Була любов. Маленька втіха
в розпутті днів, меж слів і площ
той плотський дух і розум...крихти
та амплтуда сонце-дощ.
Нічого так. Ні мук, ні крові.
Ні штампів. Просто десь знайшлись
два різних тіла - різновіра
і в смутку ніжно обнялись.

Горіла яскраво та гірко
Найперша красуня ночі,
Закрила звабливі очі…
І падала з неба зірка.

Здавалось летіла в безодню,
А впала в рожевих росах,
В латаття зелених косах…
Ой, річки гірські холодні!

А там дівки чорноброві,
Там хлопці на вроду багаті,
Купальські палають багаття…
Та засумувала знову.

Шукала кохання в луках,
У мавок в лісі питала.
Зустріла Івана-купала…
І випила щастя в маках.

Опівночі знову гірко
Лилося із неба світло.
І папороть вже розквітла!
Чи будеш моєю, зірко?

Моя душа в очікуванні свята
Могла вмістити всі принади світу,
Але її посудина щербата
Тепер не здатна, як колись, радіти.

Шматочок серця так приріс до тебе
І не хотів нізащо розлучатись,
Що втік з грудей, виламуючи ребра,
Лише з тобою марячи про щастя,

Помандрував, щоб завжди бути поруч,
Забувши все – родину і домівку, –
Як вірний пес, приходити на поміч
І захищати юну Евридику.

Тепер сумую – через ту щербину
Тікає радість, із грудей хлюпоче,
А гіркота налипла з середини
Мов та змія, що жалить серед ночі.

Плекаю спогад про щасливу днину,
Де поцілунок губ мене лоскоче.
Ні – я не плачу...
Бо ніхто не винний,
Що я зустрів твої казкові очі.

Ти десь
лягаєш спати на підлогу,
Стуливши очі,
Думаєш про Бога.
Вдивляєшся в сліпучі темні далі,
Сягаючи небесних пекторалей.
Багато думаєш і робиш мало,
Ідеш шляхами Гаутами.
Будуєш міст між Небом і Землею
Для тих, хто йде колючою стернею,
Для всіх “бажаючих напитися води”.
Я десь так само, як і Ти.
2009

В пацьорках кольорових сліз
Застигли занімілі фрази.
В обличчя хлюпають образи
В передпекельнім колі слів.
Я все ж таки міцний горіх,
Вибалансовую на грані.
Спливає запахом ґерані
Мій найсолодший давній гріх.
Здирає шкіру біль проклять,
Лещатами затисло чресла.
Невже за те, що я воскресла,
Мене повинні розіп’ять?!

Куда ж Ты смотрел, Господь,
Коль знал, что в моей судьбе
Когда-то случится он
И я обращусь к Тебе?!

Ну взял хотя б подмигнул,
Хотя бы слово сказал,
Что это не мой перрон
И это не мой вокзал.

Что это не мой вагон
И это не мой билет,
Что мне здесь не выходить,
Моя остановка – “семь лет”.

Что где-то моя весна
Меня уже ждет давно,
Хотя бы рукой показал,
Как в старом немом кино.

Ведь я бы тогда к нему
В окно залетела пургой,
Снежинкой легла на ладонь
И знала бы – вот он – мой.

Я мягкой зеленой травой
Стелила б его пути,
Дорожки плела канвой,
Чтоб мог он ко мне прийти.

Ну что ж Ты не подсказал?!
Ведь сам же чертил маршрут.
И выбрал такой вокзал -
Вокзал, где меня не ждут.

Вагон, где глухой народ
Лишь пьяные песни орет.
Попутчиков, что безвольны,
Лишь ногти грызут и довольны.

И я, как в чужих гостях,
Безверье в душе и страх.
Весна! И так хочется жить!
А поезд не остановить.

У двери открытой стою,
Лишь шаг – и под колею.
И душу уже не спасти.
Но ты ведь чертил пути!!!

Запутался видно сам Бог,
Из нитей-дорог клубок.
Мне вниз по глухому пути,
По дерну, но нужно ползти.

Устал Ты старик, отдохни,
И я отдохну – вот чертог…
Лишь в рваной холстине небес
Меня Мой рисует бог…

Хотів якось я зрозуміти,
яким шляхом я маю йти.
Чи варто зараз вже радіти?
Чи може краще відійти?
Я пробував все описати,
Якось доступно підійти
І ситуацію злякати
я лиш тоді хотів змогти
хотів собі я набрехати
хотів затемнити весь світ
і горе і біду призвати
і кинуть світ собі до ніг
тоді побачив промінь сонця
незнаю звіки взявся він
небуло ж в мене ні віконця
не падала і навіть тінь
та він зявився і промовив
нетреба просто ти прости
повір подінеться тривога
ти просто її відпусти...
тоді зявилися слова
які її я написав
що ніби вже душа жива
що іншу я вже покохав
я знов тоді робив помилку
я знов тікав я знов брехав
задуматися ж на хвилинку
я думав часу я не мав.
я планував усе зробити
до того строгого числа
ти мала сильно полюбити
ти мала бути знов моя
в ті дні я точно загубився
в ті дні напевне помер я
в собі тоді навік закрився
закінчилось тоді життя..

Пробачте, мамо! Я недобрий син...
Бо Ви писали: “з кожним роком гірше,
На “пенсію” не підеш в магазин…”,
А я - пишу Вам недоречні вірші

Про сенс життя, гармонію краси
І що не все вимірюється грішми…
Так, за “красу” не купиш ковбаси,
Не нагодуєш праведних і грішних,

Колодязь не відновиш, якщо він
Давно вже на подвір’ї завалився…
Та піднімався Київ із руїн,
А вранці, мамо, – гарний, наче вмився.

Будуються собори і метро…
Повірте, мамо, це не тільки гроші!
Крокують поруч Кривда і Добро,
Є люди ненажери, є й хороші.

Ніхто не прибере за нас “сміття”
І не здолає труднощів… Тож, мамо,
Хіба не в тому вищий сенс життя
Сприймати все з любов’ю і піснями?

Я вірю, що краса - врятує світ
І людяність - паскудство переможе!
Терпіння і здоров’я дай Вам Боже,
А Чернівцям – уклін мій і привіт.

І ми вже фото поміняли,
І усмішки на них вже знов,
І всі уже позабували,
Про ту любов, про ту любов.
А я один це пам’ятаю.
На зміг чомусь я це забуть.
І досі біль я відчуваю,
І в цьому суть, і в цьому суть
Говорять час лікує рани,
Не допоміг мені ж нічим.
І хоч я втік за океани,
Та я один, та я один.
Я знову тему відкриваю,
Я знову їй це розкажу,
Я сам ж її і закриваю,
Але нікому не кажу.
На пальцях мозолі від слова,
Яке я досі ще пишу
Я знаю ти ще не готова,
Та все одно я це роблю.
Та я тобі не відсилаю
Свої ув’язнені думки.
Я кажу іншу я кохаю
Тебе ж не украдуть роки!
Ви скажете це все без змісту.
Ви скажете набір це слів.
Я ж далі пройдуся по місту,
По місту мрій і сліз морів…

Солова, слова, і знов словва.
Якби ми знали їхню силу!
Від них - душа враз ожива
Від них - «ховається в могилу»

Зірки згасають. Дивишся у вись.
І пошепки загадуєш бажання,
Які в твоєму серці вже збулись.
В твоєму серці сила несказанна.

Зірки згасають, але ти світи.
Світи любов’ю - щиро, не фальшиво.
І усмішкою землю освяти
І станеться обов’язково диво.

Зірки згасають. Опадає цвіт.
А ти світи, теплом хай серце сяє.
А ти світи і змінюй цілий світ.
Хтось усмішки твоєї так чекає…

Коли упала у окріп
Ти…
Я
Не хотів щоб ти впеклась
Моя
Морквина.
Хотів щоб
То
Була лише цедрина…
Так повиводити глистів
Хотів.

*
Якби ще вчора знав,
Що не кохаєш,
Обсвідчився б я краще уві сні.
А то, немов тюхтій, на місяця кружалі
До ранку шліфував тобі пісні.

Молоко галактик вільно я всмоктав вустами з неба.
З роєм атомів свавільно поривався без потреби
В те, що треба… те, що бачив, що манило і, що прагнув…
І не вам роки не вдячні розірвати душу спраглу.

Ні, не вам!

В сузір’я Лебідь помах крил і лет останній.
Розірвавши ситу темінь в цвіт комети на світанні.
Повз Земну привабу дивну від Стрільця правиці з воєм
Лева гнучи дужу спину лютим горем наднової.

Повернуся!

Стану слідом молока галактик білих
І Земля пригубить зірку від грудей сузір’я Діви.
Увірветься космос-атом (в те що схоче). Без потреби
Спокій рвучи дужим катом рук моїх і волі Неба.

Чернівецькі вулички,
Школа тридцять третя
Нас звели з тобою
На усе життя.
Пам’ятаєш булочки
В шкільному буфеті,
Першої любові
Мить передчуття?

Клопотами власними
Ми тепер сповиті.
Виразки й коліти...
Словом - “се-ля-ві”.
Наших однокласників
Розвіяло по світу -
Вітя Пополітов
З Іоніной - в Москві,

Зисельман - в Ізраїлі,
Давидова - у Штатах,
А Міхно і Носов -
У Києві, як ми...
Та, на жаль, проґавив я
Тебе у Карпатах.
В історії відносин
То був сезон “зими”.

Білі гладіолуси
Нас не зупинили,
І розкрити очі
Не примчав Пегас.

Шлюбні дзвони голосно
Для тебе дзвонили,
Але шлюбні ночі
Були не для нас...

Попри все не втратили
Те, що нас єднало -
Буковинські пісні,
Чернівці... А втім,
Мріям не зарадили,
Або ще не знали -
Не буває пізно
Повертатись в дім.

Це тепер ми знаємо
Кращий шлях до Дому,
Де панують радість
І сезон “весни”.
Бо кохання маємо,
Й легко і свідомо
Увійдемо в старість
Та у вічні сни.

Чернівецькі вулички -
Це мої знамена,
Де “Марічка” ллється
Просто із вікон.
Ароматні булочки
Ти печеш для мене,
А мені здається,
Що це давній сон.

Крилам рухатись, знаєш, боляче
У вогнях твоїх, небо сьоме!
Мабуть, мертвим чекати волі чи
Воскресати – ще тихим, сонним

У висотах твоїх, нестрАждуще!
Тільки як тебе досягнути?
Тут гармонія – горю й радощам
На землі слід було минути.

На тобі, голубе безпам’ятство,
Залишає орбіти космос.
То для чого у сьомому танути,
Якщо далі – солодке восьме?

Безтурботний притулку генія,
Не для вмерлих твої площини!
Я ввірвуся легким затемненням
Чи на п’ятому десь загину.

Так, до тебе не стануть плоскими
Всі шляхи і усі розпуття!
На кордонах і зламах простору
Я зумію тебе торкнути.

Лиш би не захлинутись ношею
В каменистих чужих широтах...
Небо сьоме і мною прошене!
Не впади до мого приходу.

Травень. Вітер. Сміливі запахи.
Слово ще – і я впаду замертво.

Дим. Бетонні сходи і марево:
Тебе із залізного тіста зварено.

Мій дерев’яний стілець. Дванадцята.
Скроні, вилиці – болі – пальцями.

Я хмелію – ти благоденствуєш.
Сам на високому білому – ремствуєш.

Все затяжно. Хронічно. Запущено.
Травень. Фобії. Вітер дужчає.

Крок і - точно порве перетинки.
Дивимось голодно десь за третім – ким?

Азбест. Атоми. Морзе азбука.
Хрест на шиї твоїй чи свастика?

Хто тебе ранком і ввечері пестує?
Руки? Голос? Паркани азбестові?

Грудень. Сніг. Паркан з осики.
Хрест на грудях – тепер навіки.

У моїх чотирьох квадратних
Кожен шелест розколе череп,
Кожне слово, як губка з оцтом.
Б’ються рани чорнилом в висок.

А вузли неможливо рвати…
Ким же будуть відкриті двері?
Я не вірю в пусті пророцтва –
Що тут: птах не таких висот…

І тепер зрозумів єдине:
Краще келія, ніж серпентарій,
Менше жителів – більше кисню.
Та від осені і до весни

Я ж загрузну у павутині,
Може, мухою, може, задарма
У в’язкій самоті зависну
Й підірву ці чотири стіни.

* * *

Не бойтесь дождя!
Выходите под капли тугие!
Он сделает всех
близнецами по группе воды.
Не бойтесь грозы!
Ведь когда-то мы всё-таки были
Потомками тех,
что на сушу из моря взошли.
Мокры, веселы…
Чем не праздник, беспечно забытый?
Смываем с себя
неизбежное вроде бы зло…
Закончился ливень,
и солнце по небу разлито.
Я был под дождём,
и считайте, что мне повезло!

маленький подіум
з долоні лінія
дрижить за Ріхтером
скидає першості
дві злітні смуги
стають вагітними
десятком
герців

півкрихти містики:
окремі постаті
злилися тінями
в єдине озеро
намокли лікті
холодним лоскотом

навшпиньки

з острахом

Мы в кабаках прокуренных пили,
И делили проблемы свои
Через пару часов мы забыли,
Как сужаются наши круги.

Притворялись мы пьянью невзрачной.
Повышали мы рейтинг себе.
И рыдали слезою табачной,
Все топили в огнЕнной воде.

И сидел я вот так вспоминая
И готовил себе я наклЕп!
Всех я вас и себя проклиная
Видел как разрушается век.
Видел как опадают листочки,
Видел клей что их раньше держал,
Слышал плачь за утерянной дочкой,
И от ярости чуть не визжал.

А беды,ведь,нет как таковой,
Мы же сами себе создавали,
И проблемы, и смех, и покой.
Аллилуя мы в ад закричали!

Ну и пусть будем древком от флага.
Ну и пусть на последнем шагу.
Мы себя успокоили брагой.
И всех шлем кто не в нашем кругу.

В.Дудка

Поцілунків і любощів злива
Промайнула грозою з дощем.
Ти веселкою сяєш – щаслива,
Пригорнувшись мені на плече.

Бачу гарну статуру жіночу,
Повні груди і стегон овал,
І про інших не мрію – не хочу, –
Це тебе я так довго шукав!

Я люблю аромат твого тіла
І волосся чарівного шовк,
Як довірливо ти шепотіла –
Час завмер і нікуди не йшов.

Летимо у зірковому небі
На космічній планеті Земля
І сузір’я закоханих – Лебідь, –
Посміхається нам іздаля.

І на серці хвилююче-млосно,
Сльози щастя зірками блищать.
Я чекав і намріявся вдосталь.
Парубоцтво моє – вибачай.

Я думаю, де ти...
І мрію, щоб доля
Дала шанс на весни,
Де разом з тобою.
Я знаю, даремно
Надією марю,
Проте так приємно
Пожити у раї.
Надуманий рай мій,
Але, таки, справжній,
Хто знає? Можливо,
Як мріять уважно,
Старанно фантазії
В снах малювати,
То мрія реальністю
Буде ставати.
Час плине, ночами
І днями, невпинно,
А я...Я молюся,
Стою на колінах -
Всі тайни мої
Знає Матінка Божа -
Моя охорона,
Свята огорожа
Від всього того,
Що судилось прожити.
Малюю на шибках
КОсмічні я квіти,
І знаю, що рай свій
Збудую без нього,
Того, кому зайва
Моя допомога.
Того, кому доля
Мене не судила,
Дивлюся в люстерко,
Яка ж я дитина!
Попереду все ще,
Кохання велике
І пристрасть, і стан
"Я щаслива до крику!"

Поміняю паролі -
На всяк випадок, зранку,
Під суворим контролем
Звик ти мати життя,
А зі мною - не вийде,
Я тобі не коханка!
Буду жити на повну,
А ти, милий, затям:

Не всі жінки,
Що були поряд,
тебе кохали-берегли,
На всі смаки
Шукав ти долі,
А зупинитись -
Невтямки?..
Не всі жінки
Могли щасливим
Тебе зробити,
Щоб злітав
Ти в небеса
На щастя крилах.
А ти...
Мене ти не впізнав...

Прийшла весна і скресла крига
І у душі моїй відлига
І витіка з очей слізьми
Все горе,завдане людьми
Шукає сонця промінець
Надії ніжний пагінець
Що пробивається крізь шар
Торішнього ,гнилого листя
І не повернеться кошмар
Який мені ночами сниться
Весна прийшла-радіє серце
І ожива очей озерця
Весна! Весна-моя надія
На те,що сонце всіх зігріє

Ніч зорі
Купала у морі
Одну згубила
Вода прибила
До берега зірку
На небі дірку
Людина латає
Коли помирає

У парку розцвіли старі каштани.
Буяння цвіту,мов вино,дурманить.
Пригадую себе іще дівчатком,
Яке гуляло в парку з любим татком
І міцно за татову руку трималось,
Раділо усьому,і всьому всміхалось...
Все ті ж каштани,все та ж весна,
Та я вже стала давно не та...
Хоч немаленька,і не дівчатко,
Та в парк гуляти я ходжу з татком,
Але це татко моєї доні...
А в мого татка вже сиві скроні,
Бо річка часу незна спочину
Ні на секунду,ні на хвилину...
Весна минає-приходить літо...
І опадають з каштанів квіти...

А зорі вмиваються милом інтиму,
І піниться вечір у поглядах зір.
То ера Ерато і вогнищ без диму
На схилених спинах потомлених гір.

Луна-поліглот у закоханих вуха
Сипле коротке стакато ночей.
Освідчення квітки цвіркун нишком нюха.
А зорям в очах мильна піна пече.

Собі ти скажеш - таких сотня,
А мого імені із серця не зітреш!
Хоч завтра не подзвониш (як й сьогодні),
Цієї ночі знову не заснеш.

Байдужим будеш ти на людях,
І жарти твої гострі - всі мені,
Частішатиме стукіт в грудях,
Коли ловитимеш в моїх очах вогні.

Летять, немов в калейдоскопі дні,
Минуле бачиться уже розмитим.
І з сумом ти зізнаєшся собі -
Як жаль за щастям, необачно так розбитим!

****
Со мной по жизни две голубки
Мне вдохновенье предают
Как две спасательные шлюпки
От мысли пьяной отведут

И если клетку смастерить
Из самых благородных руд
Не даст им гордость посетить
Этот заманчивый приют

По разу каждая когда-то
На своей воле испытав
Видали как чернеет злато
Хитер как с мышкою удав

Своим сапфирным опереньем
Блестят, летая в высоте
От цепи разлетятся звенья
Кто пустит руки к красоте

Переливаясь краской страсти
Уверенный и стройный стан
Из каждым взмахом ближе к счастью
На шаг вперед, на зло врагам

Пусть не легко полет дается
Но есть лететь ради чего
В малых сердцах дух сильный бьется
И сердце держится его

А я земных корней создание
Разлогий дуб, что при горе
Иль на яву или в мечтанье
Держу любовь до них в коре

Для них всегда в ветвях моих
Найдется место для защиты
Из хворостинок из простых
Из добрых чувств местечка свиты
В. Дудка

Змучена коханням, змучена нелегким життям,
але вона не піддалася сильним вітрам...
Трималась скільки в неї є ще сил,
розправляючи всю міць білих вітрил..
вона сильна, незламана життєвими тривогами,
вірна, незаплутана рідними дорогами...
а в коханні: зрада, горе, біль, розчарування,
написаний сонет, а в душі зхалишаються вагання..
Летіти проти вітру, без підтримки та допомоги?
Впасти..і в житті піднятися немати змоги...
Але вона підведеться, нескорене життя, нескорена вона,
і буде колись свято, і запанує на її вулиці весна...
Змучена та сильна, але водночас слабка та непідкорена,
зрадливим коханням та тяжким життям своїм зморена..
Але тримається, незламали її ще вітри,
вже не боїться болі, вже не боїться самоти..

перетікання неба у зіниці
відчинене вікно дрижання вій
твій погляд наче лід ламкий
і наче дощ вмиває лиця
і холодно незатишно і тоскно
на біле простирадло намовлянь
лягає попіл сірий і тривожний
так ніби мертвий птах

Образ, ображений злими словами,
Тихо іде у вечірній імлі,
В церкві навколішки під образами,
Молиться він у святому теплі.

Просить у Бога забути образу,
Слізно благає пробачити всіх,
Ніби відверто, та видно одразу,
То лиш слова, а в душі – гнівний сміх.

Свічка спалахує й гасне раз по раз,
Ладаном пахне у церкві вночі,
Хто ти, словами ображений образ,
Що загубив милосердя ключі?..

Природо, до тебе на колінах звертаюсь я!
поки вдихаю твоє чисте повітря,
ніж мене у своїх обіймах!!!!
пести ласкаво своєю травою,
вкривай мене глибокою водою.
яскравими квітами мене заплітай,
сьогодні, Природо, я твоя, Знай!
а завтра опинюсь в міцних обіймах Міста,
забуду, як гарно було з тобою.
і не захочеться мені знову їсти,
що приготовано було тобою.
я не згадаю твої солодкі поцілунки,
що на шкірі моїй залишила,
лише кайдани - Міста готунки
на шию собі почепила.
і знов сірими стануть мої очі,
які з тобою були зелені.
і знов бачу запилені ночі,
що з тобою були шалені.
не побачу я довго польових квітів,
не вдихну сонячного проміння,
на собі не відчую зелених тих вітів,
Що в землю сховали коріння.
Природо, приречені ми
бути з тобою не поруч.
але в душі моїй, на глибині,
з тобою я бути хочу!


18.05.09

З неба ідуть новини в дощі і граді,
Слід залишаючи між лімфовузлами.
Очі втираючи хусткою із орігамі,
Вимкну канал прийому «на автоматі».

Рокотом синіх нервів транквілізатор
Виб’є канву надії у бездоріжжі.
Скрикнути з підвіконня в холодну тишу…
Після грози у носі приємний запах.

Впасти під ноги мокрій брудній болонці.
Встати, і сходами швидше піти додому.
«На автоматі» ввімкнувши канал прийому,
Бачити, як вицвітає диван на сонці.

Мімікрія на "Станцуй поминки"
Чорнява Жінка http://maysterni.com/publication.php?id=32698


Станцуй поминки стройных рифм
На синем берегу печали.
Мы их невольно повстречали,
С разлукой слово обвенчали
И в воду бросили – плыви!

Станцуй поминки! Пусть на спину
Хлыст тонкой веточки сирени
Следом вишнёвого варенья
И преступленья искупленьем
Стиха начертит снова схиму.

Станцуй поминки! Я не сгину
На крыше брошенного дома
Лицом забытого фантома
От рук до одури знакомых
Как будто Голем кану в глину

*
Думки настирні
Так мене обсіли,
Як в травні ненажерливі хрущі,
Сливове листя.
Скільки не труси їх!

(Перефарбований вірш Петра Скунць)

"Один" http://maysterni.com/publication.php?id=32997

Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
Замість кулі земної обробляю я листя тепер.
Всі відмінності стер. І зеленим помада коханки
Тільки маминих сліз я ще досі з обличчя не стер.

Там, де жив я колись, все обірвано хитро і тонко.
І стрічаю тварюк, де шукав найсвітліших людин,
Де тепер я живу – ні дружини, ні сина, ні доньки.
Лише біль колючок (на деревах віршів) де один...

Де один, по заслузі, в цьому білім по-чорному світі
Не зберіг біля себе ні батьків, ні сестри, ні братів.
Бо зустрів уже всіх, кого мусів під сонцем зігріти,
І усіх обминув, фарби хто розрізняти не вмів.

Не шкодуй мене, доле! Кинь мене іще вище і вище,
Не пророк я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет .
Колорадських жуків на ділянці натхненно я нищив,
Де метелика ловить на гілках різнобарвний поет.

Слово їсти не дасть. Може, буде ще фарба на спині
Аби десь побиратись на помийках Росії в кущах.
Але ж, рідна Вкраїно… Бачиш?! Очі по-давньому сині,
І по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.

В цьому світі чужім все спрацьовано зайдами тонко.
В цьому світі безмежнім… У безмежжі на світі чужім
В нас не буде навік ні дружини, ні сина, ні доньки.
То хоч світлим батькам свої голови в ноги зложім

Я зостався один. А мій колір то щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Колір всякий пізнав... Твій, Вкраїно, всотавши один.

Тихесенько у Велесовім гаю
Я проведу в минуле цю весну
І красне літо радо привітаю
І в травах цих високих потону.

Заслухаюся співом солов"їним,
І на перисті хмари задивлюсь,
І за життя прекрасні ці хвилини
Я Велесові вдячно помолюсь.

Із серця тут думки зникають ниці
І входить первозданна чистота.
Душа стає в природній цій Божниці
Просвітлена, небесна і свята.

Вбирають очі розбуйнілу зелень,
І квітів жовтизну і фіолет,
І оповитий щастя дивним хмелем,
Мов пориваєшся в пташиний лет.

Ты не грусти ни о чем, родная...
Печаль отбрось!
Насыщен воздух сиренью мая
И я - твой гость!

Вот и дождались с тобой мы лета,
Год позади,
В нем было столько тепла и света,
А впереди

Нас ждут с тобою такие встречи,
Такие сны!
Еще не “осень”, еще не “вечер”...
Разгар “Весны”!

Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
Замість кулі земної обробляю ділянку тепер.
Я імперію стер. Власну гордість. Помаду коханки.
Тільки мамині сльози я донині з лиця не зітер.
Там, де жив я колись, все обірвано хитро і тонко.
І стрічаю тварюк, де шукав найсвітліших людин,
Де тепер я живу – ні дружини, ні сина, ні доньки.
Це далеко, далеко, і тому я навіки один.
Я один по заслузі. В цьому білім по-чорному світі
Не зберіг біля себе ні батьків, ні сестри, ні братів.
Я зустрів уже всіх, кого мусів під сонцем зустріти,
І давно розлучився із тими, з ким того не хотів.
Не шкодуй мене, доле! Кинь мене іще нижче і нижче,
Не пророк я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет .
Колорадських жуків на ділянці натхненно я нищу,
Хоч таким не займався найсумніший на світі поет.
Слово хліба не дасть. Може, буду ще різати свині
Або десь заробляти на помийках Росії чи США.
Але ж, рідна Вкраїно, в мене очі по-давньому сині,
І по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.
В цьому світі чужім все спрацьовано зайдами тонко.
В цьому світі безмежнім, безбережнім і зовсім чужім
В нас не буде навік ні дружини, ні сина, ні доньки.
То хоч світлим батькам свої голови в ноги зложім.
Я зостався один. Україна – це щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один.

1994

                   Якби того,що в мріях маю,
                   Хоч краплю б мати наяву.
                           В.Симоненко

Тече ріка сумна мінору,
Моя душа у ній пливе,
Поринути у води горя,
В печалі кола серце зве.

Під звуки трепетного щему
Закрутить вир переживань,
Коли нема в душі Едему,
Віддамся пеклові страждань.

А скрипки вже не просто квилять,
В них - розпачу апофеоз,
І раптом світла чиста хвиля -
Мажор, по тілу йде мороз.

О сплески радості неждані
У плині сірого буття,
Немовби знов прийшло кохання
В моє зажурене життя.

Неначе б то з ріки розпуки
На острів щастя вийшов я,
Й під чарівні оркестру звуки
До мене мила йде моя.

І ми кружляємо у танці,
На руки я беру її,
Мажору світлого повстанці
Пливемо проти течії.

І замовкає, замовкає,
Зникає десь ріка сумна,
О люба, я тебе кохаю,
Дзвенить піснями нам весна!

2008

Знов пірнає високе небо
У обмежений в стінах простір.
То не примхи,то е потреба,
Щоб хоч інколи в хату –гості.

У воді не хилясай, рибко.
Не базікай дарма, папужко.
В мене гостя.Хіба не видко?
Неба сині прозора смужка.

Завітала – й думки кохаю,
Мов росою дзвіночка вмиті.
Ти заходь.Я тебе чекаю,
Бо живу на краю блакиті.

Польові яскраві квіти

Я пішла збирать весною,

У долині горицвіту

Познайомились з тобою.

Їх чарівною красою

Ми до ранку любувались,

Там під зорями у полі

Цілувались, цілувались.

Серед квітів горицвіту

Я тебе зустріла в полі,

Жовті квіти горе цвіту –

Подарунок щастя й долі.

Милі квіти горицвіту

У віночок ми збирали,

Чи на радість, чи на сльози,

Ой не знали, ще не знали.

Відцвіли весняні квіти,

Поле вкрилось білизною

І збираєш ти ромашки

Із другою, вже з другою.

Ой, чи любить, чи не любить,

Я гадала-ворожила.

Моє перекотиполе

Удержати не зуміла.

Ш.О.Р.
Все прозаїчно, що в серпні, що в грудні,
Наче із квітів сухих екібано:
Свято – як свято.
Будні – як будні.
Що на вечерю, те й на сніданок.

На автоматі.
У межах повтору.
Сила традицій.
Сила тяжіння.
Штори відкрити.
Закрити штори.
Ще один злускали день-насіння.

Очі, як лампочки, перегоріли.
Дивно? Не дивно, що мало блиску.
Треба у гори?
Де – кров – по жилах?
І - де немає життя за списком?

Там залишились твої едельвейси.
Там недоречні манери панські…
На літаку, світанковим рейсом.
До Самарканду.
У гори Фанські.

Там – хоч і пішки – не пішоходи.
Чай – різнотрав’я і без варення.
Ти привезеш сувеніри і фото,
Все, окрім віршів моїх і натхнення.

Душу, будь ласка, не треба до зламу.
Легко і весело тільки із виду.
Я буду з вами.
Завжди буду з вами.
Хоч і нікуди уже не поїду.
16.05.09.

Малий сюжет
Сюжет великий
Йде до лиця прасований манжет
І дрантя теж зійде
Столичний нелюд вічно в русі
З-під ніг підмели бруд
Залишивсь лиш у вусі
Жетон потрапив в турнікет
Тут андеґраунд всім відкритий
Потік людей
Потік монет
І кожен по-своєму ситий
Мільйон світів
Мільярди костомах
Принишклі очі й дивний вигин брів
Не вірять в прах
За склопакетом тиша
Одне обличчя
Єдина ніша
Тональність власних почувань
Даун тайм хапає без вагань
Мости будує між тілами
І знає все що буде з нами

05.05.2007 р.Б.

Храм Соломонів змістився з землі,
там торгували...
оптом і вроздріб ринок вели,
також мінялись рабами.

- Хто наказав споруду знести?
Каменю з каменя впасти?
- Цар, що приїхав сюди на ослі,
здали його римській власті.

- Де царював? - Царював у душі
всього хрестового люду.
- Ранку не ждали? - Прийшли уночі,
зрадник там був, то Іуда!

- За що продав? - За срібляки.
- Був задоволений? - Здався!
Здався Іуда, висів на гіллі,
Сором у серце закрався.

- Стався вже суд? - Так, Понтійський Пилат
вів керівництво процесом!
Жінки не слухав. Іроду брат,
знався з народним конгресом.

- Де багряниця? - На посміх пішла.
Терен у кров помастили.
- Люди, у чому його є вина?
Нащо серця очорнили?

- Вийшов Варрава? - Раділи усі!
Інший прийняв сі хреста -
Цар,що приїхав сюди на ослі,
Вівці розпнуть пастуха!

- Йдіть на Голгофу! - Там сльози рясні,
небо о шостій гниє
чорною цвіллю у кожній душі!
- Царю, скажи, де ти є?

- Що ж ти, Пилате, сад Гетьсиманський
не справедливо плюндруєш?
- За що розп'яв ти Дух християнський?
Серця свого чом не чуєш?

* * *
- Третього дня Вам спасіння дано!
Вівці, розкрийте же очі!
Ви ж не дарма хліб і вино
пили в четвер всі охоче!

Похмурість змилась смаком вишні
Терпкість у легенях
Болить, коли відкриваю очі
Сині квіти уже не мої
Стоптані підсніжники
Залиті отрутою
Мені лишили розриту могилу
А вона не осипається
Проте осиплеться
Земля лиш сховає рани
Минуле не повернеш
Майбутнього не дочекаюсь
Ти…
Абсурдність залізла у мозок
Шизофренія
Бажання бути не собою
Некомфортність рідного міста
Вбиває
Болючість нерідного
Породжує бажання повернутись
І лишитись
Але очі краще тримати заплющеними
Бо інакше
Пц
І я зникну
Розчинюсь у тому
Що так ненавиджу

2008

На сирих закапелках вулиць
Відчуваються краплини часу
Кам’яні стіни та вузькі межі
Дзвіниці, собори та зруйнований замок
Мощені бруківкою вулиці
Торкаються холодом
Може оці почування
Й називаються голодом?
Картинки сірого неба
Зблискувані у проміжках башт
Флігель у вигляді…
Півника?
Дивитися униз на кладовище
На пов’язані смертю дерева
На червоних привидів та на папороть у місячному світлі
Ще лежати поруч із запахом кави
Пестити твоє волосся
Споглядаючи вікно крізь шибку
Твоя шкіра від холоду ніжиться
От лиш би зіграти на струнах твоєї душі
Проте ти сховав ноти на сьогодні
Зігрівати тебе диханням і цілувати ніжні вії
Місто скочується під ноги дощем
Небо тримається на стовпах диму
Простирадла все ж такі холодні за межами
Подерти б оту подушку, що у твоїх обіймах
Або повністю або ніяк, знаєш?
А вікно споглядає спокійно і холодно
Росою зібраний сум в долоні
Квітка заплетена у воду в склянці
Годинник спинився ще на початку
Стрілка, здається, померла із заздрості
Дихання ледь чутно колише твоє тіло
Колискова твого голосу спить стомлена
І очі не дивляться на мене із глибини суті
Струмочок витікає із серця і розносить життя
І ім’я йому…
Тінь перебирається подалі від світла
Небо сірим покривалом сховало дахи
Фантастика перебування поряд і неймовірності
Дороги ж перетинаються на чорному
Крики стогони шепіт шурхіт слова поцілунки скрипи шкіра сльози Сплелися у пульсуючий клубок тиші
Дзвони у моїх вухах
Морок ковтає промені
Погляд пророка затуманений і обернений геть
Не мА змоги могти
Усе просто розсипалося
Системи і реальності пестяться і любляться
Існує лише хаос
І кімната
На горішньому поверсі
Із вікном
І запах шкіри
І простирадла мальовничо пожмакані
І краєвид неминучості
І сіра шибка
І твоя присутність
І усвідомлення…
Бо це не скінчиться
вір


2009

місто за вікном лептопа
існує?
почуття на межі страху
сковують
розчарування прибили цвяхами
до асфальту
пошуковування чогось власного
скінчилися на порозі прірви
крок завис між подихами
десь там, де нема
тепер усе таке сіре
закрити бруд дверима
лишитися лише з підлістю
фальш прориває всі межі
захлинання музикою
квіти затоптані у моєму альбомі
фіолетовийфіолетовийфіолетовий
туман обов"язків
позбавляє чіткості
куди бігти/кого бити????
де знайти втрачене
де зрозуміти незнане
де згадати забуте
де стати собою
собакою
совістю
людиною
свідомість втекла
цигарка згоріла
...
чого все так
як завжди?
і нема краєвиду відображених зірок
і всьо
річка висохла
його очі погасли
я загубила його голос у шумі поїзда
вологі сліди дощу на його обличчі
згубитися у безмежжі міста
щоб повернутися назавжди
тиша
небо
зорі
дощ
монотонне бурмотіння снів
що таке оте...?


2007