Постає загублена надія,
У безтямі обіймає світ.
Я для вас – одвічная повія,
Я для вас – забутий заповіт.
Розгубились сотні і мільйони,
Що надію втратили світи,
Залишились жити без законів,
Без потреби важко далі йти.
Свіжий вітер принесе надію
І вагань моїх терпке вино.
Я для вас зерно добра посію,
Та не вірю, що зійде воно.
Зелен смуток – попіл у пустелі,
Колосок єдиний на стерні.
Зелен смуток – час ще перемеле,
Все одно співатиму пісні.
Я залишу зелен смуток іншим,
Загублю його посеред хмар,
Що несуть безмежність серед тиші,
Метушню примар.

Скронями тихо риплять
Дерева у вальсі осіннім,
Іноді листям шумлять
Стежини багряно-красиві.

Небом останні пташки
У вирій летять і співають.
Прощання із літом тяжкі –
Серця їх зовсім не бажають.

Я танцюватиму вальс
В осінньому лісі востаннє.
Я зупинила би час
На згадку про танець бажання.

Ты побудь со мной рядом,
(Если это возможно) -
Закружусь листопадом,
Опаду тебе в руки!..
Слов не надо! Не надо…
Сердца стон – эхом звуки…
Обретаю тебя
После долгой разлуки.

Грация луны,
Полной, незапятнанной
Не уснет песок
Даже в ночи.
Дюны и холмы
Бежевыми пятнами
Стелятся у ног
Гладь и молчи.
Смотри!
Это солнце взошло,
Это значит, что нам всем будет жарко.
Утри
Окаймленное потом чело
Под лучом, ослепляющее диким, ярким.
Вскину руки ввысь:
Загорится песок,
Никому уж не потушить.
Здесь вы все равны
На огромный строк
В Сахаре моей души!
26.02.08

Зводила з розуму сама думка про нього!
Дівчинка на ослінчику тихо плела вінок
Майже сховавшись від світу за темну облогу
Із почуттів, печалей, всіх не її думок.
Десь над лісами за річку сідало сонце,
Десь там на лузі квіти схилялись вниз.
Плів свою сіть павук на її віконці…
Серце горіло, наче розсохлий хмиз.
Синій барвінок і м’ята, терпка, як воля
Трави і листя, жовті нудні квітки
Так, як віночок, швидко плелася доля,
І почуття, що прошили їх білі нитки.
Зараз могла б докорінно усе змінити!
Думка, як блискавка, здогад, неначе грім!
Діяти, діяти, горенько зупинити!
Буде щаслива! Довіку і тільки з ним!!!
Годі плести! І вінок полетів подалі
Рвучко підвівшись, стиснула кулачки
Рипнули двері, вона заспішила гаєм
Крізь надвечір’я на їй лиш відомі стежки.
Мчала, не бачила лісу навколо себе,
Ніг її босих шкода їй не було.
«Я вже іду, мій коханий! Іду до тебе!»-
Серце співало, серце її вело.
Ось воно, місце, де досі були щасливі
Тут полюбила серед дубів і трав…
Тільки його, його вже немає поруч!..
Дівчина плаче. Тут (Щоб ніхто не знав)
Дівчина плаче тут, щоб ніхто не бачив.
Жде його! Тільки за нього приходить ніч.
Дівчина йде. Його серце кляне ледаче,
І те обличчя, прекрасніше сотні облич.
Тихо заходить до темної хати своєї
І піднімає з долівки зів’ялий вінок.
Зорі горять. Заглядають у вікна і двері
Волею пахне купка нудних квіток.
Долею віє, що серед них вплелася.
Завтра вже дівчина буде щаслива знов…
Крильця рожевих метеликів! Повелася.
Тільки б повірила вдруге в його любов!
02.06.08

Я не страдниця, я ― щасливиця!
Жаль, лиш ти сьогодні осліп.
Підійми з землі свої милиці
І іди подалі у світ.
Я не страдниця, хоч обпечена,
Що живого місця нема.
На любов до тебе приречена:
Ти сліпий, а я ще й німа.
Я не страдниця, не покинута
Я забула все, що було!
Тільки що ж печалі прилинули,
Серце тугою поросло?
То пустир далекий, закинутий,
То не серденько, то ― смітник.
Не любов, а зламана іграшка,
А в душі росте чагарник.
Тільки що ж, до купи все скидавши,
Весь цей мотлох ― любов мою!
Я кричу, я плачу, повірте лиш!
Буду з ним, наче у раю.
Наче і не було нічого,
Ані зради, ані біди
Під ногами від щастя твого
Залишились лише сліди.
Ти повернешся, все владнається,
І без сумнівів душ юрба,
Що кохана твоя ― не страдниця,
А щасливиця золота!
04.06.08

Давай відверто! Хоч раз відверто і щиро.
Мені розкажеш і я тобі розкажу
Бо є за що свинець розлити за шкіру.
І привід є, щоб просто не йти за межу.
Немає сил, талант за долівку скотився
Немає слів, хоч безліч кружляє думок
А десь не так… бо в серце свинець пролився
А десь все так... Як кара, дзвенить дзвінок.
Нема безумств. Не треба, я жду стабільності
О, так! Я жду. І слів не змогла дібрать.
Ти відхрестивсь від самої вірної вірності.
Я відхрещусь від прагнення з вами літать.
Завжди брехав, та я лиш раділа видумкам
Сама брешу! Та краще не знать про це
Чим ближче ми, тим більше я ненавиділа
Тебе, тебе, тебе! Ти пробач за все...
А краще так: ти сам попроси пробачення
І буде так, як хочу і я, і він...
Прости, прощай, цілую і до побачення
Давай підем, ти в ночі, а я - у дім.
І засинай. я також тихенько спатиму.
Нехай же дух спокійно колише нас.
Ніколи вже тебе я не поважатиму.
Любитиму... Його! Але ще не час...
29.09.08

От меня ушла жена:
Тихо, без скандала,
Будто кончилась весна
И зима настала.
От меня ушла она
К парню молодому,
Полюбила – “без ума”
И ушла из дома.
Да, такая вот беда,
Значит мы не пара:
То ль супруга молода,
То ли я ей старый.
Догорел огонь любви,
Отсырели спички,
Так, что вместе –
“Се ля ви”, –
Жили по привычке.
И не наша в том вина –
Не сложилась песня,
Знать, другая мне нужна,
Чтоб навеки вместе.

Разом дом осиротел
Без хозяйки юркой:
Не заправлена постель,
На столе окурки.
Накопился всякий хлам:
Брюки и рубашки,
Паутина по углам,
Спички и бумажки.
Телевизор-балагур
С разноцветным глазом
Как-то сник или уснул,
Не моргнув ни разу.
Телефон – и тот молчит, –
Позабыт, обижен:
С ним никто не говорит
И в него не дышат.
И цветов немой укор
Беспокоит душу –
Им ведь тоже не легко
Без любви и душа.
Хмуро смотрит на меня
Грязная посуда,
Мол: « Кормить тебя, свинья,
Ни за что не буду».
Потолок прогнулся вниз,
Кактусы завяли,
Да и я заметно скис
От тоски-печали.
Беспокоятся друзья –
Жизнь проходит мимо, –
А меня печаль-змея
Жжёт невыносимо.
Что-то я совсем поник,
Огорчился слишком,
А ведь был крутой мужик,
Взрослый – не мальчишка.
По ночам не сплю опять,
Думою охвачен:
Нужно женщину искать –
Так или иначе.
Без сомнения, нужна –
Это аксиома:
Мне – любимая жена
И хозяйка – дому.

Завтра выгляну в окно,
Приберу «хоромы»,
Глажу брюки и в кино,
С кем-то из знакомых
Или, может, в ресторан –
Ужин со свечами?..

Начинаю ЖИТЬ с утра,
С первыми лучами!
24.03.08г

*
Копи
в рясних спідницях снопів,
піт з-під кумедних очіпків
натомлено витирають долонею
сонця

Рветься, плутається думка, серце крає на шматки,
Електричним струмом б’ється дотик милої руки.
Воєдино заплелися біль з коханням від знемоги
Недовіру подолати й страх, що доказом вже роги
Окаянно прикрашають осоружне це чоло,
Що було коханим, любим. Ну а нині біль і зло
Істерично скалять зуби. Та чому, коли й від чого?

При владі всі тепер хороші,
У вишиванках всі вони...
Якби ще їм не красти гроші
З кишень народної казни.

При владі всі тепер хороші –
Пухнасті, білі, золоті...
Але, якби не крали гроші,
То не були б такі святі.

При владі всі тепер хороші,
Та в бур’янах державний сад...
Понапихалася за гроші
Силенна сила до посад.

При владі всі тепер хороші...
І хто до влади не прийде,
Він із бюджету наші гроші
Собі в кишеню покладе.

 
Донкіхот у сірому костюмі
Палить паперові вітряки
Пише вірші на відважні рими
Препарує красощі дзвінкі

Поважають і бажають віскі
Після світла майже до пітьми
Пляшкові вітрильні двійники
Донкіхоти в сірому костюмі




 

Здається, біль у серці не вщухає,
Не вірю я почутому ніяк,
Невже тебе нема, Джохар Дудаєв,
Ти ж славний полководець і вояк?!

Я чую, чую, голос твій лунає,
І розчавивши в серці переляк,
Чеченці ворогам хребти ламають,
Їх знищують, січуть на дрібен мак.

Ічкеріє, не будеш ти рабою
Жорстокої й підступної Москви,
Джохара дух нескорений, живи,
Хай новий вождь веде бійців до бою!

Ти - приклад поневоленим народам,
Як за свою боротися свободу!

7504 р. (від Трипілля) (1996)

Жизнь такова.

Поскольку на сайте знакомств я не поставил ограничения только девочки, то часто на мою страничку, заходят гей, один из зашедших был молодой парнишка 18 лет. В его чертах было видно, что он ведёт не здоровый образ жизни.

Жизнь такова, захочет кто-то и тебя,
В одно мгновение, мгновение прозреешь,
Ощутив себя, другим, иль просто гейм.
Но восемнадцать лет не возраст.
И то, что модно, происходит,
В кругу друзей, ты позволяешь много,
Но стоит, что-то изменить,
И изменится, может всё.
Вчера ты гей, сегодня Би,
Но геттером не станешь уж, увы.

Николай Блоха 14.07.09 г. 20:50

Как грустно это…

Как грустно это для поэта,
Когда сидишь, а денег нет.
И следует идти работать,
Но не над книгой, иль стихом.

Гнуть спину, чтобы заработать,
Хотя бы что-то на еду, одежду.
А так охота с удочкой на берег,
И наплевать, что не клюёт.

Перо в руках, и чистый лист,
В спокойствии работой наслаждаться.
Но денег нет и слава далека,
И на работе пишешь не спеша.

Николай Блоха 14.07.09 г. 18:58

Не пиши мені, Осінь, листа.
Просто літо – загальна адреса.
Задоволення подих настав?
Зупинилися жорна-колеса?
І у скриньку на хвіртці Зими
Не закинь звабний зміст випадково.
Коли щось приховаємо ми –
Скористається Казка Зимова.
Кажуть, правда, чудова зима.
Чи дива ще бувають на світі?
Може й так, та мене вже нема –
Захлинулась в бездонному літі.

В её глазах.

В её глазах, сиюминутности испуг,
Душа трепещет, словно на ветру.
Играют чувства, возбужденье,
Вот только для меня…

Испуг в её глазах, лишь боль,
Разлуки, одиночества печаль.
При каждой встрече, покаянье,
Приходит, с сожаленьем.

Сиюминутности испуг, в её глазах,
Упрёком служит, за ошибку.
Когда придал её любовь,
Себя, поставив чуть, но выше.

Сиюминутный взгляд её,
Всё-то что мне осталось от…
Длинных волос, улыбки взгляда,
Необъяснимого всего, что называется Любовью.

Николай Блоха 14.07.09 г. 18:29

Так в ожиданьи счастья жизнь пройдет…
Лишь в старости глубокой убедишься:
Зачем же я роптал как идиот,
Когда летал на крыльях словно птица?...

Ты не глуп, даже слишком умен,
Я не дура, но тоже влюбилась…
Мы пылали б и дальше огнём,
Если б сразу тогда не женились…

Боюсь накликати біду,
І рим не хочу,
Вони зозулею в саду
Одне пророчать.

Лягає горе на папір
Важким гранітом,
Зриває каменем із гір
І котить світом.

Вростають сльози у вірші,
В серцеву магму,
Та шрамів на живій душі
І я не прагну.

Безсмертям повниться роман
Лише у тýзі,
Залишу осені талан -
Своїй подрузі.

Вона сама сплете есе
Усім на заздрість,
І золото віддасть усе,
Строкату радість.

Поплаче за людські жалі,
За сум і зраду,
Крилом напишуть журавлі
Слова-розраду.

Нехай моя чуднá любов
Лиш акварелі -
Одна вода, та небо знов
Пишу на стелі.

Веселка в крапельці дощу,
Поволі згасне,
Та холод в літо не пущу,
Зима завчасно.

А що родилась не взірцем,
Пробачте, люди,
Раз є поеткою - митцем
Уже не буду.

2009

Гай-гай,
За небокрай
Утікає мій розмай.

Ген-ген,
За журавлем,
Тягне сутінки дощем.

Гой-гойя,
За рікою
Ще цвітуть мої левкої.

Ах, і я
іще з тобою,
Жду чогось, як та левкоя.

Поглянь
Небо вишите орнаментом

Місто вмерло
На декілька годин

Щоб воскреснути
Наче Ісус

Місцеві дракони
Тихо позасинали
В печері з табличкою депо

На парканах одкровення
Що гріє
Висохлі руки
Зимою вкриті

Блукаючи цікавою темрявою
Нарешті помічаю
І кричу

Небо вишите орнаментом
Поглянь

То біль мій
Травневий
Бузковий
Вишневий.
Німію
У червні.
Нікому,
Нікому
Ні крапки,
Ні коми,
Ні болю
Не зичу,
Кохання
Ховаю
І зиму
Я кличу...

Подушку поруч? Так, зім’яла я:
Її незайманість – таки твоя відсутність,
А сльози – конкуренція морям…
У серці біль – нещадний і підступний.
Хвилина кожна – батогом удар
Убивці-тиші. І тебе немає знову…
Я – не дружина, отже – не тягар?
А як же син твоєї плоті, крові?
Так має бути! Кожен заслужив...
А совість? Може, знову фантазую?
Не дочекаюсь я чуттєвих жнив.
Все залишаю. Біль перефразую!

Ти є? І завжди був? Невже?
То від безсоння просто наверзлося.
Відпочивати, пізно бо уже.
Куди поділося? І звідки узялося?

2009

Сексуальная блондинка,
Изгибая нежный стан,
Красотой неотвратимо
Завлекает из реклам,
Предлагая то и это,
Соблазняя там и тут:
“Не скупись, гони монету!
Здесь тебя подарки ждут!”

Ну и мы, развесив уши,
Тут же, слюни распустив,
Ей «продать» готовы душу!
- Ты уж, Господи, прости!
Ноги, бёдра, ягодицы,
Грудь и блеск девичьих глаз!..
Как же тут не соблазниться,
Устоять? Который раз
В нас горит желанье дико.
Сердце бьётся горячо,
Не заметив, что улыбка –
И приманка, и крючок.
Без зазрения плутовки
Соблазняют всех подряд,
Раскошеливая ловко,
Как неопытных котят.
А потом: «Спасибо», - скажут,
Получив от Вас расчёт,
И назначат встречу, даже:
“Приходите к нам ещё!”

Из обмана, как ни грустно,
Состоит рекламы суть:
Соблазняют нас – "Искусством",
Чтобы сбагрить – "Что-нибудь".
17.07.08г.

Пахучу ніч, мов каву, розіллю.
Іди сюди. Яка щока холодна...
Скажи мені: "Я так тебе люблю!"
Скажи неправду - я повірить згодна.
Бо знаю все. І ти, напевно, теж:
Не встигне ранок глянути у вічі,
Як ти од мене тричі відійдеш,
Як ти од мене відречешся тричі.
Во ім'я чи без імені (налий!) -
Так просто і буденно, так між іншим
(Маленьке слово та рядок скупий
Невдовзі стануть спогадом і віршем).
І буде то, звичайно, не від зла:
Той, хто злукавив, зовсім не лукавий.
Терниста тінь торкається чола.
Чого мовчиш? Іще налити кави?
Все - тимчасовість: тим у часі вість,
Хто так і ходить краєм - прірви, неба.
Пий ніч. Хмелій. Бо ти - мій пізній гість
І утікач із Ноєвого теба,
Де всіх - по парі, де немає зла
І не карають голову повинну.
Пахучу ніч, мов каву, розлила,
Знов зіпсувавши білу скатертину...
Хто зрозуміє щастя самоту?
Квітують стіни, наче райські кущі,
Бо я тебе і ніч єдину ту
Наворожила на схололій гущі.

Життя прекрасна річ як не крути,
Та інколи воно стоїть ,та не дає нам йти,
Недасть піднятися нагору, після тривалого мінору,
Закінчити із ним не дасть, ти падай далі у пропасть.

Кожен житти хоче гарно, просто дихати бездарно,
Споглядати у світанок, зустрічати п'яний ранок,
Молоді із роками, не старіти під гробами,
Та такого не буває, бо життя все забирає.

Забере у вас кохання, на етапі зізнавання,
Друзів теж позабирає, бо чомусь не долюбляє,
Часом тоже обділить, смислу вже нема спішить,
І тебе порозбирає, та під дубом поскладає.

„Горе от ума”
А.С.Грибоедов




Найвиразніші вікна –
за ґратами.
Тільки з них, годуючи птаха,
Глузують над вигадками розумних,
І співають про смерть –
весело,
Моляться криком,
не соромлячись бажань.
Недосяжні –
вікна за ґратами.

Хай просихає та стає нетлінним
що легко витекло, бо не зливалось,
а проводжало вечір на колінах.
Та часу видавалося замало

навчитись дихати, де небо – стіни,
де стелю, ніби церкву розібрали,
а в кумачі спалили херувимів,
хрести перекували до Купала

на до-взуття-скробачки та на ґрати.
Ото прислужники – царі з народу,
що на квадрати сонце поділили.

Хто їх навчив у душу так плювати,
божитися, що це летить свобода,
копати ближньому й собі могилу?

9 Липня 2009

Пахуче сіно дивиться на зорі.
Співають цвіркуни в густих стогах
Про місяць, що заснув на осокорі,
Неначе дивний срібнокрилий птах.
Село дрімає. Ніч така ласкава.
У прохолоді ніжаться сади.
І обнялися дві верби край ставу,
Схиливши спрагле віття до води.

Повісь у кімнаті її свої милиці,
Його недолуга любов,
І чесно скажи, чи хоч раз ти дивилася,
Як серце ночами плакало?!
Як важко душі залишатись безсилою,
Але піддаватись знов,
І знати, що інша йому корилася...
Мовчати, лише б не втратити...
Повісь у кімнаті її свої милиці,
Мов торба, впади до ніг,
За нього випрошуй у неї прощення,
Молися, ридай, кричи...

Але каяття їй лише наснилося.
...За вікнами падав сніг,
І замість тих милиць в кутку на столику
Залишені ним ключі...

Де початок й кінець у кола?
Де до пекла чи раю дорога?
Що таке вірш? ( невже це просто слова об’єднані в риму?)
Що таке совість?( частина людини чи вияв Божої сили?)
Як здобути щастя, ступаючи по гОрі?
Як знайти істину сховану у морі?
Чому сліпці бачать більше, ніж ми зрячі?
Хто така Людина? Насправді. Без фальші.
Яка сила схована у вірі?
Як пояснити чудеса?
Скільки часу в вічності?

Погляд з-під лоба вовчий
Я посилаю вам
Все одно не зламаєте,
Все одно не віддам.
Все одно ви не вірите -
Фрази мої сумні -
Я ж бо лишалась щирою!
Я ж не брехала, ні!
Спалахи там, за вікнами -
Залишки бур, грози,
Рештки сварок розхристаних,
Краплі на тлі лози.
Ти вже пішов з душі давно,
Хоч не сказав «прощай»
Ну а вони… їм все одно,
Ну а мені ― печаль.
Досить! Чимало хочете,
Наче кулон ― ярлик
В чорній воді полощете
Серця останній крик.
Розпач, безумства, погляди,
Біль в глибині мене…
В руки, завжди холоднії,
Раптом тепло сяйне.
Це не тепло, не кров, не біль
Ні, не нектар, не солі…
Гріє мене, пече мене…
Знов повернулась в о л я.

Десь в далі на осілій, зів’ялій землі
Будуть нас на всі боки корити…
А давай не розводить свої кораблі,
А давай намагатись любити!
Десь усі будуть палки в колеса стромлять
І злословити будуть до скону,
А давай ми не будем у серце стрілять,
І залишим на потім патрони.
Я прошу, я молю і не вірю сама,
Я пишу лиш для себе о д н о ї
Надто рано прийшла в наші душі зима,
Залишила кохання в покої.
Ти десь там в морі інших, знесилений вже
Там і будь, не вгавай без зупинки
Я не хочу любові, любила уже
Я прошу лиш твоєї підтримки!
І коли разом з ним підеш далі в життя
І коли вже за руки двох інших
Ви згадайте мене, не прошу каяття…
А давайте… і змовкла… і тиша!

Вона хотіла зніматись в кіно,
Він хотів у цей час бути з нею й сміятися з вас,
А потім просто по місту іти,
Це було так давно,
Що згоріли відтоді мости.

А я дивилась крізь пальці на них
На їх тисячі щасть і на тисячі тисяч лих,
Я разом з ними сміялась тоді
Це було так давно,
Що літа поплили по воді.

І може це називають тепер
Щастям втрачених днів, що так рідко приходять із снів
Їх у наш час все одно не знайти,
Це було так давно,
Що вже пізно по сліду іти.

Вона хотіла зніматись в кіно,
Та тепер комерсант, і забула про мрії давно,
А він тепер зводить в місті мости
Що колись розвели,
Що примусили просто піти.

Вона спішила додому в сім’ю,
Він ішов на роботу і думав про долю свою,
Коли зустрілись їх очі на мить,
Все було так давно,
Що не встигли вони зрозуміть.

Але в душі кожен з них знову став
На секунду лиш тим, ким мій погляд колись їх знав,
І обернулись вони назад,
Та були це тепер
Архітектор і комерсант.

І, посміхнувшись тихенько думкам,
Розійшлись, як тоді, знов не вірячи давнім словам,
А я дивилась крізь пальці на них,
Знов на тисячі щасть
І на тисячі тисяч лих.

Ідуть переможені переможці
по асфальтованій землі.
Їхні погляди згорьовані
Уже не вклоняться весні.
Вони скорили цілий світ,
перемогли усіх, звалили на коліна
та програли у двобої самі собі
і душа поразкою згоріла.
Не змогли убити совісті
( Не убити незнищенну!)
В своїй життєвій повісті
помилилися страшенно.

Тишу різали леза колій
Під вагоном номер сімнадцять,
Твоїх губ запах, наче в магнолій,
І дощу скалки, ніби на щастя…
В грудях серце ридало, мов кала,
Сонце тихо згорнулось в калачик,
Тебе знову дорога крала,
Як циганка з обіймів гарячих.
Десь лелечо курликав Київ
Хмарочосами в горло неба,
А перон під ногами скиглив
І вислизував, як амеба.
Голуби цілували ноги
Тим хто плакав, і хто сміявся,
Бігли очі під чорним смогом
За вагоном номер сімнадцять.

Як жовтень в вікнах молиться дощем,
А вітер янголам постелі стеле,
То північ свічку садить на плече
І пише сни для нас десятим кеглем.
А я ховаю під сорочку вірш...
Щемливо-ніжний...
Він увесь у тебе.
Осінні хмари стиглі, як киш-миш,
У натюрморті кварцового неба.
Ковтаю їх, тулю до себе дощ,
В мені, як ти, стає він вже медовим,
І на руках солоно-мокрих площ
Я засинаю, де не спиться совам.
А вранці сонце гострі шаблі вийме,
Залізе вітер спати під кору...
Я дівчинкою бігтиму в обійми
До тебе
як завжди
на mail ru

Ти як осінь чи добрий кагор:
Я п'янію до самих п'яток,
Ніч пришпилює зорі до штор,
Й тане в роті, немов шоколадка...
Ти якийсь не такий, як всі ті,
Що між пальцями мають леза
І ховають у душах хвости,
В них в обіймах і літо мерзне.
Ранки з Честером вперемішку...
Так екваторно-гаряче...
Я присяду ззаду на ліжку
Носом в твоє плече....

Сумно дівчинці
яка не була тобі навіть дівчиною
а просто таким собі
небодоступним ангелом
тіло твоє до ниточки
віями карими вивчила
в постелі багряново-зоряно-магмовій
тепер їй зовсім не хочеться бути вільною
писати вірші чужим
що навіть не пахнуть музою
ходити на пиво
шкребти есемески латиною
і бути з обличчям медузовим
а потім втікати від всіх
у пазуху ночі ситу
і марити тим найсолодшим
плотським причастям
що брала від тебе
як бджоли беруть із квітів
не знаючи того
що жала є навіть в щастя
згадай як горіли за шторами
вікна чубаті
молилися півні
щоб нас не сполохати ранком
десь п'яні дівчата губи солили матом
вони як і я
були просто твої коханки
та дівчинка завжди верталася
знову по колу
губила сережки
серце
себе з тобою
ховала очі в долонях
немов під габою
та добре їй так не було
ще до цього ніколи
не бійся її до себе покликати знову
в те ліжко
де час догола роздягався
кохався
де
вона хоче сміятись на всі тридцять три кольорово
дивитись на грудях на тебе і в вікна
коли ніч останньою зіркою крикне
як сонце спітніло-розхристаним вийде
поклич
вона прийде

Ти з мене витечи до дна.
Мінорно так не капай. Страшно.
Я в осінь гратимусь одна
Таку сльозливо-сумнопташну.
На вітрі листям роздягнусь,
Та тільки не віддамся тілом,
Душа тріщить все хрусь та хрусь,
Як маятник знесило.
Пробач, що зайцем я біжу,
Сховавши очі карі в п'ятках,
В волоссі дощ гуде жу-жу,
Пробач, малятко.
Коли оглянуся назад,
Пройди. Не звинувачуй...
Летить у вирій голий сад...
А вірші журавлями плачуть.

Потисну тобі правицю,
Зігрію мелісовим чаєм,
Не смій промовляти: "Кицю!",
На ранок дощем відчалиш

І душу не ріж в коріння
Рентгеновим поглядом кожним.
З тобою нектарно-винно...
Ми ж друзі. А друзям не можна.

Тебе знов зводжу до Едему
У тозі священної музи,
Цілунком розтану, як кремом,
На тілі... Згадавши: ми ж друзі.

Закриєш на ключ своє ліжко,
Ключа віддаси журавлятам...
Без крил не впускай мене нишком,
Ми ж друзі. Не можна кохатись.

Вже в пазухи лізе вітер
Березам на голім лузі...
Я пристрасть з очей наших витру.
Не можна. Не треба. Ми ж друзі.

На бедрах час крутить рвучко
Годинника, наче круга...
Комусь я вросту в обручку...
ТА СЕРЦЕ ЛИШУ У ДРУГА.

Лягає в ноги сніг кардіограмно,
Гірлянди-зорі запалили північ,
По той бік світ й шосе таке безгальмне,
І ти на серці вже карбуєш Грінвіч.
Щербетом пахнуть вікна на Різдво,
І пес-швейцар біля дверей в оселях.
Залазять сови в ліжко, як в гніздо,
А очі віями дірявлять стелю.
Деревам вітер комірчата трусить,
А сніг біжить галопом уперед,
Коти мотають сни собі на вуса,
Ти з губ моїх береш зимовий мед...
Ах, цей нестерпно сивий сніговій!
Як вистояне хмарами вино.
Ти зрадив ангел-дівчинці своїй,
Вона ж тобі пробачила давно...

2009

Заховавши мене в обійми,
Щастя пахло тоді бергамотом,
Бігла осінь індійським фільмом
Екранно-рудим горизонтом.
Очі лізли під шкірку блузки
Пальцями ніжно-хитрими,
Вітер день розбивав на друзки,
Ну а ми зізнавались субтитрами.
Ну а ми все одно любили,
Посадивши дорогу на плечі,
І серця в грудях псами вили,
Як прощалися так лелечо.
Вечір зорями в небі зіграний,
На губах поцілунків печатки...
І в руках гріло руки відданно
Заримоване в тебе дівчатко...

Дзьоби полоще журавлям ставок,
Де з теплих пазух діставали небо,
Де ми робили те, чого не треба,
Під літнього дощу скрипучий рок.
Я досі там із яблуком у жмені
Тебе чекаю Євою в раю,
І хай від пристрасті я знов згорю,
Що аж застигне кров солона в венах.
Самі собі анафему підпишем,
Вінок терновий вчепим у волосся,
Я по стерні осінній йтиму боса,
Вагітною від тебе нашим віршем

Вистрибує потяг до тебе все ближче,
Як очі сови, горять ліхтарі,
На пальчиках станції тягнуться вище,
А Бог десь на мене вже ставить парі.
Про тебе давно він уже начувся
Від дівчинки з повненьким вузликом віршів,
Поглянь, навіть час перед нами роззувся
І руки простяг у світ оцей грішний.
Ковтаю неба морозні сливи,
І янголи в спину кричать "Лети!",
А я не рушу, а я щаслива!
Бо в мене сьогодні є Київ і ти.

Вже втомилися очі-колумби
Відкривати нові америки.
Давай всядемось десь на клумбі
І половим останніх метеликів.
Ти у руки мене візьми,
Як безвусого того равлика,
Вірш в мені замахає крильми
На усі сонцемірні галактики.
І до тебе ітиму, як в храм,
Стерпне тіло солодким причастям...
Зжовкла осінь, мов бабин крам,
А я й досі незаймана щастям.
Твого серця дістану злиток,
Пророщу тобі небо на гальці...
Я несправжня,
Я ксеровідбиток
Від чужих гостролезих пальців

Не волосся -- вогонь,
і не погляд, а постріл!
І пелюстки долонь розтулились вітрам навздогін.
Може завтра ти зіллям огненним спопелятимеш простір
і останню вологу тобі
віддадуть стебелини тугі
різних квітів і трав,
і коріння дерев, і джерела,
темний мох на камінні старому, як світ.
Не волосся, а сонце -- спекотне, веселе,
що увечері втомлено сіло спочити на цвіт.

Не надо сказок о любви,
Коль быть в ответе не намерен!
А вдруг влюблюсь в слова твои,
Когда ты будешь не уверен?!

Зачем тебе моя печаль
И горстка жалоб прежних скверных..?
Моей души тебе не жаль,
Раз каждый день так треплешь нервы.