Сорок п'ять, сорок п'ять... То вже майже піввіку.
Добрих спогадів щем і дитинства хмелі
Це ж мені, посивілому вже чоловіку,
Ти - як батькова хата на рідній землі.

Ми всі кликати звикли тебе інтернатом,
Та з тобою в душі проживем до кінця
Поспішаєм сюди, мов до матінки й тата,
І стривожено гупають наші серця.

От зібралися знов, бо твоя ми родина
І по-своєму, певно: і сестри, й брати.
Це ж із кожного з нас ти плекав тут - людину,
Випускав нас, пташат, у життєві світи.

Доземний же уклін для твоїх коридорів,
Для крислатих каштанів і чистих кімнат.
Й хоч тут хлюпа ріка із сирітського горя,
Ти дитинством у думах проріс - інтернат!

Сорок п'ять, сорок п'ять... То вже майже піввіку.
Добрих спогадів щем, ностальгії хмелі.
Бо ж мені, посивілому вже чоловіку,
Ти - як батькова хата на рідній землі.

О. Т…
Якщо знов оминула удача –
Гнівно долю свою не кляни!
Все минеться, забудеться – наче
Неспокійної юності сни.
Якщо щастя донині не бачив –
Не воно маскувалося в грим!
Може, ти народився незрячим,
Або щастя було неземним.
Якщо серце у тебе гаряче –
Перешкоди долай напролом!
Будеш іншим взірцем, а тим паче
Поведеш боягузів слідком.
Якщо, скривджений правнук козачий,
Ти не знаєш оцих постулат
І, як жінка, в куточку десь плачеш,
То мені ти не друг і не брат.
Якщо істини ці утовкмачу
Я тобі й ти усі їх сприймеш, -
Жити стане не легше одначе
Ні тобі, ні мені, але все ж…
18.07.11

Ніхто й ніколи так її не брав...
Ніхто не був таким відвертим катом,
І зроду не палив каскад заграв,
Щоб у вогні до сказу обіймати.
Ніхто не ссав з тугих грудей життя,
Й різкі вуста не розмикав так хтиво,
І ніч не розстеляв до забуття,
І ямби не сплітав таким курсивом,
Ніякий Бог на думку так не йшов,
Щоб оргія - мов вогнецвіт молитви,
Щоб кожне слово, спалюючи кров,
Ішло по горлу, наче лезо бритви.
Ніхто не входив у ескіз душі
Отак болюче, глибоко, безлико -
Так істини маленькі ручаї
Стікаються в значиме і велике...
Цей ВІРШ єдиний - Демон і Творець -
Дав вічність, та забрав її одразу,
Лишаючи не лаври, не вінець -
Лиш апогей нелюдського екстазу.

Я навчилася плакати мовчки -
навіть віями не змигну.
Із ночей оберу найдовшу.
Найбезсоннішу. Неземну.

Я навчилася плакати тихо -
ані поруху, очі вниз.
Прагну миру... невже це примха?
Недолугий гіркий каприз?

Я навчилася плакати... плечі
не здригаються, не тремтять -
ти не знаєш, чому надвечір
не вмираю я від проклять.

Я навчилася плакати. Знову
тільки Богові і тобі.
О мій вірше! Оця розмова
квітне маками на журбі.

відлік проходить, як дим крізь груди
все, що колись піддавалось нам
я забуваю, що значить люди
заздрю бродячим котам

Хай будуть білими сни і стелі
так, щоб не різатись об краї
зараз період зразку Помпеї
і ми тут не лікарі

Ти станеш осторонь. станеш правим
я буду йти на вогонь і кров
Боже, як втомлюють переправи!
більше, аніж любов...

Все в передчассі - надтонко, знаково
дні, наче скельця із вітражів
я присягнусь, що мені однаково -
Ти б мене зрозумів...

Знаєш,що я хочу?Трішки спокою.
Лісової тиші кароокої.
Смерекових ранків незахмарених.
На грибах настояного марева.
Пахнуть трави лісові колискою.
Попід скелі річенька поблискує.
Там стежина хвоєю постелена
і казками,мудрими й веселими.
Сняться гори!Кличуть,усміхаються,
афинами й бриндзою вітаються.
Небо близько,можна хмар торкнутися.
Де б не був - захочеш повернутися.
1997 р. липень

Пережити, вижити і жити
Серед глуму, злиднів і брехні,
Попри шал реформ несамовитий,
Що життя вкорочує мені.
Пережити, вижити і жити,
Щоб сказати дітям про жахне
Не життя, а болями повите
Існування батькове земне.
Пережити, вижити і жити,
Не спаливши стяги та хрести, -
Віру в краще удесятерити,
Не упасти, а потроху йти.
Пережити, вижити і жити
Без образ на долю та на час, -
Усміхатись сонцю у блакиті,
Як життю колись – у перший раз…

16.07.11.

Спішу до тебе знову за спроможність
(О, ні, якби ж, та зовсім не за ту).
Всього лиш за оту спроможність банку,
Активам в ліжку честь я віддаю.
Це - спроба, це з життям ідем на спаринг,
Це упаковка завтрашнього дня,
І тіло тут лише предмет застави,
Ціна за виживання в нім своя.
А що любов? Яка у неї квота?
Там кожен крок вперед веде назад.
Аніж хаос, вже краще розрахунок -
Салони, бутіки і променад.
Іду, спішу до тебе, мій гривнястий,
У мною алергенний секс-реал,
Отак з твоїх торкань, моїх замовлень
Складається докупи мадригал.
16.07.2011

Спливли літа – і море по коліна,
Де я щоденно змінював свій курс,
Давав хід повний, не крутнувши вус,
І не питав чи є по курсу міни.

Веселі бризки з-під густої піни
Наповнювали келихи спокус.
Хіба мене спинив би землетрус,
Коли сягнув я зором до вершини?

Хто був тоді найбільший відчайдух,
Що ніжив словом і нутро, і слух,
І був йому – і другом, і слугою?

Вклонявся Музі радо я вночі,
Вона мені, довіривши ключі, –
Шлях освітила – зіркою ясною.

2011

і тиша скла,
і дивно, і просторо,
інакше тло у оберту землі…
прийми мене –
напівзабуту, хвору –
по серце в зорях,
по думки – в золі…

прип'ятий вітром
бранець небозводу,
стікаючи у сіль жагою сил,
торкни мене
сум'яттям прохолоди
і краплею
до вуст своїх неси…

я ще течу,
трави багряне горло
мене складає в первісні ази.
прийми таку –
заблукану, прозору,
що по щоці твоїй –
як тінь сльози…

Ходім, моя мила, сьогодні гуляти дахами,
І дощ вже не дощ – а великі свинцеві рибини,
Проорюють небо під нами і небо над нами –
Порепані черева їхні стікають між ринви.

Ходім, моя люба, сьогодні гуляти дощами,
Моя Магдалино, з очима гіркого мигдалю.
Рибини вкривають це місто своїми тілами,
Вони відливають героям свинцеві медалі.

І дихає осінь крізь шиби готельних кватирок,
І плачуть над нами в готелях старі нумізмати
Це срібло стікає війною, проходить пунктиром,
Вростає в долоні й забуті розхристані мапи,

В цей світ, що замішений густо не ними й не нами
В цей світ, що так щільно обтяг нас, неначе лускою,
І в дощ, що розіп’ятий в небо стікає дахами,
Ходім моя мила, гуляти, облиш парасолю…

2010

***
Моїй русалоньці рік і доба,
Я майже стільки її не бачу…
Не припинилася боротьба
..........................

Хотіла грітися в темній воді,
Що пахкотіла неначе зливою.
Вона благала мене: «не йди»…
Вона здалася такою вразливою…

В маршрутці, хворій на целюліт,
Я слав прокльони на всі портали…
Я мчав додому. А кораблі
Моїх русалок згрібали тралом.

Я мчав додому, де світ і день,
І де немає морського марева.

Мене русалонька віднайде...
Тобто побачу її десь
... в акваріумі.
2011-07-14

Слова, як люди, родяться, вмирають
І світ творять невидимий душі.
Вони вбивають дух і воскрешають
Його у недосяжнім вирі літ.
Слова – то суть життя, й життя у слові
Всевишній дав людині, а проте
Найвищий дар – гармонію любові
Чи кожен з нас для інших береже?..

Ты уйдёшь красиво: спина пряма,
тихий шаг, даже эха нет,
позади останется не война,
не беда – только запах бед,
только местоименья – от силы два –
до смешного простой улов,
позади останутся не слова,
только тени и буквы слов.
ты идёшь, победу испив сполна,
светляками горят мосты...
но измучает тебя не вина,
а сознанье собственной правоты.

2011

це все графоманія брате
коли хочеш вірші писати
як тобі ніби не спиться
коли в кулаці синиця
а журавель курличе
жалібно так курли-курли
і батьківщина кличе
що там ще – рідне обличчя
тої, що єдина-одна
ще – на щоці сльоза
на столі відповідно свіча
мати тебе зустрічає
вишитими рушниками
варення і булки до чаю
а, не забудь – ще дощі
які вмивають площі
це не рима – розслабся
тут рима – мамині борщі
за які дякують хлопці
а хлопці спитаєш які
та просто так собі хлопці
бо то все метафора
ну ти розумієш літні дощі
вмивають запилючені площі

Поет поету, звісно, брат,
коли він щирий.
Не словолаз, не на показ,
не мерехтливий.

Коли не зирка на чуже.
Ним не ласує.
Коли хреста свого несе.
Не галасує...

Поєтократ, ліхтар нічний
в лакейській формі.
Такому брат – злощавий кат
і кістка в горлі.

Той за п’ятак,чи на срібняк,
Чи щось у торбі.
У хід запустить і кулак.
І дасть по морді.

А так, по-Божому. Дивак!
Таке вчудити.
Поет поету - рідний брат!
Із цим нам жити.

А у суперництві сліпім
нема потреби.
Як зорі Божії світім
В нічному небі.

Мовчки згадують імена. Знову всує. А ти молися.
За горами рельєфи гір розтікаються до води.
Бо рівнина завжди священна. Он на пагорбі вже вовчиця
догодовує милосердно дітлахів кочової орди.
І зійдуть – наче талі ріки, і не стане ковтка спитати,
пересидиш свій ватний страх, не обернешся вже на схід.
Тільки мерзлі зимівники і курганища вайлуваті,
що ідуть із перстом біля вуст десь за спиною – слід у слід.
Де ж той час, щоб лічити втрати, як і зради… Та біс із ними…
Хто кому і для чого ворог – то розкажуть без нас колись.
Всі слова, і діла, й мечі у потоці однім нестримнім
врешті зникнуть. А буде небо. І земля. Тільки ти молись.

У країні Навпаки
Найсолодші огірки,
А на вишні кавуни
От-такої довжини!
А джмелі взяли лопати
Щоби меду накопати,
Та прогнав їх кіт Панас:
"Доберуся я до вас!"
Пес Овес в дворі пасеться,
У гнізді їжак несеться,
А у сінях, під столом,
Слоненята сплять гуртом.
Де не взявся кіт Панас:
"Доберуся я до вас!
У країні Навпаки
Геть відлежали боки!"
Слоненята, стриб, у дірку,
І втекли в слонячу нірку,
Вслід буркоче кіт Панас:
"Доберуся я до вас!"
Чи то правда, чи то ні?
Чи наснилось це мені?

12,07,11

На підвіконні мальви сонні
Дзвінок не чують телефонний,
А щільно зімкнуті гардини
В пітьмі сховали очі сині,
Але надіюся на диво
І долі усмішку примхливу, -
Адже вилискує на сонці
Надій проталене віконце.

27.06.11.

На кливі, друже, лячно у негоду,
Від грому й зливи щулиться усе.
Міркую, що ж це: наче на догоду
чужинцям тут Марко телят пасе...
Де папороть у дощовій короні,
на свіжих зрубах щирять ікла пні.
Яка романтика? Поскаржитись – вороні,
що все пощезло, як в лихому сні.
Жар-птиця в зворах розгубила пір’я,
і що ж тепер осяє нам казки?
Ні в боже, ні в нечисте тут не вірять,
вже тільки зиск...
Оце фінал гіркий.

В легкім ландо запряжені пегаси,
І віжки вже натягнуті в руках
Прекрасного екскурсовода-аса,
І вітер вічності повіяв. Змах,

І ми вже їдемо-летим у казку,
(Чи наяву це діється чи в снах?)
І слів намисто нижеться так в"язко,
В глибинах віт чекає віщий птах.

Содом життя міського тут не владен,
І скрегіт гальм не ріже тиші нить,
І недоречна лайка не окраде
Цнотливий дух, що руслом струменить.

Смарагдові, коштовні саду шати
Спроможні світ цей тільки прикрашати.

Умань

9.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

***
Ти хочеш спокою. Я бачу перший сніг,
Він півстоліття мешкає в наметах,
Він Будду схвалює і Магомета.
А ще Христа. Тож обирай із них.

Не вмієш, то облиш. В твоєму сні
По закутках розставлені тенета.
Шукають пальці клавіш від кларнета
Тендітні й до нестями мовчазні.

Ще півстоліття – по воді убрід –
Мелодії Його блукає привід,
Радію голосу її відзнак.

Пробач, не слухав, знизував плечима,
Тому завжди знаходилась причина…
Чекай на Нього. Він тебе впізнав.

Душі моєї дивний устрій
Лиш той, напевно, пізнає,
Хто в неї дивиться, як в люстро
На відображення своє.
Немає в ній ні зла, ні бруду,
Ані омани сліпоти, –
Хмільними чарами облуди
Її не вдасться обплести.
Вона не знає меж, ні впину,
І вирізняється на слух, –
Вам не здається в цю хвилину,
Що ви її відчули рух?
Що, у нічному безгомінні,
Її тепло вас обняло,
І, наче сонячне проміння,
Зігріло вас і ваше тло?
І залишилося назавше
Із вашим жаром пополам…
Душі людській тепло віддавши
Свою зігрію потім там.
09.07.11.

***
А янголи над цвинтарями мертві,
Вщент кам’яні.
А до поверхні трохи більше метра…
Чи то мені
Стояти над тобою дні і ночі,
Чи долілиць
Стелитися. Стулитися. Як хочеш,
Припасти ниць.
Вдихати листя тліючого сморід
Чи взагалі
Радіти з того, що з тобою поряд
На цій землі.

Дівчаточко, дівча, за хусткою обличчя…
Таку прегарну іншу, їй Богу, не знайдеш.
Таким, як ти, коса, таким коралі личать,
А ти верблюдів ген пустелею женеш.

Спекотно, аж хита. Яка отут пожива?
Хіба травинка де, колюччя, чагарник.
Скажи, від кого ти це личенько закрила?
Та ж тут верблюди й камінь, і жоден чоловік!

А тут така нудьга! Агов! – не чують люди.
Гукни – і швидше гори, ці гори оживуть.
Пустелю – хай їй грець! – не доїдять верблюди.
Жують собі й жують. А що вони жують?

Чи молодість твою? Чи сльози, чи усмішку?
А що горбатим їм? Не випростати їх!
І що до того їм, що підвернула ніжку?
Що спека й самота, що хустка і жених?..

Побачила тебе – тепер і не спочину.
Ці очі, силует… А личко покажи!
Ну що такого – ти? Я бачу Україну.
Іде собі й іде, по краю, по межі…

05.07.2011

Высади меня здесь!
Гремуче-взрывная смесь.
Можешь оставить себе эту ночь на сдачу.
Будет тебе облом.
Мешаю абсент со льдом.
Плачу? О нет, это осень, как дура, плачет.

Вот я сейчас возьму,
Одна, и в ночную тьму
Прямо под дождь. И с размаха ударю дверью!
Резко и хлестко "нет"
Брошу, как горсть монет.
И не проси, ни в какую любовь не верю.

Можешь себе визжа
Сжечь об асфальт тормоза,
Можешь беситься, я даже не двину бровью.
Гравий из-под колес!
А может нам лучше врозь?
И глупый динамик стертым до дыр: "ай лооо-о-о-ов ю".

Вот, болит голова…
И я, как всегда, права,
А ты от меня еще хочешь услышать "сори"?!
Чувства твои слепы,
И розы – одни шипы…
А знаешь, любимый, я давно не была на море.

1.

Ой ти лихоманко що звешся Векла
що ти зі мною лиха й запекла
іди на сімнадцяті ліси
де мова не мовиться
діти не родяться
де чорти голосять
і вовк грає на дірявій діжці
а вовчиця на реберних гуслах
що аж кров із жаху в неї загусла
іди на далекі перелоги
на сорок восьмі пороги
де люди не ходять
де баба безока шкандибає на шести лапах
дві лапи кістяні дві лапи залізяні
а дві з каменю
і носить сімнадцять спідниць шкуратяних
що з повісельників та з потопельників обдерті
(через ліве плече) тьху-тьху-тьху

2.
лиха лихоманко люта болячко
покинь мене нарожденого хрещеного
в люльку покладеного
дай мені тихо спатки
іди поза городами напади на хроме котятко
де котятко проходить
худоба біснується і по-собачи бреше
і нявка гребенем вербі косу чеше
іди надибай розхристану в степу вдовицю
по-вовчи виє по-собачи гавка
в руці лопата на нозі вавка
копає довго копає глибОко
плює через плече нечистому в око
ах ти копитИще ах ти хромище
іди й не вертайся де вітер свище
де діти не хрещені хати не метені
коноплі не мочені ножі не точені
де ополудні за хатою зорі сходять
і панотець на триногій кобилі
їде до хліва службу править
маха веретеном наче кадилом
хресте стодолу довгим вудилом
зі споду сам спечений
зверху посічений
рогатий чортяка з куркою повінчаний
(через ліве плече) тьху-тьху-тьху

3.
болячко кусюча болячко Аглая
не знаю чого ти на мене злая
дітей твоїх віником не лякав я
родичів твоїх зі світу не зводив
іди Аглає по шляхах битих
де люди не хрещені дівки не пещені
діти невмивані коні не підковані
де на все стадо один погонич
і той у нозі безкостий
а на все стадо один цап і той безхвостий
замість ока одного дірка
а в оці другому сірка
живе отой цап і ніяк не вмирає
а ти болячко кусюча що звешся Аглая
ти лихоманко лиха та запекла що звешся Векла
коли з того цапа сім срібних діж молока медового надоїш
та ще й восьму діжу конопляного масла
отоді й вернешся зі своєї неволі
із сорокового поля
із тридцятого берега
куди не приходить свята неділя
де лежить стара баба немов породіля
і родить щоночі щенятко щоранку кішку
та складає в глибоку діряву діжку
кішка нявка а щеня гавка
на лобі цицька на сраці вавка
пів тіла кицька пів тіла нявка
пів ночі скиглить пів дня балака
до пупа щеня а там вовкулака
і він тебе знає тебе пам’ятає
болячко Векло болячко Аглає
і пити тобі до скону змилки ночовні
їсти віхті з зеленою цвіллю
солити страву чорною сіллю
сметана стане для тебе смолою
їж подавися втирайся полою
от тобі хата з дірявого дуба
сіль тобі в очі печена жаба в зуби
(через ліве плече) тьху-тьху-тьху

Сладко-горька микстурочка,
жизнь_тире_корректура:
было «прелесть, какая дурочка!»,
стало «ужас, какая дура».

2011

Загуснув змрок надвечір у бору,
Зчорнив дуби, смеречину стару.
І вже чужого не пускав у гості:
Корчі присунув і гілляччя гостре.
Жахав: як зайдеш - волю одберу!

У ніч оцю тут папороть цвіла.
А ляк сичав і холодила мла
І заповітну квітку не дістати,
Що обіцяла і любов, і статки,
Й до пралісу сміливця привела.

Жаринка цвіту блиска, як вода,
Чи невгамовна білочка руда,
Бо невловима - в руки не схопити,
По пущі водить, меркне від гонитви...
А за спиною дихає біда...

Мені ця вечеря солодка і щира, як спокій.
Хай давиться воском і світить собою свіча...
Дивись - наші душі сьогодні над небом високим,
До повного щастя наповниться місяць і час.
До рук і до горла підкотиться хвилею літо.
Сміятися хочу. Повітря лоскоче й болить.
П"янка матіола бентежить прочинені вікна.
Це літо, коханий, зриває пронизливу мить...

Твій голос повертається до мене, -
Скуп спогадів чи просто мій каприз?
А, може, тінь прочитаної книги?
Чи пам'ять у білбордах із реприз?
Те марево, що зіткане з озону,
До послуг серця надане маною?
Прогноз на сонце, зісланий дощами,
В ту повість, що просочена не мною...

04.07.2011

Якщо мене забудеш ти -
А час уміє все стирати,
Нівелювать заслуги, втрати,
На всьому ставити хрести, -
Не смій любов мою картати,
На волю краще відпусти!

Не хочу вірити, що ти
Вуста мої забудеш, очі.
У них - і дні твої, і ночі,
І хміль, і крила висоти.
Невже відчути знов не схочеш
В чуттях сердечних гостроти?

Що покохав тебе, прости,
Як і за те, що ти любила.
Безжальна кривда все згубила:
Спалила зоряні мости,
Підрізала любові крила,
Щоби не прагнула рости.

Тепер між нами даль глуха,
Ріка з крутими берегами,
І не музИка бере гами -
Недоля чорна і лиха...
Але ж любов живе з богами -
Її надія колиха!

Забракло слів.
Щемить –
а я мовчу.
Запалюю свічу
і медитую.
Щоб імені
не згадувати всує –
сумую під Вівальді
і гірчу…

Студене небо
хмуриться кошлато.
Громів розкати –
вісники грози.
Мольфари вміють
зречено чекати
на зимних скелях
пагонів лози…

От і все… я знову не при ділі.
Ох, до біса ненадійна сильна стать.
Майже упритул була до цілі,
Чорну сукню вже збиралась замовлять…

Так мурчав: «Улюблена кобіта,
Забирай моє майно, і серце, й хист».
Обіцяв відкинути копита,
Та відкинув… усього лиш тільки хвіст.

Ну яка мені від цього користь?
Хвіст в руці, але «покійничок» утік.
Це таки пригнічує бадьорість
Й натякає на не зовсім юний вік…

Та нічого, я іще нівроку,
У порядку ще і вигляд, і хода.
Уполюю декількох… Он збоку
Перша жертва, як сорока, погляда…

Сьогодні слухала серцебиття птахів
під фото Пола Маккартні з цигаркою між зверхніх,
промовисто впертих пальців.

В голові застряг твій рельєфний відступ,
голий, змащений кунжутним смальцем.

Я не знаю для чого існують ночі, в яких губиться
нижня білизна і збивається ритм серця...
Розріж мене навпіл, наче стиглі, пружні томати,
і у солоній воді замочуй, поки я не затерпну.
Дай мені свою долоню, я за неї буду триматись.
Навіть, коли боляче, навіть,якщо нестерпно.


Я, наче Пізанська вежа, вивертаюсь дугою
тобі на груди,
волосся цупким мереживом обплітає шию.
Звичайний будень
перфекціоністки...
Наводжу лінзою пластмасового ока
відверту різкість.
Щоб він вкотре насупив носа і приречено запитав:
-Ну в кого ж ти така вперта?
Ця дискримінація, здається, таки расова.
Я темношкіра, запечена сонцем жінка,
яка заради тебе ладна померти!

Спливає день твоїм нічним портретом,
Я знов дивлюсь в прозоре полотно,
Розіб'ю біль без сумнівів, дощенту,
Тепер повинно бути все одно.

З-перед очей твоїх у свій прихисток,
Де не знайде кошмар бодай хоч тінь.
Я ще прийду в твоє осіннє місто,
На перехрестя інших поколінь.

Нагота твого дому, в якому усього по парі, -
Це моя нагота, що у домі твоєму настала.
Ми з тобою ступали (немов проступали) по хмарі.
Хмара в небо вросла. Хмара корінь пустила.
Розтала…
Залишилися грона і кетяги - темні і винні.
Ми допили вино і заснули, щоб більше не спати.
Я благаю тебе, розкажи своїй Чорній Людині,
Що у мене є Чорна Пресвітла Господня Мати.

Душа забилась у куток,
трусила тіло лихоманка.
Гули рої чужих думок
і слів чужих:
- Диви, коханка…
Коханка. Господи, прости
і сили дай минути море
образ людських:
- Шановна, ти
хоч би соромилась. Бо горе…
Слова-плювки. А ноги йдуть
провести тіло ув останнє.
Коханий мій, чого у путь
не взяв мене?..
Сніжинки тануть…
На перехрестях вже весна.
В кімнатці нібито тепліше…
Чи відав ти колись, чи знав
що у раю зависне тиша?
Ти в ніч пішов останній раз:
- Я вранці повернусь навічно…
Хто знав, що послизнеться час
і ти навіки стулиш вічі?...

Забилась у куток душа.
І тільки тінь і хрест могили…
І поховали, і спішать
в авто…
Одна вона на схилі.

Невже
Етюди в запалі вохри,
Прозорий щем цитринового спліну,
І тиха світломузика згори
На наші дві містично-довгі тіні
Самотні, рідні.
По бруківці снів,
Барвистою мозаїкою раю.
І диво срібнокриле з рукавів
У небо.
Я тебе кохаю…
І ти. Мене.
У теплих ріках сліз.
Цей блюз –
Імпровізацій білі ноти.

Осінній мій гіркий алкоголізм…

(Невже?!...
Ти кажеш, що ми так і не зустрілись.)

Нудота.

озирнися: ці дні – закоркований в пляшці бриз,
кораблі, що пливуть у небо, з очей пролите
в нім губитися, мов коліщата старих валіз,
в нім по яблучнім сліду котитися закрайсвіту

це населене літо: солона вода доріг,
живоплети будинків, настояна хмарна вовна
це слова, що віддав, хоч так довго зимі беріг,
хоч так довго боявся, що час віддавати сповна

ти все чуєш: дроти й октави високих вольт
до залізних судом у завішаних сном вагонах
і горбатий ліхтар запрацює від сі-бемоль,
залізничник зганятиме з прерій залізних коней

щоб зірвались галопом: лиш курява – на перон,
лиш затиснений у віконцях на згадку місяць…
лиш розтоплені дні, що спливуть із соснових крон,
і вростатимуть в сни, і проситимуть: озирнися

я ж тобі, любий, щопонеділка борщі,
я ж тобі, милий, вранці у ліжко каву!
може, гаряча та кава, то не мовчи,
може, у чашку налити - то інша справа...

лиш би, коханий, хотілося і моглось,
лиш би, мій сонячний, діло дійшло до діла...
може, зварити в четвер поза чергою борщ?
доки ще кава у турці не вся скипіла...

23. 06. 2011

Була як ніч душа моя,
Бувало й гірше, mi fa male…
Che bella cosa – то не я
Думки за хвостики тримаю!
Відхилення всього лише
Два градуси одна мінута,
А прірва нездоланна вже..
О, cara mia, benvenuto
До ніг ганебного стовпа…
Робитиму, innamorata,
Тулупи, фуете і па
До вже сьогоднішнього ранку
Па…
Купа лушпайок від слів,
Eх, жаль – всього не домовчала:
Не знала як, а ти – не смів…
О, bella, ciao-ciао-ciaо...

10.06.2011

Ці рухи навзаєм, ці рукоплетіння тіл,
Ледь чутно на вушко палаючий хіттю подих:
- Це просто так вийшло, я сам того не хотів...
- І я не хотіла. Біда ж бо одна не ходить...
Бузкове безумство - парфумами Жіванші,
Трансляція наживо - ледь не на всіх частотах,
Натільні хрести розміняли на бариші,
А бач як... Нічого і не додалось, достоту.
В ті ночі, якими так повен вчорашній флер,
Душа виростала із тіла - до Дивосвіту.
О, руки! Кого обіймаєте ви тепер?
Не сміти!

22.06.2011

боялась кричала ховалась... дверима замками
вмикала ТБ, щоб не чути тебе такОГО (!)
скелети у шафі, а в тебе - коштовні роги
ще мить - і зірвéш мої двері цими рогами

а я ж тебе вранці у полудень і під вечір
під джаз під Висоцького... і під "Бутирку" часом...
та раптом в повітрі запахло згорілим м"ясом
і я спакувала в "клітинкові" сумки речі

і доки японську вивчають малі сейлормунки
я матом добірним ганяю твоїх покемонів
от тільки нявчать вони дико і невгомонно
і сонце спітніло і хтиво вмиває руки...

Нахилюсь, поцілую ніжно…
Може, ти й не помітив, любий:
Це не я біля тебе в ліжку,
Не мої шаленіють губи,
Не в моїх у словах грайливих
Така збуджена… перевтома…
Це не я вся така щаслива,
Й тіло терпне від тебе й ломить…
Може, любий, ти не помітив,
Та у ліжку з тобою – інша.
Не судилось тебе зустріти…
Нещаслива – чи щасливіша?!!

2007

Я прийшов тебе перемогти.
Спокій твій розхлюпати у склянці
Розіп’яти сонце на фіранці,
Висипати сумніви на сніг.


Я прийшов тобою прорости.
Обміняти сни твої на дії,
Вилити на груди, плечі, вії
Поцілунків збурений потік.


Я прийшов замучити тебе.
Випити твою отруйну м’яту
І тебе, божественно зім’яту,
На руках по світу понести.

1997

Ніхто з коханців так не обійма,
як мертва мова, давня і німа.
Бо шепіт речень, звуків її хруст
злітають хижо із холодних уст,
в людських легенях запирають подих,
убивцями стоять на темних сходах.
І юнаку, що досконало вивче
її звучання чарівне і вбивче,
вже до життя усі шляхи закриті,
і він шепоче мантри на санскриті,
він неживий, бо він давно помер,
мов клинописний глиняний шумер.
його душа, містична і похмура,
похована в архівах міста Ура,
йому тепер ніхто не доріка,
клини виводить впевнена рука,
збудовано із глини древній мур.
Стоїть велике місто, мертвий Ур.

Залишились підказки – нечутні, легкі сліди
У весняних калюжах, на росах у конюшині,
В тополиному пусі обабіч шляху. Один
Ти пішов надвечір’ям в ясній сутінковій сині.

Дожену, перестріну! У мене ж стонадцять сил!
Розливається полем очей твоїх мудрий спокій.
За мовчання, байдужість, за осуд мене прости.
Бути поряд хотіла… – Завжди не ставало кроку.

Полетів… Невагомо. Розвіяв кульбабам чуб,
Як мене вчив – рожево – розвів аквареллю захід,
Вже за обрієм десь запалив межи зір свічу.
В мене крила лелечі...! – Завжди не ставало змаху.

Наче вузлик на згадку – шумить твій розлогий сад,
Вишні-шпанки у кронах, як жар, червоніють знову.
Ріки часу ніколи, на жаль, не течуть назад,
Та я спробую, тату, цю відстань здолати словом.

Снова закопана Троя,
и степень распада
можно измерить жарою
близости ада,

в сны заползают уроды
в одеждах овечьих,
что-то мычат о породе
о человечьей,

проснешься, а в мире опять
разборки, теракты.
и некому в трубку сказать:
«Мама, ну, как ты?»

2010

Сонце заснуло на комині,
Пес його ніжно - лизь...
Поет рубає до дровітні
Вірша свого на хмиз.
В діжці втопилася темрява,
Хрущ убивався на склі...
Душа, ти куди по темному? -
Вип'ють хмільні солов'ї.
Мрії ночують з лихвариком
Слово шуга, мов кажан,
Притчу заманюю пряником,
Ту, що не доказав...
Роги покручено місяцю,
Серце зірвалось бігма,
На зойк солов'ї бісяться,
Цілує взасос пітьма.
Думи сягнули горішнього -
Поговорити б на сам...
Тільки цю ніч у Всевишнього
Віддано солов'ям.