Цей вечір з кавою й дощем,
з мовчанням на межі розпуки
під крапель монотонні звуки
накрив нас бережно плащем.

2026 рік

 хмариво синьовидне
 веслярі небесні
 уявляються невідомі
 немислимі
 які умудряються
 уявлятися саме так
 веслярами
 що тебе утішає явно
 сяйлива інтимність
 невибіркова
 дійсна
 овочі свіжі печеня
 зелень порізано
 чай
 із липою
 чай
 із м’ятою
 

Сумуючи, немов розстаючись,
Про завтра не домовившись чи після
Зустрітися не днями, то колись,
Коли згадається сердець любовна пісня...


Закоханість і первісний інстинкт –
Усе працює, щоби поєднати,
Загнати у життєвий лабіринт.
І накивати не дадуть ніякі п'яти.

За ліктями літа́ розпізнаю́,
І непомітно глипаю на шию.
Як не маскуйте зношеність свою,
А шкіра розповість – і я повірю.

Ще манікюр і зачіску, і грим,
Ошатність і поставу, голос, мову
Досліджую. Хтось каже, зі старим
Їй щось не те, але приходить знову.

Настане грудень, з ним і божий вік,
А на залисини і натяку немає.
Охмудом невідомо, хто нарік.
І прізвище тупе, а серце крає...

В моєму віці правив хан Батий.
Дізнаймось в ласках ми,
хто більше молодий.

На берегах минулого сліди
Моїх, на жаль, непослідовних кроків, -
На берегах минулого - плоди
Не дуже добре вивчених уроків.
На берегах минулого - весна
І невичерпне джерело натхнення, -
На берегах минулого ясна
Пора завжди очікує на мене.
На берегах минулого гаї
Численних мрій і сподівань на краще, -
На берегах минулого мої
Зусилля творчі і мета пропаща.
Від берегів минулого женуть
Вітри до мене спогади солодкі
Про все, що не відновиться, мабуть,
Ні наяву, ні в пам'яті короткій...
26.06.26

Дощ вересневий освятив дерева
холодним діамантовим потоком,
намалювавши на землі сухі древляні тіні.
Спить лист, що втратив еластичність.
Остання бджілка дуже вперто, дуже хитро,—
спокушує троянду, трохи мляву та тендітну.
І промінь сонця краплей жовтою заломлен.

2024

Заховалася спека в повiтрi,
Вiдпустила давнiшнi надiї
I, сховавши весь всесвiт пiд вiї,
Розгорнулася в небi колiбрi.

Сiль зневажливих дiй з себе витри.
Присмак меду солодкого мрiї.
Поруч подих до тебе вже вiє
I цвiтуть рiзнi барви в палiтрi.

Небо дивиться прямо у очi,
Наче, щось пояснити так хоче.
Сонце сяє згори, як смiється,

Нiжнi променi пестить i квiти.
Де радiють i бавляться дiти -
Крига в друзки собi розiб'ється.

Немає близькості сильнішої ковтка,
який ти з незнайомцем поділяєш,
коли ковток є чашею життя
та це усе що ти у ньому маєш.

Немає близькості сильніше миті,
що серед темряви та болі
об'єднує не зломлені серця,
що шлях короткий без неволі
пройти бажають разом до кінця.

Коли від бомб нове життя ховаєш,
сильніше близькості нема ніж відчувати
удари серця немовляти
яке до себе міцно пригортаєш.

Коли ворогові ти рану закриваєш
немає близькості сильніше ніж прощення,
коли весь гнів душі, який в собі ти маєш
перетворив ти на ії спасення.

Немає близькості сильніше відчуття
знайти зруйнованого міста острівець,
в якому б'ються тисячі сердець
так спраглих до тепла та співчуття.

Немає близькості сильнішої за кров
пролитою рукой чужою,
яку ти в силах зупинити знов,
омивши рану ту цілющою сльозою.

Якщо ти душу Богові довіриш
немає близькості сильнішої ніж віра,
коли ти в ближнього як в себе віриш,
тоді ця віра є найсправжня сила.

Не має близькості сильніше тих, які не разом,
що зараз душі ті на самоті,
що зустріч наближали раз за разом
нехай ні в цьому, а в наступному житті.

Знай любий сину мій, не має в час останній
той близькості сильніше ніж кохання,
що переможе все - від ворогу до смерті
та знов життя народить й почуття відверті.

2022

Тої зими, як вдалося німців зупинити
Під Москвою й від столиці трохи відтіснити,
Москалі відчули силу, кров у них заграла,
Переможцями вони вже себе уважали.
Думали, що уже німців добряче побили
Й сорок другий переможно закінчить рішили.
Подумали, що пора вже їм і наступати,
Вже для того мають сили і зброї багато.
І в Криму, й під Ленінградом та і під Москвою
Готувались пробивати «стіну» головою.
Звісно, під Москвою сили більше залишали,
Бо ж під Ржевом пробивати оборону мали.
Та й під Харковом, здавалось, перемога світить.
До Дніпра вони збирались пробитись до літа.
Отож, взимку і взялися вони наступати,
Поки німці до морозів мусили звикати.
Увірвалися до Криму, хоч скоро застрягли.
Так же само й під Харковом прорватися прагли.
Тут їм дещо удалося. У ту сніжну зиму
Сіверський Донець по кризі подоланий ними.
Десь на сотню кілометрів в глибину прорвались.
А на літо уже й Харків звільнить сподівались.
Навіть, більше, планували до моря дістати
І усю німецьку силу у кільце узяти
Від Харкова аж до моря. Легко планувати,
Але Слов‘янськ й Балаклію не змогли узяти.
Німці міцно там засіли, на флангах стирчали,
Та москальські командири на те не зважали.
Вирішили, що найкраще отут наступати,
Та ще з півночі, щоб Харків у кільце узяти.
Баграмян просив для того додаткові сили
Та командування все то під Москву пустило.
Тимошенку, що стояв над арміями тими,
Обходитись довелося силами своїми.
Тимошенко- бравий воїн, іще в громадянську
Водив у лихі атаки кінноту радянську.
Так кіннотником й зостався – тільки що – в атаку.
Все одно йому – солдати, літаки чи танки.
Куди йому було фронтом тоді керувати?
Та Сталін ще не зарікся йому довіряти.
Хоча сили додаткові туди не прислали,
Але армії достатньо і так сили мали.
Шістсот сорок тисяч люду, танків тищу двісті.
Якщо з розумом, то можна воювати, звісно.
Дев‘ятсот літаків з неба війська прикривали.
А німці лиш триста сорок тисяч війська мали.
На всю групу армій «Південь» танків менше втроє.
Проте німці готувались зарані до бою.
Їм той барвенківський виступ, як більмо, неначе,
Зрізати його скоріше стояла задача.
Німці і план розробили, «Фредерікус» звався.
Танковий прорив для того з півдня готувався.
Москалі про те не знали, розвідка проспала,
Тож ніякої уваги на те не звертали.
Німці іще свої сили тільки гуртували,
А москалі уже наступ на Харків почали.
Десь на тиждень «обігнали» німців і погнали.
Німцям справжній подарунок тим подарували.
Спершу добре все складалось в москалів, здавалось,
Бо крізь лінію найпершу німецьку прорвались.
Десь п‘ятнадцять кілометрів війська подолали,
В другу лінію уперлись лобом та і стали.
Розвідка і тут взівала, упіймала гаву.
Тож у москалів не надто складалися справи.
До Харкова залишалось кілометрів двадцять,
А арміям довелося на місці топтаться.
А тим часом зі Слов‘янська Клейст зненацька вдарив.
Почали над москалями згущатися хмари.
Ніхто ж із них не подумав фланги укріпити,
Не думали, що тут німці спроможуться бити.
А німецькі танки раптом в тил військам прорвались,
Закривати горловину «лантуха» узялись.
Тимошенко як дізнався, став Москву прохати
На підмогу іще кілька дивізій прислати.
Василевський, що став тільки начальник Генштабу
Став до Сталіна звертатись із проханням, аби
Дав наказ війська відвести, поки ще не пізно.
Та на нього Сталін лише подивився грізно.
Адже вірний Тимошенко, хоч просив підмогу,
Але обіцяв, що здатен справитись й без того.
Міг би справитися звісно, бо ж сил вдосталь має.
Наказав би, нехай танки скоріш повертають.
Їх же в нього ціла купа. На Клейста ударять
І розженуть оті чорні, що нависли хмари.
Та ж тоді зупинить наступ на Харків? Як бути?
Не захотів Тимошенко танки розвернути.
А час ішов. З Балаклії Паулюс прорвався.
Незабаром він із Клейстом у тилу з‘єднався.
От і «лантух». Усе військо в ньому опинилось.
Всього лише двадцять тисяч із нього пробились.
Тимошенко контроль втратив скоро над військами.
Пробивались, хто як може назад із боями.
Німці вогню не жаліли, назад не пускали,
Більше сто сімдесят тисяч на полях уклали.
Серед них сім генералів. Двісті сорок тисяч
Опинилися в полоні. Впав зовсім у відчай
Тимошенко, ледве-ледве сам порятувася.
Літаком, бо ж цілий маршал, звідтіль вибирався.
А підлеглих сотні тисяч віддав на поталу.
Як німецькі генерали в спогадах писали:
«Скрізь на полі бою трупи – і коні, і люди,
І проїхати між ними не можна нікуди».
А місцеві говорили: скільки трупом вклали,
Що їх танками вже німці потім трамбували,
З літаків вапном трусили… Що там говорити?
Москалі солдат не вміли ніколи жаліти…
Наступ навесні на Харків москалі «просрали».
Скажу більше – вони німцям карти в руки дали.
Бо ж три армії пропали і діра на фронті –
Нема танків, нема гармат, немає піхоти.
Німці в ту діру й шугнули, до Волги помчали
Та до нафти на Кавказі прориватись стали.
А там же поля широкі, для танків роздолля.
Саме тут тепер москальська рішалася доля.
Щоби німців зупинити, своїх налякати,
Сталін видав наказ, щоби усіх тих стріляти,
Хто відступа без наказу. Чекістські загони
Тепер у тилу вершили криваві закони.
Ніхто не смів з поля бою тепер відступати,
Навіть, якщо вже не було чим і воювати.
Вибору в солдат не було: чи в полон здаватись,
Чи то на чекістську кулю у тилу нарватись.
В німців хоч живим, можливо, можеш залишитись.
А тут смерть тобі, і можеш, навіть не проситись…
Та то вже друга розмова. Москалі, звичайно
Про побоїще забути схотіли негайно.
По війні про перемоги одні й говорили.
Але пам‘ять, хоч хотіли, але не убили.
Тож і хочеться вже вкотре людям нагадати,
Як же москалі уміли всіх «перемагати».

Як північ заглядає тихо в очі
Погаслих люстр вогнів під абажури,
Будинки всі давно уже поснули,
Один лише не спить посеред ночі.

Палає, світить на усі усюди,
Аж світлом заливає ночі темне
Єство, таке притихло-безіменне,
Що аж стискає серце в грудях людям.

Чи, може, там ще трапеза триває,
І свіч усе не гаснуть лабіринти,
І зорі заглядають в ночі ринви,
Що від дощів і музики співають.

Напевно, в тому домі доста місця,
І гамір, і крутіж — відкрий лиш браму.
Навезли крамарі такого краму,
І золота, і срібла — ніде й сісти.

А може, одружився хто, й небоги
Зійшлися на весілля й інші люди,
Немов такого більше вже не буде,
Гарують, веселяться до знемоги.

Але як тільки зойкне птах у лісі,
І місяць блисне в глиб аж до каміна,
Побачимо з пером в руках людину —
Поет посеред ночі пише вірші.

Чи з радощів, чи щастя, чи з розпуки,
Йому зовсім не шкода стеарину,
Натхнення й муза, мов вогні ошуки.

Отак і ніч бува, здається, днина,
А радість — з присмаком терпкої муки.

Так велично і так непоборно
Йде життя у дощах весняних,
В краплях зронених — думах ясних,
На зело, на поля, на простори.

Хоче простору кожна душа,
Кожне серце — небеснеє гало.
Та одної краплини замало,
І замало одного вірша.

Поміж бруньок весь всесвіт затих,
Причарований струменем водним.
Що минає — мине вже сьогодні,
А що буде — стає на рушник.

Свою долю не обирав,
Як народжений, то і щасливий.
Ллють дощі. Переходять у зливи.
Під дощем плине озеро мальв.

Ці люди, що покинули домівки
Давним-давно й поїхали туди,
Куди ми не дістанемо путівки,
І сніг уже позамітав сліди.
Про них забули друзі і сусіди,
І зблякла пам'ять в їхніх головах.
Круки волають, мов невтомні біди.
Сідає попіл на святих словах.
Так пам'ять поіржавіла напевно.
Ніщо не вічне на оцій землі.
Лиш свище вітер дужо і недремно,
Змітаючи минуле назавжди.
Ці люди - релоканти за кордоном.
Вони тікали від жахіть війни.
І сум важкий, наповнений, бездонний
Приліг на споконвічні буруни.

1 січня 2026

...як перенасичена дарами
пташка у калині в рукаві
кропи́в'янка небу візаві
дощиком вщухатиме ярами
чи то у незвідане колись
чи у шал розпізнаного завтра
наче заповітом бронтозавра
досвітками степу горілиць

щоб шукати волі на весні
у жахах поточного століття
дарувавши злидням у лахмітті
відрізняти правду від брехні...

 як написав поет
 не потрібно елегій
 ні про життя
 ні про смерть
 серед шипшини цієї
 півоній черемхи
 ширяють птахи
 розмаїто незмінні
 над ними ширяють
 ударні дрони
 добре не літаки
 поету важливі лункі
 слова за чуттями
 прозорими
 поету важливе море
 і приязні часом жінки
 вечірки важливі інколи
 а смерть неважлива
 бо
 саме для тебе
 нема її
 

Як неминучі дні ясні
і мимолітні темні ночі,
так моя доля уві сні
являє світло-карі очі,
так тінь її із висоти –
із піднебесся за рікою
іще вітається зі мною,
забувши спалені мости.

Чого на світі не буває...
у темну ніч, у день ясний
як марення далеке сяє
за міражами ангел мій.

Доволі миті однієї
і полетить душа моя
посповідатися із нею
за таємниці житія,
за неприкаяне минуле,
коли єдиною була,
та бригантиною по мулу
на інший берег поплила.

Напевне так і має бути –
у ніч ясну, у чорний день
ще чується мотив забутий
із недоспіваних пісень.

06.2026

Ой, літайте, голуби,
Мир несіть і щастя,
Жайвір в небі голубім
Хай дзвенить піснями.

Щоб не куль ми чули свист,
Не гуркіт гармати,
А як соловей-артист
Уміє співати.

Щоб не мін ми урожай,
А хліба збирали.
Мирним буде хай наш край,
Війни всі щезали.

2020 р.

Лиш почувся грому гуркіт,
Як метнувся пес у будку,
Де, згорнувшись у клубочок,
Ліг налякано в куточок,
Бо давно, з причин відомих,
Він боїться навіть грому.
25.06.26

Часову, на великої вежі,—
крути машиніст, карусель,
та вправляйся в рахунках.
Я тобі відповім,
що не дуже промовистий,
та й немає запасів у схронах моїх.
Що живу на Землі
біля кам'яних стін,
і роками не бачу вогню.
Та якщо він палає,
то з'являється тінь —
подивись, як танцює вона.

2023

В прогулянці в пітьмі,
В суцільній чорній тиші
Холодних тих ночей,
Де душу гризуть миші,
Там, де спливає час,
Де душі йдуть в руїни,
Де вибухи вогню,
Де рвуться усі стіни,
Де поруч безнадія,
Де зірка сходить рання,
Там де панує біль
Знайшов я меч кохання.
І гострим був той меч,
А також мав отруту,
Його встромила Ти,
Зробила живим трупом.
Палаю я, як мрець,
Що ходить без упину,
Пекельним тим вогнем,
Що руйнує стіни.
Тобою я заклятий
Тепер на віки вічні,
Приречений на біль,
І муки героїчні.
Став демоном без сну,
Приречений до долі,
Що веде в війну…
Позбавлений я волі.
Я наче клятий вольт
Старого культу Вуду,
Якого проштрикають,
Без розгляду і суду,
А потім палять вщент
Наче злу заразу,
А попіл у цемент
Замішують одразу.
На помсту невідому
Читають заклинання…
Ось таке воно
Без взаємності кохання.
24.11.2024

Ця книга - досвід поколінь,
Арбітр подій. Порив і відчай.
Не на заваді жодна тінь –
Допитливий знайдеться слідчий.
Здається, вивчена вона,
Та часто скривджена свідомо.
В ній більшість сторінок – війна,
Бо зміст буття здавався в тому.
А мир, як сонце восени,
Як берег у безкраЇм морі,
Та кращі доньки і сини
Свій слід залишили у творі –
Сміливих вчинків славну мить,
Крихкий каркас співіснування.
Нам не забути як болить,
Коли в саме́ життя влучання.
Коли згоряють сторінки
Найкращіх слів цієї книги
І тільки спогадів вінки.
Стара війна, нові інтриги.
Шматують книгу, як папір
Незаспокоєні тирани,
Їм ніби кістка в горлі – мир.
Знов б'ють словами в барабани.
Не люди їм, а плазуни
Потрібні, аби мати владу.
Чи людству вистачить ціни,
Яку віддасть за власні вади?
Ця книга – досвід поколінь,
Спитай – і відповідь побачиш.
Поринь у зміст ії! Поринь!
Додай до неї чистий аркуш.

23.04.2026р.

Під ранок небо вже палало,
Зірки гасли в синяві.
Вітерцем злегка дихнуло,
І притих він у квітах і в траві.

Я завмер в ранкових чарах,
Дивувавсь затишині.
Літав по світу, мріяв у хмарах,
Та живу в земній красі.

В туманах доли ще сивіли.
Квіти стелять по землі
І з росою трави сріблили,
На світлій вранішній зорі.

Криштальна тиша спозаранку,
Краси сповна і розмаїть.
Закукурікав півень на світанку,
Щоб криштальний ранок розбудить.

Щоб не розпався він на друзки,
У кожного свій час і різний путь.
Від людини до мурашки -
Це і є життєва суть.
2026 р.

Цілувало сонечко пальчик немовляти,
А воно сміялося — це мені від тата.

Цілувало сяєво дитятко у скроню —
Тепло тішив тато свою любу доню.

Цілував промінчик донечку у щічку —
Це татусь бажає добрих снів на нічку.

І у носик зайчиком цілував татуньо,
Щоби усміхалася донечка-манюня.

Олексій Сурков (1899-1983)

В боротьбі та тривозі
нас тримав у дорозі
бойовий вісімнадцятий рік.
Ми збирались не довго,
від Кубані до Волги
розливався наш кінний потік.

Серед спеки та пилу
із Будьонним ходили
ми учвал на великі діла.
По курганах горбатих
й річкових перекатах
голосна наша слава пройшла.

На Дону¹ і в Замості²
у землі тліють кості,
над кістьми – килими василькі́в...
Взнали білі поляки
й атамани всілякі
гостроту кінармійських клинків.

І якщо знову ві́йни
вразять край наш спокійний
заливним кулеметним дощем –
ми маршрутом знайомим
за любимим наркомом
наших коней у бій поведем!

(2026)оооооооооо

Порину в сон чудовий і величний
Без страхітливих тюрем і тортур.
Чарівний птах у майбуття покличе,
Де вже нема маркізи Помпадур,
Де сяє світ новий, багатоликий,
Де розвалився споконвічний мур.

Нарешті висплюсь після злої битви,
Здолавши лютість вовка і змії.
Історія із мамонтовим бивнем
Нарешті відпочине на землі.
Та спокою не буде навіть близько.
Прозріння прийде в праведні краї.

Цей бій точитиметься у людині,
Нещадний, непохитний і святий.
Коли гряде рокована година,
Настане смерч важкий і вогняний.
І ляже попіл на покоси днини.
Спочине дим невтомний польовий.

31 грудня 2025

 У Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві проводжали в останній політ у небо українського бойового пілота, який був більше відомий своїм позивним «Джус». Він - один із тих, хто складав легендарний образ - Привид Києва…

«Київський привид!» - не сходить з вуст.
Він був невловимим, прозорим, незримим…
Короткий, як сплеск, позивний - «Джус»,
справді, це не реальність - привид…

Стрункий, рудобородий, незламний,
не раз дивився смерті у вічі.
Україна. Мама. Меланія...
А тепер - вічність.

А тепер те, що він сам обрав,
найвища, як ковток повітря, потреба:
робота, покликання, насолода, гра -
Небо.

2026 рік

На Івана, на Купала
Дощ рясний пустився
І хмаринка пропливала
Та розправив крила

Вітер й полетів назустріч
Тим, хто край ставочка
Збирав квіти й плів віночки
І пускав на воду.

Їх і вітерець відносив,
Щоб пливли швиденько,
Наче човники маленькі
І дістались тому,

З ким усе життя прожити
Дівчатонька прагнуть,
Почуттями дорожити -
Ніжністю й коханням.

2021 р.

Знову спека шалена
Непорушно стоїть, -
В'яне пагін зелений
І зривається цвіт.
Ні хмаринок над нами,
Ні поривів вітрів, '
Лиш пече до нестями
В глибині літніх днів.
24.06.26

Там гранями грановані
гранітні труни,
що надійно сховані…
І в них мерці
алмазні
сяють,
яких живі
не поважають.

2026

Скільки думок розчинилось у вчорашньому дні, Елевтеріє?
Скільки лунає вільних та приречених «ні» серед сірого натовпу?
Мені здається, що у буття кровоточить артерія.
Воно може померти від серцевого спалаху.

Я знаю, що ти просто міф, Елевтеріє.
Напевно, тебе вигадав боягуз, якому хотілося жити.
Найголосніше зустрічають завжди тільки померлого;
померлих усі люблять, померлим постійно приносять квіти.

***

І якщо раптом
будь-що
ціннішим стане за життя,
і річка перелякано
назад потече,
згадай, будь ласка,
про своє дитя
і плюнь, Елевтеріє,
три рази через плече.

Серпень 2023

 
Більш не буде тут такої ось, як ти
Більш не буде ось такої, хто би
Щось витворяв подібне, о
 
Чи даси мені той шанс?
Спробуєш хоча би, га?
Зупинися, згадай-но
Ми були разом
Разом, хай там як
 
Якщо знайдеться в тебе вечір
Для манер моїх
Одразу я оце віддячив би
Тобі із почестями
Я знаю рухи всі і думки
І думки
І думки
І думки
І думки
І думки
І думки
 
Чи зупинишся ти і здивуєшся
Що видиш ти?
У депо залізничному
Де тюрма поволі тліє
Але що, я волаю, без тями
Грай, о брате
 
Чи зупинишся, щоби сягнути
Що в тім чутті?
Холодні щелепи грізлі
І п’яти твої
Зупиняєшся щось мимрити
Це берег суботи
І світ увесь рятівник
Хто міг би коли-небудь, коли-небудь . . .
Просити ще?
Чи пригадаєш?
 
Чи припиниш
Чи припиниш о, біль?
 
Більш не буде тут такої ось, як ти
Більш не буде ось такої, хто би
Щось витворяв подібне, о
 
Чи дозволиш іще шанс?
Спробуєш хоча би, га?
Зупинися, згадай-но
Ми були разом
Разом, хай там як
 
Як тобі вже зупинитися
Як мені жить
Там десь на луках
Ти ж полем біжиш
Я самотній для тебе
І я плачу
 
Потій, дивись-ото
Оптична обіцянка
Хехехе
У смерті і в пеклі
Ще до народження
Звісно
Подружка
Одне розв’язання
Чи не дивовижно?
 
 
 
 
 
 
 
 

Бджола і джміль
Разом, куди не глянь,
Вона бешкетниця,
Він – лицар.

На полі квітів
Ласують нектар,
Гуде коханий
Біля чарівниці.

Такий пухнастий
І рудий клубок.
Вона ж до нього
Простягає крильця,

Струнка, легка,
Плете у промені танок,
Тепліє радість
У черевцях обох.

Протоптую стежину у снігах,
Єдину, неповторну і глибоку.
Іду снігами, нібито у снах,
Гамуючи ненависть і тривогу.

Протоптую стежину у полях
Прологом у небачене майбутнє,
Яка укаже подорожнім шлях,
Єдиний і по праву незабутній.

Протоптую стежину у серцях,
Болючу, навіжену, первозданну.
Допоки пломінь духу не зачах,
Народжується неповторна панна.

Протоптую стежину у морях.
Іду водою в далі невідомі.
Пізнаю душу у чужих краях,
Де грають тіні світлі і зникомі.

31 грудня 2025

 у своїй непрозорій стихії
 віршувати
 недбало як слід
 відкидаючи ревнощі хитрі
 розбиваючи сяючий лід
 у коморі своїй
 саркастичній
 обдираючи рештки шпалер
 зволікати дедалі вище
 мов приземлений
 монгольф’єр
 мовби відомості недоцільні
 зі стандартно друкованих слів
 або рима у апостилі
 що її аніхто не просив
 

До думки добирай ретельніше слова:
Напружиться нехай спочатку голова,
Ніж потім, як у світ гайне твоя дурниця...
До думки добирай ретеніше слова.
(22.06.26 р.)

Сонце жаром запашіло
І відразу вітер стих, -
І вогнем взялося тіло,
І робити важче вдих.
Усього проймає потом
Й обпікає водночас, -
Сонце встало до роботи
І отак гартує нас.
23.06.26

— Ти… хто???
— Я є стопка твоя.
А в стопці — ковток.
В ковтку цілий світ,
що із пляшки відлитий.
Я є тиха радість і смуток
В твоїй алкогольній молитві.
— З тобою все добре.
Без тебе —
лиш морок похмільний…
Нехай так потворна
моя поведінка, —
то світлим хай буде
найтонший політ,
і ніжно відбудеться
дотик підлоги.

2025

Зустрів я сирену в своєму житті,
Вона мене причарувала.
Голосом, співом у лютій пітьмі
Вона мені світло давала.
Її погляд п’янкий душу мою
Омивав морською водою.
Мріяв я створити сім'ю
Та обернулося то все сльозою.
Хвилі в душі та лютий шторм —
Це все, що на мене чекало.
П’янкі вигини її форм
Розбивали броню драккара.
Вітер сильно штовхав хвилі морські,
Піна в них замість злості.
Вигляд мали, наче вершини гірські,
Сіллю пекли мої кості.
З хвилі на хвилю літав мій драккар,
Від того він ледь тримався.
Під поглядом з неба розлючених хмар
Драккар по-троху ламався.
Я розумів, що я потону,
Що з моря я наковтаюсь.
Я розумів, що вдарюсь в стіну,
В рифи, але не каюсь.
Сирену ту я покохав,
В той день я збожеволів:
Слабким, залежним я тоді став,
Не міг я жити без моря.
У богів я про неї питав,
Вони лиш розвели руками:
— Її інший моряк до себе забрав,
А ти плавай світами!
Знову поринув я в лютий шторм,
Не знаю, як тоді вижив.
Гнів розпікав мене, наче той горн,
Я дивився поглядом хижим.
Мабуть Локі зі мною так люто грав,
Бо було в житті йому нудно.
Крім мене не мав жодних він справ
І так ламав моє судно.
Мабуть несу і прокляття від Ньйорда
Що в морі так не щастить.
Море розіб’є човен об фйорди
Й скоро настане та мить.
Йормунганд мене проковтне,
Піду я в гості до Хель.
Хель мою голову вмить відітне,
А потім наллє собі ель.
Нігті мої підуть на Нагльфар,
Що попливе в Рагнарок.
З черепа питиме кров, як узвар,
Закінчиться у Мітгарда строк…
24.11.2024

Наші струни життя не резонують,
Грають вони, на жаль, в різнобій.
Не вірю вже в те, що відьми віщують,
Мабуть, піду знову я в бій.
Кожна наша струна —
Це різна тональність,
Моя справа — війна,
Твоя справа — звичайність.
Звичне життя — мабуть, не для нас.
Інше наспівано в піснях нашої долі,
Сумно співає мою контрабас,
Мелодія та в ля-мінорі.
Пісню співаєш ти немов скрипка,
Смичком у тебе, на жаль, є не я.
Руйнує стражданням мене таке дико,
І недосяжна мрія моя.
Ти лиш скажи, може я помиляюсь?
Та поки я бачу тільки таке:
Кохати тебе я зовсім не каюсь,
І кохання на смак,як японське саке. +
20.11.2024

Якби я вмів малювати —
Я б Тебе малював.
Якби я вмів співати —
Я б для Тебе співав.
Та найкраще Тебе змалювали
Твої рідні, чудові батьки.
Вони, мабуть, для тебе співали,
Що тепер співаєш і Ти.
Настусю, Ти — моя муза.
Для Тебе я це пишу.
Кохання пече, як медуза,
Та кохати я не лишу.
Може якось з Тобою та Владом
Ми поїдемо на Ісик Куль…
А може з маленьким чадом
Подалі від пострілів й куль.
Омиємо руки і ноги
У надзвичайно чистій воді,
Відпочинемо там ми з дороги,
Наробимо фото тоді.
Пробач мене за ці мрії,
Так мріяти я права не мав,
Та без примари надії
Я б давно вже пропав…
19.11.2024.

Якась зла відьма зле погралась,
Мене у тебе закохала!
Для мене наче мавка Ти
І спершу змусила цвісти,
Та потім виросла зневіра,
Яка зжирає навіть звіра,
Що потрапив у капкан
І виє від болючих ран.
Від болю я страждаю дико,
На всіх кидаюся я з риком,
Наче я той дикий звір…
Кохаю я тебе, повір!
Без тебе світ мені немилий,
Без тебе я втрачаю сили,
Без тебе наче неживий,
Настав кінець всіх моїх мрій.+
19.11.2024

Я танув у Твоїх обіймах,
І час зупинити хотів,
Та це буває лиш в фільмах,
Тому я на самоті.
Я час прожитий з Тобою —
Отих лише декілька днів,
Запам’ятаю навіки з лихвою,
Бо лиш в ті моменти я жив.
Жив може не дуже щасливо,
Та зі мною тоді була Ти.
І серце диктувало щемливо,
Мої майбутні вірші.
Так солодко було й так гірко,
Що поруч була тоді Ти,
Від відмови лишилася дірка,
Яка веде в засвіти.+
18.11.2024

П’єро в камуфляжі пише вірші,
Бо від кохання він злого страждає,
Ллються сльози з самої душі,
Як їх спинити він досі не знає.
Кохає її восьму тисячу днів,
А вона не відповідає,
І, мабуть, бере її сильний гнів,
Коли він у неї віршами стріляє.
Той кожен постріл їй остогид,
Куди дітися вона вже не знає.
І П’єро в камуфляжі їй також набрид,
“Най би він далеко десь зник!”
Мабуть, в думках вона так бажає.
17.11.2024

Ти ночами не спиш:
То працюєш, то твориш.
Творчість Твоя — то є дивовиж,
Як і голос, коли Ти говориш.
Коли Ти співаєш, то в серці є щем,
Що Ти не моя, що Ти не зі мною.
Палаю до Тебе пекельним вогнем
І надто втомлений долею злою.
Я взяв твою руку, як дивились ми фільм,
Як розвивалася та мелодрама,
Було то приємно, але був і біль,
Бо в кожного з нас у серці є рана.
Не витримав я і перервав
Перегляд від лютого болю,
Бо почувався, як той нарвал
Що оточений крижаною водою.
Навряд чи я зможу нагріти той лід,
Той вітер арктичний від тебе до мене,
То може зупинить сталі політ
Кохання моє і я залишу цю сцену?
17.11.2024.

Ніхто не вартий Твоїх сліз.
Ніхто не вартий Твого болю.
Навіть переживши сотню криз
Ти матимеш кохання у долонях.
Так, можливо непотрібне.
Так, можливо від чужого.
Так, можливо це набридне,
Та я тобі не зроблю злого.
Поки живий, я завжди поряд,
Ти лиш просто напиши.
Мене чарує очей погляд…
Твоїх…Що сягає глибини душі.
Завжди прийду, ти лиш поклич.
І все життя я був би поряд,
Та якщо хочеш — просто знищ,
Втопи мене в моєму горі. +
16.11.2024.

Ти, як Дюнкерк —
Така ж неприступна,
Для воїна згубна,
І там він померк.
Потух, як та свічка
В штурмі фортеці
З пораненим серцем
У темную нічку.
Нападав він раптово,
Воюючи словом,
Відкривав усі двері.
Його прокололи
Й тіло хололо,
А душа — на папері.
16.11.2024

Десь поруч з Кіото та сплячих сакур
До Тебе прибіг Твій “Хатіко”.
Кохає Тебе, а Ти — наче айсберг,
Кохає Тебе він дуже давно.
Колись намагались його приручити
Та забути Тебе він не зумів.
Без Тебе хотілося пронизливо вити
Й забути Тебе він дуже хотів.
Забути Тебе — це щось нереальне,
Для нього Ти є улюблений світ.
Чекати Тебе так ірраціонально,
Та він вже готовий на тисячу літ.

На одязі моєму зберігся твій запах,
Такий неймовірний, такий він п’янкий.
Кохання мене тримає у лапах,
В серце втискає пальці стрункі.
Завжди пам’ятатиму дотик твій ніжний
До волосся мого, до голови.
Відсутня взаємність — це камінь наріжний
Болю мого і серце на пси…

Біль я ковтаю в промислових масштабах,
Тебе засипаю своїми віршами,
Потік почуттів я не можу спинити
Й ніхто не підкаже, без Тебе як жити?
Вночі я лежу, але спати не можу
За що ж це мені кара ця божа?
Від болю душі мене розриває,
Кохання до Тебе мене боляче крає.
Я б вперше в житті став на коліна,
Якби Ти кохала й дала б мені сина,
Якби лиш з Тобою ми були разом,
Й коханням наповнені були б наші фрази.
Кохаю Тебе, але боюся відрази,
Що знищить мене навіки й одразу,
Відрази до мене й моїх почуттів,
Тоді наді мною будуть крики круків.
Я проклятим буду без Твоїх почуттів.

Останній бій, останній подих
Останній крок без твоєї вроди.
Останній постріл, останній вибух
Моє кохання з грудей вирве.
Туга зжирає аж надто сильно,
Я вже не можу і я невільний.
Я вже полоні аж надто довго,
І я тікав від року злого.
Мене впіймали ті пси Кохання,
І рвали так, наче востаннє.
Я вже не можу, мені так гірко.
Скуштую трохи пекла сірки.
Не знаю я чи повернуся,
Пробач за все, моя Настуся.
Пробач мене, що забрав час,
Пробач за мрії, які єднали нас
В моєму серці. Та навіки
Колись закриються мої повіки,
Й перед тим Тебе згадаю,
Бо надто сильно Тебе кохаю.

Боже, зроби кохання щасливим,
Щоб був я для неї важливим,
Щоб ми колись були разом,
Зроби це своїм наказом.
Боже, з нею буду я ніжним,
Навіки буду я вірним,
Ліжко встелю пелюстками,
Цілуватиму ніжно устами.
Боже, тебе молю я так сильно,
Бо без неї так зимно,
Бо без неї погано,
А в серці кривава є рана.
Боже, без неї життя є порожнім
І щастю воно не тотожне.
Наповни життя моє змістом
І вже не буду я атеїстом.

Без надії я сподіваюсь,
Душа помирає, але не каюсь
Кохати Тебе.
Від кохання такого нікуди не дінусь,
Мене Ти чаруєш, наче ундина,
І голос твій зве…
Настільки приємний до мене Твій дотик,
Що я вигинаюсь, наче той котик,
І хвиля пливе…
Обожнюю я настільки Твій запах,
П’янію від нього, як п’яничка у барах
І дихав би ним…
Торкаєшся Ти і я завмираю,
Бо сильно й безмежно Тебе я кохаю,
Й кохання,як грім:
З тілом моїм воно резонує.
Негода в душі сльозами вирує
Як бурхливий Нарин.
Страшно мені, бо відсутня взаємність,
І кохання моє — то чиста буремність,
Нестримна, як вир.
Я б не посмів ніколи збрехати,
Бо мої почуття — то ніякі не жарти,
Мені ти повір.