Я погоджуюсь бути на цьому сайті, якщо модератори і власники визнають, що
1) Я – найяскравіша особистість на цьому ресурсі. Конкурентів тут у МЕНЕ просто не існує, бо Я не просто віршуюча особа, а живий класик. Тож критикувати МЕНЕ дозволяється тільки класикам, а тут, крім МЕНЕ, таких бути не може. Всі інші мають ловити кожне МОЄ слово і намагатись хоч чомусь навчитись, бо вони усього лиш графомани та невмійки. Ще усілякій дрібноті дозволяється кусати себе за лікті від заздрощів, але мовчки.
2) Всі користувачі сайту мають чесно визнати, що МОЯ творчість подобається усім, бо якщо не подобається – це ознака несмаку і заздрощів.
3) Я генній, а геніям дозволяється більше, аніж невдахам-сіромахам. Так завжди було, є і буде. Тож, якими б не були МОЇ дії, усі мають терпіти і радіти з того, що їм дісталось щастя бути на одному ресурсі з такою визначною особистістю, як Я. Звісно, за МНОЮ закріплюється право не терпіти нікого і нічого, бо перечити геніям зась. Хай навчаються, і поки Я не визнаю, що вони досягли МОГО рівня, мають відкривати рота тільки щоб визнавати МОЮ геніальність і МОЇ права.
4) Усі інші користувачі ресурсу, а також власники і модератори, мають визнавати, що Я роблю їм ласку, перебуваючи тут. Моє перебування тут необхідне, як повітря усьому, що дихає, як вода спраглому, як вчитель дітям. Без МЕНЕ тут все прийде в занепад. Усі присутні на цьому сайті потребують МОЄЇ допомоги, але, на жаль, Я маю обирати, на кого звернути свою увагу, а на кого не звертати, бо власна МОЯ творчість дасть світові більше, аніж витрачання часу на тих, хто ніколи не досягне МОГО рівня.
5) На сайті мають бути жорсткі правила для всіх, щоб ніхто не смів створювати МЕНІ незручності. Звісно, Я маю право порушувати будь-яке правило, бо вони пишуться для бездарної маси, а не для геніїв. Талант не може бути обмежений якимись там правилами.
6) Оскільки досягти МОГО рівня - мета практично нездійснена (бо генії не часто приходять на цю землю, тим паче одночасно), усі мають прийняти той факт, що бути на рівних зі МНОЮ неможливо.
7) Прирівнювати себе до інших – не МОЯ справа. Це не погорда і не зарозумілість, просто учні повинні намагатись підійнятись до рівня вчителя, отже, МОЯ справа залишатись недосяжним взірцем, і не спускатись у болото безбарвних графоманів.
8) Я не маю вибачатись, якщо комусь не сподобається тон МОЇХ зауважень чи ще щось. Я маю право критикувати і висміювати недоліки недолугих писак і повчати їх, бо вони цього потребують. Це на їхню ж користь.
9) Нікому не вільно від МЕНЕ щось вимагати чи намагатись МНОЮ маніпулювати. Якщо Я наполягаю, щоб було ПО-МОЄМУ – отже, так і має бути, бо МЕНІ, як непересічній особистості, видніше. Я соловей, що зробив ласку цьому курятнику, зробивши досяжним свій спів для недорозвиненого слуху його мешканців. Хто хоче хоч чогось досягти – уперед, слухати МОЇ настанови та виконувати МОЇ вимоги.
10) МОЯ критика може бути нещадною. Садівник повинен обрізати сухе гілля і корчувати бур’яни. Учень, що не виконує вимог учителя, котрим Я є на цьому ресурсі, ніколи не стане чимось більшим, аніж графоманом. А цю породу, заради її величності Поезії, треба знищувати під корінь. Обов’язок модераторів МЕНІ у цьому допомагати.
11) Світ має бути вдячний геніям за те, що вони є. Я геній, отже, буде не зайвим зайвий раз виявити МЕНІ подяку за те, що Я існую і, вже тільки одним цим, роблю ваш недолугий світ кращім. Дякуйте, щоб не жалкувати потім.

УСІ ПУНКТИ ОФКРТИ ВИПИСАНІ НА ПІДСТАВІ 11 ОЗНАК ГЕНІАЛЬНОЇ ОСОБИСТОСТІ:
https://variat.com.ua/11-perekonan-lyudini-narcisa-shho-vidriznyayut-%D1%97%D1%97-vid-zdorovo%D1%97-lyudini/

Вітаю вас, Лікарю… О, який ви сьогодні зосереджений… Наче я гордіїв вузол і вам треба вирішити, розплутувати чи розрубати… Лікарю, а ви знаєте, що ви – павук? Па-а-ву-у-у-к… Павучок…. Павучище! Ні-ні, не ображайтесь, бо я теж павук… а-а-а… ні-і-і, я павучиха… Ну чому «павучиха»? Яке неоковирне слово… можна ж було «павучиця» назвати… Та байдуже, все одно всі навколо – па-ву-ки. Не вірите? Це тому що не бачите. А я бачу. Весь людський світ – суцільна павутина. Та ні, я не про інтернет… хоча і про нього теж. І взагалі я не про павутину, а про павуків. Вони виплітають павутинки геть до усього. Павутинки до естетичних уподобань, павутинки до їжі, павутинки до інших істот: людей там, чи кицьок, чи папужок... павутинки до ідей… Павутинки-павутинки-павутинки… Котрісь з них назавжди, котрісь тимчасові… Одні – улюблені, інші – ненависні… Але це омана, Лікарю. Улюблене і ненависне запросто може помінятись місцями… Це тому що і те, і інше п’є з наших сердець, а ми весь час шукаємо, чим їх наповнювати, бо спустошення – то для серця страшна річ… Ми втомлюємось від цих пошуків. І якщо улюблене не відгукується у такі хвилини і не допомагає, не дарує нам ні тепла, ні світла – воно поступово стає ненависним. Але у ненависного теж є тепло і світло. І коли воно нам їх дарує – це завжди неочікувано. Але так буває. І тоді ми змінюємо своє ставлення. А буває так, що наче й не змінюємо, кажемо «ненавиджу», а зникне – і у частині серця оселиться порожнеча… І навпаки… Любимо собі, любимо, а десь подінеться – і наче гора з плеч… Дивно, справді? У світі стільки кольорів, а ми всередині свого серця бачимо тільки білий і чорний. І намагаємось намалювати ними цілий світ… Не можна жити, зачинившись у своєму серці. У зачиненому серці немає Любові: лише біла і чорна фарби. Біла фарба на тлі чорної так схожа на світло… Але намальоване світло не здатне розганяти морок… А коли виходиш із свого серця, піднімаєшся вгору, високо-високо… світ стає кольоровим. Знаєте, що таке веселка? Це палітра Любові. Щоб наповнити своє серце її сяйвом, треба вміти підніматись туди, вгору, високо-високо над собою… Якщо подивитись на нас звідти, ми виглядаємо, наче маленькі барвисті павучки, що борсаються у своїй чорно-білій павутині, майже не помічаючи навколишнього різнобарв’я… Вони такі маленькі і такі налякані… Їм так треба, аби їх хтось захистив. Ну то й що з того, що вони сперечаються і бачать одне-одного у чорно-білих кольорах, коли вони такі ранимі і нетривалі у своєму існуванні… Любові до цього байдуже, вона їх всіх любить…
Ой, Лікарю, я ж вам про вас розповідала. Так от, ви – павук. Ви весь час виплітаєте павутинки, а на кінці кожної павутинки кокон, Лікарю. А в кожному коконі – ваша копія, тобто теж павук. І всі павуки, що у коконах, сотають з вас павутинку – і нарощують свої кокони… А ви весь час ті павутинки підсилюєте, зміцнюєте, вкладаєте у це свої сили, свою енергію… А вони нарощують і нарощують… Он той кокон, Лікарю, такий великий. Це справа вашого життя… О, як ви розгодували свого павучка у цьому коконі, прямо не павук, а павучище… Ви любите свою справу, Лікарю. І кокон величезний, наче дирижабль. Але то не тільки ваш павук його будував, до того кокона багато павутинок тягнеться… Дуже багато… І від знайомих людей, і від незнайомих. І від друзів, і від ворогів. Тож там, всередині, окрім вашого, ще багато інших павуків. Одні з них сотають собі павутинку зі свого власника, що назовні, та мовчки добудовують дирижабль, де до ладу, де навпаки. Інші сидять нерухомо, тому що там, назовні, тягнеться за дирижаблем пуста павутинка, наче на згадку про її власника. А власник або відірвався від неї, або помер. Але якщо до такого нерухомого павука підійти, він перетворюється на стосик списаного від руки паперу. Інші павуки, коли не зайняті висотуванням павутинок, обережно гортають ті папірці. Буває й таке, що розкидають їх по підлозі та топчуться… А подеколи навіть намагаються якийсь папірець вкрасти… Деякі розкидані папірці так і залишаються на підлозі, а декотрі перетворюються на метеликів і починають пурхати над головами та розлітатись навсібіч… пурх-пурх… не впіймали і у стосик не поклали... пурх-пурх – і за межі дирижабля. Павуки дирижабль будують і будують, будують і будують… А ще вони спілкуються: кивають один одному головами, торкаються лапками, мило усміхаються, допомагають одне одному. Часом їхні усмішки набувають іронічних відтінків - і вони починають жартівливо кусатися. Але така ідилія не завжди. Інколи пробігають між деякими з павуків задерикуваті, глузливі , єхидні чи навіть лиховісні посмішки. І тоді вони починають битись, намагаючись завдати один одному якомога більше болю. Добре, що таке відбувається не часто і не усі павуки вв’язуються у такі бійки, бо інакше від дирижабля залишилось би тільки шмаття, жмутки павутиння у лапах тих павуків, що назовні снували павутинки для своїх двійників всередині. Так буває… саме так подеколи гинуть як хороші, так і погані справи. Від крихітних, як колекціонування марок, до величезних, як забезпечення існування цілої країни… Але немає сенсу звинувачувати у загибелі справи павуків, котрі були всередині, бо вони – лише відображення нас - тих, що завжди залишаються назовні. І не завжди думають, до чого скеровують їх їхні почуття, котрі, наче дикі коні, повсякчас хочуть на волю і абсолютно байдужі до долі вершника. Це ми - ті що назовні, можемо почати війну за керування рухом чи то дирижабля чи повітряної кульки чи навіть мильної бульбашки – і геть зруйнувати її своїм торсанням. Або перегодувати того себе, що у коконі, квітами нарцисів. Їхній сік містить у собі отруту погорди і самозакоханості, Лікарю… Перегодовані нарцисами павучки хворіють на жадобу до надміру похвал та лестощів… А ще ми можемо збайдужіти і обірвати павутинки – і то буде тільки грою часу: скільки він дозволить летіти за вітром нічиєму кокону зі стосиками списаного паперу. Лікарю, якщо ви обірвете вашу павутинку, що станеться з вашим дирижаблем? Чи зможуть інші втримати його без вас? З вами нічого страшного не станеться, адже у вас багато інших коконів, хіба ні? Варто тільки забажати – і будь-який можна перетворити на дирижабль… Лікарю, у вас є друзі? Ніколи не даруйте друзям нарцисів. Ви ж не хочете, щоб вони заселили ваш дирижабль жабами, бо тоді вам доведеться лікувати їх ліками з гіркого полину, осердь калинових ягід з куща, на якому сиділа сова, найволохатіших зерняток з плодів шипшини та… я не можу згадати, що там ще, Лікарю…
А коконів у вас таки багатенько … І усі різні. І за розміром і за кількістю приєднаних павутинок… і за кольором та формою. Є схожі на райдужні мильні бульбашки із крихітним павучком всередині. Так виглядають мрії та починання. Якщо павучок всередині зуміє висотати з вас достатньо павутини, а ви наснуєте її у достатній кількості – можливо, з того щось і вийде. Ну, принаймні, якщо самі не скеруєте це райдужне диво на якийсь шпичак. Але не годуйте маленьких павучків нарцисами. Ви ж пам’ятаєте, шо нарциси отруйні? Від них малеча роздувається і перетворюється на огидних жаб. Жаби не вміють вправлятися з павутиною, Лікарю. Вони виділяють липкий чорний слиз і розбризкують його, куди тільки досягнуть. Згадала! Саме цей слиз доведеться додавати у ліки, якщо вашім друзям хтось надарує занадто багато нарцисів. Але дуже обережно, бо від передозування павучок перетворюється на дицентру, ту саму дицентру, чиї квіти так схожі на низочку розбитих сердець…
До речі, Лікарю, рожеві кокони у формі сердець – то кокони симпатії до випадкових чи не випадкових знайомих, з котрими нас звело життя на такий короткий час, що ми не встигли розчаруватись… Деякі з них ми так і пронесемо з собою через усе життя… Нещасні люди носять з собою цілі в’язки чорних сердечок…
Знаєте, Лікарю, я довго й болісно шукала відповідь на питання, чому людям так важко порозумітись. А зараз я навчилась бачити павуків – і відповідь прийшла сама. Ми не здатні спілкуватись одне з одним напряму. Ми дивимось на людину, вивчаємо її, на скільки здатні, і створюємо її фантом. Одночасно створюємо власний особливий фантом, призначений тільки для цього спілкування - і розміщуємо його між собою і фантомом людини. І призначаємо павучка, котрий буде змінювати фантоми в залежності від обставин і створювати навколо них кокон відносин. Ми починаємо спілкуватись, але не з людиною, а з її фантомом, та ще й не напряму, а за допомогою власного фантома-маріонетки. Людина думає, що ми спілкуємось з нею, якось реагує, щось говорить, а наш павучок вправно змінює і підлаштовує фантоми під нову інформацію, спотворюючи її в залежності від свого розуміння… Дивно, але попри всі свої дії з фантомами, ми вважаємо, що інша людина спілкується саме з нами, хоча слід би було пам’ятати, що вона влаштована так само, як і ми, тож у неї є свій власний ляльковий театр фантомів… Уявіть собі, яка відстань і скільки перепон на шляху нашого спілкування з іншими… Але це… Це ще не все. Бо у будь-якому спілкуванні на нашій стороні грає ще один гравець…Зараз… Зараз я розкажу…
У кожного з нас є найстарший кокон, той, що з’явився першим. Ви ж не виняток, бо історія винятків дуже коротка і сумна, як історія яйця, що не стало пташенятком. Той кокон особливий. Від нього до ваших лапок не одна, а багато павутинок тягнеться. Це так кумедно… у ньому не фантом, а ви, Лікарю. Ні, не так… Не ви, а ваше уявлення про себе… Придивіться до нього, Лікарю… Бачите? Там не один павучок, їх декілька. Чи таки один? Ні, у вас один бути не може, один тільки у тих, хто власне відображення у дзеркалі від себе відрізнити не може… У вас ціла купа уявлень про себе… Якби ви могли поглянути моїми очима, то навіть побачили б усіх цих павучків. Он той, поважний - це ви-лікар… Дивно, мені здалось, ніби… ніби… Тут ніде немає нарцисів? Ні? Я їх боюсь… Знаєте, от скільки я бачила поважних людей - всі вони намагались під своєю поважністю сховати щось від інших… Свій страх, що хтось про щось дізнається… Що ви ховаєте під свою поважність, лікарю? Невже того маленького хлопчика, котрий так хотів навчитись читати чужі думки? А ось той, трошки кумедний, але розумний павучок – це ви гадаєте, що таким вас бачить та чорнява колега, що ви її цукерками пригощали… А поряд такий галантний та ввічливий – то ви так думаєте, що та чорнява колега уявляє, ніби ви таким себе вважаєте. Он той шалапутний та великоокий – це ви-дитина. Діти завжди великоокі… А той ось, трохи вайлуватий і сором’язливий – то ви впевнені, що таким вас бачить ваша мама. А вона, за вашою думкою, вважає, ніби ви бачите себе рішучим і навіть трохи різкуватим. А поряд якийсь самовпевнений нахаба… у чиїх очах ви себе таким угледіли, лікарю? А там он ще один… і ще… Лікарю, а вони у вас між собою не б’ються? З моїми таке трапляється… А ви пробували їх порахувати? Для чого? А так, цікаво просто… Я своїх пробувала рахувати… не вийшло… Як я сама себе уявляю… як я уявляю, як мене уявляє моя мама… як я уявляю, як мене уявляє мій батько… як я уявляю, як мене уявляє мій чоловік… як я уявляю, як мене уявляє одна сусідка… друга сусідка… третя… подруга моєї сусідки, котра мене не знає, але моя сусідка з нею про мене розмовляла… мої діти, сусідські діти… Як я уявляю, що мій чоловік бачить у своїй уяві, коли думає про те, якою я себе вважаю… А ще мама… і тато… і інші… Поки все це домислиш – з глузду можна з’їхати… І все воно впхалось у один кокон… Дивно, що у вас цей кокон не такий вже й великий… І мій теж… начебто… А-а-а… Я, здається, здогадалась, чому… Оскільки це кокон номер один (адже він з’являється, як тільки ми починаємо свої пальці від дитячого брязкальця відрізняти), природа потурбувалась, щоб цей кокон набув властивостей чорної діри, щоб вмістилось усе, що ми за життя назбираємо у дзеркалах чужих очей… От лишень не треба про альбом зі світлинами, Лікарю... Світлини з альбому нікого за шворки не сіпають. А павуки з цього, найпершого кокона, можуть… особливо, коли їх перегодують любов’ю чи ненавистю. Роздуваються, незгірш, як від нарцисів, і починають за павутинки смикати і нашими рухами керувати… Ви уявляєте, що відбувається, якщо ми у цей час з кимось спілкуємось чи приймаємо важливе рішення? Не думайте про мене погано, Лікарю, бо я це обов’язково побачу, і тоді… тоді… там, у коконі… вони будуть битись і шарпати мене в різні боки… а я буду сміятись - тому що плачу, і плакати - тому що сміюсь. Мовчати - коли треба говорити, і говорити – коли немає про що.
Лікарю, вам не здається, що всі ті павутинки нас розпинають, позбавляють волі? Ми звинувачуємо інших, але ж ми самі створили усю цю павутину навколо себе… Ми – павуки, що самі себе упіймали… Ми влипаємо у власну павутину… А потім сіпаємось в різні боки, наче легкокрилі комашки, неспроможні вирватись із пастки… Вам не хочеться взяти ножиці і… раз – і воля? Воля від усіх цих павутинок… коконів… віддзеркалень і фантомів… А й справді… що буде, якщо ми їх позбудемось? Первісний стан, у якому ми з’явились у цей світ… і така ж безпорадність? То виходить, люди, що страждають від хвороби Альцгеймера чи деменції, просто позбавляються від павутинок? Лікарю, заберіть у них ножиці…
Як ви думаєте, Лікарю, всі оті павуки в коконах справжні, чи ні? До них не можна торкнутись руками чи побачити очима. Їх не почуєш за допомогою вух. Ні почути, ні побачити, ні відчути… Але я про них знаю, бо вони впливають на життя. А, все, про що ми знаємо – це наша реальність. Це як з казками: як тільки дитині розповіли казочку, казкові персонажі стають частиною її життя… Бо вона про них знає. Ба, навіть коли не знає, вплив все одно є, бо казкові герої існують у світі батьків… опосередкований вплив…Тобто казкові герої існують і не існують одночасно. І павуки у коконах теж так: начебто немає, але як не смикаєшся – усе якісь павутинки тримають… Віртуальність, кажете? Як у комп’ютері, чи як у квантовій механіці? Мені у квантовій механіці більше подобається. За допомогою того, що існує тільки теоретично, доводять властивості того, що справді є… Хвиля і частка одночасно… Це наче я і усі мої бачення самої себе з вашою допомогою… Поки ви мене не досліджуєте – я одна… дивитесь на мене крізь кристал свого фаху – і я бачу купу різних своїх «я», вони поширюються, наче хвиля… А потім бац - і треба обирати, котре «я» застосувати у запропонованій вами ситуації з двох варіантів... І я не можу вирішити, поки подумки не проскочу через обидві шпарини тих двох варіантів всіма своїми «я»… Але в решті решт рішення буде моїм, а не когось з тих «я». І коли ви не вивчаєте, що там у моїй голові коїться, я поводжусь зовсім не так, як тоді, коли ви спостерігаєте за моїми думками. І ви теж… Через скільки можливих відповідей на не мої запитання ви пройшли, поки ми розмовляємо? А якщо ми так можемо, то хто сказав, що тим квантовим часткам зась? Знаєте, Лікарю, чому вчені ніяк не можуть розібратися з тими квантовими дослідами? Бо вони дорослі. У одній коробці склянка з гарячим молоком, а у іншій з холодним. Одна коробка у мене, а інша у вас. Я люблю холодне молоко, а ви гаряче. Якщо я відкрию коробку, і у мене буде гаряче молоко, то у вашій коробці воно виявиться холодним, бо ті склянки обов’язково одна гаряча, а інша холодна. І навпаки. Як дізнатись, яке у коробці молоко, до того, як відкриєш її? Будь-яка дитина знає, що можна тро-о-ошечки відкрити і підглянути. А не сподобається – закрити і почекати. Бо якщо у одній коробці молоко холоне, то у іншій точно нагрівається. А вчені думали-думали і нарешті додумались, що коробку не обов’язково відкривати повністю. Краще б у дітей спитали, то мали б відповідь одразу. Питаєте, чому молоко то нагрівається, то холоне? А тому що ті склянки як добро і зло. Лисиця і заєць по різному оцінюють результат зустрічі одне з одним. Тож, можливо, молоко водночас холодне і гаряче так само, як зустріч лисиці і зайця є добром і злом одночасно. Тобто, якщо передбачити, чи лисиця поїсть, чи заєць врятується, і вгадати, очима зайця чи лисиці ми заглянемо у коробку – тоді ми зможемо сказати, холодним чи гарячим буде те молоко з нашого погляду. Але це все одно буде не про молоко, а про нас, бо коли ми ним не цікавимось, воно холодне і гаряче разом. Як павутина, у котру ми самі себе заплутуємо, і кокони, котрі ми створюємо, щоб ув’язнити у тих повітряних палацах самих себе, є нашими можливостями і тенетами одночасно…
Питаєте, нащо я намішала в одну купу вас, павуків, кокони, павутину, фантоми, віддзеркалення, себе, казки, квантову фізику, молоко, лисицю і зайця і ще казна що? Я просто забула слово «егрегор». Егрегор родини… егрегор країни… егрегор кохання… егрегор ненависті… егрегор віри… егрегор улюбленої справи… роботи… егрегор самого себе… егрегор розмови… Егрегори, про котрі ми навіть не здогадуємось… Ми живемо у світі егрегорів, Лікарю… Егрегорів і фантомів…

«Не будь дурником, погоджуйся, – прошипів Дехто дружнім, поблажливим голосом, поправляючи на плечах іншого Когось штучні, намальовані крильця. – Ти ж бачиш, той Дятел весь час до мене підібратись намагається. А підбереться до мене – то й тобі непереливки буде. Адже це завдяки мені Хтосі вірять, що ти яскравий метелик, а без моєї підтримки ти просто гусінь, така ж, як усі інші. А Дятел не тільки до короїдів погано ставиться, він вашого брата теж недолюблює. А ми тобі побільші крила причепимо, яскравими фарбами розмалюємо – і усі ці простаки Хтосі на дереві повірять, що ти не просто метелик, а Чарівний Метелик. Так само, як досі вірили що ти справжній метелик, хоч ти своїми штучними крилами навіть помахати не здатен, не те що літати… Це не твої крила, тож пам’ятай, хто тобі їх дав. Так, вони не справжні, зате добре приховують твою нікчемну сутність… Та не сердься. Кави хочеш? Нацькуємо на Дятла усіх мешканців дерева, виженемо його і зробимо тебе на дереві Головним Хтосем. Влаштуєш тут царство метеликів, якщо заманеться. А нам, короїдам, багато не треба, аби тільки ніхто нас з-під кори не видовбував, а вже кому яку гілку гризти ми між собою самі розберемось… Все, повзи собі… про борг за крила не забувай… »
Хтось, можливо, не розуміє, про що я тут розповідаю, то, мабуть, варто пояснити. Про Дерево. Я розповідаю про Дерево. Воно – головне. Ті, хто на ньому живе, звичайно, важливі, але вони приходять у це життя і йдуть з нього за дуже короткий час. І будуть приходити і йти доти, доки їм буде куди приходити. Тобто на Дерево. І тому воно – головне. От тільки розмовляти воно не вміє. А Хтось уміє. А Дехто взагалі вважає, що саме він найважливіший у світі, навіть важливіший за Дерево. Усі вони користуються Деревом, але хвилюються зазвичай не про нього, а про свої потреби. Про що хвилюються – про те й говорять. І вважають найважливішим, хоча кожен з них – усього лиш Хтось, чиє існування таке коротке і непомітне, що через деякий час на Дереві навіть згадки про нього не залишиться. Та все ж, заради справедливості, варто зазначити, що саме те, що на Дереві хтось живе, перетворює його зі звичайного дерева на Дерево з великої літери, Дерево-дім. І тому, повторюю вдруге, Хтось, що живе на дереві важливий, як важливий мешканець для домівки. Хоча… доки існує домівка – доти у ній хтось, та живе… Живе і розмовляє про свої особисті потреби. А поки одні просто живуть, інші спостерігають і досліджують це життя. І час від часу щось записують. Потім, пізніше, такі записи починають називати історичними документами… От і на нашому казковому Дереві жив у свій час такий дослідник. Я не знаю, ким був цей дослідник. Певно, якоюсь комашкою з дуже гарним слухом, такою непомітною, що ніхто не звертав на неї своєї уваги, а тому не соромився виголошувати при ній свої відверті монологи та діалоги. А дослідник записував усе, що чув… Один такий запис ми вже прочитали. Але були й інші. Тож давайте читати далі.
«Справжні крила ні в яке порівняння не йдуть з моїми – радісно шепотіла гусениця, милуючись своїм відображенням у краплі води, що завдяки своїм оптичним властивостям викривлювала і дещо збільшувала зображення, - По-перше, мої крила яскравіші. По-друге, мої крила більші. Правда, мені важче повзати… але то невеличка ціна моєї могутності. Уся гусінь на дереві вважає мене Чарівним Метеликом і охоче виконує мої накази. Мурашки радо махають вусиками, коли я дозволяю їм здаля помилуватись своєю красою. Я справді могутній. Синички, правда, проводжають підозрілими косими поглядами, але то нічого. Варто мені тільки вдовбати в пусті мурашині голови, що синички заважають їм повзати по Дереву – і вони закусають дзьобатих у їхніх же гніздах… Як кусали Дятла. Порада мого друга таки слушна. Вистачило пліток, буцім Дятел цілими днями стукотить по Дереву, намагаючись його знищити, щоб усі, навіть синички, почали його кусати, дзьобати і смикати за пір’я. І усьо – Головний Хтось не Дятел, а я. Ті, що були раніше Головними Хтосями просто бевзі. А я… я розумний. Я спостережливий. Он короїд на сусідньому дереві домігся, щоб усі тамтешні мешканці повірили, ніби завдяки ходам, котрі він з іншими короїдами прогризає у Дереві, сік піднімається від коріння до верхівок. І ладні вмирати за добробут того короїда. Вони навіть моляться на результати його випорожнення. Тут є чому повчитися. Головне – змусити Хтосів думати, ніби я про них турбуюсь, а про що я турбуватимусь насправді – то не їхнє діло. А надто цікавим носа треба укорочувати, щоб не сунули його у державну таємницю. Так само, як це короїд з сусіднього дерева робить. Це просто. Якщо моїм охоронцям буде добре жити, то вони відгризуть голову кому завгодно, аби не опинитись серед тих, за чий рахунок це відбувається. Так завжди було. Кожен розпоряджається своїм життям, а якщо ти слабак – то твої проблеми, ніхто тобі нічого не винен, якщо нічого не обіцяв. А я розумний. Я нікому нічого не обіцяв, а якщо хтось собі щось вигадав, споглядаючи на мої чудові крила – то його проблеми. Ні, я таки геній. На моєму Дереві не буде дятлів, синичок та іншої погані. Тільки гусінь, бо вони – окраса суспільства, адже гусінь і метелики – це одне і те ж. І мурашки, бо має ж хтось працювати. Ну ще там усіляка дрібнота, якщо слухатись буде. І короїди. Вони мої друзі, бо допомогли мені стати Головним Хтосем. Вони майже рівні зі мною, бо захопили владу на багатьох гілках дерева. І при цьому називають мене Володарем усього Дерева, а не просто Головним Хтосем. Короїди сильні. З ними треба дружити - вони захистять мене від Дятла, синиць та інших ворогів, котрі не хочуть визнавати мене Головним Хтосем. Короїдів треба поважати. Особливо того, з сусіднього дерева. Якщо я буду його поважати, він обіцяв повернути усе, що залишиться з тих гілок мого Дерева, що він почав гризти. Він навіть кинув мені декілька погризених галузок, щоб показати, що ставиться до мене краще, аніж до мого попередника Дятла…»
Прочитали? Два занотовані кимось монологи. Начебто одне і теж, монолог і монолог. Перший – це монолог однієї істоти, спрямований на іншу істоту. І його метою було справити враження на співрозмовника і змусити його начебто з власної волі діяти у потрібному напрямку. Насправді у більшості випадків Хтосі для того і розмовляють, аби справити враження одне на одного… Таке собі змагання на словах, аби зрозуміти, хто сильніший. А хто сильніший – той і встановлює правила життя. Так завжди відбувається там, де життям керують не закони, а сила. І тільки інколи, бо розум, щирість, доброта, благородство і внутрішня сила не часто поєднуються у одному Хтосеві, вони говорять для того, щоб дійсно допомогти співрозмовнику.
Ну от, природу першого монологу ми розглянули, тож давайте подивимось, чим другий монолог від нього відрізняється. Тут все просто, немає ні слухача, ні співрозмовника, отже, Хтось розмовляє сам із собою. Ви скажете, що наші думки – то і є розмова з собою довжиною у життя і тому тут немає нічого особливого? Але ж мова не про нас, правда ж? Ми спостерігачі, ми дослідники, ми вивчаємо чарівний світ казкового Дерева, нагода потрапити до якого у нас з’явилась завдяки записам невідомої істоти з того чарівного світу. Не знаю, як у вас, а у мене від другого монологу вражень більше, аніж від першого. Ох уже ці Хтосі… Здається, чужих вух немає, немає кого засліплювати власною значимістю, тож розмовляй із собою чесно і відверто. Але ж ні, вони й тут знаходять, перед ким похизуватись і намагаються справити враження самі на себе! Знаєте, у мене таке враження, що ніхто не обманює Хтосів більше, аніж вони дурять себе самі … А все тому, що вони дуже хочуть бути хорошими. Наче б то гарне бажання, але Хтосі хочуть бути гарними і розумними так сильно, що втратили здатність визнавати свої недоліки і помилки. І тому здатні повірити, наприклад, у те, що штучні крила кращі за справжні тільки тому, що вони великі і на них витратили багато фарби. Як добре, що ми не Хтосі, правда ж? Але якщо ми вже взялись досліджувати наш казковий світ, то давайте продовжимо наше дослідження і прочитаємо іще один монолог…
«Я ж казав, що повірять? – хихотів товстий короїд над горнятком кави.- Ці Хтосі такі легковірні. Це ж треба: сприймати гусінь із намальованими крилами за Чарівного Метелика! Навіть більше… нездара-гусінь, на котру я начепив ті крила, сама повірила у свою надзвичайність. То добре, тим легше буде вкладати їй у голову потрібні нам, короїдам, думки. А нам, короїдам, потрібне Дерево. Усе Дерево, від коріння до верхівки. Але Хтосі… Вони вважають Дерево своєю домівкою. Бач, як на Дятла накинулись, коли ми пустили плітку, що він хоче знищити Дерево. А як від короїда з сусіднього дерева захищаються, особливо синиці… Звичайно, це наше Дерево, а не його, тож вони захищають нашу власність. І це добре. Але ж вони можуть отак, усі разом, і проти нас піти. А це вже погано. Хоч вони і легковірні, але коли вони разом, можуть стати небезпечними і для нас… Та все ж, їхня легковірність – то наша зброя. І ми вміємо нею користуватись. Дятла ми позбулись, синицям, поки ті дурнуваті мурашки їх кусають, не до нас… А поки вони між собою чубляться, ми можемо гризти Дерево скільки завгодно. От тільки так набридло плести різні нісенітниці цим Хтосям… Треба нашу гусінь задіяти. Я ж не дарма на її штучні крила витрачався, нехай відпрацьовує. Хороша ідея! Треба порадити, щоб цей недометелик зробив «добру» справу. Хай розділить Дерево між усіма, хто тут живе, адже кожен має право на частину Дерева, бо це їхня домівка. Кожен отримає по шматочку і буде захищати той шматочок. Шматочок, галузку, гілочку, листочок… Але кожен окремо і не все дерево одразу. І тому, коли один Хтось втратить свою власність, усім іншим буде здаватись, що нічого страшного не трапилось, бо з їхньою власністю усе гаразд. Когось налякаємо і проженемо… У когось заберемо силою, і хай собі повзає, але вже по нашому Дереву. Комусь доведеться заплатити, аби викупити його частину. Для когось вигадати новий закон, щоб довести, що насправді їхня власність – це наше майно… І врешті-решт дерево буде належати нам, короїдам. І ті, хто тут залишиться, будуть жити на нашому Дереві і за нашими правилами…»
Якась наша казкова історія дивна, хіба ні? Зазвичай у казці є хороший персонаж, котрий перемагає зло, але у записах, що залишив нам казковий дослідник, про нього не згадується… Почекайте, ось ще один запис. Можливо, у ньому ховається позитивна частина нашої історії?
«Бачиш оту купку трухлявих галузок? – звернувся старий сивий метелик до маленької великоокої гусенички. - Донедавна тут було гарне Деревце з чудовими квітами, повними солодкого нектару. Ним ласували майже усі, хто жив на цьому Дереві, навіть мурашки, що збудували мурашник серед його коріння. Навіть деякі птахи час від часу втамовували ним свою спрагу. Байдужими до квітів залишались тільки гусениці та короїди, бо гусениці харчуються, як ти це добре знаєш, листям, а короїди жеруть саме дерево. Але так трапилось, що саме вони стали тут головними. Спочатку вони просто знесилили Дерево і воно перестало квітнути. І бджоли, метелики і усі, хто харчувався нектаром квіток і плодами Дерева змушені були піти геть. Короїди так погризли Дерево, що сік від коріння перестав доходити до листя, воно засохло і гусениці залишились без їжі. Той, у кого вистачило сили переповзти на інше дерево і кого по дорозі не з’їли – можливо, зараз безтурботним метеликом пурхає з квітки на квітку на чужих деревах. Але зробити це змогли далеко не всі, багато гусениць просто загинуло з голоду. А потім короїди дожерли дерево і розповзлись шукати поживи деінде. Подейкують, ніби голодні мурашки й досі повзають навколо цієї купки, шукаючи поживи.
- А як же птахи? Ти ж казав, що жодні комахи не можуть бути господарями дерев, бо на світі існують птахи, і я маю стерегтись, щоб мене не з’їли. А тут ти розповідаєш, що господарями Дерева стали короїди… На цьому дереві що, не було птахів?
- Були, дитинко, були. Але птахів на дереві завжди менше, аніж комах. Комахи хотіли, щоб життям на дереві керувала така ж комаха, як вони, тільки краща. Вони вірили у Чарівного Метелика. І тому, коли на дереві з’явився Хтось з такими великими крилами, що під ними неможливо було роздивитись їх власника, вони повірили, що це і є Чарівний Метелик, дарма що він не літав і навіть не поглядав на квіти… Мешканці дерева були надто легковірними, дитинко. От короїди цим і скористались: начепили самій самозакоханій гусениці штучні крила і запевнили її, що вона і є той самий Чарівний Метелик. Поєднання самозакоханості і легковірності – то страшна отрута, під дією якої істота слухняно виконує волю тих, хто їй лестить. Я боюсь птахів. І ти боїшся птахів. І гусениця із штучними крилами теж боялась. Але ми з тобою розуміємо, що птахи важливі для Дерева. А той, хто проміняв власні крила на штучні, не здатен думати про імайбутнє та інших істот. І тому радо скористався порадою короїдів нацькувати на птахів працьовитих, але таких довірливих мурашок… Мурашок було занадто багато, і птахи вирішили, що краще збудувати собі гнізда деінде, аніж терпіти дошкульні мурашині укуси. Отак Дерево і залишилось без захисту, бо був порушений головний закон життя: кожне дерево належить усім, хто на ньому чи під ним живе, і ніхто не має права ділити його на частини.
- Дідусю, а що сталось з отією гусеницею, що думала, ніби вона Чарівний Метелик?
- Ніколи не одягай штучних крил, дитинко. У тих, хто носить штучні крила, справжні не виростають. Бачиш оте здоровенне напівмертве дерево з купою сухого гілля? Воно занадто велике, аби короїди могли зжерти його швидко. Воно помирає повільно і ще стоятиме якийсь час навіть мертве. Птахи уже не здатні його урятувати. А все тому, що колись мешканці того дерева повірили короїдам так само, як повірили Хтосі. Так от, якось я чув від одного довгоносика, що там, серед мертвого гілля, повзає безкрилий метелик і за краплину солодкого соку розповідає усім казку про чарівні крила, котрі дарують всемогутні короїди тільки найкращим, найталановитішим істотам…
- І що, невже йому вірять?
- Уяви собі, вірять. Не всі, але вірять.
- Дідусю, то виходить, що довірливість – це зло? І у всьому, що сталось з цими Деревами, винні довірливі істоти?
- Як тобі сказати… Зло чи не зло – то ще подумати треба, а от що слабкість – це точно. А слабкі у нашому тваринному світі гинуть першими. Моя бабуся говорила, що злодій краде у інших, а простак у себе, дитинко. А ще колись я чув, як одна людина промовила: «По плечах довірливих чорти з пекла вилазять.» Але що то означає мені, комашці, не дуже зрозуміло…
- Дідусю, а якби Дерева говорили, може б усього цього і не сталось?
- Насправді вони говорять, дитинко. У кожного Дерева своя, унікальна мова. ЇЇ не важко зрозуміти і вивчити. Це вдається кожному, хто вміє чути і розуміти не тільки власні бажання, але й відчуття інших, кожному, хто бачить у Дереві не тільки місце своєї домівки, а й живу істоту... Бачиш, скільки навколо зелених, здорових дерев? Істоти, що живуть на цих деревах, не тільки володіють мовою свого дерева, вони знають його ім’я, вони пишаються ним, а тому ніколи не називають його просто Деревом і захищають його від короїдів та тих гусениць, котрі вважають, що для того, щоб стати метеликом, достатньо начепити на себе штучні крила…»
От і все, більше немає ніяких записів… Я от що думаю… Може, якби на отому Дереві кожен Хтось пам’ятав, хто він є, думав не тільки про себе і прислухався до розуму, а не до своїх бажань і пліток, історія була б зовсім іншою? Чи Хтосі відрізняються від громад з інших дерев саме відсутністю вміння думати і тому історія просто не може бути інакшою?

Ніколи серце так не боліло, як зараз. Які там вірші. У душах регіоналів і на йоту людяності не залишилось. Уряд наказав Захарченко організувати умови розгону демонстрацій, це ж очевидно. Провокаторів ( офіцерів внутрішніх військ, як зрозуміло з одного інтерв’ю) вислали під виглядом мітингувальників беркутівців бити, аби привід для розгону був, військових накрутили до стану ненависті проти людей і журналістів, бо просто так лежачих ногами лупцювати не будуть, а вони били. А тепер про розслідування розказують, яке невідомо чи буде, а як буде, то цапи-відбували знову все на себе візьмуть... Тридцять три людини зникло. Де вони? Вбили, а зараз сліди приховують? Хлопців Шевченківський суд засудив без достатніх доказів, а провокатори на волі, а нелюди у формі, що три години побитих хлопців на холодному асфальті і фотографувались, ставлячи на них ноги, як стверджують журналісти, то регіонали вважають за правильне. Соромно. Від усієї душі бажаю їм на своїй шкірі відчути все, на що вони прирекли студентів. Ледве утримуюсь, щоб дітям регіоналів не побажати того ж, що відчули студенти, коли їх беркутівці, що давали присягу служити народу, кийками лупцювали. Зараз на Київ з Криму військових везуть. Для чого? Демонстрантів бити? У вишах слідчі вимагають списки студентів, що приймають участь у демонстраціях. Репресії за сміливість волевиявлення готують, у той час, як Азаров брехливо вибачається. Янукович у Китай утік, щоб потім заявляти, що він нічого не знав, як віз заявив уже про нічне побиття студентів. Завжди знала, що совісті у цього уряду немає, що олігархічна верхівка знати не знає про загальнолюдські цінності, бо єдина цінність для них - власний гаманець. Але що там взагалі нічого людського не залишилось, не думала. Вони б стріляли у людей, але бояться отримати кулю у відповідь. Це злочинці, що не рахуються ні з народом, ні з інтересами держави. Схоже, тут знадобляться міжнародні спостерігачі, бо віри у те, що цей уряд здатен поводитись по-людськи, немає. Азаров прикривається тим, що йому місцеві корумповані ради про підтримку заявляють. Ну зрозуміло ж, що ті тим же духом у більшості дихають, бо разом з урядом країну розкрадають. Країну штовхають у безлад і намагаються звалити це на народ, котрий намагається цьому протистояти... Єдине, що є у цій ситуації хорошого – що усі політики показали своє справжнє обличчя. І дуже хочеться у те обличчя плюнути.

    - Ти жорстока! – так мені, п’ятирічній, сказала мама. Зараз вона старенька і не пам’ятає цих слів. І тоді вона навряд чи їх усвідомлювала. Бо плакала. І казала, що я також маю плакати. Тато теж плакав. У нашій маленькій сільській хатинці щільною стіною стояв натовп близьких і далеких сусідів, і всі утирали сльози.
    - Над курчам плакала, а брата не жалієш…- дорікнула, схлипуючи, мама. І відпустила мене на підлогу. Зараз, у цій кімнаті, ми з братом не плакали удвох. Він – тому що лежав на столі у маленькій труні, а я… я просто знала, чому плачуть дорослі. Від сорому. Бо це вони винні. Діти не повинні помирати, це справа старих. І я була зла. Бо які вони, в біса, дорослі, якщо не змогли прослідкувати, щоб усе було, як слід. Я пам’ятаю, як горіло моє обличчя від сорому за дорослих, котрі зробили таку велику шкоду.
    Коли помирало курча, я просила маму віднести його до лікарні. Але мама відповіла, що лікарні для курчат не існує. І я плакала від власного безсилля. Мені не дозволяли гратись з братом. Він був ще надто маленький. Вперше мені дали його до рук, коли тато побіг шукати машину, аби їхати в місто до лікарні, а мама терміново збирала якісь речі. Брат був замотаний у ватяну ковдру і весь час кричав, бо йому було боляче. А у мене затерпли руки і я хотіла плакати від страху впустити його. А ще тому, що відбувалось щось, чого не мало бути. Але я вірила, що треба перетерпіти, і все владнається. Але не владналось …
    Уже в більш старшому віці я дізналась, що брат помер від запалення легень, тому що єдина у селі фельдшерка запевнила батьків, що температура у малого, бо зуби ріжуться. А потім його просто не встигли довезти до міста…
    З того часу минуло багато років. У селах з’явились лікарні… але нещодавно вони раптово спустіли, у багатьох випадках перетворившись на руїну. І літні селяни, гірко зітхаючи, згадують часи, коли будували їх власними руками. А я, коли бачу у якомусь селі пусті очниці закритої лікарні, згадую свого брата. А ще, коли я чую про горе, яке спіткало якогось високого чиновника, жалі анітрохи не турбують моє серце. Бо я назавжди залишилась жорстокою. Бо то вони відповідальні за зачинені лікарні та інші негаразди, з-за котрих дорослі люди виглядають безпорадними у очах своїх маленьких дітей.
    Кажуть, Іуда, перед тим, як зрадити Ісуса, мав з ним таємну розмову. Хто зна, чи не за проханням Христа він узяв на себе ганебний хрест зрадника… Але він точно сповна усвідомлював міру ганебності своєї ролі. І я не розумію, як можна пишатися своїми посадами і особистими досягненнями, виконуючи при цьому руйнівні і зрадницькі по відношенню до людей накази сучасного « сінедріона» та каіафів.…

Іноді я думаю… справді, я думаю тільки іноді, бо увесь інший час просто знаю…
Знаю, що світ мій ламкий, наче скляна новорічна іграшка, котру я обережно несу в долонях, наче напівпрозора кулька з найтоншого скла. А у ній все, що я маю. Наприклад, ось ця надзвичайно тепла осінь, що залишила мене без звичного першого снігу на день народження, бо так і прийшла на зустріч із груднем у своєму золотому вбранні. А ще там рудий кіт, що вважає мене своєю власністю, так само, як колись маленька триколірна кішечка, що залазила мені на плече і заважала вчити уроки, полюючи на ручку у моїх пальцях. А також пес, котрий чекає коло дверей мого повернення. Там сонмище усяких дрібниць, здатних затулити собою Всесвіт, і незнайомий сивий дідусь, перехожий, що одним-єдиним словом навчив мене давати лад усім тим дрібницям, бо у одну річку неможливо ввійти двічі, сьогоднішні турботи завтра зміняться іншими, і тільки життя залишається прекрасною константою, вартою того, щоб посміхнутись, його цінуючи. Там мої хлопчики зі своїми власними світами, котрі вже перестали вміщатись у моїх долонях, і єдине, що я можу ще робити, це завжди бути готовою підставити їм своє серце замість подушки. А ще невідома безліч інших людей, чиї постаті, думки чи вчинки стали частиною того крихітного світу, що вміщається у мене в долонях.( Тому мені і не доводиться думати часто, бо достатньо зазирнути всередину моєї чарівної кульки, і знайдеться відповідь на більшість питань.) А головне, там є ти. Ти, що ніколи не читаєш моїх віршів. Ти, такий беззахисний, що я боюсь відводити від тебе очі, аби не проґавити якусь небезпеку, котру ти здатен власноруч звалити собі на голову. Ти, такий незграбний, що твої пальці рідко обходяться без подряпин, забоїв і порізів, майже так само, як і моє серце,тобі довірене. Тож ніяк не можна доручити тобі мій крихкий скарб, і я падаю, набиваю собі синці і гулі, роздираю коліна і лікті, аби лиш не випустити з рук мою кульку, аби лиш не перетворилась вона не купку нікому не потрібних скляних уламків.
Але іноді я все ж таки думаю… І тоді я бачу, як ніжно ти тримаєш у руках власну скляну кульку. У ній є знайомі і незнайомі мені люди, купа важливих справ і зграя усіляких дрібниць, ледь не кожна з яких намагається удавати з себе слона або зависнути перед очима, силуючись заступити собою Всесвіт. А ще там є двійко хлопців, котрими ти безмежно пишаєшся, бо вони водночас такі ж, як ти, і зовсім інші – і ти сам не знаєш, що тобі подобається більше. Там є те, чого я не знаю. Але я точно знаю, що рудий кіт у твоїй чарівній кульці сидить у мене на колінах, а пес ходить за мною назирці. І виграє бульбашками подарований мені акваріум, котрий ти з задоволенням демонструєш знайомим, бо там стоїть арка, зроблена мною з камінців. А ще у твоїй кульці є квіти і вірші, до яких тобі немає ніякого діла, але ти несеш їх, бо там є я, така незграбна і безпорадна, що завжди щось ламається чи розбивається, коли тебе немає вдома довше двох днів, але котрій чомусь потрібні ті квіти і вірші... Така колюча, що усі шипи і колючки загострені не тільки назовні, а й всередину, тож ніяк не можна довірити таку цінність, як ось це твоє невеличке скляне диво , істоті, що здатна будь-що обернути на зброю проти нас обох. І ти падаєш, набиваєш собі синці і гулі, роздираєш коліна і лікті, аби лиш не випустити з рук свою кульку, аби лиш не перетворилась вона не купку нікому не потрібних скляних уламків.
Це просто така гра. І слова «кохання» надто мало для її назви.

- Знаєте, чому у нашій країні суцільний безлад? От я вважаю, що все це через інстинкт самозбереження… Він є і у окремої людини, і у нації чи країни. Інколи вони вступають у протиріччя. І є ще одне поняття – честь. Саме наявність чи відсутність честі веде до того, яким саме інстинктом самозбереження буде керуватись людина, власним чи суспільним. Колись честь вважалась важливішою за особисте життя. Не будемо торкатися чоловічої чи жіночої честі, поговоримо про честь «мундира». Колись, зробивши вчинок, що призводив до безчестя, людина при владі закінчувала життя самогубством або йшла у відставку. Не скажу, що це будо дуже розповсюдженим явищем, але траплялось. Не будемо кровожерливими, у наш час відставки було б достатньо. Але як важко навести приклад, здається, навіть можна говорити про неможливість такого прикладу на наших теренах. Принаймні я такого не пам’ятаю. Зараз не змивають плями відставкою, їх приховують. «Захист» честі мундира полягає у тому, щоб не показати «брудну білизну» суспільству: судді не визнають перед суспільством непрофесійних чи незаконних дій один одного, лікарі, військові , та куди не сунься – те ж саме. Принцип «ворон ворону око не виклює» базується на особистому інстинкті самозбереження: «Я не висовуюсь, бо заклюють», "Я хочу, аби, у разі чого, мій зад прикрили, значить повинен прикривати інших». Одна моя знайома сказала, що зараз честі немає, замість неї зараз «понти», коли суб'єкт переймається не тим, як воно є насправді, а як виглядає для стороннього ока. Погоджуюсь з нею на всі сто. Як наслідок, маємо кругову поруку на всіх рівнях суспільства. Нащо працювати над рівнем власного професіоналізму, коли достатньо робити розумний вигляд, перекладати власні обов’язки і відповідальність на підлеглих, турбуватись не про користь справи, а про те, щоб у папірцях «комар носа не підточив»? У результаті роботу вчителя перевіряють люди, котрі часто-густо взагалі не здатні працювати з дітьми і показати вчителю приклад високопрофесійних дій, перевіряючі лікарняний заклад копирсаються у папірцях, але не поцікавляться у хворих, як і чим їх лікують чи як до них ставляться лікарі, комісія у ЖКХ теж далі папірців носа сунути не стане, і так далі у тому ж дусі. Та й для чого? «Поляни» накривати народ у нас вміє, розуміє, на якій козі до начальства під’їхати, аби проблем менше було. А чому? Тому що інстинкт самозбереження плюс «понти». І у тих, кого перевіряють, і у тих, хто перевіряє. «Понти» вимагають виглядати «круто», а «крутизна» вимагає грошей. І законних доходів на «понти» не вистачає, отже, можна порушити норми моралі і закону, головне не попастись – і яка там честь, місце цьому пережитку на звалищі історії...
А зараз спроектуємо це все на процес, котрий мав би бути виборами, але насправді є чимось іншим. Чим – шукайте слово самі. «Розпонтовані» політики не переймаються чесністю боротьби. Інстинкт самозбереження вимагає від них перемоги у будь-який засіб. При чому вони турбуються не тільки про власний добробут, а й про добробут своїх дітей. Виходить, маємо справу з інстинктом самозбереження роду, бо, набивши кармани за рахунок країни, це поріддя процвітатиме у будь-яких умовах і у будь-якій країні. І доведіть, що вони не патріоти. Патріоти, тільки власної кишені. Зараз взагалі розповсюдилась категорія, котра називає себе «людьми світу» і вважає поняття «країна» за непотріб, бо їхній патріотизм на собі закінчується, сарана - одне місце вижерли, забруднили, подались в інше. Але поки такі при владі, поговорити про країну люблять, бо ми з вами стільки грошей не маємо, аби бути «людьми світу», отже нам не все одно, що відбувається у місці, де ми живемо. От політики і грають на публіку. Маючи «понти» замість честі, до честі країни вони підходять з цієї ж позиції: не важливо, як насправді, головне зробити вигляд. І під красиві голосні заяви «під килимком» ведуть зовсім інші ігри. Приїжджає у місто «потрібний» депутат – і підприємства та організації отримують наказ делегувати у робочий час певну кількість працівників на зустріч. І цей наказ буде виконано, бо інстинкт самозбереження є, а з честю і чесністю проблеми. А приїде представник «неправильної» партії – і організації та установи отримають наказ провести у той час, коли має відбутись зустріч з виборцями, якісь наради чи інші заходи, а то й пряме попередження, що той, хто «засвітиться» на тій зустрічі, буде звільнений. Інстинкт самозбереження накаже більшості виконати і цей наказ. І ніяка преса не докопається, що такий наказ був. Чому? А тому що у преси теж є інстинкт самозбереження. Бо завжди можна знайти підстави для закриття газети чи програми: законних та підзаконних актів та інструкцій, що дозволяють тлумачення, як то буде потрібно, цілком достатньо, так що проблем не буде. Та й особисто журналісти є частиною суспільства, тож проблеми з честю у них такі ж. Кожен з нас такий: хоче, аби продавець, вчитель, лікар, начальник, сусід, бюрократи різні, політики були чесними, якісно робили свою справу, а собі вибачає і різні порушення, і недостатній рівень фаховості. А кому за це перед самим собою соромно? Попастись на гарячому боїмось, але не з-за сорому, ні: просто у цей момент хтось за наш рахунок в рай в’їде, аби, втоптавши того, хто попався, у бруд, самому піднятись і відволікти увагу від пушку на власному рильці. І я отут з вами з пустого в порожнє переливаю, а нададуть мені наказ вплинути на підлеглих, щоб правильно проголосували, і, що б я не думав, а наказ в виконувати буду, бо інстинкт самозбереження: без честі якось проживу, а дітей на ноги ніхто за мене не поставить, отже, здоров’я треба, гроші треба, посада моя треба, а до влади хто не прийде, а добра не буде, бо всі вони «люди світу». Але ж не всі такі, як я, а що, як набереться достатньо велика кількість народу, котрій накази та промивання мізків по барабану? Хоча на що я сподіваюсь… Знаєте, як отой єврей з анекдоту, коли вони домовились по пляшці горілки принести, в один казан злити, о потім пустити його по колу. Пробують, а в тім казані чистісінька вода. От і я так зі своїми сподіваннями. Мабуть, цей анекдот не про євреїв, а про нас: менталітет той же, бо, аби була честь, воду в казан лити під час виборів совість би не дозволила…

- А що це ви, куме, так на мене дивитесь, наче я вам гроші винен, а віддавати не хочу? Наче ж відучора між нами ніяка кішка не пробігала?
- Та то я не на вас, куме, то я так, про життя задумався.
- І що ж ото у вашому житті таке стало, що у вас вигляд, наче усі огірки у погребі позривали?
- Та будеш тут… Онука оце уже у перший клас іде, а вони ж у тому місті зранку по роботах як подались, так увечері тільки на порозі з’явились. А дитину ж і провести, і зустріти, і прослідкувати, що воно там у тих зошитах пише… Кажу їм, давайте її до нас, ми її стільки гляділи, то вже перший клас якось подужаємо. А син уперся, ні, і все. Каже: «Що то у вас там за школа, коли досі туалет на вулиці, а це навіть у минулому сторіччі відсталістю було...»
- Так то і наш директор так минулого року казав. А поїздив по начальству, а там, у який кабінет не поткнись, а вони йому «Криза!» - та й по тому. Ще й догану собі якусь наїздив, то тепер мовчить, наче язика окропом обварив. Тільки головою киває, як начальство приїжджає.
- Криза… я, куме, не можу зрозуміти ту кризу. От, коли у нас з вами справи не клеяться, що ми робимо? Пояси затягли, і давай розгрібати. І ніяких тобі витребеньок. Я так розумію, що країна – це наче родина, тільки дуже велика. А газета – це щось на зразок листів від дальніх родичів, щоб ми знали, як у них справи йдуть. А я ж теперки підкований, мені син свій старий комп’ютер привіз, до Інтернету підключив і навчив там різні новини вишукувати. Тепер у мене комп’ютер за газету. І весь час там у новинах мусолять, що Україна у якогось МВФ хоче у борг взяти. І що ми у боргах вже, як свиня в багнюці: по самі вуха. Виходить, грошей у нас справді не вистачає. То наче й і немає за що той теплий туалет у школі збудувати. Та воно наче і по нас, куме, видно:і пенсія, і так без діла не сидимо,поросята там, городина тамочки усяка, а розжитися якось не виходить. А от, в той же час, читаю я й інші новини, і вони якось ні з кризою, ні з іншими труднощами нашої країни не стикуються. То про те, як парламенту за скажені ціни фрукти та овочі імпортні купують. У мене б купили, я б їм за такі гроші кожну ягідку бантиком обв’язав… То про те, скільки грошви президент на ремонт дачі витратив. Я так думаю, куме, що тих грошей вистачило б у кожній школі не тільки теплий туалет зробити… А оце ось вичитав, що Національний Банк України закупив собі для відпочинку якісь імпортні меблі. І у мене до того банку одразу купа питань. По-перше, який, в біса, може бути відпочинок, якщо ти в боргах, як бродяча собака в блохах? По-друге, брати в борг і тринькати не на справу, а на різні витребеньки – ніяк не годиться. А по-третє, ну якщо вже вам припекло так ті меблі купувати, то невже у нашій країні меблів не роблять? Та, думаю, за ті кошти, що пішли за кордон, у нас би тут їм і гвіздочки позолотили, якщо б напряму з власником фірми справу мали… Виходить, для одних – криза, а інші жирують собі, як мушва на гної? Ну так я оте все читаю, куме, і думаю: а чи є ота криза насправді, чи то все казочка на наші з вами вуха, щоб сиділи собі мовчки і не рипались?
- Та ні, криза, мабуть таки,куме,є. Про Грецію ж ото чули? Наче вона через ту кризу вже й острівець якийсь ладна продати. Кажуть, вже й покупець є. Плітки ходять, що з наших, з українців. А що, куме, то не ви там з кумою маєточок собі обладнати збираєтесь?
- Я, куме, я, а то ж хто. Як пенсію збільшили, так гаманець по швах і поповз, хотів було нові гумові чоботи купити, а потім, думаю, ну їх, ті чоботи, у них працювати треба, краще вже острівець придбати. Будете до мене у гості їздити. Бачите який я куме: син з сім’єю у місті по чужим квартирам поневіряється, бо тут же у нас роботи йому за фахом немає, а я острови купую.
- Ох уже ті пенсії. Ростуть-ростуть, а користі ніякої. Це вже закономірність, доведена життям: як тільки пенсії додають, чекай якоїсь халепи з цінами, та такої, що у перерахунку виявляється, що маєш ще менше, аніж було. Звідки вона береться, ота закономірність, га?
- Наївна ви, куме, людина. Уявіть собі, що держава – то одна особа з купою кишень. У одній кишені ми, пенсіонери, сидимо, в другій вчителі та школи, в третій медпрацівники і так далі. І є в тієї особи скількись грошей, але на всі кармани не вистачає. А треба, щоб гроші в усіх кишенях були, та ще й необхідно збільшувати при цьому їхню кількість. Логічно було б, аби та особа почала витрачати менше, а заробляти більше, але не виходить у неї, бо то імпортну малину жере, то «сідало» собі дороге купує, а заробити не вміє. От вона, та особа, ті гроші, що у неї є, весь час по карманах і перекладає, і доводиться їй, аби встигнути, щоб за місяць гроші в усіх карманах побували, вигадувати, на якій підставі і з якого кармана їх швиденько назад висмикнути. А ви кажете, пенсії ростуть…
- А ти, куме, от скажи, пішов би у президенти?
- Ні, не пішов би, куме. Я людина конкретна, по мені, так кожний злодій і порушник закону у тюрмі сидіти повинен, а ви, куме, неліцензійну самогонку женете, змушений буду вас посадити. А з ким я тоді чарочку перехилю? А у прем’єри кого брати? Ой, куме, моя перша леді на горизонті, ховайте пляшку, бо буде нам з вами повний імпічмент…

-Слухай, куме, ти вже свою тисячу за радянські вклади отримав?
-Та отримав же ж.
- То чого тоді надутий, як отой індик? Мо’ по чарочці?
-Віриш, куме, не лізе. Був оце у сина, так він мені статтю в Інтернеті показав. Про те, як наші народні обранці харчуються. Мало того, що вони вітчизняними харчами гидують, так ще й знаєш, по яких цінах вони ті імпортні харчі купують? Малину – по шістсот сімдесят дві гривні за кілограм, порічки – по п’ятсот двадцять вісім, черешню – по двісті чотири, навіть вишню, й ту імпортну їм подавай – по сімдесят сім гривень. Я усього не запам’ятав, але загалом їм отих ягід та фруктів більш ніж на два міліонна закупили. І це тільки на десерт, а вони ж і випити не дурні, і від першого з другим не відмовляються, он які справні, якби моя свиня побачила, здохла б від завидків. І це все за наші податки. Уявляєш скільки наших грошей вони на кізяки переводять? Та я б ото взяв ту тисячу, що вони мені кинули, як собаці кістку, накупив отрути, і потрусив цих колорадських жуків зверху, щоб повиздихали.
- Є, куме, боюсь, ми з тобою швидше здохнемо, аніж вони. У них прищ на дупі скочить – і вони вже по зарубіжних клініках у різних професорів лікуються, а у нас була амбулаторія у селі, так і ту оптимізували до повної ліквідації, а ми ж, коли що, то й до лікарні не доїдемо, бо швидка поки з міста сюди, та поки назад, то не тільки померти, а й захолонути встигнеш. А зарання нам по лікарнях ходити ніколи, бо хазяйство… Роз’ятрив ти мені, куме, душу отими цінами. Мені б такі гроші за малину, черешню та городину різну заплатили, ото б я розвернувся! Та нічого, стривай, я тобі теж зараз на мозолю наступлю. Ти от скажи, у якому банку ти тримаєш оті гроші, що сину на квартиру збираєш?
-Після того, як мені Надра свиню підсунули, що я не міг свої гроші забрати, коли мою невістку у пологовому будинку ледь на той світ не звели, я свої копійки у один банк не кладу. Їду до сина, там у нього поряд аж два, Приват і ПУМБ, ото трохи в один, трохи в інший.
-І як, багато назбирав?
- Ет, куме, при нинішніх цінах на квартири хіба що на коридор найдешевшої вистачить. Та що ти мені жили мотаєш, кажи вже, що хотів!
- Так я ж і кажу. Можеш, куме, пишатися: відпочивають твої грошики на Кіпрі.
- Слухай, ти мені голову не мороч, ти нормально скажи, бо мені уже отой синець ввижається, який я тобі під оком намалюю, якщо далі мені на нервах гратимеш!
-А я хіба що, я ж і кажу. Ото все одна шайка, твої банки. Вони у кіпріянські офшори знаєш, скільки грошей відправили? Аж п’ятдесят один мільярд долярів. І це тільки на кіпріянські. А у них ті офшори ще на якихось Віргінських островах є, і не тільки там. Твої депутати з їхнім малиновим життям і коштовним навозом порівняно з цим дітки у пісочниці. Кажуть, у офшори за останні два роки з нашої країни переїхало грошей більше за державний бюджет. А ми хочемо, щоб нам пенсії нормальні були. Ото вони там, наші пенсії, у офшорах. І пільги інвалідам, і гроші сиротам, і зарплатня бюджетникам – все там.
- Ох, куме, аж серце хватає від такої розмови. І за що нам оце все, га?
-А і скажу. Думаєш, не скажу? Скажу! За те, що ніяк східну і західну Україну не об’єднаємо. От вони закон про мови прийняли. А для чого він їм треба, чому вони ним так переймаються? Бо стосунки між заходом і сходом країни налагоджуватись стали. А їм це ой як не вигідно. Об’єднаний народ – сила, а розділений – дві отари овець, котрих тільки бери, і стрижи. От вони і кинули цей закон, щоб ми один з одним чубились, а їх не чіпали. Ось так от, куме.
- Та що ти, куме, з усім цим зробиш, наш народ після того, як оранжеві повелись по приказці «Де три українці – там чотири отамана» нікому не вірить.
- Не знаю, ой, не знаю, але і без мови рідної ми не українці, і розділені – не Україна.

Добрий день, Лікарю. Тут так порожньо… Але прошу вас, не карайте мене велелюддям. Ви ж знаєте, що ніде так не буває самотньо, як у натовпі. Краще вже так… Наодинці з собою самотності не буває, адже кожен сам у собі - дуже уважний слухач. А ще є пустка. У кожного своя пустка. Тільки не плутайте її з пустелею, Лікарю. Пустеля – це відстань від самотності до погляду душа в душу, населена привидами минулого. Пустеля може розквітати і перетворюватись на казково прекрасне місце, якщо до неї завітає бажана істота. Якщо людина вміє приносити життєдайний дощ у пустелі інших – це називається Любов, а якщо дві пустелі починають квітнути від доторку одна до одної – це Кохання. А пустка – це тільки пустка. Її не можна перейти, але з нею можна потоваришувати, і тоді вона, можливо, допоможе вам перейти власну пустелю. І це вона вирішує, які привиди там житимуть. Пустка нікого й ніколи не залишає віч-на-віч зі своїми думками. О, як вона любить мої думки! Вона, наче світ до свого початку, чекає на перше слово. І, як тільки я його подумаю, з’являється зі свого «не існую» - і росте, намагаючись обігнати мою думку, ухопити її раніше, аніж та подолає кордони чиєїсь свідомості… Пустці так подобаються слова, що доводиться з нею сперечатись, бо вона завжди намагається заступити собою моїх співрозмовників, аби перехопити сказане у просторі. У натовпі вона стає лютою і сміється мені у вічі: «А що, бачиш, скільки пустель? То скільки з них ти зможеш перейти? Як ти збираєшся перейти те, що перед тобою зачинено?» А й справді, лікарю, чому люди так бояться пускати когось у свої пустелі?
Питаєте, чому моя пустка зла? Ні, Лікарю, ні, вона не зла, просто боїться, що я заблукаю за її межами… Коли ми залишаємось наодинці, вона м’яко огортає мене, і перетворюється на Соляріс , котрий грається упійманими думками… Ми з нею друзі, тому мені легко виходити за кордони своєї пустелі. А от подолати вашу мені ніяк не вдається... Я йду крізь неї, йду, і ніяк не можу дійти до вас, щоб ви, нарешті, зрозуміли і перестали мене вигадувати. А ви розкладаєте переді мною папірці з плямами, і тікаєте у свою пустелю, щоб мої думки не заважали вам удавати, ніби ви знаєте, яка я насправді… Але ж я пляма Роршаха, мій Лікарю, така сама, як оці, на папірцях… Ваші тіні майстерно змінюють мене відповідно до того світу, котрий охороняє ваша пустеля… Не вигадуйте мене, лікарю, це боляче. Пляма Роршаха хоче бути плямою, а не іграшкою чужих тіней. Чому ви заборонили собі помилятись, мій праведний Лікарю? Тепер ваша заборонена тінь хоче, щоб завжди помилялась я. Ви завжди такий впевнений, наче знаєте відповіді геть на усі запитання і бачите все таким, яким воно є насправді. А хіба можна бути у чомусь впевненим, коли кожна людина – пляма Роршаха? Хіба той, хто дивиться на себе у дзеркало вранці буде таким самим увечері? І хіба ви, думаючи про себе, уявляєте своє віддзеркалення? Як я можу бути у чомусь впевненою, якщо кожна прожита хвилина робить мене іншою? Чому ви можете бути таким впевненим?
Мій Солярис грається вашими тінями… З-за них я уже ніколи не побачу себе такою, якою була до знайомства з вами. Вони хочуть стати моїми. Ці тіні люблять міняти власників. Вони розповсюджуються, наче хвороба, змінюючи носіїв. Бути яким ви ще собі заборонили, Лікарю? Я хочу знати, яка тінь чіплятиметься до моїх ніг…
Ваша посмішка така добра, що всередині мене прокидається маленьке бісеня і вимагає перевірити, чи вона справжня… Я доросла, я знаю, що так робити не можна, але… я повинна це дізнатись, бо, якщо ви заборонили собі гніватись (хороші лікарі не гніваються, адже так?), ваші тіні змусять мене бути вашою протилежністю. А я не хочу, я хочу бути собою…Чому люди не можуть дивитися собі в очі, Лікарю? Чому вони уявляють, ніби той, хто стоїть за їхнім лівим плечем, не має на них ніякого впливу? Хіба ніч перестане існувати насправді, якщо її ніколи не бачити? І хіба наше уявлення про світ не буде хибним, якщо ми повіримо, що ночі не існує? Той, хто створив цей світ, подарував нам універсальний вимірювальний прилад, аби ми вміли цінувати золоте правило єдності протилежного, а ми весь час намагаємось вимірювати усе тільки правою його половиною і плутаємо велике з малим, насміхаємось над серйозними речами і надаємо величезної ваги сміховинним дрібницям…. Чому, мій всезнаючий Лікарю? Я хочу володіти цим приладом так, як еквілібристи володіють своєю рівновагою, я не хочу дивитись на світ тільки одним оком. Але що робити з плямами Роршаха, Лікарю? Вони весь час змінюються, я весь час змінююсь, тіні весь час змінюються і приростають до чужих ніг. Ви теж змінюєтесь, і немає ніякої певності у тому, що ви змінюєтесь за власним вибором, а не під впливом моїх тіней. Адже у мене теж є тіні, інколи я їх навіть бачу. А ви завжди бачите свої тіні, Лікарю? Це так кумедно: плями Роршаха змінюються, а їхні тіні такі схожі... І я не знаю, що в людях справжнє, а що мені здається. Ні, я не хочу слухати ваші відповіді зараз, Лікарю, бо ви усього лиш іграшка, створена моєю пусткою, адже учора ви забули забрати з собою свої тіні, і тепер моєму Солярісу є чим розважитись. Але вранці ви прийдете справжній і, я сподіваюсь, зумієте відрізнити себе від того, котрого я вигадала…

Єх, куме, умієте ж ви крівцю зеленого змія виготовляти! Вам би велику ґуральню, так би мовити, у особисту власність. Люди мали б можливість якісний продукт споживати. Прозорий, що та краплина на краєчку бурульки. А пахне… Ну, от як повинен національний продукт такого виду пахтіти, так і віддає… Не те, шо оте магазинне казна-що: скільки грошей не віддай, а воно спирт у воді розбовтаний. І шо особливо впоперек горла стає, то ото шо така дурня, а й та від сусідів завезена. Наче тут на воду дефіцит, цукрових буряків немає чи дріжджі тра з Австралії везти. Після тієї магазинної, не повірите, навіть не чорти, рідні, чорненькі, з ріжками, а якісь дурнуваті білки ввижаються… Ну то за вашу домашню гуральню, куме…
До чого оце я веду… Ми з вами того так добре сидимо, бо баба моя до правнуків поїхала. А до правнуків без гостинців їхати остання справа, самі розумієте… Ну ото були ми учора з бабою на базарі. Думав, помру. Ви ж знаєте мою бабу: вона кожну етикетку прочитає, перш ніж щось купить. А воно ж від базару половина тіко залишилась. Микола, шо на іграшках, раніше трьох продавчинь тримав, а зараз сам стоїть. І товару: від того, шо було – нічого цікавого залишилось. У Семенихи на тряпках дві доньки сиділо, а зять своїм мікроавтобусом за товаром їздив, а теперки вона знову сама сидить, а зять десь на заробітки подався. А у місті, кажуть, молокозавод закрився. Все, не буде цього літа дітлахам дешевого місцевого морозива. Моя як здуріла: бігає по тому базару, те, чого немає вишукує. І одіж їй не така, і обувка їй не підходить, іграшки не з того зроблені… Телевізора ж надивилась, де ото про якість розказують, а шо не з нашими грошима на імпортну якість губу розкатувати, не розуміє... То ж по телевізору ми все краще й краще живемо. Уже так добре, шо й лікарні нам не потрібні, то їх від нас у місто забирають. Тепер, як захворієш, до кладовища і зручніше, і дешевше добиратись. Наливайте, куме, бо змерз я учора так, що й сьогодні ще дещо не розмерзлось.
Так нічого моя бабця і не купила, печінку мені виїла, склала гроші у торбу, каже: « У місті багато великих магазинів, там шось виберу». А шо вона там вибере, коли за законами нашого житія, кожного разу, коли нам до пенсії гривню додавали, ціни не менше, як на три, виростали… Дивуюсь я, куме. Я думав, шоб гроші у країни були, треба побільше усіляких заводів, фабрик там, шоб товар був, і уже ним з сусідами торгувати. А по телевізору кажуть, шо товар треба закуповувати, а заводи і фабрики продавати. А ще край треба, аби хтось нам у борг дав. Куме, скільки років живу, завжди думав, шо жити у борг – сором. А вони готові за той борг на власних краватках завіситись. Якшо і в інших країнах таке коїться, то не дивно, звідки та світова криза узялася. Наливайте, куме, бо краще вже гірке пити, аніж гірке думати.
Мене, куме, не за себе образа бере. Я сподівався, шо хоч онуки краще житимуть. А з такими справами і їм, схоже, не світить. Я оце нещодавно сидів і думав. Звичайно дитина, коли вчиться розмовляти, спочатку говорить «дай», а вже потім ми вчимо її говорити «на». Тільки не кожна дитина здатна те «на» засвоїти. Є такі, шо школу закінчують, а «на» вміють говорити, тільки коли когось під дих б’ють. А якшо послухати тих, хто у нас при владі, то вони при кардій змозі кажуть «дай», вміють казати «дам», особливо перед виборами, а от «на», та «візьміть», якщо це не передвиборна кампанія, я від них жодного разу не чув. А їхні діти навіть те «дай» казати не хочуть, а просто беруть, шо заманеться, та й по тому.
То виходить, куме, неправильно ми дітей виховуємо. Не треба їх тому «на» вчити, аби у всіх рівні умови були. Або треба, шоб як дитя школу закінчить, кожне сказане і дією підтверджене «на» документувалось, а потім у парламент та у президенти обирати з тих, у кого тих «на» найбільше набереться. То шо ви на це думаєте, куме?

У твоєму мозку якимось чином виник образ ідеальної жіночої вроди: така собі довгонога цукерочка в привабливій обгортці з щасливою посмішкою на обличчі і мінімумом думок у гарненькій голівці. Твоя дружина дуже не дотягувала до цього образу навіть у день вашого весілля, а що вже казати про час, коли вона набрала природою запрограмовані їй кілограми після пологів та більше десяти років подружнього життя! Від омріяного образу вона мала тільки мінімум думок у голові. Але цей мінімум був геть неправильним. Твоїй ідеальній подрузі потрібен мозок, щоб вона могла вдало підібрати собі одяг і вчасно реагувати посмішкою на твої слова, а дружина користувалась мозком тільки з метою пошуку підстав для незадоволення та нових дієт, і єдине, що у її одязі претендувало на високий рівень – це ціна. Маючи такі особисті дані треба розуміти, що чоловіку просто необхідні коханки, а не перетворюватись на ревниву істеричку. А вона не розуміла. Довелось розлучитись, але тим краще – звільнилось місце для мрії. Розлучення пройшло блискуче: дружині з вашого спільного майна дістався лиш необхідний мінімум, дітям – нервові розлади від бурхливого процесу боротьби за життєві цінності, серед котрих вони виявились приблизно десь на останньому місці, а тобі все інше - як єдиній вартісній істоті, здатній дати лад грошам і матеріальним цінностям.
І ти одразу ж гарячково взявся до пошуку. Коханки коханками, а мрія – це вам не абищо. Коханці і мізерного знаку уваги вистачить, але для омріяної Барбі вкрай необхідно влаштувати ляльковий будиночок, тобто квартирку, з євроремонтом, гарним видом з вікон, великим ліжком і обов’язково дзеркальною шафою з ілюмінацією. У тебе є дім, ти збирався оселити там дружину з дітьми, але не склалось. Діти живуть з екс-дружиною у маленькій квартирці, але ж ти не винен у тому, що їхня матір виявилась не вартою того будинку. І стоїть він пусткою, але приводити туди Барбі не можна, бо у його кімнатах твоя уява бачитиме тих, для кого він будувався, а це дуже заважатиме щастю.
І ось у тебе вже і ляльковий будиночок є, квартирка тобто, і машина підходяща, і ти бізнесмен майже зі спортивною статурою. Та й коханка така, що з нею не сором і між люди вийти: практично ідеал, тільки занадто розумна, завжди тебе на крок вперед прораховує. А ще трохи старувата, адже Барбі має бути не на десять років молодша за тебе, а на п'ятнадцять -двадцять.
А з мрією все чомусь не складається. Куди б тобі не доводилось поїхати у справах, ти видивляєшся свою довгоногу лялечку. Знайомишся то з однією, то з іншою, та всі вони якось не дотягують, і якщо зовні ще нічого, то за вмістом гарненьких голівок або дружину нагадують, або коханку. Аж раптом… у власному під’їзді… сусідова дочка на вихідні до татка з мамою приїхала - роки півтора, як у іншому місті в технікумі навчається… Вона… мрія…
Та хіба ж ти поганий сусід? Хіба тобі важко дівчину у інше місто до гуртожитку підкинути, це ж по дорозі, ти все одно у те місто по справах їдеш. І сусід хороший чолов’яга, саме такого твоїй фірмі і не вистачало. П’є, правда, та то нічого, зате життя правильно розуміє. Щехворіє часто, але ж ти турбуєшся про своїх працівників: і сам у лікарні відвідаєш, і донечку до татуся звозиш.
А дівчина аж занадто Барбі. В машину сідає так, наче ти їй рідний дядечко. І ні поглядів, ні натяків не розуміє. А невеличкі знаки уваги приймає. І у кав’ярню погоджується сходити. Про хлопця свого розповідає. Не розуміє, що той її Кен нічого проти тебе не вартий. Хіба він зміг би їй взимку на день народження оберемок троянд подарувати? А тобі це запросто… Правда вона той оберемок спочатку викинути хотіла, а потім пожаліла квіти і дівчатам у гуртожитку пороздавала, та то нічого. Ти ось візьмеш, і влаштуєш їй сюрприз: посадиш в машину та й гайда на тиждень на зимовий курорт. І тоді Барбі одразу зрозуміє, що насправді ось вона, її доля, а не отой задрипаний Кен.
Хтось, можливо, на підготовку і більше часу витратив би, але ж ти чолов’яга спритний: пара дзвінків - і вже є куди їхати, коротенька розмова з татусем – і майбутній тесть щасливий і згоден на будь-які сюрпризи для донечки. Бо це ж як його дитині пощастило: буде тепер жити, як вареничок у сметані, та і йому, татусеві, дещо перепадатиме…
Все начебто йшло по плану: Барбі і в машину сіла, і посміхалась так, як треба, і зайві думки її голівку не турбували. Але коли вона зрозуміла, що машина їде не у тому напрямку, що веде до її гуртожитку, і настав час сюрпризу, у неї раптом включився мозок. І цей мозок виявився не здатним оцінити захмарного рівня романтики ні у факті викрадення, ні у тижні відпочинку на гірськолижному курорті. Цей мозок зажадав здавати заліки у своєму низькопробному технікумі. Барбі ніяк не могла втямити, що з такими, як у неї, ногами, професія – річ зайва. Виявилось, що вона взагалі не тямить у життєвих цінностях, і замість того, щоб із щасливою посмішкою гордовито йти по доріжці, вистеленій вмістом твого гаманця, вона хоче злидарювати разом з отим напівпрозорим недомірком Кеном, не здатним їй навіть модну сумочку подарувати. Вона навіть заходилась телефонувати тому шмаркачеві та своїм подругам. Довелось забрати у неї телефон, аби він не заважав тобі пояснювати своєму майбутньому щастю суть життя. Але вона таки встигла додзвонитись до однієї з подружок. І у гуртожитку піднявся шарварок. Дурепи-подружки почали без перестану тобі телефонувати, на них не діяли твої запевнення у тому, що з Барбі все гаразд. Вони обіцяли вишкрябати тобі очі і відірвати усі можливі запчастини, при чому такою мовою, що не в кожному притоні почуєш. Вони вивели тебе з рівноваги настільки, що ти пожбурив мобільний телефон своєї Барбі у вікно.
Але ти звик доводити справу до кінця. Не реагувати на істерики ти ще з першою дружиною навчився. Правда, довелось іще забрати у Барбі взуття, щоб вона по дорозі до щастя під час зупинок з машини не вискакувала. Але наставити свою довгоногу красуню на шлях істини тобі не вдалось. Ти не врахував, що у тебе є коханка і власна мобілка. І не просто коханка, а особа, поряд з якою Шерлок Холмс і бабуся Марпл відпочивають. Вона швидко вирахувала, у якому напрямку і разом з ким ти зник з поля її зору, вийшла на найближчу подругу твоєї Барбі, впевнилась у своїх здогадах, і все – контроль за ситуацією перейшов у її руки. Ти ж ділова людина і мобільний телефон є важливою складовою твого бізнесу, тому пожбурити його у вікно – занадто велика розкіш. Можна тільки відключити на деякий час. Але ж ти його все одно включиш. А за час вашого спілкування вона шостим чуттям навчилась вгадувати такі моменти. І ти за цей же період свого життя добре затямив, що на її дзвінки краще відповідати, бо якщо вона вже взялась донести до тебе якусь інформацію, то вона це зробить, і байдуже яким чином. А в цей момент… Та хіба ж ти зі своєю чоловічою одноплановістю здатен відчути усю гаму почуттів справжньої жінки… Як же вона зненавиділа твою Барбі! Але материнський інстинкт і здоровий глузд у ній виявились настільки сильними, що вона зі спокоєм удава не злізла з твоїх вух доти, доки ти не дав їй поговорити з викраденою тобою чужою дитиною і впевнитись, що вона жива і здорова. О, скільки цікавого дізнався про себе у той день татусь твоєї Барбі! Так багато, що після цього випадку він досить довго боявся на людей очі підняти. І до її матусі теж раптом дійшло, що омріяне доччине весілля може стати підставою для занадто великої кількості неприємностей, від яких грошима не закриєшся. І твої родичі теж терміново виявились в курсі твоїх планів, але геть не здатними оцінити ні їхнього розмаху, ні грандіозності, про що тебе і повідомили за допомогою твого ж мобільного телефону.
Але відмовитись від своїх планів тебе змусила не коханка. Це зробила Барбі. Вона таки втекла: вискочила з машини, і боса, по снігу, попрямувала у зворотному напрямку. І до тебе дійшло, що ти пішов по занадто тонкій кризі. А тепер маєш якось вирулювати на сухе. Спочатку тобі довелось вмовляти її хоча б взутися. Цікаво, а чи пам’ятаєш ти, скільки часу сунувся ти за нею на своєму чотириколісному диві, переконуючи, що відвезеш її туди, куди вона забажає? Вона хотіла тільки одного: якнайшвидше повернутись у гуртожиток…
Ти гнав своє авто з шаленою швидкістю, аби хоч якось дати вихід тому виру почуттів, що нуртував у твоєму серці. Тепер у тебе, як і у інших задіяних осіб було єдине бажання: щоб усе це якнайшвидше закінчилось.
Потім… потім буде шлях у невідоме, тобою не прораховане… Біля гуртожитку твоєї Барбі хлопчина з посірілим обличчям навіть не зацідть тобі під око, підсвідомо відчуваючи і твою нікчемність, і міру твоєї поразки, а просто дасть тобі ляпаса, підхопить свою дівчину і зникне з нею за дверима гуртожитку, аби два тижні не відходити від її ліжка, лікуючи сильну застуду та стрес, від якого ще декілька місяців у неї триматимуться темні кола під очима.
Твоя коханка виставить за двері валізу з твоїми речами. Згодом ви помиритесь, але то вже буде просто повільна агонія ваших відносин. Але ти навіть не зрозумієш, що втратив. Це була єдина жінка, здатна здаватись такою, якою ти хотів, і бути тою, яку ти насправді потребував. Вона більше не буде прати та прасувати твої речі, аби ти хоч і тричі на день міг одягти свіжу сорочку, не буде готувати тобі вишукані сніданки та вечері, не буде турбуватись про твоє здоров’я, не буде нагадувати тобі про заплановані зустрічі і вишукувати потрібну інформацію, не буде купувати подарунки твоїм дітям, не буде посміхатись твоїй дружині і виховувати замість вас обох твоїх нащадків, поки їхні тато з мамою сперечаються, кому з двох вони більше заважають влаштовувати своє життя, не буде з’являтись разом з тобою на люди з таким виглядом, наче її руки ніколи і за холодну воду не брались, а твої ділові партнери не будуть проводжати її струнку довгоногу постать заздрісними поглядами… Нещодавно вона вийшла заміж за чоловіка, котрому подобається прокидатись раніше і готувати для неї сніданок, і поряд з котрим не треба кимось здаватись, а можна завжди залишатись собою.
А ти… Колись, можливо, ти і зустрінеш свою Барбі. Адже ти уже входиш у вік «папіка», а «папік» з пухким гаманцем – справжній скарб для справжньої Барбі.

Я спокійна, неначе тибетський монах чи індійський гуру під час медитації, спокійна, наче кам’яне обличчя скіфської скульптури, наче єгипетський сфінкс, незворушна, як погляд темряви у спину подорожнього… Я спокійна…
А ви думаєте, це просто, третій день підряд вислуховуючи добірну лайку від сусідів і навіть від зовсім незнайомих мені людей? Гадаєте, я чимось перед ними завинила? Дзуськи! Це у них такий засіб виказати співчуття. На клумбі розквітли лілеї. Великі, важкі квіти вабили погляд своєю нетутешньою, незвичною для клумби перед звичайнісіньким міським будиночком у три поверхи, красою. Квіти – це у нас з сусідкою така хвороба. Вона навіть заразна, бо інші мешканці будинку, і навіть перехожі перестали дивитися на нас, як на істот на не від миру цього, і почали співпереживати, хвилюватись за тендітних мешканців наших клумб. То одна сусідка принесе щось, чого на клумбі ще немає, то інша.
Один сусід теж долучився, посадив у себе під вікнами троянди. Вікна у нього на вулицю виходять, і під ними у тротуарі були пусті квадратики ґрунту, у яких мали б рости дерева, але чомусь не росли. От туди він свої троянди і посадив. Третій раз уже посадив. Перші просто витоптали. Ну приємно народу не по тротуару ходити, а по земельці, що тут зробиш. Другі покрали. Пострадянський менталітет, що тут зробиш. Це вже треті. Їх теж крали, але сусід у кожний квадратик по чотири кущики посадив, от виявилось, що крадіям стільки не треба – не всі покрали, де одна, а де й дві залишилось... А ще він посадив дві калинки. Калину не чіпають, її у покинутих садах навколо міста повно. Але сусід спокійний, наче Будда. Восени збирається ще посадити.
Двом пенсіонеркам теж закортіло долучитись, тож вони «захопили» в бубон затолочену полосу землі під деревами вздовж дороги. Мусили ми з сусідкою допомагати, аби тіточок інфаркти з інсультами обійшли. Квіти їм посадили такі, що не крадуть. Красти не крадуть, зате топчуться, то в одному місці щось зламають, то в іншому, а пенсіонерки нервують, хвилюються.
А зараз – три «трагедії» підряд. Спочатку хтось зробив собі чималенького букетика з лілей на моїй клумбі. Обурення сусідок вилилось у першу хвилю співчуття, підкріпленого перлами міцненьких виразів у адресу крадіїв. Крадії чули чи ні, а я наслухалась. Потім щось трапилось з дахом на сусідньому домі, і машина з підйомником, щоб дібратися до того будинку, переїхала клумбу наших тіточок і посаджені мною невибагливі квіти вздовж доріжки у «садочку» між будинками. Почала набігати друга хвиля, та я вже досвідчена, почала перехоплювати ініціативу і забалакувати місцевих співчувальників, пояснюючи, що у ремонтників іншого шляху не було. О, скільки розчарування було у їхніх очах! Я ж завадила їм поспівчувати, а наші люди співчувають з таким же задоволенням, як і жаліються. Але друга хвиля мене все одно наздогнала, бо треба було хоч якось підправити і підняти те, що можна було підправити і підняти, щоб у наших пенсіонерок розриву серця не сталося, і абсолютно випадкові перехожі виказували своє ставлення з приводу скалічених квітів як не мені, то один одному, а то й просто кудись у простір, і чомусь переважно мовою сленгу, від якої мої вуха ледь не зів’яли разом з почавленою рослинністю.
Здавалося, все, але ж ні, чарівне число «три» довело свою магічну присутність у цьому житті: на сусідчиній клумбі лілеї не просто зламали, а взагалі викопали. Добре хоч, що цього разу співчуття вислуховувати не я буду. А свої співчуття я їй уже висловила, правда, без арго і особливих емоцій, бо за ці три дні вони в мене геть вичерпались на те, щоб залишатись спокійною. Отже, я спокійна, я абсолютно спокійна, бо завтра все одно щось, та станеться, як не у нашому дворі, то у місті, а як не у місті, то у країні, а, оскільки наші люди відверті і щирі, то про їхнє ставлення до подій я почую, навіть якщо того не хочу, як тільки вийду на вулицю. Я спокійна, я абсолютно спокійна… А що? Спочатку нам казали, що клумби діти витолочать. Ну бувало, що м’ячем влучать, не без того, але не витолочили. Квіти, правда, рвали. Двійко на гарячому спіймались, чужі, навіть не з нашого кварталу. Питаю: «Нащо?» Оченятами кліпають: «Мамі…» Що тут скажеш, ну несіть вже мамі, тільки ж радості їй від цих квітів мало буде…
Діти – дзеркало суспільства… Суспільство у нас на місці не стоїть. Спочатку і тюльпани чи нарциси поцупити в радість було. Але клумб, посаджених мешканцями побіля будинків, з кожним роком у місті більшає. Тюльпани вже майже нікого не хвилюють. У цьому році і півоніями погребували. Кущі трояндові цупили, але квіти на тих, що залишилися, на відміну від попереднього року, не зламували. Дивишся отак, то й лілеями спокушатись перестануть, орхідей яких-небудь народу заманеться. А як придивитись та послухати, то і на державно-політичному обрії тенденції такі ж самі. І тому… я спокійна, я абсолютно спокійна…

- Вітаю тебе, найохріший серед охрів! Новини від спостерігачів із земель хухри-мухринських. Серед них знову йдуть розмови про зміну домовленостей між нашими племенами. Вони не бажають визнавати першість нашого племені! Чи не накажеш воїнам готуватись до походу?
- Не поспішай, мій славетний наступнику. Інші племена можуть образитись, якщо ми розпочнемо війну без їхньої згоди, а це зашкодить торгівлі і нашому збагаченню.
- Але ж якщо хухри-мухри вийдуть з-під контролю, постраждають не тільки наші торгівельні інтереси, а й повага з боку інших могутніх племен. Ніхто не буде поважати плем’я, не здатне силою довести свої права…
- Не варто купувати за велику ціну те, що можна придбати хитрістю. Сподіваюсь, ти пам’ятаєш, що мухри наші далекі родичі?
- Так, але що з того, якщо вони разом з хухрами?
- Тобі не вистачає далекоглядності, мій спадкоємцю. Війни, звичайно, справа прибуткова, але не забувай, що ми підтримуємо у очах інших племен свій імідж як племені миролюбного і справедливого. Нам ні до чого суперечки з Великою Радою Племен, ти ж знаєш, що вони мають свої стратегічні інтереси щодо хухрів-мухрів. З’їздь краще до мухрів буцімто у торгівельних справах, пообіцяй їм купу сушеного листя на додаток до звичайних цін у разі, якщо вони торгуватимуть тільки з нами, та докинь, що ми пам’ятаємо і цінуємо своїх родичів і підтримали б їхню сторону у суперечках з хухрами, якби не Велика Рада… Я не я, якщо ці простаки не почнуть задирати носа перед хухрами і вимагати собі більших прав. Хухри образяться, а наші суперники, плем’я гамдайців, не втримається від спроби розширити свій вплив і запропонує хухрам свою допомогу. Далі обіцянок у них навряд чи піде, але нам більше й не треба : на Великій Раді ми почнемо кричати, що гамдайці лізуть не у свої справи. У гамдайців своїх проблем вистачає, Їм з нами сперечатись не вигідно, а ми ще й запропонуємо свою допомогу та паритетні відносини, тож вони моментально про хухрів забудуть. А суперечка між хухрами і мухрами уже буде розпочата, нам залишиться тільки уськати їх одне на одного, і у мутній воді рибку ловити. А якщо до серйозної бійки дійде, то зброю обом сторонам продавати будемо, тільки таким чином, щоб усім здавалось, наче то не ми цим займаємось, навіть мухри щоб не здогадувались…
- Але ж якщо між ними розпочнеться велика бійка, наші родичі мухри можуть серйозно постраждати…
- Та хай їх хоч усіх повбивають. Якби нам до них було якесь діло, ми б уже давно запросили їх до нашого племені… Єдина користь від них – що у разі великої бійки ми зможемо заявити, що йдемо родичів рятувати, і захопити собі якщо не всі землі хухрів-мухрів, то хоча б частину. А ти ж знаєш, що чим більше у племені землі, тим більшою повагою воно користується серед інших великих племен…

У цьому році грудень видався якимось не зимовим. На моїй маленькій клумбі, яку я старанно укрила опалим листям, аби захистити квіти від морозів, розквіт кущик примули. Та й інші квіти почали рости-проростати, намагаючись випростатись з-під листя, наче дитя з-під ковдри. У мене таке враження, що природа намагається не дати замерзнути вкрай схололим людським душам. Я відчуваю це не очікуване тепло. Мені навіть здається, що воно впливає не тільки на мене. В людях щось змінюється. Я не могла зрозуміти, що саме, поки не побувала на батьківських зборах у меншого сина. Він перейшов до іншої школи. У ній починають навчатись з восьмого класу, отже всі діти там однаково новенькі. Вони опинились у незвичних для себе умовах. Вони юрба, натовп, не об’єднаний ніякою ідеєю, де кожний індивід – окремо від інших. Частина з них опинилась тут з волі батьків і свідомо чи підсвідомо хотіла б повернутись назад, до своїх попередніх шкіл. Педагоги намагаються допомогти дітям пережити цей складний момент, але на формування колективних відносин потрібен час. І раптом , з усією виразністю, я усвідомила, що світ дорослих у цій країні подібний до цього гурту наїжачених підлітків. З єдиною різницею: за долю цих дітлахів є відповідальні дорослі, а за долю дорослих ніхто не відповідає, окрім них самих. Кожному з нас найлегше відштовхуватись від свого досвіду. Не так, але дещо схоже, колись уже було. Я теж, як і мій син, з власної волі перейшла до іншої школи. Тільки то був дев’ятий клас. Ми були різними, дуже різними, здавались собі такими дорослими, стосунки з класною керівничкою складались не просто,та коли пройшла чутка, що у нас її забирають, ми готові були стіною за неї стати. А вона зайшла в клас і пояснила нам, що то її рішення. Ми відчули себе зрадженими. У нас вистачило дорослості зрозуміти її і виправдати, але дитячий максималізм не дозволив нам сприйняти іншу людину, а тій людині не вистачило розуму зрозуміти, що відбувалось у наших душах, і не образитись. Ми здавались собі покинутими і самотніми. Але раптом виявилось, що ми вміємо бути гордими. Ця гордість спонукала нас вибачити одне одному «інакшість» і уникати великих конфліктів. Ця гордість спонукала об’єднуватись у вирішальні хвилини і перемагати у різних змаганнях і конкурсах без допомоги дорослих. А одного разу хтось з вчителів сказав нам, що на нас неможливо сердитись, навіть коли треба було б, бо коли заходиш у клас, ми зустрічаємо такими доброзичливими поглядами, що у них грітись можна, що нас неможливо примусити працювати у повну силу, зате тільки у нашому класі проведений урок супроводжується не нервовою напругою і втратою сил, а навпаки, отриманням позитивної енергії. Зараз я розумію, що насправді ми не були покинутими. Просто у дорослих вистачило мужності не ламати наше дитяче волевиявлення, не нав’язувати своїх рішень. І зараз, у цей теплий грудень, у мене раптом виникло почуття, що історія повторюється, тільки значно у більших масштабах. Що хтось дуже чекає, щоб ми навчились вибачати одне одному різницю у поглядах і віросповіданнях, навчились підтримувати одне одного і об’єднуватись в ім’я своєї країни. Майдан ніколи не піде з душ тих, хто там був. Бо вони відчули, що означає бути пліч-о-пліч. Але ж бути пліч-о-пліч можна не тільки фізично і не тільки з плакатами у руках. І тоді той, хто не має та те морального права, не зможе указувати нам закони, по яких ми маємо жити. Не знаю, можливо, я невиправний романтик у великих рожевих окулярах, але мені здалось, ніби люди навколо намагаються протиставити усім негараздам цього життя добріше ставлення до інших. У цей Новий рік загадане мною бажання буде починатись з маленького слова «я» і закінчуватись великим «МИ, Народ України». А раптом це бажання загадаю не тільки я?

Шлях від серця до серця не дорівнює відстані між тілами. Іноді декілька парсеків – це менше за малесенький відрізок простору між серцями, чий стукіт можна чути одночасно. Бо сказане і почуте – речі різні. Але й бути почутим іще не означає бути сприйнятим. «Сприйняти» означає «впустити», то ж чи пройдеш ти далі порогу чиєїсь душі, залежить не тільки від тебе, а й від того, хто прочинив перед тобою двері… То дивні двері… Вони здатні діяти на власний розсуд, часом навіть всупереч своєму власнику. Іноді хочеш відкрити їх перед кимось, а вони ні з місця. А то навпаки, і розум, і обставини говорять про те, що краще б зачинитися їм на сім замків, а вони розчахуються навстіж і впускають людину, котра навіть і гадки не має, що її впущено. І проходить та людина крізь серце, залишаючи слід, подеколи болючий і пекучий, а сама навіть про те не підозрює… Жити серед людей – це проходити чиїмось серцями. Але… Яке ж незвичайне це слово: «але». Воно схоже на чорну матерію, що наповнює всесвіт, одночасно об’єднуючи і роз’єднуючи всі об’єкти, є середовищем їхнього існування, а, можливо, навіть мало помітною умовою, як от повітря для людини… Хоча, здається, те ж саме можна сказати і відносно простору… Так от… але відчинені двері є можливістю встановлення зв’язку між серцями, та аж ніяк не є гарантією подоланого шляху. Ймовірно, це виглядає парадоксом, та можна одночасно бути у чиємусь серці , бути поряд з його власником фізично і в той же час на такій відстані непорозуміння, що куди там тим парсекам. Зрозуміти – це проникнути у особистий, інтимний простір людської індивідуальності, глибина котрого прихована у несказаному. І ніхто не може бути впевненим у тому, що знайшов у цьому примарному світі замовчаних слів істину, а не вхопив за край сплутаної думки власну ілюзію… Але якщо ти зумієш розібратися у таємницях того простору – усе, він беззахисний перед твоїми діями. Тож перш ніж ловити очима чийсь погляд, подумай про те, що ввійде у відчинені двері разом з тобою. І чи відкрито твої власні двері аби туди міг ввійти адресат твого розуміння? Шлях здолає той, хто йде, але скільки припадає можливостей розминутись на єдиний шанс зустрічі?… Мудрі рядять стукати, коли двері зачинено. Але чи зумієш ти перейти пустелю, якщо виявиш за дверима тривіальний надпис: «Тут було серце»? Чи не назбираєш у душу каміння, ганяючись за міражами? А головне, не відкривай двері, коли до тебе стукатиме пустеля, бо то різні речі – увійти у пустелю самому і дати їй увійти у себе.

Воно було якесь ніяке: маленьке, миршаве, жодного яскравого кольору, із настовбурченими крильцями, зім’ятими та поскубаними. Сиділо собі на гілочці і дивилось униз, на двох старих, чоловіка і жінку, що повільно дибали по алеї, схожі на тогорічне листя, знайдене вітром у якомусь закутку і задля розваги пожбурене ним у живий світ, під яскраве сонце. Воно було їхнім коханням. Воно супроводжувало їх крізь життя з моменту свого народження. Воно було… воно просто було… Раптом поряд легенько залопотіли чиїсь крильцята, і на гілочку опустилась чиясь молодість, великоока і усміхнена. Очі її сяяли від безлічі сподівань, а крильця мінились яскравими барвами. Вона засміялась, і сміх її маленькими сонячними зайчиками розсипався по сповненому життям зеленому листю дерева.
- Це ж треба, перший раз за своє життя бачу таке старезне кохання, - засміялась вона, - Ні, це щось неможливе, я очам своїм не можу повірити.
- А скільки там твого життя, - лагідно посміхнулось до нього кохання, - У тебе все ще попереду.
- Так, попереду… Це так гарно, коли знаєш, що попереду стільки цікавого, нового… Нові зустрічі, нові знайомі, нові справи… кохання, - щебетала молодість, зручніше вмощуючись на гіллячці і бовтаючи у повітрі рожевими ступнями своїх ще майже дитячих ніжок, - Моє кохання, певно, буде таким чудовим. Наче свято, що ніколи не закінчується…
- О-о-о, - протягнуло кохання, задумливо позираючи на співрозмовницю, - Ти таки справді ще зовсім мало знаєш про це життя. Жодне кохання, котре вважає себе святом, не живе довго. Спалахне отак яскравим вогником, закохані до нього руки протягують, радіють йому. А воно або згасне від найменшого подиху негоди, або спалахне несподівано, гарячим полум’ям протягнені руки обпалить, та й розвіється за вітром.
- Ні, моє кохання житиме довго-довго!
- Так то, мила, не від тебе залежить. За це он вони відповідальні – люди, – і кохання кивнуло у бік сивого подружжя. Молодість загойдалась на гілочці, тріпочучи крильцями, і промовила:
- Вони такі старі, твої люди… Хіба такі старі можуть кохати? Вони ж.. не гарні.
- То для тебе вони не гарні. Бо твоя людина ще молода. Так і повинно бути…
- А їхня молодість… Ну тих двох старих… Вона вже померла? – і на великі, ясні очі почали набігати сльози.
- Та ні… Молодість не вмирає, поки людина жива. Якщо заглянути моїм старим у очі, коли вони дивляться одне на одного, або на щось радісне, у їхніх очах можна побачити їхню молодість. Кохання може померти, а молодість живе стільки ж, скільки б’ється людське серце. Колись і ти перестанеш пурхати, складеш крильця і сидітимеш у серці, слідкуючи, щоб не розчавив його вантаж прожитих років та життєвого досвіду.
- Кажеш, кохання може померти раніше за людину… То от чому я ще не зустрічала таких, як ти… Скажи, а що твої люди робили, аби ти не померло?
- О, на це питання так просто не відповіси… Інколи їм доводилось за мене битись, адже зустрічні не усі добрі, а обставини не завжди хороші… знаєш, отак, як б’ються двоє друзів, прикриваючи один-одному спину… Інколи відмовлятись від яскравих подарунків долі, бо ті дарунки були отруйними для мене… Часом їм доводилось тягнути тяжкий віз або брати на свої плечі великий вантаж – і вони намагались зробити це так, аби іншому було легше. Дорога довга, на ній все трапляється, і радість, і горе. Так от, радістю вони намагались ділитись, а горе допомагали зносити один одному, не питаючись на те згоди. І головне – ніколи, за будь-яких обставин, вони від мене не відмовлялись.
- Слухай, ти таке … вилиняле. На тебе без суму дивитись неможливо. З тебе, мабуть, і насміхаються… - тихо, нерішуче вимовила молодість.
- Твоє серце ще не навчилось дивитись вглиб, ти ще не розумієш… - і від лагідної посмішки наче теплим вітерцем повіяло, - Це ж не важливо, як мене сприймають інші. Головне, яким мене бачать ВОНИ, - і маленьке, миршаве кохання, змахнувши своїми кострубатенькими крильцями, полетіло услід за подружжям, схожим на минулорічне листя. Шлях стелився кудись далеко-далеко, постаті чоловіка і жінки ставали все меншими і меншими, а над ними, широкими колами кружляв великий синій птах, і від помахів його крил повітря переливалось райдужними кольорами. І кожний, кому вдавалось узріти того птаха, бачив перед собою не двох стареньких, схожих на торішнє листя, а найпрекрасніше у світі подружжя.

Уважаемые присутствующие, сегодня мы имеем честь поприветствовать на своём собрании человека, сумевшего создать словесный образ молодого мужчины довольно распространённого в жизни типа. Именно благодаря этой распространённости данный образ представляет немалый интерес для наших исследований. По некоему стечению обстоятельств лицом, непосредственно выполняющим функции вивисектора, буду я. Итак, приступим…
Какой прекрасный объект для препарирования, глубокочтимые собравшиеся! Ваш ЛГ, любезный автор, просто прелесть… Стало быть, с Вашего позволения, дорогой труженик литературных нив, приступим к вивисекции, то бишь к изучению внутреннего мира Вашего персонажа.
Нужно сказать, премилый экземплярчик. Под нежной кожицей фразы «Любви хочу…» скрывается не банальное желание стабильного и безопасного секса, а нечто большее: стремление найти родного человека, без которого ну «никак нельзя»… Прекрасно, прекрасно… Однако у слова «любовь» не счесть вариантов возможного толкования. Попытаемся же разобраться, коллеги, в содержимом данного понятия у нашего исследуемого. Итак, что мы имеем возможность наблюдать?
Пункт первый: объект хочет, чтобы его по вечерам «домой тянуло»… Похвальное желание, но хотелось бы подчеркнуть: именно домой, а не быть рядом при любых обстоятельствах… Это вполне можно истолковать как претензию на то, дабы хранительница очага ни в коем случае не мешала объекту чувствовать себя дома комфортно, например, развалившись перед телевизором в компании тары любезного ему напитка.
Пункт второй: исследуемый мечтает, дабы не покидало его желание ежедневно дарить любимой цветы. То бишь любовь в его подсознании есть нечто праздничное. Вот здесь, уважаемые, не лишним будет вспомнить о том, что пресыщение от постоянного праздника довольно быстро низводит восприятие последнего до уровня банальных будней. Да… вспоминая наших далёких предков, замечу, что они были несоизмеримо галантней в этом вопросе, ибо тащили своим любимым более существенные вещи, нежели красивая трава.
Пункт третий: идеальный вариант повседневности видится нашему ЛГ в том, чтобы, возвратившись в родные пенаты, лёгким поцелуем поприветствовать свою избранницу и впасть в состояние блаженной расслабленности. Каким образом мы можем трактовать это желание? Прежде всего, как абсолютную эгоцентричность, поскольку такое представление обличает подспудное желание, чтобы к его появлению дома все проблемы были уже решены и все дела сделаны, то есть , максимум тягот семейной жизни должна взять на себя вторая половина, попросту говоря, жена.
Что же объединяет все эти три пункта? Уж не то ли, что наш персонаж не желает расставаться с беззаботностью пребывания под заботливым родительским крылышком и стремится обрести оную беззаботность уже под крылышком любимой?
Поостережёмся скоропалительных выводов, друзья мои, и попытаемся поглубже проникнуть в глубинные течения души изучаемого нами объекта. Опосредованно он признаёт, что увидеть любимую во время бритья ног или ухода за лицом ему было бы неприятно. Конечно, можно было бы посоветовать ему подыскать себе девушку с прекрасной кожей, не нуждающейся в ином уходе, кроме как омовение водой. С идеальными бровями, не требующими правки при помощи пинцета. И не нуждающуюся с бритье ног. Но что это даст? Ведь дело не в этих всяких женских процедурах, а в том, что данный субъект не желает видеть свою вторую половину в неприглядном виде. Не приведи Господь бедняжку захворать, не говоря уже о том, чтобы состариться… Налицо явное противоречие со «… в болезни и в здравии…».
Какие же ещё страхи гложут нашего новобранца на стезе сражения за счастье человеческое? Он боится рано или поздно обнаружить, что его гипотетическая супруга уступает в красоте другой женщине. А ведь это непременно должно случиться, ибо нет предела совершенству… Суть супружества в том, что оные именуются половинами некоего целого. Сильно ли правую сторону вашего тела беспокоит тот факт, что левая сторона какого-то иного тела краше, чем его собственная? Ведь то чужое тело… Кто-то из вас, коллеги, возможно, захочет упрекнуть меня в далёком от современности подходе к действительности. Мол, ошиблись молодые люди, соединившись в брачном союзе, и что теперь, всю жизнь влачить несчастное существование? Ни в коем случае, уважаемые, ни в коем случае! Речь идёт о двух половинах единого целого, а не о том, чему не суждено было срастись…
Замечу, что всё время наш персонаж говорил о телесной стороне вопроса, и ни единого раза объект нашего исследования не вспомнил о желаемых душевных качествах возможной спутницы жизни. При этом он уверен, что невозможно быть счастливым с человеком, «которого знаешь, как облупленного». Абсолютно поверхностное суждение! Человек не способен до конца постичь даже себя, и это при условии, что ему известны свои припрятанные мысли и желания, а уж о том, чтобы до конца разобраться в другом человеке, и речи быть не может. Но давайте всё же допустим, что выдающаяся личность, подвергшаяся нашему пристальному вниманию, сумела достаточно хорошо изучить свою любимую. В результате возникла предсказуемость, позволяющая обходить возможные острые углы в общении – путь к умиротворённому состоянию, когда можно прислониться к любимому человеку и расслабиться, потому как точно знаешь, что никаких неожиданных казусов не предвидится. Что же не устраивает нашего героя-любовника, отчего он уверен, что невозможно быть счастливым с человеком, которого знаешь, как свои пять пальцев? Очевидно, он боится, что ему надоест, что ему будет скучно. Но разве любимый человек – это шут или массовик-затейник, обязанный нас развлекать? Перед нами не что иное, как попытка решить проблему скудности собственных эмоций и бедности фантазии за чужой счёт – качество, которым обладает большинство стремящихся к частой смене партнёров.
Да, ещё одно обстоятельство, о которое просто нельзя оставлять без внимания – отношение к возможному потомству. По мнению нашего потенциального главы семьи, дети являются отнюдь не счастьем, не продлением рода, а сугубо фактором, отнимающим время на нечто более приятное и важное и значительно уменьшающим благосостояние. При таком подходе он вряд ли окажется в состоянии любить своих отпрысков. Ну вот, собственно, и всё, что мне удалось обнаружить в результате исследования.
Что же, многоуважаемые коллеги, наступило время вердикта, который, по обычаю нашего клуба, каждый участник вивисекции должен сделать сам. Со своей стороны хочу заключить, что ангелам-хранителям девушек, желающих создать счастливую семью, стоило бы постеречь своих подопечных от встречи с данным субъектом, потому он ещё явно зелен для столь серьёзного мероприятия. Кстати, многие из тех, кто умудрился сохранить качества личности, подобные к нашему ЛГ, до седых волос, с грустью осознают факт действительного существования любви только препроводив объект этой самой любви на кладбище…
Уважаемые сотоварищи, прежде чем раскланяться, предлагаю бурными аплодисментами возблагодарить автора, своим трудом сделавшего возможным проведение нашего сегодняшнего исследования.

Якщо об’єднати спеку, плацкартний вагон, у якому відчиняється чи не єдине вікно, та й те лиш на чверть, і кількох незнайомих між собою жінок, вийде дивовижна суміш оптимізму, доброзичливості і гумору. Після деякого часу, витраченого на обмін поглядами і посмішками, радо привітавши відсутність зайвої у таких обставинах чоловічої статі, представниці слабшої, але витривалішої частини людства одностайно зійшлися на думці, що за інших обставин за сауну треба платити, а присутнім у цьому вагоні пасажирам залізниця цю «приємність» задарма влаштувала, як додаток до подорожі. Далі, оскільки «гаряча» тема була вичерпана, в основному завдяки миролюбному настрою присутніх, час подорожі скорочувався за рахунок домашніх улюбленців, котрим, мабуть, добряче гикалось у ці хвилини. Але на допомогу тваринкам прийшла ніч, вимкнувши «сауну» а заодно і говірких власниць песиків та котиків, котрі з максимально можливим комфортом влаштувались спати, ще раз добрим словом згадавши відсутність на сусідніх полицях представників схильної до голосного храпу протилежної статі. Ранок і залишок перебування у тимчасовому товаристві пройшов у невеличких дорожніх клопотах, обміні думками з приводу пейзажів за вікнами вагону та порадами більш досвідчених подорожниць менш досвідченим з приводу засобів пересування у потрібному напрямку, що є наявними у даному регіоні. Отже, розпорощавшись з супутницями, ми з подругою зійшли на станції Львів.
Місто зустрічало нас теплою посмішкою. Жіночка, з якою була домовленість про квартиру, призначила нам зустріч біля магазину з гарною назвою «Квіти для тебе». Але раніше, ніж відбулася ця зустріч, Львів зробив нам подарунок в особі випадкового перехожого, доброзичливого Віктора, до якого ми звернулись, аби якось зорієнтуватись з напрямом подальшого руху , і котрий запропонував нам ознайомчу вечірню прогулянку центром міста після того, як буде вирішене питання з тимчасовим помешканням. Біля магазину квітів довелось простирчати трошки довше, аніж очікувалось, оскільки, з огляду на спеку, обидві сторони домовленості обрали собі спостережний пункт у затінку поблизу призначеного місця. Але, позаяк бажаність зустрічі була взаємною, фігурантки домовленості все ж таки вирахували одне одного серед навколишніх , і, зі сміхом з приводу невеличкої пригоди, здійснили обмін предметами угоди. Скинувши зайвий вантаж на тимчасовому плацдармі і швидко ліквідувавши на собі наслідки дорожньої спеки, дві новоспечені екскурсантки після невеличкого обговорення плану наступних дій вирішили набратись нахабства і таки скористатись запрошенням випадкового нового знайомого.
Віктор виявився чудовим гідом. Під кінець екскурсії центром міста ми ледь тримались на ногах від втоми, але почувались так, наче провели тут принаймні три дні. На другий день ми вже не насмілились відривати від справ зайняту людину, але завдяки Вікторові, вже орієнтувались у місті і, до того ж, подорож оглядовим трамвайчиком здалась нам мандрівкою знайомими місцями з блідою претензією на цікавість порівняно з розповідями нашого доброзичливого самозваного екскурсовода.
Раніше я ніколи не була у Львові. Три з половиною дні , не враховуючи вечора у день приїзду – це занадто короткий термін для знайомства зі старовинним містом, отже кафе і інші подібні заклади були викреслені зі списку одразу. Два дні на калейдоскоп по місту, день на Високий замок, Лису гору і Шевченківський гай, пів дня на останній погляд і купівлю невеличких сувенірів – і все, дякуємо, місто Лева, за гостинність! А дякувати Львову таки є за що. І за збережені історичні пам’ятки, і за доброзичливість, щирість і відвертість тих його мешканців, що послало нам місто назустріч, починаючи з Віктора, випадкових перехожих, що вказували нам дорогу, доволі часто ось таким чином: «А нащо, вам, пані, їхати, гроші витрачати, коли це поряд? Підете цією вуличкою, а там повернете, пройдете ще і людей спитаєте, вони скажуть…», - і закінчуючи тією симпатичною літньою жінкою, що бігла за нами пів кварталу, бо випадково вказала нам шлях до «Пасажу», а не до «Вернісажу». Чесно кажучи, я чекала трошки іншої ситуації у побутовому рівні, тому неждано боляче шкрябнула по серцю фраза однієї львів’янки: «Так ви з Дніпропетровщини? То вам там, пані, добре живеться!» По трішечки, по слову-двійко, а поналипали на цю фразу інші висловлювання, сформувавши великий сумнів у європейській спрямованості рядових львів’ян. Людям все одно, аби тільки була стабільність і впевненість у завтрашньому дні і припинилось, нарешті, розтягування загального пирога по розкішним пацючим коміркам. Апатія страшна річ. Але саме вона є панівним настроєм більшості у цій країні на даний момент. І не кажіть мені про хату скраю, бо не звідси ця апатія, бо однаково по всій Україні болять людям виразки на стінах будівель і стрічках доріг. Усюди мріють про працюючі підприємства і гідну зарплату. І про патріотів держави, а не власної кишені, на чолі міста, області, країни. Але чому, чому наше суспільство не здатне втілити свої мрії у дійсність?... Можливо, хтось знає на це питання дуже розумні відповіді. Та я і сама можу придумати декілька, але ж насправді мене, як і інших, хвилює зовсім інше питання: як вийти з цієї патової ситуації? Роль особистості в історії… час від часу в історії кожної держави з’являється особистість, котра допомагає своїй країні зробити значний крок вперед. Де ж твоя особистість, Україно? Немає, і тому , побачивши хоч натяк на зрушення до кращого, уже радієш. Адже правила існування у будь-якому суспільстві твердять, що навіть для того, щоб залишатись на місці, слід рухатись вперед. Зграї птахів і косяки риб здатні в одну секунду, наче єдиний організм, змінювати напрям руху. Люди… люди не здатні рухатись у єдиному життєвому напрямку, бо власні інтереси не часто співпадають з громадськими. Цікаво було б підрахувати кількість життєвих напрямів твоїх громадян, місто Лева. Чомусь мені здається, що їх виявиться більше, аніж у моєму невеличкому містечку. Хоча ні, люди відрізняються дрібницями, отже різниця буде, мабуть, не у кількості напрямів, а у їх публічності. А ще у тому, що вдома багато речей сприймається звично, а коли потрапляєш у нове для себе місце, такі ж самі речі починають різати око. Отже, про напрями, котрі примусили мене втрачати піднесений настрій під час цієї подорожі і відволікатись від споглядання красот твоїх, славетне місто. Життєвий напрям тих, хто їздить на дорогих авто не співпадає з напрямом тих, хто ходить пішки або пересувається громадськими засобами транспорту. Напрям тих, хто переймається реставрацією історичних пам’яток, не співпадає з напрямом тих, хто полюбляє влаштовувати собі у одній із таких пам’яток «бали». Напрям тих, хто розвалює підприємство заради ожиріння свого гаманця є прямо протилежним напряму тих, хто на цих підприємствах працює. І у податковій сфері, ти, славетний Леве, крокуєш в ногу з усією країною, бо кількість працюючих у цій галузі є протилежною користі від їхньої праці, а розмір зайнятого установою будинку прямо вказує на означену кількість. Напрям тих, хто міг би змінити щось на краще, не співпадає з напрямом тих, хто хотів би тих змін. До речі, про музеї… Ще за радянських часів я зробила висновок, що у музеях працює лише дві категорії працівників. Перша категорія більш живуча: ці індивіди щиро вважають, що їхніми обов’язками є теревені на робочому місці, вміння поглядати на відвідувачів з презирством осіб голубої крові до простих смертних і щільне обтікання п’ятою точкою особистого трону, тобто стільця. І друга категорія, спілкуючись з якою виникає бажання бити на сполох, аби привернути увагу суспільства до необхідності охорони цього незвичайного типу людей від усіляких зазіхань на ореол їхньої життєдіяльності: вони готові з усім світом ділитися своєю любов’ю до експонатів і пишаються ними, наче власними дітьми. Так от, час іде, все змінюється, а ці дві категорії залишаються на своїх місцях, як незмінна складова музеїв. Але неприємні явища є рисами усієї країни, і навіть не тільки цієї країни, а не за цим я у Львів їхала. Знаючі, що все одно не встигну багато побачити, я мала на меті просто поблукати по місту, розглядаючи кам’яниці і церкви, послухати екскурсоводів, зайти хоч у декілька музеїв, пройтись парками і повезти додому образ міста – ненавмисний, як погляд випадкового перехожого. Бруківка і старовинне місто – романтично, правда ж? А тепер вносимо сюди зміни, продиктовані життям: бруківка, вузькість старовинних вуличок і сучасний транспорт – треба мати неабияку майстерність, аби їздити у цих умовах , буквально ледь не висячи на задньому бампері попереднього колісного засобу пересування, у той час, як ззаду тебе підпирає якесь інше диво сучасного машинобудування, по вузесенькому коридорчику, залишеному припаркованими наполовину на тротуарі братами ордену тормозної колодки, і при цьому зберігати цілісність усіх учасників дійства. Браво, львів’яни! Ввічливість… Той, хто вважає, що сказати «ввічлива людина» - це вже дати їй певну характеристику, глибоко помиляється. Адже ввічливість може бути холодною, манірною, байдужою, удаваною,показною, зверхньою, насмішкуватою або ж сонцеокою, доброзичливою, лагідною, щирою… Так от, саме щира ввічливість переважає на твоїх вулицях, славетне місто. Якби я жила у Львові, можливо, я б любила бруківку, як одну з ознак, притаманну старовинному місту. Але яка ж вона галаслива під колесами сучасного транспорту, ця бруківка! І який дисонанс між мудрим спокоєм старовинних будівель, безхмарними посмішками квітів, що прикрашають вулиці, наче усмішка людське обличчя, і галасливо-невдоволеним бурчанням бруківки! А яка ж приємність втекти від того бурчання у скверик чи парк! Парки таки справжня твоя оздоба, місто Лева. На жаль, я мала лише один день на поверхневе знайомство з цією оздобою. Але який день! Ти, Леве, накинув на свої плечі легку мантію з сірих хмар, подарувавши тим самим таку бажану прохолоду після набридливої спеки. І тому у двох далеко не юних жінок вистачило наснаги на прогулянку парком «Високий замок» з підйомом на Княжу гору, на кумедне сходження, з огляду на підбори і обраний шлях - напрямки, а не як то належить поважним матронам, по прокладеній добрими людьми стежці, на Лису гору, де вже, як виявилось, сидячи під хрестом, милувались краєвидами двійко закоханих, і на прекрасну екскурсію по музею народної архітектури у Шевченківському гаю. Якось так вийшло, що там до нас приєдналась парочка молодят-студентів з Берліну. Вони були у захваті від Львова, проте дівчина все ж сказала досить неприємну фразу: « У нас мало грошей, але ми б заплатили удвічі більше за екскурсії, аби тільки усі ті старовинні будинки у центрі міста реставрували…» Досить таки неприємно чути від громадян іншої країни натяк на недбале ставлення до історичної спадщини. Але це була єдина неприємна фраза, тож в цілому спілкування зі студентами виявилось легким і приємним, і вони розповідали, що мріють приїжджати ще, аби познайомитись більш детально і зі Львовом, і з іншими містами України. Працювати у Шевченківському Гаю зручності мало, саме тому, мабуть, серед його працівників більшість складають ті, що справді люблять і це місце, і ці експонати. Принаймні мені так здалось під час їхніх розповідей. Особливо запав мені у душу старенький священик Свято-Іванівської Лаври монахів-студитів. Ця дійсно мудра людина зачарувала нас не тільки своєю розповіддю, вмінням вести розмову на релігійні теми, оминаючи гострі кути зіткнення різних релігійних напрямів, повагою до інших точок зору, а взагалі, своєю спрямованістю на добро. Відтепер, згадуючи Шевченківський Гай, я буду обов’язково згадувати і його, як зразок мудрості священнослужителя. Невідомо, скільки б ще четвірка цікавих блукала стежками Шевченківського Гаю, але потроху став пускатися дощ, та й вечір був не за горами, тож треба було повертатись до міста, де, помахавши один одному руками ми і розійшлись з молодятами у різні боки. День закінчувався під дощем, але оскільки ми передбачливо прихопили з собою парасольки, то дощ сприймався, наче пригода, яка не завадила нам здійснити невеличкий марш по львівських аптеках у пошуках п’явок, котрих моя подруга пообіцяла привезти іншій своїй подрузі у якості привіту зі Львова. Ми дуже боялись, що нещасні кровопивці зваряться від спеки, тож не проти були трошки помокнути заради успіху у цій невеличкій справі. Останні пів дня пролетіли під гаслом «сувеніри зі Львова» і, кинувши останній погляд на вже знайомі вулиці і площі, ми вирушили у зворотній шлях, подумки дякуючи місту Лева за незабутні враження.
Де б людина не знаходилась, місце її перебування спілкується з нею, адже навіть камінь під ногами має свій характер, то що вже говорити про міста. І кожен з людей сприймає те спілкування по-своєму. Отже, про враження…
…І нахилив до мене сивий лицар мудре чоло своє, слідами важких роздумів прикрашене, та й спитав:
- А чи закохалась ти в мене, жінко?
- Дозволь, лицарю Леве, величі твоїй вклонитися. Уклін земний тим, хто вкладав у тебе мрії свої амбітні, на безсмертність твою сподіваючись. За процвітання твоє Вічності молитимусь. Вільний вітер за коня тобі загнуздаю. І закохалась би, але серце моє не належить мені більше, бо віддала я його степам, де курган скіфський, пектораллю прикрашений та могили козачі з вітрами перемовляються. Поділила навпіл між Січчю Микитинською та містом, що служило колискою дітям моїм. Вічним будь, славетний Леве. З теплом зберігатиму у душі образ твій, як бережуть образи братів, сестер та друзів найліпших. І нехай діти твої будуть гідними предків своїх, любов’ю до тебе уславлених… І знаєш… я приречена любити тебе, славне місто. Ця любов у імені твоєму закодована, адже зі мною поряд крокує по життю людина, сузір’ям Лева життю і мені дарована. Відаєш, що я привезу йому у подарунок від тебе? Філіжанку із надписом «Львів» і зображенням собора Святого Юра. Я знаю, що відтоді, як візьме він її в руки, то тільки із неї і питиме…

Баба Ніна скептично поглядала на сусідів, що порались на своєму городі. Смішні люди! Копирсаються там з ранку до ночі, і думають, що їм від того щастя буде. А яке щастя, коли вони за своїм городом світу не бачать, надвечір від втоми ледь з ніг не падають? Та що з них візьмеш, селюки з діда-прадіда, не те, що вона. Її батьки дворянами були. Не багатого і відомого роду, та все ж… Вже за вісімдесят перевалило, а вона до життя смак не втратила. І розуму теж. То зараз її город бур’янами заріс. Але там, у тих пишних заростях, і цибулька є, і картопелька, і помідори - опікуни посадили. У її віці хіба ж можливо Таку роботу робити – от і знайшла собі молодят безквартирних, обіцяла їм хату після смерті залишити. Вони до справи добре взялись: у дворі порядок навели, на городі – любо глянути було. Одне погано, дитятко у них таке верескливе вдалось, що від його плачу аж голова обертом йшла. Вона ж не від зла їм за те зауваження робила, просто ж той вереск слухати неможливо. А у її віці спокій треба. Образились, зібрали речі і подались знов по квартирам тинятись. А хіба ж вона їм щось погане робила? Просто намагалась до порядку привчити, вони ж молоді ще, нетямущі.
Баба Ніна походила по городу, повискубувала там-сям бур’яни і підійшла до огорожі – з сусідами поспілкуватись. Які не є, а сусіди. У минулому році лаялась з ними. Причепились, от конче їм треба у її садку черву потравити, бо до них лізе. А вона ж тієї хімії не визнає. У її садку їжаки живуть, що, як потруяться? Баба Ніна довго потім з сусідами розмовляти не хотіла. Але вони не погані люди, зла на те не тримають. Нещодавно самі напросились бур’яни вздовж огорожі з її боку повиривати. Тепер хоч є як до огорожі підійти, а то ж було так заросло, що стати не було де… Там на їхню сторону грушки попадали – хай зберуть. Вона не жадібна, чи багато старій треба? А груша здорова, рясна, завтра треба буде відерце на базар нарвати… Зупинка недалечко, добрі люди і в автобус з відром допоможуть, і з автобуса...
Сусідчина донька вуса полуниці коло огорожі обриває. Розбалакались. Вона уже заміжня, та донька. Синок у неї такий нічогенький – від горшка два вершка, а теж працювати пнеться. А ненька у нього – аж дивно, як ото вона заміж вийшла. Ні зросту тобі, ні тіла. Мало того, що у штанях та футболці якійсь хлопчачій ходить, так іще й волосся обрізала – ну пацан тепер, та й годі. У її чоловіка точно щось з головою, раз щось його оце у таке закохатись напоумило. Баба Ніна з тихим задоволення згадала себе у молоді роки. Ні, вона була красунею. І розуму вистачало, як тією красою розпорядитись. А що, вона навіть у «Артеці» піонервожатою працювала. І потім рук важкою працею не нівечила. Тільки от везіння на все життя не вистачило. Мало того, що донька, зміюка така, з наркоманами злигалась, так іще й коханця у матері відбила. З того часу і не родичається з нею баба Ніна. І з онуками теж. Яблучка від яблуні далеко не відкотились, тут і згнили – теж наркоман ять, разом із матір’ю. Ледь відучила їх до бабці дорогу пам’ятати. А жити якось треба. Але нічого, вона ж серед людей живе. Люди їй завжди допомагали. Коли батько під час революції зібрав тих, хто на нього працював, вклонився їм низько, роздав їм майже все майно, що у них було, і просив тільки не кинути дружини його та діточок дрібних напризволяще, бо сам він їх навряд чи коли побачить, то навіть у лиховісні голодні роки ті люди не дозволили ні їй, ні її братам старшим від голоду попухнути. Прикро тільки, мати їхня грамоти дітей вивчити встигла, а на ноги поставити ні – не пристосована була до життя такого, померла. От і розвело її життя з братами. Навіть не знає, де вони зараз. Тож не вперше їй на людей покладатись. Треба буде сусідам словечко закинути: чи не знають вони когось, хто б до неї у опікуни пішов. Не везе щось бабі з опікунами - аніхто обіцянки до смерті догодувати не виконує. Більше року ще жодні не втримались.

Я бачу Осінь. Осінь каже: «Все!
Я випила твої бажання, Літо!
Вже холодом із півночі несе,
В таку погоду можна тільки пити.

Я тебе розкохаю й забуду,
Прощай і все, нічого більше, Літо…
Розшарпана, неначе лялька вуду,
Любов уже сплатила своє мито.

В безмовності моїх осінніх днів,
Вдягнувши пояс вірності на очі,
Любов пірнала в річку з берегів,
Гаряча і нестямна проти ночі.

Душа – метелик, візерунки крил
Від холоду не здатні захистити.
Вечірнє місто, постаті «горил» -
В таку погоду можна тільки пити…

Тож шлях шукай до інших палестин.
Любов звернула шию – я не винна.
Лети за небокраєм навздогін…
З очима королівського пінгвіна.» :)

Ну от, знову дощ. Мілкий такий, марудний. Небо сіре, наче з нього колір вилиняв. Дрібнесенькі холодні краплі, буцім крізь сито просіяні, набридливо шурхотять по обважнілому листю та байдужих калюжах. Сизоокий сум на м’якесеньких пухнастих лапках вкрадливо пробирається в думки і повільно огортає душу, наче сивий вранішній туман річку, намагаючись просочитися всередину, заполонити її собою. Сірість… Скільки ж бо її у цьому світі! І скільки у неї облич… Ось і зараз схилила вона над осінньою землею розумне лице своє та й шелестить разом з краплями: «Спати, спати…» І сум від цього такий спокійний, врівноважений, погладжує душу оксамитовими подушечками лапок своїх, та й шепоче: «Так має бути… Так було раніше… Так буде завжди…» І здається – варто закрити очі, як одразу полинеш у зручну сіру тишу, з котрої потім звільнять тебе, наче землю з-під снігу, лагідне весняне проміння і теплий, легенький вітерець... Але то так тільки здається, бо людина ж не трава. Довіришся, впустиш собі у душу цей м’якенький попелястий сум – і одразу ж познайомишся з іншим обличчям сірості: блимне воно в очі тобі хижим поглядом, та й випустить гострі пазурі, аби вчепитися в твої думки мертвою хваткою, і ой як тяжко буде тоді звільнитися…
Сірість… Ох і багата ж вона на форми свого існування! І як часто ми помиляємось, приймаючи за сірість відсутність яскравих кольорів. Але ж яскравість не є доказом справжності… А ми зверхньо тавруємо інших тавром ніякості, приховуючи за цими діями власну нездатність розрізняти пастельні кольори, власну душевну короткозорість, виступаючи таким чином на боці сірості, бо втоптуємо у неї живу душу. Воїни сірості… До чого ж легко перетворитись на такого воїна – іноді просто досить почати боротись з сірістю свого існування. Для боротьби потрібна зброя. Чом би не зробити свій світ яскравішим за допомогою вина… або ще яскравішим, хіба ж мало для цього людство простих засобів вигадало? І ми позбавляємо себе від сірості за допомогою яскравої полуди. А сірість нікуди не зникла, вона звалилась з наших плечей на плечі наших ближніх, котрі приречені віднині крім міри сірого вантажу, відміряної їм долею, нести на собі сірість наших душ, бо ніщо так не відволікає увагу від власної сірості, як яскрава полуда – і байдуже, що то: алкогольні напої, наркотики, безкінечні любовні романи чи просто хобі, що заважає жити іншим. Проти сірості не можна боротись… тож візьми призначений тобі вантаж… Заглянь у свою душу: там обов’язково має бути якась кількість світла і кольорових промінців… Не будь жадібним, підфарбуй свою ношу приємними на око барвами. Навіть якщо колір ледь-ледь зміниться, він уже не буде сірим… І не бійся свого вантажу, якщо навіть тобі забракне світла і фарб: примусь себе відшукати в серці хоч крапельку м’якості і хоч дещицю тепла: попелястий – то вже не той сірий колір, що пригинає душу до землі… А якщо ти знайдеш хоч якусь кількість світла та ясних кольорів для тих, хто поряд – ти яскрава людина, і тебе не так то просто втоптати у сіру багнюку…
Ох уже ця оманлива сірість… І як легко ми піддаємось цій омані! «Звичка перетворює свято кохання на сірі будні» - це аксіома чи чергова маска сірої недолугості? Звичка – друг, чи ворог? Звичайно, мова йде не про звичну поведінку воїна війська сірості, а про звичні стосунки коханих. Звичний поцілунок вранці, перед тим, як денні справи розлучать їх на деякий час. Що станеться, коли цей ритуал щось порушить, навіть якщо вони не звернуть на це уваги? Чи не вибухне хтось з них нападом немотивованої роздратованості на протязі дня? Чи не стане у когось з них все валитись з рук з приводу пригніченого настрою? Чи не буде незрозуміло що заважати зібратись з думками? Тож хіба не є звичка охоронцем кохання? Адже порушення звичних ритуалів, їх поступове відмирання свідчить про те, що кохання стає все менше, а сірого існування все більше. Як часто у такі моменти ми думаємо, що наше кохання мертве і час шукати нового супутника чи супутницю, аби запалити нове вогнище. І шукаємо, і начебто запалюємо, і раптом розуміємо, що в глибині душі сумуємо за втраченим. Чи маю я право говорити такі слова? Маю. Бо стояла на тій межі. Ми стояли. Спиною один до одного, готові зробити крок в різні боки. І не зробили. «Інша може бути гарнішою. Інша може бути розумнішою. Але жодна інша не зможе бути ріднішою…» Хіба ж можна після таких слів не подивитись один одному в очі? А подивившись – не залишитись, аби по трошки, по одній, повернути назад наші старі звички, а разом з ними силу нашого кохання? І набути нових, щоб вони безліччю тонесеньких ниточок зшили наші окремі «я» у єдине «ми». І я несу сірість своїх буднів легко, бо у них є все – і веселкові кольори його посмішок, і чорно-білі смужки наших суперечок – примирень, і попелястий відтінок його м’якості, і сонячні промінці його турботи… і навіть фіолетовий колір його впертості не робить мій вантаж важчім, бо… я таки кохаю його,кохаю таким, яким він є, разом з купою недоліків, притаманних кожному з нас у цьому світі, адже ідеальних людей не існує. А що несе він? То, мабуть, краще його поспитати, я тільки сподіваюсь, що мої недоліки не надто важкі, якщо він і досі вважає, що ніяка інша не зможе бути йому ріднішою. А ще діти… Вони так старанно намагаються бути дорослими… У них попереду ще стільки істин, котрі неможливо вивчити на прикладі інших… Але ж вони такі вперті і так схожі на тата й маму… І просто те, що вони є , робить нашу буденну ношу легшою. Тож що я хочу сказати? Хай хоч весь світ толочить мені, що звичка ворог кохання, а я стоятиму на тому, що цю нісенітницю вигадали ті, хто насправді ніколи не кохав, ніколи не йшов далі закоханості, ніколи не доходив до справжньої любові. Справжня любов здатна відпустити, але не здатна відректись, вона не боїться сірого кольору. Та й чого його боятись, коли він сам має стільки відтінків. Не вірите? Загляньте у очі сірооких людей – вони різні. А ще… ви бачили очі новонароджених? У світі багато сірого, просто сірого, а ми самі наділяємо його різними рисами, бо нам так зручніше… Он на вулиці й досі ляпотить дощ. І кольорові парасольки сьогодні цілий день кудись супроводжували своїх власників. А краплі завжди набувають кольору того, на що втрапили: зелене і жовте листя, різнокольорові парасольки і осінні квіти, прозорі вікна… Тож цей набридливий дощ не такий вже й сірий. І він не заважає життю йти своєю чергою. «Так має бути… Так було раніше… Так буде завжди…»

Сьогодні вранці ти плакала… Вибач, що нагадую тобі, дитинко. Ні, не треба ображатись і доводити мені, що ти давно вже доросла. Дорослих людей не існує. Я достатньо прожила на цьому світі, аби зрозуміти цю просту істину. Життя навчило мене бачити тих маленьких хлопчиків та дівчаток, що дивляться крізь зіниці навіть зморшкуватих, ніби печене яблуко, облич. Дорослих людей не існує – їх вигадали діти, котрі перестали рости, аби надати ваги своїм словам і справам. Якби люди вміли бути дорослими, світ був би дуже правильним, але безкінечно нудним, наче оті люди, що не хочуть визнавати, що в душі вони залишаються такими ж дітьми, як тоді, коли світ здавався їм нескінченно великим, а трава - завжди зеленою. Але я не про це… Сьогодні вранці ти плакала, а потім, вдень, посміхалась. Сьогоднішній день був щедрим на посмішки, правда ж? Ти посміхалась більше, аніж плакала. Запам’ятай це. І коли іншого разу захочеш плакати – плач, бо діти плачуть, аби виплакати з душі сірий колір. Плач, але не забувай, що можливість посміхнутись стоїть поряд і чекає, поки ти її помітиш. Ти ж хочеш її помітити? Так влаштований світ: життя є таким, яким ми хочемо його бачити. Я маю на увазі не події, а точку зору, котру ми обираємо, аби на них дивитись. Це ще одна стара, наче здатність людей плакати, істина. І дитина, що живе в глибині моїх зіниць, ніяк не може втямити, чому люди її забувають…Тож добраніч, люба моя дівчинко. Можливість посміхнутись обов’язково чекатиме тебе вранці. Будь ласка, не забудь, що вона дуже хоче, аби ти її помітила…

Переполох

У не надто великому селі серед білого дня пропала півторарічна дитина. Було літо, жарко, і мати хотіла потішити своє дитя купанням на свіжому повітрі. Вона роздягла малу і на хвилину зайшла до хати по воду. А коли вийшла, дитяти вже не було. Пошуки на своєму обійсті не дали ніяких результатів, і тоді бідна жінка з плачем побігла по сусідах. Поступово до пошуків долучилася вся вулиця, а по селу прокотилася тривожна чутка. Вулиця була обстежена ледве не під мікроскопом, перевірили єдиний на вулиці колодязь, і поступово погляди почали звертатись у сторону ставка, до якого треба було йти до кінця вулиці майже через все село, а потім ще через потолочений коровами пустир, аби дістатися до води. Але не могло ж півторарічне маля пройти таку відстань, ніким не помічене!
Аж раптом у нервову напруженість вулиці ввірвалося торохтіння трактора. «Чия дитина?... Чия дитина?...» - монотонно горлав тракторист на всю міць своїх легень. Поряд з ним з великого ящика виглядали насторожені очиці на вкритому слідами недавнього горя обличчі. Це вона, Свєтка, причина сьогоднішнього переполоху. Позаду залишився довгий для маленьких ноженят шлях через знайомий і рідний садочок з високими-високими деревами, город, де росте все те, що мама кришить у каструлю, смуга дерев, на яких не росте нічого смачного, дивний кукурудзяний ліс з його страшною одноманітністю, і степ, де Свєтці було найстрашніше, бо було видно далеко-далеко, і у цьому «далеко» не було нікого, у кого можна було б попроситися до мами. Вона вже не плакала і на душі у неї дедалі ставало легше. Адже перед нею була знайома вулиця. Десь тут повинна бути мама, і вона обов’язково знайде Свєтку. Адже мама все розуміє. Не те, що цей дядько. Питає: «Як тебе звуть?» Свєтка вміє казати, як її звуть. І прізвище теж вміє. І вона казала. А дядько знов питає. І Свєтка знов і знов казала, навіть кричала, а він так і не зрозумів. От тепер і волає на всю вулицю. Свєтці тепер можна не плакати. Хай дядько кричить. Свєтці навіть цікаво, адже вона ще ніколи не каталась на тракторі.
Трактор зупинився і Свєтка опинилась у мами на руках. Мама плакала, а Свєтка обнімала її і сміялась. Їй було трошки дивно з того, що мама плаче тоді, коли треба сміятись. А тракторист захриплим голосом оповідав натовпу, як у степу, аж за отією кукурудзою, що позаду городів, почув тужливий дитячий плач і ледь не отетерів з подиву, побачивши так далеко від села голе-голісіньке дитинча, що з плачем прямувало навпрошки через поле...

Вогонь і сором

У садочку мама варила варення. І тепер на цьому місці залишилась ямка, обкладена цеглою. Вогню у ямці вже не було. Свєтка вже велика. Їй вже можна самій гуляти у садочку і коло двору. І вона добре знає, що таке вогонь. Вона ж допомагала мамі підкладати у вогонь дрова, поки варилось варення. А взимку вогонь живе у плиті, на якій мама варить їжу, і гріє грубку, щоб у хаті було тепло. І мама розповідала, що з ним треба поводитись дуже обережно, щоб він не вискочив з плити і не наробив великої шкоди. І що вогонь гарячій, а від гарячого може бути дуже боляче. А що мама правду говорить, Свєтка сама перевіряла. Обережно, одним пальчиком. У ямці вогню вже не було. Навіть жодної жаринки не світилось. Тільки сірий, пухнастий попіл. Свєтка дивилась на нього і уявляла, який він м’який і приємний на дотик. А потім не втерпіла, роззулась і сходу перестрибнула через цеглу у ямку. Не треба було багато часу, аби зрозуміти, яку велику помилку вона зробила. Під м’якеньким пухнастим попелом ховались ще дуже гарячі вуглинки. І, пританцьовуючи на гарячих вуглинках, Свєтка згадала, що вона навіть не попробувала, чи не гаряча цегла. А щоб вилізти з цієї ямки, треба обпертись на ту цеглу. А що, як вона теж гаряча? Тоді Свєтка попече не тільки ноги. З переляку вона розгубилась і втратила здатність думати. Ревіла від болю і навіть не намагалась вилізти з тієї ямки. Мама була в хаті і не могла її чути. І невідомо, що б сталося, якби не прибіг сусідський хлопчик і не витяг її з тієї ямки за шкірку. Тоді Свєтка дізналась, що сором за дурні вчинки може пекти не гірше за вогонь.

Важлива думка

Мама наказала Свєтці йти гуляти і не плутатись під ногами. Чому мамі весь час треба працювати, а вона, Свєтка, їй заважає? Хіба ж її руки не такі, як у мами? Такі ж, тільки менші. Вона теж могла б щось робити. Ці дорослі завжди користуються тим, що вони більші і сильніші, самі роблять, що захочуть, а дітей змушують виконувати свої накази. Поводяться так, наче все знають, а спробуй їх спитати про щось важливе, наприклад, чому кури і горобці розмовляють на різних мовах, то жодного розумного пояснення не дочекаєшся! А чому у темряві завжди хтось стоїть у тебе за плечима? Не вигадуй, кажуть дорослі, нікого там немає. А самі ж темряви і бояться! Інакше для чого б треба були усі оті ліхтарі і лампочки? А Свєтка не боїться. Бо якщо швидко-швидко повернутись, і подивитись страхові в очі, він зникне назавжди. Свєтка пробувала, але страх спритніший, завжди встигає заховатись раніше, аніж вона побачить його хоч на мить. Вдень його розгледіти неможливо, бо від світла він зовсім прозорий, а от вночі він стає схожий на чорного вовка-тінь, що ходить на задніх лапах і вміє змінювати свою форму. Свєтка ніколи не бачила справжнього вовка, але уявляла страх саме таким. От якби побачити його хоч одним оком, тоді вона б упевнилась у своїх здогадках і знала б те, чого не знає жоден з цих дорослих! А боятися страху вона не збирається, чого його боятись, якщо він сам такий лякливий!
Сусідського хлопчика, з яким вона звикла гратись, не було вдома. Ну чому не можна, щоб потрібні люди завжди були поряд? Свєтка зажурено прогулювалась вздовж паркана, час від часу поглядаючи на сусідське подвір’я. По ту сторону паркана лежали іграшки її друга. Свєтка згадала, як було весело, коли вони вдвох гралися тими іграшками. Якщо вона взяла б їх, їй би стало весело, як тоді. Чужі речі брати не можна. Але ж вона не назавжди, коли він повернеться, Свєтка одразу ж все йому поверне, навіть свої віддасть, і вони знову гратимуться разом. І вона рішуче попрямувала на сусідське подвір’я, зібрала іграшки і поперекидала їх на свою сторону паркана. Потім повернулась додому і спробувала вигадати якусь гру. Але їй не стало веселіше і гратися не хотілось. Іграшки, навіть якщо вони другові, не можуть замінити живу людину. Свєтка зітхнула і заходилась перекидати запозичене назад, на другове подвір’я. Вона подорослішала на цілу думку: друг без іграшок – це набагато краще, аніж іграшки без друга.

Метушливий день

Свєтка відкрила очі. Сусідська дівчинка, захлинаючись від плачу, несла її на руках.
- Чого ти плачеш? – здивовано запитала її Свєтка.
- У тебе з ноги кров тече… - відповіла та крізь сльози. І Свєтка відчула, як по її нозі справді тече щось тепле, а нога болить, але не так, щоб із-за цього варто було плакати.
- Ну то й що? – поцікавилась вона знову.
- А я крові боюсь. А якщо з тебе вся кров витече, і ти помреш? Мамка нас вб’є! – задихаючись від бігу і важкої для неї ноші відповіла дівчинка. Поряд, розмазуючи по брудному обличчю сльози, біг Свєтчин друг. І Свєтка, дивлячись на їхні перелякані обличчя, уявила себе чайником, з якого виливають воду. Але чайник може бути пустим, а як їй, Свєтці, жити без крові? У всіх кров буде, а у неї ні? А якщо без крові вмирають… а раптом це дуже боляче? А якщо мама її теж лаятиме? І Свєтка приєдналась до ридаючої компанії, з ходу взявши на себе роль солістки.
Потім… потім перелякані дорослі метушились навколо неї, обмиваючи кров з ноги теплою водою і сусідка, допомагаючи мамі, весь час плакала і просила у мами вибачення. Кров вже не текла, Свєтка перестала хвилюватись і тільки дивувалась, з якого то дива дорослі здійняли таку метушню. Але забинтувати ногу не давала, бо знала, що вата і бинт можуть прилипнути до рани, а потім їх буде боляче відривати. Тому вона волала «Боляче!» навіть не намагаючись прислухатись, на скільки їй боляче насправді. Але, зрозумівши, що дорослі від неї не відчепляться, змушена була погодитись на те, щоб рану таки забинтували. Під час усієї цієї катавасії Свєтка потроху дізналася, що сталось. Бо вона зовсім не пам’ятала, звідки у неї на нозі взялась та рана. Вони втрьох, Свєтка, Костик і його старша сестра Леся, пішли до посадки за травою для кроликів. Костик хотів скосити кущ і не помітив за кущем її, Свєтку. Коса ввійшла в ногу і вийшла, залишивши дві дірки. Свєтці було дивно, як вона нічого цього не запам’ятала.
Тато взяв Свєтку на руки і посадив у кабіну величезної вантажівки. Треба було трошки зачекати, поки збереться мама, і їхати до лікарні. Тато курив поряд з машиною. І Свєтка побачила, як до машини біжить її друг. А тато взяв його за плече і відштовхнув геть. Ніхто не сміє штовхати її друга! Всі знають, що то була випадковість, ніхто не винен у тому, що Свєтка стояла за тим кущем! Вона хотіла вискочити з машини, але не знала, як відкрити дверцята, а поки намагалась розібратись, як вони відчиняються, Костик вже пішов. Свєтка тихенько заплакала. А що, як тепер їм не дозволять гратись разом? А мама так і не зрозуміла, чому вона плаче.
У лікарні сказали, що нічого страшного немає, ніякої операції не треба. Правда, не завадило б зашити рани, аби шрами були менші, дівчинка все ж таки. Почувши слово «зашити» Свєтка здійняла страшенний лемент. Досить того, що вона була чайником, зашивати себе, наче діряву шкарпетку, вона не дозволить. Вавка й так болить, не вистачало, щоб у неї ще голками штрикали! Лікар спробував було їй щось пояснити, але Свєтка на кожне його слово відповідала впертим «Ні!» І дядечко у білому халаті здався:
- Ця скажена дитина усю лікарню на вуха поставить! Силою ми нічого не зможемо зробити. Забирайте її і їдьте додому, все буде гаразд.
- Свєто, ти ж виростеш і проклянеш мене за ці шрами… - почала просити мама.
- Не прокляну, - відповіла Свєтка, - це ж я не хочу їх зашивати. Я пам’ятатиму, що я тебе не послухала.
І вони поїхали додому. А Свєтка всю дорогу думала про те, що дорослі зовсім не розуміють, що в житті головне, а що ні. Стільки галасу з-за якихось там шрамів!

Неслухняні

- Знаєш, а коло ставка гусяча цибулька розцвіла.
- Не знаю. А яка вона?
- Маленькі, білі квіточки, схожі на зірочки. Тобі сподобаються.
- Якщо вони схожі на зірочки, то чого їх гусячою цибулькою називають?
- Не знаю… Може у них листочки на гусячі лапки схожі?
- Ти ж їх бачив. І що, не пам’ятаєш, які у них листочки?
- А я не дивився. Ми з хлопцями гуляли. Там у ставку жаб повно. Знаєш, які здоровенні є? Оттакенні! Так от, один великий хлопець спіймав жабу і надув її через соломинку!
- Жабі ж було боляче! Дурні твої хлопці! А якби тебе так надути?!
- Чого ти на мене кричиш, то ж не я жабу надував! Я їх тільки лякав і дивився, як вони у воду стрибають. Хочеш, зараз підемо разом жаб лякати? І на гусячу цибульку подивимось….
- Ага, а мами побачать, що ми без дозволу самі до ставка пішли, знаєш, що нам тоді буде?
- А ми підемо так, щоб вони не знали, що ми до ставка пішли. Ми підемо в іншу сторону і обійдемо кругом села. І вони не побачать, що ми до ставка ходили.
- А ти дорогу знаєш?
- А що там її знати, просто підемо, а там повернемо і підемо до ставка.
І вони пішли в протилежному від ставка напрямку. Шлях виявився дуже довгим. Вони йшли і розмовляли про чарівників. Не може бути, щоб чарівників не існувало. Костик запевняв, що знає бабцю, про яку кажуть, наче вона відьма. Але відьми злі, і він її боїться. Але якщо є відьми, то повинні бути і добрі чарівники. Тільки вони не хочуть зізнаватися звичайним людям у тому, що вміють чаклувати. От якби знайти якийсь спосіб відрізняти чарівників від звичайних людей! А Свєтка наполягала на тому, що користь можна отримати і від злої відьми. Треба тільки підгледіти, як вона чаклує, навчитися і самім робити різні хороші речі. Але Костик відповідав, що відьомське чаклунство може не підійти для хороших справ. А ще відьма може помітити, що за нею стежать, і зачарувати їх. Що вони тоді робитимуть? Але доброго чарівника на прикметі не було і Свєтка не полишала своїх думок щодо відьми. І чому всі думають, що вона зла? Хтось може навести приклад, що вона зробила злого? А Костик доводив, що дорослі, мабуть, щось таки знають, тільки дітям розповідати не хочуть.
Коли вони, нарешті, дібралися до ставка, у Свєтки вже не залишилося сил на те, аби лякати жаб. Вони походили вздовж берега, мляво спостерігаючи за тим, як булькаті мисливці на мошкару стрибають у воду. По-справжньому велетенських жаб Свєтка не побачила і втратила до них будь-яку цікавість. Костик запропонував нарвати гусячої цибульки, але Свєтка не схотіла. Нащо рвати квіти, якщо їх не можна принести додому? Вони порозглядали рослинки і так і не дійшли висновку, чому їх називають гусячою цибулькою, адже нічого, що нагадувало б гусей, у квітах не було... Зробили припущення, що гуси, мабуть, їдять ці квіти, але перевірити таку думку можливості не було, бо гусей у їхньому селі чомусь не тримали. Вони вже збиралися повертатися, коли раптом почули голос Свєтчиного тата:
- Ах ви ж чортенята! Ми їх там по всій вулиці шукаємо, а вони тут грязюку місять! Ану марш додому!
Усю дорогу тато йшов позаду, помахуючи лозиною і обіцяючи вдома показати їм, де раки зимують.
Свєтка з Костиком тупотіли попереду, з острахом краєм ока поглядаючи на лозину. Але крізь острах думки у Свєтчиній голові заклопотано намагались знайти зв'язок між лозиною, раками і тим місцем, де вони зимують. Треба буде обов’язково про це дізнатись, особливо про раків.
- Не бійся, - тихо промовила Свєтка до Костика, - тато тебе не битиме. Чужих дітей бити не можна.
Та вони чудово розуміли, що у Костикового тата теж може знайтись лозина. А ще, що з таким же результатом можна було одразу йти до ставка, а не плентатися такою довгою дорогою. Але жоден з них не жалкував про свій непослух. Бо слухняними бути добре, а неслухняними – цікаво.

Лють

Свєтка оскаженіла. Світ навколо неї раптом зник, перетворившись на яскраве біле світло з якимись туманними обрисами речей, що наче танули, розчиняючись у цьому сяйві. Але їй було байдуже. Вона тільки чула, як у неї за спиною про щось плаче мама, а перед собою бачила сповнені п’яного тупого шалу очі. Очі її батька. Але ніхто у світі не зміг би зараз примусити її вимовити слово «тато». У цих очей не було імені. Свєтка відчувала, як її руки і ноги перетворюються на холодне каміння, як обличчя зводить судомою ненависті, а очі горять, наче шкіра на морозі, бо ота холодна лють, від якої скам’яніли її руки і ноги, уже не в змозі вміститись в її маленькому тілі і вихором вихоплюється назустріч п’яній каламуті батькового погляду. Навіть якби хотіла, вона не змогла б зараз розчепити свої пальченята,що мертвою хваткою вчепились у дуло рушниці, чорні очі якої байдуже розглядали колір Свєтчиної суконьки. Хай собі дивиться. Хтось, хто ніколи не помиляється, за одну мить пояснив Свєтці, що вона єдина, хто має право зараз наказувати. «Поклади лушницю!» - чи ти шепотом, чи то криком наказувала вона. «Поклади лушницю!» - і поглядом в погляд, бо не можна зараз відвести очі, не можна відступити. Хтось дужий і сильний наказав їй перемогти, адже захищати маму крім неї зараз було нікому. І спрямувавши свій погляд у п’яну каламуть батькових зіниць, вона з лютою цікавістю спостерігала, як у тій каламуті злість змінюється на розгубленість і подив, а вони, в свою чергу, поступаються місцем страху. Страху, котрий відтепер завжди житиме по ту сторону батькових очей, час від часу намагаючись вирватись, як дресирований звір на волю. Відсьогодні Свєтка знала, що насправді вона набагато доросліша за своїх батьків.

Дитсадок

- Що то у тебе ото таке білявеньке? – спитала одна тітка у білому халаті у іншої.
- Де? У мене ж тут половина білявеньких! – відповіла та, обертаючись.
- Та оно, маленьке таке, з кісками! Палаци з каші вибудовує…
- Та то новенька. Дика, наче в лісі виросла… Свєта! Ану їж манку, я тобі сказала! Всі діти як діти, он тарілки вже порожні, а ти граєшся сидиш! Я що, до вечора чекати буду, поки ти поїси?
Свєтка з огидою подивилась на кашу. З її точки зору цю кашу не можна було їсти. Це була якась неправильна манка, зовсім не така, як та, що мама варила. Складати її купками, робити у ній проходи і спостерігати, як вона розпливається по тарілці було цікаво, але їсти…
- Та що ти на неї дивишся? Мілке, прозоре, а харчами перебирає! – розгнівалась перша тітка і наказала своїй товаришці, - Я її триматиму, а ти бери ложку і годуй!
Вона підхопила Свєтку не руки і вмостилась на її стільчик, обхопивши малу так, що та і ворухнутись не могла, хіба що головою вертіти. Свєтка хотіла було пручатись і плюватись, але збагнула, що тоді каша потрапить на її новеньку сукню, і тоді до вечора доведеться ходити у брудній, а ввечері мамі пояснювати, чого це вона на неохайне порося схожа. Свєтка жувала манну кашу, ніяк не наважуючись ковтнути, а тітка уже пхала їй до рота наступну ложку, примовляючи:
- Не жуй! Манку не жують, так ковтай!
І Свєтка ковтала і думала про те, що дзуськи тепер вона ходитиме у цей дурний дитсадок. Мало того, що цілий день сидиш за парканом, туди не можна, сюди не ходи, вдень спи, хоч тобі сну в жодному оці немає, так іще й їсти примушують! А вчора змушували кип’ячене молоко пити! Ні, завтра, як мама проведе її до половини дороги і піде на роботу, Свєтка навмисне пройде повз оцей їхній дурнуватий паркан, щоб усі її побачили, розвернеться, і піде геть. Нехай самі за парканом сидять! І хай хоч як вони її кличуть, Свєтка навіть голови не поверне. До мами на роботу піде, дорогу вона добре знає. А йти туди можна довго-довго, адже навкруги стільки цікавого…

Примирення з молоком

- Свєточко, я корівку видоїла, ходи, свіжого молочка поп’єш… Ну чого набурмосилась? Воно корисне, зубки міцні будуть. Ще тепленьке, на ось, пий… Як, «не хочу»? Ну добре, ходімо зі мною у хлів… Бачиш, телятко маленьке, йому ще й тижня немає. Я от йому відро молока дам, а тобі тільки стакан, і подивимось, хто перший вип’є… Як, «не буду»?! Свєто! Ні, і як ото батьки тебе виховують, вперте отаке?!
У полудень коло двору заторохтів трактор. Дідусь приїхав обідати.
- Хто молока не п’є? Свєтка молока не п’є? – загуркотів він, миючи руки, - Свєтко, ану йди сюди… Ти чого молока не п’єш?.. Погане, кажеш? Та! То ти його пити не вмієш. Тобі бабуся яке молоко давала? Тепле, з-під корови? Та хто ж тепле молоко п’є, його холодним пити треба! Я от зараз молоко з колодязя дістану, а ти ходи до кухні, візьми тарілку з медом і хліб, і неси на стіл під вишнею… Принесла? От і добре. Оце тобі твоє молоко, а це моє. Тепер бери ось так хліб, вмочуй його в мед, їж, а молоком запивай… Смачно? Бачиш, я ж казав, що ти його пити не вмієш. Ось почекай, прийду з роботи, будемо ввечері борщ з перцем їсти…


Поганий вчинок.

- Коли я виросту, я знайду тебе і женюсь на тобі! – тихим, тремтячим голосом промовив хлопчик. І різнокольоровий, яскравий світ маленького Свєтчиного серця раптом вибухнув і зник. Свєтка у свої п’ять років ще ніколи не чула слова «пустка», але саме вона, ця пустка, своїм крижаним подихом зараз морозила її зсередини. Як він міг! Він – її єдиний друг, з котрим вони разом будували на деревах «хатки», «полювали» на пацюків коло свинячої загорожі, тікали до ставка дивитися на жаб, рвали траву для кроликів, підсміювались над його старшою сестрою, яка вірила, що кохання – це найкраще почуття у світі, намагались придумати засіб, аби можна було оживляти мертвих кошенят і пліч о пліч стояли проти цього дорослого світу, котрий не вірив, що дуже важливо навчитись розуміти мову тварин і конче необхідно знайти хоч одного чарівника, бо не може того бути, аби не існувало їх на світі! І тепер він за неї вирішив, що вона має вийти за нього заміж? Для чого? Щоб бути, як усі оті дорослі, розмовляти про їжу, бачити речі мертвими, не розуміти один одного і тому поводитись вкрай безглуздо, сміятися над дурними, пласкими жартами і не помічати, як усюди, у кожному куточку, під кожним кущиком трави, на кожному дереві ховається казка? Він же… зрадник! Тепер він вже ніколи не зможе бути її другом! Свєтка вперше в житті уважно подивилась на нього, бо за весь час, як вони знали одне одного, вона ніколи не помічала його зовнішності. Могла пізнати його по кроках, але не помічала, якого кольору його очі. Який він… худенький і безпорадний. І губи у нього білі, і руки тремтять. Якби він залишався її другом, він би знав, що друзі ніколи не зникають назавжди. То оте дурне кохання проходить, як хворе горло. А так… вона навіть не знає, як йому зарадити.
- Прощайся швидше, бо вона скоро заплаче! – почувся голос його батька, - Час їхати, машина чекає.
Хто заплаче? Вона заплаче? Дзуськи! Це вони у всьому винні! Це вони навчили його так думати! І хай їде! І немає потреби казати йому зараз, що вона ніколи не вийде за нього заміж. Він ще маленький, йому тільки шість років. Не треба, щоб він плакав. Там, куди він їде, будуть інші дівчатка, він обов’язково у них закохається, а її забуде. Чого ти, хлопчику, хочеш? Поцілувати у губи? Цілуй, адже це єдиний поцілунок, який вона тобі дозволяє! Це ти цього не знаєш, а вона знає! Чому ж ти не йдеш до свого тата, чого ще хочеш? Клятви, що вона обов’язково вийде за тебе заміж, коли виросте?.. Свєтка розгубилась. Не можна розкидатись клятвами. Коли клянешся, треба казати правду. Але якщо вона скаже правду, він плакатиме. Він дуже довго плакатиме. Навіть якщо з його очей не тектимуть сльози. Не можна, щоб діти так плакали. Хай краще вона, Свєтка, буде поганою. І вона вперше свідомо сказала неправду. І він пішов, забираючи з собою подаровану казку. Зараз тато і мама дізнаються про те, які у нього серйозні плани на майбутнє. Адже Свєтка ніколи його не обманювала, вона обов’язково дотримається обіцянки. А Свєтка залишилась. Із почуттям втрати, самотності і провини. Вона нікому нічого не скаже. Адже те, що вона вчинила, дуже погано. Соромно зізнаватись у поганих вчинках.

Бджоли

- Свєто, ось у цей палісадник можеш ходити, можеш навіть гратися тут, бо з цієї сторони бджоли добрі. Якщо ти їх не ображатимеш, вони тебе не зачеплять. А ось на ту сторону не ходи. Там вулики зі злими бджолами.
- Діду, а як ти бачиш, яка бджола добра, а яка зла?
- Та ніяк я, Свєто, не бачу, знаю просто. Не ходи туди, зрозуміла?
Свєтка ствердно кивнула головою. Декілька днів вона виконувала дідусів наказ. Вона ходила до палісадника, де жили добрі бджоли, і спостерігала за тим, як смугасті трудівниці вилітають із своїх вуликів і, навантажені чимось жовтим на задніх лапках, повертаються додому. Дідусь сказав, що то перга, якою бджоли годують своїх діток. Поряд з вуликами стояло маленьке коритце, з якого бджоли пили воду. Дідусь дозволив Свєтці доливати туди воду, коли її стане мало. Інколи бджоли навіть сідали на Свєтку, але вона не боялась, просто завмирала, щоб не налякати їх, і чекала, поки вони відпочинуть і полетять. Дідусь якось відкрив один вулик і показав Свєтці стільники, у які бджоли мед складають, і бджолину царицю, найбільшу з усіх бджіл. Стільники були зроблені з великої-великої кількості рівненьких шестикутних воскових коробочок-нірок, комірчин, одні з яких були вже повні і заклеєні воском, а інші або напівпусті, або зовсім пусті. Усі ці коробочки-комірчини склеювались між собою у великий прямокутний восковий лист, прикріплений до тоненьких дротинок, натягнутих через великі проміжки на дерев’яну рамку. Дідусь показав Свєтці декілька заклеєних воском коробочок, восковий дашок у яких був вищій, ніж у інших, і пояснив, що у кожній з них сидить бджолина дитинка, а дорослі бджоли годують її через маленьку дірочку, аж поки вона виросте і сама відкриє свою колисочку. А бджолину царицю називають «маткою», бо вона мама усім бджолам у вулику. Свєтка навіть побачила, як одна бджола танцює, тріпочучи прозорими крильцями, а інші на неї дивляться. Дідусь пояснив, що то вона розповідає іншим бджолам про місце, де ростуть квіти, з яких ця бджола мед збирала.
Але одна думка ніяк не хотіла полишати Свєтчину голову. Їй дуже хотілось дізнатись, чим злі бджоли відрізняються від добрих. Може у них смужечки трошки іншого кольору, або товщі чи тонші? А може вони самі товщі чи тонші, чи волохатіші? Чи у них очі зліші? А може, вони гудуть іншим голосом? І Свєтка вирішила піти на розвідку. Вона обережно ступила на кордон забороненої території. Нічого не сталось. Свєтка посміливішала і підійшла до вуликів ближче. Мешканці маленьких дерев’яних будиночків продовжували займатися своїми бджолиними справами і не звертали на неї ніякої уваги. Але здалеку маленьких бджіл не розгледиш. І голоси їхні погано чути. Свєтка зовсім розхоробрилась, підійшла до одного вулика і тихенько присіла навпроти, як це не одного разу робила біля вуликів з добрими бджолами. Ніякої різниці вона не побачила. Ці бджоли навіть гули так само, як ті, що добрі. Нічого не змінилось. Так їй здавалось. Декілька бджіл літало навколо Свєтки, але це було звичною справою. А далі сталось зовсім незвичне: кілька бджіл не просто сіло на Свєтку, а з розгону вп’ялося їй у обличчя своїми жалами. Свєтка з диким вереском «Бабусю-у-у!» вискочила з палісадника. На її заклик з літньої кухні вихопилась бабуся і, обмітаючи фартухом бджіл зі Свєтчиного обличчя, потягла її до хати. Бабуся різними засобами намагалась порятувати Свєтку від бджолиних укусів, але нічого не допомогло: Свєтчине обличчя розпухло, а очі закрились, і тільки в одному залишилась тоненька щілиночка, через яку Свєтка ледь розрізняла навколишні предмети. Декілька днів усі домашні сміялися із Свєтки і розпитували, чи знає вона тепер, чим відрізняються злі і добрі бджоли. А Свєтка роздумувала над тим, що цей світ влаштований не надто зручно, бо по вигляду ніяк не можна зрозуміти, хто злий, а хто добрий.

Свєтчин перший клас

- Лак, либа, лама… - старанно читала Свєтка. Брови вчительки сердито зійшлись над переніссям:
- Якщо ти завтра будеш мені ликати, як оце сьогодні, до школи більше не приходь! І передай своїй бабі, щоб негайно принесла до школи документи!
Свєтка згорьовано опустилась на своє місце. Не любить її вчителька! А чому її не любити? Хіба вона винна, що у неї немає якихось там документів? Бабуся написала татові з мамою листа. Але вони ж переїжджають зараз у інше місце, тому Свєтка і живе з бабусею. Може, вони не отримали того листа і взагалі не знають, що Свєтці потрібні ті документи, бо вона пішла до школи. А може, у них важливі справи, і вони не можуть зараз їхати так далеко через якісь там документи. І ну то й що, що Свєтка з бабусею не пам’ятають, коли Свєтчин день народження! Хіба це найголовніше у світі? Хіба Свєтка погана учениця? Так, оцінки у неї не найкращі у класі, але і не погані. Інші діти навіть гірше вчаться, і нічого, вчителька їх любить. А попробувала б вона сама бути такою маленькою, як Свєтка, і сидіти на задній парті позаду цієї здоровенної Зінки, з-за спини якої майже не видно, що написано на дошці! І хай вчителька не розраховує, що Свєтка здасться. Вона вчитиметься, на зло їй вчитиметься. І оту нещасну букву «р» сьогодні ж навчіться говорити. Ось тільки прийде зі школи, розпитає дядька Івана, як треба язика ставити, і навчиться! А жалітися бабусі на вчительку Свєтка не буде. Вона ж не ябеда. А тато з мамою влаштуються на новому місці, і заберуть Свєтку. І вона ходитиме до іншої школи, там буде інша вчителька і не буде цієї вреднющої Зінки, яка ніколи не дає списати і не хоче підказувати, що там на дошці написано. А тут Свєтка і дружити ні з ким не буде. Вона хотіла, а тепер не буде. І хай вони бігають, верещать і граються у свої дурні ігри, до яких Свєтка навіть правил не знає. А вона на перервах буде бігати у клас до дядька Івана. Він соромився, коли Свєтка забула ручку, і прийшла до нього перший раз, бо вчителька так сказала. А його однокласники сміялися, показували Свєтці фокуси, дали цукерку і навіть не пустили назад , і Свєтка просиділа у них цілий урок. І вчитель у них хороший, не лаяв за те, що вона залишилась, а дав аркуш паперу і сказав сидіти тихо і малювати, а до свого класу іти на перерві з дядьком Іваном. А дядько Іван тепер не буде соромитись, бо Свєтка сподобалась його однокласникам. Якби можна було, Свєтка б і вчилася разом з ними, але дядько Іван сказав, що не можна, бо вони вже великі, останній рік вчаться, а Свєтка тільки перший, і що вона ще маленька і нічого з того, що вони вчать, не зрозуміє.
- Свєто, продовжуй, долинув до неї голос вчительки. Свєтка підхопилась. Вона не знала, де читати, бо за своїми думками забула слідкувати. Сусід по парті швидко тицьнув у її буквар пальцем і знов сів рівненько, наче і не підказував. Свєтка перевела дух і почала читати. Ні, однокласники у неї хороші, вона буде з ними дружити. То тільки Зінка погана.
Завтра вона і справді вмітиме казати «р-р-р». Дядько Іван навчить, а Свєтка тренуватиметься так старанно, що він не витримає, покине вчити уроки і втече гуляти. А Свєтка все одно тренуватиметься, аж поки їй не накажуть лягати спати. А через якийсь час приїдуть тато з мамою. І будуть вражені тим, що Свєтка ходить до школи. Адже бабуся була майже безграмотна, і з її листа вони зрозуміли тільки те, що бабуся сердиться, і що чомусь потрібні Свєтчині документи. А до школи Свєтці треба йти тільки наступного року. Просто школа сільська, дітей не багато, і директор на слово повірив бабусі, що Свєтці вже сім років. Потім тато з мамою підуть до школи. І вчителька теж буде вражена, хвилюватиметься і хвалитиме Свєтку за те, що вона зуміла вчитися на рівні семи-восьмирічних дітей. Свєтка стоятиме поряд і посміхатиметься, адже вона й сама знала, що молодець. Це вчителька не знала, і тому її пальці тепер так нервово перебирають журнал. Свєтці стане шкода вчительку, вона подивиться на неї і раптом зрозуміє, що ця молода жінка ще не зовсім вчителька, вона тільки вчиться бути вчителькою, так само, як Свєтка вчиться бути ученицею. А дорослі стоятимуть і вирішуватимусь Свєтчину долю. І вирішать, що раз вона зуміла провчитися більш, ніж половину навчального року, то хай уже вчиться до кінця. Дивні ці дорослі. Так довго розмовляють про те, що й так зрозуміло. Тоді ще ніхто не знав, що коли Свєтка стане дорослою, усі діти почнуть ходити до школи з шести років. Але мама Свєта своїх діток відведе до школи тільки тоді, коли їм виповниться сім.

Остання зустріч

«Ти… ти зовсім не така, як я собі уявляв…» - розгублено сказав його погляд.
«Ти теж…» - відповіли її очі.
«Але я обов’язково у тебе закохаюсь… Ти ж пам’ятаєш нашу клятву? Давно-давно, коли казки ще були правдою, ми обіцяли один одному, що одружимось, коли виростемо. Бачиш, я її не порушив, я знайшов тебе… І я забуду тебе ту, що снилася мені вночі, і закохаюсь у тебе справжню. Адже ми повинні виконувати свої клятви…» - і його погляд сповнився впевненістю у непогрішимій правильності своїх дій.
«Ти… знову поспішаєш з обіцянками, - посумнішали її очі, - адже пройшло стільки часу… Ми так змінились, що якби зустрілись випадково, то навіть не впізнали б одне одного. То не я тобі снилась. Просто ти не знаєш, як її звуть, і тому подарував їй моє ім'я… І це не я… не та я, яка тобі потрібна. Та я, яку ти пам’ятаєш, залишилась там, разом з казками… Невже дурна дитяча обіцянка важить для тебе більше, ніж шанс зустріти ту, що приходила у твої сни? Невже ти не хочеш дізнатись, як її звуть насправді? Ти став дорослим. Тобі слід навчитися відрізняти свої справжні бажання від хибних. Якщо ти не підеш геть, шкодуватимеш про це довгі роки. Іди… Іди і не обертайся… Казки повинні залишатись у дитинстві.»
«Не піду. Зусилля, витрачені на пошуки, не повинні пропасти дарма. Я жив з думкою, що ми будемо разом… Невже тепер я повинен відмовитись від усіх своїх намріяних планів?» - і його губи склалися у пряму рішучу риску.
«Але ж я тобі не подобаюсь. Щастя не приходить за планом. Твої витрачені зусилля не варті двох поламаних доль. Ти не мій, розумієш? Вибач… Ти вже не маленький. І навіть не мій друг. Мені доведеться зробити тобі боляче… Цього разу я не дозволю тобі вирішувати за мене.» - тепер уже її очі спалахнули впертістю і рішучістю. Світлана з зусиллям розтулила губи і промовила:
- Тобі не слід було приїжджати, Костику. Я не чекатиму тебе з армії.

- Слухай, куме, а ти у світле майбутнє віриш? Ні? От і я не вірю. Не створені ми з тобою для такого дива. Ото як у приказці: « І хотів би в рай, так гріхи не пускають». Ну от сидимо ми тут за чаркою, і нам з тобою що? Нам з тобою добре. А от я додому прийду, жінка бурчатиме. Нє, ну я можу по дорозі їй щось там купити, піддобритись, так сказати. Не знаю тільки, під яку руку потраплю, бо як під гарячу, то і межі очі тим подарунком зарядить – тоді вона мені про те майбутнє такого наговорить, що й теперішньому нашому з тобою добру радий не буду. А навіть якщо змовчить, може, ще й подякує, поусміхається, так у глибині душі настрою доброго у неї все одно не буде. От і виходить, що мені без чарки сумно, бо що я за чоловік, коли з кумом одну-другу перехилити не можу, а їй навпаки. А у світлому майбутньому воно ж як? Там всім добре має бути.
А візьмемо, для прикладу, мою невістку. Ще та штучка, та син за неї горою, а я ж проти рідної крові не піду, подобається йому, то й добре. Так от, до чого це я? Минулого разу посиділи ми з тобою отак, я додому добряче піддатий повернувся. Онук до мене гратися лізе, а вона йому: «Не чіпай діда, дід п’яний.» Жінка моя приструнити її хотіла: - «Не кажи так на діда, можна ж сказати, що дідусь заморився, дітей же треба вчити старших поважати». Так знаєш, що та цяця відказала? П’яний, мовляв, і є п’яний, а не заморений, і дитина це бачить, а вона не збирається привчати свого сина п’яних поважати, бо тоді той, коли виросте, сам за чарку хапатись почне. Я спочатку образився, а потім думаю: «Це ж вона світле майбутнє свого сина захищає, за кращу долю мого онука зі мною ж і бореться». Та хіба ж я ворог своєму онукові, хіба ж я сам не хочу, щоб його майбутнє світлим було? А виходить, що ворог, і звичай старших поважати – не такий вже й добрий, коли він проти світлого майбутнього онуків йде.
Нас завжди привчали звичаї поважати, а вона якась не така, не наша. От, приміром, вони до нас з сином у гості приходять, ми, звісно, на стіл смачненького чогось, та й пляшечку. Від усієї душі, звичай же такий. А вона, уявляєш, заявила: « Та що ж ви за батьки, коли власного сина до пляшки привчаєте, хочете щоб він алкоголіком став!» А хіба ж ми що, ну звичай такий, що тут поганого? А вона говорить, що з-за нашого звичаю наш син коли-небудь без сім’ї залишиться. Або до нас у гості вони не ходитимуть. Ні, вона, звичайно, ще та штучка, але я не хочу, щоб син без сім’ї був,щоб онук без батька ріс. А як гостей без пляшки приймати? От і виходить, що ми з нашими звичаями зі світлим майбутнім дітей наших не стикуємось якось.
Ми вже старі, вже не змінимось. Які є, такі є. А ще, кажуть, старі повинні молодих жити вчити. Може, колись воно так і було, а зараз чомусь навпаки більше. Життя так змінилось,що інколи навіть здається, наче з ніг на голову стало. От, хліб, приміром. Нас вчили, що хліб усьому голова. Моє покоління , як хлібне поле загориться, власним тілом його тушити здатне було. А знаєш, що мені син сказав? «Зерно, - каже, - на наступний рік вже нове виросте, а людину двадцять років ростити треба, то що цінніше?» Так-то от.
Життя складним стало. Раніше, куди не піди – на усякий товар ціна одна, де його не купуй. А зараз? Невістка з сином забороняють онукові подарунки купувати. Ви, говорять, то переплатите вдвічі, то вам якийсь непотріб впарять. Самі купують, а ми вже даруємо. Виходить, від нас не скільки допомоги дітям, скільки клопоту. А хіба у світлому майбутньому людині при розумі і силі приємно буде себе чиїмось клопотом відчувати? От і виходить, що не про наш писок те світле майбутнє. Ми у ньому все одно нічого не зрозуміємо. Як у тих комп’ютерах. Кожен шмаркач знає, як по кнопках клацати, а посади за нього мене чи тебе, то ми до кінця життя не зрозуміємо, що і як там робиться.
Та хай йому біс, тому комп’ютеру, я й без нього проживу, аби в країні лад якийсь був. Котрий раз у нас наші гроші забирають, а потім роблять вигляд, наче назад віддають, або там пенсію добавляють, а слідом ціни тільки хоп – і вгору, і на ділі виходить, що ми маємо ще менше, ніж до того було. Кажуть, президента треба правильно обирати, тоді лад буде. А як його обереш? По телевізору всі гарно розказують. Знаєш, куме, що мені це нагадує? Наче б ото в моїй хаті миші завелись, а я , щоб їх позбавитись, пішов на базар кота купити. А на тому базарі коти у мішках висять, та так же гарно нявкають. І мені за тим нявчанням пропонують котика собі й обирати. Так от: нявкають то вони нявкають, та чи здатен котрий з них мишей ловити? По нявчанню я того точно не дізнаюсь. Може такий попастись, що й на стіл лазитиме. Ну, кота я за шкірку, та й на вулицю, а з президентом такого не зробиш. Нас все життя вчили вірити тому, що по телевізору розказують і в газетах пишуть. А відрізняти брехню від правди ніхто не вчив. Наївні ми, то негодящий товар купуємо, то негодящих людей обираємо. А глупота, вона що, куме, вона гірше сліпоти. От відчуваю я, що не так якось воно у моєму житті все діється, а як треба – не знаю. Не про нас те світле майбутнє, куме, не про нас. Так, як жили раніше, вже не вийде, а по новому ми самі не вміємо. А як ми й зараз не вміємо,то що вже про майбутнє казати. Може воно комусь і буде світлим, та точно не нам.

- А рибка свіжа? – цікавлюсь у опасистої усміхненої тітоньки.
- Та свіжісінька, вдома ще стрибала! – розпливається радісною посмішкою обличчя тітоньки, а її міцні долоні простягають мені пакетик рибки гірчички, - Беріть, котик буде радий!
«Стрибала то й стрибала…» - думаю про себе, підхоплюючи пакетик і мимоволі усміхаюсь сама, дивуючись задоволенню, з яким тітонька продає нам з сином «котячу радість». Купивши заплановані продукти повертаємось додому. Син, виконавши обов’язки помічника, швиденько відпрошується гуляти, а я прямую до кухні впорядковувати куплене. Руде створіння поглядає на мене круглими жовто-зеленими очиськами , і не сходячи з місця, запитливим «няв» цікавиться, чи є у мене для нього щось смачненьке.
- Зараз дам, - відповідаю на його красномовний погляд і відкриваю пакетик з рибою. Звідти щось вистрибує і падає на підлогу, і я, встигнувши подумати: « Правду тітка казала» - з подивом усвідомлюю, що то не рибка з пакета вислизнула, а крихітне жабеня. Декілька секунд ми, заклякнувши, збентежено витріщаємо очі. Потім жабеня розуміє, що час тікати, а я – що реакція кота може виявитись швидшою за мою, і тоді жабеня ніколи не стане жабкою. Вискнувши від переляку, що можу не встигнути, падаю на коліна, намагаючись накрити жабеня долонею. Кіт на несподіваний рух зреагував блискавично, зникнувши у невідомому напрямку. Реакція жабеняти теж виявилась на висоті: воно стрибнуло вбік раніше, аніж моя рука торкнулась підлоги. З жахом розумію, що якщо жабеня зникне під кухонними меблями, дістати його живим буде дуже важко, і з подвоєною енергією починаю ляпати по підлозі долонями, намагаючись вхопити дурненького стрибуна. Нарешті мені це вдається, і я з полегшенням обережно саджу жабеня у банку. Повертаюсь до хатніх справ, час від часу позираючи на полонене золотооке диво, що непорушно завмерло у своїй скляній в’язниці. Взагалі-то всі його порядні родичі вже давно влаштувались на зимівлю. Якщо цього зеленого гостя випустити – швидше за все загине.
З вулиці повертається син, і ми вирішуємо пересадити бранця скляної банки у маленький акваріум на кухонному вікні. Все ж таки там йому буде краще. На новому місці жабеня влаштовується на водоростях і завмирає , байдуже дивлячись кудись у простір. Син деякий час спостерігає за ним, але крихітна істотка не виявляє ніякого бажання рухатись.
- Не лякай його, воно й так шоковане, - кажу синові, і той, погодившись з такою думкою, вирішує за краще поспілкуватись з комп’ютером. А жабеня продовжує сидіти непорушно. І , захопившись своїми справами, ми з сином зовсім забули розповісти про нього голові родини, коли той повернувся з роботи. Та й сів до столу якраз спиною до акваріума. Я не передбачила, що жабеняті саме у цей момент може заманутися пошукати шлях додому. І саме по плечах і обличчю чоловіка.
- Таню, йди швидше сюди! – долинув до мене у вітальню голос чоловіка. І тут я згадала. Уже здогадуючись, що сталось, спішу до кухні.
- Глянь, що у нас в акваріумі звідкілясь взялось і мені прямо на обличчя стрибнуло, - відкриває чоловік долоні мені назустріч. А очі зачудовані, наче в малої дитини.
- Не звідкілясь, ми його разом з котячою рибою на базарі купили. Вибач, я забула тобі сказати, – а сама про себе радію, що не розсердився з несподіванки, адже це не надто приємно, коли тобі за столом ні з того, ні з сього жабенята на обличчя стрибають. Слідом за мною у кухні неквапом з’являється син, і ми разом розповідаємо вранішню пригоду.
- Так його треба у великий акваріум, бо звідси воно весь час вискакуватиме, - авторитетно заявляє чоловік.
- А мух я йому що, малювати буду? Чим я його годуватиму? – протестую я, але син цілком на татовій стороні.
- Воно тепер наше! – заявляє мені чоловіча більшість і йде випускати жабеня у великий акваріум.
- Здохне – самі його звідти виловлювати будете, - бурчу я, усвідомлюючи, що віднині у цій квартирі побільшало ще на одного домашнього улюбленця.
Наступні два дні жабеня сумно просиділо на водоростях у куточку акваріума,не звертаючи уваги на мої спроби пригостити його мотилем, а ми всі безпорадно зазирали на нього крізь скло. На третій день воно зрозуміло, що комашок не буде і варто поцікавитись, чим харчуються інші мешканці цієї «калюжі». Жабеня перебралося до риб’ячої годівнички. Обережно кладу на годівничку купку живого корму. Але маленький страхополох тікає, куди подалі. Та згодом повертається – голод не тітка! «Виживе» - полегшено зітхає наша родина, відкладаючи до тепла питання про те, чи слід відпустити жабеня на волю, чи залишити його повноправним мешканцем акваріуму. Адже, судячи з того, як воно росте, йому тут не так уже й погано.

Кажеш, я – відьма? Причарувала тебе і тому ти геть збайдужів до інших жінок? Ні, коханий, не відьма. Якби я була відьмою, тобі б такі думки в голову не приходили. Відьма – від слова «відає», бо їй відомі усі слабкі місця людських душ. Якби я була відьмою, ти б нічого зайвого і подумати не міг. Відьмою бути добре, вони завжди знають, чого хочуть. І досягають бажаного. А я не відьма, я одна з Тих, Що Живуть у Степових Травах, вірніше, повинна була б бути. Та скільки ж тих трав залишилось, ось і довелось людиною народитись. А відьми схожі на Тих, Що Живуть у Деревах, тільки вони живуть деревах людського роду. Який рід – така і відьма. Накопичив рід зла своїми справами – і з’явиться у ньому відьма з чорною душею. То погана ознака для роду - від моменту, коли відьма зрозуміє свою силу, зло почне повертатись. За три покоління від її появи найяскравіші гілки роду зникнуть. І можуть навіть потягнути за собою інших, ніяк до цього не причетних. Єдиний шанс – якщо відьма не скористається своєю силою. Та я навіть не знаю, чи таке взагалі можливо.
А білі відьми – окраса доброго роду. Вони як протиотрута, спілкування з ними підсилює гарні якості людських душ. Цікава річ: щось хороше для людини може зробити і чорна відьма, але за це треба не тільки заплатити їй, а ще й збудувати навколо себе бар’єр з добрих справ, бо добро, зроблене чорною відьмою, притягне собою зло, і той, хто не здогадався потурбуватись про захист, буде жорстоко покараний за свою необачність. Закохатись у відьму у разі, якщо вона на це кохання погодиться, означає забезпечити себе на все життя відчуттям щастя. Люди, що називають нещасну жінку з поганим характером відьмою, просто нічого у цьому житті не розуміють. Справжні відьми нещасними не бувають.
Живеш ти зі мною, і навіть не хочеш зрозуміти, що я здатна причарувати тебе лише настільки, наскільки ти сам цього хочеш. І вигадуєш нісенітниці, такі, як оця – що я відьма. Люди завжди вигадують нісенітниці про те, чого не розуміють чи не хочуть розуміти. Хочеш бути вільним – то відпусти мене, бо я не зможу піти від тебе, поки тобі потрібна. Захочеш піти – я і кроку не зроблю, щоб тебе втримати. Мені незатишно у людському світі. Я щаслива, коли саджаю квіти. Я люблю сонце, гарячий вітер,пахощі розпеченого степу і теплі дощі. І ти намагаєшся бути мені і сонцем, і вітром, і степом, і дощем. Я повинна була стати душею рослини. Я повинна бути чиєюсь душею – я волію бути душею твого дому. Але якщо ти переступиш межу, я змушена буду стати твоєю душею – і ти втратиш здатність жити без мене. Ти втратиш себе. А я не хочу, щоб ти себе втратив. Бо я ж не відьма. Я ж народилась людиною. І мені подобається, коли ти – і сонце, і вітер, і степ, і дощ… і тендітна рослинка, що потребує моєї уваги і захисту.
Естафета життя порушена – Ті, Що Живуть у Деревах блукають між людей, бо не мають, де жити. І намагаються пристосуватись до людського світу. І Ті, Що Живуть у Травах – теж. Нещодавно я бачила одну з тих, ким я мала бути: вона продавала саджанці квітів коло базару. Дике і садове зілля разом. І від неї пахло степом і вітром. Така маленька, суха й жвава бабуся – Та, Що Живе у Чабрецю. Мені навіть здалось, що вона мене чекала. Я вже засадила квітами весь крихітний квітник під нашими вікнами, тож нічого купувати не збиралась. Просто було цікаво глянути, що то в неї за рослини. А вона почала розповідати: « Це брат подорожника – виразку шлунка лікує. Листя у нього така гарне. Бери, не пошкодуєш. А це організм від шкідників очищує. А це чепчик, ти ж його знаєш, чуєш, як пахне? Бери, посадиш.» - і тицяє усе це мені до рук. «Бабусю, та я ж у квартирі живу, нема мені де садити». А вона сміється: «Я знаю, що посадиш…» - і геть усе зілля, що в неї було, опиняється здоровенним клунком у моїх руках. Несподівано сама для себе здаюсь від такої безцеремонності: « Бабусю, скільки ж Вам заплатити?» А вона вихоплює з моїх рук гривню: «Все, вже заплатила! Йди, саджай.» Я тоді майже увесь день під здивованими поглядами сусідів слухняно розсаджувала по двору усе, чим вона мене нагородила.
Шукаєш пояснень своїм почуттям, хочеш поєднати непоєднуване: мене і власні уявлення про щастя… Заплутався у тих уявленнях, як метелик у павутині, от і кажеш, що я – відьма… Відьми золото люблять, особливо злі. Воно їм личить. У ньому – краса, влада, оманливість, підступність, вищість над іншими, здатність до перевтілення…. А на мені воно не тримається – йде до когось чи просто губиться... Навіть обручка хотіла від мене піти. Пам’ятаєш, ми тоді жили в іншому місці, і між корінням дерев у дворі була діра, яка, здається, могла б випити не те що річку чи озеро, а навіть море. Я тоді вимила ґанок і вилила туди воду. А потім похопилася – обручки на руці немає, з водою пішла. А за пів року до цього на мені не втримались золотий ланцюжок і годинник. Я думала, ти будеш гніватись, а ти лише сказав: «Нічого, гроші будуть – купимо іншу.» Але купувати не довелось: коли я вранці відкрила двері, то побачила біля порогу свою обручку. Вона лежала наче її хтось навмисно поклав так, щоб одразу помітили. І її ідеально рівне блискуче коло було розірване тріщиною. Я взяла обручку у руки і у душі виникло непереборне бажання зчепити її з твоєю, бо ти свою не носив, а від тепер і я свою носити не мала. А вона ж така тоненька, не зчеплю – точно загубиться. А через деякий час ти потрапив в аварію і залишився живий. То було чуже зло, і воно втопилось саме у собі, і хотіло потягти тебе за собою, бо ти всього лиш людина, а люди погано розуміються у таких речах. Чи не моя обручка тоді тебе на цьому світі втримала? І чи не для цього мені її повернули? Тоді, коли я її знайшла, ти сказав, що вона і була на ґанку, просто ми її не помітили. Можливо, хоч я тоді у кожну шпаринку заглядала, і на ґанку, і кругом… Я здатна повірити у що завгодно – коли зависнеш між двома світами, то вже не знаєш напевне, у що вірити. А ти ж віриш тільки в те, що бачиш власними очима. То звідки ж узялось оте « причарувала»? Хоча може воно й так. Може й причарувала, може й відьма… Хочеш перевірити? То роз’єднай обручки…

Це вкотре він не ночує вдома? Прийде, знов якісь дурниці розповідати буде. І як я могла його покохати? Куди мої очі дивились, про що думала… А як же він навколо увивався: квіти, дарунки, найкращою у світі називав. Розповідав, як йому з дружиною не повезло…Повірила. Ще й дивувалась, що його, такого хорошого, дружина так легко відпустила. Жодного скандалу при розлученні. А її погляд тоді, при зустрічі отій випадковій – майже співчутливий. Не розуміла…
Тепер дійшло… Вона тоді вже здогадувалась, чим все скінчиться. Телефон…У телефонній книзі повинен бути її номер…
- Привіт…Так, це я. Впізнала … Ні, нічого не сталось. Просто вибачитись хочу… Я вибачаюсь, бо винна перед тобою, а ти за що?... То й що, що не попередила, я б все одно не повірила… Слухай, ти б подумала, що там дітям треба, та дзвони йому, поки він всі гроші на чергову пасію не витратив… Донька добре, грається он з лялькою, що твої хлопці подарували, коли останнього разу до нас у гості приходили. Мені подобається, як вони приходять… До тебе? Справді? А що, прийду. Уявляю його обличчя… Ні, я її не бачила…

- Поворожити? Та можу я тобі поворожити, тільки скажи мені спочатку: нащо тобі це треба? Тільки правду кажи, бо як нещирістю прикриєшся – біду на себе накличеш. Нещире слово правду не покличе, а з кривдою вони рука об руку ходять. Лихо оминути хочеш? Так лихо те мандрує світом навпомацки. Сліпе воно… і у кожного своє. Так уже світ влаштований: кожному своя біда і своє щастя. А тобі лиха буде більше, ніж щастя. Знаєш чому? Чекаєш ти його. Той, хто його чекає, хто хоче його передбачити – сам вказує нещастям шлях до себе… і право їм дає душею своєю володіти. Не чекатимеш - то може воно і заблукає, сліпеньке… Справжнє лихо може скалічити тіло чи долю знівечити. А от до душі йому без твоєї згоди – зась. А твоя душа ще до зустрічі скоритися згодна. Ти своїм очікуванням і свого горя не оминеш, і чужого у гості накличеш. Воно, горе те, не тільки сліпе, а ще й дурне й довірливе: де його чекають – туди й пнеться. Особливо оті маленькі, нікчемні неприємності – носить їх вітром, а вони долоньки розчепірили і тільки й шукають, у кого б вчепитися. І наче й не складне то вміння – відмахнутися, здмухнути їх з себе, та не кожному дається. У сирих душах, як от твоя, вони швидко коріння пускають, і тоді ой як боляче їх звідти по живому рвати. А без справжнього горя у цьому світі навіть дурні не живуть, тільки їхнє горе розумним не зрозуміле. І коли вже трапиться тобі зі справжньою бідою зустрітися – приймай, а от як – то вже твоя справа… А що очі так посмутніли? Кажу ж – сирá душа в тебе. То що, казати далі?.. Смерті боїшся? А ти не бійся, твоя смерть – то не твоє горе. Хочеш її усе життя чекати? Ні – то й не питай, коли… Чи буде тобі щастя? Так воно вже є. Усеньке, що тобі на роду написано. Доля рідко кому щастя недоважує. Тільки воно жменькою зерен лежить собі тихенько на денці твого серця. Його ще пророщувати треба, поливати-доглядати. Але ж ти так клопочешся думками про горе, що тобі на цю працю часу не вистачає. А лихові ще й подобається паростки нищити. Знищить там надію якусь, чи радість бодай маленьку – і моститься на їхнє місце. То що ти обереш: горе плекати, що не стало паростка, чи дякувати долі, що він таки був і нові зернятка пророщувати? Кажеш, будеш пророщувати? Не впевнена, кажу ж – сирá у тебе душа, за вітром хилиться, ти ж від мене хочеш, аби долю тобі напророчила, щоб жити і те пророцтво виконувати…

То була перша гроза, яку я пам’ятаю. Можливо, вона б і не залишилась у моїй пам’яті, якби не хвилювання дорослих. Бабуся з дідусем, наказавши мені сидіти в хаті, заклопотано заганяли та зачиняли качок та курей, переводили корову з-під навісу у хлів, прибирали все, чому міг зашкодити дощ. А я завмерла на порозі хати, не в змозі відірвати погляд від неба.
Такої величезної сизої хмари і такої чорної її тіні я більше ніколи в житті не бачила. Вони швидко насувались на село, підминаючи під себе тепло і спокій літньої днини. Все якось принишкло, здавалось, що навіть листя на деревах сторожко завмерло, прислухаючись до чогось невідомого. Спочатку хмара стиха загуркотіла, немов би попереджаючи, щоб усе слабке та немічне забиралось з її дороги. Потім, наче на її виклик, з місця рвонув вітер, піднімаючи над селом куряву і не по-літньому дихнувши холодом. Допоміг опасистій господині неба зробити останній крок і шанобливо стих, похитуючи верхів’ями дерев. Знову запала якась дивна тиша. Ясний день так швидко обернувся на сутінки, що можна було бачити, як вони на очах густіють, перетворюючись майже на нічну темряву. І у цих сутінках щось зашурхотіло. То, ледве помітні крізь присмерк, перші, ще рідкі величезні краплі шаруділи листям, стрибали на запилену доріжку і ховались у споришах. І раптом, розкішним блискучим корінням потяглась до землі блискавка. Яка ж вона була гарна! Спалахнула на півнеба і, коли згасла, ще якийсь час яскравим світлом залишалась у моїх очах. Вже крізь це сліпе світло я відчула, як здригнулось усе навкруги від грому, що з гуркотом посипався з хмари, наче невидимі кам’яні брили. І залопотіла листям, заторохтіла дахом, затанцювала по двору злива. Коли сяйво блискавки поступово зникло з моїх очей і крізь суцільну темряву, що прийшла йому на зміну, до мене почав повертатись зір, а побачила густі косі струмені суцільної стіни дощу. Стояла на порозі, вражена силою і красою усього , що побачила і відчула, чекала наступної блискавки і наступного грому. Віднині я була втаємничена у ці поняття: гроза, злива, блискавка, грім… Віднині я була зачарована цим дійством. І віднині я знала, що добро і зло нарізно існують тільки у людських душах, а у природі зливаються в єдине ціле, поєднуючи свою силу.