Весняний вітер ще бува холодний
З дрібним дощем і навіть снігом теж.
Та залишилося йому недовго
Бешкетувати. Вже тепло іде.

Зігріє трави, квіти і комашок,
Дерев торкнуться промінці ясні.
І тішитиуться вони весні,
Всі аж світитимуться радістю і щастям.

2017 р.

 
Ти стояла на межі свого пір’я
Політ обираючи
Усміхався я із подивом чи в силах
Помахати на прощання
Коли усе пройшло –
Се загоїлося до літа
Опісля прощань
Всі чуття що ми пережили
Із них лишився плач
Бейбі залишився плач
Бейбі залишився плач
 
Стояти намагався з усіх сил
Але і спотикався і падав я
Непросто сміятися тягнучись
До обійм любові знайденої
Коли усе пройшло –
І якщо би я жив без тебе
Знаєш умирав би
І якщо я сказав би люблю
Якщо я сказав би
Бейбі як оце сказав би
Бейбі як оце сказав би
Бейбі
 
 
 
 
 
 
 
 

З'їдає душу болісна саркома.
Круки літають. Вмерли солов'ї.
Мені це місто більше незнайоме,
Мої дороги - більше не мої.

Снують у жалюгідному апломбі
Однакові, безперспективні дні.
Я тут, неначе зомбі серед зомбі,
В жахітті нескінченному чи сні.

Несеться крізь веселу "кукарачу"
Відлуння заштампованих порад:
"Будь сильним! Знай, чоловіки не плачуть!"
Ніхто не плаче. Сльози - не формат.

Іде весна, омріяна відлига,
Та відступили люті холоди.
Відкрита на столі Червона Книга.
Святу любов я вписую туди.

Без майбуття, о, щемна яв!
Я чую зраду в кожнім слові!
І спадної тепер любові
Для мене сяє вже зоря.

Так відлітаючи, із тим,
Не впізнавати безкінечно.
В знемозі цілувати плечі,
Як тиха ніч огорне дім.

Тобі я мила не була.
Ти остогид. Тягнулась мука.
Любов, заручниця розпуки,
Повільно сповнювалась зла.

Як брат. Мовчиш. Ми мов німі.
Та, як зустрінемось очима.
Клянусь, що зможу невловимо
Розплавити граніт в вогні.

16-20 березня 2026 року.

Пробудження, немов із поля битви
Відхід в пустелю чи в рясні ліси.
Це прокидання у росі молитви,
У непорочнім сяєві краси.

Пробудження із-під руїн і горя,
Із-під уламків часу і доби.
Пробудження у буйних хвилях моря,
У боліснім народженні судьби.

Це прокидання - відкидання масок,
Відхід від штампів, пройдених шляхів.
Прокинуться колись оспалі маси
Для творчості із глибини віків.

14 вересня 2025

 у неміч кануть сни
 і сяєво на сході
 розвидніється ніч
 понад полями дим
 нездалі та цупкі
 народжені до вроди
 слова усе не ті
 але усе ж ходім
 про безміри ясні
 і величальні дзвони
 я розповім тобі
 або не розповім
 

Казковий світ дитячого життя,
Мов потічок весняний, нетривалий,
Безрадісно пішов у небуття,
В душі зродивши паросток печалі.
Майнув, як сон, найщасливіший час
Розливів сміху і всього хотіння, -
Він, наче день, у сутінках погас,
Щоби уяву тішити видінням.
27.03.26

Знову до минулого йду в гості,
Фантастичні створюю картини.
Березень. Сьогодні двадцять шосте.
Я тебе вітаю, мила Зіно!

Пам'ятаєш Харків, потім Київ?
Я не їхав! Я летів на крилах!
Невимовний сум сьогодні криє
Серце, що боротися не в силах.

Ми гуляли Маріїнським парком,
Не розгублені в дрібних турботах.
Цілував нас вересень так палко,
Пристрасно, мов травня перший подих.

Поцілунок нас підняв ще вище,
Майже до самісінького раю.
Я тобі читав незграбні вірші,
Щось про осінь. Вже не пам'ятаю.

Тільки день. І знову шум вокзалу.
Висновки зарано ще робити.
Щось мені в дорогу ти поклала,
Я був дотиком твоїм зігрітий.

Знаєш, я тепер пишу про інше...
Зникли всі надії за дверима.
Не зустрілися з тобою більше.
Ми були занадто молодими.

Сам себе запитую з журою:
Ми були? Чи не було нас зовсім?
Ти кудись побігла за весною...
А мене навіки вкрала осінь...

В рожевім кришталі
Сіяють дні і ночі,
"Мій друже, mon ami":
Говорять її очі.
Австрійська лілія
В саду версальському —
Самотня Лівія
На капищі поганському.
Хто ж знав, хто ж знав,
Що за мою любов
Моє життя забрав
Народ мій стрімголов.
Що я зробить могла,
Коли кругом потоп,
Коли кругом імла,
Й Париж мов той окоп.
Розніжена балами,
Ридала в Тріаноні:
Розтоптана ногами
Й сплюндрована в погоні.
Я жінка, я людина —
Марія-громадянка.
Холодна гільйотина,
А я — її коханка.

Ви всі мене цураєтесь
То мабуть є за що,
Може колись відступитесь,
Але тепер — нізащо.

Шляху назад нема,
Злітає голова!

24 жовтня 2023

Це море лупасить хвилями,
дме вітром і студить пусткою.
Хтось міряє море милями,
хтось міряє лиш відпусткою.

Ти ж міряєш море мріями,
що стануть колись реальними,
з чіткими часами й мірами,
з усякими там деталями.

А мрія, що вмить розбилася,
такою була жаданою…
У серці твоїм лишилася
болючою досі раною.

Всі смутки твої невдавані
від болю того безмовного
хай линуть в далекі гавані,
до моря твого зимового.

(лютий 2026)

Там немає біди, і колись не було,
ще душа не вродилася болем,
лиш безмежжя старого совине крило
блискавиця серпом гострим голить.

У отавах незайманих звуки Орфей
розсипає, а я підбираю.
Гнучі башти дерев серед тихих алей
бовваніють у німбах розмаю.

На хмарині Господь відпускає гріхи
тим, кому не судилося пекло.
Вириває з грудей пирії, реп'яхи
і слідкує, щоб сонце не смеркло.

Топче ряст на околиці ночі зоря,
вітер хилить розніжені верби.
Там немає війни і того упиря,
що п'є кров з милосердного неба.

26.03.2026р.

Випльовуючи вірш новий
В чекаючий на нього Всесвіт,
Створімо справжній буревій,
Що всі теорії закреслить!

Навіщо правила дурні
У творчій голові тримати?
Тут будуть оплески гучні,
Солодких відгуків багато.

Скрізь оприлюднюють рядки
Самі приховані таланти!
Геть граматичні словники
Та застарілі фоліанти!

Запам'ятайте головне:
Щоб стати визнаним поетом,
Сьогодні треба лиш одне -
Підключення до Інтернету.

Соломон Фогельсон (1910-1994)

Вночі перед боєм
сиджу під вербою,
дивлюсь на дорогу – укра́їнський шлях...
Й стає пред очима
все те незгасиме,
за що ми б’ємось у жорстоких боях.

Моє рідне місто
спалили дочи́ста,
в неволі ворожій лишилась сім’я.
І, сповнений суму,
гадаю я думу:
до чого сплюндрована доля моя!

Кому це розкажеш?
Нікого не вразиш,
бо кожний вже знає, що́ значить війна.
У кожного – горе,
велике, як море,
так само без краю, так само без дна...

Я бачу руїни
і кров України –
і прагнення помсти мене спопеля.
Злощуся до дрожу,
і жити не можу,
допоки не звільнена рідна земля!

(2026)

Тут хтось зненацька видихнув: - Татари!
Ударив дзвін, одразу і замовк.
І вже орда посунула, як хмара.
Перед Степаном вигулькнув за крок
Кінний татарин, радісно ошкіривсь,
Тримаючи в руці міцний аркан.
Степана взяти у ясир наміривсь.
А той спиною вперся у паркан.
Самі вже руки за кілок вхопились.
Де й сили взяв та й висмикнув ураз.
Тепер би хай до нього підступились!
Хотів метнутись ще за перелаз,
Але аркан злетів, щоби скрутити…
Та не попав. Татарин підлетів,
Аби конем Степана придавити.
Уже і шаблю вихопить хотів.
Але Степан кілком махнув щосили.
Якраз дістав ординця по спині.
З коня, як вітром вихопило тіло.
А вже за мить Степан на тім коні.
Враз роззирнувся – що робити далі:
Тікати?! У сусідському дворі
Сусіда два татарина напали.
Той саме в хаті був о тій порі.
На дзвін із хати вискочив, за вила
Устиг схопитись, як влетіли ті.
Уздріли гарну здобич, аж завили.
Один конем ізбоку підлетів.
Та Гнат на нього виставив трійчата.
Той мусив трохи осадить коня.
Та другий вже зібрався нападати.
А в Гната ж в хаті чимала рідня.
В Степана часу думати не було.
Рвонув коня, в подвір‘я залетів.
Татари озирнулись, щось відчули,
Та той, що опинився на путі,
Зваливсь з конем якраз під ноги Гната.
Другий татарин, поки гав ловив,
Устиг кілком по голові дістати.
В того, що впав, Гнат вила устромив.
Здалека галалайкання почулось,
Шум бійки, звідкись димом потягло.
Сусіди вдвох на вулицю метнулись.
Ні, не здалося татарві село.
Торохнули десь постріли. Татари
Завили. Видно, Федора взялись
Пограбувати. Звідти залп ударив.
Був отой Федір козаком колись.
Сини у нього уже всі дорослі.
Військовій справі батько їх навчив,
Ще як були малими голі й босі.
Тож татарву «гостинцями» зустрів.
Поки татари по селу промчали,
Вже люди встигли зброю в руки взять
І, як належить, ворога стрічали.
Сусід спішив сусіду помагать.
Бо ж разом бити ворога зручніше.
Загін татарський невеликий був.
Десь із півсотні, може, кінних лише.
Дарма в село у їхнє завернув.
Бо тут завжди зі степом на кордоні
Були готові стріти ворогів.
Тепер татар не порятують коні.
Хто жив у крайніх хатах, перекрив
Уже возами із села дороги.
І зброя напохваті є у всіх.
Втекти тим татям вже не буде змоги.
Тут переб’ють чи переловлять їх.

Себе ти бережеш і власні нерви,
Сховашись під байдужості вуаллю.
І виникло тлумачення химерне,
Неначе я тебе вже не цікавлю.

Ні як амант і навіть не товариш,
Чи просто випадковий перехожий,
З яким ніде нічого не навариш,
І на багатія нічим не схожий.

Направду це не так, воно інакше -
Побачимось якщо, скажу востаннє:
Багатство - тільки ти й кохання наше,
І сіль життя - у нашому єднанні.

Нам випала на двох єдина участь,
Коли нема тебе, безмірно мучусь.

Як тяжко розуміти те,
Що час минає невблаганно.
І Фауст чи то Прометей
Не вилікують наші рани.

Ще пів години до кінця
Доби натхнення чи марноти.
Ми не пізнаємо лиця
Минулих болів і турботи.

Так вислизають із-під ніг
Можливості, надії, шанси,
Наближуючи той поріг,
Де не писатимуться станси.

Так розтає пророча тінь,
Яку ми так і не пізнали.
Натомість хижий чародій
Збиратиме роззяв до зали.

Важливі люди проминуть
Повз нас, немов пісок крізь пальці.
Нам лаштуватися у путь,
Як у нові химерні танці.

13 вересня 2025

Зливаєш сотні тонн потів
у океан ударів серця!
Вміщаєш тисячі життів –
в одне, яке акторським зветься!

Опісля сцени, у думках,
стоїш над світом, як лелека,
бо кожен о́браз твій, мов птах,
сягає у блакить далеку!

Хай замалюється чоло,
високе, горде, надкосмічне!..
Ти стешеш го́ру над селом –
і місто з’явиться античне!

Ти кожне слово пронесеш,
мов дивну амфору з напо́єм,
і хто почує – скаже те́ ж,
бо заворожений тобою!

Мистецтво – вишуканий гріх!
Театр – розкиданий по світу!
Продайте нам возів – на всіх,
старий Кайда́ше-Шептекіто!!

20 грудня 2000 р., Київ

А на гіллі верби старої,
Немов на гойдалці-колисці.
Мавка, що схожа із весною
Біля води сиділа близько.

А біля неї Лукаш-вітер
Грав про кохання так натхненно
На чарівній своїй сопілці
І заворожував серденько.

Вона замріяно всміхалась,
Слухала музику казкову,
Про все на світі забувала,
Була щаслива від любові.

2019 р.

Серед ранкової краси
Різноманітної природи
Я - блиск сріблястої роси
І плавний подув прохолоди.
Я голос чистої води
І ніжний запах конюшини
Отут, куди тебе водив
Та заціловував невпинно.
Я - дотик вірної руки
І серця люблячого щирість, -
Я - жар яскравий і палкий,
Повік живий, як Божа милість.
З дитинства щедрий, мов земля,
І пустотливий, ніби вітер, -
Я - мрія давнішня твоя, -
Твого щоденного пів світу.
26.03.26

Римовано буяють квіти
І не чекають на антракт.
Поезією треба жити,
І з нею дихати у такт!

Давати їй святу присягу,
Коли планета вся - чужа!
Поезія - це не розвага!
Це та беззахисна душа,
Яка крихкий будує панцир,
Що зруйнувати можна вмить!
Нас на земні не кличе танці,
На крилах в небеса летить.

Вона збирає по краплинках
Відлуння полум'яних слів.
Поезія - це не розминка
Для недалеких пліткарів.

Вона - розрада і тривога,
Корона літа і зими.
Не смійте витирати ноги,
Її топтати чобітьми!

Сьогодні квітень синьоокий -
Відвертий, щирий візаві.
Хай у серцях тремтить неспокій,
Який підкаже: ми - живі.

Живе на згарищі кохання
Усупереч глухим світам.
І ставить незручні питання,
Шукати відповіді - нам.

Поезія - шляхетна панна,
Тонка, немов квітнева віть.
До товстошкірих - невблаганна...
Ви нею дихайте й живіть!

І п’є весна солодкий сік берези,
Милується красою сон-трави.
Розквітло небо синє у мережі —
А ти мій погляд поглядом лови.

Моя любов — мов сонячна окраса,
Не знає смутку, тіней і жалів,
Цвіте вона, як первоцвіти рясно —
І не знайти для неї точних слів.

Її відчуєш в іскрах мого зору,
У серці, що палає і в душі,
Немов весна — ясна і кольорова.
До мене з чистим серцем поспіши.

Так сон повільно, ніжно тане,
Як сніг у променях весни.
Мов первозданність океану,
Нахлинуть кольорові сни.

У сні, напевно, все можливо.
Там відбуваються дива.
Проллються, як щедротні зливи,
Вві сні небачені слова.

Чарівна паличка постане
Вві сні крізь біль і німоту.
Прозріння прийде у тумані,
Впіймавши сутність на льоту.

Вві сні відкриється таємне,
Приховане в золі сум'ять.
Крізь хащі непролазні, темні
Долинуть голоси розп'ять.


12 вересня 2025

Тиша стелиться в кімнаті,
Тьмяно блимає свіча, -
Присипляє співом мати
Неслухняне дитинча.
Усміхаючись щасливо,
І не змінюючи тон, -
Навіває тихим співом
На свою дитину сон.
"Баю, баю..." - не змовкає
Колисковий ніжний спів, -
Це її любов безкрая
Так долає втому й гнів.
Віє духом тополиним
Від одкритого вікна, -
Пестить приспівами сина
Мати зрана дотемна.
Уникає сильних рухів,
Не зривається на крик, -
Лиш, бува, зітхає глухо,
Геть не змінюючи лик.
"Баю, баю..." не змовкає
Колисковий мамин спів,
Бо її любов безкрая
Так долає втому й гнів...
25.03.26

Незнану, невідому серцю тугу
Благий зимовий вечір переміг.
Вікно. Старий будинок. Поверх другий.
Світильник чийсь для мене - оберіг.

Віддати найсвятіше на наругу?
Забути світ фантазій чарівних?
Писав листи уявному я другу -
Відповідав беззвучно білий сніг.

Кажу собі: "Тут вижити не зміг ти!"
Мого дитинства найцінніші крихти
Надійно сон мінорний береже.

У цій життєвій клятій веремії
Мою геть безпритульну душу гріє
Те тьмяне світло. Тепле та чуже.

Як горить у небесних коморах
І освітлює звідти пітьму
Паліями розбурханий порох,
Я не знаю, навіщо й чому!

Роздивлятися та міркувати
Заважають земні комарі.
То й втікаю знадвору до хати,
Де й сиджу від зорі до зорі!

Де за щедрість подякую червню,
За надмірність його посварю,
І народженим віршем запевню,
Що закоханий в кожну зорю!

Народилися б і дифірамби
Для прослави небесних комор.
І метафор ні в кого не крав би.
Я пристойний нічний чудотвор!

А якщо це не дуже вдається,
Для дискусій воно не предмет.
Головне, що від чистого серця,
Як і має творити поет!

2025

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «курли», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

A cockerel began to sing in Jerusalem
And on morning that thin singing
In memory cockereled cockerow over Supoy.
In distant now, as well as years, Yahotyn.
Not ideas connect us with a maternal edge
Not heroes are on frisky hors,
But sad call of crain, unhurried tap woodpecker
And competition of daybreak cocks
And pain horizon
But grave of friends and my folks
But paths, where hurried small
But lilac with a chestnut in spring..
..A cockerel began to sing in Jerusalem
And me it seemed to - in Yahotyn.

 
о шторм іде убити
саме життя моє
як не сховаюся швидко
то вищезну ізнічев’я
 
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
 
оу вогневе метіння
улиці без людей
червоний килим жару
бик навіжений б’є
 
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
 
ґвалт убивство за пострілами ей
за пострілами тими
ґвалт убивство за пострілами ей
за пострілами тими
ґвалт убивство за пострілами ей
за пострілами тими
 
лине потоп щоби звести
моє життя у смерть
як не –
як не сховаюся
то зникну ізнічев’я
герць і діти
за пострілами тими . . . .
 
о так любов о сестро
за поцілунками ей
за поцілунками
за поцілунками за поцілунками . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

                І
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
у вигляді злодіїв у законі,
які спливають нечистю вгорі –
заляпана в історію сьогодні
картина маслом – три богатирі.

                ІІ
Історія утвердила навіки
відомий героїчний пантеон –
і Леонід, і Олександр Великий,
і гун Аттіла, і Наполеон...
а нині це або хамелеон,
якщо не на всю голову каліка,
або потужний поц і недоріка,
якому наплювати на закон.
Минає еволюція людини,
а далі інволюція гряде
і те, що переліплене із глини
кудись іде, та не туди веде.
Здається, не було й нема нічого
хорошого у тому, що «пойняв»
його електорат, окрім одного –
цей неук нереального і злого
накоїв менше, ніж наобіцяв.

                ІІІ
Найлегше залишатися сліпими
і далі прикидатися тупими
істотами, яким дали урок,
аби не забували помилок,
які вони свідомо учинили,
коли ще надривали свій пупок
від сміху ідіоти та дебіли
і меркантильна мафія – совок...
......................................................
а це – шеренга на путі руїни
зі злої волі чучела пуйла,
якому Україна не дала
поставити Європу на коліна.

03.2026

Я залишу усі двері навстіж
Для усіх пропащих і бичів,
Розмалюю стіни, наче Нарбут,
Не знайшовши до небес ключів.

Душу для вітрів усіх відкрию.
Хай панує хуга, як мана.
І знайду у попелі надію.
А на дні відкриється вина.

Я ворота відчиню для духу.
Лиш би не прийшов лукавий біс.
Розрізню пророка і злодюгу
В мерехтінні в'язів і беріз.

Я відкритий для проміння сонця
І для мороку могутніх слів.
Відчиню у світ новий віконце
Для свободи юних берегів.

10 вересня 2025

Спи, дитиночко кохана, засинай,
Поринай в казкові дивні сни.
Мирні зорі нехай сяють з висоти,
Я люблю тебе, синочку, ти це знай.

Рада бачити я усмішку твою,
Як приємне сниться щось тобі.
То ж щасливими хай будуть усі дні,
Посила благословіння Бог.

Виростай і набирайся сил, мужній,
Тішаться за тебе всі близькі.
Хай не буде зла у доленьці твоїй,
Лише світла-світла радість на віки.

2020 р.

Сонця подихи гарячі
Так прогріли злеглий сніг,
Що від болю він аж плаче
Та спливає із доріг.
І брудними потічками
Наповняє рівчаки, -
І вузенькими струмками
Проникає до ріки.
Розчиняється безслідно
Сніг, як цукор, у воді,
Бо на сонечку подібний
Краплям на сковороді.
24.03.26

Михайло Рудерман (1905-1984; народився й провів юність в Україні)

Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!

І поціливши з нальоту
у ворожий цеп густий,
розпочне свою роботу
кулеметник молодий.

    Ех, тачанка-ростовчанка,
    вороженькам на біду!
    Конармійська ти тачанка
    на ресорному ходу!

Ех, за Волгою, за Доном
в степ широкий золотий
увірвався невгомонний
кулеметник молодий.

І летіла невдержимо,
гриву кучмлячи коню,
грива вітру, грива диму,
грива бурі та вогню.

    Ех, тачанка-київлянка,
    вороженькам на біду!
    Комсомольська ти тачанка
    на ресорному ходу!

Гуркотять на суші танки,
в небі кружать літаки;
про будьонівську тачанку
ми співаєм залюбки.

Й ворогам донині сниться
той свинцевий дощ густий,
бойова та колісниця,
кулеметник молодий.

    Ех, тачанка-полтавчанка,
    вороженькам на біду!
    Кулеметна ти тачанка
    на ресорному ходу!

(2026)оо

Вони у згадах не для втіхи –
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.

Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
Батьки небачені мої.

Питання зайве чи не зайве,
Вже не важливо так чи ні.
Неси мене, фатальний драйве,
Або забудь на бистрині.

Хай вибір буде не за мною,
А кожна втрата – незначною.

Допоки є мама у сина,
він ще дитина.

Вона зрозуміє все і пробачить -
дихати легше наче.

…Життя накручує коло за колом…
Чую: у відчинене весняне вікно
влітає променем мамин голос:
«Аве Марія» Баха-Гуно…

Як маму забрали у сина -
важка, мов плита, хвилина…

Жодних відтепер прощень.
Маятник вічний - щем.

2026 рік

Мене зустріли, як належить
Стрічати, певно, короля,
Бо, наче Ейфелева вежа,
Звелась принадно сулія
Понад закусками в тарелях
На переповненім столі
В гостинній змалечку оселі,
В моєму рідному селі...
23.03.26