Запитуєш у мене, як діла?
Які у мене мають бути справи,
коли душа обвуглена дотла,
а із друзяк – один лише лукавий.

Пишу, читаю, правлю… Знов пишу,
відповідаю на листи прихильниць.
Наснаги жду, а краще – куражу,
а ще боюся «поетичних милиць».

Від голоду поки що не помер
і ноги справно носять, слава Богу!
Та навкруги побільшало химер,
які настійно кличуть у дорогу.

Куди? Не знаю точно. Хто куди…
І кожна з них мені своє щось пише.
Одні – де пальми і смачні плоди,
а інші – спокій де і вічна тиша.

Такі дилеми вибору… Хоч плач!
Сиджу як пень, один на роздоріжжі,
і думаю: Що краще за калач?
Напевне молоде, пахуче збіжжя.

Але ж обмолотити – треба сил,
тоді молоти, сіяти, місити…
А я давно у полі не косив,
не пам’ятаю – де коса і сито.

Тому не буду голову ламать,
не стану я занадто мудрувати –
піду до хати, укладуся спать,
а зранку знов – поезії кувати!

Мова змучена, та не зраджена.

Як трава в полі скошена,
у стоги складена,
у снопи зв'язана,
колосок до колосся,
у вінок слово вплелося...
Міцно скріплене однодумкою,
підпоясане спільнослів'ям,
розквітається.

Мова стомлена, та не скорена!

Тихим шепотом,
відлунням лепету,
звуком шелесту
пісні ширяться,
розлітаються.
Стоголосими стогонами братів,
у таїну думок сестер
вплітаються.

Мова зморена, та відроджена!

16.09.2026 @Ірина Вірна

Експерт на експерті…
Брехня на брехні.
Нескорені вперті
Зросли у вогні…
Проплачено з крові
Майбутнє картин,
Де хвилі Дніпрові,
Де Матір і Син.
І кожен відновить
Себе у собі.
Лякалки у слові…
По бороді.
21.02.2026

Вона не просто звук, не просто певні знаки,
А сила роду, велич і вогонь любові.
Це шепіт трав, це крик відваги, розквіт маків
Що крізь віки несли нам пращури у мові.

Вона - як теплий з печі хліб, що пахне домом,
Як - перша ніжна пісня, що співала мати.
У кожнім ріднім слові - виклик переломам
У кожнім сильнім звуці - хист перемагати.

Буває трепетна, мов пелюсткові роси,
А часом дуже гостра, як мечі холодні.
У ній гартована краса і міць не в схронах
І мудрість вікова сердець і душ народних.

Не дай їй змовкнути, не дай їй загубитись
В гучних туманах і оманах чужоземних.
Об'єднує людей за волю, правду в битвах.
Незламна доля мови, чесна, горда, чемна.

Міцний кордон її, це сили таємниця,
Бо в ній - наш код і розум, гідність і майбутнє.
Жива і невмируща, джерело з криниці,
Навіки чиста українська незабутня.

                І
Позаростали чагарем стежки,
барвінком устелилися дороги
і вулиці околиць, по яких
поза ярами через байраки
пішло моє дитинство босоноге
шукати щастя більше як було
у затишку ошатного подвір’я,
куди жар-птиця уронила пір’я,
покликавши у вирій за село.

                ІІ
Коли стає незатишно і тісно,
дорога кличе у велике місто,
на кращі села. Ми такий народ,
що нам подай і город, і город,
аби лише було коли присісти
у холодку на призьбі із колод.
Якби ж було дано передбачати,
що то і є твоє яйце-райце,
що кура-ряба інше не знесе
та і жар-птиця має іншу хату.
Не напоумив нас Омар Хайям,
що купина неопалима там,
де пуповину закопала мати,
куди уже приречений тікати
останній з могікан у свій вігвам.

                ІІІ
Отак от, за іронією долі,
вертаюся і я на битий шлях,
де ще стоїть на курячих ногах
моя обитель у чужому полі
за чагарями на краю села,
куди лиха біда не завела...
................................................
на когось ще чекає бараболя,
гаряча піч, солома у стодолі,
вода з криниці, чашка зі стола –
усе, що треба, Богові хвала.

02.2026

Потрапити під дощ, під вістря тихих крапель,
Померти й народитись для бурь і потрясінь.
Поставити в літописі вже остаточну краплю,
Яка вартує тисяч знеславлених зусиль.

Потрапити під дощ, в оновлення і свіжість,
Очиститись від скверни забріханих марнот.
Потрапити під дощ, немов провісник світу
Для творчості, шляхетності і тисячі чеснот.

Не вибратись зі злив ідей старих, дрімучих,
Не вибратись із гроз осяянь і повстань.
Народиться нове у первородних муках.
Повернеться свобода із тюрем і заслань.

21 травня 2025

Чи гостей незваних тіні,
чи примари за вікном...
Ніч зійшла із височіні
оксамитовим рядном.
В грудях серце дрібно гупа,
мить – і вискочить ось-ось.
Задрижав небесний купол,
мов його хитає хтось.

Вітер носиться горбами,
розвіває каламуть;
небо цокає зубами –
застудилося, мабу́ть:
плечі трусяться похилі,
хмари звисли на боки,
наче вишні переспілі,
осипаються зірки.

А між хмар густих висо́ко
місце світиться одно,
звідки місяць у два ока
зазирає у вікно.
То копилить смішно губу –
на образу натяка,
то гримасу корчить грубу
і безсовісно ляка.

Я безсилію від змори,
а він дражнить все одно.
Закриваю щільно штори –
він шкребеться у вікно.
Хто у цьому поєдинку
чимсь поступить хоч на мить?..
Сплять давно усі в будинку,
і моя самотність спить...

З’їв давно уже пілюлі –
п’ю наливку і коньяк
і кручу, і тичу дулі,
та не спекаюсь ніяк.
Не добудуся до ранку,
хай чекає на мій скін...
Щось зашурхало на ґанку,
відкриваю двері – він.

11.07.22

Невдовзі ранок... До світання
очей склепити не вдалось.
Погасла зіронька остання,
запіють півні вже ось-ось.

Палають у каміні дрова,
мигтить у сутінках стіна,
а за вікном передранкова,
лунка досвітня тишина.

Загусла ніч спадає млою,
стікає в роси крижані,
і ледве жевріє золою
окраєць неба вдалині.

Тремтить дороги темна стрічка,
діброва щулиться руда,
і обмілілого потічка
рябить притьмарена вода.

Стоять тополі частоколом
в оздобі сірих млистих шат,
а ранок вештає око́лом
і визирає з-поза хат...

11.12.21

Томливе безсоння зі мною зжилось,
я марно його не тривожу.
Турботливо ніч присипляє когось,
а я все заснути не можу.

До мли крижаної прикутий рядком,
нікуди від себе не зрушу,
а тиша рапавим сухим язиком
облизує знуджену душу.

Колишеться неба звабливе рядно
і тліє зорі млява свічка,
і місяць лупатий глядить у вікно,
неначе у камерне вічко.

В досвітній імлі розчиняється ніч,
зникає у далі туманній.
І Бог зазирає на аркуш з-за пліч,
де вірш розтягнувся останній.

Поважно, немовби велике цабе,
із сутіні сунеться ранок,
а вітер за обрієм сонце скубе
і сяйвом гаптує світанок.

05.06.21

Жінкам роки не можна рахувати,
Душею вони завжди молоді.
Їм компліменти треба розсипати,
Неначе зорі в небі голубім.

І берегти й леліяти, мов квіти,
Коханням огортати їх серця.
На крилах щастя зможете летіти
Разом із ними ви усе життя.

2016 р.

Життя кінчається, життя.
Останні дні біжать у Лету.
У вир гіркого небуття,
Прощальне соло для поета -
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
З дитинства був слабкий, плаксивий.
Нема туди вже вороття,
І знову сльози рониш, сивий,
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя --
Згадай свої найперші старти,
Коли дивився в майбуття,
Окрилений, з шкільної парти...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Цивілізоване і звичне.
Для свого все шукав буття
Ти атмосферу поетичну,
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
Чужий -- комфорту світ ледачий...
Тікав од нього в забуття,
Десь на природу, десь на дачу.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя --
Ти в нім красу шукав, оазу.
І був наївним, як дитя,
І хвилі відчував екстазу.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
В "Софіївці"* -- світ поетичний
Він дав з природою злиття,
І щастя творчості величне!
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
Краси заради варто жити.
І байдуже без каяття,
Чи ти проснешся знаменитим...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Боксери кращі розкошують,
Їм гроші, публіки виття,
Поети кращі -- жебракують.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя.
Та ти у нім пізнав кохання
І оспівав це почуття,
Розкішне пристрасті буяння...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Лише твоє, не всього світу,
Його справдешнє відбиття
Він знайде в опусах піїта.
Життя кінчається, життя!

* Софіївка - найкращий у світі дендропарк в Умані на Черкащині.

21.02. 7534 р. (Від Трипілля) (2026)

.уйло лишається .уйлом
Хоч осипай його зірками.
Де треба діяти умом,
Воно махає кулаками.

 
Отіс пішов до Бога
Поспіваю я за нього
Дівчино, що вибрана у бордове
Отіс пішов до Бога
 
Еге, обернись повільно
Спробуй іще, гадаючи, де
Це є легко, пробуй-но ще
Легш, аніж догадатися, де
 
О чи глянеш онде мій шуз
То не бродячий блюз
Не бийся, утратиш курс
Прийми побіжний блюз
 
Зустріну я побіжний блюз
Тікаючи геть, знову Ел-Ей
Док найти у затоці оцей
Чи найти його знов у Ел-Ей
 
О рятуй
Побіжний блюзе
Швидко усе
Як ото бути
 
Зустріну я побіжний блюз
Тікаючи геть, знову Ел-Ей
Док найти у затоці оцей
Чи найти його знов у Ел-Ей
 
О чи глянеш онде мій шуз
То не бродячий блюз
Не бийся, утратиш курс
Прийми побіжний блюз
 
 
 
 
 
 
 
 

Розтеклась пітьма навкруг –
час плететься тихим кроком,
і ліхтар, як давній друг,
хитрувато блима оком.

Колихаються дроти
в жовтім світлі мимоволі,
і хмаринам животи
чешуть пристрасно тополі.

Третім сном вже місто спить,
мліє в ніжностях примарних...
А навпроти – мерехтить
лампа в полисках янтарних.

Сизе небо за вікном,
зорі з сяйва тісто місять.
І, завісившись рядном,
ніч купає в ночвах місяць.

02.02.21

Морозна ніч. На небі зорі.
І сніг рипить. І спить майдан.
І ліхтарів огні прозорі,
й сніжинок пристрасний канкан.
І тишина. І пес не лає.
Ідеш собі, лиш рип та рип...
І білим полиском палає
ошаття зледенілих лип.

І ні тривог, ні зваб, ні планів –
мороз і зорі навкруги
та вздовж зіщулених парканів
закучугурені сніги.
Збліднілий місяць зирить з неба,
від вию вітер ледь не схрип...
Нікуди квапитись не треба,
ідеш собі, лиш рип та рип...
25.01.21

О цей чванливий теплий грудень!
Тремтить небес рябе сукно,
десь потай бавиться у гру день,
а сутінь суне у вікно.

Уже виблискують зірниці,
злітають іскри золоті
і жовті місяця зіниці
мигтять, мов свічі, в темноті.

Гацають промені іскристі,
немовби хтось кресалом – черк!
І небо в зорянім намисті
стрічає тихий жданий смерк.

10.12.21

Неба сумна гримаса. День у пітьмі загас.
Видивлюсь Волопаса: де він, той Волопас?
Може, з кимсь точить ляси, сни вповіда свої?
Вигляни, Волопасе! Де там воли твої?..

Ми з ним давні́шні друзі, раду даєм без слів.
З ночі в небеснім лузі він випаса волів:
випустив із кошари, вистигли вже сліди;
може, погнав за хмари, може, іще куди...

Висох, немов лушпайка, місяця ріг сповна.
Хльоскає десь нагайка – небом іде луна.
Пастир волів батожить, виляски линуть аж...
Очі мені воложить хмурий отой пейзаж.

Ще не проснулись півні, ночі висить заслін.
Хмари сплили на північ – тут і з’явився він.
Вправно зняв капелюха – від чаклуна незгірш...
«Ось, – говорю, – послухай свіжий про тебе вірш...»

11.08.22

Корида – сумнозвісний бій биків,
де кабальєро лише пес двоногий,
зі шпагою і шість помічників!.
А я один, зі зброї – лише роги…
Однак, мене не взяти просто так,
що не кажи, велика справа – досвід!
Звернув не одному сміливцю карк,
багато їх пішло до Бога в гості.

Під зав’язку набитий стадіон,
юрба безлика просто скаженіє.
Для неї це – всього лише агон.
Агонія – для мене… Та не смію
я відступити нині ні на крок –
це мій останній вихід на арену.
У морок потім тихо – до зірок,
з Гіадами ділити неба сцену.

Тореадор – пиндючливий боєць!
Позаду – двоє прихвостнів на конях.
У латах і кобила, й жеребець,
у них також усе життя в загоні…
Ще мечоносець, бравий молодець,
мене чекають подані ним піки.
Помічники підтримають той герць
і їх аж троє, у душі – каліки…

Аж ось «торо», ганчірка – уперед,
червона пляма прямо межи очі.
Тореро хвацько тикає той плед,
але іти на зближення не хоче.
Боїться, певно, знає норов мій,
нагадує про себе давня рана,
і танцем завертає у сувій
свої підступні і мерзенні плани.

Вже недалеко мій останній час,
та холодку немає у загривку,
іще співати рано парастас –
я Тур старий, не молода корівка.
І закружляло люте болеро,
йому у допомогу – пікадори,
ареною відлунює «торо»,
відкрито скриню з бідами Пандори.

Десяток бандерилей у спині,
удари списом, кров тече рікою,
але оте під силу ще мені,
я витривалий – не іду із бою.
Та замелькав урешті «Faroles»,
а очі кров’ю укрива полуда –
ударом шпаги убиває пес
і аплодують люди… Чи не люди?

Все ж нанизав його на правий ріг
і гордо ніс мерця іще по колу,
допоки на ногах триматись міг,
та це було моє останнє соло.
Нехай застряне в горлі усякчас
найменший зі шматків моєї плоті,
якщо убивство – лише гра для вас,
що притаманна кінченій сволоті.

У небесах, навколо тиша, гладь,
нарешті ран і болю я позбувся.
Що сталося? Розплющив очі, глядь –
біля Плеяд сузір’ям обернувся!
Не тішить у трагедії кінець,
та драма має й добру увертюру –
невдовзі нарекли мене Телець,
а я себе донині бачу Туром!

Корида – то не лише бій з биком,
а ярий прояв фальші й лицедійства,
орлина суперечка з літаком.
Звитяга чесна честі – над злодійством.
І як би тяжко нині не було,
і як не скаженіла б хижа зграя –
ми мусимо здолати підле зло,
бо іншого шляху у нас немає!

що там у тебе
мій синку…

для неба
лоскітна пір'їнка
для вітру
прочинені двері
для голосу
тиша в етері
для щастя
усмішка дитяча
для горя
сльозина для плачу
для старості
день перелітний
для осені
спогади з квітня
для тих
що тамується подих
не камінь
що кину у воду
не змії
під серцем пригріті
а те
найдорожче на світі
оте
оповите тобою
що серцю
дається із боєм
оте
що вигоює рани
дзвенить
і веде на майдани
і так
до краплини
до скону
до снігу
у серці
на скронях
до видиху
болю за вічне
до січі безбожної
січня…

ось небо
якраз на пір’їнку…
та ти не спішися
мій синку...

Чую вітрошепіт твій
(Мамі)
"Крапелиною дощику,
Хмариною неба,
Сонячним промінчиком
Пригорнусь до тебе", —
Чую вітрошепіт твій,
Серцем відчуваю.
Ще говориш тихо ти:
"Доню, я все знаю...
Квіточко рідненька,
Годі, не журися.
Подивися в небечко,
Богу помолися.
Завжди поруч Боженька,
Всі світи єднає,
І молитви наші
В Світло заплітає.
І у цьому Світлі
Мерехтять прохання...
Помолися, донечко,
Від самого рання".

Знову вибухи прорізають тишу:
незмінна стратегія - вбивати і нищити!
Кремль задоволений -
Київ вже зломлений…

Умови кротячі -
без їжі гарячої,
в промерзлій квартирі
в обіймах зневіри…

Та знов прорахунок -
й на пустий шлунок,
без світла й тепла,
гидливо до зла -
безсилі гармати:
нас не зламати!

За вікнами січень
срібною свічкою:
молода мати,
син - на санчатах,
прапорець у руках:
до дитсадка!

На хмарі-льодині
Пресвята Діва
над нами прямо -
благославляє ранок.

2026 рік

Коротшають ночі і довшають дні,
І сонце все більше стає гарячішим, -
І мрії з'являються нині мені
Уже не такі, як, бувало, раніше.
Щоденно уява малює русню
Втопаючу дружно в гнилому болоті,
Де я без вагання, утоми і сну
Завершую радо приємну роботу.
20.02.26

***
А піймані наразі на м’якині
задумали переділити світ,
та те, що нині
хочуть мати свині,
не тулиться до зайнятих корит.

***
А європейці мовою Езопа
шепочуть, прикриваючи уста,
що наша ОПа
майже-що Європа,
але у вимірі – один до ста.

***
А інде чути весняні акорди
і, ніби, не далеко до мети,
та зеле-боти
висувають морди,
з якими жах на вибори іти.

***
А душі героїчні ще не вічні
і особливо там, де йдуть бої,
та пересічні
і до них дотичні
при корупційній владі – нічиї.

***
А людям невтямки, що угорі
одні й ті самі відьмаки у ступі
і не поводирі,
а упирі
єднають різні нації до купи.

***
А все, що нас оточує: рябе,
лихе, глухе... і тихше, й голосніше –
усе цабе,
що чує лиш себе
і не стає при цьому розумніше.

Конотація
А зрада ще підігрує орді
і забуває вояків «Да Вінчі»
напрошується явно на довічне,
а це уже не вила по воді
і при лихій біді
вона тоді
удавиться сама судами Лінча.

02/26

Якби літати міг як птах
і мав легкі, надійні крила –
мене б недоля не скорила,
забув навіки б я за страх.
Якби я міг літать як птах…

Якби писалися вірші –
я б написав тобі поему
про почуття, на вільну тему,
не для годиться, для душі.
Якби я міг писать вірші…

Якби повірив у слова –
я б шикував їх у романи
без вихилясів і омани,
у одкровеннях-молитвах.
Якби я вірив у слова…

Якби я вірив у добро,
у щиросердя і відвертість –
я б переміг свою упертість
і стер би Каїну тавро.
Якби повірив у добро…

Якби я вірив у любов –
сказав би, як тебе кохаю,
як молодо душа співає
і Землю пішки б обійшов.
Якби я вірив у любов…

Якби я вірив в почуття –
усіх дітей зібрав би разом,
забули прикрощі, образи,
ще більше полюбив життя!
Якби повірив в почуття…

Якби повірив я у рід –
у дружну і міцну родину,
то спорудив би живопліт,
огородив ним Україну!
Якби повірив я у рід…

Якби таку я силу мав:
усіх недолюдків убити,
війну криваву закінчити –
усе, усе за це б віддав!
Якби я сили стільки мав…

Якби ступити на поріг
господи, де жива ще ненька,
сестричка де іще маленька,
вернувшись з далечі доріг.
Якби я міг! Аби я міг…
Якби усе оте я міг!.

 
Каже чемний аутсайдеру
”Як жиєш ти?“
Там і тут і ще в дорозі
Ізвідси туди
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Завжди я скраю спостерігаю
Бачити міг
Все знедуги й недолугість
Наокруги
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Мені не вказують
Мене не вразити
Лиш більше печалі
Ні звести ні піддурити
Лише красти час
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Каже чемний аутсайдеру
”Як жиєш ти?“
Там і тут і ще в дорозі
Ізвідси туди
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А воїни не одинокі в полі
утримують і змія на межі,
і тризуб волі
як забрало долі,
що захищає наші рубежі.

***
А демократій остається купка
північноатлантичної осі...
на фоні путьки
явного придурка
диктатори розумні майже всі.

***
А ми як піонери всі готові
явити свій національний дух...
вожаті іванови
і петрови
дарма готують локшину для вух.

***
А морди лиць лікують ескулапи.
Ніхто не заперечує, що це
і пика трампа,
а точніше мавпи,
що має респектабельне лице.

***
А людям невтямки, що угорі
одні й ті самі відьмаки у ступі
і не поводирі,
а упирі
єднають різні нації до купи.

***
А речі, що означені словами
як імена... ну, типу, пер*уни –
то це(між нами)
уперед ногами
реліквії сучасної війни.

Денотація
А голоси диявола во плоті –
це популярні теле-брехуни;
московією найняті вони
як рупори війни, реклама жовта...
вся ця мерзота
лізе із болота,
оскалюючи ікла сатани.

02.2026©

Ця вулиця, розради милий шлях, -
Непримиренний ворог злої згуби.
Світився вечір мрією в очах,
Навколо - казка! Подивитись любо!

Шляхетний жовтень, мов сучасний Бах,
З повітря будував органні труби.
Лежали на асфальтових стежках
Великі тіні від старого дуба.

Новітній час - прагматик, реаліст...
Всіма забутий, спить осінній лист,
А темрява танцює чорне танго.

У вікнах мерехтять чужі вогні.
Своє крило вже простягнув мені
Мій лагідний та ніжний білий янгол...

У Кам’янці серед ринку в корчмі велелюдно.
Сизий дим висить від стелі майже до підлоги.
Пробивається ледь світло із вікон крізь нього.
Стоїть гомін, що і слово розібрати трудно.
В дальньому кутку усілись за стіл два козаки.
Видно, давно не бачились, оце тільки стрілись.
Випили собі по чарці та й розговорились,
Корчмареві раз по разу подаючи знаки,
Щоби келихи наповнив, бо вже пусті стали.
- І де ти бував, Семене? – товариш питає, -
Ти ж на місці не усидиш! Я то добре знаю!
- Та ходили і Молдову Петру здобували.
- Що за Петро? - Петро Козак, може чув про нього?
Син отого Олександра, що в Молдові правив
Вже давненько. Через нього він мав якесь право
На Молдову. Тож і прагнув досягнути того.
Як не як, а під собою матиме державу.
Після батька там багато на троні сиділо
«Самозванців» - казав Петро. Тож ми і ходили…
- Ну, то вже повідай, брате – вигоріла справа?
- Розкажу вже по порядку, як тобі цікаво.
Я у цій корчмі улітку із Петром зустрівся.
Він, хоча уже добряче горілки напився,
Але розуму не втратив. Зібравши ораву
Всяких різних горлорізів, взявся пригощати.
Із корчмарем золотими щедро розплатився
Та розказувати людям тоді заходився,
Хто він саме та хто його добре знаний тато.
Все журився, що облудники його трон займають,
Що надумався на трон той він батьківський сісти.
Та для того йому поміч знадобиться, звісно.
Отож, він козацьке військо у поміч збирає.
Хто охочий в тім поході грошей заробити,
Може до його загону прямо тут пристати.
І охочі віднайшлися, хоч і не багато,
Бо ж то справа ризикова – можуть і убити.
Я Петрові приглянувся, вже чим – і не знаю.
Тож і доручив мені він козаків збирати
У Кам’янці та у Барі. Грошей на витрати
Дав, сказав, що, коли грошей вже не вистачає,
То звертався б до старост я в Кам’янці і Барі.
Та про те ніхто нічого не повинен знати.
Сам же він на Січ подався козаків наймати,
Бо троном же тим батьківським, видається марив.
Справи в мене пішли добре. Багато знайшлося
Тих, хто ходив із Косинським правду воювати.
Їм до боїв та походів було не звикати.
Так за літо кілька сотень до мене й зійшлося.
Уже осінь наступила, посланець примчався
Від Петра, велів із військом мені виступати
Та до Дністра біля Оргіїва із ним прямувати.
Щоби там загін із Січі з нами поєднався.
Доки сидів у Кам’янці, розпитував всяко,
Що там робиться в Молдові? Хто там нині править?
З господарями давно в Яссах вже погані справи:
То чужинці там сиділи, то браття-козаки.
То турки своїх саджали, то ляхи втручались.
Так, що довго на тім троні мало хто вдержа́вся.
Нині всівся якийсь Арон та розпоряджався.
Тож, його, напевно з трону ми скинуть й збирались.
Над Дністром вже нас чекали козаки із Січі.
Петро радо своє військо на коні об’їхав.
Вже вересень листя жовтим підкрашував тихо,
Наче, золотив навколо наше місце стрічі.
Вдоволений тим, що бачив, Петро рушив військо.
Пішли напрямки на Ясси, ніхто по дорозі
Нам не стрівся. Не піднялось військо по тривозі.
Народ мовчки лиш дивився та кланявся низько.
Видно, їм Арон не надто до душі припався.
Із бояр ніхто не брався його захищати.
Тож прийшлося із Ясс йому в Стамбул утікати.
Там султана дати поміч він благати взявся.
А Петро на трон усівся, став правити краєм.
Дав послаблення народу та бояр притиснув.
Вони усі гнів на нього затаїли, звісно.
А ми корчувати зраду, відповідно маєм.
Тож мотались по країні, її корчували.
А, тим часом, у Стамбулі ублагав султана
Арон клятий. Влаштувався зовсім непогано.
Звідти вісті неприємні долітати стали.
Жигмонт із Семигороддя порадив Петрові,
Доки ще було не пізно, Ясси полишити.
Бо прийде турецьке військо і витурить звідти.
А йому, бач не хочеться проливати крові.
Султан же звелів, щоб також помагав Арону.
Хоч не хоч, а доведеться військо посилати.
Але Петро не збирався трон свій полишати,
Сказав, що сидить у Яссах він згідно закону.
А Арон вже за Дунаєм із турецьким військом,
Уже йому Семиграддя поміч посилає.
Уже військо об’єднане в Молдову вступає
І з ним битва вирішальна уже зовсім близько.
Мене Петро із загоном тим часом відправив
Під Кам’янець, щоби військо нове набирати.
Ми лиш тільки розпочали, як він вже дав знати,
Що під Яссами до битви повертає справа.
Велів швидко нам збиратись й на Ясси рушати.
Однак, як ми не спішили, ще Ясс не дістались,
Коли новину трагічну від людей дізнались.
Не став Петро уже видно на нас і чекати.
Вийшов в поле, щоб з Ароном у битві зустрітись.
Бились вони цілу днину та турки здолали.
Майже усіх козаченьків на полі поклали.
Живих мало у полоні зовсім опинилось.
Та між ними й Петро… Далі дарма іти було.
Розвернулись ми й додому назад подалися.
А в Кам‘янці розпрощались та і розійшлися.
Наостанок братів своїх мертвих пом’янули.
Вже пізніше долетіла і про Петра вістка.
Як і Байду, у Стамбулі на гак почепили…
Отак-то ми на Молдову із Петром сходили.
Ох, не треба йому було у те кубло лізти!

Зітхнули дахи, скинувши гучно срібну парчу,
І небо солодким туманом осіло на скроні.
Я більше про зиму і стужу тепер не шепчу,
Тримаю краплину, мов пульс, у гарячій долоні.

Ще вчора завія крутила свій білий сувій,
А нині калюжі - дзеркала утрачених ліній.
Світ став кришталевим, розгубленим, наче живим,
І крига тонка задихається в мареві синім.

Це ще не весна, це лише її перший причал,
Коли по снігу пробігає босоніж проміння.
Відлига у душах зливає застоєний жаль,
І серце торкається знову стійкого коріння.

Дзвенить ринва тихо, немов непідробна струна,
І чуємо дихання вогке землі у напрузі.
За кожним порогом сховалась таємна вина,
Що тане, зникає зі снами крихкими у смузі.

Тобі піднесла яблуко червоне,
Немов Адаму Єва у раю.
Тоді за всі забули заборони,
Ти ніжно шепотів; " Люблю, люблю"

Мені ж забракло слів щось відповісти,
Лиш серце виривалося з грудей.
Коханню нашому ще довго-довго цвісти,
Ми все життя разом з тобою йдем.

2016 р.

Тобі піднесла яблуко червоне,
Немов Адаму Єва у раю.
Тоді за всі забули заборони,
Ти ніжно шепотів; " Люблю, люблю"

Мені ж забракло слів щось відповісти,
Лиш серце виривалося з грудей.
Коханню нашому ще довго-довго цвісти,
Ми все життя разом з тобою йдем.

2016 р.

Уже повиривались
З оков зими струмки, -
Купається в них галич
Щоденно й залюбки.
Під сонцем сніг підтанув
І став щезати лід, -
І нявкає, мов п'яний,
Чи одурілий, кіт.
Утриматись не можуть
Бурульки крижані, -
Ідуть непереможно
Години весняні.
19.02.26

Із І.Тургенєва (1818-1883)

Сиве світання, туманом сповите,
ниви зажурливі, снігом укутані...
Раптом згадаєш колись пережите,
й лиця, що довго здавались забутими.

Враз пригадаєш гарячі зізнання,
погляди стрічні, несмілі та жадібні,
перші спіткання, останні спіткання,
милого голосу відзвуки лагідні.

Зваду згадаєш, тепер незбагненну,
й безліч усього в минулому сяйному –
під шерехтіння коліс нескінченне,
гублячись поглядом в небі безкрайньому.

(2026)уууууу

Відлітають птахи в еміграцію
Слідом люди у теплі краї
Не забудьте свою декларацію
Обійміть на прощання батьків

Приготуйтесь до сублімації
Запасайте черствих сухарів
Рід славетний чекає кастрація
На бенкеті ситих щурів

Повертають птахи з еміграції
Поспішають щосили домів
Ну а люди сидять в еміграції
Наче зграя домашніх котів

2026

Не чекаю на звістку з далеких доріг —
відпустила минуле у вічність.
Є сьогодні, а завтра, цей пористий сніг,
у відлизі потоне циклічно.

Ти мене не читав по складах власноруч;
проковтнув сторінки обважнілі.
Мимохідь прогорнувши та на́швидкуру́ч
вишив чорну троянду на тілі.

Я камінчиком муляла в щільнім взутті —
збив підо́шви свої до кровиці.
Пив з криниці любові уперше в житті,
та боявся у ній же втопитись.

Сльози висохли згодом на розі вітрів,
відцвіло буйне літо зелене.
Написала роман і поклала в архів,
щоб ніхто не ридав окрім мене.

18.02.2026р

На небі – хоча б хмаринка!
Хтось ніби граблями вискріб.
Поникла моя зоринка –
боюся, не згасла в іскрі б.

Розкрилилась ніч привільно,
півсвіту уже накрила,
а місяць блукав безцільно
і втомно їй пав на крила.

Зоріє темнина решетом,
іскриться небес ошаття.
То місяць кресалом кре́ше там,
розпалюючи багаття.

Шукаю серед сузір’їв
зорю, що для мене світиться.
Не видно, неначе звір з’їв –
дай боже нам з нею стрітиться.

12.10.20

Поник в заграві горизонт,
багрянцем хмари обдало,
і, мов згори спускався зонт,
спадала сутінь на село.

Тьмяніла неба бірюза,
дзвенів кришталем ожелест ,
мечем, уткнутим в гарбуза,
здаля ввижавсь церковний хрест.

Міцнів мороз і сніг рипів,
все завмирало зусебіч,
і, ніби рясами попів,
округу вкутувала ніч.

Село звільнялося від дня:
ні брязкотні, ні слів ніде,
і лиш собача гавкотня
лунала зрідка де-не-де.

21.02.21

Столочений день утомно
за обрій злетів пелюсткою,
похнюпився звід розлогий
і світоч небесний згас.
Густий опустився морок
і світ закапканив пусткою,
і мов розчинився простір,
і ніби спинився час...

На темному лоні неба
гойдається човник місяця
і зір золоті лілеї
на сизім лататті хмар.
А тиша лоскоче вуха
і мрії в мовчанні місяться,
і десь в завіконні чорнім
зелений горить ліхтар...

Тріщать у каміні дрова,
танцює жовтаве полум’я.
Думки в голові рояться
і спомини душу рвуть.
На денці сліпої ночі
хлоп’ям почуваюсь голим я –
купаюсь у тьмі бездонній...
А лілії все цвітуть.

16.05.22

І
Літературна братія богеми
і їхні солідарні читачі
у холоді, а може й на печі
цураються докучливої теми,
що грюкає і будить уночі.

ІІ
О, лірики, щоб ви були здорові
на поводу смаків козирних дам,
коли усупереч усім смакам
повинні були бути наготові –
не чарувати магією слова,
а управляти мізки землякам,
які наївно, нібито, не знали,
що рептилоїд піде напролом –
на те йому й дороги будували...
.....................................................
Готуйтеся! Всі шаблі наголо! –
віщали за бугром усі канали,
та влада на московію чекала
і пакувала крадене бабло.

ІІІ
Отак і живемо... суцільні будні
у полі дуремарових чудес,
де Буратіно – головний балбес
ОПе від цирку... і аж до полудня,
де єрмаком працює Карабас,
Мальвіну облапошує Мідас,
П’єро читає віршики марудні...
у всіх є меркантильний інтерес
і папа Карло у країні дурнів
очікує на вибори в Радбез.

02/26

Так день новий із гуркотом новим
Тебе нещадно візьме і розбудить,
Забравши із нірвани, ніби дим,
І кинувши у заржавілий будень.

Хоч сон несе не тільки сяйва благ,
Але й безодню страхів і кошмарів,
Про нього ти складаєш квіти саг,
Провалюючись у полони марень.

Так сон рятує від гризот життя,
Але й породжує нові потвори,
Занурює у хвилі небуття,
Мов ненаписані великі твори.

19 травня 2025

У Мадриді закрилося улюблене кафе Хемінгуея і Пікассо, що пропрацювало 140 років…
Gran Café de Gijón відкрилося 1888 року в класичному для того часу стилі – з мармуровими столами, дзеркалами і червоними оксамитовими шторами. Згодом заклад став популярним серед творчої еліти.
Це старе кафе було набагато більше, ніж просто закладом із чашками, столами і стійкою: це було місце мистецтва, літератури, політики. Той, хто переступав поріг, ніби потрапляв в інший світ…
Легендарне кафе планують перевідкрити вже цього року вже під новою назвою. Але це буде вже інша історія…

Gran Café de Gijón -
оксамитових штор тон.

Папа Хем просить порцію віскі -
гарсон вклоняється низько.

Над блокнотом схилився Пабло -
і фарб, і жінок замало.

Софі Лорен загорнулася в тінь -
посміхатися вкотре лінь.

А ось зачаровує панну
сам Кріштіану.

Gran Café de Gijón -
шарм, атмосфера, сон…

2025 рік

Що тобі належить, друже?
Що ти любиш? Що тобі байдуже?
Чим ти обираєш, пострічавшись з ранком,
свою на сьогодні важну забаганку?

Як ти обираєш пензлі та палітру
для свого сьогодні й по життю ужитку?
Часто вносиш зміни, додаєш деталі?
Як ти обираєш, що писати далі?

Чи ти хочеш знати, що мені належить?
Де мої простори, де замки, де межі?
Дослідити хочеш? Спробуєш дбайливо?
Якщо ні, не пробуй. Я крихка й вразлива.

Буду захищатись. Буде треба – вдарю.
Вижену безжально й твердо. Й якнайдалі.
Не заходь, будь ласка, гратись з моїм світом.
Це не подарую. Можу навіть вбити.

Нам вже щось належить? Поки що нічого.
Маєм тільки зустріч на долонях бога.
Можемо розвести. Можем поєднати.
Нам належить вибір. Можемо обрати.

лютий 2026

Яка пекуча вечора печаль,
що день за обрій знову відлітає,
а у вечірніх сутінках за гаєм
віоли струни журно рве скрипаль…

Вона – як жінка у його руках:
хоча звучить упевнено і гордо,
відлунює таким сумним акордом,
що мимоволі навіває жах…

Зрадливо тілом лине холодок
непевності за завтра, новий ранок.
Його душа – одна суцільна рана
і знов її тривоги рве гудок.

І знову сльози литиме свіча:
не кожному щасливим завтра буде,
не всі узріють новий ранок люди…
Яка пекуча вечора печаль!.

 
маю кепські звички о третій п’ю чаї
а солонина до обіду
хай тиждень іще повисить
стріляє ліпший друг щурів на
гусячі харчі
мислиш місця вистачає у цих
простирадлах ~ чи?
 
о чого би навіть
хати на трьох не завести
о чого би ні радосте
житимеш зі мною ти?
 
іще дюжина стеряних діток
під ключем у ігровій
навушнички в них комірчики брудні
двадцяте як є століття
до туалету вишикуємо їх о
сьомій тридцять п’ять
мислиш аби все ішло на краще
тре хазяйку взяти?
 
із візком гардуватимеш
угору по хай стріт
чого би ні радосте
житимеш зі мною ти?
 
і слуги справні з усіх сил
кухарка ~ із виду хвойд
а маршалок місця їй одвів
десь у коморі от
француженка о без манер
на дикому жеребці
щодня стриптиз у шофера тік
лакей кривий на зір
 
мислиш є досить місця нам
на цій улиці
мислиш вистачає місця у
простирадлах цих?
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти моє кохання - чарівлива ніжність,
Ти моє кохання - сонце золоте.
Ти моє кохання - трав духмяна свіжість,
Ти моє кохання - почуття святе.


Ти моя любове - сяєво проміння,
Ти моя любове - колихання віт,
Ти моя любове - це душі весніння,
Ти моя любове - легіт-весноцвіт.

Щастя моє любе - злагідніле небо,
Щастя моє любе - чисті небеса.
Щастя моє любе - шлях ясний до тебе,
Щастя моє любе - пестощів краса.

Хай високе світло, що іде із висі,
Опромінить землю, степ, ліси, гаї
У кохання силі світ новий зродися --
Хай від щастя плачуть сонцем солов'ї!

14 лютого 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Куди крокує
злодій світ,
в якому Бог –
лише прохожий,
в якому –
злодію він свій,
мені – не свій,
та і не божий?
В якому влада
з усіх прав
мене убити
має право,
бо владу злодій
хижо вкрав:
віват, убивця!
Браво!
Браво!

Чи нам потрібен
божий рай,
який ніхто із нас
не бачив?
Якщо в своєму –
дУрні
вкрай
і вкрай жорстокі ми,
тим паче.
Вже рай земний
вогнем горить,
який самі
і підпалили,
і підпалили
у ту мить,
як владу злодіїв
хвалили.

Не захистить нас
мудрий Бог,
бо мудрий Бог
не любить дурнів,
яким за бога –
дурень-лох,
що вибрали
у дурнів урні.
Чи світ вціліє
у війні,
яка убивць
одкрила рила?
Вже смажить Землю
на вогні
орда,
що злочин
«повторила»*

І чи настане
в світі мир:
світ вІйни жне,
і вІйни сіє…
В якому жертва –
це є ми –
Народ-герой,
Народ-Месія.

Лютий 2026 року

*Відомий вислів
московських злочинців
про бойню народів
у Другій Світовій війні
«Можем повторить»

Зимовий день, паєтками на сні́гу,
виблискує промінням золотим.
Купає у Дніпрі прозору кригу,
мов кришталеві витвори сльоти.

На узбережжі дубне сокорина,
лоскоче вітер сиві буклі* хмар.
За горизонтом снігову перину
витрушує небесний паламар.

Втомився лютий від війни та горя —
аж стогне під снігами суходіл.
Важкі думки нестерпно душу тролять,
беруть на мушку серце під приціл.

Дуб обморозив пальці дерев'яні.
Та вірю, залікує навесні,
бо нещодавно проліски духмяні
наснились несподівано мені.

Буклі* — кучері, локони

16.02.2026р.

Україно моя
Поки що ще сумна
Щирим серцем тебе я кохаю
Чую співи Дніпра
Сниться Карпат краса
Почуй пісню мою рідний краю

Серце плаче а я
Люблю сльози серця́
Яке бачить як край завмирає
Вірю прийде пора
І ти станеш вільна
Й многолітіє тобі заспівають
1967р.

Прокидаюсь під звуки птахів
Так раптово, неждано і нагло.
Прокидаюсь під звуки гріхів,
Як народжений заново Нарбут.

Прокидаюсь під звуки весни,
Під симфонію сонця і вітру.
Входить з гуркотом сонце у сни,
Як забуті і згадані вірші.

Прокидаюсь під звуки війни,
Під розриви безбожних снарядів.
І зі мною проснулись віки
З ясним розумом, світлим порядком.

Прокидаюсь під звуки литавр,
Під майбутню невизнану славу.
Не спроможний ніякий ливар
Сотворити для слова державу.

Я проснусь у майбутніх світах,
Подолавши для часу заслони,
Ніби вільний поранений птах,
Той, що служить свободі до скону.

18 травня 2025

Я не вмію давати життя - вмію лиш забирати.
Без емоцій і слів. Повсякденно. Рутина проста.
Доки можу - лечу, бо коротке життя у пернатих:
перемелює пірʼя та крила смертельний верстат.

Я сьогодні - герой, урочистості, держнагороди.
Побратима плече, ПНБ, штурмовий карабін -
це сьогодні моя (невідома вам) що́пта свободи,
а вже завтра - мій гріб серед тисячі інших гробів.

Вам не рівня ці "ниці" мораль і світогляд солдата:
може хтось вже із суддів долоню по камінь простяг.
Я не проти. Готовий! Отож, починайте кида́ти,
але спершу зніміть із труни деревʼяної стяг!

2026