(Як далеко політикам до спортсменів…)

…Після кожної нашої перемоги
Чи то у боксі
Чи то у футболі
Зоря України
Зсувається від центру держави
Все східніше і полярніше…
Дивина
Помаранчевий колір
Спаплюжений та розтоптаний
Псевдогероями Помаранчевої революції
На Сході України
Де-небудь у Маріуполі або Донецьку
Стає все популярнішим…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 21.05.09р.

(Історичній перемозі ФК «Шахтар» 20.05.09р.
присвячується)

…Футбол… На екрані сьогодні – мегафутбол…
У ложах великі гравці: Ахметов Ющенко, Суркіс…
Мірча Луческу, вам рукоплескає Турція,
І ось, 25 хвилина – нарешті: - Г-о-о-о-л!!!
Наш український бразилець Луіс Адріано,
Ставить під сумнів великі бременські плани…
Та Томас Шааф не простий: - Дайте води!
Удар зі штрафного… Трагічно… 1:1…
І страх, ніби вовк в темноті, наступає на п’яти:
- Ну, що ж це гра… А нех вам, товаришу П’ятов…
Але гірники не здаються, воює «Шахтар»…
Удар за ударом!... Одначе стоїть воротар…
Немов характерник, старається Даріо Срна…
Кубок поїде в Донецьк!.. Це футбол!.. Це війна!...
І ось основний час скінчився, радіти ще рано:
Уся Україна зібралася коло екрану…
Тут навіть і ті, хто колись вболівав за «Динамо»
Усі – за «Шахтар» Донецька Торсидо, ми – з вами!...
І ось, додаткові хвилини… І є в нас умілець,
Малесенький Жадсон, новий український бразилець!...
Дев’яноста і сьома хвилина.. І ось, ось він: - Г-о-о-о-л!!!
І ми виграємо!... Сьогодні великий футбол!...
І вся Україна волає в тональності фа,
Бо Кубок приїде до нас, ми взяли УЄФА!...
Болільники «Вердера» плачуть: «Дайте води!» -
«Шахтар» - чемпіон!... Перемога – у нас! 2:1!...

P.S: …І все ж, десь в печінці, рядком насміхається титр:
«Хто ж виграв цей матч? «Шахтар» чи бразильський арбітр?...»

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 21.05.09р.

Я смотрел спектакль сам
Да и актеров не много там было
А сюжет расскажу в кратцах Вам
Что мне душу так сильно сразило!
****
Первый акт начинался у речки,
Половинила город она
И по слухам людским и наречье
Покатилася сплетен волна.
Но сказать перед тем я Вам должен
Как всего лишь неделю назад,
Архитектор что вызвался «Божьим»
Нехотя потревожил набат.
****
Архитектор был в городе славный,
Своего ремесла был изюм
Будапешт, в стране город был главный
Красота – архитекторский ум.
И Фонтанки, и храмы, ворота
Что вели на центральный погост
Это была умельца работа
Но его будоражил лишь мост.
Мост казался изделием Бога
Двадцать пять лет потраченных в нем
Через речку как в сказку дорога
Мост светился и ночью и днем

И величия мастера мания
Начала завлекать в свое дно
Превратив его образ в скитания
С твердой точки, размыто пятно.
Каждый день, проходя у изделия
Принимал комплименты людей,
Принимал комплименты от мэрии
И искал в себе новых идей.
Каждый раз, находивши прекрасную
Отрекался её как огня,
Как шалаву с трактира ненастную,
Добивал как больного коня.
Даже старые образы ранние
Что творил он своею рукой,
Он оплевывал Божие здания,
Только возле моста был покой.
Даже критиков куча не малая,


Что гадюками ползая тут
Не могли скрыть величья признание
Его Богом одаренный труд.
Мост приблизился к термину – эталон
Мастер даже квартиру продал
Поселившись, напротив изделья, он
Потихоньку в вине потопал.
Через время как бес его путал
Прогонял он прохожих с моста
Львов зимой, что на входе, укутывал
И поставил прохожим поста.
Лишь служителям церкви и мэрии
По мосту без оплаты ходить,
Без оплаты открыты там двери им
Остальным же придется платить!
Через уши гордыня полезла
Он совсем стал какой-то не свой
Вдохновенья муза исчезла
Он отправил её на покой.
****
Как-то люди чинам иск подали
Содержанье имел он такой:
«Мы что ниже его подписали
Пусть безграмотной, всё же рукой
Что работает на благо города
Пусть в цирюльне, пусть фабрика то
Как бы, мол, безо всякого повода
Нам ворота на мост заперто.
Как, теперь добираться на сторону
Что от речки с другой стороны
Мы же, как те подбитые вороны
Крылья срезали нам без вины.
Просим меры пока что по-доброму
Чтоб приняли какие-то Вы
А не то архитектору бодрому
Душу к Богу уже сводим мы…»
Почитали министры, подумали
Пригласили в хоромы дельца
Чашку кофе с конфеткой просунули
Полетели такие словца:
«Понимаете, люд не спокоен счас
Вы им камень на чистом пути
И они скромно так попросили нас,
Ну а мы просим, Вас отойти»
«От чего же если можно конкретнее
Мне придется теперь отступать?
От дитя? Да мне четверть столетия
На рожденье его, каратать
В комнатушке сидел с чертежами
Выворачивал руки свои
Чтобы ваши вельможи с пажами,
Тешились, но не ниже слои.
Ведь они осквернят это место
Если будут бесплатно ходить…»
«Их причастие тут неуместно,
Каждый может ему повредить»
«Понимаю. Но все же послушайте,
При одном лишь условии сдам,
Вы сейчас мои взгляды покушайте
И значенье придайте словам:
Мост открою народу простому
Лишь когда недостаток найдут…»
«Поражен, заявленью такому
Ну а если там что-то наврут?»
«Не наврут, я прекрасно все знаю
Пусть пытаются, может, найдут,
В этом случае мост открываю»
«Тоже мне для потехи приют!...»

****

Тут вопрос с подсознания просится.
Почему с ним так возятся все?
Все чины, как дурак с мылом носятся,
Ведь стоит он на всех полосе.
А ответ тут простой, расскажу я вам
Где же взял уважение он!
Сделал город неровня всем городам
Мост его посадил тут на трон!
Тут второй вопрос сразу полезет
Чем же был так велик этот мост?
От зубов людей слышен лишь скрежет,
А в глазах людей видно лишь злость!
Дело в том, что был мост идеален,
И по миру таких нет нигде
Все ошибки на нем проискали,
Перемыли все кости везде.
Архитектору сразу же слава
Доносилась из разных сторон.
Для него она стала отравой,
Безрассудно повесился он.

****
Но сейчас о другом…

****
Уморившись искать все ошибки на нем
И покинулись всякой надежды.
А мальчишка простой там прогуливал и
днем,
Свою школу. И встретил невежу.
«Нука вон от моста, ты измажешь его,
Ишь - нашел место прогулки»
«Я лишь только глазком, посмотрю на
него,
И исчезну меж темных проулков»
Так продолжилось несколько раз.
Архитектор подумал что малый,
Набивает свой творческий маленький глаз
«Будет мастер с ребенка удалый»
Про себя он шепнул, и добрей как-то стал.
Даже мост был открыт на денечек.
Через месяц посты он оттуда убрал
И с мальчишкой играл он «в чулочек»
Научил рисовать, и расчеты считать
Как, чтоб правильно, что к чему было.
И малыш дал спокойно себя обучать.
И в себя архитектор стал верить.
Он признал, что зазнался тогда
Что величия бес его путал.
А сейчас переполнилась чаша стыда
Малый жизнь повернул мою круто!!!
Наслаждаясь работой, ходили вдвоем
И мечтали о новом изделье.
Облизался волной под мостом водоем
В него листья с деревьев летели.
«Дядя Грэй, что за ямочка тут»
Увидал малыш выбито камня.
«Люди те, что в надежде ошибку найдут
Разносили тут ярости пламя»
«Что же было из тем, кто вот так
осквернил
Величайшее дело на свете?»
Рассказал архитектор, сгущая чернил-
«Расстреляли его на рассвете»
«М, жестоко, ответил малыш,
ладно, спать пойду….

****

****

Разве я не сказал, что убитый мужик,
Был отцом родным дельца малого.
Малый знал, но научен был жить,
Ведь он родом семейства простого.
Свою злость он уже давненько убил
И учителя бранью не гладил,
Пусть и родного отца он сгубил.
Прямо в душу ему он нагадил,
Протерпел, пережил, заросла в нем обида
И теперь лишь в иллюзиях жил
Архитектор не мог подавить в душе стыда
В ней же, он через меру тужил.

****

Ну а малый когда-то гуляя вдвоем,
Задал странного дела вопрос.
В преисподнюю открылся умельцу проем
Появился, седых жмут волос.
«Почему языки в охраняющих львов
Ты забыл расточить из гранита»
Побледнели глаза от таких странных слов,
У разбитого сел он корыта.
Ты нашел, ты нашел, я, и сам же не знал
Недостаток нашелся, о чудо!
Малый сразу ошибку свою осознал,
Только Бог не вертает оттуда.

****
Не выдержав сраму, гулял вдоль реки
И мостом в последний раз тешился
Его нервы не были настолько крепки
На мосту, на своем и повесился!

Идея: Минаков А.Э.
Автор: Дудка В.Р.
26.05.09
Лубны

Тот город, в котором ты никогда не была,
едва различимый на географических картах,
плавится летом, прокаливаясь добела,
до черноты остывает к началу марта.
В том городе есть железнодорожный вокзал
с фасадом, хранящим оттиски сонных взглядов
тех, кто когда-то мимо него проезжал,
не пытаясь понять, что прячется за фасадом.
Там никуда не спешат, там больше живут пешком,
а если надо быстро – на велосипеде,
там баба Маруся, торгующая молоком,
деньги берет через раз, потому что соседи.
Там в каждом апреле ярко цветет сирень,
а в октябре воспламеняются клены,
но позже, когда вокруг начинает сереть,
город стоит равнодушно, как приговоренный.
И только в конце декабря, один раз в год,
над ним пролетает серебряный самолет…

Ми неначе дві зорі у небі,

Не з"єднає нас Чумацький шлях.

Не сумуй коханий мій, не треба,

У моїх ти залишився снах.

Я тебе кохаю, розумієш?

Так кохаю, що не маю слів,

Розказать про це... А чи зумієш

Ти почути мого серця спів?

Я зберу в торбинку поцілунки,

Вузлика на пам’ять зав’яжу.

Ні! Мені не треба подарунків...

Прощавай, коханий, - лиш скажу.

Ось квиток і поїзд вирушає,

У останнє міцно обнялись...
Прощавай,- сказав!
Та ти не знаєш:

Я чекала твого: «Повернись!».

Робота – дім . І знову дім – робота.
Оце і є усі її турботи…

- Щаслива ти, - зустрівшись, їй подруга казала, -
Бо я не пам’ятаю, коли відпочивала.
Я цього року сина у школу віддала
І перші свої кроки ступа моя малá…
Радій, поки ще вільна, мені б твої проблеми,
Що хочеш, те і робиш, живеш тільки для себе…

Та далі йшла задумана. Бо що їй ще робити?
Нема сім’ї. Так склалося, нема за ким ходити.
І люди вже поставили клеймо їй „стара діва”,
І перстень одяга вона лише на руку ліву…
Так швидко підростає сусідська дітвора,
І все частіше чує „уже й тобі пора”.
Всміхнеться якось втомлено і вже у котрий раз
Відкаже, що відведено для кожного свій час.

... робота - дім. І знову дім - робота...

Між моєю і , також, твоєю правдою
Простяглася вперта брехня,
І фальшивою, мабуть, тішусь розрадою,
І скришилась моя броня.

Ні до чого ця «Повість минулих літ» –
Буде хрест на місцях плюса.
Я ж для тебе колись був – цілий світ! –
А тепер залишився сам.

Я для тебе був – алкоголь, тютюн,
Але звичка втекла, як рись.
За пластами брехні, як піщаних дюн,
Наші істини не зійшлись.

У словах «щось не так» і «це більше, ніж»
Ми заплутали головне –
Серед Богом суджених нам роздоріж,
Певно , викреслено мене.

У каждого история своя -
Ты с Марса, я - с Венеры, привыкай
Познание законов бытия -
Вся наша жизнь. Ответь, и где наш рай?
Проснешься, бизнес ждет, а ты - мне нужен,
Я слышу, но с утра люблю поспать,
День пролетит, зовешь меня на ужин,
А после - сон, огромная кровать.
Насытишься - и я уйду домой,
У нас, по ходу, разные дома,
Потом раз в месяц, можешь и набрать,
Без интереса спросишь: Ты жива?
Коммандировки - праздничные дни,
На время забываю суету,
Когда в отеле номера одни,
Мы ловим ток желаний на лету,
Потом реальность - как холодный душ,
Теряю я сознания контроль,
Кричит в ушах : "Оставь! Он чей-то муж!"
Прийдется отпустить тебя...домой.

*

Весняний грім чув на віку своєму…
Та в цьому році
Нагадав мені,
Як грюкнув здуру я
Колись дверима.

Па-пара-пара-пара-па…
Чому б не вимкнути свій розум?
Думки – в сміттєвий бак… Ти ба!
Уже і тупість – перший козир!

Злетіли кульками у вись
Питання, ночі, дні… Стоп! Де ти?
Ні! Так не піде – повернись!!!
Дратуй мене – під ніс куплети… =)

Ввімкну назад… і знову що?
Вулкани-стреси понад дозу…
Ти прочитав мій лист?! Дійшов???
О, Боже! Вимкнути б мій розум!..

26.05.2009 р.

хотів якось я зрозуміти
яким шляхом я маю йти
чи варто зараз вже радіти
чи може краще відійти?
я пробував все описати
якось доступно підійти
і ситуацію злякати
я лиш тоді хотів змогти
хотів собі я набрехати
хотів затемнити весь світ
і горе і біду призвати
і кинуть світ собі до ніг
тоді побачив промінь сонця
незнаю звіки взявся він
небуло ж в мене ні віконця
не падала і навіть тінь
та він зявився і промовив
нетреба просто ти прости
повір подінеться тривога
ти просто її відпусти...
тоді зявилися слова
які її я написав
що ніби вже душа жива
що іншу я вже покохав
я знов тоді робив помилку
я знов тікав я знов брехав
задуматися ж на хвилинку
я думав часу я не мав.
в ті дні я точно загубився
в ті дні наперне помер я
в собі тоді навік закрився
жакінчилось тоді життя..

Забилося серце,
Як горлиця…
Ну годі, не сердься,
затворнице!
А ти своє щастя
ще вимрієш,
чекай свою ластів-
ку з вирію.
А ти свою ніжність
збережену
комусь подаруєш,
мереживну...
Від серця відляже,
Відступиться.
Ти долі не скажеш:
«відступниця».
Створи себе,
Витеши, виліпи
пелюсткою,
квіткою, світочком
Жар- птиці
не водяться в тисняві,
самотність
буває корисною...

Народе мій, замучений, розбитий,
Чому тебе не любить так твій Бог ?
Чому тобі в дарунок бідність й муки.
Чом багатієш тільки від думок ?

Країно люба, ти як та красуня,
Століттями у сні чогось чекаєш.
Не жди, проснись, принц не прийде до тебе,
Зустрів в дорозі другу, ти це знаєш.

Народе мій, проснись, проснись благаю !
Проснись, ще трішки і усе мине...
До тебе і багатство, й гордість краю,
І слава теж твоя тоді прийде.

Народе мій, ти-витязь, все ти можеш,
І зріст і обладунки в тебе є,
Не має сили меч дістать із ножен ?
Іди вперід і буде все твоє.

Народе мій, збери скоріше сили,
Хвороби всі у прірву прожени
І сон свій довгий, може і чарівний,
Ти без жалю в туж прірву опусти.

1.05.2008

Політикани замовляють знову
Сенсації, скандали і статті:
“Проблеми Криму!”,
“Роздуми про мову!”,
“Керують нами злодії круті!”,
“Капітуляція…” – про стратегічну зброю…
Та серед фактів – міфи і брехня.
Їх не обходить, що цією “грою”
Вони людей обдурюють щодня.
Начхати їм на наслідки і втрати,
Для них сорочка власна – головне.
Шановні наші псевдодемократи!
Ваш час ще не минув, але мине.
І луснуть міфи, вигадані вами,
Непотребом обсиплеться брехня…
І не згадають вас під хоругвами
Усі, хто доживе до того дня,
Коли велика нація єдина,
Прекрасна, чиста, з Богом у душі
Розквітне, а квітуча Україна
Сміття століть закине у кущі.

Київ, 2001 рік.

Іди до неї…
в тьмі…
на захід сонцю.
Цілуй вустами,
наче ніч безсоння
поранені слова старих пісень.
Іди..
Залиш мені прокльони,
недоспані зіниці,
краплю тьми.
Іди…
Все що сказати можу.
Іди…
В мої пекельні, спраглі сни.

У мурованій вежі,
За дверима й замками,
Я ховаю насмішницю –
Вередливу й примхливу
Жінку в щирому одязі,
Що не схожа на мене.
У статурі – Венеру,
У бажаннях – розбійницю.
Я приховую жінку,
Щоб не далася істина
Чоловічому голосу.
Не за глум і презирство,
За несхожість зі мною,
За принадливість істини
Я ховаю насмішницю.

Ти хочеш зігріватись моїм сонцем?
Ну спробуй, але знай - воно холодне.
І скуштувати мрієш мого хліба?
Він пліснявий, залишишся голодним.

Ти вчишся танцювати моє танго?
А я покину тебе прямо серед зали.
Приспати, міцно обійнявши, хочеш?
Та сни мої давно вже ночі вкрали.

Тонути прагнеш у моєму морі?
Воно ж бо мертве, роз'їдає очі.
А ти своєї – світ без мене темний,
Й на сліпоту погодишся охоче.

Малюєш фарбами руде моє волосся –
Відріжу косу, пофарбуюсь в чорний.
Порівнюєш із яблуневим цвітом –
А я осінній лист сухий, мінорний.

О не солодкий чай з гіллям малини
Моя душа – а жмих гіркої кави…
Чого стоїш у мене за дверима.
Не вийду я! З тобою не цікаво!

P.S.
Життя – ріка, - у повінь розлилося….
Благаю, намалюй моє волосся…

Дорожня розмітка—невдало нанесена пудра
На вилицях (вулицях) міста. Захопливі трюки
Заїжджих акторів (до реінкарнації шудрів,
Які споживали на свята пюре із бамбуку)
Дратують міщанство, притиснене буднем до бруку.

Снує, метушиться, не бачить ниток павутини,
Що вправно керує їх рухом „з роботи—додому”.
Якщо ти не звідси—завжди виглядаєш чужинно,
А мислитись зайвим таки набиває оскому,
Тому і сіріємо разом, удвох, по одному.

А ти—понад нами, усе розумієш, невісто,
У тобі нестримний вогонь проростає ще досі.
Залишена без визнання поза брамою міста
Із високо піднятим стягом рудого волосся
Ще маєш достатньо снаги із міщанством боротись.

Одягнеш на ринкову площу свій перстень облоги,
Зухвало наступиш пантофлем із лівого боку,
Аби перекрити нам дихання (далі-дороги),
Аби присоромити нас за незграбні наскоки.
Ти знову здобудеш це місто. Упевненим кроком
Перейдеш пороги тріумфу. Сумна й одинока.

Ти п’яний, як завжди,
А я знову дика.
Цей світ не пропащий,
Бо в небі зірки.
Ти десь, ти зі мною,
Ти далі пустелі,
Я хочу на волю,
Та бачу лиш темінь.
Ну скільки чекати?
Вона все не дзвонить.
І в жилах досада,
Десь скрипка виводить.
По нервах хтось грає,
Натягнуті в струни.
А час проминає.
І зорі поснули.
А ти хоч згадаєш?
Чи схочеш розвіять,
Все те, що, гадаєш, було,-
Розімріять?
Це, може, розвіє
Чиїсь злії чари,
І вітер повіє
Вже свіжий ночами?
І я зможу спати
І дихати вільно,
От тільки б спитати,
чи стану
я
вільна.

Любов – це вибір.
В такому разі я тебе не вибираю!
Любов – це благо…
В такому разі я його не маю…
Але ж кохаю?..
Любов – це сонце.
Але чомусь воно не гріє – палить…
Любов – це небо,
Але здається часом, що задавить…
Любов – це язва.
Болюча рана в серці кроврточить…
Любов – отрута,
Її напилася я аж до несхочу.
Любов вином є.
І я спяніла так, що ледве бачу.
Любов – метелик,
Вразливий, ніжний, пурхає,
а значить,
Вже не побачить він більше квітів,
Його засушу.

Самотою жорстоко розбитий вокзал твого погляду -
На підвалини синьо-спустошених поверхів стель…
Як востаннє барився – боявся життєвого огляду:
Почуттями, вершинами, тінями заздрісних скель.

Не важливо, чи так я живу, чи всього лише думаю –
Ти приїдеш туди, бо інакше зробити б не зміг.
Я піду, от тоді ти зайдеш, от тоді буде «all of you»,
А до того – зустріну подалі – не стань на поріг!

Я ловити й не думала! Знай: як задумаєш – зловишся!
Відпустити?.. Чи зняти з реєстру засмучених душ?
Не до тої звертаєшся, любий, не тому ти молишся:
Подивися у воду! Поверхні лишень не поруш!..


25.05.2009 р.

*

В житті не треба дуже поспішати.
На жаль, спішиш,
Бо зовсім молода.
Я поспішаю,
Бо уже старію.

А нам хотелось веселья.

Хотелось веселиться, но без плана,
Но музыки достойной не звучало…

Так неприятно столько денег,
За что отдали, все не понимали.

Лишь дождь придал чуток веселья,
Но не для всех и кто-то, где-то,
Но искал спасения от капель.

И только вспышка фотоаппарата,
Дарила радости мгновение, однако.

Влюбленным, не когда не плохо,
И наплевать на непогоду,
А музыка вообще значенья не имеет.

Николай Блоха 25.05.09 г. 17:39

Бездарна вийшла аплікація:
Ти «клеїш Дурня» неуміло!
Від мене стишено овації,
А компліменти заніміли.
Багато зайвого непотребу
Злетіло з вуст!
Уже брехливих…
Мудруєш…
Знаю: вкотре був…
Та не трудись:
не полохлива!
Терпіння чашу маю в придане
(а ти не знай: вона бездонна)!
Безладно одяг наш розкиданий…
Брехня, як завжди, безпардонна!


2009

заплющу очі,
так видно краще
і світ не схожий
на вовчу пащу;
заплющу душу,
дверима грюкну,
для когось- драма,
для когось трюки.
заплющу серце,
а ти у ньому,
ця біль несправжня,
лише фантомна;
і я не плачу
в останній дії,
це просто в око
упала вія.

* * *

Под ногами – лёд.
В облаках – дома.
Серый небосвод,
Мокрая зима,

Берега в снегу,
Подо льдом река.
На моем веку
Не было пока

Бесконечных дней
В городском плену.
Я в кольце огней
Лягу и усну,

И во сне бродить
Буду до утра
Там, где нить звенит
Нашего моста.

Что это – река?
Может быть, любовь?
Рвутся в облака
Птичьи стайки слов,

В небеса летят
Строфы и стихи –
Беззаботный взгляд,
На крыло легки…

Что это – любовь?
Может быть, река?
Нитками мостов
Сшиты берега.

Только б не порвать
Железобетон,
Добежать, обнять…
Так вот и живём:

Левый берег – я,
Правый берег – ты.
Небо и земля.
Реки и мосты.

"Я йду ловити вітер” -
В дитинстві я казала,
І скільки було сили
Назустріч вітру мчала.
Здавалось, мої руки
Перетворились в крила,
І вітер я хапала, і вітер я ловила...

В погоні за вітрами
Захоплено гукала:
„Бабусю, подивися,
я вітер упіймала!”
…Дитинство промайнуло,
Назад шляху немає, -
Але моя душа польоту вимагає!

25.06.2007

Кроки, як односкладові слова.
Влучно і боляче. Ні - так - ні.
Ламана пальців і вуст крива,
І каламуть учорашня на дні.

Це рецесивна ознака весни -
Хворість на миті і на блакить.
І, відхрестившись дощем рясним,
Небо із мудрістю блазня мовчить.

Рибалка І (або кінець імпресіонізму!)

У смокінгу й циліндрі - босоніж
я брів услід усміхненій Красуні,
якій засмага пасувала більш,
аніж мої підношення Фортуні.

О класика: роздягнута Вона -
і нагі карасі в Її відерці!
А я у смокінгу - і ні-хрі-на
не ловиться, окрім туги у серці!

Та ну ж бо ту манірність! Обіцяв?!
Але не виконав! Зриваю шати,
і з Нею падаю у гречний став...
.............................
Одну таки вдалося упіймати!


Рибалка ІІ
Чарівно! Первозданний день!
Високі трави, світу квіти.
І ви - даруй_вже_ти - ніжніти
зуміла не в душі лишень.

О що за день! Зозулі, м'ята,
розбещене тепло ставка,
і ти над рибою, яка
упіймана, обіймам рада.

І поцілунків намистини,
і схлипи сяйності твої.
І ночі злет, і солов'ї,
і щастя зумер комашиний.

Вода тепліє. Водорості кольору тархуну
Упевнено форсують сходження на край дахівки—
В дитинство, де вітри на повідку тримали шхуни,
Де ми ще не утратили останньої криївки

Останніх нас, розвідників між виссю і водою,
Відважних бунтарів, які не помічали вперто,
Що небо під ногами ріже срібною сльотою,
А мокрим підійматися—лиш мозолі натерти.

Вода тепліє. Зв’язані морським вузлом антени
Завбачливо блокують наші рятівні сигнали.
І дно вже проступає на віконницях зеленим,
І хтось із можновладців розмежовує причали.

Це бізнес, друже, перспективна бульбашка із мила
Для вкладників у розвиток ковчегобудування.
Дай бог, аби до того часу дошки не прогнили,
Коли тебе в рухомій черзі визнають останнім.

Лишилося недовго. Хвилями богослужіння
Не випливе і соломинка. Вулиця-лагуна.
Тепер ти розумієш, що волога пахне тлінно,
І ми йдемо під знесення (на дно) як наші шхуни.

Я бачив, як зійшла Аврора
З небес на землю, і тоді,
Цієї ж миті, покохав я
Аврору, зірку на землі.

Вона богинею ступала
По мокрій ранішній траві,
Вона землі ледь-ледь торкалась
і посміхалася мені.

Вона, як та весняна квітка,
Легенький вітер, теплий дощ.
Вона була, як мед, солодка,
Від неї запах п"янких роз.

Вона була мій сон спокійний
Моя свобода і життя
Вона була чисте кохання
Що збережу у серці я.

Вона була, мене кохала....
І хай життя нас роз"єднало,
Та залишилась ти єдина,
Аврора, зірка з небосхилу.


3.27.2008

*
Гасає вітер весняний
Між хмарок.
Із батіжком свистячим
Пастушок
Збирає так овечок у отару.

Я весь шлях горя перейшов
Хотів з життям я покінчити
Та на краю землі знайшов
Те, за що я маю жити
І ти мені допомогла
А я невдячний неповірив
Ти весь цей шлях зі мною йшла
А я тебе так покалічив
Пробач невдячного дурного
Я вірити тоді не міг
Була в душі пересторога
Я кидався тобі до ніг
Тепер тебе я відпускаю
Лети у вирію життя
Повір в душі я ще кохаю
Та це проблема не твоя!

Ані слова.
Сповиті в тиші
Силуети,
Сонети,
Свічки.
І повільно,
Безвільно,
Ближче –
До чола,
До крила,
До щоки.

До вологої крапки
В тексті.
Крізь обставини,
Двері,
Замки.
Тільки натяком,
Знаком,
Жестом -
До очей,
До грудей,
До щоки.
24.05.09

тут горбатенький брук-невдаха
випинається під ногами,
тут дощі розмовляють з дахом,
вітер пристрасно грає гами,
голуби скорботно воркочуть,
Замовляють собі погоду,
після надхолодної ночі
місто є – немає народу...

1.
Серед літа та й посеред річки
Розляглася біда моя, нічко,
Розляглася, сльозами стікає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на дні, на самотньому денці
Всі гріхи мої наче у жменьці,
Їх вода заколише, сховає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на березі квіти блакитні,
Сонцесяйно-сумні, непривітні.
Їхні душі біду мою знають,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

За горою дощить-заливає,
У хмариночці Всесвіт зникає,
І душа моя рветься у воду,
На самісіньке дно, аж до споду.

Душі мертвих стають із могили,
Їхні очі всі ночі вже з’їли,
Там ні сліз, ні жалю, ні прощення,
Їхні очі — це муки знамення.

2.
Ні води ні вогню, ні свічини,
Тільки голос із теплої глини.

3.
Голос.

Лиш темна ніч… і дотик твого тіла –
Пекельний, як вогонь, п’янкі уста,
Від погляду твого душа німіла,
Стояла тиша вічна і проста…

Тремтіння губ і водоспад цілунків,
Безмежжя ніжності твоїх долонь…
Ми випили любов із райських трунків –
Ми вибрали на двох один полон...

Свідомість марила, жила тобою,
Здавалося – все сон, коротка мить…
Підступний ранок змив тепло водою,
Та пам’яті душі йому не змить!

Сон у літню ніч академіка На…. лауреата На…, голови На…, дійсного члена На…, etc., etc, etc

Скажи мені, всемогутній Боже,
мені – знавцю гітар і гетер –
на що життя моє нині схоже,
нащо зі мною ти так тепер?

Були ж часи: повага, дівчата,
ну, так, за гроші… Але ж ти знав!
Ех, суча доля-Махабхарата,
хоч головою у власний став!

Ну, так, змовчав, коли слова чекали,
ну, так, на пару своїх доніс…
але ж я потім за гробом ніс кали
і очі ховав від людей униз.

І дім свій – колишній маєток графа –
купив за безцінок (ну, так,– дерибан),
там все, як треба: акваріум, арфа
і металевий під струмом паркан.

Підвалам, що з вогняною водою,
позаздрив би перший пияка – Вакх,
але на питання: «Хто зі мною?»
луна по кімнатах шепоче: «нах-х-х».

Королівський пудель, схожий на лева,
якихось там заморських кровей,
вбачає в нозі моїй королеву
і юза її, як хвойда Бродвей…

А Ти мені – блискавку-листоношу
жбурнув з небес, як дротик у ціль,
дякую красно і більше не прошу
здіймати у відповідь стільки хвиль.

Читаю вкотре – і матом лаюсь
таким, що навіть фікус засох:
«А ми за ціну не домовлялись».
І підпис короткий: Бог.

У кишені несеш листопад.
Двадцять дев’ять осінніх запахів,
Небезпечних багряних спалахів,
Розпашілий від зливи сад.

Стигле місто в калюжах площ,
Скрегіт вулиць і лиск асфальтовий,
Мерехтіння машин контральтових,
На дефіси подібний дощ.

І вологу прозорість сліз.
Двадцять дев’ять конвертів з марками,
Відчайдушні світлини з рамками
В листопад листоноша ніс.
22.05.09

Сніг летить, наче біла кров,
а дощі ллються осторонь…
В серце постукався Бог…
- Вам кого?..
Все просто:

Хрестителю двері не відчинять,
совісті суперечити…
Гріхами забризкані – Ірод щодня
главу відсікає Предтечі…

навіть на піаніно твоїх клавіш більше.
і ходять білі. і серце зліва.
і ти дуже теплий у сніг і у зливу,
та я не приїду на цьому тижні.

і кеди у тебе - на вузол охайний
і номер мобільного на майжериму.
вродливий, немов тебе вкрали з картини,
але - я серйозно кажу! - забувай ми.

і ґудзики в тебе пришиті сумлінно
і маєш ТАКІ приголомшливі очі
(що мабуть природа - і та трохи в шоці)
але... ну...

... в цій справі ти зовсім не винний!...

просто я на світанку чорнію дієзом,
не ходжу по зебрах, не в дощ парасолю
але як навчуся складати в бемолі -
то ти віднайдись за колишнім імейлом;)

…Когда воюют богатые, умираю бедные
Это закон замкнутого круга
Даже стоя на коленях со сломанной челюстью
Нам есть, что сказать в глаза друг другу
Я обнаружил истину в дырявом кармане
Это точка отсчёта цепной реакции
Библия зеркальное отражение Корана
Прошлое подвергнуто реформации
Перестрой FM -волну в правильное русло
От вибрации рухнет глухая стена
Я не верю что в твоей душе пусто
В ней живёт вера в самого себя
Только прах, усопший в земле наших предков
Знает ответы на все вопросы
Знаешь, мой друг, всему своё время
Не нужно бежать впереди паровоза
Не ошибается тот кто, боится меняться
Скрываясь за спинами стёртых имён
Продолжая на одном месте глупо топтаться
Копая могилу себе день за днём
Не зная о том, что в каждой ошибке скрыта подсказка
Часть карты ведущей тебя на вершину
Шаг за шагом сложи её как мозаику
Что б в конце пути увидеть своей жизни картину
Полюби своё небо вопреки страха
Страх всего лишь повод быть смелым
Напиши своё послание на мокром асфальте
Плод твоей любви должен быть спелым
Выбрось пистолет в глубокое море
Колодец души очистит грязные мысли
Жизнь это отрезок на линейке историй
Не играй по нотам слепого пианиста
Живи никогда ни кому не подражая
Ведь жизнь прожить – не книгу прочитать
И ты увидишь плоды своего урожая
Это всё что мой друг тебе нужно знать…

Перестрілись дороги на чорному,
Розійшлися дороги на білому,
Чорне поле ще й досі не зоране,
Біле поле снігами окрилене.
А під тими снігами лапатими -
Зріють сходи зеленими нитями
Хто весни дочекається - матиме
Квітнетравень, що в пісні бирнітиме....

*
Вітру цілунок
Витримати не усім.
Так і кульбабці.

Витримать спробуй
Дотик моєї руки.
Білі мурашки.

Подуву мить – і горить
Сніг феєрверку.
З нами буває таке:
Встояти важко.

«Зає…»
Збиток Зеньо
http://maysterni.com/publication.php?id=22500



откапал
отплакал
ОКТЯБРЬ – ЛИХОДЕЙ!

дождь падал на падл
и хороших людей…

Мы требуем от жизни сотни ответов
Не задавая при этом вопросы
Пытаясь перепрыгнуть сквозь её турникеты,
Мы взамен получаем отпорный щелчок по носу
Примеряя одежду марионетки,
Наша судьба не раз решалась простой процедурой
Подбрасывания в воздух потёртой монетки,
Орел или решка, ферзь или пешка, особой разнице нет,
Если ты не в силах создать автопортрет
Своей истинной жизни…
Но только без рамок, но только без рамок…
В толпе самих себя, мы очень часто теряем себя,
Не веря своим глазам, смотрящим в зеркало вчерашнего дня......
Ведь зная о том, что в дырявых карманах теряются планы,
Когда мы очень быстро, безнадёжно переключаем каналы,
Держа в руках пульт свой человеческой жизни,
Не подозревая о том, что всё может закончиться очень быстро....
Без права на переписку, посвященную родным, друзьям или близким,
Погружаясь в паутину повседневной жизни.....
Не замечаем, как стареют, умирают, ржавеют
Наши заветные мечты и нереализованные мысли,
Что давно уж пылятся на полках, или выброшены в урну
На довольно глупых не запланированных нашим маршрутом остановках
Поддаваясь чужым насмешкам, запретам, уловкам,
Мы становимся жертвой своей внутренней недомолвки.......

Михайло Ткач…
Білоголовий,
Неначе ангел уві сні.
Він – незабутнє,
Тепле слово,
Джерельні, лагідні пісні.
Михайло Ткач –
Це світ смерічок
І кучерявих ясенів.
У Буковиночки-Марічки
Є сином він
Серед синів.
Та син Миколи і Марії
Не тільки Буковини син,
Він ціле людство
Словом гріє.
Його співають – і грузин,
І росіянин…
Я у Штатах
З американцями співав
Пісні Ткача,
Та так, що в Татрах
Той спів і горець відчував.
Як білий сніг Ткача сивини,
Ознака мудрості і втрат.
Коли втрачаєш половину,
Влучає в серце сніг і град,
І у “Зазим’є”* холод кличе…
Але у білій сивині
Й лелека весняна курличе,
І яблуневий цвіт весни.
Тож рано у “Зазим’є”, рано!
Ще довго наяву
Й у снах
Вам промовляти:
“Добрий ранок!
Ти знов прийшла, моя Весна!”

м.Київ, 1999р.
_______________
* ”Зазим’є” - назва поетичної збірки всесвітньо відомого поета-пісняра, лауреата Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка М.М.Ткача, автора пісень „Марічка”, „Ясени”, „На щастя, на долю”, а також назва села на березі Десни під Києвом, де розташована дача Михайла Миколайовича.

Дощем в обличчя
напівсонний день.
Рахує власні кроки моє серце.
Ти ніби всюди!
І тебе – ніде…
І видивляю очі у люстерце.
Чи вже отак
мені не пособі,
що у мені самій –
моя відсутність…
Я там, де ти. А ти?
А що тобі –
тобі, в моєму серці
всюдисущім…
Не дуже смійся –
не на ту попав,
бо я свого умію добиватись.
Сьогодні дощ
мені в обличчя впав,
бо завтра
моя черга посміятись.
І буде перемога у руках,
але й тобі,
не бійся,,
пощастило,
що я не звідси,
знаєш - я така,
якщо з усіх
тебе я полюбила.

Капіталізм.
А я ж його не ждав...
Розмова з вітром про печаль і воду.
І зірка, наче білочка, руда
Душі відійшлій вдячна за свободу.

Біль продається.
Хочеться мовчать.
Я в тому віці,
Коли вже не стало
Ні Байрона, ні Блока...
Твою мать...

Єсєнін – в бронзі,
Лорка теж – зі сталі.

А я ще цей...
Із крові і вогню.
Душа в Дніпрі свою дзеркалить вроду.
Я більше нині каюсь, ніж виню
Державу, батьківщину і природу.

Бо смак життя втрачати не люблю
Ні через них,
Ні через різні «ізми».

То ж я – нащадок гетьмана –
Павлюк –
На власній вже давно гуляю тризні.

Щекочут нервы пустые нюансы
Кто-то плетёт смешные интриги
Судьба раздаёт нам шансы, авансы
Она ненавидит шпионские игры
Скупые сердца на любви экономят
Кто-то тоскует за ширмой улыбки
Седея от счастья в стеклянном доме
Считая как деньги чужые ошибки

Мы хотим покупать только правду
Продавая взамен только ложь
Разложив на стол карты
Мы носим под сердцем нож…

Двигаясь против часовых стрелок
Глядя в зеркала заднего вида
Мы словно осколки разбитых тарелок
Падаем вниз с высоты титров
Люди как волки найдут запах крови
Орудие смерти всегда под рукой
Подводные камни слепой паранойи
Нас научили беззубо любить

Мы хотим покупать только правду
Продавая взамен только ложь
Разложив на стол карты
Мы носим под сердцем нож…