Над обширом знівечених полів
летить фантом «Фламінго», «Паляниці»…
Уже немає зовсім журавлів,
синиць – і тих лишились одиниці!.
Тримаємося із останніх сил,
шукаємо надій на виднокрузі.
Не вистачає місця для могил
на цвинтарі розтерзаних ілюзій…

 
Ось хліба взяв у батька і вийшов на дорогу
Вийшов на дорогу
Узяв що міг і вийшов на дорогу
Виходячи у світ де зна лиш Бог
Все щоби справуватися якось
 
Оце витратив усе що мав був у краю голод
Був у краю голод
І витратив що мав у краю голод
Казав “Іду наймуся до господи
Бо треба справуватися якось”
 
Господар “Та робота є ти годуй свиней
Годуй мені свиней
Робота є годуй мені свиней”
І хлопець голову повісив леле
І це не справуватися якось
 
Казав “Вірю я вертатимусь домів
Вертатимусь домів
Я вірю я вертатимусь домів
По тій дорозі скільки можу йти
І треба справуватися якось”
 
Вже батько рік до усіх “Син вертає мій
Вертається домів”
Батько уклякає на коліна
Каже “Співайте й Господа хваліть
Хай милує”
 
Той хлопець голову звісив і заплакав
Стояв отак і плакав
Хлопець голову повісив і плакав
Казав “Чи я тобі дитина батько?”
Так-от
 
Вже батько рік “Старший сину ти забий теля
Родину клич до нас
Забий теля й родину клич до нас
Мій син згубився та вернувся бач
І треба справуватися якось”
Ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Свого домігся чоловік
Від любої дружини, -
Тепер йому та гладить бік
І масажує спину.
Не покладає жінка рук
По вечорах не всує,
Раз щодоби хропіння звук,
Як щиру дяку, чує...
08.09.25

Ще один монстр кривавий між «героїв»,
Що носяться із ними москалі.
Ще пошукати треба на Землі,
Хто поливав би отак щедро кров’ю
Своїх солдат поля кривавих битв.
Солдатським трупом він встеляв дорогу,
Хоча не завжди і до перемоги.
Скоріше катом був той московіт
Своїх солдат. Бо він їх не жалів
Ніколи. І про те солдати знали,
Бо ж «м’ясником» недарма прозивали.
«Баби ще нарожають!» - говорив.
Не дай Бог під його потрапить гнів!
А ще солдатам він запам’ятався,
Бо завжди дуже страшно матюкався
І пики часто генералам бив.
І то усе – відомий маршал Жуков.
Ще не святий, здається в москалів.
Але у них це просто взагалі –
Святим також зробити того крука.
Чим же прославивсь їхній той «герой»?
Чим заслужив звання таке високе
І орденів, медалей на два боки,
Щоб його чорне прикривать нутро?
Москаль типовий, народивсь в селі
В глибинці. Ну, які там перспективи?
Там, ну, хіба що спитися можливо,
Як то і роблять часто москалі.
Але цьому так дуже пощастило,
Адже Велика почалась війна.
Життів мільйони знищила вона,
Але ж не всіх на тій війні убило?!
Цей був мобілізований, але
Контузію отримав і списали
В запас. Щось з головою, певно стало,
Адже зробилося жорстоке й зле.
Чи то воно завжди таке було?
Того не знаю. Але так вже сталось,
До влади комуняки вже дорвались.
В Москальщині нагору підняло
Усяку погань, ледарів, бездар,
Які весь світ ненавиділи, наче.
Цей шанс піднятись вгору теж побачив,
«Прорізався» у нім воєнний дар.
Не знаю, де і як він воював,
Але отримав першу нагороду
За винищення власного народу,
Який був на Тамбовщині повстав.
Такий «герой» для комуняк був треба.
Тож скоро і до партії вступив,
Бо ж тим кар’єру легшою зробив.
А думки ж був високої про себе.
Отож улаштувався непогано,
На ті часи розкішно досить жив,
Аж двох жінок тоді собі завів,
За що партійну лише мав догану.
Дві жінки в комуніста – то не гріх,
Від лінії партійної хитатись,
За те можливо і з життям розстатись.
Чого чіплятись до дрібниць таких?
Аби служив партійним інтересам.
І він служив їм, віддано служив,
Що партія веліла – то робив.
Дожив в кінці тридцятих до репресій.
Від інших на відміну - пережив.
Таким, як він то легко удавалось,
Вони по трупах вгору піднімались.
І він піднятись високо зумів.
Час зоряний для Жукова настав.
Японці на Монголію напали.
А москалі ж усюди носа пхали.
Тож Сталін туди Жукова послав.
Де матами, де простим мордобоєм,
Де розстрілами так всіх залякав,
Що армію японську подолав
В боях жорстких над Халхін-Гол рікою.
За рік вже Бесарабію «звільняв»
І скоро став начальником Генштабу.
В теорії він розбирався слабо,
Але, як йому вислужитись, знав.
В Європі вже тоді ішла війна,
Тож і Союз до неї готувався,
В Генштабі план для того розроблявся…
Хоча інакше почалась вона.
«Зненацька» Гітлер на Союз напав.
Завчасно, бач, не попередив, клятий,
Що в день такий він буде нападати.
А Жуков плану іншого не мав,
Окрім того, що будем воювать
На чужих землях, ворога долати.
А тут прийшлося раптом відступати.
За те Генштаб потрібно розстрілять.
І Жукова найпершого. Проте,
Хоч розстріляли кілька генералів
Та Жукова лише на фронт послали,
На фронті явить хай мистецтво те
Військове, чим хвалився увесь час.
Та і на фронті з нього толку мало.
Й велику битву танкову програли,
І Київ німцям віддали якраз.
Солдат мільйони у полон здали,
Всю техніку у полі полишали.
Аж до Москви поспішно відступали,
Бо німців зупинити не могли.
Хоч він весь час і їздив по військах,
Крив матом, бив у морди генералів,
Солдат на пострах для других стріляли.
Та був сильнішим перед німцем страх.
Щоб не пустити німців до Москви,
Знов керувати Жукова послали.
Воно ж в боях аж два фронти «просрало».
Вже німець у біноклі Кремль ловив.
То не його заслуга, що вдалось
Попід Москвою німців зупинити.
Його ж тоді послали боронити
Вже Ленінград. Воно ж мерщій взялось
Знов всіх лякати. Розстріли пішли.
Солдат за відступ без жалю стріляли.
Та Жукову того здалося мало,
Тож він наказом по військах велить
Розстрілювати, навіть сім’ї тих,
Хто здавсь в полон. І, знаєте, стріляли.
Адже чекісти жалості не знали.
Як Ленінград він «відстояти зміг»,
Направили його знов під Москву,
Де німців трохи взимку відтіснили.
Тепер же далі наступать рішили.
Він взявсь за операцію нову
Так, як і перше – матом і нахрапом.
Людей на кулемети страхом гнав.
Та до мільйона там солдат поклав
Під Ржевом. Але що для нього втрати?
Встеливши трупом попід Ржевом шлях,
Він зовсім так нічого й не добився.
Звідкіль почав, то там і зупинився,
Хоч армії лягли на тих полях.
А далі був, щоправда Сталінград
І Курськ. Та якось обійшлись без нього.
Хоч він собі приписував і того.
А далі німець покотивсь назад.
«М‘ясник» на Україну знов прийшов.
Тут його норов проявився знову.
Йому хотілось, як вампіру, крові,
Тож він і «вихід» врешті-решт знайшов.
Створити військкомати наказав
Скрізь польові. Як села «визволяли»,
То всіх чоловіків бігом хапали,
Щоб кожен кров’ю «зрадництво» змивав.
Хапали молоденьких юнаків
Й старих дідів – нікого не питали.
Цеглину в руки і в атаку гнали.
А, щоб ніхто назад не відступив,
Чекісти з кулеметами стояли
Позаду них і убивали всіх,
Хто у тій бійні уціліти зміг.
Тим людям, навіть форму не давали.
Тож звали «чорносвитниками» їх.
У чім схопили, в тім і воювали.
Дніпро осінній, хто як міг, долали,
Аби лишень проклятий Жуков встиг
До свята Жовтня Київ захопить.
І сотні тисяч в Букрині зостались.
Хоча вони ніким не рахувались.
Ще стільки десь під Корсунем лежить
Таких же «чорносвитників», яких
Беззбройних на позиції кидали,
Де німці тисячами їх вбивали.
А той «герой» іще хвалитись міг,
Що він, щоб розміновувать поля,
Туди людей в атаку посилає.
Хай половина їх отам лягає,
Зате розчистить він дорогу для
Піхоти й танків. От він був який!
А, щоб Берлін скоріше захопити,
Туди американців не пустити,
Людей він безперервно кидав в бій.
Щодня п‘ятнадцять тисяч люду клав,
До сотні танків, літаки, гармати.
Зеєловські висоти велів брати,
Хоч обхідні шляхи для того мав.
Та що йому сто тисяч чи мільйон.
Зате дістався першим до Берліну.
Німеччину «поставив» на коліна,
Життя людське поставивши на кон.
Як, наче в нагороду за все те,
Його поставив Сталін комендантом
Німеччини, щоб лад країні дати.
Здавалося б, завдання не просте.
Роботи повно. Але він не тим,
На тій посаді будучи, займався.
Він мародерив. До того накрався,
Вивозив ешелоном й не одним
Коштовності і золото, картини,
Хутро, тканини, речі, килими.
Забив маєтки меблями тими,
Укрили цінні гобелени стіни.
А він все крав. Підручні всі його
Від коменданта теж не відставали.
Німеччину до нитки обдирали.
Нажитись сподівалися бігом.
Хоча, що Жуков? Та ж держава теж
Тягла звідтіль і фабрики, й заводи
Під приводом відшкодування шкоди.
Не мав грабунок той ніяких меж.
А Жуков іще й носа задирав,
Бо ж «переможець». Сталіна дістало.
І Жукова чекісти раптом взяли.
То була ще одна з відомих справ –
«Трофейна». Не одного узяли.
Разом із ним ще й купу генералів.
Хтось до в‘язниці, когось розстріляли.
А Жукова з посади лиш зняли.
Відправили в Одесу воювать
З бандитами… Як Сталіна не стало,
Воно вже на Уралі керувало.
А тут гризня – кому всіх вище стать.
Всі Берії боялися, тому
Супроти нього всі «дружити» стали.
На поміч того Жукова позвали,
Бо ж військо підчиняється йому.
Він Берію «звалити» допоміг
І знов при владі, знову на посаді.
І знов служити-вислужитись радий.
За рік на Тоцькім полігоні зміг
Навчання провести. Там підірвали
«Ядрьону» бомбу. Знявся гриб страшний.
Півсотні тисяч «кинули у бій»,
Вони крізь хмару ту в атаку мчали.
Сам Жуков іздалека поглядав
В бінокль німецький, як його солдати,
Не знаючи, ідуть крізь гриб той клятий.
Та він від того зовсім не страждав.
Він не страждав. Я ж, був коли малий,
На свого дядька з острахом дивився,
Як він страждав і без кінця трусився.
Бабусі тож доводилось моїй
Його, немов дитину годувати.
Пізніше випадково я узнав:
Десь він під радіацію попав,
Коли служив у армії солдатом.
Де саме – я не знаю, може й там
Під Тоцьком – тепер ні в кого спитати.
Можливо, вбив його той Жуков клятий.
Десь, мабуть, прислуговує чортам.
Та то не всі ще подвиги його.
В п‘ятдесят шостім, як вже геть дістало,
Угорщина на комуняк повстала.
Не захотіла вже життя того.
І Жуков проти них війська повів.
Проти цивільних танки і гармати.
Прийшли війська і стали убивати,
Він у крові повстання потопив.
А у Москві знов почалася гризня,
Хрущов вже стільки «начудив» багато,
Що всі «здружились» і рішили зняти.
Та Жуков того сторону прийняв.
А в нього сила, бо із ним війська.
Тож змовників швиденько розігнали,
Усіх з посад високих познімали…
Подяка ж була Жукову така:
Його з посади скоро теж зняли,
Відправили на пенсію й забули б…
Та незабаром стрілки повернули,
В Хрущова теж «недоліки» знайшли
Та і прогнали. Брежнєв як прийшов,
То став «героя» з Жукова ліпити
І «перемоги маршала» робити…
Хоч помсти ще вола пролита кров!

Росіяни традиційно заявляють, що б‘ють лише по військових об‘єктах…
Під час нічної масованої атаки на столицю пошкоджено будівлю Кабінету Міністрів України.
Ворожий удар спричинив руйнування даху та верхніх поверхів будівлі, на місці влучання виникла пожежа.
Цієї страшної ночі у Києві загинули мати і немовля…

РФ стверджує, що ракетні стріли
спрямовані лише на військові цілі…
Ось перерив весь інтернет:
хіба Кабмін - військовий об‘єкт?!

Хіба військовий об‘єкт - лікарня
чи мирний житловий будинок?..
Гряде Божа неминуча кара:
іде історичний годинник!

2025 рік

Уже прощаються із листям дерева,
Стоять оголені, задумані, врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися... рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощі понищать їх несамовито...
Дивлюсь на верховіття, квітом оповите,
Заглиблююсь у дивовижну квіту суть
І певен, що без Всевишнього не обійшлося тут.

Р.S.
Отак і поміж буденності природи де-не-де
Всевишній творить диво для людей.

В кленків, мов коней гриви позолочені,
Берізки як русалоньки стоять.
Усе це витвір чарівниці-осені,
Яка укотре вже прийшла до нас.

У дуба теж змінився листя колір,
А під вікном горить вогонь жоржин.
Вже осінь у мою ввірвалась долю
І вкрила скроні снігом сивини.

Та я любить її не перестану
Цю пору багрянисту чарівну.
Вона мене на творчість надихає,
Торкає ніжно серденька струну.

2017 р.

https://www.facebook.com/share/p/1G79yWG3eF/

Жінки красиві втомлюють мій зір
І білий світ затьмарюють собою, –
Коли зближався з гарною на спір,
То розчинявся в ній перед юрбою.
Мов безвісті, відразу пропадав
Не лиш для інших, а також для себе, –
Отак, буває, покидає, став
У пошуках річок бурхливих лебідь.
Повік звабливе спокушає нас, –
Тому захопленням у бран втрапляєм,
Коли вони, з’являючись нараз,
Усе, що хочуть, від невільних мають.
07.09.25

Чи не тому вуста німі,
що душу відвели зимі
в солодких перегрівах тіла?
Бо брали - що душа хотіла,
а віддавали дні одні
та берегли на старість сили.
Та лічить Бог
на часу вервиці за двох
цей безупинний діалог
душі і тіла, дня і ночі.
Від вітру мова затріпоче,
напише тиші некролог.
У кожнім слові яв пророчий...
Я зліг -
пробач, лебідко, що не зміг
уберегти дзвінкий твій сміх
від в серці кривди передзвону
і ти дивилась, мов ікона,
як вітер мів мене, мов сніг
за рамки Божого Закону
у небуття.
Втомилось дихати життя
і настіж двері вороття...,
а за дверима Правди лоно
приймає душі невагомі.
Від невагомості - я стяг,
хвилююся, заходжу в кому.
Уста,
тягніть до сонця нить обав,
нехай згорить, що посплітав
моїм думкам - хмільним драконам
той, хто божився во дні они
перетворити love на став,
а став найпершим Ал Капоне
посеред тьми.
Гріхом ховався між людьми,
дорогу гриз до Колими,
міняв кровицю на кордони
і роздавав катам пардони.
Моя Мадонно, ти слізьми
не перебудиш царство сонне.
З цих рук
по жерлі вилитім із мук
піде на страту, мов на звук,
твоя дитина... і загине
без краплі власної провини.
Скажи мені, Свята, - Чому
на місці ката серце сина?
Далебі
той хрест несеться по тобі
і тінню падає в журбі
на той бік потойбіччя косо,
на смерть чекає безголосу
нестримний рани біль
і проростає світла просом
амінь.

 
Синій хліб не їж, матимеш недуг
Що вбили брата, убили сестру
А курчачий гриль на скошених пісках
Не зрівняю із бобами що у твоїх руках
 
О, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Мейбел, о Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
Не ріж цибулю кільцями, не чисть виноград
Омріюй бананові слайси, не облизуй край пирога
Якщо годинник сонячний узимку нікчемний
Знай, погода є причиною ефекту
 
Ей, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Мейбел, ей Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
Кинь горох у воду, воду на огонь
У пивниці лежить жінка, у нїй лезо ножа
Тягни молоток, здіймай ту кирку
Відганяй страхи свої пого-стіком
 
Ей, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
О Мейбел, ей Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
 
 
 
 
 
 
 

Ще день висить на сонця цвяшку.
Давно печуться хмари-калачі.
І небо крадне пізню пташку,
Сплітають синь шипшин кущі.

Прив’яже ніч на нитку тиші
Старий горіх- тепла віщун.
І трави стануть неба вищі.
Відчинить тихо двері храм дощу.

06.09.2025

Каже батько: годі, сину!
Досить статку!! Рівно спину!!!
Ростив змалку – відпочину,
Боже ж зранку, всім по чину!

06.09.2025р. UA

І уявити не можу
В снах, або в мріях своїх,
Щоб я на тебе схожу
Стріти колись десь зміг.
Тож не покину ніколи
І не ображу ніяк, –
В мене залюблену долю
Більше не стріну – це факт.
06.09.25

Мене жене гостроконечний сніг,
Мов кара неба чи лиха примара.
Як Жан Жене, наздоганяє сміх.
Примарою стає гірка омана.

Мене жене непереможний сніг.
Він вічний, він біблійний і арктичний.
Сніг падає, немовби пес, до ніг
І вмить стає тілесний і античний.

Ніщо в мені не спинить цей політ,
Цю манну, що спадає ледь відчутно,
Ту, що дарує цей тендітний цвіт,
Який за комір потрапляє чуло.

Мене женуть списи жахних снігів,
Вони мене прохромлюють, мов тура.
І сиплеться завія із віків
На мене, як на флейту трубадура.

11 грудня 2023

Зелен-листя поволеньки в'яне,
Опадає додолу, сумне.
Затужу за тобою, кохана,
Щем осінній огорне мене.

Наших зустрічей, Боже, як мало --
Світлих днів у моєму житті.
Наче кинутий я на поталу
Безпросвітній жахній самоті.

Забуття п'ю гіркущого трунок,
І тону в тихій сліз пелені.
Все віддав би за твій поцілунок,
За обійми гарячі хмільні.

Марю зустріччю аж до знемоги,
І жадаю почуть наяву
Твій жагучий пронизливий стогін,
Я для цього на світі живу!

Я живу, щоб була ти щаслива,
Щоб у пестощах мліла моїх.
Бо кохання - найбільше це диво,
Лік найкращий від горя і лих!

5 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

1
Ця ніч,
зла ніч -
зліт Зла!

І чорнота
із-зусебіч
наповза!

Але якщо,
доля моя
в вишині -

ті, що вгорі,
зір зупиніть
на мені.

Приспів:
Але якщо
Доля моя в вишині -
ті, що Вгорі
зір зупиніть
на мені!

2
А клята ніч
усе ніяк
не мина!

Одна вгорі,
і унизу -
пелена!

Поміж димів
і марних слів
голова!

І навкруги
лише війни
трясина́.

Приспів:
То як були
потрібні б ми
вишині -
чи небеса
чорніли би
в далині?!

3
І вже нехай
ми тут усі,
які є!

Та в мряці злій
достоту сил
не стає!

То хай вгорі
займаються
ліхтарі!

Бо довга ніч!
Не дотягти
до Зорі!

Приспів:
Мій Ангеле,
лети сюди -
у вогні.
Перекажи
від Бога щось
і мені!

2025

Життю радію, мов дитина,
І щиро тішуся щодня,
Що в хату пнеться без упину
Моя турботлива рідня.
Найближчим людям небайдуже
В яких умовах я живу, –
Що тре робити швидко й дружно,
Аби лишався на плаву.
Щоб в облюбованій хатині
Я мав утіху від життя,
До мене в гості йде родина
І відступає самота…
05.09.25

Не питай…
Я все одно не розповім.
Бо є речі, що народжуються в тиші,
і тільки там вони живуть.

Для чого витрачати час
на слова,
які, як дим, розвіюються в повітрі,
бо окрім мене ніхто їх не збере,
ніхто не збереже.

Чому співає вітер,
коли для всіх він виє?
Бо я чую в його подиху мелодію,
а інші — тільки шум.
Бо я ловлю його шепіт,
а світ закриває вуха.

Чому веселка водограєм виграє,
коли для інших — просто дощ іде?
Бо для мене то — кольори душі,
струни небес, що грають разом зі мною.
А для них — лиш мокрі вулиці
та поспіх під парасолями.

Чому хурделиця і буревій?
А в серці — пломінь весняних днів…
Я ношу його тихо,
як жар у долонях,
як світло, сховане під повіками.

Це мій шлях,
мій ритм,
мій соул, що звучить усередині.

Не питай…
Я все одно не розповім.
Бо є речі, що співають тільки в мені,
і цей спів — лише мій.
04.09.2025

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Карнавал понять і візій

За Супоєм - села, снива...
Розпросторився екран.
Я шукала в буднях диво -
І обходила бур'ян.

Викидалися на берег
З океану слів кити.
Віршували сизопері,
Дзявкав лис до хрипоти.

Пера сипались лелечі,
Блискотіли плавники.
Нахиляла срібний глечик,
Цебеніла кров з руки...

На піску в холодній піні
Між лускою - самота,
Я - окремо від опіній,
Поливаючи кита.

Закидає ветхі снасті,
Цмулить пепсі дідо Ох,
Плинуть рибки різномасті,
Мох скиртує скоморох.

Карнавал - понять і візій.
Марнослів'я мармелад.
Я обрала ліпшу з місій
Серед руху кавалькад.

2025
оновлена авторська редакція

За вікном зима,
За вікном зима
Зі снігами.
А тебе нема,
А тебе нема,
Мій коханий.

Відцвіла весна,
Відцвіла весна,
Мов та вишня.
А тебе нема,
А тебе нема
Дні і тижні.

Літо відійшло,
Літо відпливло,
Відбуяло.
Рук твоїх тепло,
Губ твоїх тепло
Пам"ятаю.

Хризантеми цвіт.
Хризантеми цвіт
Кличе в осінь.
А я стільки літ,
Жду я стільки літ
Тебе й досі.

2025 р.

Ці марення і візії природи
Прорвуться крізь тюрму в'язких снігів.
Фантазія народиться в пологах,
Як повінь із бетонних берегів.

Фантазію ніщо уже не спинить,
Її сніги на крилах понесуть.
Ти в космос запускаєш довгий спінінг,
Впіймавши лиш вигадливий абсурд.

Фантазія, настояна на спирті
Стрімких снігів і навісних вітрів,
Несеться полем у нестримнім спринті
І падає в безмежності морів.

9 грудня 2023

Московія у ті часи росла.
Мов ракова пухлина розповзалась.
Земель собі в Європі нахапалась,
Уже й до Польщі руки простягла.
Упхавши Казахстан за дві щоки,
На Індію вже хижо позирала,
Хоч Англія в той час там панувала
Та москалі вже мріяли – «поки».
А про Сибір не варто й говорить.
Вона ж бо конкурентів там не мала,
Отож усе хапала і хапала
В надії хоч колись перетравить.
А руки загребущі вже тяглись
За море далі. Берінг постарався,
Уже і до Америки дістався.
Слідом авантюристи подались.
Займалися тим самим, що в Сибіру:
Місцевий люд взялися обдирать,
Аби примусити на себе працювать
Та хутряного полювали звіра.
То тільки у москальських казочках,
Яка у них історією зветься,
Аборигенам гарно так живеться
При «благородних», «щедрих» москалях.
Вони ж бо не англійці, не французи,
Не німці і колоній в них нема.
І «марку» та Московія трима:
Приходять москалі туди, як «друзі».
Насправді ж, на Алясці москалі
Місцевий люд і гнобили, й вбивали.
Ті неодноразово повставали,
Через нахабний той грабунок злі.
Та москалі нікого не жаліли,
Стріляли непокірних, бо ж у них
Були гвинтівки проти луків тих.
Не знати скільки й тисяч перебили.
Із алеутами, тлінкітами вони
Велися так, як із народами Сибіру –
Їх обдирали, наче справжні дикі звірі,
Вбивали, навіть не питаючи вини.
А ще й хвороб з собою різних привезли.
Від них в туземців не було імунітету.
Десятки тисяч з того канули у Лету.
Тож москалі ще й цим «прославитись» змогли.
Їх не цікавило міста побудувать,
Вони дороги не збирались прокладати.
Їм би хутро знайти, каланів вполювати
І можна в стелю уже, лежачи, плювать.
Тож на Алясці збудували кілька міст
Вздовж узбережжя, ще факторії та форти.
А розвивати край їм було не охота.
Не, як господар москаль вівся, а як гість.
Оскільки там лиш «гостювали» москалі,
Ні господарства, а ні міст не розвивали,
То у іспанців часом хліба купували
У Каліфорнії. Схотілось їм землі
Іще й тієї, щоби хліб собі ростить.
Тож припливли і свій Форт Росс там заснували.
Тут обробляти вони землю планували.
Та ж москалі не люблять на землі робить.
Іспанці скоса позирали лиш на те,
Адже ці землі вони власними вважали,
Та з москалями загризатись не бажали.
А в москалів хліб поганенько щось росте.
Вони ж хотіли хліб в Аляску постачать,
Аби на тому гарні гроші заробити,
Та не змогли й свою роботу окупити
За увесь час, що спромоглися там стирчать.
Та і Аляска при «господарях» таких
Прибутку зовсім москалям тим не давала.
Туди Московія лиш грошики вкладала,
Не сподіваючись, що знов повернуть їх.
Та і вкладала – то, мабуть, не зовсім так.
Бо ж з тої суми, що для неї виділяли,
Дві третіх йшло на петербурзьких чинодралів,
Яких в Аляску не заманиш ту ніяк.
Там москалів не так багато і було.
Бо кріпаків туди московських не пускали,
Дворяни лише по Європах гарували.
То звідки б там оте населення росло?
Отож, Аляска, як валіза їм була
Без ручки – жаль і кинути, неначе.
Та і тягти?.. В тім перспектив ніхто не бачив…
З людей розумних. Та ж Московія жила
Лише «вялічієм» - не розумом. І тому
«Валізу», очі витріщаючи, тягли.
Вони б «нагарбаного» й «п’ядь» не віддали,
Згноїли б, та не поступилися нікому.
Та ж час іде і та Московія росте.
Уже Центральну взялись Азію скоряти,
Щоб аж під Індію землі собі набрати.
А тут з Китаєм зачепились, як на те.
Обмахлювали і примусили Китай
Далекий Схід і Забайкалля їм віддати.
Вони і тут не устигають грабувати,
Куди тягтися ще й у той заморський край?!
А тут із Англією зовсім на ножах.
Захоче, клята, зможе легко відібрати.
А хто спроможеться ті землі захищати?
Тож ситуація така, що просто жах.
Розумні люди царям радили тоді,
Що ту Аляску треба би комусь продати,
Щоби хоча б якусь копійку вторгувати.
Бо, коли візьмуться англійці, буть біді.
Але царі москальські впертими були:
Збирали предки, а ми маєм роздавати?
Поки живий, ніколи тому не бувати!
Та час прийшов – Форт Росс спочатку продали.
Іспанцям думали та ті ж бо не дурні.
Чого за свою власність мають ще й платити?
Візьмуть задарма, як підуть москалі звідти!
А москалі у Форті вже рахують дні.
Усе ж швейцарцю землю всучили оту
За тридцять тисяч та і то не всі одразу.
Колись віддасть. Він же порядний, не образить.
Та чи оддав – про новину не знаю ту.
А скоро Кримська розгорілася війна.
Москалі думали Туреччину здолати
І всі Балкани із протоками забрати.
Та повернулась по інакшому вона.
Нахабство москалів вже всіх дістало,
Бо ж вони пхали носа скрізь, куди й не слід.
Тож об‘єднався проти них нормальний світ.
Англійці разом із французами напали
На москалів. І зрозуміло стало всім,
Що та Московія лиш силою хвалилась,
Бо після перших же ударів повалилась.
Війна прийшла тепер до москалів у дім.
Про Севастополь скрізь горлають москалі,
Як героїчно вони місто боронили.
Та ж у Криму весь флот і армію згубили
Із адміралами своїми на чолі.
А ще ж англійці під Архангельськом були
І Петропавловськ-на-Камчатці штурмували.
Аляску, правда, в ту війну не зачіпали,
А то би запросто всю захопить змогли.
Микола Палкін від новин тих дуба дав.
А Александр був доволі тямковитий
І зрозумів, що щось потрібно з тим робити.
Отож реформи він проводити почав.
Велів між іншим і Аляску ту продать.
Хоч якісь гроші будуть, що дарма тримати?
Взялись англійцям спершу те пропонувати.
Та тим свойому б «господарству» раду дать.
Тож до Америки звернулися тоді.
Та б і не проти. Та війна якраз почалась,
Де за майбутнє Південь з Північчю змагались.
Тож не до того. Та москаль чекав, сидів.
І дочекався. Як закінчилась війна,
То до питання того повернулись знову.
Тепер уже була Америка «готова».
Зуміла грошей накопичити вона.
Поторгувались та й зійшлися у ціні.
За сім із хвостиком мільйонів зговорились.
Ще москалі, говорять, навіть, ухитрились
І хабаря на лапу дати. Так чи ні?
Того не знаю. На Алясці москалі
Про то не знали. Тому дуже здивувались,
Коли про те, що вони продані, дізнались.
Але кому вони потрібні взагалі?!
Москві Америка всі гроші віддала,
Хоча в Московії ніхто їх не побачив.
Тож говорили поміж люди, наче
Та шхуна, що ті грошики везла,
Десь затонула. Й грошики тю-тю.
Мені здається, що їх просто розікрали,
Всі чинодрали по кишенях розіпхали,
Бо вони геть всі казнокради по життю.
Що ще цікаво. Коли москалі
Форт Росс продали, через кілька років
Там золота знайшли за кілька кроків.
І «лихоманка золота» на цій землі
Розпочалася. Та від того москалям
Лише оскома через такі втрати.
Могли би бути в золоті, багаті.
А мусили дивитись звіддаля.
А далі – гірше. Москалі пішли
З Аляски – не змогли її пожерти,
П‘ять доларів за кожен кілометр
Вони з американців узяли.
Не встиг москальський вивітритись дух,
Як на Алясці золото знайшлося.
І знову москалям тим довелося,
Роззявивши роти, ловити мух.
Здається, Доля насміхалась з них.
Чи вона, може просто не хотіла,
Щоб москалями ще і там смерділо.
Тож копняками й виштовхала їх.
Аляска, бач і нині процвіта
У піку теж багатому Сибіру,
Що з москалями зубожів допіру.
Багатим із багатством тим не став.

Не буду більше сперечатись,
що для кохання важить час.
Про те хай думають дівчата
і хлопці… Але кожен раз
я відкриваю таємницю
у тих стосунків течії:
любов – палаючі зіниці.
Її зіниці і твої!

Тато сина обіймав,
Тепло в щічку цілував:
"Сину мій, рости великий,
Усміхайся сонцелико!
Славний будеш богатир,
Ти мені, синок, повір,
Станеш воїном ти грізним -
Захистиш нашу Вітчизу.
Жде тебе безліч шляхів,
Та вертайся до батьків,
До Вкраїни, де родився,
І ходити справно вчився,
Де сказав вперше: "Матуся",
Я за це, синок, молюся..."

І ясніли оченята
Як горнувся син до тата.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Солом'яне золото

Я б не сказала, що холодно,
швидше — осінній гештальт.
Синь і солом'яне золото,
шерх кукурудзяних шпальт.

Проситься літо за Кибинці,
джмеликів сипле — на гріш,
плутає літери, китиці
легіт левад, роздоріж.

Хочеш — лишайся на пасіці,
смажить картоплю дід Ох.
Сонячні кролики ластяться,
глечик на ґанку — «торрох!».

Вірю в закони ймовірності,
чакри очищені, плин
понад ножами і ніжністю
тигрових лілій, жоржин.

Згадую плахти, мережива,
мандри у Лохвицю, степ.
Стисли умовності межами,
осінь відкрила вертеп.

2025
оновлена авторська редакція

Не забарилась панна, то ж прийшла
у чудернацькій сукні вересневій.
Через плече химерна сумка-клатч.
Одежа, ніби знята з манекена.
А туфлі модні з жовтим ланцюжком,
і цокають легкі підбори вправно.
Злетілись серпокрильці табуном,
але у вирій їм ще, мабуть, рано.
Сполохані від панської краси
кружляють навсебіч у неба висі
і досхочу купаються в ясі,
для вирію набратись їм би сили.
Радіє осінь володінню знов,
Допомагає вересень завзято,
не має часу для пустих розмов.
То ж осінь теплотою поки платить.

Сьорбнула я біди чимало,
не віриться — «зурочив хтось.»
Що мало статися, те сталось,
що мало бути те збулось.

В собі копатися не буду,
шукати винних не берусь.
Невже зробили ляльку-вуду
голками втикану комусь

лише за те, що особлива
і не така, як дехто хтів?
Пісні народжуються з дива,
вінки сонетів з ревних слів.

Любов'ю грішною, святою,
освітлюю негожі дні,
ховаю сльози за стіною,
як непереливки мені.

І вірю в те, що все минеться,
мов чорна хмара промайне.
Пригорне Бог до свого серця,
незламну долею мене.

Пройдуть печалі люті зливи
в душі згорьованій моїй,
і блисне сонце прозорливе
на кінчиках вологих вій.

І буде все, як я захочу —
фата весільна й білий вальс,
медових снів сливові ночі
благословенні повсякчас.

03.09.2025р.

Притулюся до твого живота вухом,
щоб розчути далекі звуки,
як божественну музику, буду слухати
грядущого серця стукіт…

2025 рік

Завжди чогось не вистачає
І перебір завжди чогось, -
То в небі птиць усяких зграї,
То в перельоті крук, чи дрозд.
Уже давно нема балансу
В художній творчості моїй,
Бо щодоби пишу романси,
А п'єсам - зась у їхній стрій.
Летять у світ ліричні твори
Отак, я знаю, недарма, -
Коли чогось безмежне море,
То краплі іншого нема...
04.09.25

Стілець вибвають з-під ніг
Та так, що ти ледве встигаєш
Ступить на небесний поріг.
Луна пронесеться над гаєм.

І як же писати, творить,
Коли навіть столу немає?
Така зачарована мить
У вічність загляне безкраю.

Стоїш серед степу один,
Шукаєш стілець, як рятунок.
І хтось принесе із годин
На небі настояний трунок.

Ти вип'єш його аж до дна
Й сп'янієш навік, як заклятий.
І скосить невинна вина,
Повівши нечутно на страту.

8 грудня 2023

Нестерпно, Всевишній, нудьгую
за радістю дихати щастям,
за тим, кого згадую всує
на сповіді перед причастям.

За світло розкішними днями,
що небо стелили під п'яти,
спливали у даль журавлями
від рідних дерев пелехатих.

Сумую за піснею мами,
що душу виймала назовні,
і за кольоровими снами,
блаватами місяця в повні,

що срібним серпанковим глеєм
загоює всесвіту рани,
а ще за твоєю душею
страшенно сумую, коханий.

І згадую, як було гречно
плекати надії духмяні —
безсоннями беззаперечно
розбурхую спогади давні.

17.08.2025р.

Мені здається часом, що солдати,
Які з кривавих не прийшли полів,
В блакитне небо вознеслись крилато,
Перетворились в білих журавлів.

Вони і дотепер з часів далеких
Летять і озиваються до нас.
Чи не тому, ми, дивлячись на небо,
Із сумом замовкаємо не раз?

Стрій втомлений в туманні далі лине,
У небі дня, що догорає сам.
Є проміжок малий у тому клині.
Можливо, це - для мене місце там?

Настане день, і в зграї журавлиній
Я попливу кудись у сизій млі,
Із-піднебесся, з окликом пташиним
до тих, кого залишив на землі.

01.-04.2023 року
Україномовна версія

Співана поезія відео

 
атож-бо день руйнує ніч
ночі ділять день
чи ховайся чи біжи
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік ей
 
шукаємо радощі
риємо ще скарби
не відкликати минулий біль
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
 
всякий любить мою бейбі
всякий любить мою бейбі
їй се
їй се
їй се
їй се в кайф, ей
 
найду я острів у обіймах
берег у очах
ланцюг обійм очей невіра
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
проривайся о
ей ей-єй
 
утримуй сцену щотижнево
день у день і щогодини
уперед ушир углиб
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
проривайся проривайся
проривайся
 
 
 
 
 
 
 
 

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 9 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.


Пензликом рудавим
фарбувала Осінь
павільйони, лави,
чайники безносі,
зупиняла кішку —
невимовно чорну,
розсипала фішки,
слухала валторну,
листям прикрашала
зонт і каруселі,
майталала шалі
на фотомоделі.

Стомлена, голодна,
втислася в автобус.
В лісі — хата, бодні,
містечковий глобус.
Дочки дрібнозубі
не чекали мами,
вішали на дубі
грибників панами.
Насушили глоду,
стригли зайця, білку.
Їм у лісі зроду
вузько, прісно, мілко.
Старша хоче в Суми,
менша — на Хрещатик.
Обступили — думай,
як нас вдовольняти.

Розіслала Осінь
давні адамашки.
Середульша просить
светрик, як у Дашки.
На осонні сіла,
думала з годину:
чи продати діло,
позолоть, хатину.
Їжачиха чмиха:
— Ти не плач, не варто,
он у мене лихо —
загубилась Марта.

Висохлим осотом
Осінь йде до ставу,
візьме під відсоток
всі багатства ґави.
На кущах — вологі
сіті-павутини.
В осені для йоги —
зранку ні хвилини.

2025
оновлена авторська редакція

Всміхається великий сонях
Ще своїм цвітом запізнілим,
Голівку поверта за сонцем,
Хоча уже минуло літо.

Промінчики він ловить теплі,
Купає в них пелюстки жовті.
Коли дощем заплаче небо,
То не боїться. не намокне.

Стріпне краплиночки прозорі
З пелюсток, наче з парасолі.
Хоча один зостався в полі,
Радіє світу жовтий сонях.

2020 р.

Усамітнення вечірні
Зазвичай приносять зиск, –
Серце б’ється рівномірно
І стає стабільним тиск.
Вже без помочі цигарки,
Віршам змісту надаю, –
Букви сіються на аркуш,
Наче зерна у ріллю.
Душу тішить гарний настрій
Від написаних рядків, –
Од відчутних рухів щастя
В повній тиші вечорів.
03.09.25

Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.

В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Звучить, як оголеність суті.

На сцену зайдуть кістяки,
Актори, яких не чекали.
Ці долі лихі жебраки
Зіграють на арфах печалі.

8 грудня 2023

Віщувала заграва вітер
У багрянім захо́ді сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хата́х віконця.

Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
Ніч осіння на вахту стала:

Повела навпростець у хмари
Сни-вітрильники кольорові –
І рясні́ маяки стожарів
Засвітилися пурпуро́во.

У минулім зостались літа
Феєрверкові зорепади...
А душа так воліє жити
І приймати планет паради.

Вересень 2025 року

***
Я живу на першому поверсі неба,
там, де дощ зберігає калюжі в осінь,
там, де вітер з дерев жовте листя носить,
там, де ти є у мене, а я - у тебе.

Наді мною живуть величезні хмари -
невгомонні, сусіди у нас в під’їзді,
добре те, що вони зараз у від’їзді,
десь далеко свою випускають пару.

Я живу на першому поверсі неба,
де душа, наче світ, час від часу квітне.
де нові мої дні заглядають в вікна,
залишаючи спогади, сни про себе.

Зорі, ось вони поруч – бери в долоні,
небо б’ється у стіни, як серце в ребра.
Я живу на першому поверсі неба,
і прописане щастя в моєму домі.

Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.

Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
І танець фарб швидкий, красивий.

І щастя вишиває птах
У неба й літа на узвишші.
І я вдивляюсь пильно так,
Вгадати хочу колір тиші.

02.09.2025

Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
Недаремно довго вірив,
Що життя не відцвіло, -
Ти моя найкраща ліра
І натхнення джерело.
02.09.25

Роки пролетіли, а ми й не жили –
усе залишали на потім…
Замісто ромашок – вінок з ковили
і купа сумних анекдотів…

Думками багаті – у завтра ішли,
не дивлячись майже під ноги.
Не зчулися, як в чагарі забрели,
із битої збились дороги…

І інших не гірші, і не з байстрюків,
і змалку зростали бійцями…
То чому ж останні десятки років
блукаємо все манівцями?

А поле донині орали чиє,
ішли за чиїм ми обозом?
Потрібно усюди плекати своє,
на свій покладатися розум!

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживлення" ліричних героїв застосовано нейромережу Google AI Studio, для генерації відео із зображень.

Фіолет

Достигли сливоньки-угорки,
На верховітті - без числа,
Бери драбину, лізь угору,
А хтось ряденечко прослав -
І трусить дерево безжально,
Збирає в кошик фіолет.
Як осягають образ дальні -
Не знає способу поет.

Нуртує вир асоціацій.
Слова - ре'ях, лілея, хміль...
Кайф деміурга - сад і праця.
Приходить Слава нізвідкіль.

Стрибає Цахес безталанний,
Лепече вірші, входить в раж.
Тусівки знаних, бали, клани,
Приміряв ослик фрак, плюмаж.

Сюрреалізм, дими кальянів.
Малюєш курс, лаштуєш пліт.
І розчиняєшся в нірвані,
І пломенієш серед віт...

Летять сороки, п'яні бджоли,
Презирно глипає німе...
А ти собі співаєш - соло -
Між тими, хто ні бе, ні ме...

Нарешті чуєш вигук: "Браво!".
"Був за наставника Тагор" -
Ти гордо скажеш тій ораві,
Яка запрошує у хор.

2025

О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.

Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Тож чимчикуй! Мені тебе не жаль.

В сумному підземеллі, в темнім льосі
Померли сподівання всі мої.
Я зустрічаю рятівницю осінь,
Що розфарбує парки та гаї

У жовтий колір вічної розлуки,
Довіри до фантазій та химер.
Ніхто мені вже не зігріє руки,
Нема тепла і ніжності тепер.

Холодна осене! Твій подарунок
Так монотонно стукає у скло.
Я дякую тобі за поцілунок
Не у вуста знекровлені. В чоло...

Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.

До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Читає тут ненависті урок.

Відірваний від світу, наче в'язень,
Говориш ти кудись у далину.
І хто розоре, розірвавши м'язи,
Цю нескінченну дику цілину?

8 грудня 2023

Із Бориса Заходера

Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.

Часом блукаємо ми у хао́сі, –
нелад і темрява геть навкруги;
та не дають заблукати нам зовсім –
мордочка, хвіст та чотири ноги!

В хащах полюють на нас, як на здобич?
Нам не страшні будь-які вороги,
бо підбадьорюють: «Друзі, ми обіч!» –
мордочка, хвіст та чотири ноги.

Й навіть коли тобі тоскно до дрожу,
лізеш на стіну від туги й нудьги –
краще за інше завжди допоможуть
мордочка, хвіст та чотири ноги...

Трішечки м’яса та трішечки каши
(тобто – не треба влізати в борги),
пілка в куточку... І ось вони – наші,
мордочка, хвіст та чотири ноги!
ааааа
(2025)

Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.

Вже завтра нечутно
у зелень узутий
невловлений смуток
прийде до дверей
й націдить попутно
в серпневі здобутки
злотавий й незбутий
осінній єлей.

Останній день літа.
До осені мита
ще можна прожити
безмежжя тепла.
Дивитись привітно
на в’янучі квіти
і щиро радіти,
що осінь прийшла.

31.08.25

Задивився Вересень
У прозору воду,
Наче у люстерочку
Бачить свою вроду.

Кучерявий рудий чуб
І чоботи жовті.
Милувався, що й забув
Привітати Осінь.

Від сорому збагрянів,
Опустивши очі.
-Ненавмисне, не хотів, -
Вибачення просить.

Таки Осінь-матінка
Простила синочку
Та подарувала ще й
Вишиту сорочку.

2016 р.

В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Збайдужіння з’явилася в них
Одночасно із болями в грудях, –
Стало менше написаних книг,
Стало більше пихи й словоблуддя.
Додалося ще згадок і снів
Про години подружнього щастя,
Коли мав наяву, що хотів
І по інших очима не шастав.
Промайнули, мов коні баскі,
Наші радощі безповоротно, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні…
01.09.25