Передзвін карпатських водоспадів
відкриває таємниці гір.
Легко так, що хоч у небо падай.
Ти, хоч раз попробуй і повір!
Дарма сонце в золотій оправі
вчитується у твоє ім’я –
тільки річка, вплетена у трави,
знає те, що знаю лише я.
Падаю у небо – в небі м’яко.
В небі хмар настелено – ого!
Лиш в дощі, що піснею відплакав
ще відлуння голосу твого.

Там, де обурена єдність
Спромоглась
Втиснути подих у глей,
Там зачата сила глузду.
На дні океану
Зберегли той початок.
Першою Господь
Створив Карму.
Придививсь,
А вона порожня.
Тоді і додав до неї Чоловіка.
Тисячоліттями
Людство намагається
Повторити справи
Всевишнього.
Та все одно
Глей перетворюється
Лише у глечики.

Час – це ненажерливе велетенське чудовисько,
Що ковтає все дороге і безцінне.
Він забрав мого маленького зеленого велика.
А він був прудкішим за столичний експрес!
Ковтнув вишню, разом з корою і кісточками,
Яка іще з часів древності росла біля хати,
І присмак у ягід був якийсь «мезозойський».
Зжер навіть зеленку, якою мама мені мазала коліна!
Ось так, не розжовуючи. І не вдавився, і не обпікся…
В його череві загубився мій шкільний чемоданчик,
Який щодня намагався переночувати під прилавком,
Там цукерки, халва… І заночував би, якби не класичне: «а портфель?»
І Юрка з’їв, а через деякий час виплюнув, але вже іншого,
Перетравленого, чи що, серйозного, з колами під очима.
Боляче, ми ж п’ять років за однією партою синусо-косинусували.
Людожер! Канібал! Людей же навіщо!?
Нічим не перебирає, забрав і мамині модні блакитні туфлі,
І касети з піснями «Gipsy Kings», і сніжні зими.
Безжальний час…. Я навіть бачила його обличчя,
Він притаївся у дзеркалі за моєю спиною,
Пузатий такий, самовдоволений, нічого не цінує…

Але ж він подарував мені маленьке крикливе щастя,
Рожевеньке, перев’язане червоною стрічкою.
І коханого чоловіка. Надійного, відвертого, доброго.
І вірші, і справжню подругу, і захопливі подорожі,
І батьківську повагу вже як до дорослої, зрілої людини…

А може це дві різні істоти – час у минулому, і час у майбутньому?
Один все поглинає, а інший народжує,
Один злий, а другий добрий?

Ну що ж, доброму я вдячна, а вічно голодного не боюсь!
Будемо боротися: знайду в сараї стару раму,
Нові колеса – не проблема, змащу дзвоника, підфарбую.
Сідай, донечко, лети з вітром, співай разом з ним,
А впадеш, то не бійся, обробимо коліна зеленкою, заживе.
І вишню посадимо! За кілька років вродить пахучим соком!
Цієї осені наш новенький портфелик до школи,
Обов’язково дамо йому можливість заснути в магазині,
Там цукерки, халва…. Нехай здійсниться його мрія.

Юрчику, чекаю тебе завтра в гості, з дружиною, з усмішкою,
Зіграємо в наше традиційне «країни-столиці».
На всяк випадок зазирни у атлас, пригодиться.

Ну все, бувай, час! Ми їдемо сім’єю до мами і тата,
Зараз ось тільки знайду свої модні блакитні босоніжки….

Який чудний історії метелик,
який нудкий нектар. Пилку покрову
життя по пиляку добротно стелить.
Від лапок любощі тичинка ловить,

на крильцях висихають акварелі,
не розчиняються в росі ранковій,
мов пісня лебедина менестреля,
на чужині питомий серцю говір.

І говорити хочеться очима,
та розділяти нічого, бо тихо.
Тримаюсь вітру, простору поруччя

веде мене – аж стане думці зимно
і пригадається як в спину дихав
сухий ефір – слухняний, та живучий.

7 Липня 2009

Сніги розвіяним
Плащем
Гуляють світом.

А січень вже
Стріля дощем
В зелене жито.

І від тепла
Озимина –
Смарагди в полі.

Що стане з житом,
Як весна
Сягне роздолля?

Примерзле жито
Не буя
Рясним колоссям.

Зима не та?
Вина чия?
Чи так здалося?

І горе спільне –
Не чиєсь,
Як в сиротинці.

А хліб – то є
Для нас усе,
Для українців.

Болить душа,
Бо січень знов
Шмага дощами.

Хоч би
Посіять
Ярину!

Дай, Боже,
Ранню
Нам весну,
І лад між нами !

Зажарені мухи в дубовій альтанці
Впліталися мляво у простір між нами.
І ніби знайомі, і ніби коханці…
Кидаємо один у одного спамом.

Дубові щелепи, дубові сидіння.
Ми – тексти. Не більше, ніж мухи й колоди.
Нащадки розріжуть картинки на лінії,
Заплутають наші тіла в фото-шопі

Цупкішали речення в мареві липня,
Втікали у черево повз антивірус,
Будили вдосвітніми співами півня
Останнє, за що ми в розмові молились.

А тексти вмирали, убиті делітом.
Ці файли ми встигли перейменувати.
Стиралися логи, заплетені в літо.
Наш фільм не запишуть на диски пірати.

Мартово 24.06.09

Піски на пляжах Печенігів сірі.
І водосховище від них було печальне.
Комиш в західнім сонці, наче чайник
Шумів, пускаючи по листях хвилі.

Качки і жаби булькотіли тайно,
Запрошуючи нас по їхній вірі
Блакитей неба і води просфіри
Прийняти в службі вечора останній.

Хмарини засинали на ялинах,
Мурахи квапилися у мурашник.
Печальна водосховища пір’їна
Ховала сонце у нічний загашник.

Здавалося: іще одна хвилина,
І всесвіт згасне!


Мартово 26.06.09

поруч мене прокинулась книжка
і розплющила карі сторінки.
мої сни полетіли у небо
вишите нитками муліне.
я гортаю зачинені вікна
щоб нарешті дістатися змісту
та обкладинка мого ліжка,
наче крила живого метелика,
затискає з ще більшою силою
між останніх ранкових хвилин.
сонна душа обернулась канвою
хрестиком стрибають перші проміні.
не тікай оксамитова північ!
віддай решту моїх годин!

На Купала Зірка впала,
В найкоротшу ніч…
На Купала папороть збирала…
Русу косу розплітала,
В мерехтінні свіч,
І до тебе уві сні літала…

Люди кажуть, що я – відьма,
Кажуть, що – мара…
Подивлюся, зваблю і погублю…
Та чому ж вони не кажуть,
Що таке жура?...
Хто з них знає, як тебе я люблю…

Заплету в живий віночок
Я журу-любов…
І на воду долю світом пущу…
Поворожу, пошепочу,
Розтривожу кров…
І у сон твій марева напущу…

Закружляють в хороводі,
Крізь вогонь стрибнуть,
Мавка із Лукашем, Ладо й Леля…
А на папоротнім листі
Солодко заснуть,
Янгол Йванко, Янгол Віктор, Янголиця Неля…

На Купала Сонце – диво,
На Купала – сон…
А між берегів молочна купіль…
А у храмі мати сива
Плаче до ікон…
Бог і Звір і Світ… Всі тут, всі вкупі…

Кумпала Вір,
22. 06.09 р. - 07.07.09р.
м. Хмельницький

Хочу продертись
Крізь натовп,
Що гірко смакує
Життя,
Неушкодженою.
Смуток?
Твоє "Ні"
Задовольняє
Розщеплений розум,
Трансплантовані мізки,
Клоновані серця
Біороботів
Комп’ютерного екрану.
Ще?..
Хіба потрібно
Знищувати
Вже неіснуючий розум
Атомники вибухівками?
Які ще програми
Закладуть в наші
Плоскі мізки?
Ще?
Не бажаю миритися
З цим.

В городе чужом,
в чужой стране
кажется родным, глубоко-нежным небо,
будто бы песок на дне морском - лазурным...
Не своим ключом
(и потому вдвойне
кажется, что уловим)
дверь отпираешь - ищешь хлеба,
будто бы насытившись икрой из урны...
Между холодом
в минуту теплоты
хочется - "любим
удачей всей планеты!",
будто в силах разломать ты камнем воду...
Между голодом
в миг сытой наготы
кажется, что мим,
затерянный в пылу Вендетты.
Нет уж, не дадут потусовать колоду!..
18.06.2009

Научил меня беззвучно плакать
Женский шепот за мужской спиной.
И безвольно, тихо отвечая "дакать"
Научил. Так что ж тому виной?

В запотевших окнах не увидишь правды,
Вся лукавость глаз - в чистейших зеркалах.
В девственности слез - приправа к пиру. Жадный
Мир наш до потех... На кулаках

Россыпи мечты иной раз кровью,
То ли смехом юморных парней.
Научил не шевельнуть и бровью
Страх, иной раз срéди дикарей...

Ветер высушит и боль, и слезы -
Горьким станет не от брызг морских.
Разобьются о могилу грезы.
А причина? Плоть утех мирских...

Найчил меня беззвучно плакать
Шум, помоями сливая голоса.
Нет, уж нет! Не мне безвольно "дакать" -
Буду я кричать, стучаться в небеса!

Прохолодний
Поцілунок вітру
Вустами протягу…
Горсткою крупинок
Пишалось
Нічне небо,
А місяць,
Пелюсткою
Тримаючись,
Шукав пристань,
Колихався
На хвилях.
Між вербовим
Гілляччям
Заховалась
Вишиванка
З нічних квіток
Від самої землі…
… До самого неба.

Все традиційно - квіти і вино,
А може, краще б - тости й кава?
Яка там в тебе була ава?
В житті ще кращий! Все одно,

Тепер вже все одно - ти поряд.
До купи намагаюся зібрать думки,
Та де там! В голові говорять
Десь тисяч зо три... Підшумки - шуми...

Чи що це? Що це? Ой, не спалахнути б
Рум`янцем щирим на щоках...
Зберись! Ти де? Себе вернути б
З небес. А чом не на хмарках?

Тут - квіти і вино -велика справа!
Я взагалі не п`ю - чи ти не знав?
Морозиво? О Боже, оце Клава,
Заладила "вино,вино", а ти впізнав!

Мовчу, бо десь слова поділись.
В очах побачив світло... Що, в моїх?!
Бува, не чарівник? Скажи, на милість!
Все, тану... у думках... уже німих...

Зірки наче вилочки качористі…
Горе картинувате, калюхата душа…
Спить листопад на зів’ялому листі –
братись грудками не поспіша…

Ніч викоцабнулася – сходить сонце…
і бігає місяць, мов срібло живе…
Світанок заходить в село, наче соцький…
Спочити під дерево клякове

лягла дощовиця – скотилася в зарість;
і розлилася, мов тиха печаль…
і тиша з-під шапки гриба витиналась,
із шерхотом листя в молитву збучавіла…

Добро, наче косу, все віршами клеплю,
не пощуся – прозу їм лише м’ясну, –
отак і живу собі… «Вєліколєпно!», –
сказав Вінграновський і схвально кивнув…

Такий чудернацький
Капелюшок
Із компліментів.
Сплела
Із ваших слів.
Легкий,
Примріяний весною,
Здіймає над собою
Велич,
А замість квітки
Буде сонце,
Що посміхнеться
Сплетеним словам.
Та не заплутайся
У цьому капелюшку,
То вимір забуття
Для мене.

Все традиційно - квіти і вино,
І ти, закоханий в Париж і Прагу,
А я сором`язливою весною
Втрачаю і надію, і відвагу...

Гербери у воді, вино - в бокалі.
Смієшся ти, закоханий в міста -
В красу застиглу, а жива шукала
Життя!.. Чи долічу до ста?!

Ні! Мовчки встану, взуюсь - і бувай!
Чекай, як схочеться іще раз взнати,
Чом квіти у вині не можуть мати
Душі застиглої... Як схочеш - прощавай.

І не побачиш, не почуєш знову
Живої квітки поряд серця бій!..
Я зараз встану, взуюсь... Чую мову...
Розтанули думки... ТИ МІЙ!!!

Кому літо до снаги –
То з вишнями пироги.

Хто чекає нічки –
То тому чорничка.

Уранці охмелить –
Напечу із хмелем.

Зіграли весілля –
То беріть із сіллю.

Сахариться серце –
Пригощайтесь, з перцем!

Задощило стріху –
Випечу зі сміхом.

Навпаки, засуха –
То з громом, понюхай.

Полестили дзвоном –
Спробуйте з лимоном.

Занудило душу –
Клопотів підтрушу.

Як самі проблеми –
Із вершковим кремом.

Діточок багато –
Вам з одвічним святом.

Для заздрісних ворогів
Не зосталось пирогів.

Лиш собі лишила
Улюблені, з сиром,

З хрусткою скоринкою.
Рецепт із хитринкою!

Четверта ніч – найважча із критичних:
Моя дружина вже давно заснула
І щось сопіла, досить мелодично,
А я снодійних не знайшов пігулок
І так лежав, блукаючи по стінах,
І думав, що міцні безсоння грати
Зламати хочу, мушу неодмінно,
Бо на роботу скоро вже вставати.

Мене під ранок охопила втома.
Я бачив сон – доволі еротичний –
Де молода білявка незнайома
З розкішним бюстом і простим обличчям
В моїх обіймах збуджено тремтіла,
Під серця ритм, прискорений до бігу,
Розкривши вії широко, мов крила –
Надійний знак готовності до втіхи.
І пружні груди високо здіймались,
На блузі гудзик ледь не відривався.
Терпіти далі сил було замало,
А відмовлятись – зовсім не на часі.
Зірвавши одяг, наче ті кайдани,
Бо ми хотіли разом на свободу,
І знявши з себе сумніви останні,
Пірнули в пристрасть, наче риба в воду.
І закрутився наш танок гарячий:
Обійми, стогін, ніжні поцілунки
І зникло все, а світ завмер неначе –
Лиш відчуття найвищого гатунку!
Ми розпалялись, підіймались вище,
Останній крок і ось вона – вершина!..
Та раптом бачу – не чуже обличчя
І стусана отримую у спину?!

Я враз завмер і холодок по шкірі,
Бо чую голос, так мені знайомий:
„Ну, дожились: коханка у квартирі!
Ти що, забув, що спиш сьогодні вдома?”
Оце біда, оце халепа, братці!
І як це сталось – геть не розумію.
- Лихий попутав, - як казав Горацій –
Накликав гріх на безголову шию!
Слова цвяхами пришпилили тіло,
Затаврувавши зрадника ганьбою:
Не слід робити все, що захотілось –
Колись розплата прийде за тобою!
Вужем звивався, як на сковорідці,
Мов за гріхи мене у пеклі смажать:
Відповідає кожен поодинці
За все, що вдіє, думає і скаже...
Готовий аж крізь землю провалитись –
Вогнем пекельним сором розпікає:
Я за гріхи отримав, як годиться,
А чортенята дрова підкидають.
Не можу більше, витерпіть не сила,
Свою провину відчуваю зряче:
„ Пробач, кохана, ти мене любила,
А я – не вартий сліз твоїх гарячих.”

Заклякла тиша і лише годинник
Мені секунди карбував до страти.
Моя дружина – чиста і невинна,
Водночас жінка і дитина, й мати,
У сні, неначе ангел посміхалась
І не могла мені відповідати,
Бо весь цей час спокійно, мирно спала.
А прокурором, свідком, адвокатом
Була лиш Совість!
Як сестра на брата
Вона на мене поглядала збоку:
Немолода і трохи вайлувата,
Як самурай – довічно, крок за кроком
Мене завжди готова рятувати.
( 8.04.09 – 8.07.09р.)

Это утро начнется с рассвета,
Чашки кофе, и сладкой конфеты…
И еще, чтоб добавить окраса –
С поцелуев и трепетных ласок.

Свежесть рос напоит день грядущий,
И осилит дорогу идущий,
Ты бесстрашен, и храбрый, мой воин,
И в объятьях твоих я спокойна.

Так приятно, сон тает туманом,
После ночи мы оба чуть пьяны,
Облачаю себя в шелк духов,
Свежих нежных цветов-васильков.

Закрываю плотнее гардины –
Пусть ликует час сумерек длинный,
Я смотрю в твои ясные очи
Продолжая безумие ночи!

Батькові

Він любить свій сад над усе,
а доля йому вготувала коня.
Діти віз обсідають,
як восени гарбузи,
позаду один почепився і тягнеться…

За возом його завжди
здіймається курява…

Вдосвіта він у саду
мужиче пісні,
не тому що не знає слів –
він думає, слухає шпаків,
вони, як він, коло хати
тільки до сходу сонця.

За возом його завжди
здіймається курява…

Батько не любить
їзди швидкої –
просто спішить до людей.

Четверо дужих коліс
захекаються у спеку,
творячи міражі,
в негоду намотують тони грязі
на ободи.
між їх промінців дерев’яних,
мов у віконцях незасклених
даху,
горобці сідають без страху.

Гедзі касають коня.
Тут їх більше,
ніж у батька мого,
знадвору в комору
набито цвяхів,
на яких вже давно
не сохне тютюн –
засмагли і схудли вони
від часу.

Бджоли,
як на щільник,
на комору летіли…
Замість меду вони натикались
на дим,
що клубився в бійницях,
які просвердлив собі шашіль.

Поруч батько курив.
він зроду бджіл не боявся,
навіть і тих,
що дзижчали
свинцевими крильцями
над головами,
шукаючи квітку свою.

Всю війну на підводі
просилася підвезти.
Батько був невблаганний,
як сонце,
від сходу до заходу -
і він переміг.

Ви б його бачили
серед яблук і груш,
серед вишень і слив…
Завжди біля нього
найбільше людей –
це найдорожча ціна для нього.
На базарі він часто,
та ніколи
його не застанете.
Так він стоїть з півгодини
і плоди віддає за безцінь.

За возом його завжди
здіймається курява…

Якби не паркани
і зелені хаос
можна було б іще здалеку
бачити –
батько їде селом:
чистий душею,
і кінь в нього білий.

За возом його завжди
здіймається курява…


Матері

А на подвір’ї мати
пере простирадла білі –
сини приїжджають завтра,
внучата.

Важко дихає балія парою,
хукає матері в руки.
Перші заморозки на віях.

А через двір увесь
прищіпки на дроті,
немов ластівки,
хвостами донизу
й сумують,
що небо сьогодні похмуре
і обличчя сусідки.

Діти її забули,
знати не хочуть…
Вибрикує у городі корова –
скинуть не може
лайку своєї хазяйки.

Сокира гріє носа в колоді,
Криничкою складені дрова.


Мати не чує холоду знадвору
у руки –
пошерхлі, що потріскалися
замолоду.
Руки,
якими пестила, шила,
орала, косила –
руки,
якими плакала і сміялась.
Тільки, коли притуляє руки до груби,
тільки тоді вона відчуває:
холод в шибки заглядає –
скло з середини потіє.

Щоночі махає руками –
вона відчуває втому
і старість,
яких наводять судоми
до хати
і ходять домовиками.

І тепер простирадла розвішує,
а вони лопотять їй у груди,
ніби хочуть злетіти…
Вона обережно
садовить прищіпки
на білі хмарки.
Коли вони й виросли
пелюшки?!


Сини

Від учора летіла замерзлими слізьми пороша,
Ніби шерсть із коня, яку рвав батьків батіг,
Коли в поле неждано йому зима-листоноша,
Вість про синову смерть принесла не в трикутнім листі.

Провела нас за хвіртку по літньому вдягнена мати,
Нам давно вже у спину дивилося рідне село.
Вона в хату не йшла, знала будемо ще оглядатись
У надії знайти між вогнів материнське тепло.

Посивілі дими в димарях повлягалися спати,
Електрички гудок десь буксує за рогом села.
І пішла із відром до сараю у сутінках мати,
Де корова на роги зажурену ніч підняла.

Оглядалась на двері в надії побачити сина,
На одвірку рушник, мов хустина в прощальній руці.
Заспокоїти матері тишу було не під силу,
Захлиналися стінки відра у дзвінкім молоці.

Білий кінь спотикавсь по притрушеній снігом дорозі.
Батько в небо дивився на сльози нічної свічі,
І щоб біль вгамувати, він кріпким затягнувся морозом,
Цигарок не знайшовши – сини розкурили вночі.



1981р.

Мені самотньо без твоїх очей.
Мені так сумно – крик німий у небо,
коли торкає вітер за плече,
коли дощі нашіптують про тебе.

Поговори зі мною. Не зникай
за стінами дощу – я заклинаю!
В моєму серці музика дзвінка
звучить як свято, коли ти зі мною.

Без тебе сумно між високих гір,
що уп’ялися в кучеряві хмари,
коли голубить вранці сонце зір,
коли у небі птах летить без пари.

Візьми моє серце з собою,
туди, де нікого – лиш ми.
Зціли моє серце любов’ю.
Врятуй від обману й зими.
Рятуй моє серце, бо плаче
Воно від розлуки у снах.
Тобі віддаю його – бачиш,
розквітла веселка для нас!
Зціли моє серце від болю,
крилом хоч на мить пригорни.
Візьми моє серце з собою –
в нетління твоєї весни.

Вальсують жаби на лататті
І щоки дмуть...
Ясну Зорю в зеленім платті
Вітри ведуть

У оксамити вечорові
Лугові..,
Де місяць сушить срібні брови
На траві..

Де зорі ляскають хвостами
По воді..
Де у вишневому багатті
Наш милий дім.

Де чеше Річка -моя сестричка
Тобі косу.
Де я від неї.. Тобі лілеї
Оці несу..

Волна играет.

Волна играет, прибрежной галькой,
Шуршание прибоя слуг ласкает.
Держась за руки, мы идём,
По берегу слоновой кости,
И не врезаем мы, что это,
Туапсе, курортный городок.

У нас роман курортный,
Без всяких обязательств,
Лишь наслаждение и кайф,
Сиюминутных отношений.

По пляжу, вдоль погибших кораблей,
Прочь от людей, отдаться отношеньям.
В глазах подруги блеск азарта,
Согласие её, давление в паху.

А поцелуй блондинки сладок,
Всего лишь, два часа знакомства.
И получаешь столько, столько,
Пьянящих чувств и возбуждений.

И грудь пьянит упругостью своей,
В уютной бухте, на огромном камне.
Расслабился, рукой полез её лаская,
Кожу живота, и ниже, ниже

Лишь отвращение постих от пониманья,
Пред мной лежит гермафродит.
Волна играет, прибрежной галькой,
Шуршание прибоя как насмешка.


Никола Борщаговский 7.07.09 г. 20:59

 
летимо на вітрилах легкості
 на магічних повітряних крилах
  в небокраї мрійної вічності
   у блакиті коханого літа

   в акварелі прозорі джерельно
    за дахи невагомого міста
    синьооке кришталля розлито
   у лазурі коханого літа

   тільки простір вільної свіжості
  у стихії яскравого світла
 тільки вітер натхнення швидкістю
у блакиті коханого літа




 

По вулиці моїй багато літ
За кроком крок – товариші уходять.
І друзів всіх моїх повільний хід
Темноті, що за вікнами все годить.
О, самота, суворий норов твій!
Поблискуючи циркулем залізним,
Як зимно замикаєш в коло світ,
Зважаючи запевненням капризним.
Так ти поклич мене, нагороди!
Тобою пещена, жива тобою,
Утішуся, вгамуюсь на груді,
І стужею умиюсь голубою.
Навшпиньки стати дай у лісі цім,
І на кінці сповільненого жесту
Знайти листок, відчути на лиці,
Прийняти це сирітство як блаженство.
Даруй всю тишу всіх бібліотек,
Твоїх концертів сповнені мотиви,
І – мудра – я забуду зовсім тих,
Хто ще живі і хто на смертній ниві.
І я пізнаю мудрість і печаль,
Таємний смисл мені довірять речі.
Природа, пригорнувшись до плеча,
Дитячі розповість мені секрети.
І ось тоді зі сліз, із темноти,
З невігластва минулого, з основи
Прекрасні риси друзів з німоти
Появляться і розчиняться знову.

Дуже болюча картина
для мене болюча

Попалені сміттєві баки
То зворушливо

Такі собі не здійснені мрії
Розбиті вщент недопалком

А ще більше вразило
Коли маленькі діти
Намагалися загасити вогнище

Вони добре знали
З цього нічого не вийде

Про те старанно
Носили сніг
Не зважаючи ні на що

Неприємна асоціація

Я просто пройшов повз

Необережно випущене слово
нарешті вільне, а проте почуте,
знайди собі гніздо. Підкинь розмову,
немов зозуля – хай пригріють груди.

Вилуплюйся, рости, об землю – совість,
висовуй дзьоба і хапай по суті –
від холоду на скорнях й до любові,
від присмаку живого і до скрути.

Хай поскладово викрилиться потім
бажання полічити варту часу.
А вартові, мов караван в пустелі,

огавкані, перепіскують в роті
роки, століття, мов аморфну масу.
Який чудний історії метелик.

6 Липня 2009

Сергію Татчину

...ще не квантована буденність,
ще кожне слово є луною
і космос пахне малиною,
і карамеллю – нескінченність,
і, наче часу акварелі,
ще хвилі простору спокійні,
а ми вже граємося в війни
майбутніх зоряних імперій...

...ще різні з_рада і по_рада,
ще до пригод завжди готові
льодовики_льодяникові
й планети_в_колір_авокадо,
й гарніший човник паперовий
за орбітальні канонерки,
та вже його за борт хтось ловить
із боку іншого веселки...

...вже мчать комп’ютерні сигнали
у псевдопростір з квазічасом,
вже, світу рипнувши каркасом
з одноразового металу,
всі в клаптях вогняної піни
пліч-о-пліч встаємо ми дружно
і лиш зірки жовтіють тужно,
як лиця з давньої світлини...

У скафандрі таємниць і мрій
орбітально зводжу дім новий
на цементі див
із цеглин світів
кельмою римованих рядків.

В кожне слово вчавлені роки:
от вже син повісив на гачки
вертикаллю стін
біля ста вікнин
фотокартки неземних тварин.

От вже донька робить крок до нас –
перший крок, помножений на час:
падає – встає,
вперто пізнає
швидкості всього, що світлом є.

А кохана – лада швидкостей –
входини готує для гостей:
в променях світил
накриває стіл
на кордоні космосу і тіл.

Розпорошить як прожектор тьму,
електронну кобзу я візьму,
щоби рвало дах,
щоби у піснях
разом з домом в небо линув шлях.

Пиши мені! Пиши! Я відповім
На кожен знак, на кожне твоє слово
Про те, що ти в житті моєму – грім,
Про те, що я живу, про те, що знову…
Пиши мені! У душу покладу
Усе, що між рядками прочитаю,
Здійснюсь у твою мрію молоду:
Віддамся, залоскочу, закохаю!
Пиши мені! Відсутності листів
Здолає час. Я навчена чекати!
Я знаю все! Усе, що ти хотів…
Але пиши! Я хочу це читати!


2002

Поламали серцями стіни,
Всі умовності розтопили
Як солдати, летіли на міни,
А, може, тільки любили.

Не програли жодної битви,
Зброю склала навіть осінь.
А в одній на двох молитві
Не змогли поламати гордість...

Ми не помітили дощу,
Що лив безперестанку,
Тоді з тобою я була
Із вечора до ранку.
Жаркі цілунки дощ змивав,
Та все сильніше лив,
А ти їх знову дарував,
По тілу розгубив.
Дві хмари у одне злились,
Грім стогне знов і знов,
Ту спрагу, що була колись,
Заповнила любов.
Холодних крапель ніжний жар
Всю землю осипав,
Та пестив жадібно, а дощ...
Нічого він не знав!
Мигнула блискавка, стріла
Пронизала тіла...
Зник раптом дощ,
Пропав, пройшов, негода утeкла.
Забути як шалений дощ?
Він слід в серцях лишив.
А може то був тільки сон,
Якого ти хотів?

Твоя вимова—без акценту,
Твоя краватка—у клітинку,
Ти прагнеш стати епіцентром,
І вибухаєш власним криком,
Присмаченим ковтком абсенту.

Купив—продав. Кафе-воронка:
Заліг на дно і лічиш гроші.
Чи справді рветься там, де тонко?
Чи не ховають сонцекльоші
Розкішних бедер амазонки?

А ти сьогодні жив чи вижив?
Яке кому до тебе діло.
Вожак повинен бути хижим,
Хоча до сліз осточортіла
Ловитва привидів престижу.

Авто—котедж—дубова спальня:
Обряд, незмінний у неділю.
Програв—болить—запив—нормально,
Ти будеш перший, будеш вільний
...І усміхнеться ніч летально...

Padre, perdona. За спиною маю гріх.
(Ні, не за спиною – в грудях і в мозку, звісно)
Скелею чи осколком пухлинно тисне.
Padre, perdona. Пішак я в цій дивній грі.

Padre, escuchame: сонце мене чорнить;
Зима – це те ж пекло: спікає, затим морозить;
Мій хрест – непідйомний від треносів і корозій…
Padre, me oyes? В негоду – не відвернись!

Padre, te pido, будь ласка, подай же знак!
(Знаки – це інше, ніж в руки – іржаві цвяхи)
Що ж, вирушаю. Надовго. У grande viaje.
Padre, pregunto: за пеклом – завжди весна?

Padre, mi culpa. Почуй мене і прости.
Безкарно – не треба. Пом’якши моє прозріння:
Ці постаті, звуки, слова, голоси і тіні…
Пішак я, mi Padre, між цих льодяних світил.

Si me oigas, молитву й мою послухай:
Во ім’я Отця, і Сина, й Святого Духа.

Amen.










*зима – пекло: гра слів в ісп.: invierno – infierno.

* perdona (ісп.) - прости
еscuchame – вислухай мене
me oyes? – чуєш мене?
te pido – прошу тебе
pregunto - питаю
mi culpa – моя вина
Si me oigas – якщо ти мене чуєш

*тренос – плач (грец., ст.-сл.)

Важкохмаря сумне
І нема йому куди дітись.
Ластовинням доріг покривається
Сивий степ.
Ніби вже не весна, але точно іще не літо...
По дротах електричних напруга душі росте.
І пече цьому світу
Під ще незогнилим серцем
Непідкореним бунтом,
Грозовим зітханням хмар.
І сумління доби, і нове покоління –
Все це
Те що ніби-то є, але те чого ще й нема...
Замовкають пісні і стає чогось надто тихо,
Але тиша така перед бурею лиш бува.
Чути іноді навіть як кров десь у жилах дихає
А якщо ж вона дихає –
Значить іще жива...

Піджак будинків
Краватки провулків

Різної степені хворі вікна
Співають симфонію
Квартирної темряви

Метро прохідних дворів
З відсутністю світла в кінці

Стоянки волів
Котрі чекають
Своїх господарів

Вечорами
Слухаючи симфонію
Квартирної темряви

Вже літа віддзвонили у дзвоники,
Накупалися зорі з Ковша.
З м’якуша я ліплю своїх коників,
Щоб на них гарцювала душа,

Щоб летіла пізнати непізнане
І побачити світ іздаля...
Я не хочу, щоб стало запізно їй,
Бо вкривається снігом рілля.

Та за холодом коники веснами
До батьківської хати примчать.
І пов’яжуть літа перевеслами
Вірші – віку мого сіножать...

Дорога сіра,
Сірі небеса.
В тумани сірі
Вкутана краса.
І наче в кокон
Загорнули світ.
Промчали скоком
Десь вервечки літ.

Пора осіння.
В ній своя краса.
Калини пломінь
Сяє, не згаса.
Єдина радість –
Ці плоди-вогонь
Гіркий осінній
Я тулю до скронь.

04.12.06

Напиши мені морем велику поему про вітер.
Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули,
Доки я іще вмію летіти і вмію горіти,
Й воскресати умію з крутої, мов магма, золи.

Доки близько до серця беру я кургани і прірви,
Пуповину ріки, що єднає солоне й просте.
Холуя і раба у собі я із коренем вирву,
А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте.

Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи,
І воскресла весна, молода і легка, як Христос.
Модернові постануть навколо і цвяхи, і плахи,
І за когось, за щось знову піде на них іще Хтось.

Сам я славу на ласку міняю і гроші -- на волю.
Грішно й широко жив, приберігши святе на свята.
А тепер я… тепер я кохаюся з долею.
Вишивай мені хрестиком вічну печаль про Христа.

Текст видалений адміністрацією через нецензурний зміст.
Доступ автора до сайту обмежений.

Належати коханню і мечу,
Ріці спокус і пристрасному літу,
Голгофі днів, пташиному ключу,
Сльозі єдиній і усьому світу,
Належати і сонцю, і дощу,
Краплині меду і думкам свавільним...
Належати коханню і мечу.
Належати - і бути справді вільним.

Боже
дай мені таку самотність
щоб навіть мене не було вдома
Неда Неждана


Такий малюнок: небо голубе
(Ба, ні, то місяць - справді, вже смеркає).
Мене немає. І нема тебе.
І дому в нас, напевно що, немає.
Важкі думки обсіли, мов хрущі.
Ніхто не струсить - начебто ж весніє.
Тут злив нема (лише - дрібні дощі),
Нема коханих тут (лише - повії).
А як повіє, і закрутить вир, -
Засипле сміття, курява, полова.
Рости не вгору можна, а ушир.
Щоб з коренем не вирвало на дрова.
Пружним покосом - лінії кружлянь.
(Авжеж, докосим - лугом, попід гаєм).
Тебе немає - в дзеркало поглянь.
Немає сну. І навіть сліз немає.
Це місто знов затягує мене,
Як той удав. (А що, не знаєш? Знай же!)
Твоє обличчя - світле і сумне -
До цього дійства непричетне майже,
Як не причетна тиша до мовчань,
І темрява до ночі - ні на йоту.
І знов малюнок: День. Ріка бажань.
Тремтить рука в передчутті польоту.
У місті цьому нас немає, ні!
Малюнок третій: Сяйво. І... покара.
Лишився напис на глухій стіні:
"Тут був Дедал, що породив Ікара".

Життя людське, неначе дивне коло:
Назад вертає, хоч іде вперед.
Бурштинові зірки - Господні бджоли -
Збирають в небесах прозорий мед.

Бредуть в ріку туману білі коні.
Цей білий сад, цей білий світ без меж!..
І білі сльози падають в долоні.
Я - теж бджола. І, може, зірка теж.

Зірвана дорога…Зорі, як коні засадні…
І місяць пасеться мовби відгулень…
Печалі можете в комені записати!
Зупинився. Більше від себе не бігаю…

Страх всередині наче зашкурна вода…
З душі на чий город скинути камінь?...
І розплакався так, як не плакав зрода.
Лихо чорно-тяжке сходить золотниками…

Я чиста, як сльоза,
і радісна, і світла,
і може навіть завтра
прокинуся живою...
Зі мною нині Бог.
Він знається на ліках.
Зі мною нині Бог.
Я вперше нині молюсь.
І може навіть завтра
прокинуся розбита,
зболіла, гарячкова
і як ніколи хвора...
І раптом Він захоче
мені все пояснити,
і раптом я почую,
як Він мені говорить:

Я є, і ти є я.
Не повзай на колінах.
Зведись, візьми свій хрест
і дай собі ім'я.
Здіймися на голгофу,
і знову будеш вільна.
Омий голгофу кров'ю...
Я є. І ти є я.
Зведись з колін, моя!
Зведися і запитуй!
Дери завісу ночі
і проповідуй день.
Ти чиста, ти сльоза,
проте в багно пролита
мільярдами по плоті
близьких тобі людей...
Ти світла, ти одна,
ти - я, а я - це ти.
Забудь усе, окрім
чуття себе живою!
Ти терен вогняний!
Всміхайся і цвіти!
І перш за все: іди
дорогою прямою.

Я вірю, поможи
тяжкій моїй невірі!...
Зануритись у день,
нарешті стати Кимось!
Кажи, не замовкай!
і... сну мені відміряй.
Я молюся про те,
що завтра я прокинусь.

Оскільки ностальгія за Карпатами сіпає спогадами, організатори всеукраїнського фестивалю авторської пісні та співаної поезії "Дикий мед" запрошують авторів сайту взяти участь у навмисне виокремленій програмі "Поетичний вулик", що відбуватиметься 12 липня з 12:00 до 14:00 в межах фестивальних днів 10 - 12 липня на галявині за мостом на березі ріки.
Бажаючі, попередньо зголосіться у коментах. Або попередьте про свій приїзд заздалегідь уже в Сколе.

Чекаю. До зустрічі.

(Із Йожефа Серваца)
*
живу живеш і ми ще в силі жити
ото живімо поки в силі жити
все буде поки вміємо тужити
назустріч один одному спішити
все буде поки є чим дорожити
де є любов не грішно там грішити
живу живеш аж поки в світі жити
і поки живемо повинні жити
*
Ти можеш і піти так можна йти
Мабуть той вітер що приніс тебе
Прийшов тебе забрати можна йти
Я звав тебе і віддаю тебе
Жона ти чи коханка можна йти
То зовсім не мужчина хто не твій
Від мене до будь-кого можна йти
Моїй тобі невинно можна йти

1981
«Спитай себе"

Це – Бахуса безцінний дар.
В усі часи із хлібом-сіллю
Був добрим тоном для застілля
Лози добірної нектар.

П'янка солодка ягід кров
І пурпурова, як вітрила,
Колись велику мала силу
В артеріях придворних змов.

Крізь келиха дзвінкий кришталь –
Підступне скельце злого троля –
Вже не одну зламала долю
У лабіринті задзеркаль…

За щастя вічне молодих
Вогнем наповнює утробу…
За першу та останню спробу…
З душі людський змиває гріх…

Коли жаги палкий салют
Наповнить чашу аж по вінця,
Вино несуть коханій жінці
З букетом квітів – як прелюд…

Із бочки. З пляшки. При столі.
Дзюркочуть у бокал сердито
Терпкі жадані оксамити.
Увіковічнені поетом.
Під камамбер, рокфор чи фету.
І просто так, аби налито.
Як пили, так і будуть пити
І жебраки, і королі.