А небо також очищає душу,
Коли дощі змивають спориші.
По веснах вік перевіряти мушу,-
Приходить літо тихо уночі.

А небо зранку сонечком зігріє,
Зіп’є роси шліфований кришталь,
По веснах на мої майбутні мрії
Колись напише музику скрипаль.

А хто зіграє – доля на світанку,
Коли цвіркун сховається в кутку,
І засюрчить у тиші колисанку –
У сні побачу чарівну ріку.

Скупаюсь у її казкових водах,
І пригорщами щастя зачерпну,
Окрилена, як в зоряних походах,
Тобі, коханий, сонцем усміхнусь.

Я легка, наче тиша й так само, мов тиша важка.
Відіспатись. Не спитись. А там уже й скоро Осінь.
Ці безрадісні зливи. І сохне трава в безроссі.
Та рятує, мов диво… Гаряча твоя рука…

Я проста, наче віра й так само, як віра складна.
Подивися на мене крізь сонце – прозору і тиху.
І всі звуки навколо тепер тільки видихи й вдихи…
Наче доторки вітру – легкі і п’янкі, як весна…

Як дружби у церкві над молодими
тримають вінці, ось так після дощу
віття трима крапельки… Яка днина!
В повітрі знайомий смак вірша відчув….

Спокійно вмить стало… і грім вже затишивсь,
а Сонце в калюжі мов свіжий стигмат.
І я усвідомив поезії вищість,
як голос пророцький на острові Патм.

«Занотувати нема як…», – й знедужав…
Мов нашепт уголос рядки промовляв,
що слово – живе, це мій меч харалужний,
а Я – олівець на папері Земля…

*
Між павутинок
Крапельки роси
Дзвенять на вітерці ранковім тихо.
Високих нот
й низеньких голоси.

* * *

Опустел последний мой бокал.
Я устал. О, как же я устал!
Даже дождь стучаться перестал
В жестяной немытый подоконник.
Я – корабль, нашедший свой причал.

Вот шаги по лестнице сошли,
Вот затихли, наконец, вдали, –
И уплыли в море корабли,
И осталась тишина как вата
В комнате, где дни мои прошли.

На промёрзшей до корней земле,
В городской безумной суете,
Где и жизнь не та, и мы не те,
Растерялся запоздалый путник.
Холодает рано в ноябре.

Подступают к горлу холода
Пальцами из режущего льда.
Но висит, как древняя судьба,
Над моей патлатой головою,
К счастью, непропитая звезда.

Изорвались годы в кровь и дым.
Время становиться мне седым.
И, шагая под дождём косым,
Понял я, что в этой жизни больше
Никогда не буду молодым.

Мабуть, у неба в кишені є дірка –
Як би могла з неба випасти зірка?
Я за парканом її дожидав.
Досі не знав, що зірниця – жива!
Вусики й лапки – точнісінький жук.
Виповзла зірка у мене із рук.
Потім у сінях, мов скрипка, співала.
Тільки не знаю, в криницю як впала.

Кривавий туман, що згущається над нами,
Прилип заразою до шкіри, брудними ріками
Стікає вниз нашими пошлими тілами.
Тілами… тілами…
Ми осліпли у тумані, загубили всі дороги,
Не важно—де вперед, а де назад ногами,
Наші душі у заразному дурмані
І нам вже пофіг на тупі моралі.
Вже давним давно забили на закон і правду.
Правду? Ми її давно спалили, закопали у могилу
І заразою брехні добре так накрили. Не знайдеш!
Нащо нам та правда—від неї тільки клопіт!
Вона народжує проблеми—а нам треба гроші.
Брехні трохи не зашкодить, а правда буде потім.
Кривавий туман згущається над нами,
Обплутує шнурами, поглинає нас з руками
І ногами. А ми не опираємось –
Нам простіше бути рабами. Нам не треба
Свободи і правди. Треба грошей, вілли, неба –
А про совість, честь і правду ми згадаєм
Згодом. Може…

Нереальні сни реальності,
Кислий присмак ненормальності,
Усе життя—формальності,
Життя—пусті банальності.
Нереальні сни реальності,
Тільки в вашій нереальності
Можна відшукати краплинку справжності.
В дзеркалі нереальності, ненормальності,
Я бачу тільки відбиток реальності.
Нереальні сни реальності,
Солодкий присмак ненормальності.


Тікати нікуди уже, ми самі себе
Закопали у труну. Що ми наробили, Боже?
Проміняли правду на брехню. Створили фальшиві закони,
Намалювали придумані кордони, з життя зліпили собі вигідні канони.
І жити забули. Ми чахнем зсередини.
Вже ворони давно кружляють над нами,
Вони чують падаль, що ми називаєм душами.
Ми живем, ще серце б’ється, б’ється,
Але смерть давно спасінням нам здається.
Життя давно стало ненормальним.
Все в дзеркалі кривому обернулося несправжнім.
Правда в брехню перетворилася, усмішка в гримасу,
Доброта підлістю змінилася. У нас немає часу.
Ми падаєм, падаєм униз, ми загрузли
У власному лайні, а ключ від щастя загубили
І мусим жити у брехні.
Нереальні сни реальності,
Кислий присмак ненормальності,
Усе життя—формальності,
Життя—пусті банальності.
Нереальні сни реальності,
Тільки в вашій нереальності
Можна відшукати краплинку справжності.
В дзеркалі нереальності, ненормальності,
Я бачу тільки відбиток реальності.
Нереальні сни реальності,
Солодкий присмак ненормальності.

У снах відриваюсь від землі,
Бачу правду, що в закутках ховається в лахмітті,
Зверху видно і душі людські, що
Живуть у власному смітті.
У світі нереальності все видно не так,
Тут усе на поверхні, немає злорадних підтекстів,
Тут не треба ховатись від «друзів» атак,
Бо в нереальності немає фальшивих аспектів.
І так хотілося назавжди заспати у сні,
Сховатись у світ нереальний, показати
Фак реальній брехні.
Бо у світі реальності я бачу тільки
Нереальність. У світі реальності я не бачу
Справжності. Тут лише ілюзії і людські банальності.

Нереальні сни реальності,
Кислий присмак ненормальності,
Усе життя—формальності,
Життя—пусті банальності.
Нереальні сни реальності,
Тільки в вашій нереальності
Можна відшукати краплинку справжності.
В дзеркалі нереальності, ненормальності,
Я бачу тільки відбиток реальності.
Нереальні сни реальності,
Солодкий присмак ненормальності.

Світ перевернувся з ніг на голову.
Вже давно світ нереальності став
Справжньою реальністю.

Хто ми? Черв’яки…
Хто ми? До пояса зігнуті раби…
Хто ми? Простаки…
Хто ми? Ніхто.
Ми темна маса, міліони,
Що плазуєм перед царями,
Поліруєм їх корони.
Ми покірні слуги, нам плюють в лице,
А ми, бля, мовчимо і ще дякуєм за це!!!!!
Нас обманюють, нас змішують з болотом,
А ми все рівно віримо в брехню
І на трони саджаємо всю оцю сволоту.
Надіваєм їм корони, стелимось під ноги…
Хто ми? Хто ми?
Міліони! Міліони!
Хто ми? Хто ми?
Міліони! Міліони!
Вони сидять на вищих щаблях влади,
Животіють у розкошах, багатстві?
А ми горбатим спину за копійки. Раби! Раби!
Їх горстка, пару сотень,
А грошей мають більше, ніж ми усі.
Де логіка? Я її не бачу. А ми всі
Смирно закриваєм очі на їх махінації смішні.
Чому? Чому?
Нас же ж багато!
Чому? Чому?
Нас же ж багато! Нас же ж багато!
У нас така дурна привичка:
Схилив голову й моя хата скраю.
Я нічо не бачу. А там життя покаже.
Може, стане краще.
Можливо, пора вже щось міняти?
Вершину здобувати? Може, хватить
Перед ними плазувати?
Пора, пора, по місцях все розставляти
І перемагати! Бо ми не можем програти!
За нами правда! Народ не може помилятись!
Пора цей устрій поміняти,
Насадити правду і державу нормальну склепати,
Щоб ці уроди не мали чого розкрадати!
Бо ми…годі хребти прогинати!
Пора! Плечі розправляти!
І будувати!
Майбутнє.
Наше.
Життя.
Нас багато, нас міліони,
А ми дивимось, як горстка уродів
Диктує нам свої закони.
Пора! Розривати канони, розбивати трони.
Пора…міняти своє життя.
Послухай своє серцебиття:
Скоро буде інакше, повір і вставай.
Вставай. Пора!

Запали запальничку.
Поглянь
На вогонь.
Він горить,
Як свіча,
І не гріє долонь.
Подуй
На нього:
Він гасне.
Немає вогню.
А тепер візьми бензин.
Розлий по землі.
Візьми сірник, запали і впусти.
Вогонь!
Його багато! Він палає!
Жар вогненний руки обпікає!
Подуй.
Загасити не можеш?
Подуй сильніше.
Не гасне? Ні?
Такий вогонь подихом не загасиш.
Люди, як вогонь:
Знайди у свому серці той бензин,
Який тебе розпалить, підніме до вершин,
Знайди бензин у собі, який розпалить вогнище,
Що не загасне від холодних подихів життя,
Знайди бензин, знайди пристанище
І гори! Гори!
Викинь запальничку,
Підпали бензин—це ти.
Не зволікай!
Нічого не бійся!
Ти вогонь! Отож палай!

Автор – моя доня Катруся.


У бабусинім дворі
Двоє кроленяток.
Живуть собі у норі,
Веселять маляток.

А в високім споришу
Жовті колобочки.
Біга квочка, репетує:
«Де сини, де дочки?»

На вовняному кожусі
Лимони пухнасті.
Це до кучки збились гуси –
Сонця зеленасті.

Візьму сонечко у жменьку,
Яке ж ти гарненьке!

Ще й до щічки тулиться,
В носика цілується.

Принесу я вам водички,
В обідній годині,
Нарву свіжої травички,
Бо я – господиня.

Потім піду у садочок,
Я ж бо не боюся,
Наберу смачних суничок,
Пригощу бабусю.

Я бы все тебе отдала,
Я бы вечность тебе подарила
И в ладони твои бы вложила
Бесконечное море тепла.
Я бы все отдала тебе -
Предрассветную нежность неба,
Все, что есть, мой любимый, слепо
Отдала б, не оставив себе.
Мне не жалко тебе отдать...
...Постелить тебе под ноги небо
И любую сладчайшую небыль
Для тебя превратить в благодать.
Все тебе отдала бы я:
Шепот звезд, взгляд зари, вдох ветра...
Ты же помнишь? - я - музыка ретро,
Я ведь - жаркая искра огня.
Я тебе подарю весь пыл,
опьяню божеством поцелуев,
Что бы ты мои губы вслепую
Среди тысяч других находил.
Я б сказала тебе давно,
Что я сделаю все на свете!
Извини, мой любимый, но это...
Просто я не умею всего...

Я прощаюсь с летом на киевских улочках
Под нежный шепот уставших каштанов,
Под тихий грохот летящих авто...
Зрелость нив останется в сдобных булочках,
Улыбка останется от курортных романов,
Когда под дождем и в пальто...

Я прощаюсь с летом, а оно смеется
Солнышком в голубой бесконечности,
Пением утренних птиц под окнами...
Больно мне, а душа силой рвется
Из размеренной городской беспечности
Домой! Но закрыт путь прозрачными стеклами...

31.08.2008

В волосах моих - одесский воздух,
На ботинках - киевская грязь...
Здравствуй, мама! Отпустил на день любовник -
В новостройках стародавний князь...

В черной шляпке, курточке с енотом,
С томной радостью в глазах...
Одиночества публичного невольник
Я спасение ищу в часах...

Взгляды, взгляды, взгляды... Сколько можно?
Мама, ты меня не узнаешь?
Кто разлуки нашей есть виновник?
Вспомни, я твоя почти родная дочь!

Вот, ты улыбнулась солнцем,
Ветром с моря нежно обняла...
Память - грозный тот чиновник -
Чуть тебя не отняла...

Вона чекала чоловіка,
Та він ніяк не падав з неба.
А їй хотілося – до крику, –
Задовольнити цю потребу.
Хоч би здавалося – чого там:
І не дурепа, і не стерво,
І одягалася по моді,
І начебто в порядку нерви?!
Були, звичайно, кандидати,
Та на біду – не ті, що треба:
Не відчувала з ними свята –
Лише приземлені потреби...
Але з роками все частіше
Летіли погляди повз неї
На мить ніде не зачепившись,
Не те що – „узи” Гіменея.
А вечорами з нею поряд
Сиділи „подруги” завзяті:
Печаль, Нещастя, трохи Горя –
Ворони на людському святі.

Надмір обтяжлива свобода
І ця самотність вечорами...
Даремно пропадає врода.
Кому відкрити серця браму?
Луною оживають кроки
В пустій, напівживій квартирі.
Холодне ліжко – одиноке
І дні – безрадісні і сірі.
Поволі павутина років
Лягає зморшками на личко
І сльози змореним потоком
Течуть - і це вже стало звичним.

– Чи я така вже безталанна,
Чи бог мене за щось карає:
Не падає із неба манна,
А бідам і не видно краю,
І у коханні – теж невдачі,
Розлуки на шляху до раю?
Я виходу ніде не бачу!
Люстерко – підкажи,
Благаю!

– Я дам тобі одну пораду:
Аби життя пішло на краще,
Зміни свій імідж і помаду,
Покинь Печаль напризволяще,
Намрій, що все – як ти хотіла:
Зваблива, молода, красива,
Забудь, що в серці накипіло.
Твоя душа, від болю сива,
В майбутньому забуде муки:

Ти бачиш там себе щасливу!
Ти чуєш так жадані звуки!
Ти робиш крок назустріч диву
І Долі простягаєш руку!

не курей чарівних ростити
щоб не знати туги і мору
сіра мишка змахне півсвіту
хвостиком зі столу

не зшиватимуться рани
без молитви і хреста
й поки йтимуть в світ романи
з-під котового хвоста

вуха рве бомондний галас
заангажованих зірок
що ліплять для суспільства фалос
зі сколажованих думок

і сумно так іти позаду
штучності і німоти
побачить страшно як упаде
останній янгол з висоти

Ночі і дні
Розтасовуєш картами гральними
У рукавах,
Зазвичай не по масті і парами –
Шістки б’ють козир,
Бо тільки вони є сакральними,
В місті без назви
І з дуже дешевими барами.

П’яні поети
На площах, майданах і вулицях
Грають у вірші
З вітринами і перехожими,
Що у підземці
До пункту збереження сунуться,
І намагаються
Буть на поетів не схожими, -

Небо продажне
Подалось у боти і спамери –
Краплі дощу
Розривають мережу осколками;
Батько богів
Із Олімпу (тюремної камери)
Замість грози
В небо сипле блатними наколками,

І боже!вільності
Робляться теплими, ближчими –
Невідворотно,
Як фільтр при кінці сигаретному.
Рани й укуси
Знедавна зализуєш віршами –
І розуміє все більше,
Що ти з поетами!

Кілька крапель нагрітого воску
Для сумної фанатки (за сумісництвом – Музи).
Він пісні їй щовечора в дім приносить.
А Вона тільки слухає. Хоче… Мусить!

Він – сирена із голосом древньої знади,
а Вона вже навчилася від Одіссея
не дивитись, не слухати, болю не знати.
Стати білою й рівною, мов євростеля.

Але голос Його вже давно всередині:
попід шкірою, в серці, голоднім без кисню.
Муза теж до світанку не спатиме нині.
Час розтанути їй чи самій написати пісню.

Ничто не вечно, но бесследно сквозь нас мгновенья не текут:
Закрыты в мраке подсознанья эмоций тени там и тут
Следы хранят того, что в Лету давно, казалось бы, ушло.
И как же тяжко светлый разум своё ворочает весло
В теченьях призраков былого, что мысли лодочку несут
В глубины тёмных заблуждений, а не туда, где дремлет суть.

- Зажди!..
                        Я обернувся. Неждано так, чи ні,
твоє лице і тіло відкрилися мені!
Та окрик муедзина і молитовно ми
навколішки стаємо, а кру́гом – килими,

а пругом – божі птахи співають у саду,
і юнолике літо, і ти – вся на виду -
покірна і побожна, а опліч тебе я!
О зможе так не кожна, і то лише своя!

А промине молитва, тебе я обійму,
Всевишній усміхнеться, і з вдячністю Йому,
прошепочу ласкаво у миле вушко: – Ні,
Спочатку шлюб, а потім обійми запальні!


2009

Ці зітхання на тлі
угамованих звуків
Гарячіші за вітер
з натомлених трав.
На мої ще не зморені плечі і руки
Світить відблиск майбутніх
осінніх заграв.
При падінні у безвість –
це спалахи льоту.
Кольорове прийдешнє
зі смугами зим.
Несподіваний подив мій,
перший та сотий.
Намальована мова
незнайдених рим.

Вами кинуте каміння
Вам же поверну - віршем!
Нащо ж ви боролись з лінню?
Для слинявості лише

Несправжньої, мов ніж чавунний?
Розкришу, як білий хліб!
Чи для того Бог дав струни,
Щоб боротися вроздріб?

Де б так: різні барикади,
Колір сонця і сердець...
Не союз на кров, а стадо,
Не хребет, а холодець!

Кожне слово - кислотою
Пропікає до кісток,
Кожна правда - перестоєм
Чаю в щирий мій рядок!

Слово отрока, не мужа:
Тільки виник - вже набрид!
Там, надворі, вік відчужень -
Я у ньому апатрид!

Жаль, забув, що значить "сльози" -
Я б вас ними затопив!
Геркулеси! Де ваш розум?
Геркулесові стовпи -

А не люди. Шлях за шляхом
Прокладаєте вперед!
Знаєте, колись же прахом
Смерть вас, мудрих, забере!

Поминальна неділе, згадуй
Свого блудного сина в крові!
Нарекли мене ночі - чадом,
Недолюбленим звуть живі.

Всіх знаходять в чиїйсь утробі,
Чи лелека приносить в дім…
А мене ж пеленали в гробі,
Сталлю хрещений, не в воді!

Християнам веліли – хрестик,
Я камінням прикрасив вік…
Боже, скільки лишилось нести?
О помилуй, я мирром стік.

Бо теплився в лампаді ладан,
А тепер – на кострищі сплю…
Я наречений темним чадом:
Не цілуєш в вуста, то плюй!

На короткий ланцюг припнутий
Я зриваюсь – корми з руки!
Вуха маєш, сліпий, щоб чути:
Хліб твій - з вигнилої муки!

П’ять хлібин і – п’ять тисяч в клітці,
Глухота ж – найсолодша з вад…
Хто не знає мене, страшіться:
Я людських попиратель чад.

Не приводь її до мене,
Свою хвору Мельпомену –
Я на дні!
Стліють душі у сакралі,
Маски усмішки й печалі –
Вже в труні…

Амплуа – вино іскристе,
Твоїх дум густе намисто…
Ще не час!
Літо в снах моїх пророче
Знає дні і карі ночі –
Знає нас…

Шукаємо на килимі совісті лінзи прозріння...
Так і не знайшли.
Чи не з"їла пташка, у дзьобику якої
Червона вишенька отрути ?

Сі очі - болю акварель.
Німі.
Тривожні.
Без дороги.
Як чай-полин. Не карамель!
Як дотик змоги
Перемоги...

Як інший світ погірклих "я".
Як камінь,
Кинутий на душу.
Як зим весна,
Осколки скла,
Де вітер снігом все ворушить.

І пороша ся сипле дні,
Де очі сі -
Поблякла цегла...
Сі очі твої - не твої,
Бо страшно там
Самому.
Й темно.

2007р.

Господи Ісусе,
Збережи од зла.
Я не вгору пнуся,
Не тягнусь до дна.
Я з Тобою хочу
Завше поруч буть,
Щоб ясніли очі,
А не каламуть.
Щоб молитва тиха
Поздіймала сни,
І тривоги, й лихо.
Облагослови
На добреє діло,
На праведний шлях,
Аби я осміла
Деси згубити страх.
Матінко ласкава,
Поможи мені,
Щоб душі заграва
Світила й вночі.

прийде у німу розруху
хтось колись складать верлібри
та в цій оселі
ані зору ані слуху
стіни голі
небо-стеля
і кохання з мікрофібри

тут насправді усе чесно
звірі бігають голодні
зжерти ладні
той що прийде він воскресне
як помре напередодні
по чужій пораді

то виходить що він наче
романтик там або
просто той хто любить рачки
писати про добро
(чим правду травить)
ходити по руїнах розкиданих до нас іще
яких секрети ми всі добре знаєм
та випила б я з ним навзаєм
(мене вино цікавить)
хай тягне світ через плече

вечірній швидко-дикий час
запах осені, заліза і лахміття
який божествений підпал-
горить русанівський канал!
таке побачиш тільки раз
на півстоліття

серце міста іржавіє –
люлі береги святі –
я в твоєму животі
дитинно спію

птахи днем стомлені
клекочуть
і з помаранчевих небес
сідає сонце ніби хрест
мені на очі

пливи дніпром
рости в траві
життя – шалена зебро
стою ногами на землі
тримаючись за небо

листопада стиглі дні
холодні мокрі і пониклі
засинають на вікні
мов птахи осліплі

груди вишиті зірками
небо наче тільки ширші
хтось колись зіш'є нитками
в збірку мої п'яні вірші

рветься холод крізь щілини
заповзає у кишені
світ навколо наче з глини
й щастя вміститься у жмені

навіть якщо сніг бузковий
а життя невпинний рій
в обкладинку покласти нову
зміст усе одно старий

і та що не заснула муха
повзе тихенько по нозі
а сонце в небі серцем стука
і тоне в жовтій рогозі

залишки розкраденого простору
зібрати можна ще
нехай пече
холодний смак госторої
мяти
тіло все через
душу зімяту
і мозок крізь череп

не зламані не приречені
під нами росте трава
хоч живимось крихтами печива
на смак як чума

чуємо вітру подихи
сильні
серед попелу ходимо
вільні

я стільки наснаги маю
що страшно самій стає
над містом мільйони чайок
і кожна кричить своє

і кожна у неба просторі
виписує піруети
від пострілу і до пострілу
і кожна боїться смерті

вздовж дніпра дві тисячі вісім
добігає свого кінця
я зміряю римами відстань
схід на захід розрізана ця

україна. і мокре тіло
мого міста
дощу крапель поміж
тут наснага, свобода, кураж
рами вікон без скла тремтіли
коли я на підлозі босоніж
тоді ще без крил посилала
небу свою «Отче наш»

снігу без цей мокрий грудень
заповза вужем у груди
й телефонний дріт щораз
розрізає навпіл нас

куций день як хвіст у зайця
тікає крізь вологі пальці
і знов твереза ніч оця
без початку й без кінця

іще довго подвірям ходити
поки небо краплями бє
і неначе піря прибите
серце моє

світу вяне половина
нищить паморозь траву
це зовсім інша україна
ніж та де я живу

де-не-де старенькі жу-
равлі
а правда втягнута за ґрати
й землею де весь вік служу
я над
ніхто не бачив сонцепад

мережа. межі. мереживо – глісе
часотік. на дотик на здогадку
ще один минає рік
куранти... все
спочатку

всюди
книг німих сторінки порожні
затерті пози камасутри
сумно
досі має кожен
смішну віру в абсолютне

темно
чути брязкіт звичний
ненових ідей
треба
одягати маски з обличчями
людей

зимно
там де ходять вигадані боги
трохи
сильно
затискають ноги тугі
панчохи

мрії
горобцями зірвалися з вікна
київ
отрути хочеш – на

Геннадій Кириндясов
Не велетень на зріст,
Але він майстер-класу
Поет і журналіст.

В житті не скривдив мухи,
Але його перо
І в день Святого Духу
Утверджує Добро!

І в шістдесят вражає
Відвагою борця,
Бо головне, що має,
Це світлий дар Творця.

Позабыта... Пургой заметенная
Эта злоба моя полуночная,
Жаром сердца и льдом опаленная,
Как на небе звезда одинокая...

Разорвется - и в бездну осколками...
Разрыдается криком молчания,
Больно ранит нас фразами колкими,
Упиваясь нектаром отчаянья.

Затуманит все мысли, мечтания,
Вырвет память пережитой радости...
И шепнет про беспечность скитания,
Про мучительно горькие сладости.

Напоследок шелками окутает,
Но не спрячет шипы наслаждения.
И с любовью вражду перепутает,
Навсегда позабудет спасение...

Лето, 2006

А мені… мені й дихати важко
Від скупої вірності наших рішень,
Від вірної скупості наших зношень!
Хіба ж ти літаєш, моя пташко?..

Перемоги над нею чекати –
Її перемога на груди вже тисне –
Тепліє-леліє в душі ненависне…
Ромео, хіба ж не важкі в мене лати?..

Живи живи не зупиняйся
Літай літай не опускайся
Втікай втікай не озирайся
Вперед вперед не залишайся
Моєю...
Я переживу.
І хоч я крила поламаю
Та не важливо я ж кохаю
Я сили всі свої задію
Щоб втілити єдину мрію
Забути те що в нас було
Щоб відчуття оце пройшло
Щоб дихати на повні груди
І я надіюсь що так буде
Що зможу в очі я дивись
І без печалю говорити
Що ти тепер вже не моя
Що в тебе інші почуття
Незнаю що ти відчуваюш
Лиш знаю точно не кохаєш
Мене…
Бо ти сама сказала
Що ти напевне й не кохала
І я це мовчки проковтнув
І біль тоді таку відчув
Що захотілося померти
Що захотілося все стерти
І досі я із цим живу
І все роблю і все роблю
Щоб це забути. Бо так треба

Коли весь двір пірнав у тінь,
На пасіку, поза курінь,
Тягнуло димом від сушарні.
А ми гуляли в ловитки,
І ти ховалась за дубки
Або за горбики цвинтарні.

А потім сонце западало,
І з насипу дивились ми,
Як дальнє дерево й доми
Скривали тліюче кружало,–
І боязко горнулась ти
До мене, щоб додому йти.

Є у зорі жаркий янтар,
А в півночі Волосожар.
О світе мій, землею вкритий!
Віддав би я ще й кращий дар
За той курінь, за той димок,
За твій летючий голосок,
За те, щоб знов тебе ловити.

Фігури постали
Вони збунтували
І все розвалили
Мене розорили
І мат для кохання
І мат для бажання
І мат почуттям
І мат тим життям
Поставили і не простили
Поставили і не відпустили
Поставили й усе забули
Поставили і не відчули
Сумління крику, і тривоги
Закрили вони всі дороги
Які ми разом будували
Колись давно коли кохали
По них з тобою ми ходили
Люблю тоді ми говорили
Хотів вернутися назад
Але не зміг,поставлений мат..

«Купуйте, султане, купуйте
З України свіженькі душі.
Гляньте ж бо, не гоноруйте!
Беріть оптом – ціну опущу».

Хан спинився і ріже оком:
«Ти диви, які любки! Сила!
А ось ця щось так зирить вовком,
Ніби що її укусило».

«Не смій!
Не смій, хане,
Втручатися у мій смуток.
Не смій
Торкати волосся жмуток
Чи міряти, як сувій.
Чуєш, ханеее… Не смій!
Руки геть!
Тобі це здалося.
Ніготь мій
І той ні на зету не твій.
Ось багата панянка, –
В тілі голім, –
Моя душа:
Не купити її задáрма
І вдивляєшся ти дарма,
Бо і груди сміливо-кволі
Давно зниділи від сваволі,
Та чесніші твого гроша.
Геть!
Не смій
Пхати ніж у лоно.
Цілувати вуста не смій!
Я уб’ю тебе, хане, безкровно,
Вб’ю тебе і твоїх синів…»
………………………………..
Клялá мовчки, клялá тюремно
І жадала про помсти чин.
Уже рік, як дружина в гаремі
І росте їх чорнявий син.

06.02.2009 р.Б.

Я слишком много спала,
а проснулась,
когда дождем омытое лицо
мое к тебе тянулось.
Шептали губы и кричали слезы,
но воскресить не в силах я...
И в тяжкий сон вернулась,
заснула, приоткрыв глаза.

И кровь с землей!..
Земля с твоею кровью!
МОЙ СЫН,
мой любящий герой!
С улыбкой скорби к изголовью
коснулась та безпечная тоска...
Вся жизнь покинула тебя!

Ты пробудил - до этого спала я,
я счастием жила, жила тобой!
Цветы в ногах твоих не знали,
они смеялись красками,
а я кричала:
"Я только сплю, не просыпалась я!",
но солнце светит - не луна...
Вокруг - живые в черном,
а ты весь белый, мальчик мой!
И кто сказал, что жизнь светлее смерти,
смертельной красоты немой?!.

Не отдам тебя земле холодной!
Там жажда смерти.. Нет, не ты туда!!!
Теперь сама в степи безводной,
ведь ты, лишь ты - моя вода!

С дождем печаль, и жизнь - с дождем,
которую легко так забирают!
Я сплю, сплю ночью, днем...
Зачем, зачем же умирают?

Я долго плакать не умею.
Небо лишь плачет не солью.
Забыть тебя я не посмею,
Смеяться буду болью...

09.03.2006

«Любовь – вот самое острое познание. Она – перетекание,перелив через край, не наполнятся водоёмы другого. А наполняются уже не его водами.»
Э. М. Ремарк «Гем»

Своей солёной кровью
Заполню твою реку.
Исток умою солью
И станешь мной навеки.

Пускай погибнешь в жизни
Весь ты до наполненья
Моими водами. В движенье
Твои раскрою мысли…

Опасность острого познанья
В закате чувств… Изгнанье
Немыслимо без изменений:
Речной брег в соли… Нет спасений!

Любовь такая навсегда
Солёность вод лишь повышает
В морские превращать брега
Заплавы рек мечтает…

«Наша память – это не ларец из слоновой кости в пропитанном пылью музее. Это существо, которое живёт, пожирает и переваривает.»
Э. М. Ремарк «Ночь в Лиссабоне»


Она питается смыслом,
Но прошлое ведь в границах…
Пожирает глупые мысли,
Умывается по утрам…

Ларец из кости слоновой
В музее уже не пылится…
Неприступная и в оковах –
Сердца каждого грубый шрам…

І чомусь, не знаю,так блаженно.
В шибку вітер стукав гіллям вишні.
Місяць серед звізд на чорній сцені
наче вихідний посеред тижня.

Довго я не міг заснути. Диво:
в інший світ неначе провалився…
Слово Боже віщим сном отримав.
Проліском із-під гнилого листя

вибухнуло – Гаспид каже: «Квити…»
Рвався я крізь морок, в двері грюкав,
щоб зашкодить Гоголю спалити
«Мертві душі», втримати за руку…

Дерево лікується смолою,
А душа лікується сльозами.
Не соромся мудрості старої –
Вітер вчив зеленими устами.

Приспів:
Мене вишнею заговори.
Говори мені, вітречко, стиха.
Знаю, вміють вишневі вітри
Відмовляти від серденька лихо.

Вишня дика, скиглиш край дороги?
Я на тебе схожа та не дуже.
Від біди, безсилля та тривоги
Вже не можу плакати подруже.


Марно вітер не дає спокою,
Вчить мене вишневими устами.
Дерево лікується смолою.
Душу лікуватиму піснями.

А по любові, ніби по дощах –
уривками, судомами, мовчанням…
Відстукується серце від прощань
і гріється душа солодким чаєм.
Ми мовчимо у виплаканий день -
іще не раз прийде гірчичний спогад.
Та знову зірка мрією зійде
і подарує усмішку для когось...
А по любові, ніби по терні
на босу ногу в будень чи у свято.
Комусь судити, тільки не мені.
А може не судити, а втішати...

Під небом сірим
ще оркестр вітру
мелодію вечірню дограє.
А біла квітка
тягнеться до світла,
що джерелом безсмертним
в серці б’є.
І п’ють дощі
її солодку вроду
не день, не два,
а тижні, місяці…
А квітка в небо дивиться,
як в воду
і музика у неї на лиці.
А біла квітка
вірить в день погожий,
у дотик сонця,
в усмішку його,
і зустрічає радо перехожих,
і мріє,
і надіється свого
під небом вічним
поки стане сили.
Любов - то
невичерпне джерело.
Вона дарує серцю вічні крила,
щоб те, що ти задумаєш –
збулось!

Між двох долонь мою душу ростерти-зігріти
Спробуй, як руку холодну колись.
Поки не ростанув січень і штучні його сателіти,
Поки на ялинці висить солодкий ірис.

Післяріздвяне серце схоже на биту тарілку,
В якій полежало все – і роки, і небо, й салат.
Я думала буде тепліше. Тепла знов було ніскільки.
Тепла десь було багато. Не тут. Не поруч. Не над.

За щоками поволі меншають карамелі.
Вогонь є далеко. У домі немає вогню.
Розчинені двері чекають на втечу.
Я стелю, і вікна, і все, що за ними скурю
Від часу і порожнечі.

Поруч ліворуч від мене твоя тінь. Дзвінок
Руйнує правду другої тисячі років.
Мої черевики стоптані вже до кісток
Від пройденої вічності у кілька –надцять кроків.

Обери мою душу як букву із алфавіту.
Перепиши спочатку на дещо краще.
І опусти мов сонце, що врешті стоїть у зініті
У крихти січневих снігів живих і пропащих.

Далі настане лютий і зникне як в пляшці ром.
Я житиму до наступних снігів уже вкотре.
Знизу вгору тектиме душа наче паліндромон.
Крутитимуть голову мухи під мецо-форте.

зігнувся навпіл аркуш ночі
хвилини скапують у груди
під вогким місяцем тріпочуть
двобокі зорі наче люди

все глибше пропростають руки
у стомлені сніги пустелі
і міражем спливають букви
на рококошних капітелях

по колу годинника кроки
із часом я віч-на-віч
у мене примерзли стопи
до неба на цілу ніч

стоючи за межею століть
пізнавши цілу епоху
так складно пізнати мить

світанок не випє втому
і страшно мені між ночей
дивитися в очі тому
у кого немає очей........

країна випита з очей, стерта з мапи кимось так
як горох мала – не знати чи знайдеш її
казка, сонце, квітка мак
завиті дороги як вуса у Далі

залишився один колосок степу зі
пристрасті трохи червоної наче вино
вибитий зліва герб на правій нозі
і в душу покланене неба висохле дно

країна така невеличка як горобчині крила
або снігуря що рве груди співа на морозі
за крихітку хліба. на вікні кров людська проступила
чи то Божі сльози?...

там сонце мов яблуко пада в кашлаті калюжі.
там білі кульбаби і жовті і голі між трави
там верби що плачуть і серце що любить
неспокій душа незгасима і Лавра

там день наче вічність а вічність як мить
епоха уміщена в Дніпрові груди
там час не минає час вперто стоїть
минають невпинно лиш люди

і хочеться бути або ростектися для
стати поглинутим щоб тукотіло у скронях
і лист що на нім заштрихована кимось земля
світу цього залишився у сивих долонях

і хочеться поруч себе тримати її
й пишатися що десь немає такої іще
впасти обличчям у душу цієї землі
і глибше і глибше вростати у неї плечем