З темного боку з темного майже
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо посприяти
1.12.2025.

Хай і була найменшою з гірчин,
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.

Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
Щороку глибший і сильніший корінь.

Зрости ось так, з гірчичного зерна
І розростися на родючій тверді.
Бо воля Божа - не прогнози на
Шторми і смерчі. Воля в милосерді.

На мить подумала - Ти, може ,задрімав,
Стомившись у Собі усе вміщати,
Усе усім давати задарма,
І з кожного кінця творить початок?

Бо ж на дорозі схрещує мечі
Вселенське зло - ні йти, ні переждати.
Та слід один - я в Тебе на плечі,
Тримаю все, що по молитві дав Ти.

За вікном хурделиця подруга зими
Всі стежки-доріженьки снігом замела.
А в шибку постукала синичка крильми,
Зголодніла пташечка до людей прийшла.

Поспішили бідную та й нагодувать:
Хліба крихту кинули, дали ще й сальця.
І пташина голосно пісеьку співа.
Це її найкращії вдячності слова.

2015 р.

Залужний чи залежний?
Черговий кіт в мішку
чи кит? Він протилежний
чи рильце теж в пушку?
Так, критик непоганий:
що видно – розказав!
А де ж його програма?
Чому ж не написав?
Невже чергове коло,
одні і ті ж граблі –
знов босі ми і голі
в святій своїй землі.
Чи знову ж нам гостинця
до рота покладуть?
Чужинці – є чужинці
і в тому їхня суть!

Бушувала ніч прибоєм,
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
01.12.25

Зима прийшла й теплішає усе,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.

Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
Свого немає серед нас пророка.

І тільки понтовиті брехуни
Злетілись на шабаш, як ті ворони.
І в пащу ненаситної війни
Кидають кращих: і синів, і доньок.

Лишаються не люди, а людці,
Життя пристосуванців наплодило.
Сповив туман кальянових курців
Всіх мареннями сивої кобили.

І тільки зрідка в юрмах, придивись --
Трапляються ясні розумні лиця.
І аура дурману йде кудись,
І вже світліє ніжністю столиця.

Шляхетні в них -- і вчинки, і слова,
І ліхтарі ллють барви веселкові.
Й зима незвичні творить там дива --
Зворушена - розтанула з любові!

1 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

У минуле не відправити листа:
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...

Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
Як вуста горіли, як світився погляд,
Як ішли по долі ми з тобою поряд,
У своїм коханні грішні і святі...

Ну, можливо, надіслав би ті вірші,
Що писав тобі, а ти їх не читала:
Їх, повір мені, написано немало –
І у кожному душа моя згорала,
Балансуючи зі смертю на межі...

І якщо не наяву – хоча б у сні
Хай до тебе завітає листоноша
Із моїм листом, якого я не можу
Написати так, щоб душу не стривожить,
Але так, щоб ти відповіла мені.

Листопад 2025 року

Очей незнана глибина…
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…

Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
Якщо у виборі ретельний…

І механіз один і той:
Зима й весна, плюс літо й осінь
Не забарився б тільки Ной…
Пливуть думки за Ноєм й досі.
07.11.2025.

***
— Будьмо! —
Яких то там до спільних санкцій,
З проклять, додав би серцевину
І щоб проснутися уранці
Й підняти тост за Україну...

А ви щоб, нелюди, попухли
Запопелилибся на вік —
Я годен вицідить ще кухлик,
Принаймні тут, неподалік…
07.11.2025

О, роме, украв ти моє серце
своєю скрипкою! Хто б ще так заграв!
О, роме, украв ти моє серце
своєю скрипкою! Навік украв.
Звуки скрипки твоєї —
наче хміль в угорському вині.
І щоб так це відчути,
бути ромом не треба ще й мені.

2025

Докоряла одна жінка часто чоловіку,
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів чоловік той, жінку залишає,
Нехай стереже добро все, з воза не злізає.
А сам пішов, мов у справах. Москаля стрічає,
Купив йому дві восьмухи та і пригощає.
Пригощає та і просить жіночку провчити,
Щоб тій більше з чоловіком в місто не хотіти.
А москалю яке діло – вгостили та й добре.
Амуніцію поправив, узяв свою торбу
Та й подавсь до жінки тої: - Чого тут? – питає.
- Хочу ярмарок побачить! – та відповідає.
А москаль: - Сяка-така ти! Бачиш, що схотіла?
Я - той ярмарок. До мене яке тобі діло?
Та й давай її періщить пугою щосили.
Ледве що вона під воза від нього засіла.
А москаль і зник по тому. Чоловік вертає.
- А ти ярмарку не бачив? – жіночка питає.
- Ні, не бачив. А хіба що? – Та ж приходив, клятий,
Пугою мене узявся отут лупцювати.
Не спустив заледве шкіру. Добре, що сховалась,
А то б у однім лахмітті, напевно, зосталась.
Обіцяв ще повернутись. Давай-но збиратись,
Бо повернеться, то може і тобі дістатись.
- Та ж у мене іще справи… - чоловік той тягне.
Але жінка поскоріше утікати прагне.
Повернулися додому та із часу того
Не чіплялася вже жінка ніколи до нього.
Проминув відтоді тиждень, неділя настала.
Одяглася жінка й в церкву сама почвалала.
Тільки-но зайшла до храму, москаля уздріла.
Налякалася та й ходу, тільки закуріло.
Прибіга додому, хека. Чоловік питає:
- Щось сьогодні ти із церкви рано повертаєш?
- Ой, не питай, чоловіче, - каже зі сльозами, -
Ледве утекла я звідти! Ярмарок у храмі!

Не буряним Бетховен входить до мене,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
І кохання прирекло на довічну муку...
А ще – поруч з Андрієм Розумовським -
Не вельможним графом і послом,
А скрипалем,спроможним оцінити новий опус.
Влюбити юнака в милу йому Вкраїну,
Де селюками батько й дядько залюбки співали...
…І задушевні оповіді ті переливаються в мелодії.

Ще купаю в любистку життя золоте,
та мене безтурботну облиште.
Я нена́виджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У сере́дині груші огидний хробак
прокладає тунелі одчаю.
Я не хочу ходити по світу з ціпком,
з вітряками боротись за весни,
що шмагають жорстоко мене батогом
лиш тому, щоб у пеклі воскресла.
Не бажаю упасти на руки рідні,
вчасна згуба — це теж привілея!
Та чому ж я ридаю, що в дні крижані
сніг засипав пахучу лілею.

26.11.2025р.

Мов теплу і світлу пилюку
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
У хвищах осінньої ночі,
Наснилися радо мені
Найкращої матері очі
Розумні, блакитні, ясні.
Матуся з'являється часто,
Не втративши в спомини слід,
Аби вберегти моє щастя
Від різних напастей і бід...
30.11.25

Я можу піти за моря, щоб тебе
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.

І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
тобою не переболіла.

Без тебе не ластівки — чорні хрести
на електричних канатах.
Не знаю ще скільки розп'яття нести,
чекати на плаху розплати.

Та поки єднає любов береги,
ми бачимо сни кольорові.
Щоб не говорили про нас вороги,
в кохання — одна група крові.

25.11.2025р.

У сон навідавсь Елвіс Преслі
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
А може Елвісу там скучно?
«Там» - тут шевелиться, диви,
А ще акорд з Бесаме мучо
У кадрі спогаду новин…
І нам було вже не до жарту
Гітару Елвіс попросив…
І всадовив мене за парту,
Щоб я язик свій прикусив…
07.11.2025.

***
Око за око… зубчик за зуб…
Примітив, не іначе, завчасний.
Дійсність із мороком — зморений шлюб.
Випадок майже нещасний.

Я б не перечив і не спішив.
Сонце взійде — вже інша картина
Сядь… заспокоїшся — перепиши…
З мене тобі десятина…
07.11.2025.

Чи дрімають коли водоспади?
Ні, здається, від створення світу
Вони пісню свою співають
Безтурботно, неначе діти…
Скільки мудрості й сили в їх жилах!
Не сумуйте, люди, зрадійте!

У тій пісні про сонце весняне,
І про грози теплі, липневі,
І про ос в гронах винограду,
Про сніжинок серця кришталеві.
І ні слова про біль чи безсоння!
Простягають вам водоспади покривала шовкові!

У тій пісні — вся радість і ласка,
Без хворіб, утрат й ворожнечі,
Повнять силою водоспади,
Обіймають легенько за плечі.
І дарують свій час — найдорожче!
Ти подякуй їм словом і подумки!

Амазонки ніжні й відважні,
доки сонце призахідне світить
поринають в холодну купіль,
Й вони знову — маленькі діти.
Діти гір й водоспадів цілющих,
Їхня одіж єдина — сутінки…

Водоспади в цю ніч — тихо, шепотом…
Й на світанку пісню переможну заспівають!
18.08.2024

Відчув гул майдану,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.

Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
позаду вже пік.

Ідуть до потоку
душа й тілеса,
відчую, нівроку,
Тебе й небеса.

Дай знати, мій Боже,
чинити як слід,
як жити нам гоже
позбувшись всіх бід…

Хранить Божа Мати
наш рід неспроста,
бо маєм тримати
державу Христа!

29.11.2025р. UA

Вишию

У бабусі є велика скриня,
В ній сорочки, сукні, вишиванки.
Береже їх славна господиня.
І милуюсь ними я щоранку.
Ой, бабусенько, моя бабусю,
Ти навчи мене теж вишивати.
Я сорочку вишию діду́сю,
Тату, мамі, і, звичайно, брату.
А тобі - рушник у квітах,
соняхи під небом синім-синім.
Сонце подарує більше світла,
Й голуб миру лине в Україну.



Перший сніг

Снігу першому - ура!
Як зраділа дітвора!
З неба падають сніжинки,
Ловить їх мала Яринка.
Проковтнув одну наш пес.
Білим дах покрився весь.
І подвір'я у снігу.
- В сніжки гратимеш?
- Угу!
Петрик з Яриком помчали,
Бо часу занадто мало.
Сонце вранці поласує,
І без снігу стане сумно.



Мрія кішки

По снігу гуляла кішка,
Застрягали її ніжки.
По снігу стрибав горобчик.
Пурх!- і полетів молодчик.
Кішка тільки облизалась.
Сили, певно, в неї мало,
А літать вона не вміє.
Це для неї тільки мрія.

19.11.25.
Цифри ті застрягли в серці і болять.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.

 
Наче б і недавно, чепурна і ладна
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не вважаєш
Потребу випросить де-небудь іще обід
 
Як це тобі
Як це тобі
Бути позбавленим дому
Жодному не відомим
Каменем подорожнім
 
Ти бувала у найліпшій школі, о так, Міс Самотність
Але, знамо, лише томно пила собі
І жоден не учив тебе як-от вижити на улиці
А нині і тобі із цим мириться слід
Ти не шукала досі компромісу
Із містичним безхатьком, але видиш нині
Йому обачності не потрібно
Ти дивишся у вакуум його очиць
І питаєш, чи він мав би з тобою діло
 
Як це тобі
Як це тобі
Вся одинокість
Узагалі без дому
Жодному не відомим
Каменем подорожнім
 
І ти не оберталась роздивлятися оті гримаси акробатів
Як змагалися вони на трюк
Чи ти могла збагнути, що це нерозумно
Щоби натомість тебе збиткувались інші тут
Ти ж у хромованій кареті, із дипломатом
Що за його плечима їде кіт сіамський
Наскільки важко оце осягати
Направді не для тебе він старався
Але забрав собі усе, що лиш тільки міг
 
Як це тобі
Як це тобі
Вся одинокість
Узагалі без дому
Жодному не відомим
Каменем подорожнім
 
Принцеса, що на шпилі, та всяко люди милі
Які святкують, ніби чогось досягли
Із ними всі коштовості –
Та ліпше скинь свою каблучку ти, і заклади її
Тебе колись-то розважав
Наполеон у лахмітті & його розмовний жанр
Йди до нього, він зве, бо що печаль
Коли ніц не маєш, то нічого втрачати
Ти невидима нині, ти не містиш таємниць
 
Як це тобі
Як це тобі
Вся одинокість
Узагалі без дому
Жодному не відомим
Каменем подорожнім
 
 
 
 
 
 
 
 

Листопад хазяйнував,
Всі листочки позривав
На стрункій берізці,
Вітерцем його котив,
Дощиком траву зросив
Вранці й вечір пізній.

Скоро прийде його брат,
Якого ще Груднем звать
Й морозцем притисне
Та притрусить і сніжком.
А у хаті за вікном
Тепло та затишно.

2025 р.

Гучніше вже в суглобах тріск,
Хоч споживаю я не тлусте, -
Вже тижні тануть, ніби віск,
А дні, мов мед, ніяк не гуснуть.
Дедалі ближче до межі
Поза якою терпнуть жижки
І дні холодні, як вужі,
І сім неділь бува на тиждень.
Печаль уїлась, як іржа,
І тіло тихим болем точить, -
Не квітне радістю душа
І вже несяють щастям очі...
29.11.25

Боже, Боже, як це страшно
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
Вибух! — спалахнув, як ватра,
у серцях надія й лють,
бо ніхто не зна чи завтра
буде мир, чи всіх уб'ють?

29.11.2025р

Кровний брате мій, повір,
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.

+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +

Як Дніпра глибокий вир,
і як грім між ясних зір,
довбуш** з степу, а чи з гір
тулумбасить*** наш ефір.

Кров гуде і в жилах стине:
лісом грув і степом лине,
довбуш б’є, бо ми єдине –
від тризуба ворог згине!

+ Наш Отче Небесний, в цей час
+ Ви з Сином живі серед нас. +

* грув (англ. Groove) — ритмічні та імпульсивні відчуття в музиці («гойдалки»), що створюється грою музичних інструментів (гітари, барабанів та інших). Це потік, стан, де домінують єдність, радість, високий дух…
** довбуш (довбиш) – так у Війську Запорозькому Низовому (друга половина XVI – кінець XVIII ст.) називалася посада козака, який грав на тулумбасах і опікувався цим інструментом. Тулумбаси є одним із запорозьких клейнодів разом із перначем, булавою та бунчуком. «Клейнод» походить від німецького «Kleinod» – слова, котре можна перекласти як «маленька цінна річ».
*** тулумбас — це давній козацький литавр, великий мідний або дерев'яний барабан куполоподібної форми. Він використовувався на Січі для подачі бойових сигналів, скликання козацької ради та підняття бойового духу. Його могутній звук символізував силу війська та єдність громади.

28.11.2025р. UA

ВІДПУСКАЮ (діалог з Лілією Ніколаєнко)

***

Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…

Коханий. І чужий. Я відпускаю
Печаль і сльози, і дурман гріха.
В колючих бур'янах мій шлях до раю
Загубиться. Погубиться. Нехай.

Я відпускаю в полинове поле
Прошиту блискавицями, любов,
Розірвану вітрами, стяту болем.
Гірка свобода - твій суддя і бог.

Із пам'яті - жага, із серця - камінь.
Розлиється душа моя дощем
Із нот і літер. У обіймах карми,
Коханий, чи зустрінемось іще?

(С)Лілія Ніколаєнко


***
Я відпускаю. Йди, моя кохана!
Не озирайся на усі мости,
Які давно спалив я невблаганно
І залишився в пеклі самоти.

Тут не течуть холодні чисті води,
Мій вік минув бездарно. Все "напів".
Полон солодкий чи гірка свобода?
Зробив я вибір. Краще б не робив!

Здається, що прожив життів багато,
Такий місцевий Феб де Шатопер.
У кожному житті - болюча втрата...
Тебе востаннє втратив я тепер.

Іди, кохана! Непочута доле,
Пробаченням цей вирок не паплюж!
Моя душа - у полиновім полі,
Де тисячі таких убитих душ.

(С)Артур Курдіновський

***
Я відпускаю… із обіймів карми…
Коханий…
Ти моя солодка кара,
Ти моя кривава рана…
Мій гіркий полин…

Кохана… Ми зустрінемось іще..
Колись…

Маленька пташко, диво легкотіле.
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.

І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
Дозволь тобі подарувати небо!

Дозволь тебе узяти - не зломити,
Не стиснути, моя рука - надія.
Тебе безпомічну, у білий шовк сповиту,
Пантрує жовте око лиходія.

За мить проснувся хижий звір у тому,
Хто пильнував свою подушку днями,
Хто не виходив за поріг із дому.
Ти ж, пташко, привела його до тями.

То ж не пручайся, воля там, де вітер,
Лети, і не збивайся із дороги.
Колись і я хотіла так летіти,
Та зрозуміла - прийде час для того...

Журбою пахне жінка —
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.

Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
Та від ножа рубці.
А ти немолоденька,
Тобі за шістдесят —
Твої Сашко і ненька
На цвинтарі лежать.
Життя перед очима
Від сонця до пітьми
І пляшечка калиму
У сумочці куми.
І п'яні очі долі,
У голові пирій,
І другорядні ролі
На сцені осяйній.
У диму тютюновім
І радість, і печаль,
Як бритва в ніжнім слові,
У плямах крові — даль.
У темному конверті
Гербарію букет.
Не вмієш відділяти
Мух чорних від котлет?
А у кутку кімнати
Думки душа шкребе.
Не страшно помирати,
А втратити себе.

25.11.2025р

Таїться тиша в темряві кромішній
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
Принадним духом творчості пойнятий,
Злітаю й падаю, встаю та йду, -
Радію мріям і журюсь утратам,
І дякую безплатному труду...
28.11.25

І Юда сіль розсипавши по столу
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова

не чуючи спішить він мимоволі
і підтюпцем між стінами біжить
де пише місяць кола глинобитні
сміють дівчата плачуться жінки
і мудрі висохлі на мумії бербери
сидять у затінку покурюють кальян

в таких містах щовечора богами
повітря засклено, кружля летючий храм
і янголи метуть крилом пилюку
проходячи майданом де базар
утихомирився і де лежать верблюди
і нитку шляху довгого жують

І Юда йшов до варти на воротах
і підгиналися колін смагляві труби
він чув у серці чорну правоту
що розгортається і на хвості мов кобра
блакитнооко дивиться йому
в душі смітник загиджений війною

Вже прохолода впала на краї
що посідав народ богоборливий
дзвеніли цитри вікна у вогнях
в палаці царському гуляли і співали
не згадували Йвана Косманя
що на царя пророчив хмаровидло
і все плескав на люди із долонь

Іуда став посеред площі. Ватра
в його пустій диміла голові
і поглядала неуважно варта
як той стоїть і чухає колтун
немов стоять йому нема де й ніде
неначе згадував куди подівся час
куди піски пустелі аравійські
ковтнули душу й серце і любов

Ворожо брязнули щити в провулку темнім
то римляни дозором надійшли
здригнувся Юда чуючи хвилину
яка все вирішить і повернувся геть
іти назад до вчителя упасти
тому до ніг він вимив і йому
і криком несподіваним кричати
що він не буде більше не хотів
що то неправда ні о ні неправда
якій немає місця на землі

що хоче він в Єрусалим небесний
ввійти вратами що дзвенять як лід
із кришталю й рубіну та нефриту
що хоче пожильцем у небеса
піднятися на чистій на хмарині
і крила виростить... “О так, мені крильцят
в житті не вистачає і по смерти" -
сказав він гірко. Звідки гіркота
та плинула й до серця підступала
не мав він гадки. наче у пісках
стояв у натовпі гулящого народу

він озирнувся - площі не було
довкола вулиця шуміла та штовхалась
і перехожий мирно батькував
іуду що постав мов соляниця
він озирнувсь в очах червона криця
горіла він лякаючись себе
пішов повільно між веселі люди
туди де засідав синедріон
немов у кулі паперовій жовті оси

і він ішов водитель катастроф
поклопотатися за вчителя за бога
і в голові нехитрий урожай
думок збирав тривожних і потертих
і кулака схвильовано стискав
роздумуючи про важливу справу зради
але окрайчика згадав у кулаці.

Підніс він руку ліву до очей
і в світлі мерехтливім смолоскипів
побачив хліба шмат зім’ятий м’ято
і з криком кинув його в пил немов
змію отруйну що звернула жало
та укусила просто межи губ
його у горло чорне і порожнє
де слово боже зроду не було.

І притоптав той шмат проклятий юда
і довго так на ньому танцював
і пританцьовував аж люди відсувались
у зачудованім мовчанні п’яним він
тамтешньому народу видавався.

А він завмер і так би і стояв,
коли би вершник батогом не потягнув
зігнавши того юду на узбіччя
за стіну він схопився обома
руками і згадалися, невчасно
для справи злої, безневинні дні
щасливі мандри морем Гілеадським
де ніжним лоном береги лягли
де риби випливали слухать Слово
і де з небес зіходили птахи

Щасливий час, о Юдо одинокий!
Щаслива згадка зашморгом тобі
на горлі висне і борлак ламає
“стискає горло зраднику любов”
так певно скажеш ти, учителю, промовив
він хрипко і побачив свою тінь
яка хилялася від ніг у чорну прірву
себе побачив в мертвій глибині

бридке лице несло печать звірину
печальну невиправдливу печать
і він собі печально в очі глянув
нема ж очей - а пара срібняків
і з жаху нутрощі у нього обірвались
“Навіщо...” поспитав ся та потяг
спилюженим майданом збиті ноги
чвалаючи у поножах чавунних

і чув як у душі останнє мре
і жалить у п’яту зубок вогненний
і легко він до неба посміхнувсь
незрушного немов осліпле з горя
у більмах хмар важке камінне око
і рушив тридцять срібних зароблять.
1798 р.

Все мине туманами, снами і безсоннями,
Не минає тільки справжнє, щире, світле.
І як дуже хочеш, і як дуже мрієш,
То усе задумане — здійсниться, розквітне.
Ні за які гроші, скарб, відвагу й силу
Ти не купиш справжні почуття й дива.
Лиш як дуже хочеш і як дуже мрієш,
Буде твоя мрія — мов весна нова.
І яке всім діло, що надворі осінь,
Що на всьому полі — споминів гербарій.
Головне, що мрія так цвіте натхненно
З нею — по дорозі нам. Далі, далі, далі...
2017

Зебра

В білих смужках, в смужках чорних,
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.


Горіхотворка

Ой, яка дрібна комаха,
Має крильця, ніби в птаха.
Шкоду робить для малини,
Нищить пагони ожини.
Живиться пилком, нектаром,
На листках зростають гали.
Потерпає жолудь дуба,
Наріст зверху - то є згуба.
Паразит горіхотворка,
Голова і груди чорні.
Взимку спить вона у галах.
Йде давно погана слава.


Сонця подружка

Пізня осінь, листопад.
Хоч зажурений вже сад.
Щось жовтіє між гіллям.
Задивилася земля.
Круглобокий плід. Овва!
Сонця подружка - айва.
Пропаде усякий щем.
Смакуватимемо джем.

Поляки – нація страшенно гонорова.
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотворить змогли.
Та гонор гору взяв. Отож не помирились.
А в результаті ті нахабні москалі
Спочатку нас розворохобили й скорили,
Полякам з нами підточили добре сили,
А потім їх усіх скорили взагалі.
Була століттями міцна Річ Посполита,
Тевтони, шведи подолати не змогли.
А москалі над ними гору узяли.
Хоч піднімались кілька раз гоноровиті
Та намагалися свободу повернуть.
Все ж москалі в крові ті прагнення втопили,
Здавалось, гонор їх навіки заглушили.
Та варто було подих волі їм відчуть,
Коли дорвалися до влади комуняки
В Московії. І дух свободи знов ожив.
Народ піднявсь, Річ Посполиту відродив.
Здавалось, сила не здола її ніяка.
Та, замість того, аби сили об’єднать
Із нами разом – узялися воювати
Та наші землі віковічні відбирати.
Хоч москалям змогли добряче в зуби дать.
Та отой гонор знов над ними гору взяв.
Поки вони свободи подих в нас душили,
Сусіди їхні набирали злої сили
І орел польський під їх чоботами впав.
Вони боролись, знов по світові шукали
«Наполеона», щоб звільнитись допоміг.
Але москаль вступити в Польщу перший встиг
І, наче ж, Польща незалежна й вільна стала.
Насправді ж воля та москальською була.
Бо де москальські брудні чоботи ступали,
Там усе вільне й незалежне пропадало.
Тож до поляків оте «звільнення» прийшло.
Не тільки їм дісталось, вся Європа Східна
Тоді потрапила під чобіт москалів.
Скрізь комуняки у них стали на чолі
Й творили все, що велить партія їм «рідна».
Було поляків все ж нелегко загнуздать.
Вони боролись, тож прийшлося комунякам
Робити їм якісь послаблення усякі.
Селян в колгоспи не вдалося їм загнать.
Тож там земля в приватній власності була.
І підприємці теж приватні процвітали.
А ще ж і церква на них вплив великий мала.
Зламати то ніяка влада не змогла.
А де приватне, там і власна думка є.
І за своє людина завжди битись буде.
Хоч до Москви тягли поляків їх «Іуди»,
Та довести народний опір не дає.
Поки тримали схід Європи москалі,
Їм опір силою доводилось долати,
То німці було взялись голову здіймати,
Що довелось війська кидати взагалі.
А то угорці вириватись почали
В п‘ятдесят шостім, довелось в крові топити.
То чехи раптом захотіли вільно жити.
В шістдесят восьмому реформи почали.
І знову силою загнали їх назад.
А от поляки – ті постійно бунтували.
В п‘ятдесят шостому із військом воювали,
Лиш за два тижні удалось «навести лад».
В шістдесят восьмому студенти збунтувались,
По всій країні тоді мітинги пройшли,
В містах з поліцією сутички були.
І під Гомулкою вже крісло захиталось.
В семидесятому, як ціни підняли,
Поляки знову узялись протестувати.
Прийшлось Гомулку їм на Герека міняти,
Народ інакше втихомирить не змогли.
Той Герек, наче виглядав, як демократ,
З суспільством взявся компроміси він шукати
І, навіть з церквою рішив не воювати.
Здавалось, в Польщі наступив, нарешті лад.
І стала Польща ліберальніша з усіх
Країн Варшавського отого договору.
Та ситуація погіршилася скоро.
Кредитів Герек той набратися устиг
По всьому світу, щоб заводів збудувать.
Та, що проїли, а що просто перекрали.
Тепер позичене те віддавати мали.
А нема грошей і немає де їх взять.
Просити став у москалів, а в тих самих
З грошима туго, де б самим у кого взяти.
В Афганістан іще полізли воювати,
Що відвернуло гроші західні від них.
Щось нашкребли, бо ж розуміли москалі,
Що можуть Польщу вони втратити. Одначе,
Тих грошей, навіть на відсотки їм не стачить.
В Москві на Герека були страшенно злі.
А той рішив, раз гроші треба віддавать,
То можна кошти із народу ті зідрати:
Підняти ціни та урізати зарплати.
Не вперше так в бюджеті діри закривать.
І тут же ціни на продукти підняли.
Народ і так на комуняк тих був сердитий,
А тут ще гірше доведеться людям жити.
Отож, поляки бунтувати почали.
На верфях Гданська піднялись робітники,
Що змін в країні узялися вимагати.
А їх було не дві-три сотні, а багато,
Другі заводи доєдналися-таки.
А згодом інші доєдналися міста,
Тож скоро бунти всю країну охопили.
Ні, люди мирно свої заходи робили.
І «Солідарність» у всіх була на устах.
Людей дістали комуняцькі профспілки,
Які нікого і ніяк не захищали.
Тож люди вільної профспілки вимагали.
І назва та, з чиєїсь легкої руки,
По всіх містах й по всьому світу зазвучала.
Хоча, насправді не в профспілках була суть.
Хотілось людям волі справжньої вдихнуть,
Яку в них кляті комуняки відібрали.
Ще в Польщі церква величезний мала вплив.
І уявіть, як всім їм гонору додало,
Що їх Войтилу римським папою обрали.
Він нещодавно, навіть в Польщу приїздив.
Уже як папа. Польща вийшла вся стрічать.
Усю дорогу папі квітами встеляли
І це поляків також дуже об‘єднало.
Цей дух єднання люди стали відчувать.
У солідарності у Польщі всій злились
Практично всі: чоловіки, жінки та діти.
Нічого влада не змогла із тим зробити.
Зі страйкарями перемовини велись.
Ім‘я Валенси тоді знали геть усі.
Той Лех Валенса був й до того непокірний.
Тепер очолив цей протест всепольський мирний.
Недарма ж потім президентський пост посів.
Хоч комуняки і кричали на весь світ
Про руку Заходу у всіх отих подіях,
Але нічого не могли із тим удіять
І зрозуміли, що на поступки йти слід.
Їм москалі ніяк би не допомогли,
Бо тільки саме у Афган вони упхались,
Все по-швидкому там зробити сподівались,
Але загрузли. Вже і вийти не могли,
І залишатись – лише гірше з того їм.
Тож не до Польщі. На якийсь час то відклали.
Хоч розуміли, що поляки б приклад дали
І москалям, і холуям москальським всім.
Тож підписали комуняки договір,
І «Солідарність» врешті легалізували,
Свободу слова і свободу друку дали.
Звільнили в’язнів політичних, що допір
За гратами тримали. Щоб людей
Хоч заспокоїть, з влади Герека прибрали.
Тоді генсека собі нового обрали.
Станіслав Каня далі партію веде.
Але і він занадто «м‘яко» себе вів,
Що москалям було зовсім не до вподоби.
Вони в Москві сиділи і бажали, щоби
Він у крові той рух до волі потопив.
Отож злостилися та сили набирали
Аби «угорщину» у Польщі повторить
Та бунтівних поляків кров‘ю «замирить».
«Вже краще Каня, ніж на танку руський Ваня»-
Казали в Польщі. Ніхто крові не хотів.
Але ж чи можна зупинити москалів.
Миритись довго москалі із тим не стануть.
Щоб москалів «рішать» питання не пустить,
Взялася армія «наводити» порядок.
Взяв Ярузельський – генерал у руки владу.
Вдалося чітко й легко то йому зробить.
«Бунтівників» найперших заарештували.
Ввели військовий стан. Безкровно все пройшло.
Фактично й опору в країні не було.
Спокійно досить те населення сприйняло.
А москалі…кусали лікті, бо ж тепер
Підстав війська свої уводити не мали.
Самі поляки за них справляться, гадали.
Задушать дух свободи. Але він не вмер.
І десять років з того часу не пройшло,
Як вся москальська та система розвалилась
З «обіймів братніх» Польща врешті-решт звільнилась.
Й життя в країні на покращення пішло.

Я у душі, мов Іов серед гною,
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібненько, знак за знаком.

І друзі, ті, яких зумів надбати,
та не зумів затримати, ідуть
від мене геть: мої нудні дебати
із богом - у душі колотять муть
із дна, і всі злостивляться довкола
на мене й господа, який забув мене
своїм добром, а злом не обмине.
Сиджу, душею мертвий, тілом голий.

Акриди лазять по руках, і в голові
вошва кипить. Всі жити мають право,
але не я. Слова тулю криві
і небу кидаю, що може буть не здраво,
та чи мені боятися когось?
Свого злодійника зневажив остаточно.
Нехай він благ колодязь, і пророчих
сказань, і тихо плине мовби Рось-

ріка в одне з сестрицею Сулою.
Мені молитись нікому, бо я -
я - Іов. Наче хряк лежу у гною
й на бога хоркаю, якого ся бояв
у дні, як доля лагідно віталась,
й мене ще не чурались люди.
Які ще там спасуть мене талмуди?
Я клав на них великий палець.

Мов Іов серед гною - я в душі
копаюся нечистими руками
вони болять, вони мені дрижать
од нетерпіння видобути камінь
з болота серця - збудувати в ньому
собі оселю вірну, наче смерть.
Але стопроклята мовчить до мене твердь,
і сльози - очі колють, мов солома...
1798 р.

Профан профан і ще профан
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
07.11.2025.

Не спи, мій друже, світ проспиш,
бери перо, твори шедеври!
Та не шукай тієї стерви,
що вимагає з тебе лиш
смарагди, перла чарівні,
речей коштовних подарунки.
Хай жадібно скуштує трунку,
що наслідований мені!
Відчує серцем ревний біль,
сльозами розпанахав груди.
Страждає той, хто сильно любить.
Чуття для неї — водевіль!
Та споконвіку чоловік
шукає щастя в трясови́ні,
а все тому, що очі сині
вражають так, як перший сніг.
Прокинься, випий день до дна,
зніми рожеві окуляри.
Тобою світ безмежний марить,
а не вона, а не вона.

24.11.2025р.

А ніч запалює зірки,
Золотом кожна бризка
Та місяць свій сріблястий ківш
Перевернув донизу

І сипле й сипле срібний дощ,
Який летить на землю,
Окутує калини кущ
Накидкою своєю.

Трави, дерева та річки -
Усе здається срібним.
А ніч запалює зірки,
Як мерехтливі свічі.

2021 р.

Студеніє листопад
Ув обіймах грудня, -
Засніжило невпопад
Знову пополудні.
Доокола вихорці
Білі зав'юнились, -
В льодом заскленій ріці
Зникнув сонця вилиск.
Дріж проймає до кісток,
Попри теплий одяг,
Та назад зробити крок
Я ніяк не годен.
Віє холодом, а сніг
Порошить в обличчя, -
Все ясніше грудня сміх
Над слізьми добичі.
27.11.25

Не зможу я для тебе стати принцом -
За віком я давно вже не юнак.
Але, можливо, ще на цій сторінці
Ти прочитаєш мій таємний знак.

Кому потрібна сповідь альтруїста,
Коли тепер цінується брехня?
Ніколи я не мав пів королівства,
Немає в мене білого коня.

Мої скарби - рукописи у скриньці
І осінь - тиха пісня хризантем.
Якщо тобі не треба юних принців,
Тоді для тебе стану королем!

Я так люблю любити тихо
З-поміж зірок посеред ночі
В далеком лісі серед гаю
Коли вона про це не знає

Я так люблю любити тихо
Коли вона це не почує
Коли вона крепко заснула
І лише бачить сни дівочі

Я так люблю про це казати
Лише, пташкам у ранню пору
Лише, ромашкам в літнім полі
Лише тоді, коли не бачить…

Не бачить болю голосного
Що той кричить в моїй душі
Кричить, бо хоче все сказати
Як сильно любить, як кохає

Кохає усмішку невинну
Кохає очі ці прекрасні
Він любить кожне слово ніжне
Він любить, як вона співає

І хочу ніби я зізнатись
Сказати все, що на душі

Але, все ж, краще я промóвчу
Бо так люблю любити тихо…

Говорили їй: ти не цвіти, не квітни,

ще будуть пекучі морози,

ще будуть вітриська і грози.

А вона зацвіла, мов вселенська молитва —

За тих, хто дожив до цієї весни,

За тих кого не дочекалися з війни,

Й у кого завтра буде перша битва.

Говорили їй: ти не зеленій, бо ще рано,

А вона вбралася, мов на свято

Щедра так, пелюстками багата

Досі так не духмяніла-не ясніла ––

Відчайдушна! Бо постала із імли

Й зацвіла, щоб інші теж цвіли,

Сльози втерли і серця відкрили.

Пустоцвіти мовчать. А черемхи — сколихують тишу

у морози-дощі, де дим боїв і де батьківська хата,

В чужих країнах снять дорослим і малятам…

І кожен з нас черемхою іще раз зацвіте,

як ягоди терпкі удома буде куштувати,

як спом’яне про всі набутки й втрати,

як у садах небесних проросте.

2023

Туман уранішній осів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.

І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
Заниє знову.

Щоб у найдовшу із ночей
Зніміти шрамом,
Котрим життя іще тече
У шпáру зламу.

Туди, де жеребом бескéт -
Клубú туману,
В нім скільки доль буття жаске
Переламало.

Жах, Боже, пережити дай,
Перетерпіти.
І колос випустять жита
В інакше літо.

Де гнізда бавлять лелечат,
Де вишні спілі
Червоним нібито гірчать,
Переболілим.

Запровадиш тільки кілька правил…
А вони гризуться між собою.
Робиш зауваження слинявим,
Що не все вимірюється тьмою…

В пам’яті одне, що призабуте
Силоміць витягуєш з кишені
А воно запрошує у бутель
І стаєм в дуеті навіжені…

Виманиш із силосу прадавнє
Треба ж якось все це уладнати
Скаучить… і все таки не лає
Видно, що силкується начхати…

Здуте, перелапане — помиї
Хочеться позбутися від правил
І майнути з мацанок за Київ
Де свої без правила забави…
06.11.2025.

***
Ти так близько, відьмо, не підходь
Кілька є причин, одна вагома…
Відвернеться як-небудь Господь
А тебе ні тута, а ні вдома…
Знову непристойна маячня
Усміхнешся, виплигнеш за обрій…
Будеш забавлятись з багатьма
Голоси здебільшого недобрі…
Близько так до серця не бери
На обум вже видно запізнилась
Все, що від чужого, все згорить
Видно без причини метушилась…
06.11.2025.

Гість
Сивий дядечко туман
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
Рознесеться згодом вість,
Сонце вийде із-за хмар.
Особливий в нього чар,
Бо туман - це тільки гість.



Городні молодці

Помаранчові плоди-
Подивись і підійди.
Ми гарненькі і пузаті
солоденькі й ароматні.
Хто ще нас не коштував?
З гарбузів доволі страв.
Хліб і каша, і цукати.
Запіканка пахне в хаті.
І оладки, і млинці -
Ми городні молодці.
Споживати нас корисно.
Вмиє дощ, то стільки блиску!
Вітаміни в кожнім з нас,
То ж смакуйте, саме час.



Ягідка

Зелененький круглобокий,
Ще й у смужечку увесь.
Друзі є, не одинокий.
Ним смакує навіть пес.
ВсередИні червоненький
І насіннячко дрібне.
Кожна скибка солоденька,
А ім'я яке чудне!
Ягідка. Яка ж велика!
Це одне з земних чудес.
Кавунець, кавунчик стиглий.
От би виріс до небес!

Свою відраду залюбки
у оберемках так затисне,
що задихнутись ненавмисне
вона спроможна. Він такий...
Пригорне міцно до грудей,
погладить кучер неслухняний,
запалить світло полум'яне
в туманний день, як Прометей!
Торкнеться лебединих рук,
розчиниться, немов у хвилі,
в її очах небесно-синіх,
відчує серцем серця стук.
Утопить згоряну печаль,
скупає в озері бажання,
але на ложі сповідання,
в обіймах щастя до світання
він не зали́шиться, на жаль.

24.11.2025р.

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

 
нам було би добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
ще дурня
збочена дурня
ще дурня
збочена дурня
 
мовлю про світ що ми зведем отут
засований без лементу
є ідеї чи не вийшло
запроси і винайди-но
 
то є добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
ще дурня
збочена дурня
ще дурня
збочена дурня
 
чекання радість однімає
і лики ангельські на палях
ангел бився ангел плакав
танцював і вмер однак
 
то є добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
 
 
 
 
 
 
 

Наближається знову зима,
Я, здається, вже скучив за снігом.
Це б долонями вже обома
Привітав би посріблене іго.

І коли всі ліси і гаї
Укриває незаймано-білим.
Так зима сипле чари свої,
Вишиває іскринами килим.

Усміхається світ мов увесь,
Мов дитятко спеленане в льолі.
О життя, мої сни очудесь,
І зігрій ти дерева ці голі.

Хай із кожного очка-вікна
Візерунки підморгують наче.
І дитяча веселість ясна
На морозі розвихрена скаче.

А бадьорий міцний сніговик
Вороння розганяє мітлою.
І розгонистий радісний крик
На санчатах луна під горою.

26 листопада 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Ой, Сергію, Сергію,
Я для тебе не сію
В полі маки червоні,
А на світлім осонні:
Огірочки зелені,
Помідори червлені,
Баклажани пузаті,
Буряки пелехаті.
Кукурудзу солодку
І селеру-молодку,
Гарбузи, бараболю,
Топінамбур, квасолю,
Ранню й пізню капусту.
Полуницю стовусу,
Моркву, кріп і петрушку,
Кучеряву пелю́шку,*
І цибульку перисту,
І гічкицю зернисту,
Кабачки, патісони,
Гірку редьку і сонях,
Перчик готрий й не дуже,
А під хатою ружі,
Щоб зривав їх для мене,
Моє щастя блаженне.

Пелюшка* — горох

23.11.2025р.

Безсонні ночі. Вічне катування,
Мов на галері спалених віків
Чекаєш, ніби прихистку, світання,
Щоб повернутись у гонитву днів.

Безсонні ночі. Мандрівник оспалий
І спраглий у пустелі нищівній
Побачить вдалині яскраві пальми,
Мов нагороду на путі сумній.

Безсонні ночі в карцері похмурім
У казематі страчених бажань.
Від світу ти відсторонився муром
З каміння і утрачених жадань.

3 грудня 2024

Зачарований гаєм іду,
Розкидає тут осінь намисто –
Шурхітливу красу молоду,
Золоту сивину падолисту.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

Сипле осінь так щедро з долонь,
Що земля вся – неначе світлиця.
Сивину прикладу я до скронь –
Хай і в мене вона золотиться.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

Обліта сивина, обліта,
Мов пір`їни із сонця жар-птиці.
Золоті мені, щедрі літа
Знов дарує пора світлолиця.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

17.10.7523 р.( Від Трипілля) (2015)