хмаровиння білий плин
 і самотній пароплав
 я шукав себе за цим
 де-не-де або деінде
 коли бачив моряків
 зважувався і питав
 а чи хто не зна який
 пароплав прибув сьогодні
 знано є життя в містах
 нам його пізнати годі
 словесами із вистав
 тут ніяк не обернешся
 не читав би у книжках
 про безмежні океани
 працював собі о так
 із грошима одружився б
 сулейманом собі став би
 

Я запитав в Ісуса: ти тут був
Чи не було тебе, і все- міський фольклор?
Почухав він потилицю: я був, але.. забув.
А я йому: Анкор, іще анкор!

Ти завела собі кота.
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.

Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
удерся в твій ефір!

Весь вірш трималась за кота,
а котик пас мишей.
Один поет, душа проста,
читав себе лише.

Не зрозуміла б ти його,
якби не білий кіт,
який стрибнув з кутка свого
у ночі перехід.

Так вірші з прозою злягли
на диво без біди.
Ти не пручалась – ви змогли…
лише щосереди.

8 листопада 2004 р., Київ

Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.

- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Долати разом довгі нині тори.

І щоб оте багаття не згасити,
Додала б легкі ніжності іскринки,
Вогнем наповнила б кохання силу, -
Так мріяла жіноча половинка.

Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж опинився.
Мав походження шляхетне і освіту гарну,
Міг й глухого вговорити… Та потратив марно
Свої здібності. Нічого в житті не добився,
На історії задвірках, врешті й опинився.
Не про Україну думав, а власну кар’єру,
Всім готовий був служити той Павло Тетеря.
Чигирин, Москва, Варшава – не перебирався,
Від одного до другого увесь час мотався.
Коли Павло народився – то ніхто не знає,
Але таке на ту пору з багатьма буває.
Ніхто ж не зна, хто виб’ється високо літати,
А хто стане непомітно життя проживати.
Та те, що ніхто не знає, не може згадати,
Коли саме довелося Павлу помирати,
Так багато нам говорить. Не проста ж людина,
Був же гетьманом відомим колись в Україні.
А помер десь невідомо, ніхто й не заплакав.
Отака була Тетері від народу дяка.
Та й із прізвищем у нього теж незрозуміло:
Чи Тетеря, чи Моржковський? А ще угляділи
У реєстрах, що Мошковський він також писався.
Та для нас він був Тетеря, таким і зостався.
Народивсь скоріше в бідній шляхетській родині,
Таких родин чималенько було в Україні.
Вчився в уніатській школі, вибився у люди,
Влаштувавшись урядовцем до луцького суду.
Уже тоді придивлявся та зв‘язки заводив,
Бо ж життя все просидіти у суді не згоден.
Хотів більшого, амбіцій було забагато.
Щоб пробитися нагору, зв‘язки ж треба мати.
Не знаю, чи помогли би ті зв‘язки Павлові,
Чи замовив би за нього нагорі хтось слово.
Він і сам не надто вірив та не сподівався,
Але тут на Україні Хмельницький піднявся.
Запалала Україна. Розділились люди.
Хто за Хмеля, хто за ляхів воювати буде.
Вишневецький, Кисіль стали ляхів захищати.
Та ж вони були й до цього знані і багаті.
А отакі, як Тетеря перспектив не мали.
Хто ж до Хмеля приєднався – полковники стали.
Їм і почесті, і слава. Молодий, амбітний.
Чого ж йому в урядовцях у Луцьку сидіти?
Схотів спробувати щастя, до Хмеля подався.
Звісно, з шаблею на ляхів у бій не кидався.
Таких, як він освічених, як не шанувати.
Тож в полку переяславськім став писарювати.
Бував часто в Чигирині, знайомства заводив.
Зумів себе показати так добре, що згодом
До стольного Чигирина писарем забрали.
У Виговського Івана роботи навалом.
Треба зв‘язки з закордоном було розвивати.
А Тетеря народився, немов дипломатом.
Умів і поговорити, умів і вмовляти,
Умів і пораду гарну Виговському дати.
Сам Хмельницький став Тетерю скоро цінувати,
Навіть, місії важливі йому доручати.
Саме він з Тимошем їздив сватати Розанду,
Хоч в Молдові українців стрічали не радо.
З володарем семиградським довелось рядити,
Щоби якось ту Молдову на двох поділити.
Скоро Ракоці із Хмелем горщики побили.
Та Тетеря потихеньку, якось поміж ділом
Продовжував переписку, щоб Хмель не дізнався.
А раптом би той Ракоці колись і придався.
Кажуть, що теля покірне аж двох мамок смокче.
Ото якраз про Тетерю. Заводив охоче
Він знайомства поміж знатних – колись та згодиться.
Тож, коли Павло надумав вперше одружиться,
Узяв сестру Виговського за себе Тетяну.
З начальством породичався – то вже непогано.
Вже не знаю, де поділась та перша дружина.
Чи померла, чи то, може, Павло її кинув,
Бо удруге одружився вже на доньці Хмеля,
На Олені. Отакі от маневри веселі.
А була ота Олена на той час вдовою -
Брат Виговського Данило уже упокоївсь.
Не кохання шукав, тільки вигоди для себе,
То для власної кар‘єри йому було треба.
Та то трохи ми забігли наперед, одначе.
Хмель, услужливість Тетері таку як побачив,
То полковником поставив у Переяславі,
Хоч постійно помагав він гетьману у справах.
Зустрічав бояр московських, що встигли припхати
В Переяслав, Україну щоби прив‘язати
До Московії. А потім Богдан посилає
У Москву, нехай з царем там договір ладнає.
Він і тут від своїх звичок не зміг відступитись.
Вже не знаю, чим цареві вдалось прислужитись,
Та отримав привілея від царя на Смілу.
Хоча привілей не мав той ніякої сили,
Бо ж землею в Україні Хмель розпоряджався.
Щоби гетьман про дарунок отой не дізнався,
Грамоту оту Тетері прийшлось закопати.
Та по смерті Богдановій кинувся шукати,
А та грамота зотліла. Довелось просити
«Царя-батюшку» сердечно її відновити.
Як помер великий гетьман, то питання стало,
Кому саме би козацтво булаву віддало.
Сам Богдан свого Юрася з булавою бачив.
Але, окрім свого сина називав, одначе
І Виговського, й Мартина Пушкаря. Між ними
І Тетерю, який мріяв булаву отримать.
Та, поки в Москві Тетеря з царем «домовлявся»,
Щоби гетьманом затвердив, врешті той Юрася,
Старшина козацька швидко усе переграла
І Виговського Івана гетьманом обрала.
Повернувсь з Москви Тетеря, що було робити?
Тому гетьману новому довелось служити.
Від Москви почав Виговський скоро відвертати,
Із поляками, подумав, краще справу мати.
І Тетеря поряд, наче ж йому помагає,
Але також із Москвою зв‘язків не втрачає.
І, при тому із Виговським горщики побили,
Бо Виговські йому, бачте, майна не вділили.
Все ж Виговський з Тетерею мусив мати справу
І писарем генеральним недарма поставив,
Бо ж розумний був, чортяка, зв’язків купу має.
Тож в таких важких умовах нехай помагає.
Тут зібралися поляки знову воювати,
Треба було тій напасті якось раду дати.
А хто краще то зуміє? Хто в тім досвід має?
Тож Тетерю домовлятись гетьман відправляє.
Півроку мотавсь Тетеря: Чигирин – Варшава.
Все ж на літо домовився, вирішилась справа.
У Гадячі підписали все, що домовлялись.
Хоч виконувати ляхи того не збирались.
Не схотіли українців за рівних вважати,
Довелося Україні й далі воювати.
Сам Тетеря доїздився до ляхів, що кинув
І полковництво і, врешті, саму Україну.
У Варшаві влаштувався, експертом зробився.
Бо ж хто краще в українських справах розумівся?
Вже здавалось, мить спокою у житті настала:
Є маєтки, служба, гроші. Хіба ж тобі мало?
Ще й одружений на доньці Хмеля… Та, одначе
Він себе із булавою гетьманською бачить.
А тут ляхи під Чудновим москалів розбили
І Юрася Хмельниченка до себе зманили.
Козаків уже дістало москальське нахабство,
Що тягли їх, не питались у Московське царство.
Тож король послав Тетерю знов до Чигирина,
Бо ж йому була потрібна там своя людина.
Та й Юрась просив за нього, хотів, як і тато,
При собі в часи нелегкі порадника мати.
Скоро писарем поставив його генеральним…
Але гетьманство Юрася видалось провальним.
Не мав він ні сили волі, ні того таланту,
Щоб старшину і козацтво в кулаці тримати.
Тож у монастир подався. Булаву зоставив
У Тетері, замість нього щоб той далі правив.
Становище наказного гетьмана, одначе,
Не подобалось Тетері, бо ж він себе бачив
Справжнім гетьманом, якого на раді обрали.
Щоб йому козацька рада булаву ту дала.
Були, правда, конкуренти булаву ту взяти.
Іван Нечай, що так само був у Хмеля зятем.
Хтось Виговського ще думав гетьманом обрати.
Усе вирішили гроші. Взявся роздавати
Їх Тетеря, щоб старшину хоч переманити.
Сипав грішми, аби лише голоси купити.
Не своїми сипав. Жінка принесла в приданім.
Гроші й стали аргументом виборів останнім.
Хоча козаки Тетерю знали й не любили.
Але гроші свою справу врешті-решт зробили.
Не козаки ж обирали, а лише старшина,
Бо козацтво б не обрало бісового сина.
Кажуть, винесли Тетерю у кріслі на люди,
Старшина ревла осанну йому на всі груди.
А козаки узялися шапками жбурляти.
Якби швидко не забрали, могли б закидати.
Щоби народ вгомонити, дріб‘язок кидали
Та барилами горілки роти затикали.
А коли король дізнався, дуже здивувався,
Адже дозволу Тетеря в нього не спитався.
Щоб король не був сердитий, то писати взявся:
Булаву дали насильно, хоч він відмовлявся.
Щоби ту гірку пігулку ще й підсолодити,
Заходився Україну до Польщі тулити.
Почав Яна-Казимира у листах вмовляти
Спільно з ним Лівобережжя також приєднати.
Під своєю булавою об‘єднати щоби
Україну. Не усім то, правда до вподоби.
Не всі прагли клятим ляхам знову підкорятись,
Деякі полки за зброю, навіть стали братись.
Та Тетеря зумів швидко розправитись з ними.
А тут і король припхався з полками своїми.
Рушили Лівобережжя вони воювати,
Хоч вже осінь наступила, стало холодати.
Козаки лівобережні коритись не стали.
Що там міста, навіть села лиш приступом брали.
Велись ляхи і татари з народом жорстоко,
Тож любов чекати дарма було з того боку.
Хоч Тетеря намагався, слав універсали,
Вони гетьману не надто були помагали.
Вів полки свої Тетеря та все озирався,
Чи хто булаву у нього забрать не збирався.
Виговського запідозрив, що той хоче й досі
Стати гетьманом. Тож ляхам написав доноса.
Ті не довго марудились, взяли й розстріляли.
Та Тетері щось від того спокійніш не стало.
Бо ж Богун живий ще, може він претендувати
На булаву. І на нього довелось писати.
Того ляхи теж схопили й розстріляли скоро.
А тут Юрась Хмельниченко озвавсь на ту пору.
Хоч і монах, але ж може булави схотіти.
Написав. Поляки й того мусили схопити.
Правда, хоч не розстріляли… Може й треба було,
Скільки б біди України отим відвернули.
Дійшли ляхи до Глухова та Сєвськ обложили.
Але зима прийшла люта, витримать несила.
Ще і рік був неврожайний, тож голодно було.
І не витримали ляхи, назад повернули.
Повернувся і Тетеря теж до Чигирина.
Та, полишили заледве ляхи Україну,
Як козацтво піднялося, не могло простити,
Що поміг Тетеря ляхам Богуна згубити.
Та й з поляками не надто в козаків складалось.
Не всі ляхи відступили. З Чарнецьким зостались
Іще ті, що пантрувати мали Україну.
А велися так жорстоко. Тож, Сірко як кинув
Клич піднятися й прогнати Тетерю і ляхів,
Піднялись на правім боці всі полки без страху.
Й лівобічні доєднались, москалі припхали.
Вони теж на правий берег свої плани мали.
Хоч Тетеря відбивався, ляхи помагали
Та все більше з усіх боків його обступали.
Ляхам стало не до нього, в самих бунт почався,
Любомирський саме проти короля піднявся.
Тож, залишивши Ханенка наказним на правім,
Взявши булаву, Тетеря подавсь до Варшави.
Прихопив іще клейноди, сподівався скоро
Повернутись. Та вже пізно було на ту пору.
Ляхи помочі не дали. Король, хоч поставив
Його старостою, щоб він в Україні правив.
Та хто ж його туди пустить? Хіба що зарплата
Ішла йому. Не з голоду ж йому помирати?
А поки він лизоблюдив, під ляхами слався,
Без маєтків в Україні врешті-решт зостався.
Захопили ті маєтки якіїсь магнати.
Спробуй-но тепер ті землі у них відібрати.
І судився, і пороги оббивав високі
Та підтримки не отримав ні з якого боку.
В ляхів клопоту й без нього тоді вистачало.
А хто він? Колишній гетьман? Та ж таких чимало!
Розізливсь на них Тетеря, до турків подався.
Натравить на ляхів турок, мабуть, сподівався.
Нічого з того не вийшло. Турки не схотіли
Воювати. А Тетерю раптом отруїли.
Мабуть, то були поляки, що турок боялись,
Відвести війни загрозу, певно, сподівались.
Отож, скільки він потратив амбітної сили,
Але сам собі при тому викопав могилу.
Де похований, то досі ніхто і не знає.
З тими, хто багато хоче, отаке буває.

Яків Хелемський (1914-2003; народився й провів юність в Україні)

Па́ри у та́нці кружляють закохано,
серце сповняють пісні́.
Рвуться у ві́кна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.

    Юність минає умить зазвичай,
    далі – багато шляхів...
    Шлях обирай,
    й не забувай
    дружбу студентських часів!

Та́нець кружляє з веселою силою,
квітка жива на плечі.
Погляд ловлю однокурсниці милої,
біля стіни стоячи.

    Юність минає умить зазвичай,
    далі – багато шляхів...
    Шлях обирай,
    й не забувай
    дружбу студентських часів!

Люба, тобі присвячу свою працю я,
щось незвичайне створю:
вирощу в Арктиці білу акацію,
з неба дістану зорю!

    Юність минає умить зазвичай,
    далі – багато шляхів...
    Шлях обирай,
    й не забувай
    дружбу студентських часів!

(2026)

Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.

Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати.

Ковток холодної води...
У ньому - біль гіркої втрати,
Такий, що можна й промовчати
Про інші різні холоди!
Здається, холод - назавжди...

Озираюсь на прожиті роки:
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.

Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
Престижу вищого. А от все це нащо?

Вище голови не вдалося підстрибнути
І святішим за Папу Римського стати
Як не пнувся, як не старався я.
Добре, хоч не втрапив за ґрати.

"Багато хочеш - мало получиш!"-
Була в нашім дитинстві така фраза.
Як правило, доля така в тих,
У кого на прапорі - "Все й одразу!"

 
Япа-тапа та-па
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
 
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
 
Ей, будь ласка
О, легко, бейбі
До утіхи
 
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Кажу, прошу, вислухайте, діти
Бо вам колись-небудь виправляти світ
 
Вислухайте, діти
Вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Бо вам колись-небудь виправляти світ, ха
 
Ей, до утіхи
І до ночі
Прошу, вислухайте, діти
Кажу, прошу, вислухайте, діти
Потіште, ей, потіште
О, благаю
 
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Прошу, вислухайте, діти
Будь ласка, діти
Нумо, слухайте
Нумо, діти
 
 
 
 
 
 
 
 

(звернення поета України
до суспільства планети Земля)

Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче кістколиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
(дивись з попкорном на дивані).
Цивілізації – є доказ –
в згасанні чорнім, чи нірвані*
О скільки їх по всій планеті
цивілізацій напівсплячих,
які навчали нас на злеті,
тепер мовчать, у прірві наче!
Їм що війна, що смерть – байдуже,
думки мізерні, дії ниці.
Тому і ти в закланні, друже,
вже і у тебе цілять вбивці.

*нірвана на санскриті згасання

Травень 2026 р.

Ти там, де обіцяє Бог блаженство,
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
Господь пасе овець на видноколі,
апостоли не п'ють Ісуса кров.
У кожнім закутку душі людської
панує — радість, щастя і любов.
Ти там, де солов'ї у райській хащі
виспівують рулади неземні,
цвітуть в садах півонії найкращі…
Навіщо ж залишив сльозу мені,
війни кривавий слід на ребрах неба,
розбите серце, сповнене жалів,
завію квітня і листочок клена
у чорній грудці мерзлої землі.

29.04.2026р

Рідна моя вкраїнська земле-мамо!
Я відчуваю як тобі болить,
Міни тобі на груди тиснуть і снаряди,
А ти, свята мусиш усе терпіть.

Ще трішки і твої сини та доньки
Позбавлять свою ненечку від мук,
Почуєш ти палкий їх серця стук,
Засяє над тобою миру сонце.

Та залікують всі пекучі рани
І подорожники зелені й спориші,
Заколосишся, рідна ти хлібами,
Від пісні потепліє на душі.

2022 р.

То замру, неначе тиша,
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
То на світ дивлюсь привітно,
То байдуже мружу зір, -
То нікому непримітний,
То яскравий аж надмір.
Я, лукавити не звиклий,
Зараз правду говорю,
Що життю кидаю виклик
І продовжую з ним гру...
03.05.26

Я, як Антоніо Бандерас
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!

 я дійсно знаю
 про сніги
 про відчуття відлиги
 подячний сонцю
 що колись
 зринає з-поза криги
 у цім нема фальшивих нот
 мій пульс ритмічний рівний
 ти боже мій
 erbarme dich mein gott
 усі твої пробіли
 через книги
 хмари та життя
 нехай там як
 мене піднесуть із ніщот
 чи із ганьби
 чи із нудоти
 о що ти перейшов хома
 о що не перейшов ти
 

Окинувши поглядом небо,
Сідлаю ракету.
Зі швидкістю світла
Взяв курс на восьму планету.
Нептун відомий тим,
Що там алмазами дощить.
Я знаю: найбільший кристал
Здобути пощастить.

По усіяному зірками
Космосу темному полотні
Мчуся вперед, і мене
Супроводжують позаземні вогні.
Продовжую прориватись
Крізь простір я та час.
Тут раю нема, але
Янгол мій вартий найбільшої з прикрас.

Ось я до володінь твоїх дістався,
Володарю морів.
Твоя велич захопила дух —
Мені бракує слів.
А супутників твоїх багато,
Я б став одним із них:
Небесним вічним тілом
Серед світів чужих.

Увійшовши в атмосферу,
Дощовий провокую стан.
Закоханий до нестями
Астронавт-шаман.
Вмить почалась злива,
І алмаз у моїх руках.
І до тебе я, додому,
Мчу на всіх парах.

Найвіддаленіший від Сонця —
Крижаний гігант.
Я вважав, що крижане серце —
Найкращий варіант.
Та в коханні — сенс творіння,
А крижаний гігант
Віддасть коштовне каміння,
І я повернусь назад.


2023

назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
при брамі
на сльозу з очей
і білий пух
для якого
не існує
вітру
де немає слів
що ріжуть
слух
ні думок
збентежених
ні титрів
тільки ходить
босоніж душа
називає травами
тумани
не шукай там всіх
які лежать
там немає
вигоди
ні планів
то ж ходи
по колу
чи літай
чи співай
про себе
алілуя
і пригадуй
де колись був рай
по якому серці
він кочує
і які гріхи
відмолить біль
а з якими
неможливо спати
знай
що рай той
тліє у тобі
понад пеклом
спокоєм
багатий
знай
що ти для нього
храм
прихисток
останній
перехрестя
де переплелися
тут
і там
гроно
янголів
і зграя
бестій

Явдохи де?...
Кругом самі Ельвіри!
Вони вже скрізь в прозорих гніздах Акви,
Ховають згенеровані клавіри
Під пильним гострим оком Бодгісаттви.
А Тростянець? А Рахів? А трембіти?
Яку хустинку загубили в горах?
Хто віднайде її під проводом освіти ,
Як ясен світ в червоних мухоморах…

То спалахи - мабуть від полохливих
У гіллі буків, над гірським проваллям!
Пробуджені ворони не з лякливих.
Оксюморон? Оскома? Задзеркалля?
Чому, навіщо шлях рябі торують?
Як розібратися у сенсі наносному ? -
Явдохи де?! – Вже й мозок реформують
Можливо далі дзен...
в липневих зливах.

Я пові́тряні замки будую,
У ілюзію кутаю біль,
Поминаю Всевишнього всує,
Із минулого злизую сіль.
Над папірусом сліпну щоночі,
З лабузиння зерно дістаю
Відганяю видіння пророчі,
Що штовхають з небес в течію́.
Баговиння трясе піді мною
Землетрусами стала* земля.
Кров'ю предків, злобою лихою
Пригощаю свого упиря.
Тугу в серці плекаю, мов квітку,
Зазираю ув очі журби.
І вдихаю пилок первоцвіту
До тієї лихої пори́,
Як накриюся саваном смерті,
Пута білі із ніг розв'яжу
І на дотик відчую безсмертя
Перейшовши останню межу.
Домовину збиваю, натомість —
Не чекаю на милість давно.
Поглинає тілесне свідомість,
Перетворює на порохно.

Стала* — стара, незмінна

28.04.2026р.

Славетний французький актор Жан Рено випустив роман «Втеча», в якому порушує тему депортації українських дітей.
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі він робить акцент на стражданнях цивільного населення та «варварстві, яке приносить війна».

Жан Рено міг би спокійно спочити
на лаврах, чи хоча б на Багамах…
Але не мовчить, бо страждають діти,
яким нІкому сказати:
-Мама…

2026 рік

Просвітлий настрій, невичерпність мрій,
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закоханим властиво.
Як легко разом йти, як добре вдвох,
Коли кохання сильне і безкрає, -
Хай почуття оці боронить Бог
І чистоту стосунків вберігає.
02.05.26

Застигла думка. Слово з кришталю.
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.

Хоча й навколо згубні холоди,
Тепло зі сну кричить: "Іди сюди!
Не бійся! Настає відрадний травень!"
Моя хода - невпевнена, крихка,
Тримає клюку втомлена рука,
А наді мною - вже латинське "Amen".

Надія - замордована раба,
Її на вила підняла юрба -
Розбещена, базарна, чорнорота.
Я залишився на межі зими
І думаю: яка ж із тих семи
Моя фатальна та остання нота?

Не шукай мене у високості —
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.

У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинна,
встромляє в серце — формотворчого різця!

2015

Життя, як зебра, в смугах чорно-білих
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.

Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід діє,
Із глибини народжується зрілість.

І попри все, душа твоя вціліла,
По білім полотні крокуєш знову.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
У нім достатньо світла і любові.

І ранок зустрічає все ж привітно.
Ідеш в майбутнє впевнено і сміло.
Вже без вагань ти розумієш, звісно.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.

 ван гог · картинка · черевики
 убиті майже але втім
 художник ловить кожну тінь
 ці черевики небезликі
 за тими тінями роки
 як є схололі і бездарні
 таке життя · немає правди
 надій нема для бідняків
 місить коров’яче лайно
 видобувать пігмент брунатний
 а ще ван гог ніким не званий
 побачить раптом ось воно!
 

 
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
І спогад мильний про дружину, що із’їв був
На пожертву у культурний фонд
 
Дай мені дозу, я розпадаюся
На дріб’язки, там, у районі спальному
Дай мені дозу, я розпадаюся
 
О, супер-мама візьме шпалера
О, супер-мама візьме шпалера . . . .
 
Щастя це тепла зброя (бах, бах і в ціль)
Щастя це тепла зброя, мамо (бах, бах і в ціль)
 
Тебе тримаю ув обіймах я (о-о, так)
І відчуваю пальцем твій гачок (о-о, так)
Я знаю, ніхто не завдасть мені зла
Оскільки
 
(Щастя це) тепла зброя, мамо (бах, бах і в ціль)
Щастя це тепла зброя, як от є (бах, бах і в ціль)
Щастя – тепла, як ото воно є, зброя
(щастя, бах, бах і в ціль)
О, хіба не знаєш, щастя
Тепла зброя, мамо
(Зброя, як ото є)
 
 
 
 
 
 
 
 

Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.

Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
У ньому сховати сум'яття трудні.

Покинутий дім віддали ми без бою
Стихіям і викликам, вічному злу.
Хотіли спалити во ім'я любові
Минуле й сховати нужденну золу.

Ми в цьому будинку колись зупинились.
А нині рушаємо в смог і туман.
Ми, певно, потрапили в долі немилість,
Наткнувшись на ґрати і вічний обман.

14 листопада 2025

Стріляли в нього – вбивали Бога,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.

Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
і хрест відчайно в руках держав.

Його багатство – молитва щира
і Бог Всевишній, і ця земля.
Між ним і Богом – велика віра,
і тільки вічність їх розділя

Та постріл хижий всі грані стер ці,
не залишилось ніяких меж.
Якщо і справді є Бог у серці –
то і у Бога стріляли теж.

Гидка потвора скакала бісом.
З якої, враже, ти вліз драгви ?..
Багріло небо, а понад лісом
тремтіло сяйво, як хоругви.

І щось неначе у вись злетіло.
В ординців – смішки, їм не болить.
Стріляло вміло бридке зле тіло,
бо звично крівцю – чужу ж бо! – лить.

23.04.22

Вже міллю сточене руно,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сиви́ни літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,

За соломинку майбуття,
За сповідання каяття,
За свічку в серця храмі,
За хоругви́ святих небес,
Завіту ветхого охрест
І стук кардіограми,

За подих вітру на щоці,
Синичку щастя у руці
І усмішку стерильну,
За божевілля літніх злив,
За то́го, хто мене любив
Так сильно.

27.04.2026р.

Візьми мої руки у теплі долоні свої
І прожени десь далеко байдужість, яка віє холодом,
То й співатимуть нам у квітучих садах солов"ї.
Ми ж іще не старі.Так шалено серця б"ються й молодо.

Хоча діти дорослі й онуки уже школярі
Та. як мовиться в порохівницях ще вистачить пороху,
Щоб кохання вогонь калиновий не тлів. а горів
І не меркло із часом, а сяяло літ наших золото.

2015 р.

Сонце сяє понад містом
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
Під оцим потоком зливи,
Що засліплює мій зір
Та дає дихнуть щасливо
І захоплено надмір.
01.05.26

Сонце розквітло над головою,
Величаво застигло в зеніті.
І тільки тінь іде за тобою
Назустріч жовтій зіниці.

Ніби із золота Божа оселя —
Ти відчуєш це знову:
Що мовчазна пустеля
Розуміє людську мову.

Жаром гріють під ногами піщинки —
Це зірки, що падали з неба.
Тобі так далеко ще до зупинки,
Багато пройти ще треба.

Хай не турбують дурниці
І суцільний розгардіяш.
А вода, що ми пили з криниці,
То був лише міраж.

І знаєш, в мене небо на стелі,
А стеля не має меж.
А ти блукай по пустелі,
Допоки не збагнеш.

І будуть заповітні землі —
Ти обов’язково їх знайдеш.
А поки блукай по пустелі,
Допоки не збагнеш.

Зрозуміти себе — у першу чергу,
А далі — завзяття та натхнення.
І підійми підборіддя доверху —
Там полум’ям майорить знамення.

А коли сонце сяде за обрій,
Тобі ліхтарем стане серце.
Воно в кожній дії хоробрій
Відлунням перемоги б’ється.

А ти продовжуй блукати.


2025

Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!

Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.

Вночі засяє зірка ясно...
Так само, сяючи красою,
Його поезія не згасне!

Стиль неповторний, думка власна...
Сумне побачення з весною.
Злетів у Небо передчасно.

Вкриває душу смуток рясно,
Ідуть у засвіти герої -
Його поезія не згасне!

Хоча й сміються ниці блазні -
Він переміг у цім двобої!
Злетів у Небо передчасно...
Його поезія не згасне!

 хтось пан а дехто і пропав
 кому кобила декому невіста
 комусь вебсайт а ще комусь портал
 до раю інколи й до пекла звісно
 зоріючі стожари атлантид
 наяди перламутрові намиста
 гукне одна із них тобі привіт
 подякуєш бо се красиво і корисно
 гойдатимуть припливи осяйні
 випещуватимуть нетлінні бризи
 хай хто завидує а що тобі до них
 стихія щедра і багата на сюрпризи
 ген-ген тризубця вигострив нептун
 акули поруч невелика відстань
 іще згадати можна баракуд
 вони отих акул жують що бринзу
 

Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Сивуватий вже Кормило між них наймолодший.
З виду, начебто статечний і слухач хороший.
Та, бува щось таки ляпне, втриматись не може,
Хоч і зна – перебивати, хто старший, не можна.
Але біс, мабуть у ньому сидить та штовхає,
Тож, бува чиюсь розмову він перебиває
Слівцем гострим. Всі на нього шикають одразу,
Хоча, звісно не сприймають все те за образу.
Ось і тепер, ще Микула не встиг закінчити
Розповідь, як довелося у похід ходити
Проти половців, щоб здобич здобути та славу,
Як Кормило своє слово єхидненьке вставив:
- Знайшов, мабуть половчанку собі для утіхи?!
Враз під старим осокором зробилося тихо.
А Микула повернувся і сердито глянув:
- Зараз костуром цим добре по спині дістану!
Щоби я свою Орину проміняв на когось?!
Та ніколи в житті моїм не бувало того!
Я і так три роки мучивсь, як вона пропала.
Хвала Богу, що нас доля знову поєднала…
- Розкажи, - діди навколо враз загомоніли.
Враження ті неприємні згладити хотіли
Та й почути, бо ж про теє вони ще не чули. –
Розкажи-но нам, Микуло, як то воно було?!
Дід Микула ще раз скоса зиркнув на Кормила.
Добре, що між них два діда на лавці сиділи,
А то б костуром і, справді по спині пройшовся.
Видно, в душі з тим бажанням все іще боровся.
Все ж пробурчав: - Добре, хлопці, хочете почути?
Розкажу вам про Орисю. Так тому і бути.
Було то, як Боголюбський, отой Андрій клятий
Привів орду горлорізів Київ грабувати.
Я тоді ще молодим був, у силу вбивався
Та якраз в свою Орисю саме й закохався.
Хоч сусідили ми з нею та з малого знались,
Бігали кругом Подолом, в Ручаї купались.
Не звертав на те уваги, як вона зростала
Й, несподівано для мене, така гарна стала.
Якось вийшов я із двору, вона йде по воду.
Став я, витріщивши очі, крок ступити годі.
А вона лише сміється: - Що рота роззявив?
А я стою та дивлюся…Отакі-то справи.
Став з Орисею відтоді я зорю стрічати,
Слухати спів соловейка, до ранку не спати.
Уже справа до весілля… А тут той припхався.
Князь Мстислав до оборони готуватись взявся.
Мав свою дружину, звісно. Та ж Київ великий.
Тож киян також у поміч до себе закликав.
Ми ж не кинем свого князя. Взяли в руки зброю
Всі, хто міг її тримати, готові до бою.
Незабаром із Залісся орда та припхала.
Відпочити із дороги в Дорогожич стала.
Зі стін добре було видно, як за Щекавицю
Усю ніч вогні палали – бігали дивиться.
А на ранок розійшлися, місто оточили.
І вже скоро попід стіни самі приступили.
Два дні бились. Вони перли, а ми відбивались.
Кров лилася ручаями та трупом встелялась
Вся земля попід валами. Важко нам прийшлося.
Хоча спершу відбивати приступи вдалося.
Та, нарешті, збунтувались торки й берендеї,
Що стояли серед міста ордою своєю.
В місті битись їм незвично, їм би в поле чисте.
А Мстислав чомусь загнав тих ординців у місто.
Стали з ворогом змовлятись, щоб їх пропустили.
Захищати з князем Київ далі не схотіли.
А нас, навіть з ними, менше в кілька разів було,
Аніж із отим Андрієм під Київ прибуло.
Та ми вирішили битись, зброю не кидати,
До останнього із князем місто захищати.
Знов на третій день полізли вороги на стіни.
Поки ми їх відбивали, вдарили у спину.
Кажуть, Гліб переяславський тайкома пробрався
Із загоном та на стіни потайки забрався.
Стали вони нам у спину із луків стріляти.
- Ворог в Києві! – десь люди почали кричати.
Паніка розпочалася. Кинулись по хатах
Своє життя, своє добро хоч порятувати.
А вороги вже на стінах, браму відчинили.
Князь з дружиною із міста вирватися вспіли.
Лишили напризволяще і людей, і Київ.
А із князем зникла з міста остання надія.
Хоч не раз в часи минулі в Києві бувало,
Що одні князі втікали, а другі вступали
У права на стольний Київ. Все мирно минало.
Бо ні Києва, ні люду вони не чіпали.
Але ці прийшли, неначе з поля орда дика.
Не жаліли ані жінки, ані чоловіка.
Кого бачили при зброї, того убивали,
В хати, в храми уривались і все грабували.
Ґвалт над містом піднімався, все навкруг палало.
Зграї вороння у небі здобичі чигали.
В мене думка про Орисю. Меч не випускаю.
Де біжу, а де дорогу собі прорубаю.
Вже біля самої хати на загін нарвався,
Що на вулиці всі хати грабувати взявся.
Я, неначе пардус бився, але їх чимало.
Хтось списом у спину вдарив…і усе пропало.
Уночі прийшов до тями. Все навкруг палає.
Крики, стогін, божевілля – то орда гуляє.
Зібравсь з силами, до льоху заповзти вдалося.
Там ще кілька днів сидіти мені довелося,
Поки та орда забралась, місто полишила.
Трохи затяглася рана, додалося сили.
Якось вибрався нагору. Київ не впізнати.
Лише комини стирчали, де стояли хати.
Люду ніде і не видно, собаки ганяють
Та ще зграї воронячі хмарами літають.
Поховав я батька й матір, заодно й сусідів,
Тільки мертвої Орисі ніде не увидів.
Десь погнали у Залісся чи орда забрала,
Може, бідну та нещасну за море продала.
Думав, що один зостався на весь град, одначе,
Тих, хто теж порятувався недалік побачив.
Десь ховалися, навалу ту і пережили.
Значить, не усіх прокляті ординці побили.
Значить, будем далі жити, Київ будувати.
Не змогли убити Київ суздальці прокляті.
Незабаром стольний город Київ відродився,
Хоч не такий метушливий, як раніш зробився.
Андрій свого стрия Гліба над містом поставив,
Щоби іменем Андрія той Києвом правив.
Не схотів я попід князем отаким ходити,
Тож зібрав свої манатки та й подався звідти
До Білгорода, до Мстислава проситися взявся.
Тож у князевій дружині скоро і зостався.
Мстислав не сидів на місці, завжди у дорозі,
Піднімав свою дружину часто по тривозі.
То половці, то клобуки, на Волхов ходили.
Мене, правда, новгородці ледве не убили,
Як ми з суздальцями разом місто штурмували.
Лиш заступництво Господнє мене врятувало.
Та то таке… Де б не був я, то всюди питався
Та Орисиного сліду по світу шукався.
Все даремно. Мов під землю люба провалилась.
Мабуть-таки, десь за морем, в греках опинилась?!
Кілька років князь з братами з Андрієм мирились,
На його замашки дикі терпляче дивились.
Та і він не намагався братів зачепити,
Потім щоб не довелося про те пожаліти.
Коли Гліб спочив у Бозі, може і зарано,
Віддав Андрій Київ брату Мстислава Роману.
Та той «мир» був тимчасовий, колись би урвалось,
Бо ж суздальцям всіх під себе підім’ять бажалось.
Ростиславичі ж не надто скорятись хотіли,
Бо боротися з Андрієм відчували сили.
А зчепилися з-за чого? Новгород ділили.
Суздальці давно на нього око положили.
Ростиславичі ж під себе його лаштували,
Бо з Олегового часу ще таке бувало,
Що князь київський у місто садив свого сина.
Під Києвом новгородці ходити й повинні.
Андрій страшно розлютився, вважав – має право
По всій Русі самовільно вирішувать справи.
Тож велів братам, щоб швидко з Русі забирались,
Сіли тихо у Смоленську, там і залишались.
Племінника Ярополка й Всеволода – брата
Прислав, щоби у Романа Київ перейняти.
Роман вівся боягузом, за стіл не чіплявся,
Взяв дружину і тихенько у Смоленськ подався.
Та Мстислав з братом Давидом коритись не стали,
Із Києва тих заїжджих прийшли та прогнали.
Брата Рюрика на Київ князем посадили.
Андрієвим посіпакам з Русі повеліли
Чимскоріше забиратись у своє Залісся.
Зрозуміло, Андрій з того страшенно завівся.
Прислав мечника він свого Михна передати:
Рюрик має забиратись у Смоленськ до брата,
Давид в Берлад нехай пхає, а, щодо Мстислава,
То на Русі залишатись він не має права.
Нехай їде світ за очі. Мстислав, як почув те,
То поблід, за меч схопився і зробився лютий.
Позвав мене, ще трьох воїв, велів Михна брати,
І бороду і волосся йому зістригати.
Той стояв такий нахабний перед моїм князем
І, що той серйозно мовить, не повірив зразу.
А ми його попід руки гарненько затисли.
Він пручався так, що в нього і сорочка трісла.
Ілля взяв свого ножаку, поки ми тримали,
І його оббалабонив, що аж заблищало.
Тоді вивели з світлиці княжої й турнули,
Передати привіт князю сказать не забули.
То для будь-якого воя страшенна образа –
Бороди позбутись. А ще більшою для князя
Його була. Андрій, звісно страшно розлютився.
Готувати похід помсти на нас заходився.
Став полки свої скликати: суздальські,
рязанські,
Владимирські, білозерські і переясла́вські,
Муромські, ростовські ще і новгородські з ними.
Князів більше двох десятків керувало тими.
Ратників півсотні тисяч під стяги зібрали.
Правда, що не під Андрія отого началом.
Чи злякався, що, як піде, його «вірні друзі»,
Що при ньому перед князем повзають на пузі,
Когось іншого посадять на стіл у Владимир.
Ходять чутки, що у князя нелади із ними.
Тож іти сам побоявся, Юрія відправив -
Малолітнього синочка. Отакі то справи.
Радник Борис Жидиславич талантів не має,
Як потрібно воювати – ні греця не знає.
Тож ні Юрія, ні його радника отого
Князі всерйоз не сприймали. То і слава Богу.
Андрій же напутнє слово сказав перед раттю.
Велів Рюрика й Давида із Русі прогнати.
А Мстислава живим взяти, до нього доставить,
Аби зміг, як Андрій мовив, мізки йому вправить.
Коли вістка про похід той до Русі дісталась,
Ростиславичі від того страшно налякались.
Роман засів у Смоленську – «моя хата скраю».
Мов відношення до того взагалі не має.
А, Андрія щоб не злити, дав свою дружину
Для походу проти братів. Правда, велів сину
Полк смоленський в похід вести. Прикинувся, клятий,
Наче хворий, що і кроку не може ступати.
Рюрик теж перелякався та Київ покинув
І у Овруч свій удільний поскоріше двинув.
Тільки Мстислав із Давидом битись побажали.
Із дружинами своїми в Вишгороді стали.
Київ їм не захистити, великий занадто.
Та й не встигли іще стіни навкруг підлатати
По Андрієвім погромі. Вишгород, при тому,
Стояв міцно на дніпровім березі крутому.
Навкруги рови глибокі і вали високі.
Тож не просто підступитись ні з якого боку.
Давид довго не усидів, небавом зібрався
І з дружиною своєю у Галич подався
В Ярослава Осмомисла помочі просити.
Тож один Мстислав й зостався місто боронити.
Із високих стін ми лівий берег розглядали,
Бо зо дня на день приходу ворога чекали.
А він і не забарився. Скоро закуріло,
Військо Юрія на берег лівий підступило.
То по стягах було видно, не треба й питати.
На цей берег не спішило, взялося чекати.
Скоро підійшли до нього полки Святослава.
Слідом прибув Володимир із Переяслава.
Ростиславичі привели свої полки в поміч,
Брати менші Андрієві прибули по тому –
І Всеволод, і Михалко. Коли всі зібрались,
То тоді на правий берег, на Київ подались.
Зайняли град стольний, але довго не стирчали,
Тільки ще орду клобуків собі доєднали
Й на Вишгород подалися. Розтяглися раті.
Одні тільки із Києва взялись виступати,
А другі уже зі стін нам стало добре знати.
Першим Всеволод примчався. З Андрієвим братом
Ігор з полком сіверянським. Здобичі бажали.
Тому перші під Вишгород вони і примчали.
Молоді ще та гарячі. Полки шикували.
В центрі Всеволод та Ігор з дружинами стали.
Новгородці та ростовці боки їм прикрили.
Ми із князем за тим дійством із башти слідили.
А Мстислав же теж гарячий. Не схотів сидіти
За стінами, повелів нам виходить на битву.
Кінні лучники найперше у бою зіткнулись.
Стріли хмарами знялися, дзенькання почулось,
Як ті стріли в броні бились. Перші вбиті впали.
А кінні один за одним по полю ганяли.
Все ж не витримали гриді, стали відступати,
Бо ж ворожих сил супроти них було багато.
А князь кинувсь навперейми, завертати взявся.
Видавалося, він смерті зовсім не боявся.
Став кричати: - Що ж ви, браття, зовсім честь забули?!
Що втікаєте? На князя погляди б звернули!
Я ж їх війська не боюся, хоч їх і багато.
Ладен один проти всього того війська стати.
Бо надіюся на Бога, честь оберігаю.
Та про вашу мені клятву нагадати маю.
Проявіть же свою вірність і мужність сьогодні!
І подіяли слова ті на них благородні.
Розвернули свої коні, знову в бій вступили.
І тут ми – важка кіннота з усієї сили
У Всеволода полк врубались. Від того напору
Його гриді лягли трупом, подалися скоро.
Кинулись було втікати, але новгородці
І ростовці, що стояли в тих гридів на боці,
На нас з боків напосілись. Все раптом змішалось.
Ми в оточенні ворожім, мов леви рубались.
Крики, стогін, мечів дзенькіт, тріск списів лунає.
Сотні людей пил угору хмарою здіймають
Так, що вже й не розрізнити, де піший, де кінний.
Ми продовжували битись спиною до спини.
Поки стали відчувати - натиск став спадати.
Тоді стали ми до міста шлях свій прорубати.
Нас не надто й намагались спинити, тримати.
Поранених було купа, вбитих – небагато.
Ми до міста відступили, вороги – від міста.
Не схотіли після раті знову і бійку лізти.
Незабаром показались всі ворожі сили
І Вишгород облягати вони приступили.
Тяжко було у облозі. Дев’ять тижнів цілих
Вони пхалися на стіни, взяти їх хотіли.
Ми на місці не сиділи, частенько, бувало
Виходили за ворота та у бій встрявали.
Щоб не надто розслаблялись вороги під містом.
Хоч багато було вбитих й поранених, звісно.
Але суздальці не надто також почувались,
Навіть, в таборі своєму весь час озирались.
У Мстислава свої люди були поміж ними.
Тож ми знали, що чинилось між князями тими.
Юрій був авторитетом між князів не надто,
Тож Святослав з Чернігова взявся керувати.
А других князів то, звісно, дуже дратувало,
Коритися «самозванцю» вони не бажали.
А тим часом їм у поміч Ярослав припхався
З Луцька. Вже наш час останній надійшов, здавався.
Але, виявилось, зовсім по-другому склалось.
Бо ж князі на стіл великий сісти сподівались.
Ярослав прийшов не просто, Ольговичів тиснув,
Щоби саме він на стіл той сів небавом, звісно.
Святослав же сам збирався на той стіл сідати,
Не схотів він Ярославу те місце віддати.
Ярослав на те озлився, став перемовлятись
З Ростиславичами, потай про стіл домовлятись.
А Мстиславу того й треба. Чом згоду не дати?
Хочеться на стіл великий? То можеш сідати.
Вирішивши те питання, Ярослав подався
До Білгорода, де тим часом Рюрик заховався.
Мстислав велів своїм людям в таборі ворожім,
Може вони на клобуків подіяти зможуть.
Бо ж ті київському князю підкорятись мали.
А ті, як про Ярослава й домовленість взнали,
Заявили Святославу, що табір лишають
І віднині союзникам вже не помагають.
Увечері ті клобуки всі скопом знялися.
А весь стан на те ворожий з острахом дивився.
Наші люди поміж ними ще й чутки пустили,
Що клобуки Ярославу у поміч спішили,
А той військо привів, щоби нам допомагати…
Для утомлених боями треба не багато.
Смута в стані почалася, крики долинали.
Видно, ті чутки їм страху добряче нагнали.
Наступила ніч та крики голосніш здавались.
Ніхто не міг зрозуміти, що ж там відбувалось.
Воєвод ніхто не слухав, у страху всі були.
Паніка розпочалася, як раптом почули,
Що підходить враже військо. Наші постарались.
І тоді вже враже військо зовсім налякалось.
Тисячі зірвались з місця, до Дніпра подались.
В лодії свої скоріше на весла всідались.
Не чекали, доки інші сядуть, вигрібали.
Битися поміж собою за лодії стали.
Мстислав суєту помітив, зумів здогадатись,
Що ж там робиться, дружині повелів збиратись.
А що нам збиратись? Ми ж то броні не знімали,
Із мечами попід боком всі ці тижні спали.
Відчинилися ворота й ми вдарили дружно
На ворожий стан, взялися «помагать» оружно.
Кого встигли, доганяли, голови рубали.
А, хто опір не чинив нам, то у полон брали.
Вже до ранку від ворога й сліду не зосталось.
Все добро в ворожім стані нам тепер дісталось.
А добра того багато, адже рать чимала
Руські землі покорити з півночі припхала.
Було тут і купи зброї, і срібло, і злато.
Було що у свої торби дружинникам взяти.
Я й собі, хоч втома брала, наклав добра в торбу.
Ще у один віз забрався, промишляти щоби,
Коли раптом чую голос знайомий: - Микуло!
Для мене неначе вітром минуле дихнуло.
Озирнувся, стоїть поряд кохана Орися.
Я аж вибалушив очі, стояв та дивився
І очам отим не вірив – чи не привид бачу?
А вона мені на груди кинулася з плачем.
Її сльози вмить всі страхи із душі прогнали.
Отак ми удвох із нею довгенько стояли.
Навкруг вої метушились добра запопасти.
А я знайшов найдорожче для себе багатство.

Тиснуть горло кліщі - слова
Чужі в рідній хаті
Ти терпиш бува, боїшся
Зойкнути кричати
Плакати також забув вже
Як колись "по-свому"
Недовчене забуваєш
Вернися до дому

Нині все перед тобою
Ніщо незакрите
Перемогти мусиш болі
А братам всесвіту
Говори як вчитель в школі
- ПЕРШ ЗА ВСЕ ОСВІТА
Брати схочуть зрозуміти
Повір зрозуміють
Дурнота взяла профіти
Більше не здуріють

Ти щасливим тоді станеш
(Всі липнуть до тебе)
І ти стаєш для них паном
І так власне треба
Нехай вірять нехай знають
Що ти тепер дужий
І нехай тебе вітають
Й вірять що їм служиш
Ти йди вперед нехай бачать
Не збивай їх з віри
Роби своє, а це значить
Ставай командиром

Стискай долоні великим
З твоєї громади
Коли кричать слухай криком
Й хоронись від зради
Зрадники при тобі будуть
У вишиваних ризах
Повір вони будуть всюди
На верхах і низах
Будуть гарні говорити
А може й співати
Так щоб зраду затаїти
А тебе приспати
Чи їм вдасться ти є паном
Все перед тобою
Щоб не було діл поганих
Рухай головою
У3/1

Нескінченні дощі заливають свідомість.
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?

Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, береги невсипущі?
Хто допише майбутнє з-під сотні замків?

Я, напевно, заснути ніколи не зможу,
Доки місія ця наді мною висить.
Я далекі поля розбуджу, розтривожу.
І постане Месія, як втрачена мить.

Так постане закон у кайданах терпіння,
У лабетах дощу і заковах роси.
І навік загартується бите сумління
У болючих вогнях вікової краси.

13 листопада 2025

Вітер увірвавсь на ганок,
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
Не турбуй мене ти марно,
хай мої видіння
розчиняться у вітальні
стогоном осіннім.
Розхлюпоче серце ласку
поспіль берегами.
і освятить Божу паску
в урочистім храмі.
Сонце блисне поміж вії
зайчиком яскравим
І в душі моїй посіє
кольорові трави.
Ось тоді прокинусь, вітре,
вмитися росою,
щоб веселкою розквітло
небо наді мною.

27.04.2026р.

Зоряниці марніють тоді,
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
Мерхнуть сумно вогні зоряниць,
Попишавшись удосвіта цвітом, -
Коли я вже лежу горілиць,
Усміхаючись сонцю і світу.
30.04.26

Авжеж,
Це саме той час та місце,
Спалити все опале листя,
Бо скінчилась злива.

Ти теж
У хаосі був створений,
Задля гармонії обраний,
Поширити диво.

Знайдеш.
Полум’я тремтить та не гасне,
І відбувається все вчасно,
У потрібну мить.

Лиш стеж,
Чим годуєш голову та шлунок,
І який до Бога твій стосунок —
Дізнатись пощастить.

Дійдеш.
Освітити пітьму чи сяяти в ній?
Життя — то наслідки твоїх дій,
Ще суміш волі та відваги.

Чи заснеш?
Я знаю, сон буває добрим,
Та вибратись з-під ковдри
Я бажаю тобі наснаги.

Відчуй, побач,
Зсередини свою сутність.
І тоді зазнач:
Нічого нема, тільки присутність...


2024

Небесна синь така безмежна.
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому, що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,
збираючи у власне коло,
відлуння спогадів та болю.

Та якось далі жити треба.
Ця біль переросла й мене..
Та сподіваюсь: все мине.
Тому дивлюся знов на небо,
своє утверджуючи кредо.

*******
Весняний справжній вернісаж
підкреслює якийсь пейзаж
цвітінням неймовірним барв.
В доробку в нього скільки справ!
Міцний життєвий має стаж.

*******
Чергуються і пори року.
Виконують свої уроки.
Можливо, в когось перші кроки...
А хтось пройшов шляхи вже зрілі.
Наскільки впевнено чи вміло???

*******
У кожного свій власний шлях ...
Весни краса, співає птах...

29.04.2026

 ми переважно сумні
 віриш у це чи ні
 нас переважно не пре
 ні депардьйо ні маре
 і гороскопи не суть
 хай вони інших несуть
 рифами сірих діб
 де заробляють на хліб
 як повелів отче наш
 там у неділю дренаж
 танці у напів сні
 флуоресцентні огні
 знижки для ширнармас
 патос у повсякчас
 наче китайський клей
 жодних реально ідей
 як пережити життя
 чим не імпонує кутя
 втратити чи не знайти
 і насамперед хто не є ти
 

 
О, шматяр колує справно
По вулиці вниз і вгору
Я спитав би, у чому справа
Але знаю, він не говорить
І пані до мене лагідні
І пов’яжуть бантики
Але глибоко у серці
Я знаю, не втекти
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Ну, Шекспір, він у алеї
У гострім шузі та джинсах
Говорячи до француженки
Яка мене добре зна
Послав би їй питання
Про що була розмова
Та хтось поцупив пошту
І на скриньці замок
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Мона радила мені
Триматися подалі від колії
Казала, що всі залізничники
За вино твою п’ють кров і
Я казав: “О, я не знав цього
Але стрічав одного із них
І він скурив мої повіки
І сигарету з рота вибив”
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Дід умер на тижні
Поховали у скелях його
Але всі досі говорять про
Те, як сильно всі вони шоковані
Але я цього й очікував
Знав, що він утратив контроль
Коли палив огонь на Мейн-Стріт
І шмаляв туди із кольта
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Ще сенатор завітав сюди
Демонструючи свого перця
Обдаровуючи квитками
На весілля спадкоємця
А мене ледь не прийняли
Може пощастить невдовзі
Безквитково упійматися
І знайтися під ваговозом
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Ще проповідник спантеличений
Бо питав його, де одяг
І ті двадцять фунтів заголовків
Що приклеєні до нього
Але він кляв мої доводи
Я же шепотів: “О, тобі не сховатись
Бач, і ти такий як всі
Я вірю, ти у маслі”
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Ще дощовник подав був ліки
Та казав: “Пірнай у це”
Якась техаська мікстура &
Колієвий джин іще
І, як дурень, я змішав їх
Що задушило мою тяму
І люди тепер потворніші
Час провалюється в яму
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Коли Руті каже приходити
До лагуни у пивниці
Безкоштовно подивитися
Вальси із панамським місяцем
То я кажу, “Ой, та годі вже
Ти же знаєш мою дебютантку”
А вона: “Дебютантка знає те, що потрібно
А я знаю, чого ти вартий”
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Ще цеглини лежать на Ґренд-Стріт
Де неонові божевільні
Падають ідеально всі вони
Режисура дуже стильна
Ось я сиджу терпляче так
Чекаючи, яка же ціна
Пропонується тобі щоби
Не пройти через це все ще раз
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
 
 
 
 
 
 
 

Земля здригалась доокіл,
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпі́л,
і люд нажаханий в підвалах.

За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
ховали вбитих безневинно.

В дворі церковнім – свіжий рів,
одна на всіх могила спільна,
куди без міт чи номерів
в мішках тіла вкладали щільно*.

Гарматний гул слова глушив,
і вітер гаром дув отрутно,
й священник встигнути спішив –
збивався і бубнів ледь чутно.

Здіймалась в небо чорнота,
гнітився храм в журній оздобі,
і навіть Смерть сама – і та! –
схилила голову в жалобі.

* Під час окупації в місті Буча, на території храму Святого Апостола Андрія Первозванного та Всіх Святих, була братська могила, де було поховано кількасот людей, загиблих від рук окупантів. Зараз тіла перепоховані, а на тому місці встановлено меморіал з іменами загиблих.

30.03.22

***

Випльовує новатор гасло
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник

***

Дивлюсь у вибране, зітхаю...
сушко сушко сушко сушко
ніяк в ті двері не пролізе
юрко

***

З відбірним матом я ваяю
собі новий сто перший нік
бо сотні різних попередніх
гаплик

Присів і мовчить у думках.
Глянув на святих ікон поле.
Питав святих, чому той жах
Так сів на край наш своїм болем?

Я знаю, мій словесний стяг
Сьогодні не одного коле.
Все ж таки лине він в піснях
Надсянських сіл вірним соколом.

Там прудкий Сян його ідолом.
Мовчазна пісня у церквах…
Бур’ян брехні на предків поле
Присів, мов заржавілий цвях
Й пам'ять мого народу коле.
Молитва радістю в піснях.
у32/41

Дружок твій мандрує на небо,
А шубку залишив у тебе.
Він прямує в гості до мати,
Прийде час - ти ще будеш з ним грати.

А допоки друга немає,
Ми шубку надійно сховаємо.
Для цього це місце підійде,
Сюди ще не раз ти прийдеш.

Це місце, де вмирає дитинство,
Тут килимом розквітне барвінок.
Тут вперше про смерть почуєш -
На цвинтарі домашніх тваринок.

04.2026

Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.

Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Пізнання сивих чатових.

Пізнання раю чи Валгалли,
Пізнання темряви вві сні.
Те, що пророки не сказали,
Промовлять хвилі штормові.

Промовить ліс під час світання,
Промовлять поле і степи.
Так скаже посмішка остання
Далеких гір: "Терпи, терпи..."

11 листопада 2025

Не дозволяй мені себе винити,
Я більше за життя його люблю!
Як небеса — отави соковиті,
І чуйну пісню з присмаком жалю.
Я так його кохаю, Боже! Нащо
Ти дав мені жагу земного щастя,
Аби міняла волю на кайдани?
Його любити я не перестану.

Люблю його: як море — сагу вітру,
Немов калина — промені ясні,
Бентежна юність — райдужну палітру.
Залиш хоча би спогади мені.
Я так його кохаю, Отче. Звідки
В журі чекати долю біля хвіртки
І захлинатись в пролісках туману?
Його любити я не перестану.

Я думаю про нього світанково,
А вибираю крижму неземну.
Сльозу топлю у смутку та любові,
Та більше зорепад не обійму.
Я так його кохаю, Боже правий.
У самоті стою на переправі.
Хоч відпускаю душу полотняну —
Його любити я не перестану.

27.04.2026р.

Перед самісіньким ранком
Приємне мені наснилось,
Що сонця ясний промінчик
Цілує мене ласкаво.

І я уві сні усміхалась,
Промінчик отой ловила,
Впіймати його намагалась
Та він утікав щосили.

Коли ж свої очі відкрила,
Тебе я побачила, любий,
Відчула як ніжно цілуєш
І була така щаслива.

2019 р.