А журавлі збиралися в дорогу,
Старий вожак сказав до молодих:
-Знайте, Неба закон дуже суворий,
Не терпить неслухняних та слабких.

Триайтесь міцно на крилятах,діти,
Від курсу щоб відхилень не було.
Ой, як далеко нам іще летіти
Туди, де завжди літо і тепло.

І журавлиний ключ високо зринув,
Рідній землі прощальний кинув клич.
Як важко покидати Батьківщину,
Летіти ж треба, хоч душа болить.

Бо не один із них в дорозі згине,
І радість заберуть чужі краї.
Чекатимуть на весну з нетерпінням,
Щоб знов прилинути сюди до гнізд своїх.

Та привітати щиро рідне поле,
Співати пісню річці й берегам.
Десь може й добре та найкраще вдома,
Всім це відомо: людям і птахам.

2016 р.

Озимину вже сіяти пора,
Але дощу усе нема й нема,
А без вологи зерна не зійдуть,
В сухій землі даремно пропадуть.

Дай дощику, Всевишній, дай води,
Зазеленіє хай озимина,
І лихо та біда нас обмина,
Щоби із хлібом були ми завжди.

2016 р.

Задивився Вересень
У прозору воду,
Наче у люстерочку
Бачить свою вроду.

Кучерявий рудий чуб
І чоботи жовті,
Милувався, що й забув
Привітати Осінь.

Від сорому збагрянів,
Опустивши очі.
-Ненавмисне, не хотів,-
Вибачення просить.

Таки Осінь-Матінка
Простила синочку,
Та подарувала ще й
Вишиту сорочку.

2016 р.

Світ прекрасний,
Бо в ньому є зрада і омана.
Бо в ньому є лицемір'я і байдужість.
Сонце сяє, шукаю біль і Тіла.
Є дволикість, парує чай, зречення
та вичікування...
Ніхто тебе не підставить так,
як рідна людина.
Сповідники лиш
серед спійманих зненацька.
Ліси, дощі, лицедійство відчаям...
Молода мама обнімає дочку
"Зараз я розкажу тобі
казку про звичайного хлопця..."

2016

Мертві вершники
Скачуть на білих конях
Туди – назустріч заграві,
Назустріч світанкам багряним,
Музика: стукіт копит
І елегія сонця-кобзи
У якої обірвані струни.
Ми вірили – Бог почує
Коли-небудь нашу пісню –
Пісню вершників мертвих,
Що стисли навіки шаблі
У своїх скам’янілих правицях.
Над слідами копит
Серце моє летить
Над слідами коней білих,
Які несуть вершників мертвих
У синю безодню неба.
Серце моє грішне
Забарвлене соком брусниці,
Забарвлене сонцем заграви
Вторить звукам копит,
Коней, як сніг білих,
Що несуть побратимів мертвих
У безмежну блакить вічності.
У вугільнім мороці ночі,
У рожевій імлі світанків,
У синій воді вечора
У білій прозорості дня
Я буду черленим серцем
Співати стукіт копит
Коней, як Галактика білих,
Що несуть вершників мертвих –
Воїнів синього степу,
Воїнів вільного сокола,
Воїнів вічної пісні.

А я слухаю, слухаю, слухаю
Тихий шепіт беріз з вітерцем,
То, здається, відлунює музика
Ніжна-ніжна в душі.Й легкий щем.

Горобина раз по раз спалахує,
Мов заграва, калинонька теж,
І стрибають каштани, мов м"ячики,
Котяться у траву.Не знайдеш.

Та вербовими вкрите листочками
Чисте плесо малого ставка.
Літо ж так відпускати не хочеться,
Нехай пісня його не змовка.

2016 р.

Разом, українці ми сильний народ,
Врятуєм країну від хижих заброд,
Дамо гідну відсіч усім ворогам,
Державу свою розбудовувать нам.

Жага до життя додасть сили й снаги,
Щоб діти й онуки щасливі були,
А прапор та герб завжди гордістю був
І подвиг героїв ніхто не забув.

Хлібам колоситись в безмежних полях,
У кожну родину летів щастя птах,
Щоби щирий сміх та пісня дзвінка
Лунали повсюди.А на рушниках

Крилатих, барвистих - смачний коровай
Та радість лилася щоби через край,
Веселкою доля усім нам сія.
Розмаєм квітуй, Україно моя!

2016 р.

– Йдучи досередини дійдеш до меж. Якщо ти смієшся і плачеш – чому ти живеш?

– Я тобі відповім на горі Раґнарьок.

2016

А мені – вершнику – тільки шматок дороги.
Хіба що. І то запилюженої. І то під ноги.
А мені – вершнику – торбу наповнену часом
І то не хвилинами. Вічністю. Хоч і торба латана.
І подерта-роздерта зорями – тими, що над Океаном,
Що світили Колону-мрійнику чи то морекроку.
А ти, Федеріко, такий же аміго, як той –
З очима сумними і бородою куцою,
Провісник усіх ідальго майбутнього (епоха мельників).
Всі ми такі – волоцюги-безхатьки, вершники
На дорозі (ковтати пил і про воду прозру мріяти),
Як той – недоречний, як ми – не сучасники. Часу.
А Ернест як завжди – милування дійством кривавим –
Бика на арені – залізом у серце, кров на пісок.
І війни півслова на клапоть паперу, доки є час –
Між пострілами. Між сафарі страшними і чаркою,
Що палить вогнем над рівниною наших спогадів.
Федеріко. Доки мигдаль відцвіте, вже й по вечору:
А ти кажеш: «Дон Педро», а ти кажеш: «Місяць
Шукає своє відображення, плинь, річко, плинь…»
А мені - вершнику - тільки б назад не вертатися
До оцього дому неіснуючого, до цих каменів-якорів,
А мені, вершнику на цих дорогах втомлених,
На цих каменях смерті-мовчання тільки б не згадувати,
Тільки б забути. І коню-схизмату на вухо прошепотіти:
«Ми приречені…»

Чорнобривцями та матіолою
Гарно пахло дитинство моє.
Із селом я розлучена долею,
Бо життя вже так склалось.Та є

Завжди місце на грядці й у серденьку
Для тих квітів чудових таких.
Вони сяють для мене веселкою
І нагадують юні роки.

2016 р.

Ми вільні люди - не раби,
Хоч прагнуть нас зробити ними.
Усі втомились від війни,
Де наші хлопці й досі гинуть.

Озброєна кремлівська рать
В нас щоби не хазяйнувала,
А школярі під час занять,
Щоб не ховалися в підвалах.

Рясні із неба йшли дощі,
Не кулі сипались й снаряди,
Спокійно спали матері,
Не побивались за синами.

Малеча бавилась в піску
І будувала з нього замки.
Дай, Бог нам доленьку таку,
Щоб усміхалося всім щастя.

2016 р.

Осене, осене,
Я тебе не кликала,
Поблукай, прошу я
Вуличками тихими.

А до мене не йди,
Бо ще хочу літечка,
Душу не холоди,
Хай вона зігріється.

І купається теж
У любові й ніжності.
Невже ти відбереш
Миті ці чудеснії?

В коси срібні стрічки
Ти вплела легесенько,
Та прошу, не спіши
Торкатися серденька.

2016 р.

(другий варіант пісні "Рідній сторонці - миру віночок)


Їхали коні
Та й притомились,
Стали вороні,
Води напились.

В лузі широкім
Всю ніч паслися,
Спочили трохи
Та й подалися.

Скакали полем
І мчали лісом,
Линула болем
Тужлива пісня.

Це України
Плач за синами,
Котрі все гинуть
Заради мами.

Ой, мчіте, мчіте
Все далі й далі,
Зло розтопчіте
Ви копитами.

В степу розвійте
Дими і попіл,
Нехай же війни
Згинуть назовсім.

Бавиться вітер
Нехай у гривах,
Прагнемо жити
Усі щасливо.

2016 р.

А далі – тільки поле порожнє, засніжене,
Бо в черепі замість думок ростуть сталактити,
Бо все відібране на полях війни горожанської
Замість слова «кохаю» - лускаті постріли,
Замість пісень гармати. І мерці, що пишуть вірші,
І мерці, що вірші читають. Не тільки мої.
І мерці, що вірші шматують, ріжуть їх на дрібні літери,
На звуки. А музику – на кавалки струн,
Що нагадують дротики, які потім поскручують
У колючки такі іржаві і скажуть нам,
Що то теж струни – грайте на них мелодії,
Мелодії сталактитів черепа.
……………………………………
У країні поетів розстріляних,
У країні копалень бездонних
Тільки поля засніжені
Для тіней безпритульних,
Що блукають мішенями сірими
Для окупантів собакоголових
Та
Хто про що – а я про Іспанію,
Кому що, а мені криця
Меча не тутешнім вітром іржавленого,
Не тутешніми вершниками щербленого,
Вітряки, не тутешніми теслями окрилені,
Кінь, не тутешньою тьмою народжений,
Мовчання, не тутешньої тиші шматок.

Коли замовкнеш моє серце?
Коли затихнеш, згасиш стукіт
Як гасне свічка, коли гусне тьма?
Коли в обіймах світла
Перетворишся в мовчання?
Я запитав це в кедра, що поему
Складає і співає споконвік
Вже не одне століття – там,
В обіймах вітру, на скелястих брилах
Ґорґан замшілих, що луною досі
Повторюють слова повстанців,
І серед туманів, що поглинають все,
Як губка, як вогкий старечий Час.
Я запитав і марно чекаю одкровення,
Я – блукалець,
Я – короткий спалах у пітьмі
Доріг чи то шляхів, чи то стежин
Нізвідки в нікуди. Іспанця Федеріко
Цікавило одне старе питання. Одне. Лише.
А мене цікавить, крім цього віковічного,
Коли
Не буде чути тупіт окупантів –
Чобіт свинцевих тупіт по моїй землі?
Коли?
Та кедр мовчить
Чи може я не чую, як він промовив:
«Та тоді
Як ти – бо більше нікому –
Проженеш цих зайд з землі
Яку тобі даровано, яка твоя.
І вже тоді мовчи у віковічній тиші,
І вже тоді в потоці світла гасни,
Там, за межею України,
З межею степу, лісу, води і неба.
Там.

В сутінках вечір
Пише на небокраї
Дивні полотна.

Намисто червоне калині
Вітер-пустун розірвав,
Посипались ягоди стиглі,
Згубилися десь поміж трав.

Птахів же вона попросила,
Зібрати щоб допомогли.
Носили в дзьобах легкокрилі
Ті намистинки малі.

На срібну тонку павутину,
Що бабине літо дало,
Швидесенько їх начепили,
І сяє намистечко знов.

А вдячна калинонька-мати
Всміхнулась пернатим згори.
То ж буде їм чим смакувати,
Коли вкриють землю сніги.

2016 р.

Шкільний дзвінок співає малиново,
За парти кличе хлопців та дівчат.
Та не для мене він лунає знову,
А для моїх улюблених внучат.

Вже майже пів століття промайнуло,
Коли для мене він тоді дзвенів.
Ті роки безтурботні не забула
І дорогих мені учителів.

Коли його я чую - чомусь плачу,
І серце в грудях б"ється, мов пташа,
Наче свою далеку юність бачу,
Яка в життя доросле поспіша.

2016 р.

… а потім поїдемо в Аккерман
до Йоана Сучавського
Там особлива вода

Ти ще віриш у зцілення?
Скільки їх понівечено в цій нескінченній боротьбі за свободу?
Ти дійсно віриш у їхнє зцілення?
Усіх життєдайних і живосильних джерел світу
всіх славних храмів і ікон
чи стане на те
щоб вигоїти їхні болі

По наших степах виростають нові могили
нові насипи
нові хрести
нові кам’яні виродки
що по черговій сотні літ набуватимуть міфічного значення
Чи хтось коли-небудь спиниться
чи поклониться химерному безіменному стовпові
самотньому боввану посеред білого гречаного поля?
Чи хто наважиться витягти цебер води з закинутого колодязя
чи дозволить тій темній як фортечні нутрощі і прудкій як ящірка воді
відживити власну пам’ять
наповнитися нею
наче ріка навесні?

По наших степах річки повсихали
повсихали й живильні джерела
й суха-сухезна пожовкла стерня
задихаючись від пилюки
снить себе розбуялим колоссям
і вірить у весну
вірить у дощ
вірить у власне зцілення.

Жахлива спека.
Серпень добряче захмелів.
Він добре знав чого вона хоче.
У цих очах дівочих
крижаний холод.
Синій холод.
Змерзле серце судомить
від ніжних дотиків. (Все, як ти хотів).
Це вже не вперше…
Гарячі тіла, сп'янілий розум…
Тебе кидає об стіну.
Світанок вгамує біль.
Не вперше… Звершуй
своє катування цілунками,
моя Любове!
Напівжива/мертва ще не час!
Знову
зболений синій погляд стріне вас…
Невже жива?
Ледве-ледве… Дарма!
Ти – лялька?! Донедавна улюблена,
закинута щойно на нижню полицю,
вже схолола
лялька:
«Ма-ма». «Ма-ма».

28.08.2016

Я наповню мій келих туманом
Густим, непрозорим, липким,
Як молоко корови білої та комолої,
Тої самої, що блукала
Чорнотою Всесвіту і
Розлила з м’якого вимені
Білу смугу Галактики,
По якій ось так і мандруємо
Кермуючи возом бурлацьким
Від одного Сивашу до іншого
Пересипу-Перекопу-Перемуру.
А у снах на махновській тачанці
Скоростріл затискаючи пальцями
Все так само кладу окупантів
У траву, у траву, у траву.
Гусне вечір. Як раніше, не спиться,
Не сниться, не мариться і не літається.
У кинутій хаті,
Що стримить дерев’яною вежею,
Дитинцем дитинства
Серед лісу кудлатої містики
Я ковтаю туман
Як ковтають вино забуття,
Як проціджують смерть
Крізь сито діряве років,
Крізь зуби століть.
Як п’янить цей туман...
Як хилять на сон
Ці подушки мохів...
Ці дерева в імлі,
Що шепочуть: «Засни!»,
Ці черлені брусниці краплини -
Черлені, як кров.
І це дерево - тепле на дотик
І легке, як життя,
І своє, як труна.
Прозорими крилами бабки
Дні шурхотять. Я живу.
Я блукаю. І келих туману
Я п’ю...

-Кохаю, кохаю, - шепочеш ти так мені гаряче,
Відповідаю, що вірю і щиро також люблю,
В обіймах тону, наче в морі тепла та радості,
І це почуття нізащо вже не згублю.

-Щаслива, щаслива, - промовляю укотре подумки,
А сяючі очі розкажуть усе-усе,
Що я не захочу ніколи вже іншої доленьки,
Хай хвиля кохання удвох нас в житті несе.

2016 р.

Крадеться осінь непомітно,
Сховавшись за старі дуби.
Ромашкове ж барвисте літо
Іще приходить у сади.

Але увечері, прозябши,
Жовтавим листячком тремтить,
Відходить, із собою взявши
Неба бездонного блакить.

Запах суниць теж забирає,
Ховає журавлиний ключ,
Сестричку-осінь привітає
І вируша в далеку путь.

2016 р.

О, ні, я знову нап'юся, згадуючи
про минуле, Вільний час, її біль... звільни
мене! Я Не знаю з ким я зараз... Бачиш
я можу співпереживати... і сміх, і гріх,
чотири стіни, чайник закипів...

2016

Вони падали ,ніби підкошені смерті косою,
Півстолітні дуби і сосни .
Вірніше, просто підкопані
Лопатами гострими.

А дерева мріяли вмирати стоячи...
Коли листя -роки по одному відривав би вітер часу,
Коли б сивиною сухі гілочки появлялися
І їх з кожним роком все більше ставало.Здавалося,
Коли поруч росте безліч внуків та правнуків
І в їхньому гіллі пташинно-весело ,гамірно,
Тоді й помирати зовсім не страшно.

Страшно було бачити смерть своїх рідних ,
Коли давлячись плоттю-тирсою
Вгризався в окоренок-горлянку
Цеп зубами гострими ,
Перегризав її повністю
І дерево падало...
Лиш пеньок нагадував ,
Що тут буяло життя.

Проте навіть мертве дерево ще довго жило.
Пам'ять душі залишалась у виробах.
З деревини ,що із лісу вивезли
Люди робили колиски дитячі ,
Потім у школу стільчики,парти
І дошку ,щоб на ній написати :
"Бережіть ліс-легені планети."
Врешті-решт усім робили дім,
Точніше-домовину для тіла людини.
Бо ж душа йде до Бога вічноживого ,
А тіло -то порох ,вертається до пороху знову.

Вони падали ,ніби підкошенісмерті косою,
Могутні дуби і стрункі сосни.
А насправді,підло підкопані
Лопатами гострими.

Їм відрубували руки-коріння,
Яке трималося міцно
За землю ,матінку рідну.
Ніби грудне дитя відривали
З материнських обіймів.
А її ,сердешну,викопували,викидали ,
Вискоблювали.Люди шукали бурштин.

Дерева повільно стікали кров'ю .
Вони помирали,бо ж у крові-душа.
Кров і сльози(сік і живиця)
Капали в яму,що була під корінням.
Тріпотіло злякано листя.Від болю
Падало небо додолу.
З розмаху гупнуло,хряснуло.
Ворони злякано каркнули.
Ще довго дерева судомило,
Аж поки приходила смерть.

Ще довго лежатиме мертвий ліс
Нікому не потрібний,забутий,
Жорстоко,підло убитий.
А під ним в глибоких копанках
Блищатимуть сльози землі.
Лише земля знає,що все це-геноцид лісу,
А не просто розриті,розмиті,
Багаті клондайки Полісся.
26.08.16.

Вранішня зійшла зоря
І світанок розбудила,
Прокидатися ж пора,
Розправляти дужі крила.

Полетіти аж на луг,
Де гніді пасуться коні,
Озирнутися навкруг,
Вмити у росі долоні.

Привітатися скоріш
Чемно так із ранком-братом,
Щоби той не забаривсь
Красне сонце зустрічати,

Яке гордо виплива
Із-за обрію поволі,
Ніби за селом у полі
Жовтий сонях дозріва.

2016 р.

Жив сіренький котик Мурчик
Лагідний і тихий,
Він нікого не чіпав,
Навіть сіру мишку.

У дворі собі гуляв,
На сонечку грівся,
До рибалок прибігав -
Недалеко ж річка.

Сяде й дивиться пильненько
Як ловиться рибка,
Хто впіймає величеньку,
А наш Мурчик стиха

Підкрадеться, підбігає,
Навкруг озирнеться,
Тоді лапками хапає
Рибку із відерця.

У кущі втіка мерщій
З багатим "уловом."
Чи стрічались ви з таким
Котом-риболовом?

2016 р.

Ластівочки гніздечко збудували,
Щоб там ростити діточок своїх,
Та прилетіли горобці зухвалі
І захопили ластівчиний дім.

Тут хазяї з"явились легкокрилі,
Вигонили непроханих нахаб,
Покликали усю свою родину
І стали з горобцями воювать.

Хоч як загарбники велися гонорово,
Недовго ж бо тривала ця війна,
Пташиний рід узявся до роботи
І горобців в гнізді замурував.

Коли беруться дружно всі за справу,
Тоді ніякий ворог не страшний.
Хто любить дім свій, землю та державу,
Віддасть усе для щастя й миру в ній.

2016 р.

А край лісу біленька хатина стоїть,
Похилилась, давно в ній ніхто не живе,
Вікна дивляться смутком у білий світ,
В димарі лише вітер в дуду виграє.

Пам"ятає цей двір дітвори щирий сміх
Та господарів рук роботящих тепло,
І пахучого сіна маленький стіжок
Ніби кликав до себе струнких диких кіз.

А собака Тарзан тих косуль не чіпав,
Хоч породи мисливської справді був він,
Весело і привітно хвостом їм махав
І вітав, наче давніх друзів своїх.

Пережила ця хата всього на віку,
А тепер рідко жде вже до себе гостей.
Це життя вготувало їй долю таку,
Як іще багатьом сільським хатам тепер.

2016 р.

Я - маленький їжачок,
Гарний в мене кожушок,
В сотні голочок вберуся
І нікого не боюся.

Затишну хатинку маю
Під кремезним дубом,
У садочок поспішаю,
Де яблука й груші.

Принесу додому я
Вдосталь фруктів стиглих,
Буде вся моя сім"я
Смакувати взимку.

2016 р.

Вже пахне яблуками у саду серпневім
І груші стиглі, мов сонця малі.
А я іду, біжу, спішу до тебе,
Частиночко подільської землі.

Тут все знайоме, рідне аж до болю:
Старенька хата, наче мати нам,
Й троянда чайна побіля вікна,
Подвір"я поросло спориш-травою.

А біля тину ще стоїть криниця,
Хоча й цямриння мохом поросло.
Нап"ємося джерельної водиці
І втоми ніби й зовсім не було.

Та й відчуваєм - додається сили,
Снагу черпаєм з рідних нам джерел.
Не забуваймо місць, де народились,
Хоч як далеко звідси ми тепер.

2016 р.

Х’ю Рудому О’Доннеллу. Щиро.

Там на пагорбі
На зеленому вересовому,
Де колись стояв замок
З білих каменів тесаний,
Ясен.
А я знав, хто стояв біля брами,
Біля брами,
Біля воріт тисових тесаних
Замку Болота Куликового
(Стріляють вальдшнепів
Кулями залізними -
Кров по воді:
Пливи, ріка Шеннон,
Пливи,
Бо кров по воді.
Не кричи качур - лети.
У жмені кулі залізні,
Йде мисливець болотами
Торфовищами куликовими).
А очерет коні топчуть,
А десь руїни, а десь навіть сліду.
Ти кажеш: «Клан наш»,
Кажеш: «Гели»,
Кажеш: «Навіть якщо безнадійно,
Навіть якщо смерть болотами ходить,
Між туману клаптями,
Болотами куликовими,
І банші кричить,
Цей замок білий здобудемо
І тримати будемо,
Доки верес гойдає вітер,
Доки вода в криницях не висохне,
Доки...»
А нині ясен.
Там, на пагорбі:
Між небом і вересом,
Між Дорогою. Корови Білої
І Рівниною Тисовою.
Цвях забиваю
У ворота неіснуючі
Замку давно зруйнованого.
Ви чуєте стукіт?

* - «Де пірнають скелі гір
Слейт-Вуду в озерний глиб,
Острів листяний сховався
Чапля біла б’є крилом...»
(Вільям Батлер Єйтс)

Теплом іще ми насолоджуймось
І душу хай тішить розмай,
Бо скоро покотиться-котиться
Вже літечко за небокрай.

Замінить віночок ромашковий
Айстр диво-калейдоскоп,
А пелюсточки трояндові
Жоржинам поступляться знов.

І чорнобривці жовтітимуть,
Де маргаритки цвітуть,
Услід за червоною рутою
Уже хризантеми прийдуть.

На зміну яскраво-зеленому -
Багряного кольору лет.
Тихеньким серпанковим леготом
Звучить вже осінній сонет.

2016 р.

Війну солдат скінчив у 45-м,
Додому з перемогою прийшов,
А син його був ранений в "Афгані",
За що, скажіть пролив свою він кров?

Онук на Сході України нині
Боронить землю від своїх "братів".
Усі вони служили Батьківщині
І кожен з них миру й добра хотів.

Але коли покликала Вітчизна,
То не вагались, всі стали грудьми
На її захист.Діда, внука й сина
Торкнувся сніг гіркої сивини.

2016 р.

А яблучка терпкі-терпкі
На малій кисличці,
Хоч позолотив їх серпень,
Ніби й гарні з виду.

Але тверді, немов камінь,
Що і не вкусити.
Так і люди теж бувають
Гарні та вродливі.

Та холодне мають серце,
Черству темну душу.
Хочеться втекти далеко,
Коли їх "розкусиш".

2016 р.

Запахом яблук стиглих,
Росами зелен-отав
Приходить щороку серпень.
І день вже коротшим став.

Ілля-Пророк відкриває
Двері у місяць той,
А далі гостей зустрічає
Цілитель-Пантелеймон.

Ну, а брати Маккавеї
Освячують квіти й мед,
Господнє Преображення
Слідом за ними йде.

В народі - Перша Пречиста -
Свято Успіння зовуть.
То ж серпень ним урочисто
Завершує свою ходу.

2016 р.

Мою свідомість
зорюють по кілька разів на день.
Я п'ю седативні, хрін з тобою, щоб
стан нет повторювався.
А вона-паскуда, я не її, вона не моя?
Я вірю в обезболююче, може, поможе...
В неї свої стосунки, віддаю... все добре...
Мої мантри, щоб заспокоїтись, все
як зазвичай.
Я все ще прив'язаний до
неї... життя кошмар. Згадую минуле.
Часто згадую наше Чуже минуле.
Наркотичні сни наяву
переслідують мене.

2016

Часоплинність клаустрофобії
На поверхню ріки пелюстками
Позаторішніх квітів мертвих віршів
Про любов - таку ж неіснуючу
Як подерті шматки спогадів,
Про жінку, що поїхала з химерними мріями
До країни кущів кокаїнових
І гір зубатих як пащека мегалодона.
Де ти блукаєш? Між якими
Індіанськими селищами
Давніх, як мої сни.
А в мене лишилися спогади,
А сліди твої шукаю нашими горами -
Таки лагідними, таки тими,
Де кожен водоспад співає про тебе,
Де кожна квітка мені дорікає,
Що тобі мною не подарована,
Де кожна хмарка, як та,
Що ми колись з вершини бачили,
Отоді перед громовицею,
Отоді - ще не перед прощанням,
Отоді, коли під смереками
Далай-лама нам про щось нашіптував
Своєю старою книгою.
Чи може то просто молодість
Мені так необачно згадується,
Чи може просто здається,
Що досі ти зі мною блукаєш
Оцими горами дощавими
Замшілими й чебрецевими,
А не тими селищами,
Де продають забуття жменями...

Про що тобі в тій жаркій чужині мріялось
Незабута моя, недолюблена,
Коли блукав я війни стежками?

Ми капітани - наші вітрильники
Тесані й клепані з прозорих слів,
Ми капітани - пливемо чи то летимо
По морю холодної води оповідок
Коли сумних, коли і веселих,
Але кожна про смерть бліду -
Бо більше писати й нема про що
(Не писати ж про життя
Не пристойно ж бо,
Як можна писати про те,
Про ще не відаємо).
Отож і пишемо - ми дітлахи,
Що замість іграшок з літерами бавляться,
Про те, чого не існує,
Про те, чого не буває,
Про те, що придумано,
Вигадано й нафантазовано:
Нібито смерть якась є,
Нібито ми «помираємо»,
А не мандруємо-валандаємо нескінченно,
Доки сам час існує-іншує
(В іншому-інакшому)
З одного світу до іншого,
Геть чисто все забуваючи,
І про вічність мріючи
(Так, нібито, її забрати можуть),
І якоюсь «смертю»
Один одного лякаючи...
Ми капітани - в кого каравела,
А в кого корито,
В кого вітрило, а в кого
Паротяг-шміровоз засмальцьований
(Дим, дим, дим)
Але хвилі - вони завжди.
Без них нудно. Без них не колисково.
Без.

Мій човен пливе
А я на березі...

Свіча каштанова горіла біло-біло,
То травень був, цвіла весна-красна.
Ромашок очі сяяли-жовтіли -
Це літа озивалася луна.

Жоржини гордо й пишно квітували,
Як полум"яний осені привіт.
А там і зимонька знов мчатиме на санях
Згори по кучугурах снігових.

Весна - то наша юність гомінлива,
Махнула молодість, як літечко крильми.
Пора осіння - досвід є життєвий,
Поважна старість - то сестра зими.

2016 р.

Здається, ще вчора гніздечка мостили
Лелеки, коли прилетіли здаля,
А вже розправляють пташата їх крила
Та дивляться - звисока гарна земля.

Уміють вже міцно триматись в повітрі,
Наука батьків не проходить дарма.
І не страшні їх ні дощ, а ні вітер,
Та перешкод для них більше нема.

Навчилися вправно високо літати,
У рідній сторонці набралися сил.
Дорослими стали малі лелечата,
Їм скоро рушати у теплі краї.

2016 р.

Вона подивилась на тебе... оточений...
Люди минають, тіні летять... я.
Бездушний павук з її ніг і рук
схилився наді мною... він відчуває.
Вона наблизилась у поцілунку... відкусила
голову.
До сніданку вона відкладе яйця... я
не правий, допоки мої
картинки-непрощені_спогади не засліплять
мене.
Куримо і п'ємо сік чекаючи на "хто перший
піде". Біляве тім'я грає в промінні
ранкового сонця... їй сподобалося
вночі перекладати мене,
вчора вона була заговорювати мені зуби.
Загинув, я хочу, щоб ти була права...

2016

Гидке життя, ти маєш свій кінець?
Скільки років ти можеш катувати нас?
Невже так важко зупинитися?
Зупинити час і кожен організм?


Чи може це проблема в нас? В людях?
Можливо ми вині в тому, що народжуємся в бідноті?
Через це ми й злі.

-Чому ми не вибираємо де народитися?
-Якби був вибір, кожен б народився в королівській сім’ї!
-Ні, коли б був вибір я б не родився!


Де рівноправ’я і справедливість? Де їх знайти? Це взагалі можливо?
О Боже де ти є, чому створивши нас ти з нами не говориш?
Чи може ми не чуєм? То дай нам вуха Боже….

Чому кожен раз коли відбувається щось добре –
Ти думаєш: “О, відбулося щось добре, значить скоро буде щось погане”
Що це за закони світу? Хто їх придумав?
Але вони існують, хто б їх не придумав!

Чи є людина в світі яка б не плакала?
То чому ви питаєте: “Чому світ такий жорстокий?”?
Та хіба був би світ жорстокий, якби не було горя?

Ви кажете що алкоголь захопив світ?
Це те саму що сказати: анальгін захопив голову.
Ні, алкоголь лікує нас від болю й горя, яке світ приготував для нас…

І хто що б не казав.
Але й багаті й бідні не знають щастя однаково.

Назарій Каспров

Ми утекли подалі від усіх
Туди, де лиш птахи гарно співають,
Адже любові віддаватися не гріх
І насолоджуватися кохання раєм.

Де так манить очей твоїх блакить,
Палахкотять від поцілунків губи,
Та кожну хвильку щастя струменить,
Ми ж дихаємо ним на повні груди.

Б"ються шалено в унісон серця,
Ти щось мені шепочеш таємниче.
Нас за собою усе далі кличуть
Святі та грішні ніжні почуття.

2016 р.

(Пам"яті захисників України, загиблих в АТО)

А ти,моя матусю, не журись,
Не плач так гірко і не побивайся,
Повір, я не загинув, я - живий,
Та виглянь у вікно.Он там співає

На яблуні розлогій у саду
Мала пташина, крильцями тріпоче,
Її, моя рідненька, нагодуй,
Бо в ній душа єдиного синочка.

Тебе ж прошу, дружино не ридай,
Бо мені боляче від того, ніби рана.
На сина подивись - мене впізнай
І краще помолись, моя кохана.

А ти,синочку, у люстерко глянь,
Звідти привітно усміхнеться татко,
Та тільки мого серця не порань,
Не забувай мене, моє дитятко.

А я живу у вишеньці малій,
Яку садив ще позатого року,
У всьому-всьому, що є у дворі,
До чого ще торкались мої руки.

Хай вас, рідненькі,лихо обмина,
Не треба плакати за мною, а гордитись.
Допоки пам"ятаєте мене,
То я - живий і вічно буду жити.

2016 р.

Чорні птахи торішніх снів
Дзьобають тіні мертвого Місяця.
Небо! Я не бачу тебе, лише
Ковтаю липке туману морозиво
Якогось не нашого, якогось чужого:
Туману Гіпербореї.
Але вже не блаженої - злої.
А в снах Андалусія-туга
Таки не сучасна, але жарка й опалена
І не тільки Сонцем - блукальцем байдужим,
Таки Андалузія - та, обірвана пісня
Війни горожанської.
Гай, гай, Федеріко!
Чорні кулі навпіл з тобою
Поділимо. Бо вони маслинами
В долю нашу виснуть,
Бо у снах моїх ті самі постріли,
Бо колючки нетреби такі самі гострі
Як на землі де лишилося
Тільки й кольору, що жовтого.
І ні краплі дощу живодайного,
Тільки трунок. Навіть з неба.
Гай, гай, Федеріко!
Що тобі Франсіско,
Що мені Вальдемар
Тим самим Торквемадою.
І тіні ті самі - зловісні,
А доля так само - не жити:
Тут під деревами:
Чи тобі мигдалевими,
Чи мені під липами -
Чорні маслини на двох
І обірвана пісня
Андалусії-туги -
Землі вандалів...

Сьогодні зранку вона мене шматувала...
Ніщо довкола...
Страх відсутності і забуваю все...
Ніщо оточує мене, Ніщо в моїх
стінах.
Книги, як Ніщо...
Надто довго, безвихідь,
звільни мене!
Музика-це Ніщо...
Телевізора і так не дивився.
Ніщо усюди, лагідно огортає
вії, кутає мене прохолодним.
Воно Всюди, Ніщо в моїх словах,
писульках, вчинках, що ще не згадав?..
Сьогодні зранку я готуюсь
прийняти знайомого внутрішнього
демона
Вділа поклеєну маску з вертепу і кричить

(2016) Ред. 2021

Біля хати, на подвір"ї
Та у нашому саду
Батьком саджені горіхи
Зеленіють та ростуть.

Вже вони і плодоносять
Рясно-рясно восени,
Трохи білочки обносять,
Решту - то збираєм ми.

Вистачає всім доволі,
То ж смакують залюбки
Ними діти та дорослі
І руді малі білки.

2016 р.

Горобинову ватру роздмухує вітер,
Зірочками яскравими айстри горять,
Ластівки молоді вже навчились літать,
То прощається з нами барвистеє літо.

Іще сонечко вдень усміхнеться привітно
І купатися можна та позагорять,
А намисто з роси вранці й ввечері зимне,
Уже ноги остудить, босоніж як стать.

Не померкла краса іще літа розмаю,
Лист жовтіє між зеленню все ж де-не-де.
Це вже осені подих легкий відчуваєм,
Дає знати вона, що вже скоро прийде.

2016 р.

Так гарно починався цей ранок.
З Мережковським говорилося про Монтеня.
Та раптом нежданно-негадано непрохана Муха з’явилась.
І, як це ведеться в Ізраїлі, встряла одразу ж в розмову:
«Ти, певно ж, слухаєш теревені московські…»
«??»
«Шкода, а то б дізнався, що сталось з моєю сестрою.
Якби Жириновський не перекинувсь на сторожа,
Котрий без перепустки дозволив їй проскочити
На чергове передвиборне партійне збіговисько,
Бути б уже достроково сестриці моїй на тім світі:
За лазутчика прийняв її Володимир Вольфович
І, як донедавна з писаками, кинувся в битву…»
…Муха ще б довго відтворювала подробиці,
Бо вона з тої породи, що без угаву торочать,
Тож вирішив я за краще не уривати балачки,
А негайно ж покинути прохолодне приміщення
І всупереч настійним порадам вийти в спекотне літо.