Задихані політики й піїтики -
Останні трубадури деепох.
Така ось постістотна аналітика,
Де все ніщо,
І всі іще ніхто.
Спиваються останні псевдоклірики
В іконостасних відблисках очей.
Перед життям,
Що все чекає лірики
І ніби кров між венами,
Тече.
Дурманить місяць стоптану незорянісь,
Летить крізь простір
Висохла сльоза.
І голос гри між бібліями й торами
Зітхає отченашно в образах.

Вже берег, любий... Човник у траву
нехай кладе натомлені рамена.
Я сном до тебе краще припливу,
а ти пливи ізнов у сон до мене.
Давай поглянемо, як зорі поміж верб
ховаються від Місяця і Ранку,
як річки хвилями увитий нерв
тремтить від ніжності русалки-бранки.
Я лагідно тобі над серце вир
кладу долоню поцілунком долі.
Ти чорним тіням-шерехам не вір —
в мій сон любові поринай поволі.
Щоб серця мого жар не вистигав,
вустами з серцем випий ранню стужу,
аби у сні і у дорозі знав,
що й поруч тебе за тобою тужу,
що ти у світі — першочинний світ,
душа тобою щовесни вагітна.
Я — стежка, на якій твій легкий слід
услід тобі завруниться й розквітне.

1996

А ти прийди й нічого не питай.
А ти прийди, як і колись приходив.
Хай усмішки твоєї чистота
окрилить серця радісні акорди.

А ти прийди і тихо поцілуй.
Торкнися уст солодкими устами.
Я кожен сумнів дотиком спалю,
що злодієм крадеться поміж нами.

А ти прийди, чи літо, чи зима,
чи дощ, чи сніг, чи хуртовина люта…
Нема розлук у Всесвіті! Нема…
Хіба лиш ті, що вигадали люди.

ви так далеко спогади зотліли
між нами сірі будні пролягли
сплетіння вулиць мов судини тіла
і жовта осінь жовтої жури

сльота і день короткий як спочинок
от якби поруч ви та вас нема
горнятко чаю думи без зупинок
мої холодні пальці як зима

ви без жалю ви так до мене строгі
ця туга вічна серце на шматки
моя любов і ваша і дорога
яку чомусь не можете пройти...

"Потік, наче коник, грає...", Марія Матіос

Як ся має чорна квітка?
Що ховає в пелюстках?
Розправляє ніжні крила
В пелюстках рожевий птах.

Хоче випурхнути звідти,
Розгорнути темну ніч,
Хоче волі, щоб летіти
У солодку мрію стріч.

Бо така у крил потреба:
Рушником високим неба,
Сонця вітром золотим
Колихати втіхи дим.

2
Твоя рука повільно, вільно
Миє ноги і сосці...
Я тебе, таку звабливу,
Мив би тільки в молоці.

Я б твоє святкове тіло
В ласку слова сповивав,
А чудову чорну квітку
В крила зваби цілував.

Я тобі вплітав би в долю
Стежку, що в любов сія...
Але я – лиш коник річки.
В кожній краплі річки – я.

Дружно, весело, завзято
Ліплять Бабу мишенята.
Ну звичайно, не Ягу,
А біленьку снігову.
Котять кулю, котять другу.
Не зважаючи на хугу,
Не зважаючи на сніг,
Звідусіль лунає сміх.
Третя куля вже готова –
Буде Баба ґонорова.
Чорні очка, чорний ніс
І лозинка в Баби – хвіст.
На додачу Бабі – вушка,
Як у справжньої пікушки.
От радіє дітвора!
Усміхається “Ура!”
Їхня подруга нова -
Баба-миша снігова.

2010

я заїдаю втому шоколадом
ти запиваєш розпачі дощем
я зашиваю душу недоладно
ти заливаєш свій сердешний щем

ми топчемося на руїнах
босоніж по розбитім склу,
а ти від мене далі й далі...

хіба ж я винна?
істина в вині,
вино у келисі,
вина в мені
проїла незагойні рани
твої тирани
...таранили відкриті двері
фортеці, де ніхто не жив

а що від сліз? лиш плями на папері

я винна!
що розкрадала щастя по кишенях
і що приходила до тебе в снах

тебе розвіяв вітер в прах:
лиш попелу в долонях жменя

і твоє ймення на вустах
терпке як істина,
що у вині

Рубаї

1
Створіння я не мавп’яче, а Боже,
І забувати це мені негоже.
Лише нескорений, безсмертний дух –
Усяку гидь і нечисть переможе.

2
Тримаймо дужо проти ворожнеч
Це слово рідне – обоюдний меч.
Якщо його ми в душах збережемо –
Воно зупинить смертоносний смерч.

3
Нехай щасливий буде нарід рома,
Котрий ніколи не ночує вдома.
Щасливі будьте, українці й ви, –
На всіх дорогах, що ведуть додому.

Па – падолистом, тактом і хистом,
Руку у руку, плече до плеча.
Котиться нота в спраглі ворота,
Музика йде від ключа до ключа.

Ласкою марячи, вовче і заяче,
Боже і грішне. Пани і раби.
Б’ються акорди, душі мов хорди,
Аури вічні з подушок роби.

Сниться – не сниться: в косах косиця...
В небо, в безодню, назад і вперед,
То замовкаючи, то воскресаючи,
Словом палаючим капає мед.

Небом і долом коло за колом
Шепіт і трунок, і темінь, і ти...
Тільки б не збитися, чи не розбитися,
Тільки б до сліз забуття довести.

Світлими кадрами над простирадлами
Доторком, подихом, помахом крил...
Певною мірою – танець над прірвою,
Щастя й нещастя, безсилля і сил.

Жаром і холодом, брудом і золотом.
Ніжності ріки, цілунків мости...
Небом і долом коло за колом,
Казка і трунок, і темінь, і ти.

1.

Клумаки випадають з натруджених рук.
Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?..
Ти босоніж торкаєш розпечений брук,
Так ти ходиш в віках по вугіллі жаркому.

За ворота виходять дебелі сини,—
І сліди замітає за ними пороша.
Материнської мови забудуть вони:
Вже та мова для них — нехороша...

Бригадири щоранку обходять двори.
Лиш в неділю є воля городець скопати.
Трактори...
Управління...
Директори...
А годуються люди з твоєї лопати.

Десь вимахують крани високих споруд,
Ти ж заснеш восени при нетопленій печі.
І стотисячний хор оспіває твій труд,—
Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.

2.

Вам треба пісню про колгоспні руки?..
Ось лиш пером зненацька пошкребусь.
А там. дивись, уже ідуть онуки
Виховувати совість у бабусь.

Вони ростуть, мов лісова травиця,
Немов пирій у житньому рядку:
Сто обліковців на твою правицю,
На кожен палець —
по керівнику.

І кожен щедрі обіцянки стеле,
І оплески не знають жодних доз...
І канцелярський млин повітря меле,
Розмахуючи крилами відозв.

А ти викашлюєш старечі груди
І кажеш в ніч невидимим синам:
— От бач, виходять наші дітки в люди.
Дай бог їм щастя більшого, ніж нам.

На них тепер нейлони й чорнобурки,
І возять їх машини —
не вози...
Всі трудодні твої — лише для курки.
А бур'янець під тином —
для кози.

І часом очі робляться сумними,
І сумніви тяжкі в полон беруть:
— О боже праведний! Що буде з ними,
Коли сільські бабусі перемруть?..

3.

Наливається вірою серце моє,
І вдивляється думка в невидимий корінь:
Ген селянка мадонною в небі встає —
Господинею вічних земних перетворень.

Все, що мусить померти — помре на віки
І народиться День із новим неспокоєм.
Україно !..
З твоєї легкої руки
Не боронь мені стати твоїм перегноєм.
Хай вростають у череп шорсткі корінці,
Вибираючи з мене земне і небесне.

Прийде віщий туман,
і в його молоці
Невгасима зоря над землею воскресне.

Сонце зніме утому з натруджених рук,
Всесвіт кине на плечі блакитну кирею...
Кизякова,
солом'яна,
чорна від мук,—
Станеш ти, Україно, тією зорею.

1963

Ю.С.


Восстав из ада, позабыв о рае,
Земной покой ломая или строя,
Я счастлив, что живу и умираю,
Что в памяти моей - пчелином рое -
Ещё жужжит одна тоска о малом
Ребёнке милом, тыча в сердце жалом.

Я горд, что в сердце том крест-накрест клинья
На кладбище, где правит оживленье;
Что там, внутри, под горькою полынью,
Гниение, горение и тленье
Не тронут никогда моих кумиров,
Не сотворённых мной - мне данных Миром.

Я не жалею - так, немного грустно:
Я пил любовь, но пел чужие песни
И, солью захламивши жизни русло,
Её оставил безнадёжно пресной,
Надежды жажду утолил слезами -
И в море не ходил под парусами.

Свою печаль и радость подытожив,
Стою. Гляжу, как дождик неуклюжий
Идёт. Но и ему в итоге тоже
Со стёкол, с крыш, с ресниц твоих, из лужи
Уйти обычно некуда, лишь кроме
Как в землю, век заканчивая в коме.

Мы оба с ним безадресны. И оба
Несовместимы с солнцем, хоть и слепо
Стремимся к свету - радуге под нёбо...
И разница лишь в том, что, выпав с неба,
Один вспорхнёт назад - бескрылой птицей;
Другой - крыла сложив, не возвратится.



2009

Ледь шелестить вологими губами
В колодязі глибокому вода.
Серпнева ніч схиляється над нами,
Зірками в душу небо загляда.
О, ноче України! Ми самі
Себе шукаєм, задивившись вгору,
Де все вже є в небесному письмі –
Літа війни, терору й людомору.
Але не цим і ми, і світ стоїть,
І ми не діти цвинтарної саги.
І сяйво йде із світлових століть,
Немов небесні корогви і стяги.
Яке високе небо уночі!
Мов авта на Хрещатику – світила.
Сузір’я підбери собі, і мчи
На Банкову свою небесну, мила.
Це ж так у нас: окраїнна земля,
То половці, то Русь, то печеніги.
Вертаємось – і зорями поля,
А лоціями – Велесові книги.
То мчить по нас то Січ, а то орда,
Чумацький Віз гуркоче понад нами.
І ледь шепоче білими губами
У Сиваші солоному вода...

Злободенну таблетку-реальність
Кладу під язик:
Знову ранок приходить –
Від цього не краще-не гірше…
Ця проклята зима,
До якої сяк-так уже звик
Замітає сліди,
А із ними недопалки віршів.

У легенях гніздиться
Бронхіт і загублений дим,
Щоб зігрітись хоч трохи
Мугикаю ритміку блюзу.
Ця навальна зима,
Як одвічна причина причин:
Розібратись в собі –
Відшукати прощення і музу.

Небо кашлем вологим
На місто відхаркує сніг…
Ця зима, як остання
Із тих, що не буде ніколи –
Порозкидала нас
На сітківці колійних доріг,
Що вчорашніми днями
Біжать безперервно по колу.

Худа у чорнім балахоні скаже «годі»
Від пункту «А» до пункту «Б» доїхав віз.
Прийшов безгрішним, а піду з клеймом на лобі.
В лікарні випишуть останній епікриз.

Чесноти і гріхи, скелети і гордині,
Не весело тягнув скрипучий древній віз,
Багатства не скопив, а тільки думи в скрині.
Що в голову прийшли під оберти коліс.

В зіркових небесах там вічність нескінченна,
Дарована творцем, але на жаль, не нам.
Смугасті мої дні, погасить сила темна,
Покірно в судний день піду я в інший стан.
23.01.10

Подивися, мій друже, як Осінь
В місто входить, дівчисько руде,
Стрічку вітру заплівши у коси,
І на посаг тумани пряде.

Ти поглянь-но: дерева так хутко
Повдягали багряну парчу!
А по вікнах остиглих маршрутки
Тихо котяться сльози дощу.

Опадає листок із гілляччя,
Оглядає довколишній світ.
Вже й земля. Он колеса маячать...
Що ж, Ікаре, плати за політ...

Де-не-де зорі зблискують зрідка
Поміж хмари дрантиві, старі.
Лине темрява млява нізвідки,
Огортає старі ліхтарі.

Львів заснув. Тільки Осінь вродлива
Йде по ньому, дівчисько руде,
Древнім левам розчісує гриви
Та сріблясті тумани пряде...

Рубаї

1
Немов світильник, світить людям гріх,
І в темряву ще більшу манить їх.
Тож подивися добре, що поклав ти,
Не поспішай зав’язувати міх.

2
Вклонявся і вклонятимуся Богу,
Бо Він проклав у вічність нам дорогу.
Якщо зберіг ти в серці Божий дар,
То спас назавжди - свою душу вбогу.

3
Як зможеш сміло меч укласти в піхви,
Героєм станеш, не почавши битви.
Тож хай затихне скрізь крицевий дзвін –
Під голос материнської молитви.

Мої найщиріші вітання усіх митців ПМ
із Днем закоханих.


Гортаю листопад
погаслих днів.
Пожовклі дати
опадають в осінь.
Меланхолійна
канцелярська
постіль
подій,
бездій,
надій,
безсонь
і снів.

У кожного свій жереб.
Хоч мені
круп’є фортуна
усміхом не світить,
я все своє життя
ішов до світла.
Чи не тому
й судилися вогні?

Вогнем вогню згораю,
а над ним
хтось обігріє душу,
хтось долоні,
хтось омине,
а хтось на дно безодні
в мою безвихідь
прилетить крізь дим.

Боротиметься
за моє життя,
не тямлячи ні опіків,
ні страху.
І попіл розітнуть
дві білі птахи –
заручені вогнем
Вона і я…

Пожовклих дат
зів’ялий листопад
відшарудить
у запокійний попіл,
а я повірю
божевільній спробі
підвестися з-за
грат падінь і страт.

Підвестися
заради почуття
в безвиході
пробудженого Нею.
Хронічний мрійник,
мрія - Галатея.
Заручені вогнем
Вона і я.
2010

1
вечір_зуб стирчить сторчма.
загусає морок.
плаче дівчинка_зима.
їй на вигляд сорок.

срібло солі на очах,
в животі судоми.
я без тебе в грудні чах,
не виходив з дому.

нудьгував, боявся скла –
де ти_з ким ти_хто ти? –
доки тіло вірша склав –
в голові – на дотик.

і носився, як дурний,
з віршем цілий січень:
це означення вини
суто чоловіче.

а тому не в мене вір,
а у добрі_люде,
вір у двір, де холод_звір
мерзне цілий лютий.

вір безбоязно у те,
що слова – не гамір,
що без тебе не цвіте
серце_орігамі.

вір не просто у слова,
а у вірш між нами:
я тебе приримував –
в бога_душу_маму!



2
густо забита космічним тату
синього неба шагренева шкіра.
я – надто болісно! – вірую в ту,
що не зневірить.

це переборений страх висоти
кільцями безуму пахне і квітне.
я присягаюся в тебе врости
опійним квітнем!

мозок_кульбаба на ніжці хребта,
тільки дмухни – і одразу не стане.
ти і не та, й запопадливо та –
марево тане.

Все-таки – по спіралі!
Все-таки – не замкнеться!
Тільки б звучати й далі
Словом на повне серце.

Жити – не пережити,
ВИносити крізь відчай.
Буде душа відкрита
Кожного – як обличчя.

Буде єдина правда,
А - не мільйони «істин».
Те, що піде у завтра –
Стане до болю чистим.

Буде? Коли і де це?
Ближче – життя підвалів…
Як зайнялося серце –
Значить – виток спіралі.

Роби зі мною все, що хочеш...
Цілуй мене у кожну букву,
Запалюй, пий, в’яжи законом –
Я стану плахою і троном.
Цілуй мене у кожну букву.

Твори молитву на струнах плоті,
Веди в найперші двері світу
І розірви мою орбіту.
Твори молитву на струнах плоті.

Роби зі мною все , що хочеш,
Лише коли розплющу очі –
Не виходи з цієї ночі.
Не виходи з цієї ночі...

Роби зі мною все, що хочеш.

Я - мідна, я - осіння вишня,
недбало скинула минуле.
Гілля - до неба, мов коріння,
погірдне до зими й нечуле.
Тримаю, з сили, біле й землю,
своїм єством - листком болючим,
під сонцем - жовтим можновладцем,
кужільно мотаним, їдучим.
Я вирізаю з неба крила
гіллям, стужавілим від долі,
посередині України,
де навіть синій дощ в неволі.
Зими ментальної в'язниця
мене змовчить, неначе Стуса,
а я дібрала колір ниток
і небу шлю свого обруса.
Бо вийшла, чуєте, як вишня.
Хто б на плече не тис, я - вільна.
І тулиться кори мурашка,
чорнява жінка богомільна.

2008-2010

Предскажите мне исход
Вечной битвы тени с тенью -
Есть арбитр, да он не в счет -
Спит давно, сраженный ленью…

Напророчьте мне беду
(В счастье все равно не верю) –
Я надуюсь и уйду,
С наслажденьем хлопнув дверью.

Напишите мне стихи –
Я их выброшу в окошко…
Нет, стихи-то неплохи,
Вот и завидно немножко!

После чая до ворот
Вы меня не провожайте,
Поищите лучше йод
Да осколки собирайте…

Поету краще не женитись,
Бо він шукатиме вночі
Не як до жінки підступитись,
А до поезії ключі.

Піде сама собі дружина
За двох кохати і страждати,
А в нього думка все єдина:
І те, і це заримувати...

Він дбатиме не про достаток,
Творитиме в сім’ї не те –
Писатиме складний початок
Або закінчення просте.

А з’являться у нього діти –
Підкинуть ще одну проблему,
Та буде він не їм радіти –
Писатиме про них поему.

Затупляться ножі й лопати,
Зима насипле снігу в двір –
А в нього час не ґаздувати –
Записувати на папір.

Хоч обіцяє всім без міри
Кохання і до щастя злетів,
Не йміть йому, дівчата, віри
І не закохуйтесь в поетів.

2000

Подейкують, же ланцюги у злоті
Тримали міцно твій сріблистий гріб,
Же знатний прах твоєї післяплоті
Дамаський меч напохваті беріг.

У середполе, ген у позамісто
Стріла вказала на послідній стан.
А може, пáла там зірниця чиста,
Котру ти одмолив, соцініан.

Хтось мурував стовпа тобі до тверді,
Чи цегли ти навіз туди вперед,
Як фараон? А може, спересердя
Розкидав геть, пославши лугом смерть.

Хіба тепер то важить, князю Пронський...
Як ти вже — пам'ятник. Гніздо лелек.
Один в полях. В Європі. Й по-сіромськи
Ми губим слід твоїх бібліотек.


2010



**"Мурований стовп" — пам'ятник архітектури XVII ст. Кам’яний стовп у формі аріанського склепа встановлений на могилі колишнього власника м. Берестечка князя Олександра Пронського у 1631 р. Такі пам'ятники ставили на могилах соцініани — прихильники поширеного у ХVІ столітті по всій Західній Європі одного із напрямів кальвінізму, з яким жорстоко боролась католицька церква. Не вціліли такі пам'ятники ні в Румунії, ні в Угорщині, Пруссії, Сілезії, Голландії. Існує легенда, що срібна труна князя була наповнена коштовностями і висіла у склепі на золотих ланцюгах. За часів Олександра Пронського Берестечко було одним із найбільших у Європі центрів соцініанства, у місті діяли освітні заклади соцініан, велика бібліотека.
Інша легенда розповідає, що під час однієї з воєн, які прокотилися через Берестечко, три стріли було пущено в цій місцевості. Перша стріла залетіла недалеко і впала за Берестечком в напрямку села Кутрів. Пізніше на цьому місці поховали князя Олександра Пронського і спорудили уже згадуваний Мурований стовп. Друга стріла полетіла правіше і набагато далі. На тому місці згодом поховали сестру князя Олександра Маруху і насипали на її могилі високий курган. Третя стріла полетіла ще правіше, впала і загубилась у Смолявському бору.

И тот, кто повержен, никем не утешен,
И тот, кто тщеславен, напорист и лих;
Кто в мыслях уверен, в поступках безгрешен
И запросто судит, и правит других;

И падший в неведенье, Бога клянящий,
И бьющий поклоны в тени алтаря,
И тот, кто над всеми, печально-скорбящий,
Застыл в удивленье, улыбку тая, –

Кто скажет, что ОН и бесчестен, и гадок,
Что предал, не ведая чувства вины,
Что мир совершенства – преддверие ада?
Кто сможет отважиться? Я или Ты?

Між спорідненістю та сирітством
ми завмерли удвох на межі.
Не здолати невидиму відстань —
ми одвіку з тобою чужі.

Незнайомі, далекі, самотні —
зачинились у власних світах...
Тільки спільного міста безодня
сипле сніг на схололі вуста.

Тільки бесід колишнє натхнення
здоганяє зненацька вночі.
Ще — Сумська.
І інжирне варення...
І поезія...
Досить.
Мовчи.

день заточився, скулився сіро
втомлений грою вірю-не-вірю
жовті квартали різьблять зі сиру
вулиці-вени
ранок займеться ой як не скоро
зорі-пліткарки блимають хором
сніжні замети - шати Пандори
місяць-вареник

гойдалка світла маятник рушить
сріблом заблисне ковзанки вужик
там де ми разом загнані душі -
тиша дзеркальна
холодом тисне в холоді тісно
тихим зітханням кашляє пісня
пустиш до ранку збоку присісти
як ти? – нормально

Не мовчи,
бо наша мить промайне.
О, веди
в обійми літа мене.
Не губи
бажання мрії-сади –
запроси
начаруваннями краси.

Саме ти
втамуй торканнями те
самоти
відлуння зимно-хрустке.
Не займай
у серці тільки сльоти.
Запроси,
до зорецвітної роси.

По воді
у сяйво тиші веди.
Ми одні
для ласки і наготи -
пригуби
як подих і донеси,
не суди
її п’янкої теплоти.

[Але ж ти -
уготована, доле, мені,
не згубися неждано-негадано у пелені,
де примарні жадання збуваються хочеться нам, а чи ні,
та незмінно збуваються, мов у найгіршому сні -
забутті]

Не гляди
у минуле - палкого вина
не знайти
де усе пережито сповна.
Хай одне тремтіння серцебиття
і веде -
назад немає вороття!

Адже ти -
дарована, доле, мені,
не губи
себе у забуття пелені.
Далині в яснім явися огні -
мрії-сні
у зорецвітній вишині.


Не мовчи,
бо наша мить промайне.
Поведи
від суму далі мене.
Не губи
у серці мрії-сади –
запроси
зачаруваннями краси.


січень 2010

Час моїх журавликів —
Мрії і сподівань,
Прилети із Африки,
Й біля серця стань.

Прилети із вирію
Із юначих літ,
Повернися вірою
В цей жорстокий світ.

О, далека Африко —
Молодість моя,
Намалюй на клаптику
В небі журавля,

Квітку журавлинку
В крапельках роси,
Й віри соломинку
В клюві принеси.

Від станції Мінус
До станції Плюс
З зими і до літа
Крові ешелони виштовхує пульс
У простір відкритий.

Не вправлюся пішки,
І не добіжу —
Червоним тільцем в ешелоні
Дістанусь до скроні
І їй розкажу,
Що справи — солоні...

І тіпнеться жилка на скроні німа,
Неначе вагон на пероні...
Далеко позаду здіймає зима
Сніги паперові.

Я там народився — і вже не вернусь
Вокзалами аеропорту...
Від станції Мінус до станції Плюс
Ідуть поїзди крізь аорту.

Дай, Боже!
Навік здолати зло вороже,
Яке приховує тавро,
Що закотилося в нутро…

За правду стіймо, за добро –
І нас ніхто не переможе,
Як буде Слово –
на сторожі…
5.02.10

Міряли, судили і рядили, -
Часу вдосталь, щастя – через край.
Катували словом і …любили,
Пекло днів приймаючи за рай.

Що, про що – ніхто тепер не скаже,
Обминали Бога хто як міг.
Крайніх не шукали. Хто ж розв’яже
«Рук сплетіння і сплетіння ніг.»

Вийшов час, пройшов химерну браму.
День сконав без тіні каяття.
Та рука в руці шматують рану
Лінії кохання і життя.

На столі та в душі нині будуть білі обруси,
Бо поріг переступить жаданий далекий гість.
Аж лелеки курличуть, цікавістю пнуться гуси
І на прив’язі пес втихомирив манірну злість.

Гість нап’ється і здуру попросить умити ноги,
І чесати почне про гріхи, про любов, про нас,
Розповість як живе, перехрестя в раю, дороги…
Без подяки піде, різко кинувши: «Ще не час!»

Зі стола та з душі буде здерто білі обруси –
Я не склала екзамен на вічність, – як каже гість.
Знов у скриню ховаю печаль і червоні буси,
Бо далекий, жаданий іде до чужих обійсть.

Сьогодні ми разом. Вечір,
За вікнами сніжне танго
І вітер, старий диспетчер.
Я їм курагу, ти – манго.

Хизуєшся давнім хистом
Про мене, коханку, дбати.
Любов увінчалась змістом
І… ще чим, не слід казати.

На зло подзвонив мобільний,
Із ляку я впала з ліжка.
Кімната, як холодильник,
Під боком зім’ята книжка.

Півдня чи годину спалось –
То сон покорив утому.
Пішов ти, коли світало,
Як спогад, пішов рік тому.

Сьогодні самотньо. Вечір.
За вікнами сніжне танго.
Лиш вітер, старий диспетчер,
Хизується древнім рангом.

Заморський пане, кави я не п’ю,
ви говоріть, я чую, ви в раю.

Ви кажете, чудова пара з нас?
Таж ваш удвічі швидший віку час.

Що ваша доня старша – не біда?
Таж ваш онук на «бабцю» загляда.

Вам молодість-краса моя проста
запала в душу і зняла з хреста?

Ви очі ті за скельцями знайшли?
Ви кажете, щасливі б ми були?

Мої вам руки – наче два крила,
а губи – мов водиця з джерела?

Які красиві і палкі слова,
та вже на плечах міцно голова…

Наш рай для двох шука нових воріт?
Ви говоріть, я чую, говоріть…

Для вас я – наче пісня солов’я?
Та ж не співаю по-англійськи я.

Цей птах хіба в Америку летить,
як осені прийде прощальна мить?

Для мене тут співають солов’ї,
тут рідні, друзі й вороги мої.

Не полетить ця пташка в злоту кліть.
Тож ви мене до бару не просіть.

2010

Дегустація болю на двох у пропаленій тиші.
Найніжніші слова до уявлених нами людей.
Ми забудемо все, ми усе в простирадлах залишим,
Коли ранок з похмілля в пошарпаній куртці прийде.

Не заводьте будильник, бо ми все одно не заснемо.
Не вмикайте світильник, бо з вами не я, а вона.
Я також зараз з іншим. Міцніше-міцніше. Даремно
Зупиняти почате. Вина і на крихту вина...

Дегустація болю. Півсмаком наповнені склянки.
Я, пробачте, запалю. Не можу без диму, а ви?
Ці солодкі години гірчитимуть трішечки зранку
Тютюном і похміллям і паленим пір’ям сови....
1999р.

вірш старий, наче з іншого життя.......

Як виникає дивне почуття,
що не підвладне часу і втручанням,
що тішить і продовжує життя?
Як виникає те, що звуть коханням?

Чому зникає дивне почуття?
Через підвладність часу і втручанням?
Через буденність нашого життя?
Чому зникає те, що звуть коханням?

Два запитання: різні, та, на жаль,
обидва актуальні й справедливі,
як сміх і сльози, радість і печаль,
зима і літо, райдуга при зливі…

Бажань та мрій багато є в людей,
а я висловлюю одне бажання:
хай, протягом життя, моїх дітей
цікавить лише перше запитання.

2010.

У кожному слові твоєму відчуженість і порожнеча
Нечути ніяких кроків, а тільки оті важкі,
якими приходить туга щогрудня, а грудень щовечора
помалу згинає плечі вагою її руки

І в мене вже серце-не-серце і в тебе серце-не-серце
Ми закриваємо двері без сподівань на дзвінок
Ми відкриваємо вікна і, як зіпсовані речі,
падають наші зорі у довгий яр помилок

Там вже лежать наші душі, і згодом впадуть наші мрії
а поки холодний вітер бинтами розмотує сніг
на втрачене майже-щастя і витрачені надії,
прощає мене!.. за тебе, за себе, відтак за всіх.

03.02.10

Не дивися мені у вічі,
Бо сьогодні вони не п’яні.
Але знаю, ти мусиш (ти ж – слідчий!)
Розкривати серійні кохання.

Ти не знаєш: я – вбивця чи жертва;
Чи я поглядом вбити у змозі?
За любов ти готовий померти?
Ні?
Тоді нам не по дорозі!

Присвячую світлій пам’яті Олексія Олексійовича Покамістова, інженера крюківського вагонобудівного заводу, репресованого в 1937 році і безпідставно звинуваченого у шкідництві. Він єдиний із усіх арештованих не визнав себе винним і не оговорив нікого з колег. Тільки через двадцять років Олексій Покамістов, пройшовши пекло ГУЛАГу, повернувся в Кременчук. Всі інші учасники так званої “шкідницької групи” були розстріляні ще в 1937 р.

На допит викликали серед ночі.
В кутку чорнів залізний сейф, як дот.
І лампа Ілліча сліпила очі,
І слідчий щось писав собі в блокнот.

— Ми судимо тебе за намір зради —
Луною по склепіннях загуло —
З метою повалить радянську владу
Ти на заводі звив своє кубло.

Тебе давно вже взяв я на замітку,
І класове чуття не підвело,
Бо варто лиш було смикнуть за нитку,
І ось воно: шкідницьке ремесло.

Ти вісь проектував з тонкої сталі.
В вагонну вісь дефект навмисно вніс
Із замислом, що сам товариш Сталін
В вагон зайде. А потяг — під укіс!?

— Абсурдне звинувачення! Не згоден!
Коли ми завершили цей проект,
Одержали дипломи й нагороди
За міцність і новаторський ефект.

Все, що було у світі найновіше,
Ми втілили в майбутній наш вагон.
Він легший, досконаліший, міцніший.
До речі: він товарний. Де ж резон?

— Революційну совість не обманеш!
Красива казочка, та є одне “але”.
Ти що, очкарь, мене за дурня маєш?
Ось тут зізнання всіх твоїх колег!

…Рядки брехливих доказів і свідчень...
Не відрікайтесь, друзі! Нащо ж так...
Я вірив вам. Невже тортури й відчай
На цім папері залишили знак?

— Ну! Прочитав? Що, правда очі коле?
Потер набряклі руки м’ясника.
— Ви справді вірите, що вороги навколо?
Чи то партійна лінія така?

— Мовчати! Закарбуй собі на носі:
Тут лише я питання задаю.
Хизуєшся, що не зізнався й досі?
Ми зараз допоможем …мать твою...

І били. Аж здулися жили бичі.
Терзати плоть – давно набутий фах.
Підняв криваве місиво обличчя:
— Ці прапори... Як червоно в очах...

— Оклигав! Що, відчув на власній шкурі,
Як нам, чекістам, правити лапшу.
Ми й не таких ламали товстошкурих.
— Ось тут підписуй!
— Ні. Не підпишу!

...Світ вирина із темряви помалу.
Ось та межа. За нею – небуття.
Що я? Мільйони безвісти пропали.
Загинули нізащо, без пуття.

Хіба це влада рад? Стелили м’яко.
Ні, не такий ми обирали шлях.
А марення кремлівського маньяка:
“До комунізму !..” На людських костях?

— Вставай! Піш-шов !.. — І люттю грають жовна —
Молися, гад! Затвердили згори
Зустрічний план на честь річниці Жовтня:
Ще розстрілять вас сотні півтори.

Зіницю стволу точно в серце править.
Ще подих... Ну ж бо! Подих! А не хрип.
І мов крізь сон: “Наказ! Цього — відставить.
Ще не зізнався. Дуже впертий тип.”

Кріпись, Альошо! Двадцять літ розлуки
«Великий мудрий Вождь» тобі відвів.
Ти ще не знаєш про нелюдські муки,
І холод льодяний колимських таборів.

Сипся, сніже, на те і зима,
хай іще порадіє малеча.
Вкрий деревам оголені плечі,
зазирни у вікно крадькома.

Що мудріше є в світі, ніж це
ворожіння холодного неба,
що відбілює навіть ганебне
і ховає, мов голку в яйце.

Ще учора темніло в очах,
мерехтіло, мов на шахівниці —
скільки чорного в душах і лицях —
а уранці цей сніг розпочавсь!

Білий-білий — по чорних ночах,
по брудних закапелках і трасах,
чистий-чистий, мов tabula rasa,
як дитя в материнських очах.

Стільки у тебе, юначе, життів —
аж розбігаються внутрішні очі,
Дивляться навкруги і налякані
стрімголов утікають назовні.
Знову сьогодні відмерло одне —
недогодоване, як тамагочі, —
Вкотре скорботу ховаєш ти
у повіки, неначе образу кровну.

І дні не встигають міняти освітлення
до напівтіней обличчя,
Душі-близнючки жваво гойдають
і переважують настрій на шальках.
Смішно, то страшно їм, дітям,
то би заплакали гірко, але не личить —
Навчені витримки і,
як за годинником, йти налаштовані змалку.

Ще балансуєш ти, ніби за поручні,
того, хто поряд, хапаючись.
Ще не встановлені точні твої
для ліквідації координати.
Ще жевріють скалки надії
неопалимі, палючі, палаючі.
Молиться мовчки
за тебе,
за вісті благі
замислена Богоматір.


2010

Замість епіграфу:

Місто-мандрівка,
Місто-любов,
Словом надії до мене промов...
...Сльози прощення – цей стоплений сніг
серця –
лишаю в калюжах Твоїх...

06.11.2008

...............................................

Ти – в місто Мрій!

А я – туди, де сіро...

Я щастя Твоє заздрісно,
без міри,
вимірюю бажанням потаємним.
Тим сповнюю у собі пустку ємну.

Тобі туди –
де навіть дощ ОКРАСА!
Куди тікають музи із Парнасу.
Де красно вдячні
і сердечно раді
зустрічним випадковим,
всій громаді.

Веде бруківка.
Не шукай асфальту.
Таємними стежками Кайзервальду
іди за сонцем!...
Заздрю!
Чуєш???
Чуєш!!!

Ти містом Мрій мандруєш...

Й не цінуєш.



13.06.2009

T.S.


По спальне порхает Солнце. Но он - храпит.
Сегодня она колибри, а завтра - коршун.
Но, только сменив размер, не сменить орбит -
Хоть лучики-слёзы с каждым витком всё горше.

Он любит шуршанье мёртвых морей листвы
Сильней, чем послушный шелест её порханий.
Его оправданье: "Все мы, милок, черствы..."
Она ему верит и кличет упрямо "honey".

Ты скажешь: на кой ей этот ледовый жлоб,
Похожий скорей на айсберг, чем на комету?
Пусть время и лечит - сколько оно ни шло б,
Способно лишь мерять градус вдогонку свету.

Но, даже заброшен, вакуум столь горяч,
Что воют термодинамики, шкаля рожи.
Она не забудет. И, как ни старайся врач,
Он всё-таки будет в статусе "Мой хороший".

Ей носят на завтрак звёзды, а Млечный Путь
Поит белым соком из чёрной кастрюльки неба.
Но ей нету блюда вкуснее и - правда, жуть? -
Насущнее чёрствой корки живого хлеба.

Но что ж! Таковы законы житейских зол!
Пока ты не стал золой, золоти весь космос!
Дерзай растопить Антарктику - коль обрёл
Какую-то параллельную жизни плоскость.



2009

Всміхнися, маленька.
На вулиці падає сніг
і віхола біла
гуляє розхристано містом,
та глибоко в серці
цілюще тепло я зберіг –
воно подолає
лещата морозу і відстань.

Завія кружляє:
здається - не видно небес...
Невидимі струни
між нами натягнуті тонко.
Мій Ангел молився,
і дух твій сьогодні воскрес,
освячені крила
пробили земну оболонку...

І, може, раптово
у пеклі нудьги й самоти
застуджене місто
засяє невидимим світлом!
У цій круговерті
слова мої будуть рости,
незвідані далі
у серці твоєму розквітнуть.

Зацвітають сади, зацвітають сади,
Дзвонить срібло роси кришталево,
Ти до мене прийди, ти до мене прийди,
Найпишніша краси королево.

Усміхнися мені, мов черешня ота,
Білим цвітом хай усміх твій сяє,
Хай те полум”я світле мене огорта,
Наче море любові безкрає.

Бо вогонь твого серця для мене святий,
Без кохання він гасне так швидко,
Я із губ твоїх вип”ю нектар золотий,
Наче джміль із найкращої квітки.

Зацвітають сади, зацвітають сади,
Дзвонить срібло роси кришталево,
Ти до мене прийди, ти до мене прийди,
Найпишніша краси королево.

7510 р. (Від Трипілля) 2002 р.

Діаманти вилискують згорда при витоках пальців твоїх,
Мерехтять розкаратно.
Хоч і сяйво у них - коли світло забрати - мертве.
Я виточував грані, терпів, але гідність тесати не міг -
Не титановий бо.
Але й ти у наближенні мало подібна на жертву.

Тепле хутро міняй, добираючи настрій під колір і чин,
Все наївно гадай,
що зігрітися може у норковій мантії серце.
А сезони минають в тобі. І тебе. Мов сліпий пілігрим.
І мандрівки твої
передбачувані так само, як сила інерції.

Та хіба я суддя? То, хіба, тільки в грудях ще молотом б'є,
Просить тиші у залі
і Час викликає на праві єдиного свідка.
Він замовчує більше і плутає, радше, як ловкий круп'є.
І Феміда на нервах присуджує:
відстань - обом. І наснитися - зрідка.

2010

Мороз повісив на вікні
Тигрову шкірку.
Вже вкотре ця смугаста ніч
Втрачає зірку.

Жаринки-сльози крижані -
На щоки шибки.
Щось обривається в мені
Струною скрипки.

Ще мить солону в напівснах
Проб"є гортанно.
І тигр із жовтого вікна
В імлі розтане.


21 січня 2010 року

Збиваєшся на кожній ноті "фа",
Холоне кров у вирізьблених венах.
І гасне день між аркушів зелених,
І гасить біль непрохана строфа.

Немає місця. Ночі лиш стіна
Сховає все, відкинуте нещадно.
Хотіли збожеволіти від щастя,
Та щастя збожеволіло до нас...



2009

- Скажи, віщунко сивоока,
чому сумна душа мольфара?
Чому його чоло високе
сповила туги сіра хмара?
Чому його не вабить коло
істот, ним скликаних гостинно?
- Танок у вихорі Еола
він сам створив, моя дитино.
І сам поставив стовп тотемний,
щоб центром створеного світу
той слугував і нощно й денно,
казок дивами оповитий.
Ось казкарі і чарівниці,
валькірій рій і мавок співи,
ось чорні ангели й черниці…
А жорна труть життя у мливо.
І виникають з того млива
нові казки й події дивні:
чужі з’являються мотиви
й голосять дико вранці півні,
що знищить світ овець отара,
де чабанами злі лисиці,
що білі крила у мольфара
насправді кольору чорниці.
Цей світ – утопія, дитино.
Утопія - завжди зникома.
Платня за неї триєдина –
розчарування, біль і втома.