Із Юза Алешковського

Раді́ю я (так само, як природа),
хильнувши в товаристві двох бурмил:
Цей день люблю, як День оленевода
чи свято наших грізних Збройних сил.

Фарбують яйця десь у різний колір,
а я – лише в червоний (з нами Бог!),
й несу кудись в руках у дружнім колі,
як символ наших славних перемог.

Сьогодні яйця з тріском розбиваються,
у дзвонах чутна Господу хвала,
пролетарі усіх країн єднаються
навколо великоднього стола.

Дзвенять ножі та склянки недаремно,
щекоче ніздрі запах калачів,
крізь стрій пляшок побачити приємно
ясні́ обличчя навіть стукачів.

Брати́ всі люди! Обійму китайця,
й від мене – хай своїх вітає дам!
Мені віддасть він власні жовті яйця,
свої червоні – я йому віддам.

Оті всі бомби ядерні – нечисті,
не задля них Христос зійшов з хреста.
Тож відчепіться, і́мперіалісти,
від нашого воскреслого Христа!

Так поцілуймось, добра перехожа!
Пробач мій науковий інтерес.
Ми на людей стаєм поволі схожі...
Давай іще! Воістину воскрес!

(2024)
еееее

Із Юза Алешковського

Упень мені білого світу не видно:
мій тато – з дворянських еліт,
і мучив Єжов мою матір вагітну,
без сну протримав її поспіль два тижні,
ударив ногою в живіт.

А там, громадяни, був я, і пробачте
за те, що тепер я сліпець,
не знаю, які ж то на вигляд собачки,
очільник верховного уряду Брежнєв,
червінець, трамвай та млинець.

Не бачу я наших великих досягнень
і в дзеркалі пику свою.
Й ніколи вві сні не трапляється марень,
а ранком, таким саме темним, як нічка,
я сліпо що бог дав жую.

Пробачте, що пес мій від голоду виє,
ділюся із ним і люблю.
Відмалку зовуть його, бідного, Вієм.
Подайте ж копієчку, господа ради,
я Вію печінки куплю.

Все менше і менше у нас по вагонах
нещасних сліпих та калік,
ми БАМ ведемо по сибірських кордонах,
причім – поховати скандал вотергейтський
врагу не дамо ми повік!

Країна зростає, усім на догоду,
пере́чіпки нам – ніпочім...
Єжов, згодом викрилось, – ворог народу,
але ж, громадяни, хіба з цього легше
сьогодні нещасним сліпим?!

(2024)

Із Юза Алешковського

Із колимського білого аду
йшли ми в зону крізь віхоли дим.
Я помітив недопалок з колом помади
і рвонувся зі строю за ним.

Баб не бачив я ро́ків чотири,
от нарешті мені повезло.
Цей недопалок, може, – із «Ту-104»
диким вітром сюди принесло.

І убивця дружини суворий,
і активний один педераст –
всі недопалок мій ніби пестили зором
і зітхали чомусь раз у раз...

З ким ти, шльондро, там крутиш романи?
Чим димиш в колі інших приваб?
Не придбаєш квиток ти у Внукові сп’яна,
щоб майну́ти повз мене хоча б...

Я програв той недопалок в карти,
хоч до нього душею вже звик.
Видно, в картах мені не лишилося фарту
через тугу за кралею пік.

Просадив я і шмутки, й підміну,
ще і цукор на рік, упослід.
От сиджу я на нарах, обнявши коліна,
бо нема в чому йти на розвід.

Все я втратив, пропав, мов пічкурик,
та недопалок – горе одне;
а зате найвпливовіші люди із урок
поважали за розмах мене.

Тож у карцер босоніж ішов я,
як Христос, і не кляв чатових.
Десять діб фарбував не помадою, – кров’ю
я кінці самокруток своїх.

– Ти на волі гуляв на всю гу́бу,
як спокуту май муку та страх! –
Безумовно, ви праві, начальнички любі!
Тільки, мабуть, даремно, начальнички любі,
ви мене – кулаком по губах...

(2024)

Нудьга зими з похмурістю її -

пустеля передгір'їв неприхильних...

Там пагорби видніють вдалині,

за ними, відчуваю, море й хвилі.


Імла й дощі там. Вгадую я їх

за свіжістю, що долітає звідти,

по хмарі в пасмах, сивих та блідих,

що вздовж хребтів спливають ледь помітно.


Дивлюсь навколо. Спокій дав коню.

Прадавній чоловік в мені хмурніє:

Як прагне серце даху та вогню,

коли вечірні в горах вітровії!


Але чому ж так вабить те, що там?

О море! Ти з одвічністю зріднилось!

Тому, мабуть, буремне, й ближче нам,

ніж радощів земних коротка милість!



Березень 2018 року.

Із Юза Алешковського

Нас на вахті обшнирили завчено,
і в барак нагляда́ч причвалав...
Все одно: під гармоньку поплачемо,
стіл весільний зіставивши з лав.

Женишок мій, молодка-зозулечка,
ллє у кухоль «Потрійний» хмільний,
й мов з ікрою кето́вою булочка –
сірий хліб у помаді губній.

Він помадою не користається,
й чоловіча у нього хода;
зовсім хлопцем мені уявляється,
тільки от, не росте борода.

Дівки бацають з дробом «циганочку»,
а бабульки – ті «Гірко!» кричать,
і ридає одна лесбіяночка
на руках незамі́жних дівчат.

Ах, махорочка з фабрики бійської...
От кричать мені тост зусібіч –
так, за шлюбну, хоча й по-лесбійському,
так, за першу, таку собі, ніч!

В зоні я не живу у відча́єві,
й чоловіку листів я не шлю:
все одно там, на волі, не взнає він,
що я Муську Бєлову люблю!

(2024)

LXIIІ
Опісля довгих бур і бід сумних,
Коли долав нестерпні муки злі,
Коли в смертельнім страсі поміж лих
Живили безум скарги і жалі,
В тумані берег щастя засріблів,
Що був метою найдавніших мрій.
У благодаттю сповненій землі
Мій прихисток, що серцю дорогий.
Щасливий той, хто на путі своїй
Знайшов спочинок райський і опліт:
Тоді найменша втіха — пік надій
Забути болі та невпинний гніт.
Весь біль у світі — нібито розтав,
Коли блаженство вічне — диво-яв.

Із Юза Алешковського

Я відбував свій строк, мені назначений,
був смирний, працьовитий, не з маруд,
і заробив з дружиною побачення
як нагороду за ударний труд.

Я написав: «Давай приїдь, не гнівайся,
з вокзалу тут у нас недовгий шлях...»
Аж їсть не міг – чекав, нетерпеливився,
залазив, виглядаючи, на дах.

Зайшлося серце, як побачив кісоньку:
зігнулась під вагою рюкзака;
але на неї, бабу звичайнісіньку,
з барачних вікон ласились зе-ка.

Стирчав я біля вахти наїжачений, –
там нагляда́ч робив дружині шмон,
але в листах було їй розтлумачено,
як під поділ прип’яти самогон.

Зайшли в кімнату, де усі відвідини,
дружинонька – ні мертва, ні жива,
а я, як на судовому засіданні,
з конфузу переплутував слова.

Вона присіла вздовж стіни на лавочку,
а я присів на витертий матрац;
приймав жону тут вчора злодій Лавочкін,
а позавчора – шулер Моня Кац.

Шпалер блакитний колір майже вилиняв,
у дверях – вічко (звем його «вовчок»),
в кутку портрет товариша Калініна
мовчить, як в нас удома образок.

В обставинах таких-от – не до роздуму:
я самогону жахнув, стріскав книш...
Ну, жіночко, стели казенну про́стиню
й лягай зі мною поряд, як раніш.

Гогочуть караульні у присі́ночку,
а за вікном зе-ка беруть на сміх:
«Віддай, Степане, жінку на хвилиночку,
розведемо рідкіш її на всіх!»

Ех, люди! Несерйозні, мов налигані,
бракує вам нервових лікарів!
Адже тут жінка, а не десь на вигоні
вдоволення розпалених корів.

І злість бере, і шко́да хлопця кожного,
та не даси ж дружину – перетой...
Уранці – як по серденьку порожньому
по рейці бахкав штабою конвой.

Ну, люба, за обставини пробач мені,
іди сідай в зелений свій вагон,
та не журись, – дадуть іще побачення,
та згадуй – не мене, ти що як втрачена! –
а те, я́к слід ховати самогон.

(2024)

Із Юза Алешковського

          На безкраїх про́сторах Вітчизни,
          стоячи́ у битвах до кінця,
          склав народ наш урочисту пісню
          про Вождя, і Друга, і Отця.
                              О.Сурков (1938)

Товаришу Сталін! Ви великий вчений,
у мовознавстві знаєте Ви толк,
а я – радянський каторжник злиденний,
мені товариш – сірий брянський вовк.

За що сиджу – воістину, не знаю,
та прокурори в нас завжди́ праві́.
Сиджу тепер у Туруханськім кра́ї,
де при царі були в засланні Ви.

Ми всі гріхи – своїми визнавали,
на зону йшли етапом, у ганьбі.
Ми вірили Вам так, товаришу Сталін,
як, може буть, не вірили собі.

І от сиджу я в Туруханськім кра́ї,
де конвоїри – зліше лютих псів.
Я розумію: це нас ударяє
загострення міжкласових боїв.

То дощ, то сніг, то гнус нам тьмарить мізки,
бо ми в тайзі, де – дощ, і сніг, і гнус.
Ви тут плекали полум’я із іскри, –
спасибі Вам, до вогнища горнусь.

Вам важче: Ви про людство на планеті
піклуєтесь у час непевний цей,
із люлькою в кремлівськім кабінеті
ніколи не змикаючи очей.

А ми свій хрест несем отут зада́рма
в коловерті виснажливих трудів;
ми як дере́ва валимось на нари,
не знаючи безсонниці вождів.

Учора ми ховали двох марксистів,
кумач на тру́ни постелили їм;
один із них – ухильник із троцькістів,
щоправда, другий – зовсім не при чім.

Він перед тим, як в інший світ забратись,
до Вас звертав останнії слова,
прохав нарешті в справі розібратись,
і стиха скрикнув: «Сталін – голова!»

Ви нам снитесь, коли в кашкеті сірім
та в кітелі – приймаєте парад.
Ми ліс рубаєм, вплив партійний ширим,
й летять тріски та друзки всі підряд...

Живіть хоч сто років, товаришу Сталін!
І хай сконаю зеком-бідаком,
зате в країні – чавуну та сталі
на кожну душу вистачить цілком.

(2024)

оооооооооо

Із Й.Бродського (переклад 2016 року)

Дорогий Карле Дванадцятий!
У битві біля Полтави¹
облизня добре помацав ти...
Як зго́дом казав гаркавий²,

«час ще покаже»:
«кузькіну мать»³, руїни⁴,
смерть у бранному ражі
із присмаком України.

То не зелено-квітний,
поточений ізотопом⁵, –
жовто-блакитний
в’ється над Конотопом.

Певне, ряднина – ота,
що́ припасла Канада⁶;
ба́йдуже, що без хреста,
це хохлам не завада.

Гей, рушники на півхати,
в спітнілій жмені насіння!
Зраду їм закидати
ми, кацапня, не повинні:

самі́ ми під образа́ми
скільки років у Рязані
завжди́ зі хмільними сльозами
жа́лися, як при Тарзані⁷...

Скажемо їм без хули,
слівця додавши крутого:
скатертю вам, хохли,
та рушником дорога!

В жупа́ні під колір брукви,
не кажучи – у мундирі,
йдіть від нас на три букви,
на бо́ки усі чотири.

Нехай тепер, вже пробачте,
хором ля́хи та ганси
в мазанці навкарачки
вас становлять, поганці.

Ладнати петлю́ на кущі –
спільно лізли у хащі,
а м’ясо ловити в борщі –
це самотою краще?

Ось вам, хохли, тавро:
разом поживши – досить!
Плюнув би в той Дніпро,
може, назад покотить,

гидуючи згорда нами, –
як потяг, набитий з лихвою
різними лантухами
й кривдою віковою.

Тож прощавайте, юди.
Вашого хліба, неба –
навіть як замість буде
стеля й полова⁸ – не треба.

Зайве – псувати кров,
дерти краї́ одежі.
Видно, пройшла любов,
якщо і була поме́жи.

Нащо гребтись, як маля,
в коренях рваних глаголом?
Вас народила земля,
ґрунт, чорно́зем з підзолом⁹.

Годі качати права́,
нас кленучи зі скрути, –
це бо земля черства
вас, кавунів, каламутить.

Ну-бо, левада-степ,
краля, баштан, холоші...
Й більше було халеп,
втрат – і людей, і грошей.

Ладу дамо́ цій мороці.
А що до сльози́ на о́ці –
немає на неї указу
чекати іншого разу.

З богом, «брати-слов’яни»,
гетьмани, вертухаї!..
Тільки, коли настане
й вам помирати, «хазя́ї», –

хрипітимете як мантру,
скуба́ючи край матраца,
ві́рші із Олександра,
а не брехню Тараса¹⁰.

(2016)

Із Т.Г.Шевченка

Воєвода престарілий,
трохи маючи ще сили,
на війну гайнув.
За дубовими дверима,
за запорами твердими
він жону замкнув.

Престарілий – тож ревнивий,
недовірливий та мстивий...
Тільки все ж – війна!
Бився воєвода, доки
не пройшло чотири ро́ки.
Як там та жона?

А жона не помарніла, –
з вікон двері наробила,
й через рік чи два
сповиває сина Яна
та про переста́рка пана
пісеньку співа:

«Ой, люлечки-люлі, синочку мій милий!
Якби воєводу татари б убили!
Татари би вбили, вовки би задрали!
Ой, люлечки-люлі, синку́ мій удалий...»

(2024)