Тоді, коли пухнастим квітом
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
Не стало бабці перед оком,
Мелькає в спогадах село, -
Уже мене обходять боком
Чиясь увага і тепло.
Тепер, коли, неначе джунглі,
Поріс полином бабчин двір, -
Від сліз мої повіки спухли
І лиш пітьму вбачає зір.
16.11.25

Хмари, хмари примарні, зловісні,
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.

Стіни, стіни зпадають, як шкіра
Зі скелетів роздертих будівель,
Під собою ховаючи, купи колишніх речей.
І заснулим залізобетонна сокира,
Розтинаючи простір, загибель
Передчасно несе, та заплющує сотні очей.

Пам’ять, пам’ять – запам’ятовуй!
Ціх зірок, зокривавлений колір,
У зіницях звірячих рашистських істот.
На віки, на віки у душі жагу помсти вгамовуй!
Смерть рашистам – як праведний докір,
Як розплата за жах, ними скоєних звірств і скорбот!

15.09.2023

– Наші захисники та захисниці
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки́ (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...

(Серпень 2025)

- Розкажи-но нам, Миколо, як там було діло?
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Дід Микола витяг люльку прокурену з рота:
- Розкажу вам, звісно, хлопці, коли так охота.
Коли уже про війну ту з турком говорити,
То москалі б могли військо все там положити.
Вони ж пруть завжди нахрапом, людей не жаліють,
Устеляти трупом землю тільки і уміють.
Та без нашої підмоги вони б, може, й досі
Десь отам під Перекопом колупались в носі.
Було то, ще Січ стояла, ще москалі кляті
Не устигли нашу матір упень зруйнувати.
Калниш був за отамана, добрий козарлюга.
Кажуть, десь на Білім морі гука тепер «пу-гу!»
А в той час ми москалям ще були так потрібні,
Що вони нас обіймали, наче братів рідних.
Від самої Катерини цидулу прислали,
Де вона нас помагати у війні прохала.
Бо ж москалі воювати із турком зібрались
Та в місцях понад Дунаєм взагалі не знались.
Як так можна воювати? Перти і не знати,
Де які річки, озера та як їх долати?!
Тож прислали ту цидулу. Найперше прохали,
Щоби козаки на «чайках» місця ті вивчали.
Та їм карти малювали, описали гарно.
Щоб туди москальське військо не поперло марно.
А, по-друге, попросили загін невеликий,
Що б провів москальське військо через поле Дике
Аж до Криму і поміг там Перекоп узяти.
А, як дасть Бог, то й по Криму гарно погуляти.
Зібрав Калниш тоді раду, недовго гадали
І поміч москалям в тому твердо обіцяли.
В квітні вже Сидловський Яків зібрав собі силу,
Сіли в дев’ятнадцять «чайок» і в море поплили.
Мали добре дослідити далекі простори:
Прибережні усі землі і Дунай, і море.
Щоби москалі не перли наосліп, а знали,
Де які річки і гори на шляху лежали.
Ще просила Катерина загін сформувати
Із пів тисячі козаків й під оруду дати
Ковпаку, що був полковник в Орільській паланці.
Добрий козак. Що про нього ще сказати, братці?
Поки хлопці із Сидловським на Дунай ходили,
Москалі уже зібрали для походу сили.
Вів те військо Довгорукий. А поперед нього
Йшов з загоном Прозоровський. До загону того
Нас й приставили. Бо мали ми шлях визначати,
На кілька днів попереду всього війська мчати.
Від куренів у загін той порівну обрали
Тих, хто степ до Перекопу й за Перекоп знали.
Пройшли москалі, як хмара, землі запорозькі,
Щоби скоро опинитись в Криму на порозі.
В квітні Дніпро подолали та й пішли до Криму.
А ми з отим Прозоровським ішли перед ними.
Ішли скоро. Обоз в центрі, ми по боках нього.
А дозори пантрували навсібіч дорогу
Так, що ворогу підкрастись неможливо було.
Скоро в гирло Білозірки загоном прибули.
Там на річці, на Каїрці весь обоз лишили
З двомастами козаками. Самі ж поспішили
Степ навколо розвідати: чи то не ховає
Десь татарськії чамбули, що здобич чигають.
Чи степ часом не запалять, як раніш бувало,
Що москалі з пів дороги назад повертали.
Та у степу було тихо, нікого не стріли.
Мабуть, всі за Перекопом татари сиділи.
Так Ковпак і повідомив: всі цілі криниці
І, для випасу худоби достатньо травиці.
Поки москалі ще пхали по степу до Криму,
Ми вже й за Сиваш сходили бродами отими,
Що старі козаки знали й нам переповіли.
Але ж знов на тому боці татар не зустріли.
Щоб про татар добре знали, які в Перекопі,
Ковпак виставив пікети та і чекав, поки
Прийде, врешті, Прозоровський. Вже й червень почався,
Коли- таки з авангардом і сам князь припхався.
А слідом і Довгорукий. Взялись готувати,
Щоби того Перекопа атакою брати.
Просив Ковпака князь чинно козаків послати,
Бо хотів глибину рову в Перекопі знати.
З осавулом Кобеляком вночі подалися
Я та троє іще наших, й дончаки взялися.
Нічка темна, але нам то якраз і на руку.
А вже рови виміряти – не складна наука.
Тут тринадцять майже метрів було того рову.
Як для того Перекопу, то-таки здоровий.
Вранці вибрались татари, на військо напали
Та москалі прочухана їм добряче дали,
Що ті мусили сховатись за мури високі.
Відсидітись сподівались, хан виручить поки.
Хотів уже Довгорукий атаку трубити,
Щоб скоріш солдатським трупом отой рів забити.
Та Ковпак, коли спитали, отак йому каже:
- Укріпилась в Перекопі добре сила вража.
Він поставлений для чого? Щоб в Крим не пускати.
Але ж можна і Сивашем його оминати.
Ми всі броди добре знаєм. Перейдем та й годі.
Переведем і московське військо при нагоді.
На тому і порішили. Ми Сиваш здолали,
Прозоровському дорогу також показали.
Підійшли до Перекопу із другого боку.
Тепер уже з Перекопу татарам ні кроку.
Перекрили своїм військом ми усі дороги,
Тож даремно в Перекопі ждали на підмогу.
А Ковпак ще й розвідгрупи кругом посилає,
Навколишню обстановку добре знати має.
Випало одного ранку і нам виступати.
Ковпак загін в сотню шабель вирішив послати.
Подалися ми сторожко, а десь під обідом
Донесла сторожа раптом, що татари їдуть.
Загін десь у триста шабель. Про нас ще не знали.
Тож, не думаючи довго, ми на них напали.
Ті ніяк не сподівались, тож довго не бились.
Розвернулись й чимскоріше втікати пустились.
Ми десяток перебили, двох у полон взяли
І тут же серед дороги обох допитали.
Ті і крилися не надто, сказали, що знали.
А знали, що хан з ордою вже на поміч мчали.
Веде хан аж тридцять тисяч Перекоп звільняти.
Хоче вдарити від моря, військо роз’єднати
Та скинути Прозоровського прямо в Гниле море.
Коли б ми про те не взнали, справді, було б горе.
А так авангард поскубли і вісті узнали.
Та одразу ж Довгорукому про те знати дали.
Москалі заметушились, стали готуватись.
Серед поля півмісяцем взялись шикуватись.
Як то звично запорожцям: спереду піхота.
З боків її прикриває москальська кіннота,
А за нею знов піхота. Ще в центрі гармати,
Та піхота їх до часу має прикривати.
А ми були попереду і донці із нами,
Мали вивести орду ту на гармати прямо.
Аж ось і орда з’явилась, все поле укрила.
Бачимо, що на нас суне величезна сила.
Куряву зніма до неба, аж земля трясеться.
Так оте ординське військо в атаку несеться.
Розігналася добряче, все змести готова,
Москалів всіх потоптати та пустити крові.
Нас помітили ординці та ще припустили.
А ми кинулись втікати від тієї сили.
Летимо, вони за нами, хочуть наздогнати
І на шматки козаків всіх тут же порубати.
Махнув шаблею полковник і ми розділились.
Одні вправо, другі вліво. Вся орда відкрилась.
Ще не встигла зрозуміти – вдарили гармати.
Картеч стала ряди цілі в орді виривати.
Перші падають, а інші на них ззаду пхають.
А гармати безперервно ревуть, не змовкають.
Зрозумів хан, що попався у козацьку пастку.
Велів орді розвертатись, щоб потім напасти.
Та тут кінні, що стояли по боках піхоти
Налетіли на орду ту, взялись до роботи.
А ми також розвернулись, вдарили від моря.
Погнали орди частину на гармати скоро.
Розлетілась орда степом. Одні поховались,
Між солоними озерами купами збирались.
Ми їх добре потріпали, до тисячі вбили.
Вони звідти й подалися втікати щосили.
А хан їхній попереду. Верст тридцять їх гнали,
Аж до Кам’яного мосту. Аж там вже відстали.
А ті усі в Перекопі бачили, що сталось.
Зрозуміли, що надії у них не зосталось.
Тож ворота відчинили та й мусили здати.
Не прийшлось солдатським трупом той рів засипати.
Тепер шлях у Крим відкритий. Хан не має сили,
Яка б москалям дорогу в Крим перепинила.
І знову ми попереду. Спершу до Козлова.
А за нами москалики марширують знову.
Тільки вже не Прозоровський веде їх, а Броун.
Такий собі іноземець, бундючності повен.
Карасубазар минули – ніхто не спиняє.
Сонце палить, піт солоний очі заливає.
І пилюга, що забила і носи, і очі.
Вже козаки утомились, відпочити хочуть.
Десь за тридцять верст від Кафи Ковпак дав спочити.
Три дні на одному місці вдалось посидіти.
Хоч, що значить – посидіти? Доки спочивали,
Наша сотня пішла в гори, татар пошукала.
Вони ж села покидали і в гори сховались.
Відсидітись у тих горах, певно, сподівались.
Ми підповзли по-пластунськи, зненацька напали
І татар по усіх горах звідти розігнали.
Взяли тридцять полонених, коней та худоби.
Ще і майна прихопили, поживитись щоби.
Бо ж козак живе із того, що здобуде з боєм.
У нас двоє загинули й поранених двоє.
Правда, москалі одразу, як про здобич взнали,
То наказом князя все те у нас відібрали.
Ми позлилися, звичайно. Та, щоб про те знали,
Москалям би про ту здобич не доповідали.
Дісталися, врешті, Кафи. Москалі вже вчені.
Не подерлися на мури міські височенні.
Здумали, як з Перекопом – виманити з міста
Силу вражу та й розбити її в полі, звісно.
Турки спершу побачили, що москалів мало,
Вийшли з міста і на них вже майже і напали
Та помітили, що суне Довгорукий з військом,
Повеліли повертатись гарнізону в місто.
Ми зненацька налетіли, аби їх відтяти
І у місто повернутись всім туркам не дати.
Але нас для того діла було геть замало,
Хоча турків чималенько ми там порубали.
Але більшість відступила, за мури сховалась.
Москалі слідом на мури дертися помчались.
Та ударили гармати із мурів фортечних
І попадали солдати кругом під картеччю.
Стали вони відступати, але генерали
Ще з дороги полки нові в атаку погнали,
Аби вдертися по трупах, ту Кафу узяти.
Кинувся Ковпак москальських солдат рятувати.
Прилетів бігом до князя, показав на гору,
Звідки би могли гармати дістати й до моря.
Москалики постарались, виперли гармати
На ту гору та й взялися звідтіля стріляти.
Що в тій Кафі почалося?! Всі у порт рвонули,
Обсіли кораблі так, що ледь не потонули.
А тут бомба ще у погріб з порохом попала.
Так бабахнуло, що мури міста затріщали.
Довгорукий велів далі і порт обстріляти.
Кілька суден потопили москальські гармати.
А на них же людей стільки уже навсідалось.
Не усі із них по тому берега дістались.
Рішив князь, що того досить, налякав невірних.
І тепер вони фортецю здадуть йому мирно.
Відправив парламентера… а ті його вбили.
Тоді бомби знов на місто густо полетіли.
Довгорукий розлютився, велів не жаліти.
І гармати заходились по вулицях бити.
Зайнялися там пожежі, чорний дим піднявся.
І тоді паша, нарешті з гарнізоном здався.
Відчинилися ворота, паша й знатні люди
Винесли ключі від міста, як прийнято всюди.
Кафа впала. Спитаєте, чому Кафу брали,
А Бахчисарай позаду, не взявши, лишали?
Та ж Кафа – портове місто, кораблі із військом
Зі Стамбулу сюди саме прибувають, звісно.
Тепер куди прибувати? Для них порт закритий.
Тут москальськії гармати можуть їх зустріти.
А Бахчисарай і інші міста, як узнали,
Що Кафу взяли із боєм, здаватися стали.
Хан подався до Стамбулу помочі просити.
Та москалі уже встигли весь Крим захопити.
Ми добряче постарались та повоювали.
Хоча між собою трьох лиш убитими мали.
Як москалі віддячили, хочете спитати?
Наказали всі трофеї наші відібрати.
Довгорукий полковнику подякував сухо,
Про потреби козацькії, навіть, не послухав.
Послав на Кінбурн від турка його боронити.
Довелося там, скажу я, земельки порити.
Із вершників в землерийок ми перетворились.
Хоч від турок, як припхали, ми таки відбились.
А уже перед зимою, стало холодати,
Ми отримали наказу на Січ повертати.
Крим, бач, нашими руками москалям дістався.
Та козак від того всього лишень облизався.
Скажу більше, коли б Крим той москалі не взяли,
То і Січ – козацька мати досі би стояла…
Мабуть, я сьогодні, братці, сказав забагато, -
І став знову дід Микола люльку набивати.

***
В сфері внутрішніх відносин —
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…
В сфері завтрашніх відносин —
Таїн, мовин і байок…
Краще бджіл чатують оси,
Коли порч сухпайок…
04.11.2025.

***
Уночі буває не заснеш.
Наче відрацьований резистор
Ходиш по квадрату і верзеш…
Паузи заповнюються свистом
А вікно, зашторене, пахтить.
Споглядає в ніч одне на зорі…
Далеченько дАлеко дощить,
Схоже, що не вимовиш: Айм Соррі
04.11.2025.

***
Видимо - невидимо грибів
Край дороги осторонь від лісу…
А вони такі… перехотів
І згадав ту дівоньку, Алісу,
Що з лісничих випливла картин
На стежині всілася віночком
І було вродило, першим — син…
Все таки вернуся в сон лісочком…
04.11.2025.

***
Упродовж минулої доби,
Упродовж мовчанок і дискусій
Наче хтось об’ївся лободи
Замість того, щоб поїла гусінь…
Ось воно поранення вогнем.
Ось вона душевна закорлючка…
Будемо чекати… краще днем
І почнем з колін, а не з обручки…

Я свою у безвісті лишив…
Ти свою у морі утопила…
Термін зберігання обох сплив…
Вибачай впродовж хвилинки, мила…
04.11.2025.

***
Допоки дихає ще серце,
Допоки біль в очах живе
І сонце — наче веретенце,
І вітер віє і пряде…

Допоки автомагістралі…
І ворон крякче наздогін…
І що не день, то щонайдалі
Настільний подив перемін…

Допоки ехо наніч в хату…
Допоки Осінь довкруги —
Лікує кожен свою втрату,
Та не усім це до смаги…
04.11.2025.

***
Коли палали твої очі,
А вії хлюпались в дощі,
Торкались поглядом охочі
Поковирятись в асорті…
А пахло так… усіх манило
Якимось фруктом неземним.
Одному лише пощастило…
Питаю Господа, а чим
Привабив безталаний очі?…
З якого приводу, повір,
Твоя незайманість дівоча
Для насолоди, не гарнір…
04.11.2025.

***
А з вітром сперечатись — без досвіду ніяк.
І в досвід , люди знають, з розгону не вповзеш…
Якщо не розпродався, якщо не маніяк,
Якщо у суперечках повиштовхали з меж…

І хай перезарядка, тільки як стемніє…
Із засідки не вийдеш — робочий варіянт.
Ніхто на цьому світі гавкнуть не посміє,
Бо ти, пробач, не суржик… сьогоднішнім гарант

З гарантом всім зручніше… з любовю, без обуз…
І все ж без суперечки, повір, не обійтись
І як далекобійник, якщо не боягуз,
А вітер ще союзник — сміливо посміхнись…
04. 11. 2025.

***
Схвильований наче ж… наче хлопчина
Споглянув у небо, шукав позитив…
У нього була для цього причина
Й прадавній прадавній забутий мотив…
Наснилось було в дитячому ліжку:
Візочок-тачанка з конем вороним.
І як за селом зустрів білосніжку,
І як від страхіть її боронив…
І як перевтіливсь тихо у гнома,
І як було вірив, що це тільки сон…
І як залюбки сприймалася втома,
Коли затихав на мить патефон…
1.11.2025.

***
Найближчим часом світ подвійний…
Підозрюю, що це надовго.
Торкавсь ковтав його — снодійний.
Нічого, вибачте, нового…
Ось листопад… а він підтвердить
Бо цілий рік по світу шастав.
А тут, ще вчора, цвіли верби…
А зліва, ще стояла варта…
За течією річки річка
Дніпро по - батькові… сусіди
Удерлись, так… і знов осічка
Біда з бідою… повінь… біди…
Найближчим часом знову будні
А листопад пірне у грудень
Агов, — кричу, — ну, де ви, блудні
За січнем черга наша… Лютень.
31.10.2025.

***
А, листопад… ще жовтнем за вікном…
Один із них, дивлюсь, неповнолітній,
А інший вже дозрів… дозрів цілком.
На вигляд аж занадто вже осінній:
Вгодований… напоєний як слід.
Із усмішкою, наче він ікона
І каже він малечі: — листоїд,
Чому приперся знову із айфона?
Ще тільки-но тридцяте на дворі,
А там і тридцять перше на підході…
Біжи… вернись… посидь в календарі.
Передзвоню, по перше, при нагоді…
31.10.2025.

***
Шукай мене… шукай, шукай
У спалахах, у вибухах, у небі…
У відчаї триденнім не зникай,
Бо ти і є… бо ти і є молебінь.
Лови мене… лови, лови
У споминах, у описах родиних,
Котрі до нас у світ оповіли,
Що прийде час, вбиватимуть безвинних…
30.10.2025.

***
До якоїсь міри — невідомо…
До якогось рівня балачки…
І чекали вирок нерухомо
Окуляри, справлені в очки
Огризались, ні, не окуляри.
У зіницях правила свої…
Доведеться сплигнуть в мемуари —
Там де не зустрінеш крадіїв.
На сьогодні темінь у зіницях…
На сьогодн стежка лиш одна…
Доки ще не висохла Криниця,
Сп’ю себе у радощах до дна.
29.10.2025.

***
Буває й так, буває й швидше
Якщо летить метеорит…
Ти спробуй… спробуй, розколише.
Ти ж тут між нами, він — згори.

Буває всядишся й полюєш
Який у кого переліт…
Не лише спокій нас лікує,
Буває що і алфавіт…

І знов блукаю в нім без кисню.
Не все залежить від подробиць…
А про історію колишню,
Дозвольте, вимовлю без ножиць…
29.10.2025.

***
— Втеча —
Біжиш вперед, шукаєш спокій,
А зупинитись сил бракує.
Себе самого біг дратує…
Невистачає кілька кроків
Ти розумієш, хтось жартує…

Біжиш зворотньо, не спинити.
У спину вже стріляє місяць.
Твої сліди тебе ж і бісять…
І не поїсти. Не попити…
Єдине що, вже не повісять.
29.10.2025.


***
— Котику Сєнє —
Мій вірний ніжний терапевт.
Моє єдине… кращий з друзів…
Мій надсучасний лазарет
І ніжна пауза у блюзі…
А ще акорд, ритмічний вступ…
А пазурі — смичок до скрипки!
І наче з солоду, як шлюб
Від дня знайомства без затримки.
29.10.2025

***
Незважаючи на незбеку
Живе Покровськ своїм життям
Дівчисько тішиться… лелеки…
Хлопчисько ніжить котеня….
…А песик тільки на подвір’ї,
Ну він же песик як не як
У нього сум від ностальгії…
Колись блукав поміж зівак…
Лишились в пам’яті їх крики,
І писк трамваїв, скрип авто…
Одівшись в ніч у черевики…
(Чогось на ранок відлягло)
Отож у кожного свій голос
І свій ланцюг… своє кермо…
Покровськ як острів наче Родос
Покровськ… Покровськ чужим клеймо…
29.10.2025.

***
Заради забавки — маклює.
Заради вибриків — клює…
І один одного вартує,
Як жаль, по-правді, не моє…
Зірвали б куш і розділили б.
Третину їм, а решту тим,
Хто так охоче насмітили
Своїм замовленням «святим»…
28.510.2025.

***
Ти поклич мене як зможеш.
Відзовися, не мовчи…
Ми такі… на нас не схоже,
Я біжу вже до корчми.
Пам’ятаєш, як сіпнуло…
Шум і гoмін винних сліз
Зотри дні… після війнуло
В передбачений ескіз.
Ну а там вже мораторій.
Не догледів… Вибач вже,
Хочеш я промовлю: sorri
Мерсік… двійко фаберже…
Дай мені переконати,
Не відмовся, я прошу,
Фаберже це лиш донати…
Ну я мерсік, чуток шум…
Ти поклич…
29.10.2025.

***
Якщо не все, то майже все
Віддав би боженьку за світло…
Ну а залишене — в есе —
Можливо згодом і розквітло б

Якщо діждусь, передзвоню…
Коли, кому — вже не важливо.
Потрібно випхати з меню,
Бо темінь з вигляду жахлива…

Есе чи вірш, чи прози лист,
Не має значення сьогодні…
А ось звіриний в небі свист…
Надіюсь, ви зі мною згодні?

Четвертий рік одне і теж:
Бомблять Вкраїну і ґвалтують…
І світло хай делікатес,
Про нього тут я не жартую…

Четветрий рік… СС штандарт
Знов розпозається по світу.
І, що цікаво, не на жарт…
Мені би лиш окраєць Світла.
28.10.2025.

***
Шостка… Суми… Є загиблі.
Плаче Осінь, бачить Бог —
Знов нейметься суччій бидлі…
Смерть по смерті… некролог…
Не питаючи, зболіло…
У труні малеча… плач,
А воно ж не те воліло
Сльози — їх оповідач
Про загрозу, про балістик…
Про лікарню, і про смерть,
Про війну й дитячий віршик —
Про усіх усе. Про твердь…
28.10.2025.

***
Два дні поспіль під атакою…
Пів життя у небо стрибнуло.
Повернусь живим — подякую,
Недарма в колінах смикнуло…
Буду воїном-десантником…
Хто там знову заперечує?
Не тривожтеся, напарники,
Старість залишками жертвує.
У Вкраїні рідній придбана.
У піснях у край оспівана.
І, бувало й, перевидана…
І землі і Богу віддана…
27.10.2025.

***
А що там знову у притулку?
Замкнувся круг і світло зникло
І ніким вимовити… прикро.
На площі все це, чи в провулку?
Інформаційно, не по крику…
Діянь хто ваших на заваді
Босяк-чиновник-прокурор?
Чи заржавілий світлофор
І тим і тим усі не раді…
Ну ось і все, такий фольклор…
27.10.2025.

***
Спочив, попив, зівнув, побіг
До витоку реалій.
А по-інакшому не міг
Позбутись від фекалій…
Дощить, гримить тік-так навзрид,
Засмокчений по пояс.
Та видно все таки набрид,
Бо думаю розброять…
Бронхіт розквіт, зайшов у дім
І поруч зачаївся.
Дощить, гримить, а справа втім,
Не з видива завівся…
27.10.2025.

Лечу крізь час за обрій золотий
Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.

Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,
Лиш трохи заважають "бронік" й берці.

А піді мною статуї, хрести
У позлітці, захланності лахмітті.
Земне багатство - постріл холостий,
Овації нещирі - будяки у житі.

Лавровінки - життєва суєта,
Хвала дешева - непотрібна скальду.
До світлих душ не липне чорнота,
Але брехня убити може правду.

16.11.2025р.

Під прицілом чарівної Геби*
блискавка не вдарила тебе?
Будеш жити поки є потреба
зачерпнути море голубе.

Мрій затято про Гаваї тихі,
в фінікових пальмах острови.
Щоб яругою блукало лихо
жменями пташиний спів лови.

Вчора — у минуле промайнуло;
майбуття — густий туман покрив.
Є сьогодні, щоб ми відштовхнулись
від землі та ринули увись.

Доля зацерує крила дужі,
у літа вплете яскраві дні,
Чом даруєш для чужої ружі,
а бурштин шукаєш у мені?

На Гаваях сонце водограєм
падає у прірву з висоти.
Визначайся хутко, що бажаєш —
сад плекати, чи по небу йти?

Геба* — богиня молодості в грецькій міфології.

16.11.2025р.

Ду-ду́,
ду-ду́!
Ду́ду -
дуду́!

2025

Ще, напевне, мене пам'ятає
та, що знає – між нами війна,
та луною у небі витає:
« Це вона... це вона... це вона...»
І якби не дароване фото,
що не відаю, де заховав,
то не вірив би, нехотя, хто то
невідправлений лист написав,
у якому востаннє прощає
за небачені наші гаї
і гарячі обійми мої,
у які ще сама прилітає
хоча літ уже десять гадаю,
чи почую живою її.
О, навіяні чари дівочі,
що бувають лише уві сні
на моїй нескінченній війні,
і її оживаючі очі,
і щоночі таємні, пророчі
послання і наслання мені.

11.2025

 
Як я ходив іще у семінарську школу
Була особа там, напучувала, буцім
Як оце звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Ти не у змозі звернутися до Бога молитвою!
 
Хто надасть мені притулок? Місце, де ховатися
Мені ховатись там
Укриття мені шукайте, я не витримаю ось
Чужинець на порозі
 
М’ята перцева, спіднички, десерти
Сакс чемпіонський і дівчина Сенді
Чотири є способи все розгадати
Один – спати, інший – подорожувати, та-таа
Третій – бандитом на пагорбові
Четвертий – любити сусіду й диви –
Йде жінка його
 
Катакомби із кістячком
Скам’яніння баб зимових
Носять немовлят до річки
Улиць шум, авеню
Писарі новини жнуть
Монах узяв ланч
 
Хе-хе, купив поживи
Узяв таки
Вуу!
І це найліпша ланка марень
Марень найліпша ланка
Усе непогано
Нормально, ей
Ага!
О, я навіть пишаюся причетністю
 
Успішні пагорби як сенс
Має бути саме те
Із улиць ніжних лине гра
Прошу на Безпонт-Парад
По життю копичиш баки
На могилу без оградки
Існував якийсь же шанс
Плейс утримати для нас
Має бути саме те
Має бути саме те, еге
 
Безпонт-Парад почався &
Мурмотіння двигунів
Онде люд гуляючий
Кобра і напроти леопард гарчить
Олениха в шовкові ей
Бісери і декольте
Цілувати мисливця в живцях, він боровся якось
Із левами вночі
 
Заочі!
Світла все яскравіші
Радейко невгамовне
Підзивають псів або
Є тварин усяко ще
На подвір’ї
І щоразу важче
Описати
Матросів
Недокоханим
 
Коридор тропічний зі скарбами
Що звело нас і лагідний екватор?
Вартісне а чи нове
Щось ще поки будить, ей
Підзивають псів, підзивають псів
О щоразу важче
Підзивають псів, підзивають псів
Підзивають псів, звуть своїх богів
 
Мене зустрінь, ти
Пізно, бейбі
Забий декілька тварин
Роздоріжжя ті
Запізно
Усе на дворі
І щоразу важче
Роздоріжжя
Мене зустрінь, ти
О ми йдемо, у величі
Передмістями
Коридор тропічний зі скарбами
Веселитися
Спільно з усіма
Що звело нас і
Лагідний екватор?
Передмістя
Ти і я
Аби щось нове
Щось іще
Щось, що поки збуджує
Ліпше мати зброю
Ліпше мати зброю
Коридор тропічний зі скарбами
Ми раді мчати, а куди не знамо
 
 
Можна щонайменше
Кінські очі пошмагати
Вергти у сон
У плач
 
 
 
 
 
 
 
 

Я - мов раб...
Близькість з ко́трим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать нас разом,
почують -
Буде гірше,
ніж вибухне
бомба нейтронна?!

Що нам хтось? -
Поголос, метушня,
пересуди -
Нас незримі
сердечні
поєднують ниті!
Світ такий - в нім
невігласи ляси
мусують.
Гонор сірости -
Вище від себе
чорнити.
2010

***
Заради забавки — маклює.
Заради вибриків — клює…
І один одного вартує,
Як жаль, по-правді, не моє…
Зірвали б куш і розділили б.
Третину їм, а решту тим,
Хто так охоче насмітили
Своїм замовленням «святим»…
28.510.2025.

***
Ти поклич мене як зможеш.
Відзовися, не мовчи…
Ми такі… на нас не схоже,
Я біжу вже до корчми.
Пам’ятаєш, як сіпнуло…
Шум і гoмін винних сліз
Зотри дні… після війнуло
В передбачений ескіз.
Ну а там вже мораторій.
Не догледів… Вибач вже,
Хочеш я промовлю: sorri
Мерсік… двійко фаберже…
Дай мені переконати,
Не відмовся, я прошу,
Фаберже це лиш донати…
Ну я мерсік, чуток шум…
Ти поклич…
29.10.2025.

***
Якщо не все, то майже все
Віддав би боженьку за світло…
Ну а залишене — в есе —
Можливо згодом і розквітло б

Якщо діждусь, передзвоню…
Коли, кому — вже не важливо.
Потрібно випхати з меню,
Бо темінь з вигляду жахлива…

Есе чи вірш, чи прози лист,
Не має значення сьогодні…
А ось звіриний в небі свист…
Надіюсь, ви зі мною згодні?

Четвертий рік одне і теж:
Бомблять Вкраїну і ґвалтують…
І світло хай делікатес,
Про нього тут я не жартую…

Четветрий рік… СС штандарт
Знов розпозається по світу.
І, що цікаво, не на жарт…
Мені би лиш окраєць Світла.
28.10.2025.

***
Шостка… Суми… Є загиблі.
Плаче Осінь, бачить Бог —
Знов нейметься суччій бидлі…
Смерть по смерті… некролог…
Не питаючи, зболіло…
У труні малеча… плач,
А воно ж не те воліло
Сльози — їх оповідач
Про загрозу, про балістик…
Про лікарню, і про смерть,
Про війну й дитячий віршик —
Про усіх усе. Про твердь…
28.10.2025.

***
Два дні поспіль під атакою…
Пів життя у небо стрибнуло.
Повернусь живим — подякую,
Недарма в колінах смикнуло…
Буду воїном-десантником…
Хто там знову заперечує?
Не тривожтеся, напарники,
Старість залишками жертвує.
У Вкраїні рідній придбана.
У піснях у край оспівана.
І, бувало й, перевидана…
І землі і Богу віддана…
27.10.2025.

***
А що там знову у притулку?
Замкнувся круг і світло зникло
І ніким вимовити… прикро.
На площі все це, чи в провулку?
Інформаційно, не по крику…
Діянь хто ваших на заваді
Босяк-чиновник-прокурор?
Чи заржавілий світлофор
І тим і тим усі не раді…
Ну ось і все, такий фольклор…
27.10.2025.

***
Спочив, попив, зівнув, побіг
До витоку реалій.
А по-інакшому не міг
Позбутись від фекалій…
Дощить, гримить тік-так навзрид,
Засмокчений по пояс.
Та видно все таки набрид,
Бо думаю розброять…
Бронхіт розквіт, зайшов у дім
І поруч зачаївся.
Дощить, гримить, а справа втім,
Не з видива завівся…
27.10.2025.

Вранці прокинулась - біло надворі,
На пелюстках хризантем лежить сніг.
Буває таке в листопадову пору,
Але не хочеться ще холодів.

Хочеться затишку, сонця ясного,
Цілунки його на щоці відчувать.
Нехай хризантеми квітнуть чудові,
А зимонька може іще зачекать.

2024 р.

            І
Є ще люди на білому світі.
що не вимерли у суєті
і несуть із минулого дітям
естафету доби неоліту,
де малюють горшки не святі.

            ІІ
Із минулого бачу сьогодні
невеселі картини життя,
вивертаю зі споду назовні
і гадаю собі по долоні,
чи реальне моє майбуття
і таке, що не кане у лету,
і сяке, що іде до кінця,
і лишає свої силуети,
поки є ще акини-поети,
світлі душі і щирі серця.

            ІІІ
Є і їхні, й мої охоронці,
що примушує далі іти
і заради ясної мети
за ескізами неба і сонця
малювати таємні світи,
де реалії певне-що інші,
ніж сьогодні, учора, раніше
у видінні або уві сні,
де відведене місце й мені...
..............................................
та немає ідилії раю
і по вірі моїй виживаю
на своїй кулуарній війні.

11.2025

Самотній пожовклий листок
Упав на підлогу печально.
Як човен у морі думок,
Лежить він один безпричально.

Самотній пожовклий листок -
Це лист невідомо від кого.
Проклав невідчутний місток
До біса чи, може, до Бога.

Самотній пожовклий листок
Покинуто гибіє, скніє.
Він хоче не в магму чуток,
А в море безмежне і синє.

Він хоче на волю, туди,
Де скутим ніколи не буде.
Лист хоче пврнуть назавжди
У справжнє і трепетне чудо.

10 листопада 2024

кров застрягає в жилах
треба її розганяти
додивитися старе порно
чи сміття винести з хати

у фейсбуку брудними словами
напишу старому політику
як дожити із цими козлами
дочекаються нового мітингу

оголошу усім анафему
відлучу їх від власної церкви
світ подібний на курячу ферму
почуваюсь як півня рештки

закричу на усі легені
подумки, ні до кого не дійде
відчепіться від мене, олені
запаркуйтесь десь деінде

зароблю якусь копійчину
вторгую на чорному ринку
однак нам заможно не жити
виписуй нову кредитку

сірим пензлем і сірою фарбою
намалюю на сірому камені
буде пам'ятник жирною крапкою
нашим мріям у юності раненим

помию лице і бороду
та інші місця важливі
бережіть свої нерви змолоду
а мої вже не годні, віджили

відкоркую фляшку шампанського
поцілую взасос цю днину
дочекаюсь сумного вечора
не досплю ще одну годину

земля обертається люто
її вісь нахилена трошки
і настане колись лютий
і проорю нові зморшки

Коли на біле кажуть чорне,
а світлу застує пітьма,
линяють коміки – придворні
і зеленаві, зокрема,
яким аплодували хором,
а нині, хто не ідіот,
іспанський відчуває сором
за неотесаний народ,
що упирається до скону,
мовляв, – корупції нема...
але Феміда не німа
і чує потойбічні дзвони,
і часом діє не сама –
на утлому човні Харона
не уміщається юрма.
І оніміють навіжені
смішні недолюдки скажені,
коли їх не прийме земля
ані по блату за зелені,
ані за зайві теревені,
ані за золоте теля.

11.2025

Мій секс на відстані –
прекрасна річ.
Приходьте подивитися –
це варто,
хоча б тому,
що сперма б’є ключем
і йде «запліднення у ваших душах».
Ви не гидайтеся,
до себе притулитись
я не дозволю.
Я даю урок
моїй єдиній.., що на відстані
від мене.

1 липня 1994 р., Київ

У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
А з тим і мові по слов’янські*,
щоб розуміли слово боже,
щоб хан і московіти ханські
з’єднались у молитві, схоже.
Вони ж молилися до дідька
(зручніше з дідьком грабувати).
Росія – войовнича тітка –
завжди чуже жадала мати…
На жаль, за так і ми віддали
ім’я і мову, та і віру.
Своє віддали на поталу
Кацапу-мокші, звіру…
Чому ті мокші звуться «руські»?
У ті часи Русі корились
(хоч мали бога: «матір кузькі»
і їй, тій матері, молились).
Й наразі та молитва з ними
в чужій не їхній Україні.
А хан кацапу штани зніме
і казку збреше, як дитині,
щоб той пішов людей вбивати,
і на штани награбувати.
Насправді ж руські – то монголи,
чи то татари із монголів.
Їх батьківщина – степи голі
та вихор кінь у чистім полі.

Післяслово

Вже час осмислити нащадкам
Русі-Вкраїни, хто під боком,
забути «милість» і «пощада»,
і не змигнути гострим оком.

*У ті часи (X вік) в православних церквах Русі
і на землях підкорених нею північних племен
службу правили старослов’янською мовою.
Пізніше ця мова набула назву
«церковнослов’янська».

Листопад 2025 рік

Дорога (цикл сонетів)

І.
Вела дорога в дощ і в спеку
Між різнотрав'ями узбіч.
Мітли чи списа біле древко -
ОпЕртя, і нічого більш.

То припікала, ніби деко,
То в мешти хлюпала води,
То терном пригощала терпко,
А то підносила меди.

Її додала рік за роком:
Вузенький плай чи шлях широкий
Із парою роздільних смуг.

Спиралася на древко біле,
По різному дорога бігла:
Вела до гір і до яруг.

ІІ.
Вела до гір і до яруг
Моя дорога, та бувало,
Коли мозоль собі натру,
То прямувала до привалу.

Спочинком підіймався дух,
Задарювали тінню вільхи.
Я ж відала, куди іду:
Мене нові чекають віхи!

Вони здавались близько так!
Та злісно гравій шурхотав,
Котився ямам у пащеки,

В тонким підборам западню.
А там хіба я зупинюсь,
Де не завжди ходити легко?

ІІІ.
Де не завжди ходити легко,
Там мала рішення тверде:
В наплічнику є пара снеків,
А отже - сил на цілий день!

Привал і вечір - то далеко.
Опівдня час і куца тінь.
І вже не вільхи, а смереки
Вкривали затишком сплетінь.

Дорога привела у гори,
Об неї зчесані підбори,
То ж древко білене - до рук.

Опертя з нього я зробила
Під гору, де лишали сили,
Де ранив кам'янистий брук.

ІV.
Де ранив кам'янистий брук,
Було так тяжко й одиноко.
Я не забуду ту порУ,
Бо йшла дорога у неспокій.

Я жодну милю не зітру
Із пам'яті. Важкезні мешти
Що майже зупинили рух,
Із ніг я скинула нарешті.

Хоч був позаду перевал,
Мій подих втому відчував
Й було ногам ще довго тремко.

В той час не милувала путь,
Ховала віхи в каламуть,
І не завжди лягала треком.

V.
І не завжди лягала треком
Мені належна полоса.
Скажений пес позаду хекав,
Лякав, але і не кусав.

Бо хижий знав: кружляв лелека,
Молитви давньої носій.
А може, то синдром флешбеку
Мене, натомлену, посів?

Мені той пес і досі сниться.
А був чи ні, яка різниця.
Бабусин мала оберіг,

Як захисток від злого ока,
Лягало кожен день допоки
Путі полотнище до ніг.

VІ.
Путі полотнище до ніг
То притулялось, то, бувало
Вибоїн, ніби капканів
За поворотом наробляло.

Я ж повороти ті скрутні
Обходила плаями споро.
Боялася? Та зовсім ні!
Від ями берегла підбори.

Пейзаж карпатських полонин
Відкрите серце полонив:
Трембіти, молоко із глеку,

Прозорі крижані струмки.
Стомила путь мене таки.
Та скрізь була на ній безпека.

VІІ.
Та скрізь була на ній безпека,
Ясній дорозі. А куди,
Сама з собою в супереку
Ставала я, мені іти.

Серпнева вклалася підпека
На щоки, зазвичай бліді,
Незвична тяжкість попереку -
Іду назад. Чекає дім.

Чекає він, чекає киця,
Садок чекає і криниця,
І свіжовимитий поріг.

Я так спішила шлях збороти,
Що падала на поворотах.
Відбійника бетон беріг.

VІІІ.
Відбійника бетон беріг,
Тому з дороги не злітала.
Осінній дощовій порі
Дістались мешти на поталу.

Вставала в ранішній зорі,
І гей поміж старих вибОїн,
Чиїхось вулиць і дворів,
Стерні полів, лісів дубових.

А їх вже осінь золотИть!
Повернення щаслива мить!
Чи піде дощ, чи буду плакать?

Обвітрене мочу лице.
Та все ж дорога мала сенс!
Була за все їй щира дяка.


ІX.
Була за все їй щира дяка,
Путі, що майже довела,
Гладка і недоладна, всяка,
Мене до рідного села.

А я - така дорожня мавка:
У кОсах вітер, в мештах пил,
Присісти - й те не завжди м'яко,
Й не сухо, дощ коли скропив.

Але для здійснення бажань
Ні сили ні часу не жаль,
Ні древка - стало як ломака.

Опертям бути - важко теж.
О мить, коли дісталась меж!
Та раптом - ні шляху, ні знаків.

Х.
Та раптом - ні шляху, ні знаків.
Направо мла, наліво мла.
Помилитися? Посипать маком?
Тікать на древку помела?

Незібрані опали злаки,
СопУх на полі, дим гірчить.
Мені від того переляку
Не врятуватися нічим.

Колись, бувало, руки мами
У миті страху обіймали.
Обійме хто сьогодні тут?

І де мій шлях, яким нестримно
Неслися ноги пілігрима?
Утоплена розмітка в бруд...

ХІ.
Утоплена розмітка в бруд.
Доводила ж додому майже!
І що гримить? Гроза? Салют?
А сніг лютневий геть у сажі.

Не діють правила. Абсурд.
І обрій розілляв червоне,
Де схід виспівує попсу,
Та підло чхає на закони.

Там чорна видиться орда,
Хтось попіл світу нагадав
І вершників на чорних конях.

Іду наосліп. Страх і ніч.
За що вхопитися мені?
Усе, що поруч - на обгоні.

ХІІ.
Усе, що поруч - на обгоні.
Бо повні помстою серця.
В наплічниках набоїв повно.
Лиш зрадники у манівцях.

І мати в Бога на поклоні.
Утратив світ здоровий глузд.
А син у млі дощів солоних
Четверту осінь, як загруз.

У долі на гачку завис.
Кому від того буде зиск?
В безглузді бачити резони?

Колишній шляху добрий! Де
Твої відбійники? Гуде
Нестерпне ревище клаксонів.

ХІІІ.
Нестерпне ревище клаксонів.
Чотири знаки - лік доби.
У тридцять побіліли скроні.
Юнацький профіль загрубів.

В коротку мить зігріє спомин:
Дорога, сонцем осяйна,
Дім, що чекає, щастям повен,
З якого вивела війна.

Колишуть спомини і гріють,
І добавляють сенсу мріям,
В обійми мамині несуть.

Буває, важко осягнути:
У долі злій що може бути -
Мамони бал чи Божий суд?

ХІV.
Мамони бал чи Божий суд
Платня мандруючому люду?
- Чом, Боже став?
- Ягнят пасу.
І пастиму, вже скільки буде.

Бо свічку кинули під спуд.
А малася гонити морок.
Тому і кров, тому і блуд,
Тому і ллється скільки горя.

- Побач ягнят Твоїх, пробач.
Бо як до горя, то у плач.
Як заблудив, тоді забекав...

Знайди, верни, поговори!
Без Тебе - тільки допори
Вела дорога в дощ і в спеку.

Магістрал.
Вела дорога в дощ і в спеку.
Вела до гір і до яруг,
Де не завжди ходити легко,
Де ранив кам'янистий брук,

І не завжди лягало треком
Путі полотнище до ніг.
Та скрізь була на ній безпека -
Відбійника бетон беріг.

Була за все їй щира дяка!
Та раптом - ні шляхУ ні знаків.
Утоплена розмітка в бруд.

Усе що поруч - на обгоні.
Нестерпне ревище клаксонів.
Мамони бал чи Божий суд?

***
За поповнення, за поновлення
Вип’ю чарочку знову з друзяками…
А знеболення і оновлення
Будем порівно гризти з собаками
Тую кісточку, що без тістечка
Я смоктатиму а не гризтиму
Ну а стрілочка… свіжа вісточка:
Друзів втриматись я проситиму…
26.10.2025.

***
Вчорашнім днем сьогоднішній керує
Від імені знайомих нам медслужб…
І кожен крок той Бог фотографує
По дозволу всевидячих… довкруж
Їх ґаджети і телемоно блоки
Просвічують в реальності усіх…
І жодних перемін, надіюсь поки.
Потрібен буде свіжий пересів…
26.10.2026.

***
Якщо ти, хлопче, з УКРАЇНИ —
Чому ти шастаєш по світу?
Ти ж наче зріс не бедуїном
Тим більше, що не пустоцвітом…
Є безперечність, не контраки
Батьки, дідусі і бабусі…
Не пацієнтом помирати,
Коли в саду й на полі гусінь?!
Ти повертайся, ще не пізно
Ще стільки справ тебе чекає…
З братами поруч разом, звісно,
І пустоцвіт порозцвітає…
26.10.2026.

***
Не омбудсмен, не трудоголік
А просто ярий мудачок
І свій намотаний недолік
Тримав від себе він за крок
На ланцюгу, не на мотузці…
Мотузки сохнуть від тоски
А ланцюги надійні друзі
Як оминаєш блокпости…
Як ніч проводиш у кав’ярні
З подібним рідним слимаком
А хтось в окопах, хтось — в лікарні…
А ланцюжок зі схову: — kom
26.10.2025.

***
Я підскажу… чи здогадаєшся сама
Чому ми у союзі з листопадом?
І відпливем подалі від оман…
Нарешті пригощу і авокадом…
А роздумом загубленого сну,
Що передбачив мудрий дієтолог
Оббризкаєм лице злодійчуку,
А з видумок приклеїм дієслово…
26.19.2026.

***
Одне питання із питань:
Куди дівася мирний спокій?
Чому болотна підла рвань
Не переглянула уроків???
Чому потвори жалюгідь
Прийшла скубати Україну?
Невже замало їм угідь
своїх
Ми що, скоритися повині?
Прийдеться знову їх навчить,
Перестріляти, покалічить…
А тих, з екранів хто мичить —
Одним напоєм очманічить…
26.10.2025.

***
Один розкаже вам, все кльово
І з ритмом, наче, все гаразд…
Що думка, вимощена словом,
Прийде у сни ще сотні раз.
Що передбачено, як успіх…
А успіх — оплескам гарант…
На заздрість тої тьоті Люсі,
Котра ковтнула діамант.
Не після вступу, після «кльово»
З одним акордом вже про те,
Що Гріх родивсь разом зі Словом
І вийшов тихо на шосе…
Один розкаже…
25.10.2025.

***
Спрямуй мене й себе в умови,
Де світом правив Божий слід…
В зворотній бік, аж до основи,
У перші вигуки без слів…
І не кажи, що не можливо,
І що бажання неземні…
Що виглядатиме жахливо —
Що всі померлі — вдалині…
Спрямуй тоді у поцілунки
У справжні витоки… Даруй,
Зі мною наші візерунки
Якщо вже так, бери й керуй…
25.10.2025.

***
Путьойобець, згинь! не гавкай
Терпець луснув… всьо, капець!!!
То не гуси… томагавки
Ну і хто із двох нас мрець?!
Путьовиїб, він же боров
Він кабан і він же хряк…
Незабаром… дуже скоро
Томагавки — Божий знак.
25.10.2025.

***
Я мовив: — Досить…
Почув: — Амінь.
Прийдешня осінь
Не далечінь…
Важливо поруч
Щоб вітра плач
В осінню пору
Поміж невдач…
Бувало й гірше
Ну і нехай
Читаєм вірші
Чиї — вгадай?
25.10.2025.

"Орієнтири. Тихим голосом пересторог" – цикл поезій 2016-2019 рр. зі збірки "Бігом василіска"

Картина Тетяни Молодої "З синіх глибин" 2023р.



Глупий присмерк

Коли мій смак міняє знову присмак,
Пергамент білий огортає глупий присмерк,
Взамін подяк розноситься грізьба
І мохом заростає рідна призьба,

Старі стежки рознесені вітрами,
Хто з нами був – давно уже не з нами,
Камінням мощене життя твоє й моє,
І де наш дім ніхто уже не знає,

Коли в мою живу, прадавню мову
Вплітається жаргон вугілля й смогу,
Й чужак, укравши волю дорогу,
Мене заманює у нелегку дорогу,

Тоді позаторішнє "я" корить за зраду.
Тоді думкам своїм не можу дати ради.
Тоді гадаю: хто в моїм роду
Воскресне й дасть рятуючу пораду?
03.2016



Пів вірша

Я з літа написала пів вірша.
А що то є? – Як пів життя й пів смерті.
Я втратилась в щоденній круговерті.
Це – як пробити наскрізь дно ковша,
Як прочинити фіртку до кошари.
Це – як пожежі, що тіснять степи.
Це – як в'язати під дощем снопи,
Як загубити іменні стожари.
04.2016



Найкоротші Його вірші

"благословенний розум твій, і благословенна ти, що стримала мене цього дня" 1Сам.25:33

Може, я не така пречиста,
Як причастя усіх святих,
І щораз з усе більш тернистих
Я звертала шляхів крутих,

І добріші від мене люди
Зазнавали гіркіших бід,
І чиїсь безневинні груди
Придавив мій квапливий слід,

Може, словом когось чи ділом
Я поранила в саму суть,
Що й прощенням своїм змарнілим
Не спроможні цього забуть,

І збагнути комусь несила
Мою правду й мою брехню,
Й громоздила акценти в брилах
На налиту чужу пашню,

І не надто, мабуть, відважна,
З Авігайлою не зрівнюсь,
І премудрість моя осяжна,
Перед сильними не схилюсь,

Але вчиню таку нахабність –
Закликатиму всенький світ
Не поїти у собі спраглість,
Не заземлювати політ!

Не судити, не догортавши,
Упередженням мати лік,
Випадково в яругу впавши,
Не лежати там цілий вік!

Щиро болем тяжким зболіти –
Добра вправа людській душі.
Ми ж маленькі Господні діти,
Найкоротші Його вірші.
06.2016



Полум’ям

Як мить – роки тепер пролітають Божою волею.
Здається, все, що кому боліло, не раз відмолено,

Та там тріпоче у серці жалем вразливе голуб'я,
Де ми ніколи не вились димом, а завжди – полум'ям,

Де ми у кожну клітину світу добром вселилися,
Добром і сміхом, які так ясно коханим снилися,

Щоб знали – добре нам, знали – добре там, знали – стрінемось!
А доти – кожному хоч би словом у вись осмілитись!

Бо вірю в миті та крізь роки я – серця не черствіють.
Тіла зотліють нехай, та душі не будуть мертвими!
07.2016



Не молись на свої долоні. Доля

Це не доля лежить на твоїх долонях –
Це туманність доріг і примарність днів.
Не залишся в полоні жахливих снів,
Адже доля – це віра в гарячих скронях!

Бо не доля тебе обирає, а ти її!
Бо тобі підливати олію в свої вогні!
Бо тобі визначати напрями течії!
Бо тобі пантрувати дно у своїм човні!

Не молись на свої долоні,
Облиш, облиш!
Сльози щастя також солоні.
Якщо звелиш,
То нектаром стікати будуть
З твоїх очей.
Не залишся в полоні блуду
Сліпих ночей!
07.2016



На розсипах вій. Зневіра

Куди мені йти, коли йти немає куди?
Моє друге "я" залишається тут безіменним.
Невже це не Ти, мій Боже, невже не Ти
Так ствердно у зливах і снах промовляв до мене?

Куди мені йти, коли відстані зрадив крок,
Коли всі шляхи залежані та заяложені?
Останній ривок чи у прірву, чи до зірок?
Довкола не люди, лиш тіні будуть стривожені.

Стриножена віра. Бажання – на розсипах вій.
Мені їх здувати своїм простосердним звичаєм,
Складати в букет материнку, полин, звіробій,
Сушити, а взимку впиватися чаєм й відчаєм.

Вагомість просіє крізь сито моє ім'я,
У метриці й паспорті вперше втрачаю потребу.
Тепер лиш дивуюсь, мій Боже, невже не я
Так вірно й покірно роками молилась небу?
07.2016



Як котилося сонце з неба

Як котилося сонце з неба –
Всі святі затулили очі.
А воно, чи сліпе, під себе,
Мов пергамент, згортало ночі.

Тільки борозни, як гадюки,
Позад нього чорніли скрушно.
Пролягали шляхи розпуки,
Затихали вітри послушно.

Хтось сказав: це Земля спіткнулась
Об космічну пісну пилюку.
Не забулась, ох, не забулась
Людських діток прадавня мука.

Не зболіло й не догоріло.
Цього трунку повік не впитись!
Дай нам Боже, наш добрий Боже,
Не змиритись з гріхом! Не змиритись!
24.07.2016



Не останній вірш

Отже, це не останній, авжеж не останній вірш.
Отже, рима ще довго мою проїдатиме пліш.
Отже, слово чуже грабуватиме мій словник.
Отже, це вже не мій, це з віршами наш спільний лик.

Я проходила повз, я вже майже зреклася вух,
Та рубав по живому цей внутрішній гострий слух.
І коли віднаходила серцю своєму спочин –
Виникали ураз хвилюванню ряди причин.

Отже, я тут пробуду ще довгі десятки літ.
Отже, й до, й після мене стоятиме твердо світ.
Тільки ці голоси, що отруюють, наче ртуть,
Проганятимуть з дому у досі незнану путь.

Та коли я в дорозі й обганяють думки навпростець,
Найпотрібніші речі – це папір, голова й олівець.
Бо від себе втекти не зумів ще ніхто за віки.
Отже, не канцтовар, а частина моєї руки.
08.2016



Ріки смутку

Не перелити ріки смутку
З бокалу втрат в бокал набутку.
Не зворушити тої волі,
Що зроду не смакує солі,
Бо любить прісність.

Рішучість – мов налитий колос.
Не смій читати скарги вголос!
Бо зачекати – це не дія,
Так можна і зімкнути вії,
Не надивившись.

Та хто ж не мріє про відлиги?
Усі ми втомлені від криги.
На ній і холодно, і слизько,
Й здається, небо надто низько.
Ковтаєм хмари.

На груди – втрати, як медалі.
Позаду – знищують скрижалі.
Святим, стрічаючи з дороги,
Всипають попелом не ноги,
А голови.

Докурюй мовчки самокрутку!
Зі слів пустих нема набутку.
Землі сирої перша грудка...
Не перелити ріки смутку.
08.2016



Не здолаю більше. Чужа мета

Не здолаю більше цього потоку
І поштова скринька моя пуста.
Як там ваші справи? Мої? – Нівроку.
Що несу у торбі? Та це ж мета!
Я її досягла, хоч було нелегко,
Я каміння – в ступу, й товкла, товкла!
Брили страху – в вали й граблями зверху!
Я під сонцем шкіру дотла спекла.
Обпалила душу – на сушку грушу.
Тут привал короткий. Що знову мушу?
П'ю роси три краплі, я далі рушу.
Кожне "мушу" – ниций плювок у душу.

Долі підлі повороти
Висікали в душах гроти.
Йди, берися до роботи,
Лиш не думай про турботи!

Цить! Мовчи!
Тут є воля вишня.
До мети:
Ти моя
Колишня!

– Я ж твоя...
– Ні!
– Я ж була...
– Пройшло!
– Це ж було...
– Давно.
Лиш чорніють пні.
Площі зрубів "нас",
Площі зрубів "їх"
Щільно вкрили час,
Хрипом бреше сміх.

– Отже, в торбу мене?
Далі – з горба коти?
Ми ж з тобою на "ти"!
– Це також промине.
Нам окремо рости.
Хибні цілі спалю
І тебе – не мою...
Отже, в торбу. Прости!

А вона мені: поводир!
Я ж її дурну – в монастир.
А вона: усе ж проявлюсь!
Не моя, тому й не боюсь.

Ох, несталі думки мої, несталі!
Ох, нездалі стежки мої, нездалі!
Ох, неспілі літа мої, неспілі!
Ох, невмілі слова мої, невмілі!

Тільки так – не свою мету
Не цілуй, як грішник святу!
Не виклянчуй в вічності гріш!
Навпіл душу свою не ріж!
08.2016



Ніхто не хотів вогню

Ніхто не хотів вогню.
Палили з усіх сторін
Вогнями прийдешніх змін.
Чи йти на поклін?

Востаннє її малюй –
Повстання свого мету!
Вустами цілуй не ту,
Насправді просту.

(Не) воля твоя лежить
В підніжжі чужих звитяг.
(Не) доля торує шлях,
(Не) герб і (не) стяг.

Допоки ти креслив план –
За тебе уже змогли.
Нарешті одне збагни –
За нас полягли!
17.09.2016



Перелітні

Перелітні птахи... Перелітні здавались найкращими.
Ми раділи їм так, наче вісників Бога стрічали.
Ще в часи прадідів і в часи наших згорблених пращурів
Перелітні іздалеку землю свою помічали.

І здавалось, ніколи той ключ не збивається з курсу.
І здавалось, нікотрий з покинутих в гніздах не плаче.
Й лискотіли до сонця боки в них, обскубані густо –
По пір'їні скидалися тим, в кого пір'я в нестачі.

Так здавалось нехитрій мені в волошковому полі.
Так здається і тим, що про гибель в путі ще не знають,
Як не знають про дух невблаганний примхливої долі –
Перелітних дороги не завжди додому вертають.

Пролітали роки, час бо має довершені крила,
Та на рідному полі все рідше волошки збирала.
У хвилини прощань, звідки й бралася в серці та сила,
Я здавалась собі перелітною, я – відлітала.
18.09.2016



Тихим голосом пересторог

Тихим голосом пересторог
Дивна істина просто відкрилась:
Не суди, коли ти – не Бог,
Бо і янгол втрачає крила,

Бо і янгол накликав гнів,
І летів блискавицею з неба,
І поміж вогняних стовпів
В нього в милості є потреба.

Мудрість криється у словах,
Що не топчуть, – підносять душу.
Чом же янгол цей множить крах?
Вісник Бога колотить сушу

У болотах людських знемог.
Чи забув про подібних грішних?
Тихим голосом пересторог
Вічні істини для невтішних.
25.09.2016



Покинути все. Віра

Покинути все й летіти, летіти... Куди?
У вирій – далеко, не здужають відстані крила.
Приймають укотре суворі ухвали суди.
Боротись несила.

Та й чим боронитись? Паде безпорадно з душі
Обскубане пір'я мого голосного прозріння.
Це слабкість – тікати із прози життя у вірші
Чи думки боріння?

Смішними здаються думок непохитні мости.
Під ними проходять невірства порожні вітрила.
Просила ж бо: віро, в мені поселись, прорости!
Вона лиш гостила.

Без неї маліють здобуті вершини землі,
А мрії дрібні, наче груші, розгойдує вітер.
Одні – недоспілі, а ті – від стебла вже гнилі.
Час мрійництво витер.
29.09.2016



Істеричне. Поетом бути не хочу

"А люди читали і тихо балділи:
Як влучно, як чітко, так, ніби про них!" С. Пікарось

"Римувати треба чисто, або ж геть не треба:
Аж тоді вірші – нормальні з точки зору неба" В. Сердюк

Поетом бути не хочу!
Впихаю цю думку в риму
В тонах графоманського гриму.
Поетом бути не хочу!

Віршописи скупо-озимі
Жуками підточують мозок.
Осанна великій прозі!
Занадто тісно у римі.

Наука поетики стисла
І пісня моя – жебрачка.
Верлібр – ось солідна подачка
Усім, в кого муза скисла.

Ритмічні продумані строфи,
Вчорашні стандартні стилі
Думкам прогнозують штилі –
Культури страшні катастрофи.

Берись римувати чисто!
Не вмієш? Тоді й не берися!
О люстро натхнення, святися
В космічному світлі врочисто!

Сумнівним словом "верблюди"
Прозріння своє відстрочу.
Зізнаюсь вам чесно, люди,
Поетом – не вмію, а хочу.
30.09.2016



Перехворію осінь

Я переплачу! Я перехворію!
Слова не здатні зважити в мені
Цю безнадію й цю без дна надію.
В мовчанні, знаєш, душі крем'яні.

Я вкотре спробую набратись сили.
Забудь слова! Забудь слова! Забудь!
Так восени я спокою просила.
Росила серце безсловесна лють.

Причин для слів умисно недобачу.
Гаси, мій розуме, свою свічу!
Перехворію осінь, переплачу!
Послухай лиш, як голосно мовчу.
03.10.2016



І стояла самотня людина

"Постояла ще пів години, ніби вже померла, але не могла впасти, бо заважала звичка жити" Г.Г. Маркес “Ісабель дивиться на дощ в Макондо”

І стояла самотня людина на порозі у завтра.
І дивилась на пустку життя, й було їй сумно.
І не знала людина, чого вона в світі варта.
І терзали її протиріччя думок бездумно.

І молилась людина без слів, молилась серцем.
І померти бажало серце або ж – служити.
І донизу хилив її щем під лівим реберцем.
Вже би впала давно, тримала лиш звичка жити.
04.10.2016



Горе йде. Несвідомість

"Господи, добре нам тут бути! Як хочеш, розташую тут три намети..." Мт.17:4

Боле мій,
Боле глибокий, злісний,
Хочеш ти
Конче мене схилити.
Взявся б ліпш
В крижму цупку сповити,
Колисати,
Пестити і журити!

Горе йде!
Ох, горі горою горе!
Краще б ти,
Горе моє гіркеє,
Пило ртуть,
Гризло граніт і луби,
Он які
Маєш міцнезні зуби!

Душить жаль,
Жабою заздрість душить
До отих,
Що без жалю – у душі.
Не берусь
Їхню мету збагнути.

Боже, як
Добре мені тут бути!
10.2016



Дим у очах

Дим у очах.
Сизого повно, не перейти.
Там, де тебе забудуть, там, де забудуть,
Ким будеш ти?
Там, куди йдеш ти купленим шляхом,
Очі заступить дим.
Там, де не ждуть,
Будеш ніким.

Колір утрати... Ох, ці прощання!
Тільки б не стати ним –
Димом в очах.
Сизого повно.
Не перейти
Крізь
Дим.
27.10.2016



В кожнім невільнім

Не кожен є другом, хто хоче таким здаватися,
Та з жодним не варто прощатися!
Тримай мою руку, допоки уступу цього не перейдемо!
Може, так ми іншим віру дамо?
Може, іншим...

Не завжди є ворогом той, в кого інше бачення,
Та чи справді це має значення?
Візьми мою руку, бо з темряви вдвох значно легше вибратись.
На минуле не слід озиратись –
Це минули!

Є правильні рішення, загальні для всіх і кожного:
Не ліпи з атеїста побожного!
Подай йому руку, насправді у вас значно більше спільного –
В кожнім невільнім є частка вільного.
У кожнім!
02.11.2016



Пізнє натхнення

Жодного слова і тиша така громовержна.
Помисли-стіни розкрадені в снах по цеглині.
Тільки без думки як збудуватись людині?
Тиша – непевність, тиша завжди застережна.

Осені таїнство кислим кагором сповнить
Душі зів'ялі, тавруючи землю смутком.
Пізнє натхнення вважай не своїм здобутком,
Помислом-карою спомин тебе здогонить.

Пізнє натхнення – на пустищі вихор вітру –
Вирве з корінням безмовної думки просідь.
Помисли-мрії пожовкнуть, мов стигла осінь,
Встигнути б лиш підібрати душі палітру!
04.11.2016



Приходь в мій дім

Приходь в мій дім біду заколихати.
Надворі дощ – злякає і собаку.
Свистять вітри, аж дах зриває з хати.
Добро дрібне, як насінина маку.

Добро дрібне не стукає у двері,
Прибились грози знову до порогу.
А ти приходь словами на папері,
Бо стигне чай, а втрати – без прологу.

Бо стигне чай, а я пішла у рими
По сіль землі чи по живильну воду.
Зі мною йшли безликі пілігрими,
Шукали мощі в часі цього ходу.

Шукали мощі, щоб до них припасти,
Чолом в поклонах немочі розбити,
А може, ще й зцілитися почасти,
Бо не зцілили час і ворожбити.

Бо не зцілили і окраєць серця
За вік зачерствів, все б йому лиш спати.
Кому ж тепер з дірявого відерця
П'янке натхнення жадібно вбирати?

П'янке натхнення – пташка серед терну –
Віддасть життя у найдзвінкішій пісні
За мить тернову, ягідно-мізерну.
А ти мовчиш, як ті вітри безвісні.

А ти мовчиш на чистому папері.
Чорнило крапку ронить, наче сльози.
Добро дрібне не стукає у двері,
Це рвуться в дім забуті давні грози.
25.11.2016



Щоб не стати одним із тих

Щоб не стати одним із тих,
Що на берег, як мокрі дрова,
Викидає рікою лих, –
Думай думку, на те й голова!

Є весло у твоїх руках –
Не вагайся, берися гребти!
І в пінистих хвилях-роках
Не зупинять обмежень мости.

Перекати муштрують дух.
Тут фарватером шосте чуття.
Камінь страху гальмує рух
І сповільнює серцебиття.

Не вирискуй шляхів простих,
Не вдавайся в порожні слова,
Щоб не стати одним із тих,
Що безцільні, як мокрі дрова!
25.11.2016



Слова

Кричиш? Не варт! Слова не мають моці,
Коли, мов град, вдаряються об землю.
Сортуй слова в виснажливій толоці
І з-поміж всіх – високі відокремлюй.

Пусті слова на ваги сиплють сміхом,
А мудрі – у підвали тягнуть міхом.
26.11.2016



Опівночі

І ти – не ти, і я – не я,
І вітер знає втому.
Опівночі душа моя
Пішла назавжди з дому.

І сміх – не сміх, і сум – не сум,
Глузливо вітер свище.
На ранок там, де призьба дум,
Застану попелище.

На ранок там, де був мій дім,
Здійметься цівка диму.
Узрію на лиці блідім
Розплату нещадиму.

І плай – не плай, і путь – не путь,
Все продано, пропито.
Вчорашній день, прадавню суть
Забуто й пережито.

І день – не день, і ніч – не ніч,
Міняються орбіти.
Горять на небі сяйвом свіч
Невипещені діти.

І я – не я, як тінь вірша,
Як виструнчені рими.
Опівночі моя душа
Пізнається з святими.
29.11.2016



Полковник

"Я не хворий, – сказав полковник. – Просто в жовтні я почуваюся так, ніби мої нутрощі гризуть дикі звірі." Г.Г. Маркес "Полковнику ніхто не пише”

Начисть-но до блиску, полковнику, свої черевики!
Ніхто не повинен дізнатись всю тугу твоєї втрати.
Таких, як ти, полковнику, завжди називали великими.
Таким, як ти, не наважаться в спину стріляти.

Пробач ці сльози та докори своїй нерозумній жінці,
Вона ж бо мати, полковнику, їй притаманно плакати!
У неї терпіння лишилось на денці, а сліз – по вінці.
Їй так кортить прочитати нарешті, щоб потім зіжмакати.

Сієста – це час відпочинку безпечних, сліпих і зречених,
А в тебе є справи, обов’язки та купа листів неотриманих.
Тобі ж когута пильнувати, дивитися в очі запечених,
Немов на пательні, людей і возносити пам'ять про сина.

Тож начисти до блиску, полковнику, свої черевики,
Нехай ніхто не дізнається, чого ці дні тобі варті!
Чекати вміють лиш ті, що зватимуться великими.
Та ніхто не пише полковнику на цілій вселенській карті.
Осінь 2016



За крок до прірви

За крок до прірви, найхиткіший крок,
Чи втримаюсь, чи полечу додолу?
Чи відігрію душу охололу?
Чи це кінець, чи лиш життя урок?

За крок до пустки, найкоротший крок,
Чи вистою, чи все ж впаду безсила?
Дивись, я землю кров'ю оросила,
Натиснувши нарешті на курок!

За крок до щастя, найвірніший крок,
Чи дотягнусь, чи, опустивши руки,
Залишу іншим, а собі – лиш муки?
До того щастя, наче до зірок.

Мій крок завжди був надто нестійким,
Але без нього лишуся ніким.
02.12.2016



А мені до сонця

А мені до сонця, а мені до сонця би дотягнутись!
Хай би соки всі, хай би соки мої осушило.
Бо мене тут наскрізь пронизує слово-шило.
А моє? – Моє так і не зворушило.

А мені до серця, а мені до серця би докричатись!
Хай стискає груди, хай збивається з ритму навіки.
Бо додолу тягнуть мої свинцеві повіки.
Бо давно вже слово не мед і не ліки.
05.12.2016



По білому білим

По білому – чорним. По білому і... пробіл.
Слова, як ворони. Словам-воронам не вір!

По чорному – чорним. Маскується хитро, та
Небачений морок – це зручно лиш для крота.

По білому – сяйвом. Колись бувало й таке.
Та зараз і тло, і тіло, і слово – ламке.

По чорному – білим. По чорному все дарма.
Для білого чорний – це прірва, а не тюрма.

Слова, як ворони, пронизують тьму гулку,
Бо зараз ні мить, ні слово не мають смаку.

Небачений морок – по білому білим. Біль.
Для білого білий стає гріхом мимовіль.
08.12.2016



Світ невколисаний

Вітре мій дужий,
Давній мій друже,
Дуєш, марудиш
Кров’ю узори.
Ген за Карпатами
Світ розкудлатив ти,
Світ непричесаний,
Частий безчестями.

Як нечестива
Донька опівночі,
Встала із півнями
Землю бентежити,
Стала на ніженьки
Грішная дівонька,
Підла й зманіжена
Дівка-війна.

Підла й зажерлива.
Ліпше би вмерла я!
Ліпше б осліпла я,
Густо не кліпала!
Крапельки-сльозоньки
Котяться до́ землі,
Котяться грозами,
Душі рвучи.

Де ті рішучі є?
Кривда чи правдонька
Б'є недобитих ще?
Що їх пече?

Світ розкудлатив ти,
Вітре мій, брате мій.
Світ невколисаний,
Вздовж переписаний,
Сколотий списами,
Словом-мечем.
11.12.2016



Пегас і вічність

Ідучи нога в ногу з невпинним циклічним часом,
Пам'ятай: неможливо прокласти у нім двосторонню трасу.
Тож, вхопивши за гриву чи хвіст в одну мить Пегаса,
Знай, ласо увірве, як на вічність подивиться ласо.
13.12.2016



Gebo

Істинно: світ чужий
Не промине жоден!
Вітре, біди годен,
Вий!

Бийся, крило моє!
Стрічні вітри дужі.
Град запашні ружі
Б’є.

Конче бо ще злетить
Птаха чудна в небо!
Вічності дар – Gebo* –
Мить.

Часу пісок – долів.
Правда – на дні долі.
Душі птахів голі.
Тлій!

Тліє крило чуже.
Ввись – аромат ружі.
Дим не псує стужі
Вже.

Вічності дар – життя.
Істинно: світ Божий
Долю і час гожий
Втяв.
17.12.2016

*Руна, що уособлює дарунок як жертовність та щедрість одночасно



По заборонених стежках

По заболочених стежках
Позолочені ніжки не ходять.
Хороводи в походах не водять,
В походах п’ють воду-вино, мовчать,
На привалах тужливих пісень заводять,
А між привалами глухо бродять,
Як пам’ять в думках по роках.

Позолочені ніжки
Не люблять ходити пішки,
Адже мізки тримають віжки
В міцних руках.

Мізки з ніжками напрям годять,
Віжки смикають, рівно водять,
Та думки навіть їхні бродять
Від вина.

То біда не коня, а ніжок,
Що порвались три пари віжок.
Стільки ж було осушено діжок –
Всі до дна.

А колеса – в дрова до пня.
Ніч холодна, спалиш останнє,
Щоб зігрітися до світання.
Жаль огня.

Позолочені ніжки спішно,
Ношу кинувши, дім не зводити,
Взялись пішки болото обходити.
Смішно.

Та в багно позолочені ніжки
Вгрузли все ж на стежинах збочених,
Оминуть не вдалось заболочених.
Хех!

Так стежки заболочені вчать,
Що в походах не злато – ладо.
У походах й без золота радо
П’ють вино і мовчать.
18.12.2016



Відлік

Ллються ріки,
Воложать повіки
Двадцять віків і один.
Хтось рахувати навчив,
Хтось – будувати дім,
Інші – поратись в нім.
Днів було сім.

Та був ще один,
Що з нулем годин,
Що з безритмом пір,
Сліпотою дір,
Нескінченно восьмий,
Нерозімкнений.

Цього ніхто не зобачить.
Усі переплачуть
Потоками рік.
Вагою повік
Прикриють-пробачать
Взаємну незрячість.

У нулях годин,
У безритмах пір,
В нескінченно восьмім,
Нерозімкненім,
Продовжує лік
Двадцять перший вік.
12.2016



Простоокі

Постій отут.
Помовчи.
Хтось носить твої крила
В своєму наплічнику.
Час – вуйко рішучий,
На раз-два-три
Запалить свічки
В твого храму підсвічниках.

І все-таки, які ж ми одинокі
Під цим ванільним та сумбурним небом!
Які ми в час зневіри простоокі!
Як бути вислуханим кожному з нас треба!

Постій отут.
Помовчи.
Ти ж носиш мої крила
В своєму наплічнику.
Злічи їхні сутності
Й на цифрі три
Запалюй свічки
В мого храму підсвічниках.

І все-таки, яка ж вона ванільна,
Ця простоокість стишеного кроку!
Людина одинока, коли вільна,
І поневолена, як має когось збоку.

Запалюй вогні
В потоках олії.
Вдихай – це заграва
З лавандою тліє.
В твоєму наплічнику
Зіжмакані крила.
Лети,
Я небо відкрила!
05.2015-12.2016



Два міста

Місто мрій не моїх, місто чужого болю,
Місто левів і кави, місто надмірної втоми,
Ти сьогодні подарувало мені занадто багато усмішок
І занадто непритаманні для мене ролі,
Ти вичавило до останньої краплі мою банальну недолю.
Таких, як я, сюди віками заносило вітром з поля,
Місто престижу й недопалків, місто культури і пустомовля.
Ти колись ще поглинеш мене, коли я позбудусь волі,
Та тепер мені треба вертатись на захід,
Щоб встигнути до сонця сходу.
Бо я не закохана в тебе, місто зустрічей,
Місто барвистого зброду.
Я закохана в інше, північніше, чуже, я маю право.
Я закохана в тебе, місто моїх недомовленостей,
Моїх невирішених справ.
Бо у тебе таке, Рівне, дихання!
Ти приручило мене, ще коли я не знала про тебе,
Сім епох, сім життів, сім років тому.
Я сумую, місто, забери мене додому!
02.01.2017



Пам'ять

Так палало й тоді, коли ти переходив у тло.
Відпливали човни, перегружені тоннами згадок.
Стоголосість вітрів обпікала високе чоло:
Ні для кого цей спадок!

Ти творив, ти писав, ти засіяв гектари земель,
Що родючими після відходу твого назовуться.
Ну а зараз – не час, бо тобі пропливати між скель,
Що в розплаті зійдуться.

Озиратись не слід, за спиною вже гасне причал.
Що було – відбуло, і у вічності миті не тямлять.
Із глибин голосних, з океанів кінців і начал,
Мов відлуння: ти – пам'ять!
03.02.2017



Думка

Ти тлієш, згасаєш зі мною.
Зубожієш даремно, приймаючи пишні дарунки.
Не свої тягарі понесеш, а підкинуті клунки.
Пристанеш до гучного рою.

І роїлись, роїлись, роїлись чужі думки.
І міняли засади, погляди, віру, смаки.
І горіли чи то в розплаті, чи то в покуті,
А свої були соромом вбиті та страхом скуті.

Тлієш, недовершена і неозвучена!
Блискавицею промайнувши, за хмари сховалася.
В найтихішому лоні зародком скручена,
Вимагаючи прихистку, народитись вагалася.

Тлієш позичена.
Тлієш лукава.
Вже й пересичена.
Вже й нецікава.
06.02.2017



Світові боляче

Світові боляче знатися з цим жалем.
Навіть сніжинки від гніву не тануть, шкваряться.
Злісні північні вітри обпікають, сваряться.
Плаче, сміється, лукавить світ кришталем.

Світові щемно, бо кроки чиїсь дрібні
В серце землі водоспадами б'ють і градами.
Люди й меандри річок називали би зрадами,
Щоб не коритися плинності та сивині.

Світові совісно. Світ відсікає час
Ерами, веснами, війнами, злом, легендами.
Світ поглинає та знов вивергає нас
З секонд і псевдо лайфами, сенсами, хендами.
08.02.2017



У горіхову ніч

Тепло-карим у горіхову ніч,
Коли вітри колисанки свистіли
І медово пролитим затишком небо вдягаючи,
Не спішили зорі до ранків,
Коли бранкою тиші гулкої
Добровільно й покірно назвалась святошна вишність думок,
Й серед викорчуваних днів упізнавано рідні останки
Корінцями чіплялись за серце й за пам'ять,
Коли ніжність моя верхівками паростків
Ще тільки лиш вчилась рости –
Тепло-карим подивилась на мене моя душа
І дала мені пройти.
11.02.2017



Поет

Ти хворієш, поете! Глупо.
Зануряєш перо в отруту.
Справді, муза цілує скупо, –
Кличеш пристрасть давно забуту.

Воском скрапує мить, регоче,
Тінь вірша зазирає в очі.
Щось являє тобі пророче,
Бо слова до пророцтв охочі.

Ти, поете, гориш і мариш,
Жовчю серця тамуєш спрагу.
Завтра лихом об землю вдариш,
Тож сьогодні пильнуй відвагу.

Збайдужілої музи губи,
Льодяні, привідкриті скупо,
Заціловуй, кусай до згуби!
Ти хворієш, поете! Глупо!
Зима 2017



Стариці

Ця весна принесла нам багато лиха у повенях.
Я навчилася бути тихою – мудро й завбачливо,
І розсіяла пам'ять, що пилом зависла в променях,
І пробачила рікам, що водами б'ють розпачливо.

Так бурхливо несеться ріка життя, безкінечності,
Прокладаючи русла нові – жартує старицями.
В перемінах щорічних згубилось зерно безпечності.
На старицях розбиті серця осідали крицями.
28.02.2017



Розквітають магнолії

Розквітають магнолії в місті моїх ненадій,
Фіолетовим небом вдягаючи мрію забуту.
Озиратись на втрати, на схиблені цілі – не смій!
Та по сотому колу сповняй перед ними покуту.

Навіть в місті моїх ненадій забуяла весна.
Причаститись до неї так вперто чомусь не бажаю.
Заблукала й змирилась – ось думка мені навісна.
Розквітають магнолії в місті мого недораю.
04.03.2017



І тоді я злякалась

І тоді я злякалась: Боже,
Чи годиться мені радіти?
Може, радість – це так негоже,
Як вустами долоні гріти
Незнайомцеві, що замерзає,
Доки інших довкола немає?

І тоді я здригнулась: дурна,
Так, годиться тобі радіти!
Чи твоя у тому вина,
Що мрійливість втрачають діти,
Що пристойність дорослого світу
Збайдужіла до змерзлого цвіту?!
09.03.2017



А у тебе подушка з пір'я

А у тебе – подушка з пір'я,
А у мене – одне крило.
Так звіщало старе повір'я,
Так віками до нас було,
Що, коли закурличуть весни,
Кольорові почнуться сни, –
Хтось погасне, а хтось воскресне.
Тож за мене крильми змахни!
10.03.2017



Бентежна. Відвага

Ти така бентежна!.. Замовчи!
Загуло, мов дзвони хтось сполохав.
На твоїх полотнах, ревучи,
Витинали танці скоморохи.

Засоромлені, осміяні (співай!)
Розрум'янилися люди і людиська.
Гожа ружа! Вей яка і вай!
Та й черпають твій дурман ізнизька.

А для тебе зшито два лиця,
Праве вдень вдягала, криве – на ніч.
Бігли дні, як звірі на ловця.
Позіхали ночі десь обабіч.
21.03.2017



Сорок вітрів

"Ще численний цей народ. Зведи їх до води, і Я там переберу його тобі" Суд.7:4
"Трьома сотнями мужів, що хлептали, спасу тебе" Суд.7:7

Сірою пасткою, вовчою пащею, шкіриться, лащиться небо.
Триста покірних, як триста пропащих, тонші від висохлих стебел,
Вже понадіялись, ще не посьорбавши прісної юшки з калюжі.
Сорок вітрів – сорок купчастих хмарок порозганяли, байдужі.

Сивими скронями тисне на голову сіра потріскана нива.
Гірко-десятими, злими дорогами ниву обходила злива.
Триста похилених, зморених, заспаних, прісно молилися Богу.
Сіллю землі триста перший, повіривши, став, заряджаючи змогу.

Срібно-свинцевими, литими краплями входить життя із дощами
В серце засушене – землю зневірену. Триста – накрились плащами.
Рясно промокнувши та захлинаючись п'є триста перший і плаче:
Доки повірите, доки побачите – Бог зачекає терпляче!
12.04.2017

*Число сорок символізує перехідний час до надзвичайної події



Грозовито так

Грозовито так за вікном було, аж нестерпно.
Ніч задухою загустилася у цвіту.
Серце м'ятами упивалося та й затерпло.
Людям снилося щось позначене на біду.

Людям спалося, як не спалося, як з боргами.
Гуркіт кроками розтривожував тишу снів.
Грозовито так, наче війни йшли між богами.
Хтось прокинувся, але втрутитись не посмів.
10.05.2017



Переступити цю межу

Переступити цю межу.
Обмежуючи, певно, втратиш.
Не передати на словах безгрішність думки.

Не перейти за горизонт,
Бо горизонти завжди інші,
Хоч зблизька страх не більший, ніж здаля.

Твоя земля – моя земля!
Та хтось із двох чи заблудився,
Чи то залишився в чужих, забув про дім.

Не передати на словах.
Я в нім по вибілених стінах
Простих шляхів для тебе креслила узори.

Та нащо вимагати слів,
Так прикро, бо не передати,
Коли придумав Бог щось більше за слова?
15.05.2017



Коли високі стають низькими

Коли високі стають низькими,
Коли зневага калічить душу –
Чи мушу плакати за минулим,
Чи будувати майбутнє мушу?

Коли не сором лиця позбутись,
Коли покути вмістили в фрази –
Чи зразу випили ви отрути?
Чи вам боліли мої образи?
26.05.2017



Розірване намисто

Весна моя опала пелюстками
Зів’ялими, затоптаними. Душно.
Слова порожні бігли незворушно
За обрій кучерявими рядками.

Чужій весні, а може, це на краще,
Цвірінькали такі неспілі мрії.
Томило сонце грубі безнадії.
Стихало серце потайне, ледаще.

Я опадала. Мовчки. Ненавмисно.
Невипадково. Явно. Недаремно.
Думки котились і зітхали чемно.
Потішно, мов розірване намисто.
30.05.2017



Це стриноження

"Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши впоперек." Хуан Рамон Хіменес

"Дайте людині прочитати кілька римованих рядків, і вона уявив себе володарем всесвіту" Рей Бредбері

Це стриноження другого "я" на поверхні свідомості,
Обезглавлення обездоленості погрішності.
Прошиваючи лиш припущенням грань невідомості,
Футуризмом фортуни вперто торуй торішності!

Фаренгейт обпікає стіни котрихось вічностей,
Безпросвітностей первозданного першопомислу.
Викривляючись у кристалах параболічностей –
Книгоспаленнями відроджує простість промислу.
29.06.2017



Молитвами пречистих

Молитвами пречистих начисто пересіяна.
Все просипане поспіхом не перед тими, не...
Зазбирали у жмені, рахуйте – недорахуєтесь,
Бо не густо, ще й втратилось кілька зернят мене.

Що із колоса повного, та ледь недоспілого,
Що з на хліб не готового – не пожинайте, ні!
Повидзьобують пташечки. Пташечки, не минайте лиш,
Що на ґрунті без каменю, але між бур’янів.

Позаглушують лихо, втіхи мої позатемнюють,
Щоб не ждала вже хмарочок, не випрошувала грози.
Я вродила би рясно вам, я би вам пригодилася,
Якби лиш підливали мене не з моєї сльози.
05.07.2017



В очах у статуї

Ніч закрила мене на замки, як багаті, пишні хороми,
Вберегти обіцяючи від чужих обіцянок і звичаїв.
Що ж накоїли ми – малі, легковірні та все несвідомі
Зі своїми великими правдами?

Осквернити святині ніхто не хотів би навмисне,
Та, забувши й вклонитися, брали брудними руками,
Цілували вустами, прогірклими від пустослів'я та докору,
Щось священне, уму неосяжне, як то ось душа.

Залишались відбитки не пальців, ба гірше – зневаги.
І душа, наче чаша зі щирого золота, повкривалася тріщинами.
Проливалася віра із чаші тієї так само невтримно,
Як надщерблений німб тягарями життя втрачає осяйність.

Півгроша буде варте таке приклякання недбале,
Що на нього і небо впаде у розчаруванні раптовому.
Чи то тільки в очах у статуї, що подих і слух облишила,
Аж навіки буде простосердя збережено?

Замикай мене, ноче сліпа, як багаті, пишні хороми!
Що накоїли ми, малі, легковірні – було несвідомо.
Вже за дня я, ввібрана у сяюче-звичні одежі,
Відбиватимусь, наче й невмисне, в байдужих очах перехожих.
Як то легко є – сяяти в світлі чужих очей.
15.07.2017



Господні діти

Як сполотніють очі від невдач –
У волошковім полі збліднуть барви.
Як солов’їну пісню втне пугач –
Останній раз заквітнуть вікнам мальви.

Пісок – крізь пальці, час – крізь нас. Амінь!
Хрести узбіччями показують дорогу.
Тобі сестра – твоя тремтлива тінь,
Та все ж одна молитимешся Богу.

Святі узбіччями засліплюють лицем.
Такого сяйва зроду не стрічала.
Ниць упадеш, бо серце тягарцем,
І це падіння, мов вінець начала,

Немов за власний хвіст себе кусає змій,
Як день і ніч, як альфа і омега,
Як камінь з пліч, як порошина з вій,
Листок оливковий на палубі ковчега.

І жар у грудях – полум’я святе,
І можна хоч сто літ отак сидіти.
Таке велике та таке просте
Це одкровення: ми – Господні діти!
31.07.2017



Першопрохідник

П’яниця,
Як в колесі шпиця,
Зламався дочасно.
Почасти справедливо: зданий на вагу,
Мов зневажений.
Уважайте: крики, критика, колоритність висловлювань –
Все пусте.
Випускайте на волю літачків злості вашої
І ярлички чіпляйте, ритміки дотримуючись –
Через одного!
Одноокого, однобокого першопрохідника,
Що одиноко педалі крутив,
Віддайте дикунам на поїдання!
В делікатно-гуманно-толерантному суспільстві
Та його найкращих традиціях прописано:
Якщо з горба,
То колесо котитиметься і зі зламаною шпицею.
15.09.2017



І віск покрапав на папір

І віск покрапав на папір.
І вітер розірвав фіранку.
І білість міжсловесних дір
Вичікуватиме до ранку.

Пиши! Пиши! Пиши мене,
Незаплямовану чорнилом,
Аж доки вічність не мине
І твердь розділить з небосхилом!

Нехай лютує буревій,
Січе годинникова стрілка!
Твоїх надій, моїх надій
В вікно зневіри б’ється гілка.

Ми – найсамотніша з епох.
Ми – сіра калька покоління.
Та що є сил – за нас обох
Пиши! Слова не знають тління.
21.09.2017



Я зірвала увесь виноград

І допоки я тут дочитуюсь вашої правди –
Замітає погаслим листям дороги мої однобокі.
Ці провалля, що нас розділяють, такі незміренно глибокі,
Аж луна потрясає глибини і в темряву губить: зажди!
Отже, я на самісінькім дні, а зверху у когось є голос.
Він турбує мене, вкриваючи думку морозом.
За прогнозами вивернутих листків на похилених лозах –
Буде лити, немов з відра, і точити повільно розум.
Я зірвала увесь виноград, скуштувавши з кожного ґрона.
Я хворію від цього, я пізнала п’янкий виноград!
Чи у венах ще досі кров, чи солодкість – думок глюкоза?
За прогнозами варто збирати врожай,
Бо на сон і біду пробиватиме град.
Я закохана в грози спрадавна, тому мені не звикати,
Що відновлюють рук білизну й загустілу розріджують кров.
Це важливо – дізнатись прогнози і вчасно плоди зірвати.
Так, важливо усі до одного зірвати рясні плоди,
Наче випередити хижаків сліди.
Точить цівка крізь дно дірявого неба, обпікає повільно розум.
Я дочитуюсь вашої правди, погасаючи в листі жаскому.
Ці провалля, що нас розділяють, все більше схожі на прозу.
Лиш луна у падінні розтягне крапку у кому,
Заверне навстріч хижакам, а мене заговорить: жди!
Я розкинула тут ненароком свої сліди.
06.10.2017



Вічний

"Є багато припущень куди вони зрештою йдуть,
Є багато надій, які все ж не применшують відчай..." В. Стецула

Так буває –
Стрепенешся і зрониш сльозу:
Ким він був,
Ледь знайомий, та пам'ятний стрічний?
Вітер долі
Ламає квітучу лозу.
Ти –
Вічний!
09.10.2017



Височінь

Ти – височінь.
Тобі болить
Натуга слів.
Ще мить і я
З вітрами – в бій.
Не знай тяжінь!
З корінням рву
Земне перо.
Переболить.
Перебуло.
Мети чоло
Цілую
Знов.
І ще.
І щем
В цю мить ловлю.
Переболить.
Чи відмолю?
31.10.2017



Однокрилі

І злітають до неба янголи однокрилі,
І співають пісні хвалебні у одкровенні.
І змагаються із вітрами й безвітрям в силі,
І пронизують світлим ликом глибини темні.

І вдарятимуться об пір'я сліпі та зрячі,
І наколюватимуть святість собі на груди.
І слабих вітрів сповістять голоси тремтячі,
Що у янголів по крилу відібрали люди.
09.11.2017



Морозний сік

Білим маревом вкрита дорога –
Це не сніг, – це моя душа.
Я стелюсь навпростець до Бога,
Щоб ласкаво мене втішав.

Ох, сьогодні я геть охляла.
Лей, лей, лей, лиш би хто не взрів!
По мені чиясь ніжка гуляла,
Що аж зранений дух осів.

І хрустіла моя серцевина,
І спускала морозний сік.
По людині ступала людина,
Наче світ їх обох прирік.

І одній було сиро і жаско,
Іншій – слизько було спішачи.
Геть оклякнувши мовлю: будь ласка,
Тільки ніжок не намочи!
03.12.2017



На окрайчику перестороги

Я прощаю тебе. Я прощаюсь з тобою. Бувай!
Нам не стрітитись вже на окрайчику перестороги.
Кожне слово, залишене тут, уквітчало нам Рай,
Пелюстками засипало суджені долі дороги.

Далі буде життя! Переплети зі щастя та бід
Знерухомлять мотуззям, корінням вростатимуть в душу.
Хтось потягнеться потайки по заборонений плід,
Хтось пройде по воді, як за ним виглядатимуть сушу.

Далі буде любов на піску залишати сліди,
Малювати рибин, куштувати врожай винограду.
Для коханих жінок ще висаджуватимуть сади,
Заплітатимуть коси, проситимуть їх про пораду.

Пробачатимуть й далі за зважене слово "бувай",
Забуватимуть знане, вдягатимуть серце в тривоги.
У недбалих віршах залишатимуть вквітчаний Рай
І чекатимуть стріч на окрайчику перестороги.
30.12.2017



Бо такі не лишають слідів

Бо такі не лишають слідів, а просто ідуть у вічність.
Відпускаючи пам'ять, бентежне беруть з собою.
Трафаретки життя у них завжди суворого крою,
Щоби лиш почуттів не вколола калейдоскопічність.

Ач, як промені грають! Сонця́ми виблискують скельця
І стрибають по лицях чужих зманіжені світлом зайці.
По полицях розкладене щастя, мораль не вмістилась в байці,
Бо такі не лишають слідів, а тихо зникають з серця.
06.03.2018



Спалене крило

Скільки ще спалених крил і сердець обезкровлених
Зможе в собі помістити вселюдська історія?
Це не містерія, чорт забирай, це доля!
Вогники вікон блимають SOS.
Поодинокі врятовані
Повимикали
Світло.
Дехто
Тривожний
Так само, як ти тепер,
Штори нервово розшторює,
Погляд напружує та затамовує мить.
Ким залишаються люди, коли із очей заслони
Янголи вгору здіймають, а віддзеркалене падає ниць?
08.03.2018



Це прозріння прийде

Це прозріння прийде опісля плачевних втрат:
Нам не раді тут! Нам не раді! Ох, нам не раді!
Як життя і свобода – це є неминучий гарт, –
Говоріть, бо гартуємось в кожній лихій пораді!

Ми не падали в прірву, ми летіли, але на дно.
Чи ви думали, всі крилаті належать небу?
Врешті, дужих й недужих приручить собі воно,
Що в житті та свободі однакову мають потребу.

Це прозріння здійметься натужно, як дух з-під ребер,
Та, як все неминуче й минуще, таке й воно.
02.04.2018



Істерія. Сад душі

Якби то з вашої вершини
Скотилась непідсильна брила
Так, наче розтрощило п'яти,
Так, наче вилетіло з шиби,
Так, наче визвірилось блиском
Під п'ятами несамовито
Холодне скло?

Розгнівана хмурю чоло,
Та стихаю.
Нічого, як воно є,
Не знаю.

Серед ночі, буває, сплю. Забуваюсь. Тлінно.
Та частіше буває – не сплю. Тоді сумую помірно,
Споглядаю, як тіні на стінах танцють мені уклінно
І зітхаю, і поросят рахую, і вам сповідаюсь вірно.
Він мовчить.
Він помер ще до того, як я народилась,
Тож йому не до того.
Він мовчанням мені натякає:
Викладай у тирадах усю повноту пустого!
Ну а я
Не знаю нічого, як воно є,
Тож продовжую про своє:

А краями моєї стежки сонтрава цвіте.
А снігами цвітіння моє замете, замете.
А подолки мого убрання набіло стерлися.
А з вершини котились брили, та у мене вперлися.

А все ж деруся, все ж деруся
Крізь ліс душі.
Бува, до джерела схилюся,
Та – в комиші.
Бува, попрошуся до раю –
Німе кіно.
Буває, акурат ступаю –
Впаду в багно.
І чула ж, дехто називає те місце – сад.
Яка оказія, Мадонно, сади тирад!
Там, певне, гнилість під ногами, плоди і біс.
А в мене голками вродило. А в мене – ліс.

Та коли вдихаю на повні груди –
Все живіше:
І пташині співи, і вогники раптової ночі у закритих повіках,
І ріки плюскочуть так, начебто ось вони тут, під ногами,
Гамірливі джерела,
Мироносні живиці моїх лісів,
Чепурні квіточки –
Дзвіночки,
Чую, як позіхають, втираючи у кольорові лиця
Краплі роси,
Перетікають миті,
Сонцем осушені – розпорошують у полудневий простір
(Ум... а... Чмихаю, як від перцю) солодкавий пилок.
Фіолетово. Ох!
Свіжості такої вдихаю!
Розкриваю зіниці, охолола до всіх тривог.
Я засліплена, бачу – на моїй руці
Чи то метелик, чи то павутинка.
Не сполохайте нас обох,
Доки прийде усвідомлення:
Так, прекрасно! Ось на моїй руці
Бог.

Серед ночі буває – сплю. Забуваюсь. Тлінно.
Зранку тішуся, наче іспит здала навідмінно.
А на днях будувала плани, доволі картинно.
Все ж це добре, що все минає, марніє плинно.

Він чорнильно мовчить.
Зверху лягають аркуші, наче плити.
Він мене тут дечого вчить –
Не істерити!
20.05.2018



Остання із висот

І буде це остання із висот,
Коли шляхи подивляться у спину.
На них покинуту тебе-дитину,
На них загублену тебе-дитину,
На них утрачену тебе-дитину
Вже не притулить жодна із чеснот.

Ти взяв її задорого. А втім,
Що є достойною ціною смерті?
Бо всі відречення були відверті
Та й клятви всі не суперечать їм.

І грім побий його, та відбуло
Усе і всі. А час – сліпий приблуда
Обабіч тебе став і просить чуда.
Зарадь йому, спини, розгладь чоло!

І буде це остання із висот,
Де пригадаєш путь себе-дитини.
Там в сонця золоті спливаючі хвилини
Монетно котяться, відрікшись позолот.
17.05.2018



Кити

І коли моя земля стає плоскою,
А кити хвостами хмари наганяють –
Ті, що прямо йшли, кути мої минають,
Аж облущуються спогади лускою

В сіль глибин, що роз'їдає серце й ноги.
Долу пекло бачу в тріщини наскрізні.
Осягаю думку – землі наші різні!
І в китів своїй землі прошую вологи.
18.05.2018



Датермінізм

Гір нема! –
Як вирок, як холодна долі відплата.
Ось кіно, дивися його та не май претензій!
На тобі – острівець святий,
Латка неба і власна хата.

А що коли Монтеск'є помилявся?
Переоціни себе, дій!
17.06.2018



На видноколі

Стає душа на виднокраї.
За нею – смута і полин.
І так полошить чорні зграї,
Що ті здіймають рваний клин.

Пташиний вереск. Неба пломінь.
І промини, й не пом'яни
В крилатій висі гострий промінь,
Коли утишаться вони.

Цей край убраний бур'янами,
Як в ткані сонцем килими,
І буде витоптаний нами
Ще до покінчення зими,

Ще до покільчення дороги.
Душе, а здужай не злягти,
Коли узриш, стоптавши ноги,
Що розпорошено хребти,

Що розверзались океани,
Що розкололись небеса.
Чи ти поплачешся на рани,
Як доторкне тебе краса?

Ні! Стоячи на видноколі,
Пройшовши вічність до мети,
Зневаж свої звитяги кволі,
Наважся через край піти!
18.06.2018



Ковзаниця

Коли в тобі скінчився день,
Аж ніч заплакала раптово,
Коли в тобі немає слова
І не співається пісень,

І лінь дивитися на світ,
І тінь сповзає аж у п'яти,
Коли у грудях – стужа м'яти,
А під очима – темінь літ,

Якої жили увірвати,
Якого збутися ребра,
Щоб ноги визволити з вати,
Зцідити думку з-під пера?

І що залишиться по тобі?
Життя чимдуж ковзне по лобі,
Бо найстрімкіша ковзаниця –
Це вічність, що стирає лиця.
18.06.2018



Алича

Небо суне, неначе стадо сивих буйволів до водопою.
Лоб до лоба скрегочуть колії та колеса товарняків.
Калабаню бентежать падалки аличі та хлопча стопою.
Сонце мече тривожні натяки на замружених вояків.

Тут буває, що час зупиниться чи припізниться по маршруту.
Тільки падає, не стидається, певне, знічев'я, алича.
Хтось поодаль втрачає з лайкою власну гідність, з трудом здобуту,
А мені до колін оголених припадає брудне циганча.
06.07.2018



Щось більше

Я сьогодні не встигла дещо.
Може – жити, а мо – щось більше.
Так міняють вірші́ на ві́рші,
Так за ляпас – не здачу, – решту,
Так прищеплюють дубу липу,
Накладають на опік пластир,
Так умовне беруть за власне,
Обезкиснюють сміх до хрипу,
А тоді, під гнітючість рішень,
Безумовністю заперечень,
Розпинають межу обмежень
На життя і на дещо більше.
19.07.2018



Благословення Сізіфа

Сізіф штовхає свою каменюку і підлаштовує плечі.
Пилюка січе, як металу стружка, поглиблює борозни п'ят.
Час від часу лють розпирає скроні коротким спомином втечі,
Аж небо ричить і регочуть схили, луною звучить: вар'ят!

Аякже, вар'ят, підлабузник смерті, прабатько потуг намарних!
Роби свою справу, зухвалий блазню, коти свою вічність ввись!
Олімп перелічить улюбленців грішних і не знайде безкарних.
Боги все так само будуть богами, молись їм чи не молись.

І ось, як покара, стискає горло вершини стрімкої спрага.
Є мить, щоб зробити ковток свободи, і до підніжжя мерщій!
Це гра волелюбця, спокуса безсмертя, пекельна жага, відвага.
Сізіфе, нехай над твоїм прокляттям завжди ідуть дощі!
22.07.2018



Як мисливець іде до пастки

Боже, Боже, приходь до мене, як мисливець іде до пастки!
Пташка вирвала власні крила, пташка змучилася за ніч.
Що Ти, Господи, переміниш у хвилину її поразки?
Скільки немочей впаде долу? Скільки випросить в тебе стріч?

Віра знає круті стежини, що крізь терни ведуть до сонця.
Де осіло терпке розпуття, там босоніж ступає Бог.
Бачиш, пташко, сей слід глибокий твого Доброго Охоронця?
Чуєш, пташко, солодкі співи та відлуння прийдешніг змог?

Небо мжичить серпневу звістку, заклинає шляхи на вирій.
Тріпотливого серця бранка заздро проситься у політ.
Боже, Боже, якщо в молитві я слова позабуду щирі,
Принеси до моєї пастки Свій повік рятівний привіт!
19.08.2018



Вигнанка осінь

Ця вічноголодна вигнанка осінь гризе галуззя,
Висмоктує все найпоживніше та найсмачніше.
Аж важче стає дивитися в очі зрадливим друзям.
Аж менше любові візьмеш там, де брав раніше.

Лишайся одначе по той бік і осуду, і покари,
Колючого дроту чи то з поглядів, чи з укусів.
Вже купчиться синява неба стовпам димовим до пари,
Бо спалено жертв, опалих в останній її спокусі.
31.10.2018



Орієнтири

Ми – одинокі орієнтири
На мапах долі щоденних стрічних.
Ми – точки, втрачені на предвічних
Обривах думки та зламах волі.

Ми – перехрестя, мости і схили,
Комусь – вершини, комусь – підніжжя.
Ми водночас і засів, і збіжжя,
Дощі живильні й фатальні зливи.

Ми неприступні. Ми – переступники.
Чотирибокі дня пів і ночі пів,
А інших пів дня й пів ночі ми
Гладкі й обтесані, святі та сходжені.

О, ми є струджені! Ємкі, нав'ючені
Ми заразом і повози, й впряжені.
І обросли вже мохами в'язи нам.
Ми – непорушні орієнтири.
20.01.2019



Часи моєї дружби з ними

Пташки шугнуть понадо мною, лиш закурличуть.
Цією ранньою весною мене не кличуть
До свого столу в новосіллі новоприбулі.
Часи моєї дружби з ними – давно минулі.

І докоряти їм нізащо, та й без потреби.
Ох, де б мені гніздечко звити? Ох, щастя де би?..
Вже плакальниць торішні сльози розквітли в терні.
Такі вабливі їхні квіти, такі мізерні!

Цією згубною весною набухнуть груди.
Пташки навчилися співати, що ж вміють люди?
Часи моєї дружби з ними тернами скуті.
О, люди вміють дорікати пташиній суті!
04.02.2019



В сивім небі тривожна пташка

В сивім небі тривожна пташка
Точить крила в ялиці кінчик.
Хмари нижче від снів і горла,
Що й не видно, куди іти.

Ліс вогкий, як відкрита рана,
Липне тіло бинтом до лісу.
Босі ноги по битій стежці
Розтирають хвилини в пил.

Серпантиняться "так" й "нізащо" –
Два невмисно тяжкі обмани.
З іменами табличка в скелі –
Слід людей, на людині слід.

Як то важко іти до неба!
Як то легко із неба впасти,
Де безгрішна тривожна пташка
Точить крила об чийсь політ.
05.2019



Між зуб'ятами обрію

Літо грає на вилиця хрускотом кісточок.
Зрубу першого іскорки-трісочки розлітаються.
Ким ти виростеш, саджанцю: прутом для діточок
Чи міцною ломакою більшим, котрі не граються?

Обрій, наче граблі чи старечий беззубий рот,
Чи лисіючий хлоп, що з сокирою йде у кичери.
Цур та пек тобі, хлопе! Нарубаєш іще гризот,
Як рідитимеш світ від рання до самого вичіра.

Між зуб'ятами обрію цідиться сонце нись.
Дитинча, ким ти виростеш: хлопом а чи сокирою?
Їж та плюй собі вишеньки, виростеш же колись!
Обрій доти змахлює, козирі криючи сквирою.
05.2019



Неділі

А на серці – зима,
Заморожує світло й тінь,
Що проходить крізь світло й стає на коліна.
І нема вже неділь і горіння, й скарбів нема,
Бо на серці – зима.

Ще веде мене вдаль,
Ще веде моя думка вдаль,
За вітристі горби.
На горбах – моя тінь сама.
Ще звиваються ріки
І роки –
Мрії сталь.
Я покину цю землю і ти її теж покинеш.
І мене вже нема.
І тебе вже нема.
Лиш зима
І зима,
І неділі.
24.05.2019

Уже не літо, а зима.
Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.

Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран
Ті гасла, що упали в полі.

Зима настане, ніби смерть,
Неждано і несамовито.
І упаде, неначе смерд,
До ніг їй кожен посполитий.

Зима іде на вістрі зла,
Ненависті, наруги, помсти.
Воскресне спалена зола
І простягне зі снігу повість.

6 листопада 2024

І

Вже двісті літ минуло з тих часів,
Як москалів у поміч запросив
Богдан. Наївно, мабуть сподівавсь,
Що цар московський справді поміч дасть.
Та, де ступила лапа москаля,
Там, він вважа, що вже його земля.
Тож помочі від них було на гріш
Та вже гострили свій у спину ніж.
Стелили м‘яко, жорстко спать було,
Як те москальство у наш дім прийшло.
Брехня і підступ – зброя москалів
Запанували всюди на землі,
Де кожен вільним себе почував
І раптом москалям слугою став.
Те, проти чого воював козак,
Знов повернули москалі назад.
Вчепились, наче до кожуха воші
І лопотять, які вони хороші:
І визволителі, і браття-православні.
Самі ж зашмо́рг затягують старанно.
Незчулись люди – з ляської неволі
Вони в москальську втрапили недолю.
А там ще гірше, ніж було при ляху .
Як зрозуміли вже, що дали маху,
То було пізно – українці досі
Тепер усі зробились малороси.
Ярмо кріпацтва знов їм натягли,
Щоб і дихнути люди не могли.
Старшину перебили чи купили,
Козацтво або в війнах погубили,
Або панам в кріпацтво віддали
І думали, що вже й перемогли.
Та дух козачий у народі жив,
Хоча старавсь москаль, його не вбив.
Ще жили ті, хто добре пам‘ятав,
Як Залізняк на захист люду встав.
Кривава рана Кодні ще жила
І кров із неї у серцях текла.
Іще ходили краєм кобзарі,
Співали від зорі і до зорі
Про славний час, про гетьманів, про Січ,
Москальську розганяли темну ніч.
Отож народ на лише на мить чекав,
Щоб новий гетьман булаву узяв,
На бій за волю їх усіх повів,
Звільнив з обіймів клятих москалів.
Тим часом знахабнілі москалі,
Яким замало власної землі,
Взялися знову з турком воювать,
Щоб Гроб Господній, начебто звільнять.
Та то для дурнів. В них мета була
Аби до ніг Туреччина лягла.
Вони б усі Балкани зайняли,
Заволодіть протоками могли.
І Чорне море їхнім стало все.
Від мрійних планів москалів несе.
Хоч турки проти них були слабі
Та стали в поміч їм у боротьбі
Країни європейські. Проти них
Москаль нічого вдіяти не зміг.
Назад їм довелося відповзать,
На землях Криму ворогів стрічать.
То тільки в мріях москалі могли
Вважати, що усіх перемогли.
На ділі, як дістали по зубах,
Побачили, що їх чекає крах,
Про козаків вони згадали знов,
Які роками проливали кров,
Аби москальські дупи врятувать.
А то не раз бувало, як згадать.
Та дивна пам‘ять в москалів отих.
Як козаки порятували їх,
В подяку оті кляті москалі,
Женуть усіх їх з рідної землі.
А тут притисло. Царські маніфести
Могли надію трударям принести,
Бо там всіх в ополчення закликали
Аби вони країну рятували.
І так писалось в маніфестах тих,
Що їх би й вчений зрозуміть не зміг.
Що вже про неписьменних говорить.
Здалось селянам, що настала мить
Скидати клятий кріпосницький гніт,
Йти в козаки… А тут сказати слід,
Що у селян ніхто ж не запитав,
Як землі українські роздавав
Усяким іноземцям й москалям.
Їм в нагороду роздана земля,
Що вільний люд старанно обробляв.
Тепер на неї вже не мав і прав.
Як таргани чужинці наповзли,
Народ, немов у рабство узяли.
В своїм маєтку кожен пан робив
З селянами усе, що захотів.
І панщина, й пригони, згони, гвалти.
Шарварки, і підвідне, й нічна варта.
Городи і прядіння, і толока,
Даремщина. Отож, з якого боку
Не глянь, селянам продиху не було.
Та вони досі волю не забули.
І, ледь почули царські маніфести,
Які попи їм мусили довести.
Бо ж грамоту вони лише і знали,
Їм лише царська влада довіряла.
Знайшлись такі попи, які читали
Те, що селяни стільки літ чекали.
Чутки розбіглись із тих сіл по краю,
Що знову люд у козаки приймають.
Хто хоче батьківщину захищати,
Той козаком одразу може стати.
І вже на пана може не глядіти.
Вже вільним буде він і його діти.
У тих церквах, де інше говорили,
Попів селяни ледве не побили
Та від них «правду» царську вимагали.
На панщину вертатись не бажали.
Нема кому у полі працювати,
Пани уже рахують свої втрати
Та мчать жалітись чимскоріше владі,
Щоб «гультяям» тим стала на заваді.
Поросся все «розруха» охопила,
На схід до Конотопу підступила.
Всі раптом покозачитись рішили,
Кріпацтво вже терпіти їм несила.
Згадали славних предків, що за волю
Життя покласти ладні в чистім полі.
Та в доброго царя жила ще віра.
То все пани місцеві, чисто звірі
Готові шкіру з селянина здерти,
Щоби з тарілі золотої жерти.
Та влада ж, звісно, за панів вступилась,
Наводити «порядок» заходилась.
Комісію якнайскоріш створили
Аби селянам «правду» говорила.
А, щоб її селяни не прогнали,
Війська слідом у поміч їй послали.
Отак тоді події відбувались,
Що «Київська козаччина» прозвались.

ІІ
Весна на Канівщині була неспокійна.
Чутки з повітів із сусідніх йшли,
Що люди козаками знов були
І почувались від кріпацтва вільні.
Що десь папери знайдені були,
Які попи по церквах поховали.
Золотий хрест папери оті мали
І також царські золоті орли.
Печатки в них стояли золоті,
І китиці із золота звисали
По їх краях. З столиці розіслали,
Але попи сховали по путі.
Тож люди добре тих попів трясли,
Поки прокляті з схронів їх дістали.
Чого би люди то брехати мали?
Не бачивши, як описать могли
Указ той царський? А іще чутки,
Що в Хомин тиждень(часу ж небагато)
Указ той царський свою силу втратить.
І, хто не встигне, лишиться таки
У кріпаках. Збиралися селяни
Ще з березня по селах деяких,
Ішли юрмою до попів своїх,
Щоб до козацького вписали стану.
Ті, звісно, відмовлялися та все
Казали, що указу не існує.
Але селяни, мов того не чують.
Вже десь юрма попа свого трясе.
Хтось згодився й охочих записав
На папірці, щоб тільки відчепились.
Десь дременув піп, поки похопились.
Десь «грамотій» місцевий перо взяв
Та став писати списки. Йшли чутки,
Що десь начальство з Києва примчало,
Сусідам землю наділяти стало.
Хто встав раніш – добилися-таки.
Начальства у повіті не було
Вже на той час. «Гасити» подалися
Повіти, що раніше піднялися.
А військо? Військо на війну пішло.
Отож, немає сили у панів,
Поки гарячий, слід метал кувати.
Хотілось людям так козакувати,
Що ладні, навіть, згинуть на війні.
Зате сімְ’я не буде в кріпаках.
Тож відправляли в Київ депутатів,
Щоб «правди» в губернатора спитати.
Десь, підсвідомий подолавши страх,
В церквах папери стали розбирать.
Хоч неписьменні та надію мали,
Що той указ одразу б упізнали.
А, як вдавалось десь і відшукать
Якісь папери, схожі на указ,
То вже селян не можна зупинити.
Могли попа добряче і побити.
Когось садили до свиней у баз,
Когось в холодну воду, а кого
І на дзвіниці часом закривали.
Хоча сімей попів не зачіпали.
Ті могли вільно дременуть бігом
У повітовий центр щоб пожалітись
На те «свавілля». Квітень наступив
І в Таганчі взялися за попів,
Щоби указу царського добитись.
Десь інвентарні правила знайшли,
Які були оформлені яскраво.
Рішили, що з «указом» мають справу.
На панщину гуртом вже не пішли.
Пани бігом в столицю донесли.
Комісія до Таганчі примчала,
Яка селянство заспокоїть мала.
От голова комісії велить,
Щоб в день наступний прибули сюди
По десять душ від сіл – нехай почують,
Що той указ, насправді не існує.
Але тим більше наробив біди.
Селяни ж, як почули, що прибув
Начальник й делегатів викликає,
Рішили, що указ читати має.
І весь маєток в одну мить загув.
Усім почуть схотілось той указ,
Тож сходитися юрбами поча́ли.
Священиків поперед себе пхали.
Зібравсь великий натовп на той час.
Комісія, як не вмовляла їх,
Як не страхала, все даремно було.
Здавалося, селяни їх не чули.
І по юрбі лиш грізний гомін біг.
Хтось закричав, що самозванці то,
Таких не міг прислати губернатор
Та треба їм добряче чосу дати.
Хтось крикнув, наче стьобнув тих кнутом,
Що військ в Полтаві й Києві нема.
Він саме звідти. Всі в Криму воюють.
Тож криків самозванців не почують.
Хтось дрюк вже над юрмою піднімав.
Злякалася комісія й бігом
З очей селянських в шинок заховалась.
Юрба ж ще довго-довго хвилювалась,
Оскільки не добилася свого.
Від страху, що їх точно тут поб’ють,
Комісія зібралась і помчала
У Корсунь. Їх ніде не зупиняли.
Тож ті швиденько подолали путь.
Селяни ж за священиків взялись
Та стали знов указу вимагати.
Взялися у Корнилівці шукати,
У Гарбузині. Із попом велись
Не дуже гречно. Ледве той утік
І чимскоріш до Корсуня подався,.
Там їх вже цілий виводок зібрався.
У Корсуні підняв начальник крик,
Щоб слали військо чимскоріш сюди.
Й піхоту, і кінноту. Аби швидко.
Бо скоро прийдуть їх селяни бити,
Тоді уже не вибратись з біди.


ІІІ
Солдатська рота в Корсунь поспішала,
Бо ж там начальство в розпачі було.
Щоб до кровопролиття не дійшло,
Отих невдах порятувати мали.
Та пішки лінь і важко москалям.
Десь би підводи хоч якісь дістати
Та коней, тоді можна й поспішати.
Уздріли село Ситники здаля.
Пішли кілька єфрейторів в село.
Велів їм підпоручик не зівати,
Хоч силою в селян підводи взяти.
А у селі під церквою було
Якраз тоді населення усе.
Попу указ їм видати веліли
Та босого по колючках водили.
Попа уже від страху аж трясе.
А тут якраз з‘явились москалі,
В селян підводи стали вимагати.
Ті не схотіли їм нічого дати.
Сказали «Ні коней, а ні волів,
А ні телят нема для москалів!»
Ті на юрбу зі страхом погляділи,
Не солоно сьорбавши, відступили.
До офіцера повернулись злі.
Той теж озлився, як усе почув.
Із двох боків велів в село вступити,
Попа живого у селян відбити.
Солдат уздрівши, натовп враз загув.
Гадали, що оточують село
Та й розбігатись чимскоріше стали.
«Від страху, мабуть?!» - москалі гадали.
Та страху у селян і не було.
Все ж голіруч на військо не підеш.
Розбіглися, дрючки десь похапали.
До москалів знов підступати стали,
Гадали, може справляться. Та де?
Солдати розігнали їх умить.
Кого устигли, того похапали.
Підводи і коней в селян забрали,
Бо ж треба їм до Корсуня спішить.

IV
Тим часом із околичних всіх сіл
Збиратись стали люди, щоб рушати
До Корсуня похапаних звільняти.
Юрба росла. З усіх сторін навкіл
Ішли все нові юрби. З вуст і уста
Якісь чутки весь час передавали.
Мовляв, начальство військ зовсім не мало.
А той загін, що при начальству став,
То лише арештанти. Їм за то
Начальство обіцяло проплатити,
Щоб помогли селянство придушити.
І сумнівів у тім не мав ніхто.
А ще казали, як їх половить,
Тих арештантів, ще й подяка буде
Від уряду. Ішли спокійно люди.
Що арештанти стануть в них палить -
То не боялись. Хтось чутки пустив,
Що в арештантів лиш сліпі набої.
Тож люди легко зломлять їх юрбою.
І страх відходив та копичивсь гнів.
А в Корсуні все навпаки було,
Велике замішання почалося.
Великих військ діждатись не вдалося
І все, здавалося, до того йшло,
Що буде, як то в Умані колись
При гайдамаках. Крові пролилося.
Жидам найнеспокійніше велося.
Вони з округи всі сюди зійшлись.
Солдати стали збройно на майдані.
Хтось на дзвіниці шлях спостерігав,
Про сили «вражі» сповістити мав,
Як близько вже опиняться останні.
Той своїм басом, як юрбу уздрів,
Кричати став: «Народу, наче хмари!»
Той крик по місту, мов кнутом ударив.
Хтось, із зовсім настраханих, зомлів.
Юрба спокійно на майдан прийшла.
Попереду йшло виборних дванадцять.
Один на рушнику ніс з хлібом тацю
І сіль на нім насипана була.
Побачивши, що мирно люд прийшов,
Начальник вийшов, крикнув: «На коліна!»
Юрба уклякла та зігнула спини.
Москальська в того аж заграла кров.
«Чого прийшли?» - питатися почав.
«Жалітися прийшли на свого пана.
Життя під ним зробилося погане.
Нас від знущань лихого пана збав!»
«А ще чого?» «Ще хочемо, щоб нас
У козаки негайно записали.
Щоб вільними ми від кріпацтва стали.
Бо ж царський саме так велить указ!»
І тут начальник зовсім страх забув.
Став говорити, що нема указу.
Що якийсь піп розніс оту заразу,
За що уже розстрижений він був
І висланий негайно у Сибір.
«Вам послух і покору треба мати
Інакше влада буде вас карати».
Юрба сприймала мовчки до цих пір
Його слова. Та, коли він сказав:
«Ви маєте в покорі працювати.
А вольності ніколи вам не мати!»
«Як то не мати?» - голос пролунав
В юрбі притихлій. Селянин рудий
Із криком: «Гик!» ураз на ноги скочив.
У панства аж на лоб полізли очі,
Бо той з-під свитки вихопив свій кий.
І вся юрба на ноги піднялась,
Киї короткі діставати стали.
Пани ураз за військо повтікали.
Селяни вслід за ними подались.
Тут їм солдати шлях загородили.
Селян не зупинило то, однак.
Натиснули на стрій солдатський так,
Що ті на кілька кроків відступили.
Та тут короткий пролунав наказ
Від унтер-офіцера: «Плі!» й одразу
Сипнули кулі в натовп по наказу.
Сам унтер завалився в той же час.
Чи хтось поцілив в голову його
Сокирою, чи рекрут з переляку
Пальнув у нього. Бути могло всяко.
Юрба ж урозтіч кинулась бігом.
Солдати із багнетами услід
По вбитих і поранених ступали.
По втікачах ще залпів кілька дали.
Ураз немов перевернувся світ.
Проти кийків пустили москалі
Свинцеву смерть. А що від них чекати?
Тож людям довелось мерщій втікати.
Завзятіші зостались на землі.
І не було людей вести кому
На ті багнети. Тож кийки кидали.
Аж повний віз їх потім назбирали.
Тут би живим зостатись самому.
Юрба за греблю вихопилась вмить,
Аж під горою, врешті зупинилась.
Звідтіль якраз іще юрба спустилась.
Порадилися, певно: що ж робить.
Солдати знов вернулися у стрій,
Бо ж панам страшно – раптом вони разом
Знов через греблю кинуться одразу.
Хто ж захистить їх, піде за них в бій?
Солдати всі завмерли у строю,
Свої гвинтівки у руках стискали.
Пани з-за них на гору поглядали
Зі страхом – бо ж повернуться, побְ’ють.
Напружені минали миті. Враз
Юрба попід горою розійшлася
І по домах, напевно, подалася.
Минулось москалям і на цей раз.
Тоді вже розходилися вони
І мститися за всі страхи почали.
Селян по селах юрбами хапали.
Не завжди і доводили вини.
Хто до в’язниці по тому попав,
Хто різками відбувся. Били кляті
Селян нещасних довго і багато.
Не кожен після того сам устав.


V
Та в Таганчі не заспокоївсь люд.
Про них чутки по Корсуню ходили,
Кінний завод, неначе погромили
І скоро знов панів товкти прийдуть.
Що, наче вже кіннота є у них
І, навіть, прихопили десь гармати.
Настраханих неважко залякати.
Кур’єри полетіли з усіх ніг
До Києва, щоб помочі прохать.
До Корсуня прибув сам губернатор
Васільчіков. А з ним сотні солдатів.
Як водиться у них «мать-перемать»
Місцевих всіх начальників обклав,
Що в таку далеч виїздити мусив.
Що ледарі всі…і в такому ж дусі.
А потім військо в Таганчу послав.
Сам не поїхав. Страх, мабуть, було.
Помічника Веселкіна направив,
Аби належно вирішив він справу,
«Приніс порядок» врешті у село.
Зачувши, що ідуть в село війська,
Чоловіки всі по лісах сховались.
Жінки і діти по хатах зостались.
Від москалів, ну хто би не втікав?
Вступили москалі у Таганчу
Під барабанний бій. На площі стали.
Жінки та діти в вікна виглядали.
Хотіли щось про долю свою чуть.
Солдати простояли цілу ніч.
На другий день вдалося їм дізнатись,
Що юрба в полі почала збиратись.
Для чого? Невідомо, звісна річ.
А війська ж привели, мов на війну:
Піхота і кіннота. Тож послали
Кінноту. Та юрбу ту обскакала,
Напала з тилу на селян та й ну,
Її в село повільно заганяти.
Уже на площі у самім селі,
Селян всіх пов’ְязали москалі
Пасами, що в селян змогли забрати.
Тоді вже сам Васільчіков прибув,
Коли вже не було чого боятись.
Трьох присудив на каторгу заслати.
У нього суд короткий зовсім був.
А інших всіх пороти повелів.
Та і подався. А уже солдати,
Яким прийшлося цілу ніч стояти
Ще й під дощем, були страшенно злі.
Тож вимістили злість всю на селян.
До крові били, шкіру геть знімали.
Жінки з плачем за тим спостерігали.
То додавало зла лиш москалям.
Бо ж їхні ще б стояли, гиготіли,
Дивилися, як різки краять тіло
Чоловікам їх. А тут плач стоїть.
Ну, як когось тут можна пожаліть?
Побили так, що кілька довелось
Відправити одразу до шпиталю.
А москалі тоді по селах стали
Пороти всіх, кого зловить вдалось.
Ота жорстокість змусила селян
Всі мрії про козаччину забути…
На якийсь час. Того ж не може бути,
Щоби навік. Бо ж матінка-земля
Козацьким духом сповнена була.
Та й москалі, хоча селян здолали,
Але урок добряче пам‘ятали.
За кілька літ і воля надійшла.
Не та жадана. Та землі шматок
Зміг селянин у володінні мати.
Щоб з малороса українцем стати
Зосталося зробити лише крок.

 
люди говорять а не зна ніхто
чому тебе я покохав ото
мовби старатель злотоносний пісок
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
 
багато хто живе в полоні мрій
ретельно бруд ховаючи у рукаві
а моє кохання бейбі не будь-що
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей ей
 
добрий час зійшов
о хай сяє
хай зогріває серце твоє твоє
бейбі добрий час зійшов
ей
 
кохання гарна річ якщо везе
у мить оцю коли кохаєш усе
мов я є прапорець а ти є шток
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
 
о добрий час зійшов
о чуєш бейбі
кажу про добрий час
хай зогріває серце твоє
о час зійшов
 
 
 
 
 
 
 
 

Вогнем оманливих ідей
Там харчувалися потвори,
Страждання множачи і горе –
Вже, мабуть, каявсь Прометей!

«Хто був ”ніким“ – той став ”усім!“» –
Юрба вигукувала гасло.
І ті ”ніякі“ кров’ю рясно
Об’ю́шили свій власний дім.

А потім тих, хто ”всім“ ставав,
Зганяли в табори страшніші
Нові потвори – галасніші.
”Ніхто“ в країні панував.

Тих, хто ще трохи розум мав –
У табори! Аби роками
Шляхи вже власними кістками
Мостили для гучних вистав.

Нащадки табірних потвор
Ще плодяться у бриді тої.
Неначе мух у свіжім гної
Дзижчить настирливий їх хор.


Там доньки і сини катів
Та вартових на вежах влади
Країну довели до «ладу»,
Перетворившись на рабів.

І зараз сунуть ці раби
З ущербним мисленням потвори,
Ще й домагаються покори,
Навчити жити нас, аби.

Та спроби марні їх любі́,
Бо залишають їх ідеї,
Як і вампір у мавзолеї,
Лиш тільки сморід по собі.

03.11.2025р.

Вирви досаду з того саду,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,
Ти юні пригадав літа,
Які життя вже не верта,
І серцем чистим помолився
За край отой, де ти зродився.

Живи Україно
віка і віка,
Отця де і Сина
керує рука.

Бо воля як криця
танок де і спів –
слів Божих криниця
та око між брів.

І герб України,
як часу ріка,
у світі єдиний
де Божа рука*.
…+
Слава, слава Отцю й Сину!
Береже Бог Україну.
Кожен день і кожен час
Матір Божа хранить нас.

* тризуб це і зброя, і плуг, як інструмент для Божої руки на воєнні і мирні вчинки.
Подібні предмети: куполи церков, в Європі – корона, у Тибеті – дордже, в Індії – ваджра, у Франції – лілія, в Японії - конгосе, в Китаї - дзиньганси, в Монголії – очир …
Наприклад рука за участі Живого Єдиного Бога цим інструментом влучала і нищила цілі на війні, керувала погодою, змінювала русла річок, різала камені, виготовляла блоки для будівництва храмів та інших великих споруд…

26.102025р. UA

Якби́ ж ми стрілися раніше,
коли ще весни молоді
в гаю нашіптували вірші,
а я ходила по воді.

Якби́ Ви зорі дарували,
метеликів у животі,
та кутали в шовкові шалі
пшеничні кучері оті.

Якби́ на кладочці зітхання
гойдали ніжно на руках,
співали птахою до рання
про щастя на семи вітрах.

Якби́ молилися за мене
усім існуючим богам.
Аби не впасти у геєну*
в душі звели величний храм.

Якби́ божилися кохати
мене одну до забуття,
то все одно на пласі страти
за Вас не віддала б життя.

Геєна* — пекло

13.11. 2025р.

Жовтогаряча ріка падолисту
Водоспадом додолу стікала,
Іскриста вона і така золотиста
Красою усіх чарувала.

Купалися в ній дві берізки-подружки,
Немов жовтокосі русалки,
Скидали із себе листочки, мов стружку
Світлу чудову яскраву.

І пестили хвилі ріки вогняної
Та цілували їм личка
І кликали й кликали знов за собою
В ту дивну ріку падолисту.

2019 р.