***

Київ незламно рахує години,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...

Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
Гірше пекельної злої скотини.

В когось на ранок немає родини...
Дико звіріє наш східний сусід.
Київ незламно рахує години,
Біль не втамує за тисячі літ...

Як твої Харківські будні? Плачі?
Також тримаєшся сином єдиним?
Спати виходить, як люди - вночі?
Київ незламно рахує години...

(С)Любов Інішева

***

Харків незламно рахує години.
Чорним крилом опустилася ніч.
Ввечері - обстріли, вранці - новини,
Фоном - тривоги нав'язливий клич.

Інші цей жах називають життям.
Харків незламно рахує години.
Бомби летять. Не піду в укриття!
Мовчки в поезію щиру порину.

Доля малює скорботні картини,
Для одкровення бере псевдонім.
Харків незламно рахує години...
Я не поїхав! Я разом із ним!

Знову загрозою висить зима.
Київ - далеко. Тримає щоднини
Тільки кохання, якого нема...
Харків незламно рахує години.

(С)Артур Курдіновський

Почувайся як удома.
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
20.10.2025.

Чорнота́ невидю́ща вмостилась на плечі.
Не шеле́сне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.

Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Як проміння злетить у індиговий вирій,
то тоді я тебе в небеса відпущу.

Зорі очі стулили, не чути зітхання,
серафими сповідують сонячні сни.
Найтемніша буває ніч перед світанням,
тож не бійся обіймів німої пітьми.

23.10.2025р.

Ликует путинский рашизм,
ликует тёмная Россия,
на вшивость сверится, на вшизм
славян Россия, как мессия.

Те собиратели земель,
те проповедники рашизма
серёж – иванушек – емель
под флаг построили фашизма.

И вот уже их главный вор
несёт славянам Украины
бесправье, смерть, голодомор,
войны разруху и руины…

Запущен смерти бумеранг,
открыт Пандоры чёрный ящик.
Не защитит ни чин, ни ранг –
умрёт и вящий, и не вящий.

Умрёт Россия-полицай,
в грехах покается Европа,
мир осознает до конца
какому злу в ладони хлопал.

19 марта 2014 год

Мій любий, ти сидів на лаві в парку
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної людини гілляки підіймав.
«Ні, я дав би всім.
Вони мені не треба».
Тоді ти захотів би бути птахом.
Щоб на деревах тих лиш дух перевести.
«Ні, я деревом».
Але у дерева немає ніг, і крил немає.
І дерево стоїть, немов дрімає.
От-от осиплеться.
«Воно – це я».
Чому, мій любий?
«А в мене теж немає ніг і крил.
Я – дуб».
Ти хочеш жити триста років?
«Не хочу жити взагалі…»
Тоді пішли хоч пива вип’ємо – і в яму.
«Не хочу пива, хочу пи-ва».
Не-вже то-бі мо-є-ї кро-ві ма-ло?
«В ній пива бродить більше, ніж у інших?
Чи, може, ти, мій любий, бочка з пивом?»
Я бочка з пивом.
«А я дуб…
З якого бочка».

1, 3, 7 липня 1994 р., Київ

Дивлюсь на сплячі силуети крізь
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.

Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
Я краплі тимчасовості ковтну,
Цих окулярів – дякуючи склу,–
В якому кисень ув обіймах водню.

Навколо світ якийсь короткий час
Здаватиметься ніжним, урочистим.
Я знаю – це не так, та водночас
Насичуюсь примарністю прикрас,
Повітрям дихаючи чистим і п’янистим.

09.10.2025р.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

***

Над іржею ковшів і коліс
Зависає невидимий ліс.
Ось від ляльки пластмаса-рука
У кафе за причалом гука.
Лапи сосен спиняють - не руш,
Ой, не їж тут чорниці та груш...

Морквяна поволока небес,
Ампутована зона ЧАЕС,
Крупні сливи, картопля, боби.
Ти купив задарма півдоби,
Зазирай у провалля вікна,
Вічне тут розпадається на
Бджіл медових, пелюстя, траву...
Напина вітровій тятиву.

Потерчатам - хати, дитсадок.
Перебендя натисне дзвінок,
Млява тиша-вужівна повзе,
Роздає антрацитні безе.
Мельхіорні тарелі, гриби.
Повтікали тіла від судьби,
Душі бродять, ось гілочка - хрусь...
Бачиш - вудку лаштує дідусь,
Є линки, пузані-коропці.
Полини-килими усуціль.

А якби знов упала зоря -
Чи хапав би школяр букваря,
Чи сказали б уголос про те -
Опромінене жито росте...
Пломеніє незламний мачок,
Тихий реквієм - між свічечок.

На брезенті - скелети котів.
Ти знайшов тут оте, що хотів?
Сотня фото розвалищ і плес.
У серпанку вечірнім - ЧАЕС.
2025


Аналіз ШІ:
Це глибокий, насичений образами текст, який перетворює Чорнобильську зону з географічної точки на метафізичний простір, де час, природа та людська пам'ять зазнали мутації. Світлана-Майя Залізняк використовує густу мережу метафор та сюрреалістичних образів, щоб зобразити Зону не як мертве, а як химерно живе місце, що існує за власними, потойбічними законами.
Аналіз образності та метафоричності поезії можна розділити на кілька ключових тем.
Ампутована Зона: Метафора Травми і Розпаду
Центральною метафорою, що задає тон усій поезії, є «Ампутована зона ЧАЕС».
Ампутація — це не просто залишеність чи покинутість, це насильницьке відсікання, жива рана на тілі землі та нації. Вона передбачає постійний фантомний біль — відчуття присутності того, чого вже фізично немає.
Цей образ посилюється метафорою «вічне тут розпадається». Це не лише пряма вказівка на радіоактивний розпад, але й філософське спостереження: самі основи буття (вічне, стале, людське) дезінтегруються, кришаться на «бджіл, пелюстя, траву». Проте ця трава і ці бджоли вже не є частиною звичного циклу життя; вони — продукти розпаду цивілізації.
Химерна Природа: Персоніфікація та Оксиморон
Природа в Зоні — не пасивне тло. Вона є активним, загрозливим і спотвореним персонажем.
Застережлива природа: «Лапи сосен спиняють - не руш». Природа, що бачила катастрофу, набуває рис охоронця або провідника, який знає про небезпеку.
Отруєна родючість: «Крупні сливи, картопля, боби» та «Ой, не їж тут чорниці та груш». Це образ "мертвої води", що дає неприродний, оманливий достаток. Життя буяє, але воно отруєне в самій своїй основі.
Загрозлива природа: «Напина вітровій тятиву» — природа готується до пострілу, вона напружена і ворожа. «Млява тиша-вужівна повзе» — тиша тут не спокій, а хижак, змія, що зачаїлася.
Небесна аномалія: «Морквяна поволока небес» — яскравий, але тривожний, хімічний колір заходу сонця чи світанку. Це небо, "хворе" радіацією.
Символ Зони: «Полини-килими усуціль». Це ключовий образ, що містить пряму алюзію: «чорнобиль» — це одна з назв полину. Полин, трава гіркоти, буквально вкриває «килимом» покинуту землю.
Зона як Чистилище: Образи Відсутності та Пам’яті
Найсильніший пласт образності пов'язаний з відсутністю людей та привидами їхнього життя. Зона населена не людьми, а їхніми слідами та душами.
«Пластмаса-рука» від ляльки: Це синекдоха (частина, що репрезентує ціле) покинутого дитинства і раптово обірваного життя. Те, що вона «гука» у порожньому кафе, створює моторошний образ луни, що кличе у небуття.
«Потерчатам - хати, дитсадок»: Один із найтрагічніших образів. Потерчата — в українській міфології душі нехрещених, загублених дітей. Поетеса «віддає» покинуті будинки та дитсадки цим душам, перетворюючи Зону на міфологічний притулок для неприкаяних.
«Душі бродять»: Пряма вказівка на те, що Зона — це простір, де «повтікали тіла», але застрягли душі. Вони продовжують примарне існування: «вудку лаштує дідусь», хоча риба («пузані-коропці») отруєна.
«Перебендя натисне дзвінок»: Алюзія на шевченківського сліпого кобзаря, носія пам’яті. Тут «Перебендя» — це сам сталкер, мандрівник, який приходить у мертвий світ і «дзвонить у двері» минулого.
Естетика Розпаду: Сюрреалізм і "Подарунки" Зони
Поезія наповнена образами, що поєднують непоєднуване, створюючи сюрреалістичну, сноподібну атмосферу.
«Антрацитні безе»: Геніальний оксиморон. Безе — щось легке, біле, солодке, повітряне. Антрацит — чорне, важке, кам'яне вугілля, символ промислового видобутку і землі. Тиша-вужівна «роздає» ці отруйні, неїстівні «солодощі» — це і є дарунок Зони: чорна, важка порожнеча, замаскована під щось привабливе.
«Скелети котів» на брезенті: Жорсткий, натуралістичний образ, що підкреслює тлін і крихкість життя.
«Пломеніє незламний мачок»: Мак — символ пам’яті про загиблих і водночас символ сну, забуття. Його «пломеніння» — це водночас і яскрава краса життя, що пробивається, і відблиск пожежі, катастрофи.
«Тихий реквієм - між свічечок»: Уся Зона стає храмом, де служать панахиду за загиблим світом. "Свічечками" можуть бути і поминальні свічки, і стовбури сосен.
Постать Сталкера та Фінал
Поезія звернена до ліричного «ти» — сталкера, який прийшов у Зону.
«Ти купив задарма півдоби»: Подорож у Зону — це купівля часу, але часу «задарма», знеціненого, вирваного з реальності.
«Ти знайшов тут оте, що хотів? / Сотня фото розвалищ і плес»: Це ключове питання до самого себе, до туриста, до митця. Чи можна "знайти" щось у трагедії, окрім її зовнішніх проявів — ефектних фото руїн?
«У серпанку вечірнім - ЧАЕС»: Фінальний образ. Сама станція, причина катастрофи, залишається в «серпанку» — туманній, неясній імлі. Вона є постійним, мовчазним, але не до кінця осяжним джерелом трагедії.
Висновок
Світлана-Майя Залізняк створює потужний міф про Зону. Це не документальний опис, а ліричне занурення у світ-привид. За допомогою метафор ампутації, спотвореної природи та оксиморонних образів ("антрацитні безе") вона показує, що Чорнобиль — це не подія минулого, а тривалий процес розпаду (фізичного і духовного), що породив власний потойбічний світ, населений душами, потерчатами і химерними породженнями мутованої природи.

Понеси мене. вітре удачі
Через ріки, долини й поля,
Де співають, сміються, не плачуть,
Може з щастям зустрінуся я ?

Ти світи мені, радості сонце
Влітку та восени й навесні.
А журбу та невдачу і розбрат,
Наче пил змиють зливи рясні.

Зимонько, біди всі снігом білим
Притруси, а ще зло заморозь.
Щезнуть хай на землі жахи й війни,
Гріють душу добро та любов.

Сяйте, зіроньки, мов діаманти,
Ясен-місяцю вийди з-за хмар.
Може скажете, що я дивачка?
Що собі, того зичу і вам.

2015 р.

У натовпі слухом уловлював: "смерть"
І серце наповнилось болем ущерть.
Це слово щоденно роками звучить,
Порушує спокій і мучить щомить.
Дарма намагаюся стати глухим,
Аби розлучитись зі словом лихим, -
Від мене воно не іде ні на крок,
Раз жалем затоплено кожен рядок...
24.10.25

Їм не подобався мій смак. Яка я на смак.
Не ягоди годжи, не суперфуд
Я звичайнісінька. Лю-ди-на.
Для них ці склади як для чорта днина
Вони виходять на своє ночне полювання—
Божих дітей цькування.
Вони не знайомі
З емпатією.
Апатією лиш нагодовані до несхочу.
Мене не хочете? Так я же і вас не хочу .
Моє існування виколює ваші очі, як
дзвінкі соски виколюють парубочі.
І хмари мені наливали доща на скроні,
Чи крапельниці в долоні….
Не пам’ятаю. Агонія.
Як ліки паліативу, чіплялась за наночасточки негативу,
щоб відчувати.
Що жива, що дихаю,
що ще виходить нота фа з моєї піднебесної чакри,
що навіть третина не прожита з цієї абракадабри.
Наступна соль, та що нота, хоча б не буде сипатись на рану,
уродливу,лікарняну.
Вам не подобається мій смак?
Я схожа на мак.
Квітуча, але наркотик, що створює незалежність від реальності.
Завуальована краса страшної дуальності.
Складаюсь з трамадолу , страху і болю.
Я кома чи в комі, після крапки чи життя
Реальность продовжиться чи відійде в небуття.

Я звертаюсь до спільноти:
Досить лаятись, агов!..
Є незіграні ще ноти
Їм потрібна буде кров…
І не тільки на сьогодні
І не тільки для бійців…
Ми усі… усі Господні
А ще ці… оці… і ці,

Що лежать без рук, обличчя
Закатовані, убиті…
Зазвичай, прадавній звичай
На безмовнім… на івриті…

Я звертаюсь: досить може?
В компоненті зверху — русич
Що цим світом править, Боже?
Ірпіня замало… Бучі?

Я звертаюсь знов до себе…
Щось не те збирав і клеїв
Обійти би тричі Небо,
Й оселитися в музеї…
19.10.2025.

У вербові коси заплітав волошки.
Небо усміхалось, стало синьо трошки.

У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"

У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."

Зазирав ласкаво в хатку на смереці.
"Скоро відлітати", - нагадав лелеці...

Лежав дідусь з відкритими очима,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.

Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
ракети рвали небо навсібіч!

Торкнулася до мертвої матусі
і не почула свій протяжний крик:
«Іди за мною, не тремти, Настусю» —
промовив янгол і у две́рях зник.

Повітряна тривога захлиналась
від власного безсилля і страху́.
Зжирала ватра меблі та дзерка́ла,
життя родини на своїм шляху́.

Будинок догорав на видноколі —
пожежники примчалися дарма.
Стояла тінь, на перехресті долі,
сама...

23.10.2025р.

Від гір Алтайських тягнуться степи
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух перевести
Та й оселитись. Скільки раз було,
Коли трави на всіх не вистачало,
Тоді сильніші слабших проганяли.
І слабше плем’я в пошуках ішло
На захід, щоб пристанище знайти.
Оскільки все життя лиш кочувало
І жити по-другому не бажало –
Осісти та для себе хліб ростить –
То грабувало всіх, хто на шляху
Йому траплявся. Так було віками.
Як морські хвилі сунули степами,
Несучи долю для других лиху.
Причорноморський проминувши степ,
В Паннонію, нарешті попадали.
Вони у тій долині осідали
Та позирали поза гори – де б
Чого урвати. Ні, щоб працювати.
Земля ж родюча, обробляй, живи.
Та той народ розбійний черговий
Умів лишень сусідів грабувати.
В Паннонії осівши, звідтіля
Вони в набіг Європою ходили.
І перед ними землі всі тремтіли,
І кров‘ю поливалася земля.
Кого лиш там із часом не було.
То гунни з-під Китаю аж примчали.
Здряхлілих римлян грабувать почали.
Таке собі всеєвропейське зло.
А особливо, як Аттіла в них
Вождем зробився – жах скував народи,
Бо зупинити того монстра годі,
Він ладен був понищити усіх.
«Хунгарія» - і досі землі ті,
Мов з острахом, в Європі називають.
Напевно, страх від своїх предків мають.
Та з часом все міняється в житті.
Помер Аттіла, гунни після нього,
Як всі в Європі, жити почали.
Та тут авари зі степів прийшли,
Упхалися бігом до краю того.
І знов Європа у страху тремтить.
І знов Європа спокою не знає,
Орда аварська без кінця терзає.
Немає сили, щоб її спинить.
Сам Карл Великий з ними воював.
Як воював? Звичайно, відбивався,
Аварів тих спинити намагався.
Але найбільший з ними клопіт мав
Народ слов‘янський. Бо ж сусідом став.
Вже наші предки землю обробляли
Та хліб ростили. Через те й страждали.
Весь час народ розбійний грабував.
Хліб забирав, бо жерти дуже хтів,
Людей ловив, щоб в рабство продавати.
Таких сусідів краще вже не мати
Та ж Божі несповідимі путі.
Та скоро край ординський занепав,
Слов‘яни ж бо наругу не терпіли,
З мечем свою свободу боронили.
Тож був, як кажуть «обрин» і пропав.
Розбійний край пустим недовго був.
Прийшли мадяри, що ми «угри» звемо,
З якими й досі біч-о-біч живемо.
І знову європейський край загув.
Бо знов страшні розбої почались.
Орда мадярська шастала усюди,
Тягли майно та полонили люду…
Отож, звідкіль вони тут узялись?
Жили колись ті угри за Уралом.
Одні в землі щось порпались були,
А інші спосіб кочовий вели,
Робити на землі бажань не мали.
Коли ж сусіди потіснили їх
З земель обжитих, то одні знялися
Та в болота на північ подалися.
Там і осіли в болотах отих.
Потомки їхні й досі там живуть
І звуться ханти й мансі. Край багатий.
Там нафта й газ, що й не перекачати.
Та москалі усе собі гребуть.
Тож ханти й мансі животіють там.
Їм з тих багатств лиш дуля дістається.
Але розмова не про них ведеться.
Про тих мадяр цікаво знати нам.
Отож, оті, що з того лиш жили,
Що табуни по всіх степах ганяли,
Під натиском на захід відступали
Аж доки і в Леведію прийшли.
Це десь над Доном. В тих тоді краях
Над усіма хозари панували.
Вони в степах так само кочували,
Наводячи на всіх сусідів страх.
Й слов’янам діставалося від них.
Вони хозарам данину платили.
А угри із хозарами ходили
В набіги. І тягли з набігів тих
Добро слов‘янське та живих рабів,
Яких бігом за море продавали.
Вони би там і далі кочували.
Але тут саме печеніг наспів.
Від печенігів угри і втекли
В Леведію. А ті слідом припхали.
Та знов на угрів нападати стали.
Ще й в тім хозари їм допомогли,
Бо угри й з ними горщики побили.
Прийшлося уграм звідти утікать.
В степах причорноморських кочувать,
Там, де колись сармати й скіфи жили.
Той край вони назвали Етелькоз.
Хоч гарна назва – суті не змінила.
Й звідтіль сусідів грабувать ходили,
І багатьох скорити їм вдалось.
Але і тут не всиділи вони.
Знов печеніги по слідах припхались.
На північ угри до слов‘ян подались.
Опісля невеликої війни,
Прийшли під Київ, облягли його.
В Угорському під Києвом стояли,
Але лиш данину із міста взяли
Та і на захід подались бігом.
Грабуючи все на своїм шляху,
Пройшли вони карпатські перевали
І, врешті у Паннонію попали.
І знов дрижить Європа від страху.
Авар і гуннів ледь пережили.
А тут нова напасть, як кара Божа.
Їх, навіть гори стримати не можуть.
Ордою через гори ті пройшли
І уже Східна Франкія пала.
Баварського маркграфа розгромили,
По вітру всю Моравію пустили.
Болгарії вчинили купу зла.
Не скоро угри ті угомонились.
Тоді чимало крові пролилось,
Поки орду ту зупинить вдалось.
По тому угри врешті-решт усілись
В Паннонії. За «розум узялись»,
Здавалось, хоч у наші землі пхались,
Галичину вхопити намагались,
У ній, немов господарі велись.
Хоча не раз князі їх наші били.
Згадати хоча б славний Ярослав,
Де тим забродам бій великий дав
Наш князь славетний Галицький Данило.
Отак от угри до Європи впхались.
Із-за Уралу, із боліт прийшли.
Тут батьківщину врешті-решт знайшли.
Та їх вожді так дикими й зостались.

Вона ніжно лобзала усі його шрами,
А шрами з’являлися знову і знов,
Вона жадала знати всі його драми
І мати маленьку спільну з ним кров...

Але він прокинувся, розплющивши очі
І зрозумів, що це був лише сон.
Снилась вона йому постійно щоночі,
І кохання топтало його, наче слон.

Він божеволів в потоці депресій,
Та зробити із цим нічого не міг.
Інколи це мало вигляд агресій,
Що зносили все з опори та ніг.

Інколи просто залазив у мушлю,
Наче морський рак-одинак.
Це шматувало його ранену душу
Й хотілося впасти, лежати навзнак...

Та він не здавався, й горів, наче Фенікс
Нестримно і вічно коханням палав.
Кохання прадавнє, наче археоптерікс,
Про нього вірші він їй мовчки писав.

23.10.2025

Ну нащо їм ділити простір?
Удав внизу, Лелека зверху.
За їжею не треба в чергу.
Та несподівано – як постріл –
Страшна лунає лісом звістка,
Що на галявині Лелеку
Удав прийняв за небезпеку,
Схопив і душить «терористку».
Страшний Удав стискає кільця.
Зібралися і бачать звіри –
У порятунок тане віра.
Лелеці сил бракує в тільці,
Та чинить опір, б'є на сполох!
Відомо, що удав – підступний,
Що вже міркує – хто наступний?
В очах ховає хижий сполох!
А як поводяться присутні?
Є серед них і небайдужі,
Є навіть за удава дужі:
Кабан, ведмідь і лев могутній.
Одні підказують “завмерти!”
А інші “відбиватись дзьобом!”
А в когось стукотіли дробом
Щелепи, з наміром пожерти.
Кричали гучно: «Всій спільноті
Тут треба все обміркувати!»
Як виглядали результати?
– Як жаби квакають в болоті.
Що ж скаже Лев, як самий сильний?
До того ж він змінив старого,
Всі зуби випали в якого,
І стан був в край незадовільний!
В нового ж он і морда грізна,
І кігті гострі є, напевно.
Очами блискав недаремно,
Він зараз втрутиться. Залізно!
Та міркував інакше лідер –
“Хоч залишилось пів-лелеки,
Не битиму з удавом глеки,
Законсервую я цей трилер!
Усіх лякатиму удавом.
Небезкоштовно, недаремно.
Так бути лідером приємно,
Всі житимуть з новим уставом.
Я нароблю у лісі зміни,
Ще й відхоплю в лелеки пір'я!”

Хоч це й вершина лицемір'я,
Чого чекати від тварини?

19.02.2025р.

 
Хімія змін – променем лазера –
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тéпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
 
О забагато тебе
Біла сорочка й
Краватка
Біла сорочка й
Обручка
Обручка
 
Маліґанова юшка & Блум
Єврей єдиний отут
Сакса знуджують свячені рештки
Усе вибльовується на штані йому
Висадилась Моллі
Через гульфик Бойлановий
Усяка жінка чий вірний спить
Головою своєю у ногах її ліжка
 
Його рука
Його рука
За тижнями тижні
Його рука
 
Стівен не дасть руки
Жодній матері злотої зірки
Війна гарний бізнес оддай свого сина
Країна за мене хай умирає ліпше
 
О забагато тебе
За плитку херші мати продавай
Схожим на авто ставай
Є чимало їх
Усе що хочеш є життя
 
Усе що віддаси життя
Та неясно як
 
Розлітається
Все
Нараз
 
 
 
 
 
 
 
 

П’ять відсотків позитиву…
Ну а ті, що у повітрі,
Переродяться на ксиву
І пірнуть у харакірій?!
П’ять відсотків… а де решта,
У якій вони одежі?
Може знов змінили мешти,
Щоб піти за світла межі?
Може хтось зігнеться долу
І підійме ті відсотки —
Не ковтатиме крамолу
З апетитом самця - Йошки!?
Соловки відпочивають…
Безнадійні позитиви
У нічному небі лають…
Кажуть, що заради ксиви.
19.10.2925.

Не сумнівався в унікальності своїй,
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.

А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут? -
Я думала про це...й з'явилась сила.

Адже душа моя, мабуть, жива вода.
За мить пекельну лаву диво змило.
Ядро не спопелила стрімкості хода,
І вільною душа моя лишилась.

Призабулися дати, події, місця,
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер війне,
То обпалене дерево в око впадає.
Оцю бійню не скрию навічно в собі,
Як минувшину мрійну, пахучу, квітчасту, -
Доживаю життя у такій боротьбі,
Жах якої забути до скону не вдасться.
23.10.25

От всі такі розумні стали —
Ментально, бач, повиростали.
Покажуть, он, як треба жити,
Як підісрати, як провчити.

Навчать, як правильно тужити,
Як все долати до усрачки,
Як не хворіти на болячки
І просто суперменом жити!

Набридло все оце сприймати —
Життя не жить — конкурувати.
Так чом ми кажемо, що ми…
Ми — не тварини… Люди — ми!

Ми можем мислити, кохати,
Навчились жопу підтирати,
Штанці придумали, наділи —
А все одно в них навалили…

Пройдуть ще сотні років, певно,
Як зрозумієм, що даремно
Часу ми стільки-то просрали —
Століттями лише вбивали.

Життя бува — то раз лише,
Можливо, й ні… але хто скаже?
Усі ж то знають про це все —
Коли ж тоді до нас дійде?..

По факту — кожен мізки має,
А ось з вказівками — біда.
Як хто керує? Та як знає…
Ось тут й проблема виплива.



31.07.2025