Ти казав, що любов не згасає
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!

Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
то на волю мене відпусти.

Полечу у засніжений простір,
а тобі залишу ревний біль.
Догорає шипшинова осінь,
дим окурює даль звідусіль.

Захлинаюся в небі блаватнім,
перейшла хмаровиння убрід.
Заблукала і з мене достатньо
гореносних заплаканих бід.

Повертаюся в лоно любові —
хай накине кайдани міцні.
Добре там, де літа колискові
сняться медом під ранок мені.

20.11.2025р.

- Хочу щось намалювати. – мовив батьку син.
Аркуш чистий, та великий в татка попросив.
- Можеш сонечко чи хмарку. Ось тобі листок.
- Я корову намалюю. – враз надумав той.
Олівці шукав довгенько, думав щось своє.
І прибіг до батька знову, бо питання є.
- А корова із травою? – враз пита малюк.
- Ну, звичайно. І травичку, звісно, намалюй.
Батько глянув на малюнок, здивувався так:
Ні трави, ані корови. Чистий лиш листок.
- Я не бачу тут нічого. Де травичка, луг?
- А траву корова з’їла. – роз’яснив малюк.
- Поясни, а де ж корова, хлопче, та сама?
- Ну, а що їй тут робити, як трави нема.

Життя - вистава. Скрізь горять софіти.
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!

Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохання,
На завтра вам зубрити ролі інші.

Душа відкрита - річ неактуальна!
Тож доведеться визнати віднині,
Що я для вас - примара віртуальна,
А ви для мене - безголосі тіні.

Я у полоні мовчазного болю
Собі пишу самотності сонату.
Бо у виставі цій немає ролі
Для того, хто не хоче ролі грати...

Що означає слово "порожнеча",
у чому його значення, в чім суть?
А в ньому все: доречне й недоречне,
І заперечення на все незаперечне,
Любов безмежна і безмежна Лють.
В ній первородне вибухає Слово
у первозданній німоті,
зродив собою Світло й Морок, -
не грішні ще і не святі,
ще не розп'яті на хресті,-
шукати втрачений свій сховок.
Й вони шукають: тут і там,
в тобі й в мені, у ній і ньому
І крізь натхнення і крізь втому
по між світами й по світам.

11.2025

На цвинтарі листя опале
Про щось прошепоче мені,
Немовби коштовні опали,
Розкидані у бистрині.

На цвинтарі листя стражденне
Нам так мовчазливо кричить.
Постійність є у сьогоденні,
Яку переплавила мить.

На цвинтарі листя сипуче
Поеми палкі шелестить.
У вічність впадуть неминучу
Слова, де тривога щемить.

У листі щось вічне й нетлінне,
Що виведе із марноти.
У листі основа сумлінна,
З якою говориш на "ти".

26 листопада 2024

1.
мовчі́ть боги́
сумлі́ння сло́ва не дава́ло
мовчі́ть бо ви
розбі́глись по нірва́н підва́лах
немо́в щурі́
з небе́сних кораблі́в
в землі́ сирі́й
поко́їться ваш гнів
а со́ром не́рви не лоско́че

приспів:
мовчі́ть наре́шті вже
мовчі́ть
не вчіть мене́ як ди́хати
не вчіть
як наповня́тися в слова́х доща́ми
і доторка́тися душі́ думка́ми
ото́ї що блука́є в самоті́
або́ заби́лась у глухі́м куті́
відчу́й мене́
я тут
я по́руч
рі́дна

2.
не ви́дно вас
кому́ оса́нни ми співа́ли?
лише́ слова́
слова́
слова́
та слів тих ма́ло
на волоску́
похи́тується день
життя́ з піску́
тече́ собі́ там де
наді́я по́диху тріпо́че

приспів.

вже тебе немає поруч і тепла
самоту в душі сьогодні я знайшла
з мого серця аж то смерті
Бог велів тебе не стерти
знемагаю по тобі

я існую бо ти є і вірю снам
ти релігія моя де сам-на-сам
тільки ми і поцілунки
розгубилися в рахунку
пристрасті й любові світ

в цій історії любов
промінь без якого тьма
поглинає наші дні
тут ти є і вже нема
як же це несамовито
без твоїх очей мені
ніби вимкнули нам світло
і настала вічна ніч

вже тебе немає поруч і тепла
самоту в душі сьогодні я знайшла
з мого серця аж то смерті
Бог велів тебе не стерти
знемагаю по тобі

в цій історії любов
промінь без якого тьма
поглинає наші дні
тут ти є і вже нема
як же це несамовито
без твоїх очей мені
ніби вимкнули нам світло
і настала вічна ніч

вже тебе немає поруч і тепла
самоту в душі сьогодні я знайшла
з мого серця аж то смерті
Бог велів тебе не стерти
знемагаю по тобі по тобі по тобі

І прийшла Перемога!
Уся Україна в Києві постала.
Зійшов Віктор
од Андрія,
од Первозваного –
Багатоочікуваний.
На Михайла
він, як святий Михаїл, у вогні помаранчевім
зі змієм боровся,
поки до пекла не скинув!
Потім на Миколи
він, як святий Миколай,
людей щиро віншував
і переможним духом освячував!
А на Різдво,
як Син Божий,
во Славі Вселенській народжувався!
І вже тепер на Водохреща
хреститься перед усім народом
на Собор України,
на Соборність Великую і Вічную
цілої нації української!
Воскресла Україна!
Воістину воскресла!

28 листопада 2004 р.,19 січня 2005 р., Київ

                І
У мене дуже мало часу
до неминучої біди,
та поки-що і цього разу
як Перебендя у Тараса
ще вештаюсь туди-сюди.
Зів’яло бачене раніше.
Не ті часи і біди інші:
у небо падає земля,
палають луки і поля,
і уві сні не веселіше,
і наяву усе частіше
минуле кличемо здаля.
Надію маю особливу
на кучеряву і красиву
як ворожили янголи...
ще пригадаємо, коли
були обоє ми щасливі,
тому що юними були.

                ІІ
Напевно, є чого радіти,
коли чекає тепле літо
і ще нічого не болить...
вертаю ті літа на мить,
аби на вік помолодіти
і, може бути, на цей раз
не розминутися у полі,
заночувати у стодолі
і зоряний піймати час...
наперекір війні, нещастю
зіграти наші ролі кращі,
які писалися для нас.

                ІІІ
Жартує доля недолуга,
а душу огортає туга,
то ностальгія, то печаль,
що першою не стала друга
і не найкращою, на жаль.
Лишається радіти нині,
що наші душі не чужі,
але від зайвої гордині
піском сипучим у пустині
розвіялися міражі.
До ирію не так далеко
як і до неї... у раю
узрію пасію мою,
що уявити дуже легко
як неймовірне дежавю.
Такі у Хроноса гримаси:
у неї его на умі,
у мене сяйво у пітьмі...
........................................
не у раю, але наразі
на цьому світі для оказій
є час, а ми ще не німі.

11.2025

***
Багатострадний верші пад
Джерел утомлених від спраги
Не відсторонить листопад
Бо він такий… цікаві справи…
У нього розклад, власний ритм
І безліч сотенних сюрпризів
А ще набрид волюнтаризм
Пустоголових арт-харцизів
Ввімкни, як хоч, телеекран
Зувсім там інше «листопадить»
А голос з наголосом — план
Ото ж проснутись не завадить…
В опале листячко пірни
Найкращі дні його осінні
Тим більше, що під час війни
Усі вони для нас безцінні.
06.11.2025.

***
Не повертайтеся, забудьте…
Ви помилилися дверима…
Безглуздо скаржитись, відсутнє
Із правил правило інтима.
Без голослову, самотинно
Не кожен рух з лаболаторій…
Воно тече, текти повинно —
Інтимна суть любих історій.
Не повертайтеся… не плачте,
І не тривожтеся, просохне.
За те, що виспівав, пробачте —
Воно в мені під ранок здохне…
05.11.2025.

***
У колі гострих закорлючок
Чекав дідусь багатолітній
З наглючим поглядом… рішучо
І виглядав між них нарівні
Хотілось випити мохіто…
І пригостити, хто за колом…
Та згодом в дядька відболіло
І він майнув за вітром в поле…
05.11.2025.

***
Із усмішки сарказми потекли
Скотилися під ноги у пісочок
Це ж треба так дівчину допекти
Щоправда, залишився ще відсоток…
Примружив очі дівчина пішла,
А через крок рванулася й побігла
Куди - куди… не видно звідсіля,
Та втішитись сарказмом запобігла…
05.11.2025

Осені прощальної мотив
нотами сумними у етері.
Він мене так легко відпустив,
ніби мріяв сам закрити двері.

Різко безпорадну відірвав
від грудей своїх на теплім ложі,
хоч вагомих не було підстав
так чинити, милосердний Боже.

В шавлії купала в дивну ніч,
огортала душу рушниками.
Не було ніяких протиріч,
хочеш вір, а хоч не вір, між нами.

Мабуть, залюбила до знемог
та причарувати не вдалося.
На півслові луснув діалог
кулькою в небеснім безголоссі.

А колись казав, що на алмаз
наші почуття не проміняє.
Думаєш, вогонь кохання згас
не тому, що сірників немає?

20.11.2025р.

Чи ми із Поділля, а чи із Волині,
З Полісся, а може із Буковини,
Із Слобожанщини чи Прикарпаття
Чи Наддніпрянщини, усі ми, браття
Пишаймося тим, що ми - українці
І не дамо, щоби зайди-чужинці
У нашому краї хазяйнували,
Матінку-землю вкраїнську топтали.
Ворог хай знає - нас не скорити,
Вільно й щасливо прагнемо жити.
2020 р.

Димо́к мисливського багаття
Серед осінньої імли...
Згадаймо, хто живий ще, браття,
Як ми щасливими були!

Тісніше наше дружне коло,
Та всіх до нього не збереш:
Не стало Смо́ляра Миколи,
Пархо́менка не стало теж...

Ніхто у світі з нас не вічний.
Та як змиритися із тим,
Що не зігріється Мари́нчик
Із нами над багаттям цим?

Глядчи́шин спочиває з миром –
Він пісню вже не заспіва́,
І Буй, що був за бригадира,
Не дасть команду «наливай»...

Стоїть обабіч біла хата
І піч у ній іще жива,
Та біля двору на бригаду
Вже не чекає «Ланкова́»...

В місцях, багатих дичино́ю,
Ми з ними стрінемось колись,
Як дим осінньою імлою
Підніме наші душі ввись.

А поки гоготи́ть багаття,
Нам зігріваючи серця,
Давайте полювати, браття,
І бути ра́зом до кінця!

Листопад 2025 року

Я іду у широкім роздоллі,
В чистім полі без тіні меча.
І поламані, згублені долі
Запалають, немовби свіча.

Я іду у широкім роздоллі.
Хоч кричи у безмежність віків,
Не відкриє криваві долоні
Той пророк, що ти стріти хотів.

Я іду у безмежності долі,
У безмежності звірств і геройств.
І стрункі невагомі тополі
Розкриватимуть смисли пророцтв.

23 листопада 2024

Прем’єр угорський Орбан заграє
Постійно з москалями. Мутить воду,
Щоби завдати Україні шкоди:
Європа вчасно поміч не дає.
З ним зрозуміло, бо таких, як він
Москва багато в світі розплодила.
На чомусь десь, можливо підловила
І в КаДеБе агент іще один.
А потім став агентом еФеСБе,
Коли Союзу врешті-решт не стало,
Росія естафету перейняла.
Бо ж служба та не відпуска тебе
До смерті. От і мусиш їй служить
За гріх якиїсь в роки молодії.
Тож Орбана я добре розумію,
Але ніяк не можу зрозуміть
Народ угорський, що, мабуть забув,
Як москалі кров їхню проливали,
Як ворогам зламати помагали
Дух незалежний. Мов ніхто не чув,
Як москалі з австрійцями колись
В крові їх революцію втопили,
Коли угорці волі захотіли
Й за зброю проти Австрії взялись.
Уже б, здавалось і перемогли.
Та москалі війська свої послали
І разом революцію здолали.
Погоджуюсь, забути вже могли
Про то угорці. Стільки вже пройшло?
Адже сто сімдесят п’ять літ минуло.
Дивує інше. Як вони забули,
Що сімдесят лиш літ тому було?
Ще ж, мабуть, люди деякі живі,
Які оте жахіття пережили?
Іще онуки ходять на могили
Тих, що москаль тоді зі світу звів.
Й вони мовчать?! Та слухаються тих,
Які із москалями дружбу водять.
На мітинги протесту не виходять.
Здається, то влаштовує все їх?!
Отож, мені б хотілось нагадать
Про ті події. Пам‘ять освіжити.
Бо зі «склерозом», може й легше жити
Та ж можна, врешті і манкуртом стать.
Не хтось один, а весь народ-манкурт,
Без племені і роду. Так буває.
Такий народ урешті-решт зникає.
Такий вердикт виносить Божий суд…
Але до справи. В світовій війні
Угорці разом з Гітлером стояли.
І ту війну урешті-решт програли,
Тож мусили скоритися вони.
Їх землі москалі окупували.
А там, де став лиш чобіт москаля,
Уже «ісконно русская» земля.
Там комуняки голови підняли.
І їхній «сталін» - Ракоші почав
До влади рватись. Вибори, одначе
Програли комуняки. Та невдача
Лиш запалила. Бо ж в запасі мав
Свою уже поліцію таємну,
Що москалі створить допомогли.
Отож, ті поліцаї почали
Суперників всіх прибирати ревно.
Тих залякали, тим «впаяли» строк
По справах сфабрикованих і скоро
Над опонентами взяли, нарешті гору.
Належно той засвоївши урок,
Соціалісти, що живі зостались,
До комуністів мусили пристать.
І тим вдалося легко владу взять.
Коли ж до влади врешті-решт дорвались,
«Соціалізм» взялися будувать.
Всі партії «чужі» заборонили.
А Ракоші й прем‘єром ще зробили.
Той Сталіна узявсь копіювать.
Всі фабрики й заводи відібрав,
Став розробляти п‘ятирічні плани.
В колгоспи заганялися селяни.
Також на церкву «наїздити» став.
Репресії в країні почались.
Пройшов крізь табори кожен десятий.
Щоб конкурентів в партії прибрати,
То й за близьке оточення взялись.
Потрапив у немилість Ласло Райк,
Що й заснував поліцію таємну.
І Кадару теж влаштували «темну»,
Хоч той живим залишився, однак.
На жаль… Отож політика така
Плоди свої вже дуже скоро дала:
Адже продукти дефіцитом стали.
Була й так економіка слабка.
А тут ще й репарації платить,
Адже на боці німців воювали,
Тож постраждалим заплатити мали.
Нелегко стало у країні жить.
Щоправда, скоро Сталін дуба дав.
Москаль, щоб часом «не зірвало крани»
В угорців, бо життя зовсім погане,
Послаблення якесь країні дав.
Премְ’єрство в того Ракоші забрали
Та Імре Надю його віддали.
Реформи там робити почали.
Селян в колгоспи вже не заганяли.
Заводи не спішили будувать,
Податки менші, збільшили зарплати.
Та припинили в табори саджати,
А, хто сидів, то тих взялись звільнять.
Так під шумок і Янош Кадар вийшов.
Вже краще б він довіку там сидів…
А Ракоші копичив в собі гнів,
Чекав на мить на підходящу лише.
І дочекався, доінтригувавсь,
Що Імре Надя заарештували,
Назвавши буржуазним лібералом.
І Ракоші до влади знов дорвавсь.
За сталінський узявся знову курс…
Але його часи уже минали.
Вже Сталіна на з‘їзді «розвінчали»,
Хрущов від сталіністів відвернувсь.
Як наслідок, повстання почались:
То німці у Берліні збунтувались,
А то поляки в Познані піднялись,
За зброю проти комуняк взялись.
Лиш танки зупинити їх змогли.
Якби іще й угорці збунтувались,
То москалям добряче би дісталось.
До цього щоб часом не довели,
То Ракоші зняли з його посади.
Але було вже пізно. Почалось.
Студентство перше в жовтні піднялось.
Вернути вимагали Імре Надя,
Війська радянські вивести зовсім,
Дозволити і партії, й свободи…
І поштовхом то стало для народу.
Зненацька бунту вдарив грізний грім.
Всі вулиці надвечір зайняли
Народу юрми. Змін всі вимагали.
То комуняк серйозно налякало,
Вони на певні поступки пішли.
Знов Імре Надь тоді прем‘єром став,
Став партією Кадар керувати.
А москалі взялися готувати
Одну з своїх, вже звичних їм, розправ.
Шість тисяч війська в Будапешт ввели,
Кілька сот танків, щоби налякати
Мітингарів і хутко розігнати.
Та надто самовпевнені були.
Якраз на площі під парламентом
Зібрався мітинг – сотні тисяч люду
Оратори аж надривали груди.
За комуністів не стояв ніхто.
І тут, мабуть з наказу із Москви,
Хтось став стріляти – чи то поліцаї,
Чи москалі – того ніхто не знає.
А москалі ж зовсім без голови,
Взялися з танків по юрбі стрілять.
Народ також за зброю став хапатись,
Бо не збирався москалям скорятись.
А зброю тоді легко було взять,
Бо ж армія на їх бік перейшла,
Поліція також (та не таємна).
Тож москалям улаштували «темну».
Не один танк раптово запалав
Від пляшок із «коктейлем». Москалі
Такого, звісно, зовсім не чекали.
По вулицях заплутаних мотали,
Не мали ж плану міста взагалі.
Лишалося одне лише – втікать.
«Непереможну» техніку кидали.
Повстанці сотню танків так дістали,
Якими можна й далі воювать.
Події ці країну підняли,
Як тільки люди про розгром почули,
В усіх містах повстання спалахнули.
Ловити комуністів почали,
Таємних поліцаїв й самосуд
Влаштовувати, так уже дістали.
А москалів вертатись закликали
В Московію. Страшенно злий був люд.
Надь лад якось старався навести.
Швиденько новий уряд сформували.
Війська забрати москалів прохали,
До своїх баз військових відвести.
Війська свої забрали москалі,
Бої у Будапешті припинились.
Містяни лад наводить заходились.
Поліцію таємну Надь велів
Всю розпустити, в‘язнів відпустив,
Які там «за політику» сиділи,
Ще багатопартійність відновили.
Перемогли, здавалось, москалів.
Та треба ж знати добре москаля.
Вони не ті, що легко їх прогнати.
Де ступить чобіт «руського» солдата,
Там вже «ісконно руська» є земля.
Ще не готові москалі були,
Щоби в крові повстання потопити.
Потрібно було сили підкопити.
Та ще й не знали, як би повели
Себе країни Заходу. Візьмуть
Та і війська на допомогу кинуть.
Тоді всі плани в одну мить загинуть.
Тож обережним треба трохи буть.
Та Захід, навіть вухом не повів.
Ну, звісно, на словах «допомагали»
Угорцям, і боротись закликали.
Та все зосталось лиш на рівні слів.
Англійці і французи у цей час
З Єгиптом за канал Суецький бились.
Іще до них євреї долучились.
І вибори в Америці якраз.
Тож президенту не до того було.
Це розв‘язало руки москалям,
Війська взялись підтягувать здаля
Аж до кордону. То угорці чули.
Питалися Андропова, який
Тоді сидів послом у Будапешті:
Коли ви заспокоїтесь, нарешті,
Чому війська готуєте у бій?
А той позичив очі у Сірка,
Як ото Путін, та й відповідає:
- Ми нападати наміру не маєм,
То просто в нас стратегія така,
Щоб люд наш прикордонний захистить.
Самі, хоча і військо готували
Солдатам – проти кого, не казали.
«Фашистів» говорили, підем бить.
Щоб перед світом виправдання мать,
Повстання заколотом те оголосили,
Який країни Заходу збури́ли .
Та хтось же мав і привід тому дать.
Та москалі на тім собаку з’їли.
Не вперше їм народ провокувать,
Для нападу аби їм привід мать.
Їх прихвостні в підвалах ще ж сиділи.
Тож за наказом із Москви, вони
Юрбу під міськком партії привели,
Розмовами гарячими завели.
Тут постріли ураз зі сторони.
Упали люди. І тоді юрма
В міськком, зламавши двері увірвалась
І лінчувати, кого стрінуть, взялись.
Ніхто жалю до комуняк не мав.
Як вістка про те містом рознеслась,
Взялись ловить агентів держбезпеки
І вішать на деревах недалеко.
Страшенна буря гніву піднялась.
Їх було зовсім легко розпізнать.
Всі в жовтих черевиках гарували,
Що їх усім на складі видавали,
Щоб видом лиш одним людей лякать.
Всі комуняки поховались вмить,
Бо знали, що загинути повинні.
І знали, що самі у тому винні,
Бо стільки зла устигли наробить.
Сам Янош Кадар чимскоріш чкурнув
Із міста, тільки смаженим запахло.
Наклав, напевно у штани від страху.
Та москалям служити не забув.
Десь у підвалі втікачів зібрав,
Що урядом себе проголосили
І москалів у поміч попросили.
Тож москалям формальний привід дав.
Хоч хто вони і хто їх обирав?
Самі себе обрали. Та, одначе,
Для москалів оте не має значень.
Їм аби хто – аби лиш їх позвав.
Угорський уряд все ще вірив в те,
Що москалі не будуть нападати.
Що дали слово і те слово свя́те.
Розчаруватись мусили проте.
Міністр оборони Пал Малетер
Зі штабом, під гарантії Кремля,
Поїхав заявляти москалям:
Коли свої війська ви заберете?
Гарантій тільки й вистачило тих,
Як вони в ставку москалів попали.
Їх усіх тут же заарештували
І до Москви відправили усіх.
В ніч на четверте листопада враз
Армада їхня перейшла кордони,
Порушивши договори й закони.
Та ж так вони робили повсякчас.
Вже не шість тисяч, кажуть, шістдесят,
А то і двісті тисяч наступало.
І літаки, і танки вони мали.
На Будапешт, як десять літ назад
Йшли на Берлін. І бомби, і гармати.
Все йшло у хід. Бо ж був наказ такий:
Тут всі фашисти, тож їх не жалій!
І москалі взялися убивати.
Угорці захищалися, хоч в них
Сил було менше. Але не здавались.
Тож вулиці лише з боями брались.
І не один москаль в боях поліг.
Хоч Імре Надь на увесь світ волав
Про допомогу. Але було пізно,
Стискалися лещата вже залізні.
Із поміччю ніхто не поспішав.
В ООН москаль усі заблокував
Вимоги, щоб війська вони забрали.
Генасамблея лиш поспівчувала.
А генсек НАТО тільки і назвав
Повстання «колективним самогубством».
Тож «поміч» і скінчилася отим.
Піднявся над Угорщиною дим,
Снаряди, бомби вибухали густо.
Народ боровся та все менше сил
Лишалося. Така житейська правда.
Як одинадцяте настало листопада,
Впав Будапешт і слідом всі міста навкіл.
Під західне «зітхання й співчуття»
В крові була потоплена свобода.
А «переможців» зупинити годі.
Для них чуже життя, немов сміття.
Загинуло угорців боях в тих
Три тисячі – повстанців і цивільних.
Та й москалів пошарпали теж сильно.
Сім сотень, кажуть полягло у них.
В посольстві Югославії знайшли
Притулок Імре Надь, його міністри.
В посольстві недосяжні вони, звісно.
Та москалі б не москалі були.
Пообіцяли виїзд із країни
Безперешкодний. Вийшли лише ті
І враз до рук потрапили катів.
А скоро й розстріляти їх повинні.
Арешти неугодних почались,
Десь двадцять тисяч люду засудили,
У табори, в‘язниці посадили.
Близько трьохсот під розстріл підвелись.
І Імре Надь, Малетер поміж них.
А двісті тисяч мусили втікати
Та за кордоном прихисток шукати.
Отак москаль угорців переміг.
Хоч мусив і послаблення зробити.
Не стали вже експерементувать,
«Соціалізм» радянський будувать.
Але війська лишили «сторожити»
А Янош Кадар, що усіх продав
І москалям так гарно прислужився,
В країні керувати залишився,
Аж до самої смерті керував.

"Ой учора ізвечора сталася новина:
Зчаровала дівчинонька вдовиного сина.
А як мала чарувати, кликала до хати:
“Зайди, зайди, козаченьку, щось маю сказати!"
Українська народна пісня

Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
-Чи не вічної отрути
Ти в вино підлила?...
-Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коханому отруту підлити?
Я ж просила у ворожки трунок для кохання,
Щоб любились ми з тобою звечора до рання.
Нащо ж випив ти зопалу аж обидві шклянки?
Що робити, побіжу я спитати в циганки.
Може, знайдуться у неї найдорожчі ліки,
Аби бути нам з тобою у парі довіку.
-Ой, не треба, моя люба, трудить тобі ноги,
Бо прослалась мені, мабуть, дорога до Бога.
...Козака несуть та в останню путь, кінь голову хилить.
Молодая дівчинонька ломить пальці, квилить.

На борню ти мене проводжала,
над країною грози гули.
Ти мене проводжала,
на бій споряджала,
та очі сухими були.

Де кіннота тілами крокує,
де вже землю збагрянила кров,
хай мене там рятує,
боронить, лікує
твоя материнська любов!

2025

У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
А з тим і мові по слов’янські*,
щоб розуміли слово боже,
щоб хан і московіти ханські
з’єднались у молитві, схоже.
Вони ж молилися до дідька
(зручніше з дідьком грабувати).
Росія – войовнича тітка –
завжди чуже жадала мати…
На жаль, за так і ми віддали
ім’я і мову, та і віру.
Своє віддали на поталу
московському царю і звіру.

Чому московці звуться «руські»? –
Колись було Русі корились
(хоч мали й бога, «матір кузькі»,
і їй, тій матері, молились).
Й наразі та молитва з ними,
де «матір» є російським матом,
як хан-пахан з кацапа зніме
штани, щоб не пропив їх раптом,
Насправді ж руські – то монголи,
чи то татари із монголів.
Їх батьківщина – степи голі
та вихор кінь у чистім полі.
Отим конем під Чингіз Ханом**
орда весь схід пройшла по вітру,
і сіла нам на шию паном,
тоді сусідом-московітом,
якій і досі крові хоче
в війні не тільки з українцем,
в Європу теж конем заскоче,
де крові жирної по вінця…

Ні, не погана руська мова,
погані ті, що звуться «руські»,
у світі думка ця не нова:
в так званих руських мізки вузькі.
То ж белькіт ката хан-пахана
про «руськомовних» є дурнею.
Люба із мов йому погана,
і руськомовні люди з нею.

Післяслово

Ми в розвитку – багатомовні,
і навіть руська мова – плідна,
якщо в середині і зовні
нам українська буде рідна.
Вже час згадати, як нащадкам
Русі-Вкраїни, хто під боком,
забути «милість» і «пощада»,
і не змигнути гострим оком.

*У ті часи (X вік) в православних церквах Русі
і на землях підкорених нею північних племен
службу правили старослов’янською мовою.
Пізніше ця мова набула назву
«церковнослов’янська».
** «1223 рік. 31 травня, п’ятниця.
Біля річки Калка (тепер вона зветься Капець,
біля Маріуполя тече в Азовське море)
почався бій з татарами»,
тобто з татаро-монгольським військом,
очолюваним Чингіз Ханом Темуджіном.
На той час в Україні-Русі розбрат.
Не допоміг і з’їзд у Києві найвпливовіших князів.
Проти навали постали переважно
війська київського князя Мстислава Романовича.
На полі бою полягло 10 тисяч
самих тільки київських воїнів.
Чингіз Хан переміг ціною 100 тисяч
вбитих своїх воїнів, в тому числі
і ціною вбитого старшого сина Тосхуса.
Зляканий відвагою русичів,
повернув військо на схід до Бухари.

В лапках: Лев Силенко «Мага Віра».

Листопад 2025 рік

Хмар білосніжні вузлики
Звісили сірі зАв'язки.
Може, то дійство запуску
Ватяних дирижабликів
Під вітродуйну музику?

Так він легенько дмухає -
Листя сухе терасою
Шамкає маракасово,
Флюґер ліниво клацає,
Ніби тріскачки звуками.

Довго побути тихим як?
Вже в надвечір'ї бахкає
Десь на криниці бляхою,
Відра порожні змахує.
Хижо бореєм дихає!

А цепеліни знічені
Стали похмуро синіми,
Бризнувши раз краплинами,
Спішно за ліс полинули,
Й там розлились у відчаї.

 
За рогом тут кіношку
Про Бетмена крутили
Як він літає по небесах –
Чому і я не міг би сам?
 
Придбавши пару крил
Стіною вліз нагору
Майже стрибав у повітря
А якийсь перехожий голосить:
 
Каже “Ей хвилинку!
Імовірно є небезпека
Що гадаєш собі, ти
Ангел або лелека?”
 
Помисливши хвилинку
“Чи не має слушність він?”
Адже пірсинги над оком
Видають мій юний вік
 
І мов тирса у цих кедах
Чи я що для нього значу –
Але це не веде ні до чого
Тому казав якнайобачніше
 
“Хоча ви напевно
Збагнете згодом усе оте
У разі не хихотіть
Бо всю гру запорете!”
 
Тим часом збіглася юрма
Глядачі хай би їм грець
І в запалі моменту
Мислив я, всьому кінець
 
Мені здалося, слушна мить
Я зважився на спів
І в запалі моменту
Усякий пісню підхопив
 
Я не міг знайти виходу із цього безладу
Тоді вітерець
Вирвався з-за дерев
І в небо зняв мене
Ось воно!
 
Так подолавши милю
Можливо навіть шість
Думав, запросто дістануся
До Золотих Воріт
 
Як оце недбала птаха
Ізнічев’я узялася
Зачепила мої крила
І літання обірвалося
 
Упав долу вниз головою
Зі швидкістю понадзвуковою я
Костей не поламавши
Хіба штани порвалися
 
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
 
Поневіряючись ген і ген і ген і ген ей –
До Золотих Воріт
 
 
 
 
 
 
 
 

На її повіках чорна сажа,
губи й здалеку вульгарні, Васю.
До тієї «самки», як ти кажеш,
жоден кілька років не торкався.
Кривить рот від сорому — дитина
не померла в ній іще донині.
Та хіба нещасна в тому винна,
що в її очах тумани сині?
У волоссі павутинка сива,
не зафарбувалася гранатом.
Як не дивно, пані некрасиву
нещодавно чорт лихий посватав.
Бо любов сприймає наче жертву,
віддається серцем людям й досі.
Під парканом ні жива, ні мертва,
від печалі пропадає — Осінь...

17.11.2025р.

Над прірвою я́ балансую, а ти
все радиш триматись міцніше
за тишу осінню, ціпок самоти,
ліричну мелодію ві́рша.

Та я неспроможна чіплятись за спів,
бо краще - за небо рахманне;
за лагідну ніжність мали́нових слів
і за почуття полум'яне.

Немає пігулки від болісних мук:
скорботи, жури ностальгії.
Та на веселко́вім місточку розлук
завершиться драматургія.

По райдузі світлій піду навпростець
до Божого раю востаннє,
аби не згоріла душа нанівець
у ватрі хмільного кохання.

18.11.2025р

День похмурий. Дощ іде.
Не вщухає ні на миті.
Листячко тремтить руде,
Тихим щемом оповите.

Натягнула сивина
Понад світом поволоку.
Непривітна і сумна
Сипле краплями нівроку.

Ті вицибують з калюж,
І тоді вони видніші.
То припуститься чимдуж,
То ходу свою притишить

Дощ осінній. От і сам
Листопад рахує кроки.
Яв у сіре розписав,
І спливає одинокий.

11-13 листопада 2025 року.

***
А ми теляті довіряли мало,
та вірили, – воно кудись веде...
але охляле
язиком злизало,
а (д)ефективне невідомо де.

***
А вибір означає за і проти
причини агресивної війни –
корисні ідіоти
і сексоти,
вовки й овечки, бевзі й барани.

***
А клички мафіозі несучасні...
не вистачає чорного кота,
та людям ясно,
що «картина» маслом –
це є портрет зеленого шута.

***
А поріділі неуки-відсотки
побачили, що їм дає кумир:
з одного боку
батога й оброки,
а з іншого дорогу у ясир.

***
А діючі стратеги ще нові,
але старої тактики, по ходу,
гадають на крові
і б’ють по голові
лінивого на візії народу.

***
А ЄеС – це вила по воді,
поки у Європі діє вето.
Скажемо тоді
adieu біді,
як у НАТО виб’ємо ракети.

Пряник
А Нобель майже премію присвоїв
борцю за мир із легкої руки
любителів херні і параної,
але буває інде навпаки,
коли герої
не діди-ковбої,
а на «нулі» бійці і вояки.

11/25

А за вікном, а за вікном
Холодний вітер із дощем.
Забрали журавлі тепло,
У серці залишили щем.

Журавлики ви, журавлі,
Нехай же буде шлях легким
І ви до рідної землі
Всі повертайтесь навесні.

Падає листя у траву,
Як вишиваний килимок.
Осене, забери журбу,
Позбав мене сумних думок.

А краще сонечком потіш,
Під ноги золото стели,
Душу мою зігрій хутчіш,
У ній ти радість посели.

2018 р.

Не в своїй, не в Палестині,
був Ґоле́м* і в Чеха глині.
Пишуть в рот йому і нині,
але в нас вже, в Україні,
хватку маючи звірячу,
ненаситність на нестачу –
це ж за гроші "стіна плачу".
Час покаже, мо й пробачу.

* Голе́м або Ґоле́м (івр. גּוֹלֶם: /ґоле́м/) — персонаж єврейської міфології, легендарна людиноподібна істота, штучно створена із неживої матерії (зазвичай глини) рабинами-кабалістами у Празі. Глиняна статуя буцімто оживала під дією вкладеного ґолему до рота паперу (пергаменту) з написаними дорученнями, для їх виконання.

19.11.2025р. UA

Я стомився, мила, буть твоєм рабом,
Ну бо народився вільним козаком.

Вже при кожнім кроці весь тремчу, як гусь.
На жінок на інших глянути боюсь.

Серіал відомий я дивиться стану,
Кажеш, проміняв тебе на "Роксолану".

Та ж були ми разом день і ніч удвох,
Ревнощі ти сиплеш, наче той горох.

Ось тепер й до мертвих вже ревнуєш ти --
Як це пережити? - Господи прости.

Ти скажи їй правду з віщих твоїх губ:
Він одномандатник, тобто однолюб!

Із розлуки плачу я вже кілька діб,
Хочеться живому полягти у гріб.

Мученик кохання - вся у тому суть,
Ось мене на цвинтар людоньки несуть!

А ти йдеш і плачеш, гіркі сльози ллєш,
Й за тобою схлипує майже весь кортеж.

А як вже до ями підійдуть вони,
Я тоді зненацька встану із труни.

Хтось із того дива вимовить матюк,
А когось ухопить раптом кондратюк.

Я скажу їм: "Люди. Я люблю всіх вас,
Та ще не нажився, ще не накохавсь!"

Усміхнуся й з личка твого стру журу:
Не ревнуй, дурненька, а то справді вмру!

18 листопада 7533 р. (Від Трипілля)

Бачиш, скільки автомобілів
їде на червоне світло?
Дорога є – а перейти не можна.

І річ не в тім, що кількість дебілів
зростає помітно,
а в тім, що забита дорога кожна.

23 травня 1994 р., Київ

У будь-якому віці,
У лісі, біля гаю
Так хочеться почути
Омріяне "кохаю".

Палкі плекати вірші,
Підказані Пегасом.
І відчувати поруч
Упевнене "ми разом".

Писати партитури
Для скрипки та гобою.
Читати між рядочків
Три слова: "я з тобою".

Співає про кохання
Гітара шестиструнна.
Хтось відповідь почує,
А я - лише відлуння...