Держслужбовцям у місті Валенсії
Дуже гарно живеться на пенсії.
Безкоштовне кіно,
Казино і вино -
Фантастичне життя у Валенсії.

Із поклоном в російську столицю
Мчить, мов птах, вірнопідданий фіцо
Не в Брюссель, ні в Париж -
Поспішає скоріш
До пуйла у російську столицю.

Комунальники міста Преторії
Зачищають свої території.
Проганяють мерщій
Крокодилів і змій,
Москалів і макак із Преторії.

Небесний меч над нами висне,
Непізнаний, як чисте зло.
Його вкриває, наче віспа,
Іржа і мудрості чоло.
Небесний меч - небесна правда,
Небесна істина блищить
У гострім лезі. Кожен практик
Відчує силу зброї вмить.
Небесний меч стинає вузол
Апорій, потрясінь сторіч.
Він увігнеться в шумний вулик
Безмежних, вічних межиріч.
Небесний меч - хірург управний,
Жорстокий кат, сумний суддя.
Він возвеличить давнє право,
Яке торкнеться шиї дня.

26 березня 2026

Які б рядки про тебе не писав я,
Освідчення, поеми - все не те.
Ловлю твоє натхнення золоте
І прикрашаю віршів різнотрав'я.

Твій сум - така близька мені природа!
Самотність - наш одвічний спільний стиль.
Ти - незаміжня жінка, я - бобиль.
У нас така однакова негода!

Виходить на життєвий шлях безликий
Шляхетний жовтень, славний диригент.
Мої рядки - це щирий комплімент,
Твоя краса - знеболювальні ліки.

Освідчення почну зі слова "осінь",
Проігнорую дзвін великих міст.
Впаде на тротуар останній лист.
Зима лягає на моє волосся.

Історія – учителька життя.
Але одних вона навчити може,
А інші до навчання неспроможні.
Живуть на білім світі, як сміття.
Самі по-людськи не навчились жить,
Нормально жити іншим заважають,
І розуміти того не бажають,
Що ті уроки треба все ж учить,
Щоб помилок своїх не повторить
І на ті ж граблі щоб не наступати.
Історію одну рішив згадати,
Щоб москалів нам краще розуміть.
Московія. П‘ятнадцятий йде вік.
Василь сидить вже Другий на престолі.
Від іга вже звільнилися монголів,
Хоч данину ще платять рік у рік.
Про Куликовську може й пам‘ятають.
Про інше все забули взагалі.
Коротка надто пам’ять в москалів,
Бо ж на одні й ті граблі наступають.
Монгольська іще дихає орда
Та хан тієї влади вже не має.
Тож кожен все, що хоче, виробляє.
Й сусідам, і монголам теж біда.
Хан із Казані Улу-Мухамед
Узимку Нижній Новгород загарбав.
Й зостався. То плацдарм для нього, аби
Москву дістати в будь-який момент.
Ще ближче потім, в Муром перебравсь,
Тож до Москви, мов тигр підбирався.
Василь відбити, звісно ж намагався,
Але, як кажуть, з дулею зоставсь.
А хан вгніздився і синів послав,
Аби вони Москву пограбували.
Князі там злата-срібла назбирали,
Отож улов добрячий бути мав.
Василь, як тільки про таке узнав,
То в травні заходивсь війська збирати.
Так, мов йому нема де поспішати.
Лиш через місяць попід Юр‘єв став.
Сюди ще воєводи підійшли,
Князі удільні теж сюди припхали.
Щоправда, війська небагато мали,
Бо ж лишити князівства не могли.
Загризлися з Литвою москалі,
В них руські землі прагнули «віджати».
Литва такого не могла прощати,
То й чубились. Зоставить взагалі
Князі без війська землі не могли,
Отож дружини невеликі взяли
Та й «помагати» Василю помчали.
Під Юр‘євим до нього прибули.
Ще б мав прийти служилий Бердедат,
Але не встиг…Чи не схотів встигати?!
Не ждав Василь двоюрідного брата
Шемяку, бо між ними був розлад.
Сам не прийшов і війська не прислав.
Хай, може братик шию собі зверне,
Дмитро собі «законний» стіл поверне,
Адже вважав, що право на те мав.
Отож, зібрав усе, що зміг Василь,
До Суздаля без поспіху подався.
Там зупинився, спочивати взявся.
Бо ж скільки бідний витратив зусиль.
Та тільки стан взялися розбивать,
Сторожа з поля раптом прилетіла.
«Йде супостат!» - із ляком доповіла.
Велів Василь всім броні одягать.
Вдяглися в броні, стяги підняли
І рушили… Пройшлися недалеко.
Попарились у бронях своїх в спеку,
Бо ворога і близько не знайшли.
Сторожа, певно, спала у ярку.
Приснилось їй, що вороги напали,
Отож вона і паніку підняла.
Полаявсь князь на дурість отаку
І повелів назад всім повертать.
Велів сторожі більше не дрімати,
Та ворога у полі пильнувати,
Бо ж за таке він може і скарать.
Хоч битви ніякої не було,
Але ж ходили?! Слід відсвяткувати.
Василь велів всіх воєвод зібрати,
І всіх князів. Начальство все прийшло
В шатро князівське. І пішла гульня.
Всю ніч пропили, прогаласували.
І ратники від них не відставали.
Василь добрячу порцію прийняв.
Отож прокинувсь, як вже сонце встало.
Заутреню відстояв й знову спать.
Та знову з поля сторожі летять,
Уже татарське військо Нерль долало.
Поки зібрались ратники, поки
Вдяглися в броні, страшно злі з похмілля,
Вже і казанці у великій силі
Ордою розгорнулись від ріки.
То добре, хоч прокинутись змогли,
Не так, як то було у них на П‘яні.
Поки всі москалі лежали п‘яні,
Ордою перерізані були.
Та, бач, та П֥’яна не навчила їх.
Хоч небагато літ і проминуло,
Але урок той москалі забули.
Господь поки, щоправда оберіг.
Тож стали шикуватись москалі.
Від перегару, що стояв над раттю
Птахи і ті боялися літати,
Бо мертвими валялись по землі.
Під п‘яний крик князів і воєвод,
Нарешті п‘яну рать пошикували
Й орді назустріч виступати стали.
Не так далеко ще пройшли. І от
Орда зненацька вихопилась й враз
В московську рать з розгону налетіла.
Напевно піших збити з ніг хотіла.
Та ж москаль п’яний досі був якраз.
Як москаль вип‘є добре – то герой.
Йому здається й море по коліна.
Орду списами й матюками стрінуть.
А перегар аж виверта нутро.
В той перегар уперлася орда…
Та й відступила, в поле відкотилась.
А москалі радесенькі – відбились,
Та й рушили поволі по слідах.
А тут орда знов вдарила на них.
Знов на списи і матюки нарвалась.
Тож розвернулась і у степ подалась.
Москаль страшенно радий – переміг.
Що п’֥яні воєводи, що князі,
Що ратники і сумніву не мають,
Що вороги розбиті й утікають.
Тож за ордою вслід рвонули всі.
Які полки? Який там уже стрій?
Хто перший зможе ворога догнати,
До нитки його зможе обібрати.
Лише про здобич думки, не про бій.
По полю усе військо розбрелось.
Хтось вже тіла загиблих оббирає.
А тут орда зненацька повертає.
Чи то ханам зібрати удалось,
Чи, просто обдурили москалів.
І москалі одразу ж дали драла.
Вже тільки з матюками утікали,
Хто мертвим не валявся на землі.
Що ратники, князів і тих побили.
Ніхто без ран із поля не утік.
Пораненим і вбитим збився лік.
Василь також не вийшов з бою цілим.
І в голову поцілили, і в руку.
Та ще й в полон із братом узяли
Михайлом. Та й до хана відвезли.
Щоби засвоїв вірності науку.
Хрести натільні з нього ізняли,
Відправили в Москву, аби там знали,
Що саме князя у полон забрали
Й готові викуп заплатить були.
Татари ж не спинилися на тім.
Ще довго москалів геройських гнали,
Дороги їхнім трупом устеляли.
На три дні хани віддали своїм
Татарам, аби Суздаль грабували.
Всі села навколишні рознесли,
Заледве Володимир не взяли.
Та спроба їхня та була невдала.
Та здобичі їм вдосталь й так було.
Вози добром нагарбаним напхали.
Спокійно в Нижній Новгород вертали.
Ординське військо радісне ішло.
А це уже для Путіна урок.
Не треба було, навіть починати,
Якщо немає тями воювати.
Бо карма дожене в належний строк.
Яка ж подальша доля Василя?
Великий викуп москалі зібрали.
Аж двісті тисяч золотом віддали.
Москальська розорилася земля.
Все за невдаху того віддали.
Всі, зрозуміло злі на нього були.
Хоча горілку із ним разом «дули»
Та програшу простити не змогли.
Минулі пригадали всі гріхи.
Ось тут Шемяка – братик і з‘явився.
Разом з Можайським князем зговорився,
Та й прийшов, повен намірів лихих.
Зловили вони того Василя
Та й осліпили, в Углич відіслали.
Шемяки черга святкувать настала.
Та що до того всього москалям?
Хто б не сидів – вклонятимуться всім
До самих ніг, сидіти буде поки.
Не хочуть вчити москалі уроки.
Не дав Господь, напевно розум їм.

Бра над софою схилилось уклінно...
Ніч підглядає в зашторені вікна...
В тиші блукають розгублені тіні,
книга тремтить у руках непомітно,
як пелюстки білорунних гортензій.
Слово до слова, складаються в пазли,
ллється мелодія дивних поезій —
образи світлі, зворушливі фрази.
Лірики спів на душі горностаєм,
сльози грудину стискають до болю.
Подруга подрузі вірші читає,
а та вбачає у них свою долю.

12.10.2026р.

Військовослужбовець, хореограф і танцівник.
До війни він співпрацював із відомими українськими артистами, зокрема Іриною Білик. Після війни мріяв навчати дітей…
Антон втратив ногу, підірвавшись на російській міні. Але після реабілітації повернувся до своїх побратимів-саперів.
Загинув на фронті. Йому було 37 років.
Завжди буде 37…

Він танцює красивий, усміхнений -
віддзеркалює повітря рух…
Ось летить над холодними мінами,
перетворює муки у гру.

Тож ніхто його не зупинить,
він танцює під вибухи бомб…
Під ногами - небесна піна,
а у серці - Божа любов.

2026 рік

Пригадую часто сипучі піски
На березі річки стрімкої,
І дотики ніжні тремкої руки
У лозах порою нічною.
Тьмяніли і знов яскравіли зірки,
І шурхоти в тиші тонули, -
Донині вертаю крізь довгі роки
Туди, де дрімає минуле.
Немає вже лоз і та річка стрімка
Притихла і русло змінила, -
Та в серці моєму - дівоча рука,
Якої забути несила.
Хоча десь поділися лози старі
І річка красою не манить, -
Те перше кохання при світлій зорі
У згадках живе безнастанно.
15.10.26

 
“Ей, уваж мою чарку, бармене
Це мій дрінк, еге, це мій дрінк, гаразд
Доливай, до верху
Хтось має співати
Чи хто співатиме?
Хтось має співати, вірно?
Ну а що”
 
Подайте ту пляшку
Я заспіваю реально
Ей
Дайте зайти у ноти
 
Роздивляюся через Гарлем
І мій шлунок бурчить уже трохи
Діліжанс, повний пір’я й слідів ніг
Під’їжджа до моєї коробки
Леді ось, перламутровий бантик
Із водійським ременем
Видихає акцентом
Із марафету й бурбона
“Чи не бачила я тебе в пеклі
Чи усе лише інцидент?”
(Уяви, що відчув я, гов)
 
Поки я питав “То був Іст або Вест-Сайд?”
Мої ноги боліли своє
Колеса слави ріжуть глибоко
Але дощ мене більш достає
І як вони забрались, просік я слова
Що валились на мій брудний тент
Ну, я їх підняв, і обтер їх
До чого те все
І ти не повірив би
“Зайди у мій номер, зубець посередині
Із тебе пляшка та президент”
 
Так бо, часом усе не просто, бейбі
Як оцей твій друг єдиний
Мовить, бачить, чує, як ти
А ти чиниш те саме, що він
(І на тій дорозі самотньо, бейбі)
(Ехех, є)
(О, іще дещо)
 
Ну я їду через Ел-Ей (ха)
На ровері примітивному
І стрічаю давнього кореша
Каже: “Ти мов інший, якийсь тепер дивний”
Ну, я: “Деякі, з вигляду, мовби портмоне”
А він: “У тобі явно монет немає”
І я оперся, подумав, і казав йому
“Свій гонор із-під таксофона забрав я”
І подих цей із волосся обтер
 
Так бо, часом усе не просто
Як оцей твій друг єдиний
Мовить, бачить, відчуває, як ти
А ти чиниш те саме, що він
 
О, щойно зі скандинавської цюпи
Простував я до тебе на кухню
І, відчувши слабкість, поглянув я в люстро
Щоб дізнати, чи тут ще друг мій
Тобі добре відомо, що я не п’ю каву
Ти наповниш горня піском
Заморожене чайне листя на дні
Ще й вишнева помада із боку
І мій плащ, на якому твій пес усе спить
І твій кіт, що мене атакує зі сховку
Я був певний, що ти мій друг мабуть
Та моя тінь усім передує
 
Дізнаюся, що часом не просто, бейбі
Як оцей твій друг єдиний
Мовить, бачить, відчуває, як ти
А ти чиниш те саме, що він
 
(Боже, що за самотність, ех)
Ех . . .
(Уже подай мені ту пляшку)
 
Ей–є, окей
 
 
 
 
 
 
 
 

Ще ловить сонце хитрим неводом своїм
В’юнкі мальки облич ледь-ледь осінніх.
А риби хмар шубовсь у неба течії,
Вітри плетуть із трав човни старинні.

І птахи швидко літо бабине крадуть.
Полюють нас журба, страхи та холод.
А жовтень днів листки жене, як череду.
Думки на клапті часу рвуться кволо.

Зітхає осінь, мовби гойдалка стара.
І тепло й зимно. Дні то вниз, то вгору.
Чи ще гойдати ледве чи іти пора?
Чи віхол карусель закрутить скоро?

14.10.2026

Коли б то можна утаїть
В найглибшім серця сховку
І навіть ти не здогадалась,
Що стискує в один тугий пучок,
Від чого ні на мить позбутися не можу,
І кожне твоє слово, усміх, ласку,
І кожну мить буття твойого
Неподільно хочу взять собі...
...Відкіль, з яких незайманих ще островів
Прийшла й доламує мій спокій
Оця незборна туга по тобі?
Може, від того, що не знаю,
Коли і де судилося востаннє бачитись?
А, може, все починається спочатку?..

Не спіши у час важких прозрінь,
Як хвилина переплавить вічність.
Крізь важезну кригу сновидінь
Проривається забута вірність.

Не спіши. Впіймай за хвіст момент,
Феєрверк палкий і незабутній.
Не сльозливий, ніжний сентимент,
А Усесвіт, що вартує бурі.

В полум'ї могутнім не спіши.
Провидіння не проґав невтішно.
Ці слова крізь шелест комишів
Пронесуться праведні і грішні.

25 березня 2026

 щось написати я хотів
 прийшла сусідка інна
 і настрій елегійний мій
 став радше мізогінним
 феміна вжеж незгірша так
 напевне це важливо
 лібідо тут не при ділах
 її цікавить пиво
 а пива в мене і нема
 і грошей теж так само
 на пиво інні
 може йшла б
 до подруги оксани
 тож резюмуєш
 це життя
 залежність і провина
 де вислухав і посприяв
 усіх / усім / затримав
 когось на виході з вікна
 на хвильку
 тоже гумор
 спʼяніння
 трохи блюз війна
 етце
 подальший ступор
 я написати щось хотів
 та передумав отже
 слова для інн у світі цім
 пусті й пустопорожні
 

Не думав я, що чутиму колись
Виття сирен і вибухи "шахедів", -
Ще й дні з ночами так переплелись,
Що радощів прийдешніх не розгледіть.
Повсюди морок, втома і обман,
Який уперто убиває віру
У те, що здохне прОклятий тиран,
Або собі учинить харакірі.
За кожну смерть і кожну ніч без сну,
За кожен дім, що знищив біс проклЯтий, -
Його у три погибелі зігну
І буду дупу нагаєм шмагати.
Згадаю все: і смерті, і життя
Під рев сирен та вибухи шахедів, -
Не матиму ні крихти співчуття
До винуватця нинішніх трагедій.
Заплатить кат за кожну краплю сліз,
За кожен розпач і розбиту долю, -
За те, що спокій наш ущент розніс -
Нехай скуштує сам такого ж болю.
Нехай скоріше забере земля,
Без почету всілякого і шани, -
Хазяїна безславного кремля,
Цього злочинця, виродка, тирана...
14.10.26

Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.
В моїх розчаруваннях незворотних
І натяку нема на воскресіння.

Всі "вчора" й "завтра" - тьмяне мерехтіння.
Лишається загрозливе "сьогодні".
Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.

Зустрічні у журбі моїй не винні.
Кому розповісти про сни скорботні?
Мої ронделі на краю безодні -
Лише безрезультатне голосіння.
Я розчинюсь у вечері осіннім.

Христосових молитва лине
бо разом ми будь-де й коли.
Тебе цей вірус* не поглине
покайсяº й Господа моли.

Щоб мати участь у молитві,
зручним щоб був для тебе час –
твій стогін хай звучить у битві
бо стогне й стогне кожен з нас.

Гудіння**шириться довкола,
це захист наших сіл і міст,
це Знаменного співу*** школа –
ісонний**** гул, а в ньому зміст.

Тож знай сестра чи брат сердешний –
молитва нашої сім’ї
доцільна буде і безпечна
коли почуєº Бог її.

º наприклад кажи:
Господи, прости мої гріхи— вчинені словом і ділом, свідомо й несвідомо,
каюсь, каюсь, каюсь і будь мені грішному.
* те, про що кажуть «чума з Іркутська».
** неодночасний молитовний звук-стогін багатьох людей, народу.
*** Зна́менний спів — система давніх православних культових співів XII–XVII століть.
Типологічними відгалуженнями знаменого розспіву вважаються київський розспів, грецький розспів, болгарський розспів тощо
**** Ісон є фундаментальною основою співу. Основну мелодію веде один або кілька співаків (канонарх, псалт), а окрема група хору (ісокра́ти) безперервно тримає головний тон гласу (або змінює його відповідно до законів ладу).
Він не є статичним: Це не просто одна нота від початку до кінця пісні. Коли мелодія переходить у новий розділ гласу, ісон також змінює свою висоту (переходить на інший опорний ступінь ладу).
Духовний сенс: Вважається, що ісон символізує вічність, постійність та непорушність Божественного світла, на тлі якого розгортається людське життя і молитва (мелодія).
Техніка виконання: Співаки, які тримають ісон, співають його м'яко, зазвичай на голосний «А» або «О», щоб не заглушати основний текст і мелодичну лінію.

13.10.2026р. UA
P.S.
Ми Богу подібні
якщо вчинки гідні.

Що відбувається у світі?
І виворіт реальності, і зовні
пронизує шалений вітер,
на жаль, багато розвелося довбнів.
Зійшли із розуму від принди
і сліпої влади. Злочинна дія:
встромили ніж у тишу. Кривда
розгулює кривавим буревієм.
Не заховають їх паркани.
"Мета висока" - це брехня-отрута.
Вина, що спричинила рани
й смерть. І біль, розруха, жалоба й смута.
Годинник цокає у ритмі,
а вимір часу зовсім інший нині.
Ми звикли у тривожній миті
жити. Хвилина важить, як століття.
Минуле згасло, наче повість.
Майбутнє мирне - як далекий обрій.
І тільки строга, чиста совість
врятує й боротьба за мир хоробрих.

І
Де ви, герої діорами
і показухи у бою
шкільної давньої програми,
кого немає у строю
із тими, що ідуть за нами?
Нехай поетам ріже слух
така метафора, незвична
на звук для музикальних вух.
Зате ця опція практична –
на два боки така ж убивча
буває хлопавка для мух.

ІІ
В епоху воєн інша ера
тривожить пам’ять кожну ніч,
то сняться Моцарт і Сальєрі,
то кола пекла Аліґ’єрі,
то Стус у полум’ї сторіч,
то дні кривавої річниці...
нічим душа не освятиться
із того, що колись було.
У вихідців із лав народу
бували завжди антиподи,
та викорінюємо зло
лихої кривди як годиться,
як і Мазепа, і Хмельницький.
Іще не рухнуло село
і пороху в порохівницях
ще вистачає на хамло,
що нібито було братами,
як наші й німці у кіно...
пора приводити до тями
катів, що гнобили віками,
пора і наше знамено
перевернути заодно,
щоб ниву жита і пшениці
не змило ріками водиці,
а Боже жовто-голубе
не висло догори ногами,
а сонцем сяяло над нами...
та поки-що усіх скубе
у тім’я курка двоголова
і зиркають між нами знову
зловіщі тіні каґебе.

ІІІ
Що можу, виконати мушу
до переможного кінця.
Усе, загадане на гущі,
порадує хиренні душі
і загартовані серця.
А як оточують печалі
або накочує журба,
то нажимаю на педалі...
..........................................
весела доля – не судьба,
а прийде час, то підем далі,
допоки кличе боротьба.

10.2026

У Баден-Бадені москалики* й цикади,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.

Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
Співають розмальовані коти...

Та завжди добромисний і удатний,
Немовби грак, блукаю вздовж стерна,
У жолудях гукаю троєкратно,
До безхребетних вогкого зерна!

Тож надішли мені у Київ в час негоди,
Немов затверджену, як мантру лісову,
Молитву комашину вряди-годи,
Щоб пережити разом зиму світову...

Знову осінь: дощ і сирість,
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
Та я знаю: не безкрая
Ця сумна пора дощів, -
Осінь душу не карає,
А очищує від слів.
13.10.26

 у кращому разі
 це нічого не означає
 сонце сідає
 запломенівши на мить
 шибками
 при цій пасторалі
 не хочеться думати
 що воно далі
 зволікайте собі
 пентюхи бахури
 вилупки
 життя безконечне
 чого би не зволікати
 був би я циганом
 у мене була би скрипка
 гітара не то
 себто звичайна гітара
 можна побренькати
 але печалей
 не виплакати
 із віршами ще складніш
 бо забагато
 низького й зайвого
 хіба інколи
 поміж рядками
 запломеніє на мить
 непромовне
 визване збігом
 ракурсу та
 обставин
 

 
Наступний дубль? . .
Окей!
 
 
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
Ну, розумієш
Міняти світ кортить усім
 
Якщо говориш про руйнації
Розраховуєш на мене, так, ні?
 
Ти же знаєш, буде все гаразд
Ти же знаєш, буде все гаразд
Ти же знаєш, буде все гаразд
 
Ти кажеш, рішення реальне
Ну, розумієш
Нам би глянути на план
Ти просиш поспонсорувати
Ну, розумієш
Усяк щось робить, там і сям
 
Якщо хочеш грошей лише для ненависті
Кажу тобі, брате, наразі, зажди із цим
 
Ти же знаєш, буде все гаразд
Ти знаєш, буде все гаразд
Ти же знаєш, буде все гаразд
 
Ти кажеш, зміним конституцію
Ну, розумієш
Усе псується з голови
Ти кажеш, винні інституції
Ну, розумієш
Свій розум ліпше вивільни
 
Якщо тільки носитися із портретами Мао
Чи знайдеш когось, хто справи з тобою мав би
 
Ти же знаєш, буде все гаразд
Ти знаєш, буде все гаразд
Ти же знаєш, буде все гаразд
 
Усе, агов, ов . . . .
Гаразд, гаразд . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Жовтень ступає у шо́вкових шатах,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.

Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
Після лункого недільного хору.

Вітер витає в гіллі́, мов у ризах,
Сонце торкає чоло, як вінець,
Сонце церковні стіни розписує,
Небо округлює золотом хрест.
10.10.1026

Я іду в елегійнім тумані
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
І бруньки щось устами промовлять,
Подолавши у нас глухоту.
Шелест лісу, як гомін пробою,
Схопить сутність легку на льоту.

24 березня 2026

Пані, Ви хто? Ким будете ви мені
Коли палатимуть ліхтарики в пітьмі
Чи принесете душі панацею,
Чи Ви чумою станете мені

Кохаю, Летті, хоч сам того не знаю
Кохаю й байдуже чому
Хоч знаю, що іскринка це прощання
У вічно вічную зиму

І буде байдуже Вам, пані, знов на мене
І вітер західний ще вчора вже подув
Але на схід ведуть мене планети,
І Летті, ведете мене Ви.

І знов в печалі я мучаюсь від страху
І Леді Лідія і Моллі ще пройдуть
А я залишусь в цьому переляку
Проклявши вічно вічную зиму.

Пам’ятаю тебе, абрикосовий дух серед липня,
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…

Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за обрію тиші — весела, хмільна.
Все моє, що допіру забарвлене часу дарами,
Ще на східцях до Неба живе в сподіванні добра.
Нагідки і лебідки, коти — майже все і найліпше,
Що бажав несвідомо, невтомно — пусте, не нове.
Закопти-но на ранок мені мої вікна густіше,
Щоб нарешті потрапити в край там, де Раста живе…

Щуляться під вітром осокори,
Осінь тче із листя килими, -
Ти мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
Та не бійся довгої завії,
Що невдовзі принесе зима, -
Тих, що серцем інше серце гріють
Хуртовина зовсім не займа...
12.10.26

Не на жарт розкис маслюк:
час пливе, а він — малюк.

Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.

Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:

«Бідолашненьке маля.
Вродить же таке земля!»

Де й взялася хмара зліва,
і не дощ вперіщив — злива.

Напоїла все довкруж,
наробила ще й калюж

на майбутнє, про запас.
Тепер в лісі — просто клас!

...Маслючок прокинувсь рано,
почувається прегарно.

Ненароком — зирк у воду.
Що за диво? Ох і врода!

— Хто оцей великий гриб?
— Так це ж ти — маслюк Пилип, —

відгукнулись всі навкруг,
розпочавши жвавий рух.

Придививсь маслюк пильніше.
— Спра-а-авді я. Лише...
«крутіший»!

2017

 часу дрібʼязок все що лишилося
 змарнувати його нарешті
 ми зійшлися і розійшлися ми
 в розподіленій цій мережі
 всяк за своїми снами і віршами
 небажаннями снів і віршів
 недовірив і недовірився
 недорадив
 і недовтішив
 із бажаннями із найкращими
 оминаючи різні терни
 полюбовне
 темне пропаще
 поглинає холоне
 терпне
 

Господи! Як зимно! Як же зимно!
Мій малий осінній острівець
Перетворює на крик нестримний
Сповідь недолюблених сердець.

Спомин золотавою стезею
Йде та озирається назад.
Зрадники, ханжі та фарисеї
Не пускають у таємний сад,

У якому щирі діалоги
Лікували душу від журби.
Незамінна радісна дорога
Шепотіла: "Вір... Живи... Люби..."

Я тепер мовчу та розумію,
Що надії хибні міражі -
Це паліативна терапія
Для смертельно хворої душі.

Часоплин пошиє з передзим'я
Знову не за розміром костюм.
Знаю, що на світі не один я
Поринаю в безпросвітний сум.

Вірячи в минуле та колишнє,
Розминувшись назавжди з життям,
Посилаю поцілунок ніжний
Іншим недолюбленим серцям.

Дрімай, дрімай, - шепоче в'ялий вітер,
Скотившись із німіючих ланів,
Шипшині, що взялась палахкотіти
Червонопристрасно, й не ясно, що на ній:
Чи ягоди, чи запізнілі квіти,
Чи розсипи коралові на дні
Мілкого яру, де присіло літо
На схил південний, сонцем обігрітий,
Перецідити остаточно дні
На сито сонця в небі мовчазнім.

Торкати вітру сонно трав підсохлих,
Спокійно примостившись під кущем,
Лише до миті, як порушать сойки
У небі тишу, і вона стече
В колючий гвалт зі стрекотів і зойків,
Розсиплеться чи виском, чи плачем,
Лякатиме осоння, аж допоки
Не скаламутить весь дрімотний спокій,
Що стане післязавтрашній дощем
І трансформується в передзимовий щем.

Вже кілька днів гриміло десь на сході
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів ночі в роздумах стояв.
Йому було уже шістнадцять літ.
Хоч в батька вдався: витягся високий.
І старшим виглядав на пару років.
Що принесе йому вогненний схід?
Все якось несподівано пройшло.
Вночі іще на сході десь гриміло,
А вранці уже німці відступили,
Все їхнє військо за Дніпро пішло.
Десь «наші» зазівались, чи пішли
Другим шляхом. В селі не появлялись.
Із-за тинів селяни розглядались,
Бо ж знати вони точно не могли:
Скінчилося усе чи іще ні.
Ще німці можуть скоро повернутись.
В боях жарких із «нашими» зіткнутись.
З села лишать руїни лиш одні.
Та день минув в спокої, як і ніч.
Максим заснув уже під самий ранок.
Прокинувся, як хтось зійшов на ганок
Й забарабанив в двері й гучна річ:
- Ей, аткривай! А то взламаєм двєрь!
Максим схопився, швидко одягнувся
І до дверей уже за мить метнувся.
Відкрив. Аж на порозі офіцер
І два солдати. Його відштовхнули:
- Кто єщьо в доме? – Та я сам…один. –
З нахабства того ледь спромігся він
Щось відказати. Ті бігом пройшлися,
Здається, всі оглянули кутки.
Зі столу хліба узяли шматки,
До чавунця на печі потяглися.
- Бєгом на площадь! – офіцер велів.
Із других хат людей теж виганяли.
Чоловіків під дулами тримали.
Жінки услід плелися їм без слів.
Лиш схлипували, чуючи, мабуть,
Якусь біду. Всіх на майдан зігнали.
Чоловіки усі в шеренгу стали
І офіцер, аби всім добре чуть,
Узявся хрипким голосом казать:
- Ви прєдалі Атчізну! Ви служилі
Фашистам! Вас би всєх тут расстрєлять!
Патронав на вас жалка, вашу мать!
Хатя ви смєрть ат пулі заслужилі,
Атчизна шанс жизнь заслужить дайот.
Ідітє і пазор свой смойтє кровью! –
Спинився офіцер поперед строєм, -
Таму, кто сваю кровь в баю пральйот,
Атчизна грєх прастіт. Но толька кровью!
- А зброю дайте, - хтось в строю сказав.
Та офіцер від того лютим став:
- Аружиє сєбє дабудьтє боєм!
- А з чим у бій? – Вазьмі полкірпічя
І в бой. А там уже как карта ляжет.
Уже кто как сєбя в баю пакажет!
І стрій в тяжкій задумі замовчав.
- А форма? – хтось раптово запитав.
- В свайом пайдьотє. Нєча форму пачкать.
Кто кровь пральйот і випалніт задачу,
Палучит форму! – ще пройшов і став
Перед Максимом: - Сколька лєт? – питає.
- Шістнадцять буде. – Врьош вєдь, сукін син!
Хатя для всєх для вас ісход адін:
Кто нє пайдьот, таво ми расстрєляєм!
Тєпєр налєва всє і шагам марш!
Усі в строю незграбно повернулись,
Вервечкою майданом потягнулись.
Жінки і діти заходились аж
В плачу і крику: - Що ж це, люди добрі?
Таж німці, навіть не робили так?!
Пустіть дітей хоч! – офіцер однак
В їх бік й не глянув. Вояки «хоробрі»
Обабіч строю і позаду йшли,
Тримали автомати наготові
Аби пустити «зрадникам» цим крові.
Готові вбити, тільки б не втекли.
Чоловіки ішли в строю похмурі.
У чорних свитах – жовтень надворі.
Тож одягались вже о цій порі.
А попереду десь здіймалась буря.
Гуло все небо та не від вітрів.
Гармати били й били, не змовкали.
І літаки у небі пролітали.
Здавалося, що весь Дніпро горів.
Коли уже до берега дійшли,
Страшну картину поспостерігали:
Із літаків десантники стрибали
На тому боці. Літаки гули.
Вже тисячі розкрились парашутів.
Зенітки влучно били поміж них,
Калічили та убивали всіх.
Й ніхто не міг від смерті відвернути.
На землю вже хто мертвим опускавсь,
Хто падав стрімко – парашут порвало.
Здавалось, кров‘ю небо все стікало.
Навряд чи хто із них живим зоставсь.
Та літаки усе одно гули,
І нові жертви з черев випускали.
Й ті в небі, наче ангели вмирали,
Бо вдіяти нічого не могли.
Всі зупинились, дивлячись на те.
Бо зрозуміли, що їх всіх чекає.
Війна й без того милості не знає,
Вбива людей безжалісно. Проте
Отак людей на вірну смерть кидать?!
Страшніш війни такі от командири.
Та ж то не люди, найсправжніші звірі.
Людське життя ніщо для них, видать.
Ще мертві з неба падали, однак
Вже офіцер почав їх підганяти.
Заклацали затвори автоматів
І вже не відкараскатись ніяк.
Погнали їх вздовж берега Дніпра.
Дивитись в воду, навіть страшно було –
Вертав Дніпро отих, що потонули,
Кого він аж до моря не забрав.
Під берегом в воді бовтались трупи,
Роздуті, очі виклювані в них,
Бо вороння полює лиш на їх.
Нажерлось мертвічини вже від пупа.
Обличчя мертвих пінились в воді,
Немов були намилені. Гойдались,
Такими нереальними здавались.
Максим на те із острахом глядів.
Нарешті їх на місце привели.
Став офіцер завдання говорити:
- Задача ваша на тот бєрєг вийті!
- На чому? – всі питати почали.
- Нє майо дєла! – визвірився той.
Хтось одізвавсь: - Я плавати не вмію. –
Можливо, врятуватись мав надію.
Та офіцер зреагував на то:
Дістав пістоль і прямо в лоб йому.
Упав нещасний. Офіцер на теє:
- Ну, кто єщьо тут плавать нє умєєт?
Ніхто не суперечив вже тому.
Під дулами збиратися почали.
Хто очерет у в‘язанки в‘язав,
А хто колоди навкруги шукав.
Солдати із них ока не спускали.
Хто зготуватись встиг, а хто ще й ні,
Але команда: «Марш!» вже пролунала.
Всі лізти у холодну воду стали,
Виднілися лиш голови одні.
Максим на річці виріс, тож його
Вода Дніпрова зовсім не лякала.
Та ж пізня осінь надворі стояла
І тіло аж зсудомило бігом.
Не маючи підручного нічого,
Плив просто так, старався з усіх сил,
Виднілись лише голови навкіл.
Хтось враз на дно пішов побіля нього.
Ніхто на те уваги не звернув.
Тут би самому якось врятуватись,
З водою та із холодом змагатись.
Максим вже середину проминув,
Як з того боку гримнула «гроза».
Із неба міни падали й снаряди.
Вода здіймалась, кулі сиплють градом.
Хотілось повернутися назад,
Та ж там ті звірі, запросто уб’ють.
Й тут смерть гуляє, жертви підбирає.
Але він тут якусь надію має.
Отож, гребе вперед і будь-що-будь.
Вже сил нема, лише бажання жить
Жене його та на воді тримає.
Вже поруч нього і голів немає.
З живого лише течія біжить.
І він її старається здолать,
Хоч вона зносить його усе далі.
Уже і сил його зовсім не стало,
Коли на дно вдалося раптом стать.
Чи плив, чи йшов, чи повз, але діставсь.
Повз у багні, діставсь крутого схилу
І став копати сховок чи могилу,
Сховатися від смерті намагавсь.
Вона ж гуляла водами Дніпра.
То там, то там фонтани піднімались.
Від вибухів страшних земля здригалась.
Страшнішу хто б придумав з переправ?
Віддихавшись на березі, Максим
Став на воді живих ще видивлятись.
Можливо, ще комусь вдалось дістатись,
Адже півсотні люду було з ним.
Та крізь свинець смертельний не вдалось,
Мабуть, нікому більше перебратись.
І що тепер? Тут дарма залишатись.
Назад? Та ж без поранень обійшлось.
Немає крові й прощення нема.
Тут «гроза» стихла, але там за схилом
Снаряди й міни купами летіли.
Хтось, певно оборону там тримав.
Там ще живі. Потрібно йти до них.
Там є життя, хай і в обіймах смерті.
Він вижив тут і там не стане в жертву.
Свій страх він у воді ще переміг.
Тепер повинен битись за життя,
Бо німці, «наші» жалості не мають.
Нехай його на небі почекають.
Зродилась в ньому віра в майбуття.
Десь там на сході рожевіло небо.
Він здерся схилом. Попереду бій.
«Ну, хлопче, швидше уперед! Не стій!
Тобі, як хочеш, але жити треба! -
Хоч тіло ще від холоду трясе,
Він повз і повз вперед на гуркіт бою,
Слід у росі лишав поза собою, -
Хто ж, окрім тебе, розповість про все?!»

І

Зазираю у очі бездонні,
Як у чорних агатах тону.
Ой, ви коні, мої вірні коні,
Вам відкрию свою таїну.
Що кохаю звабливу циганку,
Та не знаю, чи любить мене?
То веселкою світиться зранку,
А то вітром в степу промайне.

Приспів:

Хай же, люба, коні білогриві,
Нас несуть на крилах в дивокрай.
Де ми за́вжди будемо щасливі,
Лиш мені ти серце не виймай.
Я виконую всі забаганки
І святі дарую почуття.
Та, щоб душу пізнати циганки,
То не вистачить, мабуть, життя.

ІІ

Ой зведе мене з розуму згуба,
Та чаклунка, мов зоряна ніч.
То тікає, то ніжно голубить
Не здогадуюся в чому річ?
До ворожки навічно прикутий,
До небесно лавандових мрій
Та ніяк я не можу багнути,
Чом не каже мені:" Любий мій".

2023р.

Сталось так, як сталось,
Сталось так, як є, -
Те, що відлунало
Спати не дає.
Де отой звукопис,
Що два серця грів, -
Залишився попіл
Від гарячих слів.
Та його розвіють
Дум моїх вітри,
Що, неначе мрії,
В'ються догори.
Пам'ять не згорає
У вогні ночей, -
Сльози не сховаю
По кутках очей.
Час загоїть рани,
Зникнуть сум і щем,
Бо прийдеш ти зрана,
Звеселиш дощем.
І розквітнуть квіти
В серці без тривог, -
Будемо ділити
Радощі на двох.
11.10.26

На вакації до Печеніжина
Позбирались дівчата розніжені.
Кожній з них догоджай,
Хлопа в ліжко давай –
Та пішли вони із Печеніжина.

В політичних структурах Одеси
Просувають чужі інтереси
Про грузинське вино
І московське лайно
І цілком ігнорують Одесу.

На сільському ставку у Базалії
Влаштували змагання на баліях.
Той, хто дно провалив,
Той і виграв заплив,
Бо ставок мілкуватий в Базалії.

Не спитала любов, не спитала,
так, зненацька, у серце ввійшла:
хоч без слів,
але піснею стала,
хоч без квітів,
але зацвіла.

2011

Хризантеми запалюють осінь:
Жменьки сонця на зимному ґрунті.
Як їм затишно в дружньому гурті!
Невисокі, деінде і рослі.

Не лякають їх ночі холодні,
Подих вогкого трепету вітру.
Оживляють собою палітру
Ув іржавому осені лоні.

Починається ними світанок.
Задивляється небо розкосе.
Хризантеми запалюють осінь.
Аромати вже ллються духмяні.

Дивлюсь я на колишню повінь,
Що стала привидом і сном,
Де чатовий лиш місяць повня
Киває ввічливо чолом.

На місці повені болото,
Сухі багнети комишів.
На березі дружина Лота
Гуляє в теренах душі.

На місці повені лиш пустка
Від нездійсненних островів.
У вічність розміром відпустка
Колише тугу берегів.

На місці повені розлука
Із юним континентом снів,
Тривала позачасна мука
В обіймах трепетних вогнів.

24 березня 2026

Всі часто поспішають та дарма,
Бо часу завжди мало чи нема .
Постійно не встигаєм вічно ми,
А хочеться спинити гарну мить.

Бо день, як м’ячик, просто скік та скік.
Біжиш за ним, а він уже утік.
Зупинишся, оглянешся, а там…
А за плечима часто півжиття.

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.

У всіх просте питання постає:
З роками чи мудрішими стаєм?
У долі свій секрет чи тайна є:
Чи літ ще нам зозуля накує?

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.

Висот, свободи, сили хоче птах,
Тому багато хто вже по світах.
Та шкода, що втекли уже роки,
Що розміняли час на мідяки.

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.

Шукаєм щастя своє я і ти,
Але себе нам часто не знайти.
День пережити, перебути ніч.
Чи завтра буде краще або ні?

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.

Життя - театр, і ми актори в нім.
Та ролі вже чомусь не головні.
І кожен, певно, думає весь час:
Чи нам колись на вдачу буде шанс?

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.

І не одна позаду вже весна,
І скроні забілила сивина.
Життя, мов школа, де перерв нема.
Питань багато, але знань катма.

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.


Немало ніби пройдено доріг.
Любіть життя-то класна річ!
Вставати і до сонця вперто йти.
Надія, віра є, нехай щастить!

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.

10.10.2026

 безперечно святково
 і пристрасно
 хоч би навіть через утому
 підноситься географічне
 топонімічне тобто
 при своїй винятковій митниці
 пан матвій звісний
 всім вам відомий
 головне не питай ізвідки
 і хто він оце
 і чого він
 ні трикрапковості
 ані окличності
 не потрібно при цім анікому
 припусти на підставі
 швидкості
 що столиця його житомир
 пуп земний
 для усяких дітей війни
 що агонізують натомість
 у чернігові чи у вінниці
 але марять
 житомир
 житомир
 

10 жовтня - День народження видатної української співачки
Ніни Матвієнко

До речі, який у неї був голос? Сопрано? Чи, може, мецо-сопрано?
А діапазон який - три октави чи чотири?..
Коли чуєш її голос, усі ці запитання відступають на другий чи третій план.
Ніби чарівний ліхтарик висвічує в твоїй душі якісь потаємні залаштунки, і ти сам непомітно відчуваєш, що в тобі відкривається щось чисте, джерельне, що йде від дитинства…

Є народні артисти
і просто статисти.
Ще зірки з німбами,
у планетарії ніби…
А є єдина,
як сама Україна, -
Ніна.

2026 рік

За межею літа -
Осені пора, -
Прохолодний вітер
І земля сира.
Жовтий лист кружляє,
Падає до ніг, -
І жура безкрая
Стала на поріг.
Потьмяніли барви,
Стихли голоси, -
Дощ змиває фарби
Літньої краси.
Затягнуло небо
Сірим полотном, -
Маниш ти до себе
Кавою й теплом.
Через пишну вроду
І манливий стан,
Відійша негода
Вмить на другий план.
Хоч надвечір осінь
Тче туман густий,
Є на серці просинь,
Поки поруч ти.
10.10.26

Уламки сну розкидані повсюди.
Вони - про щастя, світло та весну.
Нема на мене ні судді, ні суду.
Покинуту й забуту ляльку вуду
В далекий кут розлючено жбурну.
Приречений, ніколи не забуду
Уламки сну.

Розбившись об реальність кам'яну,
Все ж не прийму навколишню облуду.
Куди мені? Та знаю, що нікуди!
Нічого не зміню, не поверну.
Прокинуся й збирати знову буду
Уламки сну.

У квасолі джміль гуде:
Квіти там ще де-не-де.
А плоди дозріти встигнуть?
Так! Квасоля зветься вігна.

В серпні квітне - в самий раз!
Буде смакота у нас!
То ж старайся, джмелю милий,
Кожну квіточку запилюй.

Звично лапкам волохатим
Золотий пилок торкати.
То ж до осені стручків нам
Надарує дивна вігна.

Я не хочу уже прокидатись.
Хочу бути у магії сну.
Я забуду паролі і дати
І спалю на майдані весну.
Я не хочу вертатись із казки,
Із уяви, чарівних споруд,
Із феєрій, туманів і ласки,
Феєрверків, містерій і пут.
Я не хочу вертатись у прозу,
У банальність, стандартність, кліше,
У знайомі набридлі погрози,
Що лишають оскому лише.
Хочу барви у світ повернути,
Карнавал замість сірих мармиз
І порвати ненависті пута,
Що скували ідею і смисл.

23 березня 2026

 
Я – Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Маю подруг, але знай
Що я маю, все для мене
 
Ось повзу на підвіконня
Із високих трав
Повзтиму все, хоча би я умирав
Змій-Король, тут
У кублі своєму
Віддай мені, що я бажаю
Щоби я більше не повз
 
Ось повзу я, бейбі
Через двері вповз я
Бачити усе, що хочу
Тут, на підлозі
Я повзаю
По кублі своєму
Нумо, дай, чого бажаю
Щоби я більше не повз
Оу, повзай, ладо
 
Атож, повзай
Атож, повзай
Еге, на долонях і колінах, бейбі
Повзи через мене
Немов павук по тій стіні
О, повзімо, линьмо
 
Я – Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Я – Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Маю подруг, але знай
Що я маю, все для мене
 
 
 
 
 
 
 
 

 іще палітурка сезонна
 при вогкій стіні цегляній
 у досвіт
 фабричні освітлені вікна
 залізнодорожні вогні
 і цвинтар за переїздом
 останній притулок мерця
 під ґрунтом жорстким
 що каміння і глина
 і вічная памʼять оця
 й попри
 асфальтом розбитим
 розношуючи дермантин
 сповзаються
 до робочої зміни
 тіні одноманітні
 до холодних цехів
 і каптерок
 в переробці брудних мастил
 до смердючих друкарень
 і пошти ген
 доставки газет і листів
 до будь-яких дір промислових
 бюро і контор убогих
 із їх прибиранням
 хлорованим
 до лікарень і стоматологій
 зі страхом і болем їхнім
 болотним відтінком штор
 кипʼятити чаї
 працювати щось
 непоспішно
 ретельніш
 суворіш
 

Від листя, очищена вітром, дорога
Блищить під ногами, як вимите скло.
Від ранньої стужі зростає тривога:
Чи встигну догнати минуле тепло?
Воно уночі подалося в безодню
Оту, що стіною оточує ліс,
В якому шукатиму в дні прохолодні
Тепло межи сосен, дубів і беріз.
А, може, я просто спинюся край лісу,
Гілля назбираю, вогонь розпалю,
І холод помалу впаде, мов куліса,
На землю, яку я до болю люблю.
Багаття зігріє долоні і небо,
Де плавають хмари, неначе човни, -
Минулого літа шукати не треба -
Воно задрімало в мені до весни.
09.10.26