З вишини золоті волоконечка
Дивне плетиво казки несуть!
Моя квіточко, ясочко, сонечко –
Це кохання омріяна суть.

Долі усміх сія злотозливою…
Ми пірнаємо в цю течію.
І стаєш ти зі мною щасливою,

Ці очі – келихи абсенту,
Зелений колір.. саме те!
Мене захоплює дощенту
Троянда в рюшах декольте,

Свавільні локони і вії,
Грайливий сміх, тонка печаль,
Я їх приборкаю, розвію,

Що ж ви лякали, що боліти має?
Ну, а воно нітрішки не болить.
Так, може, зовсім трохи сіль щипає
Та кров лоскоче – по ногах біжить.
Я ж говорив, що смерті не боюся
І не лякаюсь цих наївних мук.
Здирайте шкуру, а я посміюся
З невправних і манірних в

Бреши. Бреши
Без міри і без ліку
І без царя
В убогій голові.
То матимеш
Пошану превелику
В брехливій,
Здеґрадованій Москві.

В лобі заіржавів глузду вентиль?
Власні твори - згустки маячні?
Ляж і почитай віршатка в неті
Під чайок і тістечка смачні.

Надокучить - то іди кохатись,
Бо додавить мряка у мислях.
А мені ( пардон!) - пора із хати

В хуртовинову ніч,
напростець,
в чистім полі
не видно дороги.
Снігокрутиця,
хай йому грець,
крутить білому
оленю роги.

…однак померли твої арханґели,
безсмертя їх спіткала істина.
Душа твоя, не ними забрана,
життям твоїм була освистана.

Ти кисень жер в уявних просторах,
в печерах власного добробуту,
де відходили чорні чоботи,

Життя красиве. Обернись довкола.
Часоплин уповільнює свій хід.
Прислухайся. Це вічна баркарола
Оспівує прекрасний сонця схід.

І огортає таємнича вічність
Потоками вселенської любові
І неважливо травень це чи січень

Надсадний рев моторів протинає
Південну ніч безжально раз у раз.
Аеропорт бо спокою не знає
Попри оцей нічний і сонний час.

На лавах люди втомлені поснули,
Мабуть їм сниться теплий рідний дім.
Мене ж і сни мої чомусь забули

В долині тиха рань туманна і легка,
І річки рукава прошиті очеретом.
Сидить Він на горі захоплений сюжетом,
І погляд,мов магніт й окрилена рука
Змальовує тонкі,ледь-ледь помітні,грані.
А спалахи Зорі,як вістря від рапір.
З пологих берегів до річки

Чорне танго – рідкісне явище,
Коли танцювати запрошує
надприродна сила.

***

Колір блакитний – страчені мрії,
із ароматом

Ты проснулся в чужом кармане.
Значит выброшен был за борт…
Словно в неком одном романе -
Каждой нудной строке - аборт…
Ну и пусть, ну и пусть потеха -
Сколько их, сколько нас на дне?
Мы роднились не ради смеха,
Это первый прокол. Ты нем.

Лютий, темно і зимно,
В лобі - думка сумбурна...
Б'юсь горохом об стіну,
Тихим болем по струнах.

Де ж ви - червні та липні,
Юнь у травах та квітах...
Замальовує лик мій

Вигоди для себе не шукала,
За чужий рахунок не жила,
Від невдач своїх не горювала,
Від чужого успіху цвіла.
Хтось вважав святою,хтось – дурною
І про це відкрито говорив.
Та вона жила сама собою
І не надто дослухалась слів.

Нарікаються ночі безсонними...
Котяться небом дні...
У серці осені - жовті соняхи
Перший стрічають сніг...
Крилами білими, огортаючи -
Доля наперегін...
Будь мені небом непроминаючим,
Де не існує стін...

Ховайте, барди й королі,
мечі у піхвах, звуки в нотах –
у сатанинських зорельотах
нас теж сховало від Землі
та й понесло поміж сузір’їв,
домашніх – для викрадачів,
не лицарями верхогір’їв,
а просто купкою рабів