Досі з тобою,
Вродлива сука,
Чутлива бейба.
Ти в соте ви*бана
Чужими поглядами.
Тупі перехожі голови
Повняться брудними мріями.
Твої зрадливі очі
Брешуть байдужість.
Мене це не бентежить
Бо ти добре злизуєш мої ревнощі.
Ти – порожня пляшка з-під самбуки
І колись, обов’язково, я тебе викину,
Та ж тобі пох*й.
За те й траxнемось, люба.

Приходжу з вечором,
Приходжу з холодом,
З листям на підошві.
Плутаюсь у твоїм волоссі,
Цілую тебе в очі, в губи,
Шию, груди,
Ноги, вище…
- Ну все, зачекай трохи,
Що приніс?
- Потім, іди ближче.
Посміхаєшся, - Що приніс?
- Новий чайник, час кипіння одна хвилина.
Твій вже дістав!
Несамовито свистить коли ми вже під ковдрою,
Коли вже в ліжку.
- Думаєш хвилини вистачить,
Щоб зняти з мене сорочку?
Знімаю..
Ти гаряча, п’янка, моя…
Чую, як кровоточать крани на кухні,
Як здригаються біля ліжка
Спорожнілі кухлі,
Як наповнюється унітазний бачок,
Як наповнюється дитячим криком
Сусідня квартира.
Чую, далеко, грозу.
Чую твоє нерівне дихання,
Незрівнянний стогін…
- Ти ж лишишся до ранку?
- Я завжди лишаюсь.

окресность взор чарует мой
вижу дом в два этажа
вхожу и вижу - фея предо мной
молвит речи мудрая
скрыв улыбку задаю вопрос
что молвите Вы обо мне
и она улыбнувшись - глядя в глаза
ответила
у вас три великих сердца
как это задаю ей вопрос
и отвечает она
а послушайте как они бьются
РА ПА РА ПА РА...
2012г.

Гаснуть зорі юних років...

Гаснуть зорі юних років...
Настав час дивитися
з іншого кута зору
на життя лайдаче.

Ніяк не можу зрозуміти,
коли я встиг
налити в криницю життя
стільки каламутної водиці...

Чому цей сум заліз й терзає душу?
Закостеніло все, немає вже чуття.
Вже вию вовком й з місця я не рушу,
Аж поки заясніє день мого життя.

Злетів останній лист кленовий,
Зашарілись голі гілки,
І не горіли більш рум’янцем,
Ще молоденькі пaгінки.

Зібгалось дерево на зиму,
Колише вітер все до сну,
Цілує клен перша сніжинка,
Аж поки кине пелену.

І так під білим покривалом,
Пробуде зиму, а тоді ,
Зазеленіє клен під сонцем,
І усміхнеться лист весні.

О Вершнику!
Всесильний, мужній
вітре світанковий,
дракони-змії-звабники
ниць упадуть без бою
у панцирях і латах,
здавшись твоїй волі...
Проснуся. Чути: виють
пси-вовки Святого Юра,
і кінь на верховині
вже збира небесну росу...
Добро і світло
подолають тьму,
бо ж хоч один Святий
посеред нас
іще десь топче ряст...

2012

Про зустріч:
28 січня 2012р. о 15-00 год.
у Львові, в приміщенні Порохової вежі (вул.Підвальна, 4, 3-ій поверх) відбудеться презентація збірки Оксани Мазур “На вістрі місяця”.
В межах презентації – літературно-музичне дійство і виставка картин.
ШАНОВНІ КОХАНІ МОЇ ПееМівці!!! Чекаю! Приходьте до мене – буду щаслива побачитись з вами!!! ЦІЛУЮ!!!*************

ти любила "криваву мері" вечорами в барі за рогом
днями не вставала з постелі, живлячись вмістом міні-бару
обожнювала споювати оточуючих поглядом
наштовхуючи їх на дивні бажання

доводила себе до істерики, уявляючи душевнохворою
хотіла, щоб тебе шкодували, бідну самотню дівчинку
ти не любила людей, а всередині - просто боялася
надягала маску депресії, для тебе це не було кічовим

може справді ставало легше, або просто собі це навіювала
забагато палила і кидала бички за грати вікон
блукала у віртуальному світі далеко за північ
твої фото для тебе були святіші усіх ікон

хоча в свої надцять ти була мало на що здатна,
будувала багато планів ідеального життя на завтра
дівчинка, котра повторювала "я не зв'язуюся з ідіотами"
для тебе це була найголовніша мантра.

2012

Ти вічно сумніваєшся у тому,
Що серцем відчуваю я постійно.
Моя частинка крихітна у тебе –
Ніколи вас нікому не віддам.

Моя живиця завжди із тобою,
А я один, та сумніви жену.
Чому ти допускаєш їх до себе? –
Люблю тебе. Одну тебе люблю.

Тебе ж лякають вигадані зради:
Заради молодої геть пішов…
Чому ж не пам’ятаєш: я тобою
Страждаю, надихаюся, живу.

Ти вигадай, що я з тобою разом –
Буває, що збуваються слова…


2012

Чорний сторж віку

Позволю березі
дихати моїми грудьми.
Як темно тепер
на другій половині світу!
І все, що має свою тінь удень,
ніччю стає німим богом.


Позвлю березі
кохати моїм серцем, –
це заспокоїть мене! –
коли дзвін старої церкви
кличе вік моїм іменем.

І знову ніж у серце. І за що?
За те що хвора й треба знову ліки,
А ти б хотів щоб все було дарма,
Щоби твої не меншали засіки.

Пам’ятаю:
Бабуся біля корови
Молоко і музику
Змішує…


2008

Люблю
дивитись, як Ти спиш:
найтихіша із тиш - ця Мить.
Тільки в повітрі бринить
тонесеньке плетиво світла.
Тремтливо кружляють по віях
уявні сніжинки -
лелітки,
як «Музика янголів» і,
мабуть, «Ближче до мрії»
піднімаються кутики вуст –
до усмішки.
І донечка снить.
Ще трішки. Поспи.
…Ласкаво запрошую у цей світ, де сни
не такі тривкі, як Моцартова музика…

Комуь потрібні речі,
комусь потрібні люди...
Світ часом не доречний,
і зло живе повсюди.

Хтось постійно зраджує,
а хтось невинно кривдить.
Хтось когось оплакує,
а хтось неначе привид...

Комусь життя несправедливе,
Для когось все насуще ідеальне.
Для когось почуття зрадливі,
а хтось творить речі шедевральні.

Зло живе повсюди -
світ часом недоречний.
Комусь потрібні люди,
комусь потрібні речі...

Приходь до мене вгості
і прихопи зефіру,
бо вже дістали бутерброди з чаєм…
Ми вимкнем світло,
І нам буде тепло…
І чай з зефіром…Гарно?
Приходь.
Розгрібем словесну купу мотлоху,
Яка давно так заважає.
Спочатку буде трохи важко…
Але ж я добра,
Я заварю для тебе чаю.
Мої шпалери тебе пам’ятають,
І часом відчуття,
Що у квартирі
Більше тебе аніж мене не вистачає.
Приходь до мене в гості
І прихопи зефіру,
Будем валятись
На старезному скрипучому дивані.
Мабуть, на ньому ще присутній
запах твій
Й сліди минулорічного кохання.
Приходь…
Та прихопи зефіру.
Я не люблю чекати.
Приходь.
Спостерігатимем
Трансляції прямих ефірів.
Я в принципі щаслива…
Але… не вистачає ще зефіру.
Приходь.
Будемо грати вдиких звірів,
Одній кусатись не цікаво –
Не вистачає злості.
Не упускай
можливості реваншу.
Купуй зефір… і приходь в гості.

Розірвало сорочку на грудях
Серце…


2012

сиділи сьогодні птах і птаха
на шпаківні
на черешневій шпаківні
в якій ніхто не живе
і подумалося
що вже зима
а шпаківня і досі порожня
що ніч
а два птахи
не наважуються
разом зимувати
ти глянув на птаху
і здогадався
що то я нею обернулася
але у моїх очах було літо
і кіт ходив навколо дерева
та злизував нас твоїм поглядом
як задубілу сметану

Він мандрує собі автостопом
І готує французьку кухню,
Грає на губній гармоніці Боба Ділана,
Витирає долонею зморшки старих кам’яниць,
А кожного 14-го дня весняного місяця нісана
Дивиться у сіре небо, де кружляють ворони,
І просить про всепрощення.
А дерева обабіч дороги кричать йому вслід
Аве, Авелю!

2012

Різдво. Саморобна церква.
Колись це була сільська водонапірна башта,
Потім – бібліотека, що гніздилася (від слова «гніздо»)
Під самісіньким дахом цієї башти,
А тепер ось –

Маленька кімната, білена крейдою.
Стеля нависає низько; дивно, чому
Саме прямокутність цієї кімнати
Так не відповідає моїм уявленням про церкву?
Ми із сестрою стоїмо під самою грубкою,
Але ноги мерзнуть. Святкова літургія
Триває години три, ми запізнились.
Отець Василь наверстує упущене – говорить довго.
Його святкове вбрання, шите синіми нитками
Однією з прихожанок громади,
То виникає, то зникає за голубою фанерою
Маленьких царських врат. Паперові голуби і янголи
Звисають із паперових ікон, що їх позносили прихожани,
Пришпилених до паперово-крейдяних стін –
Уся ця саморобна церква, навіть сам отець Василь
Нагадують орігамі, складене із білого паперу
Людьми, що називають себе «громадою»…

Ноги мерзнуть, літургія триває.
Та ось нарешті – «Вірую».
Наш сусід хутко зникає за дверима –
Там стоїть дзвін, єдиний дзвін цієї церкви,
Підвішений до перекладини,
Із занадто високим голосом, що тяжіє до фальцету.
У нашої молитви з’являється музичний супровід:

Вірую
Дзень!
в Бога Вседержителя, Творця неба і землі.
Дзень!
І в Ісуса Христа, Сина Його єдиного, Господа нашого,
Дзень!
який був зачатий від Духа Святого…
Дзень!

Це ж треба – у сусіда майже музикальний слух,
Лише раз не потрапив у такт.

Я дивлюся на нього і знову пригадую:
Його батько послав на смерть мого прадіда,
Доносом у 37-му.
Як йому дивитися на мене?

Я виходжу і стаю на його місце,
Я входжу до його тіла,
Я відшукую поглядом у натовпі свою власну постать,
Я б’ю у дзвін:

Мій батько
Дзень!
послав на смерть її прадіда.
Дзень!
Що робити маю?
Я вибив для її баби й діда
краще місце на нашому кладовищі.
Дзень!
Бог свідок, простіше було вибити кращу ділянку
під будівництво у нашому царському селі.
Дзень!
А тепер ось будую церкву…

Вона, ця нова церква, лише за сотню кроків звідси.
Велика, двохкупольна,
Кажуть, наступного року стане до ладу.
Перенесуть до неї начиння із саморобної церкви, де краще,
І все це орігамі перетвориться
На розігнутий лист паперу
У зморшках і згинах…

Це якесь закляте місце вічних метаморфоз.
Колись тут стояла інша церква –
У 30-х її зруйнували, коли до школи ходив мій дід.
(Він казав: коли розібрали попівський сарай,
Звідти посипалися людські пожертви – хліб,
Попи віддавали його свиням;
Дід до смерті не сприймав священників та релігії,
Для нього це було одне і те ж).

Церкву зруйнували, а церковноприходську школу залишили –
Мою школу.
Вона загинула в 90-ті, її розтягли по цеглині,
І на половині шкільного подвір’я
З’явився котедж нового жителя царського села.
А на іншій половині – нова церква.

Це закляте місце вічних метаморфоз:

Водонапірна башта → Бібліотека → Церква;

Церква → Школа → Котедж → Церква;

Навіть сусідній клуб не оминула ця доля:

Клуб → Фабрика → Склад → Пустка…

Це закляте місце вічних метаморфоз.

…Господи! Чому ти в’яжеш такі міцні вузли?
Чому вдягаєш мені на ногу Свого ланцюга
І тягнеш мене до цього клятого місця,
Наче пса?...

А на подвір’ї моєї школи – тепер церкви
Свого часу відкопували рештки священників;
Про мого однокласника говорили,
Що він знайшов у ямі череп.
Той Віталик постійно був у чомусь винний,
І на це не впливали ніякі метаморфози клятого місця.
Малолітній хуліган…
Його вже кілька років, як немає,
Він повісився у сусідньому садку,
І його мати, що торгувала при дорозі поряд,
Навіть не змінилася на лиці від цієї звістки –
Так спилася,
Його батько давно, як помер від туберкульозу,
Його сестра вийшла заміж і втекла звідти,
Їхня хатка розлізлася по швах,
І тільки сусідка запитувала час від часу:
«Віталику, ти не голодний?..»

Господи,
Я могла би продовжувати цей вірш безкінечно,
Певно, це вже навіть не вірш – це проза,
Це вже мало не Прохасько –
«з цього можна зробити кілька віршів»;
Отак би й писала далі –
Без абзаців, без розділових знаків,
Слово за слово, наче кільця того ланцюга,
На якому Ти мене тримаєш,
Господи.

17.01.2010

Крилаті свічі летіти не можна, загасне вогонь.
Летіти? Горіти?

Мене учили малювать поети.
Сепії сипали в сонети
Учили правду сотворять,
Але не той, хто коле очі правдою воскресне,
А той,
Хто поєднає день народження
І Царство Небесне!

Подай но душу на розхристання!
А пальчики загострені
Проколом кожен дотик.
І плаче в мертві груди, котик.

Засне, відійде
карнавальний Хаос,
і переможе
Лад буденний,
як тільки
в богоявленській воді
скупають маски
всі Маланки й Василі...

2012

Ти стоїш на скелі часу...
Тож бережись!
Так можна поплутати все...
Найкраще одягни
сорочку
І пройди крізь мої сни.

Коли вечір падатиме,
мов лінивий бог,
Ми замовимо для себе водоспад, –
Я під ним вип’ю в твою честь
Бокал вина. Аве Марія!

Потім, мов вигнаний з раю,
Як побита собака, я,
блудний син,
Повернусь до старої хати
І опишу майбутнє.
Кінець.

Поезіє! Дитино мого серця!
Ти дозріваєш вкутана туманом,
Тремтиш і вириваєшся на волю,
Щоб виплиснуть шумливим водопадом.

Лелію ще твої рожеві пелюстки,
А ти на старті вже у ранньому розгоні.
Чекай, не виривайся, не спіши,
Я не готова до розлуки і погоні.

Хотілося б писати лиш про щастя,
Щоб звеселити кругом себе світ,
Та щось щемить і біль в душі примає,
Ще не розквітлий мій весняний квіт.

Ще сум і жаль в моїй душі нуртує,
То ж не спішу, народження чекаю,
Тоді пущу тебе, і ось тоді полинеш
Пташиною в обійми мого краю.

мрії реальні в житті
та краса і здоров'я
зовсім не одне і те
коли
під розкішною маскою видко
гніздиться гниле нутро
вдуматися варто
чого прагне душа
все залежить від намірів.
2012р.

Та тінь гори, яка тебе сховала,
вже тут, і вітер все частіше
приносить слово, яке ти
щоразу промовляєш по-новому.
Воно пірнає в мене, мов каміння
в колодязь сумніву,
шукає своє дно чи своє небо.
І я ще довго чула
той залізний скрегіт,
якому ти піддався втретє.
Та тінь гори вже простягнулася сюди,
лиш невпізн́анне слово,
вирване з утроби рота
цим вітром, тріпотить,
немов метелик, вирваний із дзьоба,
як вічність, вирвана із птаха.

Стоїмо паралізовані страхом
у кожного свій
мовчимо
бо думки залягли глибоко
в кучугурі снігу
час рухається, а ми стоїмо
немов застигли у часі
та непомітною ходою закрадається
новий день
і та ж сама бруківка,
як вірний супутник у дорозі
і той же ліхтар –
мандрівник минулого
і свідок теперішнього
ті ж самі тіні від навислих
верхівок будинків,
лише міняються обличчя
міняєшся ти
рухаєшся на місці,
а вперед крок таки ступає

спогади тримають міцним вузликом
новорічні гірлянди
і пампушки з маком такі ж,
як у дитинстві,
і родинне тепло відчутно вдома,
а дім там, де тобі добре...

Крап!
-ка...
Ти –
ре!
Ти –
нота дзвінка,
ти –
мій камертон...
Де
музика сфер?
Де
зоре-танок?
Сим-сим
-фонія?
Гар-гар
-монія?
Крап-крап-крап!
-ка
-люжа мрій...

Росяна квітка чекає на тебе
під веселим світлом,
між веселими стінами,
душі моєї.
Мені не почути
думок,
ні сміху твого не почути,
ані симфонії твого серця.
А надворі сумно,
а надворі темно,
темно і сумно...
І поламані надії стукають
у вікна душі,
і щастя тече в минуле.
Я чекаю...
і росяна квітка чекає тебе.

У мене сьогодні вихідний.
Я не хочу думати, читати,
Шукати риму…

Просто нарізати кубики диму
І вкинути в келих шампанського,
А, потім,
Не випити…

Просто взяти соломинку
Пожувати її і викинути,
Не встромивши, навіть,
У коктейль «Піхва дракона».

Ти теж одна вдома…
Може подзвонити? Запросити,
Зустріти, роздягнути,
Підвести до ліжка,
Лягти і сказати:
«Зроби щось сама, люба,
Бо у мене вихідний нині».

А у тебе очі холодні,
Аж сині…

А будні приходять нахабно,
Як свині.

Штовхають тебе із ліжка,
Женуть на роботу,
Квоту
Талантам дають і силі…

Зарплата
Викликає злість і блювоту.

Не хочу думати про роботу.
Про гроші теж,
Але думаю вже.

Важко людині,
У якої вихідний
Нині.


2012

Якщо прокинувшись уранці,
на відстані трьох сантиметрів
я зловлю твоє дихання,
то вже не захочу померти:
я житиму.

Якщо раптом улітку
під зоряним небом мінливим
ти захочеш бодай на мить
зробити мене щасливою,
я житиму.

Якщо ти за вітром
від мене кудись полетиш,
я зостанусь духовно бідною,
із серцем пустим
я житиму.

Якщо ти справді
забудеш мене, як сон
тихенько підеш,
не кинувши “я чужий”,
оплачу радість,
за те, що ти в мені жив
і житиму.

15.01.2012р.

Снігу! Дайте снігу!
я звертаюсь від імені чорних дерев
і збляклої трави на розкислій землі
від імені ошалілих невиспаних білок
від імені розчарованих гірсько- і просто лижників
і змерзлих озимих культур
і від себе особисто

снігу! звичайного снігу!
не треба якогось особливого
альпійського чи там гімалайського
ні арктичного, ні антарктичного
а нашого – звичного
помірно-континентального
нехай бруднуватого, рихлого
але хоча б трошечки білого

снігу! так хочеться снігу!
я волаю серед цієї пустелі
суцільної сірості й сирості
під парасолькою напередодні Різдва
невисохлою ще з Нового року

я вимагаю снігу!
я не знаю, до кого звертатися
у цій владній вертикалі
але заприсягаюся
що дійду до самого верху
до горішніх поверхів Адміністрації
має ж там бути хтось, відповідальний за сніг?!

я почав уже марити снігом
днями я побачив розсипаний на дорозі пінопласт
що випав із якоїсь вантажівки
я ходив по цих білих пластівцях
і слухав, як порипує під ногами… рип! рип!

СНІГУ! ДАЙТЕ СНІГУ!

13.01.2012

Буває так,що хтось бере за руку,
веде вперед надійно і сміливо,
і впевнено спрямовує дорогу.
Не треба ні про що переживати.
Минуле вмерло самохіть,природно,
неспішною завершеністю долі.
Буває - так.
І треба розуміти,
що все на світі має свій початок,
і все колись закінчується вчасно.
Лиш Небо те саме до нас,постійне.
Міняє кожен день своє обличчя,
але ніколи нас не полишає
самих на себе.
Добре - бути дітьми,
захищеними силою Любові.
2012

          I
Я надто стáранно підготував подію,
і це було зловісно.
З дбайливістю середніх літ
я відібрав лише потрібні книги.
Я майже загорнув їх сторінки.

   Краса - велика рідкість.
   І мало хто з моїх фонтанів п'є.

І так багато беззмістовних шкодувань,
і так багато часу вбито марно!
І зараз я дивлюся у вікно
на дощ і на розмірене блукання автобусів.

"Маленький космос їх тремтить" -
повітря навкруги живе цим фактом.
У їх частині міста
вони, як іграшки в руках чужої сили.

Звідки я знаю?
Кому, як не мені це знати.
Для них щось назріває;
Що ж до мене,
я надто стáранно підготував подію -

   Краса - велика рідкість.
   І мало хто з моїх фонтанів п'є.

Два друга - подих лісу...
Друзі? Чи зменшиться їх дружба,
коли один, нарешті, десь її знайде?
Вони пообіцяли двічі, що прийдуть.

"Десь з ранку до заходу сонця?"
Краса мій розум буде пити,
в той час як юність забуває,
що вже покинула мене.

          II
(Кажи! Це ти так витанцьовував незграбно?
Комусь подобались твої роботи,
і він був щирим у своїх словах.

"Ти говорив дурниці
в першу ніч?
В наступний вечір?"

Але вони пообіцяли знову:
"Після обіду завтра.")

          III
Вже третій день настав -
ні слова від обох;
Ні слова, ні від неї, ні від нього,
лише записка від когось інакшого:
"Мій любий Паунд, я полишаю Англію."

Треба відірвати голіруч ласий шматок терпіння, мам.
У цих важких, гнітючих стін ,старого будильника,
набитих сирістю та безсонням матраців...
Треба бути надміру сміливою й сильною,
хто б чужий твою душу брудними руками не мацав.
Треба ковтати совість, мов пігулки,запиваючи її спиртним.
Непритомніти у плацкарті від їдкого смороду й безпорадності
коли так одержимо кортить бути поряд з ним,а в голові тільки:
-Мабуть,я справді його не варта.
Коли відображення у дзеркалі шалено схоже на Хелену Бонем Картер,
а в самому серці твоєї кімнати снує павутиння кубинський дим
і до паркету прилипли від сорому й поту, затерті, краплені гральні карти.
Треба навчитись давати відсіч, мам.
Тим хто так невблаганно вперто точить об тебе
лезо своїх язиків.
Забиває у груди байдужістю осиновий кіл,
а ти вкотре перероджуєшся з рештків тепла
і ніяк не можеш померти. Навіть на мить.
Треба частіше обіймати тебе, мам.
Тоді всесвіт здається не настільки пустим.
Тоді я в ньому не така вже квола й мізерна.
Якщо хочеш бути поряд з ним-відпусти.
Ця любов як кавові зерна, післясмаком у роті гірчить.

Розповідь, яку я ніяк не завершу.
Місто, в яке не повернуся ніколи.
Час-безголовий вершник,мчить на
колісниці життя крізь тернисте поле.

Недописані риси чужого обличчя.
Залиті слізьми обіди о третій ночі.
Рідний до болю голос, що крізь
літри снодійного в теперішню дійсність
флейтою кличе.
У цієї самотності надто знайомий почерк.

Кажеш, відпусти?
Тих, кого я роками поряд по крупинці збирала...
Ворони чорними мітками кинулись в небо, здіймаючи
несамовитий галас. Хтось наче землю вибив з-під ніг.
Мені знову сьогодні одній відчувати важку провину,
спалювати не мости, а душу, запиваючи її бензином.

Дивись, вони вертаються; ах, бачиш,
     їх обережні рухи і неквапний крок,
     який шукає землю під ногами, непевний
     похит їхній!

Дивись, вони приходять слід-у-слід,
загорнуті у страх, напівпритомні;
як сніг, що завагався
у падінні, й шепоче вітру,
     чи не зринути назад;
Вони - "окрилені благоговінням",
     нерушимі.

Це боги у сандаліях крилатих
зі срібними хортами перед себе,
     які винюхують в повітрі слід!

Хей-гей!
     Вони хваткі до плюндрування,
їх нюх - як лезо гострий,
душі - кров.

За ланцюгом волочаться,
     блідаві хазяї.

Історія знає багато прикладів,
коли людині випадало керувати обставинами,
підкорювати своїй свідомості
непіддатливу матерію повітря,
і воля та упевненість зрушували
з місця захололі від неробства трамваї.

Найбільш яскравим прикладом є, звісно, я.

Коли вона приїхала і поселилася
в цьому готелі на кілька діб, мала з собою
лише одну валізу з речами.
Зате там було кілька суконь, які вона
планувала одягати на вечері
з діловими партнерами.

І вже першого вечора ми сиділи в її ванні.
Черевики тягли мене на дно, вона була
у своїй вечірній сукні, мокра і ділова,
схожа на сирену, якщо ви справді
можете уявити сирену
в готельній ванні,
у вечірній сукні.

Нам усім випадає вибирати з того, що
дарують нам провидіння й випадок.
Вибір невеликий, а проте і цього
вистачає, аби виловлювати дощові краплі
поезії й злизувати їх гарячим язиком
з віконного скла.

І той, хто зберігає в собі здатність
відрізняти смак і масштабність любові,
на яку він не має жодного права,
ніколи не зможе подолати
спокуси заступити за край,
зайти за розвішані на подвір’ї
простирадла, за якими
ховаються наші видіння.

Мої сирени, мої радіоведучі,
ви, зі своїми освідченнями та декламуванням,
ви, зі своїми неймовірними зап’ястями
й мокрим волоссям –
ви співали, доки рушилась ця картонна країна,
співали, доки горів літній день,
співали, доки спливав відпущений вам час
і остуджувалася вода.

Залишаючи її до наступного вечора,
до обов’язкової неминучої зустрічі,
я озирався довкола й помічав середину червня –
таку глибоку у великому місті.

Всі перехожі на вулицях прихильні до нас,
якщо вони бачать в небі за нами
ці неймовірні спалахи та вогні.
Жодні обставини не здатні опиратись людині,
наділеній волею та упертістю.

Незабаром в повітрі запахне запиленим листям.
Швидко просохне одяг, рваний нею, як
шкільні підручники.
Завтра зранку вона здасть свій номер,
заплатить за битий посуд,
залишить назавжди це місто.

Не всі бердичівські юдеї набожні були.
Траплялися й такі, що тільки й шукали нагоди,
Як би це раббі Леві збить спантелику.
Знайшовсь один такий, питає:
«Як же це так, що такий мудрець, як раббі Аківа ,
Месією назвав Бар-Кохбу?»
Леві Іцхак, як завше, почав із притчі.
В царя захворів син. Як лікувати?
Скільки лікарів – стільки й порад.
Погодивсь цар нарешті з тим,
Котрий пропонував вдаватисья до сильних ліків
Лиш тоді, як біль стане нестерпним.
Отак-от і Всевишній, коли побачив,
Що душа Ізраїлю надміру хвора стала,
Огорнув її їдкою поволокою Вигнання.
А щоб вона не потерпала надто од Болю
І врешті-решті не згинула, приспав її
І час од часу будить надією на лжемесій.
«І якже довго триватиме це лікування?»-
Цікавий знать безбожник.
«Доки не мине ніч Вигнання і Месія справжній
Не прийде до нас гріховних.
Задля цього часом сліпнуть очі навіть у мудреців».

***
Був ярмарок великий у Бердичеві.
Раббі Леві ходив поміж рядами і дивувавсь,
Що витворяють з цінами й вагою торгівці.
Не витерпів такої наруги над людьми,
Заліз на дах і закричав щосили:
«Схаменіться! Страх Божий напевне ви забули!»
Не заспокоївся й назавтра почав розмову з учнями
Із того, що було вчора: «Світ, бачу, перевернувся.
Істина колись повнила Ізраїль. Всі говорили правду.
Коли ж у Храм заходили, навмисне вдавались до неправди.
Тепер же навпаки: брешуть на вулиці.
До істини звертаються лише у синагозі.
Раніш торгівля освячувалась:
«Хай будуть твої «Так» і «Ні» правдиві.
А в домі молитовнім люди били себе в груди й кричали:
«Грішними були ми й грабували!»
Хоч праведні були вони і чисті перед Богом.
Тепер же навпаки: торгують – брешуть.
Істину згадують лише в молитвах».
------------
Раббі Леві Їцхак з Бердичева (1740-1810) – великий знавець Тори, користувався авторитетом серед хасидів, уславився полум’яною любов’ю до людей і відданістю Творцю та його заповідям. Викликав на суд самого Всевишнього, вимагаючи від Нього більшої турботи про Своїх дітей.
Головна праця раббі Леві – «Кдушат Леві» («Святість Леві») – досьогодні є одною з найпопулярніших хасидських книг.

Раббі Аківа – Аківа бен Йосеф (близько 50-135) –видатний законовчитель. Був одним із членів делегації, посланої в Рим з проханням відмінити декрет імператора Доміціана про заборону Тори та юдейських законів. Вітав повстання Бар-Кохби протии римлян і визнав його Месією. За непослух римським властям раббі Аківу посадили в тюрму, а потім піддали неймовірним тортурам: залізними граблями з нього зідрали шкіру.

(Із циклу «Вона каже»)

Нелюбов накопичується,
Як магма в утробі вулкану.

Я мовчу, як Везувій,
Чи Стромболі,
Але напруга накопичується
Всередині.

Вчора
Не витримала Етна,
Нині
Зірвалася я.

Сицилійські селяни
Називають Етну гадюкою,
Бо вона знищує все живе
Довкола.

Ти називаєш мене гіршими словами,
Ти провокуєш стихію,
Ти руйнуєш рівновагу
І видимість спокою,
Ти нищиш усе живе
Всередині мене.

Найбільший вулкан Європи
Не зможе змагатися зі мною
У силі виверження.

Знай:
Під магмою і попелом
Із кратера мого серця
Загину не тільки я.

Але після нашої смерті
Ніхто не напише про нас
«Останній день Помпеї».

Змилуйся.
Адже я хочу
Народжувати щастя
Не для селян Сицилії.


2012

Бачиш, по цьому снігу рожевому
ходить ангел рожевий
босими п'яточками залишає
рожеві слідочки
на білій щоці
стрімкого старого даху
руцями в небо впирається
регочеться, хмари колошкає
смикає птаху - ворону розкошлану
ходи-но сюди
будемо гратися
ну ж бо,
удвох - веселіше
ангелик рожевий
босими ніжками
ставив рожеві сліди....

А за ним прилетів блакитний ангел,
навіть колір його не блакитний,
а дивно-синій.
Бо сонце сховало усе своє золото
за стіною сірою, втомленою,
і довелося ангелові бути отаким - дивно-синім.
і зразу стало холодно
від смутного погляду ангела,
якому забракло - от щойно -
забракло сонячного тепла...
А може - Вашого?

мороз був
студено
любий доньки-гсти прийшов
аг на дворі-сти то гпече
пустива їх до хижі
посідави вони си до пічі
і бавляться
як малі діточки
добавивись цмоки
то мі маю щастя -
гонунуки - дві любі
мої ягі дочки...
щастя вам в Різдво
мої гарні діточки -
щасти! щасти! щасти!
1982-2012р.

Ні, не можна займатись коханням!
Зайнятися можна від нього,
Спалахнути вогнем життєдайним,
Загорітися тут і негайно.
Обпікаючи мокрі руки,
Руйнувати невидимі стіни,
А під ранок зігрітись спогадом:
Теплó не тоді, коли тéпло в обіймах.
Теплó — коли тéпло від думки.


11.01.2012р.

Ч:)му?

Трава Парнасу зеленіє
Під сонцем твоєї любові.
Пегаси на ній пасуться –
У них виростають крила.

Ми збираємо цвіт і коріння,
Щоб лікувати душу.
Трава нам дарує радість,
Масажує на ступнях точки,

Пестить роззутий погляд
І повертає силу.
Повнить озоном легені
Корисна трава на Парнасі.

Чому ж ми з тобою донині
Іще на ній не кохалися?


2012

а до вас прибігала ота сирота?
може й згадаєш
вона постійно
мурмотить одне й те саме
щось таке як:

най собі сіється сиплеться стелиться
най собі світлом і сяйвом займається…

мається й нудиться
зірку шукаючи
в нетрях вогкого глузливого міста
ходить і все намовляє і молиться
думаєш
ніби колядку завчає:

най собі сіється сиплеться стелиться
най собі світлом і сяйвом займається…

і коли тобі випаде
десь під Різдво
сіро-дощової днини
з купою подарунків для малечі
вертатися додому
вона танцюватиме
біля твого під’їзду
тримаючи за руки небо
а навколо неї
сіятиметься й світитиметься
густий повільний сніг
і тобі так само схочеться
задерши руки й голову
кружляти разом і нею
хапати широким ротом
морозні клапті снігу
примружитись і співати:

най собі сіється сиплеться стелиться
най собі світлом і сяйвом займається…

а вона засміється
принишкне
мов похапцем
жмуточок снігу
в долоні стискаючи
ти їй:

Марія
Єлена?

вона тобі
просто:
ц!

Шукаючи себе серед різнокаліберних верств населення і моди,
Серед численних списаних речень про життя дрібним почерком,
Між кілометрами холодних, розбитих, об`їздних доріг
Ґвалтуєш щоразу думки вихлопними газами...

Блукаючи серед трамвайних німих зупинок...
Виглядаєш себе очима поміж сірих гримас, байдужих перехожих...
Втискаючи у вуха навушники глушачи навколо реальність,
Обходячи калюжі розпачу уникаючи ударів вітру в обличчя...

Шукаєш… можливо знайдеш себе серед ночі,
Поміж розстібнутих ґудзиків і туго підперезаних ременів,
В масивних золотих прикрасах і фальшивими посмішками,
Вливаючи в себе синьо-зелений абсент і фальш,
Топиш свою безпомічність в прозорих фужерах,
Усвідомлюючи залежність та невідворотність,

Ти таки віднайдеш себе під ранок,
Розтоптаний від тиску головної болі на ліжку,
Чи на холодній сирій підлозі з нудотною огидою до минулого,
Складаючи спогади вчорашнього мов пазли,
З розумінням своєї безмовної слабкості ...та відсутності сили волі…
02.08.2011

Таксі, ніч, в сумочці розміняна совість на дрібні купюри.
І пляшка сліз з болем і апельсиновим смаком в руках.
Сонний таксист заглушує свідомість звуками радіо.
Розраховуєшся макалатурою і фальшивою посмішкою.

Струсиш з плеча рукою остатній спазм совісті,
Кидаєшся на зустріч девятигодинній відчайдушності
Львівський вокзал, в руках совість з написом номера поїзду
Пом`ята і волога від хвилювання, закинеш в кишеню.

Переповнені зали очікування дешевою кавою і випічкою.
Твоя совість в кутку займається пірсінгом на твоєму тілі
щоразу проколюючи нові місця вставляє туди сережку
Терпиш зціпивши зуби з остатньою надією на його голос.

Заклеїш рот совісті скотчом і вульгарно закинеш назад в кишеню.
Остатня надія відвороту телефон який онімів від твоїх рук
Один день ковтаєш який стає камнем в горлі, задихаєшся.
Крок, поїзд, реальнісь губиться в натовпі сонних людей.

Купе, третя поличка, і смак вишневого велюру в роті.
Обнімаєш подушку яка головним болем б`є по скронях.
І один тупий спогад який дусить тонкими пальцями шию.
Добєш совість низьким його вчинком і сигаретним димом.
Попереду безсонна ніч в обіймах з мобільним телефоном.

Під запах вагонного пилу який лоскоче свідомість,
Побачиш марево з відбитком його вульгарності і низькості.
Нудотливий ранок з присмаком міцного чаю з лимоном,
І шматком мігрень з шоколадом і горішками в фіолетовій обгортці.

Прибуття, київський вокзал, метро, чужі вулиці
Втікаєш від виснаженої совісті в зимово-сніжні спогади.
З надією що життя зробить поворот на дев`яносто градусів...
наЇвна... тікАєш!... від реальності...
20.09.2011

Січень.
Хмари над Фавором.
Сльози на очах.