Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів - не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Усе було: емоцій шал, любов і віра,
що ти моя і буду я тобі кумиром,
але тоді не оцінив кохання виру,
а «я твоя» із вуст твоїх – як вирок!

І знову ти майнула десь на виднокрузі,
і я пропав, і я попав у вир ілюзій.
У сні польоти, наяву, вночі і зрання!.
А може то лише жага? Жага… кохання.

Є святі, а є святоші,
так я от про других.
Папа Римський з Ватикану
поперся у люди.
В петербург католик в’їхав
до вірян новітніх.
Виголошує промову
якусь несусвітню.
Враз святими в нього стали
Петро перший, Катька,
та що вже не перша була,
та з того ж десятка.
Вже не стало сили слухать
таку ахінею.
Мабуть папа душу продав
за п’ятак єврею.

30.08.2023

Сезон дощів вже незабаром.
Щось відцвіте, а щось зав’яне…
Можливо хтось кудись і встряне…
В халепу, так, вона - задаром.
Воно буває різне - різним:
Ось я недавно знову вскочив
Чи то я сам, чи хтось наврочив -
Та нюні хлипати запізно…
Сиджу, віршую… сам віршую.
Тут краще не переборщити.
У скит хіба, і там дожити?
Це якщо - всьо… і по фен-шую.
28.08.2023.

«Скільки літ вам, діду?»
«А біс його віда.
Без пам’яті кожен
Входить у світ Божий.
Як життя cмакуєш,
То віку не чуєш.
Постарів з літами –
Пам’яті не стало...
Та не відаю, зізнаюсь,
Жодної розпуки,
Бо лічу тепер літа -
Не свої,- онуків.

Назустріч осені вже покотилось сонечко
І день поменшав, стала більша ніч,
Яка вже трішки-трішки віє холодом,
Згасло тепло купальських диво-свіч.

Вода ще тепла у ставку та річечці,
Увечері ж б"є хвиля "дрижаки".
Скоро покине нас яскраве літечко,
Багряні осінь принесе вінки.

2020 р.

Померла мати… Діти хату
Родинну швидко продали
Й тепер силкуються згадати
Про ту, що сниться будь-коли.
Ніяк, мандруючи, не звикнуть,
Із почуттями борючись, –
Дивитись здалеку на вікна
Оселі рідної колись.
Не кличе мати пообідать
Дочку й синів на вихідні, –
Гуртом стрічатися вже ніде
Минулим здруженій рідні.
Сидять зачаєно в домівках
Своїх засмучені брати, –
Ані колядки, ні щедрівки
Сестрі не хочуть принести.
Немає матері, а хата
Відсутня тільки завдяки
Тим, що не хочуть визнавати
Сьогодні власні помилки.
30.08.23

1.

Це моя інстасторі
З тегами #mood і #error
На Володимирській горці:
Панорама Дніпро

Вслухайся в міста шорхіт —
Може воно відповість
На запитання, шо їх
Ставитимеш колись

2.

Я більше не сьогодні
Ніч поруч віч-на-віч
Знеструмлена безодня
Незнана але звич-

на, в тиші непорушній
До перших променів
Неначе море в мушлі
Весь світ шумить в мені

Із О.А.Галича

У дружини, он, спитайте, у Даши,
чи спитайте у сестри її, Клавки:
я тим ранком іще бу́в не піддавши;
може, чарку пропустив для затравки...

Хоч неділя – це поважна причина,
я і пляшки не залив ще за комір;
враз – у двір заїжджає машина,
і дивлюся – обкомівський номер!

Я на ґанок почвалав: що за гість?
Певне, хтось діловий, не за втіхами...
Ну, а це – порученець, ховає злість,
каже: «Швидше сідай – і поїхали!»

    Та я́, коли утруднення –
    пірну до виру!..
    У клубі йде заутреня
    на захист миру.

Ну, саджуся я до нього у «Волгу»,
він дає мені аркушів кучу,
каже: «Вивчи за дорогу недовгу
свою власну промову блискучу!»

А я ж навичку нажи́в отакенну,
у зачи́таннях – я спец, слава богу!..
Приїжджаємо, я – миттю на сцену,
і саджуся із культурністю збоку.

От киває головуючий чемно:
час настав робітничого слова!
Отже, черги я чекав недаремно,
тож виходжу – й промовляю зразково:

    «Ізраїльська, – кажу, – вояччина
    усьо́му відома люду!
    Як мати-героїня відзначена,
    кличу її до суду!

    Давно вже я самотниця,
    та в повну міру
    готова я боротися
    за справу миру!

    Як мати заявляю відзначена!..»

Тут я мало не звалився зі сцени, –
от, буває, таки випаде скрута!
Сучий виплодок, піжон-порученець
в метушняві папірці переплутав!

І не знаю – дотягти чи скінчи́ти,
в залі, наче, не лякають ганьбою;
Перший, нібито, – тако́ж не сердитий,
задоволено кива́ головою...

І учвал зашелестів я листками
(слава богу, що там фрази шаблонні)...
А закінчив – так усі заплескали,
й Перший та́кож – два рази́ звів долоні.

А опі́сля, у фойє мальовничому,
він для мене знайшов два-три слова ще:
«Добре видав ти їм, по-робітничому!
Дуже правильно окреслив становище!»

(2023)

***
Повільно вимирає темне,
партійне... люте і нікчемне,
яке вело кудись народ.
Але на зміну йде зелене
і височіє ешафот.

***
« Нам помирати ранувато...»
такі були колись пісні,
а нині пізно воювати...
та і по заповіді п’ятій
суддею бути – не мені.

***
Неначе є рідня і друзі,
яким зі мною не везе,
бо допомога – над усе,
а я не буду... у прислузі
найгеніальшого Зе.

***
Все, що радянське, то не наше,
так мало бути на землі,
якби ми полюбили рашу,
та українські куркулі
ще пам’ятають мать... і вашу.

***
Не буде перемоги у війні,
якщо про це не вдарити набатом
на красній площі і послати матом
пуйло, яке по вуха у лайні
ще хоче об’явити ультиматум.

***
Порідшали «полки безсмертні»,
але подекуди ще є
заміна армії рантьє,
упевнена, що є що жерти
і що цеглина не уб’є.

Осанна
А ми співаємо осанну,
бо нам у спеку непогано,
коли буяє лобода.
Питається, – навіщо рани...
«це вже було» – орда, погани...
навіщо кров... тече вода.

08.2023

Пірнути в зелень як у висоту
Вдивлятися як юність з літака
Побачити себе але не тут
Не так

Хіба не викеровує наш шлях
Свобідний і непевний в літні дні
Кохання як співають у піснях
Чи ні?

Війти у Стрийський парк як у свій дім
Почути голос листя і трави:
"Сьогодні ти живий тож і іди
Живи"

Країна протухлих яєць!
Мов хлам перекопаних вулиць!
Смерди собі, хай тобі ґрець!
Мов риба, яка задихнулась!

О, Господи, я отруївсь!
Ковтнув-таки ртутного пару!
Мов з трупів отрути наївсь
у вигляді Божого дару!

Мерщій на повітря! на Спас!
під церкву хоча б яку-не́будь!
Молитва врятує в той час,
як все́ це́ Всевишній угледить!

6 серпня 1995 р., Київ

Сьогодні у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві прощаються з українським бойовим пілотом Андрієм ПІЛЬЩИКОВИМ, який більше відомий своїм позивним «Джус». Він був одним із тих, хто складає легендарний образ - Привид Києва…


«Київський привид!» - не сходить з вуст.
Він був невловимим, прозорим, незримим…
Короткий, як сплеск, позивний - «Джус»,
справді, це не реальність - привид…

Стрункий, рудобородий, незламний,
тремтливо ніс у долонях свічку:
Україна. Мама. Меланія...
А тепер - вічність.

А тепер те, що він сам обрав,
найвища, як ковток повітря, потреба:
робота, покликання, насолода, гра -
Небо.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Уже забарвлення осінні
Вбачаю всюди на землі
Сповитій сумно безгомінням
В дощем ущільненій імлі.
Змогло недовго порадіти
Погожим дням усе живе, –
Як сон короткий, тепле літо
Лише у спогадах живе.
Не тішить зір пора серпнева –
Пора дочасної мокви, –
Тремтять на холоді дерева
Посеред жовтої трави.
Туману мокре простирадло
Світанок стеле від води
Туди, де никнуть безпорадно
Теплом покинуті сади.
29.08.23

Лишаючи когось незнано з ким,
доводиться ще й не таке вважати.
Ввижається все зрадництвом низьким.
Лишається не знати і лежа́ти.

На ту поталу кинуті листи
літають од адреси до адреси.
Тікаєш, нетямущий, з міста ти
до совісті, до злої критикеси.

Намірюєшся вивчити думки,
як ті слова у букварі найперше.
Біжать години в тебе, як віки,
глобально, боляче, на тлі великих звершень!

Знаходиш сяйво Боже у кутку,
за днем приходить свічка до ікони,
стоїть, мов на прощальному містку,
горить і молить, як поет до скону.

За лабіринтом цим – страшніший лабіринт,
хоч легко осягнути простір зором.
Якби ж знаття! Куди вкрутнути ґвинт,
щоб розвалити весь бардак знадво́ру?

Цей світ майне коротким манівцем,
затисненим скарба́ми між ґалактик,
але бажання це, й не тільки це,
загорне цілу Біблію у фантик!

22 червня 2004 р., Київ

Віддам недорого зневагу.
(Терпимість зникла серед ночі.)
Ну як-не-як, а рівновага…
Хіба не вчив ти цього, Отче?
Я тут, повір, не переплутав…
Слова до слів, - і знову віршик.
Хай скаучать прийдешні «пута» -
Вкраїнець я, один із грішних…
Хитає час рідненькі вежі.
А без любові - Божий прояв -
З якого боку Незалежність,
Коли цей світ ніяк без воєн?..
Добро зі Злом в одній картині.
І спільне Сонце. Небо. Місяць.
Отож, я думаю, що нині…
Та зачекай. Прошу, не смійся…
28.08.2023.

За всіх, хто у скруті опинявся поряд,
за кожну стежину, що виводила на дорогу,
за кожний загублений у натовпі погляд…
За кожну мить - дякую Богу.

Оніміють ноги - лишаються руки,
відмовить права - повоюю шульгою!
Недаремно кажуть: до зірок крізь муки…
За кожну мить - дякую Богу.

Щастя - це коли у душі свічка.
Вдячний за друга, вдячний за ворога,
за поривання намріяні й розвінчані…
За кожну мить - дякую Богу.

Відвернуться всі - залишаєшся ти,
як завжди, недосяжна, красива, строга,
ми - пара Шагала, що над містом летить…
За кожну мить - дякую Богу.

А якщо опинюся сам-один, як перст, -
ніби хмара у небі геть одинока,
все одно із вдячністю нестиму хрест…
За кожну мить - дякую Богу.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

А хочеш, сьогодні місяць розлиється у твоїм саду,
І зорі від подиху вітру злетять мов пухнаста кульбаба?
І я поцілунком у коси твої заплету
Теплу ніч, і весну повабну.
І побачиш у росах запалених на гілках
Те проміття світанку, що в’яже білизну з туману
І сонце відкриє бузкову твою наготу
І мову твою тонкостанну.

30.05.2023

На війні говорять про війну
І лиш потім шепчуться про інше,
А ось я про тебе чарівну
Між боями згадую найбільше.
Поки пам’ять втомлена жива
Й будить в серці промені рефлексів, –
Я про тебе зроджую слова
І учусь озвучувати тексти.
Де б не їхав і куди б не йшов
По степах небачено безкраїх, –
Відчуваю радісно любов,
Що на пісню душу надихає.
Я складаю з найпростіших слів
Вірші про війну і про кохання,
Щоб запам’ятався легко спів
І коротким видалось чекання.
Ти за мене більше лиш молись,
А не плач від згадок ностальгійних, –
І тоді зустрінемось колись,
Переживши цю жахливу бійню.
28.08.23

Осінь...
Війна голосить.
Очі - руїни мрій.
Сонце зійшло!
...В покосах
первістки журавлів.

Осінь?
Війна у коси...
Сльози - тумани - бій.
Неба світанок просить!
Терня... Руснявий Вій.

Стогін:
війна ув осінь.
В ангелів світла збір:
крила крізь сталь
проносять,
землю гартують в тім.

Осінь.
Квітує в росах.
Листя золотить німб...
Браття, тримаймо, ось-ось
скинемо в пекло, - вір! -
злидня, що світ хотів!

2023

Вересневі перші дні
Теплі, наче літні,
Видніються вдалині
Соняхи розквітлі.
Запізнілий їхній цвіт
Тягнеться угору,
Більшість соняхів усіх
Достиглі в цю пору.

Подекуди край доріг
Пелюсточки маків
Стеляться до наших ніг
І цвітуть ромашки.
Літечко ж не поспіша
З усіма прощатись.
Тішиться моя душа
Та на серці радість.

2023 р.

Із О.А.Галича

...Ой, доле ти нудотлива,
ой, жеребе сліпий!
Така пора спеко́тлива,
а у мого́ – запій.

І я гадаю-думаю,
й кажу собі: – Не нудь!
Не будь ти, Дар’є, дуркою,
зроби уже що-будь!..

По лікарях шарахання –
остання з марних справ;
і я пішла до знахаря,
а він пораду дав.

От у неділю, вдосвіта,
здійсняю хитрий план,
і Клима, мов підхльоснута,
термошу без доган:

– Усе – своєю чергою!
Урви кошмарні сни
й потіш себе вечерею
в оточенні жони!

(Йому ж бо звичні демони
й зелене бісеня,
він божий світ від темені
не дуже відрізня...)

Пияка-бідолашечку
за стіл саджу таки,
на стіл же – ставлю пляшечку,
грибочки, огірки;

товстенькі сала скибочки,
тарілку карасів...
Але у пляшці – вибачте,
прозорий... керосин!

Ну, розлила я «трішечки» –
щоб не журивсь козак!
Собі – на денце кришечки,
йому – увесь гранчак.

– Давай, – кажу, – без ідолів!
Щоб настрій трошки зріс!..
Він махом склянку видудлив –
і тільки витер ніс.

Грибочок пальцем виловив,
умінню завдяки,
зжував грибок – і вимовив:
– Невдалі маслюки!

(2023)

Розворушити почуття твої не важко.
Але реакції твої чомусь зворотні.
Невже не може ліжко бути полем гри?
Якщо любов така серйозна й щира річ,
чому б її не зве́сти в ранг роботи?
Тоді б щодня вона займала певний час,
і ти б отримувала грошики за працю.
Чому, коли тебе я лоскотав – ти плакала?
Коли я вдарив раптом – ти сміялась.
Я гнівався – ти тішилася з того.
А ніжив я тебе – то ти злостилась,
і навіть випускала пазурі.
Мені цікаво, чим ти ще віддячиш
за всі ці марні спроби й марні дні?
Невже любов, якої я був повний,
закономірністю для тебе є лише?
Що ж виняток тоді?
Невже моя ненависть?
Вона тебе подвигне на кохання?
Вона приборкає цей хворобливий стан?
О, ні, вона лише знайде мені заміну.
Бо та краса і шарм, якими володієш,
стоять над мізером, який даси взамін.
Що вмієш ти?
Робити навпаки.
Щоб місце гри здавалось полем брані.
Мені твої погони не потрібні,
бо я тобі присвоював звання,
і пільги мала ти лише від мене.
За те, що мала цю привабливість і шик,
високе підборіддя й гострі очі.
За те, що говорила завжди мало,
хоча і навпаки.
За дійсний подив твій перед моїм бажанням,
за впевненість у завтрашнім мені.
Але зворотними реакціями ти
добилася ненависті моєї.
Так навпаки зробив нарешті я.
І це тобі сподобається, люба.
Коли від лоскоту ти плакатимеш знову,
сміятимуся я, поки не вдариш.

14 серпня 1995 р., Богдани́

Микола ще із самого рання́
Поїхав в місто поярмаркувати.
Чогось купити, а чогось продати.
Запріг у воза сивого коня,
Товар зложив ще на зорі й подався.
А вже і вечір, а його нема.
- Ну, що, не повернувся ще, кума?-
Щопівгодини кум Степан питався.
- Та ні, нема! – схвильована кума
З надією дивилась на дорогу.
Вже сутінки, але на ній нікого.
Не знала, що й чинити вже сама.
Степан хутенько вправивсь у дворі
Й по темному помчався знов питати.
З дороги бачить воза біля хати.
І, видно, кум коня уже розпріг.
Степан зайшов до хати: - Де блукав?
Кума вже собі місця не знаходить,
А він, бач, десь по білу світу бродить!
- Та, куме, дня вчорашнього шукав!
Кума на стіл хутенько накрива,
Бо ж чоловік голодний повернувся.
Сама бурчить на нього, мов не в дусі.
Кум не зверта уваги на слова,
Бо ж бачить, що та рада у душі.
Вже на столі і варене, й печене…
- Сідайте, куме! – каже йому чемно.
- Та я… - Сідайте, куме, не спішіть,-
Вже кум до нього, - вип’єте гранчак
Зі мною разом. Що ж мені, самому?
Посидимо та й підете додому.
Кум не комизивсь: - Добре… коли так.
Як випили, під’їли, кум й пита:
- Так де ти, куме, проблукав до ночі?
- Не знаю, куме. Мов осліпли очі.
На ярмарку товктись довго не став.
Що спродав, що купив та і додому.
Дорога вся знайома. Задрімав…
Мабуть. Бо ж рано дуже встав,
Хоч намагався подолати втому.
Аж відкриваю очі, кінь стоїть
Десь серед поля. Вже зоря у небі.
У сутінках оглянувсь навкруг себе.
І все ніяк не можу зрозуміть,
Як сюди втрапив. Доки розібравсь
Та доки, врешті, вибравсь на дорогу,
Вже майже ніч. І що воно до чого?
- То, куме, мабуть, блуд тобі попавсь?
То ж ти й блудив. – А звідки він узявся?
- Ти, що, ніколи про той блуд не чув?
- Та, може й чув іще малим. Забув.
- А я від бабці Пріськи то дізнався.
Ото, як научив Петро Святий
Був Сатану чортів собі робити,
Їх стільки розплодилося по світу,
Що, де не глянь – кругом одні чорти.
Отож, тоді і дума Сатана:
«Є в мене військо, слуги є, багато.
Над світом би чому не панувати?
Тепер і кара Божа не страшна.
Бо я сильніший, аніж Бог, тепер.
Зжену його із неба. Хай блукає,
Для себе царства іншого шукає».
І лапи в задоволення потер.
Велів він слугам дарма не стирчать,
Престол йому на небі будувати,
Бо він на ньому буде воссідати.
І з нього буде світом керувать.
Ті впоралися хутко й Сатана
На царський свій перстол, нарешті, всівся.
Велів, щоб кожен навкруги дивився,
Щоб мимо, навіть муха ні одна
Не пролетіла. А, як Бог, бува,
Летіти здума – щоби не пускали,
Піднятися на небо не давали.
А Бог землею саме простував,
Дивився, чи створив удало світ.
Сподобалась Йому Його робота,
Уже й на небо повернуть не проти.
Злетів угору…Та Його політ
Зустрінутий був юрмиськом чортів.
Хто камінь кида, хто оцупок шпурить,
Хто пилюгою у обличчя курить.
Нема на небо Богові путі.
А Сатана на свій престол усівсь
І всім керує, що кому робити.
Та ж чи завадиш Богові злетіти?
Махнув і весь гармидер розлетівсь.
Піднявся Бог на небо дуже злий
На Сатану й прокляв його навіки.
Схопив до рук свій Божий жезл великий,
Престол чортячий із небес звалив
Разом із Сатаною і всіма,
Кого той Сатана встиг наплодити.
Не всім землі вдалося долетіти.
Бог ще раз жезл могутній підніма
Й «Амінь!» сказав. І тої ж миті всі,
Хто до землі не встигнув долетіти,
В повітрі і зосталися висіти
Аж до Страшного суду їм висіть.
І нині, коли котрийсь із людей
Іде чи їде та зачепить часом
Оту потвору – мов осліпне разом,
Тоді й дороги раптом не знайде.
І буде «блуд» тоді його водить,
Зіб’є з дороги, як собі захоче,
Не бачитиме він ні дня, ні ночі.
І дуже добре, як зоставить жить,
А не затягне десь у ліс густий,
Чи в болота, рятунку де немає.
Отож, з того́ людина і блукає.
Подякуй, куме, Богу, що живий.

Подяка хлопцям з ППО,
які боронять Київ,
за спокій вдень і уночі,
за чисте небо синє.
За те, що можемо ми тут
і жити, й працювати,
бо вони небо стережуть
від людовбивць крилатих.

27.08.2023

Великий гнів породжує нестяму,
Що зжерла все моє життя.
Розючий холод юного туману
Приносить зміни у людське буття.

Там де Енней творив свої пригоди,
Нам залишилась лише смерті тінь.
І знову роздаються ті нагоди,
Що принесуть з собою смерть і біль.

Минуть віки, історію забудуть.
Та доля повернеться з маяття.
І будуть знов герої, що накоять
Ті біди, творенні з ниття.

Забили сурми в темнім небосводі,
Жада Танатос душі молодих.
Під присмаком страшної долі,
Повчають натовп образи німих.

І лиш вогонь вбереже від страждання,
Священне полум'я, що творить світ.
В момент останнього зітхання,
Згорить життя їхнього цвіт.

Мелодия жизни.
Мелодия жизни – солнце, природа, небо - играет в сердце и душе.
Ее принять, ценить, настроить нужно с самого утра на добрые дела.
Любовь, тепло и уважение себе и ближнему дарить .
Окно Вселенной приоткрыть - благодарить, благодарить!
Движение, труд, поведение, настроение, поступки – решают все.
Интерес к знаниям, людям, природе, путешествиям – мелодию изменят.
Яркий, неповторимый станет каждый жизни миг. 25.08.23

Коли ти зостаєшся сам-один,
Бо решта – хто у засвіти, хто вдалеч.
Коли немає інших Батьківщин,
А над твоєю знов кружляє галич.

Із півшляху не буде вороття,
Бо кожен шлях прямує до фіналу.
Не нарікай на прикрощі життя,
Будь вдячний, що воно тебе обрало.

У лірика кошлата борода,
Сатирики, зазвичай, лисуваті.
Та це, шановне панство,- не біда,
Біда, що пишуть жуть поважні дяді.

Та й тіточки від них не відстають,
Та їм це можна, бо жінки прекрасні.
Сусіда мій прийняв сто грам "на грудь"
І сів строчити оди куртуазні.

І не прості! А гарні, про любов!
Такої теми ще ніхто не мацав.
Читаю, то у жилах стигне кров
Обгриз усі заусіні на пальцях.

І язика від ляку прикусив,
Бо хто так строчить - віників не в'яже.
Гармонії хитливі терези
Замурзані у сатиричну сажу.

І неважливо: проти хтось чи за,
А чи митці в літах, сивобороді:
Писати про любов мужам ніззя!
Жінкам - сам бог велів. Зі мною згодні?

26.08.2023р.

Не доживать, а дожинать нам треба
Усе, що сіяли впродовж десятиліть,
Що відкладалося на потім,
Аж доки невмолимий голос Неба
Назавше не покличе в інший світ,
Де зайві будуть візи й квоти.
А поки що нащадкам слід ниву передати,
Як лялечку. Од бур’янів чистою достоту,
Щоб встигли вони в строк зорати –
Під осінь. Десь після Першої Пречистої .
Та щоб засіяли зерном добірним, ваговитим.
А як завруниться, негоже й помирать:
Синам і донькам треба ж підсобити.

А горіховий Спас
Забира літо від нас,
Закликає осінь,
Що ось-ось вже прийде,
Всюди бурштином сипне
І холодні роси,

Ніби перли оті
Засрібляться в траві
Й на зелен-отавах.
А калини вогні
Замигтять вдалині,
Наче серця спалах.

2023 р.

Хоч холодна зготована їжа -
До стола не пускаєш мене, -
Б'єш словами, а поглядом ріжеш,
І руками у шию женеш.
Кілька раз намагався даремно
Пояснити відсутність отим,
Що, як стало на вулиці темно,
Я злякався додому іти.
І всю ніч на освітленій лаві
Просидів зголоднілий без сну,
А ти чиниш над мною розправу
І за скоєне валиш вину.
Докоряєш без доказу в зраді,
Ні поїсти, ні спать не даєш,
А мене пробирає досада
І бажання поснідать, авжеж...
26.08.23

ІВиходячи із досвіду чужого
і власного на площі десять ар,
схиляюся до висновку такого –
поети є від чорта і від Бога...
а от у землероба – інший дар.

ІІЗважаючи на заповіти Стуса,
працюємо усі біля землі,
аби була законною спокуса
скородити «хороших москалів».

Інакше неможливо із ордою.
Перо поета – хлопавка для мух,
якщо не надихає нас до бою,
і не гартує войовничий дух.

Заслужені паяци при бандурі
не наближають праведні роки.
Ми кобзарі, мольфари по натурі,
бо наші предки – характерники.

За кров пролиту і за кожне горе
скарає небо мафію кремля...
...........................
заллє смолою їхні пащі море
і вдавить каменюкою земля.

ІІІНе помагають заповіді Божі,
не чує розбишака, – не убий,
не укради, не зазіхай... і, може,
коли немає алібі, – якби,
то ми би... правда переможе,
винищуючи зайве і вороже,
виконуємо заповідь, – люби...
і захищай... а Гея допоможе
іти і не боятись боротьби.

08.2023

любов виховує у будь-якому віці
тож тепер мене дратує надмірна турбота
увага незнайомців видається штучною та підозрілою
а мовні стереотипи викликають блювотний рефлекс
я стала грубою
так мені кажуть
схожою на черевика
з побитим носом та порепаною підошвою
а що насправді черевикові до ноги
яка його взуває
і що йому до своєї пари
яка простує так близько
тією ж дорогою
проте не з тим самим камінням вітається
ані шнурки
ані однаковість фасону
не гарантують визначеності
у світі людських стосунків

любов це зіткнення
а ти камінь
що його не подужала зрушити з місця

25.08.23

Знову вперіщили дощі.
Похнюпились бузку кущі –
і їм жовтнево на душі
і згадують про літо.

Дощі ідуть вже котрий день.
Не чути горобців пісень.
І ціле місто кожен день
дощами рясно вмито.

Дощі ідуть і там і тут.
В горшечках кактуси цвітуть.
І кішка на вікні сидить,
неначе у гіпнозі.

По колу стрілки, ночі, дні.
Під домом світять ліхтарі,
тьмяно присвічуючи тим,
хто ще в дорозі.

19.10.2022

Спека шалена панує у місті,
Сохне на схилах поникла трава.
Тільки вночі прохолода речиста
Так ненадовго вступає в права.

Сонця тарілка у небі звисає,
Хмари деінде ліниво пливуть.
М'якне від жару панно магістралі.
Вітру обійми, гарячая суть.

Під берегами хлюпочеться річка.
Лагідно миє пісок у країв.
Не поспішає, потужна, велична,
Теплими хвилями пестить ефір.

Літо згасає. Жара та не вічна.
Вересень спеки закінчить ходу.
Скоро ключі журавлів закурличуть,
Роси холодні на землю впадуть.

Джмелі мохнаті в конюшині
Гудуть невтомно дотемна, -
Пилком запліднюють рослини,
Нектаром втішившись сповна.
Сприяють гарним урожаям
Оцих густих пахучих трав,
Які квітуючи зростають
Там, де я поле знов зорав...
25.08.23

Із О.А.Галича

Умовляє партбюро: «Ти ж все маєш:
преміальні, в санаторій відправку...»
Ну, а я́ їм: «А мене не зламаєш!
Я ж борюсь не за цяцьки́, а за правду!

В нас у кожного подяк – цілий штабель!
Так відзначте цех цілко́м, повноцінно!
Ми ж працюємо на весь наш соцтабір,
і продукція уся – на “відмінно”!

Це який, – питаю, – вигадав Чехов,
і з якого, міль пардон, переляку,
щоб такому винятковому цеху
не давати цю почесну відзнаку?!»

    А з мене – іржуть,
    навіть друзі іржуть,
    (і Фрол, і Гнатюк, і Славина):
    «Вояко! – іржуть. –
    Вгамуйся, – іржуть, –
    тут все ж таки є обставина...»

        А я говорю, – баском говорю:
        «Піду, – говорю, – в обком!» – говорю.

А в обкомі – все те са́ме: «Не треба!
Терміново припиняй це бубніння!
Ти ж партійний ніби член, а не ребе,
і повинен мати все ж розуміння!

Бо з єхидством їхня преса сприймає
все, що в нас відбувається в хаті;
а гадаєш, Пентагон той дрімає?
Не дрімає, сучий син, він на варті!»

Аж здригнувсь я від такого уроку:
«Хай подавляться своїм словоблуддям!
Ми ж в рахунок дев’яностого року
даємо уже продукцію людям!»

    На мене гарчать:
    «Ти чого́ тут, – гарчать, –
    немовби пастух на випасі?!
    Замовкни, – гарчать, –
    нарешті, – гарчать, –
    сиди, он, – гарчать, – й не рипайся!»

        А я́ на слова ці криві – говорю:
        «Продовжимо спір у Москві!» – говорю.

...Ну, верчуся у Москві, як собака.
Кабінети миготять, референти...
І торочать, як один, дуже м’яко:
«Недоречно це на цьому моменті!

А якщо ви в ювілейному році¹
раптом станете на ленінську вахту?
Уяви, в якій жахливій обробці
дасть оцінку Бі-Бі-Сі цьому факту!»

Ну, і знов – про ордени, житлоплощу...
«Ви працюєте, – гово́рять, – сумлінно,
і, якби не їхнє радіо, тощо, –
ми б звання вам надали́ неодмінно!

    В ціло́му – авжеж,
    ти тут пра́вий; але ж –
    поводитись маємо гнучко ми:
    адже ваш продукт –
    не вельвет і не фрукт,
    а табірний дріт із колючками...»

        «Ну що ж, – говорю. – Відбій! – говорю.
        Піду, – говорю, – в запій!» – говорю.

Узяв – і запив.

(2023)

Сидять діди на лавці у неділю,
Про щось поміж собою гомонять.
Коли то чують, щось гуде. Глядять,
Аж суне комарів велика сила.
Один і каже: - Мабуть, знов чорти
На болотах весілля святкували,
Що комарів всіх звідти розігнали.
Діди пороззявляли аж роти.
- Ти звідки взяв, - один його пита,-
Що то чорти? -Ну, знаю та і знаю.
Другий із боку іншого питає:
- А чи багато в світі є чорта́?
- До біса його світом розвелось.
- А чому так? – А ви, хіба не чули?
То у часи ще найдавніші було,
Як Богу світ створити удалось.
- Не чули, - один каже, - розкажи.
Прокашлявсь дід та і почав казати:
- Шість днів прийшлося Богу працювати,
Аж доки світ з’явився і ожив.
Та ж треба світ іще й перехрестить.
А, як то все зробити, він не знає.
Тож у Петра Святого і питає:
- Не знаєш, як би нам таке зробить?
Петро ж хитрющий був, хоч і святий:
- Чому ж не знаю?! – Богу отвічає.
- Ну, коли так, тоді роби, як знаєш.
Петро закликав чорта. Той, як стій,
З’явився вмить: - Чого тобі? – пита.
- Звези мене он до води отої,
Що бачиш, чорте, ти перед собою.
- А що за те від тебе б я дістав?
- Зроблю, що схочеш? – Добре, - відповів, -
Але за те помічників бажаю,
Бо сам один у світі не встигаю.
Петро пообіцяв, на чорта сів
І той помчав його на самий край
Землі – аж там води зовсім немає.
Вода з другого боку проглядає,
Звідкіль вони приїхали. Давай
Чорт завертати та іти назад.
Дійшли кінця – і там води немає.
Вона по правий бік десь проглядає.
Чорт через те, що взявся, вже й не рад.
Та мусить йти. Прийшли на правий край.
Та й тут води немає. Щось навпроти
Біліє, як вода. Чорт без охоти
Брести у тому напрямі давай.
Дійшли кінця, чорт змучився зовсім.
Петро ж йому: - Ну, досить вже ходити.
Нам удалося світ перехрестити.
Тож, чорте й розпрощаємося з тим.
- А обіцянка? – аж підскочив чорт.
На радощах, що світ перехрестили,
Петро зовсім забув, з ким має діло
Та й розказав секрет чортові: - От,
Як хочеш ти помічників собі,
То встань в суботу, ще зоря у небі,
Візьми води та й бризкай позад себе
І кожна бризка буде чорт тобі.
Чорт так і робить, бо з тії пори
Чортів все тільки більшає по світу…
Хтось із дідів: - А міг би й одурити.
Хіба ж то гріх, як чорта одурив?

У твоєму житті я був гостем незваним.
Ти чекала когось. Не мене.
Защеміло в душі, а чому — я не знаю
І не знатиму вже.

У безодні очей віддзеркалення неба...
Може, радість? Та ні, швидше біль.
Задивлявся у них, остовпівши смиренно
Й говорити не міг.

Час тягнувся змією нестерпно повільно,
Споглядав я цей світ, наче сон,
Де не бачив людей, лиш якісь механізми,
Що снували кругом.

Все змінилось не раз з того часу в природі.
Будували і нищили міст.
То чому ще болить — зрозуміти не можу.
Я — непроханий гість?..



11.06.2014

Ось і осінь стала на порозі,
ніжне літо хутко відцвіло –
павутину бганок у обозі
на чоло в дарунок принесло…

Відгриміли теплі літні грози,
віддзвеніли трелі у гаях,
та тріскучі ген іще морози,
чути ще відлуння солов’я.

У дорогу закликають мрії
і пізнати є чого в житті.
Ще не вмерла потайна надія,
що кохання стріну в майбутті!

Бо кохання – почуття нетлінне.
Так, любов – то почуття святе.
Хоч життя і надто швидкоплинне,
та воно в безмежжя нас веде!
08.08.2017

Вже осінь посила свої привіти
У вигляді листочків золотих,
Які кружляє у таночку вітер,
Вона ось-ось прийде, ти її жди.

І принесе хай мир на нашу землю,
Добром хай повняться й теплом прийдешні дні,
Блакить небесна й сонечко над нею,
Радісно буде на душі тобі й мені.

2022 р.

Сьогодні ти рятуєш Україну
Зі зброєю чи, може, волонтер?
У себе прихистив людей гостинно?
Зі співчуттям рясну сльозу обтер?

За врожаї нові старанно дбаєш?
Спускаєшся в завали по людей?
Пожежі гасиш у звитяжнім краї?
Завод рятуєш, як земля гуде?

Ти возиш день і ніч вантаж нужденним?
Воюєш словом? Дякую тобі!
Щоб зупинити люте і скажене,
Всі засоби доцільні в боротьбі.

У нас здавен чужого не чіпали,
Не для меча була міцна рука.
Беззбройні, скородили землю ралом —
Ніхто війни до себе не чекав.

…Якщо засуджуєш жорстокі звірства,
Немарні кроки для людей твої:
З підтримкою село розбите й місто
Загоять рани, встануть із руїн.

Ти з України? Франції? Канади?
Американець? Німець? Чи поляк?
Страшній війні, агресії завадив?
Вклоняється тобі моя земля.
Спасибі, що рятуєш Україну!

Не воювать, а тільки відвойовувать
Чужинцями загарбане добро –
Така-от випала тобі планида, Україно.
І відвойовано-таки воно було б...
Якби
За булаву проводирі твої не бились,
Якби
Тверезим назвався королем Богдан,
Якби
Не перехитрив себе Мазепа,
Якби
Криваві чоботи Петрові носи і галагани не лизали,
Якби
В Петлюри більше було вдачі,
Якби
Махно знав, де йому пристати...
Якби...Якби...Якби...
Коли ж нарешті без цього триклятого «ЯКБИ»
Вкраїна суверенною стане де-факто.

Гайну в село на вихідні
З оцих бетонних хащів
І з допомогою рідні
Свій раціон покращу.
Щоб показати щедру суть
Селян міському гостю, -
В печі індика запечуть,
М'ясним борщем пригостять.
А де мені і хліб, і сіль,
І превелика шана, -
На сковорідці карасів
Укриє шар сметани.
Ще смакуватиму млинці
Политі ласим медом,
А потім буду в гаманці
Гойдатися під небом...
23.08.23

Буду твоєю тінню.
Потойбічним хлопчиком.
Ліхтарик згасне.
Ти – ні.
Терзай мене.
Знущайся наді мною.
Мені не боляче.
Я тінь
блудлива…
Сміятимусь, коли захочеш.
Плакатиму, коли підеш.

10 червня 1991 р., Київ

На дримбі дощу
Виграє навіжений музика,
У мареві слів
Заблукав бунтівничий поет.
Розбурхала світ
Феєрична мелодія дика.
У павоті рим
Зависає увесь інтернет.

Усе доокіл
Стрепенулося, мов перед герцем.
Злітає без крил
Одкровення від серця до серця.

Наїлися ми братньої любові
лукавої, лихої кацапні
і напилися горя на війні.
Скажений ворог нації і мови
не відпускає дійної корови
у лоно європейської рідні.

Майбутньому нема альтернативи,
та поки не палає вся земля,
нема чого дивитися здаля,
а треба гнати гадину паршиву
сьогодні разом і у хвіст, і в гриву
від Балтії до самого кремля.

Оновлюємо Україну-матір...
хай захищає наші рубежі...
із тризубом стаємо на межі
добра і зла і кожен цьому автор
і неофіт, і профі, і аматор –
литаври української душі.

Поширюємо кращу із традицій
у колі друзів, а не ворогів,
чаруємо і музикою слів,
і піснею... гуртом і наодинці...
чим більше люди чують українців,
тим більше ненавидять москалів.

08.2023

Сусідський кіт уже не кіт,
хоча іще не кішка.
Тепер він злякано сидить,
таращиться з-під ліжка.

За операцію оту
три тищі заплатили.
Наразі вірять хазяї,
що буде котик милим.


22.08.2023

Блукаючи у ночах навмання,
Втікаючи щосил від свого я,
Ти все ж відчуєш погляд на спині
І викрикнеш "Відстань!" в пітьму, мені.

Не підпускатимеш до себе -
Попутників тобі не треба.
Та не втікай, бо друг твій я,
Бо берегти - це місія моя.

Коли дійдеш до вістря забуття,
Звідкіль уже немає вороття,
І понад прірвою почуєш вітровій -
Це я кричу тобі щодуху: "Cтій!"

2023-08-22