Колишній секретар Центральної Ради Євген Онацький згодом в еміграції випустив серію нарисів про видатних людей «Портрети в профіль» з дуже красномовними назвами.
Так, нарис про Володимира Вінниченка називається «Чесність із собою», про Михайла Грушевського - «Чесність із народом», про Симона Петлюру - «Чесність з ідеєю». А над усіма стоїть Тарас Шевченко - «Чесність з Богом»…

Чесність - надто складна категорія,
кожен її по-своєму бачить:
є чесність радості й чесність горя,
безсонних ночей і пробачень.

І це реальність, а не примара:
чесність кроків - перших й останніх…
Вона є земна, а є й захмарна -
чесність титанів.

Петлюра - це чесність з ідеєю.
Вінниченко - вона із собою.
У Грушевського - з народом іде.
Тарас віддає її Богу.

2026 рік

Прийшли свята вже Великодні,
Що принесли вони сьогодні?
Чи спокій в кожну хату й мир,
А може зовсім навпаки?
Ще десь ракета прилетіла,
Біди та лиха наробила,
Хтось ранений, а хтось загинув,
Хтось втратив донечку чи сина.

Хтось у полоні кілька років,
А рідні втратили вже спокій,
Бо невідомо їм нічого.
Отож ми просимо у Бога
І мирних свят, спокійних буднів
Учора, завтра і сьогодні.

2024 р.

Самотність.
Вона зсередини з'їдає,
так непомітно забирає,
усе.
Втрачають барви почуття.
Ця пустота не має дна.
На відбивну засипле градом.
Готуючи, снодійним ядом
полива.
На порції розріже серце,
коли від болю вже не терпне.
Кладе до рота по кусочку.
Моєю кров'ю по глоточку,
запива.
Самотність.
Не жорстока, а байдужа,
чекає на вечерю, друже,
мене.

 у цьому світі пів прозорім
 чи парадизові земнім
 небесний батьку дрібку солі
 мені спаси і сохрани
 я грішний у своїм позорі
 і я страхаюся пітьми
 але земна ця дрібка солі
 мені потрібна мовби смисл
 і пережити неспроможний
 іще жорсткішої зими
 молюсь усе на дрібку солі
 у сні моєму сні моїм
 

Монотонне бурчання води
Відраховує миті, секунди,
Мов клепсидра святої біди,
Мов несплачені давні рахунки.

Монотонний і вигаслий ритм
Відраховує миті до старту,
Мов народження первісних рим,
Що підуть мимоволі на страту.

У згорілій, холодній золі
Віднайдеться той образ прадавній,
Ніби сіль у змарнілій землі.
Він здолає ненависті дамбу.

В монотонності митей, хвилин
Віднайдемо стмфонію лісу.
І зачахлий, старий нелюдим
Відшукає загублену ліру.

7 жовтня 2025

Яків Бєлінський (1909-1988; народився в Україні)

Тільки дуже вперті соні
сплять уранці зайвий час;
ми встаєм – ледь сонця промінь
залоскоче в ліжку нас!

    Підіймайся на зарядку,
    знову сонцю посміхатися давай!
    Розрахуйтесь по порядку,
    на зарядку, на зарядку всі ставай!

На заквітчаній полянці –
блиск ранкової роси;
майорять на ній уранці
наші майки та труси.

    Підіймайся на зарядку,
    знову сонцю посміхатися давай!
    Розрахуйтесь по порядку,
    на зарядку, на зарядку всі ставай!

Любо в озері скупатись
на заруку від застуд,
а потому – дружно взятись
за навчання і за труд!

    Підіймайся на зарядку,
    знову сонцю посміхатися давай!
    Розрахуйтесь по порядку,
    на зарядку, на зарядку всі ставай!

(2026)оооооооо

Якщо посміхаються люди,
у відповідь їм посміхнись.
Життя за межами любить
нагадати про себе за мить.
Не тримай у шухляді спонтанність,
і вдячність з долонь відпускай.
Не культивуй бездоганність,
Перлиною щирості сяй.

Десь там, за рогом — велике місто,
трамвай дзеленьком зупинки мітить,
крізь невгамовне щоденне дійство
кочують юрби туди і звідти —
турбот потоки
(десь там, за рогом).

Давно не ходять сюди туристи,
забута мером і автодором.
Тут пан Володя, і пані Христя,
і їхня киця з лінивим зором
спинили роки
(давно не ходять).

Зачарували свій час ті троє,
і що їм наші міські суєти.
Пильнують зелень гори старої,
відбулі дати, колишні мети,
притихлі кроки
(зачарували).

квітень, 2026

Вітаю щиро з книгою новою —
Вона, мов птах, злетіла в височінь.
У кожнім слові — серце із тобою,
У кожному рядку —слів глибочінь.

Нехай її читають і відчують
Те одкровення, що в душі зростив.
Нехай слова торкають і чарують,
Дарують віру, спокій і мотив.

Хай ця дорога — тільки початкова,
І ще не раз народиться рядок.
Нехай живе і квітне рідна мова
У книзі цій і в тисячах думок.

Натхнення, сили, світла і любові,
І вдячних читачів на довгий шлях.
Хай завжди буде істина у слові —
І світло не згасає у рядках.

 цвіте форзиція
 на форзаці квітневому
 дехто байдужий звичайно
 ще дехто у власній
 нейропетлі
 мало що помічає
 хлопчик і дівчинка
 років семи чи восьми
 у чобітках гумових
 мейд ін чайна
 оглядають
 специфічно гірчичного
 кольору квіти не відаючи
 що про це одне одному
 говорити
 цвіте форзиція
 наперекір
 відомому навіть цим дітям
 мабуть одчаю
 і я сам
 не одвертаючись
 їх проминаю так само
 не відаючи
 що оце вам говорити
 і чи насправді це
 має значення
 

Уткнешся в кістляве плече та безслівно
Заснеш і на вигляд здасися святою.
Я знову по тілу відчую тремтіння
Від того, що поруч вляглася зі мною,

Від того, що все поміж нами серйозно,
Неначе невидима ниточка божа,
Що квітами митого вранці волосся
Надихатись досі достатньо не можу.

Згадаю над містом той сонячний серпень,
В якому зустрів сподівання майбутні.
Ти йшла по Одесі самотньо уперше
В звичайній на вигляд шифоновій сукні.

Чомусь випадково до мене всміхнулась,
Забувши невдалі відносини інші.
З тих пір, як минула остання відпустка,
Для тебе складаю усі свої вірші.

Крокую вперед, а час лишнє обірве
І щось подарує приємне. Та згоден:
Життя щоб у тебе було преспокійне,
Своє розхерачить на друзки готовий.

Тремкі сніжинки, радощі зими,
старого і нового пеленання,
провулкового ліхтаря гойдання
у повні теракоти й білини.

Колядки хвилі з-за віконних рам,
гул в небі над святковими свічками,
тривога над вітальними ладами -
акордами Ісусовим дарам.

І зори часу іншого: поміж
годинного биття хиткої вежі -
за колихливі святвечірні межі
із вічності до звичних роздоріж.

На два життя - назовні і в собі -
розділений, стою під сніговієм,
захоплений раптовим «carpe diem»*
у невідомій майбуттю добі.

О, скільки раз усе уже було:
той самий сніг, і ті сліди в нікуди,
де стільки ж радості, як і полуди,
де крок, і все позаду замело!

Та є серцебиття струмки земні,
і ці сніжинки із висот незнаних,
і невимовність сподівань різдвяних -
понад усе, що тане в далині!

наснилося мені
все місто у вогні
бо небо розцвіло
в гучних салютах
і радість на очах
і смуток у свічах
сирен і голосінь
давно не чути

учасники звитяг
в медалях й ординах
пліч-о-пліч там стоять
одна родина
шапки летять до хмар
у дзвони б'є дзвонар
і світиться майдан
на всю країну

і де-не-де сльоза
оспівує кобзар
гартовану в боях
козацьку збрую
так тепло у словах
в житті лише бува
коли дитячий сміх
батьків чарує

а я танцюю щось
розкручуся ось-ось
до вітру припаде
моє волосся
наснилося мені
все місто у вогні
і я у цьому сні
перебуваю досі

 
В лапці у киці – криця
Хірургічний ніж – яскриться
Параноя з-за дверей токсичних
 
Твій шизоїде 21-й вік
 
Дріт колючий – дерті нари
Грець політики на палі
Невинні люди і напалмовий ґвалт
 
Твій шизоїде 21-й вік
 
Зерна смерті – хіть сліпців
Дітей поета голод із’їв
В усім що має – катма смислу
 
Твій шизоїде 21-й вік
 
 
 
 
 
 
 
 

Осінні дні ідуть, як мудрі старці
Із посохами, кашлем, у плащах.
Комусь, напевно, випадає трясця,
Як нагорода по сумних дощах.

Старі пророки рухають Усесвіт,
Потік ідей і круговерть часів.
Коли настане Ера Милосердя
У гулі постраждалих голосів?

Ніщо не спинить мудрість, що ступає
Непевно, соромливо, навмання.
У неповторнім сяйві небокраю
Омиється оновлена земля.

6 жовтня 2025

У зелен-барвінку очі блакитні
І жовті вони у ромашки,
А у волошки такі сині-сині,
Фіолетові ще у фіалки.

А бузкового кольору очі в дзвіночків
Та у півників тих. що край поля.
Наче хвиля морська мої очі,
Такі дарувала вже доля.

2020 р.

Зачиняються двері
У минуле моє.
А в прямому етері
Час, цинічний круп'є

Презентує новини,
Вщент усе розтрощив...
Кожна з них - домовина
Для тонкої душі.

В безпросвітній задусі
Відбивається глум.
Йдуть у засвіти друзі,
Залишаючи сум.

Ми платили химері
Нескінченний оброк.
Зачиняються двері
У всесвітнє добро.

Не цінується справжнє,
Всі шляхи - навмання.
На планеті продажній
Розквітає брехня.

В порожнечі містерій
Я і досі ще є.
Зачиняються двері
У майбутнє моє.

Кажуть, був їх Іван Третій скупердяй страшний.
Аж білів, коли копійку діставав з мошни.
Хоч багатства мав чимало: вже і сам надбав
Та й від предків своїх скупих теж чимало мав.
І країну мав безмежну, і багатства в ній.
Та сидів на тих багатствах, наче Скрудж скупий.
Посланці, бува приїдуть із чужих країн,
На утримання продукти треба видать їм.
Виділить овець отару, може й не одну,
Але шкури вимагає назад повернуть.
А то від Максимільяна посланець прибув –
То відомий імператор в Німеччині був.
Просив в князя імператор (любив полювать)
Білих кречетів для нього із Москви прислать.
Бо славилась Москва ними. Іван, хоч бажав
З імператором дружити, все ж йому послав
Білого лише одного, чотирьох других
Лиш червоних. Хоч ці були значно гірші тих.
А послові через скупість шубу він вручив,
Що вже й міль її поїла. Як посол уздрів,
То образився страшенно. І було чого.
Бо ж образив Іван Третій у лиці його
Всю імперію велику. А Іван страждав,
Що ще майже нову шубу послові віддав.

А для вас, хто
Ймення Мойого боїться,
зійде Сонце Правди… Мал. 4:2

Ілля прибув на Україну,
Блага є вість початку Дня –
єднає серце батька й сина
і зцілена в краях рідня.

Від Бога променями світло
зійшло як Сонце на Краї,
спасіння як роса досвітня,
як зцілення в Його Крилі.

Та всупереч щасливій долі,
народ, вчинивши відкриття,
обрав не те по власній волі
і мав виснажливе життя.

Над нами сяє Сонце Правди,
палає День, горить як піч,
перед судом тим хто не став би –
зведе його гріховна ніч.

безбожних порох з тої печі
та зцілених танок на нім:
тут маємо від Бога речі,
і час прийшов здійснитись їм.

Боїться хто ім’я Господнє,
в краях цінує наш народ,
хто в покаянні до Цього Дня –
шануймо Ймення Саваот!

09.04.2026р. UA

Дивитись крізь оптику двох незамараних скелець,
І бачити світ у серпанку з вогнями пожеж,
І визнавати, що ти не хазяїн життя, а лише поселенець,
І не владарюєш, а в мареннях так і живеш.

Ти іноді куриш "траву", і затим забуваєшся в димі,
На довгі секунди щоразу фіксуючи вдих…
І видих - і друге народження наче,
"приходом" як тільки накриє,
Де видива стрінеш, а то і потонеш у них.

Солодкі хвилини твоїх нечисленних ульотів ‐
І знову Земля, хресна мати дорослих сиріт.
А те, що було, ще відбутися може і потім,
Тебе дочекається космос - готуйся в політ.

Дорогі друзі, хочу вам повідомити, що вчора на 62 році життя помер мій найкращий друг, наставник, людина з Великої Літери Ярослав Чорногуз.
Член НСПУ, журналіст, талановитий поет, співак, композитор, чуйний, добрий, емоційний, справедливий. Величезна втрата для тих, хто його любив всім серцем. Його зворушлива поезія буде жити вічно в моєму серці, бриніти струнами у скорботній душі. Без нього світ змалів. Спочивай, неймовірний друже , поете кохання, на луках Сварожих в пухових перинах вічності! Обіймаю серцем, люблю!

Осінні дощі невгамовні й протяжні
Ідуть невмолимо, як військо звитяжне.

Вони проспівають відомі псалми,
В яких загубитися зможемо ми.

Осінні дощі все бринчать на гітарі
В своєму столітньому репертуарі.

І в їхніх піснях - гул далеких пророцтв,
Незнаний, новий, невідомий урок.

І кожна краплина - маленький усесвіт
На землю впаде, як стривожене серце.

У кожній краплині - сакральні слова,
Де думка нова й навіжено жива.

Дощі не вгамуються, непосидючі,
Навік заблукавши в небаченій пущі.

А з ними нахлине всесвітній потоп,
Мов крапка в кінці невблаганних морок.

5 жовтня 2025

В моменти втрат оголюються нерви -
Аж хочеться, від відчаю, завити.
Живе ж на світі довго різне стерво,
А кращі і на Небі в дефіциті.

9.04.2026

Розчахнута акація цвіте.
Щосили гонить живоносні соки
По знівеченім стовбуру високім -
Медовий дух летить в село пусте.

Там гулко-говірливі зазвичай
Зніміли вулики в траві, Сірком примятій.
Під ґанком спаленим буяє густо м'ята,
Посаджена господарем на чай.

Таке обістя - рідне, і ... чуже,
Знайомий запах кожуха із буди,
Куди ж пішов господар - не збагнути
Старому псу. Та він все стереже.

Все слухає: коли ж знайомий стук
Порушить неспокійний сон собачий,
І знову рідні очі він побачить,
Почує запах теплих добрих рук.
...
Був місяць, ніби миска з молоком,
А став тонким, як біла скибка хліба -
Усе, на що вночі дивився сліпо,
Очікуючи дня, старий Сірко...

А ранок лободою обростав.
Розбиті стільники пахтіли медом.
Над вухами гуло бджолиним летом.
У хвіртку заглядала пустота...

Попивав сивуху зо червоним перцем
(Ох, мені погано – принесіть відерце),
Весело гуляли на весільнім герці:
Стрелив з арбалета тамаді у серце.

 фак оф алле
 але нормально взагалі
 пасхальний зайчик
 білий кролик
 що усього всього
 ворожого на тлі
 не треба рими
 почервонілі очі голубі
 біологи у соцмережі
 брешуть
 і не брешуть
 а ти
 не станеш мемом
 тихо на селі
 окрайчик хлібний
 пів морквини
 нині вірш
 назавтра знову вірш
 сьогодні тут
 швиденько
 на помийці
 певно ж
 не знаходжу слів
 і
 боже кріпкий
 усемилий
 боже
 ревний
 ріж
 

Безликий день без місяця й числа, -
Без запахів, без звуків і без зблисків, -
Лише сіріє непроглядна мла
І всюди мокро та підступно слизько.
Мов сонний сум весь простір оповив
І тишу заколисує навмисно,
Щоб понад лугом не лунав мотив
Веснянками заученої пісні.
Безликий день спинився і завмер,
І стан душевний сирістю погіршив
Отак, що починаю відтепер
Забарвлювати в сіре світлі вірші.
09.04.26

Холодний квітень розриває душу.
І сіра злива - в серце арбалет.
Ну як же так, мій незамінний Друже?
Зарано обірвався Ваш сонет!

Поставити питання зараз мушу:
Якщо не Ви, то хто ж тоді - Поет?
Хай заздрість чорна сяде у калюжу
Та прибере порожній свій намет!

Троянди зміняться на тихі айстри...
Людино добра, неповторний Майстре!
Без Вас розквітне запальна весна!

Скорботний вірш завершую словами:
Десь там далеко, вже за Небесами
Світи мені, любове осяйна!

Девочка с глазами
Из самого синего льда
Тает под огнем пулемета...
Огромный пулемет,
Под ним — две гранаты!
Когда я кончаю на баб,
Их чистят лопатой.

Хлопець біг крізь дощі невідомо куди,
Навмання, без призначення, цілі,
Крізь безмежне нашестя стрімкої води,
Крізь епох навісні заметілі.

Хлопець біг крізь калюжі, яруги, рови,
Крізь Освенцими й Хіросіми.
І над ним виростали фатальні гриби
У хоралі прадавнім і сивім.

Хлопець біг крізь банкрутства старезних систем,
Крізь плакати зітлілі, пожовклі,
Крізь ліси філософій, ідей, теорем,
Крізь папіруси давні та мокрі.

І цей біг навмання був, напевно, страшним
У стихії крутих лабіринтів.
Навіть марні зусилля проб'ються крізь дим,
Опинившись із чортом на ринзі.

5 жовтня 2025

Щоб зрозуміти другу людину,
Самому треба бути людиною.
Вчитатися в народу істину,
Впізнати своїх з всіх віків героїв.

Збагнути ворогів своїх і не своїх
на життям даній високій драбині.
Простити їм завданий ними гріх,
Лиш пам’ятати своє вчора і нині.

Спадщину свою усім нам стерегти
Поколіннями писану й неписану
І з нею нам у майбуття іти,

Хоч би й бурхливим правди океаном.
З Воскреслим нам нести своє життя
Лиш так, щоб в серцях не було сміття .
08.04.2026р.

ЯРОСЛАВ ОЛЕГОВИЧ ЧОРНОГУЗ
(20.07.1963 - 08.04.2026)

ДРУЖЕ! ВЧИТЕЛЮ! МІЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ БАТЬКУ! Яяяяяяяяяяяяяяяяяк?

Пішов із життя Поет, який подарував цьому світу справжнє світло кохання. А мені - подарував мене! Колись представники акторської професії зверхньо дивилися на мене і відштовхували від себе чобітьми. Я писав вірші. Писав сонети. І одного благословенного весняного дня мені зустрівся справжній Поет і Людина, яка навчила мене писати сонети! Справжній друг, який повірив у мене і дав перепустку у поетичний світ. Я ніколи Вас не забуду, мій дорогий Ярославе! Ми мріяли зустрітися, але тепер... Все одно обов'язково зустрінемося! Легких хмаринок Вашій світлій Душі! Я люблю Вас!

Західний вітер на згарищах сонної вулиці,
Кіт повернувся у пошуку крихти тепла.
Врешті до мене з надією ледве притулиться,
Вмоститься близько десь зліва і біля ребра.

Шкірою треться, а кігті розбиті та стомлені,
Зовсім промерзли худенькі на тілі кістки.
Він ,як і я – із душею незламного воїна,
Знову чекає наступні криваві бої.

Котику, любий ,про що тобі ввечері мріється,
Як нас життя випадково на світі звело ?
Він лиш хвилину у очі сміливо подивиться
Й тишу розріже акордами стриманих нот.

Якби не рвався навпростець
І оминав горби й баюри,
То був би вже давно кінець
Ходою зродженій зажурі.
Якби дослухався порад
Людей досвідчених і мудрих,
То не вертав би вік назад
Ні на зорі, ні пополудні.
Якби в щоденній метушні
Не забував про час для слова,
То муза вірила б мені -
Моїм надіям і любові.
Але ходив я не туди,
Де тре ьуло мені ступати, -
Тому і гнуся в три біди,
В думках виношуючи свято...
08.04.26

Розквітлий бузок будить спогади давні,
Вертає у юність його аромат,
Коли ми щасливі під ним зустрічались,
П"янив отой запах закоханих нас.

І поринали в кохання обоє,
Забувши, що може хтось бачити нас.
О! Як було добре тоді нам з тобою.
Не повернути назад отой час.

Усього в житті довелося зазнати,
Радісні миті були і сумні.
Та серце й тепер починає співати,
Коли розквітає бузок навесні.

2018 р.

Я не хочу рятувати світ,
Лізти на пекельну амбразуру.
Вже на аркуш ліг мій заповіт,
Він для більшості - макулатура.

Я не буду бігти навздогін
Тим, хто переміг і дні, і ночі.
Світ, неначе той невтомний млин,
Перемеле всіх таких "охочих".

Подолавши свій підступний страх,
Зізнаюсь нарешті небокраю:
Щастя - не у віршах і книжках,
А у чому - знаю. Та не маю.

Відмовляюся тримати стрій!
Спогадам пишу записку ніжну.
Знаєте, я зовсім не святий!
Люди! Не повірите! Я - грішний!

Плаче дощ. О, весно! Припини!
Зовсім я не маг - лише зустрічний.
Бачу не завжди пророчі сни,
Інколи я бачу еротичні.

Душу, розіп'яту на цвяхах,
Не канонізуй, безбожний світе!
Забуваю про духовний шлях,
Іноді я хочу їсти й пити.

Уявляєте, я маю стать!
Їй так личило земне кохання!
Тільки доля, наче злобний тать,
Каструвала всі мої страждання.

Зараз я пишу свій несонет
І крамоли додаю краплину.
Я - не янгол. Може, я - поет...
Я - не демон. Я - жива людина.

К-оли туман в ярах, як дим застиг,
В-она приходить босоні́ж по росах,
І-промені її вплелися в коси.
Т-римає Муза в пальцях вітру сміх.
Н-е кличе, а веде за небосхил.
Е-дем і тиша там такі незвичні,
В-она диктує рими фантастичні,
А кожен біль стає зерном для крил.

М-агічне слово, ніби перший джміль,
У-верх злітає й крильцями тріпоче.
З душі вже лине піснею уроче,
А ще - життя солодить, як ваніль.

 валандався усяко шлявся
 та роззирався якомога
 хто у вишиванці а хто у шапці
 де благодать а де знемога
 хто при колясці хто на лавці
 а хто повзе через дорогу
 щоб голубів іще зібрати
 на крихти пиріжка з горохом
 де зрада в чому перемога
 у соціальній мультиварці
 і хто ймовірні потраплянці
 а хто запроданці на бога
 

                    І
Менестрелі є. Вони існують
в цьому світі як мандрівники,
може бути, що не одесную,
та ошую де-не-де кочують
обіруч Господньої руки.
Отже, поки є чим дорожити,
ідемо попутно до кінця
з тими, що уміють обігріти
охололі душі і серця
з будь-якої висоти орбіти.

                    ІІ
Інде кажуть, що аніж іти
пішки у незвідані світи,
чи не легше по дорозі битій
їхати алюром до мети,
можна, крил не маючи, летіти,
а якщо боїшся висоти...
краще із розумним загубити,
ніж із дурнем золото знайти.
Тим і сим уже немає ліку:
мудрі мають свій іконостас,
поміж них лукаві і дволикі,
та і непутьове має шанс
устромити завидющу пику
ще й туди, куди чужому – зась.

                    ІІІ
Як бродяга не спішу у небо
і до зір, що сяють уночі –
то й не приміряю їх до себе,
бо на те є інші діячі,
і плугатарі, і сіячі
вічного і доброго, де треба.
Пішому далеко до гуру.
Не цураюсь місії такої:
перевагу віддаю перу,
зайвої спокуси не освоїв,
поки буду жити не умру,
ігнорую тугу і журу,
що не став іконою живою...
......................................................
всіх чекають неземні покої,
може, із осанною – одних,
інших як музик, само собою,
біля п’єдесталів кам’яних,
ще когось на конях вороних,
на щитах – поетів і героїв...
десь і я літатиму між них
білою вороною, бо їх
цим ім’ям ніхто не удостоїв.

04.2026

І тільки уява є швидша за світло,
і тільки уяві підкорений простір,
як кориться глина- в теплі розімліла-
рукам гончаря - на майстерскім помості.

Як діва паліє під поглядом любка,
під помахом пензля злітають заграви -
так никнуть парсеки - до нестяму хутко -
з одного бажання стрімкої уяви.

І може цей світ, це життя чорно - біле,
стежина строката, ці війни і слави -
це річка думок, що пінóю скипіла,
у непроминальній Творцевій уяві.

Я хочу знов відчути море за вікном,
Не десь…на вістрі узбережжя Криму,
І просто до води, де сонечко зійшло
Крізь сад черешні преспокійно линуть.

Всміхаючись, сховавши в окулярах блиск
Очей, та йти по теплій плитці вулиць.
За стільки років, що майнули, не відвик
І в серці почуття, повір, не вщухли.

І низку віршів написати, як гадав,
Здається часом ― залишився винним.
Взірцем на обрії темніє Кара-Даг,
Чекаючи давно на теплі зливи.

Побачити б ще раз прекрасний едельвейс,
Здіймаючись у гори східним схилом.
Відчути, як потік думок кудись несе
Приємний вітер у безкрайність швидко.

Увечері розпити пляшечку вина.
Щось буде: «Магарач» або «Масандра».
А ніч зірками поступово вись вкрива
І пахне ледве сон-трава духмяна…

Я знаю точно, що колись приїду знов.
Вважай весь час ― це мрія заповітна.
Наш стяг замайорить під гамір рідних нот,
Тому що Крим ― славетна Україна!

Відпочинок, коли всі тягарі
не зводять у прірву,
і крок твій не тягнеться ледь-ледь.
Коли видихаєш і маєш довіру,
що не трапиться щось шкереберть.

У грудях, мов троянди пекучі світанку, –
прагнуть в майбутнє стійко рости,
усміхаючись сонцю щоранку,
дарувати натхнення в цьому житті.

Ти скажеш: «Я сильна людина,
і всі перепони здолаю, авжеж»,
але часом береш відпочинок,
безумовно цінуєш себе й бережеш.

Коротка ніч і довгий день,
І угорі - блакить небесна, -
І море радісних пісень
Переповняє світ чудесний.
І я святкую навесні
Всього народження й зростання, -
І рвуться пута на мені,
Щоб розпочав пересування
Поміж розкішної краси,
Посеред ніжних барв і звуків, -
І щось гарніше не просив
Ані собі, ані онукам.
07.04.26

Розстебнула вздовж ґудзики душа моя
Ти не бачиш?
Холодний вітер її обдува.
В серці мов скрипка дитячими руками.
Ти не чуєш?
Рипить як сніг під каблуками.
Думки на колесі огляду зайняли місця.
Ти сидиш?
Чи лякає така висота

 не перевершити себе
 до чого навіть намагатись
 це усміхання де-не-де
 не зовсім позначає радість
 ту радість що усе підносить
 і салютує бозна-чим
 котрій ніколи не є досить
 такий її бентежний чин
 мож пописати графомань
 чому би і не противажіль
 що компенсує біль од ран
 тебе зогріє і розважить
 

 
не торкаться долу
сонця не узріть
анічого тільки
біг біг біг
біжім
біжім
 
дім на пагорбі
місяць припочів
ось дерева-тіні
свідчать бриз нетлінний
нумо бейбі геть ізвідси
біжім
 
геть ізвідси
геть ізвідси
геть ізвідси
біжім
 
теплó обійстя на пагорбові
розкіш уся від паркету до стель
плюш черлений і люксус фотелів
як не зайти то і не дізнаєш
 
там президент мертвий у кадилаку
на двигуні смола накипає
ходи зі мною за ріг оцей не дальше
там де схід царя стрічаємо
 
геть ізвідси
геть ізвідси
геть ізвідси
біжім
 
при озері мирні вигнанці жили
міністрова донька кохаюча змій
котрі у криниці окрай дороги
прокинься гов іще крок і вдома
ей нумо!
 
ми узріємо брами до ранку
ввійдемо у них надвечір
сон-це-сонце
о пали все
зійде швидко
місяць місяць місяць
ти моя бо
швидко!
швидко!
швидко!
 
я – король рептилій
усе в моїй силі
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли я повернусь, перший сніг долетить до землі,
А старенький таксист довезе із вокзалу додому.
Я згадаю, як мама казала слова непрості,
Як стрічала мене на порозі в халаті м’якому.

Коли я повернусь, місто буде холодним, чужим.
Наплюю, що ось так приїжджаю самісінько в бурю.
Хто раніше завжди обіймала, спитає: «Куди?
Милий, вибач мене, я вуста вже тобі не цілую».

Коли я повернусь, друзі зникнуть як ясність у сні
І накотить розбитість, неначе похмілля вчорашнє.
Замість того, щоб далі послати проблеми усі,
Просто сяду й завию, як сіра побита собака.

Коли я повернусь, то згадаю про все, що хотів.
Планував, але більше топив всі надії в стакані.
Що ж зробити, ось збій замаячив в останній строфі,
Але пофіг.., цей вірш у житті в мене буде фінальним.

Столітній парк розорений, розбитий,
Осквернений вандалами, стоїть
У сотнях невловимих смолоскипах,
Де гасне час, перемагає мить.

Завзяті лиходії й тимчасовці
Спроможні потолочити красу.
Вони взялися погасити сонце
І сотворить ненависті ясу.

Лише пустир оголений, сталевий
Залишився від них, як долі знак.
Всі спалені і зрубані дерева
Прокляття прокричать, немов Спартак.

1 жовтня 2025

Сергій Островой (1911-2005)

У лісі наодинці
жила Зима в хатинці;
вона солила сніжки,
поклавши їх до діжки;

замети нагортала,
скрадаючи кути,
і крижані кувала
над ріками мости.

    Стіни й дах крижані,
    вкруг – метелиця,
    за дверми в глибині –
    мла кужелиться;

    ступиш крок за поріг –
    всюди іній,
    а під вікнами сніг –
    синій-синій...

Робила справ чимало:
сріблила все кругом,
а місяць накривала
прозорим ковпаком;

голу́била ялинки,
ведмедів-блукачів,
і потім до хатинки
верталась на спочи́в.

    Стіни й дах крижані,
    вкруг – метелиця,
    за дверми в глибині –
    мла кужелиться;

    ступиш крок за поріг –
    всюди іній,
    а під вікнами сніг –
    синій-синій!

(2026)оооооооо

26 лютого 2026 року в Україну повернули тисячу тіл (останків) загиблих захисників…

В безсонячний лютневий день
одна за одною машини:
колона траурна іде —
німі холодні домовини…

Нам повернули лиш тіла,
хоча і це важливо дуже,
та в кожнім з них душа жила…
Тож хто віддасть тепер нам душі?

2026 рік