ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Артур Курдіновський
2024.07.21 21:51
Шановна Редакціє! Дуже прошу Вас звернути увагу на анонси на головній сторінці. І, нарешті, дати об'єктивну оцінку: хто робить атмосферу на Поетичних Майстернях нездоровою. Гундарєв склепав чергову гидоту, а якщо завтра Соболь напише відповідь, то його з

Микола Дудар
2024.07.21 20:18
Майнем з дружиною до війська…
Вона — зав… ком… я — рядовим…
А що такого? люди свійські,
Давно пора вернути Крим…
Та тут і так все зрозуміло!
Це вам не хаб, не кренделя
ЇЇ душа і моє тіло…
Але спочатку до кремля…

Софія Кримовська
2024.07.21 18:45
Гарячий ранок. Ох і спека ж нині!
Бджола шукає крапельку роси.
Петрові батоги небесно-сині...
Як добре, що ніхто їх не скосив.
Реве життя під кожним магазином,
ковтає місто свій гідазепам....
А у Петра такі ж небесно-сині
бували очі. Як він нині т

Софія Кримовська
2024.07.21 18:28
Кайлом точити слово - справа добра,
але нема для того в мене сил.
От інша справа букви (повну торбу
мені їх нині вітер наносив!) -
чи викласти панно, чи просто квіти,
чи кинути під ноги, як пісок.
У торбі букв багато - на пів світу,
а слів - катма

Ігор Деркач
2024.07.21 18:24
А на саміті НАТО готове
воювати, якби... не воли.
Є що знову
згадати, – панове,
чи обрали ви те, що могли?

***
А захарова, п’яна «у зюзю»,

Євген Федчук
2024.07.21 16:40
Бог створив людей, говорять, як свою подобу,
Поселив обох у раї у своєму, щоби
Ті жили, як малі діти і нужди не знали.
Але яблуко чарівне люди скуштували
І добро та зло спізнали. Бог прогнав із раю…
Чи то так було насправді – того я не знаю.
Але зна

Юрій Гундарєв
2024.07.21 12:00
Того сонячного липневого ранку вона прийшла на свою роботу до Охматдиту -
лікувати дітей. Щодня віддавала їм тепло, знання, час - все те, що сама не отримала.
Адже дуже рано втратила батьків, і виховувалася в будинку-інтернаті…
Діти її любили і довіря

Юрій Гундарєв
2024.07.21 11:56
ДІЯ ТРЕТЯ Та сама кімната. На тому самому дивані сидять ті самі Сатир і Сенсей. СЕНСЕЙ. Сатире, а у тебе бувають такі хвилини, коли ти над чимось задумуєшся? САТИР. Ти що, Сенсею, знову всю ніч писав? СЕНСЕЙ. Так, смійся скільки хочеш - всю ніч п

Козак Дума
2024.07.21 10:53
Поповнився небесний легіон,
пішла у засвіти чергова пташка.
Радіє хтось, а хто зітхає тяжко…
Прости й прощай, Ірино Фаріон!

Боротися – то сильним до снаги,
стоїть свобода на земних титанах,
а лави їх катастрофічно тануть

Микола Соболь
2024.07.21 06:24
Бери кайло, пішли точити слово.
Пегас не кінь крилатий, а лоша.
Я не читаю вірші принципово,
куди не кинься, пише скрізь душа.
Це може аритмія у планети?
Чи план такий найвищого Творця? –
в генделику натруджені поети
хто віскі замовляє, хто винця…

Віктор Кучерук
2024.07.21 05:41
Напише вірш хтось, інший – два
Зуміє в труднощах зродити,
А я душі віддав права
На віршування світлі миті.
А я давно дозволив їй
Про щастя й горе говорити
І не втрачати тих надій,
З якими легше жити в світі.

Василина Іванина
2024.07.20 19:58
Кілер примружено цілився,
Місто байдуже дивилося,
Хмара спокійно пливла...
Жінка всміхнулась, вітаючись,
Смерть заплющила очі -
Куля втекла з траєкторії,
Дзенькнула в стовбур кленовий...
... Хмара спокійно пливла.

Ігор Шоха
2024.07.20 19:48
                        І
Пооживали міфи есесеру.
Немає сили чути марафон.
Свою останню повість про Бандеру
розповіла Ірина Фаріон.

                        ІІ
Поліцію поставили на вуха.

Артур Курдіновський
2024.07.20 15:44
Ф-арисеї! Радійте та смійтесь! Вона вже нічого не
скаже!
А- в садочках дитячих не буде Марічок, затопчуть їх
маші!
Р-озчиняється в місті вечірньому серед байдужості
постріл.
І- не знайдемо винних, бо вбивство - проблема не
надто вже й гостра.

Микола Соболь
2024.07.20 14:57
Євшан-зілля кину у казан.
Хай розбудить пам'ять про минуле.
Братчики, чи зовсім ми поснули?
А чи душі оповив туман?
Ніч мовчить. Довкола степ та степ.
Аж солодить гіркота полину.
Спогадом до матінки полину
у село, яким іде вертеп,

Козак Дума
2024.07.20 12:26
Іще один забрали камінець
з фундаменту держави Україна!
Терновий уготовано вінець…
Але чому не в траурі країна?

Втомились виглядати і чекать?.
Хто хліба кусень, ну а хто видовищ…
На фронті добивають вірну рать,

Володимир Каразуб
2024.07.20 11:24
Холодна чаша тіні вихлюпується до ніг
На розі Спекотного закапелка червня і вузького двору будинку,
І блакитний денний метелик тріпоче поряд
Наче легкий подих вітру оживив його крила
На сукні дівчини і залицяється тепер із примхливою насмішкою
Витію

Микола Дудар
2024.07.20 10:08
Атака за атакою атак…
Гвалтує нас знайомий Гвалтівник
Давайте вже зізнаємось, відтак
Ретельно переглянем довідник:
Кроїли нас звіринці… так чи ні?
Де висновки озвучені і ким?
Маєточки і надр відбивні…
Просрали, безумовно, вкотре Крим…

Надія Тарасюк
2024.07.20 09:13
Білий березень - сиві скроні,
попід руки - липнева мить...
Пишне літо зеленокронить.
І у ліліях гомонить.
Пахне вечір дрібненьким сіном,
горне досвітки до чола.
На крислату гутірку сіла
свідка птаха, - своя-своя.

Віктор Кучерук
2024.07.20 06:03
В мужності кується перемога,
В стійкості гартуються бійці, –
Падаючи часом од тривоги
Й зводячись, відшукуючи ціль.
Полум’я єднає землю й висі
Тут, де зайда близько підійшов, –
Головне – самому вберегтися
І чужинця знищити будь-що.

Артур Курдіновський
2024.07.20 04:44
Хотілося сьогодні написати
Чимало добрих і відвертих слів.
А все одно їх буде малувато
У порівнянні з тим, що Він створив.

Його рядки - симфонія! Соната!
Співець кохання, світлих почуттів...
По ворогу потужно б'є з гармати,

Надія Тарасюк
2024.07.19 18:45
Чекаєм світла,
вірим в Перемогу.
Спішать вітри
із Виріїв-політь.
Мелодій літа
стомлена дорога
побіля двору
скрадливо стоїть.

Козак Дума
2024.07.19 18:39
Ідуть, на жаль, найкращі із людей,
безжально розчиняючись у часі,
не втіливши і дещиці ідей –
звільняють чільне місце… біомасі.

У мороці не віднайти ключі,
зірвати ланцюги на брамі пустки.
В нестямі хтось приречено харчить,

Марія Дем'янюк
2024.07.19 15:57
Я - маленьке зайченятко.
Біля мене зайчик-татко.
Він дає мені морквинку,
Я ж дивлюся на хмаринку.
В небі кращої немає,
Бо хмаринкин тато дбає,
Щоби донечка-хмаринка
Не журилась ні хвилинки,

Іван Потьомкін
2024.07.19 15:45
Естетом був імператор Адріан. Не міг намилуватись красою Антіноя. Шість років поспіль мав його при собі. Куди б не їхав, Антіной був поруч. І треба ж так: невідь з якої причини юнак не вирнув з Нілу. Сумував імператор і наказав обожнити коханця. Влашт

Сергій Губерначук
2024.07.19 14:35
Бездоганна усмішка
має буть у мене.
Я повинен з криком
вибігать на сцену.

Я мушу бути завжди
у найкращій формі.
Піжонів дивувати,

Олена Побийголод
2024.07.19 10:54
Із Юза Алешковського

Із колимського білого аду
йшли ми в зону крізь віхоли дим.
Я помітив недопалок з колом помади
і рвонувся зі строю за ним.

Баб не бачив я років чотири,

Микола Дудар
2024.07.19 10:41
Воно таке примхливе нерозбурхане
Незаймане нелякане ніким
І кольором небес нічним замурзане
Якоїсь невідомої Ріки…
Стою закам’янілий і вирішую…
Манер у мегаполіса хоч й тьма
Почну я завойовувати віршами
Не парами відразу сімома…

Віктор Кучерук
2024.07.19 06:47
Шугання, свисту й прохолоди
Вітрів чомусь давно нема, -
Заціпеніли теплі води
І верб стривоженість німа.
Ні коливання очерету,
Ні шелестіння в'ялих трав, -
Мов у невидимі тенета
Одвічний рух вітрів попав.

Микола Соболь
2024.07.19 05:11
Пов’яжу скиндячку* доні,
коралі на шию,
зачерпну роси в долоні,
личко миле вмию,
хай світанки волошкові
стеляться барвінком,
щоб зростала у любові
та сміялась дзвінко,

Артур Курдіновський
2024.07.19 02:11
У дні безбарвні чорна самота
Впивається своїм байдужим оком.
Мені наснилась дівчина проста
З обличчям світлим, поглядом глибоким.

Я йшов назустріч. Вже розтанув сніг,
Дивилося на нас блакитне небо.
Тримав букет я квітів польових

Євген Федчук
2024.07.18 19:19
Питаєте, чи знав я Богуна? –
Старий не став з отвітом поспішати.
Узявся по кишенях щось шукати
І, зі словами: - От же де вона! –
Дістав з кишені люльку. Взяв капшук.
Набив старанно зіллям. Затягнувся.
Тоді лиш до розмови повернувся,
Узявши люльку у

Володимир Каразуб
2024.07.18 18:30
Коли забракне чуття, і тому говоритимеш прозою,
Коли здаватиметься, що усі слова,
Мов на вітер
Нанизане листя розсипається по землі
Шелестить в цьому вихорі смутку і безнадії,
Я повторю: не смій! Убиратись у схоплений відчай,
Я повторю: не смій! П

Володимир Ляшкевич
2024.07.18 14:31
Що не так? Чи сюди не звертають з доріг?
На вустах вороння і зневажливий сміх.
Я би далі промчав - у спокійнішу ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

- За притулок, господарю, дам дві ціни.
А одежі брудні, бо вертаю з війни,
де не те щоби виг

Микола Дудар
2024.07.18 14:16
Восьмий поверх вже під першим
А під’їзд порожній, ось
Небо згарищем підпершись,
Перекинулося в щось…
А автівочки, що поруч,
Враз позбулись коліщат
Вирва зліва і праворуч
Хтось над ними затріщав…

Світлана Пирогова
2024.07.18 12:14
Як легко можна словом обпекти
Тендітну ауру людини,
Неначе сир блакитний посікти,
Не відчувать химер провину.

Шубовснути камінням в океан
З усмішкою, бо все ж на троні.
І що Медузі до відкритих ран,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Олекса Квіт
2024.07.05

Любов Інішева
2024.07.04

Тетяна Стовбур
2024.07.02

Рута Птаха
2024.06.26

Кав'яр Сергій
2024.06.21

Олекса Скрипник
2024.06.20

Еродія Благодатна
2024.06.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Євген Федчук - [ 2024.07.18 19:28 ]
    Перша з відомих перемог Івана Богуна. Весна 1643 року.
    - Питаєте, чи знав я Богуна? –
    Старий не став з отвітом поспішати.
    Узявся по кишенях щось шукати
    І, зі словами: - От же де вона! –
    Дістав з кишені люльку. Взяв капшук.
    Набив старанно зіллям. Затягнувся.
    Тоді лиш до розмови повернувся,
    Узявши люльку у тряский п’ястук.
    - Доводилось Івана зустрічать.
    По молодості, ще. Іще до Хмеля.
    Часи у нас і нині невеселі,
    А тоді ж ляхи спромоглись здолать
    І Павлюка, і Гуню, й Остряницю.
    Скупали Україну у крові.
    Розбіглися по світові живі:
    Хто в Дике Поле, хто і за границю.
    Я розрахунки з паном своїм звів –
    Спалив стодолу клятому й подався.
    На Запоріжжя повз Кодак пробрався,
    Пристати у курінь якийсь хотів.
    А там залога ляська вже стоїть.
    Ледь не схопили. Довелось тікати.
    В степу самому важко промишляти,
    Бо ж можна і чамбул татарський стріть,
    І татів, що чимало їх було
    По балках і байраках. Сторожили
    Шляхи-дороги. А кого зустріли,
    Того до раю душу віднесло.
    На одному з дніпрових острівців
    Землянку собі викопав, в ній крився,
    На звіра полював та жити вчився.
    На все життя мені уроки ці.
    Якось козу я дику вполював,
    Яких тоді в степах було багато.
    Хоч вцілив та не вбив, рвонула, клята,
    А я за нею по сліду помчав.
    Уже здавалось – от-от дожену,
    А вона раптом з балки та й нагору.
    Я також схилом видряпався споро
    Й козу побачив…Але не одну.
    Вона уже лежала. Навкруги
    Кінні стояли люди незнайомі,
    На мене позираючи при тому.
    Тікати пізно та й не до снаги.
    Один, по виду – їхній отаман,
    Спитавсь до мене: - Хто такий, козаче?
    І де він козака в мені побачив?
    А я стою, дивлюся, як баран.
    - Чого мовчиш? Чи язика нема?
    - Та є. – озвався я. А що казати?
    - Ти сам-один чи тут таких багато?
    Я до того очей не підіймав
    Та ж зважився, на нього подививсь.
    Стояв біля коня він вороного,
    А той губами тягся все до нього.
    Хто ж він такий – той мій незваний гість?
    На зріст – середній та, однак, кремезний,
    Такого не звалити – наче, дуб.
    Темно-русявий теліпає чуб.
    І світлі очі, погляд - наче лезо.
    - То ти один, чи ще ватага є?
    - Та сам-один. – наважився сказати.
    Став поспіхом про все оповідати,
    Про те, як склалося життя моє.
    Він мовчки усе вислухав й сказав:
    - Загонщиком у мене хочеш стати?
    - А то кого я маю заганяти?
    - Тих, хто би людям жити не давав:
    Татари, таті, ляхи, москалі…
    - Чому б і ні?! З такими я готовий/
    Пустити їм хоч цілу діжку крові,
    Щоб менше було горя на землі…
    Отак я вперше Богуна і стрів.
    Він – козак вільний, як любив казати,
    Не просто взявся по степу блукати –
    З забродами війну постійну вів.
    Метались ми загоном по степах,
    То десь чамбул татарський перестріли
    І його здобич у бою відбили,
    А то ловили татів на шляхах.
    То на черкесів із донцями йшли,
    Бо ж ті донські станиці грабували.
    Купецькі каравани переймали,
    Що бусурмани по степах вели.
    Наш отаман нікому не служив –
    А ні царям, ні королям ніяким.
    І москалі для нього, і поляки –
    Однакові були. Він тільки й жив
    Свободою та степом. А війна –
    Його стихія. Хитрий, обережний,
    Нахабний, коли треба, бойовий,
    Він безоглядно кидався у бій,
    Коли до нього зготувавсь належно.
    Удачливий, сміливий, чесний був.
    Даремно кров не проливав ніколи.
    І рівних не було йому у полі.
    Неговіркий. Від нього я не чув
    Ніколи про його життя-буття.
    Це уже хлопці часом на привалах
    Про отамана переповідали,
    Хоч і самі не знали до пуття.
    Було йому десь сорок літ тоді.
    Шляхетського був роду, не простого .
    Приїхав батько із Литви у нього,
    Маєтністю над Бугом володів.
    Сусідів-ляхів розуму учив,
    Коли на його землі позирали.
    А, коли наливайківці повстали,
    До них пристав. Немилість заслужив
    Від короля. Той землі й відібрав.
    Щоб синові життя порятувати,
    До німців мати здумала віддати.
    Навчився. Кажуть, кілька мов він знав.
    Сам, навіть, чув, як він з купцем одним
    Щось жебонів на мові невідомій.
    З Німеччини не повернувсь додому
    Та й де то був, спитати, його дім?
    В Варшаві зупинився при дворі
    У короля. Та скоро те обридло.
    Душа його свободи прагла, видно,
    І він тою свободою горів.
    Король добро дав і Богун подавсь
    До Кодака, аби у нім служити.
    У степ широкий на татар ходити.
    Щоправда, довго там не залишавсь.
    Його на волю у степи вело.
    Фортечні стіни волі не давали.
    Коли уже нестерпно зовсім стало,
    Його на Січ козацьку потягло.
    Та в козаках, що були на Січі,
    Він не знайшов підтримки, бо ж стояла
    Тоді залога ляська там чимала.
    Тож козакові лиш сиди й мовчи.
    Тоді й зібрав охочий він загін,
    Щоби в степу гуляти вільним вітром.
    Що захотів би, те і став робити.
    Отут й відчув, нарешті волю він…
    Так от, багато часу не пройшло,
    Як я пристав до Богуна. Стояли
    Ми в балці над рікою, спочивали.
    Ще тільки-тільки сонечко зійшло.
    Аж тут сторожа мчить. І привела
    Якогось козака ледь-ледь живого.
    І скоро ми довідались від нього,
    Що їхня валка саме з Дону йшла,
    На Січ верталась. Як на перевіз
    Казанський саме добулись і стали
    Та переправу через Дон почали,
    Тут москалі де тільки і взялись.
    Напали раптом, вирізали всіх.
    Добро забрали, що везли додому.
    Порятуватись удалось лиш йому.
    Та й то, що він вже річку перебіг,
    Бо ж у сторожі був. Заледве втік.
    Летів, бо гнались, встиг коня загнати,
    Та дяка Богу, зміг порятувати.
    І ледве не заплакав чоловік.
    А отаман, як тільки то почув,
    Весь запалився раптом: - От же кляті!
    Хіба таке ми можемо прощати?
    А я ж до них прихильний досі був!
    Полон відбив татарський, відпустив
    Всіх москалів без викупу на волю.
    А скільки разом воювали в полі,
    Орду ганяли, брали «язиків»?
    Здавалось, зараз скочить на коня
    Й помчить у степ. Але того не сталось.
    У нього нас десятків сім зібралось.
    З таким загоном мчати навманя
    Він не схотів. Гінців порозсилав
    До отаманів, що десь поряд були.
    І двоє днів відтоді не минуло,
    Коли Ігнатов з Хомутця примчав,
    З Лубен Клеменов, з Кодака Федько.
    Тож нас дві сотні скоро і зібралось.
    В поході всі Іванові скорялись.
    Ми степом й подалися отак о.
    Від перевозу Борівського ми
    Вже за добу до Дону аж домчали.
    Та ж коней запасних з собою мали,
    Шляхами уже їздили тими,
    Тож і не дивно. Біля Дону вже,
    Поки наш стан у балці розкладався,
    Богун одразу ж у дозор подався.
    Бо він не ліз ніколи на рожен.
    Я з ним подався. Берегом пройшли
    Ріки, що, наче, Богучаром звалась.
    На пагорб понад річкою забрались,
    Звідкіль глядіть околиці змогли.
    Так, звісно, москалі ще тут були.
    Як видно, на загони розділились.
    Одні на тому боці зупинились
    І халабуди у ліску звели.
    Другий загін на цьому боці став.
    Тут колись кріпость земляну зробили:
    Вали звели та вкруг ровів нарили,
    Ще і острожок між валів постав.
    В острожку було з сорок чоловік,
    На тому боці більше сотні, мабуть.
    - Я думаю, ми з ними зможем зладить.
    Вже більш не зачіпатимуть повік.
    Вернулись в стан. Богун команду дав,
    Аби Ігнатов із людьми своїми
    Тихцем пробрався, непомітний тими
    Й на березі засідку влаштував.
    Як тільки з того боку попливуть
    На цей у поміч – хай їх зустрічає
    Вогнем мушкетним. Не пустити має.
    Діждав, поки Ігнатові дійдуть
    Й підняв загін. Опівдні вже, мабуть,
    Як ми зненацька викотили лавой.
    Ті ж у острожку знали свою справу.
    І скоро вже в лице мушкети б’ють.
    Ми всі з коней, ударили в отвіт.
    Дзижчали кулі, дим здіймався вгору.
    На тому боці зрозуміли скоро,
    Схопили зброю, на човни, на пліт,
    Що наготові у кущах були.
    До середини лиш ріки дістались,
    Як із кущів мушкети одізвались,
    То наші козаки вогонь вели.
    Ті із човнів стріляти почали.
    Але куди, бо ж наші поховались,
    Вони ж відкрито у човнах бовтались,
    Як на долоні у стрільців були.
    Звалились в воду кілька і тоді,
    Човни назад взялися розвертати
    Та і по наших з берега стріляти.
    Та кулі ті нам не страшні були.
    Без помочі острожок залишивсь.
    Тепер його вже можна сміло брати.
    Богун не став, одначе, поспішати,
    Він з пагорба ще добре роздививсь
    І спланував все наперед, мабуть.
    Отож, одним він повелів стріляти,
    Щоб москалям спочинку не давати,
    Других відправив очерет добуть.
    А воно ж травень. Очерет стоїть
    Сухий стіною. Шаблями рубали
    Та до острожка поряд і складали.
    Ще і водою повелів полить.
    - От, викине знов фортель отаман, -
    Казали козаки, що добре знали.
    Бо з ним у справах вже не раз бували.-
    Обкуримо, напевно, вражий стан.
    Як купа вже добрячою була,
    Надвечір, ми її і підпалили.
    Затріскотіло, димом повалило
    І хмара та стелитись почала
    У бік острожка. Уже скоро він
    В диму сховався. П’ять хвилин і раптом
    Із диму люди стали вибігати,
    Від диму задихались, як один.
    А ми одразу ж і приймали їх,
    В мотуззя брали. А хто опирався,
    Той там навіки на землі й зостався.
    Вже скоро пов’язали геть усіх.
    А, пов’язавши, на коней бігом
    Та і у степ від Дону подалися.
    Зо три версти від’їхали, взялися
    Здобутку роздивлятися свого.
    Полонені – охочі з козаків,
    Що згодилися в степ іти служити,
    Якусь собі копійку заробити.
    Чи ж в нашому загоні не такі?
    Спиталися, як далі з ними буть:
    Чи відпустити, чи з собою взяти?
    Вони ж гуртом всі почали прохати,
    Що з нами разом у похід підуть.
    А зайва шабля не завадить нам.
    Тож узяли. На Сіверський помчали.
    На тому боці спочивать не стали.
    Над Міусом пройшли було, а там
    Широку сакму у степу знайшли.
    Ще зовсім свіжа – дня не проминуло.
    Орда з-під Курська, певно повернула.
    Ясир великий при собі вели.
    «Читати» сакму кожен з нас умів.
    По ній судити – кілька тисяч мала
    Ота орда. Нам сили б не достало
    Її здолати. Та ж Богун схотів
    Пошарпати хоч трохи ту орду.
    Коней забрати. За табун хороший
    Отримати можливо купу грошей.
    Отож ми й подалися по сліду.
    Ішли й недовго. В балці у одній
    Орда спинилась, щоб відпочивати.
    По балці вогнищ розвели багато.
    Ясир сидів у центрі між вогнів.
    Та нам ясиру того не дістать.
    Нерівні сили. Та й чого вмирати?
    Щоб москалів з полону виручати?
    Діждались, як татари вклались спать.
    Коней пустили пастись по траві.
    Табун сторожа, звісно, пильнувала.
    Та в Богуна вже думка визрівала,
    Як би табун той у татар він звів.
    Аж на світанку, коли сон міцний,
    Богун загін наш розділив надвоє.
    Одну взяв половину із собою,
    Щоби орді раптовий дати бій.
    Ми налетіли на татарський стан
    Із гиком й криком, стали шматувати,
    Стараючись найперше налякати.
    Богун затіяв, звісно той обман,
    Аби другий загін щосили мчав,
    Поки метались балкою татари,
    Зненацька на табунщиків ударив,
    Табун зайняв і в степ його погнав.
    Пройшлися краєм ми тії орди,
    Що потоптали, кого порубали,
    А далі схилом в степ помчати мали…
    Я, звісно не чекав зовсім біди.
    Уже татар проскочили та враз
    Туге вхопило щось мене й звалило
    З коня в траву. Я підхопивсь насилу
    Та з ніг звалився знову в той же час.
    Аркан татарський туго затягнувсь.
    Не вирватись. А наші вже далеко…-
    Цей спогад дався дідові нелегко.
    Він з люлькою до рота потягнувсь.
    Але у ній вогню вже не було.
    Поки розповідав, все перетліло.
    Та на душі ще не переболіла,
    Його біда – отой страшний полон.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  2. Євген Федчук - [ 2024.07.11 19:48 ]
    * * *
    А вже надворі зима.
    Чого втікати? Куди?
    В степу доріг вже нема,
    Сніг перемів всі сліди.
    Та він надумавсь отак:
    Хоч в ріднім краї помру,
    Не хочу грати ніяк
    У цю ненависну гру,
    Що радий хану служить,
    Волію бути рабом.
    Хоч трохи вільним пожить
    Та і померти слідом.
    Зірвався та і подавсь
    У снігову заметіль.
    А там вже й не сподівавсь,
    Що живим вийде звідтіль.
    Мороз пройма до кісток,
    А вітер злий продима.
    Немов безвільний листок,
    Що ним менжує зима.
    Ішов, куди – не дививсь.
    Та й звідки знати – куди?
    Під вітром долі хиливсь.
    Шукав надії сліди.
    Та Бог, мабуть, його вів,
    Померти в полі не дав.
    Бурдюг уходників стрів.
    А так би точно пропав.
    Сніг під дверима розгріб,
    Рук майже не відчував.
    Оглух і майже осліп,
    Поки в бурдюг той попав.
    Хоч холод й темрява тут,
    Та ж вітер десь завива.
    Забитись можна у кут,
    Нехай душа ожива.
    Крізь невелике вікно
    Ледь день сюди зазира.
    Розглянувсь – пічка оно.
    Знать, не остання діра.
    І хліба можна спекти,
    Було б із чого. Та й жить.
    Лиш дрів для того знайти.
    Та іще чим розпалить.
    Як звикли очі уже,
    То він і кабицю вздрів.
    Аж здивувався: невже?!
    У ній накладено дрів.
    Сюди-туди повернувсь,
    Знайшов кресало і трут.
    «Тепер вогню розживусь
    Та й зимуватиму тут!»
    Казали сь мо козаки,
    Як кабицю натопить.
    То камінь стане такий,
    Навкруг від нього пашить.
    У геть замерзлих руках
    Кресало важко втримать.
    Та смерть же не зачека.
    Не хочеться помирать.
    Аж ось і вогник затлів,
    А далі і розгорівсь.
    Він біля кабиці сів,
    Найперше – добре зігрівсь.
    Тоді уже при вогні
    По бурдюгу розглядів.
    Вздрів купу дрів при стіні
    І дуже тому зрадів.
    Ще пару діжок знайшов,
    А в них продуктів запас.
    Тоді вже й сумнів зборов –
    Ще помирати не час.
    Якось із тим проживе.
    А там – чи ж він не козак? –
    Щось вигада ще нове,
    Тепла й дотягне отак.
    В надіях й мріях отих
    Він біля кабиці вклавсь.
    Очей заплющить не встиг,
    Коли зі сном вже спізнавсь.
    Лише подумать зумів,
    Коли весни він діжде,
    То тим, хто все залишив,
    Він красну дяку складе.
    Наснивсь йому рідний край,
    Старий батьківський ще дім.
    І батько, й мати стара –
    За шістдесят уже їм.
    Чи ще живі, чи нема?
    В неволі звідки би взнав?
    А пам’ять досі трима
    Такими, як покидав.
    І той його рідний дім,
    Що десь далеко чека,
    Щось розбудив таке в нім.
    Ота скорбота гірка
    Ураз розтала, як дим.
    Неначе крила відчув.
    Душа прокинулась в нім,
    Бо волю, врешті, вдихнув.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  3. Євген Федчук - [ 2024.06.30 16:46 ]
    Битва під Костянтиновим Кривоноса з Вишневецьким в 1648 році
    Зорі в небі блищать, місяць викотив коло,
    Зачепився за дуб та й на хвильку завис.
    Своїм оком єдиним на долину дививсь,
    Що удень ще була бою лютого полем.
    Хоча бій і затих, гамір не ущухав.
    Переможці багать навкруги розпалили.
    Хто лежав, хто сидів та усі гомоніли.
    Костянтинова той гамір аж досягав.
    Хоч потомлені всі та завзяття від бою
    Їх ще не полиша. Є про що говорить.
    Адже лях з-під Пилявців, як скажений біжить,
    Все добро, що притяг, покида за собою.
    Круг одного багаття січові козаки.
    Ті вже звикли до битв, тож сидять, спочивають.
    Що казати, як всі і без того все знають?
    Прохолоду вечірню несе від ріки.
    А іще мошкара від боліт налетіла.
    Тне проклята і кров сподівається пить.
    Ту, що ляхи в бою не зуміли пустить.
    Тільки дим і рятує козацькеє тіло.
    Зрідка кине хтось слово і знову мовчать.
    Коли раптом один з козаків підхопився:
    - То ж Микола іде? Петре, он, подивися!
    - Таки він. Гей, Миколо, - услід став кричать, -
    А іди но сюди! Той спинився на мить.
    Придивився, хто ж то його добре так знає.
    - Хто це там козака своїм криком спиняє?
    А ну, лиш покажись, щоб я міг зрозуміть!
    - Чи Петра не впізнав? Та ж з тобою ми, брате,
    Мабуть, діжку горілки удвох розпили́!
    - Звісно, так! Не впізнав?! – козаки загули.-
    Запанів! Перестав вже й своїх впізнавати!
    Після дружніх обіймів розсілися знов.
    І Микола присів біля того багаття.
    - Де ж це ти пропадав? – стали в нього питати.
    А Петро своє вставив: - Звідки, власне ішов?
    - Та ж від Хмеля. Тепер я в полку Кривоноса.
    Тож цидулку носив, що полковник послав.
    А, відносно того, де це я пропадав…
    Та багато чого пережить довелося…
    Остряниця…степи… Де Максима зустрів.
    З його хлопцями там у степах тирлувався,
    Доки аж на Січі буйно Хмель не піднявся
    І Максим нас у поміч Богдану повів.
    І на Жовтих були, і під Корсунем бились.
    Потім Хмель зупинився, Максима послав
    Аби він Україну від ляхів звільняв,
    Які поки іще де-не-де залишились.
    Військо ж все полягло чи у Крим подалося.
    Залишився, хіба що, лиш Ярема один.
    Із Лубен із полком своїм вибрався він,
    Якось на правий берег пробратись вдалося.
    Йшов Ярема, кривавий слід за ним залишався.
    Мов скажений вовчисько нищив все на шляху.
    І ви ж чули, напевно вже про долю лиху
    Тих, хто звірові тому у лапи попався.
    Про Котельню, Вчорайше, Погребище, де він
    Крові ріки пролив…Про Вахнівку, Немирів
    Та Прилуку… Криваві сліди того звіра…
    Тож Максим і почав за тим нелюдом гін.
    Під Махнівкою, врешті, наздогнати вдалося.
    Ворог зуби ошкірив, наче загнаний звір.
    Назбігалось до нього «панства» із усіх нір.
    Тож мав війська Ярема, навіть більше, ніж досі.
    Хоч і билися люто та здолать не змогли.
    Звідти під Костянтинів вороги відступили.
    Там до них доєднались чималі іще сили.
    Та й до нас ще загони із селян прибули.
    Поміж нами ріка Случ несла свої води.
    Щоб дістатись до них, її треба здолать.
    А вони ж наготові усім військом стоять
    Та гадають, що Случ буде нам перешкода.
    В сотні у Полуяна був я…Знали його?
    Гарна сотня була… Жаль, погинули браття.
    Коли тільки до річки став Максим підступати,
    Ми ішли попереду всього війська свого.
    В сподіванні, що військо враже геть відступило
    Брід здолали ми швидко, зовсім без перешкод,
    Повернули у місто Костянтинів…Та от
    Звідкись кінні козаки на загін налетіли.
    Їх було значно більше ще й відрізали шлях,
    Аби нам відступити. Довелось бій прийняти.
    І не з ляхом, на жаль. Нам прийшлося вбивати
    Таких самих, як ми. Билися і на шаблях,
    І списами кололи, з мушкетів стріляли.
    Кров лилась ручаями. Брат на брата пішов.
    Мабуть, що не усе в нас вирішує кров,
    Коли браття на бік сили вражої стали?!
    Нас все менше ставало, більшість в ранах були.
    Тут позвав Полуян мене й голосно каже:
    - Чи ти зможеш пробитись крізь кільце оце враже?
    Щоб не дарма усі тут ми в бою полягли.
    Скажеш, скільки отут стоїть вражої сили,
    Аби знав Кривоніс, як бій далі вести…
    Та і кинувся в бій. А мене відпустив.
    Я побачив лишень, як з коня його збили
    І в’язать почали. Вже не порятувать.
    Та й наказ мав такий, що живим мав лишитись.
    Я не знаю вже, як удалося й пробитись
    І дістатись на берег, де наші стоять.
    Я полковнику все, що дізнався, повідав.
    Хлопців так жаль було, але що мав робить?!
    А вже й вечір якраз встиг тоді наступить.
    Отож, в ніч Кривоніс не послав військо слідом.
    А на ранок, ледь сонце із-за лісу зійшло,
    На тім боці уздріли ми магнатські корогви.
    Вони нам на той бік закривали дорогу.
    І по виду чимало у них сили було.
    Зліва сам Вишневецький рішив з кінними стать.
    Справа – також кіннота. Хто вже там верховодив?
    А у центрі – піхота із гарматами. Годі
    Було, навіть і думать легко брід подолать.
    Почали перші ляхи. Кількасот їх зібралось.
    На цей бік перебрались та на герць стали звать.
    Ну, а хто би з козаків зміг спокійно стоять?
    Тож поміряти сили ми із ними подались.
    Герць недовгим був, правда. Не до того було.
    Кривоніс дав команду і хоругви кінноти
    Ворога налякали. Ті, хоча й без охоти,
    На той бік повернули. Наше ж військо пішло
    Усім фронтом вперед аби річку здолати.
    Ішли тісно, бо ж було нас чимало тоді.
    Вишневецький же, звісно не чекав, не сидів.
    Ледве в воду ступили, заревіли гармати.
    Ядра в нас полетіли, наче плугом яким
    Смерть ряди виривала, але нас не спиняла.
    І на місце загиблих нові й нові ставали.
    А вже й наші гармати одізвались за тим.
    Понад голови наші густо ядра летіли.
    А той берег все ближче і ближче. Та ось
    Ледь до берега нам добрести удалось,
    Як гвардійці вогонь із мушкетів відкрили.
    Перший залп, потім другий і третій…Здалось,
    Що то двері до пекла зненацька відкрились.
    Сотні наших поранені й мертві втопились.
    Ох, нелегко, скажу, нам тоді довелось.
    Та, хоч смерті коса всіх косила кругом,
    Все ж найперші за берег таки зачепились
    Та відкрили вогонь. Вороги відступились.
    Мабуть, не сподівалися зовсім того.
    Доки ворог збентежений був, козаки
    Стали шанці копати, вози підтягнули.
    Як оговтався ворог, то пізно вже було –
    Вже і табір на березі виріс ріки.
    А у таборі спробуй-но тільки нас взять!
    Ледве облаштувались – піхота поперла.
    Смертоносним вогнем на нас плюнули жерла.
    Але й нам вже було чим їх силу стрічать.
    Усе більш козаків на цей бік перейшло.
    Підтягли і гармати, на валах встановили
    І вогонь упритул по піхоті відкрили.
    Ту піхоту ураз, наче вітром змело.
    Відступила назад, де б вогонь не дістав.
    Вишневецькому то було не до вподоби,
    Тож негайно велів боягузам тим, щоби
    Нас змели у ріку. Гул гармат не змовкав.
    Знову ворог іде на укріплення наші.
    Ми його зустрічаєм вогнем з-за возів.
    Коли все ж підійшов, ми накинулись всі,
    На, отримуй, мовляв і підляшок, і ля́шок.
    Закривавили шаблі в ворожій крові
    І погнали їх геть, кулі слідом пустили.
    Утекли… Та Ярему те ще більш розлютило.
    Знов погнав їх в атаку усіх, хто живі.
    Але то все дарма. Нас тим не налякати.
    Стріли влучним вогнем і погнали назад.
    Вже, напевно, Ярема був із того не рад.
    Тож не став тих побитих у атаку кидати.
    Вивів власні хоругви і повів козаків
    На укріплення наші. То була страшна сила.
    Двічі ми їх спиняли. Вже, здається відбили
    Та вони знов кидались у атаки стрімкі.
    Брат ішов проти брата, батько йшов проти сина.
    Кров лилася рікою. Українська, однак …
    А Ярема лютивсь. Не спинявся ніяк.
    Хотів вибити всіх до одної людини.
    Вже здавалось, що він-таки гору бере.
    Вже його козаки у наш табір прорвались.
    Вже у таборі наші із ними рубались,
    Відступали до річки. А той пре і пре.
    Хоч і важко було та не кинулись ми
    На той бік через Стир. Усі бились завзято.
    Довелось полишити Яремі гармати,
    Гаківниці – відбитись би, власне, самим.
    За спиною ріка. Ворог все насідає.
    Але вперлися ми – стоїмо, як стіна.
    Хоч і ворог проклятий пощади не зна,
    Але жалості й ми теж до нього не маєм.
    Та ще з берега того нам поміч іде.
    Козаки і селяни весь час прибувають.
    Ледве вийдуть на берег, до бою вступають.
    А Тишкевич стоїть із піхотою й жде.
    Не схотів він Яремі у поміч іти.
    Та вже й вечір заходить і сонце сідає.
    Вже Ярема, здається й не так налягає.
    Мабуть, бачить, що шанс свій він вже упустив.
    Тож велів козакам відступати своїм.
    Прихопили, щоправда з собою гармати,
    Що відбили у нас. Та ще встигли забрати
    Прапори, що недавно належали їм.
    Та при Жовтих і Корсуні втратили всі.
    Кривоніс і забрав їх собі, як трофеї.
    Тож, обтяжені здобиччю трохи тією,
    Огризаючись зграєю лютою псів,
    Відступили вони, скоро і подались
    Десь на Кульчин. А поле все нам залишили.
    У той день ми уже й Костянтинів звільнили,
    А на другий загонами всі розбрелись
    Та звільнили Острог і Красилів, і Бар.
    Кам’янецьку фортецю взяли у облогу.
    Правда, взяти її не було у нас змоги,
    Хмель покликав назад. Вже чекав на татар,
    Щоб на ляхів іти, які військо зібрали.
    Полк Максимів йому у нагоді мав стать.
    Щоби спільно усім битву ворогу дать.
    Отож ми із полком під Пиляву й примчали.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  4. Євген Федчук - [ 2024.06.23 16:08 ]
    Битва під Вількомиром 1 вересня 1435 року
    Сидять діди на колоді. Вже осінь надворі.
    Вже сонечко, хоч і гріє та не вигріває.
    Та ж хочеться дідам тепла хоч трохи в цю пору.
    А тут якраз затишно і вітру немає.
    Тож погріти можна кості та погомоніти
    Про те, про се. Свою, може, молодість згадати.
    Дід Микола – зовсім сивий, краще інших вдітий,
    Бо ж в дружині князя, навіть, встиг повоювати.
    Більше інших бачив світу, походив із князем.
    Бував в Литві, бував в ляхів, з татарами бився.
    Був у ляхів у полоні із князями разом.
    Князь загинув у тій битві, з ангелами стрівся,
    А Микола кілька років у ляхів просидів.
    Про то мало він говорить, згадувать не хоче.
    - А як ти в полон потрапив? – питається в діда
    Дід Степан і зазирає тому прямо в очі.
    Зітхнув тяжко дід Микола: - Як тобі сказати?
    Билися під Вількомиром та й в полон попали.
    - Розкажи нам про ту битву?! – стали всі питати, -
    Бо лиш чули ми про неї. Хочем більше знати.
    Задумався дід Микола, закрив, навіть, очі,
    Наче, хотів знов побачить, як все воно було.
    Здавалося, говорити про то він не хоче,
    Душа прагне, щоби все то стерлося, забулось.
    Потім зітхнув та і каже: - Чом не розказати?
    Хоч і тяжко то для мене пережити знову.
    Ішло тоді мені, мабуть, літо двадцять п’яте.
    Помер Вітовт, князь литовський, що був рідним братом
    Ягайлові, який сидів на троні в Варшаві.
    Тоді ж князя Свидригайла в Литві посадили
    Князювати. Свидригайло той був князем славним.
    Прагнув, щоб Литвою ляхи вертіти не сміли.
    Ляхам то не до вподоби, звичайно, що було.
    Тож і стали воювати. Бились між собою.
    На Волині Володимир ті ляхи здобули.
    Луцький замок намагались та не взяли з боєм.
    Замирились на два роки та знову зчепились.
    Свидригайло за батьківську ще тримався віру.
    Тож князі й бояри руські до нього тулились,
    А литовські ображались, вважали допіру,
    Що у них є привілеї. Через ту образу
    Вони з ляхами злигались та й проголосили
    Брата Вітовта - лихого Жигимота князем.
    Тоді ж з ляхами військові поєднали сили.
    Стали ляхи і литовці все більш насідати,
    Потіснили Свидригайла, хоч той відбивався.
    Мусив собі союзників по світу шукати.
    Перш за все, на князів руських вірних опирався.
    Далі знайшов спільну мову з магістром лівонським.
    Той давно вже точив зуби й на Литву, й на ляхів.
    Мав підтримку невелику в князівстві московськім,
    Бо ж жону мав тверичанку Ганну. Тож без страху
    Став супроти ворогів тих. Взявсь військо збирати.

    Мав і сам він кілька тисяч дружини своєї.
    Стали князі православні руські прибувати.
    Із півсотні їх зібралось для битви тієї.
    Був між ними й князь Михайло, що Києвом правив.
    Я тоді і був на службі у його дружині.
    Князь усій своїй дружині обладунок справив.
    Було піших небагато та були і кінні.
    Прибули ми в спільний табір, де вже всі зібрались.
    Крім князівської дружини і дружин удільних
    І лівонці із магістром, із своїм примчались.
    Захотіли поживитись на грабунку Вільно.
    Ми тоді на них уперше якраз й подивились.
    Прислав тесть загін із Твері, кількасот ординців
    Прибули зі степу. Слідом прибули й гусити,
    Ті, що добре надавали німчурі по пиці.
    Вони добрий досвід мали, як ворога бити.
    На чолі із Жигимонтом, сином Корибута.
    Той був в чехів кілька років, воював з панами,
    Знав, як військом керувати, як на полі бути.
    Найдосвідченіший, певно, був він поміж нами.
    З таким військом Свидригайло на битву і рушив.
    Підійшли до Вількомиру на на ріці стали,
    Що Святою прозивалась. Та сказати мушу:
    Допомоги від Святої ми зовсім не мали.
    Може, тому, що не було єдності між нами.
    Свидригайло – воєвода виявивсь невдалий.
    Князі руські над рікою стали своїм станом.
    Чехи табором окремим трохи збоку стали.
    Те ж лівонці, не схотіли разом з нами стати.
    Збудували власний табір, наче нас цурались.
    Як же можна було військом таким керувати?
    А от ляхи і литовці добре згуртувались.
    То пізніше я дізнався, у полоні бувши.
    Жигимонт сам керувати військом не збирався.
    Син Михайло повів військо, кілька тисяч рушив,
    Доки з ляським більшим військом, нарешті з’єднався.
    Ляським військом воєводив Якуб Кобилянський.
    Воїн знаний, під Грюнвальдом з тевтонами бився.
    Отож, рицарів німецьких зовсім не боявся.
    Звісно, гарний його досвід у бою згодився.
    А, тим паче, що Михайло не став задаватись,
    А віддав все керівництво у руки Якуба.
    От з тим військом й довелося, врешті нам спіткатись.
    Підійшло воно небавом й стало нам на згубу.
    Ми стоїм і вони також, всі чогось чекаєм.
    А тут дощі зарядили, хоч і кінець літа.
    Бачимо, що у болоті уже потопаєм.
    І надумавсь Свидригайло перебратись звідти
    Ближче десь до Вількомира, де земля твердіша.
    То вже третій день почався нашого стояння.
    Стали ми згортати табір. Князь велів жвавіше.
    Та й знялися й подалися із самого рання.
    Вже би краще там стояли. Ледве розтяглися,
    Як ті ляхи і литвини на нас налетіли.
    Нас в похідному порядку рубати взялися.
    А ми відсічі їм дати просто не зуміли.
    Князь далеко, князі ж наші, певно розгубились.
    Та і кожен лиш своїм міг керувать загоном.
    Тож одні взялись за зброю і з ляхами бились,
    А другі враз полякались та й погнали гоном.
    Розрубали військо навпіл, притисли до річки
    Й до озерця, що на біду нашу розлилося.
    Перешкода та, здається, може й невеличка
    Та мало кому із наших подолать вдалося.
    Князь Михайло не злякався і ми біля нього.
    Стали разом відбиватись від тої навали.
    Та всіх ляхів зупинити ми не мали змоги.
    Скоро князь наш був убитий, його стяги впали.
    Ляхи стали нас в’язати, у полон збивати…
    Як побачив Свидригайло, що військо втікало,
    Хоча і завзято бився, мусив відступати.
    Коня втратив, втратив зброю, до чехів пробився.
    Ті устигли за возами сховатись своїми.
    Жигимонт на князя, кажуть, з жалем подивився.
    Велів дати коня, зброю, ледве не нагримав,
    Як князь хотів далі битись. Велів утікати.
    Бо вже ж було зрозуміло – пощади не буде.
    Сам він залишився битись, князя прикривати.
    Мужнє серце, мабуть билось в Жигимонта грудях.
    Свидригайло взяв з собою три десятки воїв.
    Велів на коней сідати та й в Полоцьк подався.
    Лишив військо помирати не військом – юрбою.
    Жигимонт же помирати із людьми зостався.
    Поки нас ламали ляхи, лівонці сиділи
    В таборі та позирали зі своїм магістром.
    Бо ж кидатися у бійку було мало сили.
    Все одно, що в пащу леву головою лізти.
    Розуміли, що пощади, звісно, їм не буде.
    Тож здаватись не збирались, а лише чекали,
    Поки стануть з вражим військом врешті груди в груди.
    Та, мабуть, до свого Бога молитви складали.
    Як розправилися ляхи та нас розтрощили,
    Тоді вже взялись до чехів. Ті сміливо бились.
    Але скоро Жигимонту ляхи бік пробили,
    Чехів усіх пов’язали, що живі лишились.
    Тоді взялись до лівонців. Табір обложили.
    Довго билися лівонці, але не здавались.
    Скоро їхнього магістра Керсдорфа убили,
    А тоді рицарське військо добивати взя́лись.
    Згинув там весь цвіт лівонців, поліг там на полі.
    Мало кого тоді ляхи у полон узя́ли.
    Та і з наших князів тоді посміялась доля.
    Крім мого князя Михайла ще багато впало
    На тім полі. А ще більше в полон подалися.
    Мужній Жигимонт в полоні тому був не довго.
    Чи помер від рани, чи то, ляхи його вбили.
    Я тоді, у ту хвилину не був біля нього.
    Тож не знаю. Хоча різне про то говорили.
    Отак тоді й закінчилась та неславна битва.
    Втратив тоді Свидригайло надію на владу.
    Довелось йому ту рану до кінця носити.
    Ото, хлопці, про ту битву уся моя правда.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати: