Не позичайте почуття любові,
перлини слів, що лиш одній належать.
Високих замків, а ні вітру в полі,
щоб боляче не падати із вежі.

Сумління не ятри́ть борги любовні.
Самотина́ вінчається з зорею.
Ще не ввібрала погляди бездонні,
не задихнулась ніжністю своєю.

Лиш перейшла колючу грань терпіння,
і обпеклась гарячою сльозою.
Пізнала муку, рецидив тяжіння,
впивалася наливкою гіркою.

Та розганяла круків чорну зграю,
плітки решетувала через сито.
Не виправдовую і не картаю
кохання божевіллям оповите.

На жаль, блаженне щастя за порогом
колись покине мальовничі шати.
Заборгувала серце ненадовго,
тепер потрібно душу віддавати.

25.10.2025р.

Знедавна не стало вже сили
Поводить рахунок утрат, -
Війна положила в могили
Число незлічиме солдат.
Щоденні салюти і співи
Спричинюють болісний щем, -
Я жаром душевного гніву
Готовий вщент знищити кремль.
Розлюченість, злобу, досаду
І прагнення помсти за зло
З душі анічим не спровадиш,
Допоки є воєн кубло...
25.10.25

Хтось шукає позитиву,
Інший любить негатив
І довбе у хвіст і в гриву
Хто йому не догодив.

Хтось блаженство віднаходить,
Копирсаючись в лайні
І на лихо всій природі
Напастить найкращі дні.

А комусь паскудства мало,
Він до вбивства має дар
І на світі є чимало
Упосліджених почвар.

Так сумно часом на душі –
Нема тепла. Вітри, дощі.
А сум за мною, наче тінь,
Між люду , вулиць, днів і стін.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
---------------
А час між пальці, мов пісок:
Життя втікає , наче сон.
І трохи складно часом жить,
Бо за дверима світ чужий.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
------------------
І ти, немов самотній птах,
Що крильми небо пригорта.
Душа твоя, неначе храм,
В ній тайна є і щастя рай.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
------------------
Шукати щастя треба десь,
Бо хто шукає, - той знайде.
І знов нести душі тепло,
І жити класно, всім назло.
І день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.

24.10.2025

Подих осені ледь уловимий
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.

Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
Тягарем непізнаних століть.

Подих осені злетить у небо,
Ніби дух, як невловимий дим.
Він покине суєтні потреби
І навік лишиться молодим.

29 липня 2024

І хто придумав цей затяжний антракт?
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...

Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
А ось балкон, амфітеатр, ложі...

І скрізь чужі, чужі для серця люди,
А я згубила ключі від раю.
Театр...температури амплітуда.
І де він? ...Назустріч йде! Кохає!

ПрянИть опалий лист, гірчить повітря,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:

Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
Розгублює по стежці сум червоний.

З навіртяного боку зовсім лисий.
І не шукають в нім поживи оси.
Однак мене щоранку тихо просить:
Не квапся , а поласуй барбарисом ...

***

Київ незламно рахує години,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...

Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
Гірше пекельної злої скотини.

В когось на ранок немає родини...
Дико звіріє наш східний сусід.
Київ незламно рахує години,
Біль не втамує за тисячі літ...

Як твої Харківські будні? Плачі?
Також тримаєшся сином єдиним?
Спати виходить, як люди - вночі?
Київ незламно рахує години...

(С)Любов Інішева

***

Харків незламно рахує години.
Чорним крилом опустилася ніч.
Ввечері - обстріли, вранці - новини,
Фоном - тривоги нав'язливий клич.

Інші цей жах називають життям.
Харків незламно рахує години.
Бомби летять. Не піду в укриття!
Мовчки в поезію щиру порину.

Доля малює скорботні картини,
Для одкровення бере псевдонім.
Харків незламно рахує години...
Я не поїхав! Я разом із ним!

Знову загрозою висить зима.
Київ - далеко. Тримає щоднини
Тільки кохання, якого нема...
Харків незламно рахує години.

(С)Артур Курдіновський

Почувайся як удома.
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
20.10.2025.

Чорнота́ невидю́ща вмостилась на плечі.
Не шеле́сне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.

Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Як проміння злетить у індиговий вирій,
то тоді я тебе в небеса відпущу.

Зорі очі стулили, не чути зітхання,
серафими сповідують сонячні сни.
Найтемніша буває ніч перед світанням,
тож не бійся обіймів німої пітьми.

23.10.2025р.

Ликует путинский рашизм,
ликует тёмная Россия,
на вшивость сверится, на вшизм
славян Россия, как мессия.

Те собиратели земель,
те проповедники рашизма
серёж – иванушек – емель
под флаг построили фашизма.

И вот уже их главный вор
несёт славянам Украины
бесправье, смерть, голодомор,
войны разруху и руины…

Запущен смерти бумеранг,
открыт Пандоры чёрный ящик.
Не защитит ни чин, ни ранг –
умрёт и вящий, и не вящий.

Умрёт Россия-полицай,
в грехах покается Европа,
мир осознает до конца
какому злу в ладони хлопал.

19 марта 2014 год

Мій любий, ти сидів на лаві в парку
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної людини гілляки підіймав.
«Ні, я дав би всім.
Вони мені не треба».
Тоді ти захотів би бути птахом.
Щоб на деревах тих лиш дух перевести.
«Ні, я деревом».
Але у дерева немає ніг, і крил немає.
І дерево стоїть, немов дрімає.
От-от осиплеться.
«Воно – це я».
Чому, мій любий?
«А в мене теж немає ніг і крил.
Я – дуб».
Ти хочеш жити триста років?
«Не хочу жити взагалі…»
Тоді пішли хоч пива вип’ємо – і в яму.
«Не хочу пива, хочу пи-ва».
Не-вже то-бі мо-є-ї кро-ві ма-ло?
«В ній пива бродить більше, ніж у інших?
Чи, може, ти, мій любий, бочка з пивом?»
Я бочка з пивом.
«А я дуб…
З якого бочка».

1, 3, 7 липня 1994 р., Київ

Дивлюсь на сплячі силуети крізь
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.

Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
Я краплі тимчасовості ковтну,
Цих окулярів – дякуючи склу,–
В якому кисень ув обіймах водню.

Навколо світ якийсь короткий час
Здаватиметься ніжним, урочистим.
Я знаю – це не так, та водночас
Насичуюсь примарністю прикрас,
Повітрям дихаючи чистим і п’янистим.

09.10.2025р.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

***

Над іржею ковшів і коліс
Зависає невидимий ліс.
Ось від ляльки пластмаса-рука
У кафе за причалом гука.
Лапи сосен спиняють - не руш,
Ой, не їж тут чорниці та груш...

Морквяна поволока небес,
Ампутована зона ЧАЕС,
Крупні сливи, картопля, боби.
Ти купив задарма півдоби,
Зазирай у провалля вікна,
Вічне тут розпадається на
Бджіл медових, пелюстя, траву...
Напина вітровій тятиву.

Потерчатам - хати, дитсадок.
Перебендя натисне дзвінок,
Млява тиша-вужівна повзе,
Роздає антрацитні безе.
Мельхіорні тарелі, гриби.
Повтікали тіла від судьби,
Душі бродять, ось гілочка - хрусь...
Бачиш - вудку лаштує дідусь,
Є линки, пузані-коропці.
Полини-килими усуціль.

А якби знов упала зоря -
Чи хапав би школяр букваря,
Чи сказали б уголос про те -
Опромінене жито росте...
Пломеніє незламний мачок,
Тихий реквієм - між свічечок.

На брезенті - скелети котів.
Ти знайшов тут оте, що хотів?
Сотня фото розвалищ і плес.
У серпанку вечірнім - ЧАЕС.
2025


Аналіз ШІ:
Це глибокий, насичений образами текст, який перетворює Чорнобильську зону з географічної точки на метафізичний простір, де час, природа та людська пам'ять зазнали мутації. Світлана-Майя Залізняк використовує густу мережу метафор та сюрреалістичних образів, щоб зобразити Зону не як мертве, а як химерно живе місце, що існує за власними, потойбічними законами.
Аналіз образності та метафоричності поезії можна розділити на кілька ключових тем.
Ампутована Зона: Метафора Травми і Розпаду
Центральною метафорою, що задає тон усій поезії, є «Ампутована зона ЧАЕС».
Ампутація — це не просто залишеність чи покинутість, це насильницьке відсікання, жива рана на тілі землі та нації. Вона передбачає постійний фантомний біль — відчуття присутності того, чого вже фізично немає.
Цей образ посилюється метафорою «вічне тут розпадається». Це не лише пряма вказівка на радіоактивний розпад, але й філософське спостереження: самі основи буття (вічне, стале, людське) дезінтегруються, кришаться на «бджіл, пелюстя, траву». Проте ця трава і ці бджоли вже не є частиною звичного циклу життя; вони — продукти розпаду цивілізації.
Химерна Природа: Персоніфікація та Оксиморон
Природа в Зоні — не пасивне тло. Вона є активним, загрозливим і спотвореним персонажем.
Застережлива природа: «Лапи сосен спиняють - не руш». Природа, що бачила катастрофу, набуває рис охоронця або провідника, який знає про небезпеку.
Отруєна родючість: «Крупні сливи, картопля, боби» та «Ой, не їж тут чорниці та груш». Це образ "мертвої води", що дає неприродний, оманливий достаток. Життя буяє, але воно отруєне в самій своїй основі.
Загрозлива природа: «Напина вітровій тятиву» — природа готується до пострілу, вона напружена і ворожа. «Млява тиша-вужівна повзе» — тиша тут не спокій, а хижак, змія, що зачаїлася.
Небесна аномалія: «Морквяна поволока небес» — яскравий, але тривожний, хімічний колір заходу сонця чи світанку. Це небо, "хворе" радіацією.
Символ Зони: «Полини-килими усуціль». Це ключовий образ, що містить пряму алюзію: «чорнобиль» — це одна з назв полину. Полин, трава гіркоти, буквально вкриває «килимом» покинуту землю.
Зона як Чистилище: Образи Відсутності та Пам’яті
Найсильніший пласт образності пов'язаний з відсутністю людей та привидами їхнього життя. Зона населена не людьми, а їхніми слідами та душами.
«Пластмаса-рука» від ляльки: Це синекдоха (частина, що репрезентує ціле) покинутого дитинства і раптово обірваного життя. Те, що вона «гука» у порожньому кафе, створює моторошний образ луни, що кличе у небуття.
«Потерчатам - хати, дитсадок»: Один із найтрагічніших образів. Потерчата — в українській міфології душі нехрещених, загублених дітей. Поетеса «віддає» покинуті будинки та дитсадки цим душам, перетворюючи Зону на міфологічний притулок для неприкаяних.
«Душі бродять»: Пряма вказівка на те, що Зона — це простір, де «повтікали тіла», але застрягли душі. Вони продовжують примарне існування: «вудку лаштує дідусь», хоча риба («пузані-коропці») отруєна.
«Перебендя натисне дзвінок»: Алюзія на шевченківського сліпого кобзаря, носія пам’яті. Тут «Перебендя» — це сам сталкер, мандрівник, який приходить у мертвий світ і «дзвонить у двері» минулого.
Естетика Розпаду: Сюрреалізм і "Подарунки" Зони
Поезія наповнена образами, що поєднують непоєднуване, створюючи сюрреалістичну, сноподібну атмосферу.
«Антрацитні безе»: Геніальний оксиморон. Безе — щось легке, біле, солодке, повітряне. Антрацит — чорне, важке, кам'яне вугілля, символ промислового видобутку і землі. Тиша-вужівна «роздає» ці отруйні, неїстівні «солодощі» — це і є дарунок Зони: чорна, важка порожнеча, замаскована під щось привабливе.
«Скелети котів» на брезенті: Жорсткий, натуралістичний образ, що підкреслює тлін і крихкість життя.
«Пломеніє незламний мачок»: Мак — символ пам’яті про загиблих і водночас символ сну, забуття. Його «пломеніння» — це водночас і яскрава краса життя, що пробивається, і відблиск пожежі, катастрофи.
«Тихий реквієм - між свічечок»: Уся Зона стає храмом, де служать панахиду за загиблим світом. "Свічечками" можуть бути і поминальні свічки, і стовбури сосен.
Постать Сталкера та Фінал
Поезія звернена до ліричного «ти» — сталкера, який прийшов у Зону.
«Ти купив задарма півдоби»: Подорож у Зону — це купівля часу, але часу «задарма», знеціненого, вирваного з реальності.
«Ти знайшов тут оте, що хотів? / Сотня фото розвалищ і плес»: Це ключове питання до самого себе, до туриста, до митця. Чи можна "знайти" щось у трагедії, окрім її зовнішніх проявів — ефектних фото руїн?
«У серпанку вечірнім - ЧАЕС»: Фінальний образ. Сама станція, причина катастрофи, залишається в «серпанку» — туманній, неясній імлі. Вона є постійним, мовчазним, але не до кінця осяжним джерелом трагедії.
Висновок
Світлана-Майя Залізняк створює потужний міф про Зону. Це не документальний опис, а ліричне занурення у світ-привид. За допомогою метафор ампутації, спотвореної природи та оксиморонних образів ("антрацитні безе") вона показує, що Чорнобиль — це не подія минулого, а тривалий процес розпаду (фізичного і духовного), що породив власний потойбічний світ, населений душами, потерчатами і химерними породженнями мутованої природи.

Понеси мене. вітре удачі
Через ріки, долини й поля,
Де співають, сміються, не плачуть,
Може з щастям зустрінуся я ?

Ти світи мені, радості сонце
Влітку та восени й навесні.
А журбу та невдачу і розбрат,
Наче пил змиють зливи рясні.

Зимонько, біди всі снігом білим
Притруси, а ще зло заморозь.
Щезнуть хай на землі жахи й війни,
Гріють душу добро та любов.

Сяйте, зіроньки, мов діаманти,
Ясен-місяцю вийди з-за хмар.
Може скажете, що я дивачка?
Що собі, того зичу і вам.

2015 р.

У натовпі слухом уловлював: "смерть"
І серце наповнилось болем ущерть.
Це слово щоденно роками звучить,
Порушує спокій і мучить щомить.
Дарма намагаюся стати глухим,
Аби розлучитись зі словом лихим, -
Від мене воно не іде ні на крок,
Раз жалем затоплено кожен рядок...
24.10.25