Эти женские глаза –
В них то радость, то слеза,
То грустинка и тоска,
То желания река:
Лёгкий флирт, кокетство, нега –
То они прохладней снега,
В них и слабость,
в них и сила –
В них всё то,
что ты любила…

В этих маленьких кружочках,
Что блестят в покрове ночи,
Скрыта тайна, как в тумане,
Что влечёт меня и манит!
От неё я, как в дурмане,
Как кораблик в океане,
Где от края и до края
Глубина и синь морская.

В них, как в “Книге бытия”,
И судьба и жизнь моя.
В них душа глядит беспечно,
В них любовь,
мечта и
вечность.

Це була твоя юність трави і гарячих полюцій.
Цигарок з татусевих кишень і дешевого пива.
Твої друзі-наставники: Гессе, Петрарка і Луцій
Надихали, вдихали й з полиць посміхалися сиво.

Це було, ніби снилось: гуртожитки, перші зальоти.
Ти сміявся у дощ, добивався, збивався, знаходив.
Ти спішив, не лишаючи навіть і миті на потім.
Ти любив і не знаючи броду заходив у воду.

Твої зради біліють рубцями на нервах колишніх.
Їх імен не згадати і тіл не згадати достоту…
Ти зривав їх серця, мов терпкі пломеніючі вишні.
Залишаючи зім’яту постіль і спогад польоту.

Це тепер твоя старість. Гребуча трава і похмілля.
Перехожим жінкам заглядаєш частіше у вічі.
(А не нижче спини). Ці даремні кумедні зусилля:
Увійти у цю воду (законам супроти всім) двічі

Нарешті, видали фірмові шмотки,
Не те, що у сусідньому—як лосі,
Ну, зняли нам на перший раз відсотки,
Зате—немов гвардійці Ватикану,
І каси нам виспівують осанну,
І ми, несхитні в цьому стоголосcі.

А я кажу дівчатам, що працюю
У службі охорони і безпеки,
Візьму зі складу трохи маракуйї,
Наллю вина з розпродажу, а далі
Сповзуть у ніч панчішки і сандалі.
Дивися, у кутку, біля аптеки

Стара знайома, що буханку хліба
У горб ховає, ніби Квазімодо.
Іди, провір, наставнику талібів,
Тебе бояться більше, ті два зуба,
Які ти вибив нашому зав клубу,
Ще досі пам’ятають, досі шкода,

Що він утік від тебе в сад колгоспний.
Ти чув новину? Нашого Сєдого
По хімії відправили у госпіс.
Навідаєш на вихідні? Не знаю,
Чи впустять нашу галасливу зграю,
Та й сам хотів полікувати ногу—

Болить після удару у коліні,
І різко повернутися не можу.
Ну, все, пора, закінчується зміна,
Мені ще добиратися додому,
І при нагоді передай Сєдому,
Що та стара на маму його схожа.

Я не знаю Вас зовсім…
Та і Ви мене теж.
Ваша сукня, як осінь,
З листя кольору беж.

А мої сиві скроні –
Чи не осені слід?
Мабуть, Ваші долоні
Цілувати не слід.

І казати не варто,
Що цей день промине…
Там, де будете завтра,
Вже не буде мене…

Ваша посмішка ніжна
Промовляє сама -
Молода, незаміжня,
Наче юнка-весна…

У янтарному гроні -
Зачарований світ,
А мої сиві скроні –
Тої осені слід…

Відлітають у осінь
Листя кольору беж…
Я не знаю Вас зовсім.
Та і Ви мене теж.

Білизну розбираю — жмутки днів —
ці кольорові, білі, ті — плямисті.
Смугасті дні — в натомленому місті,
яскраві — у мереживі гаїв.

Оті мені півсвіту обіцяли,
та вже й зносились — нащо ті світи...
Малою — до одежі доростала,
та є така, що вік не дорости.

Ты – запретный смертельный наркотик…
Без тебя жизнь – мучения ада!..
Ты – беглец, я – бесстрашный охотник:
Ты все дальше – а я только рада!

И, казалось бы, можно смириться:
Бросить якорь, спустить паруса…
Ведь с тобою мы – гордые птицы,
Мы – планеты одной полюса.

Параллели, синонимы, рифмы –
Мы так близко, но так осторожны...
Мы – мазки черно-белой палитры,
На холсте так безлики, ничтожны…

Сквозь столетия, бури и нравы
Пронесем эту боль безнадежно,
Но в одном лишь останемся правы:
Вместе – тьма, но и врозь – невозможно!..

Не нужен Твоего прощения оскал!
Сама могу легко сказать: «Прощаю!»
Я – гордость – твой душевный маргинал –
Во тьме седых сомнений обнищаю…

Я не покаюсь о тебе в судьбе своей:
Пусть будет так – отныне и до тризны!
В рыданьях летних проливных дождей
Мои слова послушны и капризны…

Ты запираешь мое сердце на засов –
Уходишь тенью от своих ответов…
Завистливые хоры голосов
Поют нам злые арии советов…

На відчайдуха-самогубця схожий:
Влітаєш в петлю пострілом одним,
Кидаєшся під потяг, тонеш…Може,
То все пусте…Жага життєвих рим…

Помалу тягнеш ниточку надії
На штучній паралелі сподівань…
Ремінісцентні образи та мрії –
Будівники скляних мостів вагань.

Безглуздо-дикий ілюзорний світ
Поглинув порожнечу почуттів –
Не чуєш серця…Тягне, мов магніт…
Ти просто дослухаєшся до слів.

Когда посмотришь ты в мои глаза,
Как в темные распахнутые двери,
Увидишь лишь, как льдинкою слеза
Вниз упадет…И скажешь: «Я не верю!»

В душе моей все умерло навеки,
Лишь злая боль без проблеска надежды…
А в жилах ноют холодом расплавленные реки
И не цветут сады весенние, как прежде…

И не пытайся отогреть меня любовью!
Ей вход закрыт, есть место только мести!
Замерзли чувства, загнанные болью,
Сгорели мысли в лаве вечной лести…

Бо стояти над прірвою
з саморобними крилами -
надзвичайно страшно...


Вона стояла там, згорнувши крила,
Закривши очі, слухала пітьму…
У тиші кроків шепіт не вловила,
Удари серця та душі струну…

Вона не знала, що він тут – навколо,
Вона не думала, що він – у ній…
Молилась… і не кинула додолу
Ті крила, що лишились їй одній…

Сльоза скотилася безмежним горем,
Шалене серце вилітало геть,
А страх поволі наближався полем
І дихав у потилицю ледь-ледь…

Вона подумала, що час змиритись:
Стрілою самоти – на глибину…
Але ж… Не може доля помилитись:
Її кохає він… лише її одну…

11.12.2008 р.

Я – твій гріх… твій смертний гріх…
Я – ковток води в пісках пустелі,
Я – прощення від гріхів усіх
І розплата вічна, наче скеля.

Я – твій голос, слово, розум твій,
Я – твоя загадка незбагненна,
Я – безодня, ну а ти – у ній:
Де б не був ти – будеш біля мене!

Я – твоє прокляття, згуба й мука,
Я – твій темний ангел на плечі.
Я все знаю! Знає все розлука,
Тільки ти не говори, мовчи…

14.12.2008 р.

Пусті слова, пусті думки… Один маршрут…
Загублені серця в розгублених риданнях –
Ми продали їх за нікчемний бруд,
Знівечене, п’янке і дике безталання…

До чого щастя?.. Правда – в самоті,
В стражданнях гірких, у сльозах, у втомі…
Це – все твоє надбання у житті,
Моменти щастя – зовсім невагомі!

Я ненавиджу слово «майбутнє»…
І ненавиджу слово «чекати»…
Що нам ті дефініції, сутність?
Ми приречені просто страждати…

Переписана начисто доля,
Перероблена з чорного в сіре,
Переліплена в снах і покорі –
Лише вдавана сила та віра…

Тебе я мушу вистраждати… Мушу!
З кінця і краю, з пекла до небес:
За тебе вмерти і продати душу,
Щоб знову ти в очах моїх воскрес…

Тебе я мушу сотні раз прощати!
Вертати з темряви й прогнати в ніч …
Мовчати, вірити, чекати й знати,
Що не розтанеш серед тих облич…

Тебе я мушу загубити в бурі,
Залишити самого в час страшний,
Щоб потім зрозуміти у зажурі,
Що ти – єдиний… Цілковито мій…

Я крикну, ковтаючи вітер вологий губами,
Залишу думки у колодязі вічних світів:
Здається, закрилася брама небесна над нами –
Але ж я хотіла, щоб цього і сам ти хотів…

В червоне фарбую вчорашнє сумне моє чорне,
Вбиваю останній гвіздок у щасливу труну…
А смуток холодний до себе так лагідно горне,
Впиваючись кігтями в сиву від зойку луну…

Все сказане мною – то сповідь душі перед смертю,
Слова з ешафоту, благання до Твого Петра…
Так дай же притулок моєму тендітному серцю,
Розбитому вщент ніжним співом людського «добра»!..

Я відчуваю потяги до прози:
Слова втрачають свій реальний сенс.
То як твій настрій, метеопрогнози?..
Все добре? Значить, побороли стрес... :)

У мене все, як завжди, пречудово:
Інет і кава - звичний мій процес.
Сумую? Ні! Та що ти... все так "кльово"...
Чому ж тоді писала смс?..

Мммм... зводить мозок від думок...
I need your help/ I need you so...
Не допоможе "русский рок",
Не вилікує тіло soul...

Суворі шпальта web-сторінок
З'їдають кожен біт душі:
Я - майже стертий фотознімок,
Я - голос відчаю в тиші...

Дефрагментація стосунків -
Вже не шекспірівський сонет -
Потік безглуздих смайл-цілунків:
Невже життя - це Internet?!

Ти вкрав мої сни, закарбовані в мріях,
Ти висушив сльози, забуті в піснях…
І навіть пекельний той попіл на віях,
Що жив раннім птахом в туманних гаях.

Ти зник…Не залишив свій подих на скроні…
Розбив мою долю, надію, мій шлях!
Ти навіть не думав, що десь на осонні
Колись було тепло у весняних днях…

Ти просто пішов, загубився в світанні…
Злякався безглуздо-сумної пітьми.
А я йшла назустріч їй, ніби востаннє,
Шукала кохання твоє між людьми!

Чому я могла? І чому не забула?
Чому була здатна продовжити бій?..
Я просто, мабуть, ще тоді не збагнула,
Що ти – то не ти… і що мій – то не мій!

Тихий, лагідний шепіт зелених тополь,
Ти і я в одинокому місті...
Я устами торкатимусь теплих долонь -
А у відповідь - тиша імлиста.

Шепіт, лагідний шепіт зелених тополь -
Краще, ніж одиноке мовчання...
Тиша в місті, безлюдне мереживо доль,
Безнадія і смуток чекання.

А я чую той шепіт підступних тополь:
Про кохання, про ніжність, про тебе...
Загубитись в очах, потонути дозволь!
І не знаю - для чого?.. Так треба...

Ніжний, лагідний шепіт веселих тополь...
Ти розтанув... пішов... розчинився...
Я одна серед міста, лиш шепіт отой -
Гірка згадка, навколо лишився...

Білим цвіте каштан.
Дощі своє скажуть.
Так гарно! Плаче душа:
жити страшно…

< >

"Пошли со мной без трепета и страха
забывшего в гортани вкус цветка
там горек куст медоточащий прахом
там сладко спит остекленев река -

"Свое дождя остановив крововращенье,
там плод произрастает с пустоты,
в разрыв зрачка и золотится тленьем,
и земляничным вкусом черноты."

"Отмкни же рот, принадлежащий эху,
как богомолу - прерванный полет,
как горсть воды - освобожденье пеплу,
как озеро, что в нем утонешь ты."

"Там та вода, что рушит жернов чисел,
там алый мак артерий родника, -
там двум ладоням - двум раскрытым крыльям -
поющие пустоты тростника."

"Там есть дары - из молока и тлена
падучих звезд - что как пчелиный рой
из черных ульев вылетают неба,
как голоса пришедших за тобой."

"Пошли со мной, там музыка кровится,
ветвящийся игрой огня росток,
сознанья воздух в пустоте горчичной,
дыханье флейты обретающая кость."



----
апрель '09

Сірий ірис дороги.
Кладок тонкі шоколадки
Через калюжні оладки –
У хмар відбулися пологи.
Ніжно-солодке село це
Світанком вершково-сирним,
Днем – соковитим гронцем,
Заходом бежо-зефірним,
Ніччю – кохання сонцем

Знімай мене незмінно у ч.б.
Бо колір – це розмиті акварелі.
У них так важко віднайти себе.
Так само як і втриматись на стелі.

Знімай мене, допоки я така:
Усміхнена й руда, аж сліпить очі.
Нерівний фон і флойдівський плакат.
Знімай мене допоки я ще хочу…

І падає на ліжко звук і тінь.
І позувати, знаєш, трохи лінь.
Ці ракурси і пози… Поза грою.

Знімай мене, допоки я така…
І тисне кнопку впевнена рука.
Прошу, запам’ятай мене такою.

Летять із вирію веснянки
Із ластовинням на щоках.
Весна розвішує фіранки
Рясного цвіту у садках.
Вже й грозовиці скоромовки
У Перуна злітають з уст.
В калюж розкидані ночовки
Макає дзьоба чорногуз.
Кора із запахом кориці
Закутує дерев тіла,
Що в паранджах ховають лиця
У дні весняного free love.

Відпусти...а я плистиму тихо
Течією минулого літа
До безодні, а може, до світла,
До щастя, а може й до лиха...
Відпусти, хай не коле твій погляд,
Не пече мені ранами спину.
Тим мене перетворюєш в глину
Наче ліпиш...не треба...на волю!!!
Відпусти...і не клич за собою
У далекий захмарений ірій,
Де лежать погвалтовані мрії,
Оповиті тією ж зимою,
Що й у світі, де сірість панує,
Там мене вже ніхто не зустріне,
Бо з води перетворюсь на іней
Але, знай, я існую...існую...
Лиш тому не живу, що не вмію,
Зупинилося дихання...кома...
Зціпеніння...душа невагома
Вислизає за двері...не смію
Бути глиною...щоб не розмитись
На рідку, недолугу масу.
Не ліпи з мене...катма часу...
Бо одна лиш сльоза може вбити...
Відпусти...а я плистиму тихо
Течією минулого літа.
Мене вже немає для світу...
Ти забудь мене...просто дихай...

*
Палають в полі бур'яни весною.
Кого б знайти,
щоб душу підпалив.
Вона також
нікому не потрібна.

Затягує любов,
Як трясовина.
Ніхто не хоче й пальцем ворухнуть.
Хоч бачать всі,
Що від кохання гину.

У нее был пронзительный взгляд, я бы не сказал, что красивый,
а что в нем притаилось - ни хрена не разберешь,
у нее были феньки из бисера, бусы, хайратник и ксивник,
джинсы Lee, перешитые в клеш.
В ее сумочке, как домовой, обитал Генри Миллер,
а в кармане жила дыра под названием Мышь
(или наоборот), и обычно о ней говорили,
что она любит секс, Portishead, вино и гашиш.
Мы с ней были знакомы не долго: всего лишь полгода.
Я кивнул ей в ответ на: "Я у тебя поживу?".
Я вставал по утрам, собирался и шел на работу,
возвращался, мы трахались, а после - курили траву.
И все было вполне..., я бы даже сказал очень мило,
но однажды она растворилась, оставив не запертой дверь,
за журнальным столом сидел недочитанный Миллер,
на полях его шляпы записка:
«спасибо тебе»…

Дощ пеленою двору.
Падають долі долу.
Крихітки голубам,
Долям окраєць там.
Вікон бурштин розм’як.
Я задивилась, як
Сходить у двір порожній
Ринвовий подорожній.

Чужа... Забута і залишена,
Мов непотрібна річ у скрині на горищі.
Покрита сном і тишею,
І спокоєм нестерпним і зловіщим.



Чужа... Далека і покарана
Байдужістю німих, сліпих, прозорих літер.
Мов сірістю забарвлена...
А поруч тихо чути, як співає вітер.


Але не в радість зовсім,
Бо вітер теж різкий, холодний і колючий.
А особливо в осінь,
Коли періщить дощ. І самота болюча.



Чужа...чужа... Яке жахливе слово!!
Мов постріл у невинну жертву.
Але дарма, якщо і випадково, -
Запізно... Бо душа вже мертва...

Розпивання земних скорбот
Зворохобилися натовпи розгойданих ляльок
Там – там – там
Бачиш, глибшають порізи на пальчиках дівчинки
І веселки перетікають у мене мокрим диханням міста у трамваї
На сорочці неба лишається юна кров, як пісня
Нас згублено в зимному будинку із радянськими гаслами
Хтось тут мертвий
Вікна вичавлює чорна музика галасу
День у підряснику піє
Як завше про те, що хтось пішов до Бога
І затихає
Там – там - там

Після півночі десь ти приходиш в кав’ярню,
Де читають щось на зразок життєвих прелюдій,
Ти така ж таємнича, але страшенно гарна,
Батьківщина ляга на твої комсомольські груди.
В цій місцині не так, в ній давно не співають нічого,
Тут впиваються ліками, або дешевим спиртом,
Тільки ж дівчинко, звідки твоя дорога?
Ти усю цю погань сьогодні навчила жити.
Після півночі десь приходиш змерзла і тиха,
Перев’язані рани, в пакеті осінній день,
Може я тобі дам своє проспиртоване дихання,
Але ти як і завше до дому ідеш вмирати.

Хіба нам п’ятдесят, Світлано?
Не вірю я календарю!
Ти - дівчинка моя кохана,
Мій світ, який боготворю.

Бо ти - усе тепер для мене:
Дружина, Доня і Сестра,
Весна блакитна і буремна,
Джерельце ніжності й добра!

Срібноросяно в душі
о веснянім дощичку,
заполощеться дощем
на озерці дощечка.
Серце знов застугонить,
заспіва мажорами,
перемелить біль на биль
каменями-жорнами.
Закульбабиться земля
для розмов, для пустощів,
чорно-білий світ за мить
зеленцем розлущиться.
Не скоси, бува, роси,
де вона посіяна,
розгодиниться з небес
голубінь омріяна
І зрони мені любов
посмішкою в погляді –
тихосонячно в очах
і тепер – не холодно.

Чистий листок паперу
Скоро заповнять букви,
Навстіж відчинені двері
Раптом зачинять руки.

Букви зіллються в слово,
Зовсім ніким не ждане,
Створене випадково,
Сказане дуже рано.

Слову тому не повірять,
Витерти схочуть, та пізно.
Слово стане повір’ям,
З розпачем зовсім різне.

Слово захоче правди,
Тільки, давно затерте,
В тіні гіркої зради
Мусить воно померти.

Слово замінять сльози,
Зронені теж раптово,
Ніби відбиток прози
На похованні слова.

Тільки листок паперу
Знову заповнять букви
Й навстіж відчинені двері
Вже не зачинять руки.

Стоворене із любові,
Знищити неможливо,
Можна не вірити слову
Перечекати, мов зливу.

Можна його топтати,
Нівечити, забути,
Тільки воно й розп’яте,
Знов оживляє груди.

Чистий листок паперу
Вже заповняють букви.
Не зачиняйте двері.
Не забирайте руки...

Він писав на серветках: «Анна»,
бо коротше було, ніж «кохана»,

до готелю ішов о шостій
і одягнений лягав у постіль,

і краватку – червону з чорним –
рвав, як зуб безнадійний,– з коренем

та чекав, що зламає грати
повнолиций мовчун Місяць-братик,

відтіняла смак вакханалій
лиш незаймана свіжість конвалій,

ніч ховала сліди секвенцій
найцинічнішої з індульгенцій…

а ранком він знову старанно
на серветках виписував: «Анна».

І ти,
як усі,
називаєш мене
Білосніжкою.

І ти
не хочеш бачити
мерзлого ґрунту
під моїми сніговіями.

І ти,
як усі,
перетворюєш ці сніги
у кірку ледову.

І ти
не знаєш,
що крізь снігові заметілі
на тебе з довірою дивляться
сині очі пролісків.

І ти,
як усі,
називаєш мене
Білосніжкою.

І ти
не хочеш бачити
мерзлого ґрунту
під моїми сніговіями.

І ти,
як усі,
перетворюєш ці сніги
у кірку ледову.

І ти
не знаєш,
що крізь снігові заметілі
на тебе з довірою дивляться
сині очі пролісків.

Клубок гадюк
непримиренних, сикучих, знавіснілих,
котиться небом.
Люди дивляться,
думають: сонце!..

На перехресті доріг трьох –
випростана дівоча постать.
Вона –
стріла,
напнута кимось невидимим
на тятиві рук,
прикутих
до тверді небесної,
яку мусить пробити собою,
щоб жити.

все ще пишу вірші,
хоча тобі вони - чужі..
але ж рими римуються!
кров все ще хвилюється!
коли місяць засвітиться,
слова й папір злиються.
поки не виблюю всі ритми,
не бачить спокою,ні крихти.

* *


Мудрості трішечки перед спасінням
Дай мені, Боже.
Краплю добра у мій келих терпіння,
Поки порожній.
Чутку лиху від синів відведи –
Плями на сонці.
Дай мені, Боже, живої води.
Ще не на денці?
Милому – щастя,
немилому–рай.
І ще до цього–
Мамі здоров’я і спокою дай.
Більше нічого.
Мудрості трішечки перед спасінням
Дай мені, Боже,
Краплю добра у мій келих
терпіння,
Доки порожній.

На конкурс композиторів до гаю
Прибув „музичний геній” із Огайо –
Відомий композитор і митець,
Професор, академік – Горобець.

Його пісні у жанрі „чік-чірік”
Стають „хітами” всюди кожний рік
І внаслідок цих „музо-епідемій”
Він – дійсний член музичних академій
Та голова всіх конкурсних комісій,
Журі престижних і культурних місій...

У гаї тім знаходився і я,
Коли там „розглядали” Солов’я.

-Послухайте, оцей сіренький птах,
Не маючи музичної освіти,
Прислав на конкурс нам свою сюїту!
-Ганьба йому!
-У нього „з’їхав дах”! –
Кричали дипломовані ворони,
Сороки і амбітні горобці –
Відомі в шоу-бізнесі митці....

А чи потрібна Солов’ю „корона”
І визнання від пана Горобця,
Якщо талант – це вищий дар Творця?
Творіть! Не заздріть! Справжньому радійте!
Талант – шануйте... Даром – володійте...

1 Наївності межа.
Пилок тепла на тілі.
Ніхто не заважав
Іти по лезу хвилі.

Розвітрений дивак
Художник - знаний профі –
Мені намалював
Панянки пінний профіль.

Мов янгол із небес
Вона була красива.
Та я … лише себе
Намалювать просила.

То линула удаль,
То підбігала близько.
Мою струнку печаль
Підсвічували бризки.

Із нею tête-á-tête
Я не була фальшива,
Тому і свій портрет
На березі лишила.

2 Етюди на повітрі –
художництво просте.
Мене ти на палітрі
старанно розітер.
Білилами біліло
обличчя і рука,
А потім все боліло
від кожного мазка.
Умовна і пласка я,
і так несхожа тут.
До тебе не пускає
глухий мольберта кут.
Вже не втікти нікуди
хоч світ не має меж.
По плечі і по груди
ти по малюнку йдеш.
Захоплено радієш
від кожного штриха,
Але моя надія
потроху засиха.
Підмішуєш у фарби
таланти іменні,
А я себе не варта,
стою на полотні.

Ранкова тінь завищила тополю,
В надії зачепитися за баню.
Безвітряно, мов дотики до раю...
Зазорення розтануло в зорі...
Сувієм розгортається крайнеба.
Розхлюпує всі барви на дахи.
Вже засвітило сонні очі вікон.
Помірно тінь збавляє зріст тополі.
І млосно, хоч вмирай,
А хоч – живи.

Ніч серпнева поезії пише,
А тепло хтось на зиму краде...
Крізь серпанок ранкової тиші
Промінь сонця на Лавру впаде.

Спалахнуть куполи гордівливо
І засяють велично хрести.
Мить мине - і вже сонячна злива,
Як цунамі, накриє мости,

Розіллється яскравим бурштином,
І освячені хвилі Дніпра
Понесуть дивовижну хустину
З ниток сонця, води і добра...

Вас вона непомітно торкнеться,
І на довгі, щасливі літа
Радість дива в душі не минеться…
Серпень... Ніч…і луна золота...

Говорите тише -не спугните счастье ,
Пусть оно украдкой в каждый дом войдет .
Постоит тихонько в каждом уголочке ,
К колыбельке счастье с улыбкой подойдет .

Говорите правду - не спугните дружбу ,
Пусть неслышной тенью в вашу жизнь войдет .
И в дороге длинной вам сослужит службу ,
Ведь без дружбы крепкой жизнь украдкой мимо
проскользнет .

Говорите тише - верность не спугните ,
Ведь любовь и верность - все , чем живы мы .
Пусть пройдут столетья ,о любви шепчите ,
Ведь кричать о чувствах люди не должны .

Не спешите взрослеть - юность не спугните .
Эти скоротечные ,безумные года .
Жить ,любить ,бороться вы не торопитесь -
Ведь проходит юность раз и навсегда .

Україно моя ,не соромся сльози -
Бо ж вона принесе надію .
Нене ,тільки прости тих ,
Хто з горя твого порадіє .
Але скоро весна ,оживає майдан -
І розтопить серця українців .
Мову не забувай -
Говори ,говори!
Хай чужих слів не знайдеться .
Прокидайся студент ,робітник ,металург -
Треба стяг підіймать .
Ти ж бо брат мені ,чуєш ? І друг .
Час надію з руїн визволять!
Хай засяє усим ,хто утратив її,
Хай сопілкою грає віднині,
Щоб луна йшла по всій Україні !

Вдарив дзвін - і по всій Україні
Рознеслася жаху новина...
Це подзвін по ненародженій дитині -
Вже двадцять років Прип'яті нема .

Антихристи рахують нагороди,
Та лопнула натягнута струна .
Руді дерева ,в целофані води -
Вже двадцять років При"пяті нема .

Вже двадцять років Прип"яті нема...
Пусті будинки моляться дахами .
Чорнобильська Мадонна, мов німа ,
Наш гріх без слів відмолює сльозами .
2006 р.

Прийшла зима .Життя заснуло.
Заснула з ним і я .
Я не живу, я завмираю ,
Мов квітка польова .
Квітчасте літечко співало ,
І я росла й цвіла ,
Живилась соками земними ,-
Під сонцем підросла.
На світ дивилась ,мов на диво -
Не знала я дурна ,
Що більш такою я не буду :
Мов квітка польова .
А восени я посміхалась
Останнім теплим дням .
Кому потрібная такая -
Ні Богу ,ні людям .
Минула й осінь -
Я зосталась на лишенько одна .
Мов сонця світ ,мов неба просінь ,
Мов квітка польва .
Зима мене уже вбиває -
Ще трохи й згину я .
Але весна вже недалеко -
Рятівниця моя .
Вона мене дощами вмиє -
Повернеться краса .
Я повернуся в світ цей милий ,
Мов квітка польова .