Небо. Сірі хмари.
Цвенькають стрижі.
Очі темно-карі,
Зорі на межі.

Проводжає червень
Цвіт. Пелюсток лет,
Мов перше кохання
Чи хвости комет.

Банально все вертає на круги,
Та інший час стає на циферблаті.
І те, чому раніш були ми раді, —
Лиш долі вже оплачені борги.

Колись комусь хтось квіти дарував,
І квіти ті — ромашки і лілеї.
Та ті часи пройшли. Й човни з Пірею
Пішли. І вік нових портів настав.

І в споминах, і в думах, і у снах
Пригадуємо різні щемні миті,
Вертаємо у ті місця, мов діти,
Де щастя, радість і була весна.

Були собі дві подруги, удвох із малого.
Разом росли, разом грались. Не було такого,
Щоби вони розсварились. Отак виростали.
А, коли уже дівчата на виданні стали,
То в одної з‘явивсь хлопець високий та гарний.
Друга його захотіла перейняти - марно.
Він на неї і не гляне. Її заздрість мучить.
Усе дума, як би їй так хвилину улуччить
Та й у себе закохати парубка отого.
Вибрались якось дівчата удвох дня одного
На город цибулю рвати. Подруга зірвала
Одну стрілку й до подруги жартувати стала:
- Спорим, ти листка не зможеш ковтнути оцього?!
- Чом не зможу? – засміялась дівчина із того.
А та її піддражнює: - Не ковтнеш, їй Богу!
Та вхопила та й ковтнула, не бачила того,
Що маленьке ящірятко в тій стрілці сиділо.
Посміялись та і далі роботу робили.
А та ящірка в утробі рости розпочала,
Кров із дівчини отої потихеньку ссала.
Стала сохнути дівчина, на очах згасати.
Перестала їсти, пити, зібралась вмирати.
Хлопця того відганяє, аби не приходив,
Бо вважала, що удвох їм бути далі годі.
- Нащо я тобі потрібна?! –хлопцеві казала, -
Подивися, в селі дівчат гарненьких чимало.
Але він все одно ходить, бо ж дуже кохає.
Хоч і бачить, що дівчина день за днем згасає.
Не іде на вечорниці, приходить до хати.
Сядуть собі під хатою тихо розмовляти.
А то у весняну днину став її прохати:
- Пішли, сходимо до лісу. Чого тут стирчати?
Бач, на вулиці як гарно, сонце пригріває.
А у лісі так чудово, так пташки співають!
Мати стала відмовляти: - Куди їй ходити?
Така слаба, що і кроку не зможе зробити.
А він: - Я її, як треба, на руках нестиму!
Мати дума: «Хай ідуть вже. Що робити з ними?»
Відпустила. Пішли вони по лісі блукати,
Слухати пташині співи, квіточки збирати.
Походили, вона й каже: - Щось недобре стало.
Постели мені ряднинку, щоби я поспала.
Постелив хлопець ряднину. Лягла та й заснула
На сонечку і, здавалось, їй так гарно було.
Щоби їй не заважати, хлопець в ліс подався.
Поблукав. Коли ж вернувся, то перелякався.
Дівчина з відкритим ротом на ряднині спала,
Ящірка велика з рота в неї виглядала.
Очі витріщила, прямо на нього гляділа.
Хлопець застиг з переляку, крок ступить не сила.
А ящірка подумала та й в кущі шмигнула.
Дівчина поспала ще, а потім зітхнула
І відкрила очі, каже парубкові тому:
- Ой, наснилося усяке мені в сні страшному.
Ніби ящірка велика вслід за мною гнала,
А я страшно налякалась й від неї втікала.
- То ти, справді утікала…- сам не свій він мовить.
А вона раптом схопилась, відчуття чудове.
Каже: - А ходім додому, бо так їсти хочу!
Засвітились зірочками колись тьмяні очі.
Повернулися додому, вона за стіл сіла
І усе, що мати ставить, з апетитом з‘їла.
І відтоді стала їсти й поправлятись стала.
А вже скоро батьки хлопця і сватів заслали.
Хоча батько й сумнівався: - Що ж ти робиш, хлопче?
Вона ж слаба, скоро, мабуть, помирати схоче?!
Хлопець тільки посміхнувся: - Люблю її, тату.
І нічого більше батьку він не став казати.
Її матері у тому тільки і зізнався
Про випадок, що у лісі з дівчиною стався.
Одружились вони скоро. Гарна вийшла пара.
Десь живуть вони і досі щасливо і гарно.

 
Шкрябаю каручу Шеві '39
Далі – на Ель Монті Ліжен стадіон
Підібрати визгу, о божественна
Тирить ковпаки, убитая у хлам
 
Пухлі дайси, бонґи, вперті в зад
Човен любови, готовий до атаки
 
Шкрябаю каручу Шеві '39
Далі – на Ель Монті Ліжен стадіон
Підібрати визгу, о божественна
Тирить ковпаки, убитая у хлам
 
Пухлі дайси, бонґи, вперті в зад
Човен любови, готовий до атаки
 
Почуй моління ти мої
Почуй моління ти мої
Ці моління із молінь
Ці моління із молінь
 
Ці моління із молінь
Ці моління із молінь
 
 
 
 
 
 
 
 

На Купала, ворожбитної ночі,
Волошковий я сплітала віночок.
Хай поплине, хай поплине
рікою,
Хочу бути в Україні
з тобою...

Де ти милий, знати хочу -
й не знаю,
В чарівної диво-ночі
питаю.
Чи згадав мене, зібравшись
до бою?
Моє серденько, як завше,
з тобою.

Плинь, віночку, з чужокраю
у море,
Наші землі ворог крає,
там горе.
Ой, волошки мої сині
з травою...
Хочу бути в Україні
з тобою.

27.05.26

Пора міняти це постільне,
Де потонув у глибині
Пекельних дум, листів осінніх,
Кошмарів, наче буруни.

У цьому ліжку народились
Прозріння, сумніви й жахи.
Руно постане, ніби диво
Від повноводної ріки.

Оце постільне пам'ятає
Вогонь жаги, і шал заклять,
І вигуки аж до Китаю,
Бажання в небі панувать.

На аркушах старих напишеш
Нову добу, новий роман,
Який увійде в горду тишу,
Мов незбагненний океан.

9 січня 2026

Хтось пише вірші
й вирощує квіти,
над новими будинками
зводить дах…
А дехто спроможний -
лише гатити
вночі ракетами
по мирних містах.

2026 рік

 я не зустрівся із тобою
 цьогоріч
 пишу вірша про це
 і взагалі віршую
 останній раз
 я вийшов просто в ніч
 казала ти усе
 між нами по феншую
 та я сягнув
 воєнні барабани
 тебе зачарували силоміць
 у ніч іти була
 одверта слабкість
 хоча
 зенітні розсипи зірниць
 нема тут раціо
 є жертви або втрати
 ремарк якого полюбляєш ти
 вірніше біженець
 аніж
 солдат який зненавидів
 прибічників війни
 нам не здолати встояти
 хоча б
 не більш
 тобі не треба це пояснювати
 все ж тобі миліш
 оплакувати гірко так
 зітхати
 а штиб цивільний
 мій
 дратує лиш
 

Аби ми у снах не загрузли
І краще пізнали життя, -
Розбуджує тишу загуслу
Сирени тривожне виття.
Розколюють темряву ночі
Яскраві розриви ракет,
І никнуть у тьмі неохоче,
Як смуги хвостатих комет.
Вглядаюся в зранене небо,
Вслухаюся в галас навкруг,
Щоб правду сказати де-небудь
Комусь без усяких потуг.
02.07.26

Все життя — це є точка в простóрі часів
лише цяточка серед світів,—
що містять себе в інтервал порожнечі,—
таких же дивних, як і зорі
серед мерехтливих небес.

2024

Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.
Коли ж я встиг навіки загубити
Кохання чарівне, світловолосе?

Давно немає бджіл, і зникли оси.
Життя не можна заново прожити!
Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.

О, де мою стражденну душу носить?
У трав'янистих барвах оксамиту
Вже інших буде липень веселити,
Хлопчисько молодий, дзвінкоголосий...
Нема, кому зібрати абрикоси.

Нас вабив мед, немов чаклун хвилин,
В хутунах вітру смуток проганяв,
Солодку млість і полохливу лінь
В німе ніщо завзято проводжав.

Можливо й треба, щоб часу пісок
Життя земне перетирав на пил —
Не заїдати ж медом огірок
Керманичам планиди між вітрил!

Усе вже завтра — вчора і тепер,
Рум’яна шалу у густих цукрах,
І панівне, як вічне у четвер,
Як дивна хімія цілунку на губах...

Тобою орошений світ ожива й золотіє,
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію,
і перше проміння пливе крізь мережену віть.

Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце струмує у небо- із темної скрині -
над горем...і збитим війною у друзки горням,

над полем сперіщеним кулями, житом убитим
і другом - полеглим вночі за світанок новий...
і попри усе сходить сяйво над болем і літом -
онімблює квітку велінням своїм горовим.

Тобою, світанку, остання надія живіє,
тобою буття зарубцьовує шрамлену плоть.
Твоєю росою - з-під соняха теплої вії -
скресається з ночі обранене тьмою живло

Із люмінесцентних сцен сьогодні —
На дротах самотні горобці,
І граки подалі в прохолоді
Заховались, зерна — мов в руці.

Спека далі ще наполягає.
Вітер, заспокой мені лице.
Холодок — далеко десь у гаї —
Недолуга думка, певно, це.

Краплі з фляги на вуста, що спраглі.
Літо, пожалій цей балаган.
Очерети лиш скриплять, мов шаблі,
І чекають на нічний туман.

Так в житті усе перемагає
Пристрасть і потреб пекучий щем.
В спеку дощ чекаємо, мов з раю,
І тепла, коли зима січе.

Я хочу упасти в траву з головою,
Лежати і слухати гомін пісень,
Як явір про щось розмовляє з водою,
А лагідний бриз проводжає цей день.

І будуть до ранку блукати примари,
Ховатися в стріхах малі горобці,
Та буде це потім, а зараз лиш хмари,
І жовта кульбаба у мене в руці.

Це тільки у літа барвистий початок.
І лагідно вітер куйовдить сади.
Але ми навчилися вже помічати
І стали частіше ходити сюди.

Де трави зелені і поле зелене,
І день випливає, як той океан.
Здається, що щастя з'явилося в мене,
Із літом новий у мене роман.

Та як відлунають співучі цикади,
І стане стерня, і зберуть урожай,
То й літо прощатися буде вже з садом,
І осінь нова завітає в наш край.

Не зможемо швидко забути ці миті,
Й коли листопадів поринуть вогні,
Згадаємо в полі лагідні квіти
І трав запашних волошкові пісні.

Конюшина. Відцвіли каштани,
Пахнуть трави весняним дощем.
Чи кудись піти попити кави,
Чи в собі тримати далі щем.

Парк у місті — то життя оаза, —
Утекти б на вихідні сюди.
Так колись блукав по перелазах,
Замітаючи свої сліди.

То колись самі ходили ноги,
А тепер — зібратися, іти...
Квіт півоній посеред дороги
Написав комусь свої листи.

Знати б тільки, що там буде завтра...
Завтра — буде ліпше, як колись.
Догорає в стратосфері ватра,
Хмари, мов отари, розбрелись.

Я б оце поїхав у Карпати:
Там життя — правічний тихий плин.
Та сьогодні вийду тільки з хати
І погляну на сусідський тин.

Як-не-як, а все ж таки мандрівка.
Вирушаємо тому у путь.
Стежка гір чи давніх міст бруківка
Спомином в душі у нас живуть.

Червоні маки, голубі
Волошки, очі темно-сірі —
В якійсь малій чи більшій мірі
Вони сподобались тобі.

Столикі мушлі в небі хмар.
Нам — мушлям у піску радіти.
І ми радіємо, мов діти,
Дощів небесних п'єм нектар.

Свічі горять. Півонії й ружі,
Білі ромашки, іриси.
Якби ж-то дні були такі дружні,
Але й літа ці невічні.

Постать у жовтому в білім притворі
Руки до неба здіймає.
І в цьому срібному, зорянім морі
Кожен надію має.

Золотом збризне бані і труби.
Світить панікадило.
Всіх пригортає і всіх приголубить
Сонячне в небі диво.

Найгірше йти у вітряну погоду
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.

Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
Тебе пронизує таємний смерч.
Попереду розпливчастий і білий
Стоїть пророк, немовби нагла смерть.
А ти ідеш, змарнілий, спорожнілий,
Пригнічений, мов посполитий смерд.

Не маючи мети, точніше йти до ями.
Не маючи мети, скоріше занесе
Тебе в болото, ніж на Фукуяму,
Де не напишеш видатне есе.
Ітимеш невідомими краями,
В яких довідаєшся ти про все.

Немилосердна доля проковтнула
Тебе і так свавільно віддала
На суд негоди і дощів. З намулу
Не вирине алмаз, немовби каббала.
Ти не знайдеш фактуру чи натуру,
Щоб світ позбувся диктатури зла.

8 січня 2026

 липневий едем
 чутливість
 чуттєвість
 квіти жіночі
 з пелюстками
 тремкими
 що відбувається
 зрозуміло авжеж-бо
 зарозумілості тут
 не потрібно
 літо з прозорими
 діво-серпанками
 стомлене легко чи
 галасливе
 млість надвечірня
 і сяєво ранків
 щастя спливаюче
 ріж його їж
 його
 хованки піжмурки
 програш розрада
 скроні солодким
 оздоблені потом
 ми осягаємо
 і достигаємо
 у літніх обіймах
 за крок
 від фронту
 

Сидить голуб на тополі, голубка на вишні.
“Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?”
“Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?”
“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, справді кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Б-ом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б”ється серце”. Бачити менше

А сонце пензлем золотим
Малює все в такий же колір:
Пшеничні й житні колоски,
Дині та стиглі помідори.

І яблук круглії боки,
Солодких груш та винограду.
Усе здається золотим
У полі, в лузі й біля саду.

Багата кольором таким
В цю пору майже кожна квітка.
Зовуть недарма золотим
Щедре барвисте тепле літо.

2020 р.

Досвітній півень заспівав
І вслід загелготали
Гусята просячись на став,
Хоч світла ще замало,
Щоб мчати радо до води
По моріжку зеленім,
Де топче той гусій сліди,
Що схожий лиш на мене...
01.07.26

Я сектант у твоїй секті —
Двічі народжений, що не боїться смерті.
Розчинений у сакральнім сенсі,
Відбілений від почорніння в серці.

Я адепт у твоєму світі,
Пізнав його всі таємниці.
Я — гіркота води зі священної криниці,
А ти — вуста зі смаком полуниці.

Ми вкрились небом, і під його мандатом,
Лише тебе я створений кохати.
Та імперією щоб керувати,
Єдиним цілим ми повинні стати.

Я буду сонцем, зупинившись на порозі —
Крок вперед, і ми у шлюбному чертозі.
Діставши місяць, заплутаний в твоєм волоссі,
Здобули безсмертя, сховане в розквітлій розі.

Туди, сюди, взаємно,—
Тобі й мені приємно…

2020

 
[Гермафродит: квітка, що містить як чоловічі, так і жіночі
органи; людина або тварина обох статей.]
 
Хлоп’я Гермафродит був сином Гермеса та Афродіти,
наслідком таємного кохання, його віддали до
німф ізольованої гори Іда, у яких він зростав диким
створінням лісу. Після зустрічі із водяною німфою
Салмакіс, він наклав прокляття на воду. За легендою,
всякий, хто купався в цій воді, перетворювався на гермафродита.
 
 
[ОПОВІДАЧ]
Зі щільного лісу, з-за темних сосен
Здіймається гора Іда
Там, у тайній печері виховали німфи
Дитя богів, Гермафродита, у страху любощів їх
Ранок виповза на небо
Мисливець же лань узріває
І у прагненні здобичі
Тепер ось на галявині, яку раніш не бачив
Йти далі він не ладний
Хлопчина слідує за Сонцем
 
[ГЕРМАФРОДИТ]
О де ти є, батько?
Дай мудрість сину свому
 
[ОПОВІДАЧ]
І як його покине сила
Тут озеро мерехтливе ген
І тінь у нетрях темно-зелених
Порушить спокій дивний свій
Збудилася вода
Се цариця із наяд
 
[САЛМАКІС]
Збудилася вода
Створіння йде до нас
 
[ОПОВІДАЧ]
Кинувся спрагу потамувати
Перед ним явилося джерело
Гарячий подих розтинає імлу холодну
Щось плинне промовля: «Сину бога, напийся джерел моїх»
Вода на смак солодка дивно
Позаду кличе хтось ізнову
Він обертається й бачить, одежі з імли
І очі що наповнені озерною пітьмою
Вона хотіла бути з ним
Але не мав бажання він
 
[САЛМАКІС]
Ми будемо одне
Об’єднані в одне
 
[ГЕРМАФРОДИТ]
Геть, жінко хлодокровна
Ця спрага не моя!
 
[САЛМАКІС]
Нас не розлучить ніщо
Почуйте, боги!
 
[ОПОВІДАЧ]
Зійшов із неба спокій неземний
Плоть і кістки їхні дивно злились
Назавжди з’єднані в одну
(Єдину плоть!)
 
[ОПОВІДАЧ]
Істота в озеро вповзла
І ледве чутний голос
«Благаю я, благаю, щоб усякого, хто джерела торкнеться
Спіткала моя доля»
Ці двоє відтепер одне
Півбог і німфа є тепер одне
 
[САЛМАКІС]
Ми є одне
Ми є одне
 
[ОПОВІДАЧ]
Обидва віддали усе, що мали
Здійснилася кохання давня мрія
Навіки в озері отім
 
 
 
 
 
 
 
 

Здаюся у полон лісів.
В поліфонії голосів,
У зіткненні епох, часів
На плечі мудрий крук присів.

Здаюся у полон тополь,
Мов ніжних і величних доль.
Шукаю від кори пароль,
Де схований часів король.

Здаюся у полон беріз,
В полон незгасних дивних сліз.
Відчую на руці поріз,
Коли мину епох узвіз.

Здаюся у полон дубів.
Поставлю космос на диби.
В полоні злої ворожби
Відчую подихи доби.

8 січня 2026

 дивись
 бо що лишається
 дивитися
 через банальну дич
 і смертний жах
 у лиця
 що не лики ангельські
 не пики
 чортів які
 танцюють на ножах
 вдивляйся
 у натхнення і відразу
 агонію піднесення
 та шал
 що не у змозі
 не усе одразу
 залиш на потім
 чар почесний чвал
 до піднебесних
 зяючих пожарищ
 випробувань
 і неясних адрес
 ніхто тебе такого не чекає
 ти входиш із усім
 виходиш без
 побачивши іще
 щоби сягнути
 позачуттєве дивне
 не твоє
 прокинутись
 розвидіти відчути
 себе самого
 що не був не є
 за хвилю за одну
 до скону
 до емфази
 що майже сказ
 чи пандемоніум але
 ти повертаєшся
 гортаєш звичні фрази
 а все незвичне відкидаєш
 хрінь
 бурлеск
 

Традиція вставати під час виконання хору «Алілуя», що завершує другу з трьох частин ораторії Генделя «Месія», народилася після того, як приголомшений музикою британський король Георг Другий скочив на ноги, змусивши встати і всіх присутніх…

Генделева ораторія.
Костел Миколая.
Архангельські хори.
Вітражі палають.

Генделеве «Алілуя»
здіймає на ноги -
ніби відлуння
голоса Бога…

2026 рік

Знову літо, знову море,
Знову ледь помітний бриз, -
Знову далеч неозора
І щодня - блакитна вись.
Знов дозвілля цілий місяць
Без повітряних тривог, -
Знов я вибрав гарне місце,
Де купатись будем вдвох.
Де цілунки в час прибою
На вузенькому миску
І кохання із тобою
На вологому піску.
30.06.26

Від різних рóзумів
збирав нектар.
І там…
Зустрів почвар,
та вроду стрів…
Що з роз умів,
те й зрозумів.

Сутносте вітрова, дика безупряжна, вільна,
було б мені дослухатись твоїх научань:
бігти прозоро крізь вістря натикані щільно,
не обдиратись гілками до рваних - до ран.

Духу вогневий, було мені яро палати-
іскрою витися до Пачамами висот.
Бач, блідосердні - які ж похітливі до злата -
бачиш, прийшли убивати мій мудрий народ.

Водо, нестримна ні скелею, ні валунами -
ой, же було мені хвиль доглядатись твоїх -
вміти щоби обтікати чужѝнницькі храми,
гибко минати приманки звабливий поріг.

До́вколе рідний, росою твоєю дзвеніла,
в травах посонних куріпковий дух зачаївсь.
З шумом Огайо текла й розливалася сила...
Я не Ребекка! -я квітка між двох ручаїв.

Ні, не Ребекка, не диво дикунського світу,
не для суконь і балів, для манірностей - не...
Магма землі доспіває за мене те літо,
де вже не буде...не буде такої мене.

Серпень згадаю я тільки у лютому,
тільки у лютому оці твоєму.
Крізь Казахстан, Киргизстан поміж юртами
вітер мене пронесе до гарему.

Франціє! Азія! – очі ці – Азія!
Шкіра ця – шовк і гаряча пустеля.
Груди – це літо, де знов, мов у сказі я
цілюся в серце вустами Жоффрея.

О, Анжеліко!..

26 жовтня 1996 р., Київ

Поступово нас час затирає
В порохно, у ніщо, в пустоту.
Волосина від пекла до раю
Народила нову німоту.

Поступово у нас забирає
Час усе найдорожче, коли
Нам читає прокислі моралі
У протяжнім і звучнім "Курли!"

Поступово усе проминає
Кінокадрами в пеклі доби.
Дні минулі, немов мінерали,
Осідають на денці юрби.

Вже людина хитається, ніби
Відшумілий, спрацьований млин.
І натхнення нестриманим німбом
Запалає у сплеску годин.

7 січня 2026

Гонить літо — суховій,
Віражем по колу.
Не твоя і ти не мій —
Не зійтись ніколи.

Заблукала, не знайти
Стежку на осонні.
Хай ідуть, під три чорти,
Спогади крамольні!

Не запросить доля нас
В зоряні маршрути.
Я тобі давала шанс
На святі покути.

Все прощала, не кляла,
Відпускала в ірій,
І латала два крила
Голубої мрії.

Поколола на межі
Ніженьки тернисто,
Бо кохання вітражі
Розтрощив навмисно.

І забив у душу цвях.
Що ж тепер? За плаєм,
Ми на різних берегах,
Самоту гойдаєм.

 барабан розбився на синкопи
 грає слепом фанковий басист
 хай воно подібне до хіп-хопу
 бог не видасть а свиня не з’їсть
 караван що у дамаск ішов був
 зупинивсь а дехто і осліп
 ще поету віднімає мову
 йди руками заробляй на хліб
 справедливість є надбати годі
 онде ящірка хапай її за хвіст
 недомовлене лишається на споді
 на поверхні далі гра у віст
 звісно можна прогуляти школу
 віддзеркалювати усмішку вві склі
 був би стіл щось буде і до столу
 крім застільних анекдотиків
 

Літечко. літепло, літо,
Зозуленька в лісі кує
І соловейко привіти
Все трелями передає.

Хай теплим воно буде й мирним,
Палає лиш маків вогонь,
Зерно золоте та добірне
Торкне хлібодара долонь.

Із радості, що врожай щедрий,
Його заспіває душа
Із жайвором, що в синім небі
Пісні дарувать поспіша.

2023 р.

Хоч співало далі про кохання
Двійко невгамовних солов'їв, -
Вдосвіта підкралося світання
І щербатий місяць потьмянів.
І клуби туману обгорнули
Береги півсонної ріки, -
І шугнули радісно в минуле
Любощами зроджені думки.
І не гасло полум'я кохання
У душі без дотиків та слів,
Хоч підкралось вдосвіта світання
І щербатий місяць потьмянів...
29.06.26

Всі вітри осінні — північні.
Крізь хмари туманні,
низькі та примарні,—
десь блимає Місяць,
невидимий нами…
Але ж він
бачить нас
блідим
зачарованим оком,—
сльозливим та пильним.

І стигне повітря:
вернутись у літо
всі спроби невдалі.
Лиш вітром шаленим
роздерті птахів зграї.
Спресоване листя осіннє
у величезні примари,
скорботно зігнуті,
як муки сумління, —
уже після того,
як сталося щось незворотнє.

А в сутінках низьких, сіро-бузкових,—
сутуляться думки
осінні,
— ліниві та тлінні.
Як смерть,
Що не принéсла спокóю.

грудень 2025

 
десь отам, де твій альков
на крісла набитий шовк
ти жартуєш із багатими
чи тобі потрібен я
улична компанія
одиноким я не буду, ні
 
збав мене, мила сюзі, збав мене
у ролі своїй, королеви із підземель
будь ласка, шли мертві квіти, що не ранок
а чи бандеролі, чи листи
вишли мертві квіти, до вінчання
уже я покладу троянди на твій гріб
 
іще тебе везе крізь парк
твій рожевий кадилак
на кентакське дербі, у інший день
а я в підсобному раю
з голкою і ложкою
і дівиці інші мій розвіють щем
 
збав мене, мила сюзі, збав мене
у ролі своїй, королеви із підземель
будь ласка, шли мертві квіти, що не ранок
а чи бандеролі, чи листи
вишли мертві квіти, до вінчання
уже я покладу троянди на твій гріб
 
збав мене, мила сюзі, збав мене
у ролі своїй, королеви із підземель
будь ласка, шли мертві квіти, що не ранок
посилки юес-мейлом або листи
мертві квіти, до мого вінчання
уже я покладу троянди на твій гріб
їй-бо покладу троянди на твій гріб
 
 
 
 
 
 
 
 

Сосни в білому вбранні —
вітру наречені.
У прозорій далині
обрії студені.

Білі іскри навкруги
мерехтять грайливо.
Сліпить очі білий луг —
паморозі диво.

Дише стужа до вікна
білим поцілунком,
застеляє ліс вона
делікатним смутком.

Все навкруг перемінилось
в білу красоту.
Ось таке мені наснилось
в літню спекоту.

(2026)

Безсоромно хитають стегнами,
Вигинаються в небі хмари.
Не в ладу́ захід сонця з нервами –
Не жалкує вогненні фарби.
Від загалу свого рожевого
Он, хмаринка одна відбилась!
Ма́буть, досвіду брак життєвого,
Бо поклалась на долі милість.
За верхівку гори тримається,
Пригортає, що має сили.
Не спитає ніхто: «Як маєш ся?»
Недоторканість тане тіла.
Зваби сутінок необмежені,
Хмаровиння штовхають в хащі.
Їх ущелин гірських збентежено,
Зголоднілі ковтають пащі.
Поглинається небо горами.
Неможлива від долі втеча.
Недоречні думки з доко́рами.
Називається все це – вечір.
Рефлексує тендітність простору,
Еротичних подій відбитки.
Ми не можемо бути осторонь.
Ми в цей вечір не тільки свідки!

19.06.2026р.

***
Сновидіння — схлип свічада,
що сміялось у минулім.
Тягне нитку Аріадна
крізь печалі наші — чули,
як шепоче нитка-змійка,
шлях обмотуючи звитий?
Скільки снів — пробуджень стільки,
а з минулим все ж не квити
крапелини сліз у слові,
не остуджені роками,
бо, напевно, й час любові
в машкарі снувавсь між нами.

***
Ви тлумачили сни, як тумани ріку.
Ви творили з тлумачень дитя в сповитку.
Так гойдали мій сон, ніби він не минувсь,
але знову не Вас обіймає чомусь.
А вже та, що дарунком назвала б його,
у душевний ударила б похапцем гонг,
щоби музика — давнім плетінням звізди
понад Ваші тлумачення й гомін ходи,
все тихішої — ген з далини… далини…
Та, повірте, полонять прив'язані сни
до коханих очей і до вуст мовчазних
і нашіптують нам, що кохання — диптих,
де у кожній частині (о, вірність частин),
тільки нам у дарунок споріднення плин.
А од Ваших грайливих тлумачень щодня
у руках моїх квіти сріблясто дзвенять
і у такт мелодійності їхньої дощ
одягає повільно рудий макінтош
й, розсипаючи грона шляхетних манер,
буде снитись барвисто тій іншій тепер.

***
Плющі сновидінь невідступно і хижо,
й повільно, постійно — по стінах,
в які ти уперся й повірив, що вижив,
а може, й не віриш, бо тінню
зникаєш в обіймах тягучої пастки
як світлий пророк без пророцтва,
якому мозаїку в серці не скласти,
якого вино обпікає, як оцет,
і з-поміж усіх ізоляцій і стацій,
де стільки падінь і поразок,
ще можна до човника ранку дістатись,
і… в присмерк одразу…

***
Не стій мені, тривого, в узголів'ї.
Мов кат, не стій, коли крізь сон пливу.
Бо хто іще знаходить і леліє,
не губиться ні в снах, ні на яву.
Де між чарками відстані короткі,
а між серцями — грані і світи,
я не боргую в щастя під відсотки,
не грішний здавна й зовсім не святий.
Я вибираю тільки кругообіг
життя, в яке не проникає цвіль.
І щоби бути і не впасти щоби,
для вічності плекаю хліб і сіль
на ґрунті незрадливім — хай не раптом,
а подолавши каверзне «хтозна»,
моя душа у жменьках янголяток
озветься, як незраджена струна…

***
Той сон звучав як флейта і цикада —
водночас, упівсили, в духоті.
Не насміхався, не ридав, не радив,
знайомцем був без примхи на путі.
У нас була одна бездонна нічка,
один вокзал притихлий для обох.
За нами місяць підглядав у вічко
і бачив небо в стінах чотирьох,
забарвлене не зорями, а світлом
із потаємних до пори світів,
де флейта і цикада — майже літо,
якщо його ти взимку захотів.

***
Дві свічі — одна навпроти іншої.
Поміж них мій сон на терезах —
той, що назавжди озвався віршами,
наче вишиття на образах.
Терези впіймають вдих і видих
свіч моїх — початку і кінця
долі, що стікає воском видив
перед очі Вічного Отця.
Та дещицю полум'я на донці
збереже усе ж моє земне,
щоб уздріли світло у віконці,
що душа прощально розчахне.

Йшов чоловік по дорозі, уже притомився.
Бачить, річка попереду, там село видніє.
Тож у нього відпочити зродилась надія.
Прискорив він свої кроки, до річки спустився.
Через річку місток лежить, а вздовж річки верби.
Можна в вербах відпочити. За річку поглянув.
Аж там корчма край дороги стоїть непогана.
І поїсти, і спочити йому було де би.
Через місток перебрався, до корчми заходить.
В півсутінках за столами кілька чоловіків.
Подивилися на нього, мов питались звідки.
Аж тут і корчмар одразу виник у проході.
Всадив за стіл, бо ж побачив, що той гроші має.
І наїдки, і напої став пропонувати.
Скоро перед подорожнім з‘явилася кварта,
А корчмар уже ковбаску і хліб нарізає.
Випив кварту одним духом чоловік від спраги.
Велів ще одну налити. На сусідів глянув.
Ті цікавість намагались приховать погано.
Він на їхні пусті кварти теж звернув увагу.
- Налий хлопцям ще по кварті! – корчмареві кинув.
В тих цікавість на повагу враз очах змінилась,
Познайомитись поближче раптом захотілось
Та віддячити за щедру ту його гостину.
Тож за стіл його підсіли та до кварт припали.
Потім один і питає: - Звідки шлях тримаєш?
- Та з Житомира на Київ. – той відповідає.
А ті головами тільки на те закивали,
Мов усе їм зрозуміло. Трохи помовчали.
Один, найбільш говірливий потім запитався:
- А чи мостом через річку був перебирався?
- Та ж не вбрід! Звичайно мостом. А чого спитали?
- А ви чули, як із чортом…Хай би щез проклятий…
Чоловік на мосту тому міняв гуслі свої?
- Ні, історії ніколи я не чув такої.
- Якщо хочете, то можу її розказати.
То давно-давно вже було. Коли – й не згадати?
Повертався серед ночі чоловік з весілля.
Музикою в друге село його запросили.
Отож гуслі під пахвою він мусив тримати.
Іде собі, через річку мостом переходить,
Аж тут пана при параді раптом зустрічає.
Поклонився чоловічок, зустрічі не радий.
Бо зустрітися з панами добром не виходить.
А пан тому чоловіку лагідно і мовить:
- Давай гуслями мінятись, бо я також граю.
А чоловік: - Та ж я гуслі розтріпані маю,
А у вас он такі гарні, дорожчі і нові.
Але пан не відступає, мінятися хоче.
Обіцяє доплатити вже й гроші виймає.
- Ну, як хочете так дуже, то, навіть, не знаю?! –
А сам від грошей тих панських не відводить очі.-
Беріть, пане, мої гуслі, а ваші давайте.
Так вони і помінятись. Прийшов той додому.
І новенькі зовсім гуслі, і гроші при ньому.
Повісив гуслі у сінях та й уклався спати.
Пробудився вранці-рано, жінці став хвалитись,
Як він з паном торгувався дивним серед ночі.
Хай подивиться на гуслі нові, коли хоче.
Пішла його жінка в сіни, аби подивитись.
А на клинку і не гуслі – чорнобиль звисає,
А при ньому три мотузки. Чоловік схопився,
Від побаченого страшно дуже розізлився.
Себе лає, того пана вголос проклинає.
Побіг на міст подивитись, де ті гуслі ділись,
Що він панові зоставив – і очам не вірить:
Висять його старі гуслі високо допіру,
Над проваллям на найвищій вербі зачепились.
Поліз бідний на ту вербу, намучився дуже,
Доки вдалось із гілляки йому гуслі зняти.
Звісно, що селу усьому про те стало знати,
Що той міст житлом якомусь пану чорту служить.
Відтоді ні чоловік, ні люди із округи тої
На мосту більш серед ночі з паном не стрічались,
Не заводили бесі́ди і не торгувались.
Обходили той міст чортів вони стороною.

Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!
Серце смутком зморене, горем розіп'яте.
Посеред нещирості сірого туману
Ніжна ця мелодія стане талісманом.

Сил немає дихати, вірити, чекати...
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!
Кришталева музика - прихисток останній,
Захист від реальності, де нема кохання.

Не скінчиться фальші цей маскарад, напевно...
Тут горять освідчення, тихі та душевні.
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату,
Щоб душі здавалося, що вона крилата.

В літніх квітах не знайшов ані краплі змісту.
Рішення вже прийнято. Буду я врочисто
На гондолі вересня літо полишати.
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!

Лютує дикий ураган
І зносить все навколо,
Немов убивця-уркаган.
Він грає з нами в поло.

Стихія люта потряса
Твердині і основи.
І похитнулись небеса
У демонічній змові.

Цей вітер, певно, принесе
Майбутнє страхітливе,
Коли побачить у пенсне
Вулкани, гради й зливи.

Ніщо не спинить ураган.
Благання, крики, сльози
Зібрались у вогні поган
Під натиском загрози.

Небесний меч не розсіче
Стихію див і таїн.
Торкається землі мечем
Лиш навіжений Каїн.

3 січня 2026

Не загладити провину,
Як в оцю гарячу днину
Я від ворога загину
У бою за Україну.

Через болісну утрату,
Найдорожчого солдата, -
Буде мати горювати
У німій, порожній хаті.

До притишеного двору
Прийде друг в обідню пору
І замре, убитий горем, -
Світ згубивши з поля зору...
28.06.26

Знову йде в Лету листопад.
Слабкіше Сонце.
Тихо гасне його мляве, електричне сяйво.
Алмази пам'яті криваві
Вікно реальності розріжуть,
Брутальним розчерком ракет.
А росіянам знову «очень жалко Украину»...

грудень 2025

Ось двір, що знайомий з дитинства:
Повсюди сміття і бита черепиця.
Парканом огороджено - там будівництво:
Будівництву вже років тридцять.

Місцевий житель, облізлий пес,
Спить під лавкою, фарбованою лиш двічі.
Ще пʼяний сусід на ній змерз
Насмерть у минулому січні.

Ну а зараз вже вільха заквітла —
В садку виховують майбутню спільноту.
У підʼїзді навпроти через брак світла
Дівчата втрачають, не знаходять цноту.

Натовп парубків квартали минає,
Вони ще не встигли жити почати.
Відповідай їм твердо, як цигарок немає —
Вони вночі на справу, молодший на чатах.

Околиця має спосіб зробити з вас дужих:
Видасть і тобі перепустку тут в девʼяності.
Примусить під клеєм стрибати в калюжах,
Призначить зустріч за стадіоном о шостій.

Розбиті за діло губи і в синцях обличчя —
Особистий доказ, чи можна тиснути долоні.
Околиця не патякає в кабінеті з дільничним,
І не приймає, якщо наміри твої червоні.

Біль у скроні не зупинять анальгетики,
І знання етики також не знадобиться,
Коли куля в голові перемішає всі прикметники,
І ти второпаєш, що ввічливість - дрібниця.

І краще б летіти тобі звідси, лебідко,
Щоб серце не тремтіло від драматичних моментів.
Тут кожен школяр знає, де добра тітка
Відпустить цигарки без документів.

Тут знову аптекар, побачивши очі знайомі,
Продасть, зітхаючи, шприц.
Тому, хто в глибокому капюшоні,
Приховав декілька таємниць.

І ти потрапив туди, де немає різниці
Ні внутрішній світ, ні хист до малювання.
І нехай воля сьогодні присниться
Тим, хто вчора перебував на впізнанні.

А ти не дивись впритул та не відводь очей.
Кажи голосно, щоб почули неодмінно.
Випрями спину та не опускай плечей.
Бити щосили означає — вчитись на відмінно.

Комісійні, гральні автомати та ломбарди.
Околиця — це сморід сечі у ліфті.
Це в подарунок ручної роботи нарди,
Та під лайкою на стінах графіті.

Тепер розумієш, чого у околиці з'явилась причина,
Чому проводжає в спину погляд загрозливий?
Чому кожна друга тут не повна родина,
І для чого в кишені олівець загострений?


Околиця знає ціну словам і вчить відповідати за них:
Вартість розплати - зуб на асфальті.
Вона відсортує своїх від чужих
Синіми позначками на ключицях та пальцях.

Комусь мріється не залишитись в цих стінах,
Що пригнічують в самій своїй основі.
А ти чи відчуєш тремтіння в колінах,
Як вулиця покличе на двобій до першої крові?


2026

боїшся тризуба
боїшся Бандери
боїшся власного тіню
бо ти нас не любиш
бо тяжать ордери
будеш плював в Україну

боїшся історії
боїшся Волині
боїшся ти років тридцятих
бо в тебе ейфорія
блукає ще нині
боїшся з нею умирати…
26.06.2026р.