*

В житті не треба дуже поспішати.
На жаль, спішиш,
Бо зовсім молода.
Я поспішаю,
Бо уже старію.

А нам хотелось веселья.

Хотелось веселиться, но без плана,
Но музыки достойной не звучало…

Так неприятно столько денег,
За что отдали, все не понимали.

Лишь дождь придал чуток веселья,
Но не для всех и кто-то, где-то,
Но искал спасения от капель.

И только вспышка фотоаппарата,
Дарила радости мгновение, однако.

Влюбленным, не когда не плохо,
И наплевать на непогоду,
А музыка вообще значенья не имеет.

Николай Блоха 25.05.09 г. 17:39

Бездарна вийшла аплікація:
Ти «клеїш Дурня» неуміло!
Від мене стишено овації,
А компліменти заніміли.
Багато зайвого непотребу
Злетіло з вуст!
Уже брехливих…
Мудруєш…
Знаю: вкотре був…
Та не трудись:
не полохлива!
Терпіння чашу маю в придане
(а ти не знай: вона бездонна)!
Безладно одяг наш розкиданий…
Брехня, як завжди, безпардонна!


2009

заплющу очі,
так видно краще
і світ не схожий
на вовчу пащу;
заплющу душу,
дверима грюкну,
для когось- драма,
для когось трюки.
заплющу серце,
а ти у ньому,
ця біль несправжня,
лише фантомна;
і я не плачу
в останній дії,
це просто в око
упала вія.

* * *

Под ногами – лёд.
В облаках – дома.
Серый небосвод,
Мокрая зима,

Берега в снегу,
Подо льдом река.
На моем веку
Не было пока

Бесконечных дней
В городском плену.
Я в кольце огней
Лягу и усну,

И во сне бродить
Буду до утра
Там, где нить звенит
Нашего моста.

Что это – река?
Может быть, любовь?
Рвутся в облака
Птичьи стайки слов,

В небеса летят
Строфы и стихи –
Беззаботный взгляд,
На крыло легки…

Что это – любовь?
Может быть, река?
Нитками мостов
Сшиты берега.

Только б не порвать
Железобетон,
Добежать, обнять…
Так вот и живём:

Левый берег – я,
Правый берег – ты.
Небо и земля.
Реки и мосты.

"Я йду ловити вітер” -
В дитинстві я казала,
І скільки було сили
Назустріч вітру мчала.
Здавалось, мої руки
Перетворились в крила,
І вітер я хапала, і вітер я ловила...

В погоні за вітрами
Захоплено гукала:
„Бабусю, подивися,
я вітер упіймала!”
…Дитинство промайнуло,
Назад шляху немає, -
Але моя душа польоту вимагає!

25.06.2007

Кроки, як односкладові слова.
Влучно і боляче. Ні - так - ні.
Ламана пальців і вуст крива,
І каламуть учорашня на дні.

Це рецесивна ознака весни -
Хворість на миті і на блакить.
І, відхрестившись дощем рясним,
Небо із мудрістю блазня мовчить.

Рибалка І (або кінець імпресіонізму!)

У смокінгу й циліндрі - босоніж
я брів услід усміхненій Красуні,
якій засмага пасувала більш,
аніж мої підношення Фортуні.

О класика: роздягнута Вона -
і нагі карасі в Її відерці!
А я у смокінгу - і ні-хрі-на
не ловиться, окрім туги у серці!

Та ну ж бо ту манірність! Обіцяв?!
Але не виконав! Зриваю шати,
і з Нею падаю у гречний став...
.............................
Одну таки вдалося упіймати!


Рибалка ІІ
Чарівно! Первозданний день!
Високі трави, світу квіти.
І ви - даруй_вже_ти - ніжніти
зуміла не в душі лишень.

О що за день! Зозулі, м'ята,
розбещене тепло ставка,
і ти над рибою, яка
упіймана, обіймам рада.

І поцілунків намистини,
і схлипи сяйності твої.
І ночі злет, і солов'ї,
і щастя зумер комашиний.

Вода тепліє. Водорості кольору тархуну
Упевнено форсують сходження на край дахівки—
В дитинство, де вітри на повідку тримали шхуни,
Де ми ще не утратили останньої криївки

Останніх нас, розвідників між виссю і водою,
Відважних бунтарів, які не помічали вперто,
Що небо під ногами ріже срібною сльотою,
А мокрим підійматися—лиш мозолі натерти.

Вода тепліє. Зв’язані морським вузлом антени
Завбачливо блокують наші рятівні сигнали.
І дно вже проступає на віконницях зеленим,
І хтось із можновладців розмежовує причали.

Це бізнес, друже, перспективна бульбашка із мила
Для вкладників у розвиток ковчегобудування.
Дай бог, аби до того часу дошки не прогнили,
Коли тебе в рухомій черзі визнають останнім.

Лишилося недовго. Хвилями богослужіння
Не випливе і соломинка. Вулиця-лагуна.
Тепер ти розумієш, що волога пахне тлінно,
І ми йдемо під знесення (на дно) як наші шхуни.

Я бачив, як зійшла Аврора
З небес на землю, і тоді,
Цієї ж миті, покохав я
Аврору, зірку на землі.

Вона богинею ступала
По мокрій ранішній траві,
Вона землі ледь-ледь торкалась
і посміхалася мені.

Вона, як та весняна квітка,
Легенький вітер, теплий дощ.
Вона була, як мед, солодка,
Від неї запах п"янких роз.

Вона була мій сон спокійний
Моя свобода і життя
Вона була чисте кохання
Що збережу у серці я.

Вона була, мене кохала....
І хай життя нас роз"єднало,
Та залишилась ти єдина,
Аврора, зірка з небосхилу.


3.27.2008

*
Гасає вітер весняний
Між хмарок.
Із батіжком свистячим
Пастушок
Збирає так овечок у отару.

Я весь шлях горя перейшов
Хотів з життям я покінчити
Та на краю землі знайшов
Те, за що я маю жити
І ти мені допомогла
А я невдячний неповірив
Ти весь цей шлях зі мною йшла
А я тебе так покалічив
Пробач невдячного дурного
Я вірити тоді не міг
Була в душі пересторога
Я кидався тобі до ніг
Тепер тебе я відпускаю
Лети у вирію життя
Повір в душі я ще кохаю
Та це проблема не твоя!

Ані слова.
Сповиті в тиші
Силуети,
Сонети,
Свічки.
І повільно,
Безвільно,
Ближче –
До чола,
До крила,
До щоки.

До вологої крапки
В тексті.
Крізь обставини,
Двері,
Замки.
Тільки натяком,
Знаком,
Жестом -
До очей,
До грудей,
До щоки.
24.05.09

тут горбатенький брук-невдаха
випинається під ногами,
тут дощі розмовляють з дахом,
вітер пристрасно грає гами,
голуби скорботно воркочуть,
Замовляють собі погоду,
після надхолодної ночі
місто є – немає народу...

1.
Серед літа та й посеред річки
Розляглася біда моя, нічко,
Розляглася, сльозами стікає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на дні, на самотньому денці
Всі гріхи мої наче у жменьці,
Їх вода заколише, сховає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на березі квіти блакитні,
Сонцесяйно-сумні, непривітні.
Їхні душі біду мою знають,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

За горою дощить-заливає,
У хмариночці Всесвіт зникає,
І душа моя рветься у воду,
На самісіньке дно, аж до споду.

Душі мертвих стають із могили,
Їхні очі всі ночі вже з’їли,
Там ні сліз, ні жалю, ні прощення,
Їхні очі — це муки знамення.

2.
Ні води ні вогню, ні свічини,
Тільки голос із теплої глини.

3.
Голос.

Лиш темна ніч… і дотик твого тіла –
Пекельний, як вогонь, п’янкі уста,
Від погляду твого душа німіла,
Стояла тиша вічна і проста…

Тремтіння губ і водоспад цілунків,
Безмежжя ніжності твоїх долонь…
Ми випили любов із райських трунків –
Ми вибрали на двох один полон...

Свідомість марила, жила тобою,
Здавалося – все сон, коротка мить…
Підступний ранок змив тепло водою,
Та пам’яті душі йому не змить!

Сон у літню ніч академіка На…. лауреата На…, голови На…, дійсного члена На…, etc., etc, etc

Скажи мені, всемогутній Боже,
мені – знавцю гітар і гетер –
на що життя моє нині схоже,
нащо зі мною ти так тепер?

Були ж часи: повага, дівчата,
ну, так, за гроші… Але ж ти знав!
Ех, суча доля-Махабхарата,
хоч головою у власний став!

Ну, так, змовчав, коли слова чекали,
ну, так, на пару своїх доніс…
але ж я потім за гробом ніс кали
і очі ховав від людей униз.

І дім свій – колишній маєток графа –
купив за безцінок (ну, так,– дерибан),
там все, як треба: акваріум, арфа
і металевий під струмом паркан.

Підвалам, що з вогняною водою,
позаздрив би перший пияка – Вакх,
але на питання: «Хто зі мною?»
луна по кімнатах шепоче: «нах-х-х».

Королівський пудель, схожий на лева,
якихось там заморських кровей,
вбачає в нозі моїй королеву
і юза її, як хвойда Бродвей…

А Ти мені – блискавку-листоношу
жбурнув з небес, як дротик у ціль,
дякую красно і більше не прошу
здіймати у відповідь стільки хвиль.

Читаю вкотре – і матом лаюсь
таким, що навіть фікус засох:
«А ми за ціну не домовлялись».
І підпис короткий: Бог.

У кишені несеш листопад.
Двадцять дев’ять осінніх запахів,
Небезпечних багряних спалахів,
Розпашілий від зливи сад.

Стигле місто в калюжах площ,
Скрегіт вулиць і лиск асфальтовий,
Мерехтіння машин контральтових,
На дефіси подібний дощ.

І вологу прозорість сліз.
Двадцять дев’ять конвертів з марками,
Відчайдушні світлини з рамками
В листопад листоноша ніс.
22.05.09

Сніг летить, наче біла кров,
а дощі ллються осторонь…
В серце постукався Бог…
- Вам кого?..
Все просто:

Хрестителю двері не відчинять,
совісті суперечити…
Гріхами забризкані – Ірод щодня
главу відсікає Предтечі…

навіть на піаніно твоїх клавіш більше.
і ходять білі. і серце зліва.
і ти дуже теплий у сніг і у зливу,
та я не приїду на цьому тижні.

і кеди у тебе - на вузол охайний
і номер мобільного на майжериму.
вродливий, немов тебе вкрали з картини,
але - я серйозно кажу! - забувай ми.

і ґудзики в тебе пришиті сумлінно
і маєш ТАКІ приголомшливі очі
(що мабуть природа - і та трохи в шоці)
але... ну...

... в цій справі ти зовсім не винний!...

просто я на світанку чорнію дієзом,
не ходжу по зебрах, не в дощ парасолю
але як навчуся складати в бемолі -
то ти віднайдись за колишнім імейлом;)

…Когда воюют богатые, умираю бедные
Это закон замкнутого круга
Даже стоя на коленях со сломанной челюстью
Нам есть, что сказать в глаза друг другу
Я обнаружил истину в дырявом кармане
Это точка отсчёта цепной реакции
Библия зеркальное отражение Корана
Прошлое подвергнуто реформации
Перестрой FM -волну в правильное русло
От вибрации рухнет глухая стена
Я не верю что в твоей душе пусто
В ней живёт вера в самого себя
Только прах, усопший в земле наших предков
Знает ответы на все вопросы
Знаешь, мой друг, всему своё время
Не нужно бежать впереди паровоза
Не ошибается тот кто, боится меняться
Скрываясь за спинами стёртых имён
Продолжая на одном месте глупо топтаться
Копая могилу себе день за днём
Не зная о том, что в каждой ошибке скрыта подсказка
Часть карты ведущей тебя на вершину
Шаг за шагом сложи её как мозаику
Что б в конце пути увидеть своей жизни картину
Полюби своё небо вопреки страха
Страх всего лишь повод быть смелым
Напиши своё послание на мокром асфальте
Плод твоей любви должен быть спелым
Выбрось пистолет в глубокое море
Колодец души очистит грязные мысли
Жизнь это отрезок на линейке историй
Не играй по нотам слепого пианиста
Живи никогда ни кому не подражая
Ведь жизнь прожить – не книгу прочитать
И ты увидишь плоды своего урожая
Это всё что мой друг тебе нужно знать…

Перестрілись дороги на чорному,
Розійшлися дороги на білому,
Чорне поле ще й досі не зоране,
Біле поле снігами окрилене.
А під тими снігами лапатими -
Зріють сходи зеленими нитями
Хто весни дочекається - матиме
Квітнетравень, що в пісні бирнітиме....

*
Вітру цілунок
Витримати не усім.
Так і кульбабці.

Витримать спробуй
Дотик моєї руки.
Білі мурашки.

Подуву мить – і горить
Сніг феєрверку.
З нами буває таке:
Встояти важко.

«Зає…»
Збиток Зеньо
http://maysterni.com/publication.php?id=22500



откапал
отплакал
ОКТЯБРЬ – ЛИХОДЕЙ!

дождь падал на падл
и хороших людей…

Мы требуем от жизни сотни ответов
Не задавая при этом вопросы
Пытаясь перепрыгнуть сквозь её турникеты,
Мы взамен получаем отпорный щелчок по носу
Примеряя одежду марионетки,
Наша судьба не раз решалась простой процедурой
Подбрасывания в воздух потёртой монетки,
Орел или решка, ферзь или пешка, особой разнице нет,
Если ты не в силах создать автопортрет
Своей истинной жизни…
Но только без рамок, но только без рамок…
В толпе самих себя, мы очень часто теряем себя,
Не веря своим глазам, смотрящим в зеркало вчерашнего дня......
Ведь зная о том, что в дырявых карманах теряются планы,
Когда мы очень быстро, безнадёжно переключаем каналы,
Держа в руках пульт свой человеческой жизни,
Не подозревая о том, что всё может закончиться очень быстро....
Без права на переписку, посвященную родным, друзьям или близким,
Погружаясь в паутину повседневной жизни.....
Не замечаем, как стареют, умирают, ржавеют
Наши заветные мечты и нереализованные мысли,
Что давно уж пылятся на полках, или выброшены в урну
На довольно глупых не запланированных нашим маршрутом остановках
Поддаваясь чужым насмешкам, запретам, уловкам,
Мы становимся жертвой своей внутренней недомолвки.......

Михайло Ткач…
Білоголовий,
Неначе ангел уві сні.
Він – незабутнє,
Тепле слово,
Джерельні, лагідні пісні.
Михайло Ткач –
Це світ смерічок
І кучерявих ясенів.
У Буковиночки-Марічки
Є сином він
Серед синів.
Та син Миколи і Марії
Не тільки Буковини син,
Він ціле людство
Словом гріє.
Його співають – і грузин,
І росіянин…
Я у Штатах
З американцями співав
Пісні Ткача,
Та так, що в Татрах
Той спів і горець відчував.
Як білий сніг Ткача сивини,
Ознака мудрості і втрат.
Коли втрачаєш половину,
Влучає в серце сніг і град,
І у “Зазим’є”* холод кличе…
Але у білій сивині
Й лелека весняна курличе,
І яблуневий цвіт весни.
Тож рано у “Зазим’є”, рано!
Ще довго наяву
Й у снах
Вам промовляти:
“Добрий ранок!
Ти знов прийшла, моя Весна!”

м.Київ, 1999р.
_______________
* ”Зазим’є” - назва поетичної збірки всесвітньо відомого поета-пісняра, лауреата Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка М.М.Ткача, автора пісень „Марічка”, „Ясени”, „На щастя, на долю”, а також назва села на березі Десни під Києвом, де розташована дача Михайла Миколайовича.

Дощем в обличчя
напівсонний день.
Рахує власні кроки моє серце.
Ти ніби всюди!
І тебе – ніде…
І видивляю очі у люстерце.
Чи вже отак
мені не пособі,
що у мені самій –
моя відсутність…
Я там, де ти. А ти?
А що тобі –
тобі, в моєму серці
всюдисущім…
Не дуже смійся –
не на ту попав,
бо я свого умію добиватись.
Сьогодні дощ
мені в обличчя впав,
бо завтра
моя черга посміятись.
І буде перемога у руках,
але й тобі,
не бійся,,
пощастило,
що я не звідси,
знаєш - я така,
якщо з усіх
тебе я полюбила.

Капіталізм.
А я ж його не ждав...
Розмова з вітром про печаль і воду.
І зірка, наче білочка, руда
Душі відійшлій вдячна за свободу.

Біль продається.
Хочеться мовчать.
Я в тому віці,
Коли вже не стало
Ні Байрона, ні Блока...
Твою мать...

Єсєнін – в бронзі,
Лорка теж – зі сталі.

А я ще цей...
Із крові і вогню.
Душа в Дніпрі свою дзеркалить вроду.
Я більше нині каюсь, ніж виню
Державу, батьківщину і природу.

Бо смак життя втрачати не люблю
Ні через них,
Ні через різні «ізми».

То ж я – нащадок гетьмана –
Павлюк –
На власній вже давно гуляю тризні.

Щекочут нервы пустые нюансы
Кто-то плетёт смешные интриги
Судьба раздаёт нам шансы, авансы
Она ненавидит шпионские игры
Скупые сердца на любви экономят
Кто-то тоскует за ширмой улыбки
Седея от счастья в стеклянном доме
Считая как деньги чужые ошибки

Мы хотим покупать только правду
Продавая взамен только ложь
Разложив на стол карты
Мы носим под сердцем нож…

Двигаясь против часовых стрелок
Глядя в зеркала заднего вида
Мы словно осколки разбитых тарелок
Падаем вниз с высоты титров
Люди как волки найдут запах крови
Орудие смерти всегда под рукой
Подводные камни слепой паранойи
Нас научили беззубо любить

Мы хотим покупать только правду
Продавая взамен только ложь
Разложив на стол карты
Мы носим под сердцем нож…

"Язык завязан на узел
Слова не играют главных ролей
Коварный взгляд моей музы
Раздевает меня до самых костей

На полу рассыпаны бусы
Пламя волос поджигает постель
Жрица моих иллюзий
Выпивает меня как сладкий коктейль

Моя стерва сегодня сверху
Без аргументов, без аргументов....

Лежу распятый тобою
Наручники давят запястья руки
Сегодня рискую собою
В море заплыть за твои буйки

Ты увлечена игрою
Срываешь с меня все свои замки
Когти пропитаны кровью
Рисуешь пейзаж в районе спины

Моя стерва сегодня сверху Б
ез аргументов, без аргументов...."

В кругу хороводов седых облаков
Усталое солнце седеет луной
Забыв обо всём, теряют покой
Беглые птицы в дороге домой
Мы ищем ключи от старых замков
Оставшись с собою один на один
Но время стареет на оборот
Не замечая душевных морщин
Убегая в себя сквозь серебряный лес
За собой рассыпая оставленный прах
Мы не в силах сдержать слёзы небес
Убивая синицу в холодных руках
А шрамы на сердце рвутся по швам
Приборы не в силах заставить дышать
Земля будет пухом усопшим ветрам
Они только знают, кто из нас был не прав...

Вузькі і високі шибки,
і стеля – немов безодня, -
я тут – як маленька рибка,
все марю дощем холодним.

Акваріум грозами повен.
Акваріум – світ многолиций.
За вікнами шириться повінь,
втопивши князівську столицю.

Потоплено срібло і злато,
перстені й кістки дідуганів.
Під криту соломою хату
галопом біжать вуркагани.

І зграйки маленьких рибок
із вулиць, будівель й площ
припали гуртом до шибок,
ввібравши очима дощ.

Цей світ, що так пахнув пилом, -
акваріум, грозами повен.
Із вулиць газет і мила
тікає розгублена повінь.

І милі наївні рибки
вертаються в світ тимчасовий,
щоб бачити небо крізь шибки
і знову чекати повінь.

*
Моя душа
Між небом і водою,
І вітер її крила розіпнув.
Як стати не судилося Зорею,
То, крила склавши,
Море запалю.

Бути поруч можна і на відстані.
У любові відстаней нема.
Є прості і вигадані істини.
Є любов і вишуканий смак.
Бути поруч усмішкою, думкою…
Бути поруч сонцем чи дощем…
Бути поруч, слухати як стукає
серце, відзиваючись на щем…
Бути поруч спогадом і мрією…
Бути поруч тишею зірок…
Бути поруч – неодмінно вірити
в нову зустріч, зближуючи крок…
Бути поруч – впізнавати, бачити
не очима – серцем з-поміж всіх…
Бути поруч – без вагань пробачити,
розділити радощі і сміх…
Ти зумієш розпізнати істину,
як любов у серці бережеш.
Бути поруч можна і на відстані
без обману, ревнощів і жертв.

Погляд блука по квіткових алеях,
Ковзає, наче загублена ртуть.
Знову в руках білі лілеї
Власницю серця твого не діждуть.
Ні, не чекай, не шукай, не надійся,
Не намагайся, не мрій -
Кралечка знає, як розбиває
залишки твоїх надій.
Скажи ти їй:
/Амінь,
Серце не камінь
Хай же їй грець,
То ще не кінець...
Та серце не камінь/

Завтра ти будеш по вулицях міста
Мрію шукати нову
І зрозумієш - не даремно лелієш
в серці своєму весну.
Рука в руці - так, тамуючи подих,
З іншою поряд ти будеш іти,
А за розлуку та мовчазну зраду
З посмішкою ти ЇЇ відпусти,
Або скажи:
/Амінь,
Серце не камінь
Хай же їй грець,
То ще не кінець...
Та серце не камінь/
... та серце не камінь...

Я пробував вірші писати
Я в них хотів тобі сказати
А що казати я незнаю
Бо просто я тебе кохаю
І описати той мій стан
Словами просто неможливо
Любов пройшлась як ураган,
Це все не фільм, це все наживо
Та витримала ти усе
Ти зберегла в душі надію
Нехай душа твоя цвіте,
І радується й нехай мріє
Бо добре буде тобі жити,
Бо щастя до тебе прийде
Нетреба тільки лиш тужити
Ти памятай це пропри все
Ти правильно усе зробила
І не картай себе за це
Ти ж просто так і не любила
Повір маленька це вже все
Багато буде ще думок
Багато сварок ради бога
Пробач за цей страшний урок
Пробач за все..

Слова самі в рядки стають
Печаль на себе забирають
І вірю я що зараз й тут
вони мені допомагають.
А що таке оці слова
А що таке ота печаль
Чому вона враз ожила
Чому мені себе так жаль?
Напевне знаю я чому
Напевне сам я винуватий
Сказала ти люблю йому
Мені ж прйшлось це представляти
Ти була всім в моїм житті
Тепер нічим ти не осталась
лиш тільки пам'ять про ті дні
коли з тобою ми кохались
залишилось одне кольцо
яке мані подарувала
холодне стало враз воно
і все пропало все пропало…
куди не глянь там всюди ти
сорочка джинси гаманець
чому ж не можу я піти?
Коли настане вже кінець
Коли нарешті зрозумію
Що незміню нічого я
Коли ж нарешті я зумію
Прийти в нормальнеє життя

Выдают боль души
Капли слез на ресницах...
Уходить не спеши,
Дай тобою напиться,
А потом на десерт
Поцелуй дари сладкий,
Не хочу слышать :"НЕТ!",
Поиграй со мной в прятки!

Прощай і до побачення Назаре,
небесні равлики тобі в поводирі
і сиві дзвони львівські.
                                           Все, Гончаре, -
тепер збиратимеш із друзями Вгорі.

Лишивши трубку тут і зорі сина,
малюнки звуку, ''лугосадівські'' порти,
свого розмаю недопиті вина,
де стільки туги та едемської сльоти.

Все інше із собою взяв - осібне,
на довгу пам’ять замальовані вірші...
Але раптово так пішов, нестримне
не втамувавши, видно, зрушення душі.


21/05/2009

Я тобі не подарую, кохана,
Диво-замків з кришталю і бетону.
Та в палаці короля чи султана
Нам не буде так з тобою, як вдома.

Подарую я тобі свої вірші,
Заберу твої хвороби і втому,
А в квартирі нам з тобою не гірше,
Ніж у замку з кришталю і бетону.

І за це не ображайся, кохана,
Що тобі не обіцяю мільйони.
Ти ж не хочеш тих грошей від “пахана”,
На яких чиясь біда і прокльони.

Подарую я тобі свої вірші,
Заберу твої хвороби і втому,
А в квартирі нам з тобою не гірше,
Ніж у замку з кришталю і бетону.

Не поїдемо також на Канари,
Але є в нас острови “Гідропарку”.
Подарую тобі ніч під гітару
І волошки польові на світанку.

Подарую я тобі свої вірші,
Заберу твої хвороби і втому,
А в квартирі нам з тобою не гірше,
Ніж у замку з кришталю і бетону.

Я останню втрачаю надію,
Хоч вона помирати не хоче.
Хтось від цього, напевно, радіє,
Що сльозами туманяться очі...
У любовних розвагах і зливах
Не зі мною лягатимеш в ліжко,
Не зі мною ти будеш щаслива,
Не мене цілуватимеш ніжно.

Приспів:

Вибачатися, люба, не варто:
Ти не винна, хіба, може трохи,
Просто доля моя вузлувата,
На твою повернула дорогу...
Не судилося, іншого разу.
Мрії линуть, як хмари пухнасті.
Вибачаймо взаємні образи,
Щоб і нам посміхнулося щастя.

Ми, напевно, не станем сім’єю
І у нас не народяться діти.
Ти ніколи не станеш моєю.
Я ще довго не зможу радіти.
Розціпити не сила правицю,
Щоб на волю тебе відпустити:
Ти вже вільна, кохана Жар-Птице
І дорогу для тебе відкрито.

Я неначе потрапив за грати:
Світ навколо – суцільна темниця.
Лиш для тебе я мушу програти,
Від кохання свого відступитись.
Щиро вдячний за чесну розмову,
За відвертість, надію і муку.
Ти розумна і просто чудова,
Неповторна і зовсім не ......

Ти - актор. Занімілий на сцені образ.
І, здається, що твій не наступить ще час.
Але все ще чекаєш чарівного дотику ролі.
Потім граєш, доки пломінь свічі не погас.
Забуваєш про все, концентруєш увагу на ролі.
Ти - не ти, світла тінь чийогось забуття.
Ти лише перевтілення в душу героя,
Смутком горе повите і тихе чиєсь каяття.
Це і мати, що тужить, вмирає, надіється.
Це і син, що загине чи лишиться вік пам"ятати
Все, що діялося чи все те, що діється,
Щоб нащадкам своїм у піснях чи казках передати.
Бо з героєм Стефаника в тебе споріднені душі вже,
І на тілі твоїм українські квітують вишиванки.
І не в ніхто передати цього не в змозі так
Як ти,
Бо вже рідні для тебе ці "Мамині співанки"...
Ти актор. Ти на сцені, хоч роль уже зіграна...
Раптом тишу розвіють бурхливі, шаленні овації!
Ти - актор! І за це отримуєш вячність.
Вдячність іншої вже, хоч до болю ще рідної нації...

* * *

Ю.Б.

Уже не стон, уже не крик –
Молчанье в золотой фольге.
Я сам себя загнал в тупик.
Ну что же, так и надо мне.

Я – камень. Не поднять руки.
Себе тюрьма и арестант.
Кому нужны мои стихи,
И кто сказал, что я – талант?

Мне быть назначено мостом,
Висеть над пропастью века,
Не быть, не думать ни о чем,
Соединяя берега,

И, слыша голоса друзей,
Им помогать, и отгонять
От края пропасти своей, –
И забывать… и забывать…

Но вы однажды в тишине
Прошли – и я запомнил. Да,
Вы уж простите память мне –
Она есть даже у моста.

Она услужлива, она –
Лишь тронь – напомнит вашу речь
И гордый профиль у окна, –
Все то, что не сумел сберечь.

А впрочем, что это за бред?!
Мне жаль, что все случилось так:
Никчемный друг, плохой поэт,
Нелепый и смешной чудак,

Упавший не с луны – со звезд,
Чужой в чужих краях Земли…
И я для вас – всего лишь мост.
Забудьте. Вы меня прошли.

Язык, как правило, сулит
Открытий много самых разных:
Порой до Киева доводит,
Но чаще только до… оргазма

Я - чорна кішка, що приносить удачу...
Якщо шляхи наші зійдуться - не чекай невдачу...
Я стараюся триматися осторонь від людей...
Я завжди ховаюся в світі тіней...

Я буду кішкою, я нікого не кохатиму...
Я не кохатиму і чудово це знатиму...
Я буду чорною кішкою яка гулятиме одна...
Я буду чорною кішкою, що завжди сумна...

Але в душі я буду не така...
Насправді я буду дуже проста...
Я буду завжди в компанії гуляти...
І сумною я буду рідко бувати...

Така я буду в своєму майбутньому...
Така я буду в своєму житті незабутньому...
А зараз я чорна кішка - ласкава і ніжна...
Вся я ніби білосніжна...

Але час прийде і стануться зміни...
Не знаю чи будуть добрі ці переміни..
я стану неповторною чорною кішкою...
І більше ні для кого я не буду насмішкою...

А на вікні стоять нарциси..
Вони ще не зів'яли, як наша любов..
Як ми розійшлись, уже місяць пройшов..
А кохання наше я не забуваю..
Я його все пам'ятаю...

А все ж я не розумію... Чому ти досі мене кохаєш?
Чому ти завжди все мені пробачаєш?
Ти ж знаєш, що я тебе не кохаю....ти ж знаєш..
Але всерівно мене кохаєш...

Невже ти справді пробачив мені зраду?
І ти ще досі шукаєш у мені відраду?
І нарциси ти ще досі мені даруєш...
На дошці своєї долі мене карбуєш...

Якщо кохаєш ти мене....Я дам тобі шанс один раз..
І я не зраджу тебе ще раз...
І на вікні стоятимуть нарциси....

Кохання безмежне як океан,
Але воно ж обманює, як той дурман...
Заради кохання готовий на все,
І твій розум за це тебе проклине...

Заради кохання ти можеш життя віддати,
Заради кохання можеш Батьківщину продати...
Заради кохання можеш друга зрадити,
І тоді не буде кому в тяжку хвилину тебе розрадити...

Кохання прийде і піде...
Можливо кохання тебе не знайде...
Кохання тоді не розрадить,
Нічого, зовсім нічого не порадить...

І тоді, ти зрозумієш - нікого краще друга немає..
Друг завжди тобі все прощає.
Але пізно ти це зрозумієш, адже
Друга ти втратиш уже назавжди!

Навіщо серце на частини ділити?
Тоді ж не залишиться чим нам любити!
Тоді весь світ стане сумним,
Тоді ж люди не захочуть жити!

Навіщо троянду нещасну ламати?
Навіщо сліди кохання прибирати?
Тоді ж кохання гине назавжди,
Тоді ж люди перестають кохати.

А навіщо тоді людям кохати?
Навіщо ж кохати, якщо від нього тікати?
Тоді ж кохання не зникає...
Тоді ж люди починають ще дужче страждати!

Україно наша люба, чом же ти заснула?
Подивись-но як Росія тебе з газом обманула!
Україно наша люба, що ти дозволяєш їм робити?
Вони ж всі хочуть тебе, як ту муху прибити!

Україно наша люба, гетьманів славних ми пам"ятаємо!
Але чому інколи їх же ж і проклинаємо?
Україно наша люба, чом ж тебе так розкрадають?
Чом ж про тебе українці власне й забувають?

Україно наша люба, нащо ти дозволяєш їм тебе на шматки ділити?
Україно наша люба, нам же ж скоро не буде що любити!

А и Б сидели на трубе…

А любит Б,
Б любит Г.
Что делать А?

Найти себе другую Б!