***

Випльовує новатор гасло
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник

***

Дивлюсь у вибране, зітхаю...
сушко сушко сушко сушко
ніяк в ті двері не пролізе
юрко

***

З відбірним матом я ваяю
собі новий сто перший нік
бо сотні різних попередніх
гаплик

Присів і мовчить у думках.
Глянув на святих ікон поле.
Питав святих, чому той жах
Так сів на край наш своїм болем?

Я знаю, мій словесний стяг
Сьогодні не одного коле.
Все ж таки лине він в піснях
Надсянських сіл вірним соколом.

Там прудкий Сян його ідолом.
Мовчазна пісня у церквах…
Бур’ян брехні на предків поле
Присів, мов заржавілий цвях
Й пам'ять мого народу коле.
Молитва радістю в піснях.
у32/41

Дружок твій мандрує на небо,
А шубку залишив у тебе.
Він прямує в гості до мати,
Прийде час - ти ще будеш з ним грати.

А допоки друга немає,
Ми шубку надійно сховаємо.
Для цього це місце підійде,
Сюди ще не раз ти прийдеш.

Це місце, де вмирає дитинство,
Тут килимом розквітне барвінок.
Тут вперше про смерть почуєш -
На цвинтарі домашніх тваринок.

04.2026

Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.

Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Пізнання сивих чатових.

Пізнання раю чи Валгалли,
Пізнання темряви вві сні.
Те, що пророки не сказали,
Промовлять хвилі штормові.

Промовить ліс під час світання,
Промовлять поле і степи.
Так скаже посмішка остання
Далеких гір: "Терпи, терпи..."

11 листопада 2025

Не дозволяй мені себе винити,
Я більше за життя його люблю!
Як небеса — отави соковиті,
І чуйну пісню з присмаком жалю.
Я так його кохаю, Боже! Нащо
Ти дав мені жагу земного щастя,
Аби міняла волю на кайдани?
Його любити я не перестану.

Люблю його: як море — сагу вітру,
Немов калина — промені ясні,
Бентежна юність — райдужну палітру.
Залиш хоча би спогади мені.
Я так його кохаю, Отче. Звідки
В журі чекати долю біля хвіртки
І захлинатись в пролісках туману?
Його любити я не перестану.

Я думаю про нього світанково,
А вибираю крижму неземну.
Сльозу топлю у смутку та любові,
Та більше зорепад не обійму.
Я так його кохаю, Боже правий.
У самоті стою на переправі.
Хоч відпускаю душу полотняну —
Його любити я не перестану.

27.04.2026р.

Перед самісіньким ранком
Приємне мені наснилось,
Що сонця ясний промінчик
Цілує мене ласкаво.

І я уві сні усміхалась,
Промінчик отой ловила,
Впіймати його намагалась
Та він утікав щосили.

Коли ж свої очі відкрила,
Тебе я побачила, любий,
Відчула як ніжно цілуєш
І була така щаслива.

2019 р.

Мов сонця промінь із туману,
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...
29.04.26

 о так до ітаки
 у напрямку линуть
 одіссеї чи амфори
 руни і тіні
 безпілотні літаючі
 пилососи усякі
 бо там є ставки
 є синки телемахи
 благородне блакитне
 телебачення мариво
 і ліси за грибами
 ліси
 є наїдки прадавні
 напої правдиві
 геть не треба зусиль
 щоби покуштувати
 поспівати і хапнути
 біль
 ще трапляються файні
 кралі звіяні вітром
 і жінки поміж ними
 знаходяться навіть
 

Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі ― легкі й невгамовні.

Далеко-далеко, де ночі вкривають серпанком у колір ристрето
Яскраві будинки на березі пінному в шаль надтонку, елегантну,
Годинами можна лежати на кріслі м’якому й дивитись безпечно:
Зірки, мов пацьорки, зриваються з неба й пірнають на дно океану.

Далеко-далеко, де місяць начищений срібний дукач у хмаринок
Весь сяйвом виблискує поміж суглобів товстенних ліан довгоногих,
Де хочеться просто всміхатися ― щастя безмежне нарешті накриє
Під чутну мелодію дуже співочих цикад із музик босанови.

Далеко-далеко, де ранок привозить рибак на маленькій байдарі
Та щось намагається нам розказати про їжу смачну та доступну…
А знаєш, цей світ виявляється радісним все ж і чудовим. Насправді
Ми в ньому колись відшукаємо свій гармонійно - щасливий притулок.

У СМЕРТІ ОЧІ ШИ́РОКО РОЗКРИТІ

У смерті очі ши́роко розкриті –
Заплющує їх скі́нчене життя.
Та крізь повіки, слі́зьми перемиті,
Провалля спльовує буття і каяття.
Там, за межею, де німують звуки,
Лишається лиш пам’яті сувій,
І час кладе свої холодні руки
На перехрестя нездійсне́нних мрій.
Що ми несли́? Лиш шепіт воску в храмі
Та босий крок по лезу гострих трав...
Ми стали просто світлими тіня́ми
Того, хто нас колись недокохав.
Там люди – іскри ватри, а тіла – зотлінні.
Дих ви́дихнеться вщент і молох все зітре.
Враз розіллємося в безмовному зорі́нні,
Яке навіки згасне й космос обійме.

А може смерть – лиш дзеркало для духу,
Де відбивається небесний душолад,
Де в пустці кожній – гомін роду руху,
Луна пологів, блиск в Господній сад?
І ми не плоть уже, а чистого потоку
Безмежжя й пульс, що зіткані з заграв,
Аби явити заповідь, що ре́чена пророку,
Яку за метушнею люд не помічав?
Не треба слів – вони повітря важчі,
Щоб знятись вгору, де ширя́ ефір.
Ми – тонка нитка у безмежній прядці,
Що вишиває нетутешній взір.
І в цій неви́черпній жахаючій безодні,
Де сонця Бога спа́лять злісні втіхи,
Нарешті обрані зійдуть як самородні –
Поза межу епох і доль – у вічні віхи.

Там розчиняється остання крихта болю,
Стихія заковтне і погляд, і ім’я.
Станем і порохом, і вітром, і водою –
Там, де немає більше значень сенсів «Я».
І тільки пустки тремт. Лиш коло непорочне,
Де істина себе п’є зі своїх долонь...
Зануримося в спокій спо́вна – в остаточне,
Як у любов пірнає батьківський вогонь.
Ми – те зерно, що в неозорім полі
Чекає на свою одну святу весну.
Не буде більше примусів й сваволі –
Лиш прокидання від земного сну.
Ми почнемо́ся знов. Чи променем, чи цвітом,
Чи подихом й світанням, житом, що вже жнуть,
Чи сміхом діточок, лунатиме що світом,
Де смерть – вихід до входу – у таємну суть.

Павло Гай-Нижник
28 квітня 2026 р.

Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.

У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
І планети всієї колиска.

Хто подовгу бував у пітьмі
Чи не бачив його тимчасово,
Віднайде порівняння прямі,
Хоч не слухає Гребенщикова.

Забуваймо на час про верлібр
У сердечному спокої фібр.

* * *

24/7

Вузли

Город золотой

Вічний сум на образа́х.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:

«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
йди до Господа вітати*.

Ляжеш в землю, а затим
стріне Бог тебе гостинно...
Як постанеш перед Ним,
заспівай Йому, дитино.

Хай би голос твій лунав
і для Бога, і для світку...
А щоб Він тебе впізнав,
я вплела у косу квітку...»

*вітати – гостювати

18.06.22

згадую татові слова
вони в душі моїй розлиті
вписав я в пам'ять їх слова
завдяки ним хочеться жити

читаю біль з їхніх думок
і хату бляхою накриту
і сад цвітучий і струмок
і те як їм хотілось жити

весна і сорок шостий рік
заходить сусід з кулеметом
в село несе вогонь і гріх
палить село вбиває тих
яких призупинила втеча
і так пропав татів поріг.
28.04.2026р.

Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!

Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Під чорним пером еманацій!

Навіщо ж, навіщо прадавнє між них,
На тлі десяткового дробу
В кошлатих купальниках збуджених бліх
Торує в майбутнє дорогу!?

Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.

Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі́,
у пам'яті на правиці
бабусині мозолі́.

Стою на обійсті тихім,
повітря - хоч хліб масти.
Медовим парфумом дихай
на сходинах літ святих.

Ридай чи мовчи затято,
чи випусти з серця пар.
У небі твої курчата
збирають вершечки хмар.

Сливові дерева стогнуть,
гнуть гілля до лободи.
У зморшках піску й бетону
шукаю свої сліди.

26.04.2026р.

Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.

Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Помирає волелюбний птах.

Проросте натхнення на галерах,
У в'язницях, лютім засланні,
Проросте рослиною в пустелях,
Де згоріли життєдайні дні.

І його порив ніщо не спинить.
Ще немає ґрат або загат
Для цього потоку. Довгий спінінг
Кинемо у море в час заграв.

11 листопада 2025

Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.

Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.

Повітря чисте і солодке,
надією смакує вкотре
для всіх, хто зважиться на вдих.

І видихатиме без жалю,
сполуки зимні і розталі,
їм час наситити грунти.

Весна запрошує до себе:
у сине тепле ніжне небо,
ділити з ним її красу.

22.04.26

Мигочуть дні, мелькають тижні,
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Живу на зло усім недугам
І всупереч тяжким рокам, -
Буває, гнуся від потуги,
Але зарано ще на злам...
28.04.26

Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.

Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Й страждання приневоленого тіла.

Пора вечірня тулиться до вікон,
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.

За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Черемху в біле одягнула краля.

У перехожих настрій сонцесяйний,
Кульбаб жовтоголових назбирали.
Весні співали всі осанну,
Торкаючись очима до земного раю.

А зараз вечір бавить їх оселі.
До сну готує лагідно, старанно.
Затихли денні вітру каруселі.
Весна бадьора стріне ранок.

 
Як голова завертиться, на землю дивись, якщо вийде
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
 
Немає часу любити, і себе розкрити
Де той час, у кого він є
Життя стає капарним, коли ти дірка у карті
У електронній картотеці
Блукаючи всяко із місця до місця
Вищезаючи славнозвісно
Іще хтось інший тебе замістить
Як ланку
 
Можна дурити друзів, як то буде потім
Але не можна дурити себе
Увізьми себе в руки, висувай вимоги
Або виставлять у галереї
Бетонне шосе не рада тобі
Куди то бігти, а чи іти
І, розігнавшись, неквапно ти упадеш
Розігнавшись, неквапно ти упадеш
 
 
 
 
 
 
 
 

Тишина в місцині хирій.
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»

Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
розпростався журавель.
Він із сумом зирить в небо,
сам би влився у той ключ.
Та повік стояти треба,
як у небо зір не луч.
Може, прийде хто теперка
під ці вербоньки старі...

І гойдається відерко
над криницею вгорі.

21.09.22

Час іде скрадливо і неспішно
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.

Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
Увірветься в первісний екстаз.

І його закони невідомі.
Містер Ікс у мантії страшній.
Час вершить історію і долі
У судовій залі неземній.

Він сховає у кишенях кулі,
Невблаганний здійснюючи суд,
Корчить пики, скручуючи дулі,
Вічний юродивий баламут.

10 листопада 2025

Хто постіль розстеляє?
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?

Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
Поблизу дороги?

Коти лежать
Вже покотом під кленом
Чекати щастя? - Тут!?
-Ой хлопче, дуже треба!

Стихії слухати
Під поліетиленом,
Ховати ружу
Від пітьми Ереба?
________________

Що відділяє нас від плину часу?
Від вітру … снів …
Корогви плом’яної -
Можливо поліноз до лемонграсу,
Чи звичка до надії різдвяної.

Знайди розраду, де її нема в помині.
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.

Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
Замолюють у бур'янах важкі гріхи.

Чорнобильські криниці не тамують спрагу,
У вулику медовім повно диких ос.
Від площі Незалежності до саркофагу
Волочить чорний хрест Ісус Христос.

26.04.2026р

На світанку юності своєї
Хтось стрічає справжнєє кохання,
Інший все житя його шукає,
Віднайти чомусь так і не вдасться.

А як доля золотом сипнула,
Коли стало сонце у зеніті.
Я себе щасливою відчула.
Ти ж найкращий за усіх на світі.

2007 р.

Там немає ні вікон, ні стін,
Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Плине світом від рештків будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
27.04.26

                    І
Повільно не вмирає Україна
і поки ще воює, то жива,
та марно не міняємо слова
позиченого у поляків гімну,
аби не в’яла слава бойова.
Коли усе покладено на карту,
цей засіб оправдовує мету.
Сакральне слово дорогого варте,
що патріоту додає азарту
у боротьбі за воленьку святу.

                    ІІ
Майбутнє покоління землеробів
не буде мати простору без меж
і часу на життя не буде теж,
допоки ми підніжки у холопів.
Дух вольності у нації не щез,
та мусимо освоїти лікбез
по вишкілу радянських остолопів...
............................................................
Живи чи сто, чи вісімнадцять років,
а довше тільки в пам’яті живеш.

                    ІІІ
Мине весна, за нею красне літо
загляне із туману, непомітно
зайде у гості осінь і зима
ще завітає, може, й не сама,
а з переможним святом новорічним...
................................................................
на жаль, безсмертя поки-що нема
на цьому світі і на тому, звісно,
якщо не заслужили на довічне
і душам не загрожує тюрма.

04.2026

 хотів би обійняти друзів
 яких все менше рік у рік
 щось відкладав усе не встиг
 сказати
 наче би не мусив
 повіщо врочити
 загин загуба згин
 усякий в космосі своїм
 можливо ще когось
 твоє розважить кукуріку
 можливо більше ні
 бо на війні як на війні
 слова незнайдені
 вони
 безглузді
 

Коли на нас напали москалі,
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни, кров одна у нас.
Насправді, неуважно ми читали
Історію – літописи, бо в них
Було багато прикладів таких,
Як ще монголів предки їх не знали,
Коли вони зухвало так велись,
Себе в Русі найпершими вважали.
Чужої думки слухать не бажали,
Але одразу ж за мечем тяглись.
Залісся їхнє, наче пуп землі
І вже від того, наче право мали –
Мов вотчиною, Руссю керували,
Хоча іще й не звались «москалі».
Чи то в отих краях така земля?
Чи від боліт їх мізки запалились
Й вони такі жорстокі поробились?
Світ ще тоді взнав душу москаля:
Підступну, хитру, жадібну, нахабну,
Жорстоку, але рабську, разом з тим.
Що ладен у чужий упхатись дім,
Погвалтувати, вбити та ограбить.
Хтось, може, думать – вигадки все то.
Багато чого можна розказати,
Але ж, при тому, докази слід мати.
Пустим словам не вірить вже ніхто.
Отож, щоб голослівним, все ж не бути,
Історію одну переповім.
Як предки москалів хотіли всім
Командувати й не бажали чути,
Що хтось в Русі зовсім не так живе,
Як вони хочуть. Треба їх провчити
Та розказати, як повинні жити.
Для нас тепер це, звісно не нове.
Отож, як Боголюбський Київ взяв,
Але у ньому не схотів сидіти,
Рішив свій Суздаль стольним він зробити.
Тож Київ погромив, пограбував.
Обдер, як липку. Золота натяг,
В Залісся вивіз, потоптав закони,
Скупавши у крові святі ікони,
Велів в своїх повісити церквах.
Як з Києвом, здається, розібравсь,
Тоді уже на Новгород поглянув.
Було б його скорити непогано.
Був у той час у Новгороді князь
Роман Мстиславич. Саме батька йо́го
Андрій тоді із Києва прогнав.
Той Київ втратив та контролював
Ще Новгород і досі. Досить того
Для князя залішанського було,
Щоб Новгород також пограбувати.
А місто в ті часи було багате.
Розор москальське іго принесло.
Колись то був багатий, справді край,
А нині захолустя. Московіти
Всі витягли давно вже соки звідти.
Від них добра ніколи не чекай.
Андрій рішив, що має право він
І Новгород, як Київ покорити.
І Новгород, як Київ розорити.
Для того привід треба лиш один.
І такий привід скоро віднайшовсь.
Відправив він якось у Заволоччя
Півтори сотні ратників охочих,
Щоб той загін, як граблями пройшовсь
По краю та зібрав всю данину,
Яку, мовляв йому в краях тих винні.
Отож загін туди скоренько й двинув.
А для місцевих то не в новину –
Знов будуть грабувати, бо ж візьмуть
І князю, і про себе не забудуть.
Усе до цурки вигрібати будуть.
По Заволоччю, наче смерч пройдуть.
Та трапилося так, що в той же час
Сюди прибули й новгородські вої
Із Даниславом, теж за даниною.
Отож вони і здибались якраз.
Тут новгородці здавна данину
З людей збирали. А тут татів стріли,
Які забрати їх добро схотіли,
Пограбувати їхню сторону.
Велів їм геть збиратись Данислав.
А в тих же гонор, огризатись стали
Та князевою помстою лякали.
Хоч Данислав півтищі воїв мав.
Догавкались, що й справа до мечів
У них дійшла. Затятих порубали.
Ті, що живі, заледве повтікали.
Тож Даніслав тих залішан провчив.
Зібрав всю данину та й повернув
У Новгород до себе. Залішани ж
До свого князя кинулись негайно.
А він озлився, як про те почув.
Тож привід для походу віднайшов.
І повелів Андрій полки збирати,
Щоб неслухняний Новгород скарати.
Другий би, може, інший шлях знайшов –
Домовився б, провів переговори,
Можливо би, без крові все рішить.
Та ж «московіт» не може так робить.
Як п‘яному йому, неначе море.
Він меч хапа та мститися іде.
Готовий крові море напустити
І по коліна в морі тім бродити.
Бо ж його здобич в тім поході жде.
Зібрали ціле військо зарізяк.
Крім суздальців, рязанці теж припхали,
І муромці, й смоленці поряд стали.
І полочани, бо ж без них ніяк.
Зібралося з півсотні тисяч їх.
На ті часи то чималенька сила…
Зима уже в свої права вступила,
Річками користали без доріг.
Бо вже ж які дороги в болотах.
Андрій сам у похід той не подався.
Чи захворів, чи просто налякався.
За стіл батьківський учепився – страх.
Отож Мстислава – сина відрядив.
Велів йому тим військом керувати.
Боярин Жидиславич помагати
Мав у поході. Пузо так наїв,
Що літописець київський його
Став, навіть Жирославич прозивати…
Тож рать і подалася грабувати,
Набити добре кендюха свого.
У Новгороді знали про похід,
Тож готувати оборону стали.
Високі стіни міста укріпляли,
Дивилися, де підлатати слід.
Там, де не сподівались на стіну,
Острог ще дерев‘яний спорудили,
Щоб залішани міцно тут засіли,
Поклали в штурмах сотню не одну.
Якщо навкруг засядуть вороги
Й захочуть змором їхнє місто взяти,
Харчів зусюди навезли багато,
Щоб оборонцям битись до снаги.
А все те, що не влізло у комори,
В свої далекі села розвезли,
Щоби запаси в них і там були.
Тож новгородці, знаючи, що скоро
Голодна залішанська прийде рать,
Все буде по дорозі грабувати,
Рішили їй нічого не лишати.
Жеруть хай землю, раз прийшли забрать!
Рать лаптьоногих вийшла у похід.
Великі Луки і Торжок узяли,
Міста спалили, все розграбували,
Кривавий всюди полишали слід.
Від сіл один лиш попіл залишавсь.
Нікого із зустрічних не жаліли.
Під Новгород небавом підступили.
Вже мор і голод поміж них почавсь.
Та войовничі ще вони були.
Два дні від міста вдалині стояли,
Укріплення уважно розглядали,
Де би вони прорватися змогли.
Вони і штурмів ще не почали,
Та місто уже встигли розділити,
Кому яку частину захопити,
Щоб вільно грабувать її могли.
Багате місто, вистачить на всіх,
Щоби за здобич битись не почали
Й зарані місце для грабунку мали.
Князі ж бо знали жадібність своїх.
А новгородці в відчаї були.
Вони ж орди такої не чекали.
Отож зі стін зі страхом споглядали,
Не вірили, що б вистоять змогли.
Про мор і голод у орді не знали,
Тож і боялись. А Мстислав то знав,
Тож із початком штурму не чекав,
Боявсь, щоб «перемогу не просрали».
Тож за два дні і кинув всіх на бій.
Присунули з Софіївського боку,
І лучники взялись стріляти поки,
Ординців зусібіч подався стрій.
Ще більший страх все місто охопив.
Мов хмари, стріли з неба засипають,
А тут орда ще із воланням пхає.
Хто б зі страху від того не тремтів?
Та тут архієпископ Іоанн,
Ікону Богородиці узявши,
Обходити став стіни з нею й башти,
Аби підняти всім душевний стан.
На подвиги на ратні вдохновить.
Ішов спокійно, хоч свистіли стріли.
Побачивши те, люди, мов прозріли,
За зброю похапалися умить.
А тут ще якась суздальська стріла
В ікону вп‘ялась. В саму матір Божу!
Та ж то хіба простити таке можна?!
І лють страшна на опір підняла.
Рішили: чи загинуть новогородці,
Чи переможуть. Іншому не буть.
На ворогів всю вихлюпнули лють,
Стрічав він свою смерть на кожнім кроці.
Під стінами топталася орда,
Вмирати, бачте зовсім не хотіла,
Хоч мала вдосталь проти міста сили.
Та в неї із хоробрістю біда.
Один Мстислав лиш Ростиславич зміг
З дружиною пробитись під ворота.
Сокирами взялися ті колоти
Дубові створи. Не один поліг,
Але ворота впали і вони
Змогли в надбрамну башту увірватись.
Мстислав не став за спинами ховатись.
Ввірвався першим, помахом одним
Одного збив, а потім і другого.
Та новгородці напосілись так,
Що потіснити їх не зміг ніяк.
Союзники ж дивилися на нього,
Але ніхто на поміч не прийшов.
Могли б у місто всі разом прорватись,
А там уже і до грабунку взятись.
Та ж в суздальцях дурна заграла кров.
Вони не рівня, що їм помагать?
З-під Києва чогось сюди припхали,
На їхню здобич якісь види мали.
Тож не прийшла Мстиславу в поміч рать.
І мусив він від міста відступить.
Ординці ж шанс єдиний упустили.
Та відступати поки не хотіли.
Продовжили ще лобом в стіни бить.
До вечора під стінами товклись.
Все сподівались скоро місто взяти,
В передчутті, що будуть грабувати.
Та новгородці раптом узялись
І вилазку вчинили. Князь Роман
Й посадник Якун підняли дружину
І вдарили ординцям тим у спину.
Пройшли по трупах, наче ураган.
Вже сонечко до заходу схилялось.
Ординці так налякані були,
Що й опору вчинити не змогли.
А новгородці звідусіль напались.
І гнали, і рубали ту орду,
Полоном брали, хто лишень здавався.
А ворог утікав, не зупинявся,
Лиш сонечко спинило ту біду.
Сховалося. І в темряві прийшлось
До міста новгородцям повертати.
Та й втому уже стали відчувати.
Відкинути їм ворога вдалось.
Та не розбити. Як минула ніч,
Мстиславу військо удалось зібрати.
Хоча пропало воїв і багато
Та ще могутнє військо, звісна річ.
Мстислав готовий знов на місто йти.
Та мор щоденно сотні губить люду.
Мерці уже валяються повсюди.
Дивись, й на штурм вже нікого вести.
Тому назад рішили повертать.
Коней багато з голоду пропало,
Тож довелося - пішки відступали.
Той відступ – жах, в словах не передать.
Бо ж відступали по дорогах тих,
Які самі ж до цього розорили.
Кору дерев, коней останніх їли,
Хоч то порятувало і не всіх.
Самі ж і винні. Не взяли запас.
Гадали, в новгородців зможуть взяти.
Тож довелося з голоду вмирати.
І так у них бувало кожен раз.
Гадали, Київ за три дні візьмуть.
Парадну одіж із собою взяли.
А потім звідси драпака давали,
Адже відчули всю народну лють…
А новгородці радісні були,
Перемогли й полону так набрали,
Що аж…по дві ногати продавали,
Тих, що на них так гонорово йшли.
Тож дух «москальський» був ще в ті часи,
Хоча й Москва ще тільки-но з‘явилась,
Іще на неї звисока дивились
В Заліссі. Та крутило вже носи
Від того духу. Бо ж не у Москві,
Насправді справа, а у тих болотах,
Де кожному пограбувать охота,
І смертовбивство тільки в голові.

ти знову бігаєш по колу
і бачиш спалах у вікні
який збігає по стіні
в кімнату тиху , захололу
де вже шукає валідолу
рука для серця у борні,

щоб стати враз котигорошком -
вождем цигарок і котів
і екзорцистом для кротів -
виблискує в макітрі ложка
і вабить піч старих чортів...

мабуть жалітися не треба
душі на бабу кам’яну,
згадавши сиву давнину
думок, що линуть до Ереба
і в ширину, і в глибину ,
і опускаються все нижче

в пітьмі Північний вітер свище…


150623

Коли впаду осіннім листям
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,

Тоді прийди у ці простори
Пророком чи єретиком.
Я подолаю косогори
Ченцем, завзятим диваком,
Втоплю нудьгу у сивім морі
Наївним, чистим простаком.

Лише б поважне жовте листя
Не вкрило забуттям слова.
Мов червоточина у хисті,
Немов дрібна густа плотва,
Приходять сумніви плечисті,
Рясні, як у полях трава.

9 листопада 2025

Не стримать років цибатих,
хоч долю скартай саму...
Я знову у цих пенатах,
як декілька літ тому.

Ні смутку, ні сліз, ні горя
і нібито входжу в раж...
Грайливо іду вздовж моря,
рипить черепашник аж.

І сонце пливе привільно,
і берег стягнувсь, як джгут,
а я роздивляюсь пильно –
змінилось чи що ще тут.

Убогі такі ж пейзажі,
вітрів степових крутіж,
такі ж галасливі пляжі
і люди довкруг такі ж.

Наметів рудаві стріхи,
обскубані деревця.
І море близьке і тихе –
ні хвильки, ні гребінця.

Докучні снують торговці
і діти навкіл вищать.
Пацьорками на вірьовці
бички, мов тріски, висять...

Куплю собі пляшку пива
і вип’ю з жаги натще.
В Щасливцеві* – мить щаслива!
Я, мабуть, приїду ще.

*Щасливцеве – село в Херсонській області, популярне місце пляжного та лікувального туризму

10.08.21

В уяві літає жар-птиця.
пір'їни - руді, голубі.
Не спиться, не спиться, не спиться…
Хоч виколи очі собі.

Повітря просякло жасмином,
парфуми люпин розілляв.
З видіння плету павутину
і дихаю росами трав.

Не спиться, хоч кулькою лусни
в безмежі мутних міражів.
Прокинулись праведні бусли
і моляться десь на межі.

Толочить безмежжя світанок...
Із серця жену чортівню.
Повіки злипаю під ранок,
а все лиш тому, що люблю!

25.04.2026р

А місто дитинства шумить соковитим березовим листям,
Де ранішнє сонце пускає крізь нього червоні коралі.
Та ледве трамвая дзвіночок у небо напружено звівся ―
У кронах круки починають кричати, хоч щойно мовчали.

А в місті дитинства усміхнена мама настійливо будить:
«Гей, соне, давай піднімайся хутчіше, на кухні сніданок».
«Збирайся до школи, бо знову спізнишся, ти ще не обутий»,―
Мене підганяє стурбовано батько у дверях всіляко.

А в місті дитинства вода у калюжах цікава і тепла,
Потроху залазиш у них, по коліна піднявши холоші
І бачиш, що хтось побував тут навколо до тебе у метрах:
Сліди голубів, наче зґарди маленькі, в багнюці розмоклій.

А в місті дитинства у парку гуляти ніяк не набридне,
Де кожний куточок цікавий, хоча і надмірно знайомий.
Злітаю на гойдалці вище у небо прозоро-блакитне,
Сміюся, а серце у грудях чомусь безтурботно тріпоче.

Над містом ширяє пронизливий вітер
І вправно висвистує тужний мотив
Про те, що знедавна безсилий зловити
У хмарках рухливих проміння масив.
Немає тепла, хоч вже травень надходить
І грак у дуплі вже гніздо навіть звив, -
Спинилася в зрості й цвітінні природа
І жде, коли вщухне вітриська мотив.
26.04.26

Немов старенька бабця враз,
Зав’яже ніч на вузлик світ.
І небо в ніжних кольорах
Шукає в тиші настрій свій.

Немов бешкетні дітлахи,
Неначе ми малі колись
Стрибають зорі – світляки
На хвильках синіх десь у вись.

Казки читає синь – журба,
І сни дитячі в далеч мчать.
І квочка місяця ряба
Кудись веде своїх зірчат.

25.04.2026

 
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
 
вона іде собі
не зважа на погляди
чи ти міг бути той ладо
щоб ангельська королева зітхала
 
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
 
чоло підносить гарне
як-от монумент у хмарах
і смілі руки і довгі ноги
і за кожним рухом співати готовий
 
скаче круг неї пішохід
мов той пес що просить ласощів
чи ти дурню прагнеш уваги щоб
ухопити тінявий сей клейнод
 
хелоу хелоу хелоу . . .
жадáна
зійди оце бейбі
 
хелоу хелоу хелоу . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Мовчання огортає душу,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.

Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
Яка минуле поверне.

Так несподіване прозріння
Стрілою нас наздожене,
Кинджалом ввійде у сумління,
Простріляне і ледь живе.

Ніякий щит чи забороло
Не відверне небесний крик.
Впадуть у полі заборони.
Іде одвічний єретик.

7 листопада 2025

Запрошую на свій канал на ютубі, підписуйтеся.
Майже 100 композицій.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Стежки спіральні

1
У кінозалі на трьох екранах
Мелькали Делі... Диканька... Гана.
Душа злинала іскристо вгору.
Цвіли агава, рис, помідори.

У саквояжі - браслети, вірші.
Впритул підходив підлесний Іржі.
Зелений потяг - крізь чад - по колу.
Ні ароматів, ні ореола.

2
Спинявся гід наш, хотілось пити.
В бархани грузли сліди-копита.
Творці чекали вогню із неба.
Палити лахи була потреба.
Жмути сновиддя, темнава ніша.
Прости, банальне! Люблю складніше.

3
Намисто з мушель дала мулатка.
Крупа небесна... хмаринка-латка.
Співоче древо хитало зірку.
Людву покликав чорт на вечірку.
Лилися вина, вишневі соки...
Низьке одвічно плює в високе.

Брели з хрестами масні хапуги.
Полуда вкрила щити, попруги.
Дивочні снива, четвер пречистий.
Навколо - війни, зло, терористи.

Так хочу сонця і склянку дива...
Уречевися, добо щаслива!
Годує зайця-приблуду муза.
Стежки спіральні, гіпотенузи...

2018-2026

До літ хоча би десь до сорока,
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.

Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин.
А спробу я таку хіба зроблю?
І кожний вчинок мій, а не іудин.

До моря вічності і мудрості глибин
Попереду розлогий естуарій.
Усе пройду, а стрінеться загин,
Злетить душа на крилах дивних арій.

І там, у надвисокій вишині,
Безсмертя усміхнеться і мені.

За обрій сонце упало втомне.
Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.

Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди* з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
і скубли пасма гірських чуприн.

А ти хиталась на хвилях пінних,
зухвалий вітер тебе гойдав,
і хтивий місяць з-за скель камінних
вставав навшпиньки і підглядав.
 
Неслися скрики здаля відчайні,
витав над морем веселий сміх,
а в небі зорі мигтіли сяйні
й спадали блиски, мов дощ зі стріх.

Тихенько хлюпав прибій пестливий,
коханцем вітер довкіл снував,
а я мовчазно сидів щасливий,
тебе ні трохи не ревнував.

* наяди – божества у вигляді дівчат

30.05.21

Лише ранком у ворожки
Золоті крадуть гриби ,
Лише гудзики і брошки
Тут готують до сівби,

Лише шерех чують бджоли
Про фізичну суть єства*,
Лише ковдри, лише змови
Там, де стежкою жорства.

Драфт не будь до нас жорстоким!
Будь як репліка часу!
Для помірно одиноких
Бережи свою красу!

Бо як змовкнуть колотушки,
Жир заллє очей ліхтар,
Знову мухи-цокотушки
Стануть збурювать узвар.

_______________________
Чорне віяло і вітер,
Сонця жовтий промінець,
Лише ранком у ворожки
Зводять смуток нанівець.

А він тебе й мене любив, таку біленьку...
Як ти все те пережила, скажи, рідненька?

Чи, може, звістку принесла тобі сорока,
Коли зі скелі шуганув у синь високу?

Чи знала, що його сади в мені буяли?
І виноградного вина було замало.

Обручку щастя обіцяв, зорю з пів неба,
Та повертали береги завжди до тебе.

З душі перлини позбирав, пішов у вічність.
Тепер не будемо на трьох ділити ніжність.

Чому ж до мене уві сні приходить й досі?
Навіщо ж нам стелила ти шовкову постіль?

25.04.2026р.

Там на галявині біля криниці
Колись із тобою збирали суниці,
З трави визирали їх личка червоні,
Вони потрапляли у наші долоні.

Так пригощало суницями літо
І ми забували за все на світі,
Хвиля кохання тоді нас накрила,
Раділи й сміялись безмежно щасливі.

Смачні були ягоди, немов чар-зілля,
А згодом гучне відгуляли весілля.
Минуло з тих пір не одне літо й осінь,
Мене називаєш суничкою й досі.

2015 р.

Багровою млою затьмарена далеч,
Спалахує сумно щомить небосхил, -
Знялася у небо налякана галич
І в паніці каркає гучно щосил.
Гірке та солоне повітря гаряче
Вдихаю натужно і кашляю в млу, -
Від болю терпкого кривлюся і плачу,
Та ще палієві прокльони всі шлю...
25.04.26

 не казка і не зовсім каско
 ішов містами чоловік
 в його лиці минулий вік
 хай мовить ізнічев’я маска
 пейот не модний аяваска
 барменці кине інший фрік
 у нього є такий барвник
 будь-що опісля нього вакса
 ретельніш вибери момент
 загальний не національний
 слів віртуозний екскремент
 шалена зустріч на прощання
 розчарування вибачай-но
 усесвіти ущерть ущент
 

1.
з до́брим днем
проща́йтеся зі сном
все мину́лося
та світ чека́є вас
хліб
не ті́ло
кров
ще не вино́
щи́ро дя́куйте
за сві́тло в голова́х
ви́дих вдих
нага́дує
живі́
тож уві́руйте
у ко́жну Бо́жу мить
тінь хмари́ни
ни́шкне на траві́
та не ви́горить
наді́я між людьми́

приспів:
з ма́ндрами
ма́нтрами
но́симось
мрі́ємо
де той рай
вибира́й
кри́хтами мі́ряний
до́лею ви́тканий
він у тобі́
вті́ха
і біль

2.
не зі слів
склада́ється
душа́
та вони́ у ній
мандру́ють і росту́ть
я би їх там
до́вго не лиша́в
хай стаю́ть крильми́
арка́ном на мету́
раз-у-раз
кроку́ймо до зіро́к
там за те́рнями
насна́га для леге́нь
ви для се́бе
ка́мінь і проро́к
спотика́ється
об вас
цей до́брий день

приспів.

3.
з до́брим днем
із ті́нями на зріст
з чи́стим на́міром
і ви́льотом наскрі́зь
з тим
що ви́дно
ста́ло нагорі́
хто світи́вся в ніч
а хто за ніч згорі́в
з до́брим днем
із ві́кнами без ґрат
з колоо́бігом
у ру́кавах суди́н
з поцілу́нком
золоти́м від втрат
розумі́ючи
таки́й ти не оди́н

приспів.

 не продирався у достойники
 ніяк
 роздаючи і душу й тіло
 належний кракелюр і краков’як
 іще неподалік щось прилетіло
 в думках твоїх лютневий одинак
 яке комусь узагалі є діло
 ти не мудри
 замри а там умри
 забудь про цінність і безцінність
 нема безвинних є повинність
 і танці
 ті що раз-два-три
 музики грають
 чом не грать музикам
 їх рухи вивірені
 випий та іди
 не зна куди
 о що казать
 усім-бо
 

Листок осінній ніжно посріблить
І передчасним снігом увінчає.
Тоді пізнаємо урочу мить,
Коли зима замислиться про щастя.

Листок осінній спопелить слова
Облуди й фальшу, злоби і безумства,
Торкнувшись потаємного єства
І викликавши дивовижні звуки.

Листок осінній відкриває нам
Ворота зрілості, прозрінь спізнілих,
Даруючи перепустку вітрам
У пізню осінь і далеку зиму.

1 листопада 2025