ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Самослав Желіба
2023.10.02 13:03
У моїх штанях – дорогоцінний вантаж,
І я іду крізь море людей,
Стійко витримуючи усі бурі мінливого суспільства.

Наталія Кравченко
2023.10.02 09:20
Літає по небу вогонь, а над землею теж літає, Реве війна, як вогняна вуалька, Палаюча в ночі. Спалює міста, не заллє вода, Яскравим полум’ям горить і бути покірним говорить. Плавить все навколо до тла, Не втече і не піде ніхто, і ніщо від цієї в

Микола Соболь
2023.10.02 06:14
Сусід у мене вегетаріанець
від виду сала хреститься, капець,
а я люблю карасика в сметані,
сосиски в тісті, звісно, – холодець.
Моя дружина он яка ґаздиня –
варенички у вишкварках несе…
А у сусіда чи гарбуз, чи диня?
Й узвар із баклажанів на десерт

Віктор Кучерук
2023.10.02 05:33
То покотиться, то скаче
По подвір'ю пружний м'ячик, -
То шукають на городі
Цю опуку дружнім родом,
Бо не може ні хвилинки
Буть без круглого Устимко.
02.10.23

Володимир Бойко
2023.10.02 02:02
Розбійникам з великої дороги не місце у великій політиці. Російська матрьошка лягла під китайську ляльку. Мудрі змії виродилися у підлих гадюк. Добрі наміри – вигідна ширма для недобрих справ. Тим, що вчать жити інших, самим би іще по

Іван Потьомкін
2023.10.01 22:15
Двадцять літ зі сходу на захід, з півночі на південь ходив імператор Діоклетіан, усмиряючи різномовних бунтівників. Час його названо «поверненням золотого століття». Заглянув імператор на якусь часину в Рим. І не сподобалось йому тут жити, а закортіло на

Юлія Щербатюк
2023.10.01 20:20
І знов німота ця, неначе напруга,
Упала на плечі, закрила вуста.
Укотре по колу, чи то не наруга,
Коли у повторі омана пуста?

До заходу доля схиляється тужно,
Хоча, ще чіпляє порожнього суть...
Напевне, до тебе вертається мужність,

Сергій Губерначук
2023.10.01 17:33
Не схожі ні на кого люди
снують їдять – їдять, снують…
Хто їх зупинить, хто розбудить?
Вони ж своїх, себе жують!

Будують нібито сумлінно
загальнолюдський інститут –
от – ні! – майбутні покоління

Микола Соболь
2023.10.01 17:23
Край ночі стань на Борисфена схилах,
прислухайся, як жебонить вода,
тече Дніпро, неначе кров у жилах,
пульсує його хвиля золота,
немов зове торкнутися причастя
з молитвою до Бога на устах
чи є у світі ще найбільше щастя
перетікати у Чумацький Шлях.

Євген Федчук
2023.10.01 16:17
Сидять рибалки понад ставом.
Над воду вудлища стирчать.
Мабуть, ідуть не надто справи –
Чи що й вдалося упіймать,
Бо і садки в воді порожні.
Та хто би переймався тим?
По пляшці виставили кожен,
Бо ж всяк подався зі своїм.

Ярослав К
2023.10.01 13:26
І знов пишу: її кохаю.
Паперу вкотре зізнаюся,
Що все обожнюю без краю
Ясні вуста і пасма русі.

Що досі марю проти ночі
Із нею стрітися зарання
І у розмаю дні співочі

Микола Соболь
2023.10.01 13:15
Майстер ком не стане майстром слова,
що напише мжичка чи полова.
І слова й думки його пусті.
Хай собі плететься у хвості.
Не марную часу даром я,
коли бачу, що Юрко - теля.
01.10.23р.

Юрій Гундарєв
2023.10.01 12:06
Цей ювілейний випуск присвячую, звичайно,
улюбленому опонентові

«Наче орьол із Поті
ширяє в піднебессі…»

« - Коротша думка, кращі пироги!
- Це правда, Юро?

Наталія Кравченко
2023.10.01 10:30
Відчинилися двері у невидимий чорний світ, Панує чорна тінь - вуалька у ньому… У місячному небі ясні зірки ледве видно, Мертвим поглядом у скло дивиться череп місяця. Темний шар хмар рухає чорною вуалькою, проступаючи на ньому обличчя чорних магів,

Віктор Кучерук
2023.10.01 06:18
Намагався раз Василько
Ухопить за гребінь хвильку, –
Опустив у воду руку
І піймав зубасту щуку,
Зголоднілу так уранці,
Що вчепилася за пальці.
01.10.23

Микола Соболь
2023.10.01 05:47
Сховаюся у золотім саду,
де ще від вишні трохи пахне літом
і яблука цвіт-сонечком напиті
багріють крізь стуманену габу.
У верховітті сповненій надії
лиш тихий вітер між гіллячок мріє…
а скоро засурмить він у трубу,
задме, задме сліпим снігам настрі

Ярослав Чорногуз
2023.10.01 00:48
Не шкодуйте грошей для поета,
Бо духовно не зростете ви...
Не з’їсте колись одну котлету -
Є пожива мізкам голови.

Ну не купите моднячу сумку,
Стане трішки личенько худе.
Раптом в книзі геніальна думка

Іван Потьомкін
2023.09.30 23:49
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимось схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Щемом вливається у серце...
...А за пейзажами вбачається

Ігор Деркач
2023.09.30 20:12
ІНам помагають, бо іде війна
Європою і мало є надії,
що не чіпає того сатана,
у кого на зелене алергія.

ІІ
Немає віри в те, що має шут
зіграти роль в історії країни,

Микола Дудар
2023.09.30 13:21
Попри всякої негоди
І всіляких перепон,
Не зникають ляльководи -
Негараздів еталон…
Наче мухи обліпили.
Жмуть і жмуть зо всіх сторін.
Ех, мені б такої сили,
Не смоктав би анальгін...

Наталія Кравченко
2023.09.30 10:53
Навкруги було темно Панувала чорна вуалька, Ховаючись з виду, Так сховалася, що ніхто не бачить її, Так і з'явилася злобна вуалька, бачучи її Все навкруги поринуло у доімоту, Та прогнати зловісну вуальку не може

Юрій Гундарєв
2023.09.30 09:30
У перший день жовтня рівно о дев‘ятій вся Україна зупиниться, щоб хвилиною мовчання вшанувати світлу пам‘ять наших захисників і захисниць, які віддали своє життя у боротьбі з жорстоким ворогом, і з вдячністю згадати й подумки помолитися за тих, хто із збр

Тетяна Левицька
2023.09.30 08:42
Хай кине в мене камінь той, хто без гріха,
і я йому вклонюся ницо, як святому,
хоча не кланялась, крім Господа, нікому,
сльоза полинна неабияка гірка.

Пробачаться мої провини, бо хіба
на терезах усе злобливе переважить?
Хотіла від свого життя барв

Віктор Кучерук
2023.09.30 07:23
Всюди знати має кожен
В непростий для світу час,
Що научимо й поможем
Тим, хто звернеться до нас.

Ро-До-Си – красива назва,
Скрізь шанована людьми,
Бо розумні та уважні,

Микола Соболь
2023.09.30 03:20
Росою вересень умився
й пішов собі за виднокрай,
лишивши яблука у мисці
для жовтня, йди його стрічай,
нехай не бідкається красень,
що сивіє щоранку сад,
така краса, на вітах рясно
ще дозріває виноград…

Микола Дудар
2023.09.29 21:22
Не знаю як вам, мені сумно без Півдня.
Сержант старшині, пам’ятаю, нерівня…
Не плачу, не скиглю… усе це наївно,
Тим паче, що знову, безсоння в обіймах…

Дістало падлюче, як завжди, зненацька.
Та сила у нас в усіх гайдамацька
У Матінки - Неньки, у К

Володимир Каразуб
2023.09.29 13:29
Колись ти була таємничою як світанок
На вокзальній станції,
З пустими перонами, лавами,
Лункою залою і вицвілими плафонами.
Вітер погойдував кронами лип і зривав каштани,
Поодинокі птахи пролітали над лісом за колією,
А потім здалеку вчувалось гудін

Володимир Бойко
2023.09.29 10:54
Дубляни на Дублін Галич на Галац Балту на Балтімор Тульчин на Тульчу Закупне на Закопане Монастириська на Монте-Карло Рівне на Равенну Вільнянськ на Вільнюс Тальне на Таллінн Кути на Калькутту Буки на Баку

Наталія Кравченко
2023.09.29 09:36
Два чорних та сильних крила Їм похмура вуаль безодні, Зовсім не страшна, Злетять до небес, Але крила під тягарем Вам не злетіти, Тягар давить і тягне вниз, Не скинути їм його Маєте померти

Микола Соболь
2023.09.29 07:23
Час летить. Не стомлюються коні.
Був алюр, тепер уже галоп.
Ранок воду п’є на підвіконні,
а йому б чайку лише ковток.
Можна й кави. Та вона дорожча.
Про десерти маритися зась.
На болоті заспівала троща,
до картоплі буде і карась.

Віктор Кучерук
2023.09.29 05:05
У бабусиній оселі
Нині сумно Даніелі,
І з бабусею в кімнаті
Їй не хочеться гуляти, -
Тож вмовляє самотужки
Добродушну боягузку
Відпустити на годину
До гайочка по ожину,

Марія Дем'янюк
2023.09.28 21:12
Осінь - кольору полум'я свічі:
Вогник вдячності та молитов.
Сяєвом жовтим сповита земля,
Свічі-дерева запалені знов.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до серця свого пригортає,

Марія Дем'янюк
2023.09.28 21:12
Осінь - кольору полум'я свічі:
Вогник вдячності та молитов.
Сяєвом жовтим сповита земля,
Свічі-дерева запалені знов.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до серця свого пригортає,

Микола Дудар
2023.09.28 20:54
Згубивсь. Відстав. Приліг. Спочинув.
Набрав дзвіночок сам собі
Згадав усе… і ту дівчину,
Що перестрілись у журбі…

А краєвид торкнув долоні
І підштовхнув з обійм до дій…
І прошептав наживо промінь:

Віктор Михайлович Насипаний
2023.09.28 20:54
Вільне місце у маршрутці.
Сів малий хлопчак гарненько.
Стала поруч в сірій куртці
Повна жіночка старенька.

Лиш малий устати хоче, -
Та у сміх. Його спиняє:
- Ще посидь! Не треба, хлопче.

Євген Федчук
2023.09.28 14:35
Миколка в лісі назбирав грибів
І вже було додому повертався,
Як чує – хтось по стежці наближався.
Тож він бігом за кущиком присів.
З’явились два десятки вояків,
Хто в чому та з тризубом на кашкетах.
Хто з автоматом, хто із пістолетом.
«Свої!» - мел
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Паша Броський
2023.09.18

Іркаля Іркаля
2023.09.10

Дмитро Близнюк
2023.09.03

Олег Білик
2023.08.29

Даниїл Ворона
2023.08.27

Світлана Луценко
2023.07.27

К Галина К Галина
2023.07.23






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Євген Федчук - [ 2023.09.24 15:05 ]
    Іван та Маруся
    Гарна дівчина Маруся – найгарніша у селі,
    Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
    Хлопці бігають за нею і великі, і малі.
    Та вона лише сміється, що аж ямочки на що́ках.
    А сміється, бо ті хлопці час лиш да́рма витрачають.
    В неї парубок Іван є – перший хлопець на селі.
    Вони разом вже півроку зорі вранішні стрічають…
    Він для неї найгарніший, наймиліший на землі.
    Восени, Бог дасть, весілля на усе село зіграють.
    Будуть жити та ростити із десяток дітвори.
    Тої осені, як щастя довгожданого чекає,
    А вона ж ще так далеко, лише червень надворі.
    Та той червень в селі люди довго будуть пам’ятати,
    Бо негадано, неждано налетіла враз орда.
    Зорі тільки потьмяніли, запалали крайні хати,
    Люди стали вибігати, зрозуміли, що біда.
    Чоловіки хто за вила, хто за шаблі ухопились,
    Жінки з дітьми на городи, щоб сховатися в ліску.
    А вже перші з татарвою на околицях зчепились.
    І вже кров заструменіла по холодному піску.
    Загалайкали татари, засвистіли їхні стріли,
    Шаблі їх замиготіли, щоби опір подолать.
    За жінками і за дітьми їх аркани полетіли.
    Більше буде їм прибутку, як ясиру більше взять.
    А Маруся із Іваном понад річкою сиділи,
    Соловейко гарну пісню ще із ночі їм співав.
    Ще б сиділи і сиділи, розлучатись не хотіли,
    Коли крик спів солов’їний й нічну тишу обірвав.
    - Знов орда! – Іван схопився, - до села потрібно мчати.
    Там же мама! Там же тато! Треба бігти рятувать!
    - Я з тобою! – і Маруся підхопилась поряд стати.
    - Ні, сховайся в очеретах, щоб біду перечекать!
    - Я з тобою! І не думай мене, навіть, відмовляти!
    Шаблю вмію я тримати. Батько ж мій козакував.
    - Де ж та шабля? Враз спинилась. Очі долу: - Вона…в хаті.
    А твоя де? Із ордою чим би зараз воював?
    - Я й дубця схопити можу. На татарина згодиться!
    А вже в нього собі шаблю, коли треба, відберу.
    Так, що хутко в очерети поспішай краса-дівиця.
    Як усе скінчиться добре, прилечу і заберу.
    Та й побіг. Але Маруся і не думала ховатись.
    Подалась за ним назирці. Може чим би помогла?!
    Над селом уже заграва стала в небо підніматись,
    Уже крики долітають із середини села.
    Іван вибіг з верболозів, десь дрючка вхопив міцного.
    Тут татарин на дорозі, мабуть того не чекав.
    Від удару полетів він стрімголов із коня свого,
    А за мить Іван вже й шаблю у руках його тримав.
    Тут татари його вздріли і юрбою налетіли.
    Миготить татарська шабля у його руці міцній.
    І від неї полетіло не одне татарське тіло.
    Він встигав іще й завзяте клич вигукувати свій.
    Та татар було багато, з усіх боків обступили.
    Як не бився, не старався, сил побити всіх не мав,
    Зі спини тихцем підкрались, потім груди прохромили.
    І упав Іван на землю та руками обійняв.
    Назбігалися татари, щоб на хлопця поглядіти,
    Який круг себе десяток кращих воїнів поклав.
    Нахилились, гелготіли щось по-своєму, мов діти
    Та, як кажуть у народі – упіймали разом гав.
    Бо Маруся як уздріла, що коханий її гине,
    Геть забула небезпеку, кинулась між ворогів.
    Чиюсь шаблю підхопила та комусь встромила в спину.
    Била, навіть не дивилась, бо сліпив їй очі гнів.
    Розлетілися татари від страху у різні боки.
    «Шайтан! Шайтан!» - загорлали. Роздивились – то ж дівча.
    Та ще ж гарне. Й для султана може бути гарна пара.
    І татарськії аркани у повітрі вже хурчать.
    Та козацьку доньку важко загнуздати у аркани,
    Обрубала, наче зміїв ті мотузки. Гнів пала.
    Бо ж лежить в ногах коханий і кривавлять його рани.
    І не зна – живий чи мертвий?! І того ще більше зла.
    Може б, рани роздивилась, кров коханому спинила.
    Але товпляться ординці, підступають звідусіль.
    Тож міцніше шаблю стисла, звідки і взялося сили.
    Відбивала вражі шаблі легко, майже без зусиль.
    Вже й озлилися татари, що не в змозі ради дати.
    Вже й не раді, що зв’язались – скільки їхніх полягло.
    Тож іздалеку із луків заходилися стріляти.
    Кілька стріл у її серце, болем зранене, ввійшло.
    Шабля випала на землю, впала дівчина на тіло
    Свого любого Івана. І з’єдналась їхня кров.
    Потекла вона на землю, її щедро окропила…
    І зросла на тому місці квітка – пам’ять про любов.
    Як козаки налетіли та орду вщент порубали,
    Молодих знайшли у полі, вдвох і поховали їх.
    Квіти ж ті «Іван-й-Марія» так відтоді й називали.
    В них про те кохання пам’ять на віки народ зберіг.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.45)
    Прокоментувати:


  2. Євген Федчук - [ 2023.09.17 15:39 ]
    Легенда про коростенських титанів
    Дідусь з онуком у Древлянськім парку
    Гуляли у спекотний літній день.
    Палило сонце з неба,було парко,
    Здавалося, що скоро дощ піде.
    Та поки в небі хмарок було мало,
    Від річки прохолодою несе,
    Вони собі спокійненько гуляли
    Й уважно роздивлялися усе.
    Й від річки віє легка прохолода
    І тінь дерев приємно холодить.
    Уж між каміння котить свої води
    Й по-своєму щось тихо жебонить.
    Пройшлися парком, на місточку стали.
    Дідусь онуку каже : - Подивись!
    Он велетні котли позалишали,
    Як тут востаннє снідали колись.
    І, справді, із червоного граніту
    В воді великі камені лежать.
    Вода їх гарно встигла обробити,
    Віки й віки старалась шліфувать.
    На справжні казани-то і не схожі,
    Але цікаво… - А он там, поглянь,
    «Баранячі лоби» побачить зможеш.
    Дві монолітні скелі. Тут от стань!
    Тут краще видно. Між дерев он, бачиш.
    - І, справді, мов баранячі лоби!
    Й каміння купи хтось накидав, наче.
    А хто, дідусю, те усе зробив?
    - Історія та вже стара, їй Богу.
    Як хочеш про те знати – розповім.
    Щось притомились уже мої ноги.
    Он, у альтанці сядемо, ходім.
    З альтанки вид чудовий їм відкрився
    На парк, на річку, що внизу біжить.
    - А ти , я бачу, також утомився?!
    Ну, що ж, отут і зможем відпочить.
    Дідусь помовчав трохи, ще раз глянув
    Униз на річку та і розпочав:
    - Було то, як Земля була ще рання
    І рід людський ще землю не топтав.
    Були боги, що на Олімпі всілись,
    Над ними Зевс найголовніший був.
    А по Землі титани розплодились –
    Народ такий прадавній, може чув.
    Були вони великі і могутні
    Та, як на мене, трішечки дурні,
    Бо прагли на Землі богами бути,
    З небесними стояти на рівні.
    Дурної сили аж надміру мали,
    Лоби здорові, як у баранів,
    Та мізків в їхніх головах замало,
    Щоби вершити справи їм земні.
    Та ж гонор. Раз боги не захотіли
    Їх визнавати рівними – то в них
    Каміння на Олімп їх полетіло,
    Аби богів тих перебити всіх.
    Та що добра з тії дурної сили?
    Проти богів поперлися дарма,
    Бо скоро ті їх майже всіх побили,
    Хіба що хто втекти можливість мав.
    Та недалеко. Зевс бо розізлився,
    Вистежував їх всюди і вбивав,
    Щоб рід титанів зовсім припинився.
    І ось, нарешті, час такий настав,
    Що із усіх лиш двоє і зосталось.
    Вони хитріші виявились всіх,
    Адже на північ у ліси пода́лись,
    Де важко було вистежити їх.
    Між вікових беріз, дубів і сосен,
    Під кронами неходжених лісів,
    Сховатися титанам було просто.
    У хащах тих їх Зевс не углядів.
    Та от вони над річкою спинились,
    Що у тих хащах без кінця петля.
    Присіли відпочити, бо стомились
    Та й голод вже добряче дошкуляв.
    Напились з річки, пригорщами брали.
    Набрали чисту в казани води
    Та і сніданок готувати стали.
    Піднявся над багаттям вгору дим
    І Зевс його ще здалека помітив.
    Хто ж палить, як людей іще нема?
    Запряг у колісницю буйні вітри,
    Спис вогняний в одній руці трима,
    Другою колісницю направляє…
    Наїлися титани та й сидять,
    А казани їм річка вимиває,
    Поклали аби сил не витрачать.
    Аж чують гуркіт. Зразу зрозуміли –
    То Зевс летить. Схопилися мерщій,
    Зі скель ламати узялися брили,
    Щоб Зевсові належно дати бій.
    Накидали навколо себе купу,
    Стоять, крізь хащі в небеса глядять.
    Хай тільки-но хто спробує, підсту́пить,
    Одразу брили кинуться кидать.
    Зевс покружляв над ними в колісниці.
    Не став спускатись, лячно все ж було.
    Хоча оті титани і тупиці
    Та ж брилою дістануть все одно.
    Став Геї – своїй матері жалітись,
    Просити, щоб вона допомогла.
    А тій за сина, як же не вступитись?
    Тож вона тишком-нишком почала
    Під їх ногами землю розмивати.
    А ті дурні із брилами стоять,
    Готові їх по Зевсові жбурляти,
    Злі та сердиті, ладні воювать
    Із усіма небесними богами ,
    В нестямі не помітили того,
    Що в них земля зникає під ногами,
    Бо ж бачать лише ворога свого.
    Коли уже по пояс провалились,
    Відчули небезпеку лиш тоді.
    Але занадто пізно похопились.
    Уже і попід руки у воді.
    Каміння в воду, борсатися стали
    До скель руками довгими тяглись.
    Та скелі перед ними відступали,
    Щоб їх порятувати – не дались.
    І от лоби одні лиш залишились
    З них на поверхні посеред ріки.
    Зевс спис метнув і кам’яні зробились.
    Такими і стоять віки й віки.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.45)
    Прокоментувати:


  3. Євген Федчук - [ 2023.09.07 17:38 ]
    Оборона Ставищ у 1664 році
    Сидить сліпий та на кобзі під корчмою грає,
    А навколо нього натовп місцевих зростає.
    Усім хочеться почути кобзареву пісню,
    Вже на площі невеличкій зробилося тісно.
    Співав кобзар про Сулиму, про братів з Азову,
    Про Богдана теж замовив в свої х піснях слово.
    Ті пісні, давно відомі, народ тихо слухав.
    Кому ю пісню перебити вистачило духу?
    Закінчив старий співати про похід до Криму,
    Задумався на хвилину, мов думками тими
    Хотів пам’ять відродити. Ударив по струнах
    І полилась пісня нова, мов гарячий трунок.
    Ще не чута і не знана пісня про події,
    Які добре пам’ятають люди й не старії.
    - Ой, не стало в нас Богдана, відвернулась доля.
    Наче, вороння зібрались вороги навколо.
    Москалі, татари, ляхи звідусіль обсіли,
    Розірвати Україну на шмаття схотіли.
    Москалі на лівім боці Дніпра ополчились,
    Брюховецького струнчити в похід заходились.
    Ляхи теж зі свого боку Тетерю призвали,
    Українськими руками воювати стали.
    Звели брата проти брата, батька проти сина.
    Застогнала іще більше ненька-Україна.
    Повернулись пани-ляхи у свої господи,
    Стали знов шкуру дерти з бідного народу.
    Не стерпів люд тої «ласки», за вила узявся
    Правий берег проти ляхів, як один піднявся.
    Запалала під ногами земелька у ляхів,
    Стали вони з України тікати від страху.
    Піднялися і Ставища супроти сваволі,
    Не схотіли далі жити у ляській неволі.
    Козаків, що від Тетері у місті сиділи,
    Кого вигнали із міста, а кого побили.
    Запросили на підмогу з Умані дейнеків.
    Сподівались, що здолати буде їх нелегко.
    Та надіялись на поміч козацької сили.
    Дячка бути отаманом у них запросили.
    Бо ж козак усім відомий, бував у полоні,
    Мозолі від весел досі видно на долонях.
    А Буланий зробивсь другим в місті отаманом.
    Керував полком піхотним іще при Богдану.
    Тож зібралось кілька тисяч збройового люду,
    Щоб під стінами зустріти ляха груди в груди.
    А той лях не забарився, Чарнецький припхався.
    З ним Тетеря з козаками своїми примчався.
    А ще прибули із Криму татари ордою.
    Як би справитися місту з тією бідою?
    А Чарнецький – той не любить на місці сидіти,
    Йому б швидко Ставищами тими володіти.
    В нього планів уже купа, він слави шукає,
    Тому усе своє військо на вали кидає.
    Напосілися татари з ляхами на місто,
    Через вали сараною узялися лізти.
    Б’ються з ними козаченьки з містянами разом.
    Та уб’ють десяток – сотня з’явиться одразу.
    Довелося відступати до самої брами,
    Ляхи в неї увірвались своїми полками.
    Та татарам ота брама здалася до біса,
    Тож ясиру наловити одразу взялися.
    Поки ляхи насідали, оборонців били,
    Татарва страшне сум’яття навкруг учинила.
    І тоді із брам сусідніх козаки напали
    І добряче прочухана отим ляхам дали.
    Утікали пани-ляхи і татари слідом.
    Аж Чарнецькому обличчя потемніло з виду.
    Він то думав, що вже нині у тім місті буде
    Та даремно положив лиш кілька сотень люду.
    Став він тупати ногами, страшенно озлився…
    Тоді уже до облоги ляхи узялися.
    Наказав Чарнецький в полі збіжжя попалити
    Аби в місті не було чим зиму пережити.
    З усіх боків ляхи місто надійно обсіли,
    Гармат кругом встановили, день і ніч палили.
    То картеч, а то гранати, то кулі летіли,
    Щоби місто все палало й милості просило.
    Оборонці ж не здавались, вали насипали,
    Шанці рили, щоб їх ляхи так просто не взяли.
    А Чарнецький їздить полем, шкуру з тигра має,
    То на свої обладунки її накидає.
    А народ з валів гукає до вельможі того
    Та під сміх «рябий собака» прозивають його.
    Те ще дужче розізлило, гонору ж багато.
    Повелів він кляте місто знову штурмувати.
    Кинув у бій усе військо, слуг, челядь обозну.
    Взяти, врешті оте місто надумав серйозно.
    Знову лізуть сараною з усіх боків ляхи,
    Оборонці зустрічають врукопаш без страху.
    Але їх супроти ляхів замало занадто,
    Тож доводиться поволі з валів відступати.
    Уже ляхи зачепились за вали, залізли,
    Вже й до брам все ближче суне ляхів військо грізне.
    Тут гармати раптом ляські разом загриміли,
    На вали картеч і ядра із них полетіли.
    Змели миттю силу ляську. Гармаші ж не знали,
    Що вже ляхи на валах тих тоді панували.
    Довелося тоді ляхам з валів відступити,
    Оборонці ж продовжили їм у спину бити.
    Поки ляхи оговтались, назад повернули,
    Знову вали в оборонців під захистом були.
    Знову в рукопаш зійшлися на валах кривавих,
    Знову смерть пройшла з косою по ворожих лавах.
    Аж до пізньої до ночі на валах тих бились.
    Коли темно зовсім стало, ляхи відступились.
    Стали вранці ляхи вбитих на полі збирати,
    А їх же лежати з ночі лишилось багато.
    Носять й носять. А Чарнецький мовчки походжає,
    Бо, що йому говорити, навіть і не знає.
    А, як йому всю полеглу роту показали,
    То «війна людей не родить!» - з гнівом відказав він.
    Та, усе ж не відступився, та не зняв облоги.
    Не узяти таку кріпость – соромно для нього.
    Надумавсь по Україні загони послати
    Аби весь люд непокірний нещадно карати.
    Запалали міста й села і кров полилася.
    Україна іще більше пусткою взялася.
    Все ж тримаються Ставища, помочі чекають.
    Але з поміччю, як видно, їм не поспішають.
    Москалі не надто хочуть, Брюховецький мнеться.
    А облоги не знімає проклятий Чарнецький.
    Вже і осінь наступила, холоди підходять.
    Бачать люди у Ставищах, що чекати годі.
    А, тим більше, що Дячко вже на той час загинув.
    Хоч не хоч, а доведеться стати на коліна.
    Почалися перемови. Ляхи тому раді,
    Бо й так стало їхнім планам місто на заваді.
    Поклялися не чинити розправу над містом
    Та його не руйнувати. Зажадали, звісно,
    Грошей купу заплатити, щоб живими бути
    І на вірність королеві знову присягнути.
    Отак славно захищалось маленьке Ставище…
    Правда, скоро той Чарнецький таки його знищив.
    Бо не довго у Ставищах з ляхами мирились.
    Серед зими вони знову за зброю вхопились.
    Ляхів, що привів Маховський, добряче побили
    Та Чарнецького, щоправда, спинить не зуміли.
    Налетів, неначе яструб, до міста ввірвався
    І чинити там розправу над людьми узявся.
    Всю старшину міську разом захопив і стратив.
    Жовнірам велів нещадно людей грабувати.
    А тоді спалив все місто, згарище зосталось.
    Отака біда від нього у Ставищах сталась.
    Та біда по Україні скоро розповзлася.
    Кожен з кожним за цю землю воювати взявся.
    Хто за ляхів, хто за турків,, а хто з москалями.
    І велика ворожнеча встала поміж нами.
    Не здобули в борні волю, більш лиха зробили,
    Бо самі ж свою ту волю, нарешті й убили.
    На шматки роздерли рідну неньку-Україну,
    Край квітучий сплюндрували, зробили руїну.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.45)
    Прокоментувати:


  4. Євген Федчук - [ 2023.09.03 14:46 ]
    Вертебський глек

    Михайло вже й надій на те не мав.
    Уже, здається, все перекопали.
    Вертеба, що схотіла, те віддала.
    А далі - глина. Хто б там що ховав?
    Все ж, наостанок ще разок копнув
    І раптом – диво: в глині світла пляма.
    - Там, хлопці, щось, напевно, є під нами!
    І знов надії привид промайнув.
    І знов лопати, щіточки, ножі.
    Великий глек вдалося відкопати,
    В якім зерно старались зберігати
    Ті, хто десь поряд від печери жив.
    Від глека, правда, черепки одні.
    Та й то його вже тріснутим зарили.
    У глеку тім зерно би все зопріло.
    Невже тоді були такі дурні?
    А то ж, як по орнаменту судить,
    Були трипільці – мудрі, працьовиті.
    Десь дикунами жили ще по світу,
    А ці уміли й поле обробить,
    І велелюдне місто збудувати.
    Й худобу приручити. По степах
    Жили в великих селах і містах…
    В думках таких Михайло й вклався спати.
    Наснився сон, а, може, то й не сон…
    Долина понад річкою широка
    І пагорби круті з другого боку,
    Порослі лісом. А над річку, он
    Село. Хати великі круг майдану.
    Навкруг села оброблені поля.
    Стада худоби видно іздаля.
    Вже люди в полі, хоча досить рано.
    Старається трудолюбивий рід
    Аби у зиму було чого їсти.
    До осені з весни і не присісти,
    Щоб їм підготуватися як слід.
    Працюють всі: дорослі і малі.
    Хто скільки може сили укладає.
    Тож рід достаток з тої праці має.
    Дає землі і має від землі.
    Хоча і не без виродка в сім’ї.
    Був там один, що його Лінь прозвали.
    Поки всі люди дружно працювали,
    Він лінувався, хоч…багато їв.
    Коли до праці – в нього щось болить,
    Коли до столу – він умить здоровий.
    Хоча старі діди і суплять брови
    Та, поки можна у достатку жить,
    Полають трохи та посовістять.
    Хоч з нього, наче та вода із гуски.
    Усядеться в тіні й насіння луска,
    Ворон рахує, що над ним летять.
    Можливо, й далі так було б воно.
    Та, мабуть, люди бога прогнівили.
    Розсердився з-за чогось бог Ярило,
    Із ранньої весни завів одно –
    З самого ранку як зачне палить,
    То аж до ночі спокою не знає.
    Й дощу півроку жодного немає .
    Не буде з чим зимою роду жить.
    Все ж трудяться. Та треби все несуть
    До бога, щоб розжалобити йо́го.
    Та він, напевно, не приймає того.
    Отож, часи людей непевні ждуть.
    Зими багато не переживуть.
    Щоб роду всьому вимерти не дати,
    Прийдеться, мабуть, ледарів прогнати.
    Нехай прожиток десь собі знайдуть.
    Коли розмови про таке пішли,
    Лінь, хоч ледачий, миттю похопився.
    Не те, щоб він до праці прихилився.
    У нього плани геть другі були.
    Надумався, раз то його чека,
    Підготуватись, запастись на зиму.
    Чи тут йому голодувати з ними,
    Чи то запаси мати у руках.
    Тож глек великий тріснутий узяв,
    Який вже ні до чого не годився.
    Тихцем відтяг в кущі та потрудився,
    Бо ж стільки ще в житті не працював.
    Відтяг той глек в печеру, що була
    Не надто і пригожа, бо зі стелі
    Весь час текло. Та кращої оселі
    Його душа лінива не знайшла.
    Відтяг він глек, лопату притягнув,
    Глибоку яму в глині став копати,
    Аби він глек з усіх очей сховати.
    Спустив той глек у яму, загорнув.
    Ще й кришкою накрив. Та з того часу
    Став красти жито і туди носить.
    Радіє – буде йому з чого жить.
    Хай всі й помруть – у нього є запаси.
    Приспіла, врешті, осінь дощова.
    Що не зібрали – на полях пропало.
    І бачить рід – запасів зовсім мало.
    Вождь всіх на збори, на майдан позвав.
    Багато говорили різних слів,
    А потім узялись голосувати
    І вирішили – ледарів прогнати,
    Щоб ото ледар зайвий хліб не їв.
    Таких і не багато тут було,
    Хто в спільну працю мало укладався.
    Та ж кожен на виду, хто не старався.
    І стогоном озвалося село.
    Проситись стали ледарі тоді,
    Щоб їх не гнали – пропадуть у полі.
    Але ж самі обрали таку долю.
    Нехай тепер лишаються в біді.
    Один лиш Лінь і вид не подає,
    Бо ж знає, що у нього є запаси.
    Згадає і облизується ласо.
    Радіє, стиха шепче: «Все моє!»
    А всім своїм родовичам сказав:
    - Я і без вас спроможний обійтися!-
    Ще й зверхньо так навколо подивився.
    Взяв палицю та й в ліс попрямував.
    Поки ще осінь, ягоди збирав.
    Нехай на зиму жита буде більше.
    Тим краденим і душу собі тішив.
    Коли ж вже холод, врешті-решт настав,
    Подавсь в печеру, де збирався жить,
    Коли морози люті завітають.
    В надії кришку глека відкриває,
    А жито все зопріле там лежить.
    Умить надії рухнули усі.
    І рідних обікрав, і сам не має.
    Завив, як вовк, аж підхопила зграя,
    Що в гурт збивалась із усіх лісів.
    Той вий почули, навіть у селі.
    Стояли усі, довго дослухались,
    Чий голос – здогадатись намагались.
    Такий не чули ще на цій землі.
    Але ніхто так і не зрозумів,
    Що то їх Лінь. Бог покарав злодюгу.
    А рід, хоча і бу́ло зовсім туго,
    Все ж люту зиму пережить зумів.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.45)
    Прокоментувати: