Чомусь мене тягне на поезію
дивну таку ерогенну стратегію
вперше відчути надіюсь я зможу
те що багато хто вже не може

Вперше відчути запах весни
вперше побачити ніжне створіння
і зрозуміти ну що же таке
ти відтворив своїх снів сновидіння

Я вже не хлопчик ніби дорослий
і вимагає від мене життя
щоб я не був свобідний і різний
щоб влаштувався я під життя

Може і зможу тепер і я
бути таким як скаже життя
може і зможу а може і ні
мить - лиш життя і сонця пісні

Тиха весела ніч
по зорям ходять люди
я тебе надіюсь верну
і серце ніколи не забуде

хай хтось кричить хай хтось ричить
і ніжні ночі залишились там попереду
у нас з тобою ще будуть дні
найніжніших слів великі череди

я знаю пройдуть тіні ночей
я знаю пройдуть навіки
і тільки серця ніжний мотив
боюся без тебе відчути

Хочу до твоїх рук приторкнутись
Хочу до твоїх рук приторкнутись
хочу до твого серця доторкнутись
хочу бачити твої очі
і ніжно відчувати серед ночі.

Дотик твоїх губ
ніжно серце відкриває
вірність твоїх рук
душу мою зігріває.

я лечу і ти летиш
я спішу і ти спішиш
в ніжні ночі теплі сни
берег сонця і весни.

Листя золотаве падає летить
листя золотаве ніжно бархотить
листя ніжно відчуває
що тут хтось когось кохає.

Він проходить серед дерев
він проносить сум очей
в серці в нього дуже пусто
але листя тихо чує

ну чому ну де вона
ніжна добра й чарівна
усміхнеться чи мені
щастя долі у життті

та кохана, так вона
ніжна добра й чарівна
та вона вона вона
ні не та не та не та

Чи згодні Ви, містер Н, кохати її все життя?
Так!
Чи знаєте Ви, містер Н, що за гороскопом вона
Рак?
Так!
Що вона любить воду (сльози і дощ) на смак,
Чи згодні ви разом з нею при нагоді ходити
навспак?
Так!

То ж не шукайте дешевого щастя
на стороні,
Будьте разом із нею і наяву, і вві сні.
Будете мати квартиру в Дністрі
на дні,
І дачу елітну на небі,
а чом би й ні?

А ще вона любить тишу
на брудершафт,
Тримати в квартирі рибку кохання –
скат.
Ви згідні заради неї на дуумвірат
десь так на років вісімдесят?

Вітаю,
від сьогодні ви стали її половиною.
Обміняйтесь обручками, поглядом, слиною.
Наділяю вас авансом
індиго-дитиною,
І не дай вам Я,
спати один до одного спинами.

Коньяк «Закарпатський», як доля…
Гори – зажурні…
- Темні алеї говорять?
- Бунін…

Півмертва душа, півжива –
стискають обценьки.
Я плакав, а дощ утішав
тихенько….

Світило сонце у вікна зранку.
Тебе побачив я крізь фіранку.
Злетів по сходах на Контрактову
І закохався в тебе раптово.

Тут на Подолі, старім Подолі,
Зустрілись разом дві наші долі.
Зустрілись разом тут на Подолі
З ранковим дивом і наші долі.

А ти, всміхнувшись, мені сказала,
Що поспішаєш в район вокзалу,
А потім просто поцілувала
І на трамваї своїм умчала.

Тут на Подолі, старім Подолі,
Зустрілись разом дві наші долі.
Зустрілись разом тут на Подолі
З цілунком першим і наші долі.

І телефону не залишила...
Не перепрошуй, що ти спішила.
Я наздогнав і трамвай і долю,
Бо диво трапилось на Подолі.

Тут на Подолі, старім Подолі,
Зустрілись разом дві наші долі.
Зустрілись разом тут на Подолі
Дві наші долі, щасливі долі.

"Ні, я хочу крізь сльози сміятись"-
Так ти казала у важкі часи.
І я крізь перешкоди
Буду йти до своєї мети,
Буду "Cеред лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!"

..............Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі...(В. Сосюра)
..............Хоча жінки і небо –
різні речі...(С. Татчин)
.................................
Вже сутеніє. І студений вітер
нарешті вгамувався і притих.
Весна примхлива. Та невдовзі – літо.
І я, твоєю ніжністю зігріта,
пливу крізь дим акацій золотих.
І пристрасними хвилями хлюпоче
медовий травень.
Поринаєш в них–
й злітаєш у високість. Очі в очі.
І серце в серце. І в жагучі ночі
пливу крізь дим акацій золотих...

Ти слухав моє серце.
Я – твоє.
Затамувала подих поруч тиша.
І мокрий дощ просився у фойє
душі моєї,
але я не вийшла…
І стукав дощ у вікна, попри все,
і губ торкавсь
солодкий присмак вишень.
Напевно,
ти читав мене про все…
А дощ у двері стукав –
я не вийшла.
І вилітала усмішка, як птах
із уст твоїх,
освячуючи тишу.
Писав по вікнах дощ мені листа,
щось белькотів,
все тихше, тихше, тихше…
Ти слухав моє серце,
а мені –
було так тремко твого дослухатись.
Яка різниця, що там –
дощ чи сніг,
коли отак хтось вміє усміхатись.

Дерева стоять
край дороги рядами-рядками,
закуті в кору,
неотесані і дерев’яні -
свою наготу
прикривають листами-листками,
дерева стоять
величаво, а досмерті п’яні

вітри за спиною
заламують віти (чи руки)
деревам, які
покорились і просто змирились,
що ситий кобель
і його безпородна сука
помітили їх, і сліди ці навічно лишились

рубцями, які
розповзлися в усі усюди
по плоті живій,
та дерева ніколи не плачуть
(ну майже ніколи) -
дерева неначе люди:
страждають тоді лиш,
коли їх ніхто не бачить.

Я злой и страшный человек…
Я самый подлый, сука, в мире!!!
К ногам, рукам и языку
Прикуйте по центнеру гири!
Меня к вам выпускать нельзя:
Я гнусный червь, я желчь, я язва!
Из уст моих течет река
Отвратной лжи. Не видно разве,
Что взгляд мой вязок, как смола,
Что руки гибки, как лианы,
А ноги – только в болота
Ведут вас злым путем коварным?
Бегите прочь, едва мелькнет
Поблизости мой облик сладкий –
Он лжет: за ним живет подлец,
Развратный, мерзкий, скользкий, гадкий.

Картатий берег, ніжна гладь води,
Тріщить гілля у символічній ватрі,
Спиною притулившись до верби,
Ти мрієш з чистого листа життя почати.
Народжене у відчаї сумління
Вбиває поворотами думок.
І влада сил, і страх нерозуміння,
Ідей твоїх занедбаний ставок,
Мастурбування в душі під акорди,
З яких почалось підлітка життя,
Інтимні зачіски, романи, биті морди
І вперше напиваєшся в сміття.
А потім штучний той дівочий погляд,
Яким уміла хлопців розвести на секс,
А вранці ти, тікаючи з-під ковдри,
На ринок бігла по кефір і кекс.
Старенький рок, метал шалений, трохи джазу...
Навушники у вуха, кнопка плей.
І ти в сусідній світ давала газу,
В якому в тебе завжди все окей.
Була в числі прославлених артисток
І по містах літала наче птах.
Сповідувала погляд феміністок,
Та мала по коханцю в тих містах.
Була ти всім, була й нічим водночас.
І мчала вверх, десь гальма загубивши.
Але і досі не дізналась чого хочеш.
А щастя поруч, ось воно, на рівень нижче.

Якби ти знав, яке велике щастя
з тобою жити на одній землі.
Дивитись в одне небо одночасно
плисти по ньому, ніби кораблі,
шукати між зірок яскраві мрії
і танцювати з вітром під дощем…
З тобою бути іншою не вмію,
лиш хочу бути поруч ще і ще….
З тобою бути іншою не можу…
Як можу бути іншою? Ну як?
Коли в мені – уже в клітинці кожній
Життям пульсує усмішка твоя.

Туман мов шарф, закинувши за стовбур
І огорнувшись плащиком дощу,
Посеред міста Я (урбанізований) стою!
Напевно, вічність?
Дикість?
І моя крона мов корона!
Блазня...
В’язну...
Вічністю у думах
- „Кому треба?
Тії люде?”
Дивний Бог
В своїх творіннях!

(пісня)

Поле родить так полинно,
поле нами вкрите.
Полягли ми – полягали
у зелених свитах.

Нашу кров дощам не змити –
маків море грає,
як хвилюється – стікає
ген, де серце крає.

Хай те серце з Берестечка
стежкою до Крутів
нас усіх збере у пісні –
триста незабутих.

Триста душ вагою волі
тризнами на вітер
не летять, а колихають
на калині квіти.

Білий світе, всохлий цвіте,
розвеснись, як можеш.
Відросися, відмовчися
про людське та боже.

Час, напевно – добрий лікар,
та гірчить полями.
Стережемо подих вітру
полинить над нами...

29 Травня 2009

дивно, але в цій колоді багато-б а г а т о серця.
і мрій про велосипед. і кави з перцем
(бо кава з корицею - то "не по-нашому", типу)...

колода міняє гарні нікнейми у квіпу,
встромляє трирічної давності фото в анкети
якомусь контакту в офлайні виписує: "де ти?!".
кохаючи щиро набори із буков і смайлів,
збирає усю переписку приховано в файлі.

ніколи не ігнорує дзвінків на мобільний,
за найнезначущими датами стежить пильно.
не має на цілім світі ні друга, ні брата,
от тільки серед шанувальників - неадеквата.

ненавидить своє тіло, картає постійно долю
за "ось оцей" горбик на носі і сині кола,
що так не пасують великим очам зеленим -
за це час від часу з ножем погрожує венам!

вона зарікається пити, а потім - до втрати пам*яті
все топить себе і топить в дворі біля алкомаркету.
частіше, ніж спіднє, змінює точки зрячості,
складає короткі сторі, стирає начисто.

Що дивно - у цій колоді досі багато серця
і музики: "квінта-квінта-секунда-терція"...
дарма що є стаж і досвід алкопотопЕльниці...

переросте, провесниться.

Колись ще буде це, бо так щороку
передчуттям невідворотних втрат
зашелестить, закрутить листопад,
і перетнуться між галуззям дати-строки.

А поки ще земля в обіймах неба
так віддано вагітніє теплом,
і снить новонародженим зелом,
по краплі сонце роздаючи стеблам.

Зозуля вкотре збилася з рахунку,
з похмілля джміль товчеться до вікна.
Щороку метушлива новизна
дурманить голову, туманить думку.

Весняна акварель - прозора крапля
стече між хмар і розмережить пруг.
Блискуче лезо переверне грунт
під перегуки грозового травня.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете? А пішли бо ви «к чорту»,
Знову, і тричі, й вовіки ідіть собі знов!

Вам не здолати мене і не випити крови.
Житиму так, як хотів і як Бог написав.
Бийте, стріляйте, руйнуйте, викопуйте рови!
Я собі йтиму, нехай би вас дідько забрав!

Ви, у труні, мов мерці, все чекаєте чаду,
Хочете світ замінити на врізаний тромб
І, причаївшись, зірвати його під браваду
Пафосних слів і каміння з розірваних бомб.

Пийте-гуляйте, мерці, а мене не чіпайте.
В силу вогню вам ступити не дасть амулет.
Геть забирайтесь, як втратили душу! Зникайте!
В людських обличчях почвари ламають хребет.

Лезо меча просіче демонічне повітря.
Вийдуть замучені жертви диявольських мес!
Ви, хто пускаєте слину й жовтасту селітру
Марно готуєте. Я ще не вмер — а воскрес!

Нащо мене зачіпати? Навіщо вам зброя?
Ви, може, серце не втратили в домнах очей?
Люди Христа — тільки юдине плем’я. Вас двоє
В сутності першій, забитій у труни січей.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете, не для вас ця аорта?!
Вчора й сьогодні, і тричі, й вовіки ізнов!

І так просто, як ти колись
Увійшов у моє життя,
Хтось тебе прочитає як книгу
Не знайде що шукав – відкладе і забуде,
Або ж буде зарано – залишить на потім…
Ти ж покинутий, лежатимеш стомлено,
Вкриваючись часу пилом
Часу плином,
Чекаючи нового гостя,
Що в тобі віднайде себе,
Для котрого ти станеш настільною
Книгою,
Білизною постільною,
Що кожен раз як вперше,
Що кожен раз – щось нове…
…Та наразі забуто тебе на життя стелажах,
Повільно сплива часу плин
Ти покриваєшся пилом…
Гасне надія з роками –
Думками
Дорогою ти до архіву….

тріпотінням чорних крил
золотаве дерево
ставало багаттям
на твоїх долонях
і хіроманти
знетямлено знизують плечима
твої лінії сплетені вузликом
пазли твоїх долонь спалені
візерунки попелу
можна торкнути губами
але бачити їх
тлумачити їх
та який там у цьому сенс
твої долоні покриті попелом
ми просто йдемо по колу

Жасминовим чаєм
твою тамуватиму спрагу,
Поцілунками ніжними
твою забиратиму втому…
Я у снах кольорових
покажу тобі свою Прагу,
А потім – разом
ми повернемо додому...

Тільки ти більше кави
не пий… це зайве...
моїми очима,
буде гірчити полином,
що в ночі холодні
безсонні
без тебе
я сушила жасмин...

Забулькав чайник –
Ага! Якраз…
Без кави-чаю
Запам’ятаю
Частунок Ваш
Із колючих фраз.

Каштан сусідський
Розмову чув,
До Ваших вікон
Цвісти боїться.
Тремтливі свічі…
Ніщо не вічне.
Усе сказали?
То я мовчу.

Відставте чайник,
Щоб не свистів!
Ще тільки чаю
Не вистачає
До сліз гірких
І солоних слів…

Третя ночі. Почалися перейми…
Рваним болем
В спотвореній свідомості
Щораз яскравішали образи,
Думки зодягались в слова...
П’ята ранку. Вона ще жива...
Стомленим болем
в спорожнілому серці
Відлунює пустка,
Стихають звуки мелодій,
Що пісню творили в душі...
Ось так, коли треті півні,
В душі, зґвалтованій стражданням,
Крізь призму болі і розлуки
Народжуються вірші нові...

Повісь у кімнаті її дощовик –
Блакитно-прозорий
У крапельках- зорях.
Сьогодні ви будете
Тільки на "ви",
Несказане –
Хмари за вас договорять.
Вона ненадовго-
Вона побіжить
І сон забере,
І прихопить твій спокій,
І ти не зупиниш її
Ні на мить…
Зостанеться дощ
У кімнаті високій.

Ну ось і добре!
Більше не крути
Сумних пісень з пошарпаного диску.
Я так люблю, коли смієшся ти,
А із очей летять щасливі бризки.

Підводь коліна із могили мрій –
Твоя жалоба вже триває вічність:
Немов заклякли ноги молоді
І спохмурніло пережитим личко.

Пора в дорогу.
Я допоможу
Підняти якір. Не дивись в минуле
І, попри сумнів, перетни межу,
Бо ця зупинка надто затягнулась.

Я знаю: важко
Цей зробити крок
Назустріч долі у обійми вітру,
Але безжальний і гіркий урок
Тебе не зможе більше зупинити!

Давай же руку: я твій друг – повір.
Час вибиратись із печаль-болота.
Скипає юність, мов ріка із гір
І розквіта усмішки позолота.

Замкни у скриню, як старі листи,
Сумні думки з пошарпаного диску.
Лише поглянь: яка гарненька ти!..
Тримай долоні –
Щастя зовсім близько!

Так хороше,так мило,так прекрасно
Твої долоні цілувати,мамо!
І серцем відчувати повсякчасно
Чудесну міць батьківських молитов.
Прохання наші в просторі та часі
Зустрінуться, і зазвучать так само,
В надії на Божественну любов...

Мій день купається в твоїй турботі,
Мій день оспіваний в твоїх піснях,
Мій день омріяний в твоїх казках,
Де на мені корона в позолоті...

“Гать будуйте кріпку і високу…”
Б.Лепкий)
…Кидаю слова...
Стою і кидаю у грунт живі слова,
Немов ратай руде зерно у спраглу ниву...
Дивлюсь на схід і прислухаюсь, мов сова:
Чи дихає рілля, чи буде диво?...
Надіючись на те, що дух зерна,
Між скиб ріллі, де все життя моє,
Розбудить юна дівчинка Весна...

…І те зерно, поставши в стебла і колосся,
Напившись сили Сонця в сіножать,
Почувши дзвонів голосних многоголосся –
Постане в гать!...

…Постане, щоб спинити грізну повінь...
Постане, щоб збудити внуків знову!..
Щоб пам’ятали ми прапредків славних слово…
Щоб не забули ми на смак своєї крові...

…А я стою, дивлюсь на схід і тихо слухаю:
Пітьму просторів, круговерть подій...
…Орю...
Впрягаюся в ярмо – і землю рухаю,
Та дзвін гуде, як і колись, тривожно:
- Ді-і-і-й!...

- Вставай! Вставай! Великий і малий!
Бо землю боронити треба вміти,
Щоб не прокляли нас з тобою наші діти,
Щоб ми з тобою у багні не зогнили!..

…І, через гамір, шум, біду і рев скажений:
- Будуйте гать! Будуйте гать! Будуйте гать!..
А поміж внуків і дідів і я, блаженний,
Метаю слово своє в гать ту, як печать...

…Слова мої впадуть униз, немов насіння,
У каламуть води, на саме дно...
А звідти, завдяки майстрів умінню,
Зведуться в мур: каміння, глина і вапно...

…А що, як стане диво, й жовті стебла,
Ті, що впадуть на чорну землю в сіножать,
З самого споду піднімуться в грізну греблю,
Й постануть в гать!..

…А від словес моїх, немов від муру греблі,
Відступить з шумом в океан ворожа хвиля!..
І стануть води каламутні тихі й теплі...
Невже не пропадуть мої зусилля?...
І так, як мур товстий просте вапно скріпляє,
Слова скріплятимуть в основах те насіння,
Яке, як богатир, з води зростає,
Бо муром тим нові проходять покоління...

…Слова – наріжний камінь, а на ньому,
У травах і квітках – висока гребля:
Тінисті липи, що знімуть смертельну втому,
Яскраві квіти і хлібів златаві стебла...
І безтурботні хмари на блакиті,
До них тягне свій стан тонкий струнка тополя…
Щасливі діти – галасливі, вільні, ситі,
І двоє душ – він і вона, посеред поля…

…А десь далеко, грізне море, в скали вперте,
Годує хвилю ненаситну жовтим соком…
Тому, живіть і до самої миті смерті,
У праці щирій відкривайте своє серце,
І –
Гать будуйте, кріпку і високу!...

Кумпала Вір,
22.10.-03.11.2007 року, м. Хмельницький

Вже сон розцвів,
Розкрилися тюльпани.
Проснулось все.
Лиш ти, моя любов,
Коханням заколисана дрімаєш.

Залежність від часу –
Це відчуття до чола прикладених чисел,
Нестача постійна хвилин
Для втрачання цноти.
Це так, наче зависнути в небі
Без літака і крісел
І прикладати пальці
До небезпечно відкритого рота.
Це так, наче креслити
Сто траєкторій – і не летіти,
Так, мов зупинка подиху
В прямому ефірі.
Час – коли вчасно збрехати,
Що є святі діти.
Хтось же повірить –
І всім воздасться по вірі.

Затемнення місяця станеться,
Коли ти спатимеш,
Коли уві сні прокладеш
траєкторію зльоту,
Долоня закриє півнеба,
Замислено гратиме
На напнутих вікнах,
які відкладали на потім.
Так засклено воду
Руками земного тяжіння,
Скидаються риби
із поверхів, де є антени,
І пальці ворожки
Спинились на лінії тіні,
Затемнення місяця –
хтось помер безіменним.

Страдать, рыдать и резать вены,
Иль молча броситься с моста,
иль возводить глухие стены –
Идея эта так проста.

Зачем решения простые,
Зачем банальность пустоты?
Пути из пропасти крутые,
а вверх идущий – это ты.

Страдать, рыдать и резать вены –
Идея эта так проста,
Она стара, как и попытки
Начать всё с чистого листа.

Зачем смотреть себе под ноги,
Когда над пропастью повис?
Неумолимо судьи строги
К тому, кто сам стремится вниз.

Страдать, рыдать и резать вены –
Проторен издревле сей путь.
Уж лучше бейся лбом о стену,
Но предсказуемым не будь.

С ладони тех, кто из осколков
Былого новое слагал,
Взлетает птица Феникс, только
Когда, слагая, он не лгал.

Забулькав чайник...Потім – засвистів
Так по-садистськи голосно (де-Садно)…
Зірвався з ліжка. Впав. Криваве садно
На правому коліні. І надсадно
Послав до дідька каву і котів,
Що під ногами плутались (вар’яти!)
Бажання двоєдине (пити-спати)
(у ліжко каву, Серце, то святе!)
- Ти з цукром?
- Так, дві ложки…а проте…
Давай без цукру…
і смагляве тіло
замінить смерть солодку (ту, що біла)…
…і чорно-біла круговерть (чи бій?)
- моя солодка…
- полиновий мій…
...п’янкі сніданки змореного літа:
Столичний Гумберт.
Галицька Лоліта.

Скресне крига і ми розтанемо
У весні яблуневим щемом,
Розцвітеться небо каштанами,
Ми його шатром наречемо.

І сплетуться долоні стеблами,
Щоби разом здолати хвилі,
Серед світу морями теплими
Стануть душі від того зілля.

Серед неба стиглими вишнями -
Дві планети в пригорщі літа,
Зачарує шатами пишними
Це нове сотворіння світу…

Хай блукають вітри пустелями,
Хай шукають пару жадану,
Ми свої рушники постелимо
Як містки через річку Дану.

Я б тобі приносила маки, або ромашки.
Ми б кохалися на горищі, або у полі.
Ми би їли цибулю зелену і бараболю.
Я б варила тобі найсмачнішу у світі кашку.

Цілувала б таку гарячо-смаглюву шкіру.
І любила б і ніжила сонце в твоїм волоссі.
Умивались би вранці росою, ходили босі.
Але ж ти мені тільки снишся мій сон-кумире.

От би взяти тебе за плечі, ввісні за руку.
І вести за собою, де люди і світ – справдешні.
Я би в жменях носила солодкі, мов мед черешні.
Я б приносила в роті тобі найтихіші звуки.

Але ж ти тільки сон… Доторкнуся і зникнеш… Тяжко...
І ніяк не заманиш до себе, не вмовиш… Леле!
Скоро день закінчиться і вечір мені постелить.
Щоби бігла до тебе крізь сон і несла ромашки.

Любов не носить білизни
Чесне слово хто б Вам що не казав
Я не мав на увазі любов до Вітчизни
І взагалі я нічого не мав

Може це і звучить не гарно
Трохи зверхньо і дещо грубо
Та ніщо не минається марно
Любов змушує чистити зуби
І навіть голитися регулярно

Але в тому є своя гідність
І таке собі право на казку
Якою стає вагітність
І сприймаєш як Божу ласку
На двох подаровану вічність

В цім клубочку сплеся вся туга. Печаль озимна...
Ні горбочка,ні хрестика. Спогад-роздертий клапоть.
Коли б вмила, то плакала б ...Голос м' який , як вата,
Шепотів чорнокрижно: спинися , моя дитино.
Я ж , як дошка, потріскана – невтесане Буратіно!

А він в лоні колесиком, мій акваріум з рибкою,
Пальцем тиче в живіт, а по небу пострижені сови,
Бо було ж уже - кров'ю харкнув в обличчя свідкам,
Ну і ти вже не жінка, а сходинка в порожнину.
На тім світі світи, бо нащо йому добрі люди...

Бо нема його. Ручки , ніжки і перфоратор,
І голівка лежала чорнява в клінічній мисці.
Будуть лиси ходити, торкати мій всесвіт лисий,
І вплітати божих корівок між білі патли,
Розірве молоком на частини стоградусні груди.

Адекватною до відроджень я вже не буду,
А луска хрипоти опаде, як колюча крига,
Коли бавились в смерть - заніміло чоло повітря.
Я стою тепер... Бачу, ті самі маячать люди,
І несуть своїм дитинчатам сонця достиглі.

В черепашкових панцир-будинках і навушниках.
Наливай...
Схлипом литиметься горілка,
А думки знахабнілі рудіють -шастливі білки:
Домальвують в горловині розпуки смужки...
-Пити будеш?
- Пити ?
-За нього ? Буду.

Хмари крапають сином . Тяжкі мов свинець, повіки
Просівають земельку мертву гульвіси-будня.

(стих посвящаю К.Б.Г.- человеку без совести и чувства собственного достоинства)



Ты умер вчера,
Хотя еще жив,
Поминок не будет,
Не смейся,

Ты умер, и участь
Свою заслужил,
Вернутся ко мне
Не надейся.

Ты умер, нет слез,
Лишь только оскал,
Холодный, жестокий,
С обидой.

Ты умер, мой друг,
Разве это не знал?
Будь в курсе –
Пропал ты из вида.

Не жду новостей,
Для меня ты – не жив,
Забыла, прости…
Я не помню.

Ты умер – я знаю,
Хотя хоронил
Меня ты
При здравии полном.

И ветер завыл,
Будто пес на луну,
И как тебе, там,
В преисподней?

Меня ты любил?
Но мечты обманул,
Разбил, надругался,
Злословьем

Порочил, позорил,
Обманывал, лгал,
Теперь не прийму,
Не надейся.

Ты умер вчера,
И исчез навсегда
В моем искалеченном
Сердце.

Обернутись востаннє. Й забути це місто-без-диму.
Неслухняне волосся сховати під хустку квітчасту.
Я тебе залишаю й себе залишаю відчасти.
Не від слабкості. Просто напам’ять. Чи просто для рими.

Божевілля не вирок. А відстань самотніх дистанцій.
До людей чи до Бога. Та все ж таки ближче до себе.
Це не вміти писати про блават, про сонце і верби.
Але вміти про смерть, або вибір останніх інстанцій.

Залишати це місто. І пити туман спроквола.
Мандрувати по світу. Під серцем носити тишу.
І писати в щоденник, хоч щось. Ну скажімо – вірші.

І весь світ – тільки місто. І потяг іде по колу…

Переливами струн розлилася ріка мелодій
Тільки погляд кричить мій:”Годі!”
Біллю млосною вдарила серце пісня
Не хвилюй так мене – вже пізно.

Пізно плакати за минулим вітром –
Чи шквальним, чи помірним – пізно.
Пізно в очі вдивлятись хитро –
Не знайдеш там нічого – пізно...

Переливами струн відженеш наш смуток,
Очі ж твої печаллю скуто...
І останній акорд розіб”єш...
„Пізно...”, - скажеш і знову втікнеш.

Я павутинкою. розкинусь
Серед твого гілля
І незамітною залишусь
Для погляду здаля.

І після зливи слів гірких
Я залатаю знов
Шпаринки павутин міцних
І збережу любов.

Віддай! Із пам”яті мене віддай!
В душі мене ти не тримай!
Віддай!

Залиш! У спокої мене залиш!
Не згадуй, що було колись...
Залиш!

Кохай! В минулому мене кохай!
В думках сьогодні обнімай.
Кохай!

Знайди! Назад догору ти знайди.
Що хочеш – все собі візьми...
Прийди!

1.
Понад Россю заграва – ляхи Корсунь спалили,
Порубали козачок, їхніх діток згубили.
Уклонімося, браття, нашій спаленій хаті!
Ми йдемо на загибель – стережіться, трикляті!
2.
Наша сила безмежна, наша сила у гніві.
Військо повниться славне, наче річка у зливу.
Нас покликала слізно Україна, як мати,
Годі, годі над нами ворогам панувати.
3.
Ми йдемо на загибель – кров скипіла гаряча.
Над крутими ярами крук із вороном крячуть,
Крук із вороном крячуть, красну битву віщують.
Ніч останню у замку п’яні ляхи ночують.
4.
Ой, недовго гуляти! Нагулялися вдосталь,
Час додому вертати вам, непрохані гості.
Панували, а нині – переможені й ниці,
Ви злякалися помсти і козацької криці!
5.
Ідемо ми за Хмелем, ой за Хмелем Богданом,
Визволяти Вкраїну, на віки Богом дану.
Ось і берег над Россю височіє скелястий,
Там і слави здобути або голови скласти.
6.
З нами найманці скачуть – відчайдухи-татари,
З краю в край піднімають в небо чорнії хмари.
Ви повірите нині козаку Галагану,
Що катів не злякався, коли вводив в оману!
7.
У фортеці палають смолоскипи і свічі.
«Перебіжчики» хитро під тортурами свідчать:
«Суне військо велике, вам умерти в облозі.»
Гарнізон сполошився і готує обози.
8.
Не врятує фортеця, хідники-підземелля,
Утікати зібрались полководці від Хмеля.
Срібло-золото в скринях, з самоцвітами зброю
Тягне жадібне панство на вози за собою.
9.
Стали в полі над Россю, окопалися ровом.
Кривоніс обійшов їх, поспішив до діброви –
Через Рось за Стеблевом. Іще й сонце не сіло,
Як обіцяно Хмелю, він узявся до діла:
10.
Ось дорога широка, що убік Богуслава,
Тут козацькому війську і пошана і слава!
Перекопано шлях той, всюди – пастки-завали,
Тихо в засідках гостя козаченьки чекали.
11.
А Тугая тим часом не злякали гармати –
Наказав йому гетьман ворогів дратувати.
Ще й козацькі загони на той берег запекло
Подалися до ляхів, влаштували їм пекло.
12.
І тятиви дзвеніли, і гриміли у полі
Гаківниці й рушниці, і мушкети й пістолі.
Вже у спалений Корсунь входить гетьман із раттю.
І вівторок настав... Помолімося, браття!
13.
Від Росі прохолода піднялася туманом.
Чути скрегіт і стогін над укріпленим станом –
Знявся табір ворожий та й пішов на засіки,
Утікають від Хмеля, скрині кидають в ріки.
14.
Оточили ми валку й почалася робота:
Гнали ворога, гнали і загнали в болото,
У яругу загнали, в темні хащі, у балку.
Збились в купу кіннота, піхотинці і валка,
15.
Розкотились колеса, і розбіглися коні.
Залунали вітання від козацьких загонів.
І бенкет розпочався – погуляли ми вільно,
Досхочу розливались там кривавії вина,
16.
Роздавали ми щедро українські гостинці,
Звідусіль оточили й пригощали чужинців:
Наші списи тріщали, затупились шаблюки,
Напилися заброди і вина і багнюки,
17.
Танцювали до смерті і співали до крику,
Аж допоки імлою вкрило битву велику.
Заплатила нам щедро за банкет Посполита:
Половина – в полоні, половину – убито.
18.
Тисячі полонених з балки вийшли Крутої.
Витягали гармати, в купи зносили зброю.
А татари лісами, поки небо сіріло,
Полювали за кіньми, втікачів полонили.
19.
Всюди стала сторожа понад яром на чати.
Буде слава про битву переможну лунати!
Гетьман раду скликає, йде під дуба старшина.
Так скінчився вівторок, переможная днина.
20.
Спочивають гармати. Так скінчилася битва.
З нами зброя гаряча і святая молитва!
З нами сила небесна і земля наша чорна,
Що живить і рятує, й наостанок огорне!
21.
У диму після бою всюди чути благання.
Ми живих підібрали і промили їм рани,
А братів, що померли, окропили сльозами –
Вже не встати до бою козакам поруч з нами.
22.
Поховали й високі насипали могили,
Окропили сльозами і хрести встановили.
Три могили чорніють, видно їх звідусюди,
Припадуть до них трави і поклоняться люди.
23.
Й ворогів поховали – всюди яма до ями –
І розвіяли пам’ять про чужих між ярами.
Полонених і зброю віддали ми татарам,
І ясир був великим, бо наймались недаром.
24.
Калиновський з Потоцьким, втікачі-воєводи,
Повсідалися смирно на татарські підводи.
Плаче Річ Посполита, на Богдана лютує,
А козацтво у краї дорогому панує.
25.
Гей, і в нашій скарбниці вітер вільний не свище!
Почали будувати місто на попелищі.
У фортеці палають смолоскипи до рану,
Звідусіль їдуть в Корсунь посланці до гетьмана.
26.
Тут і слава Богдану, тут йому і вінчання:
До козачки кохання – найвірніше, останнє.
А попереду – знову і війна і тривога,
Нам судилося далі гнати ворога злого.
27.
Ми підемо за Хмелем, ой за Хмелем Богданом,
Визволяти Вкраїну, нам навік Богом дану.
Нас покликала слізно батьківщина, як мати,
Годі, годі чужинцям на землі панувати!
28.
У високому небі ворон голосно кряче.
Вірну шаблю ховати рано, рано, козаче!
Наша доля козацька – боронити Вкраїну.
Всюди слава про Хмеля і про Корсунь полине!


Славко Морозенко.

Битва під Ко́рсунем {15-16 (25-26) травня 1648} – битва між військами Речі Посполитої та її найманцями з одного боку і українськими козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького та його кримсько-татарськими союзниками – з другого під Корсунем в ході національно-визвольної війни 1648 – 1654 років.

А війна війною,
а поля кістками...
Запеклися кров`ю
імена у камінь,
просочили груди
журавлини соком,
журавлино бились
в небі одинокім,
де осліплій кулі
не сховатись в рані.
Як війна війною –
то й душа, мов камінь.
Пеклом запеклося
кожне серце мами.
Імена забуті,
імена незнані
западають світлом
заникають болем
у червоних маках.
Їх купає поле
у росі, де вітер
розтремтівся, наче
не знайшлося серця,
що за ним заплаче
та не стало звідки
набирати сили
розгрібати правду
з братської могили –
розпинати груди,
відпускати спокій
ліком зозулиним,
мов до стінки кроки,
донести і в спину...
Там, де біль сп`янілий
обіймав гостинно,
кулі гнізда вили.
А війна війною,
а землі родити...
І, немов сльозою,
небом поле вкрите.

28 Травня 2009

Готуй рискаль. Ідем на бараболю…
Вона з пивниці проситься на волю,
Вона любити хоче, тягне ввись
Пророслі руки-пагони…Хутенько
Бери її в долоні…Серце тенькне…
Така бліда…заморена…маленька…
А жити хоче! Але просить – кинь
Із рук коханих! З торби, із відерця
Цю сінєглазку… (очі як озерця
Твої, Степане). Не кидай у рінь
Колгоспний фетиш зморених молінь!

Її, одвічну, як людські дилеми,
Жбурни щосили в тлусті чорноземи,
Хай зріє там. Хай плодиться, росте,
На те вона й картопля, і на те
Весна квітує! І на те молюся
На другий хліб слов»янський! Хай впаде
На неї, рідну, дощик де-не-де,
Хай жук не з»їсть… Селянське па-де-де
Триває на полях…
Нехай діждуся
Плодів солодких, що дає земля….
І ти береш у руки рискаля…

Земелька - млосна, ніжна, молода,
Копати легко – мов тече вода –
Сама лягає під іскристе лезо…
Бери її, удобрюй – буде плід
Уже на осінь, милий… На обід
Вона прийде до тебе….Нетверезий,
Ну, значить, в бейті, ти її візьмеш…
І насолоді тій не буде меж –

Уперше!
Юну!
Молоду!
В сметані!
Із кропиком…
З грибочками…
У ній
Твоя душа і тіло, як сувій,
Розстеляться…Світлані або Тані
Аж завидки буде до простоти
Того єднання – лиш вона і ти...

Гармонія! Довічне інь та янь…
Душею, шлунком, серденьком відтань,
Відчуй її – солодкі! – аромати….
…пізнай її – на зуб, на смак, на зір…
Знайди її, найпершу поміж зір,
Скуштуй її, м»якеньку, наче вата,
Пізніше, Серце…
Неозорий лан….
Селянські па-де-де…
довічний тан
(і у хустинках – містечкові феї)

…Ну, з Богом, милий, …нагостри рискаль…
Іди поміж Мар»янок і Наталь
До ідеалу вічного…до неї….

„Офіцери не всі солдафони”, -
Випадково розмову почув.
„Хто?
Вони?
Це порядність, реформи?!”
„Не кричить так”.
„Та я не кричу!
Почитайте що пишуть в газетах!
Через них і нестача грошей!
Їх цікавлять зірки, “еполети”
І надумані пільги лише!
Та вони ж “мафіозі” в лампасах!
Почитайте, правдива стаття!”
То був голос, як кажуть, із маси...
То був вирок. Не суду. Життя.
І відводив розгублено очі
Та мовчав молодий капітан.
Не втручався в розмови жіночі ,
Хоч болючим був “ляпас” від дам.
Стиснув зуби і вийшов з вагону...
Що цим людям сказати він міг?
Що отримав зірки і погони
Він за службу. Хіба це є гріх?
Що затримали знову зарплату
І вже в котре позичив на хліб,
Що малі вже не просять у тата,
Коли бачать “цукерковий” кліп...
Було соромно й гидко за пресу,
За оплачену щедро брехню
І газету, що, наче агресор,
В маси кинула “бомбу-свиню".

м. Київ, 1999 р.

І зорі падали
І розбивалися
Об твої кактуси…
За ніч?
Ось так-то все…

За ранком – сутінки,
Фрагменти спогадів,
У спину
Поглядів,
Та що нам – доводи…

Ти чуєш – тріскає
Багаття-вогнево,
Ти бачиш –
ось воно,
Та все ж
Так
Холодно…

Біжиш поквапливо,
Упавши – пауза.
Кривою Гауса
Тут обривається
Життя –
На кактуси
І розбивається…

«Дідусю, розкажи-но про війну…» -
Долоньки крихітні тримали твою руку.
Ти сумно оглядався в давнину,
І від чекання завмирали навіть звуки.

А ти мовчав… «Ну діду, ну будь ласка,
У тебе ж на костюмі нагороди…» -
В очах дитячих причаїлась казка,
В твоїх - минулого криваво-сизі води.

Ховав ти біль кудись у глибину
І усміхався: «Тобі це не треба…»

В дитинстві я бачила сни про війну –
Можливо, вони повертались до тебе…

Як засніжило! Бо урочою
І воскреслою встане синь.
Ну а поки що, заморочує
Зимі голову заметіль.
На очищення запорошує
Моє селище і думки.
І провулочки геть здорожені
Вибіляються залюбки.
Білим хрестиком та по білому
Вишиває останній сніг.
Заколисує бабу віхолу
Жовтогрудки безжурний сміх.

Не знаю, що стало зі-мною -
Сумує серце моє,
Мені ні сну, ні покою
Казка стара не дає:
Що десь у далекій країні,
Де вічна в серці весна,
Живуть у спокої люди
І квітне чарівна земля!
А люди на ній - всі щасливі,
Немає ні кривди, ні зла...
Ця казка і мила й чарівна,
Та правда у неї одна:
То казка, а справді на світі,
Не можуть всі в радості жить,
Лиш треба, щоб стогін і крики
Лунали по-всюду і скрізь.
А там, у Чудовій країні - всі разом, там пісня луна,
А ввечері, на вечорницях -
Одне щастя інше шука!
Там затишно...,а біля річки,
Малесенький човник стоїть...
І любо так, Боже, так любо,
За річкою вогник горить.
А в небі, там, зірка палає
І людям показує шлях,
І той, хто сюди завітає,-
Уже не захоче назад!
Весною - земля розквітає,
Зимою - засніжить вона,
Та сонце усіх зігріває,
Усіх, хто захоче тепла...