Безмовні – і радість велика, і горе.
І справжнє кохання блаженно мовчить.
Не сміє… не вміє… лиш очі говорять:
Співає душа чи нестерпно болить.

Високе мовчання судилось людині…
У горя горлянці – знемовлений крик.
Кохання і радість мовчати повинні:
Безсилий тут розум, нікчемний – язик.

2000(2011)

В халатике, без макияжа,
С уставшим взором и тоской
Вы далеки от бельэтажей
Театров, жизни городской.

Но в этом искренне домашнем,
Привычном, не для пылких глаз,
Быть может превосходство Ваше
И я в смущенье подле Вас.

И Вам неловко, но приятно.
(Улыбку прячешь от меня)
Все так прозрачно и понятно
В плену лукавого огня.

И каждый день Ваш есьмь и важен
Пусть вовсе даже не со мной.
В халатике, без макияжа,
С уставшим взором и тоской.

Мы спим в разных домах, на разных улицах одного города…
Иногда хочется пустить тебе почтового голубя или ворона
По проспекту, в направлении центра, через мост и в сторону,
Но бью себя по рукам и скромно делю себя тебе и себе поровну.

Ровным не оказался путь «после», но мы свои в доску,
Воском натираем воспоминания и складываем в повозку.
Поскальзываемся, когда случайно встречаемся, на душе остро,
Шарф до удушья замотан пестрый, чтоб «здравствуй» звучало просто.

Мы кушаем одинаковую пищу и гладим одинаковых кошек,
У нас есть семейная пара мишек и совсем похожий почерк.
В фамилии моей есть что-то тебе близкое и я пишу об этом очерк,
В графе «семейное положение» до сих пор ставим прочерк.

И куча совпадений у нас на разных улицах одного города…
Иногда хочется пустить тебе почтового голубя или ворона
По проспекту, в направлении центра, через мост и в сторону,
Но бью себя по рукам и скромно делю себя тебе и себе поровну.
2011 г.

Забуті міста старіють одразу,
а потім вмирають у муках повільно
в розбитій на кадри прямій кінофільму
уже непотрібного збляклого часу.
Розплавленим воском стікають у просинь –
коштовна інфузія – вени землі
приймають їх прах, як старих кораблів
ховають у гаванях мрії матросів.
Прикормлені кров´ю, вином і безсмертям
померлих чи вбитих у хащах війни,
мов пси шолудиві, блукають. І сни,
залишені похапцем, чорні, обдерті,
голодні і хворі, сидять у пітьмі
і мовчки чекають своїх мародерів.
А ті не ідуть, хоч відчинено двері
останнього дому. А стіни німі,
а стіни глухі і скупі на зізнання,
очима мозаїк прощають людей
за чорний останній обвуглений день,
за їхнє жорстоко повільне вмирання.

Забуті міста, ще не знайдені трої,
на дні велетенського світу-каное,
мов риби приречені, мертво пливуть

і вже не чекають,
що їх пригадають,
а сняться
в надії,
що їх ще знайдуть.

Велика людина – не та, що сидить
В салоні авто шкіряному.
Не та, що їй просто хронічно кортить
Нагрітись на горі чужому.

Не та, що деталі інтимні плете
З екрану, в журналі – усюди.
Що їла – пила, одягається де,
Для кого оголює груди.

Не та, що на хвилі чужих перемог
Активно себе проявила,
А та, що, відкинувши безліч тривог,
Достойним дорогу відкрила.

Не та, що за ціль марнославство взяла,
До фальші потрапивши в сіті.
Велика людина насправді мала,
Можливо, найменша у світі.

Проста і природна, без зайвих прикрас,
Готова слугою всім стати.
Велика людина є в кожному з нас,
Достатньо лише пошукати.
2010

Ти знову мене не бачиш.
Ти вкотре не знаєш, хто я.
Так просто бути собою...
Шкода тільки не з тобою.

Я знову гублюсь між означень.
І визначень(вкотре...) хто ми.
Спиняється час від утоми...
І терпне від передбачень.

...Я знову тебе пробачу.
(Чи зможу себе? Облишмо.
Ці почуття, ніби дишло.)
Ти, вкотре, мене не бачиш...

11.08.11

Креденц – по-сучасному «буфет»,
А тарелі – то великі блюда.
Хоч навколо все таке нове,
Кожен атом пам’яті це любить.

Той бамбетель завжди аж блищав,
Ті рамньона стільки знести вміли!
Ті плястерка хто б не нарізав,
Але все в руках тоді кипіло.

Не на річку йшли, а на ріку.
Не доріжку, а хідник попрати.
І тононька скажуть на тонку,
І не заміж йти, а віддаватись.

Не торти, а пляцки напекти,
Бо в селі за тиждень буде празник.
Все попритати і підмести,
Бо родина сі збирає разом.

І який би дзиґар не навів,
Відстає, коли таке згадаю.
Ген родинний у моїй крові
Просто так нікуди не зникає.
2010

Пробач, мій милий… Правда - змінна.
Розчинна…
(пошуки гармонії).
Я так перед тобою винна…
нестримно…
зимно…
Пробач, мій любий… Правда – вільна.
Не мовлена,
забута,
Спільна.
(Своя у кожного? Дурниця)
Ти ж знаєш… Правда – таємниця.
Дозована…
(Збираю частки.
Усе – гонитва є за щастям)
Єдина правда –
(як так сталось?)
Між нами правди не зосталось...

…Де правда, милий?
Що незмінна?
Я так перед тобою винна…
04.08.2011

Устав от суеты мирской, покой несущую я смерть зову.
Как жить мне в мире, где лишь мрак и тьму
С рожденья нищий созерцает?
А жалкое, убогое ничто, укутанное в радости канву,
Свирепствует, ликует наяву,
И всяк, угодно то кому,
Чистейшей веры образ отрицает?
Но как же мне покинуть этот мир?
Ведь в нём живёт моя любовь ...
И для неё опять звучат аккорды лир,
Истерзанное сердце бьётся вновь ...

Ця осіння
Меланхолія -
Не доспівана,
Невимовна,
Я від смерті
Невиліковний,
Я нічого
Не розумію.

Перемотую
Сни осінні,
Наче плівки
Магнітофонні,
Я у вічності
На долоні
Штрих-пунктиром
Тривожних ліній.

Дні пожовклі
І монотонні -
Я не вписаний
В їхні списки,
Я для осені –
В горлі кістка,
Драм-машина
На лівій скроні.

Серед пущеного
На вітер,
Я для осені –
Куля в груди
Біля потягу
У нікуди
Залізниці
Осінніх літер…

 
 ✴
 
 
відпломеніли віршів торжества
відтліли на священних плитах квіти
за сутінок недоброго незла
зминаються рядки яким не жити
 
вчорашні мрії золотять софіти
у тиглі снів кривавиться смола
немов жорстокі навіжені діти
кричать знадвору чистого єства
 
 
 ✴
 
 
& старозаповітний Соломон
увінчаний коханець і звіздар
 
& далі тьмяножовтий, мов узвар
осінній ліс, гуляє в нім грифон
 
за тим обсидіановий палац
іржавий регіт, будуар зі знань
 
стокрилий лет у сепії світань
і мідний видзвін, мов останній раз
 
 
міцних курінь ароматична в’язь
& пілігримів трепетний сезон
 
пустельне світло зорь, Єклезіяст
& щедрий на спокуси Вавилон
 
 
 ✴
 
 
я пам’ятаю, буде час
безмежності та одкровення
 
коли розчиниться печаль
у млість безжального натхнення
 
і мить високого знамення
палатиме, немов алмаз
 
 
 ✴
 
 
Сонце заходить за згубленим раєм
схилені трави сумують над літом
у сновидіння вривається вітер
 
хмари, що гинули за небокраєм
хвилі вертають піною морською
мрії жадають чудес невідомих
 
зблискують стрази на вимкнених віях
душі бентежить відкинутий камінь
 
линучи на кіммерійських зміях
спрагою між галактичними псами
 
марить сновидець & мчить від бульвару
вісник відлюдний ~ на сяючій птасі
серце його у броні зі смарагдів
очі мов спалах небесного жару
 
 
 
 -/[~
 
 
 
 
 
 
 
 

Передчуття німого болю
Мене пригноблює смерком,
Коли зоря сія над полем,
А інша меркне над селом.
Неначе рідна чи знайома
Мені людина у цю мить
Себе од мук земних і втоми
Десь намагається звільнить.
О, як же тужно заживеться,
Коли іще одне життя
Зорею з неба обірветься
Безповоротно в небуття!..
Тому сумую мимоволі,
Коли я бачу за вікном
Зорі сіяння понад полем
І слід сіяння над селом…

07.08.11.

На "Майстернях" творча праця йде:
Тешуть, свердлять, ріжуть і.т.д.
Сірий Вова заклада басейн,
Таня Рибар випаса гусей,
Варить джеми, каву, чай Тичко,
Ваня Гентош цілиться в "очко",
Люба Бенедишин і Софі
Із граблями в трави йдуть сухі,
Редчиць І. рубає рубаї,
Тільки Чорногуз - король Луї :)) -
В праці не задіяний ніде.
Чорногуз танцює па-де-де.
Журналіст, поет і бандурист,
А тепер - затятий танцюрист.
Так його вхопила пристрасть ця,
Наче молодого баранця.
Бо, напевно, вирішив поет:
Танцювати - краща із дієт.
... Ноги вишивають па-де-де,
Голова од голоду гуде.
Лементує старша із Медуз:
-Де подівся красень-Чорногуз?
Перевівся!.. Жовте і худе,
Кістка випирає де-не-де,
Мов примара, берегом бреде,
Ще, гляди, у море упаде...

Не упав. Лиш вдарився (у блюз)
Велесоподібний Чорногуз.

Я королеві чаю націдив
і джему абрикосового норму.
Красуне сива, скільки то вже літ
від випуску минуло? Ти ж у формі
шкільній була, як яблучко в саду.
Мене, як в осінь яблуню, трусило.
І на балу, я думав, упаду…
А зараз ти стара така і сива.
Та ще міцна. А Ленона нема.
Проте є Ленін перед нашим клубом.
Ти пригадай, як я тебе знімав
і айстри дарував з тієї клумби…
Моя красуня, сива і стара.
Хоча і я – прибульці дещо кращі.
Давай по чаю, бо в сім’ю пора.
Якби тоді, то кликав би у хащі…
06.08.11

Корінням сягаючи дива, на гілля повісили сутінь.
Такі неможливо забуті, такі обважніло-легкі,
ці яблуні – мов маяки моєї банальної суті,
по них ще звіряють годинник ретельні старі світляки.
Ці яблуні – місячні мушлі, ці яблуні пахнуть вітрами,
гойдають налиті плоди до часу, мов немовлят,
стоять у осінній сльоті, неначе язичницькі храми,
і вперто про все на світі на мові землі мовчать.
Ці яблуні (руки між зорі) – сніги, що на сонці не тануть,
живуть у далеких казках і сняться їм спасівські сни.
Змиває праяблучний дощ мою запилюжену пам’ять –
до решти,
        до сонцестояння,
                до серцеклітковини.

Вони обікрали поета. До нитки, вважай, обібрали:
спалили римовані рами поезій його непростих…
«Сиди у сімейних тенетах; іще б чого не вистачало –
дражнить бідну тещу роками!..». І голос поетів затих…

Метеликом спікся рукопис. Востаннє зігнувся гадючо
(а люди несуть несусвіття: мовляв, сторінки не горять…).
Поета карають за «опус» - отой «полюбовний», пекучий,
де тещі немає «привітів», дружині немає присвят.

…Коли розпинали блокнотик, по клаптю його розчленяли,
коли в піддувало жаринки упали, мов стиглі слова –
стояв безтілесий, мов докір, мов лицар без тіні забрала,
сімейний поет біля жінки. Лиш німо сіпнулась брова…

20.04.2011.

Сльози і кроки – потоки й мости,
солені ноти і прісні.
Свашці кирпатій доріг не знайти
в царство крислатої пісні.

Віхи епохи – гербарій з гербів,
віхоть планиди сухої –
викажіть вітру мовчання гробів,
що не знайшло супокою.

Хай рознесе він по гніздах сердець
віхолу часу і спрагу,
з неба відлиє для слова свинець,
для Батьківщини – відвагу.

Б’ється у грудях, тремтить на щоці
і розпинається щемом.
Сльози і кроки – правда і ціль,
поки не всохли – живемо.

Поки до щастя стежина летить,
колір міняє сутанний,
поки ще тепло мені від ходи
а між акордів – духмяно –

сльози і кроки – потоки й мости,
солені ноти і прісні.
Хто би струною тебе пригостив
й голосом, вигнана пісне?

3 Серпня 2011

Ти сліпим був, як дощ, той що зранку мене заскочив,
це жахливо заразно - тепер ми сліпі обидва...
А десь там, вище пупа, метелики ще тріпочуть,
тобто - дзуськи - так просто узяти й піти - не вийде.
Що, писати пора мемуари, о мі аморе,
як неправда моя потонула в твоїх зіницях?
Я так хочу на море, напевно, поїду скоро.
Як синиця в руках мій квиточок на залізницю.
А журавлики в небі- "Курли!" - обирай, на бога.
Свої довгі носи не в свої вони пхають справи...
Справа - ти, зліва - сонце, вода і одна дорога,
та дорога - по колу і знову-таки - направо.
І чого так хотілося бути твоєю фройляйн,
а як видно - не доля, мабуть - зодіак у змові...
А де двоє, ти знаєш, там часто буває троє.
І не завше той третій - народжений від любові.

А на волі так солодко...Нащо ж мене закрито?
Добровільною бранкою у колодки закуто...
А тобі підкоряються лейн, авеню і стріти.
Їм однаково, просто, чиїми сьогодні бути.

01.08.2011

Сьогодні закінчиться липень,
Мов книги остання сторінка,
Яку прочитати судилось
Не тільки мені одній!
Щось вітер нашіптує липі,
А небо міняє відтінки!
І щастя розправило крила!
Давайте за ним! Мерщій!

Останній день липня - для мене!
Це навіть не здійснення мрії!
Це щось неймовірне! Чудо!
Приємне, як шум трави!
А завтра вже серпень, напевно!
Та душу - я знаю! - зігріє
Те світло, яке усюди!
Бо поруч зі мною - Ви!

2011

Здавалося мені,
що кам'яна пустеля, ─ тут…
духом кам’янистим непорушно спала…
Хотілося мені аби було так вічно.
Але ж ні!
Одної миті слова кам’яні
зрушили магічно
простори неозорі ті,
і вже…на кам’яному лузі, ─ тут,
квіти кам’яні чудові
рухнув вітер кам’яний і заблистіли краплі крові
червоно-кам’яні.
І от
над тлом,
й понад усім
замерехтіло число
один і… три, і сім…
і звук некам’яний, і світло…
і не здавалось – є!
Все це
некам’яне. Некам’яною,
як запече сльозою,
що аж нестерпним болем корчить кам’яне лице
моє…

Некам’яному Богу
відтепер волання
це:
чому покинув Він мене в ваганнях
одного,─
одиноким камінцем
у кам’яній пустелі, ─ тут,
між кам’янистих Своїх лиць…
насититись не дав і не дає
ні хлібом кам’яним, ані вином ─
велить жити духом-сном
поміж його відбитків від кам’яних дзеркал і таємниць,
де співом, золотом і сріблом
славиться щодня
словом не кам’яним
в пустелі кам’яній
Його Вічне Ім′я!
2010р.

Хроніка, хрещена хрестиком, вийшла з-під пальців дідових –
Така ж правдива, як Нестора давнього письмена.
Світ ще не видів такого, світ ще такого не відав:
Гляньте, завмерла історія в позі моделі слухняної,
Випнула стегна і перса на рушникові вона.

Дідів рушник – особливий, дідів рушник – незвичайний.
Дід рахував терпеливо хрестики різних тонів…
І з полотна зиркнув сивий чи молодий-кучерявий,
Обрис Франка чи Шевченка... Дід вишивав, як умів.

Дітище дідових пучок має свої тулумбаси,
Б’є в барабани уяви, хмелить – ну чисто первак…
Голка в руках замість ручки; пісню підхоплює басом,
Пише історію вправно майстер на тих рушниках.

Виставка – просто надворі, на мотузках для білизни!
Вітер періщить прищепки, старанно рве полотно!..
Наче врожай у коморі, дід накопичив «за жизню»
Скарб – і тендітний, і крепкий, наче дозріле вино.

Виставка ця – як весілля, майстер нагадує свата:
Ловить хвостаті полотна, парує хрещатих півнів!
Щемна Шевченкова хата, пуп’янки, китиці й грона -
зблискують у заметілі вишИваних рушників...

2009р.

Вони сказали: за що ти тримаєшся, брат?
Мало в твоєму житті було бід і втрат?
Мало крові й жовчі було в твоєму житті?
Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті.

Вони заспокоювали: не переймайся ти так.
Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак.
Вигребеш поступово, ти ж не останній псих.
Потрібно вміти вчасно здати усіх.

Ти постарів, брат, тому давай без образ.
Час змінився на краще – подивися на нас.
Якщо дуже довго сидіти коло ріки,
Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки.

Вони говорили про сім’ї та біржовиків,
про трабли з бюджетом й афганських бойовиків,
про польський ринок і про китайський прорив.
Я їх спочатку слухав, а потім заговорив:

Я народився в країні, якої немає давно.
Я сам її знищував і пускав на дно.
Я ховав цю країну, коли вас ще не було.
Так що не вам мені розповідати про родинне тепло.

Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка.
Я точно знаю, що класова рівність – найбільш нетривка.
Я палив кооператорів у вісімдесятих,
і в дев’яностих бомбив фірмачів.
Я ніде не вчився політекономіки,
і сам нікого не вчив.

Я торгував усім, що має якусь ціну,
газом, лісом та боєприпасами через фірму одну.
Я завіз стільки товару через одеський порт,
що коли по п’яні тонув,
за мною тонув ескорт.

Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси.
Купував губернаторів і продавав голоси.
Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з утрат.
Бачиш цей шрам, синок - це на мене впав банкомат.

Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви –
діти лібералізму, вершники без голови,
я топив кораблі й переходив босоніж моря,
доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я.

І все, що ви знаєте про католиків та мусульман –
лише туман, густий прибережний туман,
в якому ви губитеся, як піонери в кущах,
або як невчена піхота в травневих дощах.

Немає жодних невірних і жодних святих,
немає жодних відмічених і жодних простих,
жодних партнерів, жодних, синок, ворогів –
є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів.

Є лише наші жінки, які нам спиняють серця.
Є лише наша подяка, як вигадка від творця.
Подяка, яку відчуває риба,
коли ріка промерзає до дна.
Бо там, де для вас триває партнерство,
для мене триває війна.

Є лише ті, кого ми ховали й кого несли,
неважливо, де саме вони полягли, неважливо, коли.
Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде,
А всі нюанси ведення бізнесу
завжди вирішить одна РГД.

І що ви мені говорите про долари та рублі,
нам із вами лежати в одній землі,
а наша земля, наче віра – вона глибока й тверда,
і з цього боку її повітря, а з того боку – вода.

Час не змінюється, змінюємося ми,
розбиваючися в гівно чи виходячи із тюрми,
переходячи через кордони чи повертаючи давні борги,
і якщо хто й прийде на ваші поминки – це друзі та вороги.

І все, що я говорив їм, і що вони говорили мені,
виривалося з горлянок і запалювало вогні,
і ці вогні горіли в темряві, як маяки,
на які виходили з темряви
зомбі, привиди, мертвяки.

Липневий солярій. У море дерев
ховаються сонно твої бригантини.
Це місто таке старовинне,
що хочеться взяти його манускрипт
і мовчки вивчати вигадливий шрифт,
допоки асфальти остигнуть.

Блукає загублена тінь.
Симфонія сонцестояння.
І приспів любові гортанний
із вікон навпроти звучить.
Сієста. Чужий краєвид.
Таке безконечне тривання,

неначе секундно розділений день
не можеш, як пазли, зібрати в картинку,
і тиша, і спека, і люди в будинку
в повільному танго у вечір пливуть.
Повзе безнадійно в термометрі ртуть
угору.

Пора відпочинку.

Поїхала. За мною не сумуй.
Останнім часом я й собі незнана.
То осуд перетворюю в осанну,
То навпаки. Хоч став за буєм буй.

І навіть ти, досвідчений нирець,
Розгублено руками лиш розводиш.
Тож я, аби пізнати власні води,
Поїхала до себе навпростець.

Така незнана у мені ця мить!
Чужа вода та кров. А може... рідна?
Здогадуюся раптом: я – вагітна.
І музика немов мені бринить.

2011 р.

Коли світанок у воді
Збирає зорі обережно, -
Стають зеленими руді
Незрушні кручі прибережні.
Лисніє золотом пісок
Між комишем і осокою.
І сутінь тане, як димок
Мого багаття над рікою…
20.07.11.

Королево моя, королево,
В океані пливе водолаз -
Я засуну його в пащу лева,
Як до тебе торкнеться хоч раз.

Королево моя, королево,
Попід хмари пілот летить -
Я засуну його в пащу лева,
Як погляне на тебе на мить.

Королево моя, королево,
З ким крокуєш поряд тепер?
Я засуну його в пащу лева -
Помилився він раз, як сапер.

Королево моя, королево,
Я засуну й тебе туди,
У пащеку страшенного лева -
Як мене не полюбиш ти...


20.07.2011

Сорок п'ять, сорок п'ять... То вже майже піввіку.
Добрих спогадів щем і дитинства хмелі
Це ж мені, посивілому вже чоловіку,
Ти - як батькова хата на рідній землі.

Ми всі кликати звикли тебе інтернатом,
Та з тобою в душі проживем до кінця
Поспішаєм сюди, мов до матінки й тата,
І стривожено гупають наші серця.

От зібралися знов, бо твоя ми родина
І по-своєму, певно: і сестри, й брати.
Це ж із кожного з нас ти плекав тут - людину,
Випускав нас, пташат, у життєві світи.

Доземний же уклін для твоїх коридорів,
Для крислатих каштанів і чистих кімнат.
Й хоч тут хлюпа ріка із сирітського горя,
Ти дитинством у думах проріс - інтернат!

Сорок п'ять, сорок п'ять... То вже майже піввіку.
Добрих спогадів щем, ностальгії хмелі.
Бо ж мені, посивілому вже чоловіку,
Ти - як батькова хата на рідній землі.

О. Т…
Якщо знов оминула удача –
Гнівно долю свою не кляни!
Все минеться, забудеться – наче
Неспокійної юності сни.
Якщо щастя донині не бачив –
Не воно маскувалося в грим!
Може, ти народився незрячим,
Або щастя було неземним.
Якщо серце у тебе гаряче –
Перешкоди долай напролом!
Будеш іншим взірцем, а тим паче
Поведеш боягузів слідком.
Якщо, скривджений правнук козачий,
Ти не знаєш оцих постулат
І, як жінка, в куточку десь плачеш,
То мені ти не друг і не брат.
Якщо істини ці утовкмачу
Я тобі й ти усі їх сприймеш, -
Жити стане не легше одначе
Ні тобі, ні мені, але все ж…
18.07.11

Ніхто й ніколи так її не брав...
Ніхто не був таким відвертим катом,
І зроду не палив каскад заграв,
Щоб у вогні до сказу обіймати.
Ніхто не ссав з тугих грудей життя,
Й різкі вуста не розмикав так хтиво,
І ніч не розстеляв до забуття,
І ямби не сплітав таким курсивом,
Ніякий Бог на думку так не йшов,
Щоб оргія - мов вогнецвіт молитви,
Щоб кожне слово, спалюючи кров,
Ішло по горлу, наче лезо бритви.
Ніхто не входив у ескіз душі
Отак болюче, глибоко, безлико -
Так істини маленькі ручаї
Стікаються в значиме і велике...
Цей ВІРШ єдиний - Демон і Творець -
Дав вічність, та забрав її одразу,
Лишаючи не лаври, не вінець -
Лиш апогей нелюдського екстазу.

Я навчилася плакати мовчки -
навіть віями не змигну.
Із ночей оберу найдовшу.
Найбезсоннішу. Неземну.

Я навчилася плакати тихо -
ані поруху, очі вниз.
Прагну миру... невже це примха?
Недолугий гіркий каприз?

Я навчилася плакати... плечі
не здригаються, не тремтять -
ти не знаєш, чому надвечір
не вмираю я від проклять.

Я навчилася плакати. Знову
тільки Богові і тобі.
О мій вірше! Оця розмова
квітне маками на журбі.

відлік проходить, як дим крізь груди
все, що колись піддавалось нам
я забуваю, що значить люди
заздрю бродячим котам

Хай будуть білими сни і стелі
так, щоб не різатись об краї
зараз період зразку Помпеї
і ми тут не лікарі

Ти станеш осторонь. станеш правим
я буду йти на вогонь і кров
Боже, як втомлюють переправи!
більше, аніж любов...

Все в передчассі - надтонко, знаково
дні, наче скельця із вітражів
я присягнусь, що мені однаково -
Ти б мене зрозумів...

Знаєш,що я хочу?Трішки спокою.
Лісової тиші кароокої.
Смерекових ранків незахмарених.
На грибах настояного марева.
Пахнуть трави лісові колискою.
Попід скелі річенька поблискує.
Там стежина хвоєю постелена
і казками,мудрими й веселими.
Сняться гори!Кличуть,усміхаються,
афинами й бриндзою вітаються.
Небо близько,можна хмар торкнутися.
Де б не був - захочеш повернутися.
1997 р. липень

Пережити, вижити і жити
Серед глуму, злиднів і брехні,
Попри шал реформ несамовитий,
Що життя вкорочує мені.
Пережити, вижити і жити,
Щоб сказати дітям про жахне
Не життя, а болями повите
Існування батькове земне.
Пережити, вижити і жити,
Не спаливши стяги та хрести, -
Віру в краще удесятерити,
Не упасти, а потроху йти.
Пережити, вижити і жити
Без образ на долю та на час, -
Усміхатись сонцю у блакиті,
Як життю колись – у перший раз…

16.07.11.

Спішу до тебе знову за спроможність
(О, ні, якби ж, та зовсім не за ту).
Всього лиш за оту спроможність банку,
Активам в ліжку честь я віддаю.
Це - спроба, це з життям ідем на спаринг,
Це упаковка завтрашнього дня,
І тіло тут лише предмет застави,
Ціна за виживання в нім своя.
А що любов? Яка у неї квота?
Там кожен крок вперед веде назад.
Аніж хаос, вже краще розрахунок -
Салони, бутіки і променад.
Іду, спішу до тебе, мій гривнястий,
У мною алергенний секс-реал,
Отак з твоїх торкань, моїх замовлень
Складається докупи мадригал.
16.07.2011

Спливли літа – і море по коліна,
Де я щоденно змінював свій курс,
Давав хід повний, не крутнувши вус,
І не питав чи є по курсу міни.

Веселі бризки з-під густої піни
Наповнювали келихи спокус.
Хіба мене спинив би землетрус,
Коли сягнув я зором до вершини?

Хто був тоді найбільший відчайдух,
Що ніжив словом і нутро, і слух,
І був йому – і другом, і слугою?

Вклонявся Музі радо я вночі,
Вона мені, довіривши ключі, –
Шлях освітила – зіркою ясною.

2011

і тиша скла,
і дивно, і просторо,
інакше тло у оберту землі…
прийми мене –
напівзабуту, хвору –
по серце в зорях,
по думки – в золі…

прип'ятий вітром
бранець небозводу,
стікаючи у сіль жагою сил,
торкни мене
сум'яттям прохолоди
і краплею
до вуст своїх неси…

я ще течу,
трави багряне горло
мене складає в первісні ази.
прийми таку –
заблукану, прозору,
що по щоці твоїй –
як тінь сльози…

Ходім, моя мила, сьогодні гуляти дахами,
І дощ вже не дощ – а великі свинцеві рибини,
Проорюють небо під нами і небо над нами –
Порепані черева їхні стікають між ринви.

Ходім, моя люба, сьогодні гуляти дощами,
Моя Магдалино, з очима гіркого мигдалю.
Рибини вкривають це місто своїми тілами,
Вони відливають героям свинцеві медалі.

І дихає осінь крізь шиби готельних кватирок,
І плачуть над нами в готелях старі нумізмати
Це срібло стікає війною, проходить пунктиром,
Вростає в долоні й забуті розхристані мапи,

В цей світ, що замішений густо не ними й не нами
В цей світ, що так щільно обтяг нас, неначе лускою,
І в дощ, що розіп’ятий в небо стікає дахами,
Ходім моя мила, гуляти, облиш парасолю…

2010

***
Моїй русалоньці рік і доба,
Я майже стільки її не бачу…
Не припинилася боротьба
..........................

Хотіла грітися в темній воді,
Що пахкотіла неначе зливою.
Вона благала мене: «не йди»…
Вона здалася такою вразливою…

В маршрутці, хворій на целюліт,
Я слав прокльони на всі портали…
Я мчав додому. А кораблі
Моїх русалок згрібали тралом.

Я мчав додому, де світ і день,
І де немає морського марева.

Мене русалонька віднайде...
Тобто побачу її десь
... в акваріумі.
2011-07-14

Слова, як люди, родяться, вмирають
І світ творять невидимий душі.
Вони вбивають дух і воскрешають
Його у недосяжнім вирі літ.
Слова – то суть життя, й життя у слові
Всевишній дав людині, а проте
Найвищий дар – гармонію любові
Чи кожен з нас для інших береже?..

це все графоманія брате
коли хочеш вірші писати
як тобі ніби не спиться
коли в кулаці синиця
а журавель курличе
жалібно так курли-курли
і батьківщина кличе
що там ще – рідне обличчя
тої, що єдина-одна
ще – на щоці сльоза
на столі відповідно свіча
мати тебе зустрічає
вишитими рушниками
варення і булки до чаю
а, не забудь – ще дощі
які вмивають площі
це не рима – розслабся
тут рима – мамині борщі
за які дякують хлопці
а хлопці спитаєш які
та просто так собі хлопці
бо то все метафора
ну ти розумієш літні дощі
вмивають запилючені площі

Поет поету, звісно, брат,
коли він щирий.
Не словолаз, не на показ,
не мерехтливий.

Коли не зирка на чуже.
Ним не ласує.
Коли хреста свого несе.
Не галасує...

Поєтократ, ліхтар нічний
в лакейській формі.
Такому брат – злощавий кат
і кістка в горлі.

Той за п’ятак,чи на срібняк,
Чи щось у торбі.
У хід запустить і кулак.
І дасть по морді.

А так, по-Божому. Дивак!
Таке вчудити.
Поет поету - рідний брат!
Із цим нам жити.

А у суперництві сліпім
нема потреби.
Як зорі Божії світім
В нічному небі.

Мовчки згадують імена. Знову всує. А ти молися.
За горами рельєфи гір розтікаються до води.
Бо рівнина завжди священна. Он на пагорбі вже вовчиця
догодовує милосердно дітлахів кочової орди.
І зійдуть – наче талі ріки, і не стане ковтка спитати,
пересидиш свій ватний страх, не обернешся вже на схід.
Тільки мерзлі зимівники і курганища вайлуваті,
що ідуть із перстом біля вуст десь за спиною – слід у слід.
Де ж той час, щоб лічити втрати, як і зради… Та біс із ними…
Хто кому і для чого ворог – то розкажуть без нас колись.
Всі слова, і діла, й мечі у потоці однім нестримнім
врешті зникнуть. А буде небо. І земля. Тільки ти молись.

У країні Навпаки
Найсолодші огірки,
А на вишні кавуни
От-такої довжини!
А джмелі взяли лопати
Щоби меду накопати,
Та прогнав їх кіт Панас:
"Доберуся я до вас!"
Пес Овес в дворі пасеться,
У гнізді їжак несеться,
А у сінях, під столом,
Слоненята сплять гуртом.
Де не взявся кіт Панас:
"Доберуся я до вас!
У країні Навпаки
Геть відлежали боки!"
Слоненята, стриб, у дірку,
І втекли в слонячу нірку,
Вслід буркоче кіт Панас:
"Доберуся я до вас!"
Чи то правда, чи то ні?
Чи наснилось це мені?

12,07,11

На підвіконні мальви сонні
Дзвінок не чують телефонний,
А щільно зімкнуті гардини
В пітьмі сховали очі сині,
Але надіюся на диво
І долі усмішку примхливу, -
Адже вилискує на сонці
Надій проталене віконце.

27.06.11.

На кливі, друже, лячно у негоду,
Від грому й зливи щулиться усе.
Міркую, що ж це: наче на догоду
чужинцям тут Марко телят пасе...
Де папороть у дощовій короні,
на свіжих зрубах щирять ікла пні.
Яка романтика? Поскаржитись – вороні,
що все пощезло, як в лихому сні.
Жар-птиця в зворах розгубила пір’я,
і що ж тепер осяє нам казки?
Ні в боже, ні в нечисте тут не вірять,
вже тільки зиск...
Оце фінал гіркий.

В легкім ландо запряжені пегаси,
І віжки вже натягнуті в руках
Прекрасного екскурсовода-аса,
І вітер вічності повіяв. Змах,

І ми вже їдемо-летим у казку,
(Чи наяву це діється чи в снах?)
І слів намисто нижеться так в"язко,
В глибинах віт чекає віщий птах.

Содом життя міського тут не владен,
І скрегіт гальм не ріже тиші нить,
І недоречна лайка не окраде
Цнотливий дух, що руслом струменить.

Смарагдові, коштовні саду шати
Спроможні світ цей тільки прикрашати.

Умань

9.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

***
Ти хочеш спокою. Я бачу перший сніг,
Він півстоліття мешкає в наметах,
Він Будду схвалює і Магомета.
А ще Христа. Тож обирай із них.

Не вмієш, то облиш. В твоєму сні
По закутках розставлені тенета.
Шукають пальці клавіш від кларнета
Тендітні й до нестями мовчазні.

Ще півстоліття – по воді убрід –
Мелодії Його блукає привід,
Радію голосу її відзнак.

Пробач, не слухав, знизував плечима,
Тому завжди знаходилась причина…
Чекай на Нього. Він тебе впізнав.

Душі моєї дивний устрій
Лиш той, напевно, пізнає,
Хто в неї дивиться, як в люстро
На відображення своє.
Немає в ній ні зла, ні бруду,
Ані омани сліпоти, –
Хмільними чарами облуди
Її не вдасться обплести.
Вона не знає меж, ні впину,
І вирізняється на слух, –
Вам не здається в цю хвилину,
Що ви її відчули рух?
Що, у нічному безгомінні,
Її тепло вас обняло,
І, наче сонячне проміння,
Зігріло вас і ваше тло?
І залишилося назавше
Із вашим жаром пополам…
Душі людській тепло віддавши
Свою зігрію потім там.
09.07.11.

***
А янголи над цвинтарями мертві,
Вщент кам’яні.
А до поверхні трохи більше метра…
Чи то мені
Стояти над тобою дні і ночі,
Чи долілиць
Стелитися. Стулитися. Як хочеш,
Припасти ниць.
Вдихати листя тліючого сморід
Чи взагалі
Радіти з того, що з тобою поряд
На цій землі.

Дівчаточко, дівча, за хусткою обличчя…
Таку прегарну іншу, їй Богу, не знайдеш.
Таким, як ти, коса, таким коралі личать,
А ти верблюдів ген пустелею женеш.

Спекотно, аж хита. Яка отут пожива?
Хіба травинка де, колюччя, чагарник.
Скажи, від кого ти це личенько закрила?
Та ж тут верблюди й камінь, і жоден чоловік!

А тут така нудьга! Агов! – не чують люди.
Гукни – і швидше гори, ці гори оживуть.
Пустелю – хай їй грець! – не доїдять верблюди.
Жують собі й жують. А що вони жують?

Чи молодість твою? Чи сльози, чи усмішку?
А що горбатим їм? Не випростати їх!
І що до того їм, що підвернула ніжку?
Що спека й самота, що хустка і жених?..

Побачила тебе – тепер і не спочину.
Ці очі, силует… А личко покажи!
Ну що такого – ти? Я бачу Україну.
Іде собі й іде, по краю, по межі…

05.07.2011