Завіса сну упала на чоло,
стуляються глибокі Нені очі…
Накрило градом фронтове село –
усе війни лютує потороча.

Канати-нерви в’яже у вузли,
до зір веде через розривів терня,
але і ми не ті вже, що були –
утратили своє родюче зерня.

Чи його рештки зійдуть навесні?
Чи проросте воно студеним долом,
коли розтане збайдужіння сніг
і невесняно зачорніє поле?

А попереду – знову лиш імла,
де Прометей конає від зневіри.
Роки́ кленем горьований талан
і гудимо продажних командирів…

Проснися, люде, очі розклепи́
і подивись, що робиться під носом!
Пора мінять підвалини, стовпи
і чистити чимдуж пихи́ заноси.

Скільки ще буде зими, скільки?
Ще один день догора як свіча.
Іній спадає на трави прогірклі.
Вибілить все снігова січа.
Тільки от присмерку не відсиніти.
Й серцю, мабуть, не відболіти.
У круговерті нестримній зим отих
Жевріє спомином зачаєне літо.
Грані зникають між небом й землею —
Так, як зимою лише буває.
Та неминуче прощання із нею
Ближчає вже за небокраєм.

2024

То не вітер Диким полем трави колихає,
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопче трави, наче коршун впаде на Вкраїну,
Не пожа́ліє старого чи малу дитину.
Запалають міста, села, рясно кров проллється,
Як орда квітучим краєм стрімко пронесеться.
По собі залишить попіл і криваві жнива.
І пожене Диким полем у Крим нещасливих,
Що живим товаром стали. Сльози шлях їх зросять.
Навіть, Бог не порятує, хоч всі палко просять.
Продадуть десь аж за море у лиху годину,
Де у снах лише й побачиш рідну батьківщину.
Йде орда, крадеться так, щоб зненацька напасти
І надію, і майбутнє у тисяч украсти.
Та даремно стараються. Від пильного ока
Козацького не сховався ніхто іще поки.
Стоїть у степах сторожа та шляхи пантрує.
Хан із Криму тільки вийшов – вона уже чує.
І горять уже фігури, дим в небо здіймають.
Хан із Криму тільки вийшов – на Січі вже знають.
Шле вже вісточку Косинський козакам з Тавані,
Що іде орда велика, йдуть гості незвані.
Прийшла орда до Тавані, щоб Дніпро здолати,
А не хоче Дніпро сивий її пропускати.
Розлилась ріка весняна, усе затопила.
Орда трохи потопталась й далі поспішила.
Може, острів Таволжанський гостинніше стріне,
Дасть спокійно перебратись на цю половину.
Хоч орда і поспішала, козаки вже встигли
На острові зготуватись, як орда надбігла.
І на острові засіли, добре окопались,
І вже «чайки» в очеретах козацькі сховались.
Все готове вже до того, щоб «гостинно» стріти
Орду кримську та змусити далі не ходити.
Аж ось і орда з’явилась, наче хмара чорна.
Човни притягли з собою, спустили проворно.
Порозсілися татари, налягли на весла,
Щоби течія стрімка їх униз не понесла.
Налягають на ті весла, течію долають.
А ординці усі інші на чергу чекають.
Не бажають лізти в воду, бо ж іще холодна.
Все одно всі перебратись устигнуть сьогодні.
Вже до острова дістались ті човни і раптом,
Козаки з кущів з мушкетів ударили залпом.
Упритул же майже били, куль не витрачали,
Дарма, адже куля кожна двох зразу влучала.
Тільки гримнув залп мушкетний, з очеретів раптом,
Стали «чайки» козацькії стрімко випливати.
Ударили гаківниці, човни потрощили,
Та тим татар багатенько ще на дно пустили.
Стали човни розвертатись, щоб назад тікати.
А Дніпро же ж козаченькам взявся помагати.
Течія несе їх швидко, весла лиш мелькають.
«Чайки», наче хижі птахи стрімко налітають.
Потрощили, потопили, лиш цурпалля плава,
А Дніпро уже довершив над тими розправу.
А хан стояв та дивився страшенно сердитий.
Не вдалось йому козацтво легко одурити.
Потопили козаченьки тисячі аскерів.
Зачинили і на цьому перевозі «двері».
Обіцяв же хан аскерам здобичі багато,
Хіба ж можна після цього назад відступати?
Тут не може – піде вище, знайде переправу.
І на північ уздовж річки він орду направив.
Іде орда лівим боком, перевіз шукає,
А козацьке військо правим її проводжає.
Орда стане і козаки готові до бою.
Ладні Дніпро перекрити в цім місці собою.
А гетьман вже ж і на волость вісточку відправив.
Там козаки теж пантрують усі переправи.
Примчить орда, на бік правий перебратись хоче,
А козацькі вже мушкети дивляться у очі.
Пометалась орда степом, дарма покружляла
Та й, не солоно сьорбавши, до Криму погнала.
Злі вертались, хан страшенно був на все сердитий.
А нічого в Україну без спросу ходити.

***
Пиши мені, друже, нехай кострубато,
коли все не дуже - благаю, пиши.
у розпачі чорнім, пиши, навіть матом,
у світлу хвилину, пиши від душі.

Хоча б одне слово, пробач забаганку.
Про те, що з'їдає чи рветься з душі.
Хоча б одну букву - вночі чи поранку,
лише не мовчи, друже мій, напиши.

Пробач, може тисну… Та кляту хворобу
і лють справедливу не крий, а кричи.
Ділися зі мною надією й злобою,
лише, не мовчи. Я молю, не мовчи!

Я снігом табірним впаду тобі до ніг
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.

Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на со́бі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і досі
серед снігів на півдорозі до небес.

Торкнеться тінями тюрми сирої цегли
рухоме полумʼя пекучих палімпсестів,
яке крізь віхоли зумів до нас донести
і через жар якого втих навік полеглий.

...Проте тебе та купина не опалила -
небесним обрусом вгорнула заволока
рамена лицарські твої, як ніч глибока
і снігом табірним покрила твої крила...

2026

Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!

Безконечне нудне завивання
Возвістить безбережність страждань.
Хвилі річки, як тихе благання,
Проспівають німотність жадань.
І сирени, як птиці жорстокі,
Нападуть на провулках пустих.
Як валькірії волоокі,
Будуть наші страждання нести.

1 травня 2025

Із Леоніда Сергєєва

Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС¹.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!

Наліво гості – в жовто-синіх маєчках,
направо ми – в червоних, як завжди.
А на трибунах, настрій підіймаючи,
болільники згуртовують ряди...

В гостей на полі – сильний форвард Панченко,
та в нас є сильний захисник Панов;
у них – потужний пенальтист Іванченко,
зате у нас – голкіпер Іванов.

Арбітр²:
Зайве скаже хтось – так дам пенальті,
за дебати – видалю ураз!
Краще, капітани, не скандальте,
й передайте далі мій наказ!
(Свистить.)

Тренер наших:
Де подівся спортивний кураж?
Ви не граєте зовсім на швидкість!

Тренер їхніх:
Де кинджальних відривів форсаж
й комбінацій мережаних чіткість?!

Коментатор³:
Який момент, який момент,
а ось і перший інцидент!
Який момент, який момент,
а ось і перший інцидент!

Порушник, захисник Панов⁴:
Я взагалі відношення не маю,
він сам спіткнувсь, там горбик на землі,
я зіткнення не дуже пам’ятаю,
бо я підбіг пізніше взагалі...

Арбітр⁵:
Картка жовтесенька,
стерта злегесенька,
бо уживається
геть без обмеження!
Запис у книжечку,
що за підніжечку
мною вчиняється
вам попередження!

Потерпілий, форвард Панченко⁶:
Ой, нога, нога,
Ой, меніск, меніск...
Я ж тепер кульга!
Де наш пенальтист?

Коментатор:
А час у першім таймі вже спливає...
Суддя, мабуть, додасть хвилини дві...
Дивіться, він пенальті призначає!
І бити будуть гості, ти диви!

Голкіпер Іванов:
Лиш би тільки не в «дев’ятку»...
Та й «пане́нка» – теж ганьба...
Нафінтить іще спочатку...
Затаїтися, хіба?..

Пенальтист Іванченко:
Пробити в штангу? Ні, зламаю!
Та і голкіпер там стоїть.
А він дітей та жінку має,
він хоче жити зайву мить...

Пенальтист розбігається, б’є, м’яч влучає в арбітра, арбітр у голкіпера, голкіпер у штангу, а м’яч опиняється на п’ятнадцятому ряді східної трибуни.

(Переклад: 2025)ееееееееееееееееееееееееееееееееееееееее

У напівтемряві п'ємо холодну каву,
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.

І надриваються тонкі душевні струни,
не гояться ніяк ментальні рани...
Гадаємо, якого графомана
цей раз Вкраїна Нобелю підсуне...

7.02. 2026

Крапка сонця утоплена в сіре лютневе марево.
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.

Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод взяла обценьками.
А ми боремося, сподіваємося, ми любимо.
Синьо-жовта синичка про радість прийдешню дзенькає.

Про що ти хочеш розказати, скрипко?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?

Я спалю на багатті книжки́
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих вірші́в, що писав не тобі,

Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
Хай за димом пливе в небеса.

І тепер, у ново́му житті,
Все спочатку писати почну:
Як у щирім своїм каятті
Я кохаю тебе лиш одну,

Як віднині і на повсякча́с,
Аж допо́ки планета живе,
Всі вірші́ мої будуть про нас
І про наше кохання нове́.

Лютий 2026 року

У кожного вона своя. А чи прозора?
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інколи - встромляє гостре жало.
Хтось бачить в ній кайдани чи якесь пророцтво,
А хтось - вітрила, повні сподівання.
Це вічна гра в житті, святе єдиноборство
Між "мушу бути" й хочу подолання",
Але вона, мабуть, - лиш ґрунт, і нас чекала,
А ми посіяні у ньому зерна.
Не тільки споглядаймо в дані прозирала,
Не біймось взяти вчасно в руки стерно.

Укрили заморозки ніжні квіти,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.

Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
Як музика непізнаних небес.

Укрили заморозки, як снаряди,
Як дронів нескінченна сарана.
Зітхають квіти, як весни наяди.
Відлига даленіє, як мана.

Крізь кригу я проб'юсь у серцевину
Божественних рапсодій і монад,
Відчувши і прозріння, і провину,
Як смирний і просвітлений монах.

30 квітня 2025

Туманом розлило́ся небо в море,
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти́.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
його хтонічні о́бшир і природу.
Його почвари топлять кораблі,
народжують або у суш безводну
заку́ти здатні за́кути Землі.
Воно дає життя тонам і нотам,
штовхає у зізнання й помилки,
нуртує, вабить, умертвляє - що там!
...
Не те, що ми... звітрі́лі та мілкі...

Годинник з синім циферблатом,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.

І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
Допомагав нудьгу здолати.

Крихкої мрії кожний атом
Дивився в душу з небокраю.
Годинник з синім циферблатом
Ремонту вже не підлягає.

Безбарвний ліс. А в передліссі
Прощався я з життям строкатим.
Завмерло серце. Зупинився
Годинник з синім циферблатом.

Мій Боже, дякую Тобі, що Ти є,
За те, що ведеш мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю щоденний маршрут,
Впадеш - не лякайся, завжди підійму...
Вторю я невпинно: "Мій Боже! Люблю..."

Наосліп, через ки́пінь і не в такт,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.

Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бʼють пагони собою темну твердь,
бажаючи дістатись хмаровиння.

Ми топим тихо наші дні, як свічі
гарячим воском на життя полог:
живем, неначе житимемо вічно;
вмираєм, ніби нас тут й не було.

2026

 
О ти (чий зір усе одвертий, а мій все пропустив)
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
 
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть, миліше
Можливо, сонце не осяє оці поля пшеничні
Наприкінець, кажу я тим
хто заслабий, щоб видіти
не явно щось, та знає хтось –
ним бути я хотів
 
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть, миліше
Можливо, сонце не осяє оці поля пшеничні
Наприкінець, кажу я тим
хто заслабий, щоб видіти
не явно щось, та знає хтось –
ним бути я хотів
 
 
 
 
 
 
 
 

Німе повітря. Королівство тиші.
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?

Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Думки сумні, мов дзеркало брудне.

Моє страждання - кинуті тюльпани,
Твоя мандрівка - пошуки весни.
Розлука все завісила туманом,
"Нічого" - обіцянка сивини.

Болить у володіннях порожнечі
Душа моя, яка збирає речі.

Розвал душі і тіла неодмінно
Настане, ніби вибух нищівний.
Зненацька прийде, як неждана міна
Чи як лайдак скорботний і сумний.

Розвал - це наслідок усіх ударів,
Всіх потрясінь, депресій і гризот,
Немов стискання судей і удавів,
Мов натиск несподіваних турбот.

Розвал - це шлях до світу воскресіння
Із попелу, поразки і землі.
Відродження, піднесення, спасіння.
Так сяють в синім морі кораблі.

У кожному розвалі є зернина
Нового світу і нових натхнень.
Народжується з попелу людина,
Як ноти ненаписаних пісень.

29 квітня 2025

Скільки прочитано вже віршів,
Скільки проспівано пісень
Про сонячний зимовий день,
А я іще один напишу.

Короткий він, як хвіст у зайця,
Зате яскравий, мов павич,
Сніжиночки сяють-срібляться,
Аж поки не настане ніч.

Мороз іде містком льодовим,
У дзвони кришталеві б"є.
Неперевершеною є
Природа-матінка чудова.

2016 р.

Скільки прочитано вже віршів,
Скільки проспівано пісень
Про сонячний зимовий день,
А я іще один напишу.

Короткий він, як хвіст у зайця,
Зате яскравий, мов павич,
Сніжиночки сяють-срібляться,
Аж поки не настане ніч.

Мороз іде містком льодовим,
У дзвони кришталеві б"є.
Неперевершеною є
Природа-матінка чудова.

2016 р.

Зрікаюся тебе, моя наївна мріє!
Я припиняю це чекання назавжди.
Уявним променем зігрівся в холоди -
І досить. Лютий снігом падає на вії.

Хтось оголошує протести веремії,
Зникає марево у плескоті води.
Немає жодного шляху мені туди -
Чутливу душу міцно, наглухо закрию.

Чи може бути тьмяним вигаданий рай?
Суспільство каже: "Ще подумай! Зачекай!"
Та спокушає божевільна кантилена.

Набридло. Спалюю надію без жалю.
А щоб сказати це омріяне "люблю",
Прошу, приходь колись пізніше й не до мене...

Сімнадцять замало?… Чекайте за тридцять.
Це вам не жарти коли звучить мінус…
Добавочка хитра… вам арктика сниться?
Значить вдихнули і ви кокаїну…

Морози із січня всі виповзли в лютий.
Мінус розмножить їх, не сумнівайтесь.
Щоб не робили ви — тепло не вернути.
І хто ви сьогодні… лабух? спічрайтер?

Забутьте кортелі, Колумбію… значить,
Ви вже проснулись… присядьте навпроти.
Той, хто примітив вас, не все передбачив.
Переіначився від прохолоди…

Кока є кока. Пів світу в залежності.
Мінус і мінус… плюс конкуренція.
Справа не в кількості, справа в майстерності
Коли на кону
Душі
Імпотенція…
04.02.2026.

Прибіг Петрик до бабусі, видно, повний вражень:
- А ми з хлопцями сьогодні до річки ходили.
Хлопці з дому вудки взяли та рибу ловили.
А я…А я черепаху, навіть бачив справжню.
Повзла собі по березі до річки неспішно.
Вся така якась химерна в панцирі своєму.
Я не став її ловити…А раптом проблеми?!
Підійшов, хіба поближче та на неї кишнув.
Вона зовсім не злякалась, бо, напевно звикла.
Доповзла собі до річки та й плюхнула в воду.
А там вся така рухлива, що й догнати годі.
Відпливла, пірнула в воду та із очей зникла.
А скажи, бабусю, звідки вони узялися,
Оті дивні черепахи? Ти часом не знаєш?
- Добре, Петрику, що в мене ти про те питаєш.
Біжи бігом помий руки та гарненько вмийся.
Сідай, вже обід готовий. Доки будеш їсти,
Я тобі про черепаху розповім, що знаю.
Ще від дідуся почула, добре пам’ятаю,
Тож тобі ту оповідку можу розповісти.
Було то, казав дідусь мій, у селі одному.
Жили мати із донькою. Дочка одна й мати
Звикла все, що лиш попросить, донечці давати,
Бавила, не відмовляла дитині ні в чому.
І сама недоїдала, все донечці рідній.
Та й виросла така жадна, лиш про себе дбала.
Скоро мати ту донечку і заміж віддала
У село сусіднє. Взяли, бо ж дівчина видна.
Якось мати надумали піти, подивитись,
Як там донечка рідненька її поживає.
Узяла якусь торбинку та і шкандибає.
Думає, як гарно буде з донькою зустрітись.
А донька сама удома, бо всі десь у полі.
Зарізала вранці курку, в казані зварила.
Поставила на стіл цілу у мисці й накрила
Полумиском, лиш гомілки виглядають голі.
Дума собі: зараз сяду та й з’їм половину.
А все інше заховаю – то буде на завтра.
А свекру і чоловіку казати не варто.
Кашу їм зварю. Їдять хай та ковтають слину.
Тільки но зібралась сісти, як матір уздріла,
Що у двір уже заходить. Ту курку схопила
Та хутко її в комору і двері закрила.
Узяла окраєць хліба та й до столу сіла.
Зайшла мати, привіталась та й доню питає,
Як у сватів їй живеться, чи не зобиджають.
А та жаліється: - Бачиш, от хліб догризаю,
Бо ні молока, ні м’яса у хаті немає.
Мати ж вранці як поїла, так ні ріски в роті.
А донька її словами тільки й пригощає.
Та на двері все частіше вона позирає,
Бо ж скоро свої повинні вертати з роботи.
Бо ж курочка її пахне, в животі буркоче.
Та з матір’ю ділитися зовсім не бажає.
Посиділи вони трохи та вже й виряджає,
Мовляв, ще вона роботу поробити хоче.
Пішла матінка голодна до себе додому.
Це аж ввечері, напевно зможе щось поїсти.
А донька її провела й до комори, звісно.
Дума: курочку усю з’їм, не лишу нікому.
В темряві вхопила миску, занесла до хати.
А воно в руках у неї почало пручатись.
Як же було їй від того та й не налякатись?
Кинула бігом додолу, почала кричати.
А воно повзе по хаті: знизу й вгорі миски,
А між ними в усі боки голова і лапи.
Стоїть жінка, рот відкрила, слина звідти капа
І заходиться щоразу від крику та виску.
А оте створіння Боже вибралося з хати
Та і кудись подалося. Вона й не дивилась.
Накричалася й безсила на лавці усілась.
Матір не нагодувала – тепер буде знати.
Отак, кажуть, черепаха на світі з’явилась,
Вибралась, мабуть до річки та й там заховалась.
А відтоді досить часто людям зустрічалась,
Не чіпав ніхто тож, звісно, вона й розплодилась.

Сумне обличчя не ховає сліз
Ключи не відкривають двері
Ув'язнений у клітці почуттів
Звів самотужки чорні скелі

З ненависті тут виріс ліс
Де поселились хижі звірі
І чутно спів сумних китів
Чи це вона тихенько плаче

Самотній скрип дверних завіс
Безжально знищив спільні мріїї
І ті ключик що ти приніс
Закрили темні двері

2026

Буде радо вітати
Й сумувати рідня,
Що замало для свята
Їй зимового дня.
Що немає утоми
Від застільних промов
У гостинному домі,
Де панують любов
І юнацька жадоба
До стрімкого життя,
Які я уподобав
І несу в майбуття...
05.02.26

Ця миттєва краса тюльпанів
Поминальна, як метеор,
Як примхлива і ніжна панна
Від землі, а не від Діор.

Як же часто краса миттєва,
Швидкоплинна і нетривка,
Ніби первісна епістема,
Як у спеку сила струмка.

Ця краса так до болю ранима,
Незахищена, ледь жива,
Несподівана, ніби рима,
Нам диктує свої права.

Ця краса може вмить відлетіти
До небес, до божественних струн,
Невловима, як зламані миті,
На яких нам зіграє Перун.

25 квітня 2025

Погано вчили ви історію, панове,
Заплутавшись в ботфортах у Петра,
Назвавши його «подвиги» великими,
Учадівши од них .Близорукі й безликі,
Так і не спромоглись гортати сторінки,
Де був, він, мов, мишенятко, тихий
І до нестями понужений і ниций.
Отак і посіяне монголами насіння,
Доглянуте тобою, ненаситний Петре,
Нащадку твоєму, не як тобі, з руки Фальконе
Стояти на коні баскому облудною іконою,-
І не помащений (як церквою заведено) єлеєм,
Всіма забутому, гріхи спокутувать судилося під мавзолеєм . ..

Яскраве сонце посеред зими –
Твоя краса, жадана і холодна.
Не тане під гарячими слізьми́
Душі́ твоєї крижана́ безодня.

Застигли в ній оби́два полюси́,
І хто б не намагався їх зігріти –
Усе дарма́. Зі свіжої роси
Колючі виростали сталактити,

Криши́лися і падали на дно,
Дзвеніли кришталевим передзвоном.
Якби не диво, я б уже давно
Замерз перед твоїм холодним троном...

А диво те – любов моя жива!
Ти від її тепла́, я точно знаю,
Відта́неш, королево снігова́,
І вогники в очах твоїх засяють.

Лютий 2026 року, Київ

Із Леоніда Сергєєва

Дійові особи:

• Коментатор Микола Миколайович Озеров²
• Тренер збірної СРСР Віктор Васильович Тихонов³
• Нападник збірної СРСР Борис Михайлов⁴
• Захисник збірної СРСР Валерій Васильєв⁵
• Суддя Йозеф Компалла (ФРН)⁶
• Вболівальники наші
• Вболівальники їхні

Коментатор:
Добрий вечір, наші любі вболівальники!
Налаштовуйте яскравість та контраст.
Тут зібралися хокейні цінувальники...
Я ввімкнутися забув. Тепер – гаразд.

Пригадав сьогодні майже мимоволі я
«Суперсерію»... Як виріс рівень гри!
Як сказав тут мій колега із Монголії:
«Не знайти у вас у про́дажу ікри́».

Вже запівніч⁷ в Омську, Томську та Челябінську,
та не можна пропустити і́гри ці!
На трибунах – просто ніде впасти яблуку,
на арені – наші браві молодці!

Вболівальники їхні:
Хейя, хейя, до-то-го!⁸

Вболівальники наші:
Шайбу, шайбу, хто кого!

Тренер:
Ну, хлопці, – у дію!
за нами – Росія,
велика Росія,
вона не простить!
Болільники мріють,
в парткомі – зариють,
не зрадьте надію!
Суддя вже свистить.

Суддя (убік):
У синіх – десять тисяч на трибунах,
за спиною в червоних – тьми і тьми...
Mein Gott, моя Ніколь⁹ ще надто юна,
щоб сиротою бути між людьми!..

Коментатор:
Шайба вкинута! Пішли в атаку трійкою!
Пас наліво, пас направо, пас назад!..
Ось наш тренер, я для вас його посмикаю:
– А скажіть нам, чи іде в нас гра на лад?

Тренер:
Я мрію лелію:
вперед, за Росію!
(Убік.) Бо знаю Росію:
вона не простить!
Якщо нас нагріють –
мене ж і зариють,
дощенту зариють...
Це хто там свистить?

Суддя (убік):
Штраф п’ять хвилин, не можна аперкотом!..
Mein Gott, яке збіговисько страшне!
Припустимо, я видалю... А потім
десь у куточку видалять мене...

Захисник:
Вдав суддя, що ніби не помітив;
видно, розуміє, що почім!
Нам не треба штрафів та булітів,
самотужки будь-кого повчим!

Коментатор:
Так захищатись можна,
так захищатись – слушно;
звичайно, переможно,
звичайно, відчайдушно!

Іграють наші класно,
атаки гострі дійсно,
все поки що прекрасно,
борня безкомпромісна!

Нападник (важко дихає):
Іще один такий дурний ривок –
і буду в гробі грюкати кістьми...
Немов коняка загнана, я змок,
а він все давить, чорт його візьми!

Захисник:
Ізнов біжать, не бережуть меніски.
Зіткнувся? Не кажіть, що без підстав...
Яка ж гидота – це шотландське віскі!
Мабу́ть, я вчора дійсно перебрав¹⁰...

Коментатор:
Летять на лід ворота, клюшки, краги...
Такий хокей не трібний нам ніяк!¹¹
Я прецедент пригадую Гааги:
арештували там заводіяк!

Наш хлопець, може, надто розпалився,
в азарті гри не стримав свій порив;
але ж він усвідомив, повинився,
і навіть сам носилки прикотив!

Вболівальники їхні:
Хейя! Хейя! Хейя!

Вболівальники наші:
Зуби – на – трофеї!

Тренер:
Ну, хто́ у нас вміє?
Вперед, за Росію!
Вона ж там боліє,
боліє за нас!
Щоб краху не взнати,
лупцюй супостата,
плювати на втрати,
це зоряний час!

Нападник (рубається з хеканням):
Що, утретє в чемпіони вам кортить¹²?
Ні, шановні, ця пожива не для вас!
Лівий крайній, в око вхопиш ти за мить –
і подивимось, я́к бачитимеш пас!

Недарма́ ми тренувалися усмерть!
Всіх зрубаєм, а не пустим до воріт!
А чого отой смугастенький¹³ круть-верть?
Вово¹⁴, вмаж його голівкою об лід!..

Суддя:
Будь ласка, розійдіться, джентльмени!
Ай, боляче, я ж майже без щитків!..
(Убік.) Вони й не обертаються на мене...
Mein Gott, і от навіщо я свистів?

Тренер:
Допхаєм додому –
ухопим дипломи,
подяку парткому,
нові «Жигулі»¹⁵!
Вперед, офіцери,
міліціонери¹⁶,
порвіть вже, холера,
усіх взагалі!

Коментатор:
Інтрига матчу будить інтерес:
увесь майданчик – геть суцільний бій!
А їхня «зірка» – враз за бортом щез...
Це неспортивно, ти ж іще живий!

А все ж – сильніший склад команди наш;
а воротар – який у нас герой!..
Впритул до мене – знов розгардіяш...
Я, хлопці, свій, не бийте!... Ой-ой-ой!..

(Переклад: 2025)ееееееееееееееееееееееееееееееееееееееее

І
Погрязло у болоті нице лоббі:
епштейни, білли, трампи... отже, всі
помішані на сексі, як на хобі,
помазаники, вдарені по лобі,
без аятол і маоїста сі,
що поки-що зациклені на бомбі.

ІІ
Та певно переплюне їх, мерсі,
наш бубочка у всій своїй красі –
прострочене і легітимне зомбі,
допоки сидимо у катакомбі...
Не урятують відьми, чаклуни,
ні кривороге, ні квартальне шобло,
які і є причиною війни
не менше, аніж криворукий злодій,
це окаянне чучело кремля –
взірець борцю за націю(на споді),
яке і в пекло не прийме земля
і не спасе урізана громада
від пазурів ведмедя-москаля,
ані раденька, що дурненька, Рада
ні уряд без усталених чеснот,
ні плем’я марафону, ні народ.

ІІІ
Усяка влада лису ріпу чеше,
і українська також чесно бреше,
і одним словом, будь-яке ніщо
ще й досі корегує казна-що...
і що не хвойда, то усім не легше,
як не бунтуй, до кого не волай,
як не приховуй тугу і бентегу,
а світ увесь очікує дедлайн...
...........................................................
та невідомо, хто ще буде зверху,
коли займемо дуже довгу чергу
до євро-каси на останній тайм.

02.2026

Я щасливий з тим, що маю.
Я живу і не скаржуся.
Я приймаю, що Бог дає
І тихесенько молюся.
Від людей я не тікаю.
Думки линуть добротою.
Хоч про минуле співаю
Любов і віра зі мною.

Простягаю свою руку
Незважаючи на роки,
Кошмари мене не мучать
Бо у мене дружній спокій.
Коли лицем лине сльоза,
Значить, минає загроза.
04.02.2026р.

Ах, це літо таке передчасне,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.

Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
Мов пора, де писання шорстке.

Передчасна ця пристрасть жагуча,
Ця стріла, що пронизує нас.
Ця весна навіжена, пекуча.
Так пронизує спека Парнас.

Лиш на дні у колодязі тихім
Передчасна зоря майорить.
Вдалині ходить стишене лихо,
Як фатальна і приспана мить.

23 квітня 2025

На Стрітеня з калюжі горобець води нап"ється,
То у день Юрія і віл вже напасеться -
Так мовить приказка народна споконвіку.
Як воно буде - доживем - побачимо, звичайно,
Але в душі хай всім буде весняно
Та осяває кожного із нас хай радість світла.

І холодом зима серця хай не остудить,
А теплі почуття там веснонька розбудить,
Наповнить їх піснями солов"їними.
Злагоди й затишку у кожній-кожній хаті,
Всі будьте на любов й добро багаті,
А дні прийдешні стануть сонячними й мирими.

2022 р.

Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Тільки шум отой далекий…
А якщо там дискотека?
Ну так в тебе ж свій блекаут,
До і після свіжу каву…
Скачеш зайцем, виєш вовком.
Все як завжди, крок за кроком…
Ось і світло втретє зникло.
Душа ні, а тіло звикло…
Тільки ти тут ні при чому.
Повернутися б додому
Розлягитися б і забути…
Теле-моно увімкнути.
Щіпку сну під теревені…
В попіл все. Відродить Фенікс.
25.01.2026.

Немає поки що незамінимих на той світ,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
І нудиться життям, і жити не дає нікому.
Невже Ти не вбачаєш сенс у цьому?

так тихо, і ніхто вже не плаче
місяць спить за морозною стіною
по-іншому дивиться на наш світ
сьогодні він зимовий гравець
бо вірить у нашу перемогу
незважаючи на стільки спотворень

ця зима зітре щось із життя
щоб написати щось нове навесні
коли зміняться календарі,
обличчя знову почервоніють
і слова стануть словами
а не цвинтарем життя
3.02. 2026 р.

Наснилася осінь посеред зими
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.

Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
Пишу я минулому щирі листи.

Алеї маленькі, забуті шляхи
У сні покривала замріяна осінь.
А я не змінився... Я - хлопчик і досі,
Не лізли у душу підступні страхи.

Зненацька - морозів гірке відчуття.
Цей сон - подарунок зимової ночі.
Пробудження. Січень на вухо шепоче,
Що я запізнився на власне життя.

Сполохані ліси
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
нашіптує:
молись…
Тече Молочний Шлях -
чужі блукають люди…
Зустрітися б на мить,
хоч поглядом -
та де…
Дванадцятий за рік,
наспів учора лютий...
А серце жде весни,
невідворотно -
жде…


02.02.2026

Мораль – суцвіття дефініцій,
духовності ясни́й букет,
набір усталених традицій –
душі довершений портрет.

Це своєрідний кодекс честі,
а не розпу́сти реп’яхи.
Пи́ха, розбещеність, нечесність –
її одвічні вороги.

Доступною лише здається,
та не із ницої сім’ї.
Вона не кожному дається,
за гроші не купи́ть її!

Моральність – вища милість Неба,
ознака праведності, цнот,
та не усім добро те треба –
воно веде на ешафот!

Зустрівши милість невичерпну
десь у небесному коші –
здоров’я взяв би, в першу чергу,
і рівновагу для душі.

Співає птах, руйнує темінь
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.

Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
Крізь гай барвистий, гомінкий.

Цей одинокий птах співає,
Долаючи і страх, і сум.
У ніч розкішного розмаю
Доносить первозданність дум.

Цей птах проб'ється крізь тенета,
Колючий дріт, собак, вовків.
Немов загублена планета,
Він виринає з-під віків.

Цей спів здолає всю попсовість,
Вульгарність, одноденок рій,
Пречистий, мов забута совість,
Мов квітка крізь нудний пирій.

23 квітня 2025

 
Їхав би до станції
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору часів о цих
 
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
Я не чувся повір ось так
 
За серце в тебе діамант
Твій бісер – для свиней
Усе дивився, як ти йшла
Забравши мій спокій, геть
 
Любов була водою
Що на каміння ллє
Любов немовби музика
Була й тепер не є
 
Поїхав би в аеропорт
На літака би сів
Немає сподівань щодо
Повтору часів о цих
 
 
 
 
 
 
 
 

крокую до світу дорогами мрій
молюся тихенько як матінка вчила
далеко від дому який у могилах
на якому виріс бур’ян і пирій
Я бачу пейзажі з оповідань тата
в пам'яті вписані, як талісман вроди
придорожні святині руйновані братом
це справжня історія нашого народу...
У34/9

Надішліть мої сни лелеками
ген за обрій, за небокрай,
де любов заливає глеками
росянистий карпатський плай,
щоб слова оселились птицями-
емігрантами в далині
і відда́ли тепла сторицею
тим, хто дав колись крил мені.

Мої мрії покрийте саваном
шовкопрядів Небесної Брами -
хай наосліп ідуть по гаванях,
напинаючи туго вітрами
не мої вже вітрила - інших,
хто залишиться тут по мені...
я ж піду, мов свіча згорівши,
тихо так, як колись пломенів.

Хай вітра́ми душа несеться,
як закоханий вперше школяр
і вогнем мого смертного герцю
відігріє Холодний Яр,
залоскоче липневим леготом
медоноси гірських полонин...

...невагомо...
...спокійно...
...і...
...легко так...
/...затихає навік часоплин.../

Щічки, наче бурячки,
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.

Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
Мороз-морозенко.

Ще до носика торкнувся:
Червоненький трішки,
І хотів приморозити
Пальчики на ніжках.

Та тепленькі черевички
Стали на заваді,
Дуже гарно прислужились
Й цьому дуже раді.

Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.

Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
Нам возвістить примарливість подій.

Пустельний стадіон - картина позачасся,
Картина небуття і німоти.
Ним тільки пил розпачливо промчався,
Змітаючи тремкі минулого сліди.

19 квітня 2025

НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.

Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Та шле на війни із людьми та богом.

Ордою ще керує лютий звір,
Ще падають в ріллю Вкраїни діти...
Ми ж - світло! Ми несемо в світ цей мир,
Москва впаде. А Київ буде жити.

25.01.2025р.

Час випускати на волю синиць -
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.

Ловити натомість нікого не треба -
клин приземляється в душу,
гладить зсере́дини крилами ребра,
кисень в легенях ворушить:
/па́гони й стебла
вʼються до неба
тихо крізь мене
і пружно/.

Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.

Всміхається мило, кому — невідомо?
Хоч в неї давно не всі «родичі» вдома —
у скронях дзумить гучно джміль.
Буває заплаче і знову сміється.
Голки не стирчать зі старечого серця
і так милозвучно довкіл.

Муркоче під ніс: «Люлі, люлі, синочку».
Ворушить обгортку цукерки в сорочці
щемливий її вокаліз.
Бабуся малесенька у благодаті
з ведмедиком грається в шостій палаті,
щаслива, щаслива, до сліз.

01.02.2026р