Влаштували дебош у Пхеньяні
Гультіпаки веселі та п’яні.
Та прийшов кім чен ин
І за пару хвилин
Всі чемнісінькі стали в Пхеньяні.

В штаб-квартирі Об’єднаних Націй
Не бувало дурних ситуацій.
Аж приперся лавров,
Наламав купу дров
Ще й пеньків для Об’єднаних Націй.

У готелі на півдні Малайзії
В номери кодло змій позалазило.
Знявся лемент і крик –
П’яний «русскій мужик»
Показав, хто страшніший в Малайзії.

Розцвітає, ніби квітка,
Усмішка свята,
І дорослішає швидко
Пташка золота.
Тепле сяйво у долоні
Ясне сонце ллє -
Розважає люба доня
Серденько моє.

Донька радо душу тішить
Усміхом мені,
Бачу щастя - веселіше
Проживаю дні.
Я молюся перед Богом,
Швидко й спроквола, -
Щоби доньчина дорога
Світлою була:

Хай тебе обходять боком
Біди і жалі, -
Квітни довго, ясноока,
На святій землі.
Звийся радісно над краєм
До нових планет,
Бо любов моя тримає
Твій високий лет.
28.09.26

Край рідний був місцем полону,
горнилом в потоці образ,
керманичів сіль несолону
в житті споживали не раз.

Чи має цей край оборону?
Чи зміг захиститись хоч раз?
Так виділив край Бог Арону
і має це знати Хамаз!

Грозити не наше по тону,
бо Боже миліш раз по раз,
Стрілець, одягай вже корону,
не дай плюндрувати цей раз!

Те гул Благовісного дзвону
за краще народів і рас,
знесе як стіну Єрихону
наш Трайдент* в останній цей час!

* Тризуб 🔱

30.08.2026р. UA

 на тлі віконних рам
 і панорам засмучених
 ні зовсім не канкан
 і не кордебалет
 багаторічний хлам
 нехитро порядкуючи
 повіщо грати як
 все рівно програєш
 добивши баклажани
 або стегенця курячі
 хто ж нагострив ножа би
 натер би той паркет
 пропалений піджак
 підтяжки перекручені
 бавовняна піжама
 і сам ти мов
 предмет
 

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

І
Наші греблі не «той уже рве»,
про якого ми, може, й не чули.
Рось ридає потоками мулу,
стогне Стугна, Славута реве,
в морі сліз потопає минуле...
і ніхто вже не кличе, не зве
як бувало, аж поки забули.

ІІ
В тім немає моєї вини,
що минає життя у напрузі
від навислої з неба війни.
Сиротіє душа восени –
не квітує калина у лузі,
чумакують у засвіти друзі,
відлітає минуле у сни.
Та і нинішнє вже у музеї,
на вітрині – фігури чужі,
футуризму немає межі...
небо втілює наші ідеї –
у людини від мислі цієї
атрофуються фібри душі.

ІІІ
Умирають ідеї Езопа
і сізіфи давно у тюрмі...
не показує скромна Європа,
що у римлян було на умі.
Еволюція від революцій
не покращує якості душ.
Благородне конає у муці,
а війна помагає падлюці
відмивати украдений куш.
У чужого по духу кумира
перемоги нема на війні,
але є мишоловка для сиру...
...............................................
обіцянок «досвітні вогні»
ледве жевріють у далині.
Може бути, не буде ясиру?
Пливемо у одному човні.
У Харона такі не одні,
що шукають у вирії миру.

09/26

У березні тепло таке непевне,
Як подих свічки чи легка печаль.
Слова банальні, стерті і даремні
Нас не зігріють, як сумний причал.

Крізь товщу льоду і завали снігу
Прорветься сонце і торкнеться нас
У метушні і невгамовнім бігу,
Немов забутий вигаслий Пегас.

А слово довгождане і зникоме
Прорветься також крізь палку югу,
Долаючи пеньки, яруги й коми,
Самотність осоружну й дорогу.

У березні слова до нас прорвуться
Крізь хащі і розбійницькі ліси,
Крізь чаклунів, тиранів, ляльки вуду
У сяєві небесної краси.

14 березня 2026

Серед саду яблуня гілляста
Губить спілі яблука, коли
Журавлі засмучено та часто
Угорі покрикують: Курли...
Яблука важкі, червонобокі
До землі спрямовують гілля,
Бо поналивалися вже соком
І похолоділи без тепла.
Яблуня красується плодами,
Ними завжди ділиться також,
А іще нагадує про маму,
Що звільнилась вже від тлінних нош...
27.09.26

 
я шпигун
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
 
я шпигун
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
 
знаю про твої
справи там і тут
де тебе найти
із ким гуляєш ти
 
я шпигун
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
 
і потаємніші страхи
і потаємніші страхи
 
я шпигун
про усі
твої дії
знаю-от
 
 
 
 
 
 
 
 

 а хтось же вимикає ліхтарі
 і зачиняє час від часу брами
 на самоті
 без драми чи дорами
 ймовірно без думок
 без особливо мрій
 яке їм діло далебіг
 чи ти поет
 недопоет або
 письменник–псевдо
 й що ти вигадуєш собі
 навіщо фантазуєш себто
 есей верлібр
 іще проєкт ет це
 вони ж
 працюють за готівку
 нема дотичності у них
 автівка і домівка
 і жарівка
 вечеря та постеля
 їм не треба книг
 

Розбитий необачно телефон -
Тяжка і неймовірна катастрофа,
Кошмарний, хворобливий, душний сон,
В якому втрачені великі строфи.
Розбитий світ у звалищі планет,
Армагеддон здійснився на паркеті,
Обірваний невтілений кларнет,
Зупинений квартет пішов у Лету.
Зі світом так обірваний зв'язок,
Ти кинутий на острів, ніби Крузо.
Залишився невивчений урок.
Твої слова обплутали медузи.
Розбились твори з кольоровим склом,
Минулого уламки розлетілись.
Панує пекло із тлетворним злом.
Здіймається із хвиль античне тіло.

14 березня 2026

В кабінеті холоднім, що кликали вдома «Сибіром»,
де сторіночку кожну пронизливий протяг гортав,
порятунок рудий, з муркотінням, що варте довіри —
кіт Мурлика терпляче зап’ястя Франка зігрівав.

Уже сутінки вкрили шпилі усіх львівських домівок,
вже вечеря схолола, та це не турбує Франка.
Поруч діти поснули — всі четверо теплих голівок,
які тьмяно освітлює гасова лампа з кутка.

Він згадає ліси, де знаходив гриби на світанні,
чи як рибу руками ловив у карпатських річках.
І ще батьківську кузню й хлопчаче своє поривання,
де роздмухував міхи в затертих лляних сорочках.

А над ранок сріблясту Софіївку збудять тумани,
і розвіються тихо Франкові недоспані сни:
про студентський арешт, про трилике безтямне кохання,
і про бузька, якого колись врятував навесні.

Вишиванку вдягне, де заблудиться сонце в зави́тках,
на столі — міцна кава і стоси чернеток, книжок…
Він не бачить зими у замерзлих на шибці відбитках,
бо викрешує іскру із гострих, як кремінь, думок.

Вересневої ночі
Не засну, як на сміх, -
То заплющую очі,
То розплющую їх.
Я крізь темряву кличу
Марно душу німу,
Бо мовчиш таємниче
Невідомо чому.
Поза вікнами тихо
Шарудить листопад,
Що, як зайдеш в безвихідь,
То не втрапиш назад.
Вітер крутить у танці
Беззахисні листи, -
І зникають уранці
Щирих марень сліди.
Щойно перше проміння
Доторкнулось повік, -
Зникла туга осіння -
Ти спішиш звіддалік...
26.09.26

Немовби в зошит в лінію косу
Ще ледве пише дощик букви вкрап.
А між рядками осінь губить сум,
Плете до школи тяжко дітвора.

В калюж дзеркалах нас ховає день.
У хвилях жовтих кленів тане тиш.
І сонця крихти вороння краде.
Загублені в алеях я і ти.

Тримає дощик вперто неба край,
У мокрім листі вітер пророста.
Та місто знов у світлих кольорах,
І ловлять вікна райдуги хвоста.

26.09.2026

 за горáми за морями
 де гарують моряки
 хтось нашукує нестями
 чи марніє навпаки
 як би не було порядно
 чи парадно залюбки
 чуєш перебір гітарний
 поринаєш у думки
 про судьбу чи лотерею
 про шансони та вино
 про печаль що за душею
 на душі чи всеодно
 через рими через ритми
 прориваючись у топ
 осінь плаче за дверима
 ной чекає на потоп
 

поки ви не плачете
небо чисте
як же гірко бачити
пале листя

як же любо дихати
добрим словом
що лягає тихо так
у розмову

скільки тої осені
стільки втіхи
не на перший сніг мені
на горіхи

не на келих відчаю
а на сльози
що з роками рідшають
зводять розум

не на листя згублене
на надію
що любов пригублена
вже не втліє

а уста ціловані
пахнуть лісом
а та смерть вготована
стежку бісить

що там за стежиною
нас чекає
те що тіло вимиє
привітає

душу відпускатиме
білу птаху
небо опускатиме
нижче даху

то воно до ніченьки
сни ховає
закриває віченька
перед раєм

Це так важливо - не проґавить час
Натхнень, прозрінь, осяянь і пророцтва,
Великий, ніби трепетний Тарас,
Не згаявши хвилини первородства.

Ця мить нечутно, тихо спалахне
І кане в час, мов крапля миготлива.
Не втопиш у озерах реноме,
Що виринає в серці сиротливо.

Цей спалах між озерами пітьми,
Між Богом і дияволом постане.
Проявлену енергію візьми
У авторучку, поки не розтала.

Між чорними проваллями двома
Промчиться вершник, гордий і великий.
Митця чекає вибір: чи тюрма,
Чи вільний степ, нескутий і столикий.

13 березня 2026

Красуне, знов нова і неповторна.
Твої тумани і дощі у час тривог,
А липа з кленом обіймаються удвох
Тоді, як вітер грає на валторні.

Глибинна? Так, тебе не осягнути,
Бо не спинити і не випити до дна.
Осіння звабо, ти така лише одна.
І запашна, немов ажурна рута.

Мінлива, осене, журлива пані.
Із листя запускаєш листопад.
В молитві сива ніч, бо журавлі летять.
А ти гортаєш, ніби книгу, пам'ять.

                    І
Війна дає шалені бариші
олігархії будь-якого краю,
де правду і свободу убивають,
а телеботи інтермережі,
буває, що від щирої душі
дияволу во плоті помагають.
Система влади має реноме
лукавого пройдисвіта і чорта.
Ніхто ніде це місце не займе
і у поета є своя робота.
Це відповідь лакею на слова,
які його хазяїну толкую,
та не болить у янкі голова,
що істини богема не почує.
Вона читає тільки-но себе
і опускає сказане додолу,
не знає лярва «руцкого» посолу,
що фейсбук – це те саме ефесбе.

                    ІІ
Поезія – невичерпана казка.
Її герої – Мавка, але й Вій
і янгол на плечі, але й сичі.
Призначені кати і палачі –
«адміни» самозваної закваски,
куди ви докотились? Боже мій!
Елегії, якісь ля-ля, – будь-ласка,
а ворога образити, – не смій.
Куди не кинеш оком, самозванці
пусті місця займають навкруги
і на єднання дуже мало шансів.
Вчорашні друзі знову вороги
і наші підраховують борги
якщо не пшеки, то американці.
На це і роблять ставку москалі.
Немає «дружелюбія» між тими,
хто дружбу виторговує грошима.
Тому не буде миру на землі
поміж умовно добрими і злими.

                    ІІІ
А глобалісти, ніби навмання,
підсовують данайського коня
і забувають – ми ще є донині
і прісно, і так само як були
тисячоліття...
..................«кача на бистрині»
не потопає, як би не скубли
і двоголові кури та орли,
і як на нас не рохкає скотина,
ми є усюди, де б ми не жили,
хоч Африку сюди пересели,
а в інший час
              «все буде Україна».

09.2026

До сонця усміхається земля,
Діждавшись врешті просвіту в тумані, -
Вже росами вмиваються поля
І обсихають в теплому сіянні.
Усе навколо скинуло свій жаль,
Розвіялися сумніви й тривоги, -
Душа світліє, як прозора даль,
І стелиться життя нова дорога.
25.09.26

 
Лунатик на траві, дивись
Лунатик на траві, дивись
Згадавши як сміявся й грав колись
Інші диваки за ним велись
 
Лунатик у передпокої
Лунатики в передпокої
В газеті їх обличчя звернуті додолу
І що не день вони у пошті знову
 
Як зносить дамбу передчасно, друже, ту
Жодних тобі місць на пагорбі
І голову зриває пречуттями скрут
На темнобіччі місячному ждуть
 
Лунатик, що у голові
Лунатик, що у голові
Піднісши лезо, заради змін
Тобі вертає розум він
Зачинить двері, викине ключі
Хтось у твоєму мозку й це не ти
 
Як, розірвавши хмари, ось нагряне грім
Не чути жодному твій крик
І грає твій оркестр не те всякчас, мабуть
На темнобіччі місячному ждуть!
 
 
 
 
 
 
 
 

 обережно акуратно
 непоспішно
 оминаючи закинуті кути
 де чаїться бозна-що
 пантрує нищить
 залишає непривабливі
 сліди
 вийшовши нарешті
 до узвишшя
 де повітряно
 просторо світло
 ти
 можеш скинути
 обшарпаний наплічник
 місце вибрати
 таке як ти хотів
 що підсилює
 і незбагненно тішить
 воздає за помисли
 труди
 бо твій бог
 так само як і ніцше
 у тобі помер
 помер собі
 що з того
 всіляка таємничість
 відступає в тінь
 хоч би на мить
 й виверта навиворіт
 твій відчай
 неземна
 зоріюча
 блакить
 

Ще краплі літа в осені барвистій
перлинами роси́ у падолисті,
та вже схиляють голови жоржини;
лоскоче оболок* вологий жовтень,
свавільний вітер бешкетує вкотре
прозорим привидом у журавлині.

Каштанів їжачки вп'ялися в землю,
сумні думки фарбую аквареллю,
вплітаю в небеса волошки сині.
Просякла тиша невимовним болем,
трава пожухла пахне алкоголем —
нема ніде притулку самоти́ні.

На лавочці, де ворожив письменник,
лежать: чорнильна ручка і щоденник,
клиновий лист долонькою в омані —
на лініях життя порізи долі.
Два білих голуби на видноколі
полощуть крила в голубій купальні.

Не повернути ті щасливі будні.
Наразі пелюсткових слів не буде,
шовкових поцілунків оксамиту,
бо стрілки на годиннику невпинно
біжать за літом бабиним в рутину —
не наздогнати іх, не зупинити.

Оболок* — хмара

24.09.2026р

Грались в піжмурки із сонцем,
якось, огірки.
Ув огудині сховались добре під листки.

Сонце тикається в листя:
як би зазирнуть?
Жодної нема шпарини ані там, ні тут.

Просвіт вгледіло маленький.
Тишком промінці
запустило під листочок, маца — пухирці.

Здогадалося зраділе: «Ось де огірок!»
Але той як заскрекоче й вистрибом —
в садок.

Сонце в небі аж здригнулось:
от так дивина!
Що за "сорт" такий стрибучий,
сонечко не зна.

2017

Підлога бажає зігрітись,
Юрба із бандурами зліва
Несе непорочне угору.
Фіналу не буде — диво.

Диво з червоної глини,
Мета його нам невідома.
Шерех ще чути з обійстя
Кроків часу невагомих.

Рима згасає у вербах,
Глина шукає долоні.
Що там під ковдрою неба?
Що стугонить у скроні?

Кроки ще чути за серцем...
Не гарячкуй надалі,
У запальному скерцо
Рухаючи сандалі.

Жили чоловік і жінка на хуторі. Звісно
Двом на хуторі отому їм було не тісно.
Бо ж ніхто до них не їздив, щоб погостювати.
А вони гостей любили у себе приймати.
Щоб самим у гості з’їздить – того не любили.
Тож на хуторі своєму у нудьзі сиділи.
Якось жінка чоловіку взялася казати:
- А чому б самим у себе нам не гостювати?
- А як саме? – не допетрав чоловік ідеї.
- Ну, і що мені робити з тупістю твоєю?
Усе ж просто. Ти до церкви вирушаєш зраня.
А я візьмусь готуватись до гостей старанно.
Борщу з куркою зготую, вареників з сиром.
Сулію дістану з льоху, що зігнав допіру.
Наготую та і буду «в гості» тебе ждати…
- А я, начебто, приїду в тебе гостювати?..
Отож, чоловік уранці до церкви подався,
А жінка бігом гостини готувать взялася.
Напекла і наварила, сіла та й чекає.
Аж і чоловік, нарешті у двір завертає.
- А здорова була, жінко! – Здоров, чоловіче!
- А я ось до тебе в гості. – Зустріну, як личить.
Милості прошу до столу! – давай гостювати.
Наїлися, напилися, вляглись спочивати.
Виспалися, походили, трохи погуляли.
А ідея чоловіку до душі припала.
Каже: - Жінко, ти до церкви тепер відправляйся
Та до мене на гостину потім повертайся.
А я всього наготую й буду тебе ждати.
Отож, жінка зранку в церкву, а він – готувати.
Вчинив тісто, пирогами жінку щоб зустріти.
Та зарізав гуску, щоби борщу наварити.
Поклав гуску ту на лавку, до льоху подався.
Взяв сметани – вареників наварить збирався.
Поставив її біля гуски. Треба ж піч топити.
Відтулив в печі заслонку, щоб дрів наложити.
А дрів нема біля печі. Пішов до дровітні.
Поспішав та двері в хату забув зачинити.
Коли,де і взявся в чорта – ускочив собака,
Ухопив у зуби гуску. Зайшов неборака
З оберемком дрів. Аж бачить отаку картину:
Вже собака отій гусці вигриза грудину.
- Ах, ти ж клятий! Сто чортяків тобі в хвіст, псяюко!
Дрова кинув на припічок. Оберемок грюкнув.
А там якраз стояв посуд – черепки зостались.
Чоловікові від того іще зліше сталось.
Вискочив мерщій із хати, ухопив ломаку
І кинувся відбивати ту гуску в собаки.
Поки він ганяв собаку, кіт стрибнув із печі
Та й одразу у сметану, холодну доречі.
Верта чоловік у хату з огризком від гуски.
Весь червоний і від злості заледве не луска.
А тут якраз кіт в сметані. Узявся кричати:
- А, ну брись! Брись від сметани, котяра проклятий.
З переляку кіт метнувся та скинув макітру
З лавки з тістом на підлогу та й метнувся вітром
У вікно. І скло у ньому лиш забрязкотіло.
- От, анахтемська скотина, чого наробила?!
Вб‘ю, злодюго! – та із хати за котом подався.
Кіт на город у коноплі – спробуй упіймати.
А тим часом свиня з двору впхалася у хату.
Узялась лигати тісто. Помиї відчула
Й на долівку з помийниці все перевернула.
А тут саме й жінка в хату. Як таке уздріла.
- Щоб тебе лиха година, - горлає, - побила!
А що ж таке тут робиться? – аж піниться з злості…
Не їздили після того самі собі в гості.

Так схожий на старовинні,
Я замок повітряний звів.
В ясній мальовничій місцині,
Із хитросплетінням ходів.

Заходимо вдвох ми у замок. –
Тут гарно, лише придивись:
І стіни – дзеркальний спалах.
І зали - смарагдовий блиск.

Поселимося з тобою
В хоромах оцих назавжди.
І ти, щаслива, освоїш
Усі потаємні ходи.

І всі почуття призабуті
Відродиш душевністю ти.
Зуміємо повернути,
Що кожний із нас упустив.

Та раптом настало прозріння
І замок повітряний зник.
Непрохане це видіння
Розтануло, мов сніговик…

24.09.2026

Колись доводиться прощатись
Із домом, книгами, людьми.
Не дочекаєшся пощади,
Хоч упади на дот грудьми.
Колись приходить час останній
І вирішальна дивна мить.
Всі непромовлені питання
Не можна в серці утопить.
Слова останні ти промовиш
Знайомим, родичам, краям.
Слова безкрайні, наче море.
Слова долинам і полям.
На дні у грудях відпочине
Важливе слово, що тепер
Ти не промовив. Цей учинок
Загине у танку химер.

12 березня 2026

Предківські дороги нам дарують крила
І тримає міцно пращурів земля, -
Без того коріння, що дає всім сили,
Не злетить у небо молоде орля.
Пам'ятають стіни дорогої хати
Предків кожне слово, кроки і пісні,
Що з дитинства учать правду захищати
Від як мед солодких домагань брехні.
Піднімайся, сину, вище над грозою
І ніде не бійся скельних берегів, -
Україна завжди буде із тобою
Силою молитви й святістю віків.
І допоки світить зірка над порогом
Та нуртує в жилах українська кров, -
Шлях тобі осяє крізь усі тривоги
Пращурів надія, віра і любов.
24.09.26

 вітер тихий і вітер злобний
 понеділок а там четвер
 чоловік зріс пішов із дому
 зневірявся як міг помер
 не того що хотів скандалу
 чи хворів а чи впав у маразм
 цих випадків буває чимало
 а того що відбув свій час
 помирився чи примирився
 неважливо із ким із чим
 над усе делікатна відстань
 утомився іди відпочинь
 бо у світі у карколомнім
 де напруга й наруга суціль
 має місце скоромна скромність
 мінімальний негамірний стиль
 

Перетоплений шлях у майбутнє, на гору жадану,
Перетоплений сміх, перетоплені плоть і кістки,
Перетоплений голос, далекий, тендітний, коханий,
І не можемо ми спорудити крізь вічність мости.

Перетоплені сили, наснага, надія і гордість,
Перетоплені здібності. Видний одвічний причал.
Крізь тенета і хащі прорветься свідомості голос.
Крізь гаї і озера паломник надривно кричав.

Перетоплені очі, на небо дивлюсь крізь серпанок.
Перетоплені воля, порив, усвідомлення, страх.
Перетоплені руки у водах, як пристрасна панна.
Крізь тенета прорветься на волю невтомний монах.

11 березня 2026

Я піду за дощем, закохавшись у сіру сльоту
Та не буду співати весні осяйні дифірамби.
Вже минули безглузді часи сподівань біля рампи -
Тож сьогодні вінок з порожнечі для себе сплету.

Не лякай мене, осене, холодом вранішніх злив!
Це - стихія моя! Все життя гартувався дощами!
А довірливе серце зробили шматком амальгами,
Цілий келих отруйної ртуті собі я налив.

Я біжу за дощем, а за мною - зневірена тінь.
Ця рельність - мов річка. Комфортно у ній хижій рибі.
Продаю свій квиток на життя (він мені не потрібен)
І купую прописку у царстві своїх сновидінь.

В блокноті згорілім - згорілий рондель,
Від світлих рядків залишилось вугілля.
Душевна зневіра. Тілесне безсилля.
Стійке панування безмежних пустель.

Давно вже тендітна та ніжна пастель
Затьмарена модним строкатим свавіллям.
В блокноті згорілім - згорілий рондель,
Від світлих рядків залишилось вугілля.

На місці музею будують бордель.
Надія - не в нас. В ліпшім випадку - біля.
І виправдань безліч у вільного стилю...
Хіба що відродить палкий менестрель
В блокноті згорілім згорілий рондель.

Він біг у даль, отримавши свободу,
Після заков тривалих і крутих,
Пірнаючи в найбільшу насолоду
Без нагород минущих, золотих.
На березі морському співи чайок
І плескіт хвиль, а він біжить кудись,
Звільнившись від умовностей і часу,
Пірнаючи у незглибиму вись.
Біжить, захекавшись, уже спітнілий,
У пошуках незримої мети,
Утомлений, упертий, сполотнілий,
Закоханий у мрію назавжди.
Мета - ніщо, важливий тільки вектор,
Потужний рух, свободи дужий плин.
Крізь брили часу вічно юний Вертер
До нас іде у шепоті долин.

10 березня 2026

Хлопці кажуть: Не спіши
На бочок лягати, -
Поживи ще для душі
Не в порожній хаті.
Ту знайди, що принесе
Для душі розраду, -
Для котрої над усе
У стосунках злада.
Випростайсь на повний зріст
І радій події,
Де любов будує міст
У найвищі мрії.
23.09.26

 
Едді, що за кпини?
Я телебачив нині
Едді, що за кпини?
Мене питає дехто
Про твій подвійний крій
Гадаю, це все хрінь
Ти кинув у пакет
Мені прислав оце –
Во!?
Едді, що за кпини?
Го, го!
Едді, що за кпини?
Го, го!
 
Едді, що за гра слів?
Про специфічний запах?
Едді, що за гра слів?
Про шістдесят кравців тих?
Я у дорозі поки
Бо я огрядний трохи
Ти обіцяв підкинути
Стобаксовий костюм –
Ох
Едді, що за кпини?
Го, го!
Едді, що за кпини?
Го, го!
 
Гавард: Мене питає дехто, Едді, Едді, що за кпини? Хочу мовити вам дещо, друзяки: це все не кпини.
Тут, у Zachary All, у нас є шістдесят кравців у каптерці. У нас є найбільший вибір для огрядних, звичайних, високих, іще вищих, коротунів
А ще дехто запитує: Едді, Едді, а що ти думаєш про подвійний крій?
Марк: Едді, а що ти думаєш про подвійний крій?
Гавард: Атож я відповідаю на повному серйозі, друзяки – Коли новий подвійний крій зʼявився вперше, я не був вражений.
Але, як можна бачити, ці штани, які я ношу, із подвійного трикотажу. Розтягуються в усіх потрібних місцях. Вони найкомфортніші.
Наша модель Твіґґі продемонструє. Ще у мене є чудовенький сірсакер . . . хвилиночку
 
КУДИ МЕНІ ЙТИ У ҐАРДІНА?
КУДИ МЕНІ ЙТИ У ЕЛ.ЕЙ.?
І ДЕ ЦЕ ШУКАТИ У РОЗМОНТІ?
РЕЧЕЙ КУПИТИ ДЕ?
 
Потрібно крій
Подвійний крій
Потрібно крій
Подвійна хрінь
Потрібно крій
Подвійний крій
Я у дорозі поки
Бо я огрядний трохи
Ти обіцяв підкинути
Стобаксовий костюм –
Фʼю!
Едді, що за кпини?
Го, го!
Едді, що за кпини?
Го, го!
Едді, що за кпини?
Го, го!
Едді, ти знущаєшся?
Едді, ти знущаєшся?
Едді, ти знущаєшся?
 
Гавард: Ні, мої друзі, я не знущаюся, прямо тут, на Чудесній Милі, у нас є найбільший вибір на заході . . .
 
Огрядних
Звичайних
Коротших
Високих
Ще вищих
 
Гавард: І не тільки це – ще мій брат Джейк і Малий Еміль, і . . .
 
 
І кравці жеж!
 
 
 
 
 
 
 
 

 що із пригніченості цеї
 завжди комусь реально гірше
 бо не знаходить панацеї
 ані у грошах ані віршах
 одвічні теми хліб щоденний
 що поминаєш у молитві
 зірки далекі ближчі терни
 сльозини потом оповиті
 поля піски таємний шемріт
 кущів під вітром на узбіччі
 пил тютюновий у кишенях
 і хто кидав курити двічі
 згар у повітрі будить згадки
 про старовинне та безслідне
 про чоботи і маринарки
 дзвін дзиґаря фамільне срібло
 

Даоська дошка, як мені без тебе
Хитатися під явором Небес —
Спиною чухатися об каміння Геба
На зло чужинцям із сльозливих п'єс?

Проходять хвилі по ланам строкатим
На радість непритомним четвергам —
На початках часи завжди багаті —
В любов не вірують, а вірують богам!

А ось іще! — не проти ночі мова —
Лягаю спати там, де житу снить
Сувора правда про світобудову
В пітьмі осяяння, як ранками дощить.

Хвала й тобі - мізерне і звичайне,
Трояндам чайним, білим голубам,
Анубісу і ризику відчайних,
Що шлях торують обраним зіркам...

Хоч краплю сну іще напитись
Ти, ноче благодатна, дай.
Промовить ніч така столика
І незглибима, як Дунай.

У морі сну втоплю тривогу,
Зайду до нього, мов корсар,
Знайшовши в безмірі дорогу
У підступах жорстоких чар.

Ця крапля сну, така бездонна,
Вміщає в себе космос свій.
Печаль безмовна і бездомна
Навшпиньках піде в буревій.

Ця крапля сну вміщає пекло
І дикий, первозданний рай.
Так невблаганно і запекло
Минуле йде за небокрай.

10 березня 2026

(Казочка для дітей та їхніх батьків)

Озвучили казочку:
Автор, Добрий Кабанчик (П’ятачок),
Старий Собака, Рудий Кіт.
Особи, які згадуються:
Хазяїн, Хазяйка, Дочка, Колій, Цабе,
Люди, Свиня, Кабан, Миша.

Добрий Кабанчик по двору іде,
шукає він бік свій почухати де.
Ось він до хвіртки пристроїв свій бік,
чухав довгенько, почухав і втік.
Раптом Старого Собаку він стрів,
що у дворі цьому жив і старів.
Добрий Кабанчик у нього пита:
– Чи ти не бачив Рудого Кота?
З ним я учора у схованки грав…
– Якого Рудого… що м’ясо він вкрав?
– Звідки ти знаєш… може не він?
– Звички украсти котячі без змін.
Вчора в коморі я бачив його…
– Мабуть він їсти хотів…
– О-го-го!
Хай він не м’ясо краде, а мишей
ловить і їсть їх…
– Та годі уже!..
Може з тобою пограємо вдвох?
– Ні, сторожу я зелений горох
І кукурудзу, і мак, і буряк…
– Ждеш від Хазяїна м’ясо й подяк?
– Так, мені – м’ясо, а ніж для Свині.
– Якій ще Свині? Поясни-но мені.
– Тій, що в хліву народила тебе.
– Нащо він матері саме тепер?
– Ніж вже потрібен, бо прийде Колій,
плани Хазяїна з ним чималі:
різати к святу Свиню й Кабана.
– В чому, скажи мені, їхня вина?
– В тому, що свині – людині їда.
Ти є Кабанчик, твоя то біда,
з часом й до тебе Колій із ножем
прийде зарізати…
– Годі уже!
Люди із часом мудріші стають.
– Їхню не знаєш ти ласку і лють,
і не відчув ще людських протиріч,
ти є приватна Хазяїна річ…

З Мишею з поля з’явився Рудий.
Мишу ту з’їв і напився води:
– Чи про Хазяїна ляпалось щось?
Чи не тим вухом почути прийшлось?

Собаку Старого схопив переляк,
«Любить Рудого Хазяйка, ще й як!»
– Ми про Хазяїна – добрі слова,
він наш хазяїн і наш голова.

– Доброго ранку, Рудий, де ходив?
Про Колія тут Собака чудив…
Може пограємо в перегонки?
Відси по пагорбу, аж до ріки..

– Завтра на свято приїде Дочка,
Чув, що планують спекти П’ятачка.
Тобто сьогодні заріжуть тебе…
з нею приїде якесь-то Цабе…

Добрий Кабанчик засумував:
ще він про свято нічого не знав.
– Хазяїн поєднує свято і смерть?

– Я вже казав тобі, круть, чи хоч верть:
ти для них їжа, а свято – то так,
чи П’ятачок ти, чи літній П’ятак.

– На жаль, це є правда, Людина – з ножем.
Ніж цей годує людей-ненажер.
Спасіння від нього – це гори і ліс.
В лісі мій пращур родився і ріс.

З того Кабанчику думка прийшла:
– В Просторі Світу Людина мала.
Зараз не їсть ні котів, ні собак,
та коли голод, з’їдає ще так!

Треба літати навчитися всім.

– Це дано птахам у легкій вазі,
й тим, що тебе ще в печі не спекли, –
Собака і Кіт вже дуетом рекли.
– Нас не заріжуть, – Собака додав.
З’їсти Кабанчика слини ковтав.

Тут вже Кабанчик обох зрозумів.
Став працювати для неба, як вмів.
– Ні, не до лісу. Я небо відчув!
Винайду крила, і я полечу!
Ви прощавайте, рабами служить,
може не зрадить бажання і хіть…

Диво! Злетів Він і став на крило,
птахом злетів над людьми, над селом.
І полетів за поля, за моря,
і запалала ранкова зоря.
– Світ, прокидайся, скинь догми з плеча,
віднині не згасне свободи свіча,
віднині на старті твій вік і твій час,
віднині все людство почує твій глас!..

Небо все ближче, все дальше Земля.
Кабанчик життя починає з нуля.
Від рабства земного він сам себе спас…

На жаль ця подія пройшла мимо нас.

Післяслово

Кіт і Собака
вже нЕ вороги.
Не ворогують
ріки береги.
Двору Хазяїн
нікого не вбив.
Тільки Колій
без роботи запив.
Саме на цьому
цій казці кінець.
Хто недослухав,
то хай тому грець.

Вересень 2026 рік

Твоє перо застигло в чорній тузі.
Немає слуг, палаців та карет.
Лише життя затягує корсет...
Нестерпно жити у важкій задусі!

За правду більше страти не боюся!
Недосконалий світ - крихкий намет.
Тобі новий підкориться сонет -
Вклонюся королеві, світлій Музі.

Я чув, що десь існують ще світи
Шляхетності й добра. Де їх знайти?
Приречено зітхаю біля трону...

Канонізую поглядом сумним
Однакову безвихідь наших рим.
Тримай свою заслужену корону!

(С)Артур Курдіновський

***
Безвихідь рим - то мій палац ілюзій.
І без жалю я віддала би трон
Тому, хто полонив моє перо.
Та цей тягар підвладний тільки Музі.

І тільки їй душа служити мусить.
У чашах віршів - зоряна печаль,
На серці - незагоєна печать -
Неспита ніжність і гірка спокуса.

Чиїсь високі, світлі почуття
Проходять повз розтрачене життя,
Мов драми недолугі і дешеві.

В палаці без дверей і без ключів
Чекає марно короля мечів
Забута Богом, горда королева.

(С)Лілія Ніколаєнко

І знову до рідної хати
Прямую селом навпростець, -
Несеться мене зустрічати
Запилений вкрай вітерець.
У теплі обійми приймає
І міцно цілує уста
В селі, де нікого немає,
Де хата батьківська пуста...
22.09.26

 похмурий вересневий день
 докинь ще спалахів уяві
 на ярмарку робочих тем
 сенс розгортається безмежно
 чому би ні що є то є
 у цім житейськім поезійнім
 топ-менеджер ти чи курʼєр
 чарчину кави і до справи
 рефлексії очей твоїх
 небес вибагливо глибинних
 передчутя світів яких
 відтінки хмарної текстури
 ще звично руку обпекти
 підсмажуючи баклажани
 занурившися у думки
 все непрості і недоречні
 

Лежу. Та сон не йде мені –
Давно тривожні стали дні.
Тут кішечка, створіння миле,
Під ковдрою замуркотіла.

І стало лагідно, спокійно
З пухнастим захистом надійним.
Так ніби і нема війни –
Звірятка вуркіт зупинив…

Засни, моя ласкава кицю,
Нехай смачненьке щось насниться.
Мене візьми у свої сни.
Я знаю – там нема війни…

21.09.2026

Повноводнеє озеро. Берег любові.
Повноводна печаль пропікає до дна.
Повноводнеє небо, знайоме до болю.
Проростають думки, ніби озимина.

Повноводність чуттів розіллється далеко,
Ген за обрій, у сад невідомих скульптур.
Прилетіли із півдня знайомі лелеки.
Ледве чується голос мадам Помпадур.

Ця надмірність води, безумовно, потрібна.
Ліпше надлишок, ніж безкінечність пустель.
Ми впіймаємо в озері втрачену рибу
І побачимо хмари у ролі гостей.

Повноводність чуттів пролилася на горло,
Затопила свідомість, безмежність подій.
Повноводність озер долинатиме горном,
Як загублений в часі поет-чародій.

9 березня 2026

Ловлю старанно поглядом своїм
Навколо себе видива казкові, -
Про все, що бачу, радо розповім
У вірші, повнім щирості й любові.
Нема нікого - тільки я і світ
Оцей гучний, яскравий, неповторний,
Де в кожній барві - чийсь глибокий слід,
А в кожнім звуці - спокій безумовно.
Десь недалеко дзюркотить струмок
І раз по раз поскрипує смерічка, -
За словом слово проситься в рядок,
Уже строфа, як повновода річка.
Коли блищить проміння на траві
І роси десь зникають незбагненно, -
Із уст зриваються слова живі,
В очах палахкотить вогонь натхнення...
21.09.26

 колись давно
 хай це не точно
 святкуючи бажання слів
 щоразу
 як розплющив очі
 від снив за правило німих
 сінематограф чи артхаус
 у підземеллях
 у лісах
 кому й навіщо повірятись
 хто-небудь зна потрібне сам
 собака видить
 сон собачий
 а кіт
 усе що робить – спить
 в реальності своїй двозначній
 у сні життя чи навпаки
 дослідники
 на твою думку
 настійно зайняті не тим
 прийняти слід учення будди
 й досліджувати сни тварин
 а ти
 для чого
 сам не знаєш
 у хуртовині цифровій
 у ентропії ентропій
 шукаєш слів
 навіщось
 нàщось
 

Не знати іноді корисно,
Бо знати все не може кожен.
Відоме — захисний любисток,
У мандрах світу допоможе.

Хоч невідоме ще триває
І зору серця непомітне,
Але воно, мов радник часу,
До звершень тепле і привітне.

Коли прийде — ніхто не знає.
Надією, бажаннями, метою
В майбутнє погляд щиро тане
Чи, навпаки, страхами в’ється коло.

Але з довірою все легше,
І легкість — відчуття відоме:
Веде вона тебе не вперше,
І почуваєшся, як вдома.

Залиш у серці місце пісні,
Бо серце більше, ніж тривоги.
І навіть там, де шлях тернистий,
Любов знаходить перемогу.

Три жінки, мов три тіні при свічі.
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.

Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
що вів аж до останнього порогу.

Тепер вчимо ми їхні імена,
що вплинули на всі Франкові твори,
Й не знаємо, як же боліла їм вона —
ота любов, що пробивала гори.

Водяні, фантастично сумні гостроверхі горіхи,
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.

Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Гексакварки іще не відкриті, неясна мета,
Та зима вже ось-ось їх залучить у зовнішні мандри,
Аби знов підживити звабливість прямого кута.

Чи то так, що прадавнє степів неможливе без зброї,
Де чорніють між трав степової гадюки сліди,
Де з глибин потойбіччя безноса шепоче героям
Дратівливе й нудне: «Не бажай! Не вбивай! Не кради!»?

Так! Природа людська незручна — домовини, розваги,
А жіноче, прекрасне — прикраси, залученість, сміх.
Гексакварки іще не відкриті, як стан рівноваги,
Де у замкнене коло веде неподоланий гріх…