Прожитий рік ступає в час минулий.
Ще крок із ним, іще у ньому мить.
Освітлення його останній люмен
Незбутими надіями струмить.

Його немов би зустрічали тільки:
Із поглядом туринського коня -
Важким і довгим, що сльозою стік би,
Як хто б лише над ним батіг здійняв,

Як хто б йому спустив на спину різку.
Та вже іде, із тяжкістю в торбах,
Де зло в добавці та біда в привіску.
Ступай собі, й не перша ще доба.

Залиш в криниці воду, в небі світло,
Вогонь на цурці, їжу на столі,
І звук життя, гучніший шуму вітру,
Що те життя понищити б волів.

Із поглядом важким і довгим вперто
Дорогами побитими чвалав.
Сліди твої із пам'яті зітерти
Немає ані сили ані прав.

Обшарпане просолене від плАчу
Сідло старе, прикушена вузда.
І тягнеться гарба обвинувачень,
Які візниця спіхом наскидАв.

Уже не та, але гойдаю
осіннє небо на руках,
і не кажу, що в хати скраю
давно просочується дах.
Фундамент ледь тримає двері,
у вікон сліпкуватий зір.
Заполонив ліловий вереск
пороги і широкий двір.
Хоч конюшина по коліна,
жалива вище голови,
проте червона горобина,
(губами хоч її лови,)
гірка на смак, тверда на дотик,
намистом вабить горобців.
І я зваблива буду доти,
допоки в серці чуйний спів.
Любов розхлюпала навколо
й повільно йду у дивний сад,
туди, де ніч за видноколом
плекає срібний зорепад.
Блукає лодія небесна
по хвилях темної пітьми.
Загрузла в спогадах чудесних
і захлинаюся слізьми.

25.11.2025р.

Знайомою стежиною
Вертаю до села, -
Тернами та ожиною
Вузенька поросла.
Але ще гарно видимі,
Ведучі будь-куди, -
Віддалено розкидані
Потоптані сліди.
Вбачаю також злучені
Відбитки підошов
Отут, де я зарученій
Подарував любов...
19.12.25

Над річкою тулилося село.
Із пагорба у воду зазирало.
У нім дулібів плем’я проживало
Та господарство, як могло, вело.
Раніше ліс під річку підступав,
Але його дуліби скорчували.
Тепер колосся ячмені здіймали
Від лісу аж до річкових заплав.
Вставало сонце, схід почервонів.
Півні йому вітання заспівали.
Корів уже на вигоні збирали,
Пастух на луки їх погнати мав.
Над стріхами здіймалися дими.
Жінки, мабуть, сніданок готували.
Чоловіки іти у поле мали.
За всіми готуваннями тими
І сонечко у небі піднялось,
В низесенькі віконця зазирало.
Немов чогось у тих хатах шукало.
Ясь іще спав глибоким сном. Аж ось
Легкий промінчик до лиця торкнув,
Залоскотав і розбудив хлопчину.
Той скорий погляд у віконце кинув.
Чи не заспав? Тут голоси почув.
Чоловіки уже у поле йшли.
Пора вставати. Легко підхопився
Та й до ріки. Водою окропився.
На голову водичкою полив,
Щоб сон прогнати. В хату повернувсь,
Де уже каша на столі стояла.
А поряд хліба житнього кавалок.
Відразу ж голод в животі відчув.
Всю кашу миттю висьорбав, а хліб
За пазуху – іще устигне з’їсти.
Йому ж за свиньми цілий день ходити.
Хоч взяв шкуринку, рештки каші згріб
Та і подався відчиняти саж,
Де свині вже кувікали, заждались.
Дістатися до лісу сподівались.
Ледь відчинив, то так рвонули, аж
Він ледве їх під лісом перейняв,
Аби часом не вскочили у шкоду.
За свиньми він уже не вперше ходить,
Тож їх підступність уже добре знав.
У лісі свині, хоч і розбрелись,
Але від стада все ж не відривались,
Триматись завжди купою старались
Та п‘ятаками у траві греблись,
Шукаючи чогось в землі смачне.
Його ж завдання тільки поглядати
Та хижаків усяких відганяти.
Дивитися, бо ж стадо, як гайне,
То спробуй його потім віднайти.
Стежок у лісі стоптано багато.
Він научився вже сліди читати.
Що ще робити? Бо ж свиней пасти
Доволі нудно. Йди та завертай,
Як десь попхають. От він і учився.
Під ноги пильно увесь час дивився.
Он заєць під кущем ховався та й
Чкурнув зненацька. Хтось його злякав.
Напевно, лис. Бо ж так стрибнув добряче.
Та щось лисиці сліду він не бачить.
Від кого ж тоді заєць утікав?
Аж ось прим‘ята за кущем трава.
Не звір ходив, напевно, а людина.
Ходив сторожко, то одразу видно.
Хто б то міг бути? Знать, нога крива,
Бо слід якиїсь скошений набік.
«Так наші люди у селі не ходять!
Чи, може, якісь таті лісом бродять?
Чи в лісі заблудився чоловік?»
Сторожко Ясь подався по слідах.
Не скрізь і видно. Он трава прим’ята.
Ясь попід дубом мусив постояти,
Бо в серце заповзав поволі страх.
Коли то таті, звісно, не біда.
Чоловіків в селі у них багато,
Супроти татей зможуть постояти.
А коли обри? Крався по слідах.
Уже і про свиней своїх забув.
Аж голоси. Поволеньки підкрався,
Попід кущем ліщини заховався.
Вже зовсім близько голоси почув.
З-під листя глянув. Двоє їх стоїть.
Про щось говорять. Що – не зрозуміти.
«Не наші точно!» - зразу він відмітив.
Один до нього повернувсь на мить.
Вузенькі очі, погляд дуже злий.
Та дивна одіж. Зрозуміло стало:
То обри, мабуть, напад готували.
Напасти, певно думали, як стій,
Щоб похопитись не устиг ніхто.
Розвідників до селища послали.
Ті, певно, якийсь час спостерігали.
«А скільки їх? Ніяк, мабуть, не сто?!
Було б багато, лавою пройшли.
А ці усе таємно готували.
Напевно, їх сидить у лісі мало.
Від цих в селі відбитися б змогли!»
Тож Ясь тихенько з-під куща піднявсь
І помаленьку до села подався.
Як відійшов подалі, то помчався,
Неначе Морок сам за ним погнавсь.
Ледь вискочив із лісу, то побіг
У поле, де старійшина Микула
Й чоловіки усі дорослі були.
Біг, аж захекавсь. Але не кричав.
Бо раптом в лісі хтось іще сидить
Та за селом здаля спостерігає.
Він показати не хотів, що знає.
А так: біжить хлопчина та й біжить.
Дядька Микулу вздрівши, зупинивсь:
- Там обри в лісі! Бачив їх сторожу!
На нас напасти зовсім скоро можуть!
На нього дядько пильно подививсь:
- Звідкіль узяв? - Та ж я пасу свиней…
Сліди побачив, взявся слідкувати…
- А ти не знаєш, чи їх там багато?!
- Я двох лиш бачив. Чув іще коней.
Десь недалеко пирхали вони.
- То обри точно? – Обри… я гадаю.
Я ж їх не бачив. З розповідей знаю.
- Ну, що ж, негайно до села жени
Та попередь усіх там, хай бігом
Біжать за річку камְ’янистим бродом!
Ясь лиш кивнув Микулі та і ходу
Так, що чи й вітер дожене його.
На бачив, як Микула меч дістав,
Що на край поля у траві хранився.
А потім свиснув, що аж Ясь спинився
Та, зрозумівши, чимскоріш помчав.
На посвист той зійшлись чоловіки
Враз до Микули. В кожного сокира
Чи спис в руках, яким полюють звіра.
Та за спиною в когось лук легкий.
Микула вістку їм переповів,
Що Ясь приніс. І всі рядити стали,
Як вони обрів тих зустріти мали.
Стрункому хлопцю Боричу велів
До лісу мчати та прослідкувать,
Що обри роблять. Можна сподіватись,
Знайде, бо ж так до звіра підкрадатись
Уміє, що й руками б міг впіймать.
Чоловіків Микула розділив.
Одні в село негайно подалися,
Його до бою готувать взялися.
Другим же заховатися велів
В ярку і тихо на момент чекать,
Як обри спину у бою підставлять,
Нехай тоді на них удар направлять.
Інакше обрів їм не подолать.
Поки оті приготування йшли,
Ясь у селі усіх уже стривожив.
Бігом вхопили в руки, хто що може
І стежками, які на брід вели,
Помчали. І жінки, й старі, й малі.
Зовсім малих жінки на руки взяли.
Не озирались, бігли, поспішали,
Бо ж знали добре, які обри злі.
Ясь біг із ними, але відставав.
Хоч ще малий, та так йому кортіло
Стрілою обра продірявить тіло.
Тугого лука із собою мав.
Коли усі перебрели той брід,
Він зупинився, взяв очеретину.
Ножем надрізав. Вже ж бо не дитина.
Знав, як у річці хоронитись слід.
Очеретину в рот і ліг на дно.
Вода мутна, його зовсім не видно.
Сховав лук в очере́тах принагідно.
Для лука то недобре геть воно,
Як тятива намокне. Став чекать.
Він так умів годинами лежати.
Навчив цьому іще покійний тато.
Казав, без того воїном не стать.
Багато він чому його навчив.
Міг би і більше… Та ж орда проклята…
Пішов в похід і не вернувся тато…
Та він вже й сам багато чого вмів.
Думки зненацька тупіт обірвав.
То під водою добре було знати.
Кінні промчали, наче й не багато.
Та Ясь, все дослухаючись, лежав.
Там нагорі, напевно бій іде.
Туди хоч одним оком поглядіти.
Там ллється кров. Ну, як тут усидіти?!
Крізь очерети став глядіти, де
Ті обри. Бій іде вже за село.
Кінні уже між хатами мелькають.
Родовичі їх у списи стрічають.
Та, видно, непереливки було.
Микулу обри якось відсікли
Від інших та кінними нападали.
Живим, напевно, захопить бажали,
Бо за такого б золота взяли.
Мечем від них Микула відбивавсь,
Але до річки мусив відступати.
Зосталося вже зовсім небагато.
Не підпустити обрів тих старавсь.
Та що один, як проти троє їх?
Тож Ясь не став тоді уже вагатись.
Пора прийшла йому за лука братись.
Наклав стрілу, націлитися встиг
І один обрин полетів з коня
Так, що другі не встигли й зрозуміти,
Що із ним сталось. Ще стріла, як вітер
Другого миттю обрина спиня.
Микула, хоч не зовсім зрозумів,
Хто саме допоміг, бігом метнувся
І з коня третій обрин навернувся.
Огледівсь, Яся поглядом уздрів,
Кивнув і знову до села подавсь.
А тут і ті, що у ярку сиділи,
Зненацька на тих обрів налетіли.
Тепер вже обрин по селу метавсь,
Не знаючи, як вибратись звідтіль.
Бо ж виходи дуліби перекрили
І кожного списами люто стріли.
З коней збивали майже без зусиль.
Небагатьом прорватися вдалось.
Вони бігом до лісу утікали,
Неначе крила за спиною мали.
Не солоно сьорбавши довелось
Їм повертатись. Бо по вовну йшли,
А стриженими мусили вертати…
Хоча і у дулібів були втрати
Та ж ворога вони перемогли.
Ясь по стежині до села вертав.
Чоловіки, ще з бою розпашілі,
В’язали рани, що були на тілі.
Микула раптом перед хлопцем став,
Узяв на руки: - От він – рятівник!
Йому ми всі завдячувати маєм!
А Ясь щось неповторне відчуває.
Йому ж лише іде десятий рік,
А він уже село порятував.
Ех, порадіти б міг за нього тато!..
А сонце вже збиралося сідати.
Далекий обрій, мов вогнем палав.

Назирці у сутінках вилискуєш,
бродить сказ у амбасадах кіс,
зирком!
місце для десанту висмалиш…
зірка!
зопалу упала в ліс, –
може, серце не моє, зурочене
покотилося і запалило хмиз?
може, сонце кровію сполощене
розпливлось дорогою униз?
Ти
в контрастах тьми перевдягаєшся
то в диявола, то в анґела мого.
Ти
в очах моїх, мов тінь тиняєшся,
мелос тіл поклавши на вогонь.
Наче кобилиця перевірена,
продихнеш несамовитий шал.
Неприродно і абстрактно зідрано!
зіграно мене, я є шакал.
Не злякайся, звіре, а возрадуйся, –
жертвою ніколи ще не був, –
ти любив, і шерсть твоя здіймалася,
ся спіймав на тім, що не забув…

15–17 лютого 1993 р., Київ

Ми так відвикли від зими.
Вона ж вернулася раптово.
Так серед поля ковили
Слова вриваються у мову.

Події увірвуться враз
У тихоплинний рай розмаю,
Здіймаючи в новий екстаз,
Мов шторм в безмежжі небокраю.

Так вибух у душі твоїй
Розірве плани і прогнози.
Слова підніме буревій,
Як неба здійснені погрози.

Так напад люті чи біди
Змітає очманілий розум.
Лише очей не відведи
Від бурі, що набрала розмах.

6 лютого 2025

Коли сорочку одягаю вишивану
Ту, що мені матуся дарувала,
Наче тепло безмежне відчуваю,
Ніби торкнулися мене долоні мами.

Хоча давно пішла вона у вічність,
Та залишила в спадок вишиванки,
Добро та мудрість, гарну пісню щиру.
За все, за все тобі вклоняюсь, мамо!

2020 р.

Набуду щастя й поділюся
Обов'язково з вами ним, -
Вділю частки і щирий усміх
Нужденним, немічним, старим.
Бо сам такий, як ви, і разом
Вчуваю радість чи то сум, -
Бо серце, знаю, стисне спазма,
Як набуття не рознесу.
Віддам усе без обговорень,
Щоб не здіймати зайвий гам, -
Лиш недопите власне горе
Нікому сьорбати не дам...
18.12.25

Ворог наш такий як є –
віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.

Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі
хоче землі наші всі.

Крила в леті, хижий птах,
чар кінець, останній мах –
навпіл жезл розсік його,
птаха більш нема того!

Знаменом кому це є,
тло прикрашує своє –
на гербах і прапорах*
як трофей, розтятий птах.

Наше знамено проте,
точно зверху, золоте**,
синє*** тло, прийшов цей час**** –
прапор* наш гуртує нас!

* прапор промовляє за минуле, викликаючи силу спогадів, за сучасне, нагадуючи про обов’язки, і про майбутнє, надаючи віри й надії, потрібних для довершення великих діл.
** «Головна Руська Рада», що зібралась у Львові 2 травня 1848 р., як представництво українських земель під Австрією, приймаючи за національне знамено жовтого лева, спертого на жовтій скелі на синьому тлі, а тим самим визначила й національні барви прапора. Проте не було вирішено, що згідно з прийнятими в інших народів і держав правилами вгорі має бути барва знамена (жовта), а внизу барва тла (синя).
*** тогочасна галицька геральдична термінологія вживала прикметника «синій» (бляв) на означення якраз блакитної барви. В геральдиці існує тільки одна синя барва, одначе вона виявляє в гербовому мистецтві два відтінки, темно синій і блакитний, залежно від стилю і традицій даного круга національної геральдичної культури. Німеччина, Чехія, Польща, Україна, Білорусь, Швеція та деякі інші сумежні країни належать до геральдичного культурного круга, який від багатьох століть користується тільки блакитною барвою.
**** тимчасово УНР на своїй другій сесії в червні 1949р. постановила прийняти до часу скликання Конституційних Зборів в Україні за єдиний український національно-державний прапор – блакитно-жовтий.

17.12.2025р. UA

У жодну віру не вкладається життя.
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.

***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,
Аби настояні століттями слова
Добром ставали, а не прірвою?

***
Облягло думками...
Сіро,сіро, сіро.
Як коса на камінь.
Ні впало, ні сіло.
А на спалах – сполох.
А на сльози – кпин...
Дотліває порох,
А простовіч – син.
Починать – між люди.
Скінчить – від людей.
А на груди – грудка
І вчорашній день.

 
Кришталеві
Води огортають все у синь
Прохолодну
 
Чуйна, грішна
Ця любов є над усе красива
Знаю, де лишився би
Свій почавши день
 
Чуйне, грішне, синє все
Огорта тебе
Чуйна, грішна ти отут
Непозбувний сум
 
Чари сходять
Сонце сяє з-за глибин морських
Але не досить тебе мене і сяйва
Поки вітер плаче
 
Чуйна, грішна
Ця любов є над усе красива
Знаю, де лишився би
Свій почавши день
 
Чуйне, грішне, синє все
Огорта тебе
Чуйна, грішна ти отут
Непозбувний сум
 
Поки вітер плаче
Плач і ти ей, ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Хмари чередою
Випасає вечір.
Не сумуй за мною
В темній порожнечі.

Маячіють миті,
Лиш зірки палають.
В небі оксамитнім
На краєчку плаю.

Тужні снігопади
Стеляться габою.
Та душею за́вжди,
Милий, із тобою.

Золота жар-птиця
В серці в'є гніздечко.
Щастя чепуриться
Десь неподалечку.

Відстань тимчасова
Повінню не стане.
Повернеться знову
Сонце полум'яне.

Зливою крізь сито
Думи безголосі,
Як без тебе жити
Я не знаю й досі.

Радістю спіткання,
А розлука болем,
Ві́тряне кохання —
Перекотиполем.

Ще настане днина —
Солов'їних трелей.
Будуть литись вина
В чари кришталеві.

І дзвеніти лунко
В ніч тремку, різдвяну.
Ніжні поцілунки
На вустах зів'януть.

Хоч для мене в світі
Кращого немає —
Квіти й самоцвіти
Доля не єднає.

16.12.2025р.

Сама себе обманюєш, кохана,
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно


Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати
Про те, що може трапиться й з тобою.
Собі доводиш, що не час кохати,


Що стільки є життєвих і довкола
Проблем всіляких, що часи непевнії...
Кохана знай: шлях до зірок ніколи
Не йшов, минаючи колючі тернії!


Злетить кохання наше над часами,
Над негараздами, такими ницими.
І почуття, поміж земним і нами,
Щитом постане і засліпить крицею.


І не залізну, а солодко–сонную
Запещену в обіймах, заціловану,
Чуттєву жінку, від кохання втомлену,
Я віднесу в Едемський сад прихований.
2006

Після ерзац-замінників зими
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.

Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
Як раб після недремної роботи.

І снігові потвори і божки
У рай жаданий точно не пропустять.
Коли втрачаєш слова маяки,
Ідеш у шторм чи у примарну пустку.

Тебе зима підніме на списи
І понесе в полон святої далі.
У бурі ти втрачаєш голоси,
Які ведуть до смерті чи медалі.

26 січня 2025

Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.

Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
моїм холодним вбивцям завдяки.

Я оживу у дотиках твоїх,
як не змогло б ожити жодне мертвородне.
А отже чуєш, як мій перший вдих
обпалює вуста і все холодне.

Я хочу вийти з гойдалки-труни:
і роздягаю серце, роздягаю.
Люби його сильніш, аніж вони,
хто заміж йде, лягає і вбиває…

Медову ніч у пригорщах несім,
мов краплю над водоймами надії.
Цілуй мене, хай передасться всім
моя любов через вуста повії.

23 червня 1994 р., Київ

Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".

Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
Може він - то, лише, передмова.

Не спішіть ви "Прощай!" говорить.
Слово це, наче, в Лету дорога.
Щоб не втратити хоч би на мить
вам того, без якого знемога.

Не спішіть ви назавжди піти
у самотності гірке причастя.
Будуть хвилі нової води
в річці, де були мрії про щастя.

Не спішіть ви любов, що дана
відпустити, - загине в скитаннях.
Бо зцілити лиш може вона,
Дати сенс усьомУ існуванню.
.

23-25 листопада 2025 року

Дивлюся в небо — там зірки і вічність,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
Там кран тече". І це — реальна втеча.
Бо ми ж усі — поети в камуфляжі,
Шукаєм сенс між Кафкою й пивком.
А істина — десь там, на задній стражі,
Махає нам подертим рукавом.
Ми хочем в Оксфорд, чи хоча б у Відень,
Аби там пити шнапс і мудрувать.
Попереду -лише робочий тиждень
І нецензурно щира благодать.
Так і живем: між космосом і кухнею,
Де зорі світять тьмяним ліхтарем.
І коли світ колись нарешті лусне, —
Доп’ємо, ще й за упокій наллєм.
16.12.2025

Сувора Совість дивиться на мене,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.

Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
Не йдуть гіркі провини з голови.

Вагаюся: це добре чи погано -
Усе життя в полоні самоти.
Закутий у невидимі кайдани,
Ні вправо і ні вліво не втекти.

О, Совісте! Які є варіанти?
Ти - кожний видих мій та кожний вдих!
В тобі - скорбота чорної троянди...
Твоя краса - далеко не для всіх.

Я - чарівник, слуга сяйних казок,
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.

МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
З пера тече струмочком дзюркітливим.

Ерато! Ти не сон - реальність, яв!
Мого таланту добровільна бранка.
Союзниця, натхненниця моя
І лагідна, усміхнена коханка.

Рука лозою обвиває стан,
Вкриває плечі музі світло зірки.
Цілує жінка мужа у вуста,
Цілую жінці вогненосні піки...

Буває, що чоловіки
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
За вічним спокоєм... Де світ
цілує ніжно горизонти,
сузір'ям срібний зореліт
наповнює медові соти.
Де дихається в унісон
з ліричною струною гаю,
а кучерявий Купідон
у не закоханих стріляє.
Блукає десь неподалік,
навколо снів, як заманеться,
бо від природи чоловік —
романтик чарівно́го серця!

15.2025р

А ягідки на морозі солодкі-солодкі,
Мов цукерки заховані в снігову обгортку.
Є птахам чим ласувати у зимову днину,
Бо їх щедро пригощає ними горобина.

Не страшні мороз тепер їм, холодний вітрисько,
Дякують пернаті щиро й кланяються низько.
Зможуть вони співаючи до весни чекати,
Їм у цьому допоможе горобина-мати.

2016 р.

Зима розквітла білизною
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
Зима позбавила свободи,
Скувавши кригою, ріку, -
Тріщать льоди і стогнуть води,
І слово стигне у рядку...
16.12.25

Теплом огорнута зима
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.

Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
Зима розчулилась, розтала.

Воскресла осінь. П'яна в дим,
Обволокла усе туманом.
Та тільки листом золотим
Не сипле, дихає дурманом.

15 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Мій Боже, не лишай мене
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстка́х магнолій.

За що не знаю, і мабуть,
я більш того́ не хочу знати,
залляла очі каламуть
і сонце кинула за ґрати.

А почорнілі небеса
упали в Лету невблаганну.
Та вірю, Боже, в чудеса
на шибениці покарання.

У те, що ти благословиш,
пробачиш всі провини світу,
бо вже під хатою спориш
толочить безпритульний вітер.

Тріпає білі килими,
стріляє сніжками у спину,
і тане сніг під чобітьми
від ляпави́ці безупинно.

Веду зі смертю лютий бій
за право бути на планеті.
У висі очі голубі,
а в доньки, як душа поета.

Хоч в небі сонце палахтить,
купає промені в осанні,
але життя одна лиш мить
між першим подихом й останнім.

13.12.2025р.

Ніч наповнена жахом,
Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.

Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
Нас вбивають гармати.
Ми вже звикли втрачати,
Та долати страхи.

Бачим рідну країну
У вогні, у вогні!
І загиблу дитину,
І невтішну родину –
І волаємо: “Ні!”

Ніч, завдовжки три роки,
Відійде в небуття.
Нам наснага – в пророки,
Наближаємо поки
День, завдовжки з життя.

17.07.2025р.

Я повертаюсь у минуле,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.

У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
Де совість править в сотнях лиць.

Шукаю я часи первісні,
Де править ніжність і краса.
Чекаю я від неба звістки,
Як вистраждані чудеса.

22 січня 2025

Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Глянь-но: отам он і тут
Маками гори цвітуть.
Заклекотіли струмки, загули,
Хоч іще вчора безсилі були...
Тішся ж оцим дощем,
Хай нас відвідує ще він і ще.
Дяку Тому склади,
Хто про нас дума завжди.

цьогоріч ми всі гадали,
що до весни буде осінь,
але ось зима настала,
мерзнуть пейси на морозі.

не захистить від морозів
і від вітру лапсердак,
простужусь, помру,- хто ж Розі
готуватиме форшмак?

тож хочу я собі купити
шубу, чи хоча б пальто,
бо в лапсердаку ходити
на морозі - то не то!

але Роза каже:"Льоня,
ти не торопись нікуди,
от похороним дядю Борю-
і пальто у тебе буде!

дядя Боря хоть із наших,
та в гробу же ж місця мало!
Борю в гроб ложим у шубі,
тобі ж пальто забронювала!"

...правда, Мойшу помічав я
в нашім домі кілька раз,
та форшмак, шо він приносив,
Роза сразу - в унітаз!..

пробирає холод лютий
до кісток, рука німіє!
Одна радість: через тиждень
Ми запалим Ханукію!

стане тепло всім навколо
(ну хто навколо Ханукії)
хай живе в віках славетне
і прекрасне місто Kiev!

Кришталики снігу вкривають подвір’я.
Коштовні, численні – лежать і блищать.
Зима білобока розпушеним пір’ям
притрушує сльоту буденних понять.

Легкий морозець доторкається носа.
Рум’янить пестливо закруглини щік.
Вигулює себе зима білокоса,
роняє перлинки з тремтливих повік.

Гаптована сріблом розсипчаста ковдра
потовщує свою пухнастість щомиті,
щоб наш битий край, най сторожко й недовго,
міг нею укритися і відпочити.

14.12.25

Ви можете писати папірці,
Тягнути у безсовісні угоди -
Та тільки знайте: гнів мого народу
Не спинять вже ніякі стрибунці.

Вам затишно? Не бачили ви тих
В Ізюмі вбитих, страчених у Бучі?
Запам'ятайте: помста неминуча
Не впишеться в томи угод брудних.

Ні! Не безкарно буде литись кров.
Ніхто ще не скасовував розплату.
За підлі вбивства - будемо вбивати!
Перекладіть мій вірш на сотню мов.

Попри снігу і дощу,
Попри слюнь від всячини —
Я не згоден, не прощу,
Краще б розтлумачили…
Попередження своє,
Попри зауваженням,
Настрій кожен з них псує
Мінус зоощадження…
Сонце з хмар все вигляда.
Видно, що надіється
Як проснеться дітвора —
Може і розвіється…
15.12.2025.

Дочекалися і ми
Явних проявів зими -
Прошуміла завірюха,
Вкривши землю білим пухом,
А опісля на мороз
Несподівано взялось,
Ще й канікули тривалі
На догоду нам настали...
15.12.25

Чого хоче жінка, того хоче Бог,
а ти про що мрієш, панянко?
Усе в тебе є: на полиці — Ван Гог,
у серці палаючім — Данко.
В піалі фаянсовій щедрі дари:
червона смородина, сливи.
Корицею пахнуть твої вечори,
терпкими кислицями зливи.
Не віриш колючим трояндам, давно
рожеві зняла окуляри?
Вночі укриваєшся білим руном
і снами медовими мариш.
Люстерко у тебе не краде красу —
смарагдові очі — жалива.
Сльозу обертаєш на срібну росу,
вдаєш, що безмежно щаслива.
Світ благословенно на грішній землі
гойдає в колисочці долі.
Бодай, не забула, як в руки малі
дощем з неба сипались зорі?
Купаєш у ранках літа молоді —
натхнення черпаєш струмками.
А мрієш босо́ніж іти по воді,
з коханим плекати жита́ золоті,
та сонце ловити губами.

14.12.2025р.

Зима невідчутна і геть невловима.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.

Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.

Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.

Куди вона діла сакральні сніги?
Давно загубились її береги.

Про зиму величну забули давно.
Її ми побачимо лиш у кіно.

І посох могутній зими загубивсь.
І канула думка в непізнану вись.

22 січня 2025

Де поділись вірші? І чому така темная тиша
Та неспокій душі вимагає римованих слів.
Живучі на війні, не завжди розумієш що пишеш
Ніби літопис часу, графічний відбиток цих днів.

Перехрещені вікна, підвали і стрекіт шахідів.
На дитячих обличчях застиг не прихований жах.
До зруйнованих шкіл принесуть іграшкових ведмедів,
А бійці на позиціях вкотре вгамують свій страх.

Віри ніц тим панам, що прийшли в миротворці рядитись.
Буде час і віршам, а тепер лиш на зброю надія.
Що би вижити нам є єдиний рецепт – не скоритись.
Допоможе нам в цьому Христос і Святая Марія!
14.12.2025

По піску у Сахарі ідуть,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.

Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
І скупі на поезію люди.

Оскупіла на слово душа,
Затремтіла від Божого суду.
Нікудишній римує віршар,
Ці рядки, що прийшли із нікуди.

14 грудня 7533 р. (Від Трипілля)

Туман висів, як молоко густий.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
Кричати вслід резону не було.
Почує ворог і в момент накриє.
Себе порятувати не зуміє
Й товаришів накрити теж могло.
Тож дослухався, навмання ішов
Та і на міну наступив прокляту.
Метнувся вбік життя порятувати.
У голову шугнула дика кров.
Відчув удар і темрява ураз
Його накрила. Скільки провалявся,
Не знав. Туман клубками все збивався.
Губилися у ньому й простір, й час.
Хотів устати, але біль страшний
Його звалив. На ногу не ступити.
Мабуть, у нього кістка перебита.
Нога в крові. Аж дивно, що живий.
Дістав бинти, сяк-так перев‘язав,
Щоб кров спинити. Треба щось рішати,
Бо ж пізня осінь. Що ж тут, замерзати?
Повзти кудись? Хоча куди – не знав.
Але поповз неспішно у траві,
Що тим туманом, як росою вкрита.
Промок наскрізь. Та мусив то терпіти.
Від голоду аж зводило живіт.
Але він повз, тамуючи свій біль,
Женучи голод і холодні руки
Туману. Серце, наче молот стука.
Отак би ліг, завмер, якби не ціль.
Про час забув. Минули миті, дні?
Вже сил не було, хоч надія тліла,
Яка одна лиш додавала сили.
А все навкруг, мов у дурному сні.
Вже сподівався – вибрався, але
Наткнувсь на вирву і калюжу крові.
На тому ж місці опинився знову.
Зробилося умить від того зле.
Мара по колу його провела
Й назад приве́ла. Що робити має?
А холод все сильніш його проймає.
Надія зникла, мов і не була.
А безнадія – то вже певна смерть.
Заплющив очі. Мабуть, помирати
Отут прийдеться. Чи свідомість втратив,
Чи то заснув, бо ж сил уже ледь-ледь.
Наснилась йому дівчина, яку
Він там в житті минулому залишив.
Пообіцяв їй повернутись лише…
Відчув її цілунок на щоці.
Вона його легенько обняла
І йому тепло й хороше зробилось.
Напевно, й справді то йому наснилось?
Прокинувсь, наче. Може мить пройшла,
А може вічність…. І відчув тепло.
Розплющив очі. Й дуже здивувався:
Якийсь дворняга біля нього вклався
І те тепло якраз від нього йшло.
Як тільки чоловік поворушивсь,
Схопивсь собака, став хвостом виляти.
Мовляв, прости, забув тебе спитати.
Без спросу біля тебе примостивсь.
Та чоловік прошепотів: - Привіт!
Й собака йому, начебто всміхнулась.
Туди-сюди перед очей метнулась,
Утрачений немов шукала слід.
- Як тебе звати? Може ти Полкан?
Мухтар? Шарко? Той знов хвостом виляє.
- Скоріш, Шарко, раз так відповідаєш.
Мабуть, собі господаря шукав.
По селах стільки залишилось їх.
Господарі лиш необхідне брали,
Своє життя найперше рятували.
Не до собак, не до котів своїх.
Зрадів собаці дуже чоловік.
Собака, видно теж йому зраділа.
Все біля нього лащилась, ходила,
Далеко не відходила убік.
«А, може, це Господь мені послав
Провідника? - майнула думка в нього, -
І допоможе віднайти дорогу,
Щоб вже отут до смерті не охляв?»
- Веди, Шарко! – неголосно сказав, -
Показуй шлях! Я за тобою йтиму!
Хоча поправивсь подумки: «Повзтиму!»
Хвостом в отвіт собака завиляв
Й побіг вперед. А чоловік за ним.
Далеко пес від нього не відходив.
Ледь відбіжить, верта, кругами ходить,
Показуючи виглядом своїм,
Що він не кине. З супроводом тим
Нова надія у душі зродилась.
Йому так жити сильно захотілось,
Побачити іще раз рідний дім.
Він повз і повз. Хоч вибивався з сил,
Та бачив пса і сил мов прибавлялось.
А все в тумані навкруги ховалось,
Здавалося примарним все навкіл.
Задумався… Аж раптом бачить – пес
Став перед ним і в очі заглядає.
Не гавка, хвостом, навіть не виляє.
Від погляду того напруживсь весь.
Хотів спитати пса: «Чого це ти?»
Але почув десь кроки недалеко.
Їх кілька йшло. В тумані тім нелегко
Було пізнати, хто б це міг іти.
Але прищулив свої вуха пес,
Немов попереджав. Тут хтось озвався.
В тумані голос поряд видавався,
Хоча ішли ті недалеко десь.
«Кацапи!» - по розмові зрозумів.
Собака знов зумів порятувати.
Як голоси вже стали затихати,
Тоді лиш далі пес його повів.
Уже сіріло. День поволі згас.
А тій дорозі ні кінця, ні краю.
Уже в солдата зовсім сил немає.
Спиняється спочити раз по раз.
Пес підбіга, тихенько скавулить,
Мов підганяє. Та він вже не в змозі.
В останній раз спинився на дорозі.
І вже не може далі й «крок» зробить.
Чи знов свідомість втратив, чи заснув.
Не чув, як пес навколо покрутився,
Потикав носом: чом, мовляв, спинився.
Напевно, щось таке усе ж відчув.
Заскавулів та й кинувся в туман.
Солдат в траві отак і залишився.
І рідний дім йому далекий снився,
І його трактор, і зелений лан.
І знов до нього дівчина прийшла.
Взялась його у щоку цілувати.
Він раптом захотів її обняти
Та вона зникла, мов і не була.
Відкрив він очі. Пес над ним стоїть
Й обличчя лиже. Усміхнутись хоче.
Аж берці раптом кинулися в очі.
«Свої!» - затріпотіло серце вмить.
Їх пес привів. Стоять вони навкруг.
Всміхаються. Один узявсь питати:
- А як рятівника оцього звати?
Він теж всміхнувся і промовив: - Друг!

Якби усі людей любили,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.

Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
Чуже розмножилось свавілля.

Забули заповіді Божі.
Читай: "Не вбий!" "... і ближнього люби.
Авжеж, до раю не ввійдуть раби.
А жить з любов'ю кожен може.

Красою приваблював завше,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у я́сну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
Впіймати метелика легко
садками, а часом без них,
бо не відлітають далеко,
щоб подих на хвильку затих.
Шовковими крильцями линуть
посеред зелених отав,
неначе пелюстя жасмину
з куща вільний вітер зірвав.
Милуюсь... над квіткою в'ється
і струшує з мальви пилок.
Торкнувся блаженного серця —
з потвори красу творить — Бог.
Зникають усі поторочі,
чарівність ловлю на ходу,
а гусінь листочки вже точить
в моїм яблуневім саду.

12.12.2025р.

Перед мною уранці
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
Споглядаю щоднини
І радію завжди,
Що збираю з картинок
В миті творчі плоди...
14.12.25

Тебе побачила
І зашарілася,
Мов на побаченні
Молода дівчина.

А як за руку взяв
Та пригорнув мене -
Світилась радістю,
Забулося сумне.

То ж серце неспроста
Шалено б"ється знов,
Бо це усе любов
Не кориться літам.

2018 р.

 
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
 
Знеміння – моя епітафія
На зіпсованому шляхові
І сидітимемо і сміятимемось
Але боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
 
Залізні брами долі – в них
Упало сім’я часу
Поливане ділами тих
Хто знає й кого знають
Бо це знаття – летальний друг
Якщо ніхто не судить
Я вижу людства майбуття
В руках як є безумних
 
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
 
Знеміння – моя епітафія
На зіпсованому шляхові
І сидітимемо і сміятимемось
Але боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Ридатиму
Ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Ридатиму
 
 
 
 
 
 
 
 

Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе

нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
В моїй руці лягла твоя рука

та я з легким чекаю нетерпінням.
Це добре, що існує поряд нас
це почуття, приємне й обопільне,

та можна впевнено сказати, що на час
ми хворо вперті, ба ж уперто спільні,
і почуттями нас триває Божий глас.

Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.

Прівіт, мала.
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
Нехай тепер
таке тобі зазнай,
роздрібнення, замилування й рай.

Пішов у храм, але там
грали Палестріну.
Дзвонив Юрку –
від’їхав в Палестину.
Перехрестився –
А він каже в інший бік.

Отак тобі ні пшик, ні бздик.
Я не живу, але ніяк не гину
та неможливо спроста відійти.
Він запитав у мене,
скілько врем’я;
А я сказав, що десять без п’яти.

Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
Як ніжність випнеться на верх,
Як птах окрилений їх спинить,
Верба з вербою поміж верб
Візьме ті залишки й розчинить.
Було колись під шістдесят…
13.12.2025.

Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.

Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
І крізь сніг пропливають верблюди.

Що промовить ледь танучий сніг?
І для кого він буде причастям?
Він для світу зробив те, що міг,
Переливши в хурделицю щастя.

16 січня 2025

Розвіяні вітром твої останні думки - пролунають
мов постріл у моїй голові.
Пішла ти з життя, це сталось так рано ,
Та схоже запізно звернув на тебе увагу.
До останнього подиху чув лиш твій сміх,
Коли це сталось весь світ мов застиг.
Як не старався , але забути не зміг ,
Нестерпно так жити , бо тебе не зберіг.
А я досі пам'ятаю твою посмішку щиру,
Проте , невдовзі забуду і це.
Знаю , для мене бажала ти кращого,
Проте , похованим хочу бути з тобою в труні.
(28.11.2025)

Під сонцем спекотним я захлинаюся в піні
й вітром легким розносяться хвилі.
Потяг думок , що реве , наче злива - руйнує
мій спокій , мов хмара жахлива.
В розбещений розум надходять дивні ідеї -
змінити усіх , щоб не змінитись самому.
З недовірою дивлюся на себе у дзеркало й
вкотре руйную все , що для мене важливо.
Потопаю я глибоко в нестримній печалі
й не вилазжу із дна власних страждань.
Прагну давно забути муки душевні ,
та , схоже , навіки я буду тонути у них...
30.04.2025 (3:38)

Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.

Зорі тумà утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього на мить:
Слабшають і маліють погляди захололі,
Тільки одна Венера бàйдуже пломенить,

Прямо до мене в шибку. Світло свого привіту
Променем павутинним поруч плеча кладе.
Пізній грудневий ранок тужиться золотіти.
І на окрайці неба ніяковіє день.

Що принесе - гадати буду по мірі дійства.
Шпичавий і голчастий ніч залишає пул.
Мають вагу лиш миті: ті, що минули - дійсні,
Інші і не розгледиш, навіть коли впритул.

Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
12.12.2025.