Я їй, – привіт! Вона мені, – адью!
Солодка сіль на задубілу рану.
От і побігай в темному гаю
з такою героїнею роману.

Укриє іній голову мою
як ожеледь усі церковні бані.
Чи біс в ребро, чи мозолі наб’ю –
прогнози на майбутнє непогані.

Та іноді симпатія моя
на ці події одкриває очі
мені й собі. Ми боїмось щоночі
оказії побачитись щодня.
Надія є на логіку жіночу,
що десь у небі ми одна сім’я.

12.2020

Друже юності, то як тобі живеться
Нині в нелегкий в країні час?
Вже сто літ не бачились, здається,
Доля нас врізнобіч розвела.

Як ти там, як діти і родина,
Чи внучатами ти тішишся чи ні?
Ти своє здоров"я берегтимеш,
Слід прогнати всі думки сумні.

Часто згадую довгими вечорами
Юності бурхливої літа.
Спогади залишаться із нами,
Ними будем душу огортать.

Подумки отак поговорила
Із тобою, друже дорогий,
Ніби молодість взяла на дужі крила
Й понесла думок моїх сувій.

2020 р.

Гроза каламутна у небі сирому
з гримасою смерті над світом нависла.
Жду сонця з-за хмар, мов царівни з хорому,
лічу дні у тижні, а в місяці – числа.

Даремно роблю, хоч не маю підстави,
щоб Бога гнівити й на час нарікати.
Але ще втомлюсь од земної забави,
та й встигну до дошки останньої хати.

Мінлива погода межує контрасти
по цілому світі, у кожній істоті –
нервовий поет з недоро́бком смугастим
з друкарні прийшов і заснув на роботі;

байдужий професор розбив окуляри,
дрімнувши від власної лекції вко́тре;
молодший сержант чи то спить чи то марить,
пробігши крізь міни додому, з-за фронту.

Колекції душ на сто сьомому небі
у рамках коштовних чекають погрому.
А людство смакує свій довгий пере́біг,
сновидячи в першому небі сирому.

15 липня 2000 р., Богдани́

Софія тут виходила з намету
В оточенні дванадцяти наяд
В момент найвищого любові злету -
Тоді їй подаровано цей сад.

Цей рай смарагдовий — блаженства місце -
Й богам кохання древнім — похвали -
Ерота й Афродіти — царство їх це -
У нім найщасливіші всі жили.

І пахощі буяли чарівливі
Троянд і гіацинтів і лілей,
Нарцисів і фіалок вічне диво
Оповивало затишок алей.

У центрі парадизу — Площа Зборів -
Тут святкували парку відкриття,
Легенди в нім родили вічні зорі,
Напоїв хміль до самозабуття

Спивали в древній Греції феаки,
І юні діви тут плели вінки...
І Одіссея до його Ітаки
Мужі тут виряджали, юнаки...

І у часи Потоцького рікою
Шампанське у бокали тут лилось.
І музиканти чарували грою,
І Метцеля, а може, й ще когось

Як будівничого тут віншували,
Відлунням розлягалося стократ
І панство горде славило: “Віват!”
“Софіївки” творіння досконале.

Басейн гранітний — Посейдона храм,
Лілеї в нім і рибки кольорові -
Підводне царство ожива чудове -
Пошана морю і його Богам!

22 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

У перукарню збігала, зробила макіяж,
вдяглася у коротку сукню, в сіточку панчохи.
Намріяла жагу кохання, увійшла у раж.
Збрехала чоловіку, що ночую у Явдохи.
Наприскала кругом "Шанель" - парфуми чарівні
й примчалась за любов'ю до письменника галопом.
А цей "придурок" цілу ніч розповідав мені,
як козаки розбили москалів під Конотопом.

13.12.2020р.

Не вірю я уже,
що є готові вірші,
а душу береже
рука, що нею пише.

Іще іти й іти...
А що як, Боже правий,
на спалені мости
веде мене лукавий?

То вила по воді,
то ангели аїду...
По синусоїді
і радощі, і біди.

Сльозу чиюсь утру...
І помічаю знову,
що п’ю печаль стару
за думу полинову.

То іній, то роса
на оболоні квіту
як тануча краса
нев’янучого світу.

У магії ночей
і далі неозорі,
і сяєво очей,
і падаючі зорі.

Метеликом лечу
і понесу у слові
палаючу свічу
гарячої любові.

У течії життя
з нічого виринає
поезія моя.

Та це не означає,
що ці оази раю
описую не я.

12.2020

Ночі ношпа,
ночі ночви
і кубельце,
і купіль,
і купе у
швидкісному поїзді,
і сторінка у
любовній повісті.
Та сторінка,
що́ у
сну картинках.
Хочу знову
у цілюще
ночі шоу.

10.2020

Хоча життя і котиться до долу,
Немов без гальм важкий локомотив, –
Люблю сьогодні так, як ще ніколи
Відкрито чи потайно не любив.
Це почуття ніяк не перебореш
І не заміниш бережно нічим, –
Коли любов іде зі мною поруч –
Я почуваюсь вічно молодим.
Отож давно плюю на пересуди
І не соромлюсь зовсім реготні,
Бо невтямки оточуючим людям
Піднесення в щасливому мені.
Напружено вдивляючись у сутнє,
Я бачу й відчуваю спроквола,
Як стали нині святом навіть будні
І в грудях щем від повені тепла.
Дивлюся на кохану, мов на диво
В скороминущім золотому сні, –
І кожен день дарую їй дбайливо
Наповнені подякою пісні.
Коли живеш яскраво й динамічно,
І не хорониш рано почуття, –
Не буде видаватись прозаїчним
Коханням розколисане життя.
13.12.20

Не вмію на ковзанах їздити.
Ходити на ковзанах незвично.
Каток розкішний.
Маєво казкове на катку.
І музика казкова на катку.
Добра жінка просить ковзани.
У касі за долари не може
згадати свою пору довгокосу,
легкокосту, молоду.
Хоче так, просто, безкоштовно – за так.
Беріть, жінко, їздьте.
Мої беріть, жінко, – їздьте.
Упадіть хоч раз.
Об лід чи сніг, обі все,
або вбийтесь на смерть.
Я не вмію вас зрозуміти.
Я маю лише 37 хвилин
на світ ілюзій,
що через 37 хвилин
розтане разом з вами.
Ви уб’єтесь? Я вас благаю –
упадіть,
наверніться ось цими са́мими,
са́ме цими ось ковзанами.
Фіґурне катання під льодом,
підлідне катання у фіґурах –
Браво!..
Браво,
ви чуєте – я вам кричу Браво!
10 разів браво!
110 разів браво!
Блискуче!..
Я був неправий!
О, ви!..
даруйте,
що я вас образив –
ви королева спорту,
а не простий аматор,
ви зробили потрійний тулуп,
ви зробили чотири! рази
потрійний тулуп,
ви четвертинний тулуп зробили!
На рівному місці!
Ви виконали...
ви зробили ... і вбились на смерть...
о – ви!
Об лід чи сніг, обі все...
Ви, королева спорту,
красуня, вродлива...
Бідна...
У моїх ковзанах загинула,
талант загинув у моїх ковзанах,
фіґурне катання загинуло,
загинуло в моїх ковзанах
серце фіґурного катання...
фіґурна фіґура
накрилася
чорними-чорними
моїми черевиками
з такими сталевими
злими лезами,
що крила порізали в кров
справжньої,
справжньої,
рідкісної
такої,
дійсно такої!.,
моєї
беладонни...

Вона, справді, нежива
лежить,
красива ця
жінка...

13 грудня 1993 р., Київ

В.С.
Коли ламалося усе,
Ти стала точкою опори
Й надій, що вітер віднесе
За обрій безпробудне горе.

Безсило падали слова
На всі невиплакані сльози,
Й душа забула, що жива
У занімінні, на морозі.

Пройшли роки, зійшла вода -
Нові у річці часу хвилі.
Озвалась болями орда
Тих давніх сліз, зламавши штилі.

І рве невиплаканий біль
Нове, щасливе сьогодення,
В коханому знайшовши ціль...
Немає згоди без смирення.

Неприйняте завжди болить.
Лише любов лікує рани.
А серце вчиться кожну мить
Різнити правду від омани.

Шукати світло у імлі,
Страхам у тьмі не дати волі -
Через натерті мозолі
Пекуча міць земної солі.

* * *

Забув сказати Карлсон Малюкові:
в середнім віці не усяк – моторний.
…Той виріс. Має ступінь науковий;
одружений і… поки що притомний.

І навіть (уяви собі, читачу!)
ночима крадькома жере варення.
Та сил уже немає, щоб літати,
тож має думку, що живе даремно:
дурепа-жінка, діти-розбишаки
та скандинавський невеселий настрій.

…У піч – книжки, не здатні утішати!
(Хоча навряд чи винувата Астрід).
Укотре пожалівши, що не птах,
до губ – гранчак, і вилізти на дах,
і плакати у темряві, й труситись,
вдивляючись
у сіру шведську сирість.

Була у князя дочка-одиначка,
Красунею казковою росла,
Але при тому дуже зла була.
Таку уже нестерпну мала вдачу,
Що діставала, навіть і батьків,
Хоча самі були і винні в тому,
Адже відмови не було ні в чому
З іще зовсім малесеньких років.
Не по її – вона одразу в крик.
А що від неї служкам діставалось,
Уже ледь її бачили – ховались,
Із острахом дивились в її бік.
Бо ж в гніві і скалічити могла.
Пожбурить тим, що у руках тримає
І добре, коли лише гулю маєш.
А хлопців скільки з розуму звела?
Хто лиш побачить, то від неї мліє.
Краси такої ще не бачив світ.
Вона ж їм лиш плювалася услід.
Сама ж бо про якогось принца мріє.
Ходила, гордо задирала ніс,
Не бачила попереду нікого.
Всі мали відступатися з дороги,
Бо ж знали: в ній сидить добрячий біс.
Отак вона на самоті й жила,
Усе на принца на свого чекала,
По замку часом привидом блукала
Та гнів свій проявляла, де могла.
Коли ж уже їй замок набридав,
То на коня найкращого сідала
І по дорозі навстріч вітру мчала.
То для селян уже була біда.
Бо хто зійти з дороги не встигав,
Міг стати під копитами каліка,
Або і зовсім вкоротити віку.
А хто відскочив, тих нагай шмагав.
Якось летіла на коні селом,
А на дорозі діти саме грались.
Вона ж летіла і не зупинялась,
Їй ліньки навіть глянути було.
І раптом в якусь мить перед конем
Стара, неначе з-під землі з’явилась,
Стояла, мовчки на коня дивилась.
А він її уже не омине.
На дибки став і заіржав зо зла.
Князівна ледь на землю не звалилась.
І за нагайку тут же ухопилась,
Але руки підняти не змогла.
Якаясь сила стримала її,
Чи очі, що від гніву аж палали.
Вона в житті таких не зустрічала.
А тут така перед конем стоїть.
- Ти, мабуть, зовсім з розуму зійшла!-
Стара зловісним голосом сказала,-
Ледь діточок малих не потоптала.
Це добре – недалеко я була.
Я чула про потворність, про твою.
Багато чула, бо ж говорять всюди.
Та думала, що обмовляють люди.
І бачу не людину, а змію.
Пора спинити вибрики оці,
Уже змололи все, що треба, жорна,
Отож душа оця твоя потворна
Нехай проступить на твоїм лиці!
Сказала, розвернулась та й пішла.
Князівна довго ще конем стояла
І, що робити їй тепер, не знала.
Та піднімалась, врешті хвиля зла.
Вернулась в замок, тож дісталось всім,
Не знали служки, де ж би їм подітись.
Князівна ладна зжити всіх зі світу.
Але ж найперше дістається їм.
На ранок трохи злість її пройшла.
За звичкою в люстерко зазирнулась
І у страху від нього відсахнулась,
Бо там потвора, начебто була.
Усе лице у виразках страшних
Та бородавки все його укрили.
І закричала та, заголосила,
Піднявши в замку вмить на ноги всіх.
Три дні кричала й злилася вона
Лупила всіх направо і наліво.
А виглядала з кожним днем жахливо,
Що всі розбіглись служки, як одна.
Побігла вона жалітись батькам,
Кричала, щоб стару ту покарали,
Яка отак красу її украла.
Сама веліла слугам. Та де там.
Усяк тепер боявся й підступить.
А раптом відьма з ними таке зробить.
Чи слід на гнів її нарватись, щоби
Цю ненависну злюку захистить?
Нарешті мати вмовила якось,
Що покарання їй не дасть нічого.
Краси своєї не поверне з того.
І що вона повинна, а не хтось
Піти сама і вмовити стару,
Щоб та із неї це зняла прокляття.
Як треба, й на коліна має стати,
Хоч як самій їй це не по нутру.
Князівна злилась іще кілька днів
Та все в своє люстерко поглядала,
Та з часом ще потворнішою стала
І, хоч кричала на весь замок: «Ні!»
Усе ж таки наважилась й пішла.
Довгенько перед хатою стояла
І на ту відьму на стару чекала.
Та дочекатись так і не змогла.
На другий ранок знов прийшла туди
І знову лиш даремно простояла.
В щілину, мабуть, відьма позирала.
А ти тут стій отак, на неї жди!
Минали дні. Змирилася вона.
Уже стояла, жалібно дивилась
Аби стара на очі появилась.
А та лиш зрідка визира з вікна.
В якиїсь день до того вже дійшло –
Вона відчула, що зробить повинна
І на дорозі вклякла на коліна.
Її при тому не діймало зло.
Коли смиренну позу прийняла
І голову покірно нахилила.
Стара, нарешті двері відхилила
Й до неї на дорогу підійшла.
- Благаю, зжалься,- шепотить княжна,-
Я всі свої помилки зрозуміла.
Та жити отакою вже не сила.
І у поклоні хилиться вона.
Стара стояла мовчки якийсь час,
А далі тихо так заговорила.
- Я помогла б тобі, якби уміла.
Ти розізлила дуже у той раз.
То ж я таким прокляттям прокляла,
Що не спроможна досі щось змінити.
- Що ж, я тепер такою й буду жити?
- Кажу, що я б прокляття і зняла,
Але не в силах. Можеш тільки ти.
- Тоді скажи, що маю я робити.
Готова, навіть, я тобі служити,
Аби мети своєї досягти.
- Мені служити хочеш? Зовсім ні!
Є, бачиш, в мене чарівне насіння.
Якщо у себе ти його посієш
І поливатимеш багато днів.
Та не водою, а лишень слізьми.
Слізьми своїми та ще можеш потом.
Я думаю, не будуть квіти проти.
Ось на, у цьому вузлику візьми.
Іще одне при тому не забудь:
Щодень робити маєш добру справу.
Чим більше справ, тим швидше цвіт розправить.
А вже, коли ці квіти зацвітуть,
Нарви та і відвару навари.
І тим відваром мий лице щорана.
І воно скоро зовсім чистим стане.
Таким, як Бог його і сотворив.
Змінилася князівна із тих пір,
Вже на людей не кидалась від злості…
А скоро зачастили в замок гості
І принц жаданий зазирнув у двір.
Хоч ще з дитинства визначений їй
Та чув плітки, яка вона потворна.
Та ще яка душа у неї чорна
А тут в красі втопився неземній.
Від неї очі відірвать не міг.
- Скажи, як ти така красива стала.
Князівна засміялась і сказала:
- То чистотіл мені в тім допоміг.

Тут бити мав фонтан, але не б’є.
Утім, і тут північна сирість наша
підстав пеняти владцям не дає,
і від жаги не потерпає чаша.

Звичайний дощ, обіцяний в четвер,
кепкує з труб іржавих водогону.
І щодо недоробок, то тепер
лише природа слідує закону.

І ви, герої Ханко, мокрих квот
не позбулися: метеопрогнози
вповають на порядність H₂O,
що підміня зілляті людом сльози.


--------------------------

Перший день грудневий на зиму не схожий,
Дощ мрячить дрібненький, мокро під ногами
І нема ще снігу, не пахне морозом
Та зима-красуня вже не за горами.

То ж примчить на конях бистрих буйних білих,
В них під копитами сніг пухкий іскрить,
Ще й холодний вітер набирає сили,
Іній на деревах сріблом миготить.

Віхола-сестриця замете дороги
Та усі стежини ковдрою укриє
І поля безмежні теж сніжком засіє,
Це зимове царство замилує очі.

2019 р.

Закрижаніло... каток... авжеж?
День зацукрований у ванілі.
Кидають жереб з густих небес,
піками вниз сталактити крівлі.

Склом ожеледиця, мовчки йду,
боязно впасти на брук додолу.
Холодно, в серці моїм слюду
не загорнути у матіолу.

Руки заклякнули, мозок стих,
Грудень любов роздає в кредити.
Мабуть, найбільше кохають тих,
хто дозволяє себе любити...

12.12.2020р.

Тільки туман.
Голі-голі дерева
ходять по першій зимі
недорізані,
дзвоном голосять,
мов пили нагострені,
плачуть з дощем,
перемішаним з снігом.

Я без кори,
без коріння, без гілки.
Я вже колода –
лежу.
Сіло на мене –
загін лісорубів.
Гріються.
сало їдять,
матюкаються.

Хочте - не хочте, а я розкажу
правду і кривду про ліс.
Ген, крізь туман просуваються постаті
голих і голих дерев,
ген, крізь туман хтось іде й не боїться,
злазить на дерево, влазить у дерево,
десь чи в дупло, чи під кору ховається
й десь поза вітром свистить і хропе.

Тільки про нього і встигну згадати,
перш ніж завсохну цілком…
Спить лісознавець, лісник, лісовод,
юний натураліст,
вчителька спить з природознавства
й увесь ваш "Green Peace".

Тільки не він –
він лише спочиває –
вірний старий лісовик.
Дудка, якою птахі́в повертає,
поруч повз нього лягла до весни.
Інша, якою він гадів ганяє
і присипляє у кодлі одному,
глухо гуде над далеким болотом
і через день прилетить.

Букова палиця, схожа на дятла,
мертві і хворі дерева лікує.
Жорна підземні – ґрунт і підґрунтя –
труться і мелють увесь перегній –
листя, траву, насінини, гриби,
жолуді, падалки, скалки та тріски.
Рухають жорна від кожної мислі
й сну лісовика.
Та…

1 листопада 1997 р., Київ

Термін літокохання збігає,
Мов замерзла в бурулю оця
Крапля з віти, що вмить застигає...
...ось і наші поснули серця,
Не у змозі надалі любити,
Бо замерзла душа не болить...
...ці сльозини, краплини із віти,
Що безсилі серця розтопить,
Теплий спомин, спочинете де ви?..
...цим холодним думкам відлітать
У палац льодяний королеви,
Що застиглими робить вуста,
Крізь зимові вітри безнадії,
Мов сердите штовхання взаший...
...і дерева омиті скляніють,
Ніби сльози застиглі душі.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120121209507

На площі зборів статуя Паріса
У затінку дерев стрічає нас.
І постать ця троянського гульвіси
Велична і трагічна водночас.

Паріс був син Пріама і Гекуби,
Брат Гектора, царевич, як і він.
Та сон прийшов до матері, що згубу
Всій Трої принесе її цей син.

І немовлям його на Іду-гору
Віднесли, щоб роздер там дикий звір.
Але пастух, троянцям всім на горе,
Знайшов і виростив його між гір.

Був справедливим красень цей із виду,
Про це легенда знаменита є.
Як цар Пелей богиню взяв Фетіду,
І на весілля запросив своє

Усіх Богів, окрім Еріди. Раптом
Богиня розбрату сама прийшла.
І “Найпрекраснішій” - зробила напис
На яблуку ота Богиня зла.

І посварилися, де правду діти?
Богині три могутні із небес.
Афіна, Гера й ніжна Афродіта _
Просили, щоб їх розсудив сам Зевс.

А той послав усіх їх до Паріса,
І супроводжував Богинь Гермес.
Щоб справедливість — вроджена ця риса
Явила їм одне з своїх чудес.

Парісу — мудрість і військову славу
Дала б Афіна, вибрав щоб її.
Багатство й владу Гера величава -
Принади в цьому бачила свої.

Та Афродіту вибрано охоче,
Бо найпрекраснішу з жінок усіх
Собі в дружини він узяти хоче,
А Афродіта поєднає їх.

Й допомогла Єлену чарівливу
У Менелая звабити царя.
А цар той, рогоносець нещасливий
Підняв ахеїв, переплив моря!

Війну троянську розпочав тривалу.
Все щастя й горе — від краси жінок!
Через Єлену ціла Троя впала,
Пішла в Аїда царство, темний змрок!

20 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ми на Півдні були анархістами, а в тилу - пацифістами
Революції щеплення нас тримало в полоні ідей
І готові б почати нову святу Реконкісту ми
Тільки сковує зламаність. Тьмяне світло - вічний трофей

Фуга смерті як фурія мчить землею і зносить хрести
Цвинтар вічних ілюзій - розстріляний, як пише майстер
В стрічках crimіnal news, як не дивно, знову не ми
А настигне вендетта - принеси на могилу айстри

Ми боролись з собою, розтинаючи морок мечем
Наші мертві в Аїді зачекались на чаювання
Як Чеширські коти з Борхесом-наглядачем
Дивокрай - завжди виклик. Чужих привидів темне снування

Провалитись у пастку, піддатись на виклик мистецтвом
Ця країна - в'язниця сирих і надламаних мрій
Заблукати в театрах забороня самолюбство
Моя сцена - життя, і хтось на ній - лицедій

Перетнути межу і знайти неповернення точку
Повернутись до себе оновленого і спасти
Ніжну вбивцю як Богову блудну дочку
Бог - це ти. Тому відпусти гріхи

Ми блукали книжками і формували свій спокій
Постмайданні загубленці на кордонах чужої тюрми
Де знайти своє завтра? В якій із розбитих утопій?
Ми живі. Але знову в обіймах чуми

Коронавані вірусом, обезчещені вірою в Бога
Нам земля розповість тиху казку про тканий рай
Там за обрієм світу плаче темна бездомна ікона
Але варто ще жити, тому не помирай

В бабці з дідом восени
завелися таргани.
Кинулася зразу
нищити заразу.
"Примою", бурою,
"Рейдом", кислотою,
дустом, "Дихлофосом".

А таргани тимчасом
плодяться. Нечисть клята,
нема на неї ката,
не склала лапи жодна,
гуляє де завгодно
наївшись хімікатів.
Осіла в теплій хаті,
не здохла - знахабніла.
Лиш діда отруїла!

Дід якби не пив вино -
врізав дуба вже давно!

О! Об’явився у моєму лісі
блукаючий у хащах Берендей!
А може це у образі гульвіси
Юноною спокушений Еней?

Я не одного Ґрея полонила,
коли була ще юною Ассоль,
та полиняли золоті вітрила
і запізніла унікальна роль.

Я ще біжу і вітер доганяю,
але в моїй душі не тане лід...
і хто мене такою упіймає,
коли за мною пропадає слід?

Я зіткана із пари Аеліта...
мелодія чиясь у трьох словах...
..............................................
за обріями перелітний птах
синицю не зуміє обігріти...
..............................................
але якщо до серця притулити,
то я лечу... і тану у руках.

Ілюзія, що є у ролі бранця
моєї Дульцінеї Донкіхот.
У образі реального іспанця
у неї буде лицар Ланселот.

Але і на коні поза ярами
я не піймаю ту, що на бігу
торкає хвилі босими ногами
і зарості аїру на лугу.

У лісі – мавка дикої природи,
наядою пірнає у ріці,
у небі – зірка заходу... до сходу
ще нічия синиця у руці.

А уві сні у лісі чарівному
її в обійми іноді ловлю...
я не лише поезію люблю.

Ні, не піймаю... бо моя знайома
у самоізоляції... удома
синиця не до пари журавлю.

12/20

Смерть на сусідній вулиці
Бачить вже віщі сни
Твоя підозра чи збудеться
Для неї ми - пішаки

Кожного ранку хурделиця
З холодних  думок в голові
Наша розмова не клеїться
Кожен на своєму дні

Відчуваю себе даремною
Ніщо, нуль на нуль, пробіл
Заганяю себе в теорему я
Де відсутність множать на біль

Кожен поклик не моїх речень
Перемелює дні на журбу
Ми всі зіткані із суперечень
Всі для кожного ми - табу

Людина трапляється людині
Як ворог трапляється ворогу
Форматує ідеї плинні
Та ніхто не тримається нового

бачення.
"Зламався - і до побачення".

Мораль знову відносна
Мораль - право того, хто вижив
Як яблуня не плодоносна
Як кров, що її змила злива

вогненна.
Ми всі попадемо в Геєну.

Дорослими бути неважко
Дорослі - вони як діти
Питання - де тобі тяжко
А де - починати радіти

над трупом чужого солдата.
Солдата без депмандата.

Ми вкинуті в світ недаремно
Ми вкинуті в світ для чогось
У когось життя - теорема
У когось життя - повість

словесна.
Чому б не втонути в мистецтві?

Камінь лежить на камені
Картина - це сіть у пітьмі
Колекцію каменю й статуї
З собою не візьмеш в труні

Якщо зібрався вмирати -
не забуть наточити лопати.

Інфекція величі шириться
На місто моє і твоє
Смерть - вона не помилиться
Обираючи з тих, хто ще є

у книзі буття.
Нашу ніч розіллєш на моря.

Прийняти свою приреченість
Зникнути - це не боляче
Внутрішня недоречність
Зовнішнього áбсурду

Забудь назавждú всі тлумачення
Ось зерно. Воно має значення.

Чому "ось зерно" проростає
Таким, а не інакшим?
Чому його колихає
Між нашими і не нашими?

Земля для нього - мати
А батько його - хто?

Живу в королівстві дивному
Де кожен кожному - ворог
Але мине три століття
І я вже тобі - психолог

Повертайся у мир
Міняй Орієнтир.

Ти!
Хто на барикадах Майдану знайшов себе щоб
Вкинути все своє тіло у терикони Сходу
Ти не повинен кидати хай безнадійних спроб
Знову стати світилом свого народу.

Всі Ви зламані вибором одурених і приспáних
Всі ми спробуємо Вас спокоєм огорнути
Кожен з Вас не забуде хай: час гоїть рани
Колихнуло в морок - може і в світло хитнути.

Зайвий пафос пробач, слово досі занадто гучне
Шепотіти постами - це лише тихі мрії
Тільки ти пам'ятай і ніколи не забувай
В нас єдина, і тільки на Вас надія.

Друг!

Якщо б нас занесло у спекотий серпень 1941го на Галичину
Коли Гітлер прийшов сюди зі своєю євгенічною хворою доктриною
Я не знаю які дилеми ламали б нашу і без того слабку броню
Коли друзі - євреї, а треба лишатись Людиною

Якщо б нас вкинуло у зимовий Київ 1918го
Твій товариш, з яким в ЗСУ ти пройшов нинішній фронт Донбасу
Зважаючи на кров, міг бути як булгаківський Степанов
Людина у пошуках втраченого часу

Коли ти мчиш крізь травневу Одесу
Українське місто. Як Дніпро чи Донецьк
Вогненні спогади геть чужого конгресу
Накривають. Зламалась. Більше я не боєць

Коли виборча кампанія 2019го
Заземлила, плюнувши на виборювані ідеали
Схоже, до мене чи не вперше дійшло
Ворог більш достойний ніж ті, хто "навибирали"

Тож коли зараз ти дивишся крізь приціл свого автомата
На загубленця з республіки розбитих надій
Бажаю тобі бачити на мушці депутата
Який вмив руки і не пішов у бій

Не те що б я деморалізую чи закликаю "Не вбий"
У мене нема мандата на копирсання в моралі
Просто там є ті, хто мені не чужий
У тебе також є, але ти цього ще не знаєш

Дистрикт "Галичина" зникнув в вічності і воно добре
Геттизація страхів - суб'єктивно внутрішній біль
Я не знаю хто і  для кого тепер Булгаков
Вісімнадцятий рік - час виганяти чортів

Міністерство любові в цій країні пішло у відставку
Вірус черствості шириться по обидва боки Дніпра
Вже не знаю на кого робити у битвах ставку
Знов чужою стає навіть рідна Галичина

Ми є плетивом крові переможців і переможених
Твоя нація губиться у утробі жінок
Сестра Хтонь засипає землею знеможених
Кров для неї - екстракт із троянди, вино

Будували руїни, руйнували камінні стіни
На окраїні світу загубились приречені ми
Твої погляди й вічні змагання - нетлінні
Ви творили історію. Та прийшла диктатура Журби.

Утробний радіометр
Зашкалив на позначці "морок"
Всередині тліє райцентр
В'язниця під номером 40

Сплелись воєдино імперії
Королівства та їх руїни
У лоні міських рафінерій
Загубився початок країни

Галіція - вухо Атани
Богині війни і гніву
Забавка в руках Антанти
Збруч завжди леліє прірву

Земля - то шматочок ґрунту
З кістками, червами і пам'яттю
В ній смерть обнуляє рахунки
Між пошестю зла і совістю

Земля береже своїх мертвих
У книги штовхає їх душі
Розфасовує медалі конвертами
Народжує хліб наш насущний

Тут камінь пропитаний згадками
Про відьом і чарівників
Лабіринти вулиць - загадками
карбуються з тих, хто зотлів

"Навіщо тебе носило, -
Питаєш себе кволо, -
Туди, де вже несила
Закликати до гарту і волі?"

Навчитися відпускати -
Мистецтво не із простих
Боротьбу переткати у спокій
Смирення - важливий штрих

Вкінці - все одно домовина
Обірветься кожного строк
І ось ти пливеш як рибина
У надгробної плити вінок

Землі доведеться приймати
Тебе і твої гріхи
Вона - розчахнута мати
Ми - зародки їй, плоди

Ми зіткані із суперечностей
Ми - бовтанка різної крові
Залишилось мало коштовностей
У місиві з нафти і солі

Галіція - вухо Атани
Богині війни і гніву
Забавка в руках Антанти
Збруч знову леліє прірву

У час пандемії почуваєш себе як герой роману Камю
Захоплюєшся спокоєм тих, хто виконує свою роботу
У лікарів в захисних костюмах зовсім немає жалю
До себе. Вони стережуть скорботу.

Світом крокує чума корони з печаттю
Таємного знаку для всіх, хто згубив орієнтир
Мадонна в руках тримає плід Бога, зачаття
На східних кордонах - вулиці й далі - тир.

Ікони не плачуть, театри чекають сезону
Alma Mater загубленців стрічає республіку мрій
Розгортається битва на тлі сирого кордону
Розмитість ідентичності. Вічний внутрішній бій.

Хто ти? Для чого і ким вкинутий в світ?
Де твоє завтра? В загонах старої піхоти?
Земля неозора й сира, вона прийме всіх
Всіх, хто ще вчора питав себе "Хто ти?"

Зламані мрії падають із висоти
Розбиваються чайкою об сіру і мокру буденність
Край твій - зіткнення двох паралельних світів.
Землі й каменю, диму і квітів. Суцільна непевність.

"Вічність тримає кордони", - пише Целан
Кожен камінь твого кордону - це спільна прірва
У Чорнобилі більше немає зон
Відчуження - внутрішня програна битва.

Засипають землею твоїх і моїх бійців
Епопея вогненна, на щастя, давно скінчилась
Ми програли кожен свій внутрішній бій

А для чого він був?
Змирилась.

Знаєш, сенс життя вимірюється не одкровеннями, ні
Він вимірюється готовністю їх приймати. Можливо
І поки ми ще не заслужили на Божий гнів -
Варто, мабуть, трохи відкласти звичку вмирати

Смерть стереже кожного на дні
Кожного, хто готовий стрибати. Вниз головою
Навіщо? Не треба, ні
Справа лише в умінні чекати

Плинність смутку і світла таки загоїть рани
Ми усі загубили координати. Визнай
Кожен пошук - наближення до нірвани
Кожен крок твій у прірву - просто криза

На тім прощальному містку
мене лише зима вітала,
обійми білі розгорта́ла,
скрізь кригу сте́лючи жорстку́.
На тім прощальному містку…

Там говорили ясени,
що їх зрубає смерті вітер
десь у наступні осени,
але всміхалися крозь віти.
Так говорили ясени…

Шуміла ти у голові.
Пускала толк, але запі́зно.
Життя зі смертю візаві,
як ти і я, скопали тризну.
Шуміла ти по голові…

Ось як буває на землі!
Знаходиш молодість і губиш!
Не відчуваєш взагалі!
Бо ще не любиш – вже не любиш!
Ось, як буває … на землі…

На тім прощальному містку
зі мною пам’ять говорила,
туманом світ довкола вкрила,
тебе тримаючи чітку…
ген … на прощальному містку…

22 червня 2004 р., Київ

Сумніви сію в полі
Сірого дня насіння
Мрії бракує долі
Долі бракує вміння
Водень кипить у пеклі
Клавіші чорно-білі
Ржаво співають петлі
Кулі сягають цілі
Добре коли є сонце
Що зігріває миті
Держить маля в долоньці
Небо у цьому світі
Люди єднайтесь купи
Сила – блага затія
В кожній земній халупі
Все ще живе надія…

07.12.2020

Під нами кінь, і нас несе…
У засвіт, досі невідомий
Нас троє… та, понадусе,
Ніхто не скаржеться на втому…

Під нами кінь, і нас несе
На переповнені тенета
І це, їй-богу, ще не все -
Слова знайомого поета…

Під нами кінь, хай буде кінь
Хіба що змінимо ми збрую…
То Інь - то Янь… то Янь - то Інь
І хай там що, перезимуєм…
11.12.2020.

Ішли якось дід з онуком без дороги полем,
Роздивлялись, розмовляли про усе навколо.
А онук усе питає, все йому цікаво,
І дідусь відповідає на питання справно.
Де які пташки літають, де які рослини,
Бо ж онуку передати дід знання повинен.
А він так багато знає, за життя настачив,
Скільки чути довелося, скільки всього бачив.
Онук ловить кожне слово, від діда почуте,
Він таким, як дід, розумним також хоче бути.
А при тому ще дитинство таки в ньому грає,
Бо ж дивується усьому, про що він питає.
Йшли, ішли та говорили. Тут онук спинився
І здивовано на землю раптом подивився.
- Дивина,- кричить,- дідусю! Он рослину бачу,
А листочки, як ведмеже вушко в неї, наче!
Усміхнувсь дідусь на теє:- Ти, як хочеш знати,
Дивиною цю рослину люди й стали звати.
А іще ведмеже вушко, коров’як, бувало,
Царський скіпетр чи свічка іще називали.
- Ого, скільки у рослини різних назв буває?!
А чого народ цю квітку отак називає?
Дід подумав та й говорить: - Довелось чувати.
Іще прадід мені теє взявся розказати.
То було в часи далекі ще до Катерини,
Вже під царською п’ятою була Україна.
Москалі вже розповзлися по містах і селах,
Тож життя на Україні було невеселе.
Бо заводили московські в нас кругом порядки,
Щоб ми вольності козацькі стали забувати.
І, можливо, то би швидко москалям вдалося,
Якби вільному козацтву в Січі не жилося.
Не скорилося козацтво ні турку, ні ляху
Та і перед москалями не відало страху.
Ті, хто вільний був душею, не хотів скорятись,
На козацьке Запоріжжя могли сподіватись.
Тож стікались ручаями, а то і річками
На Січ ті, хто не скорився перед москалями.
Як більмо була на оці царю Січ та стала,
Через неї й Україна часом бунтувала.
Бо ж дивилась, як на Січі козакам жилося,
Пам’ятала, як з Богданом теж отак велося.
Врешті взявся цар московський Січ зі світу звести
І свою орду велика на неї навести.
Аби вона Січ козацьку взяла потоптала,
Щоб і в пам’яті народній її не бувало.
Зібрав силу незчислену з Московії всеї,
Узяв скіпетр та й рушив на чолі із нею.
Слід сказати, що той скіпетр мав велику силу,
Поки цар в руці тримає, доки він і смілий.
Доки й бігають круг нього бояри-лакизи,
Виціловуючи руки та чоботи знизу.
А без скіпетра бояри на нього плюються,
Не виконують накази та іще й сміються.
Тож тримав цар отой скіпетр міцною рукою,
Коли вів орду велику над Дніпром-рікою.
Як дізнались запорожці, яка суне сила,
Стали думати-гадати, як би її стріли.
Не лякалися, звичайно. Й не такі ходили,
Потім довго їхні кості в степу дощі мили.
Але ж треба було знати про силу ворожу,
На що саме вона здатна і до чого гожа.
Тож відправили сміливців на орду поглянуть,
Аби знати її силу і всі її плани.
Поміж іншими подався й Коров’як Микола.
На Січі козак відомий, бо вже там відколи.
Як насправді його звати ніхто і не знає,
Бо ж на Січі товариство як хоч називає.
Чому звали Коров’яком, то теж невідомо,
Вже, напевно, не згадати й Миколі самому.
Був Микола між козацтва вже багато років.
Сам по собі чоловічок зовсім невисокий
Та верткий і хитруватий, куди хоч пролізе.
Та і шабля в руках його дуже зброя грізна.
Був, як в ті часи водилось, секрет один в нього.
Як узнав від ворожбита колись він одного,
Аби доля його мала скрізь обороняти,
Мав завжди ведмеже вухо при собі тримати.
Він носив те вухо в торбі, талісман, неначе.
І поганого нічого із тих пір не бачив.
Шабля його не дістала й куля оминала,
Мабуть, те ведмеже вухо, справді силу мало.
Тож відправився Микола москалів стрічати
Аби визнати їх плани, орду зрахувати.
Ходив-блукав,хоч дороги знав доволі добре,
Відчував себе хоробрим, доки в руках торба.
Якось вранці у тумані заблукав небога,
Завернула його доля не на ту дорогу.
Чи, можливо, саме тую вибрав він дорогу,
Бо ж залежав отой вибір зовсім не від нього.
Простував в густім тумані, ледве-ледве плівся
Та й забрів аж в середину ворожого війська.
На шатро якесь наткнувся, у діру проскочив.
Від побаченого в нього аж розбіглись очі.
Все там сяяло у златі та срібно блищало,
Поряд нього якась палка золота стирчала.
Він не довго думав, хутко палицю у торбу
Та швиденько з шатра виліз на вулицю, щоби
Його часом не зловила була охорона.
Бо ж потрапити їй в лапи – хай Господь бороне!
Хаміль-хаміль, задки-задки, вибрався подалі.
Аж почув, як раптом крики в таборі підняли.
Піднялась орда ворожа, всі заворушились,
Стали бігати, шукати чогось, як сказились.
А Микола шмиг до лісу та і заховався.
Він такого гармидеру і не сподівався.
Думав трохи пересидіть, хай паніка втихне.
А воно іще гучніше стає, як на лихо.
Став до криків дослухатись, хоч мова й ворожа,
Але все ж на українську таки добре схожа.
Щось про скіпетр кричали, чи ніхто не бачив,
Бо без нього цар московський і не цар, неначе.
Тут Микола здогадався, що саме поцупив,
На ту цяцьку в позолоті подивився тупо.
Рішив не ризикувати, до своїх тікати,
Аби ту москальську цяцьку козакам віддати.
Але висунувся з лісу – москалі навколо.
А дорога на Січ-матір іде степом голим.
Якщо зловлять москалі, то він те не боявся,
Аби лише клятий скіпетр знов їм не дістався.
Отож вирив на узліссі невелику яму,
Кинув туди свою торбу з усім, що в ній прямо.
Закопав, прикидав листям, приховав надійно.
Тепер можна вирушати у розвідку вільно.
Зробив, правда, ще зарубку аби не забути,
Де захована торбина в лісі має бути.
Ходив довго круг табору та все придивлявся,
Зрахувати орду кляту усе намагався.
А вона ж, як мурашвою навкруги кишіла,
Але з місця не рушала. Шляхи перекрила.
Перехожих всіх ловила та перевіряла,
Усе скіпетр той царський, напевно, шукала.
Чим скінчилось все, Микола не скоро дізнався,
На сторожу на ворожу якось та й нарвався.
Забув він ведмеже вухо із торби дістати,
Не було кому козака та й охороняти.
Москалі з своїх мушкетів вцілили нівроку
І упав козак Микола у траву високу…
Скільки часу проминуло, як прийшов до тями
На Січі вже в лазареті поміж козаками.
Поки рана заживала, багато дізнався,
Що московський цар до Січі так і не дістався.
Постояв ото на місці, військо колотилось,
Потім раптом повернуло й назад покотилось.
В чім причина, то на Січі ніхто і не знає,
А Микола лиш у вуса усмішку ховає.
А коли вже став на ноги, то взяв побратимів,
Бо сказав: за незвичайним трофеєм ітиме.
Ну, не міг же він сказати, що він та причина,
Яка змусила орду ту піти з України.
От коли дістане торбу, тоді все й розкаже,
Та ще й скіпетр той царський золотий покаже.
Прийшли врешті-решт на місце, ось зарубка, наче.
Та спинився враз Микола, мов диво побачив.
- Дивина! – одне і мовив, - Дивина та й годі.
Я ж отут свою торбину і залишив…вроді.
А тепер тут якась квітка виросла, пригожа,
Листя в неї,наче вухо у ведмедя схоже.
А стебло із жовтим цвітом, як скіпетр, наче!..
А козаки лиш сміються: - Де б ти його бачив?!
От відтоді й повелося квітку різно звати.
І ведмежим вушком люди звуть її багато.
Царський скіпетр бувало й свічка називають.
Хтось козака Коров’яка іще пам’ятає.
А найбільше дивиною квітку оцю кличуть,
Бо вона іще й хвороби дуже гарно лічить.

Юрба не помічає калино́ву
поезію, яка лікує мову,
не експериментує, не кує
зозулею, не видає полову,
аби не перевіяти своє.

А як повіє метрами новими,
я не питаю, – що за вояки?
Але за тавтологію у римі,
буває, зауважу невловимі
для ґенія поези помилки.

Буває, не помічу злого тону,
але душею чую моветон.
Вона у мене той же камертон,
що реагує і на обертони,
і на фермату, і на зайвий фон.

У діалозі, наче, не упертий.
Але моя позиція така –
коли навколо ні живі, ні мертві,
я апелюю не до опонента,
а до епохи драного совка.

Є викопні радянські патріоти –
апологети вичахлих богів:
по формі – какофонія орлів,
по суті те, що кумкати не проти...
.................................
Не кукає зозуля у болоті,
аби не наживати ворогів.

12.2020

Не бійся любові, вертатись додому,
упасти з вершини у прірву потому,
діставшись болючого дна.
Бо хто з нас не падав, а після не плакав,
у небо блаватне злітав наче птаха,
і не шаленів од вина.

Носив за собою суму безнадії,
плекав молитовно нездійснені мрії,
тікав од проблем у запій.
У церкві за ворога свічку не ставив,
на сповіді сльози скидав, наче гравій,
і гриз чорноземний пирій.

Витягував друга з вогню в чисту воду,
а рідних ховаючи за огорожу,
в натільний зневірився хрест.
За істину бився, окраєць хлібини,
і думав про очі сапфірово-сині,
що ваблять красою небес.

Не бійся любові...

04.08.2020р.

По ярочку, по долині
Білим снігом зима сипле,
Сіє крізь сріблясте сито
То лагідно, то сердито.

Вітер щоки надимає,
Розкидать допомагає
На кущі та на дерева,
Б"є у дзвони кришталеві
Морозенко в срібних шатах,
Річка буде замерзати.

Як в прозорому люстерку
В кризі видно дно далеко,
Де сховались зимувати
Раки з рибками та жабки.

2020 р.

Хоч ми й одні з найдосконаліших створінь,
але від Бога ми лише маленька тінь.
Його думки з осяяних небес –
мов пахощі єванґельських чудес.

Вбираймо вчасно їх, несімо їх у світ,
де сонце тонко точить віковічний лід,
де під високим снігом спить весна:
і всюди – час, і всюди – таїна.

_________________________________
Приспів:

О Мінно,
я вже маю крила,
неосяжні крила, безмежний дух.
О Мінно,
є єдина сила,
хаотична сила – небесний рух.
_________________________________

Послухай, дівчинко земна, який концерт
дає природа нам у цей святий момент.
Як можна плакати так близько до небес?
Де сяє дух, там почуття – ґротеск.

Приспів.

16 жовтня 1995 р., Київ

І я сама. Пряду на полотно
нитки життя, любові і розлуки.
Ось і робота... і немає муки,
що не угодна Богу все одно.

Йому – не все одно, та серця звуки
не долітають, падають на дно
і поки зійде хоч одне зерно,
я не страждаю, не ламаю руки.

Я не ламаю руки ні за ним,
ні за його пропащою душею
єдиною, та схожою з моєю,
яку обніме вітер перед тим
як овіває фіміаму дим
його зорю із іншою зорею.

В поезії із нею ми чужі,
але в руці ще відчуваю руку
і бринькає погода на душі,
віщуючи із Музою розлуку.

Іду... бреду... блукаю... Бог дає
на перепутті відробити мито.
Замучу серце і її, й своє –
поет повинен хоч когось любити.

Перебродив... зі снігом і дощем
як заєць не ховаюсь під кущем
у лузі над озерами, у лісі...
І то нічого.... що душа у кризі,
а серце відчуває тихий щем.
Досушую обледенілі ризи.

12/20

Та зустріч, майже випадкова,
у магазині для прикрас
запам’яталась через слово –
Який у вас чудовий бас!.

Тендітна, зжата у пружину,
в смартфоні оператор «Лайф»…
Вона, дружина на годину –
була для нього просто в кайф!

Та відлунав салют шампанським,
упали долу конфеті́,
сумливі проводи з «Цимлянським»
у новорічну заметіль…

А потім – лише кіт учений
й мінору музика сумна.
Мій випадковий наречений –
невтішно думала вона…

03.01.2020

Ось там долина Велетнів, погляньте,
Розкидане каміння навкруги.
Бо воювали в ній колись гіганти,
А з ними — наймогутніші Боги.

Так світ отут по-грецьки зачинався,
Із хаосу він дикого постав.
Підступна і жорстока є війна ця -
Читаєм все, мов з чистого листа.


Був Бог Уран, була богиня Гея.
Дві протилежності шлюб узяли.
І Небо поєдналося з Землею,
Безодні дві зі світла та імли.

Титани народились — їхні діти.
І Хронос — найвідоміший. Це — час.
І Океан, річками плодовитий,
Япет — людьми, а горами — Атлас.

Була дочка в них - Рея — титаніда,
Земля — як мати — стане їй снаги,
Від брата Хроноса — така планида,
Родити наймогутніших Богів.

На світ з’явились ще циклопи й бурі.
Та батько їх — Уран — жорстокий, злий
Знов повертає в Тартар їх похмурий,
У надра темні матері Землі.

Обурена була цим Гея-мати,
Підмовила вона усіх синів
Супроти батька рідного повстати,
І Хронос у війні тій переміг.

Та з крові народилися Урана
Еринії чи фурії страшні.
І помста за його криваві рани
Не забарилася у тій війні.

І став той Хронос - Реї чоловіком,
Та правитиме теж недовго він.
Уран прорік — вкоротить сину віку
Таки ж його могутній рідний син.

І Хронос, боже, божевільний тато,
Лиш діти народилися його,
Узяв за звичай кожного ковтати...
Вжахнулась Рея з рідного свого.

Як народився Зевс, то рідна мати
Його ж бо не залишила в біді.
І вирішила сина заховати.
І камінь Хроносу дала тоді,

У пелюшки загорнутий. Неситий
Його всього одразу проковтнув.
Малого ж Зевса сховано на Криті,
Там німфи зберігали таїну,

І молоком поїли Амалфеї -
Кози, і медом годували там.
Сузір’я, на знак вдячності своєї
Зевс назове колись її ім’ям.

Тим часом Рея дасть напій чарівний
Своєму Хроносу, і він дітей -
Отих, що з’їв, з пащеки знову вирне,
І всіх поверне їх на світ оцей -

Аїда, Посейдона, також Геру,
Деметру, Гестію — усіх п’ятьох.
Почне із ними Зевс новітню еру,
Цей, наймогутніший Олімпу Бог.

Він Посейдону владу дасть над морем,
Підземне царство забере Аїд...
Обуряться титани, та на горе
Повстання їхнє приведе до бід.

Усіх їх в Тартар кинуто, під землю,
Боги з циклопами перемогли.
Тут піднялись гіганти, та даремно -
Їх спопеляє Зевс аж до золи.

І так лежать подолані донині -
Титани і гіганти — у війні.
Величне кладовище це каміння,
Дні хаосу нагадує сумні.


3-5 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Живемо у вічній боротьбі...
У боях від заходу до сходу
всі віки історії народу
нація виборює собі
волю, незалежність і свободу.

Все – аби подалі від Москви...
козаки і чорта не боялись,
не гнила рибина з голови
і орли боялись булави...
але п’явки якось присисались.

У народу – залишки ума,
і царю його не вистачає...
Є досада і тому питаю, –
поки не оговталась юрма,
ну чого ти лізеш до керма,
ти, дурне теля чужого краю?

12.2020

Вертумн

I
Я стрівся з тобою вперше в чужих для тебе широтах.
Нога твоя там не ступала; та слава твоя сягнула
місцин, де плоди частіше робляться з глини.
До колін у снігу, ти височів, білий,
паче того – оголений, в компанії одноногих,
властиво голих дерев, отаким собі фахівцем
з перепадів температури. "Римське божество" –
промовляла вицвіла табличка,
і для мене ти був богом, адже знав за минуле
більше, аніж знав я (а майбутнє мене
в ті роки не вельми і цікавило).
З іншого боку, кучерявий і опецькуватий,
ти виглядав ровесником. І хоча ти не розумів
ні слова в місцевій говірці, ми якось порозумілись.
Спершу базікав я; щось стосовно Помони,
звивистих наших річок, примхливої погоди, грошей,
відсутности овочів, плутанини з порами
року – стосовно речей, я гадав, тобі доступних
коли не по суті, то завдяки тону
жалоби. Трохи-потрохи (жалоба універсальна
прамова; спершу, напевно, було
"ой" чи "ай") ти почав одзиватися:
мружитись, морщити лоб; нижня частина лиця
ніби відтанула, і губи заворушились.
"Вертумн", – врешті промимрив ти. "Мене
звати Вертумн".
II
Це був зимний, сірий, радше – безбарвний день.
Кінцівки, плечі, торс, у міру того, як
ми переходили від теми до теми,
повільно рожевіли і вбирались тканиною:
капелюх, сорочка, штани, жакет, пальто
темно-зеленого кольору, туфлі від Балансіаги.
Іззовні теж потепліло, і ти часом, завмерши,
зосереджено дослухався шелесту парку,
перегортуючи зрідка клейкий лист
в пошуках точного слова, влучного виразу.
У будь-якому разі, коли не помиляюсь
на момент, коли я, незле натхненний,
витійствував про історію, війни, неврожай,
кепський уряд, вже відцвів бузок,
і ти сидів на лаві, здалека нагадуючи
звичайного громадянина, змученого державою,
температура твоя була тридцять шість і шість.
"Ходімо – озвався ти, взявши мене за лікоть. –
Ходімо; покажу тобі місцину,
де я народився і виріс".

III
Дорога туди, звісна річ, пролягала крізь хмари,
в чиїх кольорах проступав то гіпс, то мармур
настільки, що мені видавалось – і ти мав на увазі
ці особливости: розпливчасті обриси,
хаос, розвалини світу. Але це б означало
майбутнє – тоді, коли ти вже
існував. Перегодом, у пустій кав’ярні,
в розпеченім добіла сонцем дрімотнім містечку,
де хтось, замисливши арку, не спомігся угомонитись,
я визнав свою помилку, почувши твою розмову
з однією старою. Мова була, як суміш
вічнозеленого шелесту з лепетом вічно синіх
хвиль – і такою стрімкою,
що упродовж перемовин
ти неодноразово на моїх очах перевтілився в неї.
"Хто вона?" – спитав я після, коли ми вийшли.
"Вона? " – ти знизав плечима. – "Ніхто. Для тебе – богиня".

IV
Трішки похолоділо. Назустріч дедалі частіш
траплялися перехожі. Деякі з них кивали,
инші дивилися вбік, і ледве виднівся профіль.
Всі вони були, однак, темноволосими.
У кожного за спиною – бездоганна перспектива,
зокрема – у дітей. Щодо стариків,
у них вона ніби скручувалась – мовби та равликова мушля.
Дійсно, минулого усюди було значно більше,
ніж сучасного. Значно більше тисячоліть,
аніж гладких автомобілів. Люди і статуї,
в міру їх наближення і віддалення,
не збільшувались і не зменшувались,
натякаючи, що вони – величини постійні.
Дивно тебе було бачити у природнім оточенні.
Не менш дивувало те, що і мене майже
всі розуміли. Секрет, певно, полягав
у ідеальній акустиці, і крився в архітектектурі,
або ж – у твоїм втручанні, схильности загалом
абсолютного слуху до нечленоподільних звуків.

V
"О, не дивуйся, це суто фахове – метаморфози.
На кого я гляну – зазвичай і стає мною.
Тобі це сприятиме. Все-таки за кордоном".

VI
Чвертку віку по тому, я чую, Вертумне, твій голос,
ним вимовлені слова, і відчуваю на собі
пильний погляд твоїх сірих, дивних,
як для південця, очей. Тлом позад тебе – пальми,
мовби скуйовджені трамонтаною
китайські ієрогліфи, і кипариси,
як єгипетські обеліски.
Полудень; ветха балюстрада;
і заляпана сонцем Ломбардії смертна парсуна
божества! тимчасова для божества,
але для мене – єдина. З залисинами, з вусами
радше а-ля Мопассан, аніж Ніцше,
з незле розповнілим – задля ліпшого камуфляжу –
торсом. З иншого боку, не мені
хизуватися діаметром, рядитися Сатурном,
кокетувати з телескопом. Ніщо не минає дарма,
а час – особливо. Наші кільця –
скорше кільця дерев із їх перспективою пня,
аніж сільського хороводу
або обіймів. Торкатися тебе – торкатись
астрономічної суми клітин,
ціна якої завжди – доля,
але котрій лише ніжність – пропорційна.

VII
І я оселився в світі, в якім твої жест і слово
стали незаперечні. Мімікрія, наслідування
розцінювались як лояльність. Я засвоїв мистецтво
зливатись з ландшафтом, як з меблями чи шторою
(що далось узнаки з роками деталями гардеробу).
З уст моїх у розмові часом почав зриватись
особовий займенник множини,
і пальцям передалась жвавість глодини у горожі.
А ще я кинув озиратися. Чуючи позад тупіт,
тепер я не здригаюсь. Лопатками, як протяг,
я чую, що і за моєю спиною
тепер теж простяглася вулиця у зарослі колонади,
що у дальнім її кінці також синіють хвилі
Адріатики. Сума їх, безумовно,
твій дарунок, Вертумне. Якщо завгодно – решта,
дріб’язок, яким щедра безкінечність
потурає і тимчасовому. Почасти – від забобонів,
почасти, мабуть, оскільки одне воно –
тимчасове – і спроможне до відчуття щастя.

VIII
"У цім сенсі, таким, як я, –
ти усміхнувся, – від вашого брата користь".

IX
З роками стало здаватися, що радість життя
зробилась для тебе буцім другим єством.
Я навіть почав перейматись, чи так бо безпечна
радість для божества? чи не вічністю божество
у підсумку сплачує за радість
життя. Ти тільки відмахувався. Та ніхто,
ніхто, мій Вертумне, так не радів прозорому
струменю, цеглі базиліки, голкам піній,
чіпкости почерку. Більше, ніж ми! Незмірно
більше. Мені видалось навіть, що ти заразився
від нас всеїдністю. Дійсно: краєвид з балкону
на простору площу, брязкання дзвонів,
обтічність рибин, рване колоратуро
баченого тільки в профіль птаха,
перерослі в невгавну овацію аплодисменти лавра,
шелест банкнот – цінувати можуть лиш ті,
хто пам’ята, що завтра, край – післязавтра,
все це закінчиться. Можливо, саме у них
безсмертні вчаться радости, здатности усміхатися.
(Бо безсмертним чужі наші побоювання.)
У цім сенсі тобі від нашого брата користь.

X
Ніхто ніколи не знав, як ти проводиш ночі.
Це не так вже і дивно, з огляду на твоє
походження. Якось опівніч, в центрі світу,
я зустрів тебе в товаристві тьмавих зірок,
і ти зморгувався мені. Потаємність? Ба, космос зовсім
не таїна. Навспак, в космосі видно все
неозброєним оком, і сплять там без ковдри.
Жар у тиглі зірки такий,
що, стигнучи, годен породити алфавіт,
рослинність, форму часу; просто – нас,
з нашим минулим, майбутнім, теперішнім
і таким иншим. Ми – всього лиш
градусники, брати і сестри криги,
а не Бетельгейзе. Ти роблений був з тепла
і відтак – усюдисущий. Важко собі уявити
тебе у якійсь окремій, хай і блискучій, цяті.
Відтам і твоя незримість. Боги не полишають
плям на простирадлі, а тим паче – потомства,
утішені рукотворною подобою
в кам’яній ніші чи у кінці алеї,
і навіть щасливі у меншости.

XI
Айсберг запливає в тропіки. Видихнувши дим, верблюд
рекламує десь на півночі бетонну піраміду.
І ти, еге ж, лаштувався понехтувати
своїми прямими обов’язками.
Чотири пори року
все більше скидаються ‘дна на одну,
змішуючись, ніби у вицвілім портмоне
заядлого мандрівника франки, ліри,
марки, крони, фунти, рублі.
Газети бубнять "ефект теплиці" і "спільний ринок",
але кістки ломить що вдома, що в ліжку за кордоном.
Дивишся, руйнується навіть роками петляючи мінним
полем попередниця витівника Крісто.
У підсумку – птахи не відлітають
вчасно до Африки, субчики, схожі на мене,
рідше і рідше повертаються додому,
платня за помешкання раптом стрибає. Мало того, що потрібно
жити, щомісячно треба і сплачувати за це.
"Що банальніш клімат, – як ти підмітив, –
то майбутнє швидше стає сьогоденням".

XIII
Спекотного липневого ранку температура тіла
падає, щоб сягнути нуля.
Горизонтальна маса в морозі
має вигляд сировини для садової
скульптури. Почавши розривом серця
і скінчивши оціпенінням. Цього разу
слова не подіють: моя мова
для тебе більше не іноземна,
щоб прислухатися. І годі
вступити в хмарину двічі. Навіть
якщо ти бог. Тим пак, якщо ні.

XIV
Узимку глобус подумки сплющується. Широти
наповзають, особливо в сутіні, одна на одну.
Альпи їм не заважають. Пахне обледенінням.
Пахне, я би продовжив, неолітом і палеолітом.
В просторіччі – майбутнім. Адже обледеніння
є категорією будучини, що сама є порою,
коли більш анікого не любиш,
навіть себе. Коли зодягаєш речі
на себе без наміру все це негайно зняти
в чиїй-небудь кімнаті, і коли не можеш
вийти з дому в одній блакитній сорочці,
не кажу – голяка. Я доста навчився
у тебе, але не цьому. В певному розумінні,
в майбутнім нам ніхто не близький.
Звичайно, там всюди маячать морени і сталактити,
ніби з розмитим контуром луври і хмарочоси.
Звичайно, там ще хтось рухається: мамонти чи то
жуки-мутанти зі алюмінію, декотрі – на лижах.
Ба, ти був богом субтропіків з правом нагляду над
змішаним лісом і зоною чорноземів –
над краями минулого. В майбутнім його нема,
робити там тобі нічого. Тож бо воно наповзає
взимку на відноги Альп, на милі Апенніни,
вихоплює то галявку з її квітом, то просто
що-небудь вічнозелене: магнолію, гілку лавра;
і не тільки узимку. Майбутнє завжди
настає, коли хто-небудь умирає.
Особливо людина. Тим паче – якщо бог.

XIV
Розмальований в барви зорі собака
гавкає в спину перехожого кольору ночі.

XV
В минулім ті, кого любиш, не вмирають!
В минулім вони зраджують чи ховаються в перспективу.
В минулім лацкани вужчі; одні-єдині штиблети
парують від батареї, як розвалини бугі-вугі.
В минулім холодна лавка
наздоганяє за кількістю поперечин
збожеволілий знак рівности. В минулім вітер
дотепер збуджує суміш
латини й глаголиці в голім парку:
ж, ч, ш, щ, плюс ікс, ігрек, зет,
і ти дзвінко смієшся: "Як говорив ваш вождь,
нічого не знаю ліпше абракадабри".

XVI
За четвертину століття, схожий на хребет
трамвай викрешує іскру в вечірнім небі,
як цивільний салют погаслому назавжди
вікну. Один караваджо дорівнює двом берніні,
обертаючись вовняним кашне
або арією в Опері. Ці метаморфози,
тепер покинуті напризволяще,
продовжуються за інерцією. Інші предмети, врешті,
тужавіють у тому стані, в якому ти їх залишив,
а відтак вони більше не по кишені
нікому. Демонстрація відданости? Просто схильність
до монументальности? Або це в двері
нагло ломиться будучина, і непродана душа
у нас на очах отримує статус
класики, красного дерева, яєчка від Фаберже?
Вірогідніш останнє. Що – також метаморфоза,
і також твоя заслуга. Мені ні з чого сплести
вінок, щоб якось скрасити чоло твоє прикінці
цього надміру посушливого року.
В кепсько вмебльованій, та просторій квартирі,
мов собака, що лишився без пастуха,
я опускаюся навпочіпки
і шкребу кігтями паркет, буцім під ним зарите –
позаяк відтіля йде тепло –
твоє теперішнє існування.
У дальнім кінці коридору гримлять посудом;
за-за дверей шорхають подоли й тягне холодом.
"Вертумне, – я шепчу, тиснучись до коричної мостини
мокрою щокою, – Вертумне, вернись".



***


Портрет трагедії

Погляньмо в лице трагедії. Уважмо її морщини,
її горбоносий профіль, підборіддя мужчини.
Почуймо її контральто з нотками чортовини:
хрипла арія висліду застує писк причини.
Здраствуй, трагедіє! Аванси тобі чималі.
Мої вітання, зворотня гране медалі.
Розгледьмо пильніше твої деталі.

Загляньмо до її віч! Сахнімося сплеску болю
зіниць, що націлюють карим зусиллям волю
у окуляр на нас – у партер, або в долю –
впритул і навкидь, колами – даючи гастролю.
Добрий вечір, трагедіє з героями та богами,
з кепсько вкутаними занавісом ногами,
зі власним іменем, щезлим у спільнім гамі.

Вкладім їй пальці в рот з розхитаними цингою
клавішами, з опаленим вольтовою дугою
піднебінням в підзолі диму рідні з югою.
Задерім їй поділ, угледьмо її нагою.
О, здивуй нас, трагедіє, прояви милість!
Зобрази зраду плоті, врочистий виніс
тіла, кондовий мінус, ображену безневинність.

Припасти до щік трагедії! Чорних патлів Горгони,
шерхатої дошки потойбіч ікони,
зі збіглою – вилицею, як на Схід вагони,
зорею, що обирає кашкетів кант і погони.
Здраствуй, трагедіє, одягнена не в моді
епох зі судейськими стусанами по морді.
Хороше тобі на природі, та ліпше в морзі.

Впадім у обійми трагедії зі хтивістю ловеласа!
Плюхнімось у її немолоде м'ясо.
Продірявмо її наскрізь, до пружин матраца.
Якось, та витримає. Так виживає раса.
Що нового – в репертуарі, трагедіє, в гардеробі?
І – кажучи про товар у твоїй утробі –
як роль крупної тварі на тлі мізерії дробів?

Вдихнім нестерпимий сморід! Пахвину і нечистоти
помножмо на суму п'ятих кутів та на їх ківоти.
Зойкнім в істериці: "За кого ти
мене мала і маєш!" Стерпімо напад блювоти.
Я вдячний, трагедіє, що ти допір невтолима,
що – ні аборту без херувима,
що не проходиш мимо, пробуєш пиром вим'я.

Обличчя її потворне! Воно прогляне крізь маски,
ряску, замазку, стидливі краски,
п'ясті зі пальцями для розв'язки,
невгавних овацій, правця, тряски.
Я вдячний, трагедіє, за всі твої одкровення,
як колуном по тімені, як врізана лезвом вена,
тим пак, якщо гребуєш часом, у нім непевна.

Хто ми, властиво, не-статуї, не-полотна,
щоб нехтувати поталами, нищачись незворотно?
Хизуйсь ними, як приплодом, якщо завгодно;
цікавішим тим пак, якщо річ безплотна.
Кинь гидувати, трагедіє, якомога.
Як воно, коли жанр – гибель всього святого?
Недарма тобі личать і піджак, і тога.

Глядімо: вона усміхається! Вона кепкує: "Попався!
я тут. Хай пліткують, що акт почався,
щоб кінчитись. Звільніть від разків зап'ястя.
Дайте мені людину – і розпочну з нещастя".
Нумо, трагедіє, приступай. Зі голосівок, горлом
обери "и", осідлане ще монголом.
Перероби на іменника, зроби його дієсловом,

і вигуком, і прислівником. "И" – це і вдих, і видих!
"И"– хрипимо, блюючи від утрат і вигід,
або – ломимось в двері на табло "вихід".
А там стоїш ти, з дрюком, вічі навикат.
Бий навідліг, трагедіє. Чави нас, міси як тісто.
Ми з тобою пов'язані, даром що не намисто.
Плюй у душу нам особисто,

якщо видно, куди! Оберни цю річ в трясовину,
котрої Святому Духу, Отцю і Сину
не розгребти. Продіряв, як шину,
введи їй кубик аміназину, ввіткни там і сям осину:
плекай, трагедіє, схожість душі й природи!
Гібрид архангелів й золотої роти!
Паплюж, як сказав Мічуріну фрукт, породи.

Внівець, подруго, звелась і твоя сила.
Ніччю ти трясла ксивою і грозила,
цитувала Расіна, була красива.
Тепер лице твоє – як потупла в кут перспектива.
Так дивується стійло стаду і ґрунт – секвої.
Скрізь бовваніє твій абрис – правовіч або лівовіч.
Пеняй на петлі воріт хлівові…



----------------------------------

Істина - не світло, а печаль,
Та зірвати з неї час опону.
Райську браму легко, без ключа,
Відкриває чорне і гріховне.

Ієгово, татку,- не мовчи!
Черга в рай, а там - самі убивці!
МолитвАми небу платять чинш,
Аби змити з душ засохлу крівцю.

Не живі для них ми, а мерці!
В храмах підторговують (паскудство!).
В золоті украденім жерці -
Паразити на проблемах людства.

А віряни ситі - ох верткі!
Сморід лжі із вуст, немов од скунса.
Брата ріжуть люто на шматки
Й висисають прощення в Ісуса.

А мене прибили до хреста
Й вихлюпнули муки на ікони...
Суне в рай безбожників орда
І нема від неї оборони.

10.12.2020 р.

О, хто ти, любий Серафітусе,
хто ти?
Я вільна біля тебе і спокійна,
мов дивна квітка ця, що встигла розцвісти
в оазисі, довкіл якого ніч постійна.

О, хто ти, любий Серафітусе,
хто ти?
Я помираю від незнаної любові,
я за тобою вслід хотіла б довго йти,
щоб вірити в твої слова чудові.

______________________________
Приспів:

О Серафітусе!
Ти Всесвіт осягнув!
Таким прекрасним
ти ніколи ще не був.
О Серафітусе!
Коли така зима,
не хочу залишатися сама.
______________________________

О, хто ти, любий Серафітусе,
хто ти?
Чому, коли я плачу, ти не плачеш?
Невже холодний ти, як сніжні ці світи?
Невже крізь ці льоди́ любов мою не бачиш?

Приспів.

О, хто ти, любий Серафітусе,
хто ти?..

16 жовтня 1995 р., Київ

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Навпроти він... вино і груша зріла
в скляній тарелі на краю стола.
Живицею до нього прикипіла,
лілейну ніжність в серці берегла.

Дивилася у очі бірюзові,
в коловорот шукаючи на дні
перлинні мушлі, зоряні левкої,
морських глибин корали чарівні.

Він посміхався і відводив погляд.
Лякався, що побачу таїну
бермудів і невиплаканий спогад.
Зі скель жаги у чорторий пірну.

І зачарую вигинами тіла,
на сьоме небо відведу, а там -
розтану стеарином і зомлію
розливши на канапі фіміам.

Заволодію простором невпинно
і приручу до пестощів, а втім,
боявся, що назве свою дружину,
так випадково, іменем моїм?

09.12.2020р.

А луг в долині, вільхи де ростуть,
З давніх-давен чомусь зовуть лелечим,
Бо щовесни лелек багато тут
І всеньке літечко звідси їх чути клекіт.

Хоч їхні гнізда є біля осель
Та в лузі харч шукають для пташаток.
Край поля походжає також Лель
І для обіймів розправля крилята.

Лелечий луг збирає восени
Птахів цих перед вильотом у вирій.
Нехай сюди вертаються вони
І рідний край вітає пісня щира.

2020 р.

Розплутати клубок мого життя
не зможе аніхто,
хіба що тільки я…
У спогадах своїх глибоких,
в далеких мріях,
у піснях високих
лишитись витерплю –
все ж, розв’яжу вузли
хитросплетінь своєї долі –
і відповідь знайду на все своє буття…

Вона ж підкаже радісно чи з болем
подальшу путь зі знаком запитання:
Яким же буде мій той шлях останній?..
Коротким спалахом, як жовтень при зимі,
чи непомітно сірим існуванням?
Нехай коротким, а таки ясним…

А ти говориш: жити нащо…
Мені відомо, а тобі?..
Відкриє смерть беззубу пащу
та й проковтне колись, а ти
туди не зможеш не піти
і в пам’яті людській лишитись гідно
теж не зумієш, бо душею бідний,
бо ходиш якось непомітно,
не полишаючи сліди…
Ти ще як тільки народивсь –
враз зупинивсь і причаївсь.
Не придивився до пуття,
якого кольору життя…

7 листопада 1988 р.

Хто вважає гроші злом,
той вважається козлом.

2020