Вранці прокинулась - біло надворі,
На пелюстках хризантем лежить сніг.
Буває таке в листопадову пору,
Але не хочеться ще холодів.

Хочеться затишку й сонця ясного,
Цілунки його на щоці відчувать.
Нехай хризантеми квітнуть чудові,
А зимонька може іще зачекать.

2024 р.

Несучись магістраллю,
Ми розтинаємо вітер.
Грізний подих стихії
Нам принесе буревій.
Нас веде шум гірський,
Рев трембіт і спів літер,
Піднятись у вирій –
- наша кінцева ціль.

Розділивши печаль
В міріади уламків,
Прокладаємо нове,
Блаженне єднання.
Ця пітьма відчайдушна
Відреклась від кінців
Й принесла нам, всеземним,
Легке покаяння.

Як перейшов я у четвертий клас
І стали ми історію вивчати,
То довелось ім’я його стрічати.
Він представлявся, як «герой» для нас.
Бо вміло з ворогами воював,
В Червоній Армії був знаним командиром.
Ми вірили тим побрехенькам щиро,
Бо хто ж тоді про нього правду знав.
Це зараз можна правду віднайти,
Злочинця у «герої» розпізнати
Чи то героя в усіма «проклятім».
Ім‘я потомкам чесне зберегти.
Та то не про Котовського. Хоч з ним
Носились, як з героєм комуняки:
І вулиці, й міста і книги всякі.
Хоч би й бери та визнавай святим.
Тож народився був Котовський той
У Бесарабії в сім’ї москальки й ляха.
Зостався рано сиротою бідолаха.
І певний час ним не опікувавсь ніхто.
Можливо, це на нього вплинуло тоді.
Чи то москальські гени – хто там знає,
Чого таке ото з дитини виростає,
Що стільки чорних залиша слідів.
Хрещений його врешті прихистив,
Барон вірменський Манук-Бей. Старався,
Щоб хлопець до життя пристосувався –
Навчання агрономом оплатив.
Та ж непутяще геть воно було,
За хуліганство скоро і прогнали.
Тож грошики хрещеного пропали,
Навчання тому в користь не пішло.
Усе ж хрещений допоміг йому
Училище вже інше закінчити.
Отож, воно отримало освіту
Та працювати, бач, не по уму.
Все норовив когось обмахлювать,
Рішав питання вічно матюками,
А, як не помагало – кулаками.
Прийшлось за те аж двічі побувать -
За мордобій та і «мать-перемать»-
Котовському у арештантській робі.
Але він з того висновків не зробить.
Йому охота бити й грабувать.
Щоб знову не сидіти, він пішов
В підпілля. Із есерами зв’язався.
Розбоєм він, як і раніш займався
Та виправдання, начебто знайшов.
Адже тепер не просто грабував,
А в інтересах, бачите, народу.
Есерам з нього вийшла тільки шкода,
Бо ж він за рік всю групу звалував
Покинуть небезпечний тероризм.
Вони простим розбоєм зайнялися
І жити по блатному узялися.
Кому потрібен клятий той «марксизм»?!
А тут війна негадано прийшла.
Потрібно йти з японцем воювати.
Життя блатне не хочеться ж кидати.
Тож він «святий обов’ְязок» послав.
За те його арештували знов,
Послали примусово воювати.
Та з пів дороги удалось тікати,
За когось не схотів він лити кров.
Вернувся в Бесарабію і там
Зібрав навколо себе горлорізів,
Які з-за грошей куди схочеш влізуть.
І страшно стало селам і містам.
Маєтки грабували, банки та
Людей заможних, де лиш гроші були.
Хрещеного маєток не забули.
Та що там «благодійник» для Кота –
Так його знали у блатному світі.
Усе ж попався. І дванадцять літ
За те отримав каторжних робіт.
Та до кінця не захотів сидіти.
Утік звідтіль, двох конвоїрів вбив.
Та знов узявся за розбійну справу.
Не було на Котовського управи.
Весь край тоді про нього говорив.
А він не тільки-но бандитом був,
А ще і брехуном висококласним.
Так само, звісно, як москаль сучасний.
Хто тільки в Бесарабії не чув
Про те, який же благородний він.
Ну, чистий Робін Гуд – бере в багатих,
Щоб потім бідним людям роздавати.
Чутки ті розпускав сам сучий син.
Можливо, що копійку комусь дав
Із тисяч тих, що зміг награбувати.
Та зміг при тому «гарно» виглядати,
Мов на майбутнє все прорахував.
Бо, коли вп‘яте узяли його
І смертну кару, врешті присудили,
Про нього поміж люду говорили,
Як, наче, про захисника свого.
На мітинги збиралися аби
Йому ту смертну кару відмінили.
Та й тонкосльозі барині просили.
Хоч мав за діло – конвоїрів вбив.
А тут війна Велика вже трива.
Народ дарма не хочеться озлити,
Тож довелось злочинця відпустити -
На фронт – хай кров‘ю ту вину змива.
Та то уже сімнадцятий був рік.
Більшовики захоплять скоро владу.
«Бардак» почнеться. А Котовський радо
Одразу перейде на їхній бік.
Котовський до душі більшовикам.
Хоч горлоріз – вони ж нічим не кращі.
Зібрались в зграю п’яниці ледащі
Аби пустити кров багатіям.
І вже Котовський до Одеси мчить,
Щоб з Муравйовим захопити владу.
І всіх, хто зустрічав не надто радо,
Бандити ті розстрілювали вмить.
Дві тисячі розстріляно було,
Поки вони ту владу встановляли.
Та прийшли німці, їх бігом прогнали.
Котовського з Одеси понесло
В Донбас, щоб УеНеР там колотити,
Сепаратистську владу встановлять.
Звідтіль їх також удалось прогнать,
Аж до Москви прийшлось йому летіти.
Та влітку вісімнадцятого він
Знов у Одесі взявся грабувати,
Денікінців, французів убивати.
Зухвалий був і діяв не один.
Хоча йому усе одно було
Кого вбивати чи пограбувати:
Румунів, ляхів, бідних чи багатих,
Своїх бандитів – все під ніж ішло.
А українців ненавидів він.
За українську мову міг убити.
Ходив у друзях він поміж бандитів.
Нальотчик був із поміж них один,
Що Мішкою Япончиком прозвавсь.
Для нього «Кот» був «паханом» відомим.
«Кота» Япончик слухався у всьому.
Якось речам солодким так піддавсь,
Що кинув клич в блатний одеський світ
У більшовицьку армію вступати,
Де офіційно можна грабувати,
Вбивати і не нестимеш отвіт.
Зібралася одеська «блатота»,
Пішла «на Україну» воювати.
Пройти їй удалося небагато,
Під Вознесенськом всяк своє дістав.
Солдати українські стріли їх.
Бандитів перебили, розігнали.
Япончика схопили, розстріляли.
Котовський, правда, врятуватись зміг.
За «подвиги» йому більшовики
Дивізію «козацьку» доручили.
У ній би молдаван, татар зустріли,
Євреїв та китайців, ще таких
Собі киргизів. Козаків же там
Не було справжніх. Тож і воювали,
Міста і села люто грабували.
Жалю ні дітям, ані старикам.
Де треба було кров’ю заливать
Народний спротив – «козаків» тих слали.
Вони без жалю різали, вбивали,
Щоб по собі пустелю залишать.
Як Україну кров’ю залили,
Тамбовщину взялися «втихомирить».
І там велися, наче люті звірі.
Тож і там спротив подолать змогли.
Як залишки від війська УеНеР
Пішли зимою край свій визволяти,
Котовського послали їх «стрічати».
Бо знали, що то лютий живодер.
Він, мавши набагато більше сил,
Розбив тих українців під Базаром.
А потім влаштував над ними кару,
Більш як три сотні залишивши тіл,
Тих, хто в полон до «козаків» попав.
Полонених безжально розстріляли
І то зовсім за злочин не вважали.
Котовський після того «знаним» став.
Пішла кар‘єра вгору у «Кота».
Такі більшовикам були потрібні,
Які не пожаліють матір рідну.
Він корпусом командувати став.
Обрали ще його в Центрвиконком
Та головним зробили ревізором…
А тут уже і НЕП почався скоро.
Котовський, хоч і став більшовиком,
Та у душі зостався тим бандитом,
Що лиш наживу бачив навкруги.
Тож скоро він «поплутав береги»
Та бізнес заходивсь собі робити.
Штаб його корпусу у Умані стояв.
Більшовики в той час доправились до того,
Що у країні розпочався лютий голод.
Хоч армію все ж Ленін годував
Та на «підніжний корм» перевели
Більшовики війська – самі годуйтесь.
Чи заробляйте, чи когось грабуйте.
Тож командири «бізнес» завели.
В Котовського з «собачок» почали.
Солдати псів, котів кругом ловили.
Із тушок мило без кінця варили,
А шкірки на взуття і шапки йшли.
Тоді цукровим бізнесом зайнявсь,
Варили також пиво й продавали.
Сировину ж задешево купляли,
Бо хто б з селян військовим опиравсь.
Солдати ж там задурно працювали.
Отож Котовський і демпінгував,
Дешевше, аніж інші продавав.
На тому вже мільйони заробляли.
Котовський десь ті гроші всі дівав.
А куди саме – то ніхто не знає.
І та торгівля увесь час зростає.
Уже він тут, немов диктатор став.
Добився автономію створити
Молдавську, самому щоб там «рулити».
Закон не діяв, він тут сам рішав.
«Республіка Котовія» тоді
Сучасне Придністров‘я називали.
Московську владу, звісно то лякало,
Бо розуміли: скоро буть біді.
Як зміцниться, то схоче відірвать
Ту область від радянської держави.
Початись можуть нехороші справи.
Пора було з Котовським тим кінчать.
У двадцять п‘ятому агенти ДеПеУ
Його й пристрелили тихенько. Поховали.
Вину за те на «ворогів» поклали,
Які, мовляв, ненавидять Москву.
Героя стали з мертвого ліпити.
Що він бандит був – хто про те згада?
«Життя за революцію віддав!»
«В серцях народу буде вічно жити!»
Так обілили «трупа» отого,
Що й не впізнати було після скону.
Хоча бери, малюй з нього ікону.
Міста назвали, вулиці бігом
Його ім‘ям та пам‘ятників купу,
Кіно зняли…Він мертвим більш зробив
Корисного для тих більшовиків.
Виходить ефективно, хоч і тупо.
Отак бандит героєм скоро став.
З усіх стовпів ім‘я те прославляли,
Так, що і всі в ті брехні вірить стали.
Бо ж не було вже тих, хто правду знав.

Вереміями, вереміями
Плач із радістю межував.
Все перебрано, перевіяно,
Перелущено по жнивах.

Чи пробачило спрагу літові
Те, що вижило у зимі?
Від морозу і спеки - мітини,
І настирливість навзамін,

Щоб в упертості спину вирівнять,
Перемелене солодить:
Ще трудилася виром вирвана
Та бджола, що несла меди.

Хтось проходить по сниву тінями
Топче мерклу мою межу.
Я ж під зиму сівбу затіяла:
Зерна сію і сад саджу.

***

Вкривають землю втомлену тумани,
Народжуючи зболені рядки.
Чи варто будувати точні плани,
Коли у долі власні є думки?

Можливо, осінь рубіконом стане,
Напише світлі, райдужні казки.
З пейзажу прибираю все погане,
Наносячи якісь нові мазки...

А жовтень, виявляється, пророчив
Мені зустріти неповторні очі,
Без зайвих слів, штампованих тирад.

Освітлює сонет осінню тишу.
Яку тепер історію напише
Непередбачуваний листопад?

(С)Артур Курдіновський

***

Освітлює сонет далеку відстань,
Для двох теплішим стане листопад.
Складаємо рядків магічну пристань,
Минаючи порожній маскарад.

З тобою може стати променистим
Беземоційний білий снігопад.
Все навкруги новим наповню змістом,
Вкладаючи тепла крихкий каскад.

На горизонті скалить зуби холод,
Вривається в оселю груднем кволо
Й думки морозить кригою питань...

Розвіє сумнів слова спільний подих,
Зігріє нас міцних обіймів дотик...
Розчинимось у пристрасті зізнань.

(С)Любов Інішева

“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, справді кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Б-ом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б”ється серце”.

Хороший привід: досі в справі
Як режисер над усіма…
І не важливо на підставі
Чи усерйоз, чи жартома
Цікаво буде споглядати —
До прозвиськ всучать: театрал!?
Не по одинці, з ніжним матом…
Ну, що поробиш… ритуал.
Хороший привід.
24.10.2025.

З молитви тихо виростає небо,
І сонця голос будить вороння.
А на душі ще світло, та жовтнево.
Між берегами листя човен дня.

Вже розплітає сонце дні й дороги,
Вітри на шаблях ділять листя мідь.
Але думки, мов блазні – скоморохи,
Враз краднуть з осені мене за мить.

06.11.2025

"Стяг. Сірникові люди" – цикл поезій зі збірки "Жодних перевтілень" 2012-2015рр.

Картина Тетяни Молодої "Скорботний плач" 2014р.



Сірникові люди

Ніхто не любить, ніхто не жаліє,
Ніхто не покормить з руки.
Хворіє, хворіє, свідомість хворіє –
Зима перейшла у віки.

Ніхто не вникає, ніхто не приймає:
Чи за, а чи проти? В чім суть?
Таких і подібних аж з надлишком знає
Цей світ. Ти ж, як хочеш, – забудь!

Хто справжній, що цінне – з’ясуємо в дії,
Вже аж на порозі біди.
Не час бо для мрії, не час для надії,
Нам от залишити б сліди!

Тож топчемо ниви гріхом без покути,
Вже й слід загубили в багні.
Нам радість чужа, наче доза отрути,
Нам зблизька тьмяніють вогні.

Приблизили тих, хто піддався управі,
Та хто з них підставить плече?
Бо полум’я війн і досягнення слави
Прославленим нам не пече.

Руйнуємо підло своїми ж руками
Без сумнівів зайвих і сліз
Все те, що до нас будувалось роками,
Й з відплатами тягнемо віз.

Хтось вкотре будує хати сірникові,
Щоб звично їм впасти в огні.
Хтось тягнеться ввись, у багаття ранкові,
Та так і згорає на дні.
2012



Відгомін

Тільки не падай духом,
Він не помре ніколи,
Не перетворить в руїну
Спокійної гавані море!
Тільки не падай духом,
Він буде вічно жити
В твоїх душевних муках,
У твого серця стуках,
В спогадах і сподіваннях.
Тільки зумій не забути!

Смерть не наважиться вкрасти
Пам'ять з твоєї долі.
Життя залишає сліди
Навіть не з власної волі.
Життя проросте у квітах
Під вікнами. Тихої ночі
Подих вбере навіки
Погляд його і очі.
Відгомін його сміху
Стане твоєю втіхою.
12.2012



У жанрі N

Я – не поет, я – вірний слів фанат.
У жанрі N про класику лиш мрію.
Не йду поважно на думок парад,
Бо часом навіть в тіні інших млію.

Я – виплекана долею душа,
Леліяна роками супокою.
Самотня, безпорадна чи пуста –
Живлюся тільки світлом і росою.

Я не жадаю радості дарів,
Не знаю, куди дмуть вітри надії.
Гнітить в знемозі розуміння слів,
У роздумах не квапляться події.

Без захвату, без відчайдушних поривань
Моя мета – знайти мету єдину –
Маскує слабкість у безглуздості вагань
І досі жде сприятливу годину.

Стираючи на порох жадну мить,
Порожня метушня калічить долі.
Чому ж, оковані обов'язком дрібниць,
Ми добровільно не зречемось волі?

Ми свій талант, заритий у пісках,
Не маємо відваги відшукати,
Героями стаємо тільки в снах,
Говоримо – де краще б промовчати.

І збагатівши від мізерних перемог –
Принижуємо всіх і все на світі.
Як ледарі, прогнили до кісток
І лестимо самі собі, мов діти.

І відчайдушний крик чужих сердець
Не пробиває панцера бездії,
Тому не в змозі вгледіти кінець,
Хоч і на повну розчахнули вії.

Ми не пусті, та доказів нема,
Тож не повірить в заздрощах людина.
З корінням заздрощів народжена дарма,
Вбиває віру, що мета – єдина,

Що в пережитках і скарбах добра
Ми накопичили красу саму від себе,
Не випадково і не жартома,
А подарунком і пророцтвом неба.

І досі в заголоджених серцях
Святі думки так рідко мають місце,
Та часом в усамітнених місцях
Ще мріємо про справжнє, вічне, чисте,

Про неосмислене, про власне і чуже,
Те, що поети змалювали словом,
Яке залізним кулаком не б'є,
Та може піднестись до неба громом.
01.2013



Керамічні душі

Керамічні душі. Шовкові дощі.
Нам бракує суші. У серцях – свищі.
Сонячне проміння заглядає крізь
Чорні окуляри – ширми вічних сліз.

В стаях власних вовком виємо на сміх,
Хибні кроки стаї присипає сніг,
А під тихим небом крик живих хвилин
Перекрито шумом голосних машин.

Керамічні люди. Шовкові слова.
Хоч б'ємо на сполох, але все дарма.
В підрахунках ери вже бракує днів.
Тішить тільки власне розуміння снів.
20.01.2013



Несу з собою вітер

Те, що моє, – моє! Те, що тримаю, – маю!
Мене гризе лиш те, що я людей втрачаю.
Дбайливо грію плід, нащадка розуміння,
Та відбирає світ моїх надій творіння.

Кожна душа – родюча, у собі носить всесвіт,
Плекає плід надій, плекає плід любові.
Але згорає вмить, як дим – іде у безвість
Під поглядом швидким, що вразить пустотою.

Холодний дим гнітить, як мокрота туману.
Іскри не видно в нім, тому не зрозуміти,
Чи догорає плід одвічного обману,
Чи це тумани манять у далину летіти.

Для когось я – мов дим, для когось я – лиш постать,
Проходжу повз, мовчу, несу з собою вітер.
Я, мов усі та кожен, заручник цього світу,
Послушний раб життя, повстанням не зігрітий.
04.2013



Серед постате покоління

Я не хотіла добиватись розуміння,
Я лиш хотіла віднайти того,
Хто серед постатей пустого покоління
В собі носив би часточку мого:

Моїх надій, моїх бажань бездумних,
Моїх ридань під помахом пера,
Моїх одеж в словах, на герц лиш шумних,
І слів, що принципово догола.

Того, у кого крила не орлині,
Хто горобцем літає, все ж – летить,
Хто проживає вічність по хвилині,
Не втративши в ній жодну спілу мить.

Хто з Богом ділить вечори і ранки,
Вчиться чужого, не зрікаючись свого.
Такі ж у нього кожен день світанки
І захід сонця мій, немов його.

Такі ж у нього очі непрозорі,
Такі ж відтінки, власне – й кольори.
Ті самі вибрав він на небі зорі,
За ними йде шляхами догори.
04.2013



Жінка свого чоловіка

Самотня жінка мокне під дощем.
В руках – пакунки, а на серці – туга.
Ніхто не вкриє від дощу плащем,
Давно опорожніло місце друга.

Не вперше грізним скована дощем
Байдужа жінка, загартована роками.
Зв'язала почуття тугим вінцем,
Катуючи колючими думками.

Самотня жінка плаче під дощем,
Що створений для сліз жінок самотніх.
Як вирвуться з зіниць дурні митьцем,
То вже не буде їм шляхів зворотніх.

Стурбована спинилась під дощем
Холодна жінка. Остуділи руки.
Ввірвалися непрохані крадцем
У душу непідкореної – муки.

Самотня жінка втомлена дощем,
Який любила що є сил одвіку.
Припала до колін палким лицем,
Свого своя, дружина чоловіка.

Шанована, голублена колись
У темряві стоїть цілком безлика.
Невпинно звідусіль звучить: молись,
Самотня жінко злого чоловіка!
05.2013



Кущ жасмину

І серед того бруду і гнилих трісок
Розцвів, мов квітка лотоса, окрасив днину
Зажурений, в задумі до кісток
Про долю злого люду – кущ жасмину.

Набралась кожна грішна та свята
Істота в цій закинутій місцині
П'янкого аромату від куща,
Сховавши власну суть у пишнім чині.
30.05.2013



В оточенні не найвірніших

У тихій ночі, свіжій та затишній,
в оточенні не найвірніших друзів
моїм поплічником стає цей сяєвишній
плетунок зір, що виснуть в небосмузі.

Вони мене провадять, наче в гавань
веде наказ штормище обминути.
Тож повертаюся з помежилюдних плавань
до себе давньої, якої не забути.

Та не сама! Запрошую надію,
хоч подивовуюсь її непевній суті,
що перегнеться в бік, в який повіють
зібрань гучних ідеї різнодуті.

Тоді беру її в кулак й кажу: мовчанням
являють істини і всю любові справу!
Подібною будь зорям, що до рання
безмов'ям чинять спільності заграву!
2013 (ред. 22.08.2022)



Вечори

А вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
І я, напевно, сміливіша,
А вечори уже не ті.

І сни не снилися давно,
На них чомусь бракує часу,
Ми загубили в днях окрасу
І сни не снилися давно.

І ночі зовсім вже нема,
Вона спинилась на порозі,
Відмовившись у допомозі.
І ночі зовсім вже нема.

В буденності плодили гнів,
А наплодивши понад міру –
В безлюдді свят шукали віру.
В буденності плодили гнів.

На запозиченім умі
Ми власні долі будували.
Усе збудоване ламали
На запозиченім умі.

Одна відрада – вечори.
На них тягар скидали спілий,
Ховали страх у одяг білий.
Одна відрада – вечори.

Та вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
Хоч я – напевне сміливіша,
Та вечори уже не ті.
07.2013



Чуже місто

Місто знову мені чуже,
Люди знову мені байдужі,
Наче холодом з душ несе.
Я боюся цієї стужі.

Вже не палить своїм вогнем
Нитка долі чужого міста.
Десь почулось: і це минем!
І здалося, ця думка – злісна.

Сиплю погляди крізь людей,
Бо не вловлюю в стрічних суті.
Людні вулиці без очей.
Кольорові – давно забуті.

Місто знову мені чуже,
Не попутні старі маршрути.
А домівка, а рідність де?
А без цього як далі бути?
09.2013



Людина

Пожовтіла Ваша осінь, пожовтіла.
Я не думала про неї, не хотіла
Зазирати в недописані сувої,
Дослухатися в них тиші вітрової,
Бо дарма, що нам не знати всіх обставин,
Й без підстави довіряти – проти правил.
Люди ж часто не такі, як їх малюють.
Зазирнула в Ваше небо – усміхнулась.

В моїй пам'яті Ви осінній, пізній.
Там чужий, та для когось і свій, і рідний,
Мов печаль, та така таємна й тиха,
Мов приємність душі, її вірна втіха,
Бо таким, як оті гомінкі, не станете,
Хоч би Вас і щодня до болю ранити,
Бо спасіння в цей день шумливий – плинне,
Бо найперший, кого назву – Людина!
10.2013



Трафіки

В церкві молимось за графіком,
В дружбу входимо за трафіком,
Плачемо коротким вигуком
І боронимо серця.

Миті всі, що між роботами,
Обкладаємо турботами.
Що було – зійшло пустотами,
Тож чекаємо кінця.

Між годинами і днинами
Нехтуємо сном, родинами,
І чиїмись злими кпинами
Творимо в собі борця.

А як вийде час – благаємо:
Чи на стіни лізти маємо?!
Вже ту мить, як скарб, тримаємо
І шукаємо Творця.

Не шануємо тутешнього –
Не впізнаємо справдешнього.
Та відцвілого, пройдешнього
Не вплітають до вінця.

А коли б на подвиг зважитись,
Не ховатися, не скаржитись,
На думках своїх не смажитись –
Був би простір для митця!
Осінь 2013



На згадку про зиму

На згадку про зиму
Нам буде багряний сніг.
І тих, що забули, сміх.
І тих, що вбивали, плач.
І гріх.

Але тоді
Ми матимемо волю святу
І наша доля
Нам не скаже: спіймай!
І підкоривши
Якось гору круту –
Не осягнемо,
Де країні тій край.
07.02.2014



Ніч на дев'ятнадцяте

Дзвонили церковні дзвони.
Кричали: героям слава!
Гриміла зброя.

Покірні били поклони.
Вночі почалась облава.
Вкраїнська Троя.

Пани сторожили трони.
Раби добивались права.
До бою!

Бандит не знімав корони.
Святилась нова держава
Кров'ю.
19.02.2014



Стяг

Де під синім небом майоріє стяг –
Там вітають вільних у своїй неволі,
Що одним – забитий у долоні цвях,
Інші – ще чекають подарунків долі.

Хто кому розкаже істину просту?
Хто кому порадник у його терпінні?
Дмуть вітри зі сходу на свою біду.
Дмуть вітри із заходу в звичнім збайдужінні.

Ділені між псами плоть твоя і кров,
Терзані терени. І синів, і дочок
Продавали в рабство, а з чужинських мов
Сплутали узори вишитих сорочок.

Гнобить ворог пам'ять найсвітлішу тих,
Що тебе підняти прагнули з руїни.
Скільки він зготує твоїм дітям лих,
Стільки раз спіткнеться, вільна Україно!
03.03.2014



Знак любові

Люба наша, рідна наша ненько,
Батьківщино мила і свята,
Ти прийми, як скотиться тихенько
Нам з очей стурбованих сльоза.

Не відкинь, бо то є знак любові,
Що з коріння серця струменить.
Нею змиємо сліди запеклі крові,
За яку душа твоя щемить.

Ти прости, що довго твої рани
Омивали сіль і гіркота,
Що ховають степові тумани
Голови в могилі без хреста,

Що за гріх, не свій, а наш, не родиш,
Не цвітеш, не ллєшся молоком,
Що синів собі негідних плодиш,
Неспроможних зжитися разом.
03.03.2014



Помолись за мою Україну

Помолись за мою Україну!
West, please pray for my dear Ukraine!
И восток, за мою Украину
Помолись вместе с жаром свечей!

Твердо й палко, з гіркими сльозами
Присвяти хоч хвилинку зі ста
Для рятунку моєї держави,
Ублагай у молитві Христа.

Долучись до життєвого плину,
Бо ховають синів матері,
Оскверняють Святую Родину
Безсердечні, німі упирі.

Отче, в чорну, гнітючу годину
Запали їй досвітню зорю
І прийми нашу юну Вкраїну,
За пречисту невісту Свою!
03.2014



Шевченкові

Вашій пам'яті віддана шана була.
Жаль, нащадкам, либонь, не збагнути смислу.
Ваше слово, немов наконечник спису.
Вашій творчості – слава, честь і хвала!

Та чия в тім заслуга і дума чия? –
На бруски розбирали Вас, наче руїну.
Ви усіх там присутніх в коротку хвилину
Засміяли б палкіше, ніж біду й москаля.

Адже з завчених реплік митця не збагнуть.
Там усе, в що вкладали Ви душу і серце,
Примітивним здавалось, і зло відверте
Я читала у Ваших очах, і лють.

Породили цю лють не образи й гніт.
Певно, брало Вас зло за отих безсилих
Проти власних гріхів і до поля лінивих.
І сповнялось образам тим двісті літ.
05.03.2014



Смілива думка

Отак тебе вбивали, моя маленька мріє,
Отак тебе терзали погані язики.
Для тебе сонце сходить, для тебе вітер віє,
А тут тебе кололи з усіх боків штики.

Коли ти народилась, моя смілива думко,
Я навіть похитнулась з розкутості бажань.
Зусиль пішло чимало, щоб ти звучала лунко,
Та я тебе прийняла без докору й вагань.

З тобою ми на пару і плакали, й сміялись,
Аж я навчилась жити із відчаєм твоїм.
Не раз тебе шалену я в сутінках зрікалась,
Та кожен раз хворіла, як піддавалась їм.

Я так тебе плекала, немов лозу тендітну,
Тобі то сонце в'яжу, то радощі пряду.
І якось ти приснилась мені в неділю Квітну.
Чекала, що на щастя, а вийшло – на біду.

Тобі життя замало, а вічності не треба.
Я думала, дам волі, позбувшись всіх дверей.
А вийшло – поділила на дві частини небо:
Одна для мого серця, а інша – для людей.

Отак тебе вбивали, моя маленька мріє,
Тебе живу зрівняли із міфом з-під пера.
У кожнім поколінні твоїм завзяттям віє,
Та тільки дурні вділять тобі шматок добра.
04.06.2014



Зла жінка

Із надгробку хмурий погляд кине зла жінка.
Що тривожило її тієї днини, й не тільки?
Певне, дармо так подобалися собаки,
Що в зубах не принесуть букети їй з маків.

Та й, напевно, не любила квітів зла жінка,
Бо без них могла прожити легко, й не тільки,
Як жила вона роками твердо без віри,
Аж надії й сподівання з нею старіли.

І сварила вона слабкість, потяг, постійність.
І створила вона в серці протяг осінній.
Засипало її листям жовтим і градом,
Керував в душі північний вітер парадом.

І шукала вона сенс у праці та буднях.
Зради й страх лягли важким камінням на груди.
Панував в пісках думок її спокій пустельний,
А по лініях долонь читався смуток смертельний.
2014



В суперечці з долею

О спокою мого крихто,
Прости мене, доле моя!
Бо з сорому знову притихла,
Бо з гонору згаяла "я".

Бо з сухості серця – не плачу.
Мої протиріччя вгамуй!
Бо з відчаю втратила вдачу,
У світ відпустивши саму.

О доле моя терпелива,
Така неприступна, мов січ,
То вітер, а я – не брехлива!
Від себе тікатиму в ніч.

А ти, що залежна від вдачі,
На що сподіватись могла?
Поглянь, хай без сліз, але плачу
Й ніхто не цілує чола.

А ти, що чекаєш випа́дку,
У чім винуватиш мене?
Твого я не власниця статку,
Втрачаю, що в руки пливе.

Хиткого та скутого шансу
В час скрутний, нужденний гляди.
У шансу випрошуй авансу,
Від мене лиш вчинків не жди.
22.06.2014



Бо кожен у душі поет

Тож, що є затишком душі?
Де є пристанище одвічне?
Хто нам союзник пліч-о-плічний?
І що комусь мої вірші?

А я нікому не віддам
Своє пристанище, потіху!
Я не піддам їх злому сміху,
За всі багатства не продам!

Якщо ти у душі – поет,
Якщо ти у серцях – повстанець, –
Вдягай собі на плечі ранець,
Згортай до нього свій намет

І йди шукати власну тінь!
Шукай свій затишок і втіху!
Позич в дорогу горстку лиха
У попередніх поколінь!
Літо 2014



Вцілілий

Дайте мені вина!
Хочу залити горе.
Гори мені, мов доли.
Далі і дня нема.

Дайте мені вина!
Дайте мені міцного!
Я говорив би з Богом,
Але гнітить вина.

Кров на моїх руках.
Кров у очах і серці.
Присмак гіркого перцю –
Стіни мені та дах.

Далі нема і дня.
Наче скрутило ноги,
Денно свої пороги
Переступав би я,

Тільки тут вічна ніч.
Я не спішу проснутись.
Випити б і забутись!
З вічністю віч-на-віч.

Хто він, отой солдат?
Бачу його щоночі.
Тільки не видно очі.
Він мене кличе "брат".

Чий то коханий син?
Може, ми духом браття?
Може, одне багаття
На двох нас і гріх один?

Той гріх на моїх плечах,
Той хрест я повік нестиму,
А поряд завжди повзтиме
Його передсмертний страх,

Його передсмертний крик
І передсмертні муки,
Біль і гіркі розлуки,
Й тінь, до якої звик.

А я уцілілий тут,
Де тільки вино рятує.
Моє передсмертя чує
Плюскіт думок-отрут.
Літо 2014



Що було

А було й мені вісімнадцять років.
Що було – пройшло, не ступивши й кроку.
Ще стебло цвіте і пускає соки,
Як уже за мить – наче має вроки.

І на принцип йшла, і трималась слова,
Була гостра думка і крилата мова.
Що було – пройшло, не зробивши й вітру,
А було – плекала я надію світлу.

Що було – пройшло, не спустивши й духу,
Загубилось десь серед гаму й руху.
Що було – пройшло, не лишивши й знаку.
Я складу йому у віршах подяку.
07.2014



Ситий спокій

І ріжуть мене, і мучать
Голодні мої думки.
Зсередини мене крутять
Назовні та навпаки.

І мечуть мене додолу,
І знов підіймають ввись.
Кладуть до мого подолу
Обітниці, що збулись.

Шепочуть: проснися, віро!
Чи в спокої є добро?
Чи вже до кінця зболіло
Тендітне твоє нутро?

Чи пам'яті геть не маєш?
Почутою ж ти була!
Кого ти тепер вітаєш?
Від кого ти ждеш добра?

А потім, такий жорстокий
До цих запальних думок,
Приходить мій ситий спокій,
Боронить ступити крок.

Говорить: зречися долі!
Забудь про свою мету!
Ти маєш ще кусень волі?
Вона ж на твою біду!

В тобі ще є дим завзяття?
Позбудься його в цю мить!
Ця ситість – важке прокляття,
Та думка усе ж бринить

І жевріє тихим страхом,
А сутність її проста –
Тоді ти є вільним птахом,
Коли ще жива мета!
09.2014



Обосічний меч

"і спосібне судити думки та наміри серця" Євр.4:12

І я боялася б отих, що давно поневолені,
Вони ж голодні й промерзлі, вони не просто стурбовані!
Вони тримають при собі з двох сторін загострений меч,
І вже обридли їм роки із ярма безвихідних втеч.

У них змайстрований зі шкіри міцний караючий бич
І поміж них один блукає усіх єднаючий клич.
У їхніх думах повно суму, а у словах – гіркоти,
Вони із голодом знайомі, вони з бідою на "ти".

Та, попри те, ще твердо прагнуть творити завтрашній день.
Вони під градами й в наметах своїх співають пісень.
І як би там не було далі, а далі буде життя,
Та їм, невільним і повсталим, назад нема вороття.

Я б їх боялась мимоволі, поволі б воля росла
І обосічний меч гострила, що є поборником зла.
Я б їх цуратися не стала, бо правда в світі одна.
Я б разом з ними теж повстала, нехай і з самого дна.
09.2014



На прощання

Скажу лиш на прощання людям правду:
Я вас любила, Боже, як любила!
Хай би прощання це громи побили!
Без вас чи зможу дати собі раду?

У тім краю, в тій стороні немилій
Чи будуть люди цього смутку варті?
Чи хтось зарадить тій глибокій втраті,
Коли ми перед долею безсилі?

Скажу лиш на прощання людям правду.
Куди подіти вас, о довгі роки?
Нам не по шляху більше, не по кроку!
Отим рокам запалюю лампаду.

Вкололо в груди, мов шипами рози,
Розлучення з усім святим одразу.
Прощатись, щоби не втаїть образи,
Потрібно гучно, відпустивши сльози!

Люблю прощання. Хай би збили грози
Розлуку, що прийшла без попереджень!
Прощанню не повинно буть обмежень,
Словам не можна визначити дози.

Сказати треба все, і кожне слово,
І кожен погляд, подих, сподівання
Кричати мусять: це навік прощання!
В прощання мить не відіймися, мово!
12.2014



Терпець

"Терпи, терпи – терпець тебе шліфує"
В.Стус

От смішна у терпіння вдача –
Терпиш, терпиш, тріщить терпець,
А тебе обізвуть бідняча
Чи тюхтій, і хай йому грець!

От смішна у терпіння доля:
Чи то жив, чи проспав життя,
В закавулку сиділа воля
І не було у тім пуття.
Осінь 2014



Говори

Відгукніться усі небайдужі! –
Так би крикнути здолу ввись.
Але крик той одні калюжі
Змусить хвилями затягтись.

Так би крикнути, щоб з надривом:
Гей, мовчання своє облиш!
Тільки голос під скрушним впливом,
Ти і досі чомусь мовчиш.

Говори! Говори! Говори!
Маєш правду і маєш терпіння –
Буде плід із такого насіння.
Не мовчи! Говори! Говори!

Говори коли дують вітри
Так, що дух запирає і мову.
Просто знову і знову, і знову
Говори, говори, говори!
12.2014



Смутку ім'я

У мого смутку є ім'я – Розлука.
Говорить сильно, та не вір їй, бреше!
Така її наука недовершена,
Суха, холодна – зиму перевершила.

У мого смутку друге ймення – Втрата,
Бо я втрачала й навіть не помітила,
А як збагнула, то всипала квітами
Той шлях, де розгубила втіхи з бідами.

У мого смутку є багато прізвиськ,
Його хрестили на святого-грішного.
Святий нарік його Шляхом До Більшого,
А грішний кличе Шукачем Торішнього.
12.2014



Писати вірші

Я люблю писати вірші,
Адже в цьому моя відрада.
Я сказати була би рада
Все, що геть не іде з душі.

Але в тому ж моя біда,
Бо писати не вмію влучно,
А сказати боюся гучно,
Щоб не вкрали мого хреста.

Я волію нести свій хрест,
Він бо мій і нічийний більше.
А віддати його – це гірше,
Аніж з ним – хоч би з сотню верст.
12.2014



Чорна стрічка

Він хворів. Він не спав, а марив.
Все життя пережив за мить.
Він коханих своїх й некоханих
Впізнавав чи прощав без лиць.

Він не знав, чи мольби про спасіння
Із чиїхось течуть очей,
Як над ним, мабуть, зо стонадцять
У сльозах провели ночей.

Лиш з обрамленої фотокартки,
Чорна стрічка і чорний цвіт,
Він – такий одкровенно-ніжний
Посилав прощальний привіт.

Лиш як очі його запались,
Лиш як холод торкнувся чола –
В шанобливій хвилині мовчання
Тиха відповідь їхня була.
12.2014



Вчорашній день

Чому так ллються сльози навесні,
Мов у берізки, що пускає соки?
Чи, може, це на неї впали вроки?
Чому такі мовчання голосні?

Куди ведуть мене мої помірні кроки?
Куди ведуть мене мої щоденні сни?
Вчорашній день попросить: поясни,
Чому так ллються сльози щовесни?
04.2015



Спочинок

Я б щоночі помирала,
Щоб вони були живі,
Та лиш квітами всипала
Їм спочинок на землі.

І хвалюсь на кожнім кроці,
Що колись із ними зналась.
Найживіші дні у році –
В котрі з мертвими прощалась.
05.2015



Яса

Я не помру до вірної пори,
До певної зазначеної миті.
Мій дух – він вознесеться догори
Чи будуть ним простори оповиті?

Мій дух – він буде срібним, як роса,
Як паморозь грудневого світанку?
Мій дух! Його прихована краса –
Як поволока ніжного серпанку!

Мій дух низьким туманом у борах,
Скупавши крона, в корені проникне.
Зустрівшись з ним, напевне, вітер стихне,
І голос люду стихне у дворах.

Бо все живе – несе свою ясу,
Чи слово-символ десь на обеліску,
Чи голова свята на полумиску.
І тільки час відрубує красу.
12.05.2015



Кпини

І кричав мій глузд здоровий щогодини:
Чи озветься хтось і хто вже це припинить?!
Тільки кпини в спину, знову тільки кпини,
Що не мають ні природи, ні причини.

Позривалися, мов ґрона із калини,
Ці пурпурні, соковиті, зрілі кпини
Й волочили за собою мої сили
Й мої крила, аж до самої долини.

Ну і я від них також не відставала,
Я словами відбивалась, пасувала.
Не збагну лишень, чого то так кричала,
Мов калину на базарі продавала?
29.05.2015



Віщий сон

І сон оцей дрімучий, віщий сон
Убрав у себе злості стільки, стільки,
Що... Люди, ох, якби ви знали тільки, –
Який піднявся б бунт!
Думок полон.

Та сон оцей таке завзяття дав!
Якби частіше сни такі читати,
То, певно, не прийшлося б проводжати
Своїх братів
До тих безсмертних лав.
05.2015



Боса

Я стою перед вами боса,
З непокритою головою,
Бо пора вже сказати "досить"
Маловір'ю в людському рою.

Бо у полі джмелі та оси
Більше мудрості мають зроду.
Бо давно вже спинитись просить
Той, Хто миє руками воду.

Я стою перед вами боса,
Мої коси роса змочила.
Не спроста я простоволоса –
Простосердя на них спочило.

Кожна крапля роси голосить:
Тут стоїть тихий згусток болю!
Бо пора вже сказати "досить"
Безпросвітності та бездоллю.
05.2015



Бути уразливими

Як боїмося бути уразливими!
Як ганьбимося стати нав'язливими!
Як не вміємо жить в повну силу!

Як вважаємо межі стертими.
Як байдуже: живими чи мертвими.
Певно, це нас найбільш підкосило.
29.06.2015



Дев'ять свіч

Вмирати треба – лиш нажившись досить.
Смерть, як й народження, – священна таїна.
Коли помру – це мусить бути осінь,
Бо осінь – це природи сивина.

Коли помру, а всім нам помирати,
Ох, як тоді захмариться блакить!
Триденна злива буде проводжати,
Мов реквієм, за мною загримить.

Коли помру – це мусить бути жовтень,
Такий медовий, пізній, дощовий.
У мене з ним вже кілька є домовлень,
Він – мій порадник хмуро-грозовий.

Він обіцяв, що в зливі не намочить
Фати мені й моїх дівоцьких прав.
Казав, що листям й сонцем озолотить
Обручку та мереживний рукав.

Як згодився мене до шлюбу вести,
Мене – невісту, юнку, під вінець,
То хай же він і душу мою пестить,
Як цьогосвітньому прийде кінець.

Коли помру, хай буде це не вечір,
Не надвечір'я, ні, – глибока ніч!
Щоб при свічках мої біліли плечі,
Щоб в свічниках горіло дев'ять свіч.

Я їхнім воском вже давно хворію,
Ба більшем – ним лікуюсь, ним творю.
У світлі цьому пещуся й малію,
Й в останню мить ставатиму на прю.

Вогонь свічок, як світло моє власне,
Що світить світу, доки я жива.
Хай так помру я, наче крайня згасне,
Щоб для вісьмох сповнялися дива!
18.07.2015



В дорозі

Ти в дорозі, кожен день в дорозі,
Серед місць – шукаючи свого.
Ти з доріг отих зійти не в змозі,
Наче заганяють батогом.

По узбіччях – глядачі гонитви –
Розрослися кам'яні ліси.
Їх – лиш подорожнього молитви
На дещицю сповнюють краси.

Але ти, безмірно одинокий
Серед цих незатишних лісів,
Став таким – до втоми простооким,
Став таким, як в супісках посів.

В цім сумбурі, мабуть, тільки небо
Є таким, як сто століть тому.
І як сотні поколінь до тебе –
Ти в дорозі молишся йому.
11.2015



Недарма

Хоч скільки б часу не минуло –
Людина спомином жива!
Немов торішнії жнива,
Як для знедолених – притулок,
І як безпечний закавулок
Чи пляц, де зайшлий спочивав,
І шлях, де стоптана трава,
Як кожен в стільниках чарунок –
Була людина недарма!
12.2015



Злощастя

"Але – сміливі завжди мають щастя"
І.Багряний "Тигролови"

Сміливі завжди мають щастя,
Кмітливі п'ють лиш чисту воду,
А я – смакую насолоду
Свого щоденного причастя.

Багаті прагнуть багатіти,
Злиденні – швидше б зледеніти,
А я – ще мить і буду тліти
Від злободенного злощастя.

А я складаю заповіти.
Малі пильнують вищу вроду,
Та не відписують свободу
Нащадкам, сповненим безстрастя.
12.2015



Місто довіри

Стоячи на порозі свого смеркання –
Місто жовто-гарячим вогнем палало.
В ніч, таку неймовірну, як час кохання,
Місто знало всю правду, тоді вже знало.

Чи читало з облич, із долонь і кроків,
Чи питалось в мольфарів, ворожок, магів,
Але напрям для вічних людських потоків
Прописало завчасно на лад зигзагів.

Не прощавши образ, нелюбові й зради –
Відсівало чужих, а своїх – вітало.
На одних – канонади, а тим – тиради.
Та, мабуть, я у скроні йому запала.

Мавши лиш пів гроша та травневу віру –
Приміряла я ролі себе майбутніх.
Я втиралась у шкіру йому й довіру.
Я була найприсутніша між присутніх!
12.2015



Бути

Усе продовжило бути,
Хоча й кораблем тонути.
Але у серцях покути
Давно по кутах не чути.

Усе продовжило спати,
Лісами у сні блукати,
І лиш сомнамбула здатен
З дощами гриби збирати.

Усе продовжило жити.
Земля не зійшла з орбіти.
Але ненароджені діти
Не будуть зривати квітів.
12.2015



Далі буде

Буває, що світ минає.
Буває, – минають люди.
Та щось в тобі точно знає:
Хай титри, та далі – буде!

Ще будуть слова зізнання
В коханні, прощенні, зраді.
Ще будуть кивки вітання
Людей, що направду раді.

Ще будуть слова пророчі
І сни, і думки, і книги.
Ще будуть звитяги творчі,
Застої й за тим – відлиги,

Загальні людські падіння,
Твої особисті злети,
Сердець голосні веління,
І розуму тихі вето.
12.2015

1.
прига́дую...
це мо́ре до́тиків
і поцілу́нків
оооооооооооо
о кри́ла мої́
поло́н обі́ймів
неваго́му мить
яки́м соло́дким
ти здава́лась тру́нком
в які́м бага́тті
догора́ли ми
гммммммммммм
о се́рце моє́

приспів:
ми́ла ми́ла ми́ла - біль
приголу́блює лиш ніч
ма́ло ма́ло сві́тла в ній
сві́тла і тепла́
ла-ла-ла лалай -лала
най-на-на нанай -нана
хо́лодно лише́ мені́
і думо́к танцю́є рій
а слова́ - зола́
гммммм - золаааааа

2.
розра́дою...
вино́ пригу́блене
таму́є я́сність
оооооооооооо
о кра́ю мій
неви́питого
до кра́плі ща́стя
знайо́мий о́браз
невблага́нно га́сне
того́ бага́ття
де згора́ли ми
гммммммммммм
о се́рце моє́

 
не повіриш
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
 
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
спадаючи потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
ріки знають щось
 
чи повіриш
як не потрібен
йду геть але дай часу ще мені
о я втону в містично розігрітому вині
 
не повіриш
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
 
йду геть але дай часу ще мені
о я втону в містично розігрітому вині
 
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
спадаючи потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
 
 
 
 
 
 
 
 

Знов пливу за течією…
Від безвихіддя пливу
Поза часом… нічією
Збоку, зверху весь в диму…
Відмовляюсь. Терапія...
Верби кланяються вслід.
Попереду, мама мія,
Обізнався, то сусід…
Той, що знав, що я прихильник
І дивацтва й самоти…
Калатав він як будильник
Від восьми до дев’яти…
Сон розвіявсь від дзвіночка
Зупинилась течія.
Котик виплигнув з куточа…
Буде нам за водія…
23.10.2025.

Зимове сонце за вечірній пруг
сідало сонно, ніби у коновку.
Під парусом із зоряного шовку
на сході виринав поволі струг.

Морозний вітер, сива далина,
а під ногами – купи діамантів.
Хотілося ковток терпкого к’янті,
гарячого тосканського вина.

Полудень віку, як маківка літа,
Сонце іще у зеніті,
Чудовим життя уквітчалося цвітом
І є вже плоди соковиті.

А до зими все таки далеченько,
Хоч є уже фарби осінні.
І трепетно так б"ється ваше серденько,
Роки ж бо - птахи перелітні.

І досвід великий уже за плечима,
В душі ж звучить юності пісня.
Зробіть все можливе поки ще не пізно
Щоби не пройшло щастя мимо.

2019 р.

Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.

А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Що я хворів, тепер - одужав.

Я не читаю ваш курсив -
За мною більше ви не стежте!
Жорстоку тишу полюбив
І чітко вимовив: "Нарешті!"

Прийняти ваш гучний парад
Душа ошукана не зможе.
Я озираюся назад
І шепочу: "О, Боже... Боже..."

Кволі у полі тополі,
В Полі доволі квасолі.

Мій рідний край – це неосяжний простір,
Де у безхмарні, чи
скрутні часи,
Я – невід’ємна частка, дивний розчин
Кохання, волі, гідності, краси.

Мій рідний край – це ясноокі діти,
Турботою оточені родин,
Від пращурів безцінні заповіти
Сприймаючі мільярдами клітин.

Мій рідний край – це місце поховання
Моїх батьків і їх старих батьків,
Де всіх нас нагороджено коханням,
Де мова не жалкує щирих слів.

Де сміх лунає, коли в серці свято,
Де сльози душать, коли в серці сум,
Де не кидають без вини за ґрати
І де цінують справжній хист і ум.

Мій рідний край – це відчуття свободи
І право обирати власний шлях.
Це – бачити прихильність від природи
У хмарах, вітрі, навіть у дощах.


Це – спільний дух, історія, культура,
Квітучі землі і рясний врожай –
Завзята, життєдайна увертюра
До миру й щастя, що важливі вкрай!

Це край, де я не гість, не біомаса,
Де відчуваю у душі розмай.
Це – Україна – істинна прикраса,
Мій рідний край – мій неповторний край!

31.10.2025р.

А минулої доби повернули сотні тіл.
І сьогодні біль не вщух, полонив…
Московитий педофіл
Наслідив.

Ну нехай, цей сучий син… Боже праведний, вгамуй!
Підскажи — з яких провин розхитавсь наш білий світ…
Не молюсь. Кричу — почуй!
Не прохач, а яко син.
23.10.2025.

Мене щоб не помітили, забули,
Ховаю душу в чорному плащі.
О, листопаде! Ти - моє минуле,
Таке ж похмуре, як твої дощі.

Не треба сліз, бо в моді - безтурботність,
Усі міняють душу на протез.
О, листопаде! Ти - моя самотність
І погляд невдоволений небес.

Складається не лірика - сатира,
І ляпаса дає безбарвний день.
О, листопаде! Ти - моя зневіра,
Мінорний лад усіх моїх пісень.

Моя кохана осене! Ну знов ти
Даруєш чистий ілюзорний світ.
Мене з собою забирає жовтень...
О, листопаде! Ти - мій заповіт.

Повертаюсь по колу в колишні кордони.
В дорогу рідну гавань я знов повернусь.
У торбині нічого, лише забобони
Осідають на плечі, як пил або гнус.

Повертаюсь по колу, нічого не взявши
Із собою з мандрівки, немовби жебрак.
Повертаюсь вигнанцем, покинутим завжди.
В очі небу дивлюся, такий неборак.

І мене земляками зустрінуть привільно
Наша воля свята і земний оберіг.
Усміхаються зорі глибинно, привітно
І доносять мені те, що в серці зберіг.

Повертаюсь по колу крізь пастку апорій,
Крізь болота сум'ять, парадоксів рої.
Так велику історію з сотні історій
Я створю, щоб цвіли ці величні краї.

16 вересня 2024

Цьом-цьом, лялюнь! Як в тебе справи?
Чим Лондон дихає, Париж?
Сідай, примощуйся до кави.
Куди так, Сонечко, летиш?

Абзацно кажеж? Це цікаво!
Розводиш круто мудаків!
Ти п’єш без цукру? Не гіркаво?
...вони, батяри, всі такі...

Ой, знаєш, я вже прибалділа —
обзавелася пацючком,
висить на ньому трохи тіла,
зелені лапаю сачком.

У нього в статусі коханок
поважні шльондри, не відпад.
Він має масу забаганок —
конкретні перса, вправний зад.

Що є — то є, платить — то й любить,
то заслуговує бонжур.
А як цілує класно в губи...
В які — дай вушко — розкажу...

Жах не люблю скупих занудок,
мій попередній — саме з них.
Йой бідувала, то паскуда —
в спідничці маминій жених.

Летиш на шопінги, як бджілка?
А на масаж? На два, чи в три?
Давай, папулечки. То в скільки?
Як щось — до мене набери.

 
У сльозовирі вона іде
Іще роки минають
Місця для плачу немає
Я збився десь
 
Розуміння є чеснотою та не для всіх
Ти навчиш мене любити
Додаси зусиль
Благаю
Не здавайся бездумно
 
Вибач я завдав болю я збився десь
Її поранив і зневірив
Але нічого не зупиниш
Вона йде геть
 
Розуміння є чеснотою та не для всіх
Ти навчиш мене любити
Додаси зусиль
Благаю
Не здавайся бездумно
 
О я не знав якою ти була
Мовби осліплий птах нещирий
Політ його страх імовірно
Зірки й пітьма
 
Розуміння є чеснотою та не для всіх
Ти навчиш мене любити
Додаси зусиль
Благаю
Не здавайся бездумно
 
 
 
 
 
 
 
 

Прекрасний ранок, трохи сонний,
І трішки гріє сонцедень.
Залиті сяйвом злотодзвонним,
Пташині виляски пісень

Пробуджують медові ріки,
Що витікають із небес.
Сварог сьогодні світлоликий
Дарує нам одне з чудес.

Він пектораль кує осінню,
Іскряться виблиски різкі,
На плесах висі ніжно-синіх --
Молочним відсвітом мазки.

Між гілля -- просіка у небі
Лягла озерцем чарівним.
Завмерло все в молитві-требі,
Мов наяву - осінні сни.

1.11.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

... і черги на вулиці
І черги в метро
О боже, як тулиться
Прийдешнє добро…
А хтось не противиться
А хтось відганя
З очей на потилицю
Місцева фіґня…
А кількість засмучених
Зросло вже в рази
Безкарного скупчення
Оселя — ази…
І все це оправдано
Відбілять в судах
Чортяком і ладаном
Як слід впопихах…
Свої там кошториси
Свої там зв’язки
І "трампи" і "сороси"
Малечі казки…
23.10.2025.

Гнів, оспівай, богине, народу, який не здається,
Згубний гнів на ворога, що лиха багато накоїв.
Душі славетних героїв навіки злітають у небо,
світять вони нам, як яснії зорі, звідти щоденно…

Люті потвори хай швидше ідуть назавжди на поталу
Псам і птахам. Воля Божа такою буде над ними.
Приготували ми спільною працею щит - міцний і великий.
Меч додамо ще до нього - довгий і гострий, мов лезо.

2025 рік

Ген у у вирій за обрій далеко-далеко
Наше літо квітуче забрали лелеки
І на коси упали нам сивії роси,
Це вже осінь життєва прийшла, уже осінь.

Тільки в серце своє не впускаймо її,
Хай ще довго витьохкують там солов"ї.
Хоч невтомної праці дозріли плоди,
Кожен з нас почувається ще молодим.

І здоров"я підводить, не ті уже сили
Та добра і снаги джерело не зміліло,
А нестримним потоком біжить і біжить.
Творчих задумві - море. То ж будемо жить!

2015 р.

Пожовкле листя падає в обличчя,
Як сон віків похмурий і страшний.
І довга сукня осені не личить.
Вона сховає від страждань земних.

Пожовкле листя хоче говорити
Зі мною мовою повільних рік.
І більше пекло годі нам створити,
Ніж те, що нині творить чоловік.

Пожовкле листя висловить всю правду
Без недомовок і без лакувань.
Ти відокрем від праведності зраду
Й почуй далекі крики катувань.

Пожовкле листя скаже щось сакральне
Упанішадами сумних лісів,
Мов голос вічності в пустелі дальній
У розмаїтті диких голосів.

14 вересня 2024

Слова сліпі, тавровані тобою
У дощ, що перекреслив всі надії.
То ж не було хвилини супокою,
Хилились хризантем промоклі вії.

І падолист. і вітер, і печалі -
Усе змішалось у гіркім коктейлі
Зів*яли восени колишні чари.
І сльози дощові котились в темінь.

Хоч ночі вишивались фіолетом,
І дні минали у бурхливім скерцо,
Слова застрягли холодом стилета
Крізь обладунки трепетного серця.

Розгулявся північний, та так уже крепко і пристрасно!
Ось мою абрикосу в обіймах за ніч роздягнув.
Зняв сукЕнку, порвав, і бруківку спідницею вистелив.
Загорнулась калюжа в оборку її осяйну.

Іздаля - ніби бісером жовтим обочина вишита.
Посвітліли і мокра дорога і чорна земля.
Те, що з літа узяв теплий вересень, все мені вишептав:
Листям пружним і травами ніжними день звеселяв.

Та змарніло зело, а за мить пожовтіло в піднесенні.
Вітру втіха була - розв'язати з дощами міхи.
Намокали листи, і ставали усі безадресними,
Устеляли дорогу й ріллю, не відкриті ніким.

І відразу буріли на тлін послання листопадові.
Абрикоса трималась до вчора у затишку туй.
У вікно заглядала: там слоїки повні цукатами.
- Бачиш свій урожай? Ну а листя скидай, не жалкуй!

Пробачай міжсезоння капризи - вдоволення вітрові.
Хай сьогодні минуща калюжа відчує кураж.
Ти осінню негоду і зиму безжалісну витримай,
Зацвітай навесні! І за листям опалим не плач.

Прочитав Василько книжку про Лєвшу Лєскова.
Про те, як Лєвша спромігся блоху підкувати.
Та і став тоді бабусі своєї питати:
- Що то за звір – блоха ота? Щось для мене нове.
- То комаха. Така мала, навіть менше мухи.
І стрибає, й кусається. Зараз то їх мало,
А раніше від бліх люди дуже потерпали.
Василько уважно дуже бабусю послухав
Та й питає: - А звідкіль же ті блохи взялися?
Задумалася бабуся, хотіла згадати,
Що могла про це бабуся їй розповідати,
Як увечері при свічці розмова велася.
- Було то в часи далекі, - почала казати, -
Жила тоді стара баба у селі одному.
Скільки прожила на світі – було невідомо,
Бо й найстарші вже старою могли пригадати.
Вже нічого не робила, одно лиш сиділа.
Вже й не бачила нічого і майже не чула.
А без діла усидіти дуже нудно було.
Хоч якесь собі заняття у Бога просила.
Сяде, було у куточку поперед ікону.
Сидить, молиться постійно, промовляє стиха:
- Гошподи! Хоч би маленьку, пошли мені втіху!
Що ж, мені отак сидіти без діла до скону?!
Бог у пазуху і вкинув клубок бліх до неї.
Як взялись її кусати, як взялись стрибати.
Баба лапає за ними, встига промовляти
Лиш до Господа в перерві забавки своєї:
- Гошподи! Яке ж потішне! Й куша беж утоми!
І штрибає! Хоч тепер є чим мені зайнятись!..
А вже людям довелося з того настраждатись,
Як ті блохи розвелися по світу усьому.

На серпневих росяних дзеркáльцях
Грає літо барвами небес.
І блакить свої магічні п'яльця
Топить у бездонних водах плес.

Відблиски в юпітерів дзеркальцях.
У глибокій сцени тишині
Щось шукали Ігореві пальці
У рояльній чарівній струні.

Я торкаюсь в тім магічнім світі
Клавіш, що торкався Білозір,
І продовжує буяти літо
Осені ходи наперекір.

І здалось - це літо буде вічним,
І хотілось ще його тепла,
Тихо стукнув вересень у вікна,
І сльоза душею потекла...
3 листопада 2025

Звучить дочасно і потужно…
А дефіцит завис в коморі
Но є надія… є Залужний
І Закарпаття чемний говір
Демократична послідовність
Гуртує спокою контракти
І зупиняється у Львові…
Принаймні, висловились «Факти»
Звучить від інших тем окремо
А про корупцію поверхньо
А ось коли і ми помремо
Коли? дізнатись б попередньо…

Звучить сміливо-гармонійно
І навіть трохи красномовно…
Але, зазначу, пропорційно
І, що цікаво, безкоштовно.
23.10.2025.

 
Усе на ліпше хоч би як
І я божеволів у школі
Мої вчителі були кволі
Мене зупиняли й
Усе загортали
У правила щодо & щоби
 
Та й визнав, що усе на ліпше
Щораз на ліпше, хоч би як
(Куди же гірше)
Я визнав, що усе на ліпше
Усе на ліпше
З тобою я
 
Бував я затятим студентом
Немов не з цієї планети
Не чую як ось просили чогось
Зроблю все що можна окей
 
Та й визнав, що усе на ліпше
На ліпше завжди, хоч би як
(Куди же гірше)
Я визнав, що усе на ліпше
На ліпше, адже
З тобою я
Все щоразу ліпше, хоч би як!
 
Усе на ліпше, хоч би як
Ліпше і ліпше й ліпше
Усе на ліпше, хоч би як
Ліпше і ліпше й ліпше
 
Бував я жорстоким до жінки
Бив її, примхам її завдавав перешкод
Це було ницо, але я змінився
І роблю все що можу окей
 
Визнав я, що все на ліпше
На ліпше завжди, хоч би як
(Куди же гірше)
Бо визнав я, що все на ліпше
Усе на ліпше
З тобою я
Все щоразу ліпше, хоч би як!
 
Усе на ліпше, хоч би як
Ліпше і ліпше й ліпше
Усе на ліпше, хоч би як
Ліпше і ліпше й ліпше
Все щоразу ліпше, хоч би як!
 
 
 
 
 
 
 
 

Не напишу про тебе мемуари,
Хоча мотиви вже робили кроки.
Ще від Кармен звучало стільки арій,
І павутинням заплітались роки.

Не напишу про тебе мемуари.
Приходить розуміння надто пізно.
Не збудувати тріумфальну арку.
Які ж ми різні, ми з тобою різні.

Не напишу про тебе мемуари,
Хоч ще у шпарку заглядає пам'ять.
Чатує простір - слів добірна марка.
Лиш доля пише, ніби грає гами.

Піврічне немовля з матусею і татком…
Якби ж по своїй волі майнули в небеса…
Якби ж прийдешня ніч цікавилась малятком —
З очей текли б не сльози, а сонячна роса…

Якби ж то сприйняла задіяне свідомість,
Я б малював це світ з пошкоджень і пожеш… і
Ніхто б не запідозрив істиную схожість:
Чому? за що? навіщо? — ніяк не проковтнеш…

…піврічне немовля ще й кроку не зробило.
22.10.2025.

Братам по крові і братам по духу

Ми білі ворони
у цьому суспільстві,
ми сіль України,
йдемо звідусіль.
Із возом моїм
поєднається віз твій,
ми з півдня Вкраїною
возимо сіль.
Тим шляхом Чумацьким,
тим возом із сіллю —
по чорному небу,
по чорній землі
любов веземо
і надію, і силу —
до Сонця, до Сонця! —
у вічній імлі.
Ми сіль України,
і наша робота —
пройти ту ворожу
заплутану путь.
Загибель братів,
по загиблих скорбота —
ніщо не зупинить,
ми — совість і суть.

Лютий, 2008

А луг в долині, вільхи де ростуть
З давніх-давен чомусь зовуть лелечим,
Бо щовесни лелек багато тут
І всеньке літечко звідти їх чути клекіт.

Хоч їхні гнізда є біля осель,
Та в лузі харч шукають для пташаток.
Край поля походжає також ЛЕЛЬ
І для обіймів розправля крилята.

Лелечий луг збирає восени
Птахів цих перед вильотом у вирій.
Нехай сюди вертаються вони
І рідний край вітає пісня щира.

2020 р.

Сприймай її надійним обладунком,
Бо й у речей складні бувають ролі –
Стають, зненацька, цінним подарунком.
Тому – моя, як приклад, парасоля.
Мене охороняла від негоди
Багато років, віддано служила,
Долаючи зі мною перешкоди,
Та вже мене частинку становила.
В чужій країні, наче у неволі,
Забута на гачку, долає муку.
Хай буде дощ – зрадіє парасоля,
Хоч іноді – триматися за руку.
Про мене нагадає мимоволі,
Від негараздів зможе захистити.
Довіреним моїм посланцем долі,
Сприймай її, коли захочеш вжити!
Натисни кнопку, як почнеться злива.
Натомість я відкриюсь над тобою.
І стану, аби ти була щаслива,
Я німбом над твоєю головою.

09.03.2025 р.

1.
Я прига́дую - розчиня́юся у думка́х...
Неприко́вані, мло́сні спо́мини... ві́чний блюз...
Ні́жні до́тики, затамо́вані на уста́х...
і не зна́ю я - чи ще ди́хаю, бо бою́сь:
розгуби́ти тебе́ намисти́нами па́сії,
перекро́їти час - зодягну́тися в зга́слого дим...
Я суму́ю і сум у ту ніч перекра́шую -
де гойда́ється сон і злили́ся в один два світи́...

Приспів:
Ніч розпліта́є мої́ спо́гади,
і впліта́є тебе́ в ко́жен по́дих.
Ожива́ють мину́лого спа́лахи,
і торка́ються се́рця, як спо́відь.
І коли́ зника́є сві́тло,
все одно́ я ба́чу тебе́ —
у то́му само́му мі́сці,
де злили́ся в один
два світи́.

2.
Невлови́мими ми́ті гу́бляться, та́не ніч -
Неозо́рена, зми́та зли́вою з ліхтарі́в...
В се́рці ти́хо так щось насту́кує у мені́ -
то закра́лися но́ти втра́чені, та старі́:
розгуби́ти тебе́ намисти́нами па́сії,
перекро́їти час - зодягну́тися в зга́слого дим...
Я суму́ю і сум у ту ніч перекра́шую -
де гойда́ється сон і злили́ся в один два світи́...

Приспів.

Ця пісня - це творчий дует з однією з майстринь співучого слова, Оленою Рассуждай, яка теж веде свій Ютюб канал під назвою "Слова Крізь Душу". Мої куплети і її приспів... Я створив свої варіанти пісні, у неї відповідно з`явилось власне бачення оспівування тексту. Тому кому цікаво може оцінити два бачення - моє і її. На мою скромну думку, обидва варінти цікаві у заслуговують уваги. 💛💙✌🎸

Нарешті я ізнову на Природі,
Колише тишу ніжний вітерець.
Вистукує морзянку на колоді
Завзято-щемно дятел-молодець.

Нарешті літо бабине всміхнулось,
І золотом обсипало мене.
І дивовижним шумовинням чулим
Малює легко марево ясне.

Нарешті світло заглянуло в душу -
Між хмарами ввімкнувся сонце-клин.
І холоднечу розірвав-порушив,
Промінням білим накришив перлин.

Нарешті в обезличеній печалі,
Долаючи похмурості усі,
Панянка Осінь радісно постала
В усій своїй нев'янучій красі.

30 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

1.
А дивовижа поруч майже
Хтось стелить шлях без перепон
Можливо вже вона підскаже,
Чому тебе так нудить від корон…
2.
Чому тобі до серця ближче
Та значимость, з ім’ям коротким: Вірш
Нема такої сили, щоби знищить
Його передумови, а скоріш
Марнує час уся ота бидлота,
Що зманює в болото з пасовиськ
Не вийду не віршованим з блокнота
Ні вчора, ні сьогодні, ні колись…
22.10.2025.

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються навіть окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.

Знімаєш чорні окуляри
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.

Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
Коли триває буревій.

Це сонце може спопелити
Тебе у магмі нищівній.
Воно постане в сотні ликів,
Мов танець з-під небесних вій.

І спис прохромить ту істоту,
Що заступатиме шляхи
До істини, яка достоту
Нам відпускатиме гріхи.

30 серпня 2024

- А знаєте, - то вже Петро озвавсь, -
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від нас тоді втікав.
- То розкажи нам, Петре! Розкажи! –
Всі козаки одразу ж загуділи, -
Цікаво ж, справді, як там було діло!
За вухо оселедця заложив
Петро неспішно. Мов, і ми такі,
Не в тім‘я биті. Теж повоювали.
І москалям добряче надавали…
Думки солодкі – роздуми гіркі,
Як подивитись, як воно пішло
Не у той бік із тими москалями,
Бо ж, все одно, вони правують нами.
А скільки люду у боях лягло?!
Але думки оті гіркі прогнав
Та і неспішно став розповідати:
- Я у Полтаві став козакувати.
А тут гонець від гетьмана пригнав,
Тоді ще Брюховецького Івана,
Що ми з царем порвали договір.
Із Дорошенком підемо допір
Під руку до стамбульського султана.
Що, поки Дорошенко набере
Достатньо сил і прийде із ордою,
Самі ми маєм справитись з бідою,
Як силою москаль на нас попре.
А скоро вже донесли звідуни,
Що москалі (мов те зарані знали)
На наші землі з трьох боків попхали.
Хотіли швидко впоратись вони.
Щоб до Полтави їх не допустить,
Рішив полковник в прикордонні стати,
Котельву перш за все обороняти.
Тож наказному Бугаю велить
Йти до Котельви, взявши кілька сот
Козацтва полку. Там стояти має
Полк Гадяцький, Остренко що тримає.
Теж бойовий, обстріляний народ.
Котельву маєм разом боронить,
Поки і прийде гетьман нам у поміч.
Отож ми й попрощалися на тому
Та й подались за мурами сидіть.
Котельва, звісно, сотенне містечко
Та досить міцно вкріплене воно.
Бо ж прикордоння нестійке давно.
А москалі вже, чути, недалечко.
Пре в усій силі Бєлгородський полк.
Григорій Ромодановський над ними
У воєводах. З силами отими
Він до Полтави край би весь потовк.
Та нас йому ніяк не оминуть.
Нас кілька тисяч місто боронило.
В тилу собі лишити такі сили
Той воєвода налякавсь, мабуть.
А тут ще й запорожці підійшли.
Теж кілька сот. Всі браві вояцюги.
Тож, видно, славна буде в нас потуга.
Готові стріти ворога були.
В останній березневий день до нас
Урешті-решт сам Ромодан припхався.
Над військом ще здалека пил здіймався,
Тож знали ми про прибуття завчас.
Не встигли ще розсістись москалі
Та від дороги дальньої спочити,
Як подалися ми «гостей» зустріти
Із сотником завзятим на чолі.
Отам, де міст Куземинський стоїть,
Вже москалі свій табір лаштували.
Тож ми на них зненацька і напали
Та розігнали зайд отих за мить.
Хто в річку кинувсь, хто від шаблі впав,
Хто дременув мостом, аж закуріло.
Ми б їм багато шкоди наробили,
Але наказ вертати сотник дав.
Ми ледь ворота встигли зачинить,
Як москалі з усіх боків попхали.
Та ми тоді на стінах вже стояли,
Щоб гаряче «гостинцями» зустріть.
Побачивши, що просто нас не взять,
Взялися шанці москалі копати,
Аби по місту з шанців тих стріляти.
Зарилася у землю вража рать.
Ми почекали й через кілька днів
Ті їхні шанці знов атакували.
Підкрались зранку, поки ті ще спали
Й тоді вже разом вихлюпнули гнів.
Хто в чому був, метались москалі,
Не знаючи, куди би їм втікати.
Мені попавсь якийсь вояк багатий,
Бо тяг каптан багатий по землі.
Хоч сам і був в сорочці, без штанів.
Такого, навіть жаль було вбивати.
Я плазом шаблі встиг по сраці дати.
В отвіт почув лиш матюки одні.
Тож я йому по голові додав.
А хтось списа встромив йому в сідницю.
Ще й бердишем заїхали по пиці.
Хоч посміялись, як він утікав.
Пізніше взнали – син боярський був.
Якийсь Афонька Жаріков, казали.
Йому за те ще й нагороду дали,
Неначе перемогу він здобув.
Отак поволі і минали дні.
То москалі на наші стіни пхали,
То ми у них гарненько «гостювали».
Та виглядали поміч вдалині.
А помочі нема все і нема.
Вже й травень місяць. Фуражу де взяти?
Не буде чим вже й коней годувати.
То настрою ніяк не підніма.
Кінчається вже й порох, і свинець.
І ядер мало. Гармаші стріляють
Вже зовсім рідко. Економить мають.
Коли ж та поміч буде, накінець?!
Нарешті перша вісточка прийшла,
Надії трохи нам подарувала.
В Опішні ( за п‘ятнадцять верст стояла),
Збиратися потуга почала.
Полковник мій Кублицький вість прислав,
Що вже із запорожцями гуртує,
Нам допомогу, звісна річ, готує.
Остренко щоб Котельву не здавав.
Та ми і не збиралися поки.
Та вістка, звісно, сили нам додала.
Тож знову ми на москалів напали,
Там, де якраз стояли дончаки.
Ми знатно їх пошарпали тоді,
По їхніх шанцях, як щурів ганяли.
Одного, навіть стольника дістали -
Косагова. Такий, при бороді,
Щось намагався військом керувать.
Аби вони нам опір учинили.
Та чиясь куля його з ніг і збила,
Ледь москалям вдалось порятувать.
А уже скоро поміж москалів
Якусь тривожність стали помічати.
Вони на схід взялися позирати,
Все менш до наших дерлися валів.
Напевно, наші близько десь. Ідуть!
Тож москалі й тривожаться від того.
А нам у радість та їхня тривога,
Підмоги дочекаємся, мабуть.
Хтось з того боку вістку передав.
Вона по місту швидко розлетілась:
За Ворсклу наші вже перемістились.
А з ними ще і чимала орда.
В москальський табір скоро прибули
Сторожові загони геть побиті.
Мабуть, принесли нехороші вісті,
Бо москалі збиратись почали.
Казали потім, від татар, немов
З полону утекли два москаляки.
Вони наговорили з переляку,
Що кримський хан з ордою суне знов.
Хоч того хана й близько не було.
Та ж, кажуть, у страху великі очі.
Москаль із ханом битися не хоче.
Тож і збиратись військо почало.
Із поспіхом всі шанці полишили,
Вози з усього табору стягли
Та й табір будувати почали,
Як то частенько й козаки робили.
Хоча вся справа була уночі
Та ми не спали, а спостерігали,
Як москалі оті вози тягали,
Щоб захиститись від орди, йдучи.
Вози у війська стали із боків.
Між них піхота їхня і гармати.
Кіннота мала табір прикривати.
Коли моменти випадуть тяжкі,
То теж могла сховатись між возів…
Остренко у Котельві залишився,
А, хто схотів, до війська долучився.
Я також на коня на свого сів,
Що, хоч охляв в облозі та ще сил
Достатньо мав, аби мене носити.
На північ поспішали шляхом битим,
Повз москалями винищених сіл.
Пішли ми москалям напереріз,
Аби їх до кордону не пустити,
А по дорозі десь ущент розбити.
Ворожий табір ледве-ледве ліз.
За ніч сім верст устигли подолати,
І до Хухри удосвіта прийшли.
Ми тут на переправі їх знайшли.
Якраз вози взялись на брід в’їжджати.
Тулилася піхота поміж них.
Момент удалий вдарити на клятих,
Поки не встигли річку подолати
І потопити в річці геть усіх.
Та Ромодан досвідчений вояк.
Ледь нас помітив, то кінних відправив,
Щоб не пускали нас до переправи.
Ми налітали вже і так, і так.
То козаки наскочать, то орда.
То ми разом їх шарпали. Одначе,
Стояли кляті, кам‘яні, неначе.
Хоча уже скривавилась вода.
Ми з ними бились цілих п‘ять годин,
Аж доки річку москалі здолали.
Тоді й кіннота відступати стала,
Зайшла до каламутної води.
Ми вільно переправитись дали,
А потім слідом річку подолали
З татарами, на ар‘єргард напали,
На тих, що у кінці самому йшли.
Велів нам гетьман якось так зробить,
Щоб ар‘єргард від війська відірвати,
Стіну возів суцільну розірвати
І москалів усіх там перебить.
Насіли ми на них з усіх сторін,
Затисли, на вози уже забрались,
Їх швидко роз‘єднати сподівались.
Та тут москальський ще прибув загін
Попід орудою Скуратова Петра.
Як налетіли та нас потіснили.

Татари з поля бою враз здиміли.
А ворог все сильніше напирав.
Дісталось особливо сердюкам
Із гетьманського полку. Тих побили,
Двох молдаван полоном захопили.
Тож довелося відступитись нам.
Москальський табір повз, неначе змій,
Лиш курява здіймалась за спиною,
Готовий в будь який момент до бою.
У полі спробуй-но його розбий.
Та попере́ду ще одна ріка –
Кринична – можна там їх зупинити.
Не дати переправу учинити.
Тож гетьман із мурзою не чекав.
Ріку в її верхів’ях обійшли
І на москальський авангард напали.
Хоч москалі на нас там не чекали,
Але і досі табором ішли.
Долали річку ту поміж возів.
Тож нам не було як їх «укусити».
Три рази довелося в бій ходити.
То пішим строєм, то мурза велів
Своїм ординцям кінно нападати.
Та москалі відбили штурми ті.
Тримались міцно за вози пусті.
А ти-но спробуй звідти їх дістати!
Сидять, як то лисиця у норі
І зуби шкірять, як вхопити хочеш.
В той день удруге уже ближче ночі
Ми знов напали. Бо у цій порі,
Потомляться, гадали москалі
І тоді легше табір буде взяти.
Велів нам гетьман уперед скакати.
З піхотою пішов сам на чолі.
Там, де над Ворсклу пролягає шлях
На березі велів піхоті стати.
А кінним козакам з ордою мчати,
Засісти понад шляхом у полях
З другого боку. Москалі прийшли
І, начебто у пастці опинились.
Ми з двох боків на табір напосілись…
Та крізь вози пробитись не змогли.
Десь три години колотився бій.
Ми три години поспіль нападали.
А москалі із-за возів стріляли,
Щоб отой табір захистити свій.
Бо ж розуміли – табір упаде,
Ми їх усіх у полі повбиваєм.
За що – вони й без нас то добре знають.
Тоді вже не сховаються ніде.
Тож три години в смертному бою
Зійшлися ми й татари з москалями.
Лягли вже гори трупів поміж нами.
Та москалі позицій не здають.
Ми відступились. Вони поповзли
Шляхом у бік Московії. Зосталось
Вже зовсім небагато, щоб сховались
В своїй Охтирці, де б ми не змогли
Вже їх дістати. Гетьман все ж рішив
Ще спробувати раз. Вже до Охтирки
Зо дві версти їм залишалось тільки,
Як гетьман знову шлях перепинив.
У відчутті вже власної землі,
Сам Ромодан сміливості набрався.
Піхоту вивів, нею прикривався.
Вогнем пищальним стріли москалі
Атаку нашу. Раз, іще другий.
Лягло татар і козаків багато
Від їх вогню. Щоб дарма не втрачати
Людей, не став продовжувати бій
По тому гетьман. Відступить велів.
І так з Котельви вже облогу зняли,
Аж до кордону москалів прогнали.
Чого би з того гетьман ще хотів?
Іти в оту Московії, аби
В їх болотах та у лісах пропасти?
Навіщо українцям таке «щастя»?
І так, що можна, гетьман вже зробив.
Тож військо до Котельви відійшло.
А москалі в Охтирці заховались.
Відсидітись у стінах сподівались.
Натхнення в Ромодана вже було.
Бігом царю цидулку настрочив,
Як вміло він із козаками бився,
Всіх погромив й на крок не відступився,
Своїх людей зберіг, не погубив.
Що не з Полтави слав, а із Охтирки –
Для нього не важливо то було.
Напише – місто, хоч здобув село.
«Добра» надбає, хоч латає дірки.
Здобуде перемогу, хоч тікав,
Всіх ворогів поб‘є, хоч сам побитий.
Себе важливо гарно похвалити
І нагороди від царя чекать.
Отак ми москалів тих провели
Аж до кордону. Думали – навіки.
Прокляті ж, зализавши рани тільки,
Знов Україну воювать прийшли.
Як таргани. Їх скільки не виводь,
Стає все більше, в усі діри пхають.
Нелегкі, хлопці, нас часи чекають.
Чи й зможемо ту погань побороть?!

Землетруси, повені, цунамі,
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.

Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки
Найбезглуздіше його творіння?

Людство, ти лежиш ще у колисці...
Матінка – Природа із купелі
З брудною водою тебе виплесне.

І відродиться Життя Оселя...
2010.

"Заклики. Світ чарівний" – цикл поезій 2012-2015рр. зі збірки "Жодних перевтілень"

Картина Тетяни Молодої "Нове життя" 2014р.



Світ чарівний

Є світ близький та чарівний,
Неначе мрій чарівність тиха.
Твоїх очей блакить і сміх –
Це промінь вічності, це втіха

Для людей,
Які твої малюють сни,
Які твої чарують дні,
Які твою плекають душу.
Ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
В твоїх очах – життя джерела.

Є душі ніжні та крихкі,
Мов чаші з дивного кришталю.
Каміння на дорогах в них
Зламати може крила раю,

Але ти
Не дай їм спотикнутися,
В дорозі цій відчути страх
І загубити сонця промені.
Скажи їм: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Зумій ним поділитися!

Є сила чиста та свята,
Мов чиста святість немовляти.
Ця дивна сила нас знайде,
Щоб біль душі заколихати.

Згладить шви,
Які розриви берегли,
Які сховатись не змогли,
Які з останніх сил тримались.
Відчуєш: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Любові крила за спиною!
2012



Заклики

Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
Кроками дрібними, мов далекі зорі,
Перейдіть життя, перейдіть навскіс!

Зупиніть фатум, зупиніть години,
Зупиніть усе, в чім нема душі,
І відчуйте мить, наче сміх дитини,
Як тавро на серці, як п'янкі вірші.

Віднайдіть давно заблукалі мрії,
Поцілуйте їх і вдихніть життя.
Хай тріпоче день, як тріпочуть вії!
Хай сльоза – росою, хай тече сльоза!

Думкою любіть, думкою плекайте,
Того споминайте, хто про вас забув.
Вірою живіть, вірою літайте,
Відпускайте біль, що уже минув.

Майте пам'яття, майте вдячність щиру,
З волі до неволі вдячність бережіть!
Виховайте міць, викохайте силу!
Силу у коханні повік не губіть!

Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
І своє житя, наче клаптик поля,
Перейдіть сміливо, перейдіть навскіс!
14.01.2013



Тумани

Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній та дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.

Розцвіли едельвейси на грізних схилах,
Їм для спокою тільки туману й треба,
Недосяжні на голих лискучих брилах
Причаїлися бажані лапки лева*.

Колисковою піснею ллється ніжний
Сметанковий туман на плечі мужні.
Там ходили сини славетних предків,
Там блукали та блудять мертві душі.

Над горою заграва лилася медом
День-у-день, як у дні, що за днями будуть.
Вкрились трави росою, неначе пледом,
Позіхають, мурличать, бо сонце будить.

Лиш зирне за плече – та знову ляже.
Розженеться увись, щоб туман злякати.
Ще біжить – до землі щось привітне скаже,
Про дороги туману кортить спитати.

Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній та дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.
01.2013
*Едельвейси



Березневі мрії

Березневі пробуджені мрії
Напоїли нам спраглі серця.
Розімкнулися стомлені вії,
Щоб побачили все до кінця.

Наливаються світлом криниці.
Заливаються світлом гаї.
Відчувають в повітрі жар птиці,
Повертаються в рідні краї.

Десь підсніжники мліють в долонці,
Червоніють промерзлі вуста,
На них дивиться заспане сонце.
Голубіють моря й небеса.

А під сонцем – сніги порозталі.
Що ж за сонцем? За сонцем – світи.
Нащо нам ті незвідані далі?!
Поговоримо з сонцем на "ти".

Поговоримо, начебто з братом,
Підібравши пестливі слова.
Його серцем віднайдем, як шатлом,
З ним далекі, мов полюси два.

Ми не будем питатись про зорі,
З ними стрінемось в інші часи.
Запитаємо в сонця про долі,
Про початки живої краси.
03.2013



Плакучі дощі

Плакучі дощі.
Дрімучі, замріяні роси.
Розчісує вітер верби загадкової коси.

Давно вже не ті,
Давно не мовчали у очі.
Віддали усі сподівання у руки холодної ночі.

Вітання прості.
Прощання пусті й не останні.
Тремтіння душі на тлі соромливих туманів.

Не постать, лиш тінь
Залишилась на березі річки.
Серця на мосту з'єдналися в образі стрічки.

Ти – друг, вірний друг,
Ти – відданість, правда та радість,
Натхнення і світ, ти – світло, тепло і духм'яність.

Ти – гордість і втіха,
Ти – легкість, ти – спокій та пристань,
Притулок думок, співучість і дзвін, ти – колиска.

Солодка печаль
Нам постукає тихо та втішно.
При зустрічі сльози від щастя покотяться ніжно.

Високий політ
В наших дружніх проснеться обіймах
І вдячність, і сміх у очах і життєвих моліннях.
18.03.2013



Я не сама

Я не сама! Я з кожним, хто за мене
В молитвах просить, хто – на край світів!

Я не сама! Я з подихом шаленим
Чотирибоких відданих вітрів!

Я не сама! Я можу до нестями
Лічити всіх, хто зве моє ім'я.

Я не сама! Я, може, цими днями
Знайшла того, хто ділить моє "я".
04.2013



Зі скелі

Часом буває, що зорі
Геть обмануть у дорозі,
Але надалі – на долю
Світять тобі на порозі.

Часом здається, що крила
Вміють літати з дитинства
Так, що відсутність польоту
Ти все рівняв до злочинства.

Та, щоб спуститись зі скелі,
Стежку гірську чи канати
З жахом, забувши про крила
Будеш з трудом обирати.

Гордо піднявшись над страхом,
Стримаєш холод й тремтіння,
Що пробіжать, мов мурахи,
По непослушних колінах.

Знову згадаєш про зорі,
Що освітили дорогу,
Та не повіриш, що світять
В сторону твого порогу.

Будеш роками спускатись,
Будеш збивати коліна
І мозолі натирати,
І підбирати поління,

Щоб розпалити багаття,
Щоб освітити простори.
Буде твій факел палати
Слабше за крихітні зорі,

Але для тебе відрадно
Стане він другом і братом,
Дороговказом і владним
В відчаї птахом крилатим.

Будеш за нього триматись,
Будеш на нього молитись,
Аж упадеш у знемозі
Свіжими росами вмитись,

Звівши до неба зіниці.
Роси та сльози на пару,
Раз і дай Бог, щоб навіки,
Знімуть завісу туманну

Та на хвилину засліплять,
Сказавши, що був лиш обманом
І світлий лиш тільки під світлом
Факел твій – фата-моргана.

Тоді ти без зайвого жалю
За недосвідчені роки,
Сліз не прикривши вуаллю,
Робитимеш впевнені кроки

До пристановища того,
Де заховалася правда,
Без хвилювання німого,
Ввірившись світлому завтра.

О, лиш тоді твої крила
Будуть літати на повну
Й небу повернуть сторицею
Позику вільності кровну!

О, лиш тоді ти відчуєш
Поштовхи вітру у спину
В напрямку дому. Збагнеш ти
Вартість життя в ту хвилину.
04.2013



Серп наливається

Спогади, спогади, пещені діти,
Як вас прогнати з закутків серця?
Тихою піснею кожен озветься
В ніч непритомну. В ніч непритомну

Порухом, колихом трав золотих
В думці воскресне лиш осінь кохана.
В три пори року ця осінь жадана
Є тільки мрією. Є тільки мрією

Стомлених. Стомлені верби – це душі,
Віття спустили над річкою низько.
Щастя, мов річка, і зовсім вже близько
Верби плакучі. Верби плакучі...

Місяцю, місяцю, гострим серпом
Зрізуй колосся моєї фантазії!
Доки чекаю край шляху оказії –
Серп наливається. Серп наливається!
Весна 2013



Там прохолодним розлилось туманом

Там прохолодним розлилось туманом
В весняну пору – соковиту, п'яну,
Для дечого уже занадто пізню,
Для іншого там навіть не світало.

В повітрі відчувався смак пригоди,
В два боки часу йшли шляхи далекі.
В серцях було ще більше там свободи,
Ніж навесні у чорного лелеки.

Там різні долі різними стежками,
І знаю, це було не надаремно,
Схрещалися надійними хрестами
Й ставали там, де під ногами твердо.

І я була там. Я вливалась плавно
У ту ріку бурхливо-таємничу,
Куди струмок свій, хай і віднедавна,
З підземних тріщин голосно покличу.
11.05.2013



Чудо з чуд

Я брела просторими вулицями днів ранками.
Побачила – небо хмуриться на дощ.
У повітрі запахло солодко – фіалками.
За кілька годин лийне. Ну, що ж...

Я проходила під розкішними пейзажами,
А над духом моїм розовів цвіт алей.
І проносилися думки в голові форсажами,
Й будували свій власний Колізей.

Я на них не зважала, зачарована
Світом білим, солодким днем,
Бо була широкими очима здивована
Малюків у панамках, мов грибів під пнем.

В світі діялось щось неймовірне, п'янке-п'янке!
Навіть дами суворі плили, мов плин води.
Було в кожної серце в той день на диво легке,
А усмішки їхні зривали ґрона біди.

І я йшла, така чарівна, злітав мій дух,
І вітер грайливо-свіжий мене гойдав,
Розносив, як в сніжний ранок, і цвіт, і пух,
З очей мені локони пружні у світ скидав.

Під ноги мої упало, мов чудо з чуд,
Скуйовджене сонце добрих дитячих рук.
Гарячий асфальт для нього – небесне тло,
А зорями йому стало розбите скло.

Дзвінкі, голосисті співи пташок дрібних
Глушили стук каблуків і шум машин.
Брела я на зустріч людям, яких люблю,
Аж раптом здригнулась: Боже, чи я не сплю?

От тільки б не покидати це місто мрій!
Ти духом своїм величним мене зігрій!
От тільки б не загубити це чудо з чуд!
І де б не була я, сонце, зі мною будь!
17.05.2013



Осипаються липи

Осипаються липи в одвічному розрізі днів,
Під гарячою парою золотом вкрили дороги.
Написали мені уже з двадцять щорічних томів
Ці чудні килими, що окутують втомлені ноги.

Я дивуюся їм, як і всім, в кого доля гірка –
Віддавати красу на засмічення та на поталу.
Де набралася мужності стільки ця липа крихка,
Щоб любити людей і свого не жахатись фіналу?

Невгамовно цвітуть ці розлогі червневі букети,
Вони кожного ранку чекають на кроки знайомі,
Перехожим дарують нові й ще новіші куплети
Чарівливої пісні про долі, віддавна відомі.

Хоч не кожен оцінить непрохану відданість віття,
Хтось зламає гілля та начхає на цвіт цей духм'яний,
Відхреститься лиш тим, що не може ковтати повітря,
Коли здавлює груди той запах, що солодко-пряний,

Та є ті, що проходять, на повні вдихаючи груди
Аромати п'янкі, наче спомин вчорашньої ночі.
Пригадаються їм небайдужі та бажані люди
У момент, коли липа розпилює золото в очі.

І, тамуючи голод долонь та очей безнадійний,
Віддається навіки людина людині думками,
А цвіт липи над нею виконує танець повільний,
Оживляючи в пам'яті втіхи, покриті роками.
06.2013



Яблука для сестри

У коліно б'є трава, люба моя зелень,
Залоскоче по нозі – серденько веселе.
А за чубчиком гілля заховалось сонце,
Як загляне крізь шпарину, – усміхнуся конче.

Йду стежиною виткою босими ногами,
Покрутилася, мов змійка, рідними полями.
Далі – кладка, потічок перетну сміливо,
Пригадаю, як ношуся ще за дня журливо.

Я весела, мов сопілка, голосно співаю.
Так вже файно, бо на серці таємницю маю,
З нею вдвох ми нероздільні, як вода з колодцем, –
Я сьогодні наодинці розмовляла з сонцем.

Наодинці, хоча поруч було повно люду.
Я ту мову надвечірню довго не забуду!
Там, де поле, що є зору, соняшником вкрилось,
Там, над полем, все до ночі сонечко хилилось.

У коліно б'є трава, вже вдяглася в роси,
Наче коцом огорнулась, спокою в нас просить.
Надобраніч зашепоче, запищить під кроком.
Не тривожу її тиші та обходжу боком.

В'ється стежка через сад, спраглий до водички,
Набираю в нім в подолок яблук для сестрички.
Гуси стрінуть. Чи вітають? Хто ж цю мову знає?!
Вірний пес мене на фіртці вже давно чекає.

Аж дивлюсь на рідну душу, сонну і далеку, –
Спить сестра. Клекочуть в вікна із гнізда лелеки.
Наварить смачної зупи мама до вечері.
Тиша – в хату, пес – із хати, ніч заходить в двері.

Завтра знову повз те поле, в соняшники вбране.
Пестять серце цьогорічні вранішні тумани.
День пройде, немов година, навіть не згадаю,
А під вечір повернуся знов до свого раю.
07.2013



Крилата

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила.
Полетиш у незнані далі,
Там поглянеш на трави впалі,
Застеляють собою доли,
Бо накрили їх сніжні гори.

Там, де вже полонина сніжна,
Зажурилася квітка ніжна.

Не сумуй, моя квітко ніжна,
Під снігами – весна безсніжна!
То є час для твого вінчання
З тим, хто чув про земне кохання.
Вийде сонце удень з комори
І розтопить ці сніжні гори!

Там, де ночі йде зміна вчасна,
Зажурилася зірка ясна.

Не сумуй, моя зоре ясна,
Хоч далека ти, та прекрасна!
Марно перли тобі рівняти,
Як бажання почнеш здійсняти.
Як заглянеш у тихі води, –
Заливаються світлом броди.

Там, де тиха вода та чиста,
Зажурилася річка бистра.

Не сумуй, моя річко бистра,
Бо скорилась земля горбиста!
Ти обмиєш її відроги
І обтешеш круті пороги.
Всі дороги тобі відкрились,
Ти, мов птаха та, в небо звилась!

Там, де хвиля скалу пробила,
Зажурилася птаха мила.

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила!
07.2013



Літо моє красне

Літо моє красне, бий мене у скроні,
Висуши вітрами змучені вуста,
Лий дощі холодні у мої долоні,
Повипалюй коси, мов красу літа!

Тільки задихнутись від жаркого кисню
Не дозволь завчасно – це уділ слабких.
Обтяжілі хмари не гони навмисно,
Не ховай у зливі сліз моїх гірких!

Загартовуй волю небом перемінним,
Я кохати буду кожен хмар політ.
Хмари дужокрилі хай галопом кінним
Надбіжать з вістями, облетівши світ!

Хай до мого дому рвуться журавлями,
Хай до мого серця – наче до гнізда!
Хай моя подяка – криком над полями
За прожите літо, за усі літа!
08.2013



Дощ у Карпатах

А у Карпатах знову дощ –
Карпати плачуть.
За непогоду вдячний кожен,
Хто спеку бачив.

А у Карпатах знов тумани –
Мої обмани.
Тверезо думати не в змозі,
Бо серце п'яне.

Цей дощ холодним і жарким
Є одночасно.
Земні за звичкою говорять,
Що він невчасний,

Та я надіюсь на його
Палючу студінь,
Як на єдине джерело,
Що біль остудить.

Я під розламаною навпіл
У небі хмарою
Піймала думку, що не буде
Душа упалою,

Нема ненависті й любові
Нема ніякої,
Є тільки дощ, що у знемозі
Лягає мрякою.

Є тільки дощ, всеогортаючий,
Всепоглинаючий,
Є тільки дощ у цій місцині.
Журби не знаючи,

Окремий світ жалем просочений,
Дощем намочений.
Мрякливий дощ кимось зурочений –
На час відстрочений.

Не має сил цей тихий дощ,
Тримаюсь здогадів,
Щоб змити враз у пізній час
Частину спогадів.

Не маю сил уже судити я,
Не можу злитися.
Не маю сил сьогодні плакати,
Лишень – коритися.

Мені б стікати по щоках,
Лягати росами,
Губитися дощем в руках,
Мовчати прозами!

А ні, – забути власний страх
І жити вірою,
Допоки час – Карпатських гір
Пройнятись силою!
09.2013



П'яніти без вина

"Бог уже давно окреслив коло на піску довкола місця, де ти зараз стоїш"
Е.Гілберт “Їсти, молитися, кохати”

Чи та любов, що є в мені, сама дорогу знає?
Чи так сміливо серце б'є, бо щось святе тримає?
Чи за законами життя летить душа, мов птиця,
Туди, де колом на піску окреслені границі
Людської долі? Вже давно окреслені границі,

Та важко відшукати шлях, коли не маєш гуру,
І важко бути полоненим, коли не видно муру.
Так важко позбирати пазли – свого життя пороки,
Коли вони ховались пильно у серці довгі роки.
Під тягарем життєвих буднів у серці довгі роки!

Зібрати б волю у кулак й боротися з собою!
Прийняти кожен свій порок, самим латати долю!
Переступити через страх, принизливі події
Й зуміти вгледіти проміння одвічної надії.
На власне щастя без обману – одвічнії надії.

Я вірю, що вже йду туди, куди повинна йти!
Я вірю, що моїх навпроти – лежать твої сліди!
Я вірю, що у цьому колі не буде пустоти,
І жодні мантри не потрібні, щоб вгледіти світи
Сердець великих – наших двох. Розгледіти світи,

А в тих серця – бажання, воля, щоб огорнути світ,
Їсти, молитися, кохати, губити ґрона бід,
Прийти з усього, все ввібрати, наповнитись сповна,
Щоб знову іншим все віддати, п'яніти без вина.
Лиш від любові, від любові п'яніти без вина!
Осінь 2013



В пізні весни

Я вдячна всім, хто стрінувся в житті,
Найперше тим, хто був там нетривало,
Та слід залишив теплий на душі,
Що й досі гріє, наче покривало.

Усім отим, що на шляху колись
Губили перли, я їх підбирала,
Чиї слова в світогляд мій влились,
Аж я про них ночами міркувала.

Пройшли, мов сніг, навіки. Поміж тим
Вони оту свою живильну воду
Віддали щедро закликом простим:
Шануймось! Ми ж усі з одного роду!

Відхід цей був однак не без мети,
Отак, як в пізні весни тануть криги,
Щоб дати шанс снігам ще раз мести
В нове життя, до іншої відлиги,

Так і вони колись бо ще впадуть
Мені на пам'ять світлими словами.
Цей слід в житті повік не заметуть
Нові часи з новітніми снігами.
Осінь 2013



На рідному плечі

Я тільки хочу, щоб щоразу,
Коли на рідному плечі
Схиляю голову, – образу
Зняли з очей вуста твої,

Щоби з чола шалену втому
Цілунком довгим випивав,
Щоб жінку – сонце свого дому –
Повік з обійм не випускав!
08.10.2013



Опале листя

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою розквітають грози,
Німіє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З чужих пісень.

Я не сама, це вже напевне –
Є цілий світ,
Є Бог, який не надаремне
Добавить літ.
І я не хочу потонути
В своїй душі.
Хай ллється сміх, хай ллються сльози,
Течуть вірші!

О, не забути б, не забути б
Мені ту мить!
А пам'ять – в діри, знову віра
Моя димить.
Ми ці дороги потоптали
Не раз й не два.
Дай, Боже, щоб за нами й далі
Росла трава!

А пам'ять – в діри, знову віра
Проспала вік.
Цей час осінній на зневіру
Мене прирік.
Лиш не забути б, як це – гасне
Багряний лист,
Не розміняти б з плином часу
Вітри на свист!

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою засинають грози,
Ясніє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З моїх пісень.
10.2013



І на тихому-тихому обрії літ

Впродовж всьо́го життя на широких вітрилах
Пронесу я любов незбагненну свою.
Поселю її ген на небесних світилах,
Запалю щастя вогник – яскраву зорю.

Я зігрію очима споріднену душу,
Обласкаю усмішкою кожну струну
Серця цього найближчого, від чуття якнайтихшого
До гучної розпуки промовлю: люблю!

І незламна, й швидка, як ніхто справедлива,
Промчить згадка-стріла крізь реальність та сни.
Не згадаю образ, буду вірити в диво,
Збережу лиш найкраще з п'янкої весни.

Обігне пам'ять гнучко тривоги та смуток,
І відсіє лиш добре з коротких епох.
Не присвою любові своєї здобутки,
Та вшаную ту ніжність, що дав мені Бог.

І на тихому-тихому обрії літ,
Як накриють спогади серце печальне
І згадається мрій юнацьких політ –
Образ твій розжене хмари мого одча́ю.
16.10.2013



Озватися

Хочеться озватися у польоті птиці,
Променем яскравим в небесній блакиті,
Вітром натхненним, колиханням вітів,
Кришталевим дзвоном, різнобарв'ям квітів.

Хочеться озватися ранньою весною,
Березневим холодом, тихою журбою,
Хвилиною втіхи для чужого серця,
Живою водою з чистого джерельця.

Хочеться озватися усмішкою матері,
Скромною величчю постаті знатної,
Часточкою доброго у людині справжній,
Подвигом окриленим у справі відважній.

Хочеться докластися до справи важливої,
Мудрості вічної, сотворіння дива,
Праці важкої для легкої долі,
Терпіння одвічного, що позбавить болю.

Хочеться докластися до будівлі дому,
Як наріжний камінь, позабути втому,
Виростити дерево із розлогим віттям,
Де птахи співучі вберуться в суцвіття.

І себе відчути часточкою вічності,
Миттю, доповненням до життя чарівності,
Піщинкою берега за віки розмитого,
Течією теплою моря вкрай розлитого.
10.2013



Горлиця

На три пори року приспали,
На три пори.
І три рази ноги скували
Сухі вітри.
І тричі стихії долала
Одним крилом.
І тричі пороги збивала
Міцним чолом.

Кутами своїми гордилась
Аж три рази,
А з неба гризоти котились
У три вози.
Потрійної кривди набралась
На три життя
І три рази з домом прощалась
Без вороття.

І тричі її проклинали
За доброту.
І тричі любов випивала,
Мов гіркоту.
І три сторони відкривались
Її шляхам,
І горлиця сиза кидалась
То тут, то там.

А на четвертий бік подалася – проснулась.
До четвертого порогу припала – кров не хлище.
Як четвертий кут відшукала – здригнулась.
На четвертім прощанні з домом – дім ближче.

Як з четвертої чаші надпила – стало солодко.
Добро віддала до останку і не мстилися.
Вчетверте вона з кривдою говорила коротко,
З четвертої спроби їй небеса відкрилися!

Бо четверта сторона розхристана – це схід сонця.
Бо четверта пора року рясна – весна–красна.
Бо четверта стихія нескорена – вогонь серця.
Бо четверті вітри безболісні – подих щастя.
Весна 2014



Мовчанка

Я ніколи тобі не казала
Найпотрібнішу кожному фразу.
Ця мовчанка завзято в'язала
Не брехню, а таємну образу.

Може, сказане вмить горобцями
Відлітає до Чорного моря,
Щоб на серце не впасти рубцями,
Упивється солі чи горя?

Я ніколи тобі не казала
Те, що в думці ростила віками,
Лиш тихенько плечима знизала, –
Все осиплеться разом з пісками,

Все озвучене тліє повільно,
Все важливе стає неважливим.
Вже не золото – досі не срібло.
Все відсіється часом примхливим.
10.2013



А якщо забуду

А якщо забуду за весну –
Отже, лебедино не любила.
Розгорну свої зімнуті крила
І прокинусь з затяжного сну.

Я скажу "прости" ясному дню!
Мій найближчий, охмілілий, вірний,
Мій найперший раб, цілком покірний,
Що не викличе за сум мене на прю.

Неосяжною була, на жаль,
Вся чарівність дня цього відверта.
Та раптово – вся несправжність – стерта,
Мов знялась з очей густа вуаль.

Ти ж мені, мов неосяжна даль.
Не тому, що на сходину вище,
Просто серця зледеніле днище
Видам обітне горизонталь.

Ти мені – не втіха, не печаль.
Мабуть, винна я перед тобою
За любов, закутану у волю,
Що стискала, наче горло – шаль.
08.06.2014



Жодних перевтілення

От якби була я гостродзьобим птахом,
Мала крила дужі та тендітний стан, –
Я ширяла б небом, я творила б Бахом
Милозвучні ліки для душевних ран!

А якби я нотою билась в нотнім стані
Та лягла під пальці витончених рук,
То і струн, і клавіш, певно, було б мало,
Щоб відкрити світу серця мого стук.

А як лук стріляв би в ціль свою жадану, –
Тятивою стала б, натягнувши дух.
Свистом пройнялося б все повітря рване.
Так би пронеслася, так, – аж ріже слух!

А якби чиєюсь тінню стала раптом,
Що прийшла з світанком, народилась з днем,
То з усі куточків пила б світло залпом,
Вже б ніхто не стримав і тугим ремнем!

А коли мені б і зовсім не родитись,
Зовсім і не знати плоть свою людську?
А коли б нікому навіть і не снитись,
Мала б стільки того, що лиш синь морську?

Ох, була б я синню, що виходить з неба,
Та синіша навіть від покрову злив.
Жодних перевтілень вже мені не треба,
Бо собою бути – найдивніше з див.
09.2014



Дивуватись

Могли б дивуватись, та що дивуватись і з кого,
Бо завжди невірно були ми тлумачені світом.
Лиш Богом, напевне, одним тільки праведним Богом
Марнотно-колючим не були уквітчані цвітом.

Могли б милуватись. Милуйтесь, та лиш не собою!
На пам'яті в мене чудових людей не злічити,
Та зважившись гордо навік розпрощатись з юрбою,
То можна й на власних надіях розбитих спочити.

А люди чудові, мов чудо, нам трапляться всюди!
І чудом нам видасться їхнє щоденне вітання,
Аж вмить переповнить захоплення втомлені груди,
Відкинувши сум й неминучість години прощання.

І людяність, людяність конче потрібна людині!
Без неї, зажмурившись, падає з власного росту.
Я бачила, – краще нема, ніж маленькій дитині,
Що серцем на світ поглядає так щиро і просто!
09.2014



Заклики пошуку

Шукай себе! А знайдеш, то не плач,
Бо вже запізно битись у тривозі.
Себе за того, ким ти є, пробач,
Й прости за того, ким ти буть не в змозі.

Шукай себе! А знайдеш, то прийми!
Хто, як не ти, прийме цю спраглу душу!
Себе розгубленого міцно обійми,
Дай клятву пам'яті та честі непорушну.

Шукай себе й, знайшовши, – розгортай,
Неначе книгу, і близьким, і стрічним.
За помилки друкарські не картай,
Та коректуй коректором магічним.

Шукай себе, а знайдеш, то люби!
Відчуй себе у цій любові вільним!
Себе ти вже ніколи не губи!
Собі до скону будь єдино вірним!
12.2014



Заклики зцілення

Не плач, не картай себе, дівчинко!
Така твоя думка розхристана,
Аж тиха надія неприспана
В цій думці була заколисана.

Чи ти з цього жалю наситишся,
Чи з докором кожним мужнішаєш?
На шию ярмо собі вішаєш,
Та з часом усе ж сміливішаєш.

Не плач, не сумуй, моя дівчинко,
Дороги твої, ще незвідані,
Попереду всипані бідами,
Та хтось прикрашає їх квітами.

Коли свої сили розхлюпаєш
Й знеможено в тиші лежатимеш,
Коли цілий всесвіт кричатиме, –
Плоди цього жалю не жатимеш.

Не плач, не розжалуйся, дівчинко!
01.2015



Заклики любові

Люби весну та не картай за зливи,
За польові роботи, талий сніг,
За те, що ти в цей час найбільш вразливий.
Забудь, що ти роки від неї біг!

Люби весну у квітах, гордовиту,
Люби у травах запашні луги,
Люби весну туманом оповиту,
І полудневу спеку, до жаги!

Люби у цвіті яблуні та вишні,
У пелюстками всипаних стежках,
І за букети ароматів пишні,
За повноводність у гірських річках.

На три пори вона торік заснула
І зараз прокидається від сну.
Люби її за кожну, що минула,
Нелюбу і непізнану весну!
03.2015



Заклики й ознаки

Читайте книги, пийте молоко,
Любіть вологу та шануйте землю!
Моліться Богу, на добро й на зло –
На все в житті просіть благословення!

Кажіть: будь ласка, дякую, пробач!
Не бійтеся бездомного собаки!
І не зважайте на торби невдач,
Шукайте тільки доброї ознаки!

Готуйте їжу, їжа – це добро!
Діліться нею – це є добрий вчинок!
І не кажіть, що жінка – лиш ребро,
Бо в тім ребрі – душі перепочинок!

Згрібайте листя та косіть траву,
І завжди все робіть душі велінням!
З терпінням, по травинці, по перу
Звивайте гнізда іншим поколінням!
03.2015



Чарівні бойківчаночки

Чаруючи,
Лікують серце панночки
Сопілочки –
Чарівні бойківчаночки,

І співами,
Гаївками, маївками,
Забавами
За затінків відтінками

З зозулями,
Де "ку-ку-ку" між віттям,
Між вишнями,
Черешнями, в суцвіттях,

І "фіть-фіть-фіть" –
Весняночки-співаночки –
Цей спів століть.
Й сорочки-вишиваночки.

І чути рій.
І голуб до голубочки:
Лелій, лелій!
Голубка тягне губочки.

І: лей-лей-лей!
Ой, нене моя, ненечко!
Як цвіт лілей,
Так лю тя, моя лелечко!

І любо так
На серці раптом робиться
Тій панночці,
І колом хороводиться.

Й сама вже: лю,
Так лю, мої зозулечки!
Ви ж так те "ку"!
Сопілочки... Голубочки...
04.2015



Несказанне

"Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним."
Л.Костенко

Той екзамен вигадали Ви,
Пані Ліно, геній цього віку,
Чи його до вас ще прорекли
Злі вуста, яким немає ліку?
Та його, напевне, не складе
Змучена душа моя і п'яна,
Бо вже сотні років в блуд веде
Усмішка – мовчально-полум'яна.

Чи ж не щастя, як цвіте бузок,
Як ворожить липа колиханням?!
Я тобі, назбирані з казок,
Подарую пригорщі кохання.

Зачерпну долонями води –
Підсини свої блакитні очі,
А мені в долоні поклади
Те, чим очі поділитись хочуть.

Зачитай своїх думок вірші!
Нам дано пів миті до світанку.
Зріє ясний день в моїй душі,
Коли рушиш уст своїх мовчанку,

Буде най з неоднозначних фраз –
В них я коми й оклики розставлю.
Почитай мені останній раз
І довіку крапки не поставлю.

Нам приносять янголи у дар
Із обійм та поглядів розмову,
Щоб вона пробігли календар
Й оминула віхолу зимову.

Та, такі широкі, як покіс,
І такі ж підкошені, як трави,
Наші душі, рідні аж до сліз,
Наші душі голосно мовчали.

Як гучним мовчанням причастиш,
Все несказане залишиш несказанним,
Боячись, що серцю не простиш, –
Поцілунком закричу прощальним.

Може я отак і задихнусь
Тим цілунком, ніжним тим цілунком,
Та свого мовчання не зречусь,
І твоє взамін прийму дарунком.
05.2015



Декому

Такому рідному, далекому
У дар! На пам'ять! На віки!
Що без імен, – пишу я... декому!

В бурхливостях життя-ріки
Лежу слухняною та слухаю,
Чи не спускають нам плотів.
Мій послух буде запорукою
Для щастя нарізних життів.
Мій послух слову стане золотом –
Достаток духу проречу!
Моя молитва буде молотом,
Щоб всі вершини – по плечу!

Такі несуть нас різні течії,
То прохолодні, то жаркі.
Ми на розлуки є приречені,
Життєві води бо гіркі.
Та я не скаржусь, ні, я дякую
Тій річці днів, що нас вела,
Бо ніжність в серці є відзнакою
За ту любов, що вберегла.

До нього – рідного, далекого
Приходитиму в сни і в снах.
Мого оспіваного декого
Не відшукати в іменах.
13.05.2015



Завзяті дівчата

А у великих містах
У вікнах стоять
У темну пору
Самітні дівчата.
Там – у великих містах –
Щодня двадцять п'ять
Годин із упором
Стоять дівчата.

Що мусиш знати про себе і про мене?
Якщо не хочеш спати, – помрій про щось зелене.
Що мусиш знати про себе і про мене?
Якщо не хочеш спати, – римуй дурне й шалене.

А у маленьких містах
Ще довше не сплять,
До вікон ще ближче
Стоять дівчата.
Там – у маленьких містах –
Палкіше горять
Стожари й завзято
Стоять дівчата.

Що мусиш вчути уперше чи усоте?
Якщо не хочеш спати, – рахуй вогні навпроти.
Що мусиш вчути уперше чи усоте?
Якщо не хочеш спати, – люляй свої гризоти.

Рішучі дівчата не люблять спати,
Їх також не тішить в оманах блукати.
На них прокляттям лежить завзяття.
Нічниця – це їхнє щоденне розп'яття.
Вони беруться ідеї плекати,
Стратегії з грубої нитки в'язати.
Вони беруться думки сотати –
Не можуть спати.
05.2015



Не розумій мене

Не розумій мене, не шануй мене,
Не вертайся додому з цілунками,
Просто живи у снах! Просто живи і все! –
Крики серця довкіл відлунками.

Та не забудь мене. З часом згадай мене,
Як не слова, то й думки достатньо.
Просто люби мене! Чуєш, люби мене
Так, неначебто вперше й востаннє!
06.2015



Самоцвітами

Якби я знала, як тепер болітиме, –
Закрила б очі клаптем полотна!
Твоїми не п'яніла б зорецвітами
І не любила б, чуєш, не жила!

Якби я знала, як я сумуватиму
І як минатимуть повільно дні,
Коли тебе назавжди покидатиму, –
Не роздувала б з іскорки вогні.

Чи ще прийдеш у сни, чи ще примаришся?
Хоч раз у вічність подаруй привіт!
Якщо чекати, кажуть, – дочекаєшся.
Таких, як ти, чекають сотні літ!

Приходь до мене легко кожен раз,
Коли засну й забуду вкрити ноги.
Приходь до мене, наче не від нас
Втекла любов і сплутала дороги.

Буть поруч, як горить моє чоло!
Примарся, коли жар мене подужає!
Піклуйся та роби мені добро,
З тобою навіть при смерті одужаю!
30.06.2015



Подих вітру

Тож, що це між ними було –
Чи подих червневого вітру,
Чи янгол небесно-привітно
Любов почепив на чоло?

Та пестила ніжна рука
Чоло, наче янгол торкався.
І він так затишно всміхався,
Що віра міцніла хитка.
29.06.2015



Нове життя

І я почну своє нове життя,
Що налетить, мов свіжий подих вітру.
І я під ним трояндою розквітну.
І буде в ньому твердість і пуття.
07.2015

Люблю, коли біцухами натягую футболку,
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.

«На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!

Пнеться в матки пузо вгору
опісля голодомору.
Що ж я наробила?!
Дев’ять місяців носила.
Раптом уплодила – й зразу з’їла!
Україна салом заросла!

З вилами сидів дід на возі.
Кістяки збирав по дорозі
ще живі й не дуже.
Навіть голова колгоспу
не дотримав два роки посту.
Україна салом заросла!

Розкошем була гнила картопля.
Адже все життя – сльози й соплі,
лобода й коноплі.
Нащо на могили – квіти,
краще на салати їх скришити!
Україна салом заросла!

4 серпня 2008 р., Київ

Мені би трішечки б тепла
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…

Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
На святість претендує Німб
Сновиддя опанує
Слизи…

Мені би трішечки б світань
На милість… згодом і повагу
А втому — підсумок хитань,
Все, до дрібничок, на
Бумагу…

Мені би час… перо… перо…
Тепла очей і губ… не проти?
Якщо почуєш про Zero
Чекай мене після суботи…
22.10.2025.

 
Вже гарненькі дівчатка у ліжку, мабуть
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
 
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
Головою в промисловій палаті
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Істерична невіста в автоматовій залі
Стогне із криками “Мене зобов’язали”
І лікаря кличе, той зачиня усі ставні
Каже “Я би не пускав сюди хлопців”
 
Тут заходить ще знахар, та човга ногами
І каже із помпою невісті в нестямі
“Годі вже рюмсати, гордість ковтаєм
Це не трутка, не вмер ніхто досі”
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Іоан Хреститель, що катував лиходія
Гляне на головкома, героя у мріях
Каже “Мов, о герою, але мов оце діло
Є десь яма? Мене от-от знудить”
 
Головком, усе муху ганяючи, мимрить
“Смерть усякому, хто галасує чи скиглить”
І, впустивши гантелю, тиця у небеса він
“Сонце”, типу, “не гриль, але курить”
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Філістимець шанує своїх вояків
При надгробках щелепи що розважують їх
Дударів у в’язницю й годувати рабів
Щоби потім послати у джунглі
 
Циган Дейві всякчас табори їхні палить
Зі своїм рабом Педро, що тили прикриває
У нього є фантастична колекція марок
Здобуть друзі & вплинуть на вуйка
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Геометрія цноти як плоть & кістки
Підручник Ґалілея поцілюючий
У Далілу, безцільну і на самоті
Сльози, що на щоках, то від сміху
 
Брату Біллу я дав би прочуханки, за тим
Посадив у кайдани на пагорбі тім
Ще туди би стовпів і Сéсіла Де Мілля
Щоби він міг померти щасливо
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Тут Ма Рейні й Бетговен клали спальні мішки
Там тубісти флагштоки озвучують &
Державний банк заробляє щось на карті доріг
Для домів престарілих і вузів
 
Я хотів би для тебе мелодій простих
Щоб утримать од безуму розум о твій
Остудить, заспокоїть, ослабить біль
Від знаття що намарне й безглузде
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я