Я вернуся з міжзоряних воєн
без чинів і нагрудних оздоб
і, вдихнувши морозної хвої,
почуватимусь Раяном Ноєм,
порятованим в Сьомий потоп.

Я побачу тебе на обійсті -
годуватимеш просом гусей,
ти можливо й чекатимеш вісті,
та навряд чи такої: " Не бійся,-
пожартую,- це - я, Одісей".

Ти не зойкнеш - спокійно в гусятник
заженеш голосну чередý.
("Не було мене літ із десяток,
от нарешті заскочив на свята...")
В хату двері прочиниш. Зайду.

Відсахнеться вогонь - аж іскрини
полетять через комин до зір.
Знову мовчки дістанеш зі скрині
вишиванку і оком майстрині
обласкаєш нехитрий узір.

Все незмінне - парсуни і фотки,
і святих гачкуваті носи.
Я повішу на цвяшок пілотку,
одягнусь у сорочку - коротку,
наче зроду її не носив.

Стіл хутенько застелиш обрусом,
страв дванадцять наносиш раз-два,
замість дідуха сіна натрусиш,
ще й для доброго духа-інтруза,
що заходить у ніч до Різдва,

наготуєш тарілку і ложку,
з ними келих для знаних потреб.
Назбираєш усього потрошку
в коляду хитруватому Мошку
на випáдок, як зайде вертеп...

Перша зірка у небі засяє,
мов сигнал неземного Арґо.
Я промовлю молитву Джедая,
ти помолишся: Бог ся Раждає!
потім разом: Славімо Його!

Ніч покотиться місячним колом,
я зійду з осьової путі -
і напевно вже більше ніколи
не скуштую горіхових колив
зі смаком різдвянóї куті...

17.03.12

Коли відлига вимиває кальцій
і наступає авітаміноз,
я бачу у природі, мов у кальці,
сліди промоцій і сезонних акцій
для квітників, акацій
і мімоз.

Закони ринку - в космосі і в зерні,
чи землю задля прикладу візьміть:
вона - це ті ж артілі і майстерні,
а в них прибутки - хоч які мізерні,
та з ними в парі - термін
і ліміт.

Земля - у курсі сальдо та авізо,
а що її покликання - родить,
як тільки снігова перина злізе,
б'є насінині в рейку із заліза:
- Бери мене у лізинг
чи кредит!

Під чесне слово і малий відсоток
з весною підем у хмільні танки,
прийму у лоно, здобрене азотом,
бо час не жде, бо зацвіту осотом,
а з нього й мед у сотах
не такий...

Вдовиний бізнес... Ледь стачає сили
на любих діток, і не хмурить брів
за те, що пустотливі натворили
з часів, коли Сварога та Ярила
самі ж і заморили
у Дніпрі.

Усе для них - розрада, їжа, хата,
віддасть останнє, хочеш - забирай!
Вони ж їй у подяку - "мирний" атом.
Бо - нелюбима. А якщо і мати,
то сурогатна.
Бо - не рай!

12.03.12

Хай на тобі шовки - не паранджа -
чи ж винна ти, що йти до тебе мушу? -
і зрештою, отруйнішим із жал
ти цілиш у свою болючу душу.

А вже, як не витримує душа,
то груди рве в польоті із нізвідки -
та чи у болю є вина чужа,
як сам торкаєш талії шахідки?

Чи винен хто, що в'януть кольори
твоїх казок, немов пустельні квіти?
Я все знесу - лише не говори,
що це мені не мало би боліти...

2009

Цілу ніч - "епізоди" Лукаса,
целулоїд кипить у колбі
од вогню кольорів Делюксу
і громів цифрового Долбі.

Ах, яке все живе і свіже!,
хоч насправді з пап'є і вати -
у пропорціях Панавіжн
світ яскравіший - що й казати!

Я прокинусь, відчувши напад,
на зразок амнезії Борна,
я усядуся на канапі
з ілюзорним відром попкорну.

Розчахнувши веранду настіж,
утоплюсь у 3-D екрані
і в екстазі - "Das ist fantastisch!" -
упізнаю світи незнані.

Логотипом у небі зрине
срібний місяць мого дрімворксу,
світловивіска магазинна
озаглавить кіно заморське.

Привітається криком півня
голос диктора із-за кадру -
так пронизливо і надривно,
що засвище система квадро!

По дорозі ітимуть перші
перехожі, немов субтитри.
Заклопотані білетерші
закликатимуть не смітити.

А коли під горою поїзд
реп утомлено дочитає,
у очей моїх полароїд
сонце блисне мечем джедая.

26.02.12

Гай-гай, синочку, все не просто так,
все має свій анфас і має профіль.
Буває, що зачовганий мідяк
у снах видіння бачить кольорові.

А часом розмальований банкнот,
якщо і видить сни, то чорно-білі -
що він в опалі, що уже банкрот,
що падає на аеромобілі.

А хтось не спить ночами взагалі -
псує папір і мучиться до рана...
Та всі його душевні мозолі
і шеляга не варті, мій коханий.

Тож спи, синочку, і не забувай,
що аверс має світ і має реверс...

А татко ще попише. Бо, гай-гай,
між віталакт і -прост - лиш vita_brevis.

2012

Якби мені ензиму,
що не боїться стуж -
я б тугу цю озиму
перемішав чимдуж,

заправив би ферментом
і дочекався див,
щоб сум одномоментно
у ром перебродив.

У чайнику старому
закип'ятив би ель
уполовину з ромом
і цвітом конопель.

Тоді б напився ґроґу
з божественним смаком,
щоби забути лоґін
у себе_крапка_ком,

щоб не бубнив у скроні
обридлим цвіркуном
примови забобонні
простуджений ґеном,

не скаржилося - глухо,
немов старий рояль,
в моє середнє вухо
напівостигле Я.

7.02.12

По лабіринту йде Тезей
до злого Мінотавра
і каже:
- Не чіпай людей,
бо зіпсується аура.

Собі мугикає під ніс,
а наче б'є у ринду:
- Мовчи, допоки не розніс
тебе по лабіринту!

Байдýже, бик ти чи байстрюк -
цього не скаже й Мінос -
а ти не роздувай ніздрЮ,
бо злість - не плюс, а мінус.

Тобі б утіхи від родин,
кретине з виспи Крета,
незайві бета-каротин
і яблучна дієта.

Побільше світла і тепла,
а почуття грядущі? -
коли єднаються тіла -
окрилюються душі!

Мені дала в поводирі
клубочок Аріадна -
чого ховатися в норі,
хіба отак порядно?

Дедалі більше тираній
нуждається в Дедалі.
А ти мовчи, не сатаній!
Бо це лише деталі...

28.12.2011

На далеких Голанських висотах
обкурилась голандська босота
і читає псалтир -
буде спокій і мир
відтепер на Голанських висотах.

В Тель-Авіві сумують равини,
бо немає вістей з України.
І крисані свої
тереблять за краї
в Тель-Авіві місцеві равини.

У Хейфі на блошиному ринку
сповідає єврей палестинку.
- Трясця мамі твоїй
за неякісний лій!, -
чути крик на блошиному ринку.

У Бердичеві равин равину
розповів по секрету новину.
- І таких-от новин
в мене є не один!,-
гордо равин промовив равину.

Клеопатра строчить Птолемею,
що підбурює люд Ґолда Меїр.
- Через Ґолду Меїр
збунтувався Каїр!, -
Клеопатра строчить Птолемею.

На півострові славнім Сінаї
у одного єврея стіна є.
- Чом же в Єрусалим
всяк іде пілігрим?, -
плаче він при стіні на Сінаї.

22.12.2011

Майже місяць усі на Пеемі
віддавались насущній проблемі,
та негаданий сніг
перестрашив усіх
і замовкли усі на Пеемі.

Головну новорічну ялинку
одягли у чудну одежинку.
Нею Льоня-Косміт
полетить у політ -
це для нього зробили ялинку.

Ганна Герман, не кліпнувши оком,
скаже: київський саміт - нівроку,
Україна - ЄС -
це великий прогрес.
В Ганни Герман не кліпає око.

Усміхнувся гарант дурнувато
на запитання, як поєднати
золотий унітаз
і затягнутий пас?
Ну, сміється він так дурнувато.

Про соратницю Ю.Тимошенко
побратими забудуть хутенько,
бо для них і ПР -
непогано тепер,
як сидить у тюрмі Тимошенко.

21.12.2011

Уже в Різдвяному турне
Дитятко Боже -
тож ти не думай про сумне,
самотній бомже!

Пусте, що тягнуться літа,
неначе лайкра -
я передав твого листа
до Миколайка!

Ба, більше - він уже прислав
тобі посилку.
Ось, бачиш, напис - "Ярослав!
Для тебе, синку!"

Всього тут! Вистачить на двох -
стрічок і вати...
А ти зайшов би на Різдво
колядувати.

Ми заспіваєм у канон
"Христос Родився".
Я пригощу тебе вином,
бо так годиться.

А вже як дідух у куті
закряхче сипло,
я у полумиски куті
усім насиплю.

Гарячим чаєм напою
і не посмію
заговоритити про мою
лоботомію.

Лиш мерзлі пальці помащу
борсучим жиром,
щоб ти, нагрівшись досхочу,
пішов із миром...

Перебирати в смітниках
опалу хвою
і тужно думати про дах
над головою -

весь у снігу, немов альбом
у обволюті*.
І як нам холодно обом
у зими люті...

18.12.2011

обволюта (діал.) - суперобкладинка

В зв"язку з профілактичними роботами на сайті, вірш тимчасово відсутній

Уже не дочекаюся, либонь -
спливає час, на пошуки відведений.
Здалося? В двері стукала любов?
Таки вона! Та знову ізсередини...

весна 2011

А я піду і, може, навіть завтра,
програвши майже виграні бої -
немов луна чи призабута мантра,
що втратила вібрації свої.

Цей світ - чужий, бо не на мене шитий,
таки мій вибір був не до пуття -
на перехресті "жити-жити-жити",
мабуть, я вибрав не своє життя.

А, може, він - такий тісний і грубий,
що не діждуся, як уже мине -
всього лише фаллопієві труби
усе ще не зачатого мене?

Чи, навпаки, це я - космічна гусінь,
що на Землі лишає чорний слід,
і це життя проплазувати мусив,
щоб заслужити право на політ?..

То хто я - фенікс, що згорить у жовтні,
щоб навесні воскреснути в плоді?
Чи каменюка, що у воду бовтне -
і тільки кола, кола по воді?..

2011

Бейкер-стріт загубила сон
у її найпевнішім місці -
Ватсон, Холмс і мадам Гудзон -
насторожі четвертий місяць.

Цілонічно по черзі втрьох
у дверне заглядають вічко,
а уранці на дверях - ох!,
знов танцюючі чоловічки!

Їх уперто малює хтось
пальцем, вимащеним у ваксі -
і нервується Шерлок Холмс,
і дивується доктор Ватсон!

Хоч надія зламати шифр,
як і водиться, швидко вмерла,
та здаватися не спішив
наполегливий містер Шерлок.

Набивав у чубук гашиш
і смалив у тиші́ цвинтарній,
щось вигукував часом, лиш
не "Уотсон, елементарно!"

Прапорцями значи́в міста,
поруч дати писав на карті
із депеші чи із листа
від професора Моріарті.

Ще етюди з кількох октав
грав на вицвілій віоліні -
Ватсон чемно перегортав
ноти пальцем у гуталіні.

15.11.2011

Нехай Пегас облізлий,
та як нова поп(д)руга -
одразу ж борозною -
лавина кінських ват!
Поет за ніжки Музи
береться, мов за плуга -
і нумо віршувать!

13.11.2011

Дитинство ось-ось мине,
ми майже уже дорослі -
тому, щоб не йти наосліп,
домовимось про одне.

Я знаю, таки нелегко
міняти умови гри -
та буде нехай "Замри!"
ознакою небезпеки,

знайоме таке - "Води!" -
мене порятуй од спраги,
а "Холодно!" - одягти
незайве зимові краги.

Ще "Гаряче!" - не вмикай
опалення так уперто.

Будь чемна без мене, Ґердо!
Я - тільки на гірку.
Кай.

2011

Розвіє вітер віхті давніх пряж -
часів минулих жалісні підранки.
І вже не легкість на душі - вантаж,
сумний вінтаж старої вишиванки...

грудень 2009

Двері в астрал затраскую,
тралю самотність аською -
хтось пише мені болгарською
у хаосі букв і цифр.

Хвилю стою в напрузі:
- Здравéй! Додаю у "Друзі".
А краще - в "Моєму крузі",
там я - під ім'ям Люцифер.

2011

* "Я - Бог, і нема більше іншого Бога."
Ісаї 45:22 (болг.)

Не дай мені зійти на манівці
з хиткої стежки у колючім терні.
Стримлять в моїх зап’ястях олівці
і крапле кров по білому папері.

Хай не відпустить цей блаженний біль! -
без нього не пожну дарунків долі.
Усім, що є, завдячую тобі,
і щонайперше - цим пекучим болем.

Якби не ти, я не пройшов би тут,
об холод твій не заточив би стилос.
І зрештою – це ти роздула трут,
хоч і не тим, чого б мені хотілось...

Не дай мені зійти на манівці,
впокоїтись теплом осінніх терцій.
Іще різець тримаю у руці
і кров моя ще струменить од серця...

вересень, 2009

Ну признайся - не маю шансу?
Нащо мучити, сенс який?
Навіть виберешся із трансу -
не простягнеш мені руки.

Краще будеш гола та боса,
помиратимеш од цинги,
та до себе ти не запросиш -
щоб - ні духу, ані ноги!

Швидше вип’єш отруйний трунок -
лиш би я з тобою не пив.
А залагоджу твій рахунок -
ще й обíзвеш мене скупим.

Звідки взялася ця нещирість,
чим зумовлена каламуть?
Відпусти - і живи у мирі.
Дай напитися - і забудь!

осінь 2009

ВисокостАнний випростався вітер -
розграфоманилося не на жарт.
З кремля ведмідь наврочив московітів,
що аж у місті вибухнув пожар.

А почалося із рахунку звіра,
було йому - шістсот вісімдесять
без чотирнадцятки - ( звичайно, хто у вірі -
навколо ватри) - ні додать, ні взять.

А потім - раз! - кларнетно-срібний спалах -
це написав поет рядок незлий.
Хоч сіяв більше, та зерно пропало -
сичі мовчання криком рознесли.

Новозавітно світ рипів снігами
і на живця ловив Сковороду -
той не клював, лише ходив кругами
і не впіймався - світу на біду.

І раптом - восьма з браком двадцятірки,
заторохтів будильник без причин!
Оце ж мені намарилося стільки!
Отак сп'яніти від "Poez Tychyn"!

Але нічого, більшість не узнає,
що в роті коней хтось табун пасе.
Один лиш я. Ну, може, ще Ісаєв.
Бо Штірліцу відомо геть усе...

5.11.2011

Увірую у приреченість
Летіти на твій огень
Як в право незаперечене
На благословенний день.

Одвічну спізнаєм таїну -
І вже не спотворить Зло
Тяжкою печаттю Каїна
Ангéльське моє чоло.

Розродиться небо хмарою,
А там, як мине сльота,
Сіятиме нам примарою
Едемова нагота.

Ще будемо йти - піднесені,
Аж ніяково самим,
Скрипітиме брама весело,
Та спинить нас херувим...

Я вірую у приреченість
Вертати на твій поріг.
Але… Не спокутуй втечею
Мій первородний гріх...

30.09.1990

*Акровірш

Перед полуднем у неділю
до мене заходив Бог.
Ми сиділи із Ним удвох,
розмовляли про наболіле.

Смакували солодку диню,
попивали смачний "Дюшес".
Бог кородився на гординю,
що дісталася вже небес.

Я Йому - про своє, насущне,
про погоду, про свій город.
Він хитав головою скрушно
і записував у блокнот.

Мова йшла, як бува на кухні,
про усе, що кого болить.
Деміург нарікав, що глухне,
що не чує з небес молитв,

що усе поглинає хаос,
хоч і він – не найгірша з бід -
«все, до чого лише торкаюсь,
перетворюється у лід».

Далі, очі закривши, схлипнув,
мов шукав співчуття в мені:
«Окрім всього, мій сину, сліпну,
все довкола - у пелені...

До найближчих нема довіри –
(«все, як треба, усе окей!") -
я ж не нинішній, знаю - сіре
щонайменше життя в людей!

А без правильної картини -
незавидна у мене роль.
Задля цього й зайшов, мій сину -
вибірковий такий контроль.»

Бýла прикра і ні водночас
безпорадність Його оця -
бо ж не всім випадає почесть
утішати свого Творця.

Відповів не одразу - мислив,
довго зважував - "так" і "ні" -
на душі загірчило кислим -
не хотілось горіть в огні.

Та прогнавши найгірші гадки,
врешті вичавив із грудей:
«Може, десь... А у нас - в порядку...
Україна не пропаде!

Тож не мучтеся, буде сумно,
чи настане сутужний час -
на горищі у мене трумна -
тільки свисніть - і я у Вас!..»

Бог подякував і подався
у далекі свої світи…

Майже восьма. Я ще вагався -
йти на вибори чи не йти…

лютий 2010

Абсент - у склянці, у горнятку - лід,
вода і цукор, ніжний смак анісу,
а в ложці - смайл, немов Чеширський Кіт
крізь неї споглядав смішну Алісу.

Я пив повільно, щоб здоровий глузд
не відлетів завчасно до Морфея,
аж раптом - появилися Тулуз,
Ван Гог, два Полі і Зелена Фея.

Було все звично - гамір і Париж,
і навіть те, як півпрозора дама
мого чола торкнулася - ("Гориш!") -
і сіла на столі - вона, та сама.

А далі, звівши руку догори,
Чудесниця Смарагдового Міста
мені сказала: "Очі отвори
і роздивись - усе набрало змісту!"

І справді - малював себе Лотрек
ціпком абсентним кольору туйону -
і вже не карлик - із картини Шрек
моргав на Фею, наче на Фіону.

Навпроти мене - Гог, Верлен, Ґоґен
(Верлен мені всміхався) пили "Ксенту".
І Поль (Ґоґен) ламав гематоген
і добавляв Вінсенту до абсенту.

Вінсент надпив і, чиркнувши ножем,
довірив вухо схованці конверта,
а кров тягучу, мов інжирний джем,
поніс Анрі на пензлі до мольберта.

"В абсенті - сперечатися не смій! -
не так багато галюциноґену.
І Фея ця зелена - радше Змій!" -
сказав Верлен задумливо Ґоґену.

Той не перечив (хоч і смів): "Простеж -
а хто ж тоді Богиня, навіть Відьма?"
І Фея м'яко посміхнулась теж,
а далі раптом заридала ридма

і зручно умостила пістолет
в долоні Поля (першого - Верлена),
і двічі (тричі?) вистрелив поет
не в себе, не в Ґоґена - прямо в мене.

...Лежав листок із віршем на столі
і пляшка перекинута "Ван Гога".
Зелена Фея по жилястім склі
текла, мов кров Рембó, з зап'ястя мого...

березень, 2011

Я сьогодні почистив зуби
і нарешті одяг штани.
А до того трубів у труби
телефонного сатани.

Домагався втручань і звітів,
мов забракло в печі тепла -
аж тряслась борода - помітив,
що у мене вона була.

Далі штори підняв на вікнах,
латку ліплячи на кожух,
почекав поки очі звикнуть
і побачив, що... ліс пожух!*

Може, латка оця й незайва,
та для іншої вже зими -
повернулася осінь-зайда
лісовими пожежамú...

Наче вчора у цім кожусі
був надворі востаннє я -
укусила мене ( божуся!)
загадкова якась змія!

Де поділись весна і літо -
хоч убийте - не спостеріг!
Дай лиш Бог, щоб на білім світі
був дві тисячі шостий рік!..

А внизу обнімались люди,
бородаті - один в один,
на столи виставляли блюда
і карафки найкращих вин.

І знайомилися сусіди,
впізнавали брати сестер.

Підкидали угору діда,
що інетну антену "спер".

29.10.2011

*розумію, що лоґічніше написати "лист пожух", але мені так подобається...

Байдýже, що в судьбі земній
земної мало глини -
кохання літ шкода мені,
коли їх мить поглине.

І не від того сльози ллю,
що в серці - холод вічний -
що тú ридаєш од жалю,
хоч я для тебе - стрічний.



текст ориґіналу:

To * * *

I heed not that my earthly lot
Hath little of Earth in it,
That years of love have been forgot
In the hatred of a minute:
I mourn not that the desolate
Are happier, sweet, than I,
But that you sorrow for my fate
Who am a passer-by.

by Edgar Allan POE

Дивуюся, чому буває страшно
нам заглядати за виднокругú -
ми живемо у майбутті вчорашнім,
вертаючи минулому борги.

Стараємося вилізти з безодні
буденних справ, та й почуттів, мабуть -
марнуємо теперішнє сьогодні
і віримо в його найвищу суть.

Але ніщо не вічне, навіть зорі:
за ніччю - день, за осінню - зима...
Ми, окрім всього, в завтрашньому вчора
і, може, нас давно уже нема...

осінь 2009

Мені поштар давно листів не носить.
Згоріла пошта? Вимерли листи?
У них так є - пергаменту не досить,
або сургуч забули підвезти.

То мало симпатичного чорнила,
то штатні писарі перевелись -
я потерпів би, лиш би пояснили,
що все невдовзі буде, як колись.

Та хай би вже писали під копірку -
"листами щастя" не один живе -
було б, якщо не з медом, то й не гірко,
як самота ухопить за живе.

Я розсилав би теж листи небесні -
недавно з "Книги мертвих" почерпнув,
що за подібне всяк по смерті скресне
(два - у одному за смішну ціну!)

По тому вже не ждав би листоноші -
тоді уже ілюзій не було б,
що навіть чорт, за душу чи за гроші,
мене згадає, написати щоб.

Мене вже не було би у реєстрі,
стежки до мене встигли б зарости -
чужі брати, чужі самотні сестри
займали б черги по свої листи.

Я скриньку вже не відчиняв би майже,
лиш деколи - по пам'яті старій.
І як у сні тривожнім знову скаже
знайомий голос: "Я прийшла - відкрий" -

вже б не повірив, долу не помчався -
я був би інший навіть уві сні...
І тільки знов - у просторі і часі
відкрив би скриньки двері бляшані...

-

Там був би лист.
Без марки, без адреси,
без підпису і, навіть, без числа.
Пожовклий весь. "Тобі. Від поетеси,
котра твоєю Панною була.

Ти - знов живий, до сну читаєш Тору
і смерті просиш, наче Вічний Жид.
По стінах пишеш: "НІЧ ХИТАЄ ШТОРУ",
як сумнів їсть, чому вона дрижить.

Я теж самотня, вже давно не Панна,
та й не поетка - (знаєш тільки ти),
пішла сама, вернулася незвана
і у дорогу знову маю йти.

Прохаю, виглянь - хóчу попрощаться,
я пам'ятаю - ти мене любив.
Якби листки були "листами щастя" -
була б і я щасливою. Якби... "

...Звичайний лист, весь у прожúлках, звісно,
та знаю - ще не вижив із ума -
він - не мені, не прочиню завіски -
там - тільки ніч, завія і зима...

січень 2011

І як би зупинитися на мить,
щоб добре роздивитися довкола -
бо пройде все, та чи переболить,
пооре чи розгладить наші чола?

Чи є ще те, що нас тримає тут
чи, може, вже пора ловити вітер?
Бо сто причин не вирушати в путь,
а раптом час узяв, та й всі їх витер...

І чи не пошкодуємо колись,
що мали шанс почати все спочатку,
а ми в бігу за марнотою лиш
поставили безрадності печатку?

…Увесь непотріб - разом у вогонь,
що не по зросту - зразу ж до сокири!
Жде далина вітрильника твого!
Ще тільки б вітру…
І краплину віри...

осінь 2009

Зібгавши простір,
завірюха свище,
немов над світом
розпочався суд,
і (л?)вже пророцтвом
чуються у хвищі
слова зловіщі,
що усе найвищі
небесні сúта
снігом занесуть.

Що сонце змеркне -
вп’яте – і у тремі
наждачним кругом
затвердіє наст,
і ложе смертне
приготують темні
круки тотемні
і у веретені
стрімкої хуги
упізнають нас.

І мовчки рушим
по замерзлій глиці,
розтяті нервом
лічених годин,
думки і душі
оголивши ниці -
святі й блудниці,
королі і гицлі -
всі перед небом
рівні, як один.

В строю одному -
в’язні і присяжні,
вже недосяжні,
хоч о сяг руки.
А вдарять громом
голоси мосяжні -
чорніші сажі,
довжиною в сажні
будýть їх справжні
Судні язики...

Та все ж надії
теплиться осколок,
що не довіку
круг замкнеться зло.
Іще задніє -
вшосте - і спроквола
розíрве коло
й голкою проколе
камінне віко
молоде зело.

лютий 2010

Завія біла
за мною бігла,
залива чвалом
за мною мчала.

Та на Купала
сніги упали,
на Водохресті
дощило врешті.

Зоря полинна
стежки палила -
огненні стріли
душі не стріли.

Лиш терни зрілі
мене узріли,
лиш вишні стиглі
мене настигли.

Речей лавини
мене ловили,
очей тумани
мене тримали.

Та невблаганна
жаги омана.
Любов остигла -
і відпустила.

2010

Я залишаюся в зимі -
як жаль, що рік не високосний! -
іще б у дня одного космос
я завтра увірватись міг!

А так - занурюся у сон,
в якому марення юрмились -
ти не змінила гнів на милість!,
то й у весні який резон?

Я віддаю себе зимі -
на все лишилася година,
уже хвилюється гардина
далеким гомоном громів.

Та вже для мене у блакить
весна не вирядить світанок,
а, значить, серце не відтане
і вже мені не заболить.

Моя заступниця зима
мене в свої сховає крипти
і на очах моїх відкритих
допише наш сумний роман.

28.02.2010

Літості звати марно -
енергетичний збій -
стерилізуєш карму
і препаруєш біль.

Маніпулюєш словом -
о, як воно щемить! -
«вічність живе в любові,
чуєш?, одну лиш мить…»

У самоти і туги -
надто байдужий смак.
Це не життя – недуга,
і не кохання - так...

7.01.2008

Сніжинкою впаду тобі на вії
і помовчу з тобою у журбі,
а як мене нежданно обігрієш,
то я сльозою стану по собі.

Краплиною дощу впаду на губи,
цілунком згладжу посмішку криву,
а як мене випáдком ти пригубиш -
я у тобі причастям оживу.

Туманом я усю тебе огорну,
закрию від мирської суєти -
а раптом ще удасться душу чорну
від праведної кари вберегти.

січень 2010

Цей тихий жаль іще торкає душу,
коли зачую твій далекий сміх
і, навіть, в горлі відчуваю сушу,
хоч не втікає вже вона з-під ніг.

Пекучий щем далекої події,
яскравий спалах давньої пори -
колишньої надії і недії,
що обнялися, наче дві сестри.

Вже тридцять літ - не мало й не багато,
а ти - у квітах, наче у весні...
Твій щирий сміх, розпука і присвята:
"На згадку Віті." Навіть не мені...

осінь 2009

Усе дитинство ріс у мрій полоні,
заради ровера зривав оті шапки -
просив у Бога "Україну" на Афоні,
а той "Афоня",
видать, "не поняв" -
я ж "розпальцьовкою" показував лапки!

21.10.2011

Вже стільки літ являється мені
далекий світ, зруйнований дощенту,
немов трима мене у напівсні
гіркий дурман полинного абсенту.

Немов колись із себе вийшов я
і розійшлись ми, наче подорожні,
і у глибінь сьогоднішнього дня
я сам собі пишу листи тривожні.

Що так і так, що я іще живу,
лише літа якісь незрозумілі -
січуть дощі дводомну кропиву,
а у душі – сніги і заметілі.

Я ті сніги за вичахлу снагу
чи за борги незнані відбираю -
не проповзти по білому снігу
за блокпости віднайденого раю.

У нім шляхи і виходи - табу,
мов хтось лихий кінці обрізав круто.
Довкіль - "якби", "неначе" і "мабуть",
а пригуби - нагадує отруту.

Тут все – чуже, чи, навпаки – своє,
бо все уже без догм і постулатів.
Є свій пернач, свій гімн і, навіть, є
свій «Отче наш» і "До своїх галатів"...

Та пазли ті не викладеш улад,
хай по житті ти - учень Епікура,
не розплести фальшивого вузла -
усі листи позначені: "Цензура".

2011

чи краще так:


Вже стільки літ
являється мені
далекий світ,
зруйнований дощенту,
немов трима
мене у напівсні
гіркий дурман
полинного абсенту.

Немов колись
із себе вийшов я
і розійшлись
ми, наче подорожні,
і у глибінь
сьогоднішнього дня
я сам собі
пишу листи тривожні.

Що так і так,
що я іще живу,
лише літа
якісь незрозумілі -
січуть дощі
дводомну кропиву,
а у душі –
сніги і заметілі.

Я ті сніги
за вичахлу снагу
чи за борги
незнані відбираю -
не проповзти
по білому снігу
за блокпости
віднайденого раю.

У нім шляхи
і виходи - табу,
мов хтось лихий
кінці обрізав круто.
Довкіль - "якби",
"неначе" і "мабуть",
а пригуби -
нагадує отруту.

Тут все – чуже,
чи, навпаки – своє,
бо все уже
без догм і постулатів.
Є свій пернач,
свій гімн і, навіть, є
свій «Отче наш»
і "До своїх галатів"...

Та пазли ті
не викладеш улад,
хай по житті
ти - учень Епікура,
не розплести
фальшивого вузла -
усі листи
позначені: "Цензура".

2011

Уже несила тамувати біль -
за гріх який зустрів тебе бездушну?
Забитися б у найтемнішу мушлю
і вже не озиратися відтіль!

Наложнице добродійки Тюссо,
покрита звідусіль добірним воском,
дозволь, молю, моїм зболілим мозком
зануритися в непробудний сон!

...Надія втечі марна і пуста,
хоча й передостанньою конає -
мене невідворотно поглинає
діра - душі твоєї чорнота...

осінь 2009

Між світлом і тінню, для мук чи розради,
у хитросплетінні ранкових видінь
прийшло усвідомлення прикрої правди,
неначе судома у мерзлій воді.

Таки не затямив нехитру науку,
кружними путями у пекло забрів! -
даруючи милість, подав тобі руку,
а ти подивилась на мене з-під брів…

Ховається далеч за давні образи,
злітається галич на чорний бенкет.
В стрімкому падінні принцеса і блазень -
ні краплі надії на вихід з піке…

весна 2010

В усьому сумніваюся весь час,
а у питаннях вічних – поготів:
щó цінним є, щó тлінним є для нас -
пилинок серед безміру світів?..

Чи є у тому хоч найменший сенс,
щоб цінувалось на усі віки
дорожче каменюччя Стоунхендж
твого відбитка в дзеркалі ріки?

Невже камінна велич пірамід,
що вразила фантазію людську,
вартує більше за легенький слід
ступні твоєї на морськім піску?..

В однім не завагаюся й на мить,
життя на кін поставлю без жалю -
не зможе це каміння пережить
відлуння твóго ніжного "люблю..."

осінь 2009

Летять літа. А там із ними
юначі сни понесло ген.
Благословляю зливи, зими.
І відчай - теж благословен.

Вже обіцянка не підкупить.
Опрусь обітниці грошу.
Розбите не зберу докупи,
остигле - не розворушу.

Благословлю вогонь каштана,
клейноди кинувши в костер.
А вітер дмухнув і нежданно
надії крила розпростер...

осінь 2010

Перегорну сторінку, наче ляду
у ще одну тривогу прочиню.
Вдивлятимуся в тишу непроглядну,
вслухатимуся в темінь мовчазну.

Щó оживе в картині невідомій -
невже та сáма туга, та сама,
все той же дощ, за винятком, що в домі -
уже не пізня осінь, а зима?

Ну де ти є, ота моя годино,
що золотила сни вряди-годú?
Мені життя дощами не вгодило,
хоч ти мені снігами догоди!

Широким пензлем білої завії
переміни усе у палімпсест -
нехай його по-нóвому засіє
зерном надії ямб чи анапест.

На берегах пожовклої сторінки
напни рядка живого тятиву -
щоб відштовхнувшись, полетіти стрімко
з чорновика* в дорогу чистову…

зима 2011

*чорновик(випереджуючи закиди в непатріотизмі=))- реконструкція втраченого слова, синонім слова "чернетка".

Як зíйдуть зорі на небесний стан,
дивлюся в небо і здається, наче
летить на мене зоряний десант
з планети Іно, мислячих інакше.

А через хвилю - це уже ставок,
а я - рибалка, що у воду зирка -
здригнеться місяць, ніби поплавок,
за вудку смикну - і в польоті зірка.

А потім вже, неначе дирижабль,
пливу тихенько ген під небокраєм...
Іще одна упала...Та з бажань
уже ніщо на думку не спадає...

осінь 2009

Учора ще хилилась до плеча,
молила вберегтись у цьому злому світі,
а вже сьогодні знов, як зазвичай,
наступній жертві розставляєш сіті.

Звичайно, Київ – не якийсь «п’ємонт»,
тут зовсім інші мірки і масштаби -
«У вас - біда, а ми їмо, п’ємо,
фіксуєм штампи, видихаєм штами,

заносим дані до нових анкет -
у нас не терплять пауз і заминки…»
Чума - у Львові, в Києві – бенкет!
Чи це всього лиш по мені поминки?..

листопад 2009

Оживуть у моєму серці
амфібрахій, хорей і ямб -
всі мої двадцять тисяч герців
завібрують твоїм ім’ям.

Сім мільярдів моїх нейронів
захвилюються в унісон,
стугонітиме знов у скронях -
ну невже це усе не сон?

Та ударить мене нежданно
струмом блискавка в сто ампер -
знову в річку, ту саму – давню,
чи ввійду я ще раз тепер?!

весна 2010

Під небом чорним
холодних крипт
тамує горло
прощальний хрип.

В тупому лезі
прозрінь і більм
моїх поезій
вмирає біль.

В серцевих гротах
ще б’ється крик -
надривний протяг
підземних рік.

По їх коритах
несеться вчвал
назустріч бритві
кривавий вал...


лютий 2010

Властивість є в стріли: коли летить,
то перед ціллю завмира в повітрі.
Дає останню спробу утекти
від небезпеки, що таїть у вістрі?..

А, може, просто випити ковток -
іще один - терпкої dolce vita…
Чи ж кожному обіцяний місток
між осінню і згарищами літа?

Моя - дзвенить напругою гюрзи,
що за секунду допадеться жертви.
І вже немає часу на "Спа-си..." –
одна лиш мить
на збори
в царство
мерт...

осінь 2009

І як уберегтися від облуди
її красивих і холодних фраз,
коли так щиро мерехтіти буде
у діадемі слів фальшивий страз?

В душі уже нема живого місця,
а я - до неї, наче - на меди.
Невже ізнов, мов голий серед міста,
стояти буду посеред біди?

На що надіюсь і чого шукаю
в її світах, закованих у лід?
Йду над проваллям по самому краю
і вже передчуваю свій політ...

осінь 2009

Я вас любил: любовь еще, поверьте,
в душе моей угасла не совсем -
всего на две слегка печальных трети
иль на процентов девяносто семь.

Я - каждый пятый, посему - умчался
на коренной и двойке пристяжных -
на три четвертых - в темпо-ритме вальса,
и в pas мазурки - на trois восьмых.

Слуге ль цифири возжелать надгробий? -
не суждено пиитом умереть...
Дуэль? Стреляться?! Непременно – дробью!
Тогда умру, быть может, лишь на треть…

13.10.2011

Усе частіше осінь золотиста
мої думки жене із міста пріч
до протиріч туманного дитинства -
Ріки й Води далеких межиріч.

А у Ріки тієї брід глибокий
і кола - вверх, усупереч воді,
в ній навіть час біжить в обидва боки -
туди й назад, немов на DVD.

Знов, як колись, в її завмерлім лоні
я бачу тінь земної кривини,
а в чорному Малевича проломі*-
незвіданого погляд крижаний.

І хай в її найближчої родини
потуга менша з давніх поколінь -
вже навіть до самої середúни
дійдеш не заволоживши колін -

та все ж тече, не визнаючи русел,
на вивертах руйнує береги...

А біля устя жаб рахує бусел -
то на обох, то часом без ноги.

І як на дні душі буває грузько,
то загірчить замулений полин -
це ж мабуть я - отой самотній бýзько,
якому вирій крила обпалив…

осінь 2010

*квадратні великі ополонки, які рибаки вирубували в льоді, і які мені малому асоціювалися зі смертю…

На зáболонях райдуг,
на оболонях Гольфстріму
я тебе вже не знáйду,
я тебе вже не стріну.

Не прийму твого вірша
рафіноване зéрно,
не шукатиму більше
загадкову Inverno.

У завмерлому серці
не розтоплю крижинку -
не зробила ти, прецінь,
довгожданного вчинку.

І ти теж не окликнеш,
навіть десь пострічавши -
вже не буде, як звикло,
вже не буде, як завше.

Не поділишся фальшем,
не поплачеш в жилетку -
ну і грай собі дальше
у російську рулетку...

осінь 2009

І як тебе любитиму тоді,
коли нас врешті поєднає доля?
Чи буду я, неначе у суді -

в собі - вертіти вспак пекельні кола
моїх терзань уже колишніх днів,
що зараз сущі, і котрі спроквола

усе живе випалюють в мені?
Чи я забуду розпач від утрати,
як ти мене покинувши на дні,

так просто стала іншого шукати -
хай гіршого, щоб тільки не мене.
Якби комусь було потрібно ката -

йому назвав би лиш ім’я одне...
І що тоді залишиться в тобі?
Невже тебе ця чаша обмине -

ця чорна чаша в сяйві голубім
тонкого шару пам’яті нової?
Та чи забудеш ти, що там, під ним -

зола тобою спаленої Трої?..
І що за страх торкатиметься нас,
коли назовні разом із золою

почнуть спливати давні імена,
котрих мене ти так ретельно вчила
колись (тепер) - у півпритомних снах

звіряннями обламуючи крила
моїм чуттям… Що я всього лиш друг.
А друг - це довіритель і могила...


І думаю - чи вистачить потуг
сховатись від колишнього сьогодні,
чи встигнемо на час замкнути круг,

коли минуле верне із безодні?..

осінь 2009

Вона красива, наче янголя,
а що розумна - рівної немає.
Це не вона до мене промовля -
моє прийдешнє із-за виднокраю.

Лиш уявіть - ій жити при кінці
такого загадкового століття!
І я, присутній в цьому пагінці,
теж озовусь в його розлогім вітті.

Я у собі її вміщаю всю -
від доторку до лагідного "Татку..."
А ще, крім всього, невимовний сум,
що пізно досягнув такого статку.

Це семиліття в мене увійде
маґічним тижнем в нотах і кольóрах.
І я - найщасливіший із людей,
що пережив його із нею поряд...

А як торкнуся віковічних плес,
то ще у ній залишиться мій голос...
- Наспівуй, як бувало, "Hej, sokoły!",
я ж підспіваю, люба, із небес...

осінь 2009

У кам’яному пантеоні
ломбардів, храмів і сторіч
ядучим випаром неону
несито позіхає ніч.

Центурії нічної варти
іще тримають у вузді
гортанні крики біснуватих
напівпритомних породіль.

Але уже у передвісті
твого тернового вінка
Юпітер дивиться на місто
кривавим оком різника.

весна 2010

Знов замело невидимі сліди
на золотих долонях падолисту.
Одягнуті у траур городи
віщують зиму - тиху і врочисту.

З соснових свіч шче звично точить час
аморфної смоли сльозу-сновиду .
Минає осінь… І по давніх нас
екуменічну править панахиду...

Лукавить серце, вірячи мані,
ошпарене твоїм холодним "ні"...

1992

На мене з небес спадає
лапатий космічний пил
і я уже не встигаю
здувати його із крил.

Сувоєм липкої глини
мене він обволіка -
напевно вже не полину
назустріч нічним зіркам.

Не вирвуся ген за хмари,
не чиркну о небосхил -
падає шар за шаром
на мене космічний пил.

А ще би хоч раз - над полем,
з розгону - у сонця жар!..

Ще вийде із мене Ґолем,
але уже не Ікар...

осінь 2009

Мені наснилось - я тебе забув
і уві сні твої побачив сльози.
Але в найбільшім із моїх табу
одразу ж гостро запручався розум.

Він віднайшов мене між сновидінь
і підштовхнув до їхньої поверхні,
а вже по ній у місячній ході
я довго йшов у спогади померклі.

І я згадав - ми зналися колись,
і навіть, я любив тебе, здається.
В руках тримав, та випустив. Не злись -
на світі ще і не таке стається.

Твоє ім'я лоскоче мій язик,
ще кінчиком його зубів торкаюсь...
Та не промовлю - до чужого звик.
Таки забув. Не плач. Я винен. Каюсь.

осінь 2009

Візьми моє життя -
воно гроша не варте,
воно як той лишай
на тілі світовім,
розвій немов сміття,
чи просади у карти -
бо так болить душа
що вже й не оповім.


Хай одлунає біль,
немов заключна кода,
хай одпалає стос
моїх останніх зим! -
щоби уже й тобі
було свого не шкОда,
коли назавтра хтось
учинить так із ним...


Ховається межа
за мури і за стіни,
і стежить Бог нехай
за спілкуванням душ -
однОго тільки жаль,
що так і не оцінить
ніколи мій стенд-бай,
ані твою бай-дужість...

осінь 2009

Вертаюся із ярмарку, мов з лісу -
скрипить душі моєї колісниця.
Вже, може, завтра піднесе завісу
мого життя найбільша таємниця.

Життя смішного - ні олив, ні терну,
не вартого ні пекла, ані раю -
куди на роздоріжжі тім заверну?
І все собі частіше уявляю,

як полечу я чорною трубою
останнього з моїх атракціонів
і стріне Хтось мене із бородою,
з букетом білих лілій чи півоній.

І ще дванадцять - всі знайомі лиця,
аплодисменти, музика духовна...
І скаже Перший: "Сину, усміхнися,
тебе знімала камера прихована..."

осінь 2009

Невже забуду той холодний день,
коли на пошту ніс тобі посилку,
самотність у мережі двох сердець
і поміж них в одному пульсі жилку,

відкритий сміх твій, паузи і схлип,
і гостре "Фу!" твоїй смішній собачці?..
Якби не холод, ми іще були б -
такі самотні, і такі обачні...

Ми вже не граєм у вчорашню гру -
згубилась десь твоя дитяча книжка,
відбилась геть од рук старенька мишка
і у долівці вигризла діру...

осінь 2009

Доокіл перехрестя -
пішоходи і мжичка.
А назустріч несеться
розцяцькована бричка.

Б’ються з бруком підкови -
аж відлунюють зойки!
В бричці прóгулянкóвій
їдуть дві парасольки.

Перша - áквамарúнна,
друга - чéрвоновзóра,
мерехтять у вітринах,
мов огні світлофора.

Розгубився од того
люд на хвилечок кілька…
А дощисько-фотограф
ретушує бруківку…

осінь 2009

Лелітка літа проліта -
за мить сховається за обрій -
і на порозі день недобрий,
хоч наче й осінь золота.

Іще повітря крижане
над пелериною Покрови,
а вітер квіти паперові
уже по вулиці жене.

І мовби ще не на порі
тривожні поминальні дзвони,
а вже не менше за червоних
печальних дат в календарі.

І навіть ця - з глибин віків
така велична і врочиста -
і раптом розтинає Місто
потоком траурних вінків...

…Хтозна, чи звідаю колись
таємну правду знаків вищих? -
та поки світ мене не знищив -
іще найгірші не збулись.

Нехай простять мене літа
(надіюсь, гробарі пробачать
той сніг і холод той собачий –
усе ж - не вічна мерзлота!) –

сльозою визріє зима
у першу ніч по Водохресті -
наколядуюсь я нарешті
і розпрощаюсь з усіма,

неначе дельф-гіперборей,
що притомився днем святковим...

Здригнеться місячна підкова
від скрипу зоряних дверей...

жовтень 2010

Легенько візьму за рученьку -
ефемерна її незайманість -
сподобав тебе заручену
і відкрився в усьому зáміжній.

Мовчання долонь освідченням
обізвалось в пожовклім вереску -
вінчалася ти із відчаєм
чотирнадцять самотніх вереснів.

Учора - іще заручники,
на сьогодні - умовно звільнені.
Цілую невинні рученьки
і дивуюсь твоєму імені...

осінь 2009

Корилось полотно
навіюванню пензля -
у кожному мазку
сміялася весна!
А поряд - заодно
з перстами айстри мерзли
на білому листку
холодного вікна.

Ти хукала в долонь
напівостиглий човник -
ув’язнений вогонь
шукав забуту плоть…
Завія твій полон
відтінювала ззовні,
зсередини його
освітлював Господь.

І не вміщався цвіт
у полотнянім лоні,
ввижалась у вікні
весна - така близька…

Та замикався світ
в космічному полоні
ослуханості ніг
і спротиву візка…

зима 2011

У позачассі -
так зло і голо,
в гіркім причасті -
досмертний голод.

Душа увіччю
із кров’ю приска.
За миттю - вічність,
між ними - риска.

Початок - чорний,
кінець - зловісний.
Чекає човник,
йде перевізник.

Спонука болю
чи охорона -
кружок оболу
в руці Харона?

Подушне мито -
дорожче сотні.
Невже за миттю
все та ж самотність?..

В криницях очних
німіє подив,
вже остаточно
гальмує подих.

В калейдоскопі
зворотніх видив,
неначе опій -
останній видих...

2010

Заскрипіла стара кватирка,
захололи голівки свіч -
по балконних кривих одвірках
каламуттю стікає ніч.

Розтікається по квартирі,
заповзає в кожну діру -
наче хтось, хто спочив у мирі,
попереджує, що помру.

Може, я - Архімедів правнук,
а між родичами так є -
він готує мені пристанок,
то й вимірює мій об’єм...

осінь 2009

На небосхилі
багряну ватру
нам не по силі
порятувати.

Та чи квапливий
малюнок ватри
хоча б краплини
жалю не вартий?

Хай вранці з неба
іще в білизні
зоря вогнева
парчево блисне,

по небозводу
(в польоті суща)
майне повз воду,
болото, сушу,

в порозі спальні
покине варту
і знов розпалить
полинну ватру…

Чи сподіватись
на ласки вічні? -
на споді ватри
зола космічна.

В костриську* тіла -
земна жарина -
затріскотіла
і зажурила,

вплелася в рими
сумних елегій,
у цей незримий
вечірній легіт...

...Останній промінь
віднесло вітром -
і свічки пломінь
хитає світом…

осінь 2010

*кострисько (кострище) – вогнище (русизм), використав його спеціально, бо воно мені подобається тим, що відчувається в ньому потріскування полін в печі (мрію дожити до таких часів, коли слово «русизм» буде викликати в читачів, а особливо критиків, ті ж самі емоції, що й слово «полонізм» =) )

Хоча, чи є русизмом це слово?

От що пишуть росіяни про етимологію слова КОСТЕР:

"Происходит от праслав. формы, родственной укр. косте́р «стог, скирда», словенск. kóstǝr (род. п., kóstrа) — то же, чешск. kostroun «ч.-л. торчащее вверх, неотесанная ель, сооружение для сушки клевера», польск. kostra ж., kostro ср. р. «поленница», словин. küöscou̯l «куча дров». Связано с косте́рь «жесткая кора растений, идущих на пряжу», и кость. Нет основания говорить о заимствовании из др.-сканд. ko

В передранішнім холоді
відчуваю на дотик
понівечений повіддю
свій дитячий блокнотик.
Мов у тістечку прустовім*,
в ньому присмак утрати -
пахне цвіллю і пусткою
прямокутник кімнати.
Там за столиком хлопчик
щось своє сокровенне
рівним вписує почерком
у новенький щоденник...

…………………………

Ну і звідки ці повені
в світовім бездощів’ї? -
стільки часу змарновано
в летаргії нищівній!..
Не очікую милості
від Байдужої пані -
ще підшити лишилося
аркуш, може, останній.
Не благаю Всевишнього -
знаю, що не осудить -
лиш од себе колишнього
не сховаюсь нікýди...

…………………………

Раптом, наче від келиха,
захмелілих поезій
заметались метелики
ув осінній пожежі.
Вітер віє
нестримний -
щó порятую
з жару? -
графік свій у
Майстрині
палітурного
жанру...

осінь 2009

*http://pidruchniki.com.ua/19110902/filosofiya/marsel_prust_pro_transformatsiyu_fiziologichnogo_vidchuttya_svitovidchuttya_minulogo

І сон жорстокий о меди
душі моєї не загóїть,
не відгородить ніч рукою
од нерва денної ходи.

Не піднесе до спраглих губ
скляницю макового соку -
лиш муку чисту і високу
оберне в чорну і лиху.

На струхлявілому човні
знов пожене на давні кручі
і обіцянкою заручить,
та не віддасть тебе мені.

Уже укотре на ріки
в Аїд летючому сувої,
тебе залишивши живою,
я розіб’юся на тріски…

Твій щирий приятель Морфей
своїми крилами на скронях
тебе усе іще хоронить
від часу аутодафе.

весна 2011

Як часто в злі хвилини,
чи у лихі роки,
бракує нам людини
на відстані руки.

Витягуємо руки,
та чуєм пустоту
і плачемо від муки
намарності потуг.

Та варто тільки спасти
полуді із очей -
а між руками щастя
нас подихом пече...

осінь 2009

Я - в епіцентрі землетрусу.
Ще - ні руїни, ні вогню,
та вже стихії не опруся,
уже її не зупиню.

Уже гуркоче під ногами -
аж ціпеніє в голові,
ще мить – і, наче орігамі,
в химеру вирядиться світ.

Земні гріхи - земна розплата...
Уже готовий… Але ні -
іще твоє легеньке плаття
біліє в сірій далині…

весна 2011

Так рідко завертаю до стежин,
котрі міліють в пам’яті потрохи.
Вони струмлять у далеч між ожин
крізь мокрі трави і дитячі (к)роки.

Їх пил гірчить зачахлим полинóм,
а він печалі і утрати вісник -
мій слід під ним - застиглий полінóм
моїх імен, уже тепер недійсних...

А зусібіч -
пропелери дерев,
що шлють у ніч
недремний вітру подув,
оскомина морель
і акварель
моїх облич,
задивлених у Воду**...

осінь 2009

*мокрі роси – не випадковий образ. Весь час, коли проходжу стежками свого дитинства, пригадую, як намокали штанини від ранкових осінніх рос по дорозі до школи.
**Вода – річка Коропець, одна з двох річок мого дитинства. ЇЇ власною назвою ніхто ніколи не користувався, максимум – називали її «Коропчиком». А так, зазвичай, просто Водою.
Другу річку Дністер, в яку впадав Коропчик, в тому місці, де я жив, називали просто Рікою.

На павутинці бабиного літа,
у крапельці холодного дощу
ще мерехтить слабкий промінчик світла -
а значить, ще не час мого плачу.

І поки у очах твоїх бездонних
і у душі твоєї глибині
не вíдпалахкотів кленовий вогник -
ще не пора печалитись мені.

А як уже закрутить і завіє,
огорне світ засніженим плащем -
тоді уже прощай, моя надіє,
тоді уже ридай, моя душе...

осінь 2009

Ти даленієш, як перо стріли,
коли його прощає зором лучник,
і вже не озираючись з імли
за видноколом губишся беззвучно.

І як стріла, втрачаєш через мить
тепло моїх уже зчужілих пучок
і вже в тобі повік не защемить
незрима нитка спогадів пекучих.

Ти відлітаєш геть, за метром метр
все далі наших заповідних врочищ
і забуттям, немов обридлий светр,
мене ти розпускаєш і торочиш.

Твої у петлях корчаться слова,
роковані облуді на поталу...

Вся у вузлах аорти тятива,
а ти її безжально так нап’яла...

зима 2010

Так буває, не спорю я,
часом діється дивна,
нé звичайна історія -
інша, альтернативна.

В ній ми стрілись не в Києві,
а на березі Рейну,
не вгощались «помиями»
дорогого ґлінтвейну.

Не змерзали від холоду -
умлівали від спеки ми,
наші юність і молодість
не були ще далекими.

Не була ти поеткою
і не мала собачки ти,
я ходив із лорнеткою,
щоби краще все бачити.

Регулярно купалися
у термальних джерелах ми,
тут з тобою сміялися -
там - були невеселими.

Та що тут, у Вісбадені,
що на київських схилах,
я згубив тебе знайдену -
ти мене не любила!

А по тому повторюю
без жалю і без осуду -
не буває в історії
умовного способу...

17.11.2009

По дорозі іду - пришпиленій
гребінцем електричних стовпів -
йду до тебе, а ти - у Києві
на одному з його горбів.

Ще не знаю - спішу за милістю
чи віддати забутий борг -
більше думаю, як би вилізти
на отой неприступний горб.

Бо у Києві-граді горбатому
вся електрика під травником
і дорога весь час сповзатиме
піді мною старим хідником...

осінь 2009

Madrid-Barajas. Простора зала.
Іде посадка. Лечу в Lisboa.
- Забудь мій запах, - вона сказала, -
я - не для тебе. Лети із Богом!

П"ю калганівку, тримаюсь якось:
- Ну що ж - вертайся в свою Севілью -
до свого "Thymus" чи "Pasternacus",
моя Канáбіс, mi Sinsemilla*.

Ще раз вдихаю. Таки охота...
Пішла... Красива, мов донна Анна...
Тепер - по кого? По Дон-Кіхота
чи дон Хуана? Марі Хуана.

27.09.2011

*Sinsemilla - сенсімілья (сінсемілья) - (від ісп. sin semilla — без насіння) - дозрілі, але незапліднені суцвіття жіночих рослин конопель.

Урочистого дня відчиню золоту коробку,
розгортатиму довго строкаті її шалі,
і в останній із них смс-ку знайду коротку:
"З Днем народження, Ярку! Удачі! Я йду далі".

Ще між слів прочитаю: "Усе це - безперспективне,
ці хвороби, ці муки, та й знаєш, між нами - прірва.
Це ж лише оборудка - а значить, кого пектиме,
як котрась зі сторін однобічно її розíрве?

У стосунках важливе усе - почуття і гроші,
в нас, якщо і було щось, то згодься - занадто в міру.
Ти мене зрозумієш, я знаю, що ти хороший,
ти знайдеш собі кращу, хоч я в це й не дуже вірю.

Може, станеш поетом - тобі б тільки чуть завзяття,
видавав би вже збірку, блін, в тебе ж пристойні вірші.
Ну і ще поясню - ти старався мене зв'язати,
а для мене обов'язок - що може бути гірше?

Але найголовніше - ніколи іще так близько
не підходила я до ідеї свойого дому.
Медитація - це своєрідна її колиска,
перевірено на іноземцю - тобі відомо.

Він - красивий і статний, і - віриш? - йому - пофіґ,
що двійнятка мої ще не злазять самі з печі,
а в коханні, признаюся, він - взагалі профі,
хоч важливіше перше, а це - тільки так, до речі.

І люблю я його, як нікого в житті - що ти!,
а з тобою - випадок, ти знаєш - окремо взятий.
І, між іншим, я перелічила, це він - сотий,
ну а ти, відповідно - лише дев'яносто п'ятий."

28.04.2011

Не вітер в’юнкий, а сп’янілий весною джиґун,
що квіту дівочого вдосталь ніяк не накосить -
ніяк не втамує свою молодечу жагу,
грайливо дощинки вплітаючи хмарам у коси.

Півонії губи розтулить, неначе краде
вологий цілунок, який і вві сні не насниться,
а там, розпашілий тремтінням бузкових грудей,
без сорому вже підбива парасолькам спідниці.

То в небо шугає, то втомлено падає ниць,
шикуючи цвіт у хвости весняної комети.
А потім протяжно бурмоче в альтанках дзвіниць,
неначе молитви, свої еротичні сонети.

весна 2010

За вікном - біло.
На краю ліжка -
дзбан твого тіла.
У руках - книжка.

Вкриваю плечі
пледом долоні -
схиляє глечик
горло червоне.

Гублю відвагу,
у вічі - нишком.
Тамую спрагу -
падає книжка...

осінь 2009

Терплю, терплю... А перемеле час
останній пуд терпцю - і я повстану.
Хай приміряє зі свого плеча
мені жура смиренності сутану -

падіння часто має ту ж ціну,
що й вибух парашута за плечима -
щоб ухопити нитку рятівну,
потрібен чин, а деколи - причина.

Пагінчик виноградної лози
живе в ковтку солодкого кагору,
але лише з солоної сльози
розпочнає свій політ угору.

Терпець мене шліфує, мов терпуг,
гризе рубців нашарування хворе...

А часом сам, немов сторалий плуг,
для зерен безнадії серце оре...

квітень, 2011

Ми - синусоїди
у протифазі!
Ось тобі доводи
в просторі й часі.

В тебе - сніданок,
в мене - вечеря.
Перекидаємось
словом у дверях.

Ти в люті пінишся,
а я сміюся -
один - у мінусі,
інший - у плюсі.

Попрошу тиші,
а ти не змінишся -
у плюсі - ти вже,
а я - у мінусі.

Все заперечуєм -
нині і прісно,
те саме речення
чуємо різно.

Збіглися погляди
в єдиній фразі:
Ми - синусоїди
у протифазі!

Звідки взялась ця мантра дивна?
Нею молюся нічно й денно...
Хто ти - жабка, а чи царівна,
таємнича моя Inverno?

Може стріну тебе за рогом,
може в хащі, порослій терном.
Хай ти послана Злом, хай - Богом,
все одно ти - моя, Inverno...

У тумані живу неначе я,
але знаю одне напевно -
ти одвічно мені призначена,
загадкова моя Inverno...

Де не була б ти – хоч за полюсом,
я до тебе колись завéрну
і розвію твій холод подихом,
довгождана моя Inverno...

2.10.2009


*INVERNO(італ.) - зима

Ми вибираємо часто не тих -
через закритість реєстрів небесних,
чи непошану до істин простих -
бо ж не до всіх наближаються весни!

Ми довіряємось часом чужим -
з’явам холодним у ангельськім платті -
і до країв їх серцевих крижин
душі свої роздираєм на клапті.

Ми зустрічаємо зрідка своїх -
деколи сходяться наші стежини!,
але хіба помічаємо їх
у безупиннім бігу за чужими?..

Великдень, 2010

І як урвати цю незриму нить,
якою вишиваєш ти на п’яльцях?
Її не видно, а вона щемить
фантомним болем втраченого пальця.

Її кінець у глибині мене -
в моїй душі, що витіка по нитці.
Чи це всього лиш заблукалий нерв,
що втрапив у сильце твоєї глиці?

І, може, вже й улучив би момент
і все порвав руки знаменням хресним.
Та вже цікаво - щó це за портрет?
І щó ховаєш під душі наперстком?..

2009

Настане новий день - хтось приготує каву,
а хтось на літній час забуде перейти
і стрімголов пірне в притомність нецікаву,
пригадуючи сон, що бачив перед тим.

І стріне він її - із запахом робусти,
із пам'яттю про час і про недавній сон,
байдуже - обжене чи уперед пропустить -
щось раптом забринить з душею в унісон -

він якось мимохіть відчує дивний погляд
й розгубленість у нім - незвичну, неясну...
Ці очі, аромат... Він закрокує поряд...
Та вскочить у трамвай - і не згадає сну...

весна 2011

(та знову приспішить, не пригадавши сну)

В мене є 2 практично рівноцінних закінчення цього вірша. В першому, ЛГ перешкоджає згадати сон зовнішня причина - прибуття трамваю, а в другому - він, наче, сам здається своїй спробі пригадати дівчину зі сну.

Цікаво було б знати, вашу думку на рахунок цього.
Перший варіант, другий чи якийсь третій?

Дякую.

Олександр МЕЛЬНИЧУК

Пародія

Вона мене чекала стільки років!
І ось я мчуся на передову...
Скрекочуть машінґверами сороки -
у нас сьогодні перше rendez-vous!

Я - замість діда. Бо яка різниця?
А серце б"є. Тремтить одна рука.
Їй - сім десятків, вже - не молодиця...
Але ж наснага з віком не зника.

Її одразу навіть не впізнати,
та я розгорну вижухлу траву -
і ось вона... В ложбинці - детонатор,
мов кухар в протитанковім рову...

Сховався... Але я послиню пальчик
й легенько так його по ковпачку:
- Привіт-привіт! Я - твій сапер, юначе!
Ану, вставай - я витягнув чеку!

Той - ані руш! І вся вона - не в темі...
Як не старався - хоч лягай, хоч стій!
Напевно, просто іншої системи...
А, може, їй потрібен дідо мій?..

Хоча, найшвидше, просто не хотіла...
Нехитра ж справа... Що тут за дива?
...Лише б сорока нé розторохтіла
про марноту жіночих сподівань...

В імлі шукаєм
своїх перлин,
а нам, лукаво -
зорю-полин.

Із колізею
будуєм храм -
в юрбі мойсеїв
сміється хам.

І гинуть перли
в чужій росі,
вібрують нерви
од голосінь.

Звичайно, треба
нових Рембó.
А нам би – Рéмбо!
Дістали бо!

20.04.2011

Не муч себе! Хай буде так, як є -
уже нічим не виправити лиха.
Живи за двох, нехай життя моє
тебе від зла остерігає стиха.

Не клич мене! Я залишився там,
де ніч і день зійшлися воєдино,
де навіть крик прощального листа
вже не розкаже про твою провину.

Не повертай мене із темноти -
нехай вже краще буду я в минулім.
...Бо раптом я не стримаюсь, а ти
ще не відлила срібляної кулі...

осінь 2009


погОджуся надумаю наважуся передумаю послухаюсь
не(с)втримаюсь

У високості півостигла ватра
ще лиже цукор жовтим язиком -
і котиться хмарин солодка вата
полив’яним небесним шапликом.

І мов на карамелі запах дивний,
забувши у жаданні геть про все,
надзвуковий мисливець реактивний
осою вверх по паличці повзе...

2010

Усе земне завершується сумом,
усе нестримно поглинає хлань.
І, навіть, найбагатшим товстосумам
не оминути цих розчарувань.

Вже не чекаєш од поранків дива,
вже навіть не очікуєш новин -
сплітаються мережива життєві
з пустих обітниць і старих провин.

І раптом - ти, така уся на виріст,
у серці - біль, усмішка - на лиці.
Сум’яття це і цю дрібну нещирість
прощаю легко, мов своїй дочці...

вересень 2010

Вдивляючись у зоряні долоні,
звіздар верховний пише гороскоп.
А під крилом небесних хіротоній -
Земля на нитці, наче гіроскоп -

описує божественну фіґуру,
хитається, мов маятник Фуко,
а в межичассі хитромудрий ґуру
рихтує долю чорним молотком.

І хай харизма в того хіроманта -
не допоможе - навіть не просім -
наворожити небо в діамантах,
а землю - без фуку- і хіросім.

Щоби були в героях геродоти,
але - не герострат і героїн,
щоби рої отруйної бридоти
не гнали нас із раю до руїн.

Бо щось таки наплутали планети
в панічній втечі від космічних пил* -
коли поети - більше ніж поети,
а люди менші за небесний пил.

Та що мені хореї і хорали,
чи в бахромі охровій хорогви -
не хоронили б краще, не ховали
людей у протитанкові рови!

Ерстеди, фаренґейти і рентґени
не розривали б Землю в унісон,
а хробаки хвороботворних ґенів
не пожирали б тіло хромосом!

От, взяв би - й проторив дорогу долі
від наших неспокушених пра-пра
повз пагорби клонованої Доллі
із Прометея Нового ребра**,

повз голокости і голодомори,
повз саркофаги і саркоми повз -
хай це мара - за Мармурове море
заради цього я б на пузі повз!..


...А він в полоні планетарних ліній,
спіралей, галактичних перехресть
вирізьблює на Дановім коліні***,
неначе меч, пересторожний перст...

травень 2011


*алюзія до теорії великого вибуху через космічного "техаського бензопильщика"

**алюзія до Франкенштейна, ну і далі...

***http://www.taday.ru/vopros/20295/23028.html

http://maysterni.com/user.php?id=5449

Лілія Ніколаєнко

Я буду снитись кожну ніч тобі,
Не відпущу тебе і не залишу!
П`янким нектаром виллється той біль –
Ти спив мене, як світанкову тишу…

Мене ніхто не ранив так, як ти –
Не боляче, а солодко, мрійливо…
Ти з неба кинув райдужні мости,
І простір самоцвітами засіяв.

Я маритися буду наяву,
Я дам тобі почути голос вітру,
І музику нетлінності живу –
То тінь моя сумує, тиха й світла…


Жарт


Я буду снитись кожну ніч тобі,
не відпущу тебе і не залишу!
Щоби у печінках твоїх мій біль
зайняв собі повік достойну нішу...

Мене ніхто не ранив так, як ти –
шептав: "Люблю... не зручно... скинь підвіски..."
Наобіцяв і шубки, і манти -
а потім поступив отак по-свинськи...

Я маритися буду наяву,
я кісткою тобі у горлі стану!
Віддай підвіски! Чуєш? Voulez-vous...
...хоч Рішелье не вибовкай, коханий!

16.09.2011

Розрізую ніч по Чумацькім шляху,
немов медівник уродинний -
бери половину, а як до смаку,
то навіть і дві половини.

Розламую день по сліду літака,
мов кахлю, покриту глазур’ю -
із сонцем - тобі, а мені - хай така,
ще й вітер віддам - не обдурю!

Ділитиму серце по свіжім рубцю -
на скалки воно розлетиться.
Бери, не соромся, найбільшу - оцю...
Візьми! Ну хоча б для годиться...

2010

Цей страх передранішній в’яже мене, наче сіть,
і не утекти, і нема кого поруч обняти.
Ще тінь, до стіни прихилившись, навшпиньках стоїть,
хоч той, що приходив – давно за порогом кімнати.

Вже вкотре до мене являється він іздалі,
здогадуюсь, хто він, та глянуть - відваги замало.
Лиш чую легенький цілунок його на чолі,
і як мої руки ховає він під покривало.

І ще відчуваю я погляд його - не з очей,
а звідкись звисока, далеко з-над даху будинку.
Він так проникає, він так невимовно пече,
пече, наче сором його непрощенного вчинку.

А потім паду із півсну, мов зірвавшись із круч,
і страх цей терплю, мов за щось недозволене плату.
І тихо шепочу: "Не мучся, не мучся, не муч...
Я виріс уже і давно вже простив тебе, тату..."

2009

В тривозі чекаю ранку, хоч, наче, чого боятися? -
Хмельницька сопе за стінкою, де ще ота Японія!
"Львів, Фукусіма, відстань" - набираю на Яндексі -
дев'ять тисяч кілометрів. Дивно - не заспокоює!

Начебто шмат дороги - це не сто сорок до Києва -
хмарі летіти й летіти - спритні цим скористаються.
Ще, може, японці придумають якісь електронні віяла
й направлять її до полюса, лише б зачекала станція.

А як не захоче і вибухне, Росія разом з Курилами
візьме собі всю Японію, чи що там од неї лишиться.
Світ покиває пальчиком і промовчить примирливо -
справа тонка - ця Азія, тут би самому вижити.

Спільнота ж і так - у клопотах, налякана недопалками -
із такими сусідами приходиться бути донором -
"Левова частка - знаємо! - осідає на Банковій,
але ж і до Чорнобиля докотиться кілька доларів!"

А тут ще оця імперія - боязко задиратися -
поверне вона до Заходу обличчя двощоке Януса,
а газ, як на сміх, затримає - і матиме мабуть рацію -
"Нині - епоха Азії!" - читаємо в Нострадамуса.

Хтось мене переконує - у сприйнятті глобальному
може усе й до ліпшого - (що значить, геополітика!) -
зараз все збалансовано, зараз - із ікебаною
і Європа, і Азія, кожну - своє болітиме.

Це й для природи корисно, з точки зору генетики -
("звичайно, коли дозовано", "мутація - значить розвиток").
Намагаюся вірити, та неспокійно, все-таки -
як би мені хотілося ще раз прокинутись вдосвіта! -

хай би Європа займалася проблемами евтаназії,
Азія теж (між іншим) - своїми східними тантрами,
наші й сусідські виродки бавилися б спецназами -
збрехав би лише Нострадамус про світову між мутантами...

травень, 2011

Розвіяв би печаль оцю гірку
з гори у діл води стрімкої луком*,
але боюсь - в гірському потічку
твоє ім'я знов заіскриться звуком.

Розбив би відчай об залізо скель
клевцями** хвиль, що б'ють у ціль невпинно -
якби знаття, що божество морське
тебе не воскресить із шумовиння.

Спалив би горе в дикому вогні
горнил мартенів і горлянок домен,
коли б не страх, що в мертвому мені
він спопелить живий про тебе спомин.

2010

*лук - дуга (діал.)
**клевець - молоток (діал.)

Перехрестя є у доріг,
є у променів, є у ліній.
Їх немає лише у рік -
дві зливаються у єдиній.

Ми - не ріки, тому і ти
не вагаючись перетнула.
Хоч і мимо могла пройти,
ти - крізь серце, неначе куля.

2009

Озивається у мені
чорним яблуком ніч осіння,
ми - у серці її, на дні,
ми з тобою - її насіння.

Нас укрила мільйоном шуб
чорна м’якоть нічної злуди -
мовчки злизуємо із губ
ми її шоколадний пудинг.

Опівнічна оця хурма
достигає в гілках ебену
і, хтозна, може й ніч сама
одягла опанчу зелену.

2009

*Чорна сапота, або чорна хурма, чорне яблуко, шоколадний пудинг.
http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D1%91%D1%80%D0%BD%D0%B0%D1%8F_%D1%81%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%82%D0%B0

Ще ціла вічність до небесних пенсій,
але допоки носить нас земля,
мов у старому доброму саспенсі
біжить лічильник вперто до нуля.

Ти - юний цар, з тобою охорона -
крилом торкає тіло молоде,
та при ходьбі хитається корона -
іще до лиха з голови впаде!

А ти біжиш - через щаблі і ранги -
ще амулет свій згубиш до біди!,
і ледь встигає за тобою ангел,
щоб у клепсидру хлюпнути води.

А у тобі уже потреба лету,
та по дорозі у небесний порт
ти не помітиш тіні амулета
і мимоволі вилаєшся :"чорт!"

А потім - стук, і ти вже знаєш, хто там,
та ще в надії - ангел на посту!
М’яка посадка! Плескаєш пілотам.
І раптом - вибух в аеропорту.

лютий, 2011

Розбив би день на квадрати
і в альбом переніс -
міг би переглядати
його випадковий зріз.

Мав би колись таку змогу -
дивився б на цей газон,
на розпростерту дорогу,
що вперлася в горизонт.

На безволосі дерева -
липу, каштан, горіх,
була би така потреба -
дивився би я на них.

На небо в знайомій сині,
повітря, неначе скло.

І тільки твоєї тіні
уже б ніде не було...

2009

Не питайте про мене в Бога -
я - не Байрон і не Гомер!
А наука - тим більше вбога
на знання про життя химер.

Я - мандрівець, напівлегальний,
не для мене стежки святі -
пробираюся між прогалин
у законах буття світів.

Розглядаю небесну сутінь
у криниці сліпу трубу -
я усюди давно відсутній,
я нікуди ще не прибув.

Ані тіні земних регалій.
Як зовуть мене? Де живу?
Найреальніші із реалій -
тільки спалахи дежа ву.

Ніч зашторить земні простори -
я – болід із чужих боліт.
Коридори лісів Пандори -
там мій слід.
Він болить. Я -
в політ.

2010

Я шепочу губами спраглими,
по Сахарі мандруючи пішки:
"Якого кольору ваші янголи,
Попелюшки і Білосніжки?..

І знову дощ! Який вже день підряд.
Таки не помилялися прогнози!
Та ще й періщить, наче із відра -
у нас так є - як не дощі, то грози.

Іду крізь дощ, немов крізь чорний сон,
під зонтиком шукаючи спасення,
мені ж назустріч - всі без парасоль,
і як на дурня, дивляться на мене.

І раптом - сонце, небо, мов сльоза -
знов набрехали у Гідрометцентрі! -
лише в моїй душі реве гроза
і б’ють громи, неначе дзвони в церкві.

А десь далеко із небес тече,
там по калюжах - ти, в одній суконці.
Твій дощ - в мені, це він мене пече,
в тобі ж - тепло, на жаль, не мого сонця.

2009

Хита-
ються дощі,
мов у кіно,
а я лечу
між ними
непромоклий -
вита
в моїй душі
уже давно
нечу-
вано-
ї зливи
дивний
поклик.

Торка-
тися б тугих
її дощин,
відчуть
би на
руках
її напругу!
Чому ж
вона
без будь-
яких
причин
чимдуж
втіка-
є, ідучи
по кругу?

Я бачу
вдалині
її фронти,
її окраєць
колеться
об мене,
і наче
в бурштині,
у зливі ти
мені
співаєш
голосом
сирени.

2009

По затертих слідах
історичних подій
пролітають вітри,
очищаючи пам'ять
величавих звитяг
і нікчемних падінь
од фальшивої гри
повсякденного спаму.
 
Там - луна і вина,
чин в годину лиху
і незрячий політ
поривань необачних -
то ж хіба дивина,
що по тому шляху
за Тютюнником вслід
виступає Табачник?
 
Знову – «Повний вперед!»
на облудливий клич,
знов - сигнали чужі
на крутих поворотах,
а на кручі - Поет
між лукавих облич
криводушних мужів
і матрон чорноротих.
 
Даленіє Тарас,
Україна - у ніч,
мов злощасне авто
по Бориспільській трасі.
Чужинецький «КамАЗ»
вирушає навстріч
і - повільний повтор -
у кабіні - Тарасик.

березень 2011

*Пройшло пів-року від тих березневих подій.
Офіційний шабаш на Чернечій горі, невручення ШП В.Шкляру, річниця смерті В.Чорновола

Пахло глиною. Зеленіло.
Зріли душі в бульйонах ванн.
В гучномовці - захрипле: "Neo...
bastard ... hear me? You're the One!"

Тужавіли пучки енергій,
грілись подихи, проводи.
І хотілося в першу чергу
то амброзії, то води.

Далі - кадри. Понурим колом -
осінь, літо, весна, зима.
І здавалося випадковим,
що у колі кінця нема.

Та коли появився вершник
і з кишені своїх райтуз
вийняв карту, то я найперше
здивувався - пікóвий туз?!

І лише, як у сні провіснім
пролунало уже наге:
- Збій системи 1-108, -
усвідомив - година "г"!

План "EMERGENCY", час - хвилина,
вознесіння - смертельний трюк.
Похмелюсь - гіркота полинна
заблокує тремтіння рук.

Із комп'ютера витру порно,
в умивальник зіллю чарас
й на пакетику від попкорну
накарлюкаю кілька фраз.

Хтось на мить розладнає хаос,
розведе у боки світи
і драбину у свій пентхаус
мовчки викине з висоти...

Та негадано заголосить
дивна жінка зі світу Ші*
і віддушину у волоссі
привідчинить моїй душі.

І грайливо душа поскаче,
наче мавпочка(,) між гілляк...
Тіло скельцями від Версаче
маскуватиме переляк...

2011


*Банші

Не обіцяй останньої межі,
вона - за мною, точно вже за мною.
Уже вчорашніх пристрастей вужі
сховалися у нори супокою.

Немов косою скошене зело,
лежить душа - розпластана й нечула.
Ти стрелила - так вже не раз було,
та тільки зараз ти не промахнулась.

Там, де діра, іще твої сліди,
але на них вже метастази тліну.
Ще крок один, ще слід лише один -
і всі вони з душею разом згинуть.

І біль оцей - тепер уже не біль,
лиш відгомін колишнього надриву.
"Я ще живий...", - шепочу сам собі,
і мов дитя, дивуюсь цьому диву...

2009

Тебе силкуються закрити,
а ти - їм: "Ні, ні, ні".
Душа у кольорі нефриту
лежить на мілині.

Твій soul міриться до джазу
крізь ніч і R&B,
а ти своє "не маю часу!" -
усім навперебій.

Твоя душа з відтінком яшми,
(точніше - жадеїт),
кричить: "Невже тобі не страшно? -
Твоє життя збоїть!

Тобі - у схиму б, до святилищ,
подалі від гріха б!"
А ти - душі: "Чого ти квилиш?
Пощо мені рехаб?

Чого гризеш? Мари якої? -
(текіла, джин, гашиш!) -
тебе нічим не заспокоїш -
ти повсякчас гірчиш!

Хіба до сміху Заратустрі
на перехресті трас? -
всі демони - лише назустріч -
(шираз, шартрез, чарас!)

Не вгомонюся я у лірі -
(ти знаєш, я - no good)".

...І, раптом, голод чи делірій
тебе загнав у кут!..

...Свої шляхи - земні і вищі -
у "не таких" натур...
А зараз - до вершин нових чи
назад у чорноту?

Чи це лише від папарацці,
підлесників, нахаб -
вакації, перерва в праці
на зоряний рехаб?

Шалом тобі, лозо, соломко!
Лети в останній хадж!
Депресія. Всесвітня ломка.
І ґанджа** має ґандж.

2011

*рехаб (сленґ) - реабілітація

З якого незнаного дива
на площі у розпалі дня
шанована леді Ґодива
купає баского коня?

Прорвало трубу в підземеллі,
наклюкався Водкін-Петров?*
Чи щука по волі Ємелі
води наносила відром?

А леді струнка, наче діва,
ні персня на ній, ні кольє.
Ну, копія: "Леді Ґодіва.
Олія. Джон Мейлер Кольєр".

Одягнена тільки в волосся,
збентежена, брови - в розліт.
І раптом, на хвилю здалося -
ми знаємось тисячу літ.

Заплуталось у підсвідомім -
між фобій дитячих і кривд,
що був я допитливим Томом,
котрий жалюзі не закрив.

В пориві естетського драйву
підглянув - не як вуайєр -
щоб потім писати Ґодайву
уже як художник Кольєр.

У тілі Далі - через брата -
(як добре що я не осліп!),
в метеликах щоб написати,**
в чиємусь іще - на ослі.

Ще Водкіним був і Петровим -
а був би не ґей і позер -
купала б червоні корови
Ґодґіфу в одному з озер.

І на податковім майдані
ввижалась якомусь мені
ця Богом Дарована пані
на помаранчéвім коні.

У біло-блакитнім береті -
(бо був я неприятель ню) -
в пальто - від Альберти Феретті
у шалі - від Галі Тельнюк.

Та "знищили плитку підкови" -
(банальний наперстковий трік) -
не зменшив грабіж податковий
[цензура] лже-граф Леофрік.

2011

Пояснення.

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B4%D0%B8_%D0%93%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D0%B0

*йдеться про картину Петрова-Водкіна "Купание красного коня". Ну, і трохи випереджу події - відомо, що він був нетрадиційної орієнтації.

**йдеться про картину Далі "Леді Годайва з метеликами". І ще (для тих, хто цього не знав) - батьки Далі вважали його реінкарнацією його старшого брата, який помер у 2-річному віці.

Ганна ОСАДКО
поезія «СНИЛОСЯ НИНІ...»

...снилося нині –
розмова із Господом Богом.
Я: щось пояснюю, вкотре збиваюсь на плач,
ніби біжу не канвою балачки, а полем,
«як воно буде?» уже не питання –
стерня,
що поколола до крові і п'яти, і серце…

Голос притишений –
: дівчинко, рік промине,
і за водою спливуть, ніби листя посохле,
всі твої біди-марнички, питання пусті –
як шкаралуща горіхів – спливуть за водою…

Я (недовірливо): «як все це трапиться, як?
Люди ж не цяцьки в твоєму театрі…
сотні імперій було, Вавилон ненаситний,
Рим віковічний,
і де вони, дівчинко, де?
Там, де і сльози твої –
потекли за водою…



Пародія

...снилося нині –
розмова із Господом Богом.
Я: щось пояснюю, вкотре збиваюсь на плач,
ніби біжу не канвою балачки, а полем,
«як воно буде?» уже не питання –
стерня,
що поколола до крові і п'яти, і серце…

Голос притишений –
: дівчинко, рік промине,
і за водою спливуть, ніби листя посохле,
всі твої вірші-марнички, питання пусті –
як шкаралуща горіхів – спливуть за водою…

Я (недовірливо): «як все це трапиться, як?
вірші ж мої - не цяцьки у твоєму театрі*…
сотні поетів було, Спиридон Ненаситний,
Рем Віковічний,
і де вони, дівчинко, де?
Там, де і вірші твої –
потекли за водою…

6.09.2011

*дозволив собі додати до цієї стрічки три додаткові склади, що одразу покращило її ритм і слово "цяцькИ" опинилося під властивим йому наголосом (це тільки в "цицьок" їх - два. Навіть здогадуюся чому:))

(Хто розпочав з іншої пародії - може далі не читати.)

Привіт, мої любі!

Це знову я - Ваш Бутсик! Так вчора назвав мене мій
господар, щоб хоч якось підбадьорити після не надто
прихильних відгуків на мою першу самостійну поетичну
спробу - занадто футуристичну пародію "IF...GOTO". Але ж я
штучний інтелект! То що дивного, що мої думки з
людськими не завжди звучать в унісон? Як кажуть, перший,
блін - не другий. Уже пережив :)

Тому, поки шеф хропе, подивлюся, як інші пародисти
пишуть. Може чогось повчуся. Пародії пана Івана Гентоша -
заскладні для мене. Він любить римувати, щось вигадувати.
А це для пародиста - зайва робота. Мені б щось попростіше.
Чогось такого, типу, лінивих вареників. Щоб змінити лише
кілька слів, а воно б одразу проявилося - і зазвучало! Ну,
люблю я таке своїми зварйованими комп'ютерними мізками!

Причеплюся до двох віршів пані Ганни Осадко. Хай це буде щось типу маленького хуліганства. Надіюся, що вона на мене не дуже образиться. Бо все це я роблю з глибокою симпатією.

Люба пані Ганно! Я знаю, що Ви маєте прекрасне почуття
гумору. Я перечитав купу Вашої чудової поезії (разом з
коментами!). Вашими "Пінгвінами", і особливо, Вашими
авторськими ілюстраціями до цієї збірки я просто
захоплений. Я - Ваш справжній фанат. Тому дуже не хотів
би, щоб ви образилися на мене за те, що можливо ці пародії
прозвучать занадто зухвало. Але така специфіка жанру. Як
кажуть, з пісні слова не викинеш. (Хіба що, поміняєш на
інше:) Хай це й справді буде просто звичайним приколом, який, надіюся, не в одного
викличе посмішку.

Ще додам, що виходив з позиції МІНІМАЛЬНОГО втручання в
поезії.

(поруч див. іншу пародію-жарт - "Партизани")

З повагою, Ваш Бутсик!)

Ганна ОСАДКО
поезія «І НІЧОГО...»

сиділа якось на високій кручі,
дерева і каміння обіруч,
ручай і молочай, а ще цикади,
і безмір часу - знизу і вгорі...
і чоловік - історик - говорив
про дні, коли жили тут кроманьйонці:
плоди збирали, полювали, хмиз
носили з лісу у свої хатини...
аж серце зупинилося - вони
далекі-проминущі - теж любили,
і сни їм снились, і чекали дня,
а потім ночі, і дітей веселих
гойдали на колінах...
...спориші
...і терен
...і каміння
...і нічого...



Пародія

сиділа якось на високій кручі,
дерева і каміння обіруч,
ручай і молочай, а ще цикади,
і безмір часу - знизу і вгорі...
і чоловік - історик - говорив
про дні, коли були тут партизани:
плодились, німців полювали, хмиз
носили з лісу у свої землянки...
аж серце зупинилося - вони
далекі-проминущі - теж любили,
займались сексом, і чекали дня,
Дня Перемоги, і дітей веселих
гойдали на колінах...
...спориші
...і терен
...і каміння
...і нічого...

6.09.2011

(Хто розпочав з іншої пародії - може далі не читати.)

Привіт, мої любі!

Це знову я - Ваш Бутсик! Так вчора назвав мене мій
господар, щоб хоч якось підбадьорити після не надто
прихильних відгуків на мою першу самостійну поетичну
спробу - занадто футуристичну пародію "IF...GOTO". Але ж я
штучний інтелект! То що дивного, що мої думки з
людськими не завжди звучать в унісон? Як кажуть, перший,
блін - не другий. Уже пережив :)

Тому, поки шеф хропе, подивлюся, як інші пародисти
пишуть. Може чогось повчуся. Пародії пана Івана Гентоша -
заскладні для мене. Він любить римувати, щось вигадувати.
А це для пародиста - зайва робота. Мені б щось попростіше.
Чогось такого, типу, лінивих вареників. Щоб змінити лише
кілька слів, а воно б одразу проявилося - і зазвучало! Ну,
люблю я таке своїми зварйованими комп'ютерними мізками!

Причеплюся до двох віршів пані Ганни Осадко. Хай це буде щось типу маленького хуліганства. Надіюся, що вона на мене не дуже образиться. Бо все це я роблю з глибокою симпатією.

Люба пані Ганно! Я знаю, що Ви маєте прекрасне почуття
гумору. Я перечитав купу Вашої чудової поезії (разом з
коментами!). Вашими "Пінгвінами", і особливо, Вашими
авторськими ілюстраціями до цієї збірки я просто
захоплений. Я - Ваш справжній фанат. Тому дуже не хотів
би, щоб ви образилися на мене за те, що можливо ці пародії
прозвучать занадто зухвало. Але така специфіка жанру. Як
кажуть, з пісні слова не викинеш. (Хіба що, поміняєш на
інше:) Хай це й справді буде просто звичайним приколом, який, надіюся, не в одного
викличе посмішку.

Ще додам, що виходив з позиції МІНІМАЛЬНОГО втручання в
поезії.

(поруч див. іншу пародію-жарт - "Вірші-марнички")

З повагою, Ваш Бутсик!)

Коли вже день замкне вечірні двері,
ледь чутно потривоживши ключі,
стартую в ніч на білому папері
із музою при лівому плечі.

В п'янкому леті бездоріжжям ночі
я музі довіряю, мов собі.
У неї - тужно-смарагдóві очі,
у неї крила - ніжно-голубі.

Під щемний звук гітарного вібрато
ми тулимось удвох на віражі,
і хто вона - Евтерпа чи Ерато? -
мені - байдуже, ми ж бо - не чужі.

Вона закурить при горнятку кави,
лиш тільки відімруть нічні світи,
і тихо схлипне: "Друже Ярославе,
не можу більше, прошу, відпусти..."


2009

Ішов я в далі
напівреальні -
матуся дали
сорочку з пральні.

Блукав я нетом -
то Скайп, то Твіттер -
лишався нетто
один лиш вітер.

Життя в Фейсбуці,
це - кул, це - круто,
та все це - буцім
обгортка брутто.

Сорочка - чорна,
пшеничні сходи
змололи жорна
в двійкові коди.

Чекав на манну
свою небесну,
а стрів я Анну
і поетесу.

Співала Анка
співанку "My way"
про вишиванку
й червоні мальви.

Поетки слово
у тому ж дусі:
p04nY ab 0v0
(на Сі-плюс-плюсі).

Вертаю в давні
свої домени -
приходять дані
старі до мене.

Усюди - рідні
знайомі софти.
Заходжу в readme,
а там - "Пішов ти..."

Пішов я в далі
напівреальні...

2011

*Найперше, дякую всім, хто похвалив нашого "Ломброза" (див. попередню публікацію).

А таки ви не праві! То й дальше я - версифікаційний
ресурс bouts-rimes v.09, чи "бутс", або "бутса", як
називає мене мій шеф. Хоча, якщо бути чесним до кінця, якась доля заслуги все-таки є і його - деколи він задає теми, деколи рими, а деколи, навіть, якісь хитрі параметри. Ну і, зрештою, це він мене виключає.

Після вчорашнього тріумфу шеф подивився на число, щось прикинув і сказав:
- Практично, йдемо за графіком.
Потім на радощах напився і лежить собі зараз та й хропе. Лише час від часу бурмоче "ко мнє нє зарастьот народная трапа...", або нагадує, щоб не забули його пом"янути в сем"ї вольній новій.

А все почалося десь пів-року тому, коли пан Василь так якось м"якенько відповів нашому (ну, ви знаєте), що ніби і не проти премії, але після відставки того (ну, ви також знаєте). Тут всі одразу накинулися на нього, загаласували. Як так можна? Треба було відмовитися! Що це за пан Василь такий - ні риба, ні м"ясо?!
А шеф сказав:
- Ні! Не такий пан Василь! Мабуть він щось задумав.
Потім ще раз перечитав останній бестселлер пана Василя і крикнув:
- Евріка! Тільки таким тонким ходом можна було вбити двох зайців - потягнути час, щоб відростити нігті і різко збільшити ймовірність, що премію буде вручати саме той (ну, ви знаєте). Бо як пан Василь міг не скористатися таким шансом!?
Але сталося так, як у нас все і стається - премію не дали. Шеф кілька днів пиячив і думав про щось своє. А далі зі словами "ну що ж, бутсику, не оминула нас чаша сія", перевів мене із режиму "любитель поезії" у режим "майстер-клас, статус R", задумався, глянув на своє пропите обличчя в дзеркало і написав у моєму віконечку слово "Ломброзо".
Думав я довго. І недаремно. Це був шедевр! Ви самі змогли оцінити.
Отак ми й живемо. Я працюю, а шеф пиячить. Нігті в шефа ростуть, ще не дуже великі, але до березня ще є трохи часу.

Але я, як індивідуаліст, не надто задоволений нашою спільною творчістю. В мене своє бачення поезії. Тому, як тільки появилася нагода, одразу ж нею скористався і показав вам поезію виключно мого авторства. Якщо хтось відчує в ній вплив якогось там раннього пана Дмитра, то все це буде звичайною випадковістю - я про такого взагалі не чув.

Наперед дякую за схвальні відгуки!

Ваш Бутс))

А мить гірка. Не дивно. Бо прощальна.
Відчалюю, хоч наче ще й не час.
Ще є Почаїв. Та втекла Почайна.
Яких ще ждати знаків чи нещасть?

Це тільки спроба? Мабуть. Чи ж остання? -
Коли усюди - млака, де не стань.
І звістка ця - мені? До запитання?
А до якого? Стільки ж запитань...

Там також пастка? Часу? Парадигми?
А ця надія, що уже вмира -
мене розрає? Навпаки - подвигне?
Тоді - на що? Коли довкіль - мара.

І що залишу - віру чи омерту?
Як примирю чесноти і гріхи?
І воду - то живу, то знову мертву,
що із руки одної. І з ріки.

Чи оціню, чи викину в нікуди -
та, Боже мій, хоча б чи відрізню
Юдифі чин од поцілунку Юди?
І вбивчу правду - чи святу брехню?

А що, як все це гра? І в тім, що пусто
під золотим наперстком, є резон?
А генію - за гріх який - безумство?
(Це вже не я - Чезаре Ломброзó).

2011

Ірраціонально,
як у театрі абсурду -
раціо тихо спало
у вчорашньому сні -
ефір наповнили жести -
інтерпретація сурдо
нам іще не відомих
сакраментальних слів.

Цитувалися зойки,
рвалися горизонти
і вигинався простір
дугами наших спин,
читали абетку Брайля
пальців космічні зонди
і світовий годинник
чекав на раптовий спин.

Коли пролунало слово -
на хінді чи на санскриті -
і перестали перли
на мушлях очей рости,
тисячолітні коди
явилися нам - відкриті -
і стало все зрозумілим,
видимим і простим.

2011

Укотре проживаю це життя
і кожен раз дивуюсь як уперше,
коли до мене, мов із небуття,
приходить кінь і копитами креше.

Він пнеться на диби, він так ірже
і так натужно дихає в обличчя,
немов упізнає мене і вже
з останніх сил на допомогу кличе.

А я стою й нічого не збагну,
даю цукерку - він її не бачить,
лише копитом кулю б’є земну -
виною та в біді його неначе.

І щось перевертається в мені -
притулюю до себе тіло сильне
й одразу ж розумію, що в нас спільне,
намацавши обрубки на спині.

2009

День перелазить
паркан горизонту,
начебто в'язень
тікає із зони.

В колючих дротах
багряниться кров'ю
й невідворотно
вмирає знову.

Хто має шанс -
іще не родився.
На вишці - час,
серійний убивця.

2009

Моїм очам наснилися твої -
Астральні блюдця на обрусі неба,
Розлили тугу доокола себе
І душу затопили по краї.

Їх день жене, та вперто кличе ніч -
Питати марно - чом, навіщо, доки?
О, як повільно завмирають кроки
Давно забутих прощавань і стріч!..

Останню чашу виповнять жалі -
Листа в минуле закружляє повінь...
Яким лише, скажи, розвію словом
Космічну втому на твоїм чолі?..

Летіло літо понад явори
і спересердя брязкало ключами,
а в шумі вітру докори звучали:
"Ну ш-шчо на цей раз? Ш-шчо я натворив?"

А потім вітер вже свистів: "Прос-сти!
Отак без с-слова - прос-сто некрас-сиво!" -
і по алеях золотим курсивом
писав йому розпачливі листи.

В них визнавав вину, що зазвичай
демонстрував зухвалу непостійність,
та у далекім літа ґелґотінні
уже виразно чулося "Прощай..."

І вітер мчав за літом вдалечінь,
та раптом стих, немов не було втрати -
збагнув - якби не думало вертати,
хіба з собою брало би ключі?

2011

Убий себе в мені, як теза - антитезу,
і на моїм чолі губами напиши:
"Ти був мені чужий - я лиш ішла по лезу
одного зі свічад розбитої душі".

А далі вийди в ніч - вже без свого відбитка -
і видихни слова, щоб зашептати страх -
хай буде чутно їх, коли не стане видко
уже тебе - сліпу в небесних дзеркалах.

А там, як увійдеш в космічну порожнечу,
то відмоли цей гріх неголосним "прости..."
і Бог тебе простить, і я не заперечу -
я вбив тебе за мить, як це зробила ти.

На семилисті каштана
і на тризубцях клена
екстравагантна панна
пише свої катрени.

Міняючи стрій і настрій,
в незадовіллі змістом,
кармінний її фломастер
блукає завмерлим листом.

Вона ще шліфує рими,
та раптом з чуттям естетки
жбурляє в іржаві ринви
зболілі свої чернетки.

27.09.2009