Мовчання огортає душу,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.

Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
Яка минуле поверне.

Так несподіване прозріння
Стрілою нас наздожене,
Кинджалом ввійде у сумління,
Простріляне і ледь живе.

Ніякий щит чи забороло
Не відверне небесний крик.
Впадуть у полі заборони.
Іде одвічний єретик.

7 листопада 2025

Запрошую на свій канал на ютубі, підписуйтеся.
Майже 100 композицій.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Стежки спіральні

1
У кінозалі на трьох екранах
Мелькали Делі... Диканька... Гана.
Душа злинала іскристо вгору.
Цвіли агава, рис, помідори.

У саквояжі - браслети, вірші.
Впритул підходив підлесний Іржі.
Зелений потяг - крізь чад - по колу.
Ні ароматів, ні ореола.

2
Спинявся гід наш, хотілось пити.
В бархани грузли сліди-копита.
Творці чекали вогню із неба.
Палити лахи була потреба.
Жмути сновиддя, темнава ніша.
Прости, банальне! Люблю складніше.

3
Намисто з мушель дала мулатка.
Крупа небесна... хмаринка-латка.
Співоче древо хитало зірку.
Людву покликав чорт на вечірку.
Лилися вина, вишневі соки...
Низьке одвічно плює в високе.

Брели з хрестами масні хапуги.
Полуда вкрила щити, попруги.
Дивочні снива, четвер пречистий.
Навколо - війни, зло, терористи.

Так хочу сонця і склянку дива...
Уречевися, добо щаслива!
Годує зайця-приблуду муза.
Стежки спіральні, гіпотенузи...

2018-2026

До літ хоча би десь до сорока,
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.

Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин.
А спробу я таку хіба зроблю?
І кожний вчинок мій, а не іудин.

До моря вічності і мудрості глибин
Попереду розлогий естуарій.
Усе пройду, а стрінеться загин,
Злетить душа на крилах дивних арій.

І там, у надвисокій вишині,
Безсмертя усміхнеться і мені.

За обрій сонце упало втомне.
Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.

Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди* з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
і скубли пасма гірських чуприн.

А ти хиталась на хвилях пінних,
зухвалий вітер тебе гойдав,
і хтивий місяць з-за скель камінних
вставав навшпиньки і підглядав.
 
Неслися скрики здаля відчайні,
витав над морем веселий сміх,
а в небі зорі мигтіли сяйні
й спадали блиски, мов дощ зі стріх.

Тихенько хлюпав прибій пестливий,
коханцем вітер довкіл снував,
а я мовчазно сидів щасливий,
тебе ні трохи не ревнував.

* наяди – божества у вигляді дівчат

30.05.21

Лише ранком у ворожки
Золоті крадуть гриби ,
Лише гудзики і брошки
Тут готують до сівби,

Лише шерех чують бджоли
Про фізичну суть єства*,
Лише ковдри, лише змови
Там, де стежкою жорства.

Драфт не будь до нас жорстоким!
Будь як репліка часу!
Для помірно одиноких
Бережи свою красу!

Бо як змовкнуть колотушки,
Жир заллє очей ліхтар,
Знову мухи-цокотушки
Стануть збурювать узвар.

_______________________
Чорне віяло і вітер,
Сонця жовтий промінець,
Лише ранком у ворожки
Зводять смуток нанівець.

А він тебе й мене любив, таку біленьку...
Як ти все те пережила, скажи, рідненька?

Чи, може, звістку принесла тобі сорока,
Коли зі скелі шуганув у синь високу?

Чи знала, що його сади в мені буяли?
І виноградного вина було замало.

Обручку щастя обіцяв, зорю з пів неба,
Та повертали береги завжди до тебе.

З душі перлини позбирав, пішов у вічність.
Тепер не будемо на трьох ділити ніжність.

Чому ж до мене уві сні приходить й досі?
Навіщо ж нам стелила ти шовкову постіль?

25.04.2026р.

Там на галявині біля криниці
Колись із тобою збирали суниці,
З трави визирали їх личка червоні,
Вони потрапляли у наші долоні.

Так пригощало суницями літо
І ми забували за все на світі,
Хвиля кохання тоді нас накрила,
Раділи й сміялись безмежно щасливі.

Смачні були ягоди, немов чар-зілля,
А згодом гучне відгуляли весілля.
Минуло з тих пір не одне літо й осінь,
Мене називаєш суничкою й досі.

2015 р.

Багровою млою затьмарена далеч,
Спалахує сумно щомить небосхил, -
Знялася у небо налякана галич
І в паніці каркає гучно щосил.
Гірке та солоне повітря гаряче
Вдихаю натужно і кашляю в млу, -
Від болю терпкого кривлюся і плачу,
Та ще палієві прокльони всі шлю...
25.04.26

 не казка і не зовсім каско
 ішов містами чоловік
 в його лиці минулий вік
 хай мовить ізнічев’я маска
 пейот не модний аяваска
 барменці кине інший фрік
 у нього є такий барвник
 будь-що опісля нього вакса
 ретельніш вибери момент
 загальний не національний
 слів віртуозний екскремент
 шалена зустріч на прощання
 розчарування вибачай-но
 усесвіти ущерть ущент
 

1.
з до́брим днем
проща́йтеся зі сном
все мину́лося
та світ чека́є вас
хліб
не ті́ло
кров
ще не вино́
щи́ро дя́куйте
за сві́тло в голова́х
ви́дих вдих
нага́дує
живі́
тож уві́руйте
у ко́жну Бо́жу мить
тінь хмари́ни
ни́шкне на траві́
та не ви́горить
наді́я між людьми́

приспів:
з ма́ндрами
ма́нтрами
но́симось
мрі́ємо
де той рай
вибира́й
кри́хтами мі́ряний
до́лею ви́тканий
він у тобі́
вті́ха
і біль

2.
не зі слів
склада́ється
душа́
та вони́ у ній
мандру́ють і росту́ть
я би їх там
до́вго не лиша́в
хай стаю́ть крильми́
арка́ном на мету́
раз-у-раз
кроку́ймо до зіро́к
там за те́рнями
насна́га для леге́нь
ви для се́бе
ка́мінь і проро́к
спотика́ється
об вас
цей до́брий день

приспів.

3.
з до́брим днем
із ті́нями на зріст
з чи́стим на́міром
і ви́льотом наскрі́зь
з тим
що ви́дно
ста́ло нагорі́
хто світи́вся в ніч
а хто за ніч згорі́в
з до́брим днем
із ві́кнами без ґрат
з колоо́бігом
у ру́кавах суди́н
з поцілу́нком
золоти́м від втрат
розумі́ючи
таки́й ти не оди́н

приспів.

 не продирався у достойники
 ніяк
 роздаючи і душу й тіло
 належний кракелюр і краков’як
 іще неподалік щось прилетіло
 в думках твоїх лютневий одинак
 яке комусь узагалі є діло
 ти не мудри
 замри а там умри
 забудь про цінність і безцінність
 нема безвинних є повинність
 і танці
 ті що раз-два-три
 музики грають
 чом не грать музикам
 їх рухи вивірені
 випий та іди
 не зна куди
 о що казать
 усім-бо
 

Листок осінній ніжно посріблить
І передчасним снігом увінчає.
Тоді пізнаємо урочу мить,
Коли зима замислиться про щастя.

Листок осінній спопелить слова
Облуди й фальшу, злоби і безумства,
Торкнувшись потаємного єства
І викликавши дивовижні звуки.

Листок осінній відкриває нам
Ворота зрілості, прозрінь спізнілих,
Даруючи перепустку вітрам
У пізню осінь і далеку зиму.

1 листопада 2025

Він вибухнув,..
пустивши білу кров
по тілу двадцять першого століття.

4 квітня 1989 р., Київ

Не жаліла себе ніколи,
піклувалась завжди́ про інших.
А тепер, не збагну відколи,
я розраду знайшла у віршах.
Та мені не достаюньо цього,
щоб щасливою почуватись.
Сонце соняхом за порогом
зазирає в мою кімнату.
Та чомусь затуляю штори,
щоб проміння не обпікало.
Наодинці з пекучим горем
прибираю сміття недбало.
Поливаю сухі вазони,
промиваю фіалкам очі,
виганяю із підвіконня
сонно-заспану поторочу.
Зачиняю на клямку хвіртку,
на броньовані двері — тугу.
І розказую нечуйвітру*
таємничі казки, як другу.
Усамітнилася віднині
в мушлі власній, бо з мене досить
то́го болю, що безупинно
у душі незабудки косить.

Нечуйвітер* — лікарська рослина

24.04.2026р.

Знову в грудях б'ються хвилі
Потаємних почуттів, -
Знову в серці дух і сила
Вічних мрій і кращих слів.
Знов, закоханий по вуха,
Вірю в сяючу зорю
І вином не повню кухоль,
І знедавна не курю.
Щодоби частуюсь чаєм,
Хоч за це беруть на глум, -
Ну, і що, коли кохаю,
Ну й нехай, якщо люблю.
24.04.26

Крізь версти юності - до зрілості й сивин,
Буває, йду собі, як нелюдим,
Долаючи життя природний плин,
І не ловлю нічого і ні з ким.

Коханням ділячись, хіба ж його ділив?
Я просто поділяв - і вистачало.
Було, і проливав - тоді й полив
Бував таким, що не здавалось мало.

І все я бережу, як і беріг
У свіжості отій, що має бути -
Як ранок, що озвучив Едвард Гріг.
Його і слухаю в часи відрад і смути.

І силу гармонійного єства
Ся родить і поезія нова.

* * *

Ранок

Ранок

Тут, в Уричі*, спокій і тиша чіпка,
лиш річка в камінні дзюркоче в’юнка
та інколи дзвонів гучний передзвін
несеться дзюрчанню тому навздогін.

А там, де бески́дів у брижах лоби,
тріпочуть лісів пелехатих чуби
і в просторі згуслім, немов у смолі,
лисніються скель величаві шпилі.

Там, кажуть, колись був торований шлях –
з Дрогобича сіль везли німець і лях
й стояла фортеця кордонна давно,
де воїн і митар були заодно.

Тепер – ні фортеці, ні сліз, ні імен,
лиш згадка в літописах з давніх-давен.
Сплили ті часи, як вода у ріці,
зостався Дрогобич та скелі оці.

* Урич – село в Львівській області, поблизу якого розташовані залишки давньоруського наскельного комплексу «Тустань»

20.08.22
 

Ти не прийшла...
А я чекав тебе.
Я стільки усього́ хотів сказати...
Стьмяніло швидко небо голубе
і дощ почав холодний накрапати.

Та я чекав.
Вслухався в голоси,
вдивлявся в лиця, як у вічні міти.
Минули всі і терміни, й часи,
і недоречно виглядали квіти.

Ти не прийшла...
У серці – тужний щем.
Тяглись думки тяжкі і навіжені...
Холодний вітер шибонув дощем
і сліз гірких сипнув мені у жмені...

19.11.22

 вивчав місцеву фауну і флору
 захоплювався краєвидами
 хотів
 закохувався ще у неповторне
 і просльозився декілька разів
 о донно анна
 потяг порух промах
 що вірші незатійливі мої
 і що чуття
 вам необов’язкові
 о так
 на фоні далебі казковім
 як є заскоченім
 на слові
 далебі
 

Волоколамський Йосиф вивів строго
Про царство колись бачення своє:
«Понєже влада царська є від Бога,
То й цар тому богоподібний є».
Тож, що хотів, той цар - те міг робити.
Йому не було суду на землі:
Міг мордувати або просто вбити.
То з легкістю сприймали москалі.
А церква, звісно, все те дозволяла,
Бо ж цар від Бога – не переч йому.
Сама ж від того часом і страждала.
І захистити не було кому.
Царі ті скільки вигубили люду,
Навряд чи зможе хто порахувать.
Тож говорити я про те не буду.
Хотілось би хоча б «владик» згадать,
Яких царі оті замордували.
Велів був Грозний, як напався шал,
Й опричники митрополита взяли,
Як москалі говорять «на підвал».
Бо в церкві той митрополит відкрито
Опричнину прилюдно засудив.
За що був люто «на підвалі» битий.
Малюта його там же й задушив.
Культурна європейка - Катерина
З Вольтером переписочку вела.
Та у скрутну фінансову годину
У церкви її землі відняла.
Коли ж митрополит взявсь проклинати,
Хто землі ті церковні відбирав,
Веліла та його арештувати
І кат живим в стіні замурував.
Онучок Олександр був не кращий,
Закатував архієпископа за то,
Що на царя «відкрив той свою пащу».
Царю не смів противитись ніхто.
Царі від того, звісно, нахабніли.
Он Олексій Романов у свій час
Ходив, як вдома, в церкві й поміж ділом
На увесь голос лаявся щораз,
Немов якиїсь вуличний бурлака.
На патріарха якось напосів
У П‘ятницю Велику. Той від ляку
І слова проти вимовить не смів.
Це той, що в москалів «Тішайшим» звався.
Такий богобоязнений, мовляв.
А він ходив по церкві й матюкався,
Як в службі хтось помилку допускав.
Отож в москальській церкві виживали
Лиш ті, хто царям вірою служив.
Які не лише руки цілували.
І не важливо, хто на трона сів.
Митрополит московський комунякам
Так вірою і правдою служив,
Що сталінським портретам «у подяку»,
Немов іконам, кланятись велів.
А в шістдесятих раптом патріархом
Безбожник й комуняка Ротов став.
Служив він владі вірою, без страху,
Від КаДеБе таке завдання мав.
І ні для кого вже не є секретом:
Під рясами погони в їх попів.
Всі моляться на Путіна портрети.
Та Бог в церквах їх бути не схотів.

Я й замолоду не відзначавсь красою.
Тож і на старості не скаржусь на літа:
Не так вони погарцювали на моїм обличчі.
А от як бачу тих, з ким і стоять колись не личило,
Туга такою млостю серце огорта,
Немовби хтось знічев’я замахнувсь косою.
Крізь землю провалитися готовий,
Коли на запитання: «Пізнаєш?»
Усереч безпам’ятству кажу: «Авжеж!»
Не в змозі вимовить правдешнє слово.
Жінки - красуні! Засвоїти б це нам, чоловікам,
То, може б і красі, неоціненному дарунку на цім світі,
Як Сарі, Господь додав би ще й жадане довголіття...
...Щоправда, молитися б годилось, як батько Аврагам.

Мовчазні твої губи до біса приємні та трохи вологі,
А сьогодні всю ніч виявляються кволі і як неживі.
Подивися, дукач, мов останні години нам очі мозолить.
Подивися, вже моститься вітер бешкетний до крони тополі.
І крізь темінь світанок пускає на небі нові пухирі.

Говори, не мовчи. На (не)знаних усіх дотепер діалектах ―
Зрозумію тебе, якщо зможу, зумію торкнутися дна,
Бо в дивацтвах життя і в стосунках не зовсім для мене відвертих
Спромоглася оголену душу міжряддям болючим роздерти,
Захлинутись, бо ти її наче газету вчорашню гортав.

Не мовчи, говори, бо немає у тілі колишньої сили,
Щоб триматися вкупі, безмовність надалі здається тверда.
Я втомилася дуже хитатися поміж думками брудними,
Я піду, якщо скажеш, що всі почуття остаточно затихли,
І зірву, наче зашморг, із шиї любові отруйний ґердан!

                    І
Як за весною прийде літо,
так за війною буде мир.
Який не є орієнтир,
навіщо зайве ворожити,
чи то відкине кінь копита,
чи ноги простягне емір.
Гадай на гущу і на карти,
коли любов здається зла,
із ким і жити, й виживати,
аби і клопоту не мати,
і не пеняти на козла.

                    ІІ
Як пояснили ерудити
поезії – лише Амур
допомагає нам без мита
до виходу у другий тур
не вибирати, а дожити
з обранцями без коректур.

Із ким фортуна поєднала,
із тими й далі ідемо,
а от коли це зайве чмо,
яке раніше смакувало
так само, як без хліба сало,
то хай іде собі само.

Та поки затишно, і тепло,
і по дорозі до межі
лишаємося не чужі,
то ще не вечір, і не смеркло,
і наші ангели не стерли
секрети тіла і душі.

                    ІІІ
Коли ще юні душі наші,
то незалежно, хто твій друг,
у заметілі завірюх
зігріє ще тепло домашнє...
.............................................
тому-то у часи нудьги
хапаємось за учорашнє,
яке і є спасіння наше
і наші рятівні круги.

04/26

Мати рідно, я так хочу Вам сказати,
що кохаю вас безмежно але мушу я піти,
бо далекі ці дороги так і манять самоти.
На прощання я Вам скажу
Дякую тобі за все , рідненько.
Дякую за долю, щастя, й ту красу,
яку вбити ти не зможеш,
Але дай моїй душі піти,
Та ж як чути ти мене не хочеш
Як стежка просить йти туди.
Туди іти - в далекі гори,
Там де сходяться дороги
Манять мене статись там.
І хай серце материнське
Не плаче сльозами батьківськими.
Не треба сильно горювати
Мусиш сум піснями заливати.
Тож побуть, побуть зі мною
І почуй останнє слово
Як я тобі так скажу
Мамо, я тебе люблю

 
І поки любов уві всіх почиває
Моя гітаро, плач собі
І поки підлога метіння чекає
Поплач, гітаро, собі
 
Чом не підкажуть вам спосіб жоден
Свою відкрити любов
Чом інші вами керують знову
Купляють і продають
 
І поки сей світ не спинив обертатись
Моя гітаро, плач собі
Із помилками, але мусим навчатись
Поплач, гітаро, собі
 
Навіщо збили вас із дороги
Зурочивши, геть усіх
Спотворив хто ваш вільний розум
Чом жоден не стеріг
 
І поки любов уві всіх почиває
Моя гітаро, плач собі
Усе поки любов . . . .
Поплач, гітаро, собі
 
 
 
 
 
 
 
 

Впадаєш в сон, як у нову затоку
І виринаєш неводом без риб,
Бажаючи поринути углиб
Й довіритись вселенському потоку.

На мілину тривожну і безплідну
Ти напливаєш у старім човні.
І тільки на жаданій глибині
Себе відчуєш Магелланом пізнім.

У глибині відкриєш дивні твори,
Що океан у череві ховав.
Доноситься нечуваний хорал
Із овиду, як міражі потвори.

Солоне море принесе в руках
Утому, щастя і наснагу дику,
Мов те відлуння ангельського крику,
Яке затихло у пітьми віках.

28 жовтня 2025

Дорогі коліжанки, не тіште мене,
не сушіть мої сльози жагучі.
І любов, і зажура колись промайне,
кане каменем в урвищі кручі.

Я не знаю, коли ті печалі пройдуть —
сильна жінка теж інколи плаче.
На порозі моїм розплескалася ртуть —
позбираю, а як же інакше.

Дайте час, щоб оговтатися від страждань!
Зрозумійте, підтримайте словом.
Я важкий хрест несу неземних покарань —
сподіваюся, що тимчасово.

Час розвіє над всесвітом порох жалів,
уповільнить годинника кроки.
Відлетять у безмежжя мої журавлі,
та у серці оселиться спокій.

Запорошать сніги незабутні літа,
витруть сльози заплакані верби.
І мого божевілля пора золота
спу́рхне спогадом в зоряне небо.

23.04.2026р

Українці, зверніть увагу
На число перспективне – «3».
Принесе воно нам наснагу –
Не дивіться на «3» згори.
Вже давно колись батько й мати,
Нас – дітей – народили трьох.
Хай маленьким був простір хати,
Та не бідкались:«Ох-ох-ох»
Разом грались і вчились разом,
І у кожній своїй сімьї,
За батьківським дороговказом,
Втричі збільшили врожаї.
Козаків проросли зернятка –
Втричі більше яскравих барв –
Славні хлопчики і дівчатка –
Батьківщини майбутній скарб.

29.03.2026р.

Позивний «Сімба". Надзвичайно вродлива, завжди зі стильною зачіскою… Родом із Челябінська. Загинула за свободу України. Їй було 34 роки.
Оля стала першим контрактником Збройних Сил – іноземкою, яка отримала паспорт громадянки України під час служби в армії.
Боронила найгарячіші точки Луганщини. Та навіть під час найпекельніших боїв вона рятувала тварин, вивозячи їх із лінії фронту.
А ще Оля Сімонова добре вивчила нашу мову. Вона - приклад того, що справжньою українкою не народжуються, а стають…

Пливе у небі вінок жовто-синій
на хвилях пекучого суму -
душа безсмертна Ольги Сімонової,
воїна і красуні:

«Прощавайте, песики й котики!
Прощавайте, мої побратими!
Зі мною тепер зоряна готика -
янголи, херувими…

Але я все одно з вами,
ми разом долаємо спротив,
вперед прориваємося з боями…
Чи пам‘ятаєте мій дотик?..»

Як будете часом у храмі, може,
помоліться в куточку за Сімбу -
поставте свічку і тихо промовте:
Олю, уклінне спасибі!..

2026 рік

Ой, ти, скрипочко чарівна,
Мелодія твоя дивна,
Вмієш весело сміятись
Й гірко плакати-ридати,

Буйним вітром зашуміти,
Падолистом шелестіти
І плескатися, мов хвиля,
Неймовірну маєш силу.

Коли в руках віртуоза,
Викликати можеш сльози
І до танцю запросити.
Як же тебе не любити?

2018 р.

Через стишену дорогу
Неквапливо вечір брів
І стелив собі під ноги
Довгі тіні яворів.
Він топив у видноколі
Сонця схилене чоло, -
За собою вів із поля
Сірі сутінки в село.
Підіймався вище місяць,
Став поблискував сріблом, -
І красивішого місця
Нині в світі не було.
23.04.26

Зали-
зали!

2026

 направду побоку хто й що про це помислить
 мислителю немає жодних меж
 усім подобається відстань адже відстань
 як є життя прадивіш не прозвеш
 дзвінкий тверезий ранок славнозвісний
 о не вантаж його
 забутих предків тіні не бентеж
 у кілька сотень літ незримій скрині
 не той матріархат і не кураж
 не загадки курганні чи святині
 не той цукат не той лукум рахат
 коральове хендмейд намисто
 на грудях що позбавлені одеж
 навмисно
 не
 

 
Ей, Банґало Білле
Що там убив, о Банґало Білле
Ей, Банґало Білле
Що там убив, о Банґало Білле
 
Він полював на тигра, із рушницею й слоном
На всі випадки, поряд матінки заслон
За черепом – американський расовий саксон
(анумо, діточки)
 
Ей, Банґало Білле
Що там убив, о Банґало Білле
Ей, Банґало Білле
Що там убив, о Банґало Білле
 
Але, у нетрях, де є лігво тигряче
І Білла, і слона зустрів сюрприз, ачей
Кеп Морвел зацідив йому поміж очей, іч!
(анумо, діточки)
 
Ей, Банґало Білле
Що там убив, о Банґало Білле
Ей, Банґало Білле
Що там убив, о Банґало Білле
 
Питали діти, убивати чи не гріх
“О ні, він був жаский”, матуся тут у крик
“Як погляд убивав би, то нам був би гаплик”
(анумо, діточки)
 
Ей, Банґало Білле
Що там убив, о Банґало Білле
Ей, Банґало Білле
Що там убив, о Банґало Білле
 
 
 
 
 
 
 
 

Вже за фіранками минуле —
як бути далі, я не знаю.
Здається, й досі не збагнула,
що більше пролісків немає.

Ділю думки на «до» і «після»,
і посипаю сіллю рану.
На струнах серця, наче пісня,
лунає в полисках Йордану.

Затихла музика у схлипах...
Безсоння розриває мізки...
Топлю сльозу нещасну тихо
на денці сонячного віскі.

Так легше гострий біль тлумити,
та більше смерті не дозволю
вриватися несамовито
без попередження у долю.

Злітаю в небо, Боже, вільна —
над прірвою гойдаю мрію.
За мною плаче божевільня,
а я того не розумію.

22.04.2026р

Такі дощі тотальні і вселенські
Охоплюють із флангів, як орда.
Вони відкриють манускрипти древні,
В яких перегорить свята біда.
А на гілках повиснуть одкровення,
Як вищі і непізнані знамення.

Дощі відкриють невідомі суті,
Які ми зрозуміти не змогли,
Такі глибокі, дивні, непочуті,
Які ми втратили, не зберегли.
Вони постануть у своїй могуті.
Важкі слова, мов у кайдани куті.

Ми відшукаємо в багнюці сенси,
Відмиємо від мулу й віднесем
В чертоги мудрості, як сни воскреслі
За сотні неротрачених парсек.
У битві із дощем звеличим розум,
Огром чуттів і первозданний розмах.

28 жовтня 2025

Співають пісень вовки,
Надривне нічне сопрано.
Дається зима взнаки,
Радіє весна зарано.
Доходять і до 5-ти,
Буває, нічні морози.
Вона не спішить прийти
З теплом хоч якоїсь дози.

З господи хоч не виходь
До вітру й вовків нагнати.
Проґавить, боюсь, Господь,
Порвуть лісові пірати.

Їх бачу я майже ввіч,
Коли розділяють вікна.
Як іспити, кожна ніч,
І кожна така ж маркітна.

Удень загорнусь в кожух,
Принюхаюсь, і - куняти.
А хочеться й до мазух -
І знаю, де їх набрати.

Тримаюсь і не беру -
Не зрадити щоб кохану,
Хіба що в любовну гру
Пограюсь - і перестану.

Здається, що знають щось
Вовки про мою недолю -
І схоже, воно стряслось.
І я наспіваюсь вволю.

***

Коли біль проймає

Невимовним відчаєм

І мозок кипить у собі —

Я на мізки нарощував,

Через силу,

Грубі захисту

Мозолі,

А потім наодинці —

Через грати,

У нічного тиші —

Я розглажував потихеньку,

Cпогадами мимолітнього

Щастя,

Наодинці —

Свої мозолі...
___________________________________
22.04.2026; Paris (Aurora) ===================

(!!!)

Автор :::

Катинський Орест

https://www.stihi.in.ua/ua/avtor.php?author=55043&poem=510207

(Katynskyy Orest)

===========================

Л.Давидович (1900-1986), В.Драгунський (1913-1972)

Мчать ялинки, мчать галяви,
місяць в озеро пірна.
Гарно так на верхній лаві
край відкритого вікна!

    Нічка за вікном чорніє,
    в небесах зірки горять,
    люди сплять, а я все мрію,
    а колеса все гримлять.

Пам’ятаю бал, прощання,
інститутські торжества,
і останнього спіткання
щирі та палкі слова.

    Чи зустрітись доведеться
    в череді нових занять?
    Десь тихенька пісня ллється,
    а колеса все гримлять.

Гарно так на верхній лаві
при відкритому вікні!
І нові чекають справи
у далекій стороні.

    Йде зоря, мені не спиться,
    у природі благодать.
    І далеко вже столиця,
    а колеса все гримлять...

(2026)оооооооо

Обліпили цвіту пелюстки,
Наче бджілки квітку грушу-дичку,
Росте так й не доглянута ніким,
Бо любить волю та повітря свіже.

Її голублять сонця промінці,
Вітерець пісню присвятив для неї.
А згодом облітає білий цвіт
Та грушечки з"являються зелені.

Як осінь прийде - дивляться згори
Жовті плоди терпкі та кислуваті.
Хоча чудовий дуже вигляд в них,
Але ніхто не хоче скуштувати.

2016 р.

На теплих крилах весняних вітрів
Ключ журавлиний звично прилетів
І на болоті ось уже курличе
Щодня невпинно зграя мандрівнича.
Гучне звучання повних голосів
Тепер не змовкне до осінніх днів,
А потім самозахист знов покличе
Птахів кудись за наше пограниччя...
22.04.26

 що тут вигадувати що ліпити
 у порожнечі між байдужих стін
 і то не гобіти були а брити
 казав тобі а ти скривилася при цім
 тебе цікавить щось просте і зрозуміле
 поплакати чи посміятися собі
 і речі що тебе наразі оточили
 чи уточнили · всі вони аби
 явити зблиск на мить а потім якось
 не докучати хай збирають пил
 за вікнами одноманітна мряка
 дахи меланхолійні наокіл
 

А ти ж казав мені: «Не плач,
не бідкайся, все добре буде...»
Та смерті чорної палаш*
встромився гостряко́м у груди.

Не вберегли ні Бог, ні я,
ні ті, що теж добра бажали.
Без тебе, сонечко, ніяк
мені не впоратись з печаллю.

Бентежний світ змалів навік,
і я ураз осиротіла.
Зник мій магічний сердолік,
сумної долі — смуга біла.

Що поміж нас колись було,
спалив безжально крематорій.
Галери** зламане весло
потоне у глибокім морі.

Не втримати щасливу мить
тепер кайданами міцними.
Коли душа переболить
плекатиму блакитні рими.

Палаш* — тип холодної зброї
Галера** — човен

Покотилась крашанка до самого неба,
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Темнооку тишу щоби не злякати.

Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Крашанки яскраві в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кошик Великодній
Позбирає писанки — щедрий дар Господній.

Листок зелений завітав у хату,
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.

Зелений лист - це щирий вірш у прозі,
Сонет, рондель, канцона у словах,
Які дозріли на оцім порозі,
Як осінь, що вступила у права.
А листя перетвориться у сагу,
Поему, епопею неземну.
Поема стане наймудрішим садом,
Надіслана де Садом у весну.

24 жовтня 2025

І
Живу, не марную ні грошей, ні часу,
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.

ІІ
По лінії батька не маю нікого,
по лінії матері є майже всі,
що босі топтали траву у росі
або чеберяли городами в ногу
натурою Босху, Рембо і Ван-Гогу,
картиною маслом у повній красі.
Бувало...........................................
.............. чого у житті не бувало –
кебета лукава і доля чужа,
оплакані мрії недоля забрала,
своїх помилок наробили чимало
і мало надії, що це вже межа.

ІІІ
Чекаю у гості єдину у світі,
якій докучає моя самота,
тоді і побачу, чи це саме та,
що йде із косою до кожної хати,
аби на прощання усіх обійняти,
кому заважають поважні літа.

04.2026

Голуб мене долонями, як вогку глину
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється

Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен вигин;
Вуста терпкі і поцілунки завше влучні,
І смак кохання, до якого значно звикли.

Голуб мене скоріш, ми стали майже цілим.
Ніхто, повір, не в змозі навіть засудити,
Бо вже святі перед коханням — дивним світлом,
За легіт почуттів відпустить Бог провини.

В бурхливий час нікому зовсім не підвладно
Чужі всім приклади з життя комусь приводить.
Ще мить одна, лиш мить — і ми вже десь на грані,
На вістрі відчуття сумбурності природи.

Голуб мене, стискай, щоб без кінця тремтіла,
Бо відчуття у грудях вже давно сиділо.
Так знай, що я єдина створена пеліка,
В якій ти душу ніжну збережеш навічно.

Ні людини, ні собаки,
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
Бо нема кінця, ні краю
Сизій мжичці цій дрібній,
Що всю річку напуває
І не збуджує прибій.
21.04.26

Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.

Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
І сріблиста сніжністю, як цінь.

Дуже би хотілося нової -
З нами, як раніше, обома,
Та майбутнє сховане в сувої,
До якого підступів нема.

І писав небесний можновладець
Графікою незгладимих матриць.

Під очеретом хата зустрічала
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.

Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
Уранці знов була щаслива.

Але війна гуділа чорнокрило,
Затьмарила і вікна-очі.
Упала хата, мов листок безсилий,
Тепер руїни й темні ночі.