самотність! Один. І Сама.


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121030600636

Весна у білій сукні.
Вдягнулася мерщій!
Під снігом лиш відчутні
грайливі хвилі мрій.

У мрії березневі
покличе всіх жінок!
До кожної оселі
святковий зробить крок:

«Сприймайте подарунки!
Радійте досхочу!
До кожного пакунку
натхнення долучу!»

Вже свято на порозі.
Впусти його у дім!
Втомилося в дорозі.
То ж з ним і відпочинь!

Весна замінить сукню!
Летить нестримно час.
Прискорить незабутній
весняний вернісаж!

06.03.2021

Востаннє обізвалася струна.
Стих голос кобзаря. Запала тиша.
Лиш було чутно, як він важко дише
Та його пісня в душах ще луна.
Нарешті хтось озвався із юрми,
Що кобзаря півколом оточила:
- Невже така страшна москальська сила,
Що з нею не упорались би ми?
Нема кому очолити народ!
Нема кому його на бій підняти.
Тих москалів же і не так багато…
Чого ж ми зазираємо їм в рот?
- Та справа не завжди у москалях,-
Кобзар нарешті втомлено озвався,-
Й народ би, може, за сокири взявся,
Як то було, коли допік вже лях.
На цій землі страшніші є від них -
То наші доморощені гетьма́ни,
Які за те, щоб вибитись у пана,
Продати ладні і батьків своїх…
- Це про Мазепу?.. – Га?..- сіпнувсь старий
Та впірив у юрбу незрячі очі,-
Хтось ім’я славне очорнити хоче? –
Й підняв кулак погрозливо: - Не смій!
Мазепа – славний України син.
Це – та щуряча старшина полко́ва,
Що за москальські пряники готова
Продати всіх нас!..- як відрізав він. –
Ви про Батурин чули. Ось вона –
Москальська ласка…Ех, коби не зрада,
Ми б москалям дали, звичайно, раду…
Бо ж то була фортеця – дивина…
- А ви тоді в Батурині були?
Нам розкажіть, як саме воно сталось.
Чому столиця москалям дісталась?
Чому так легко взять її змогли?
Старий на мить задумався, зітхнув:
- Зовсім не легко. Аж три дні сиділи.
Нас зброю скласти вмовити хотіли,
Бо Меншиков у розпачі вже був.
Якби не зрада… - вмовк старий на мить,
Напевно, в свої спогади поринув.
Згадав оту жахливу різанину…
Юрба також, чекаючи, мовчить.
- Я в ті часи у сердюках служив.
Коли Мазепа навстріч Карлу вийшов,
То нас усіх в Батурині залишив,
Велів не підпускати москалів,
Поки він разом з шведами надійде
І москалів від міста прожене.
Ми знали, що москаль нас не мине,
Обов’язково покарати прийде.
За зраду, наче, гетьманом царя.
Хто кого зрадив, ще би запитати.
Прийшли свої порядки насаджати
Та чорно в нашім краї витворять…
Дізнались ми, що Меншиков іде,
Веде полки, щоб місто захопити.
В страху збігались, щоб пересидіти
З округи люди. Зачинились, ждем.
Страху нема, бо ж маємо гармат
Десятків кілька та високі стіни.
Тож зайд усяких, як належить, стрінем
Та діждемося гетьмана назад.
Отак, щоправда, думали не всі.
Знайшлись й такі, що від страху аж мліли
Чи вислужитись, може, захотіли
Перед царем. Один із таких псів
Прилуцький наказний полковник Ніс,
Підбурювати козаків узявся,
Аби Батурин не оборонявся –
Ключі від міста москалям підніс.
Кінець поклав тим зрадницьким речам
Полковник Чечель – повелів хапати
І прикувати цепом до гармати –
Хай його долю гетьман визнача.
А Меншиков тим часом надійшов,
Привів полки москальські для облоги.
Чимало тих полків було у нього.
Та ж він ще нашу силу не зборов.
Побачивши міцну фортецю, він
Прислав лакизу здатися вмовляти,
Та відповідь дали ми із гармати
В бік табору з високих наших стін.
Тож москалі до штурму узялись,
З гармат по місту почали стріляти.
Полки свої супроти нас кидати
На стіни. Та ми їм не піддались.
А як піддатись, як позаду нас
Сиділи тисячами про́сті люди,
Що тут жили чи збіглись звідусюди,
Шукаючи рятунку в грізний час.
Дісталося добряче москалям,
Вони все поле трупом устелили,
Та, одкоша діставши, відступили,
Лиш поглядали хижо звіддаля.
А ми раділи – встояти змогли,
Дали добряче москалям по пиці.
Вшиваються нехай хутенько звідси
Туди, звідкіль вони і приповзли.
Раділи ми зарано, далебі,
Бо ж думали, що зрадники всі скуті
І більше зради вже не може бути.
Помилку цю відчули на собі
Вже зовсім скоро. Ніс той уночі
Призвав свого старши́ну Соломаху,
І той, хоча увесь дрижав від страху,
Слова надійно зрадника завчив
Про хід підземний, що в фортецю вів.
Тим ходом він, сволота і пробрався,
До Меншикова чимскоріш дістався,
Який в шатрі у розпачі сидів,
Не знаючи, як би Батурин взяти.
Бо ж, як не візьме, розізлить Петра.
А той, як злий, то вже не вибира -
Розжалує чи може в око дати.
А тут дарунок Бога – зрадник той.
Приніс йому спасіння… На світанку
Полки москальські кинулись в атаку
З одного боку… З нас не знав ніхто,
Що то лиш для відведення очей…
Тим часом москалі підземним ходом
Ввійшли у місто й кинулися сходу
На нас іззаду…Лізли ще і ще.
Як сарана повзли із-під землі
І розповзалися по всьому місту.
Ми намагались їх спинити, звісно,
Та вже й ворота взяли москалі
І в них кінні ввірвалися полки,
Рубаючи наліво і направо.
Чинити опір була марна справа
Та ми його чинили все-таки.
Без бою не здавали жоден дім
І вулиці тоді лиш віддавали,
Коли всі трупом на землі лежали,
Аби живим не втрапить в руки їм.
Я бивсь на площі разом з усіма,
Коли рейтари раптом налетіли…
Удар…В очах зненацька потемніло
І світ навкруг заволокла пітьма.
Прийшов до тями аж під вечір вже,
Лежав внизу, придавлений тілами.
Як зрозумів, нарешті, де я саме,
Молитись став – хай Бог обереже.
Бо те, що бачив і того, що чув
Людина, мабуть, пережить не в силах.
Кричало місто криком, голосило,
Немовби на Суді страшному був.
Ті сердюки, що лишились живі,
Тепер на палях в муках помирали,
Других живих кати колесували,
Вигадуючи муки все нові.
Лилася кров рікою, бо вони
І на колодах голови рубали,
Кололи очі та четвертували,
Нікого не питаючи вини.
Що козаки? Зі зброєю ж були.
А прості люди що катам зробили?
А їх так само били, не жаліли –
Старих, малих – усіх, кого знайшли.
Жінок, зловивши, скопом ґвалтували,
Щоб потім також вбити. Крик стояв.
Я вже і очі, й вуха закривав,
Але, здавалось, що й земля кричала.
Півнеба уже димом затягло,
Горіло місто, поки лиш місцями,
Та чулись крики поміж москалями,
Що спалять все це зрадницьке кубло.
Все більше чулось п’яних голосів,
Адже горілки в місті вистачало,
Чи совість оті зайди заливали,
Бо ж не могли катами бути всі?!
Сам Меншиков на паперті сидів
В високім кріслі й позирав сердито,
Мов не хотів нічого пропустити,
Про що б цареві потім розповів.
І серце не здригалося його,
Як немовлятам голови рубали
Чи голови об стіну розбивали…
Він посміхався радше від того…
Як сутінки вже місто затягли,
Заволокло усе навколо димом,
Я вирішив, що досить того - йтиму
Аби кати, урешті, не знайшли.
Стяг швидко одежину з москаля.
У темряві хто буде придивлятись.
Та й став до Сейму містом пробиратись.
Помітивши десь постаті здаля,
Ховався хутко та перебігав,
Аж поки і до берега дістався.
За Сейм, поки ще темно, перебрався.
В ярку заліг, бо ж зранена нога
Далеко б не дозволила піти.
Як ще із міста вибрався – не знаю.
Сиджу, з кущів на місто виглядаю,
Щоб людям всю ту правду донести.
Ще долітали крики та вогонь
Все вище й вище в небо піднімався.
Здавалося, Батурин весь зайнявся,
Вогненна паща пожира його.
Пустили вранці Сеймом москалі
Плоти, що козаків на них розп’яли.
Аби плоти ті люд весь налякали.
Так Меншиков проклятий повелів.
Я бачив, як повільно ті пливуть.
Дивився, очі відвести боявся.
У тім ярку на все життя поклявся
Нічого не пробачить й не забуть…
Старий замовк. Мовчали всі в юрмі,
Мов уявляли ті страшні картини,
Як у вогні й крові Батурин гине.
Ніхто і слова вимовить не міг.
Аж тут, нарешті, хтось з юрми озвавсь:
- А очі де ви втратили, дідусю?
В Батурині? – Я легко там відбувся.
На нозі рана трохи затяглась.
І я подався по степах на Січ.
Бо де ще міг тоді переховатись.
На північ до Мазепи не пробратись.
А тут сидіти страшно, певна річ.
Всю зиму неспокійно Січ гула.
Крім мене ще прибилися до неї,
Хто врятувався від розправи теї.
Отож козацька вольниця була
Шокована уся вістями тими.
Про помсту аж волали козаки.
І навесні зібралися таки,
Кость Гордієнко отаманив ними.
У березні на волость подались,
Щоб до Мазепи й Карла приєднатись.
Мені ж із ними не вдалось податись,
Бо від гарячки в курені зваливсь.
Не здатний був і вийти, провести.
Два тижні лихоманило й ламало.
Аж потім вже полегшення настало.
Хотів уже і сам слідом іти.
А що в степу робити одному?
Та й на Січі теж справ було багато,
Її ж також хтось мав обороняти…
Із кошовим погодився тому
Лишитися… У травні вість прийшла,
Що Яковлєв полки веде степами,
Щоб силою розправитися з нами.
Келеберда уже з вогнем пішла,
А скоро Переволочну взяли,
Людей побили, чайки попалили.
До Кодака вже скоро підступили,
Все зруйнували, що лише могли.
Де лише запопали козаків,
То про вину ніяку не питали,
А катували й потім убивали,
Бо ж на козацтво злі були такі.
У травні і до Січі підійшли.
Сам кошовий тоді у Крим подався,
Нехай би хан за Січ позаступався,
Тож козаки під наказним були
Якимом Богушем. Толковий чоловік.
Велів одразу рів нам прокопати,
Щоб москалям шляху на Січ не дати.
Поставив гаківниці по цей бік.
Як москалі до Січі підійшли,
То козака Сметану надіслали
І з ним листа та козаків вмовляли
Аби на бік москальський перейшли.
Та запорожці – хлопці геть прості:
Листа того порвали, не читали,
Сметану ж в річці утопили взя́ли –
Зі зрадниками їм не по путі.
Як тільки напосілись москалі
Аби до Січі силою пробратись,
Прийшлося їм з картеччю зустрічатись.
Це ж їм не збиткуватись на селі.
Товклися більше тижня тут вони,
Ніяк не в силах козаків здолати.
Уже обачніш лізли на гармати…
Та й з нашої не краще сторони.
Із тих трьохсот найперших козаків
З півсотні не поранених лишилось.
У мене також куля учепилась…
А москалі настирливі такі.
Їм конче треба було взяти Січ,
Отож ні з чим вони не рахувались.
Тут компанійці в поміч їм примчались.
Гнат Галаган, полковник, звісна річ,
Щоб москалям найкраще прислужитись
(Ще один зрадник на землі моїй),
Наобіцяв козацтву захист свій,
Що цар Петро пообіцяв не мститись.
Зібралися на раду козаки
Аби обговорити – що робити:
Чи здатися, чи то до смерті битись.
Був, зрозуміло, вибір нелегкий.
Молодші прагли битись до кінця.
Ті, що постарше радили здаватись
Та і на царську милість сподіватись.
Нічим скінчилась суперечка ця.
Тож молоді усілись на човни
Та і Дніпром на південь подалися.
А старші вранці москалям здалися.
На милість сподівалися вони
Та ще на жалість, що, коли вже їх
Скарають, то поранених залишать.
Та москалі на Січ ввірвались лише,
То катували і вбивали всіх.
Чомусь той клятий Галаган мовчав,
Хоча й давав своє козацьке слово.
Січ захлинулась тої днини кров’ю.
Москаль так перемогу відзначав.
Рубали голови, здирали шкіру геть,
Тих вішали, а тих четвертували.
А багатьох на палі посаджали.
З вцілілими вони скінчили ледь,
Одразу ж за поранених взялися
І ті вмирали в муках у страшних.
Але ніщо не зупиняло тих.
Тим більш, знайшли корчму, перепилися.
Підвечір запалали курені
І церква. Всі укріплення зламали.
З могил давно померлих діставали,
Щоб поглумитись. Врешті і мені
Настала черга смерть свою прийнять.
Уже москаль ножа націлив свого,
Щоб шкіру,мабуть, здерти із живого.
Я вже зібрався в муках помирать.
Але москаль чи, може, утомивсь
За цілий день творити смертні муки.
Став, подивився та ножем постукав,
Всміхнувся раптом хижо, нахиливсь…
Отак я і лишився без очей,
Хоч, слава Богу, що живий зостався.
Тоді я знову, вдруге вже поклявся,
Що, коли Бог пожити дав іще,
То буду те, що бачив, де бував,
Нести по світу, всім розповідати,
Аби не сміли люди забувати.
В безпам’ятстві народ щоб не пропав.

Ну то й що? Ніщо! І...трохи більше:
З берегів виходить річка Стир.
Сонетяр ізнову пише вірші!
І такі - що Господи, прости!

Шмаття дум вирує в круговерті,
Від напруги аж гуде мисля.
А поет, в потугах,- ой упертий!
Замість ре дієз - цургиче ля.

Може, я і справді недалекий,
Бо не вмію грати на губі...
Тут тобі й Хаос, і локетеки,
І препишні діви між дубів,

І сирена солодкоголоса,
І коханців цьоми потайні...
Тільки муза ходить гола й боса,
А Пегас зачамрів вороний.

Я ж сатиру надто довго вергав,
Кайлував, неначе хуйвінбін.
Цур та пек! І тьху-тьху-тьху, колего!
Підійми коняку із колін!

06.03.2021р.

Крім сонечка, ніхто не ходить в гості,
До мене прилітають лиш вітри.
І хмари пропливають в високості,
Де вітами хитають явори.

Неприбраність в усьому березнева,
Осіннє листя шурхотить в саду.
Хоч сплять бруньки на сонних ще деревах,
А я до травня подумки іду.

Коли душа відкрита, ніби хвіртка,
Яка впускає дорогих гостей.
А хвилі Сейму колихають зірку,
Що місяцю всміхається… Проте.

Сьогодні день пронизливо холодний
Хоч світить сонце, а нема тепла.
Із синьої глибокої безодні
Я тільки настрій весняний взяла.
06.03.21

1.
Бывает праздничный коллаж
В стиралку просится под утро,
А после этого в гараж -
Свое пристанище как будто…


2.
Не от избытка ведь ума
Свершаем мы свои ошибки?
Предполагается весьма,
Что мы противимся не шибко…
06.03.2021

ІГотову манну і мокву небесну
не висіває жоден зодіак...
і віриться, й не віриться ніяк,
що казка у житті не має сенсу,

що є іще і Той, що греблі рве,
і Той, що у горі сидить високій...
Славута сивий стогне і реве,
корчує вітер верби одинокі.

ІІНа пройдені Тарасові шляхи
ступають інші корифеї волі.
На три боки устелюють мохи
минулу славу та козацьку долю.
Забулося, кудою і коли
щезали тіні їхньої відваги...
і появилися нові ватаги,
які усе робили, що могли:
ішли понуро у ярмі воли,
возили сіль чумацькі колимаги...

ІІІМолочними шляхами у свої,
сльозою й потом зрошені краї,
котили тугу, і жалі, і горе...
дивилися із неба тихі зорі,
як гіркотою повні ручаї
течуть рікою у солоне море.

03.2021

У вікна сонце променями лине,
Шугає всюди вітер весняний.
Ізнов прийшло тепло до України,
А з ним пора чекання і надій.

Стримлять, немов мізинчики, тюльпани,
Барвінок зеленіє з-під снігів.
Але весна тоді лише настане,
Як з неба долетить до нас: - Киги!
04.03.21

Розчинимось у карамелі часу,
у всесвіті казкової нуги…
Хай ніжні ритми зоряного джазу
обмежень розтинають ланцюги!

Розтанемо в кохання ароматі,
різноголоссі Еросу пісень…
Зануримось у пристрасті багаття,
де з ночі постає чарівний день!

Як душами полинемо до сонця,
стрічатиме нас щебетом весна
і, залишивши скит ченця-афонця,
ми чашу щастя вип‘ємо до дна!

Вона мала руки, мов дуги,
привітно розкинуті влітку.
Він ускочив до неї вже вдруге
у глибоку грудну клітку.

Вона приручила його хлібом
і привчила літати на нитці.
Мокре пір’я здіймалося дибом,
жовтий дзьоб міг лиш поту напиться.

Вона вже не відпустить його, як вперше.
Руки її вже, як стріли – у небо.
Мов стовп укопалась, струнка, мов стержень,
і держить, і держить того, хто їй треба!

А він? А він?! А він?!! А він!!!
За лапку прив’язаний, тя́гнеться.
Він б’ється вже втретє, немов у дзвін, –
об неї загострену раниться.

Сидить у душі її й лузькає сон,
збирає зерно її образів.
Забув горизонт, але був резон
потрапить їй в руки ще сто́ разів..!

Вона мала руки, мов дуги,
привітно розкинуті влітку!
Він був тим окриленим другом,
хто першим у дзьобі ніс квітку.

12 травня 1995 р., Київ

Нагрішу – подивлюся невинно.
Ти надалі – розгублено-ніжна.
Як та кров холодиться в судинах,
Так і ми – посередині тижня.

Не підвладна ні серцю, ні оку,
Ні людьми, ані псом не почута,
Ти постала відверто-глибоко,
Для зурочень – немовби отрута.

Час пішов не далеко – і нині
Невідчутно прогресу і зрушень.
Ми замісимо тісто і глину,
Наллємо солодкавості в душу.

Грань між нами небачено пружна.
Доторкнешся – насправді гаряча.
Зашарієшся нібито ружа,
А я – знехтую, нібито мачо.

Не згадаються вибрики плоті,
І забуду, що ти – ніби п’яна.
Я не знаю, де будемо потім,
А тепер – необхідна омана,

Щоб означити наше величчя
І у люди піти гонорово.
Це не просто. Ми дійсно щасливі!
Під оцим ось, небесним покровом.

Починати філософствувати слід, у ліпшому разі,
після п’ятдесяти. Вибудовувати модель
суспільства – й поготів. Спершу слід
навчитись готувати суп, смажити – нехай не ловити –
рибу, варити пристойну каву.

У протилежному випадку, моральні засади
відгонять батьківським паском або перекладом
з німецької. Спершу потрібно
навчитися втрачати, ніж накопичувати,
ненавидіти себе більше, ніж тирана,
роками сплачувати за помешкання половину
мізерної платні – перш ніж просторікувати
про торжество справедливості. Котре настає
завше з запізненням мінімум у чверть сторіччя.

Вивчати працю філософа слід крізь призму
досвіду або ж – у окулярах(що приблизно одне і те ж),
коли літери товпляться і коли
гола красуня на зім’ятому простирадлі знову
для вас – світлина чи репродукція
малярського полотна. Справжнє кохання
на мудрости не наполягає на взаємности
і обертається не шлюбом
у вигляді виданої у Ґетінґені цеглини,
а байдужістю до себе самого,
сором’язливим рум’янцем, инколи – елегією.

(Десь видзвонює трамвай, повіки злипаються,
жовніри повертаються, горлаючи пісень, з борделя,
злива – єдине, що нагадує Гегеля).

Посутність істини полягає у тому, що істини
не існує. Це не звільняє
від відповідальности, а радше навпаки:
етика – той вакуум, що заповнюється людською
поведінкою практично постійно;
той самий, якщо завгодно, космос.
І боги полюбляють добро не за його вічі,
але тому, що без добра вони б не існували.
І вони, своєю чергою, заповнюють вакуум.
І можливо, навіть більш систематично,
ніж ми; бо на нас важко
покладатись. Хоча нас і так більше,
аніж будь-коли, ми – не в Греції,
для нас згубна низька хмарність і, як згадано вище, дощ.

Вивчати філософію слід, коли філософія
вам не потрібна. Коли ви здогадуєтесь,
що стільці у вашій вітальні й Чумацький Шлях
сполучені між собою тіснішим чином,
ніж підстави і наслідки, ніж ви самі
з вашими родичами. І що спільне
у сузір’я зі стільцями – нечулість, нелюдяність.
Це споріднює міцніше, ніж парування
або кров! Природно, що прагнути
уподібнюватися речам не варто. Навпаки, коли
ви хворі, не обов’язково одужувати,
нервувати з власного вигляду. Це те, що дізнаються
люди після п’ятдесяти. От чому вони
инколи, задивляючись у дзеркало, плутають естетику з метафізикою.


--------------------------------

Він так жагуче, солодко її любив,
та оминати інших не збирався.
Вона ж чекала райдуг і шалених злив -
жіночого незвіданого щастя.

Ділити яблуко спокус на двох одне,
не озираючись в самотні зими,
і смакувати разом чорне Каберне,
з богемського кришталю, без причини.

П'яніти від очей - лавандових заграв,
вдягати сукню з декольте відвертим.
Щоб пелюстки із губ кармінових зривав
і малював сердечка на мольберті.

Вона хотіла - світлих кольорів
і кобальтових тіней надвечір'я.
Та не знайшла, помежи пустирів,
його душиці - приворотне зілля.

Це явно означає, що тобі
уже байдужі радощі людини,
а я радію і твоїй журбі
за мною, і лихій годині.

Ти опинився на своїм горбі,
я почиваю у своїй долині,
а там, де кожен судить по собі,
немає золотої середини.

Та нині не однаково мені,
куди йдемо, веселі і сумні,
у цій земній і неземній юдолі...
Куди нас ця дорога не веде,
якщо і заблукаю де-не-де,
я буду залишатися на волі.

Немає часу жити до кінця,
нема куди подітися одному,
тому шукають душі і серця
одне одного ще у світі цьому.

Іди хоч до окраїни землі –
немає долі однієї масті,
та є у неї радощі й жалі,
а як немає, то придумай щастя.

Немає сенсу обіцяти знов
оту надію, що зігріє кров...
та поки про поезію ідеться,
хай ліра плаче і душа сміється,
а як немає віри у любов –
не май очей, а заодно і серця.

03/21

Ти відокрем, спинись, окресли…
Забудь все те, що Світ псує.
Он там, по-переду, небесне
Воно, насправді, не твоє…

Воно чекає свого часу -
На кілька мість один квиток…
І ця божественна прикраса
Тому, хто спиниться за крок

І відповість… І запитає…
Бо сонце світить завдяки…
І не шукатимеш до Раю
Свою доріженьку роки…
04.03.2021.

Закохана в поезію, залюблена у Слово,
З дитинства я зачитувалась ним,
Звучало воно в серці малиново,
Багатшою духовно з кожним днем

Ставала я, а згодом сестра-Муза
Приходила до мене і рядки
Лягали на папері.Наче друзі
Залишились вони і дотепер.

Багато нині маю віршів-діток,
Народжуються все нові й нові.
То ж недарма живу на цьому світі,
Щось залишаю добре по собі.

2021 р.

Малесенька свіжа тендітна рослинка –
листочки ще менші на ній –
цвіте непомітно,
ледь біло-блакитно,
й корінчик пускає в глибінь.

Стеблинка – з пів голки, ще вітру не чула,
а квітка – не знала бджоли,
їй навіть мурашку
тримати заважко,
а з неї нектари текли.

Той цвіт, невиразний для нашого ока,
завбі́льшки з пшонинку просту,
був кожній комашці,
був кожній мурашці
відчутний уже за версту.

І навіть якщо та верста для комашок
складається з ліктів своїх,
то світ, що для нас є –
великим, ґіґантським,
ще більшим здається для них.

Вони попри все вип’ють дивного соку,
для них то цілюща трава,
як нас, тяжко хворих, –
женьшеневий корінь,
так їх – той нектар рятував.

Вони мають сили ще більші, ніж наші,
по краплі лікуючи світ,
а ми балансуєм,
псуємо все всує,
йдемо в надкосмічний політ.

Лиш той, хто помітив, як пурхає бабка,
долаючи власну версту,
прокреслить проєкти
польоту ракети
з цієї планети – на ту.

Лиш той, хто оцінить малесеньку квітку,
відчувши тонкий аромат,
спитає: чи варто
нарощувать атом?
і кине під прес автомат.

Нас квітка врятує, нам бджілка віддячить –
і меду на стіл принесе,
як щось хочеш мати –
навчись цінувати
й мале берегти над усе.

12–13 серпня 1995 р., Богдани́

Україною ходять Чужі –
Вовкулаки із позамежі́,
Чортовиння із дикого поля,
Що не дасть супокою ніколи.

Хижі пики і пащі голодні,
Що на будь-які підступи згодні...
Лицемірні гадючі личини
Смокчуть потайки кров України.

Над проліском ніжним стою, зворушена:
Зима, ще вчора ніким не порушена,
Сьогодні раптово стала колишньою.
Ця квітка, пробившись з-під листя торішнього,

Відкрила пелюсткою зміну сезонів.
Це перша усмішка природи спросоння:
Дерева ще сплять, зачаровані трави,
Ще сонце не гріє промінням яскравим,

Та все ж йде весна. По півкроку щоденно
Долає морози, набридлі страшенно,
Долає занудливу сірість палітри.
Так хочеться зелені, щебету, вітру!

Не крижаного, а ніжно-грайливого.
Хочеться бути безмежно щасливою
Від ранків бузкових багатоголосих,
Від близькості літа й далечі осені.


2009 р.

Ти торкнувся мене думками - у очах голубінь заясніла,
Ти торкнувся мене словами - і умить виростали крила,
Доторкнувся мене вустами - і я більшого щастя не знаю,
Ти покликав мене з собою, щоб дістатися небокраю.

У обіймах твоїх щезала, як у променях сонця сніжинка,
Усміхався Небесний Ангел як в одну заплітав дві стежинки.
Я горнуся до тебе ніжно: час спинився і став прозорий,
І хай світ зачекає маніжний доки ми напуватимо зорі.

Я торкаюсь тебе душею: ми не тут і не там, за межею...

1.
Разбужу себя к обеду,
Две ноги приставлю к полу.
Грех не выпить за победу —
Ночь прошла без димедролу…

2.
Лишь взглядом праведным возможно
Определить свой негатив,
Но делать лучше осторожно -
Когда в похмелье объектив…

3.
Всё то, что веялось когда-то
Добром и сладостью надежд —
Разворовали технократы
И годы собственных невежд…
03.03.2021.

***
Якщо не хочемо за ґрати,
то є боятися чого
«колаборації» і «вати»...
любити ворога не варто,
а бити мусимо його.

***
Нема війни – не буде миру,
нової зради і катів,
одної правди – й поготів...
не сотвори собі кумира,
тоді не буде й ворогів.

***
Не вчить уму одне й те саме...
Є і чуже, й патріотичне,
і пропаганда кулаками...
якщо на бачиш панорами,
то як же мислити критично?

***
Якщо у простоті думок
приховується геніальне,
і досконале, й ідеальне...
як не освоїти урок,
що місія добра реальна?

***
Кацапи є, були віками
і як від них не ізолюйся,
усе одно йдемо до ями...
якщо не дійдемо до тями,
що їм усе – вода уз гуся.

***
Ніщо мені не допоможе
іти дорогою до раю,
якщо я пекла не пізнаю...
і поки є ще сила Божа,
перемагає не вороже,
а те, що в серці не вмирає.

03.2021

Вони стоять, морозами сповиті,
Заметені снігами в холоди.
Це найсвятіші нині люди в світі,
Які боронять всіх нас від біди.

Боронять од війни і чортоградів,
Щоб не упали в села і міста.
Їм вороги, звичайно, тут не раді
І пострілів навала вироста.

Вони собою захищають землю,
Стоять на вогневому рубежі.
Від себе цих синів не відокремлю,
Бо за сто метрів – вороги, чужі…

Коли війна скінчиться – невідомо,
Повернуться з полону вояки…
Тому за них молитви в кожнім домі
І мамина сльозина зі щоки.
01.03.21

Друзі торкнули кувалду важку,
рашпіля смугу бугристу...
Й раптом помітили в дальнім кутку
чорну велику каністру.

Зразу згадали про дідів наказ,
категоричну умову...
Видно, каністра і містить якраз
дідову фарбу казкову!

Ні, не утриматись тут все одно, -
надто принаджують тайни!
Що заборонено - саме воно
найцікавіше звичайно...

    Віко каністри відкрилось помалу;
    крапнули трохи на пасмугу скла, -
    фарба на хвильку блакитною стала,
    жовтим й червоним на землю стекла!

Вгледівши цю небувалу красу,
хлопці застигли; й потому
дружно домовились, щоб завчасу
не прохопитись нікому.

Звідки взялося це диво із див,
Вітька повідав не зразу;
Ваня присягся, і Вітька відкрив
дідову давню образу.

...Дідові - відгук прислали якось:
«Витвір цей ваш - нецікавий!»
Десь у інстанціях вирішив хтось:
все це - дитячі забави.

    Задум назвали шкідливим й нечинним:
    вся ця алхімія - для неотес!
    Синє повинно лишатися синім,
    жовте - жовтеньким, й не треба чудес!..

Радили люди: отам чи отам
спробуй звернутися чемно...
Тільки тут дід вже затявся і сам:
«Видно, трудивсь я даремно...»

Що він сказав би, почувши хлоп’ят?
Ваня все вирішив хутко:
«Ми пофарбуємо наш апарат
дідовим творчим здобутком!

Й лист у газети напишем мигцем, -
щирої правди заради!
До “Піонерської правди” пошлем,
й до “Комсомольської правди”!

    Як, мовляв, так, - геніального діда
    гнобить недбалий якийсь бюрократ!
    Дід виняткову продукцію видав, -
    он, подивіться на наш апарат!..»

Ваня сказав: «Достобіса балак!
Надто у тебе все лунко...
Краще - візьми умости на верстак
креслення та розрахунки».

Й ось вже захоплено наші творці
риси наносять на ватман...
Потім утіляться креслення ці
в перший міжзоряний флагман!

Люди, відзначте собі цей момент:
в цьому старому сараю
розпочинається експеримент -
й стежка у далеч безкраю!

* * *

    Ну а допоки, примітливий змалку -
    Вітька Івану сказав: «Не зівай!..»
    І з будівництва - бетономішалку
    хлопці насилу вкотили в сарай.

Не уявіть, що вони - крадії
чи бешкетують без діла:
як будівництво скінчилось - її
муляри так і лишили.

Звалене там будівельне сміття,
цегла, потрощена дрібно...
Й нате: бетономішалка ота
хлопцям для чогось потрібна.

Ваня сказав: «Її взявши відтіль,
добру зробили ми справу,
бо заважав пожильцям цей утиль
й нашому домоуправу!»

    Лозунг на школі ви, певне, читали:
    «Металобрухт, піонере, збирай!»
    Й Вітька із Ванею тиждень тягали
    труби від водопроводу - в сарай.

Вітька їм місце знаходив ураз,
й Ваня - завжди наготові;
й майже два тижні носив цілий клас
їм сірники побутові.

Вітька голівки у них віддирав,
й склав їх до скриньки ретельно;
він її черепом декорував
з написом: «Дуже смертельно!»

Бачили всі, тільки жоден не знав,
що там затіяли хлопці:
щось розробляють, - чи то пароплав,
чи паровоз у розробці...

    Боб-голубар із сусіднього двору
    (Вітька у контрах з ним часто бував)
    сів на паркані, цікавістю хворий,
    лускав насіння та спостерігав.

Тільки - не видно, хоч стеж, хоч не стеж,
й маявся він безпорадно:
чи не ганятимуть голубів теж?
Дуже було б це досадно!

В Борьки вся слава - що в їхніх домах
голубарів більш немає;
а відбери це у нього - і крах,
авторитет полиняє.

От і послав він Володьку Сайка
з братом та Жиліну Свєтку:
чи не задумано голубника, -
мали розвідати метко.

    Ввечері, тільки-но темрява згусла,
    трійця паркан подолала... В цю мить
    Жиліна Свєтка (ще та боягузка)
    скрикнула раптом: «Ой, щось там горить!»

Ні, не завмерли вони, - навпаки,
порозлітались, як пір’я;
Борьчині вірні так звані дружки -
не оправдали довір’я...

(Звісно, тривога фальшива була,
марно злякались знестями, -
просто це фарба на пасмузі скла
грала всіма кольорами.)

Борька тоді спохмурніло сказав:
«Щось підозріле там креслять!
Скажем дорослим: підпалять, мовляв,
дім вісімнадцять дріб десять!»

    Батько Бориса байкам не повірив;
    він в поліклініці фельдшером був, -
    температуру у Борьки поміряв
    й потім на тиждень у хаті замкнув...

В хлопців тимчасом - проблема з вікном,
вихід шукають зі скрути:
як на усіх кораблях загалом,
круглим воно має бути!

Ваня уже пів-Москви обійшов,
вулиці ближні та дальні...
Й раптом - вікно на вокзалі знайшов, -
у чоловічій вбиральні!

Взяти його неможливо... Однак
Ваня - таки комбінатор:
вранці в сараї вже ліг на верстак
шуканий ілюмінатор.

    Всі перебірки в бетономішалку
    впаяні міцно, старанно, навік;
    втягнуто вже аварійну мигалку
    й крісла-шезлонги в командний відсік.

В отвір, куди заливали, було,
суміш щебінки з цементом, -
кругле вікно саме враз підійшло,
стало воно елементом.

Східці стрем’янки до люків ведуть,
й зроблена приладна дошка:
дев’ять будильників разом гудуть
й фосфором світяться трошки.

Вже перевірений кожний ланцюг,
кожна дрібниця істотна;
й навіть замки від віконних фрамуг
вкручені в люки добротно.

    Труби насподі - це сопла ракетні,
    паливо - із сірникових голів;
    іспити вже відбулися макетні, -
    Вітька півста сірників попалив...

Правда, нараз ледь не луснув весь план,
ще не досягши орбіти:
Вітька зібравсь зореліт-космоплан
сірою фарбою крити!

«Це - щоб не видно ракету було,
захід безпеки так званий:
раптом зустрінуться нам, як на зло,
інопланетні буяни...»

Й ставсь у конструкторських лавах скандал,
сварка страшного масштабу, -
Ваня пішов у атаку учвал,
в січу - за дідову фарбу:

    «Що про нас скажуть оті венеряни,
    тільки-но ступимо ми з корабля?
    “Сірість, мабуть, - у вас всюди, земляни;
    певне, сіренька така - вся Земля...”

А от якщо застосуємо ми
винахід діда яскравий -
поголос піде про це між людьми,
й дід твій отримає слави!»

Вітьку цей довід відразу скорив,
й зайві подальші промови!
Діда свого він, звичайно, любив, -
дід був і справді чудовий.

Ну, то - за справу!.. І ось - результат,
в захваті Вітька та Ваня:
наче веселка, блищить апарат,
наче від сонця вітання!..

    Навіть рішили найважче питання, -
    як їм для старту відсунути дах:
    кран будівельний надибав десь Ваня
    і до сараю на тижні притяг.

Й ще в них одна з недокінчених справ:
Ваня якось - на припоні
звідкись щенятко привів, і сказав:
«Буде у нас у загоні!

Щоб не попасти в польоті у скрут,
протистояти сюрпризам -
вивчити треба, як житиме тут
справжній живий організм!»

Та організм все крутився чогось, -
шустрий такий «номер третій»,
що йому м’ясо давати прийшлось,
щоб залишавсь у ракеті.

    І отепер, перед самим відльотом,
    мало в програмі не викликав зрив:
    місію виконав він, але потім
    вийти з ракети ніяк не хотів.

Ваня і кликав свого протеже,
і спокушав ковбасою...
Вітька був майже готовий уже
взяти щеня із собою.

Ваня не згоден: «Хоч песик цей нам
стреси космічні знімає,
ризикувати собачим життям
зовсім в нас права немає!»

Так що - вручили на час двірнику
пса - неофіта орбіти,
перепросивши його нашвидку...
Завтра уранці - летіти!

(2021)

Липневий день ще спить. Четверта ранку.
Матуся встала, вже підходить хліб.
О сьомій бігти з сапкою на ланку.
Народ по хатах в глибині садиб.

У піч кидає зібраного хмизу,
Соломи й картоплиння для вогню.
Спалахує і гасне. Ще валізу
Несе до хати в ранню метушню.

Немає дров, від хмизу піч не гріє,
А ранок вже очиці протира.
Саджає хліб матуся у надії,
Що не голодна буде дітвора.

Хліб не печеться, бо вогню замало,
А хтось до хати лізе напролом.
Це бригадир, в якого кличка Сало,
Й ненавидить, боїться все село.

- Чом на роботу не ідеш, небого?
- Я хліб печу, та все не гріє піч.
Відро води узяв біля порогу
І ливонув на хліб… Одразу ніч

Чорнюща у печі запанувала,
А мама в сльози: - Що ж ти наробив?
Я вдосвіта для цього нині встала,
А ти водою на лице хлібів.

Та бригадир сказав: – Іди на ланку,
Не здохнуть діти, літо ж, не зима.
І спробуй не зважать на забаганку,
Все викреслю і трудодня нема…

Отак жили в селі батьки і діти.
А по містах дешева ковбаса…
Тому і розбігалися по світу,
Щоб вижила і доля, і краса…

Не знали відпочинку і спокути
Ті, що зазнали горя і біди.
Пережили селяни владну скруту,
На цвинтарях їх спокій назавжди
02.03.21

Весноводи ойдуть!
Сновигай по мені,
на мені, у мені,
за хребет упіймися,
о, зелений мій вітре,
зеленаво холодний мій,
у кістках у моїх
там
остовпинься.

Красна квітка
в очах
мов серце стоїть, –
спинуте те щасливе кволля!
Покажися з водин,
льодовитих водин,
недожитих любовей
символіє…

Зимко моя –
о - ля - ля - о - ля - ля!
Лямблія біла скарлючена,
запаморожена труна
твоя
на катафалку
з гори відпущена…
на катафалку
з лижею прикрученою.

Сидь-посидь.
Глянь-поглянь.
У вакуумі передцвітнім.
Тільки вітер
утробних моїх сновигань
за двадцять чотири квітні!

28 лютого 1994 р., Київ
(автору 24 роки)

Дивовижа нудьгу не стерпить,
Відшукає вірша, різця.
А тебе – обіймає серпень,
І немає цьому кінця.

Опинюся у морі туги,
Притулюся до втіхи слів,
І з тобою, немовби вдруге,
Народжуся на цій землі.

А між нами постане стражник,
Що покаже обом рубіж,
За яким – освітління справжнє
Ми віднайдемо у собі.

Дивовижа твоя – у плоті.
Я – в духовних лише дивах.
Відкладемо, давай, на потім
Те, що містимо у словах.

Це плоди, делікатні грона.
Шкандибаємо по камінцях
Дивовижа душі холоне.
Дивовижі нема кінця.

Між народженням і смертю
Слід життя, –
На всі боки розпростертий
Без пуття.
І посіви, і обжинки
Вік увесь,
І чекання відпочинку
Потім, десь.
Від труда і безнадії
Повсякдень,
Ніжним любощам радію
Я лишень.
У легкім сплетінні ліній
Різних доль
Маячіння світлотіней
Має роль.
Світла весело мигоче
Уночі, –
Темна завжди неробоча
І в плачі.
Життєдайні перегони
Звичних мук, –
Супроводжує до скону
Серця стук.
03.03.21

Поміж зажур - шатро вербове…
Поміж думок - проміння вербне…
Як добре, що живий ще ровер —
Бо я навідаюсь, як смеркне…
І все згадаю по-хвилинно.
Перецілую наші кроки…
І те, загублено безвинно,
Що у собі несу допоки…
На жаль не збутись, не забути.
На жаль самому невідоме
Воно і є те саме «брутто»,
Що кличе в ніч самотніх з дому…
03.03.2021.

А вранці стукнула у шибку
Так, ніби кликала із хати
Красную весну зустрічати
Маленька пташечка синичка.

І горобці розцвірінчались
Та розпустили сіре пір"я.
Усе стрибали на подвір"ї
Та у калюжі теж купались

Разом із сонця промінцями,
Які теплом всіх зігрівали,
Цілунками пташат торкались,
Щоб настрій був у них весняний.

2021 р.