Ніхто не вартий Твоїх сліз.
Ніхто не вартий Твого болю.
Навіть переживши сотню криз
Ти матимеш кохання у долонях.
Так, можливо непотрібне.
Так, можливо від чужого.
Так, можливо це набридне,
Та я тобі не зроблю злого.
Поки живий, я завжди поряд,
Ти лиш просто напиши.
Мене чарує очей погляд…
Твоїх…Що сягає глибини душі.
Завжди прийду, ти лиш поклич.
І все життя я був би поряд,
Та якщо хочеш — просто знищ,
Втопи мене в моєму горі. +
16.11.2024.

Ти, як Дюнкерк —
Така ж неприступна,
Для воїна згубна,
І там він померк.
Потух, як та свічка
В штурмі фортеці
З пораненим серцем
У темную нічку.
Нападав він раптово,
Воюючи словом,
Відкривав усі двері.
Його прокололи
Й тіло хололо,
А душа — на папері.
16.11.2024

Десь поруч з Кіото та сплячих сакур
До Тебе прибіг Твій “Хатіко”.
Кохає Тебе, а Ти — наче айсберг,
Кохає Тебе він дуже давно.
Колись намагались його приручити
Та забути Тебе він не зумів.
Без Тебе хотілося пронизливо вити
Й забути Тебе він дуже хотів.
Забути Тебе — це щось нереальне,
Для нього Ти є улюблений світ.
Чекати Тебе так ірраціонально,
Та він вже готовий на тисячу літ.

На одязі моєму зберігся твій запах,
Такий неймовірний, такий він п’янкий.
Кохання мене тримає у лапах,
В серце втискає пальці стрункі.
Завжди пам’ятатиму дотик твій ніжний
До волосся мого, до голови.
Відсутня взаємність — це камінь наріжний
Болю мого і серце на пси…

Біль я ковтаю в промислових масштабах,
Тебе засипаю своїми віршами,
Потік почуттів я не можу спинити
Й ніхто не підкаже, без Тебе як жити?
Вночі я лежу, але спати не можу
За що ж це мені кара ця божа?
Від болю душі мене розриває,
Кохання до Тебе мене боляче крає.
Я б вперше в житті став на коліна,
Якби Ти кохала й дала б мені сина,
Якби лиш з Тобою ми були разом,
Й коханням наповнені були б наші фрази.
Кохаю Тебе, але боюся відрази,
Що знищить мене навіки й одразу,
Відрази до мене й моїх почуттів,
Тоді наді мною будуть крики круків.
Я проклятим буду без Твоїх почуттів.

Останній бій, останній подих
Останній крок без твоєї вроди.
Останній постріл, останній вибух
Моє кохання з грудей вирве.
Туга зжирає аж надто сильно,
Я вже не можу і я невільний.
Я вже полоні аж надто довго,
І я тікав від року злого.
Мене впіймали ті пси Кохання,
І рвали так, наче востаннє.
Я вже не можу, мені так гірко.
Скуштую трохи пекла сірки.
Не знаю я чи повернуся,
Пробач за все, моя Настуся.
Пробач мене, що забрав час,
Пробач за мрії, які єднали нас
В моєму серці. Та навіки
Колись закриються мої повіки,
Й перед тим Тебе згадаю,
Бо надто сильно Тебе кохаю.

Боже, зроби кохання щасливим,
Щоб був я для неї важливим,
Щоб ми колись були разом,
Зроби це своїм наказом.
Боже, з нею буду я ніжним,
Навіки буду я вірним,
Ліжко встелю пелюстками,
Цілуватиму ніжно устами.
Боже, тебе молю я так сильно,
Бо без неї так зимно,
Бо без неї погано,
А в серці кривава є рана.
Боже, без неї життя є порожнім
І щастю воно не тотожне.
Наповни життя моє змістом
І вже не буду я атеїстом.

Без надії я сподіваюсь,
Душа помирає, але не каюсь
Кохати Тебе.
Від кохання такого нікуди не дінусь,
Мене Ти чаруєш, наче ундина,
І голос твій зве…
Настільки приємний до мене Твій дотик,
Що я вигинаюсь, наче той котик,
І хвиля пливе…
Обожнюю я настільки Твій запах,
П’янію від нього, як п’яничка у барах
І дихав би ним…
Торкаєшся Ти і я завмираю,
Бо сильно й безмежно Тебе я кохаю,
Й кохання,як грім:
З тілом моїм воно резонує.
Негода в душі сльозами вирує
Як бурхливий Нарин.
Страшно мені, бо відсутня взаємність,
І кохання моє — то чиста буремність,
Нестримна, як вир.
Я б не посмів ніколи збрехати,
Бо мої почуття — то ніякі не жарти,
Мені ти повір.

Я потрапив в тунель,
З якого не вийти,
Я в череві скель,
Де нема квітів,
Лиш холод ночей.
В кінці тОго тунелю
Бачу я світло,
Залишити б скелю
Й на свіже повітря
Під погляд очей.
Лиш ТвОїх очей.
В тому тунелі
Біжу я до світла
Холодні ті скелі
Відбирають повітря,
Й шлях — то журба.
Біжу я до світла,
А світло все далі,
Біжу я до світла
В полоні печалі,
Й жорстока ця гра.
Настусю, кохана,
Ти — моє світло!
Для мене жадана
Й най же розквітне
Квітка вогню.
Най же вона
Обох нас зігріє,
І вітер кохання
Між нами повіє
І створим сім’ю.
Звичайно, Настусю,
Я Тебе розумію,
Але лиш про Тебе
На світі я мрію
Всі ці роки…
Милим насильно
Ніколи не стану,
Згораю повільно,
До вугільного стану
І це на віки.
Душа так коханням
До Тебе палає
І радість остання
Мене залишає.
Розпач в душі.
Кохання пекельне
Я відчуваю,
Тому я, напевне,
В тих стінах блукаю,
В печерній тиші…

Твоя пісня на устах,
Твоя музика в вухах —
Хочу я в бій.
Туди, де щільне повітря,
Й смерть різноманітна
Й ніхто не скаже “Стій!”.
Було важко мовчати,
Тепер важко чекати
Малоймовірних змін.
Твої на мене образи,
Невіри ті фрази
Гірше мінометних мін.
Ти для мене Богиня,
Ти для мене Святиня,
Яку б лиш берегти.
Торкатися хочу,
Обіймати щоночі,
Бо життя моє — Ти.
Жадана Настуся,
До Тебе я рвуся,
Я Твій херувім…

Я заблукав поміж дерев зимових,
І нитка Аріадни на снігу
Згубилася, немов прадавня мова,
Забруднена у лютому гріху.
Поміж дерев зимових я шукаю
Нитки, які врятують нас усіх.
Мене ж у сутінках чекає Каїн.
А сніг летить, як первозданний сміх.
Крупи в обличчя падають нестримно,
Пронизуючи пори і думки.
Пробуджуються невловимі рими,
Як зранені у полі вояки.
Мене штовхає щось несамовито
В обличчя снігу, в містику зими.
Народжуються істини, сповиті
Дбайливим снігом, добрими людьми.

28 грудня 2025

 розкажи мені ще
 про інакші дні
 де так гарно було
 із тобою
 дай ліричного ще
 відчуття мені
 без потреби
 сурми і двобою
 говори мені
 різні тремкості
 я хотів би
 губитись безвільно
 у моїй із тобою
 окремості
 ненав’язливим
 безневинно
 

Чебреці, чебреці, чебреці
Чомусь терпко запахли дитинством.
Згадую, як тримали в руці
Батога, що Петровим ще зветься.

Соняшник нам конем слугував,
"Осідлавши" його ми скакали.
Було безліч іще в нас забав,
Але дні ті так швидко промчали.

Не вернути ніколи вже їх,
Лише спогади душу тривожать.
Чебреці, чебреці, чебреці,
Запах ваш у дитинство відносить.

2021 р.

Неймовірно голосна
І проворна дуже, -
Покотилася луна
З-за ріки по лузі.
Повернулися назад
Наспіви веселі,
Ніби чути їх не рад
Нині хтось в оселі.
Певно, слухає вона
Співи інших друзів, -
Покотилася луна
З-за ріки по лузі...
22.06.26

Великі, та малі — галактики.
Але в щурів є інші ієрархії:
жирніший хвіст,
якщо гостріші зуби.
І більше калу вивергаєш,
якщо більш згриз, аніж товариш.

2022

Гортензія-красуня пишно квітне,
Вражає розмаїттям кольорів.
Розкішним покривається суцвіттям.
Побачив літній легіт - і зомлів.

І звідки тут ця пані елегантна?
Таких в саду ще досі не було.
Прикраса днини, вечора, світанку.
Як їй пасує зеленаве тло!

Хмарки небесні, ніби обереги.
В обіймах сяйва сонця повсякчас.
В гортензії життєві є секрети:
Любити світ і радувати нас.

Михайло Ісаковський (1900-1973)

Був наказ йому – на захід,
    їй також – до чужини...
Йшли на фро́нти комсомольці
    Громадянської війни.

Йшли у військо, розставались,
    полишали рідний край.
«Ти чогось мені, кохана,
    на прощання побажай!»

І кохана відказала:
    «Побажаю я таке:
стрінеш смерть – так щоб миттєву,
    а поранення – легке.

А найбільш тобі бажаю:
    без пораз і сміючись,
з перемогою додому
    ти скоріше повернись».

Він ізнов окинув зором
    любі очі та уста:
«А іще тебе прохаю:
    напиши мені листа».

«Та куди ж тобі писати?
    Як знайти твої сліди?»
«Все одно, – промовив стиха, –
    напиши хоча б куди».

Був наказ йому – на захід,
    їй також – до чужини...
Йшли на фро́нти комсомольці
    Громадянської війни.

(2026)

Прозорий ліс у сутіні прозорій.
Прозорий смуток дивиться в імлу.
Прозорий спокій п'є північні зорі.
Прозорий час читає ковилу.

Прозорий простір причаївся вчасно
У згусток нерозтрачених хвилин,
Плекає мрію дивну і незгасну
В оточенні хоралів горобин.

Прозоре чудо станеться сьогодні,
Розкривши смисл утрачених часів,
Піднявши слово зі старої бодні
Відродженням забутої краси.

Прозорий ліс оголить неповторність,
Прозорий сенс утрачених понять,
Долаючи набридлу монотонність
На вістрі непромовлених заклять.

26 грудня 2025

На даху, як на скелі, церкви старої
Я любив заглядати у даль, як у вічність.
І клубочились хмари за горою,
А волошкам сонце вдивлялось у вічі.

І пливли на ставку і човни, і лілеї.
І Павлушин яр відкривав горизонти.
І собі я здавався Гемінгвеєм,
Що ніколи не був в лісах Амазонки.

А внизу щось клацало і бряжчало —
То десь трактор жатку тягнув у поле.
І було того літа зовсім немало,
І не треба було ще іти до школи.

І здавалось, що можна дістати до центру
І села, і світу рукою своєю.
І хотілось отак і стояти на церкві,
на даху, а внизу, щоб біліли оселі.

Світ учить тих,хто слухати уміє,
Хто розуміє-усвідомлює життя,
І за поступок свій ніде не червоніє,
А так живе,як совість намовля.

Сьогодні тяжко досить зрозуміти,
Де правда ходить,ну а де брехня,
Сьогодні жити,так то треба вміти,
Аби Людиною залишитись щодня!!

Бо нині зовнішність важлива від розуму,
Весілля головніше ніж любов,
І матерІ в шкіряних міні-сукнях,
Дочкам про скромність кажуть знов і знов.

А за столом синів повчає тато,
Розказує про честь, пролиту кров,
І спорожняючи один за-другим,
У келих підливає знов і знов.

Розумний вигляд, ше нічо не значить,
Якшо душа купається в гріхах,
І лищ Господь нам все ото пробачить,
Якщо в житті обрали ми той вірний шлях!!!

31.03.2025.s.v.r

В тиші біжать хвилини,
Тільки самотні дощі
Ллють на мохи, на хвощі,
Ніби це сльози людини.

Маревом покривал
Хмари, мов трави, у небі.
Скільки й кому іще треба.
Завтра — новий перевал.

Кроків і днів лічба,
Вітру і снів безкінечність.
Сови кричать далеко.
Зоряний віз — мов дзбан.

Ти тільки не спіши.
В тиші біжать хвилини,
Ніби це сльози людини.
Тихо пиши вірші.

Горіхи падають і б’ються об асфальт,
Які на друзки, а які на диво,
Мов покотьолом, котять. Ти щаслива,
Напевно, в цьому світі є ще фарт.

Каштани ж ні — вони летять, мов дні.
(Стрекочуть у гаю про щось сороки).
Вистукують, мов морзе, наші роки:
Тобі, мені, тобі, мені, мені.

Земля вже обігнула циферблат.
Асфальт припорошило першим снігом,
А я стою один під тим горіхом,
Планети як лаштуються в парад.

З горіха зерня сойка дістає.
І тихо стука потяг в перегонах.
І вітер хмари до кордону гоне.
Таке життя, таке життя моє.

 
Давно вже я не сходив, зі своїх ей, пагорбів
Усе, що бачив я, прискорює рух мій, домів
 
Прилинь, до обличчя, устами своїми
Дивися далі, о дивися глибинно
 
Помаранчевий і синій
Кольори моїх чуттів
І мій розум, усе обертався би
На часі
 
Коли твоє тіло поруч із моїм
Усе чудуюся я, хай і понад цим
 
Тепло, легко, сяйно, зараз
Слова-речі, які я знаю
І моє тіло, ти знаєш, так
На часі
 
І тебе я бачу там, де музика без меж
Моя люба, що промовити оце ж
 
Танцюй, співай і мрій
Ти в оцій усій музиці
Окрім усього, істотно поруч ти
На часі
 
Отже, будь як ми
Оу, за руку мене візьми
Другом будь мені
У землі отій інакшій
 
 
 
 
 
 
 
 

Вдягнувши водолаза маску,
і вибравши спіралі час,
він ринув у місцеву прощу -
на дно духмяно гаслих трас.

Минулі виходи нестерпні
туди траплялися не раз,
та вірилося, крізь ті терні
сягне зірок - з намульних мас!

О він був певен! Він зуміє!
Просяє блискавкою зліт!
Люк неба лобом перекине
і в ластах космос пройде вбрід!


____
____

Скоро наші уже будуть, мабуть Крим звільняти.
Пора звідти москалів тих усіх виганяти.
Закінчилась лафа їхня, кришка вже «Кримнашу»,
Забираються усі хай у помийну Рашу.
Я дивлюсь на те, як нині москалі воюють,
Як укріплення бездумно вони в лоб штурмують
І історія на пам‘ять одна мені спала,
Як москалі в сорок другім теж Крим визволяли.
Було так, у сорок першім німці в Крим ввірвались,
Москалів загнали в море, до Керчі дістались,
Один лише Севастополь досі опирався
І Манштейн його узяти дарма намагався.
Москалям же не до того – німці під Москвою,
Уже, навіть до Кремля їм подати рукою.
Але дощі, бездоріжжя наступ зупинили.
Москалям дали можливість підтягнути сили.
А з морозами і зовсім німців відігнати.
Москалі раденькі – можуть-таки воювати.
У кількох місцях зібрались наступ учинити.
Та і Крим, у числі тому від німців звільнити.
Аж дві армії стягнули на Тамань за зиму,
Щоби витурити німців чимскоріше з Криму.
Операцію «таємно», звісно готували,
Але німці про москальські усі плани знали.
Бо ж ті в радіоефірі вільно говорили,
А німці всі ті розмови слухати уміли.
Дві дивізії москальські, що десантувались –
Двадцять тисяч попід Керчю навіки зостались.
Москалів то не навчило – Сталін же чекає,
Отож, армія по трупах наступати має.
Про підтримку із повітря зовсім не подбали.
Авіація німецька все контролювала.
Про надійне постачання чи про медсанбати
Ніхто із тих генералів не схотів подбати.
Тим не менше, дві армії наступ розпочали,
Одна - морем, друга – льодом до Криму попали.
Хоча німців і румунів було не багато,
У шістнадцять разів менше, як порахувати,
Але їм оту армаду удалось спинити,
Феодосію, більш того, удалось «звільнити».
Що цікаво, москалі, як сюди наступали,
Тут румуни полонених москалів тримали.
Вісім тисяч. Як дізнались про наступ, рвонули.
І про табір, й полонених одразу ж забули.
Полонені побачили, не стали чекати,
Теж рвонули…в Сімферопіль захисту шукати
Від москалів. А ті тільки у місто попали,
Поранених у шпиталях німців повбивали.
А декого із немічних притягли до моря,
Облили водою, щоб ті замерзли вже скоро.
Правда, в місті їм не довго вдалося всидіти,
Скоро німці оговтались та й вибили звідти.
В Євпаторію так само москалі ввірвались,
За три дні, однак нікого в живих не зосталось.
Отож, скоро німці наступ москальський спинили.
Ті лиш Керченський півострів зайняти зуміли.
У найвужчім його місці і бились лобами
Аж до травня, поки німці все ж прийшли до тями.
З Севастополя частину війська відізвали,
Дивізію цілу танків з Франції пригнали.
А москалі своїх гонять і гонять в атаки
По відкритім степу. Адже генерали з ляку,
Не дивилися на втрати, людей не жаліли,
Бо ж сталінський наказ, звісно, виконать хотіли.
Долю Павлова всі знали, інших генералів,
Під сталінський гнів потрапить зовсім не бажали.
Генерал Козлов, що Кримським командував фронтом,
Може би «дурдом» спинити отой був не проти.
Та ж Сталін натикав всюди своїх комісарів,
Що «ябеди» на військових постійно писали.
При Козлову стирчав Мехліс, прислужливий дурень.
Щоб Сталіну догодити, він аж ліз зі шкури.
Тями не мав воювати та, одначе ж, брався.
А Козлов же слухать мусив, бо того боявся.
Десь півроку серед степу москалі стояли,
Кожен день вони окопи німців штурмували.
Устеляли землю трупом та не зупинялись.
Самим же окопи рити їм заборонялось.
Бо ж потрібно наступати, нічого сидіти,
Треба шлях на Севастополь все одно пробити.
Багатьом той перешийок зробивсь за могилу.
За півроку більше сотні тисяч положили.
Із них більше сорок тисяч було тільки вбитих.
Не збирались генерали москалів жаліти.
Все прорватись сподівались, наступ готували,
Двісті п‘ятдесят десь тисяч тут війська зібрали.
Танків більше як три сотні і пхалися вперто
На вузькому перешийку в двадцять кілометрів.
Німці ж все прорахували і сили збирали.
Літаки зарані їхні все атакували,
Що з‘являлося на морі і на дно пускали,
Щоб москалям допомога в Крим не поступала.
В Феодосії тим часом сили гуртували,
Москалям «сюрприз» травневий тихцем готували.
Поки у їх оборону москалі вбивались,
Німці уже до наступу швидко зготувались.
Не полізли в лоб, нанесли удар на них з півдня,
Де найслабша оборона у москалів, видно.
Прорвали ту оборону, оточувать стали
Військо, що його у наступ гнали генерали.
Тим би швидко відступити за вал Кіммерійський,
Там би можна в оборону поставити військо
І успішно відбиватись. Але ж генерали
Без сталінського наказу й кроку не ступали.
Поки на наказ чекали, вже і пізно було,
Бо німці шлях перекрили і кільце замкнули.
Майже все угрупування у кільце попало,
Усі інші чимскоріше на Керчь відступали.
Авіація німецька весь час бомбувала,
Відступаючим спокою й миті не давала..
А москальська?.. Із Тамані поки долітає,
Тут уже її Люфтваффе німецьке стрічає.
Польові ж аеродроми німці захопили,
На землі усі москальські літаки спалили.
Хто в оточення потрапив, мусили здаватись.
А куди було нещасним солдатам діватись?
Сто сімдесят тисяч тільки у полон попало.
За здобич десь двісті танків в бою німцям стали.
Літаків чотири сотні, трактори, машини,
Ще гармати й міномети. Німцям усе цінне.
Вони все під Севастополь потім перегнали,
Тою зброєю, фактично місто й доконали.
Ті, що в кільце не попали, на Керчь відступили.
Але їх одні причали пусті тут зустріли.
Рятувать ніхто й не думав. Прийшлось відбиватись,
Потім у каменоломнях під Керчю ховатись.
Довго з ними возитися німці не схотіли,
Напустили туди газів та і потруїли.
А у німців, кажуть, втрати в вісім тисяч вклались,
З них поранених сім тисяч в шпиталях зостались.
Та дванадцять танків лише москалі підбили.
Отак москалі ганебно Крим знов полишили.
Скоро впав і Севастополь. Тисячі солдатів
Залишили генерали отам помирати.
Звісно, Сталін розізлився на тих генералів,
Що ідею таку гарну ганебно «просрали».
Познімав з посад, понизив у званнях, одначе,
Не розстрілював, бо добре й вину свою бачив.
Мехліса прогнав в тришия – прислужливий дурень.
Дививсь на ту кримську карту розбитий, понурий.

Час тече, наче плинна вода
У сипучий і ніжний пісок.
Час крадеться, неначе біда
У сплетінні геройств і пасток.

Не повернеться трепетний час,
Час кохання, дивацтв, розставань,
Що розкажуть важливе про нас,
Час притлумлених тихих благань.

Час, коли ти пізнав назавжди
Мить прозріння, стривожену мить.
Час, який замітає сліди.
І минуле в майбутнім щемить.

Так утрачений, згаяний час
Пролетить, ніби сиві сніги.
Крізь туман каяття і образ
Ти ідеш на святі береги.

26 грудня 2025

У твоїх очах небагато спокою:
Більше – суму багряного, наперстів
Зі слів на оголених пальцях –

Аж до критичного струму.

У венах моїх більше правди,
Особливо, коли вони навиворіт –
І холодно у
Гарячій ванні.

Ти знаєш, що це не так, ти знаєш, що я...

Під мокрим від болю ліжком,
Спазми накривають все вище і
Глибше, майже до омертвіння...
Задихаюсь.

Ми – холодні і вічні підвали.

Криємось від гострих дощів,
Зорі подряпані
Крізь сирість підшкірну.

Не довіряй очам, довіряй зорям.

Зорі більше скажуть.

Це вони падають із кожною твоєю сльозою.

Так і я:

На відстані ста мільйонів
Ударів,

У кожну мить
Твого
Голосу

Задихаюcь.

27.06.2012

Так учора ласували,
Що ні хліба і ні сала
В хаті кумовій не стало,
Бо вечеряли ми сито
Через добру оковиту
І здорові апетити.
21.06.26

Прохолодой своєю ніжнá
та країна, що скрізь льодова...
Електрони — раби у ядра, дуже атомного, — неспроста!
А в кристалах блискучих, твердих, — і молекули знають місця!
Все тому, що проста і ніжнá,
так незламна і так… льодова
воля Сніжного короля.
Він безсмертний. А якщо помре… новий фюрер, як Сонце, зійдé!
Доленосно освячений Рейхом Північним,
дуже добрим та Тисячолітнім!
Ну а що, як підтає… Ну а що, як помре...

2022

Цього літа, напевно, не буде білих ночей в Петербурзі.

Сонце не захоче, щоб вночі на фасадах виднілась латинська буква.
Пітьма заховає тих, у кого залишилось пару слів наразі.
Цього літа сонце буде потрібне там, де біль і мука,
щоб біль і мука стали початком свободи, а не потурали зневазі.

Петербургу залишився один крок до Ленінграда,
але, можливо, він уже майорить червоним.
Колись я мріяв поїхати до цього граду,
але, на жаль, його придавило троном.

Тепер туди лиш одна дорога — на чорті,
як колись літав між зірками козак Вакула.

Ти ніколи не здогадаєшся, скільки потрібно жмутів
правди підкинути в душу, щоб там, як в печі, спалахнуло.
Але зазвичай цю правду кидати немає сенсу;
від правдивого факту часто віє брехнею.
Віра в Христа не значить, що людина після кулі воскресне.
Куля просто зробить людину землею.

Цього літа багато чого буде інакше;
якщо взагалі саме літо буде.
Людині варто перейняти досвід у пташки,
щоб стати вільною від крові та бруду.

Або краще піти за пітьмою
впевненим, жвавим кроком,
та стати нічим (тобто собою).
Назавжди,
а не тільки на пару десятків років.

Травень 2022

В спіралі скручується час.
Змією обернеться простір.
Який у світі водолаз
Пірне в глибини, як на прощу?

Який у світі чародій
Поверне запахи заснулі?
На сцену вийде лицедій,
Знайшовши правду у намулі.

Хай викривляється сюжет
Епох колишніх, призабутих
Крізь скельця вижовклих газет,
Які не випереш від бруду.

В чарівній шафі віднайду
В минуле виходи нестерпні,
Але у вічному саду
Шумітимуть слова нестерті.

25 грудня 2025

Кожен ковток – це зустріч
сутностей доторком губ
спраглим, закоханим, дружнім –
творення нових сполук,
сильних, хоча й тимчасових,
повних ваги і смаку,
що стелять у серця основу
радість криштально тривку.

Кожен ковток – це цінність
згоди і відкриття –
щира взаємна гостинність
в собі вітати життя
й його приймати вітання
кожним неспішним ковтком
до глибини дочування
себе із новим смаком.

11.05.26

Вийшов я в садок фазенди
на гармидер вранці.
Розвелось у нас хвазанів -
самців горлодранців!
І чого ж це у природі
навпаки, ніж в люду?!
І в хвазановім народі -
бачу ту ж невгоду!

Карасі кричать нещадно,
А Одарки тихі!
Не по-людськи однозначно.
І у кого звихи?
Добре хоч один на трійку,
горлопан злодюга,
а як навпаки було би,
то зав’яли б вуха!

Чи мої сусіди в змові
з крикуном хвостатим
так жінкам відповідають,
вельми язикатим?
То виходить до дружини
треба і хвазана,
і навушники, і вигляд,
птахо-партизана?

А були ж і соловейки,
і співали в парі!
А тепер кругом хвазани,
й соло співи ярі.
Варто певно поміняти
голоси і теми,
та куди ж бо подіватись
з рідної богеми?

Сьогодні чернігівська земля, яка подарувала світові геніального поета, здригається під ударами смертоносних ракет північного агресора…
Творчий діапазон Тичини просто вражає: від символізму і футуризму до реалізму. Проте він - поза всіма цими напрямами. Він сам - напрям, сам - школа. Адже такий один.
Мрійника з очима дитини і розумом філософа ламали-ламали, проте так і не зламали. Він щоразу, наче з піни морської, відроджувався - зморений, але нескорений…
Гадаю, йому, щоб назавжди залишитися в європейській поезії, вистачило б написати лиш оці три слова:
Очима чесними,
Христовоскресними…

Він - сам. Як завжди. Вікно. Сніги.
Ламали пристрасно. Ламали невпинно.
Та все мовчало тоді навкруги…
Але відроджувався знов із піни.

Він, як тореро, словом розмахував:
слово-гра, слово-дзвін, слово-зміна…
Захмарна якась слово-магія -
злотоцінна.

2026 рік

 залишилося лише тебе хотіти
 згадуючи всяке чи важливе
 ще стоїть і пил виловлює з повітря
 кухоль у якім бувало пиво
 часоплин жорстокий і безрадний
 зорі падають ніхто їх не підніме
 каніфоль свої сердечні рани
 змінюється все нещадні зміни
 я не дзеркало в мені немає лоску
 ні обрамлення химерного місцями
 люди розлучаються і тоскнуть
 квіти обриваються і в’януть
 є прощання що ніколи їх не досить
 все господаря обожнюють тварини
 хай би він остання зволоч той господар
 почуття тварини є первинні
 

Соняхами жовтими
Літечко квітує,
На душі так сонячно,
Бо тебе люблю я.

Добрим теплим поглядом
Ти за мною стежиш,
Почуваюсь молодо,
Ти ж, неначе лебідь

Обнімаєш ніжно так,
Кутаєш у ніжність.
І зима наші серця
Нехай не засніжить.

Холод не торкнеться їх,
Байдужість і старість.
Хай не в"януть там повік
Кохання троянди.

2017 р.

Навесні стара верба
Запитала в клена:
Ну, не гарна я хіба
В одязі зеленім?
Бо не видно щовесни
Всім, кому цікаво,
В гущі листя кривини
І гілок трухлявих.
Скрипам теж сказала "ні"
Я в ці дні травневі, -
Молодіють навесні
Люди і дерева.
20.06.26

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

За спогадом летять думки
туди, на стежку ту знайому,
туди, де стигнуть колоски
у полі, недалеко дому.

Пшеничне поле. В тихий сум
знов починає огортати.
Це поле в серці я несу,
за ним не можу не скучати.

Але, не будем про сумне.
Минуться жаль, розлуки, втрати,
і рідні колоски мене
знов будуть ніжно обнімати.

(2026)

о се́рце моє́...
1.
прига́дую...
це мо́ре до́тиків
і поцілу́нків
оооооооооооо
о кри́ла мої́
поло́н обі́ймів
неваго́му мить
яки́м соло́дким
ти здава́вся тру́нком
в які́м бага́тті
догора́ли ми
гммммммммммм
о се́рце моє́

приспів:
ми́лий ми́лий ми́лий мій
приголу́блює лиш ніч
ма́ло ма́ло сві́тла в ній
сві́тла і тепла́
ла-ла-ла лалай -лала
най-на-на нанай -нана
хо́лодно одні́й мені́
і думо́к танцю́є рій
а слова́ - зола́
гммммм - золаааааа

2.
розра́дою...
вино́ пригу́блене
таму́є я́сність
оооооооооооо
о кра́ю мій
неви́питого
до кра́плі ща́стя
знайо́мий о́браз
невблага́нно га́сне
того́ бага́ття
де згора́ли ми
гммммммммммм
о се́рце моє́

приспів...

Навколо світ - як молитовний спів,
Де кожен подих серце хмелем поїть.
У тихім надвечір'ї між дубів
Застигло літо в золотім споко́ї.

Таких солодких, трепетних ночей,
Такого шовку у високих травах,
Такого блиску зоряних очей
Не бачив світ у жодних пишних славах.

Душа, мов храм відкрита до чудес.
І пахне м'ята, зчеплена в покоси.
Торкнувся місяць кра́єчком небес
До пліч її і до її волосся.

Вона така - мов чисте джерело,
Де гріх і свято сплутались вузлами.
Рікою небо в безвість потекло,
І шепотять жита: ми з вами...з вами...

Закінчився ярмарок. Блазні спочили,
Стоять у чеканні старезних карет.
Вони спромоглися на гордий учинок
І вже декламують прадавній сонет.
Лютують кати у сваволі безчинства.
Замовк неприкаяний ніжний кларнет.

Закінчився ярмарок. Стухлі ідеї
Вантажать у брички, наповнені вщерть.
Готується ґрунт для нової Вандеї,
Як тільки надійде потрібний момент.
І вирушать коні в країну Медеї,
Обклавши невільників плетивом рент.

В театрі абсурду, в німім балагані
Впізнаєш героїв, забутих давно.
Солдати ідуть мовчазні, невблаганні.
Міські божевільні п'ють свіже вино.
Каліки схиляються в тихім благанні.
В німому воланні пилиться руно.

25 грудня 2025

Вогнем негаснучим москва
Охоплена місцями, -
Лягла завіса димова,
Як Божий гнів, на храми.
Зійшла покара із небес
На москалів за вчинки,
Що спонукали світ увесь
Здійснить переоцінку
Байдужих поглядів своїх
На дії московитів, -
Москва горить собі на сміх,
А Київ - має жити.
19.06.26

Жéвріє вогник знеднілого сонця за містом -
встигну іще присмалити цигарку думок.
Вітер лабає на кабелях пісню джазисту,
свінг одтанцьовує - скок- йому все - перескок.

Не поспішаю сьогодні. Запаривши м'яти,
ковзаю поглядом з лоджії -з лету птахів.
Там, унизу, на подолі - кущі пелехаті -
в сяйві мінору гіллям затужили на схід.

Лиски вечірні, мов цівки - коткі та миттєві,
ваблять котів - окупантів похилих дахів.
Струшую попіл з цигарки на стишені реви...
в ніч осідають, розбурхані днем порохи.

Світ колажевий збирається в цільну картину -
скільки неправди іще у завулках життя...
людство таке не доросле - таке ще дитинне -
ще одгикнеться за чвари йому гіркота.

Ще в передвечорі - ще до зночілого неба -
всі, хто у гніві - нехай перепросяться - хай!
Може ж тоді і світання - ніхто не надщербить,
може і доля не здійме різкий малахай.

Може тоді не замкнеться у коло дорога
та Уроборос свого не укусить хвоста.
Зав'язь причини і наслідка праведний грохіт
у повторяння не встрягне - бездумно отак.

Хай справедливості ради послизнуть омани...
менше емоції - більше проявлених дій.
Промінь останній зализує містові рани,
зводить - роз'єднані злом - стратегічні мости.

Тане цигарка, як цятка червоного сонця,
сон врівноважує втомлених шумом людей.
В тиші розчиняться брехні та в'їдливий стронцій,
в роздумах вигулькне шлях у сказання нове.

Коли облітала акація біла
і падав додолу обпечений цвіт,
я невиліковно любов'ю хворіла,
бо ліків від неї не вигадав світ.

Світилися очі небесним опалом,
шалено у грудях вистукував пульс.
Та Єва в мені крізь віки воскресала
і яблуком зріла на древі спокус.

Тваринний інстинкт молодої вовчиці
і ніжна цнотливість душі водночас
долали: вагання, сумління, в'язниці,
щоб пломінь кохання у ватрі не згас.

Провину ховала від осуду в серці,
плітки запивала ядучим вином.
Так важко, любове, на перехресті,
служити тобі непідкупним рабом.

18.06.2026р.

Протух пастух,
вівця загнулась,
учора дівчина до мене посміхнулась.
По небу сонечко каталося.
Скрипуча ліжкова пружина прогиналася.
Собака гавкає, а кішки б'ються.
Із Африці спекотної вернувся
старий лелека. Він відпочиває...

2024

 
[ Танець у піску на морі ]
 
Атож, ось і ми, а точніш, ось і я, сам-один
Видимі речі, які були спільними, о давніше
Пам’ять розтягується, я вражений, чому би ні
Бо це був прегарний час, я сміявся
Часи змінилися, недосяжна ти, я не можу скаржитись
Були усі шанси й вислизали із руки
Мовби піски
Я знаю, більше не танцювати так мені тут
 
Я чекатиму, поки день не зійде над обрії
Сподіваючись упіймати ще спогадів
Тоді я мушу далі повзти, я весь ось у цім
Слова останні наслухаючи, що ж
Але їх немає, світанок зове, але я застряг
Мені некомфортно, й не збагну, чому оттак
І хочеться плакати
Я знаю, більше не танцювати нам отут
 
Дивлюся угору, і засліплює
Тепло, що в мені усередині
Ті смаки, які в душі моїй
Але мертвий усередині, я стою один
 
 
[ Танець у морозі ]
 
Я носив настрої, як-оце гардероб
Речі вірної нема під руками
Коли ти пішла, я чув, моє тіло дзвенить
А мій розум завиває
Хай було запізно, іще осмислити сенси усього
О знаєш, як потрібна ти, але чомусь
Немає віри, що відчула ти любов
 
В якийсь момент утрати тебе, усе надто скоро
Країна чудес у снігу та морозі довкола
Я озирнувся і видів, я ані до чого
Без твоїх рук у моїх, я мертвий
Нереальна реальність, а ігри, які я грав, не ті, не ті
Ти не усміхаєшся, і нема де ховатися
І за своєю маскою
Я знаю, ніколи не плакав би я так, отут
 
Якби я міг перейтися словом
Цим запалити твій огонь
Уся ця вода, що навколо мене, була би любов’ю
Що огортала мене
 
Дивлюся крізь оці сльози, що засліпляють
Серце моє кров’ю спливає
Аби я міг би забути і
Заніміти
Але, межи слів, як мені зупинитися
Я люблю тебе
О, я люблю тебе
Я люблю тебе
Тебе я люблю, я люблю тебе, я все люблю тебе, я люблю тебе, я все люблю тебе
Я люблю тебе, я люблю тебе, я люблю тебе
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли війна закінчилась, москалі завзято
Узялись про перемоги книжечки писати.
Тонни книжок написали про Московську битву,
Як їм удалося вперше ворога розбити,
Сталінградську, Курську, звісно, про взяття Берліна,
Як поставили фашистів вони на коліна.
Звісно, там брехні багато, не про все сказали.
Але, ніде правди діти – все ж перемагали.
Але крім тих переможних були й інші битви,
Про які москалі хочуть менше говорити.
Бо, чи вони їх програли, чи так воювали,
Що десятки й сотні тисяч даремно поклали.
Ось така і Ржевська битва – зовсім «небагато»,
Кажуть понад два мільйони тут москаль утратив.
І нічого не добився. Німці Ржев лишили
Тоді, коли самі, власне того захотіли.
Там була не одна битва, а три чи чотири,
Бо ж москалі більше року пнулися із шкіри,
Аби того Ржева взяти. Чому так старались?
Чому армії москальські об Ржев розбивались?
Ото, як москалі взимку фашистів погнали
Від Москви, то ті далеко досить відступали,
Поки змогли зупинитись й в оборону стати,
Щоби москалям не дати далі наступати.
Більш дві сотні кілометрів москалі їх гнали.
Лиш під Ржевом оборону їхню не здолали.
Вузький виступ, що від Вязьми до Ржева прогнувся,
Наче палець величезний до Москви тягнувся.
Сто п‘ятдесят кілометрів до Москви від нього.
А Сталін же боягуз був і боявся того,
Що звідсіль знов німці вдарять на Москву раптово
І йому трястись від страху доведеться знову.
Він, як нинішній правитель, був страхополохом.
Теж від старості вже мозок обріс його мохом.
Літаком літать боявся, їздив лиш «Паккардом»
Броньованим, бронепоїзд іще мав, щоправда.
Пару раз був за кордоном за всі свої роки –
В Тегерані і Потсдамі, бо ж там на всі боки
Його армія стояла – тож не страшно було.
А на фронті, біля фронту про нього й не чули.
Один раз бував, щоправда і під Ржевом саме,
Коли звільнене вже місто було москалями.
Чого він туди попхався? Хто то може знати?
Не загиблих пом‘янути, а свій страх прогнати?..
Отож, німців відігнали від Москви, одначе,
Сталін в виступі отому небезпеку бачив.
Дві армії там німецькі міцно окопались,
Віддавати за так місто зовсім не збирались.
Отож, той «стратег великий» Жукова покликав,
То ще один «полководець» москальський «великий».
Дав два фронти, велів виступ той Ржевський прибрати.
В того розуму достало з двох боків узяти,
Ударити, щоби в «лантух» Моделя загнати.
Модель, звісно, був не дурень - «майстер оборони»,
Недаремно генеральські він носив погони.
Знав, де москалі ударять, звісно ж, готувався.
Як москалі, на «авось» лиш він не покладався.
Як москалі із двох боків на Вязьму попхали,
Німці глибоко пробитись їх арміям дали,
Тоді швидко оточили, у кільце узяли.
Цілу армію в тій битві москалі поклали.
Втративши вісімсот тисяч, москалі спинились.
Не те, щоби в кільце взяти німців, не добились.
Німці собі іще добрий шмат землі забрали.
Москалі притихли трохи, битись перестали.
Жуков Сталіну жалівся, що сил мало має.
Німець аж до Сталінграду вже шлях прокладає.
Там резерви ой, як треба, бо ж у фронті діри.
А Жукові ті резерви «важливіш» допіру.
Сталіну до Сталінграду теж діла немає,
Оборону, хто як хоче, той так і тримає.
Тут Москва «у небезпеці», його власна дупа.
Тож він Жукову резерви і віддає тупо.
Зрозумівши, що у «лантух» Моделя не взяти,
Жуков рішив по частинах його вибивати.
Кинув танки на Сичовку, щоб її відбити,
Німці танками армаду ту змогли зустріти.
Наступ москалів відбили. Хоч ті й далі пхали,
Цілі армії безжально в полях убивали.
Другий фронт на Ржев ударив, але теж нарвався.
Врешті в жовтні все ж до Ржева москаль і прорвався.
Ненадовго. Німці скоро москалів прогнали.
Десь чотириста аж тисяч за цей час поклали.
Але того, мабуть, мало. Жуков навісніє,
Трупами шлях укладе він та взяти зуміє
Клятий Ржев. У листопаді він знов починає
Битись лобом в оборону – «авось» проламає.
Знову вирішив у «лантух» він німців узяти,
Незважаючи, звичайно ні на які втрати.
Фронт Калінінський ударив на містечко Білий,
Війська Західного фронту назустріч насіли.
Перші все-таки прорвались, а другі застрягли,
Хоч у силі перевагу величезну мали.
Поки Західний фронт чухавсь, німці в кліщі взяли
Армії, які на Білий браво наступали.
Довелося із резервів знову сили брати,
Щоб оточених в зимових лісах визволяти.
Двісті тисяч положили в снігових заметах.
Думаєте, розумніші зробилися?! Де там.
Новий наступ у березні почати збирались,
Тяглись сюди ешелони, війська підтягались.
Та вже Сталінград відбувся, вже Паулюс здався.
Що ще один котел буде, Гітлер налякався.
Дав команду аби Модель почав відступати,
На новий москальський наступ велів не чекати.
Німці й стали відступати без паніки, чітко
У бої лиш ар‘єргарди уступали зрідка.
Москалі ж приготувались та й атакували,
Але всі їхні удари в пустоту попали.
Бо там німців вже не було, вони уже «вшились»,
На лінії оборони новій зупинились.
Аж на сотню кілометрів німців «відігнали»,
Для Москви тепер загрози вже не існувало.
Ржев – одні лише руїни від нього зостались.
Звісно, москалям трофеїв в боях не дісталось.
Хоч боїв важких не було, «вільно» наступали,
Але сто п’ְятдесят тисяч москалі поклали.
Німці ж за весь час десь триста тисяч втрати мали,
Що поранені і вбиті чи в полон попали.
Отак вона й закінчилась – ота Ржевська бійня,
Бо ж москалів воювати не навчили війни,
Які вони починали чи провокували.
Бо ж Московія постійно тільки й воювала.

Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?

Я любила давити прищі
й припікати їх спиртом;
голяком на стільці,
закинувши ноги на стіл, палити цигáрки.
Я любила ростити вірші́
на веранді бабусиного будинку.
І завше сміялася з херових жартів
— це реакція «зась!», щоб тримати
непотрібні стосунки з тим,
кому кажеш крізь зуби: брате!
Я сипала в горщики кісточки́
і шкіру, віддраєну з п’ят,
відганяла ті кляті хмари мошви,
бо вірші ростуть лише так:
вони часто ростуть із солдатів.
Я любила ростити вірші:
хороша закуска для спирту з глюкозою,
стимулятор начхати-на-них-почуттів,
які цвяхують замлілу голову.

Я заставляла веранду чим трапилось:
глечиками, вазами, чарками, слоїками;
проростали вірші навіть у чайниках.
Їдкі запахи рим — що ви зі мною накоїли!

Я любила (ні!) лишати вірші
на веранді бабусиного будинку,
наглухо закривати від бджіл
і дивитись, як мало-помалу никнуть.

Я втікала на зиму в місто:
там приємніше давити прищі;
в теплі краще думається над змістом
тих зраджених мною віршів,
на морозі
покинутих
звірськи.

2026