Фіолетовий вибух травневого дня,
ніби хмара, що впала у сад.
Оксамитова, пишна, густа вишина
Залишає п'янкий аромат.
В кожнім гроні - маленькі сузір'я зірок,
таємничий приховують світ.
Заглядає в обличчя весняний бузок,
вабить душу пахучий цей квіт.
Пелюстки хтось шукає солодких надій,
пощастило зірвати аж п'ять
серед тисячі квітів і лагідних мрій,
що під вікнами тихо шумлять.
Буз відквітне невдовзі, розтане, як дим,
Залишивши нам спомин-етюд,
Але поки він дихає цвітом палким,
бережімо красу для майбуть.

Янголе світлий! Солодких видінь.
Обіймаю тебе ніжним серцем.
Хай насниться тобі неземна голубінь,
біля лісу прозоре озерце.
В нім хлюпочеться рибка надій золота,
якщо хочеш, задумай бажання.
Хай гойдає на крилах тебе висота
і моє незбагненне кохання!
Хоч на луках Сварожих цвіте зорепад,
тиша спокій в колисці голубить,
я б хотіла тебе повернути назад,
та не здатна! Пробач мені, любий!
Берегтиму у пам'яті теплі слова,
що так пестили слух у тремтіннях.
Ти живий, доки пісня любові жива,
світла віра в святе воскресіння!

18.05.2026р.

Іван Хемніцер (1745-1784)

Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.

І от, не пасти задніх щоб,
він на європи замахнувся,
щоб син його, здоровий лоб,
наук важливих там набувся.
Та син дурнішим повернувся:

у думці маючи глибокі міркування
про в іноземщині отримане завдання
знайти начало всіх начал,
він йшов-хитавсь, здавався навіть трішки п’яним,
а йшов, між тим, шляхом доволі вітчизняним;
тож впав у яму цей гевал.

Татусь, що тьопав за бовваном,
по мотузо́к побіг, забувши свій артрит,
щоб цю премудрість з ями витягти на світ.

Між тим кебетливий хлопчина,
у ямі сидячи, гадав:
«Яка тому була причина,
що знагла в яму я попав?

Від землетрусу це падіння,
чи буйствує земне тяжіння?
Зумовлене небесним блиском,
чи, може, атмосферним тиском?..»

Тут батько з тросом причвалав:
«Тримайся, – каже, – за мотузку,
я підтягну тебе до спуску».

«Стривай тягнути, – заявля йому студент, –
мені важливий філософський елемент:
ідѐя в мотузку́ яка?»

Татусь пояснює: «Ідея тут така:
щоб з ями вилізти – тримайся мотузка́».
Та вчений засобом погребав:
«Для цього – снасть би іншу треба!
А тут – метафізична пустка!
Бо ж мотузо́к – проста́ моту́зка!..»

«Шукати зараз більш вигадливий припас –
пробач, це часу марнування;
зате моту́зка – зразу вирішить питання...»
«А що таке, до речі, час?»

«А час, затям, – це річ остання,
яку із дурнем витрачати я готов.
Сиди й чекай тепер, коли прийду я знов».

(2026)

Перша емоція при народженні — то сльози.
Ласкаво прошу: тебе очікують дощі та грози.
Заслабла планета від симптомів застуди:
Як на собаці воші — кусаються люди.

Не довіряй секретів, не кажи багато слів.
Не виказуй почуттів, не присвячуй віршів.
Будеш один, коли смерть покличе за поріг.
Я не вірю нікому і повірити б не зміг.

Я не вірю в дружбу і не вірю в кохання,
Переконати мене — марне намагання.
Лізти в мій світ — як у клітку до звіря,
Я не вірю в це і не повірю.
Я не вірю.

Фейкові новини і пропаганда щодня:
Я не вірю можновладцям — їхня мова брехня.
Знайома істина, а що з нею робите ви?
Рубайте голову, якщо риба гниє з голови!

Права рука на Конституції, ліва краде податки.
Чорний колір душі під колір краватки.
Не вірю в приватність в мережі, не вірю в рекламу,
Не вірю в систему, що бреше бездоганно.

Я не вірю в ЗМІ і в цирк на екрані.
Там всі божевільні в наркотичному стані.
Впевнений: вони — збоченці і актори,
А я їм не вірю і не повірю ніколи.
Я не вірю.

Небесні порядки та земні закони —
Я не вірю в церкву і її забобони.
На чотири сторони розповсюджена правда,
Та цей світ брехливий — така його вада.

А мені їх практика до біса знайома:
Маніпулюють страхом перед невідомим.
Чергова сіра схема, і в ній великі гроші,
Я не вірю в Бога, якому ми — раби божі.

Я не вірю в рай і не вірю в пекло.
Нагорі сивий дід, і в нього ворог запеклий.
Шануй суботу, наповнись духом в неділю.
Я не вірю в це, я не вірю.
Та ще перевірю…

2026

 усі збираються за стіл
 від діда і до каті
 щоби поїсти на обід
 сякої благодаті
 дід переважно мовчазний
 триндіти не привиклий
 тут батько по 50 розлив
 бере із нього приклад
 спокійно пораються все
 бабуся і матуся
 дзвінкі тарелі хтось несе
 а я не надивлюся
 на сад травневий і святий
 на марево між яблунь
 усі збираються за стіл
 живі правдиві явні
 джмеля політ іще дзумить
 а хмари геть неспішні
 і в цім пастиші (мож і ні)
 сяйлива ніжність вища
 

Сколько сердце терпеть может горя?
Сколько сердце вмещает любви?
А какая бывает неволя
В миг, когда ослепляют огни!
Ослепляет краса человека
Накрывает любви ураган.
Бесконечный поток ультра света,
Блики, тени, и странный туман.
Нет границ у великого чувства
В сердце тесно и душно ему.
Потому, так бывает нам грустно
Сердца стук объявляет войну.
Безграничность границами давит
Рамки, странности, «можно», «нельзя»
Обстоятельства, правила правят
Из-под ног уплывает земля.
Где, когда и кого мы полюбим?
Может чувство и к умершим быть.
А бывает, любимых мы губим
Тех, кого не дано нам забыть!
А бывает, что смерть разлучает
Эта смерть для двоих настает.
Только, кто – то наш мир покидает,
Ну, а кто – то со смертью живет…
А бывает виной расстоянье
Вновь звучит приговор: «Нет! Нельзя».
Невозможность живого свиданья
Боль в сердечке живем мы, тая!
Разный мир и миры, возраст, страны и вера.
Заморочки, реалии. Правде в глаза.
И страшнее всего безразмерность барьера
Где бессильны поступки, мольбы и слова.
Мы не в силах любови потоки разрушить
Этой силе не властны давать мы отпор.
Только как свой покой, жизнь других не нарушить,
Не нарушить любви самый сказочный взор?
О, любовь! Ты приходишь ко всем, как виденье
Нежным шёпотом души ласкаешь ты нам.
Это рок или благость? Погибель, спасенье?
Лишь любовь знает путь в сад эдем, и к Богам!

А щастя живе у серцях і домівках,
У добрих обличчях знайомих людей,
Живе у природі, у дивних мандрівках
В осяйному погляді рідних очей!
А щастя живе на верхівках ялинок,
Що ближче до неба в проміннях весни
Багато на світі прекрасних доріжок
Де долю щасливу дано нам знайти.
А щастя живе у воді, і на небі
Блакиттю наповнює, спокій дає
Окрилює щастя в мистецтві, на сцені
Любов наше щастя у душах святе.
Любов у житті називається щастям:
Любов до природи, людей і тварин.
Любов надихає чарівним завзяттям
Для нас відкриває багато перлин.

Сонячний ранок
вітає ласкаво:
ось львівський пряник,
каша і кава.

Ось почуття й думки найсвітліші,
це тобі радість прямо спросоння -
сяючі вірші,
як дотик сонця.

Ранок веснЯний,
лагідна мить…
Креслять будкрани
неба блакить.

Тож прокидайся,
вже не до сну -
наче на таці,
підносять весну!

2026 рік

Звід небесний зірками іскрився...
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...

Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
про село і про маму, й про зорі.

Ми із ним – ніби браття по крові.
«Нумо, – каже, – цей безмір чикрижмо! –
Ось закінчим війну по Покрові –
буде дітям на льолю чи крижмо.

Ти із серця журу тільки вирви,
до побіди* хай ждуть поки дати...
Я – у розвідку, он за ті вирви,
а ти пост не посмій покидати...»

З млою разом і болісті спали,
була втіха й розрада у тому.
Побратими заморені спали,
тамувавши хто біль, хто – утому.

Аж тут вибух! Як ціпом – у тім’я...
Скрикнув друг десь у нетрях полину...
Він загинув... Та певен у тім я,
що для мсти я й до чорта полину.

* побіда – перемога

10.07.22

Атестат КДБ, наперекір та попри,
Проніс крізь життя швидкоплинне.
Історія - "задовільно"
Комунізм науковий - "добре"
Провокаторська справа - "відмінно".

Я іду в невідомість, забувши дорогу.
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.

Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння,
Які б'ють і які невимовно п'янять.

Я здолаю сп'яніння далекого шляху,
Біль розлук і гіркот, невідомості чад.
Перед вічним пророком я скину папаху,
І великі слова крізь часи прозвучать.

2 грудня 2025

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

1

Відчувши як сяє травневий півмісяць,
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
Та правду не знайде у кволих ногах.

Мабуть,те що лишиться після окопів,
У день Перемоги за яром глибоким
Продасть за пів шекеля пан Кривобокий,
Якого не вабить місцева рілля.
Він марить Оманом, де обрій високий,
Красуні в нікабах, палкі,чорноокі,
Ріали, біткоїни шляхом широким,
І в білих наметах отруйна змія…

Благословенних видно по ясни́х очах —
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.

Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці захурделить,
їм є до кого притулитися вночі.

Блаженним лихоліття не зриває дах,
їм посміхається і сипле зерня сонях.
Вони тримають сонце у долонях,
зі сні́жним янголом кружляють в небесах.

18.05.2026р.

Звуки засинають уночі,
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
18.05.26

Бузок розквіт у травні.
Сусід  його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.

Занадто  в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно 
фігури все нові
З'являються, зникАють ...
Не зупинити мить...
Хіба що пензель має
хмарИнки та блакить...
На полотні з'єднати. 
Чудова акварель.
Бузкові гарні шати...
доповнять світлий день.

Травневі дні прискорено,
долають календар. 
В очікуванні зморені,
чекАєм Божий дар.

Нехай здійсняться зАдуми
на фінішній прямій.
А результат порАдує
у колі теплих мрій.

У кожного -- стиль свій
в освітленні подій.
У колі теплих мрій
на фінішній прямій...

Таня Яковенко
12.05. 2026




 

Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.

Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійний килим,
Кольором фарбує абсолютно білим.

Ця травнева казка - знову не про мене!
Не знайшлося місця на зеленій сцені.
Я прийшов у травень - тут мені не раді,
Бо душа і серце зникли в листопаді.

Тремтить на взгір’ї сти́ха яворина,
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Можливо, ниньки з’явиться уже...»

Давно в саду одквітнула калина,
відзеленіли луки і лани.
А мати жде ріднесенького сина.
А мати жде синочка із війни.
Стоїть сама, мов явір на узгірку,
в очах печаль і хлібчик у коші...
Журба у серці випалила дірку,
сочиться туга слі́зьми із душі...

15.10.22

 
Втомився украй, не спавши, зовсім не
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
Але не жарти це, мені дуже зле
Не можу спати, плин думки настійний
Уже три тижні, о це божевілля
Усе тобі за свій душевний спокій я оддав би
Втомився украй, чуття мої нестерпні
Хоч як би утомився я
Курю наступну сигарету
Проклятий Волтер Ралі
Дурнем був і не секрет
Кажеш, я дратую тебе
Але не жарти це, мені дуже зле
Не можу спати, плин думки настійний
Уже три тижні, о це божевілля
Усе тобі за свій душевний спокій я оддав би
 
 
 
 
 
 
 
 

Нелегко живеться бідним жебракам на світі.
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де дадуть окраєць хліба, де води попити,
А бува, що утришия і проженуть звідти…
Сивий дід звернув з дороги до першої хати.
Нога ліва покручена, тож мусить кульгати.
Правої руки по лікоть у нього немає,
А у лівій руці міцно палицю тримає.
Він на неї спирається аби крок зробити.
Вздрів господаря за тином, попросив попити.
Той уважно подивився, хто це там питає.
Вздрів, що то жебрак та хвіртку йому відчиняє.
- Заходь у двір, чоловіче та спочинь з дороги.
Уже, певно находився, болять твої ноги?!
- Болять, болять, чоловіче. На ногах із ночі.
А ще ж сонце припікає, мов спалити хоче.
А в дорозі ні струмочка, ні якоїсь річки.
Тож і змушений уклінно просити водички.
- Сідай он в тіні під липу, а я до криниці.
У мене така холодна, джерельна водиця,
Що знімає вмить утому, спрагу проганяє.
Приніс тому води в дзбані, у руках тримає,
Жебракові ж того дзбана в руці не втримати.
Той припав, ковтнув два рази, мусив почекати:
- Ой, холодна вода в тебе, аж зуби ламає.
- Пий без поспіху, спокійно, а я потримаю.
Випив жебрак всього дзбана, дякувати взявся.
Підхопився, мабуть далі рушати зібрався.
- Почекай, - господар йому, - напевно ж голодний?!
А у мене якраз риба печена сьогодні.
Наловив з самого ранку, тож можу вгостити.
А ти розкажи, що знаєш, що робиться в світі.
Та й про себе. Що з ногою? Де руку утратив?
Чому мусиш ти по світу так жебракувати?
Та спочатку поїж добре. - Приніс риби з хати.
Сам пішов кудись за хату, не став заважати.
Бо подума, що господар у рот зазирає.
І голодний же, а риби ж без кісток немає.
Жебрак справився скоренько, бо ж всяке бувало.
Бувало, що й шмат із рота в нього забирали.
Та й голодний. Третю днину не мав ріски в роті.
Тут й господар: - Сяду поряд, коли ти не проти.
Розкажи ж мені, що знаєш, хто ти, звідки родом?
- Жебраки ми, - той всміхнувся, - туди-сюди бродим.
Сам я родом з Чернігова, Никодимом звати.
Колись були батьки в мене, була своя хата.
Та так доля повернулась, що усе пропало.
І батьків давно немає, і хати не стало.
А Нежатина клята Нива каліку зробила.
От відтоді і блукаю по світу без діла.
- Це там, де Олег із братом половців припхали.
Русі усій, руським людям зрадниками стали?!
Жебрак пильно подивився чоловіку в очі:
- От, що тобі, чоловіче, я сказати хочу:
Не завжди ті, кого люди винним називають,
Перед людьми й перед Богом винними бувають.
Просто той, хто винен, прагне себе обілити,
Поспіша вину на когось іншого звалити.
Половців припхав, говориш?! Та ж князі, бувало
І до того в наші землі орду закликали.
Мономах же сам хвалився, як орду приводив.
Хіба орда не завдала тоді Русі шкоди?
Та ж зрадником Мономаха ніхто і не кличе.
То й Олега називати зрадником не личить.
Не він винен, дядьки винні були переш всього,
Бо ж неправду учинили вони проти нього.
Розкажу тобі, як хочеш ти правду узнати.
Бо ж я був побіля князя і бачив багато.
Як приставився великий Святослав, по ньому,
Всеволод би мав сидіти на столі отому.
Але він чомусь відмовивсь та не став сідати,
Віддав стіл отой великий Ізяславу-брату.
Сам подався у Чернігів та спокійно правив.
А на Русі почалися недостойні справи.
Ярославичі взялися уділи ділити.
Постраждали в першу чергу Святослава діти.
З Новгорода сина Гліба в тришия прогнали
Та й убили. І з Давидом панькатись не стали.
Взяли із Переяслава аж в Муром запхали.
От Романа – того вони поки не чіпали.
Як сидів в Тмутаракані, так там і зостався.
Олег теж лихої долі від дядьків діждався.
Володимир відібрали й не дали нічого.
Мусив їхать у Чернігів він до дядька свого
І у приймах в того жити. Принизили князя.
Зрозуміло, зачаїв він на дядьків образу.
Тож з Чернігова подався до Тмутаракані
До Романа – бо надія то його остання.
Прихистив Роман ізгоя, не став проганяти.
Там зустрівся із Борисом – двоюрідним братом,
Що теж зоставсь без уділа. Горів аж помститись.
І рішили вони разом все ж свого добитись.
До ханів до половецьких про поміч звернулись.
А ті радо на той заклик зразу ж відгукнулись.
Підняли князі дружини, охочих набрали,
Орду половців велику також доєднали
Та і на Русь подалися, щоб правди шукати.
Звісно ж, на Русі про теє стало швидко знати.
Всеволод, коли дізнався, то не став чекати,
Думав, що й сам розбереться, без помочі брата.
Думав, військо невелике племінники мають,
Тож його сувору руку досить скоро взнають.
Але вийшло по-другому, половці напали
І чернігівську дружину в полі потоптали.
Загинули у тій битві кращі воєводи.
Всеволод, коли побачив, скільки зробив шкоди,
Рвонув в Київ, з Ізяславом щоби об’єднатись,
Щоб з Борисом і Олегом на рівних змагатись.
Ізяслав його послухав, сказав не тужити:
- Скільки раз мені вдавалось в Києві сидіти?
Скільки раз брати зі столу мене проганяли,
Але столу великого так і не відняли?
Буде на Русі нам місце - то обом, побачиш,
А не буде – то складемо голови, одначе.
Велів він в похід збиратись з мала до велика
Та синів собі у поміч і друзів покликав.
Ярополк привів дружину з Вишгорода сво́ю,
Був готовий разом з батьком ставати до бою.
Всеволод у Переяслав родовий подався,
Там поповнити дружину свою намагався.
Зі Смоленська Володимир Мономах із раттю
Також вирушив, щоб з дядьком й батьком разом стати…
Як племінники розбили Всеволода в полі,
То здавалось, що всміхнулась їм, нарешті доля.
До Чернігова вступили, де їх радо стріли,
Бо Олега своїм князем бачити хотіли.
Та недовго князювати тому довелося,
Бо вже вороги зібрались і до битви йшлося.
Хотіли-бо поодинці ворогів розбити,
Але то їм не вдалося. Що тепер робити?
Вирушили в чисте поле знов половців звати,
А чернігівцям веліли дядьків не пускати.
Скоро раті Ізяслава й Всеволода стали
Попід містом. І смоленці вже до них пристали.
А Олега ще не видно, щось не поспішає.
Може він про ту навалу досі ще не знає.
Позвав мене воєвода, велів коня брати
І негайно до Олега в поле вирушати.
Знайти того в чистім полі, нехай поспішає,
Бо утриматися довго місто сил не має.
А уже пішли смоленці від Стрижня на місто,
До посаду та й на стіни узялися лізти.
Я проскочив, як дороги ще не перейняли.
Озирався всю дорогу та гнав коня чвалом.
Бачив чорний дим у небі – посад запалили.
Мабуть, з боєм у дитинець наші відступили.
Думав я, що доведеться по полю ганяти,
Щоб Олега і Бориса з раттю відшукати.
А вони уже назустріч мені виступають,
Мабуть, про біду у місті самі добре знають.
Розповів князям усе я, що було відомо,
Просив, аби поспішали в поміч без утоми.
Але уже по обіді сторожа примчала.
Виявилось: дядьки місто вже не облягали.
Як дізнались, що на поміч Олег поспішає,
То вирішили, що у полі битву дати мають,
Щоб між двох вогнів не стати. Тож всіма полками
Уже рушили назустріч Олегові прямо.
А в цей час вже рать дісталась Нежатиной Ниви.
Князі військо зупинили на полі хапливо.
Якщо битися, то краще в широкому полі,
Адже орді половецькій потрібно роздолля.
Щоб могла маневрувати, з боків нападати.
Якщо треба, щоби було й куди відступати.
Стали станом на край поля. Ледь розташувались,
Як із того краю поля вороги припхались.
Побачили, зупинились, стали лаштувати
Собі табір, не збирались битви починати.
Рать привели величезну, пів поля зайняли.
Як побачив Олег військо, страшно йому стало.
Скільки в них тії дружини? Половців багато.
Але половці не здатні удари тримати.
Ледь притиснуть їх, одразу кинуться втікати.
А без них полки ворожі нам не подолати.
Отож вночі князі сіли, поки раті спали,
До самого майже ранку удвох розмовляли.
Олег казав: - Давай, брате, не будемо битись,
Давай краще із дядьками будемо миритись.
Може підуть на поступки, виділять уділи.
Боюсь, щоби наші кості в полі не біліли.
А Борис же був гарячий: - Не будем миритись!
Я готовий, один стану проти дідьків битись!
Тож Олег і поступився: - Будем битись, брате.
Може і не переможем – один раз вмирати.
Вранці стали шикуватись в чистім полі раті.
Олег передав Борису військом управляти.
Той на вигадки мастак був, щоб сили зрівняти,
Вирішив ворожім війську сюрприз влаштувати.
Половці хай починають, стріл хай не жаліють,
Враже військо на час якийсь стримати зуміють.
Пил піднімуть, потім раптом розскочуться в боки,
Ворог поки зрозуміє, зготується поки,
Борисові кінні гриді вріжуться в їх лави.
А тоді вже чи до смерті піде, чи до слави.
А Олег уже ударить, як ворог прогнеться.
І тоді полкам ворожим уже не минеться.
Саме так і почалося. З гиканням і свистом
Половці вперед помчали, стріл пустили, звісно.
Поки вони там метались, Борис взяв дружину
І помчав, поки ховали половецькі спини.
Половці стріл напускали, розбігатись стали.
Ми гадали, що Бориса вони пропускали.
Але виявилось гірше, бо навстріч Борису,
Розігнавши коней чвалом, вороги неслися.
Зіткнулися дві дружини з гуркотом у полі.
Там Борисова, нарешті і скінчилась доля.
Прохромили списом князя, із коня звалився.
Олег скреготів зубами, як на те дивився.
Стяг Бориса впав одразу, хоч вої тримались,
Обступили тіло князя та не піддавались.
Поблід Олег, тепер йому одному рішати:
Чи то битися до смерті, чи то відступати.
Розмірковував не довго, велів списи брати
І повів полки ворожих пішців проривати.
Як тараном ми врубались в ті лави ворожі.
Натиску вони такого втримати не можуть.
Під списами і мечами купами лягають.
А ті, що стоять за ними, назад позирають,
Вже готові утікати. Аж раптом крізь лави
Став наперед пробиватись якийсь вояк бравий.
А за ним із сотню піших високих і статних.
Видно, хочуть нас спинити, прорватись не дати.
А вої, що озирались, втікати збирались,
Уже назад повернули, стали відбиватись.
А той вояк в гарній броні уже й перед мене.
А позаду Ізяслава князеве знамено.
Я тоді зовсім не думав – князь то чи хтось інший.
Коня уперед направив, взяв списа міцніше.
І списом в плече поцілив, біля серця саме.
Той лиш охнув і звалився попід ноги прямо.
Я не встиг і озирнутись, хтось скочив до мене.
Я відчув, як мою руку втнула сталь калена.
Кров з культі зацебеніла. Я з коня звалився.
Під ногами в людей, коней умить опинився.
Ще при пам‘яті був, раптом чиїсь кінь копитом
Наступив і мені ногу устиг розчавити.
Далі я свідомість втратив. Що було – не знаю.
Лише вранці серед поля очі відкриваю.
Навкруг тиша. Закінчилась, певно давно битва.
Хто кого здолав у полі – то не зрозуміти.
Культя моя у пов‘язці, хоч кров проступає.
Нога болить так, що моці моєї немає.
Ходять полем чиїсь вої, мертвих підбирають.
Десь у братськую могилу, напевно складають.
А поранених окремо до возів відносять.
Підійшли й до мене двоє, стоять, очі косять:
- Чий ти будеш? – той, що вищий у мене питає
- Гридь Олегів. – зовсім тихо я відповідаю.
- Зрадника того – і стало мені зрозуміло,
Що дядьки узяли гору, Олега побили.
- А де Олег? – став питати, - Чи живий, чи вбитий?
- Десь вже до Тмутаракані устиг долетіти!
Подивилися на мене, мабуть, пожаліли,
До поранених на воза знесли, положили.
Я оклигав, але, бачиш, ні на що не здатний.
Отож, тільки і зосталось, що жебракувати…
На Русі багато чого по тому змінилось.
Крім Всеслава в роду старших більш не залишилось.
Ізяслав загинув в полі від руки моєї.
Борис також не вернувся із битви тієї.
Тож Всеслав на стіл великий в Києві усівся.
Мономах бігом в Чернігів, в Русь перемістився.
Ярополку Володимир і Туров віддали.
А ми стали жебраками, хоч за них вмирали.
Олег, правда, не змирився, усе повертався,
Повернуть собі Чернігів не раз намагався.
Але доля так рішила – хоч нещадно бився,
Але, врешті без нічого так і залишився.
Десь, говорять на чужині у чехах чи ляхах
І помер, усі надії пішли його прахом.

Я хочу заховатись у світах,
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.

Я хочу прямувати у світи
Без цілі, без мети, в прозрінні дикім.
Нехай загубляться мої сліди.
Святої осені новітній Ділан,
Я оспіваю неземні плоди,
Нового світу в'язень занімілий.

Я провалюсь у копанку розлук,
Нових пізнань, апорій та історій,
На цілий Всесвіт розпростертих мук
Без кабінетів і аудиторій,
Загрозливих, мов Чингісхана лук,
Де править бал іронія магнолій.

1 грудня 2025

Забери мене туди,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
що дарує вічний спокій
в неозорості високій.
Тиша водить світ навшпиньках,
а у серці дзвоник тенька.
Калатає безупинно,
наче дрізд на горобині;
захлинається лірично,
мелодійно, фантастично.
Вечір сіє зорі тихо,
і зникає в гущі лихо.
Краще вмерти в незабудках,
ніж картати долю в смутку!
Дочекайся, як бажаєш
бачити мене у раю
гречною і молодою,
щоб пливла я за водою
і дісталась берегів,
де ти так мене жалів.

17.05.2026р

Ми, буває, від себе втікаєм,
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.

Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
і благань ні від кого не слухав.

Хай фізичні його атрибути
і рівняння Ейнштейном відкриті
не заваджують нам разом бути —
тут, і зараз, і кожної миті.

Нас окрилюють справжності наші —
бути радістю, мрією, раєм.
Ми з тобою в обіймах з’єднавшись,
над безмежністю часу ширяєм.

(2026)

 не мав ні статків ні хатів
 не мав і звиклої автівки
 хтось оббирав мене до нитки
 всіляк однак і я хотів
 у цій намарній боротьбі
 де нас оточують примари
 іще якийсь вампір кумарить
 жадає крови та ганьби
 усе шукати позитив
 не продаватися нікому
 устояти на місці свому
 позбавленому перспектив
 

Куди оком глянь - безмежне поле,
А річка-змійка унизу біжить
Поміж береги круті високі,
Гривасті коні в лузі розбрелись.

Така краса, хоч бери пензля в руки
Й пиши картину, все це зображай,
Щоб пам"ятали діти та онуки,
Що кращого нема, ніж рідний край.

2021 р.

І. Г...
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
Панночці тій чарівній.
Краще було б промовчати,
Глибоко роблячи вдих,
Щоб пародисту не дати
Тему для жартів нових...
17.05.26

Чи бачив ти скляну людину,
Що порожня наполовину?
Що крокує з обережністю,
Аби не розбитись від нікчемності.

Де бачив ти скляну людину,
Що запитує без упину:
Відкоркована навіщо?
І так достатньо має тріщин.

Почуєш ти скляну людину,
На світ ображену дитину.
По зів’ялих квітах сльози
Розсипались на гострі рози.

Відчуєш ти скляну людину,
У скляних очах — німу провину.
За те, що море в ній бездонне
Перетворили на вино червоне.

Запевниш ти скляну людину:
Світанок прийде темряві на зміну.
І чи то диявола забаганка —
Не бачити світла крізь склянку?

А пам’ятаєш ти скляну людину,
Що спіткнулась і впала в домовину?
Забудуть всіх, а її тим більше.
Час продовжить плин, як і раніше.

Тепер зупинись на хвилину.
Побачиш ти скляну людину…
В собі.


2023

Я більше не почую голос Ваш,
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.

Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
По-батьківськи дбайливим баритоном.

Тепер - іще один питальний знак...
Поете! Милий друже! Як же так?
О, скільки горя витримають плечі?

За все спасибі, душе золота!
У Небеса злітає доброта,
А на землі зростає порожнеча.

Дійові особи:
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років

АКТ 1 (і останній)

ЖУРНАЛІСТ: Гав!
ПОЕТ: Шмяк!
ФІЛОСОФ: Так твою, растак!
ЖУРНАЛІСТ: Де четвертий?
ПОЕТ: Ну його!
ФІЛОСОФ: У Черкасах скляк!

Лунає марш "Прощаніє славянкі", декорації падають і збивають кокошник з голови Журналіста.

Завіса

Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.

Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжного каменя спалахи сині та жовті,
Мов натякають: " Запізно. Змирись. Не проси!"

Людське життя перетворюється на собаче.
Щастя - без щастя. Мелодія суму - без нот.
Місячний камінь нічого мені не пробачив...
Спалахи ніжні освітлюють мій ешафот.

Про "мудрий вкраїнський нарід"
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,

Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
Бо наших вже стало мало:

Хто вмер, хто утік, кого вбили,
Кого на підвал посадили,
Кого бусифікували,
Кому мовчать наказали.

Завмерло життя повсюди,
Із сіл пощезали люди,
А як нема кому там працювати,-
Понаїдуть туди азіяти.

Після праці важкої у полі
Їм захочеться ласки, любові.
А наші - не всі! - жіночки
До цього завжди готові!

І от через декілька років
Не буде вже тут синьооких,
Й молитися стануть тоді
"Нові українці" Будді.

 було нам добре під зірками
 були ідеї під парами
 і вистачало мелодрами
 реально
 весна тендітна пелюстками
 кохав і я тебе оксано
 ми бавились в аероплана
 часами
 емоції налинуть раптом
 і мій натив і твій атрактор
 а в інтернеті голограми
 без тями
 розклад цей тривіальний явно
 валет червовий потім дама
 хрестова
 і шукати марно
 моралі
 

Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.

Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
на тихім березі ріки.

Я не допитувавсь про долю
і в душу похапцем не ліз.
Неслася курява по полю
й шумів кошлатий верболіз.
 
Хоч як дізнатись не кортіло,
озлити – боже бережи!
І я спитав його несміло:
«Ну як там, друже? Розкажи».

А він скривився красномовно,
про щось згадав і враз зомлів.
І далі так мовчав змістовно,
що не потрібно було слів.

Я розумів його мовчання
і теж мовчав йому в одвіт,
і лиш ріки тремке дзюрчання
ледь-ледь доносилось з-за віт.

Од вітру гнулася берізка,
в тополях купчились граки...
«А знаєш що, – він скрикнув різко, –
ми переможемо-таки!»

23.06.21

Як прикро те, що рік минає,
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
Так щось важливе загубилось
В пучині часу, у піску,
Залишившись прадавнім бивнем
На втіху лиш єретику.
Як віднайти алмаз в потоці
Буруннних днів, стрімких годин?
Так шашіль сумнівів підточить
Тебе у гуркоті машин.

1 грудня 2025

скажи! – приречені чи ще!?-
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,

долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
зір перетворюють в стилет,

що легко ріже гнійники
дурного смутку у неволі,
коли відчайне губить долі,
з під ніг прибравши рушники!?

скажи! – де б ти не пропадав
у небі з місяця заплатка -
лише як дозвіл тихо плакать,
щоб навіть ті хто не віддав

своє приховане життя
(таємний кокон інтроверта)
не залишалися без світла
і без Wi-Fi (ю) покриття…

Здавалося, не стрінемось з тобою,
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.

Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спи́ною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
та о́дне о́дного недолюбили.

Не все сказали, слів не вистачало,
у ніжність огортати біль розлуки,
викрешувати золотим кресалом
жаркі лелітки пристрасті й розпуки.

Плекають наші душі сонце в житі,
де ти і я закохані у диво.
Тебе так легко в серці воскресити,
що в смерть твою повірить неможливо.

12.05.2026р.

По той бік стін
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
Дрімає шум, -
І безліч дум
Наводить сум
Мені на ум.
Одна із них,
Що звук затих
Між стін оцих
Міцних, старих,
Як вже не раз
Отак він гас,
Спинивши час
На сон для нас...
16.05.26

Я суперзлодій —
Єдиний у своєму роді.
Дивись, як я творю свавілля:

Пиячу до ранку,
І грабую банки.
Моє ім’я — синонім насилля.

Поки серце б’ється,
Роблю, що заманеться.
Як тобі мій девіз?

Хай кров проллється —
Ти в небезпеці,
Тож краще перехрестись.

Негідник, загарбник — я маю рушницю:
Така вже робота — бути бандитом.
Захвачу твоє місто і кожну столицю
І буду керувати світом.

Я суперзлодій —
Сміх та й годі.
Виявилось, що я не єдиний.

Є значно гірші,
І вони нищать
Все, що притаманне людині.

Криза та скрута,
В повітрі отрута,
Яка спричиняє хворобу.

До трендів і брендів
Увага прикута,
Поки ведуть на забій, як худобу.

Я суперзлодій —
Пораюсь в огороді.
Я став законослухняним.

Не хочу золота і срібла,
І мені набридло
Бути злим та поганим.

Гроші від нафти,
За свободу слова — ґрати,
Та всяке полум’я було іскрою.

Легко шкоди завдати,
Та ти маєш знати,
Що народжений бути супергероєм.


2026

Я плутаю тому Моне з Мане,
що плутають Моне з Мане мене.

2026

1.
тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
веснував
і літував
осенився
зимував
просто жив
відлюдно

приспів:
тут бував
тут бував
прадавній ліс
Оооооооооооо
поступово
забуваю...
тут його уже немає...
гмммммм

2.
та настав той день
не судний
а проґавлений
для ґав
ще хитріший
за лисицю
і страшніший
ведмедиці
із кумедним
ведмежам

приспів.

3.
де проходила
межа
де деревам
вже занизько
появилося
людисько
замість крил
дві лапи ще
що несли
із болем
щем
і розрив нутра
й загладу

приспів.

4.
не дожив
до листопаду
той
з легенями в гіллі
вже ні радості
ні сліз
тільки вишмагане
поле
що від наготи
аж коле
видих душ
із димаря
що потріскують
горять
дим поплівся
небокраєм
праліс відійшов
до раю

приспів.

 її знайшли
 всього опісля
 повішаною
 десь на вишні
 недалік
 чому на вишні
 ми не зрозуміли
 я вішався би сам
 на яблуні якби
 для кого всі слова
 лиш літери
 різницю
 тут не поЯсниш
 і не пояснИш
 на яблуні мене
 повішайте
 не вишні
 я вишні
 не люблю
 й вишнівку
 також
 ні
 

 
Шкіра чобіт і колонська вода
Свічадо ~ вікно де жила самота
Довкола неї саду квіт
Пурпур кармін фіолет і блакить
 
Прийшла мертвою далі у безвість пішла
Сад зачинився квіт поїла іржа
На стіні того саду легенда вістить
”І зостатись не можна, і не увійти“
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти виростаєш із пі́тьми
суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.

Телепортуєшся вко́тре
з майбутнього – в давнину
повз час і крізь простір.
Побудеш хвилини зо́ три,
насправді ж, це рік – збагну,
лиш кі́нчаться гості.

Вічна мана́ за маною –
з реальним тісни́й контакт
підтримує нами.
Ти так переймаєшся мною!
А як розірву контракт,
що стане зі снами!?

Дзеркало в дзеркалі знову
наближує нас в одне,
єдино те ж са́ме!
Подай мені хоч би слово,
як милостиню, нудне,
але з небесами!

Ти повертаєш у пі́тьму,
у морок, у тінь з весни
як здогад про марне.
Я знаю тебе як відьму,
як я́сний кінець війни,
як зориво гарне!

16 серпня 2002 р., Богдани́

Ці дні і ночі, зорі, море.
Кружляли душу в танці мрій.
Любов і щастя, світла доле
Мені розкрили образ свій.
Лише в ці дні я зрозуміла,
Відчула серцем щастя світ.
Я відродилася, зраділа.
Зростила крила. Був політ.
Землі ногами ледь торкалась.
І розуміла, що лечу!
І в очі щастя я вдивлялась.
І шепотіла: «Я тремчу».
Я вперше дивно так тремтіла.
Єднання неба, почуттів.
Це був екстаз не тільки тіла.
Це був екстаз таємних мрій!
Себе раніш лише питала:
«А щастя є? Чи то міраж?»
Постійно думала, шукала…
Та тільки бачила вітраж…
І от дива! Вітраж відкрився!
А там… любов, інтим, краса!
Навколо всесвіт мій змінився!
Той день ніколи не згаса…
Вночі і вдень щось відбувалось
Тривало диво це сім днів…
Було, було… та відчувалось…
Прибій завмер і відбринів…
Вітраж закрився… все скінчилось.
Та тільки спогад душу рве…
Тоді я справді відродилась…
Уламки скла… життя нове…

Я - природа! Гармония света и тени!
Колыханье сознания, роза ветров.
Я – дыхание ветра, и нежность сирени
Беззащитность и хрупкость прекрасных цветов.
Я сияние солнца, и лучики счастья
Нежный шепот листвы и журчание рек.
Я умею, как ветер безудержно мчаться
И могу все разрушить, замедлив свой бег.
Я могу сотрясаться от горя и страха
И могу ураганом сносить все вокруг.
Я могу изменяться от света до мрака
Издавать очень тихий, но горестный звук.
Я могу умирать, засыпать, как природа
И опять оживать, солнцем жизнь осветив
А бывает такая в душе непогода,
Что неясно, как дышишь, не веришь, что, жив.
И дожди страшным ливнем по жизни гуляют
Ну, а молния блещет, убить норовит
И холодные дни сердца ритм замедляют
И бессильное тело от ветра дрожит.
Я умею смеяться, ласкать, будто ветви
Размножаться, расти, как деревья растут.
Я – она, я и – он, я - наивные дети.
Я – сады, что весной в наших душах цветут.
Я – природа. Бываю великой и слабой.
Я сливаюсь с природой, природой живу!
Да, бываю я сильной, бываю усталой.
Но природа дает неземную красу!
Лишь природа, природность людей украшает
Совершенство в гармонии Божьей живет!
Все понятно всегда, и ничто не мешает!
Кто себя распознал, тот с пути не сойдет!

Я жизнь не люблю! Нет! Люблю! Лишь искусство
Люблю, что в величии Божьей красы,
Собой заполняет больные часы.
А всюду удушливо, пусто!
Боюсь этой жизни, и прячусь в своей.
Искусство – то светоч вселенной!
Но свет поглощает воронка людей
Нетленка становится тленной!
Мир движется резко, стремительно вниз,
А гений возносится к звездам!
Какой – то изломанный, черный эскиз
И горе. Хоть путь держим к грезам.
Общины и общество, правда во лжи
И правила вовсе без правил.
И гении в мире совсем не нужны
И умного глупый ославил.
Законы прописаны, есть и тюрьма,
Но всюду господствует хаос.
И гения мучит кромешная тьма,
Глаза закрывает усталость.
Казнят гениальных легко: там и тут,
Увы без суда, объяснений.
И гении в страхе, экстриме живут,
Боятся общественных мнений!
Откуда и как? Где, в какой стороне
Найдется для гения ложе?
Ведь гений сгорает от зла на земле
И социум гения гложет!
Огонь, ветер, смерчи, земля и вода
Живут в гениальном сознаньи.
Живут уживаясь. А люди – беда.
Бывают страшнее пираньи!
Кто вправо, кто влево, кто вдоль, поперек.
Дороги, ухабы, подножки.
И гений бывает, как жалкий зверек,
И кушает черствые крошки.
Великий, прекрасный, и жалкий, больной.
Как выжить, не стать убиенным?
Свою голограмму как сделать земной
Навеки остаться нетленным?

Гений
Это взлет и падения, сила всесильная!
Это слабость и горе, любовь непосильная!
Это сверх концентрация, сверх отключение.
Часто тормоз, прострация, боль, озарение!
Это горе и радости в сверх напряжении!
Каждый час и минута в секундном движении.
Возгорается воздух, дыханье срывается,
Жизнь уходит из тела и вновь зарождается!
Это слезы горячие, капают холодом!
И ожоги как раны. Нашествие оводов!
И желание вырваться с тела несчастного,
Вырывается криком, твореньем прекрасного!
Это чудо творения, миг разрушения,
Все подвластно талантищу. Порабощение.
Напряжение воли, всех чувств, восприятия,
Воспаление горя, себя не понятия!
Это сгусток, сплетение нервов в утробе
Пребывание в жизни. Сознание в Боге!
Жизнь и смерть воедино сливаются в теле,
Звуки ада и рая звучат в менестреле.
Вдохновение рвется, и рвет все границы.
То полет, но бывает он в стенах больницы.
Иль в темнице лучи озаряют наш разум,
Иль поток ослепляет подобный экстазу.
Нет предела, конца и начала, нет рамок!
Рамки жизни пугают и рушат наш замок!
Крик из магмы души вырывается стоном
И звенит во вселенной Божественным звоном!
Гениальность – энергия нашей вселенной.
Измерения, вспышки для жизни нетленной.
Только гений всю жизнь тлеет в горе сознаний
Разрушения, боль для венца созиданий!

Я – птица Феникс! Путь мой – возрожденье!
Иду по жизни только к свету и добру!
Палило зло меня, но свет давал спасенье,
И воскресала я с восходом поутру!
И новый мир сиял, и новые планеты!
И горизонты открывал души полет.
И узнавала я любовь, аплодисменты
Но кто – то пресекал мой легкий взлет.
И снова жёг огонь, стонало тело!
Устала я гореть живьем в огне!
Возможно я летаю неумело,
А может этот мир привык к войне?
Откуда столько зла? Зачем здесь пытки?
За, что любовь, добро казнит палач?
Неясно, где теряются улыбки
Зачем из преисподней слышен плач?
Но Феникс светом мир наш очищает,
Всегда гармонизирует любовь.
И снова, снова крылья расправляет,
Хотя проходит пытки вновь, и вновь.
Земля умеет плакать. Эти стоны
Пугают иногда живых людей.
Бывает, злобно каркают вороны,
Кружатся над добычею своей.
Но Феникс лишь поет, и он бессмертен!
Он прорастает золотом везде
Весна, и легкий, теплый, добрый ветер
Ласкает наши жизни на земле.
Я – Феникс! Возрождаюсь я из пепла.
Бывает, в глубине земли горю.
Но солнца луч! Краса дневного света
Даруют жизнь, шепнув: «Люблю! Люблю!»
«Люблю! Люблю!» - несу я эстафету!
Любовь во всем, ко всем и ко всему!
Любовь – есть жизнь! Любовь спасет планету
И оживит! Любовь разрушит тьму!

Усе зруйновано. Життя колишнє
Розбите вщент, нема шляху назад.
Лиш круком прокричить торішнє лихо
І возвістить новітній листопад.

Будинки зносять і асфальт здирають.
Зітліли гасла дужі та малі.
Листок впаде, немов квиток до раю,
Прологом до історії землі.

Якщо личини знову поміняти,
Куди подінеться прадавня суть?
На площу йдуть кати і супостати,
А жебраки минуле стережуть.

Переворот у мізках і у душах.
Здригаються основи до глибин.
Лиш невідступний смог підступно душить,
Торкаючись будинків і торбин.

30 листопада 2025

Від заздрості, образи й туги
Застряг у горлі вчорашній вареник.
Моєї бездарності єдина заслуга -
Про талановитих "Жебрацький денник".