Маленька пташко, диво легкотіле.
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.

І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
Дозволь тобі подарувати небо!

Дозволь тебе узяти - не зломити,
Не стиснути, моя рука - надія.
Тебе безпомічну, у білий шовк сповиту,
Пантрує жовте око лиходія.

За мить проснувся хижий звір у тому,
Хто пильнував свою подушку днями,
Хто не виходив за поріг із дому.
Ти ж, пташко, привела його до тями.

То ж не пручайся, воля там, де вітер,
Лети, і не збивайся із дороги.
Колись і я хотіла так летіти,
Та зрозуміла - прийде час для того...

Журбою пахне жінка —
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.

Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
Та від ножа рубці.
А ти немолоденька,
Тобі за шістдесят —
Твої Сашко і ненька
На цвинтарі лежать.
Життя перед очима
Від сонця до пітьми
І пляшечка калиму
У сумочці куми.
І п'яні очі долі,
У голові пирій,
І другорядні ролі
На сцені осяйній.
У диму тютюновім
І радість, і печаль,
Як бритва в ніжнім слові,
У плямах крові — даль.
У темному конверті
Гербарію букет.
Не вмієш відділяти
Мух чорних від котлет?
А у кутку кімнати
Думки душа шкребе.
Не страшно помирати,
А втратити себе.

25.11.2025р

Таїться тиша в темряві кромішній
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
Принадним духом творчості пойнятий,
Злітаю й падаю, встаю та йду, -
Радію мріям і журюсь утратам,
І дякую безплатному труду...
28.11.25

І Юда сіль розсипавши по столу
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова

не чуючи спішить він мимоволі
і підтюпцем між стінами біжить
де пише місяць кола глинобитні
сміють дівчата плачуться жінки
і мудрі висохлі на мумії бербери
сидять у затінку покурюють кальян

в таких містах щовечора богами
повітря засклено, кружля летючий храм
і янголи метуть крилом пилюку
проходячи майданом де базар
утихомирився і де лежать верблюди
і нитку шляху довгого жують

І Юда йшов до варти на воротах
і підгиналися колін смагляві труби
він чув у серці чорну правоту
що розгортається і на хвості мов кобра
блакитнооко дивиться йому
в душі смітник загиджений війною

Вже прохолода впала на краї
що посідав народ богоборливий
дзвеніли цитри вікна у вогнях
в палаці царському гуляли і співали
не згадували Йвана Косманя
що на царя пророчив хмаровидло
і все плескав на люди із долонь

Іуда став посеред площі. Ватра
в його пустій диміла голові
і поглядала неуважно варта
як той стоїть і чухає колтун
немов стоять йому нема де й ніде
неначе згадував куди подівся час
куди піски пустелі аравійські
ковтнули душу й серце і любов

Ворожо брязнули щити в провулку темнім
то римляни дозором надійшли
здригнувся Юда чуючи хвилину
яка все вирішить і повернувся геть
іти назад до вчителя упасти
тому до ніг він вимив і йому
і криком несподіваним кричати
що він не буде більше не хотів
що то неправда ні о ні неправда
якій немає місця на землі

що хоче він в Єрусалим небесний
ввійти вратами що дзвенять як лід
із кришталю й рубіну та нефриту
що хоче пожильцем у небеса
піднятися на чистій на хмарині
і крила виростить... “О так, мені крильцят
в житті не вистачає і по смерти" -
сказав він гірко. Звідки гіркота
та плинула й до серця підступала
не мав він гадки. наче у пісках
стояв у натовпі гулящого народу

він озирнувся - площі не було
довкола вулиця шуміла та штовхалась
і перехожий мирно батькував
іуду що постав мов соляниця
він озирнувсь в очах червона криця
горіла він лякаючись себе
пішов повільно між веселі люди
туди де засідав синедріон
немов у кулі паперовій жовті оси

і він ішов водитель катастроф
поклопотатися за вчителя за бога
і в голові нехитрий урожай
думок збирав тривожних і потертих
і кулака схвильовано стискав
роздумуючи про важливу справу зради
але окрайчика згадав у кулаці.

Підніс він руку ліву до очей
і в світлі мерехтливім смолоскипів
побачив хліба шмат зім’ятий м’ято
і з криком кинув його в пил немов
змію отруйну що звернула жало
та укусила просто межи губ
його у горло чорне і порожнє
де слово боже зроду не було.

І притоптав той шмат проклятий юда
і довго так на ньому танцював
і пританцьовував аж люди відсувались
у зачудованім мовчанні п’яним він
тамтешньому народу видавався.

А він завмер і так би і стояв,
коли би вершник батогом не потягнув
зігнавши того юду на узбіччя
за стіну він схопився обома
руками і згадалися, невчасно
для справи злої, безневинні дні
щасливі мандри морем Гілеадським
де ніжним лоном береги лягли
де риби випливали слухать Слово
і де з небес зіходили птахи

Щасливий час, о Юдо одинокий!
Щаслива згадка зашморгом тобі
на горлі висне і борлак ламає
“стискає горло зраднику любов”
так певно скажеш ти, учителю, промовив
він хрипко і побачив свою тінь
яка хилялася від ніг у чорну прірву
себе побачив в мертвій глибині

бридке лице несло печать звірину
печальну невиправдливу печать
і він собі печально в очі глянув
нема ж очей - а пара срібняків
і з жаху нутрощі у нього обірвались
“Навіщо...” поспитав ся та потяг
спилюженим майданом збиті ноги
чвалаючи у поножах чавунних

і чув як у душі останнє мре
і жалить у п’яту зубок вогненний
і легко він до неба посміхнувсь
незрушного немов осліпле з горя
у більмах хмар важке камінне око
і рушив тридцять срібних зароблять.
1798 р.

Все мине туманами, снами і безсоннями,
Не минає тільки справжнє, щире, світле.
І як дуже хочеш, і як дуже мрієш,
То усе задумане — здійсниться, розквітне.
Ні за які гроші, скарб, відвагу й силу
Ти не купиш справжні почуття й дива.
Лиш як дуже хочеш і як дуже мрієш,
Буде твоя мрія — мов весна нова.
І яке всім діло, що надворі осінь,
Що на всьому полі — споминів гербарій.
Головне, що мрія так цвіте натхненно
З нею — по дорозі нам. Далі, далі, далі...
2017

Зебра

В білих смужках, в смужках чорних,
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.


Горіхотворка

Ой, яка дрібна комаха,
Має крильця, ніби в птаха.
Шкоду робить для малини,
Нищить пагони ожини.
Живиться пилком, нектаром,
На листках зростають гали.
Потерпає жолудь дуба,
Наріст зверху - то є згуба.
Паразит горіхотворка,
Голова і груди чорні.
Взимку спить вона у галах.
Йде давно погана слава.


Сонця подружка

Пізня осінь, листопад.
Хоч зажурений вже сад.
Щось жовтіє між гіллям.
Задивилася земля.
Круглобокий плід. Овва!
Сонця подружка - айва.
Пропаде усякий щем.
Смакуватимемо джем.

Поляки – нація страшенно гонорова.
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотворить змогли.
Та гонор гору взяв. Отож не помирились.
А в результаті ті нахабні москалі
Спочатку нас розворохобили й скорили,
Полякам з нами підточили добре сили,
А потім їх усіх скорили взагалі.
Була століттями міцна Річ Посполита,
Тевтони, шведи подолати не змогли.
А москалі над ними гору узяли.
Хоч піднімались кілька раз гоноровиті
Та намагалися свободу повернуть.
Все ж москалі в крові ті прагнення втопили,
Здавалось, гонор їх навіки заглушили.
Та варто було подих волі їм відчуть,
Коли дорвалися до влади комуняки
В Московії. І дух свободи знов ожив.
Народ піднявсь, Річ Посполиту відродив.
Здавалось, сила не здола її ніяка.
Та, замість того, аби сили об’єднать
Із нами разом – узялися воювати
Та наші землі віковічні відбирати.
Хоч москалям змогли добряче в зуби дать.
Та отой гонор знов над ними гору взяв.
Поки вони свободи подих в нас душили,
Сусіди їхні набирали злої сили
І орел польський під їх чоботами впав.
Вони боролись, знов по світові шукали
«Наполеона», щоб звільнитись допоміг.
Але москаль вступити в Польщу перший встиг
І, наче ж, Польща незалежна й вільна стала.
Насправді ж воля та москальською була.
Бо де москальські брудні чоботи ступали,
Там усе вільне й незалежне пропадало.
Тож до поляків оте «звільнення» прийшло.
Не тільки їм дісталось, вся Європа Східна
Тоді потрапила під чобіт москалів.
Скрізь комуняки у них стали на чолі
Й творили все, що велить партія їм «рідна».
Було поляків все ж нелегко загнуздать.
Вони боролись, тож прийшлося комунякам
Робити їм якісь послаблення усякі.
Селян в колгоспи не вдалося їм загнать.
Тож там земля в приватній власності була.
І підприємці теж приватні процвітали.
А ще ж і церква на них вплив великий мала.
Зламати то ніяка влада не змогла.
А де приватне, там і власна думка є.
І за своє людина завжди битись буде.
Хоч до Москви тягли поляків їх «Іуди»,
Та довести народний опір не дає.
Поки тримали схід Європи москалі,
Їм опір силою доводилось долати,
То німці було взялись голову здіймати,
Що довелось війська кидати взагалі.
А то угорці вириватись почали
В п‘ятдесят шостім, довелось в крові топити.
То чехи раптом захотіли вільно жити.
В шістдесят восьмому реформи почали.
І знову силою загнали їх назад.
А от поляки – ті постійно бунтували.
В п‘ятдесят шостому із військом воювали,
Лиш за два тижні удалось «навести лад».
В шістдесят восьмому студенти збунтувались,
По всій країні тоді мітинги пройшли,
В містах з поліцією сутички були.
І під Гомулкою вже крісло захиталось.
В семидесятому, як ціни підняли,
Поляки знову узялись протестувати.
Прийшлось Гомулку їм на Герека міняти,
Народ інакше втихомирить не змогли.
Той Герек, наче виглядав, як демократ,
З суспільством взявся компроміси він шукати
І, навіть з церквою рішив не воювати.
Здавалось, в Польщі наступив, нарешті лад.
І стала Польща ліберальніша з усіх
Країн Варшавського отого договору.
Та ситуація погіршилася скоро.
Кредитів Герек той набратися устиг
По всьому світу, щоб заводів збудувать.
Та, що проїли, а що просто перекрали.
Тепер позичене те віддавати мали.
А нема грошей і немає де їх взять.
Просити став у москалів, а в тих самих
З грошима туго, де б самим у кого взяти.
В Афганістан іще полізли воювати,
Що відвернуло гроші західні від них.
Щось нашкребли, бо ж розуміли москалі,
Що можуть Польщу вони втратити. Одначе,
Тих грошей, навіть на відсотки їм не стачить.
В Москві на Герека були страшенно злі.
А той рішив, раз гроші треба віддавать,
То можна кошти із народу ті зідрати:
Підняти ціни та урізати зарплати.
Не вперше так в бюджеті діри закривать.
І тут же ціни на продукти підняли.
Народ і так на комуняк тих був сердитий,
А тут ще гірше доведеться людям жити.
Отож, поляки бунтувати почали.
На верфях Гданська піднялись робітники,
Що змін в країні узялися вимагати.
А їх було не дві-три сотні, а багато,
Другі заводи доєдналися-таки.
А згодом інші доєдналися міста,
Тож скоро бунти всю країну охопили.
Ні, люди мирно свої заходи робили.
І «Солідарність» у всіх була на устах.
Людей дістали комуняцькі профспілки,
Які нікого і ніяк не захищали.
Тож люди вільної профспілки вимагали.
І назва та, з чиєїсь легкої руки,
По всіх містах й по всьому світу зазвучала.
Хоча, насправді не в профспілках була суть.
Хотілось людям волі справжньої вдихнуть,
Яку в них кляті комуняки відібрали.
Ще в Польщі церква величезний мала вплив.
І уявіть, як всім їм гонору додало,
Що їх Войтилу римським папою обрали.
Він нещодавно, навіть в Польщу приїздив.
Уже як папа. Польща вийшла вся стрічать.
Усю дорогу папі квітами встеляли
І це поляків також дуже об‘єднало.
Цей дух єднання люди стали відчувать.
У солідарності у Польщі всій злились
Практично всі: чоловіки, жінки та діти.
Нічого влада не змогла із тим зробити.
Зі страйкарями перемовини велись.
Ім‘я Валенси тоді знали геть усі.
Той Лех Валенса був й до того непокірний.
Тепер очолив цей протест всепольський мирний.
Недарма ж потім президентський пост посів.
Хоч комуняки і кричали на весь світ
Про руку Заходу у всіх отих подіях,
Але нічого не могли із тим удіять
І зрозуміли, що на поступки йти слід.
Їм москалі ніяк би не допомогли,
Бо тільки саме у Афган вони упхались,
Все по-швидкому там зробити сподівались,
Але загрузли. Вже і вийти не могли,
І залишатись – лише гірше з того їм.
Тож не до Польщі. На якийсь час то відклали.
Хоч розуміли, що поляки б приклад дали
І москалям, і холуям москальським всім.
Тож підписали комуняки договір,
І «Солідарність» врешті легалізували,
Свободу слова і свободу друку дали.
Звільнили в’язнів політичних, що допір
За гратами тримали. Щоб людей
Хоч заспокоїть, з влади Герека прибрали.
Тоді генсека собі нового обрали.
Станіслав Каня далі партію веде.
Але і він занадто «м‘яко» себе вів,
Що москалям було зовсім не до вподоби.
Вони в Москві сиділи і бажали, щоби
Він у крові той рух до волі потопив.
Отож злостилися та сили набирали
Аби «угорщину» у Польщі повторить
Та бунтівних поляків кров‘ю «замирить».
«Вже краще Каня, ніж на танку руський Ваня»-
Казали в Польщі. Ніхто крові не хотів.
Але ж чи можна зупинити москалів.
Миритись довго москалі із тим не стануть.
Щоб москалів «рішать» питання не пустить,
Взялася армія «наводити» порядок.
Взяв Ярузельський – генерал у руки владу.
Вдалося чітко й легко то йому зробить.
«Бунтівників» найперших заарештували.
Ввели військовий стан. Безкровно все пройшло.
Фактично й опору в країні не було.
Спокійно досить те населення сприйняло.
А москалі…кусали лікті, бо ж тепер
Підстав війська свої уводити не мали.
Самі поляки за них справляться, гадали.
Задушать дух свободи. Але він не вмер.
І десять років з того часу не пройшло,
Як вся москальська та система розвалилась
З «обіймів братніх» Польща врешті-решт звільнилась.
Й життя в країні на покращення пішло.

Я у душі, мов Іов серед гною,
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібненько, знак за знаком.

І друзі, ті, яких зумів надбати,
та не зумів затримати, ідуть
від мене геть: мої нудні дебати
із богом - у душі колотять муть
із дна, і всі злостивляться довкола
на мене й господа, який забув мене
своїм добром, а злом не обмине.
Сиджу, душею мертвий, тілом голий.

Акриди лазять по руках, і в голові
вошва кипить. Всі жити мають право,
але не я. Слова тулю криві
і небу кидаю, що може буть не здраво,
та чи мені боятися когось?
Свого злодійника зневажив остаточно.
Нехай він благ колодязь, і пророчих
сказань, і тихо плине мовби Рось-

ріка в одне з сестрицею Сулою.
Мені молитись нікому, бо я -
я - Іов. Наче хряк лежу у гною
й на бога хоркаю, якого ся бояв
у дні, як доля лагідно віталась,
й мене ще не чурались люди.
Які ще там спасуть мене талмуди?
Я клав на них великий палець.

Мов Іов серед гною - я в душі
копаюся нечистими руками
вони болять, вони мені дрижать
од нетерпіння видобути камінь
з болота серця - збудувати в ньому
собі оселю вірну, наче смерть.
Але стопроклята мовчить до мене твердь,
і сльози - очі колють, мов солома...
1798 р.

Профан профан і ще профан
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
07.11.2025.

Не спи, мій друже, світ проспиш,
бери перо, твори шедеври!
Та не шукай тієї стерви,
що вимагає з тебе лиш
смарагди, перла чарівні,
речей коштовних подарунки.
Хай жадібно скуштує трунку,
що наслідований мені!
Відчує серцем ревний біль,
сльозами розпанахав груди.
Страждає той, хто сильно любить.
Чуття для неї — водевіль!
Та споконвіку чоловік
шукає щастя в трясови́ні,
а все тому, що очі сині
вражають так, як перший сніг.
Прокинься, випий день до дна,
зніми рожеві окуляри.
Тобою світ безмежний марить,
а не вона, а не вона.

24.11.2025р.

А ніч запалює зірки,
Золотом кожна бризка
Та місяць свій сріблястий ківш
Перевернув донизу

І сипле й сипле срібний дощ,
Який летить на землю,
Окутує калини кущ
Накидкою своєю.

Трави, дерева та річки -
Усе здається срібним.
А ніч запалює зірки,
Як мерехтливі свічі.

2021 р.

Студеніє листопад
Ув обіймах грудня, -
Засніжило невпопад
Знову пополудні.
Доокола вихорці
Білі зав'юнились, -
В льодом заскленій ріці
Зникнув сонця вилиск.
Дріж проймає до кісток,
Попри теплий одяг,
Та назад зробити крок
Я ніяк не годен.
Віє холодом, а сніг
Порошить в обличчя, -
Все ясніше грудня сміх
Над слізьми добичі.
27.11.25

Не зможу я для тебе стати принцом -
За віком я давно вже не юнак.
Але, можливо, ще на цій сторінці
Ти прочитаєш мій таємний знак.

Кому потрібна сповідь альтруїста,
Коли тепер цінується брехня?
Ніколи я не мав пів королівства,
Немає в мене білого коня.

Мої скарби - рукописи у скриньці
І осінь - тиха пісня хризантем.
Якщо тобі не треба юних принців,
Тоді для тебе стану королем!

Я так люблю любити тихо
З-поміж зірок посеред ночі
В далеком лісі серед гаю
Коли вона про це не знає

Я так люблю любити тихо
Коли вона це не почує
Коли вона крепко заснула
І лише бачить сни дівочі

Я так люблю про це казати
Лише, пташкам у ранню пору
Лише, ромашкам в літнім полі
Лише тоді, коли не бачить…

Не бачить болю голосного
Що той кричить в моїй душі
Кричить, бо хоче все сказати
Як сильно любить, як кохає

Кохає усмішку невинну
Кохає очі ці прекрасні
Він любить кожне слово ніжне
Він любить, як вона співає

І хочу ніби я зізнатись
Сказати все, що на душі

Але, все ж, краще я промóвчу
Бо так люблю любити тихо…

Говорили їй: ти не цвіти, не квітни,

ще будуть пекучі морози,

ще будуть вітриська і грози.

А вона зацвіла, мов вселенська молитва —

За тих, хто дожив до цієї весни,

За тих кого не дочекалися з війни,

Й у кого завтра буде перша битва.

Говорили їй: ти не зеленій, бо ще рано,

А вона вбралася, мов на свято

Щедра так, пелюстками багата

Досі так не духмяніла-не ясніла ––

Відчайдушна! Бо постала із імли

Й зацвіла, щоб інші теж цвіли,

Сльози втерли і серця відкрили.

Пустоцвіти мовчать. А черемхи — сколихують тишу

у морози-дощі, де дим боїв і де батьківська хата,

В чужих країнах снять дорослим і малятам…

І кожен з нас черемхою іще раз зацвіте,

як ягоди терпкі удома буде куштувати,

як спом’яне про всі набутки й втрати,

як у садах небесних проросте.

2023

Туман уранішній осів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.

І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
Заниє знову.

Щоб у найдовшу із ночей
Зніміти шрамом,
Котрим життя іще тече
У шпáру зламу.

Туди, де жеребом бескéт -
Клубú туману,
В нім скільки доль буття жаске
Переламало.

Жах, Боже, пережити дай,
Перетерпіти.
І колос випустять жита
В інакше літо.

Де гнізда бавлять лелечат,
Де вишні спілі
Червоним нібито гірчать,
Переболілим.

Запровадиш тільки кілька правил…
А вони гризуться між собою.
Робиш зауваження слинявим,
Що не все вимірюється тьмою…

В пам’яті одне, що призабуте
Силоміць витягуєш з кишені
А воно запрошує у бутель
І стаєм в дуеті навіжені…

Виманиш із силосу прадавнє
Треба ж якось все це уладнати
Скаучить… і все таки не лає
Видно, що силкується начхати…

Здуте, перелапане — помиї
Хочеться позбутися від правил
І майнути з мацанок за Київ
Де свої без правила забави…
06.11.2025.

***
Ти так близько, відьмо, не підходь
Кілька є причин, одна вагома…
Відвернеться як-небудь Господь
А тебе ні тута, а ні вдома…
Знову непристойна маячня
Усміхнешся, виплигнеш за обрій…
Будеш забавлятись з багатьма
Голоси здебільшого недобрі…
Близько так до серця не бери
На обум вже видно запізнилась
Все, що від чужого, все згорить
Видно без причини метушилась…
06.11.2025.

Гість
Сивий дядечко туман
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
Рознесеться згодом вість,
Сонце вийде із-за хмар.
Особливий в нього чар,
Бо туман - це тільки гість.



Городні молодці

Помаранчові плоди-
Подивись і підійди.
Ми гарненькі і пузаті
солоденькі й ароматні.
Хто ще нас не коштував?
З гарбузів доволі страв.
Хліб і каша, і цукати.
Запіканка пахне в хаті.
І оладки, і млинці -
Ми городні молодці.
Споживати нас корисно.
Вмиє дощ, то стільки блиску!
Вітаміни в кожнім з нас,
То ж смакуйте, саме час.



Ягідка

Зелененький круглобокий,
Ще й у смужечку увесь.
Друзі є, не одинокий.
Ним смакує навіть пес.
ВсередИні червоненький
І насіннячко дрібне.
Кожна скибка солоденька,
А ім'я яке чудне!
Ягідка. Яка ж велика!
Це одне з земних чудес.
Кавунець, кавунчик стиглий.
От би виріс до небес!

Свою відраду залюбки
у оберемках так затисне,
що задихнутись ненавмисне
вона спроможна. Він такий...
Пригорне міцно до грудей,
погладить кучер неслухняний,
запалить світло полум'яне
в туманний день, як Прометей!
Торкнеться лебединих рук,
розчиниться, немов у хвилі,
в її очах небесно-синіх,
відчує серцем серця стук.
Утопить згоряну печаль,
скупає в озері бажання,
але на ложі сповідання,
в обіймах щастя до світання
він не зали́шиться, на жаль.

24.11.2025р.

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

 
нам було би добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
ще дурня
збочена дурня
ще дурня
збочена дурня
 
мовлю про світ що ми зведем отут
засований без лементу
є ідеї чи не вийшло
запроси і винайди-но
 
то є добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
ще дурня
збочена дурня
ще дурня
збочена дурня
 
чекання радість однімає
і лики ангельські на палях
ангел бився ангел плакав
танцював і вмер однак
 
то є добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
 
 
 
 
 
 
 

Наближається знову зима,
Я, здається, вже скучив за снігом.
Це б долонями вже обома
Привітав би посріблене іго.

І коли всі ліси і гаї
Укриває незаймано-білим.
Так зима сипле чари свої,
Вишиває іскринами килим.

Усміхається світ мов увесь,
Мов дитятко спеленане в льолі.
О життя, мої сни очудесь,
І зігрій ти дерева ці голі.

Хай із кожного очка-вікна
Візерунки підморгують наче.
І дитяча веселість ясна
На морозі розвихрена скаче.

А бадьорий міцний сніговик
Вороння розганяє мітлою.
І розгонистий радісний крик
На санчатах луна під горою.

26 листопада 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Ой, Сергію, Сергію,
Я для тебе не сію
В полі маки червоні,
А на світлім осонні:
Огірочки зелені,
Помідори червлені,
Баклажани пузаті,
Буряки пелехаті.
Кукурудзу солодку
І селеру-молодку,
Гарбузи, бараболю,
Топінамбур, квасолю,
Ранню й пізню капусту.
Полуницю стовусу,
Моркву, кріп і петрушку,
Кучеряву пелю́шку,*
І цибульку перисту,
І гічкицю зернисту,
Кабачки, патісони,
Гірку редьку і сонях,
Перчик готрий й не дуже,
А під хатою ружі,
Щоб зривав їх для мене,
Моє щастя блаженне.

Пелюшка* — горох

23.11.2025р.

Безсонні ночі. Вічне катування,
Мов на галері спалених віків
Чекаєш, ніби прихистку, світання,
Щоб повернутись у гонитву днів.

Безсонні ночі. Мандрівник оспалий
І спраглий у пустелі нищівній
Побачить вдалині яскраві пальми,
Мов нагороду на путі сумній.

Безсонні ночі в карцері похмурім
У казематі страчених бажань.
Від світу ти відсторонився муром
З каміння і утрачених жадань.

3 грудня 2024

Зачарований гаєм іду,
Розкидає тут осінь намисто –
Шурхітливу красу молоду,
Золоту сивину падолисту.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

Сипле осінь так щедро з долонь,
Що земля вся – неначе світлиця.
Сивину прикладу я до скронь –
Хай і в мене вона золотиться.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

Обліта сивина, обліта,
Мов пір`їни із сонця жар-птиці.
Золоті мені, щедрі літа
Знов дарує пора світлолиця.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

17.10.7523 р.( Від Трипілля) (2015)

І
Коли попса озвучує «шедеври»,
що збуджують, та не лікують нерви,
це зайва розкіш у часи війни,
та от біда – куди не кинеш оком,
і дольний світ, і вишній, і широкий
оспівують папуги-брехуни.
Майбутнє наше – у такому світі,
де є місця культурі і освіті
і настає вибаглива пора
показувати щиро ту єдину
на теренах Європи Україну,
де йде двобій за волю, а не гра.

ІІ
Ні, це не зайве, що і ліра грає,
і є бандура, і лунає спів,
і шаровари дехто одягає...
альтернативи, нібито, немає –
гра в унісон півсотні кобзарів
не варта гри одного Вересая
про воїнів, героїв, бунтарів.
Бо виконавцю, певно, не байдуже,
шо і на сцені є той рубікон,
якому зайві співи в унісон...
..............................................
Феміда у політиці не дуже
допомагає вірити юрбі
її величності... або алібабі
із тисячі і однієї ночі
нової епопеї. Поза очі
сомнамбулою іншої війни
блукаю інде у часи урочі,
описуючи летаргійні сни.

ІІІ
Парафія московії незримо
роз’ятрює кровоточиві стигми.
Сон розуму породжує примар
і плутає яєчню й божий дар.
Моє безсоння гомінке і тихе
навіює нечувані рядки
і повертає неприспане лихо
на пройдені у юності стежки,
у ті літа і явні, і забуті,
якими як сліпий на перепутті
вертаюся дорогою в село
і, нібито, минулому на зло
вигадую і те, що мало бути
і те, що з волі обраного юди
не стало тим, чим бути не могло.

11.2025

***
Маню манюсіньке до рук…
Воно гризе, гризеться вміло,
А непомітний його звук
До нот підсунути кортіло…
Манив принаймні кілька діб
До - ре… до - мі… від дня до ночі,
А після все це тихо згріб,
Бо вічував, воно пророче…
06.11.2025.

— Чому? —
Чому пори не вистачає літньої?
Іноді себе не впізнаєш.
Торкаєшся руки… та хоч би й лівої,
А залишок безцінний відстає
І тягне вбік так швидко, не питаючи,
Чому вже втретє в день експеримент
І липне до руки хитаючись
Як бажаний приємний апонет…
Чому?
06.11.2025.

***
А зла Феміда спати не дає
паяцу із Фортуною такою,
яка неначе є,
але його досьє
не помагає вийти у герої.

***
А кін-че-ні корейці згаряча
отримали ляща у тому полі,
де жовта саранча
хотіла калача,
але у зад отримала пуд солі.

***
А вевеху планує всі етапи
не аби-як, а до кінця війни,
граната мавпи
опікає лапи,
та хочеться у рай до сатани.

***
А на війні корейські вояки
їдять собак. Скотина є скотина.
І навпаки –
це ж наші пси, таки,
поїли ціле військо кім-чен-ина.

***
А маячело віддає Сибір
своєму віце-другу сі-дзінь-піну
і премію за мир
отримає упир,
як оживе після ножа у спину.

***
А Дональду Європа не дала
Гренландію й Панаму за подяку.
Навіщо ці бла-бла,
якщо в пуйла
є нічия земля біля Аляски?

Реляція
А в офісі тримає вовкодава
один баран, якого той і з’їсть,
та у Женеві – це заморський гість
і з пагорба удава
інша вава
зганяє на Європі люту злість.

11/25

Вчергове. І наче вперше.
Звикнути неможливо.
А психіка вже нездатна жахатися, як же так.
І вже не існує місця, куди можна твердо спертись.
І серце в груді завмерло – у інших живе світах.

Вчергове. І не востаннє.
Надію давно убито.
Валяється, пошматована, посеред зчорнілих руїн.
Примарою теліпається між сірих завіс світання,
сахаючись, наче пошесті, зустрічних прогірклих новин.

Незмінність душевної хворості
у черзі злоякісних дій
з задушеним голосом совісті
в короні двоглаво-гидкій.
Вчергове всі норми відкинуто.
Вчергове мерзенність без дна.
За довгими чергами вибухів
безумству кується ціна.

19.11.25

На самісінькому дні
Глибокого яру
Веселі співа пісні
Річечка Тернавка.
Як дивитись звисока
На ту річку-змійку,
То здається, що вона,
Наче стрічка срібна.

Чисті хвилечки її,
Неначе дзвіночки
І лунають вдалині
Їхні голосочки.
Їх підхоплює луна
І несе полями,
Розказує як співа
Річечка Тернавка.

2020 р.

Пробачте мене добрі люди,
Не зліться зопалу, прошу.
Безплатного більше не буде,
Порожній з учора капшук.

За пісню давайте сто "баксів",
За вірш про кохання - мільйон.
Одині така лише такса,
Життя не меди - йо ма йо.

А от про любов буде знижка,
Бо тема гаряча як піч.
Візьму (як домовимось) трішки,
Уранці скажу, не під ніч.

Бо спати не будете зовсім,
А хто таки, здуру, засне -
Спросоння, мов кіт, заголосить
І нігті у ніс зажене.

І хоч у кишенях не повно,
Харчі - бараболя й вода -
Природу роздам безкоштовно,
Ця тема - священна, свята.

А творчість моя кострубата,
Насправді, ціна їй - мідяк.
Тож оді уже жартувати!
Роздам все що маю за так.

25.11.2025р.

Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затумані́ла у полях.
В безмежжі кубляться примари,
ведуть зірки на водопій.
Вітрисько вештає без пари —
сльозини скрапують із вій —
вербу ламає так, що схлипи
вже чутно за глухим вікном.
Осінній сум до серця липне,
а я не знаю, Боже, чом?

23.11.2025р.

Ксенії Кучерук

Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
В якому свіжість вітерця
Й лукава ніжність матіоли.
Як найчистіша білизна
На миловидому обличчі, -
Усе дівоче убрання
Тобі, красуне, завжди личить.
24.11.25

Коли починається тривога і виють сирени,
Вона стає біля дзеркала і малює губи,
І одягає сережки з медичного золота,
Боїться, що… загубить.
І одягає найкращу сукню,
Таку барвисту, у мальви й ружі…
І сідає біля стола,
А стіл — біля вікна,
І вікно — навстіж.
Курить байдуже.
А ракети летять…
А ракети шиплять…
А стіни тремтять…
А ті що на небі
шепочуть: «молода ще. Рано ще. Облиш…»
А її долю на війні
Рік тому смертельно ранило…
Принесли звістку галасливі круки…
А сусіди їй вслід:
«Бач, як не поталанило.
Краще б прийшов хоч безногий-безрукий».
Їй тепер нема з ким вінчатися,
І нема кому присягати…
Нема кого в саду стрічати,
І нема кого під зорями цілувати…
То й сидить вона край столу
В бордових туфельках,
І чекає не дванадцятої години:
«Ото як раптом що…
якби недоля тоту залізяку принесла…
Щоб я красива до нього прийшла…»
17.03.2023

Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.

Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані останні німі сподівання.
І освітить страждання останню і болісну путь,
За якою залишиться тільки осіннє картання.

Що ж, навіщо іти на той шлях, де рятунку нема?
Лише каркання круків розбудить столітню утому.
На шляху, де чекає всесвітня, всесильна тюрма,
Де немає можливості вже повернутись додому.

29 листопада 2024

Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.

Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.

Що, сучий світе? Ти вкотре заснув?
Сни тобі сняться солодкі й чудові?
Гниду рашистську, ви скажете знову,
Клясти не можна? А я прокляну!
Батько гойдає біленьку труну.

***
Осінь, що тільки торкнулась перону,
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми, а втім
є ще опора не з ликом колони,
і не з гримучим всевладдям замків —
завше рятують обличчя іконні,
бо без гримас вони й не говіркі
в час, коли місто одягне корону,
як не крути, але гості усе ж
і прожене з перегуком і дзвоном
голу її і багряний кортеж…

***
Мосьє-поштар не любить злив і псів,
розбіжностей і збігів за плечима,
у старості й Парижі він осів,
відгородився віями густими
від кожного забутого листа,
від букв нахабних і осиротілих
та подружився похапцем, несміло
з отими, що, благаючи з хреста,
про нього нагадають будь-кому.
А власне, каже зопалу, — навіщо,
якщо носив написане у вічність,
а звідти відповіли не йому?

***
Ну що ж, мадам, вам личить комплімент,
що куплений за усмішку розкішну.
Гадаєте, торговець геть успішний,
якщо знайшов для продажу момент,
коли французька жінка, як вода,
прозориться між смертними й богами
і може зазвучати, наче гамма,
або ж коли на зблиск її хода
невпинна вже?..
Миттєвості, мадам,
не Ваші друзі — клаптики туману.
О, Ви, я бачу, обняли оману,
хоч знаєте: вона завжди руда
сестра лисиці, посестра змії.
Якщо веде, то лиш до роздоріжжя,
де напрямку немає на заміжжя
і янгол на посту там не стоїть.
Утрьох ідете: Ви, омана й він,
знайомець Ваш, надалі — незнайомець,
аби жбурнути промінці з віконець
і спільну нічку заховати в тінь.

***
А ночі мої — черниці
поміж охололих стін.
Про серце питають.
— Б'ється, —
у відповідь мовлю.
— Він
так начеб жартує, — кажуть,
а голос — як згаслий жар,
а в слові чимало сажі,
яку б не стерпів димар.
— Поволі б йому, поволі, —
стривожить котрась вікно, —
бо в долі його, бо в долі
лиш янгол з ним заодно,
утомлений — той, що білий,
невидимо видимий той.
Удвох вони ще вціліли,
якось їх не стер ніхто
ні з обрію, ні з провулків.
Прозорі удвох, либонь…
Замрію здмухнуть не гулко,
мов зоряне па з долонь.
Та як же сим не од світу
у натовпи й гул щораз?
— Ах, ночі мої в габітах,
ми з янголом без окрас
злетіли, — ячу, — як віхоть,
туди, де ставник не світять
і ходить по колу час…

Надвечірнє купання у масці

Маска тримає на хвилях морських.
Їй ви, як вітру, вірте!
Інші бо просто — казки і цяцьки.
Ця ж повертає звідти,
де розпочалося все й назавжди
з тих ниточок мелодій,
що перевершили голос води
й досі життя виводять
з мурів коралових, рифів цупких.
Маско, ти тут єдина
гостя й чужинка, розвага і здвиг
над безконечним плином
течій підводних і всіх таємниць
у дзеркалах-глибинах,
поки над нами легкий вітерець
дужчому тче годину.
То ж бо зніму тебе й знову — на діл
там, на золоченім пляжі.

Маски казки і цяцьки звідусіль
поряд обличчями ляжуть…

***
Ти для кохання вибрала вітрила,
морські пориви, обрій золотий,
але вхідні у час не відчинила,
і перед ними начебто й не ти,
а тінь твоя загублена, колишня,
що мандрувала похапцем услід.
Ти думала: то вічно чорна тиша
чи в невідоме темний перехід.
Відтак дверей торкалася не часто,
як струн безрукий, як ножа святий.
Тому й за ними вирій розпочався
і наше море з вирви і сльоти
подалося назустріч безупинно
без обрію, без чайки, без вітрил
і вмить завмерло в домі на картинах,
з яких неквапом… просто пил зітри.

Пізній рейс підземкою

Метро шепоче,
метро — впівголоса
(тут навіть рейки
жбурляють: цить!).
Холодне сонце його
на волосі,
гарячий місяць
біжить, біжить
за кожним потягом,
за кожним вихором,
аби хоч кулею,
хоч зблиском лиш
десь там на виїзді,
десь там на виході —
понад усміхнений
у сні Париж.

Світанковий етюд

На набережній Сени
зійшлись часи і стилі —
бароко і модерном
увінчані моделі.

Художники від Бога
чи грішники завзяті
малюють бюсти й ноги
о прохолодній п'ятій.

А Сена, мов Єлена*,
найкрасивіша знову.
Їй вірний і святенник,
обожнить, загадкову.

Моделі — як негода
у виплеканій тиші,
хоч кожній на природі
і ренесансне личить.

Танцюють пензлі вправно
на вірних їм полотнах,
поки не свисне справа
павітер-заколотник.

Усмішка тільки в Сени,
пророча і магічна,
бо знає достеменно —
тут ностальгує вічність.


Латинський квартал Парижу

З латиною єдиною
не вилізти з боргів.
Життя жонглює кпинами
над скромними світлинами,
що й Богу дорогі.
Минулого студентику,
враз оживи на них.
Хто вибрав діалектику,
не лишиться в конвертику
до судного… до книг,
в яких гріхи записано
із розмахом століть.
Патлатими і лисими,
з немовчазними рисами
минуле оголіть
усі, кому судилися
Сорбонна та шинки,
куди — ну хоч на милицях,
чи хай синці на вилицях,
а все ж бо — залюбки.

Нічна балада

Міські вітри — блукаючі блаженні,
утікачі з сонетів і катренів
на волю виривалися ночами,
аби не стати попелом чи крамом.
Такі грайливі, як птахи на Сені,
з найвищої крислатої антени,
або з дахівок, давніх, як безсоння,
шукали безупинно завіконня,
що заховало в темряві панянку,
яку поет обожнював щоранку
барвисто, рвучко, із шалінням бурі,
поки в рукопис не лягла зажура,
мовляв невдаха він, бідак і дурень.
Відтак рукою — до дверцят каміна,
аби любов спалити і уміння.
Тоді вони, міські вітри блаженні,
утікачі з сонетів і катренів
йому умить заплющували очі
та вкотре відправлялися охоче
на пошуки, здавалось, безконечні.
І ось вона, панянка, так до речі,
постала перед ними на балконі.
Злетіли, наче з Божої долоні,
назустріч їй, не вінчаній з дивами,
не силою прозорою — словами,
од полум'я врятованими вчасно,
бо як іще явитися прекрасній?
*Героїня давньогрецьких міфів.
2019р

 
о ці вилиски у твоїх очах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
нумо гарна тепер куди
я голодний і спраглий тип
наче дуриш (не уві сні)
я за дверми ~ може відчини?
а вилиски у твоїх очах
невже алмази темних шахт
і за смішками хіба не сміх?
чи пусте о чи пусте
дав серце тобі своє
у тебе срібло & злото є
моє кохання сліпим лишись
чи пусте. . . ні? і мовби не сюрприз
 
 
 
 
 
 
 
 

У разі скупчення проблем,
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
Гуляє осінь на дворі…
Дощить місцями неохоче.
І сниться знову дітворі,
Що їх надію ворог топче…
23.11.2025.

Дванадцять років з тих часів пройшло,
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пануванню наступає край.
Хоч москалі стикались вже не раз
Із бунтом поневолених народів,
Та розуму набратись було годі.
Повторювали помилки щораз.
Нічого не міняли й не збирались,
Адже вважали: так і має буть.
Про інші думки не бажали й чуть.
Тож незабаром, звісно, знов «догрались».
Тепер в Чехословаччині. Як скрізь,
Там комуняки довели країну.
Народ давно би їх, проклятих скинув.
Але тягти той комуняцький віз,
Їм «помагали», звісно ж, москалі.
Тоді Новотний у державі «правив»,
Тяг в «комунізм» всіх та чинив розправи.
Словаків тих «затуркав» взагалі.
Вони були у нього другий сорт
Відносно чехів. Звісно, що в країні,
Де все дано рішать одній людині,
Життям не надто тішиться народ.
В країні невдоволення росло
І деякі з «високих» комуністів
Оті загрози відчували, звісно.
Хотіли, аби гірше не було,
Зробити щось, щоб кризу зупинить.
Новотного з його посади зняли,
Генсеком тоді Дубчека обрали,
Щоб він якісь реформи зміг зробить.
Той взявся ревно втілювати це,
Почав країну всю реформувати,
Соціалізм, звичайно збудувати,
Але соціалізм з людським лицем.
Щоб вибори по-справжньому були,
Усю цензуру преси відміняли,
Та за кордон всіх вільно випускали.
Реформи управління почали.
Іще не встигли все то розпочать,
Як москалі одразу сполошились,
Вони загрозу в тому роздивились.
Бо ж інші приклад з того можуть взять.
Дивись, так і розвалиться ота
Система, що вони побудували.
Бо ж інші лише приводу чекали,
Щоб від Москви їм незалежним стать.
Їх ще «бісив» «соціалізм» отой
«З людським лицем». Що на увазі мали?
В Союзі щось нелюдське збудували?
Тож москалі й «окрисились» на то
І дружно за «роботу» узялись.
Спочатку керівництво умовляли,
Щоби воно «дурню» цю припиняло.
Та ті на умовляння не велись.
Тоді уже погрожувати стали.
Навчання військ поблизу провели,
Агентів КаДеБешних натягли,
Щоб провокацій там улаштували.
На Захід все кивали: ті, мовляв,
Готують змову, щоби захопити
Країну, встигли всіх і все купити.
Хто б з москалів таке терпіти став?
Тож, поки умовляння ті ішли,
В Москві вже й план устигли розробити,
Як їм ту «Празьку ве́сну» розгромити.
Війська тихцем поближче підвели.
Щоб не самим ту проливати кров,
Союзників рішили пов‘язати.
Ті мали теж війська свої послати.
Отож, збиралось війська будь здоров!
Поляки, угри, німці і болгари
Отримали з Москви тихцем наказ
Разом із москалями в певний час
На ту Чехословаччину ударить.
Щоби ніхто не звинуватив їх
У самоправстві - діячі «знайшлися»,
Які листа писати узялися,
В якім просили москалів отих
«Надати поміч…» Лист той у Москві
Лежить ще й досі, бо ж вони прохали,
Щоб люди про то часом не прознали…
Для москалів маневри не нові.
Вони завжди знаходили «людей»,
Які «прийти» й «звільнити» їх просили.
Ми теж тепер подібне пережили
І скільки років вже війна іде…
В серпневу ніч дві сотні тисяч військ,
П‘ять тисяч танків перейшли кордони.
Порушивши статути і закони,
Раз вже словесний не поміг їм тиск,
Війська ввели в країну москалі.
Десантники до Праги увірвались,
До керівництва КаПеЧе дістались.
Ті ж того не чекали взагалі.
Тож Дубчека й соратників схопили,
На Закарпаття спершу відвезли,
Там кілька днів «подумати» дали,
Тоді в Москву «прибути запросили».
Там під шаленим тиском почали
Заяви про відставку вимагати
І документи різні підписати.
Що ті зробити змушені були.
Не всі. Знайшовся поміж них один –
Франтішек Крігель – не схотів коритись
І довелося москалям змиритись.
До речі, сам із України він,
Бо в місті Станіславі народивсь.
А вже, коли імперія розпалась,
Сім’я в Чехословаччині зосталась.
Проте, він не єдиний не змиривсь.
Хоч москалі й союзники бігом
Усі важливі пункти захопили,
Місцеві негостинно їх зустріли.
І юрби невдоволених кругом
Де мітингами, де камінням стріли
Нахабних «визволителів» отих.
Де барикади не пускали їх,
Де горщики із квітами летіли.
Кричали люди їм: «Додому йдіть!»
Прохання те писали на плакатах.
Під танки не боялися лягати,
Щоб тільки «визволителів» спинить.
Та ж чобіт москаля уже ступив…
Йому народу голос не цікавий,
Адже москаль вважає – має право
Чинити так, як із Москви велів
Йому той вождь, що в тій Москві сидить.
Бо ж із Москви йому завжди видніше,
Як мають жити всі народи інші.
Отож, москаль вождя ідеї «бдить».
Як тільки в Москві Дубчека «зняли»,
Одразу свого Гусака обрали,
«Порядок» навести веління дали.
А той старався, раз Москва велить.
Взялись одразу чистити ряди.
Із партії прогнали півмільйона,
Поставили усіх поза законом.
Пройшли над активістами суди.
Всі, хто себе хоч якось проявив,
Потрапили під той коток. Проте,
Не скоро дух той вбити удалося.
Війська ще добавляти довелося.
Народ «заткнути» - діло не просте.
Народ іще на Захід сподівавсь,
Що той їм з москалями допоможе.
Введе війська свої в країну, може.
Та Захід лиш «глибо́ко стурбувавсь»
Та на словах свавілля засудив.
В ООН питання, навіть піднімали,
Та «вето» москалі на те наклали.
То все, чим Захід «помогти» зумів.
Отож, наклавши «купу» на ООН,
Вдалось країну москалям загнати
Назад в свої «комуністичні» грати.
Вони тут стали судді і закон.
Під танковими дулами «ляльки»,
Яких з Москви водили «ляльководи»,
Пішли із москалями на угоду,
Раз час настав непевний отакий,
Тож «тимчасово» хай війська стоять
Тепер в Чехословаччині москальські.
Відома й давня теж московська казка.
Бо ж час Москва теж буде визначать.
Так «Празька» закінчилася «весна»,
Знов холодом зі Сходу потягнуло.
Хоча свічу свободи не задули
Вітри. В надії тліла ще вона,
Поки яскраво спалахнула знов
Через якісь там два десятиліття.
Прийшлося москалям забратись звідти,
Відчувши «братню» всю до них любов.

Хоча багряне листя впало
й далеко до весни,
Свята любов ярить опалом
у серці таїни.

Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
А я закохана, щаслива
плекаю зорепад.

Рожеві мрії світанкові,
мелодію сяйну.
Солодким присмаком любові
смакую далину.

Бере струни найвищу ноту
замріяний Орфей.
Вечірніх блисків позолоту
ніч струшує з грудей.

Звучить мелодія сердечна
в судинах день за днем.
Зваблива, щемна, небезпечна
обпалює вогнем.

Не тріпотіть, бентежні звуки,
печаллю у мені.
Умерти можна від розлуки,
а від любові - ні!

22.11.2025р.

Жовте листя з дерев вже давно облетіло.
Лиш один залишився ген-ген угорі,
Засинає вночі, заколисаний вітром
Й мокне вдень на холоднім-холоднім дощі.

Одиноко йому, він тремтить весь і мерзне,
Перемовитись ні з ким та й сум огорта.
Він терпляче чекатиме - прийде весна,
Потепліє і він іще буде зеленим.

2017 р.