Цедра, оранж, ківі, bossa nova,
І метелик — вільний спокій, лет.
Тиша літа — як основ основа.
У саду задумливий поет.

Пише лист коханій, може, вірші...
Музика метеликів — їх рій,
Що здається диханням. Все більше
Заколихує у тиші медяній.

Я лише відкрию тихо вікна,
Щоб поглянути на диво те,
І на того в білім чоловіка,
Й на життя до простоти просте.

Він навряд здогадується знову,
Що за ним спостерігаю я.
Похилився трохи лиш до столу,
Угорі метелик все кружля.

Я закрию певно вже віконце.
Вірші — з ким такого не було?
Лиш подяка за привітне сонце,
І подяка за таке тепло.

Спокій по кімнаті розільється.
Тут і зараз — все, а не навспак.
Білі крильця, хай тобі живеться!
Bossa nova, цедри й ківі смак.

Між дерев. Линуть краплі дощу.
Тільки крячуть десь галки самотньо.
Я не взяв парасолю сьогодні,
І усіх я сьогодні прощу.

І за все. Голубі сокирки
Похилили від крапель аж стебла.
Дощ холодний. А все-таки тепло,
За плечима блукають роки.

Скільки різних людей я зустрів.
Так, було добрих з них значно більше.
І заходиться дощ ще сильніше,
Ніби сльози зелених борів.

Грім і блискавка. Чутно ген рев.
То озоном повіє, то глиця.
Я б хотів так отут залишитись.
Линуть краплі дощу. Між дерев.

Липовий чай і лимон —
Знані тепер натюрморти.
Ні, я простий, я не гордий.
Котиться десь фаетон.

Ні, незамріяний я.
І не гурман навіть літа.
Просто так солодко квітне
Місяць з липневим ім'ям.

На відстані руки,
Немов застигли в русі,
Стоять мої батьки,
Бабусі, прабабусі...
Всього десятки літ -
Так мало проминуло!
Дивлюся їм услід,
В моє близьке минуле.

27.06.2026

Говори до мене тонкосердно -
знаками столітньої кори,
наче би усі слова - безсмертні...
нетутешньо й дивно говори.

Вигляну довірливо з- за древа,
трісне під копитцем чорний сук.
Чи стрілець ти, чи зальотна мева?
Чи душа утікла від заскук.

Говори до мене простодухо -
мовою прозорих повелінь.
наче, першопростору не рухав
ні чортополох, ані полин.

Говори, щоб не перелилася
в хмару - не сплила у потойкрай.
Плином невибагливого щастя
говори - мовчанням не карай.

Скільки вже тих коробок, огризків, віршів,
І більших, і гнивших, і зліших, і гірших - не знищиш.
Парад недописаних думок-гостей у блокноті.
Звісно ж, бо цим блукальцям не місце в моєму роті.

Келих за келихом, язик за язик, психіатр за психіатром.
Ось тобі нова тема для твого нового цинічного жарту.
Якщо його жерти ще стане жертвам літературним твоїм сил.
Хто тебе записати це все взагалі просив?

Квантовий положняк розклад поїздів не колише.
Вийде - так заєбісь, не вийде - мовчи тихіше.
У наступному житті думаю все ж спробувать варто
Стати в чийомусь стаканчику невкусним хуйовим лате-артом.

Я з балкону дивлюся на темний проспект.
Він похований вкотре бездонною ніччю.
Сам собі я уламок надії позичу -
Не побачу його у монокль і лорнет.

Як би містом нічним прогулятись хотів!
А ще краще - метро! А ще краще - трамваєм!
Тільки стукає серце, бо щось відчуває...
Ніч сьогодні самотня, а я - поготів.

Всі шляхи перерізані. Думка летить.
Поринають у сон темні спальні райони.
Мов на себе вночі я дивлюся з балкону
Та шовкову рубаю сокирою нить.

В цій реальності усмішки щирих облич -
Непомітні, невчасні, сліпі та вторинні.
Хто би що не казав, а лягає старіння
На волосся і душу, як ця темна ніч.

Вдихаю душу очерету,
Вдихаю пахощі зими.
Зникома посмішка скелета
Народить епоси землі.
Лиш у потужності стилета
Відчую подихи в імлі.

Такий старезний, аж прадавній,
Цей запах знову вирина,
Немов мотив забутий, дальній
Чи як гірка самотина.
На цій землі стражденній, славній
Горить біблійна купина.

Цей запах зопалу народить
Мелодії лісів, лугів...
І дух могутній і народний
Потужно вийде з берегів.
Так меч незламний і природний
Здолає натиски снігів.

9 січня 2026

Нехай гнітить невиплаканий жаль
І слово запізніле ранить груди.
Ми просто люди — помилкові люди,
Що дивляться крізь темряву у даль.

Ілюзії, підпалені мовчанням,
Розвіяв вітер попелом ущент.
Та з цих безглуздих, непотрібних жертв
Зросте нове —  жорстоке й невблаганне.

Шукати годі крайніх і вини,
Благаючи пощади у відлуння.
Минеться все, настануть інші будні,
Прорізавшись із смутку давнини.


© Олег Герман

03.07.2026

Зачарую тебе словами,
Дивним поглядом зваблю теж,
Мов крилом обніму руками,
Бо кохаю тебе без меж.

Відігрію твою я душу,
Що замерзла у самоті.
Я повинна, ти чуєш, мушу
Все віддати тобі в житті,

Чого ти так чекав всі роки:
Ніжність, ласку, вгамую біль.
І щасливою буду, допоки
Поруч ти, найдорожчий мій.

2017 р.

Із глибокої криниці
Зачерпну відром водиці
І нестерпну спрагу прожену, -
Обмочивши трохи вуса,
Сам вдоволено нап'юся,
Потім дам напитися коню.
Після довгої дороги,
Хай спочине прудконогий
До самого досвіту в ярку, -
Ще далеко мандрувати
До залишеної хати
По шляхах тернистих козаку.
У боях збагнувши сутнє,
Любо вірити в майбутнє,
Щоб невдовзі досягти мети, -
І тому невипадково
Далі цокають підкови
Та стають привабними світи.
03.07.26

Молю тебе, о Матір Мого Болю,
Попроси кохання у старих богів.
Най тебе кохання окутає імлою,
Приведе до мене у плащі із слів.
Най ми вже будьмо разом
В реальності і в снах,
Кохання будуть фрази,
Оформлені в віршах.
Візьмеш від мене квіти,
Ромашки, як колись,
І щоб були в нас діти,
І щастя пішло в вись.
24.11.2024

А щось чи буде ще?
Не відаю, що далі…
Я вгору впав за обрії та хмари.
І там, де зірка промениста,
крокую шаховим конем,—
без варіантів та дилем;
скрізь і ніде, при всьому не при чом.
Земля пухнаста
на моєму кладовúщі...

2026

Я думав, що то тільки сон —
Вчорашній день, часи минулі,
Дерева у парку поснулі,
Серця, що б'ються в унісон.

Та рано встав і враз уздрів:
Троянда, пелюстки пастельні,
Така, як та, що у цукерні,
Де ми були багато днів
Тому...

Тому я тут, у цій країні,
У цих світах, у цій гостині
Дощів і обрисів, і смут.
І трав, лісів, озер, де риби,
І з круч звисають глини скиби,
І в кропиві струмки течуть.

Отут, посеред цього краму,
Де місце сонцю є і гаму,
Де зустрічей й прощань є суть.

Та ми до цього всього ласі —
Живі, натхненні і прекрасні
В ярах, по кручах і морях,
На парусах, при якорях,
В цукерні тій п'ємо бурбон...

Я думав, що то тільки сон.

Під сонцем рясним розповсюдила тіло гора.
Хребтів обгорілих розкинула довгії ноги,
А поміж цих ніг невеличка чорніє нора –
В тунель залізничний дарує зануритись змогу.
На тлі оксамиту зеленого килиму втіх,
З гостинністю навіть, властивою тільки охочим,
Чекає на потяг. Для неї спокуса і гріх –
Слова незнайомі, що пахнуть нестерпно жіночим.
Яли́нкові вії примружують очі озер:
Блакитних, мрійливих, наповнених сонцем і небом.
Спадає на думку: «до чого веде режисер?»
Природа вважає – нема в режисерах потреби!

29.07.2026р.

Осокори, жовтий колос,
Шум акацій, лет вітрів.
Мантри подумки і вголос,
Бісики між чорних брів.

Крутиться жива планета
Сенсів і координат.
Дух захоплює від лету
На межі, де зміна дат.

Небо. Сірі хмари.
Цвенькають стрижі.
Очі темно-карі,
Зорі на межі.

Проводжає червень
Цвіт. Пелюсток лет,
Мов перше кохання
Чи хвости комет.

Банально все вертає на круги,
Та інший час стає на циферблаті.
І те, чому раніш були ми раді, —
Лиш долі вже оплачені борги.

Колись комусь хтось квіти дарував,
І квіти ті — ромашки і лілеї.
Та ті часи пройшли. Й човни з Пірею
Пішли. І вік нових портів настав.

І в споминах, і в думах, і у снах
Пригадуємо різні щемні миті,
Вертаємо у ті місця, мов діти,
Де щастя, радість і була весна.

Були собі дві подруги, удвох із малого.
Разом росли, разом грались. Не було такого,
Щоби вони розсварились. Отак виростали.
А, коли уже дівчата на виданні стали,
То в одної з‘явивсь хлопець високий та гарний.
Друга його захотіла перейняти - марно.
Він на неї і не гляне. Її заздрість мучить.
Усе дума, як би їй так хвилину улуччить
Та й у себе закохати парубка отого.
Вибрались якось дівчата удвох дня одного
На город цибулю рвати. Подруга зірвала
Одну стрілку й до подруги жартувати стала:
- Спорим, ти листка не зможеш ковтнути оцього?!
- Чом не зможу? – засміялась дівчина із того.
А та її піддражнює: - Не ковтнеш, їй Богу!
Та вхопила та й ковтнула, не бачила того,
Що маленьке ящірятко в тій стрілці сиділо.
Посміялись та і далі роботу робили.
А та ящірка в утробі рости розпочала,
Кров із дівчини отої потихеньку ссала.
Стала сохнути дівчина, на очах згасати.
Перестала їсти, пити, зібралась вмирати.
Хлопця того відганяє, аби не приходив,
Бо вважала, що удвох їм бути далі годі.
- Нащо я тобі потрібна?! –хлопцеві казала, -
Подивися, в селі дівчат гарненьких чимало.
Але він все одно ходить, бо ж дуже кохає.
Хоч і бачить, що дівчина день за днем згасає.
Не іде на вечорниці, приходить до хати.
Сядуть собі під хатою тихо розмовляти.
А то у весняну днину став її прохати:
- Пішли, сходимо до лісу. Чого тут стирчати?
Бач, на вулиці як гарно, сонце пригріває.
А у лісі так чудово, так пташки співають!
Мати стала відмовляти: - Куди їй ходити?
Така слаба, що і кроку не зможе зробити.
А він: - Я її, як треба, на руках нестиму!
Мати дума: «Хай ідуть вже. Що робити з ними?»
Відпустила. Пішли вони по лісі блукати,
Слухати пташині співи, квіточки збирати.
Походили, вона й каже: - Щось недобре стало.
Постели мені ряднинку, щоби я поспала.
Постелив хлопець ряднину. Лягла та й заснула
На сонечку і, здавалось, їй так гарно було.
Щоби їй не заважати, хлопець в ліс подався.
Поблукав. Коли ж вернувся, то перелякався.
Дівчина з відкритим ротом на ряднині спала,
Ящірка велика з рота в неї виглядала.
Очі витріщила, прямо на нього гляділа.
Хлопець застиг з переляку, крок ступить не сила.
А ящірка подумала та й в кущі шмигнула.
Дівчина поспала ще, а потім зітхнула
І відкрила очі, каже парубкові тому:
- Ой, наснилося усяке мені в сні страшному.
Ніби ящірка велика вслід за мною гнала,
А я страшно налякалась й від неї втікала.
- То ти, справді утікала…- сам не свій він мовить.
А вона раптом схопилась, відчуття чудове.
Каже: - А ходім додому, бо так їсти хочу!
Засвітились зірочками колись тьмяні очі.
Повернулися додому, вона за стіл сіла
І усе, що мати ставить, з апетитом з‘їла.
І відтоді стала їсти й поправлятись стала.
А вже скоро батьки хлопця і сватів заслали.
Хоча батько й сумнівався: - Що ж ти робиш, хлопче?
Вона ж слаба, скоро, мабуть, помирати схоче?!
Хлопець тільки посміхнувся: - Люблю її, тату.
І нічого більше батьку він не став казати.
Її матері у тому тільки і зізнався
Про випадок, що у лісі з дівчиною стався.
Одружились вони скоро. Гарна вийшла пара.
Десь живуть вони і досі щасливо і гарно.

 
Шкрябаю каручу Шеві '39
Далі – на Ель Монті Ліжен стадіон
Підібрати визгу, о божественна
Тирить ковпаки, убитая у хлам
 
Пухлі дайси, бонґи, вперті в зад
Човен любови, готовий до атаки
 
Шкрябаю каручу Шеві '39
Далі – на Ель Монті Ліжен стадіон
Підібрати визгу, о божественна
Тирить ковпаки, убитая у хлам
 
Пухлі дайси, бонґи, вперті в зад
Човен любови, готовий до атаки
 
Почуй моління ти мої
Почуй моління ти мої
Ці моління із молінь
Ці моління із молінь
 
Ці моління із молінь
Ці моління із молінь
 
 
 
 
 
 
 
 

На Купала, ворожбитної ночі,
Волошковий я сплітала віночок.
Хай поплине, хай поплине
рікою,
Хочу бути в Україні
з тобою...

Де ти милий, знати хочу -
й не знаю,
В чарівної диво-ночі
питаю.
Чи згадав мене, зібравшись
до бою?
Моє серденько, як завше,
з тобою.

Плинь, віночку, з чужокраю
у море,
Наші землі ворог крає,
там горе.
Ой, волошки мої сині
з травою...
Хочу бути в Україні
з тобою.

27.05.26

Пора міняти це постільне,
Де потонув у глибині
Пекельних дум, листів осінніх,
Кошмарів, наче буруни.

У цьому ліжку народились
Прозріння, сумніви й жахи.
Руно постане, ніби диво
Від повноводної ріки.

Оце постільне пам'ятає
Вогонь жаги, і шал заклять,
І вигуки аж до Китаю,
Бажання в небі панувать.

На аркушах старих напишеш
Нову добу, новий роман,
Який увійде в горду тишу,
Мов незбагненний океан.

9 січня 2026

Хтось пише вірші
й вирощує квіти,
над новими будинками
зводить дах…
А дехто спроможний -
лише гатити
вночі ракетами
по мирних містах.

2026 рік

 я не зустрівся із тобою
 цьогоріч
 пишу вірша про це
 і взагалі віршую
 останній раз
 я вийшов просто в ніч
 казала ти усе
 між нами по феншую
 та я сягнув
 воєнні барабани
 тебе зачарували силоміць
 у ніч іти була
 одверта слабкість
 хоча
 зенітні розсипи зірниць
 нема тут раціо
 є жертви або втрати
 ремарк якого полюбляєш ти
 вірніше біженець
 аніж
 солдат який зненавидів
 прибічників війни
 нам не здолати встояти
 хоча б
 не більш
 тобі не треба це пояснювати
 все ж тобі миліш
 оплакувати гірко так
 зітхати
 а штиб цивільний
 мій
 дратує лиш
 

Аби ми у снах не загрузли
І краще пізнали життя, -
Розбуджує тишу загуслу
Сирени тривожне виття.
Розколюють темряву ночі
Яскраві розриви ракет,
І никнуть у тьмі неохоче,
Як смуги хвостатих комет.
Вглядаюся в зранене небо,
Вслухаюся в галас навкруг,
Щоб правду сказати де-небудь
Комусь без усяких потуг.
02.07.26

Все життя — це є точка в простóрі часів
лише цяточка серед світів,—
що містять себе в інтервал порожнечі,—
таких же дивних, як і зорі
серед мерехтливих небес.

2024

Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.
Коли ж я встиг навіки загубити
Кохання чарівне, світловолосе?

Давно немає бджіл, і зникли оси.
Життя не можна заново прожити!
Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.

О, де мою стражденну душу носить?
У трав'янистих барвах оксамиту
Вже інших буде липень веселити,
Хлопчисько молодий, дзвінкоголосий...
Нема, кому зібрати абрикоси.

Нас вабив мед, немов чаклун хвилин,
В хутунах вітру смуток проганяв,
Солодку млість і полохливу лінь
В німе ніщо завзято проводжав.

Можливо й треба, щоб часу пісок
Життя земне перетирав на пил —
Не заїдати ж медом огірок
Керманичам планиди між вітрил!

Усе вже завтра — вчора і тепер,
Рум’яна шалу у густих цукрах,
І панівне, як вічне у четвер,
Як дивна хімія цілунку на губах...

Тобою орошений світ ожива й золотіє,
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію,
і перше проміння пливе крізь мережену віть.

Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце струмує у небо- із темної скрині -
над горем...і збитим війною у друзки горням,

над полем сперіщеним кулями, житом убитим
і другом - полеглим вночі за світанок новий...
і попри усе сходить сяйво над болем і літом -
онімблює квітку велінням своїм горовим.

Тобою, світанку, остання надія живіє,
тобою буття зарубцьовує шрамлену плоть.
Твоєю росою - з-під соняха теплої вії -
скресається з ночі обранене тьмою живло

Із люмінесцентних сцен сьогодні —
На дротах самотні горобці,
І граки подалі в прохолоді
Заховались, зерна — мов в руці.

Спека далі ще наполягає.
Вітер, заспокой мені лице.
Холодок — далеко десь у гаї —
Недолуга думка, певно, це.

Краплі з фляги на вуста, що спраглі.
Літо, пожалій цей балаган.
Очерети лиш скриплять, мов шаблі,
І чекають на нічний туман.

Так в житті усе перемагає
Пристрасть і потреб пекучий щем.
В спеку дощ чекаємо, мов з раю,
І тепла, коли зима січе.

Я хочу упасти в траву з головою,
Лежати і слухати гомін пісень,
Як явір про щось розмовляє з водою,
А лагідний бриз проводжає цей день.

І будуть до ранку блукати примари,
Ховатися в стріхах малі горобці,
Та буде це потім, а зараз лиш хмари,
І жовта кульбаба у мене в руці.

Це тільки у літа барвистий початок.
І лагідно вітер куйовдить сади.
Але ми навчилися вже помічати
І стали частіше ходити сюди.

Де трави зелені і поле зелене,
І день випливає, як той океан.
Здається, що щастя з'явилося в мене,
Із літом новий у мене роман.

Та як відлунають співучі цикади,
І стане стерня, і зберуть урожай,
То й літо прощатися буде вже з садом,
І осінь нова завітає в наш край.

Не зможемо швидко забути ці миті,
Й коли листопадів поринуть вогні,
Згадаємо в полі лагідні квіти
І трав запашних волошкові пісні.

Конюшина. Відцвіли каштани,
Пахнуть трави весняним дощем.
Чи кудись піти попити кави,
Чи в собі тримати далі щем.

Парк у місті — то життя оаза, —
Утекти б на вихідні сюди.
Так колись блукав по перелазах,
Замітаючи свої сліди.

То колись самі ходили ноги,
А тепер — зібратися, іти...
Квіт півоній посеред дороги
Написав комусь свої листи.

Знати б тільки, що там буде завтра...
Завтра — буде ліпше, як колись.
Догорає в стратосфері ватра,
Хмари, мов отари, розбрелись.

Я б оце поїхав у Карпати:
Там життя — правічний тихий плин.
Та сьогодні вийду тільки з хати
І погляну на сусідський тин.

Як-не-як, а все ж таки мандрівка.
Вирушаємо тому у путь.
Стежка гір чи давніх міст бруківка
Спомином в душі у нас живуть.

Червоні маки, голубі
Волошки, очі темно-сірі —
В якійсь малій чи більшій мірі
Вони сподобались тобі.

Столикі мушлі в небі хмар.
Нам — мушлям у піску радіти.
І ми радіємо, мов діти,
Дощів небесних п'єм нектар.

Свічі горять. Півонії й ружі,
Білі ромашки, іриси.
Якби ж-то дні були такі дружні,
Але й літа ці невічні.

Постать у жовтому в білім притворі
Руки до неба здіймає.
І в цьому срібному, зорянім морі
Кожен надію має.

Золотом збризне бані і труби.
Світить панікадило.
Всіх пригортає і всіх приголубить
Сонячне в небі диво.

Найгірше йти у вітряну погоду
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.

Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
Тебе пронизує таємний смерч.
Попереду розпливчастий і білий
Стоїть пророк, немовби нагла смерть.
А ти ідеш, змарнілий, спорожнілий,
Пригнічений, мов посполитий смерд.

Не маючи мети, точніше йти до ями.
Не маючи мети, скоріше занесе
Тебе в болото, ніж на Фукуяму,
Де не напишеш видатне есе.
Ітимеш невідомими краями,
В яких довідаєшся ти про все.

Немилосердна доля проковтнула
Тебе і так свавільно віддала
На суд негоди і дощів. З намулу
Не вирине алмаз, немовби каббала.
Ти не знайдеш фактуру чи натуру,
Щоб світ позбувся диктатури зла.

8 січня 2026

 липневий едем
 чутливість
 чуттєвість
 квіти жіночі
 з пелюстками
 тремкими
 що відбувається
 зрозуміло авжеж-бо
 зарозумілості тут
 не потрібно
 літо з прозорими
 діво-серпанками
 стомлене легко чи
 галасливе
 млість надвечірня
 і сяєво ранків
 щастя спливаюче
 ріж його їж
 його
 хованки піжмурки
 програш розрада
 скроні солодким
 оздоблені потом
 ми осягаємо
 і достигаємо
 у літніх обіймах
 за крок
 від фронту
 

Сидить голуб на тополі, голубка на вишні.
“Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?”
“Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?”
“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, справді кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Б-ом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б”ється серце”. Бачити менше

А сонце пензлем золотим
Малює все в такий же колір:
Пшеничні й житні колоски,
Дині та стиглі помідори.

І яблук круглії боки,
Солодких груш та винограду.
Усе здається золотим
У полі, в лузі й біля саду.

Багата кольором таким
В цю пору майже кожна квітка.
Зовуть недарма золотим
Щедре барвисте тепле літо.

2020 р.

Досвітній півень заспівав
І вслід загелготали
Гусята просячись на став,
Хоч світла ще замало,
Щоб мчати радо до води
По моріжку зеленім,
Де топче той гусій сліди,
Що схожий лиш на мене...
01.07.26

Я сектант у твоїй секті —
Двічі народжений, що не боїться смерті.
Розчинений у сакральнім сенсі,
Відбілений від почорніння в серці.

Я адепт у твоєму світі,
Пізнав його всі таємниці.
Я — гіркота води зі священної криниці,
А ти — вуста зі смаком полуниці.

Ми вкрились небом, і під його мандатом,
Лише тебе я створений кохати.
Та імперією щоб керувати,
Єдиним цілим ми повинні стати.

Я буду сонцем, зупинившись на порозі —
Крок вперед, і ми у шлюбному чертозі.
Діставши місяць, заплутаний в твоєм волоссі,
Здобули безсмертя, сховане в розквітлій розі.

Туди, сюди, взаємно,—
Тобі й мені приємно…

2020

 
[Гермафродит: квітка, що містить як чоловічі, так і жіночі
органи; людина або тварина обох статей.]
 
Хлоп’я Гермафродит був сином Гермеса та Афродіти,
наслідком таємного кохання, його віддали до
німф ізольованої гори Іда, у яких він зростав диким
створінням лісу. Після зустрічі із водяною німфою
Салмакіс, він наклав прокляття на воду. За легендою,
всякий, хто купався в цій воді, перетворювався на гермафродита.
 
 
[ОПОВІДАЧ]
Зі щільного лісу, з-за темних сосен
Здіймається гора Іда
Там, у тайній печері виховали німфи
Дитя богів, Гермафродита, у страху любощів їх
Ранок виповза на небо
Мисливець же лань узріває
І у прагненні здобичі
Тепер ось на галявині, яку раніш не бачив
Йти далі він не ладний
Хлопчина слідує за Сонцем
 
[ГЕРМАФРОДИТ]
О де ти є, батько?
Дай мудрість сину свому
 
[ОПОВІДАЧ]
І як його покине сила
Тут озеро мерехтливе ген
І тінь у нетрях темно-зелених
Порушить спокій дивний свій
Збудилася вода
Се цариця із наяд
 
[САЛМАКІС]
Збудилася вода
Створіння йде до нас
 
[ОПОВІДАЧ]
Кинувся спрагу потамувати
Перед ним явилося джерело
Гарячий подих розтинає імлу холодну
Щось плинне промовля: «Сину бога, напийся джерел моїх»
Вода на смак солодка дивно
Позаду кличе хтось ізнову
Він обертається й бачить, одежі з імли
І очі що наповнені озерною пітьмою
Вона хотіла бути з ним
Але не мав бажання він
 
[САЛМАКІС]
Ми будемо одне
Об’єднані в одне
 
[ГЕРМАФРОДИТ]
Геть, жінко хлодокровна
Ця спрага не моя!
 
[САЛМАКІС]
Нас не розлучить ніщо
Почуйте, боги!
 
[ОПОВІДАЧ]
Зійшов із неба спокій неземний
Плоть і кістки їхні дивно злились
Назавжди з’єднані в одну
(Єдину плоть!)
 
[ОПОВІДАЧ]
Істота в озеро вповзла
І ледве чутний голос
«Благаю я, благаю, щоб усякого, хто джерела торкнеться
Спіткала моя доля»
Ці двоє відтепер одне
Півбог і німфа є тепер одне
 
[САЛМАКІС]
Ми є одне
Ми є одне
 
[ОПОВІДАЧ]
Обидва віддали усе, що мали
Здійснилася кохання давня мрія
Навіки в озері отім
 
 
 
 
 
 
 
 

Здаюся у полон лісів.
В поліфонії голосів,
У зіткненні епох, часів
На плечі мудрий крук присів.

Здаюся у полон тополь,
Мов ніжних і величних доль.
Шукаю від кори пароль,
Де схований часів король.

Здаюся у полон беріз,
В полон незгасних дивних сліз.
Відчую на руці поріз,
Коли мину епох узвіз.

Здаюся у полон дубів.
Поставлю космос на диби.
В полоні злої ворожби
Відчую подихи доби.

8 січня 2026

 дивись
 бо що лишається
 дивитися
 через банальну дич
 і смертний жах
 у лиця
 що не лики ангельські
 не пики
 чортів які
 танцюють на ножах
 вдивляйся
 у натхнення і відразу
 агонію піднесення
 та шал
 що не у змозі
 не усе одразу
 залиш на потім
 чар почесний чвал
 до піднебесних
 зяючих пожарищ
 випробувань
 і неясних адрес
 ніхто тебе такого не чекає
 ти входиш із усім
 виходиш без
 побачивши іще
 щоби сягнути
 позачуттєве дивне
 не твоє
 прокинутись
 розвидіти відчути
 себе самого
 що не був не є
 за хвилю за одну
 до скону
 до емфази
 що майже сказ
 чи пандемоніум але
 ти повертаєшся
 гортаєш звичні фрази
 а все незвичне відкидаєш
 хрінь
 бурлеск
 

Традиція вставати під час виконання хору «Алілуя», що завершує другу з трьох частин ораторії Генделя «Месія», народилася після того, як приголомшений музикою британський король Георг Другий скочив на ноги, змусивши встати і всіх присутніх…

Генделева ораторія.
Костел Миколая.
Архангельські хори.
Вітражі палають.

Генделеве «Алілуя»
здіймає на ноги -
ніби відлуння
голоса Бога…

2026 рік

Знову літо, знову море,
Знову ледь помітний бриз, -
Знову далеч неозора
І щодня - блакитна вись.
Знов дозвілля цілий місяць
Без повітряних тривог, -
Знов я вибрав гарне місце,
Де купатись будем вдвох.
Де цілунки в час прибою
На вузенькому миску
І кохання із тобою
На вологому піску.
30.06.26

Від різних рóзумів
збирав нектар.
І там…
Зустрів почвар,
та вроду стрів…
Що з роз умів,
те й зрозумів.

Сутносте вітрова, дика безупряжна, вільна,
було б мені дослухатись твоїх научань:
бігти прозоро крізь вістря натикані щільно,
не обдиратись гілками до рваних - до ран.

Духу вогневий, було мені яро палати-
іскрою витися до Пачамами висот.
Бач, блідосердні - які ж похітливі до злата -
бачиш, прийшли убивати мій мудрий народ.

Водо, нестримна ні скелею, ні валунами -
ой, же було мені хвиль доглядатись твоїх -
вміти щоби обтікати чужѝнницькі храми,
гибко минати приманки звабливий поріг.

До́вколе рідний, росою твоєю дзвеніла,
в травах посонних куріпковий дух зачаївсь.
З шумом Огайо текла й розливалася сила...
Я не Ребекка! -я квітка між двох ручаїв.

Ні, не Ребекка, не диво дикунського світу,
не для суконь і балів, для манірностей - не...
Магма землі доспіває за мене те літо,
де вже не буде...не буде такої мене.

Серпень згадаю я тільки у лютому,
тільки у лютому оці твоєму.
Крізь Казахстан, Киргизстан поміж юртами
вітер мене пронесе до гарему.

Франціє! Азія! – очі ці – Азія!
Шкіра ця – шовк і гаряча пустеля.
Груди – це літо, де знов, мов у сказі я
цілюся в серце вустами Жоффрея.

О, Анжеліко!..

26 жовтня 1996 р., Київ

Поступово нас час затирає
В порохно, у ніщо, в пустоту.
Волосина від пекла до раю
Народила нову німоту.

Поступово у нас забирає
Час усе найдорожче, коли
Нам читає прокислі моралі
У протяжнім і звучнім "Курли!"

Поступово усе проминає
Кінокадрами в пеклі доби.
Дні минулі, немов мінерали,
Осідають на денці юрби.

Вже людина хитається, ніби
Відшумілий, спрацьований млин.
І натхнення нестриманим німбом
Запалає у сплеску годин.

7 січня 2026