ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

В Горова Леся
2026.11.21 14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.

Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,

Борис Костиря
2026.11.21 13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.

Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,

М Менянин
2026.11.21 12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.

Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –

Оксана Лозова
2026.11.21 11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…

Юрій Гундарів
2026.11.21 11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і

Олена Побийголод
2026.11.21 07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)

Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.

Прохолода добромисно

Віктор Кучерук
2026.11.21 07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.

хома дідим
2026.11.20 22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет

Володимир Бойко
2026.11.20 21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.

Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі

Артур Курдіновський
2026.11.20 20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап

Борис Костиря
2026.11.20 13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.

По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,

Ігор Терен
2026.11.20 12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!

***
Малоросійців зомбувати просто

Юрій Гундарів
2026.11.20 10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…

Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!

Віктор Кучерук
2026.11.20 05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав

С М
2026.11.19 23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань

Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий

В Горова Леся
2026.11.19 22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.

Ольга Береза
2026.11.19 17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.

Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни

Ольга Олеандра
2026.11.19 16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.

А ще додамо обережність, щоб вітер, к

Артур Курдіновський
2026.11.19 16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о

Борис Костиря
2026.11.19 13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.

Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас

Тетяна Левицька
2026.11.19 08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.

Віктор Кучерук
2026.11.19 06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн

хома дідим
2026.11.18 22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом

Артур Курдіновський
2026.11.18 19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...

Олена Побийголод
2026.11.18 17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.

    Заспівай нам про гори й пустині,
    про таємні глибини морів,
    про небокраї сині,

Борис Костиря
2026.11.18 16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.

Вячеслав Руденко
2026.11.18 14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…

Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура

Віктор Кучерук
2026.11.18 07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.

М Менянин
2026.11.18 02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.

Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право

Світлана Пирогова
2026.11.17 20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.

хома дідим
2026.11.17 19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня

Борис Костиря
2026.11.17 18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.

Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду

В Горова Леся
2026.11.17 11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.

Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.

Ірина Вовк
2026.11.17 07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран

Віктор Кучерук
2026.11.17 05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."

С М
2026.11.16 23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Олександра Маківка
2026.11.16

Ярослав Ковальчук
2026.11.12

Петро Бончицький
2026.11.08

Віталій Татленко
2026.10.28

Микось Діденко Сухоцвіт
2026.10.27

Оксана Стемковська
2026.10.19

Йа Власне
2026.10.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Віктор Кучерук - [ 2026.11.16 07:10 ]
    * * *
    Під шелест опалого листя
    Забави продовжує осінь -
    Одягнута в шати багристі,
    Повсюди тиняється боса.
    Тумани сплітає в мережку,
    Гойдає оголені віти
    І сипле на вимиту стежку
    Дарунки від себе чи літа.
    У кошик збирає каштани,
    Під листям ховає стеблини -
    То тішиться довго мовчанням,
    То галас здіймає щоднини.
    З вітрами кружляє у танці,
    До сонця сміється крізь хмари,
    А також, буває, що вранці
    На землю наводить примари.
    Та стихнуть невдовзі забави
    Її на полях і в дібровах -
    Засне вона міцно в оправі
    Зі снігу й морозів зимових.
    16.11.26


    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:


  2. Ольга Садкова - [ 2026.11.15 23:25 ]
    Бажання збирачів стріл
    Одним — битви, а іншим — збагачення.
    Є ще просто стріл збирачі,
    на цю справу ніким не призначені —
    з волі власної смикачі.

    Тільки б теплі тіла, не скоцюрблені,
    і доволі сили в руках.
    Щоб суперники стріл не поцупили —
    ті, що назирці по ярках.

    Небагато, щоб крові зчорнілої,
    аби швидше змилась вона,
    сморід смерті — терпимий над нивою...
    До зазимків тривала б війна.

    На базарі, щоб ціни не падали
    і поновлені стріли — в ходу.
    Не домовились влада б із владою
    та й надалі були б не в ладу.

    2026, листопад


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  3. Борис Костиря - [ 2026.11.15 18:10 ]
    Слово
    Не зупинятися у слові,
    Коли сягнеш глибин, вершин.
    Слова спочинуть охололі.
    На слово сяде херувим.
    Не зупинятися в розгоні,
    В польоті до далеких зір,
    Здолати мури й перепони
    У прагненні забутих вір.
    Не зупинятися в багатті,
    У смолоскипах слів і чар.
    Народяться слова багаті,
    Сягаючи поеми хмар.
    Не зупинятися в гонитві
    І тихоплинності мети,
    Як слово перейде в молитви,
    У сагу люті й висоти.

    2 травня 2026


    Рейтинги: Народний 6 (5.93) | "Майстерень" 6 (5.94)
    Коментарі: (5)


  4. Євген Федчук - [ 2026.11.15 17:16 ]
    Про москальську «науку» і «червоних кхмерів»
    Гортаю в Інтернеті сторінки,
    Новини і погоду розглядаю,
    Чогось собі цікавого шукаю
    І, зокрема, якісь нові книжки.
    На сайтах їх багато викладають.
    Дивлюся, що читають москалі.
    Вже й не дивуюсь їм узагалі,
    То просто дикість, що вони читають.
    Фантастика – то треш у москалів.
    Герої їх в минуле повертають
    І те минуле так перевертають,
    Що всіх перемагають на Землі.
    І програні всі битви виграють,
    Царів рятують і Союз триклятий.
    Хоча б в книжках змогли перемагати,
    Бо ж по життю їх всі постійно б’ють.
    Та це ліричний відступ. Я зустрів
    Оце цікаву книжку «наукову».
    Всередину й не глянув, чесне слово,
    Адже усе із назви зрозумів.
    Про «Геноцид, якого не було».
    У книзі про «червоних кхмерів» йдеться.
    Із мого покоління не знайдеться
    Нікого, хто б не чув про теє зло.
    Тоді іще «могутнім» був Союз,
    Америку умів перемагати,
    Руками не своїми воювати.
    А «дядько Сем» в Індокитаї вгруз.
    Йшла боротьба найперше за В’єтнам.
    В’єтнам Північний комуняки взяли,
    Американці Півдню помагали,
    Вони товклись безпосередньо там.
    Союз же тільки зброю посилав,
    Щоб Півночі постійно помагати.
    І зброї тої їхало багато.
    Конфлікт той і сусідів зачіпав.
    Камбоджа і Лаос тоді були,
    Як бази комуністів. Там сиділи,
    Звідтіль через кордон в бої ходили.
    Аж поки врешті-решт перемогли.
    Тоді Союз з Китаєм не дружили.
    Конфлікти збройні вже тоді були.
    Китайці допустити не могли,
    Щоб москалі з усіх боків обсіли.
    Тож поки боротьба йшла за В’єтнам,
    Китайці також гроші укладали,
    Свої загони партизанські мали,
    Щоб з москалями воювати там.
    В Камбоджі у лісах сидів Пол Пот,
    Китайські гроші відробляв старанно.
    Він для Союзу, звісно був поганий,
    Його тут всяко лаяли. Так от,
    Поки В’єтнам був зайнятий своїм
    І комуністи Південь здобували,
    «Червоні кхмери» владу в руки взяли,
    Допомогли китайці в тому їм.
    Хоч деякі із «кхмерських» тих вождів
    В європах вчились та людьми не стали.
    При них країна їхня пеклом стала
    І тому, певно, Мао лиш радів.
    Коли загони «кхмерів» у Пном Пень
    Вступили, то їх радо зустрічали.
    Війна вже все населення дістала,
    Хотілось миру людям хоч на день.
    І «кхмери» досить гарно почали,
    Бо землю поміщицьку відібрали,
    Селянам за підтримку віддавали.
    Та лиш до влади справжньої прийшли,
    Усіх селян в комуни позганяли
    І змусили невтомно працювать
    За жменю рису. Всіх підряд карать,
    Адже постійно «ворогів» шукали.
    Міста для них – найперші вороги.
    Тож всіх містян по селах розігнали,
    Міста в країні мертвими стояли.
    Кому було робить не до снаги,
    Тих просто убивали. Щоб убить,
    Підозри якнайменшої достатньо:
    Ти був інтелігент, умів читати –
    Лише за те не мав вже права жить.
    Учитель, лікар – то уже тавро.
    Монах, священик – вже не маєш жити.
    Не кхмер, в’єтнамець – можна тебе вбити.
    Лилась на землю щедро людська кров.
    Усе під заборону потрапляло:
    Без дозволу дитину народить,
    За це тебе й дитину можуть вбить,
    Закриті школи і лікарні стали
    В‘язницями. Всі гроші відмінили.
    Тепер працюєш тільки за харчі,
    Як чимсь незадоволений – мовчи.
    На чужій мові говорить заборонили.
    Коли ти окуляри одягав,
    Вже підозрілий, вже тебе хапають
    І десь на полі рисовім вбивають.
    Бо в окулярах жить не маєш прав.
    Хоч люди працювали скільки сил
    Під наглядом озброєних, одначе
    Достатку в їжі з них ніхто не бачив.
    Комуна – сотні напівмертвих тіл.
    Померлих, вбитих тут же і ховали,
    Копали ями в рисових полях
    Й тіла скидали. Всюди правив страх,
    За непокору миттю убивали.
    Жаліли кули – в хід йшли молотки,
    Якими люто черепи трощили…
    Ніхто не знає скільки люду вбили
    За ті чотири роки – як віки.
    Хто каже, наче з дев‘яти мільйонів
    Населення третину смерть знайшла.
    Хтось, що в могили чверть лише лягла.
    Кати ж – «червоні кхмери» у погоні
    За владою, щоб правити віки.
    Війну маленьку узялись почати,
    З В‘єтнамом переможно воювати,
    Аби добити власний люд-таки.
    Від того «кхмерам» і кінець прийшов.
    Як тільки на В‘єтнам вони напали,
    В‘єтнамці їх по джунглях розігнали.
    «Червоним» їм пустили чорну кров.
    Китай, який за всім отим стояв,
    Образився, рішив В‘єтнам скарати.
    Та там змогли Китаю відсіч дати,
    Що в нього бойовий і дух пропав.
    Пол Пот пізніше десь у джунглях здох.
    Поплічники його вже постаріли,
    Коли їх половили і судили.
    І засудили врешті-решт кількох.
    Та їм було вже дев‘яносто літ.
    І так, і так прийшов час помирати.
    Що їх в такому віці вже карати?
    Повільний надто в цьому плані світ…
    Та я ж про книжку говорить почав,
    Де автор, люто б‘ючи себе в груди,
    Доводить, що все вигадали люди.
    Ніхто тоді нікого не вбивав.
    Все йшло культурно і демократично.
    Даремно світ невинних оббрехав…
    Я, правда, тої книжки не читав.
    Читав другі, іще комуністичні.
    З Китаєм тоді гризлись москалі,
    Тому такі книжки і випускали,
    В яких «червоних кхмерів» проклинали,
    Як настрашніше кодло на землі.
    Я б, може нині й сумнівався в тім,
    Так світ про те так само відзивався,
    Недарма ж міжнародний суд зібрався,
    Щоб дати, врешті покарання їм.
    А що ж тепер змінилося? Чому
    У москалів змінилась точка зору?
    Та ж під Китаєм ходять на цю пору.
    Потрібно ж якось услужить йому.
    От і з‘явились «вчьоні», що взялись
    Історію по-новому писати,
    Приглажувати чорне й обіляти.
    Мовляв, ми помилилися колись.
    І то для москалів не новина.
    Історію вони весь час міняють,
    Тому її по-справжньому й не знають.
    Країна ж без минулого дурна.
    Запутались в історії своїй,
    Забулись роду-племені якого,
    Вони в майбутнє пруться без дороги,
    Тому у них життя – то вічний бій.
    Товклися б у Московії вони,
    Отам один одного убивали,
    Аби лишень нікого не чіпали.
    Так ні ж – постійно їм давай війни.
    Такий народ, такі поводирі.
    Метаються, не знають, де пристати
    І всі для них у світі винуваті.
    І крутять світ в своїй смертельній грі.


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.32)
    Прокоментувати:


  5. Юрій Гундарів - [ 2026.11.15 09:49 ]
    ВОНИ ЗАХИЩАЛИ НАС. Євгеній Соловей
    Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
    На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ставали на коліна, проводжаючи земляка. Багато хто тримав у руках гілочки верби…

    Він був кремезним і, на перший погляд, суворим чоловіком із грубим голосом. Але всі, хто пізнавав його ближче, одразу розуміли, що насправді це дуже чуйна і щира людина.
    Він працював оператором на суспільному мовнику УТ-1, згодом на "Інтері" та "1+1".
    Друзі називали його птахом – і через прізвище, й через легку вдачу.
    Прізвище й визначило його подальший шлях у війську. "Я – Соловей, я – птах, я буду літати", – саме так сказав він у військкоматі.
    І він став пілотом БпЛА…

    У Вербну неділю
    навколішки стати,
    гілочку білу
    в руках тримати,
    а сльози в очах
    вглиб заховати…
    «Я – Соловей, птах,
    буду літати!».

    2026 рік


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.41)
    Прокоментувати:


  6. Ірина Вовк - [ 2026.11.15 07:32 ]
    Антологія містерій "НА ЗЛАМІ СВІТЛА" (продовження 6)
    «ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
    (Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

    Дійові особи:
    Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорія про нескінченність космосу і множинність світів.
    Джованні Моченіго – венеційський патрицій, втілення зради та страху перед невідомим.
    Голос кардинала Белларміна – уособлення суду, закону та непорушної догми інквізиції.
    Голос римських мурів – дух глухого, замкненого земного простору.
    Хор далеких зірок – холодна, німа нескінченність Усесвіту.
    Голос Першовогню – космічна стихія, вічна енергія світобудови, що готується прийняти тіло філософа.

    ПРОЛОГ
    Рим застиг у лютневому холоді тисяча шістсотого року, стискаючи свої кам'яні обійми навколо вежі Тор ді Нона. У підземній камері, куди не проникає навіть слабкий відблиск місяця, пахне цвіллю, іржею залізних кайданів та сирістю глибоких ровів. Епоха Ренесансу, що починалася зі світлої віри в людський розум і красу, підходить до своєї найстрашнішої, вогняної межі. Небесна сфера, яку тисячоліттями вважали кришталевою поверхнею над людським гніздом, раптово розбита думкою однієї людини.
    Простір сцени ділиться на три часові та просторові виміри: світлу залу венеційського палацу, темний каземат вежі Тор ді Нона та залиту ранковим багрянцем площу Кампо деї Фйорі.

    ДІЯ ПЕРША: ПАСТКА ВЕНЕЦІЇ
    (Травень 1592 року)
    Напівтемний кабінет у палаці Моченіго у Венеції. На столі розкидані сувої, астрономічні схеми, магічні кола. Джордано Бруно стоїть біля відчиненого вікна, за яким хлюпоче вода каналу.

    Джордано Бруно: Ти покликав мене сюди, Моченіго, щоб я навчив тебе мистецтву пам'яті. Але пам'ять – це не склад для чужих думок. Це дзеркало Всесвіту. Якщо ти хочеш осягнути його, ти мусиш спершу викинути з голови страх. Немає ніякого «верху» і «низу», Джованні. Земля – це лише зірка, яка летить у безмежжі, так само як і ті вогники в небі.

    Джованні Моченіго (нервово хреститься, відступаючи в тінь): Твої слова пахнуть сіркою, Ноланцю! Я просив тебе навчити мене таємницям мудрості, щоб стати сильнішим за ворогів, а ти руйнуєш мій світ! Якщо немає краю неба, то де ж тоді престол Всевишнього? Де рай для праведників і пекло для грішників? Ти хочеш позбавити мене ґрунту під ногами!

    Джордано Бруно: Бог не сидить на хмарі, як земний король! Він у кожній травинці, у кожному камені, у твоєму серці й у найдальшій зірці. Я даю тобі крила, а ти боїшся відірватися від брудної підлоги!
    Хор далеких зірок (ледь чутний шепіт з-за вікна): Він не почує тебе, Ноланцю. Люди бояться висоти. Вони будують стіни, щоб не бачити безконечності.

    Джованні Моченіго (раптово зачиняє вікно, різко повертає ключ у дверях кабінету): Ти не поїдеш звідси, філософе. Сьогодні вночі сюди прийдуть люди святої інквізиції. Нехай вони розберуться, чия правда сильніша – твоїх вигаданих світів чи залізних ґрат!

    (Звук важких чобіт за дверима. Бруно не чинить опору, він лише дивиться вгору, крізь стелю палацу, туди, де пульсують зорі).

    ДІЯ ДРУГА: ДІАЛОГ У БЕЗОДНІ
    (Ніч на 17 лютого 1600 року)
    Підземна камера вежі Тор ді Нона. Джордано Бруно, змучений сімома роками допитів у в'язницях Венеції та Рима, сидить на вогкій соломі. Його сутана порвана, тіло зранене тортурами, але очі, спрямовані на глухе склепіння стелі, світяться тією самою несамовитою впертістю.
    Джордано важко підводиться, залізні ланцюги на його зап'ястях відгукуються тяжким дзвоном. З кутків підземелля починає наростати глухе відлуння голосів судових засідань.

    Джордано Бруно: Ви винесли мені вирок із більшим страхом, ніж я його вислухав. Ви думаєте, що коли спалите це виснажене тіло на Кампо деї Фйорі, то зможете знову склеїти свій старий, тісний світ? Белларміне, твої папери не закриють небо! Сонце – це просто одна з мільярдів зірок, і навколо кожної з них кружляють планети, повні життя. Всесвіт не має меж, у нього немає центру, і в цій великій нескінченності ваш Рим – лише піщинка, яку підхоплює космічний вітер. Моє тіло завтра перетвориться на попіл, але моя думка вже летить туди, куди не дотягнуться ваші кайдани. Я не зрікаюся жодного слова. Що ж, нехай… Спалюйте тіло! Спалюйте, але небо вже розімкнуте!..

    Голос кардинала Белларміна: Ти зазіхнув на порядок самого Бога, Ноланцю! Ти назвав Христа магом, ти зрікся непорочного зачаття, ти зруйнував кришталеві сфери ангелів своїм божевільним вченням про множинність світів! Світська влада отримала наказ очистити землю від твоєї отрути без пролиття крові – через полум'я. Церква милосердна, вона чекала твого каяття сім років, але твоя гординя безмежна, як і твої вигадані світи. Замовкни, єретику. Завтра твій язик буде затиснутий лещатами, і твій останній крик потоне в диму.

    Голос римських мурів: Ми тримали тисячі бунтівників, Джордано, і всі вони під нашою вагою ставали тихішими за воду. Наша цегла пам'ятає імператорів і рабів, і всі вони зрештою лягали в цю сиру землю. Куди ти прагнеш злетіти своїм бунтівним духом? Немає нічого за цими склепіннями, крім нічної темряви та страху. Твої нескінченні світи не врятують тебе від залізних ґрат Тор ді Нона. Підкорися каменю, схили голову, стань порохом, як усі до тебе.

    (На мить голоси стихають. Западає важка, гнітюча тиша, у якій чути лише крапання води десь у глибині вежі. Джордано опускається на коліна – не від смирення, а від нелюдської втоми. Він дивиться на свої понівечені долоні, і в його голосі вперше з'являється гірка людська вразливість).

    Джордано Бруно (тихо, майже пошепки, звертаючись у порожнечу): А й справді... заради кого я йду на цей вогонь? Заради тих, хто завтра прийде на площу Квітів як на ярмаркову виставу, лузаючи горіхи під тріск моїх кісток? Заради вчених педантів з Оксфорда й Парижа, які ховають очі в пергаменти, боячись подивитися в небо? Чи заради Моченіго, який проміняв істину на спокійний сон? Одне слово каяття, один розчерк пера на папері Белларміна – і я житиму… Я знову побачу сонце над Неаполем, відчую смак вина, писатиму книги між рядків, ховаючи думки від цензорів... Навіщо мертвому безконечність, якщо очі його виїсть дим?

    Голос римських мурів (улесливо, з холодним торжеством): Ось бачиш, філософе. Тіло мудріше за розум. Підпиши папір. Схилися. Ти вже переміг у своїй голові – навіщо віддавати вогню плоть?

    Хор далеких зірок: Ми світимо тобі крізь щілини твого вікна, наш проповіднику. Ми ті самі світи, про які ти кричав на площах Лондона, Парижа та Віттенберга. Ми дивимося на твою муку з холодної, німої висоти століть. Ми не маємо жалю, ми не маємо гніву – ми лише існуємо в безконечному просторі, який ти відчув своєю гарячою душею. Якщо ти зречешся сьогодні, ти врятуєш життя – але знову замкнеш двері, які щойно відчинив. Люди повірять, що Всесвіт таки має стіни, а істина має ціну. Твій попіл розвіють над Тибром, але іскри твого колишнього бунту вже стали частиною нашого вічного, космічного світла. Лети до нас, Ноланцю, твої кайдани тут нічого не важать.

    (Бруно повільно підводить голову. Слабкість зникає, поступаючись місцем кришталевій ясності Духу. Він усміхається – спокійно і світло).

    Джордано Бруно (твердо, на повний голос): Ні. Я помираю не за натовп, що прийде дивитися на страту. Я помираю за того, хто народиться через сто чи триста років, підніме очі до зірок і не відчує себе в'язнем у тісній клітці. Істина не вміє ховатися між рядків. Вона… або світить на весь Всесвіт, або згасає. Я обираю Світло!..

    ДІЯ ТРЕТЯ: ТРІУМФ ПОПЕЛУ
    (Світанок 17 лютого 1600 року)
    Простір каземату розчиняється. Звук дзвонів наростає, переходячи в гул натовпу на площі Кампо деї Фйорі. Посеред сцени виростає високий стос хмизу. Замість залізних ланцюгів Бруно оточує тепле, золотаве сяйво.

    Голос Першовогню: Не бійся мене, Джордано. Я не стану для тебе пекельним полум'ям, яким тебе лякають ці люди в червоних мантіях. Я пам'ятаю, як ти славив моє світло у своїх філософських діалогах. Сьогодні на площі Квітів я стану твоїм останнім, найвищим тріумфом. Я підніму твій дух над цим переляканим натовпом, я перетворю твої муки на чистий спалах безсмертя. Вони думають, що знищують тебе, але я просто звільняю твій розум від земної клітки. Обійми мене, мій Майстре, і ми разом розсиплемося в нескінченність.

    Джордано Бруно (його вуста стиснуті залізною колодкою, тому його голос звучить як чиста думка, що перекриває гул площі та голоси інквізиторів): Ви можете скувати мій язик, але не мій розум. Ви можете спалити мої книги, але ідея вже посіяна в серцях тих, хто стоїть сьогодні на цій площі. Дивіться вгору, люди Рима! Не в землю, не на багаття, а в небо! Там немає стін! Там – вічність!

    Голос кардинала Белларміна (глухо, ніби здалеку): Хай згине пам'ять про нього... Хай попіл його не знайде спокою...

    Хор далеких зірок (урочисто, на повну силу): Вітаємо тебе, брате! Ти розірвав завісу. Віднині кожен, хто підніме очі до нічного неба, бачитиме твоє обличчя.

    З-за стін вежі долинає останній, глухий удар ранкового дзвону. Бруно робить крок у центр сліпучого біло-золотого спалаху. Над площею Квітів спалахує криваво-червоне проміння нового століття, закриваючи за собою епоху Відродження. На місці стосу хмизу залишається лише стовп Світла, що сягає самого склепіння зали.

    Завіса


    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  7. Віктор Кучерук - [ 2026.11.15 07:58 ]
    Там...
    Ні зорі, ні душі, ані тіні -
    Тільки тиша й пітьма навкруги,
    Тож в уяві малюю видіння
    Місць отих, де іти до снаги.
    Не буває там темряви й тиші,
    І відсутні тривожні думки,
    І хмарини там вітер колише ,
    І світіння торкає щоки.
    Там постійно розплющені очі
    І там далеч - прозора, як скло,
    Бо змиває всі сутінки ночі
    Світлим променем денне тепло.
    15.11.26


    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:


  8. Віктор Насипаний - [ 2026.11.14 23:01 ]
    * * *

    З молитви проростаєм до життя.
    Комусь шляхи чи стежка невеличка.
    А весни, як горобчики, летять.
    Міліє, висихає люд, як річка.


    Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
    І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
    Бо сонця давній, втомлений вітряк
    Вже меле нам усім літа на попіл…


    14.11.2026



    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.38)
    Коментарі: (1)


  9. С М - [ 2026.11.14 22:33 ]
    Крізь Усесвіт (The Beatles)
     
    Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
    Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
    Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
    Осяюючи, пестячи
     
    Jai Guru Deva Om
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
     
    Образи зі скалок світла, в танцях, як мільйони віч
    Які мене до себе знову кличуть крізь усесвіт
    Думки легіт неспокійний, скриньками поштовими
    Поневіряється все на шляху своєму крізь усесвіт
     
    Jai Guru Deva Om
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
     
    Тіні сміху, відгуки життя крізь мій відкритий слух
    Запалюють, затягують
    Необмежена любов довкола сходить, як мільйони сонць
    Мене до себе знову кличе крізь усесвіт
     
    Jai Guru Deva Om
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
    Світ незмінний, хай би що
     
    Jai Guru Deva
    Jai Guru Deva
    Jai Guru Deva
     
     
     
     
     
     
     
     


    Рейтинги: Народний 6 (5.85) | "Майстерень" 6 (5.85)
    Коментарі: (2)


  10. Світлана Пирогова - [ 2026.11.14 22:32 ]
    Листопад

    Вуалями туманними вкриває листопад.
    Мокріють і сиріють вулиці навколо.
    Не залишилось майже осені чудних принад.
    І сонця барва виглядає досить кволо.

    Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
    Лапате листя застелило легко стежку,
    (Нахаба вітер враз його безжально вчора здув).
    Чекає летаргічних срібних снів мережку.

    Туманні сизі очі зазирають у вікно,
    Де тепло й затишно біля вогню каміна.
    Журливий листопад душі торкає ніжне дно,
    А небо прогнозує фантастичні зміни.


    Рейтинги: Народний 6 (5.86) | "Майстерень" 6 (5.96)
    Коментарі: (4)


  11. Ігор Шоха - [ 2026.11.14 21:40 ]
    На чортових куличках
    Лише у пам’яті спливає
    дуга над плесами води
    і сум за веселковим краєм.
    На тому березі за плаєм
    лишилися мої сліди.

    У лузі, де росла калина
    і де-не-де чортополох,
    на куличках жила родина
    і пам’ятається місцина,
    мохами заслана на двох.

    Я засинав на тій перині,
    а просинався на печі
    і, може бути, що і нині
    мене чекає у хатині
    крилата фея при свічі.

    І я туди ночами лину
    у край далекий та єдиний
    за перехрестями доріг
    сомнамбулою за поріг
    частини тої України,
    яку забути я не зміг.

    11.2026


    Рейтинги: Народний 7 (5.58) | "Майстерень" 7 (5.95)
    Коментарі: (2)


  12. хома дідим - [ 2026.11.14 18:44 ]
    * 255 *
     присіла ґава на димар
     при іншій думці нерозкритій
     який-сякий еміль верхарн
     кому його державні ритми
     старий єврей біля дверей
     в його руках сезонні квіти
     у нього власний апогей
     він відає про смак амрити
     ген вештаються безборонно
     песиголовці й содоміти
     жадаючі горілки з хроном
     лунають голоси розмиті
     ще дрон з-за східного кордону
     спішить в туманнім оксамиті
     


    Рейтинги: Народний 6 (5.93) | "Майстерень" 6 (5.93)
    Коментарі: (6)


  13. Коломієць Роман - [ 2026.11.14 18:23 ]
    Палімпсест
    Знаєш, а все проходить,
    Сніг замітає сліди.
    Щось виходить із моди,
    Лиш не проходиш ти.

    Знаєш, а все зостається,
    Й тільки у стрічках касет:
    «Все минає й минеться».
    То — якийсь палімпсест.

    Драми, досягнення, досвід —
    Де старе, де нове?
    Пише хтось твій рукопис
    І бере за живе.

    Знаєш, стало наснаги,
    Знаєш, стало і слів.
    Ієрогліфів знаки,
    Й білий сніг відбілів.

    Відбілів і розтанув,
    І проступили сліди.
    «Все буває востаннє»,
    Лиш не востаннє — ти.

    Шхуни ідуть і галери —
    Перед очима екран.
    Ждуть у портах кавалери
    Нових оман і панн.

    Дійство, містики дотик,
    Під сургучем сувій.
    Світ цей триває доти,
    Доки триває твій.

    Знаєш, а все не проходить.
    Знаєш, а сніг приліта.
    І, коли ти не проти,
    То ти і є ота.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  14. Коломієць Роман - [ 2026.11.14 18:23 ]
    Зима все ближче. Й осінь каже...
    Зима все ближче. Й осінь каже:
    — Усе, бувай, мій любий друже.
    Роман минає з нею наший,
    Лишає вірші і калюжі.

    Мінорний падолист прощання,
    Тернини гілля і акацій.
    Я ще б не був такий печальний,
    Та чути шум дощів овацій.

    Я задивився: хмари тихі,
    І горобців літання кволе.
    То є в житті якийсь ще вихід?
    Пора минань, наступне коло.

    Зима прийде, й багаття блисне,
    І тріск від дров, тепло від печі.
    Таке було уже колись —
    Різдво і новорічний вечір.

    Та поки лист жовтіє ще,
    Далеко ще снігів тороси.
    Вечірній плин, приємний щем.
    Я проводжаю в мандри осінь.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  15. Коломієць Роман - [ 2026.11.14 18:52 ]
    Труба димить над містом Че
    Труба димить над містом Че.
    І карти десь гарчать, як леви,
    Мотор — їх серце всесталеве.
    Та осінь стрічку свою тче,

    Багряні нитки в'є і жовті,
    І очерет хита. Між хмар
    Сіріє темний диму пар,
    Мов колір прілої картоплі.

    Сороки знову за своє —
    Скрекочуть ближче ген до лісу.
    І йде луна осіннім містом,
    Яке дрімота обів'є

    Уже на вечір. Прялі швидко
    На веретені тчуть все нитки.
    Чи мойри то, чи верби плачуть?
    У місті осінь Че, юначе.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  16. Артур Курдіновський - [ 2026.11.14 14:41 ]
    Оплески осені (рондель)
    Кричить мені осінь захоплене "браво",
    Дарує римовані оплески з листя.
    Себе відчуваю воскреслим артистом -
    Та вже нема сил на реакцію жваву.

    Ні з ким у житті не співав я в октаву.
    За те, що не змерз у порожньому місті
    Кричить мені осінь захоплене "браво",
    Дарує римовані оплески з листя.

    Давно всі придбали ножі та булави.
    Штрикнули, помились - і рученьки чисті.
    Беззбройний, збирав я надій аметисти.
    Дорога дитинства приймає ласкаво,
    Кричить мені осень захоплене "браво".


    Рейтинги: Народний -- (5.88) | "Майстерень" -- (5.91)
    Коментарі: (2)


  17. В Горова Леся - [ 2026.11.14 13:06 ]
    Мушлі
    То так сумно, як знову торкається подихом
    Неминуча зима, що почином бентежила,
    Як губилася поміж циклонними межами,
    Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
    Щоб вернути мене за зимовими мештами
    Від порогу, де біле узрію я з подивом.

    То так прикро, коли крижаніють підсушені
    Нерозквітлі бутони троянди кармінної.
    Загаптовані нитками першого інею,
    Обернуться ципреї коштовними
    мушлями,
    Та заснуть до весни в сподіванні наївному,
    Що стеблини замерзлі відчують пробудження.

    Не відчують. Зчорніють, обсиплються потрухом,
    Із усім, що ховали в бутон нерозпущений.
    Може, знаючи те і пелюстки заплющили,
    Як зима несподівано вразила дотиком?
    Обернулися фарфором, мушлею скрученим,
    Де крізь устя ще видно кармінові вогники,
    Як затаєні думи.
    То так сумно...



    Рейтинги: Народний 6 (5.83) | "Майстерень" 6 (5.97)
    Коментарі: (4)


  18. Борис Костиря - [ 2026.11.14 10:47 ]
    Травень
    Не віриться, що зараз травень
    Отак неждано підійшов.
    І музика крізь свіжі трави
    Вливається крізь біль і шок.

    Нові надії пробивають
    Жорсткі заслони небуття.
    Зупиниться новітній варвар
    Перед красою, мов дитя.

    Циклічність у житті й природі
    Звучить гармонією в нас.
    Вона ж бо геніїв народить,
    Мов золотий забутий час.

    Стоїть стоїчно, як спартанець,
    Могутній травень у чоті.
    Він вічний мученик-повстанець,
    Що не здається самоті.

    1 травня 2026


    Рейтинги: Народний 6 (5.93) | "Майстерень" 6 (5.94)
    Коментарі: (5)


  19. Віктор Кучерук - [ 2026.11.14 08:47 ]
    * * *
    Сиротливо слову на папері,
    Поки інші бродять у думках, -
    Варто, може, прочинити двері
    Та вказати на потрібний шлях?
    Щоб слова злетілися, мов птиці,
    В рими повні, в речення стрункі, -
    Хочу з серця, наче із криниці,
    Вичерпати строфи гомінкі.
    Хай слова у злагоді і мирі
    Творять світ із чистого листа,
    Бо служінням вірним тільки ліра
    Зігріває душі і вуста.
    14.11.26


    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:


  20. Неоніла Ковальська - [ 2026.11.14 07:33 ]
    Від біди собою заслоню
    Від невдач, життєвих бур й штормів
    Я тебе собою заслоню,
    Від біди і сильних злих вітрів
    Та від лиха теж обороню.

    Ти відчуй тепло моїх долонь
    Й поцілунок на своїй щоці.
    Що би там не трапилось в житті,
    Він палатиме у серці, як вогонь.

    2017 р.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  21. Софія Кримовська - [ 2026.11.13 20:58 ]
    ***
    Я втішена тобою, я втишена тобою,
    Як світ після відбою усіх земних тривог.
    У нас з тобою, ні, кохання не запоєм,
    А тихі почуття, розділені на двох.
    Так юність не змогла б, у неї інша вдача -
    Шаленство та азарт і ще сліпі дощі.
    І хто б тоді зумів? І хто б тоді розбачив?
    Хто парость почуттів в обіймах не душив?
    А зрілість, ніби сад. І тут свої принади:
    Не квіти, а плоди, по них і пізнають.
    Там яблука. Ходім! І не лякайся гада.
    Він сам боїться нас... І в тому, певне, суть...




    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.69)
    Коментарі: (7)


  22. Ігор Шоха - [ 2026.11.13 13:13 ]
    Експозиція протиборства
    І
    Недремні очі у сліпої власті
    і особливо пильні при вогні.
    Розпалює суґестія у масці
    зеленої і крапленої масті
    вендету судочинства і брехні,
    та намагання викурити трясця,
    задіяне у внутрішній війні
    супроти новоявлених династій,
    дається по завищеній ціні.
    Огульне за не означає проти
    імперії корупції і зла...
    альтернатива хаосу була,
    та жабу потягнуло у болото,
    аби втопити знову патріота
    і... видно, доля нації така,
    якщо не помічають зелеботи,
    що істинне обличчя чудака
    на букву ем – це пика ідіота.

    ІІ
    Уїлися «відосики» кіно
    про воїна – єдиного у полі
    героя-пахана і заодно
    паяца за іронією долі.
    Але солодкі пряники юрбі.
    Радійте і ридайте, шалапути,
    що обирали рівного собі
    і заодно обіцяну й забуту
    мету у нескінченній боротьбі
    та мафію, приручену до цього
    аґентами есбе й енкаведе,
    аби укоротили ту дорогу,
    яка у прірву націю веде.

    ІІІ
    Як два боки фальшивої монети
    добро, буває, означає зло –
    з одного боку мудреці, поети,
    а з іншого радянське помело
    комедій, шоу, цирку і вертепу...
    .......................................................
    Не любить конкуренції пуйло.
    Пошилися у дурники лакеї
    імперіалістичної осі.
    Та русофіли і совки, мерсі,
    і досі поклоняються усі
    опудалу величного мойсея
    із шапіто, нового фарисея
    старої проби ветхої Русі.

    11.2026


    Рейтинги: Народний -- (5.58) | "Майстерень" -- (5.95)
    Прокоментувати:


  23. Ольга Садкова - [ 2026.11.13 13:50 ]
    Я і свинячий грип
    На прогулянку бігцем
    з задоволеним лицем

    поспішу, нехай надворі
    віє вогкістю зі зворів.

    Не завадить і мороз.
    Буде хай який прогноз,

    з дому вийду все одно.
    (Загартовуюсь давно).

    А якщо насуне грип,
    щоб до мене він не лип,

    їм цибулю і часник.
    Від них вірусам гаплик.

    У скрутну годину маску,
    тобто марлеву пов’язку,

    на обличчя начеплю.
    Проковтну і «Таміфлю»,

    якщо лікар мені скаже,
    ну, а градусник покаже.

    Знай, «свинячий», стрінеш бій!
    Укоротиш норов свій.

    А вакцина ось прибуде –
    іще гірше тобі буде!

    2017



    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  24. Вячеслав Руденко - [ 2026.11.13 10:08 ]
    Battle for hearts and minds
    Тут важлива місія —
    Та, що вабить збуджене
    Ранками алюзії
    Біля скла повздовжнього,
    В колі із мережива,
    Сутінках напружених,
    Біля знов відроджених
    В боротьбі за розуми.

    Схильна до солодкого
    Пристрасті минулого,
    Як міфологічного
    (Далебі за згодою),
    У епічних роздумах
    Про красу забутого,
    На хмарині з янголом,
    У теплі під ковдрою…


    Рейтинги: Народний -- (5.78) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  25. Петро Бончицький - [ 2026.11.13 08:08 ]
    УВѢЩЕНѤ
    Зри, мълакѥ маловѣрний,
    Пꙋть ꙗкий тꙗ чаѥ сквѣрний,
    Сънаслѣдче адьськихъ мꙋкъ:
    Се Люципер пале дꙋші,
    Лишъ надѣю, всꙗкъ идꙋші,
    Пожинай плоди свихъ рꙋкъ!


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  26. Віктор Кучерук - [ 2026.11.13 06:41 ]
    Мрія
    Зоря спалахує й згасає
    В передвечірній сизій млі,
    Але на попіл не згоряє,
    Не поспішає до землі.
    Так само мрія у людини:
    Померкне трохи й знов блищить, -
    Вперед спрямовує щоднини
    І душу гріє кожну мить.
    Не дасть упасти у зневіру,
    Коли навколо темнота,
    А повертає людям віру
    Ця світла магія проста.
    13.11.26


    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:


  27. Євген Федчук - [ 2026.11.12 20:50 ]
    Куренівська трагедія 13 березня 1961 року
    Стояв звичайний березневий ранок.
    Був понеділок. В школу треба йти.
    Я кусень хліба смальцем намастив,
    Вхопив портфель і вискочив на ганок.
    Жуючи хліб, дістався до зупинки.
    Трамвай ось-ось повинен підійти,
    Мене до школи швидко довезти.
    Трамваєм шлях займе лише хвилинки,
    А пішки з півгодини треба йти.
    Отож, звичайно на трамваї ліпше.
    В трамваї двері відчинились лише,
    Я вскочив, місце вільне щоб знайти.
    Народу не багато. За вікном
    Парк проминув. Депо трамвайне скоро.
    І Бабин яр здирається нагору.
    Там насип нагребли не так давно.
    З цегелень пульпу у той яр спускали.
    Чуток чимало між народу йшло,
    Багато люду, кажуть, смерть знайшло
    При німцях у яру тім. То й сховали
    Те кладовище із людських очей.
    Про те дорослі нам розповідали,
    Що місце те недобру славу мало.
    Зловісних там траплялося речей
    Багато. Он, хоча б і кладовище
    Закинуте. Туди і вдень ходить
    Боялись люди – пропадеш умить.
    Червона баба простяга ручища.
    Хоча нікого, наче й не чіпа.
    Та кого хоч одразу ж налякає,
    Адже обличчя взагалі не має,
    Літає тихо по яру й копа.
    Чого копа і що вона шукає?
    Ніхто не зна. Шепочуть всі, однак,
    Що то усе якийсь зловісний знак.
    Недобре щось попереду чекає…
    Аж ось депо. Я миттю озирнувсь,
    Бо дивне щось навколо відбувалось:
    Вся вулиця попід багном ховалась.
    Десь по коліно було. Я незчувсь,
    Як вода стала швидко прибувати.
    Машини дві пожежні прибули,
    Відкачувати воду почали
    Біля лікарні. Щоби не стояти
    В багні, задерся міліціонер
    Аж на паркан. Сидів на нім тепер.
    Цікаво було поспостерігати
    І, навіть смішно… Але вже за мить
    Вода до східців наших підступила.
    Трамвай водійка швидко зупинила,
    Мовляв, тепер всі пішки далі йдіть.
    Води було мені десь по коліна.
    Пробігся, хоч всі чоботи в багні.
    А там вже повідомили мені
    Друзяки дуже радісну новину:
    Заняття всі сьогодні відмінялись,
    Отож, додому можна йти усім.
    І я, немов окрилений отим,
    Із друзями назад бігом помчались.
    Цікаво ж, що там діється таке.
    Води на площі іще більше стало.
    Трамваї і автобуси стояли.
    Хто міг, через те місиво гидке
    На сушу чимскоріше пробирались.
    Один автобус тільки зупинивсь,
    Людьми набитий. Вже води по вікна.
    В салоні аж заходились від крику,
    Бо вал високий із гори котивсь.
    Хтось вручну двері, мабуть відчинив
    І кілька людей вискочити встигли,
    Аж тут всіх хвиля піниста настигла
    І вал автобус в одну мить накрив.
    Хто встиг, на огорожу залізав,
    Збудовану навколо стадіону.
    Я не забуду бачене до скону,
    Як вибухнув автобус, запалав.
    Кричали люди у смертельній пастці,
    Згоряючи живцем. А те багно,
    Повзло й повзло згори, уже воно
    Все залило. Хто встиг на дах забраться,
    Чи на паркан, дивились на той жах.
    А хто не встиг, в багні тому тонули.
    Воно в‘язке неімовірно було.
    І застигало прямо на очах.
    Та затискало намертво усіх,
    Хто прагнув звідти вибратись. І люди
    Кричали: «Поможіть!» на повні груди,
    Поки багно не поховало їх.
    Міліція вже скоро прибула,
    Солдати і те місце оточили.
    Військові вертольоти прилетіли.
    До тих, в кого надія ще була,
    Хто на дахах сидів чи на парканах,
    Спускали з них драбини… Нас малих
    Міліція прогнала звідти всіх.
    Та мені й так уже було погано
    Від баченого. Із портфелем я
    Побрів додому кружними шляхами.
    До залізниці вулицею прямо.
    А там позаду гвалт страшний стояв.
    І гнав мене. А я по шпалах брів
    У бік Сирця, додому щоб дістатись.
    І думав, як воно могло так статись?
    І біль в душі за тих людей горів,
    Які живцем в автобусі згоряли,
    Які тонули у багні отім.
    Як було, певно, дуже страшно їм,
    Та шансу врятуватися не мали…
    Два тижні ще я в школу не ходив,
    Туди людей усіх переселяли,
    Які куди приткнутися не мали.
    Тож днями я блукав собі й ловив
    Чутки усякі. Владу проклинали,
    Що дамбу не бетонну збудувала,
    А земляну. Отож і ставсь прорив.
    А хтось казав, що всі цегельні ті,
    Які всю пульпу у той яр зливали,
    Лиш треть доби таке робити мали.
    Та ж плани у них стали на путі.
    Давай-давай! І день, і ніч вони
    Зливали. Вода просто не встигала
    (Вона б у землю убиратись мала).
    З чиєї то, питається вини?
    І всі угору очі піднімали,
    І зрозуміло слухачам було,
    Про кого саме в тій розмові йшло.
    Хоч імена, звичайно, не звучали.
    І пошепки ще цифри називали.
    Хто двісті, хто чотириста казав,
    Хто і півтори тищі називав
    Тих, кого та трагедія забрала.
    А влада тихо засудила тих,
    Хто цапом-відбувайлом став у справі.
    Таємний суд, як «верховенство» права.
    Імен ніде не називали їх.
    Хоч говорили, що проект вони
    В Москві робили, на «авось», як завжди.
    Та нагорі хіба знайдеться правда?
    Москва повік не визнає вини.


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.32)
    Прокоментувати:


  28. Ярослав Ковальчук - [ 2026.11.12 16:26 ]
    ДОБРОГО РАНКУ, ЛЮБОВЕ МОЯ …
    Доброго ранку, Любове моя!
    Тільки Тобою оздоблений я,
    бо загадкові усмішки твої –
    це благосяйні перлини мої!

    Доброго ранку, Любове моя!
    Тільки Тобою окрилений я,
    бо енергійні обійми твої –
    це срібнопері лелеки мої!

    Доброго ранку, Любове моя!
    Тільки Тобою озвучений я,
    бо полум’яні цілунки твої –
    це ніжнострунні кіфари мої!

    Доброго ранку, Любове Моя!
    Тільки Тобою освячений я,
    бо променисті зіниці твої –
    це златоглаві собори мої!


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  29. Вячеслав Руденко - [ 2026.11.12 15:29 ]
    У ранковому серпанку
    Зранку зібраним чилімам
    Відра додані в світлицях,
    Над рогами їх витає
    Дум неясних зграя дика.
    Ширма з хутра у куточку
    У ранковому серпанку
    Шепіт шашеля рятує.
    Явори, каміння, крики,
    Тіні збуджених Акинів
    Вздовж підмурків серед двору,
    Гіркоту густого чаю
    Кіцуне* ховає в нору…

    Скоро знову час підступний
    Пообідній стане в храмі,
    Як засліплене сукупне
    У закритому ридвані.


    Рейтинги: Народний -- (5.78) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  30. Віктор Кучерук - [ 2026.11.12 07:38 ]
    * * *
    Ворог винищити нас не в змозі,
    Не убити волі у серцях -
    Попри перепони на дорозі,
    Ми незламні будем до кінця.
    В стійкості кується перемога,
    Людський дух гартується в боях -
    До мети освітлює дорогу
    Незборима правди течія.
    Знає світ, що нас не подолати,
    Бо єдині, як міцна стіна,
    Бо за нами Україна-мати,
    Найдорожча, рідна і одна.
    Не забудем кожного героя,
    Хто, нас захищаючи, поліг -
    Хто від болю нас закрив собою
    І домівки наші уберіг.
    Пам'ять буде жити крізь століття,
    Стане знову розквітати край,
    А Господь у вічнім передсвітті
    Всім полеглим подарує рай.
    12.11.26


    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:


  31. Неоніла Ковальська - [ 2026.11.12 06:09 ]
    Осені чарівність і краса
    Брови нахмурило небо сердито,
    Сонце сховалось за темну вуаль,
    Наскрізь пронизує холодний вітер
    І дощ накрапає - осіння печаль.

    В природі нічого змінити не можна,
    Але треба вірити у чудеса.
    В такій порі теж своя неповторність,
    Чарівність і неймовірна краса.

    2015 р.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  32. Ірина Вовк - [ 2026.11.12 06:24 ]
    Антологія містерій "НА ЗЛАМІ СВІТЛА" (продовження 4)
    5. «РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»

    (Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)

    Дійові особи:
    Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію; згасає від внутрішнього гарячкового вогню й передчуття раннього фіналу.
    Маргеріта Луті (Форнаріна) – земна жінка, модель і муза, донька пекаря; голос плоті, кохання та ревнощів до ідеалу.
    Святий Сікст – старий Папа Римський, уособлення земної Церкви та покори; стоїть ліворуч на полотні, благаючи у Мадонни за людство.
    Свята Варвара – уособлення тихої скорботи, святості та милосердя; стоїть праворуч, опустивши очі перед величчю Мадонни.
    Перший та Другий Ангелочки – херувими-абстракції, вічні спостерігачі біля підніжжя Буття. Це не просто небесні малюки, а німі хористи вічності, які бачать фінал задовго до його початку.
    Голос Сікстинського Полотна – важке лляне сукно, стихія матеріалу, що вимагає від Майстра жертви.

    ПРОЛОГ
    Римська майстерня Рафаеля Санті, залита гарячим, важким і пишним італійським сонцем Чинквеченто. Простір кімнати дихає розкішшю та спокоєм: повсюди розставлені античні мармурові торси, ескізи фресок для Ватиканських станців, карафи з вином та дорогі тканини. У самому центрі височіє дерев'яний підрамник із натягнутим важким лляним сукном, від якого віє неземним, пронизливим прохолодним спокоєм.
    По боках полотна звисають важкі зелені завіси, які здаються межею між Небом і Землею. Епоха Високого Відродження, що підняла людський розум, тілесну красу та античну вроду на недосяжну сходинку, переживає свій найвищий і найтрагічніший акт. Поки Рафаель гарячково працює пензлем, постаті святих, ангеликів та самої Мадонни поступово виокремлюються з білизни лляного полотна, стаючи живими метафізичними голосами, що вимагають від Майстра свого власного життя.
    Процес народження Нового шедевру Майстра супроводжує світла, прозора ренесансна меса для хору, яка звучить чисто, але час від часу переривається тривожним, низьким струнним дисонансом.

    З’ЯВА ПЕРША: ДОНЬКА ПЕКАРЯ ТА ЦАРИЦЯ НЕБЕС
    Рафаель наносить широкі, точні мазки, формуючи вгорі полотна глибоку зелену завісу. Маргеріта стоїть на високому дерев'яному підвищенні, задрапірована в легкі сині та червоні ренесансні сукна. Вона тримає на руках уявне дитя, її поза велична, але в кожному русі відчувається жива жіноча втома. Сонце заглядає у вікна майстерні, але від картини починає віяти потойбічним світлом хмар.

    Рафаель (працює гарячково, його очі блищать від внутрішньої лихоманки, пензель літає по льону):
    Лінія... вона має співати! Жодного диму, жодної похмурої темряви, як у Леонардо... Тільки чисте, відверте, Божественне світло! Маргеріто, тримай ракурс. Вище голову, благаю тебе! Ти не просто дивишся на мене, свого коханця... ти маєш дивитися крізь мене – туди, де мільйони людей у гріху і пилу доріг чекають на своє єдине спасіння! Очі... зроби очі ширшими, впусти в них небо!

    Маргеріта (повільно зітхає, її плечі опускаються, вона дивиться на нього з живим земним докором):
    Я втомлююсь, Рафаелю... Мої руки німіють, наче вони тримають не повітря і не твого майбутнього Бога, а важкий шматок холодного каррарського мармуру. Ти щодня кажеш, що любиш мене, ти купуєш мені шовки й перли, але щоразу, коли я підходжу ближче, щоб обняти тебе, твій погляд стає скляним. Ти бачиш не мене, не живу Маргеріту, не доньку простого римського пекаря... ти шукаєш у мені свою Небесну Царицю! Твій проклятий пензель – це стіна, яку ти звів між нашим коханням! Ти крадеш моє обличчя для вічності, але вбиваєш моє сьогодення!

    Голос Сікстинського Полотна (тихо шелестить, наче льон під поривом вітру):
    Вона права, Майстре. Ти тчеш її образ із моїх земних ниток, ти вбиваєш її людську кров олійною фарбою. Поглянь на мене і на Ту, котру створила твоя уява – тут уже немає місця для любощів, для земних таверн чи купецьких лавок… Поруч Неї, Рафаелю, залишаться ті, хто століттями благатиме її про милосердя.

    З’ЯВА ДРУГА: БЛАГАННЯ СВІТУ
    (Простір майстерні навколо підрамника починає темніти, свічки спалахують сакральним вівтарним вогнем. З білизни лівого краю полотна поступово виокремлюється велична постать старого Папи Сікста в пишних золотих шатах, біля його ніг лежить важка папська тіара. З правого краю проступає ніжний, скорботний силует святої Варвари).

    Святий Сікст (його голос старечий, глибокий, вагомий; постать проступає ліворуч, рука вказує вперед, за межі картини):
    Мадонно... Спустися до нас! Поглянь на земний світ, на смертних людей – вони там, унизу, у гріху, хворобах і кривавому пилу земних воєн!.. Скинь свої золоті ренесансні сандалії, ступай боса по цих холодних, прозорих хмарах етеру! Я схиляю перед Тобою свою голову, віддаю всю земну владу, папську тіару й золото Церкви. Світ задихається і помирає без Твоєї дитини! Віддай Йому Свого Сина, Маріє, бо іншого шляху для спасіння немає!

    Свята Варвара (її голос звучить як тихий, пронизливий церковний спів, вона опускає голову, дивлячись униз на глядацьку залу):
    Я опускаю очі... Мені важко, мені невимовно боляче дивитися на Твоє обличчя, Царице. Ти така молода, така чиста й прекрасна, а в Твоїх тривожних очах уже застигла чорна тінь Голгофи й залізних цвяхів. Не бійся, Маріє, ступай вперед по хмарах, тримай міцніше Його біля своїх грудей. Я прийму Твою материнську скорботу на свої дівочі плечі, я збережу віру тих, хто віками плакатиме й молитиметься біля цього вівтаря в П'яченці...

    З’ЯВА ТРЕТЯ: БЕЗСМЕРТЯ НА ПОЛОТНІ
    У самому низу картини, на дерев'яному бар'єрі підрамника, проступають дві пухкі дитячі фігурки з крилами. Вони спираються на лікті, в їхніх очах світиться дитячий подив; вони зачаровано затамували подих, задивляючись угору – на Мадонну з Немовлям.

    Перший Ангелочок (притискає пухкі долоні до щік, його крила тріпочуть від захоплення, погляд прикутий до хмар):
    Дивись, брате, дивись!.. Вона ступає так тихо, наче йде не по хмарах, а по найніжнішій лебединій завісі... Її босі ніжки навіть не торкаються землі, а за нею – поглянь! – тисячі світлих облич, і всі вони співають беззвучну пісню!..
    Майстре, як твій пензель зміг впіймати цей небесний простір?.. Це ж не звична фарба на полотні, це живе світло, яке дихає!

    Другий Ангелочок (сперся на лікті поруч із першим, піднявши голову вгору; у його голосі бринить не по-дитячому глибоке захоплення):
    …А яке Дитя у Неї на руках... Ти бачиш Його очі? Вони величезні, як наш Усесвіт. Дивись, воно не боїться, хоч і знає, який важкий шлях на нього чекає. Мадонна не ховає Його від світу, вона несе Його людям, як свій найдорожчий дарунок.
    Дивись, дивись на Майстра Рафаеля... Він знову плаче рясними слізьми, коли виводить пензлем ці смутні, дорослі очі Немовляти...

    Рафаель (гарячково працює, його голос зривається на крик, він не помічає нікого навколо):
    Це не сльози... клянуся Богом, це не сльози! Це Світло! Воно випалює мій мозок, воно засліплює мій погляд! Подивіться, подивіться на очі цієї Дитини! Вона не грається, не посміхається… Вона знає все... знає все від самого початку до страшного фіналу! Вона дивиться на цей людський світ, який її вб'є через тридцять років, і все одно... все одно слухняно йде до нього по хмарах на руках Матері! Це трагедія гармонії, яка вбиває мене!..

    ЕПІЛОГ
    (Маргеріта Луті повільно опускає свої занімілі руки, виходячи з величної пози Мадонни. Вона скидає з плечей синє покривало, залишаючись у своїй простій сукні доньки пекаря. Світло соборів гасне, повертаючи сувору тишу римської майстерні).

    Маргеріта:
    Я не можу більше, Рафаелю... Прости мене, але я звичайна жінка. Це не моя Божественна дитина. І це не моє крижане безсмертя, від якого віє холодом могили. Прощавай, мій Принце живопису. Ти намалював свій величний шедевр, ти виграв свій бій зі смертю. Але ти залишив мене там – на німій поверхні полотна... а я хочу просто жити й любити на цій теплій землі.

    (Вона повільно, не озираючись, іде геть із майстерні. Двері зачиняються з глухим дзвоном).

    Голос Сікстинського Полотна (звучить останнім акордом, глухо й резонуюче, наче обривається натягнута струна):
    Мій льон розіп’ято на цьому дереві, так само як невдовзі буде розіп’ято Його... Ти впіймав Небо у тенета моїх земних ниток. Поглянь на свої пальці – вони вже не пахнуть олією, як раніше. Вічність дивиться на тебе твоїми ж очима. Кожна жива лінія на мені – це твій невиплаканий подих, що став льодом…
    Маргеріта… Вона пішла в земне життя, твоя Муза повернулася до людей, а ти... ти залишишся тут… простою тінню біля мого підніжжя. Це був твій останній теплий подих, Майстре. Усе скінчено, Рафаелю!.. У майстерні темно. Твій Час догорає… Опусти руку… Відпусти свій пензель!..

    (Рафаель Санті заносить руку з пензлем і ставить останній, різкий мазок – це відблиск світла в очах Немовляти. У цю ж секунду його рука безсило опускається, пензель падає на підлогу майстерні. Він залишається сидіти перед величним полотном у променях вечірнього римського сонця, а над його «Мадонною» повільно опускається важка, невидима завіса вічності, закриваючи за собою золоту добу Високого Ренесансу).


    ЗАВІСА



    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  33. С М - [ 2026.11.11 23:32 ]
    Королева-Убивця (Queen)
     
    Замовить Moët et Chandon
    У приватний кабінет
    ”Хай їдять торт“ звелить
    Мовби Мері-Антуанет
    Ліки від певності
    Хрущов ти, чи Кеннеді
    Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
     
    Кав’яр, сигари &
    Вишколений етикет
    Екстраординарний шарм
     
    Королева-убивця
    Порох її рушниць
    Динаміт, лазерний приціл
    Гарантують твій екстаз
    (У зручний час) О, прайс-рекомендації
    І ненаситний апетит
    Ти хотів би?
     
    Оминає проблеми
    Міняє безлічі адрес
    Коли до теми
    Манери наче в баронес
    Для гостя з Китаю
    Трохи гейшу грає
    Звична знову, ненав’язлива
    Непромовиста раптом
     
    Парфум її природно паризький
    Усі авто знає зблизька
    Вибаглива до дрібниць
     
    Королева-убивця
    Порох її рушниць
    Динаміт, лазерний приціл
    Гарантують твій екстаз
    (У зручний час)
     
    За момент вона грайлива, наче
    Пустотливе кошеня
    Тоді раптова індиферентність
    Тимчасова апатія
    Щоб абсолютно звести, звести . . .
    Прибрати до рук
     
    Королева-убивця
    Порох її рушниць
    Динаміт, лазерний приціл
    Гарантують твій екстаз
    (У зручний час) О, прайс-рекомендації
    І ненаситний апетит
    Ти хотів би?
     
    О, ти хотів би
     
     
     
     
     
     
     
     


    Рейтинги: Народний 6 (5.85) | "Майстерень" 6 (5.85)
    Коментарі: (2)


  34. Софія Кримовська - [ 2026.11.11 21:48 ]
    ***
    Ще нас нема, а камені живуть -
    нутро застигле давнього вулкана.
    Ці свідки світотворення, що стануть
    І свідками занепаду, мабуть...
    І перший водоспад, і перший ліс,
    І перше слово, так, оте, найперше,
    Що блискавку об камінь раптом скреше -
    І розіллється, і вростеться скрізь.
    І заспіває збурена земля,
    І проросте і зіллям, й мозолями.
    Праматір стане понад світом й нами,
    Освятить степ й засіяні поля.
    І ми вже є, і ліпимо життя
    Із глини і соломи так спроквола,
    І колесо у нас, й гончарне коло,
    І одяг, і прикраси до пуття.
    І зброя - є. Бо як то без війни?
    Людині мир хіба коли насниться.
    Летить з каміння вогнекрила птиця -
    І гинуть у бою мужі й сини.
    І нас нема, а камені живуть
    І виглядають ще живу зернину,
    Щоб відродити степ, суху долину,
    І людства кольорову каламуть...
    Ми є. Живі. І камені живуть.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.69)
    Коментарі: (6)


  35. Ігор Терен - [ 2026.11.11 13:08 ]
    Ортодоксальний сонет
    Хто не помер за волю і свободу,
    у того невеликий пієтет,
    який не заслуговує на оду,
    хай краще слух порадує дует.

    Диктує моду на пустий сюжет
    нечесана поетика бомонду.
    Папуги теж піїти із народу
    і мають право на авторитет.

    Поезія не заважає жити
    нікому, та кульгає на ходу,
    коли одна богема на виду.

    Ідеалісти опусами ситі
    і копіями нео-акмеїстів,
    а неофіти дують у дуду.

    11/26


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  36. Марія Дем'янюк - [ 2026.11.11 10:22 ]
    Дякую і прошу
    Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
    Господи, я знову чую пісню своєї мами.
    Господи, слухаю мову мого татусьо.
    Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
    Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
    Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.

    Господи, цей ранок спіймав у лещата «тривогу».
    Господи, прещедро даруєш в майбутнє дорогу.
    Господи, хай милість Твоя осяває шляхи України.
    Господи, країна моя…з очима дитини…


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  37. Юрій Гундарів - [ 2026.11.11 10:24 ]
    Прощальна симфонія Гайдна
    Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музиканти, які також ідуть слідом за іншими…

    Коли так боляче, що майже нестерпно,
    і вже не тримаєш заданого темпу,
    коли у душі роздрай…
    Лунає Гайдн.

    Коли тебе щільно обклали скорботи,
    щодня по краплі тануть прозорі ноти,
    коли, здається, вже край…
    Лунає Гайдн.

    Коли всі навколо загасили свічі,
    а ти один лише на сцені цій вічній, -
    останні ноти дограй…
    Лунає Гайдн.

    2026 рік


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.41)
    Коментарі: (2)


  38. Тетяна Левицька - [ 2026.11.11 09:20 ]
    Доленосний
    Цей погляд, ніби гостре жало,
    вколов у серце мовчазне.

    — Нічого вам не обіцяла,
    тож не бентежте ви мене.
    Самотня жінка ще не привід
    торкатися її долонь;
    з маршрутки на зупинці вийду,
    з вікна видніє Оболонь,
    Північний міст і хмарочоси,
    Дніпра розлогий маргінес.*
    Не усміхайтесь, з мене досить,
    цю оповідку чула десь.

    Цей чоловік такий зухвалий
    і пахне вітром польовим —
    я вже такого вибирала,
    що розчинився, наче дим.
    Уже з таким ділила навпіл
    і хліб, і сіль, і почуття,
    моря та острови на мапі
    свого мінливого життя...

    Зелені очі туманіють
    в салоні тьмяного авто.
    Ховаю враження під вії,
    бо він для мене ще ніхто.

    Маргінес* — берег

    10.11.2026р


    Рейтинги: Народний -- (6.27) | "Майстерень" -- (6.36)
    Прокоментувати:


  39. Віктор Кучерук - [ 2026.11.11 06:25 ]
    * * *
    Неспокійний, як вітрисько,
    Прудконогий цей хлопчисько,
    Що в глибинах небовиду
    Таємничо зник без сліду.
    Заховався за хмаринку
    На якусь одну хвилинку,
    Бо за мить повз мене знову
    Шмигонув у гай вербовий,
    Де за мить засяяв блиском
    Чуб невтомного хлопчиська, -
    Не впіймати, ні догнати
    Нам оцього хлопченяти.
    11.11.26


    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:


  40. Артур Курдіновський - [ 2026.11.10 23:51 ]
    Втрати (сонетний триптих)
    1

    Під ноги осінь сипала бурштин
    І шила сповідь жовтими нитками.
    Стою на тихій вулиці один...
    Тут відчиню собі останню браму.

    Всі відзвуки зимових іменин
    Оглушені осінніми дощами.
    У кожній краплі бачить грішник син
    Небесні сльози праведної Мами.

    А може, раптом стануться дива
    Усупереч прогнозам дня сумного?
    Навряд чи. Тільки вітер завива.

    Тепер лунають особливо вбого
    Затерті та заїжджені слова.
    Без Неї світ не коштує нічого.

    2

    Самотність нескінченна тягне вниз.
    Холодні вечори шматують віру.
    А наді мною вироком навис
    Міський туман, що лізе у квартиру.

    В життя ішов дорогою навскіс,
    Душа хотіла внутрішнього миру.
    Невже до щастя досі не доріс?
    Лягли усі чекання під сокиру.

    Колись кохав. Дитинства очерет
    Бажав здійснити всі мої прохання,
    Але життя дістало свій кастет.

    Питання ставлю долі вже востаннє:
    Скажи мені: який же я поет,
    Якщо живу без музи та кохання?

    3

    Мене забрали зливи назавжди,
    Бо не мені світило щире сонце.
    Ловив живильні крихти теплоти,
    Одразу розуміючи, що сон це.

    Наказували інших берегти -
    Крутився, мов травинка у воронці.
    На візерунки сірої сльоти
    Розплавлений тече ядучий стронцій.

    Фігура з льоду за дощем стоїть
    І кличе в рідні райдужні пенати...
    Згадається щаслива, світла мить.

    Для осені я - непомітна втрата.
    Життя прекрасне? Краще помовчіть!
    О, як набридло вже собі брехати!


    Рейтинги: Народний 6 (5.88) | "Майстерень" 6 (5.91)
    Коментарі: (2)


  41. М Менянин - [ 2026.11.10 23:45 ]
    Меч-кладенець* (Есе́й)

    Є меч такий Кладениць,
    нівроку як кому,
    народ наш спадкоємець
    віки й віки тому.

    На захист має силу
    й умову лиш одну:
    над ним хто зрушить брилу –
    дає себе тому.

    Тому, хто з ним, властива
    сталева** слова міць,
    Земля Того зростила
    покласти зайд всіх ниць***.

    Та легендарна зброя
    без мурів і бійниць
    цим часом чи добою
    кладе вражину ниць!

    * Меч-кладенець — це міфологічний чарівний меч зі східнослов'янського героїчного епосу, билин і чарівних казок, який дарує своєму власнику непереможність у бою і забезпечує перемогу без особливих зусиль з боку богатиря.
    ** А з Його уст виходив гострий меч, щоб ним бити народи. І Він пастиме їх залізним жезлом, і Він буде топтати чавило вина лютого гніву Бога Вседержителя! Об’явлення 19:15.
    *** Покласти ниць — покласти когось обличчям донизу (до землі, підлоги або іншої поверхні), змусити підкоритися, впасти на коліна чи розпластатися на землі, схиливши голову на знак покірності, поваги чи через безпорадність.

    10.11.2026р. UA


    Рейтинги: Народний -- (5.29) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  42. Ольга Садкова - [ 2026.11.10 21:20 ]
    Пенал

    У Юрковому пеналі учинився бунт, —
    не всі речі мають право мешкати отут.
    — У цій тісняві страшенній, — криком олівці, —
    нам подряпали всі грані зайві камінці!
    Ручки кулькові — тієї ж:
    — Геть звідсіль, болти!
    Нехай разом із гайками в інші йдуть світи!
    Навіть ластики подерті скрикнули слова,
    захищаючи із денця на життя права.
    Лиш лінійка, що зігнулась у круту дугу,
    не могла ректи нічого, крім «ага» й «угу».
    І фломастер бідолашний вже лишень зітхав,
    бо, утративши кашкета, третій день всихав.
    Не на жарт перелякався тут складаний ніж —
    сподівався ж керувати за царя не згірш.
    — Геть, нездари до навчання: жуйки, шпичаки!
    Вам, — кричали шкільні речі, — шлях на смітники!

    І тріщав пенал нещасний — світові не рад.
    Наведи, Юрку, нарешті у пеналі лад!

    2017


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  43. Ігор Шоха - [ 2026.11.10 21:28 ]
    Осучаснена надія
    Летять і минають літа суєти,
    об’єднані ціллю одною,
    і люди, що мчать до цієї мети,
    назвали її золотою.

    Старіє і знов молодіє земля,
    і є сподівання на краще,
    і промені сонця ще гріють здаля,
    і людство при світлі, неначе.

    Ховає воно покоління старе,
    майбутнє його на погості,
    і сяє душа, що ніде не помре
    у вічності на високості.

    І це не порожня омана, не сон,
    що інде дарується всує,
    народжена мрією, їй в унісон
    навзаєм душа резонує
    і внутрішнє я відчуває резон
    надіятись, поки існує.

    11.2026


    Рейтинги: Народний -- (5.58) | "Майстерень" -- (5.95)
    Коментарі: (2)


  44. Тетяна Левицька - [ 2026.11.10 20:40 ]
    Світло любові
    Не знадобиться відпускати
    минуле у чортополох.
    Ще здатна прикрашати шати
    хоч уві сні для нас обох,
    і згадувати очі сині,
    обличчя миле, рук тепло —
    від щемної пори й донині,
    любити, щоб там не було.
    Хоча тебе немає поряд,
    не обіймаєш, як раніш,
    не загортаю в крижму горя
    присвячений коханню вірш.
    Нехай мене весь люд осудить
    за слабкість у скорботні дні.
    Допоки пам'ятати буду
    світити будеш у мені
    любов'ю, що в душі не згасне
    у божевільний буревій,
    допоки серце бідолашне
    плекає світлий образ твій.

    8.10.2026р



    Рейтинги: Народний -- (6.27) | "Майстерень" -- (6.36)
    Прокоментувати:


  45. Борис Костиря - [ 2026.11.10 20:06 ]
    Від'їзд біженця
    Перед тим, як назавжди покинуть
    Цю місцевість, таку дорогу,
    Він вклонився могилам і нивам,
    Залишивши надію благу.

    Він вклонився книжкам посивілим
    На полицях дрімливих, стійких.
    Він лишав не маєтки і вілли,
    А вогонь у яругах крутих.

    Він лишав, мов баскі кінокадри,
    Світлі спогади в мантіях снів.
    Не придумаєш більшої кари,
    Ніж вигнання у сяйві вогнів.

    Причаїлась у травах високих
    Незабутня любов, ніби дар.
    Поступово вичавлює соки
    Ця печаль, наче літній звіздар.

    30 квітня 2026


    Рейтинги: Народний 6 (5.93) | "Майстерень" 6 (5.94)
    Коментарі: (7)


  46. Світлана Пирогова - [ 2026.11.10 18:08 ]
    Переосмислила

    Довірлива..Всю обняла б планету.
    А він - ласкавий, зичливість в очах.
    Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
    Хотілось щастям бути у руках.

    Але ж оманливість не вічна, звісно.
    І віддалився він, як не було.
    Крихке кохання не палило свічі,
    Залишилось плямисте видно тло.

    Мов темні дикі хмари в інтервалі,
    Мов бився шторм шалений вод морських,
    Отак її чуттєвість допікала,
    Здавалось чула свого серця крик.

    Крутився довго світ, як в каруселі,
    Опанувала потім вже себе.
    Весняні чула солов'їні трелі.
    Переосмислила, хоч щось шкребе.


    Рейтинги: Народний -- (5.86) | "Майстерень" -- (5.96)
    Прокоментувати:


  47. Іван Потьомкін - [ 2026.11.10 18:01 ]
    ***
    «Які ми гарні!»- пишаються суцвіття,
    Невдовзі станемо плодами...»
    Згинається гілля, кора мовчить.
    Мовчить невидиме коріння…
    Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
    Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
    І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
    Не всі гілля спроможні зимову пору подолать,
    Порепається кора на стовбурищі, та є коріння –
    Невидиме його життя, дане Всевишнім на цілі покоління.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:


  48. Ігор Терен - [ 2026.11.10 12:15 ]
    Кожній тварі по парі
    ***
    А наш взірець – Сцевола Муцій,
    який учив терпіти зло
    і цій науці
    у фейсбуці
    підтакує якесь пуйло.

    ***
    А де-не-де є мода вічна
    на вирази крилатих слів,
    що екзотичні
    й дуже звичні
    для спілкування пацаків.

    ***
    А українців ждуть у гості
    як не Сибір, то Колима,
    де їхні кості
    на погості
    ще не завіяла зима.

    ***
    А турки, із боліт мобілізовані,
    уріжуть дуба. Їхня роль така –
    будуть поховані
    і пристосовані
    до двійника або маніяка.

    ***
    А певна кореляція буває,
    коли на полі бою повезе.
    Ніхто не знає,
    що усіх чекає,
    а нам би миру, тільки без ВеЗе.

    ***
    А лис рудий піариться щодня,
    та марно через день міняти маску,
    як не рівняй
    до стінки горбаня –
    невиліковне виправити важко.

    Мотивація
    А нам би жити й жити без росії,
    та явно Бог карає за гріхи
    і безнадію,
    що хороші мрії
    збуваються... збуваються, таки,
    коли у лету кане час лихий.

    11/26


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  49. Віктор Кучерук - [ 2026.11.10 07:09 ]
    * * *
    Радію вранішньому світлу,
    Що тихо ллється через скло, -
    Радію сонцю, що розквітло,
    Землі даруючи тепло.
    Вдихаю чисту прохолоду
    І свіжість ранньої пори, -
    І відчуваю ту свободу,
    Яку мені несуть вітри.
    Блищить роса, немов намисто,
    В саду бринить пташиний спів, -
    Блакитне небо урочисто
    Цілує золото полів.
    Душа летить назустріч щастю,
    Неначе пташка у блакить , -
    Нехай Господь цей ясний настрій
    На день увесь благословить.
    Нехай мерщій зове до дії,
    Відкриє тисячі доріг, -
    Нехай здійсниться кожна мрія,
    Коли я вийду за поріг.
    10.11.26


    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.87)
    Прокоментувати:


  50. Неоніла Ковальська - [ 2026.11.10 07:05 ]
    Осінньої ночі дивнії чари
    Пізньої осені деньки такі короткі,
    Не встигнеш зоглянутись - вечоріє.
    І вже володарює темна нічка
    Та розсипає в небі ясні зорі.

    Ось вирина поволі місяць-серпик,
    Гойдається на хмарах, наче хвилях.
    Він зачепив за ріг срібне відерце
    І з нього сяйво усе сипле й сипле.

    А зіроньки купаються у річці,
    Немов золотокосії русалки.
    Світанок підкрадеться непомітно -
    Тоді й розтануть ночі дивні чари.

    2017 р.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   6