– Ми йшли так довго
по пустелі в обман.

– Ти бачиш світло?
– Ні, це просто туман,
а сніг так швидко замітає сліди.

– Куди ж іти нам?
– А ходімо туди…

– В Україну, де Великодня зима.
– Я серед друзів часто мрію сама.
– Ти не винна, бо Святий Миколай
під Рік Новий всіх запрошує в рай.

– Хай минуле рік старий прибере.
– Ти не винна – пригадала старе.
– А натомість хай розмріється шлях,
на якому сплять тополі в снігах…

– Білий вітер світлу путь простелив
ясно-сніжну, і мій сум підловив.
– По наметах літні сни тихо сплять.
– Я надворі буду Рік цей справлять.

– Нам кохання переповнює спів.
– А бажання – що хотів – поготів...
– У сніжинку знову перетворюсь
і тобою, любий мій, захоплюсь…

Не даремно Рік Новий настає.
Не даремно. Все, що є, – так і є.
Я з тобою на верхівці злеття
упокою проминуле життя.

З року – в рік, знову з Роком Новим
крізь надію з кожним словом живим.
Я вдячний Богу за щедроти земні,
які ще Рік подарує мені!!!

27 листопада 2010 р., Київ

А гра ж забудеться, важливий результат!
Сказав колись відомий коуч журналісту.
Так тож футбол, ну а у вас театр
І режисеру зовсім не до формалізму.
Він мучить, мучиться, не їсть, не спить.
Він хоче обійняти те що не обнімеш.
І якщо Муза усміхнеться хоч на мить,
То звісно Глорія прийме в свої обійми!.
Ну а акторам і актрисам що?
Вони як пластилін, чи фарба, може глина?
Та ні – це нерви, сльози, біль і ще
Постійні сумніви і самота глибинна.
Вони, як діти, хочуть гратися в життя,
Як вчили метри, професОри і колеги.
Життя на сцені – чорно біле в них шиття -
Жага червоного та Альфи і Омеги.
Вони всі зіткані із комплексів і слів,
Із нот, із такту, сумнівів і злості…
А заздрість їх, із кольорових снів
В буденність висипається, мов кості…
Буває боляче, але ця біль різдвяна!
Хто не пройшов її, той не створив чудес!
І кожна ваша роль для вас вона остання,
І кожна ваша роль це благодать Небес!!!
Якосьтак 29.01.2020 р. ЮВ

Мамо,все нормально.

Сніг січе мечами,
У морозу сказ.
Сину мій, напевно,
Ти в окопі змерз?

Мамо, все нормально.
Сонечко встає...
Мерзнути і спати
Ворог не дає.

Громи, блискавиці,
Хмари рвуть вітри.
Ти, напевно, сину,
В багні по кістки?

Мамо, все нормально.
Тут негода теж:
"Гради", "Сонцепьоки"
Радий, що живеш.

Степ,жнива, пшениця,
Як стерня трава.
Як ти там, мій сину,
В табе є вода?

Мамо, я - дорослий.
Ти шануй себе.
Бо твої молитви
Бережуть мене.

Почуй мене , коли мовчу,
Почуй.
Як б'юся краплями дощу
Відчуй .
Коли промінням тріпочу
Й лечу.
Ми наблукались досхочу.
Шепчу:
Мій норовливий втікачу
Прощу.

Я промовчу до хрипоти
А ти
Хоч як заплутані сліди
Знайди.
Стежки, де ми шукали див
Пройди.
До серця все, що розгубив
Вклади.
І звільнений від гіркоти
Прости.

Має бути морозно та сніжно
Зазвичай у цю пору зимову,
Але дощ накрапає і вітер
Повіва й веде з дубом розмову,
Коли мир вже настане в країні,
Коли гинути люд перестане,
Московит нашу землю покине,
Лід жорстокості коли розтане.

Згуртуватися слід українцям
І пліч-о-пліч боротись за волю,
Щоб не було тут місця ординцям
Та вершити самим свою долю.
Лише єдність додасть усім сили
Щоб рашистську навалу здолати.
Дуб могутній гіллям став гойдати.
То ж гуртуймося всі, друзі милі.

2023 р.

Чорний колір – це символ смертей і війни,
І скорбот матерів, і печалей сиріток, –
Це порушені звуками вибухів сни
Та руїни скривавлені вщент напослідок.
Чорний колір затьмарює білі світи
І одвічно навчає жалю та терпінню, –
Чорний колір – це знак мовчазний самоти
І за рідних усіх найщиріші моління…
08.01.24

Мені наснивсь червоний кінь.
Червоний, норовистий до нестями.
Він не торкавсь копитами землі,
Змагавсь за висоту із літаками.
«Так то ж не кінь! – кричали доокіль. –
От був би вершник, можна б і повірить».
А кінь червоний ще гучніш іржав
І кобилиць у стайнях непокоїв.
І раптом навперейми голосам
Помчав дзвінкий хлоп’ячий голос:
«Лети-но, конику, на пашу поведу,
До джерела в глибокому проваллі!»
І вмить все зайнялось вогнем,
І гуркотом, і громом задвигтіло поле...
А як звільнили очі від долонь,
Уже сідати починало сонце.
Червоний кінь навстріч Стожарам мчав,
І вершник на коні погойдував ногами...

P.S.
Якщо не ставить сумнівам межу,
На нас самих цей світ замкнувся б.

Усе давно позаду. Крок вперед
Ідеш назустріч погляду в минуле
Вдивляючись в давно прожиту синь,
Що стала тьмяною у пам’яті тепер.
Гойдає листя день і сонце пригорнули
Біляві хмари спогадів зі скринь
Де час пливе за веслами галер
Десь там і ми згубились і забулись.
У витоках заквітчених долин
Ідемо мов художник на пленер
А все в імлу довкола зодягнулось
Ані дерев, ні дому, ні вершин.
Змалюй не тільки те, що з серця стер,
Але й спокуту втрачених хвилин.

27.12.2023

Казав дід старий: - Теперко, як вийдеш на гору,
То скрізь слободи видніють, з’явилось чимало.
А, як Січ поруйнували козакам на горе.
Землі їхні відібрали та й панам роздали,
Обезлюднів степ, не стало кому доглядати.
Чагарі одні по балках тільки й розрослися.
А панам же якось землю треба обробляти,
Отож, вони селян своїх вмовляти взялися.
До роботи ті ледачі – тим не заманити,
Тож казали, що на півдні їх тут рай чекає.
Що течуть молочні ріки – вволю можна пити,
А, коли корів на пашу в степу виганяють,
То до ріг чіпляють кошик. Корови пасуться,
А з кущів у кошик прямо ягоди збирають.
Прийдуть ввечері додому, лиш води нап’ються
І більш з ними господарі клопоту не мають.
А з кошика візьмуть ягід та й знову чіпляють.
Тож по ягоди самому не треба й ходити.
А вже люди пироги там щодня споживають,
А не лиш на свято, як то звикли люди жити
В Москальщині. Більше того, хто зайде до хати,
Його тими пирогами завжди пригощають.
Захотілось москаликам в раї побувати,
Згодились переселитись… У степ прибувають,
А тут голо, вітри віють, чагарі по балках.
Де-не-де лиш запорожці по тих балках жили.
Стоять хати в них біленькі та ж самі – чортяки:
Чорні, страшні ще і пузьму (чуприну) носили.
Давай баби тоді лаять своїх чолові́ків:
«Завезли нас, такі дурні, в сторону хахлацьку!»
Тут же треба працювати, а їм таке дико.
А в Московщину до себе вже й ніяк вертаться.
Щоб тут вижити, потрібно день і ніч робити,
Хоч якісь хати із чогось треба збудувати.
А вони у себе звикли лиш байдики бити.
Хоч-не-хоч, а до роботи прийшлося звикати.
Хоча користі від того панам мало було.
Тоді стали сюди німців, болгар заселяти.
Українці в степ безмежний знову повернули.
Тож відтоді і зробився знову край багатий.

Дощового Різдва обсипаються краплями сльози.
Скільки бачив Ти, Боже, своїх нерозумних дітей,
Що вгрузали у війни, в примарне болото ідей,
Забували Твоє - світло чисте і вічно святе,
У порочних бажаннях мерцями осліплими повзать.

Дощового Різдва затягнулося небо печаллю.
Боже Правий, прости, покаяння гарячі прийми!
Не спіши розливати волання своєї сурмИ
Над знедоленим світом, що став небезпечно німим,
Лише мовою зброї зневолює й хижо повчає .

Розлилися під хмарами дзвони Різдвяного свята,
У молитві зливається стукіт мільйонів сердець:
Миру й світла, як хліба насущного, просимо днесь!
Родить Сина Марія, й віддасть під терновий вінець ,
Щоб у Нього просили ми захисту від супостата .

Невиліковно хвора ніжністю до тебе
Зриваюсь у дорогу у нікуди.
І відчай поламав на серці греблі,
Й ріка кислотна випікає груди.

Розсотаю по вітах свою ніжність,
В осіннє небо жар із серця відпущу,
Холодний вітер зшматував мою наївність,
Призначене тобі тепло віддам дощу.

Тікаю в осінь, у пітьму, в тумани,
В мереживо гілок мій біль вплітаю.
Я вже ввійшла у лабіринт омани,
Там загублюсь навік, й мене це не лякає.

26.11.2023

Є не прості, а Божі люди,
Мов квіти посеред зими.
Безбожні грішники повсюди,
А праведники - тільки ми.

Єгови борода в правиці
Трішить, аж чути на весь світ.
Ми - херувими білолиці,
Для сатаністів - в грудях гвинт.

Хто нам не вірить - околіє,
Згорить в геєнні як свіча.
З антихристів скубемо пір'я,
З їх душ витруюємо чад.

Брати хоч рідні нам по крові ,
По духу - не рідня, а пси.
Молюсь і день, і ніч Єгові,
Щоб рідновіри вмерли всі.

07.01.2024р.

Тобі дарую тихо ніжність
У круговерті днів шалених,
В квітневий ранок - вроди свіжість...
Пізнаєш ти всю сокровенність.

Ця ніжність в посмішці, у ласці,
У слові, сказаному вчасно.
Я відчуваю поруч щастя,
Дивлюся в очі твої ясні.

Перлину ніжності дарую
Єдиному тобі, коханий.
Ти збережи любов святую
З небесного меридіана.

Пересилюю біль і загоюю рани,
Переборюю страх і печалі жену, –
Бо в характері впертості й стійкості грані
За життя заломили скажену ціну.
Додає мені сили надія на краще
Та упевненість вічна в прихильність людей, –
Хоч до цілі іду по ярах і крізь хащі,
Я не змінюю напрямок руху ніде.
07.01.24

Як був малим, дивився часто в небо,
Удень – на хмари, уночі – на зорі,
І мрії геть усі були прозорі,
А зараз – сам би чорт не розібрав.
Отож дивлюсь туди, куди лиш треба –
Виходить, що здебільшого – під ноги,
Бо навигадував собі порогів,
Через які спіткнутись ніби мав.

Як юним був, то у прекрасне вірив,
Бо ще у душу бруд не просочився,
І гідрі зла мечем добра божився
Всі голови, як бур’яни, зрубать.
А нині що? Сама лише зневіра:
І зло, й добро убралися у «піксель»,
Над правдою ж Дамоклів меч нависнув, –
Тож страх з’явився нитку обірвать.

За юність і дитинство не соромлюсь.
Усе, принаймні, щиро і відверто.
Хіба що, може, не достатньо впертим
Був у бажанні досягти свого.
А як від Бога старість в нагороду
Отримаю – чи сором не спіткає
За зречення пісень, яких співав я, –
Незрілість віку зрілого мого?

Як правило, зі старістю на пару
Йде виваженість – толерантна жінка,
Що корегує в табелі оцінки
З «дванадцяти» на «п’ять», чи навпаки.
Не дивлячись на це, свою гітару
Я радше розіб’ю на друзки-цурки,
Але не гратиму під спів манкуртів,
«Перевзуванцям» не подам руки.

А раптом пані мудрість завітає,
На що, відверто, маю сподівання, –
Відкину я свої страхи й вагання
І очі знов до неба підніму,
Незаперечну істину пізнаю
(жаль, що її раніше не засвоїв):
Хто був усе життя самим собою,
Нема підстав для сорому тому.

Жовтень 2023 року

Як раптове омріяне щастя,
Віра у велико́днє причастя,
У бабусин старий оберіг,
Що його у шухляді зберіг,
Наче шалик мереживокри́лий,
Ніжний яблуні цвіт облетілий,
Землю перший закутує сніг…

Білизна́ чорноту поглинає –
Сподівання у серці зростає
На очищення світу від зла,
На повернення в ду́ші тепла.
Як поетові – аркуш паперу,
Як тканини сувій – модельєру,
Нам природа натхнення дала.

Ніби перше кохання, не вічний,
Тож відбудеться явище звичне –
І брудною водою до ніг
За годину стече перший сніг.
Та йому бути вдячними мусим,
Бо у наших зневірених душах
Він надію посіяти зміг.

Листопад 2023 року

Там пахне хліб соломою і піччю,
Там батько зранку набива косу,
Там вітер шелестить в тополях ніччю,
І я у снах, як вдень, гусей пасу.

Там день — безмежний, річка — по коліна,
І друзі голоногі там усі.
Там цілий світ… Там ненька Україна,
Там найсмачніші в світі карасі…

Там ще далеко болі і тривоги,
Ми там усі однаково святі.
У всіх одна — до юності дорога,
І будь-що вийти в люди — на меті.

Корови, коні… Ми в дитинстві разом
Ділили хліб і сонечко на всіх.
Там розбивались гордощі й образи,
Там найчеснішим був і біль, і сміх…

Ми звідти всі… Ми з того родоводу,
Що сім тисячоліть пережива!
Нема для мене кращого народу,
Ніж той, про кого всі оці слова.

Вітри летіли з крилами із віхол,
Чіплялись за пусті гаї, сади.
І віяли снігами всім на втіху,
Та засипали вирви і сліди.

Котилось, гуркотіло щось у небі
І стукало, і билось об шибки.
Крізь кучугури снігу гострий гребінь,
Де на санчатах мчали залюбки.

Під зорями, немов під ліхтарями,
Блищать замерзлі з холодів льоди.
Вітри співають голосніше гами,
Як вийдеш враз на ґанок, он туди.

Де вишня гнеться тихо в непокорі,
Їй треба зберегти свої бруньки.
Хоча у завірюшнім білім морі
Сховалися дороги і стежки…

Моє тепло і думи всі крилаті
Нагрілися на батьковій печі.
Іще майбутнім і не пахне в хаті,
В матусиних руках життя ключі.

Лежу на житніх зернах і читаю,
Я зараз там, куди летять думки…
Сестричка на лежанці сіла скраю
І слухає, як гомонять батьки.
03.01.22

Народу більше, ніж людей,
Живе сьогодні в Україні.
Без розуміння тих ідей,
Що притаманні лиш людині.

Щоб не потрапити в полон,
Втікають по усьому світу.
А інші мають дома схрон,
В льохах, в сараях горе гніту.

Часи переживають злі,
Хоча вмиваються сльозами.
Але ж на рідній ще землі,
Де є могили тата й мами.

В кінці городу джерело,
Яке тече отут віками.
Не замулилось, не втекло
І не сховалось за пісками.

Отак і вся оця земля
Служити нам довіку буде,
Народиться іще маля
і виростуть щасливі люди.

Що будуть сіяти зерно,
Збирати хліб, як сотні років…
Щоб майоріло знамено
Нам треба слухати пророків.
05.01.24

Україна горить у пекельнім вогні,
Хто поможе його загасити?
Вже останнії сили втрачає в борні…
А байдужі, як метеорити.

Пролетять собі мимо, впадуть у траву,
На поверхні зостанеться вирва…
Я останні два роки отак от живу,
Мов лечу над безоднею в прірву.

І проходять повз мене мільйони облич,
І очей чорно-синіх багато.
Рідна земле моя, відгукнися, поклич,
Я прийду, зачекалась вже хата.

Ув окопах тебе захищають сини,
Закривають своїми серцями.
Із тобою стоять на порозі війни
Ті країни, що поруч із нами.

Сподіваюсь на поміч далеких людей,
Не зостанешся зовсім самотня.
Ворог згине від пагубних смертних ідей
І навіки впаде у безодню.

Хоч обпалена, змучена, ти розцвітай,
Бо не стане убивці-сусіда.
Мир і спокій огорнуть улюблений край,
Утечуть вдалеч горе і біди.
05.01.24

***

Струна душі дзвеніти вже не може –
Вона давно й затято так мовчить.
І тільки голос твій іще спроможен
Своїм звучанням лід цей розтопить.

І тільки рук твоїх тепло ласкаве
Її іще тримає на землі…
Життя моє, жорстоке і лукаве,
Не загаси ці іскорки малі!

01.01.2024

Як цвіт кульбаби, буйний вітер нас розніс.
Не повернути весняних емоцій.
Це ніби йти сліпому у дрімучий ліс.
Невідомість висить на кожнім кроці.

Оте, що долею написано тобі
Не перепишеш, пізно вже писати.
І не веди з собою марно боротьби.
Для чого ці в душі німі дебати?

Багаття не розпалиш після довгих злив.
Обходь мене, прошу, щоб я не звикла.
І не шукай тепер торішнього мотив.
Я іскра не твоя. Даремний виклик.

Думко, річко найбистріша!
Думко, птахо швидкокрила!
Заплести тебе у вірша
Не завжди мені під силу .

Ти - то спека, а то злива,
То стерня, а то насіння,
Бо тебе, таку мінливу,
Полонити не посмію.

Щойно бризом обіймала,
А за мить змітаєш вихром.
То, як злива, ти зухвала,
То спадаєш в роси тихо.

Зранку ніжила у сниві,
Дарувала диво- мрії.
Просинаюсь полохливо-
Лиш уривок бовваніє.

Та в новому дні допоки
За тобою мчуся слідом,
Ти розвіюєш мій спокій,
Де б не сіявся, не зійде .

Бо тобі якби у небо,
Думко ти моя сяйлива,
Чи на зірку в синім крепі,
Чи на сиву хмари гриву .

Заплести б веселки стрічку
У рядки, як в чисті коси!
Думко-зливо, думко-річко,
Думко- пісне стоголоса.

Засніжило, засніжило, захурделило,
Білим снігом усю землю встелено,
Він укута її ковдрою сріблястою
Теплою, легенькою й пухнастою.

Не страшні тепер вітри й морози лютії
Землі-годувальниці матусеньці.
Навесні заврунитись їй зелено,
Золотим родити влітку зернятком.

2024 р.

У своїй тісній оселі
Замерзає їжачок,
Бо на нірку ще не стелить
Ковдру білену сніжок.
Тільки вогким листям вкрито
Хижака холодний дім,
І морозами лиш ситий
Усеїдний нині в нім.
Він згорнувся у клубочок
І постійно бачить сни
Про короткі теплі ночі
Неминучої весни.
06.01.24

Крок за кроком зі мною йде вже давно
Відчуття нереальності світу мого і твого.
В ілюзіях бачення втрачаю себе,
Втрачаю справжнє та істинне.
Збуваються передбачення хибності,
На шматки стереотипні шаблони ріжуться.
Сталий сенс згорає до попелу,
Не згасла лиш понівечена доля.
У сотнях літер знаходить себе її незрозуміла мова.
Вона блукає по звуку, думках та мережах.
Рветься вище стелі, занадто безглузді істот бентежать ідеї.
Замало простору долі на тісній людській планеті.
Пророчено вийти за межі, пустити душу у потік безкрайності вічної.
Не існує в світі місця, де я почуваюсь цілісно.

05.01.2024

Вже скільки цих згорьованих століть
Ховали між світами Україну.
Її душа обвуглена стоїть,
Мов притулилась до хисткого тину.

Втекла вона від тисячі розлук,
Але тримає слово, рідну мову.
Зазнала стільки невимовних мук
Й за це готова мучитися знову.

Допоки серед нас живуть оті,
Для кого рідна і країна, й мова.
Вони для мене завжди є святі,
Бо зберегли народу всі основи.
04.01.24

Між двох епох стою на роздоріжжі -
Добра і зла чи миру і війни.
На полі від ракет згоряє збіжжя,
А у волоссі - пасмо сивини.

Кому, скажіть, оце пшеничне поле
Наповнене колоссям, заважа?
Бо по-живому ріжуть нашу долю
Пожежами й війною без ножа.

Здається, ми ні в чім не завинили
Перед світами і перед людьми…
А нині в нас щодня ростуть могили,
Де воїни вже янголи з крильми.

Оця війна, що впала нам на плечі,
Братерськими обіймами від юд,
Що не жаліють голови старечі,
Розстрілюють спокійно мирний люд.

А там в холодній і чужій росії
Не знають навіть подихів свобод.
Там править телевізор і месія
Брехнею заколисує народ.

Тому й стріляють в нас колишні браття,
Бо їм вказали на кого: - Ату!
У них серця безбожників, прокляття
Їх убивають прямо на льоту.

І нікому убитих рахувати,
Новими знов заповнять всі місця.
Отримає мільйон російська мати
І буде з ним щаслива до кінця.

А наші матері щодня молитву
За воїнів-синів шлють до небес.
Щоб виграли вони нарешті битву,
І щоби мир в країні вже воскрес.
05.01.24

Під ногами сніги розрипілись до крику,
У заметах мовчать і дерева, й кущі.
А мороз до кісток пробирає, до хрипу,
Молодесеньку вишню в благенькім плащі.

Їй би трохи тепла, щоби первістки-квіти
Не замерзли в саду, навесні розцвіли.
Щоб від сонечка враз розпрямилися віти
Й цілували їй цвіт перші діти бджоли.

На січневі сніги місяць перлами кинув,
Що блищать-виграють, розмальовують ніч…
Вишня бруньку колише, неначе дитину,
І співає про сонячні радощі стріч.

На превеликий жаль, обірвані життя…
Кінця і краю - визначене кимось…
У колі сліз, у колі каяття
Чому, незрозуміло, злимось?
Що заважає визначитись вже,
І запросити Господа на зустріч?
Щоб не почути знову: - Та невже?
А що ж тоді вартує ваша мудрість?
Розділимось, як завше, на шматки
Щоб ворог зміг без болю проковтнути?
Хоч раз зробімо, друзі, навпаки!!!
І зникнуть геть усі криваві "пути"
2024.

І
Напевне тяжко бачити із неба,
що витворяють люди на Землі
і... ось вам, нате! Біси із ереба
явилися усюди, де їм треба,
але найперше, ясно, у кремлі.
І Україна мусить воювати.
А хто іще, коли своє лице
ніяк не може уронити НАТО,
рятуючи і дупу азіата,
і заодно кощієве яйце?

ІІ
До Піррової анти перемоги
ще не один чекає рубікон
по колії воєнної дороги,
якою їде наш наполеон
і копіює, нібито, кумира,
який піймав паяца на гачок
і силою примушує до миру
за жирний території кусок.
Вартують одне одного вояки,
що мають одинакові ознаки
на рівні сюзерена і цабе
та надувають щоки і себе,
допоки їх курують посіпаки
із мафії ОПе і еФеСБе.

ІІІ
Жадоба влади додає охоту
не пожаліти ні крові, ні поту,
аби упився не один упир.
Попереду багато ще роботи:
озброїти ракетами піхоту,
міняти владу і її суди,
аби подалі бути від біди,
яка веде людей на ешафоти,
переконати навіть ідіота –
або ми перемелюємо їх,
або вони здають орді усіх,
що записалися у патріоти,
бо не на часі, поки є вампір,
у мишоловці доїдати сир,
ну, і так далі...
.....................думай-те, істоти,
які ще за, але уже не проти,
що після перемоги буде мир.

01.2024

У четвер нас обстріляли.
У п’ятницю повторили.
А в суботу, щоб ви знали,
Віднайшли ледь сили…
І, діждавшись понеділка,
Перед тим зобов’язались...
Добре, що була гвинтівка,
Сталося що сталось…
Повернули борг убивцям…
З радощів ще й повторили
Від тепер і їм не спиться
Ми - заборонили!!!
2024.

Вогнестрільно натхнення вулкан
у замріяне серце поцілив,
бо трава новорічна, бо зелень –
феєрично яскрава, палка!

Захотілось хурделиць полкам
називатись: легким і веселим,
бо трава на узбіччях, бо зелень –
нелогічно яскрава, палка!!

У душі ні на мить не змовкав
шквал пісенний лісів і поселень,
бо трава на газонах, бо зелень –
незгасимо яскрава, палка!!!

2022-2023

Попід мостом Мірабо̀ плине Сена
Й наша любов
Та пам'ятаю і я достеменно
Сум переміниться в радість спасенну

Ніч наступає в пору свою
Дні відлітають а я стою…

Нині разóм і в долоні долоня
Знизу в той час
Попід мостом наших рук у полоні
Погляди вічні у вирію тонуть

Ніч наступає в пору свою
Дні відлітають а я стою…

Лине любов вдалину за водою
Лине любов…
Як і життя що пливе в супокою
Як і надія що я́трить собою

Ніч наступає в пору свою
Дні відлітають а я стою…

Дні як і тижні спливають буденно
Губиться час
Більше любов не вернеться вогненна
Попід мостом Мірабо̀ плине Сена

Ніч наступає в пору свою
Дні відлітають а я стою…

Осінь "підмочила" репутацію,
а зима згадала всі гріхи.
Може, хто з мостивих має рацію
те, що ми з тобою штурпаки?
Як тепер на люди появитися,
очі запозичити в сірка?
Тягнеться за нами, наче китиця,
слава незугарна, говірка!
Зачинюся вдома і тужитиму,
заїдатиму халвою стрес,
на тобі, такому "знаменитому",
я поставлю величезний хрест!
Не прощатиму образ нестриманих,
щиро не любитиму чуже,
буду бавитись сумними римами
і старіти в муках. Та невже
лиш тоді, мене полюблять родичі?
Пожаліють друзі: "самота,
їй судилось доживати в немочі
у клітині золотій літа."
Як подумаю, що люта знатниця,
наворожить нам життя пусте,
то нехай довіку лихо казиться!
Будемо щасливі попри все!

05. 01. 2024р.

іде Шива… тризубом помахує…
за ним Вішну хрестиком вишиває…
Брагма дзвіночками перед комахами
видзвонює… затим блаженно дрімає…
гладить рукою спину котові синьому
кіт муркоче і прогинається спиною…
спиняється час… спиняється вітер…
Брагма наливає усім трьом амріти
і малює рукою світ по водиці –
він сниться світові чи світ йому сниться?
усі троє сміються… стихають потроху…
завершують епоху…
починають епоху…

Зірки не загасають у пітьмі – їх у суцільній темряві не видно.
І все ж до неба погляд підійми й не опускай, він зорям необхідний.
Вони також вдивляються у тьму, для них у ній свої орієнтири.
У всесвіті безмежному лише одне плодить імлу – зневіра.

Надай своїй зорі дороговказ – зверни до неї привітальний погляд.
Крізь чорноту і віддаль, розлад й час вона озветься в відповідь любов’ю.
Це світло лине до тебе завжди, його у мороці, як морок є, не видно.
Угору очі клично підведи – їй треба знати, що вона потрібна.

4-5.01.23

Ідеш, неначе по скляному мо́сті.
Думки снують, снують: чи це кохання?
Бо свіже дихання й чарівний простір.
Розлита річка - бурне хвилювання.

Ідеш, неначе по скляному мості.
І якось боязко душі і сумно,
А таємничий знову вабить острів,
Перед тобою всміхнена парсуна.

А може, не кохання це, а пристрасть,
Яка колись, мов міст скляний - у друзки.
Стосунків цих підбила б жирну риску,
Але ж у цвіті почуттів галузка.

Потанцюємо разом, тобі я простягую руку.
Чуєш серце моє, що забилось на кінчиках
пальців?
А твій подих у кóсах моїх, і мелодії звуки
П'янко ллються, і ми пливемо у повільному танці.

Ніби крила метелика вії ховають тремтячі
Палахтіння вогню у очах, що донині гасила
У зневажливій усмішці так, щоби ти не побачив.
Та уста наші поряд , і більше мовчати не сила.

Пригорнуло тобі до щоки мою скроню магнітом.
Натягнулось незвичне мовчання струною
тривожно,
А думки невагомі летять, як пушинки за вітром,
Й безупинно дзвенять про одне: я без тебе не
можу!

По сосні, як молотком,
Лупить дзьобом дятел,
Щоб розжитись хробаком
Чи мураху мати.
Може трапитись і жук
Птаху на сніданок, –
Не стихає: Тук-тук-тук!
В лісі цілий ранок.
05.01.24

Як захочеться дізнатись,
Відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,
Але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом
Виноградник із синами.
Сатана тут нагодився.
Взять його у спілку просить.
У боргу він не зостане,
Бо навчить, як краще
Учинити з урожаєм.
Ной погодився охоче
Мати вчителя такого.
Сатана привів спочатку
Вівцю тиху та сумирну.
Вбив її, а кров’ю
Окропив зелені ґрона.
Теж зробив потому з левом,
Потім з мавпою смішною.
А наостанок заколов свиню поросну.
Поцікавивсь Ной: «Навіщо?»
«Зрозумієш сам невдовзі».
І відтоді, як до трунку
Прикладається людина,
Попервах така люб’язна,
Далі – неймовірно сміла.
А як до перебору дійде,
То на мавпу скорше схожа.
А коли вже втратить розум,
На ногах ніяк не встоїть,
Притьмом падає в багнюку
І по-свинськи щось там рохка.

Р.S.
П’яний Ной лиш скинув одіж
І таким побачивсь Хаму .
А сьогоднішні п’янички
Так вподобали болото,
Що свині бракує місця.

В тобі я бачу гомінкий вертеп,
Пістряву веремію перед святом,
В тобі не мало витрат і потреб
Але в любові щастя не багато.
Хоч мова в тебе ніжна та пуста,
Хоч заздрю прямоті твоїй прицільній,
Від слів твоїх далекий та вуста,
На слух дешеві та на вид безцінні.
Це дивовижне творення сполук
Вертливих форм і непристойних жартів,
Чіпке мовчання домислів і мук,
Мінливий погляд, що краси не вартий.
Тому домовимось, тобі слова для вух,
Мені ж краса твоїх «примхливих мух».

26.12.2023

Їхали ми, їхали і от,
нібито, доїхали до краю,
де усіх чекає поворот,
може, не у пекло, а до раю.

Видно, що інерція така
у карети ситої Європи –
явно запізнилась і швидка,
і пожежна... риємо окопи.

Амнезія пам’яті вгорі
стимулює все несамовите,
самозвані люті упирі
чавкають угноєне корито.

Ну, а наше шапіто веде,
нібито, подалі... до кордону,
та у небі меншає озону
і палає небо де-не-де,
і немає схованки ніде
по дорозі до армагеддону.

01/24

Як же це страшно, коли у народу
Мову віднято!
Це означає: віднято свободу,
Руки відтято,
Вкрадено землю, отруєно воду,
Хліб і повітря,
Підлого списа
в серце народу
Встромлено вістря!
Вдвічі ж страшніше, коли у народу
Вирвано згоду
На самоїдство, на знищення роду,
На несвободу!

Якщо комусь ти задумав викопати яму,
Не забудь: з тобою можуть вчинити так само.
Послідовники в цім ділі знайдуться у тебе,
Так що, навіть, сумніватись у тому не треба.
Візьмуть ту ж твою лопату, вириють глибоку,
Ще й підштовхувати будуть до ями під боки,
Поки й звалишся до неї. Тоді й зрозумієш,
Що не один ти копать ями для когось умієш.
А тоді вже не жалійся, не проси у Бога,
Привела туди тобою ж втоптана дорога.
Пройшов Іван Самойлович дорогою тою
Від ями, яку комусь вирив, до ями другої,
Яку вирили для нього. А був такий радий,
Коли гетьманом обрали на козацькій раді
У Глухові. Це ж подумать: попович дожився,
Що на гетьманській посаді, врешті опинився.
Звісно, пройшов шлях немалий, не вискочка зовсім.
І писарем, і сотником бути довелося.
Довелось повоювати, себе проявити,
Щоби звання полковника, врешті заслужити.
А там, коли Многогрішний гетьманом зробився,
На суддівстві генеральнім Іван опинився.
Куди ж більше? Та Івану то мало здавалось,
Бо вже гетьманська була́ва у руках ввижалась.
Знайшов собі однодумців (а таких чимало)
Кого гетьманство Дем’яна, нарешті дістало.
Бо не слухався старшини, не з всіма ділився.
Та і цар вже підозріло на нього дивився.
Царські слуги знали справу, сіяли роздори,
Сподівались Україну загнуздати скоро.
З кожним гетьманом все більше права урізали,
Як не слухався, старшині на вуха шептали.
А тій тільки того й треба. Аби самим мати,
То готові і гетьмана, й державу продати.
Ображених на Дем’яна знайшлося чимало,
Зібралися генеральні й гетьмана продали.
Самі ж москалям нашептали, а ті тільки й раді,
Бо вже гетьман їхнім планам стояв на заваді.
Отож, нашими ж руками нас і ярмували,
Хто за гроші, хто за владу край наш продавали.
Взяли гетьмана під варту й москалям віддали,
А ті уже до Сибіру чимскоріш заслали.
Здали гетьмана, взялися милості прохати
В царя, щоби їм нового гетьмана обрати.
Самойловича хотіли, щоб ніхто не відав,
Але тут Сірко накинув на булаву види.
А ті панькатись не стали, заарештували,
Як якогось розбишаку москалям віддали.
І поїхав до Сибіру кошовий той славний.
А на гетьмана на раді обрали Івана.
Отак і став Самойлович гетьманом, усівся
І з погордою на всіх вже звисока дивився.
Думав, розумніший других. Став гетьманувати
Та одразу ж на ті ж граблі почав наступати.
Бо не можна всім вгодити, кожен свого прагне
І державну «ковдру» перше, все ж на себе тягне.
Тому землі, тому грошей, а тому посаду.
Не вдовольнив – сподівайся на чергову зраду.
А тут москалі насідають, права відбирають,
Все тугіше Україні зашморг затягають.
Народ сприймать не бажає московські устої,
А що зробиш, як москальське військо на постої.
А на правім боці Дніпра іде колотнеча.
То Ханенко гетьманує – ставленик від Речі,
То Тетеря, після нього Дорошенко взявся.
Той взагалі із султаном турецьким зв’язався.
І кожен під булаву хоче усю Україну.
Не думають, що в тій бійні Україна гине.
А лихі сусіди, навіть не ідуть полками,
Хочуть забрать Україну нашими ж руками.
І гетьманами тими, наче ляльками гендлюють,
Звісно, що на Україну для себе полюють.
А ще ж різні полковники з полками своїми.
Теж амбітні. Гендлювати можна іще й ними.
Ідуть на бій брат на брата, а батько на сина.
А на бій їх посилає козацька старшина,
Яка себе б’є у груди, вдає патріотів,
А, насправді, продатися, кому хоч, не проти.
А найперші – ті гетьмани всі у тому винні,
Бо ж кричать, що об’єднати хочуть Україну,
Але кожен з булавою лише себе бачить.
Від них слізьми кривавими Україна плаче.
Ні би, разом зібратися, якось уладнати
Та уже комусь одному булаву віддати.
Але ж кожен цабе з себе величезне корчить
І другому поступатись в гетьманстві не хоче.
Тож і Іван Самойлович тільки спав та бачив,
Як схиляється під нього вся сила козача.
Як не хочуть конкуренти булави віддати,
То потрібно їх силою у них відібрати.
Став збирати свої сили, у царя питає,
А той тільки радий тому, руки потирає.
Будуть чубитись коза́ки, кров рікою лити,
Московії буде легше їх тоді скорити.
Зібрав полки Самойлович, з москалями разом
Пішов «єднать» Україну. І диво, одразу
Стали полки на тім боці йому піддаватись.
З «православними братами» схотіли єднатись.
І в Каневі, і в Черкасах, в Мошнах, Богуславі
Здались йому гарнізони, скоривсь берег правий.
Не здобули Чигирина, де Петро сховався,
Мав ще сили, присягати царю відмовлявся.
А Ханенко не втримався, не такий затятий.
Покорився й погодився булаву віддати.
В Переяславі зібралась рада того ж року,
Запросили й полковників із правого боку.
Хоч на раді тій голосу вони і не мали,
Лиш старшина лівобічна в тому участь брала.
Самойловича старання Москві до вподоби.
Цар дав милостиво згоду для старшини, щоби
Саме його на гетьмана вона і обрала.
Але тільки-но булаву йому в руки дали,
Як москалі з договором новеньким припхали,
А у нім права козацькі ще більш урізали.
Хоч-не-хоч, а довелося його підписати
І під пильним царським оком вже гетьманувати.
Тепер уже і на лівім, і на правім боці.
Правда, сидить Дорошенко, як більмо на оці,
У своєму Чигирині, не хоче скорятись.
Доведеться знов походом на нього збиратись.
А тут ляхи, як дізнались, що москалі взяли
І до себе й правий берег також приєднали.
Налетіли, Брацлавщину із вогнем пройшлися,
А тут з півдня іще й турки й татари взялися.
Запалала Україна до Дніпра самого.
А що ж Москва? Москві, якраз , наче й не до того.
Спорядила, правда, військо Чигирина взяти,
Щоби, врешті в Дорошенка булаву забрати.
Пішов з ними й Самойлович, теж за булавою.
А, тим часом, правий берег вже спливає кров’ю.
Іти б треба, полкам своїм битись помагати,
Вони ж проти Чигирина лаштують гармати.
Просиділи під стінами кріпості отої,
Але так й не спромоглися взяти її з боєм.
Ледь почули, що татари сюди повернули,
Враз покинули облогу й до Черкас гайнули,
А звідтіль на лівий берег. А народ за ними,
Кидав хати, кидав села, щоб бути живими.
Де ж москальські обіцянки? Підло заманили
Козаків під свою руку й сам на сам лишили
Із ляхами та турками. От і вся підмога.
Залишилось сподіватись на шаблю та Бога.
Ляхи знов запанували на Правобережжі,
Яке, як вони вважали, саме їм належить.
Бо ж москалі в Андрусові їм його віддали.
Дорошенку в Чигирині зовсім гірко стало.
Полишили його турки. Як чинити має?
Боротися проти ляхів сил зовсім не має.
Тож шле гінців в Московію, та прихистку просить,
Бо ж бачить, що вже не буде так, як було досі.
Згоден булаву віддати аби лиш прийняли…
Самойловича, одначе, це не влаштувало,
Бо ж боявся в Україні того залишати.
То ж такий, що в нього зможе булаву забрати.
Та й москалі , наче, згодні та не довіряють,
Тож бігом до Чигирина військо відправляють
За тією булавою. Обійшлось без битви.
Віддав гетьман булаву ту – що було робити.
Відправили його в Вятку від гріха подалі.
Самойловичу ще й третю булаву віддали.
Став він гетьман обох боків. Звісно, загордився.
Й Слобожанщину під руку просить заходився.
Москва, правда на те згоди своєї не дала.
А тут саме насунула турецька навала.
Не згодився Дорошенко, то взяли Юрася.
Хай би хто, аби виправа їхня удалася.
Охрестили гетьманом аби їх покликав,
Мовляв, не самі ідемо у силі великій.
Ібрагім-паша хвалився і Києва взяти
Та прийшлося усім військом під Чигирин стати.
Довго вони топталися , довго штурмували,
Доки й москалі зрехались та військо зібрали.
Ледве за Дніпро ступили, турки й полякались,
Кинули мерщій облогу і назад подались.
Не зійшлося в Ібрагіма з облогою тою,
За що, врешті й поплатився потім головою.
Відступили турки, звісно кріпость зруйнували.
Майже місяць у облозі ж Чигирин тримали.
Москалям до Чигирина і діла немає:
Зруйнували, то нехай так тепер й пропадає.
Ледве вмовив Самойлович знов відбудувати,
Відчував, що скоро треба знов турка чекати.
Як наврочив, навіть року іще не минуло,
Як нове турецьке військо під кріпость прибуло.
Обложили з усіх боків, лізуть сараною,
Хоча тисячі вже їхніх лежать під стіною.
А тим часом Самойлович разом з москалями
Подолав Дніпро й подався на турка полями.
Під Бужином довго бились, доки й подолали.
Відступили турки, правда, Чигирина взяли.
Хоч від нього залишились тоді лиш руїни.
Ото і все, з чим вернулись вони з України.
Лиш Юрася залишили з турецьким загоном,
Нехай сили набирає для походу згодом.
Щоб не дати Юрасеві сили набирати,
Самойлович рішив люд весь силою зігнати
З правого на лівий берег. Згоди не питали.
Міста, села на тім боці вщент поруйнували.
З місць обжитих всіх погнали. А куди селити?
Тут своїм не вистачає землі, щоб прожити.
Тисячі простого люду без житла зостались,
Дякувать за те Івану, звісно не збирались.
А тут москалі ще й церкву під себе забрали,
Хоча б Києву, скоріше скорятися мали.
Ляхи турка потіснили трохи з України
Та й взялися піднімати потрохи руїну.
Дали згоду, щоб козаки людей гуртували,
Міста, села відродили, землі засівали.
Стали рядить з москалями проти турка стати,
А за те їм правий берег навічно віддати.
Москалям до України і діла немає:
Хоче лях весь правий берег – нехай забирає.
В українців про те, навіть, забули спитати.
Самойловичу зосталось лиш лікті кусати.
Був гетьманом обох боків, тішився із того,
Тепер знов лиш лівий берег зостався у нього.
Хоч він, наче й опирався, відмовляв від ляхів,
Мовби знав, що «вічна дружба» закінчиться крахом.
Казав: «Москва собі лиха тільки прикупила
Тим, що з ляхами в стосунки у дружні вступила».
Але що він міг зробити? Чи ж його питали?
Але слова доброхоти в Москву передали.
Сам же гетьман заходився був порядкувати.
Вірним людям маєтності, землі роздавати.
Не забував і про себе. Мав землі чимало.
А у нього ж і синочки вже повиростали.
Поробив їх полковниками, землі вдосталь мали.
Зрозуміло, що заздрісники косо позирали.
А тим часом Москва нову затію готує –
До походу проти Криму армію гуртує.
Бачить Бог, не хотів гетьман з Кримом воювати,
Намагався московітів з того відмовляти.
Відчував, можливо, що то погано скінчиться
І на саме його шкурі, врешті й окошиться.
Але все дарма. Тож мусив теж полки збирати.
А вже в травні довелося в похід вирушати.
Зібрав військо чималеньке, з москалями стали.
Ті удвічі більше війська в похід зготували.
Одних возів двадцять тисяч. Рушили походом.
Одного не врахували – степове безводдя.
У тім році в степу дощів майже не бувало.
Отож трави в Дикім полі всі повисихали.
Навіть, у Великім Лузі висохли всі трави.
Де в степу води набрати на таку ораву?
А татари не бавились – степи підпалили.
Ішло військо, лиш згарища навкруги чорніли.
Виїдало димом очі, дихання збивало.
Стала гинути худоба, бо ж їсти не мала.
І не мала чого пити. Перекоп далеко.
Сотню верст ще подолати до нього нелегко.
Тож зібрали раду й стали думати-гадати.
Та й надумали, що треба назад повертати.
Головний над усім військом князь Василь Голіцин,
Повертатися безславно з походу боїться.
Бо ж цар слухати не буде ніякі відмовки.
Але ж просто так не взяти стріляного вовка.
Щоб його за ту невдачу цар не дуже лаяв,
Він полковникам козацьким тихенько нараяв
Все звалити на гетьмана – він у всьому винен.
А від того пораділа заздрісна старшина.
Тут же гуртом зібралися й листа написали
І всі вини й негаразди на гетьмана склали.
Ті, що лестили учора, перед ним схилялись,
Взялись гуртом рити яму, рили – не цурались.
Дали донос Голіцину, той в Москву відправив,
Поки військо поверталось із тії виправи.
Дійшли ріки Коломаку, стали, спочивали,
Аж тут і царська реляція із Москви примчала
З повелінням: аби гетьмана заарештували,
І булаву гетьманську у нього забрали.
А самого відправили у Сибір з конвоєм.
Полетів Іван до ями униз головою.
Пригадати встиг, напевно, глибоку ту яму,
Яку викопав колись він гетьману Дем’яну.
Булаву в нього забрали. Та і все нажите,
Москалі зі старшиною узялись ділити.
Щось дісталося Мазепі – гетьману новому,
А все більше москалики нажились на тому.
Нахапали голіцини, неплюєви злата.
Ну, а як же – москаликам і не нахапати?
Дісталося і гетьману, й синів обібрали.
Одного за батьком слідом у Сибір заслали,
А Григорія скарали, бо ж надто гарячий.
Самойлович край свій рідний більше не побачив.
Десь помер у тім Сибіру. Скінчив по дурному.
Кажуть люди: не рий яму ніколи другому.

Спогадом зринають два озерця,
та жену задуму навісну,
хоч того забути не вдається,
хто зненацька в душу зазирнув.

Скільки тих пройшло крізь серця кладку,
сліду не лишивши по собі.
Відкриваю пам'яті нотатку,
де сонетів очі голубі.

На папері літери курсивом —
у вервечки згадка заплела:
тужної мелодії мотиви,
романтичну лірику тепла.

Воскресає тогочасне літо —
що не відшукати в нагідках.
Тріпотять отруйним горицвітом
сторінки любові у руках.

03.01.2024р

Розлився хмуро сум у синій висі
Де захід сонця миттю відгорів,
І на сосні високій , як на списі
Тонким окрайцем місяць заяскрів.
Примовк холодний вітер, ледве диха,
За обрій круглі хмари попливли,
A прùлісок сосновий здався диким
Німим відбитком чорної скали.
І ліхтарі не люблять цих окраїн -
Що третій , може , тільки й засвітив,
Але чомусь так тускло і так тьмяно,
Ще більше стало суму й темноти.
..
Така ця довга ніч - ніяк не спиться,
І день мені на поміч не спішить,
Чи задуми розкласти по полицях-
Що зовсім викинуть , що , може перешить,
І зрозуміть , що пізно , а що рано,
Про що й забути маюся давно.
..
Із дня вчорашнього замість води , в стакані
Не випите , як сум , сухе вино.
А місяць ось заглянув до кімнати,
Встромився краєм в раму у вікні,
І світить мені тихо й винувато
В думки , хоч ні про що , але сумні.
04.02.2022.

Додому повернулись на щиті
Оті, що добровольцями спішили
Свої віддати і життя, і сили.
Для нас вони сьогодні вже святі.

Відвоювали Бучу та Ірпінь,
Ізюм і Харків завдяки їм вільні.
Та біль і горе у народу спільні,
Хоч вороги ховаються у тінь.

Колаборанти розплодились скрізь,
Показуючи цілі для ракети.
Вилазять із щілин, як із тенетів,
Здавалось – люди, а насправді слизь.

І скільки їх по селах і містах
Тут розвелося, а були ж сусіди!
Ділили разом з ними щастя й біди.
Не відали, що в них є зради птах.

Тепер суспільство ділиться навпіл,
Одні у військо, інші – ухилянти.
Що діють підло, мов колаборанти,
Втікають за кордони, що їм тил.

Вони, своє рятуючи життя,
Не стануть підставлятися під кулі,
Пошлють народу із кишені дулі.
Їм не цікаве наше майбуття.

А ті, що помирають за народ
В холодних незакріплених окопах,
Не дивляться на відгуки Європи,
Ідуть на ворогів задля свобод.
28.12.23 

Брехнею зорють, ненависть посіють
Посеред світу у часи війни.
Вони хворіють на ідіотію,
Не відчувають почуття вини.

Хоча летять давно вже у безодню
І тягнуть наш пригноблений народ.
Що вже забув свою Небесну сотню,
Втрачає совість і чуття свобод.

І орють воріженьки скрізь брехнею,
Лиш ненависті сіючи зерно.
Щоб ми раділи не землі, а глею,
Щоб замість плоду мали ми багно.

Та ми іще піднімемося всюди,
Побачить світ наш переможний лет.
Втечуть од нас всі зрадники і юди!
Я вірю в це. Я бачу, бо поет!
04.01.24

Їжачок, їжачок,
Звуть його " сто голочок".
Він почує небезпеку
Заздалегідь іще далеко.

Швидко скрутиться в клубок,
Не страшний йому ні вовк,
А ні лисонька кума
Не дістануть їжачка.

2020 р.