У неділю батько дітям роздавав дарунки:
Кому вроду, кому долю, кому поцілунки.

Тому руки золотії, а тому он – хвацькі,
Отим – розум до науки, тим – сили козацькі.

А тій – голос солов’їний, а цій – тільки пір’я,
Комусь хутра соболині, а комусь ганчір’я.

Роздавав точені пера і слова крилаті.
А циганам – свіжий вітер й кучері патлаті.

Цим мозолі, піт солоний, ячмені без краю.
Іншим – ті ж самі дарунки, та нема врожаю.

Одним наділяв здоров’я, а іншим безсилля.
Першим – щастя, другим – горе, а третім – весілля.

Дарував всім статуетки, наче зерно сіяв –
Комусь Будда, комусь Аллах, а комусь Месія.

Стоять діти перед батьком, вже й повні кармани:
Є багатші, є бідніші, а є й безталанні.

«Не гребуйте, мої милі, батька заповітом,
Візьміть кожен свою ношу, ідіть собі світом.

Може комусь буде важко, то ви помагайте,
А до обрію дійдете – додому вертайте.

Не позаздріть, кому легше, не гордіться кращим.
Тим, що босі, дайте взутись, підсобіть ледащим.

Як хто у багні спіткнеться – не бійтеся бруду,
Води чистої подайте, вмийте душі люду.

А як зберемось на свято, будемо радіти –
Нема гірших, нема кращих, всі ви мої діти».

Розлетілись сини й дочки, хто збивсь, хто блукає,
Сивий батько ж біля хати ще й досі чекає.


А ми все блукаємо –
Сенсу шукаємо.

Ми сьогодні кохаємось на людях,
Моя полохлива пташечко. Балерина
Зіркового табору. Акробатів. Відкрито
Пляшечку. Солоденького. Пий, Зоряночко!
За останнє твоє під куполом. Поцілунок
Бринить між хмарами. Відпускаю…
Оркестр трупою віддає свою шану, дівчинко,
Ні трубі, ні басу, ні пікколо. Не втрачати
Твоєї ніженьки. Не збагнути полину гіркого
Волелюбні смаки, настояні на весняному полі
Теплому. Покладіть її на ту сторону. Незалежну мою,
Занедбану. Полохливими дітьми – татками, аплодуючи
Ми. Колінами. Найсолодшою в світі ватою
Я встелю її шлях до виміру. Найсвітлішого в світі
Плескоту океанських вершкових ніжностей. Від
Гротескного дна бурлескного до чарівності, до
Манірності. Неземного світіння ввечері. Через сни
На арені космосу. Розважайся, моя принцесочко!
Поцілуймося.
Прости Господи…

Тридцять, сорок -
рахуєш постріли.
От -
шістдесят третій -
це точно знак.
Черевики кроком по асфальту -
сьогодні ти надзвичайно спокійний.
Ці окуляри і парфуми
страшенно тобі личать,
зрештою, як і твоя хода.

Жменя слів
очі-в-очі -
ти помираєш
від пострілу в серце.

Дивись, це - твій шматочок неба
Тобі засяяв поміж хмар.
Це лиш тобі і лиш для тебе
Відкрили світ незнаних чар.

Зумій побачити, почути
Все, що призначено тобі...
Вузли своїх думок розплутай,
Не загубися у юрбі,

Яка снує безладним роєм
З матою, але без МЕТИ...
Зумій упоратись з собою
І за юрбою не піти.

Призупинись. Поглянь у небо
І ти побачиш поміж хмар:
Це лиш тобі і лиш для тебе
Відкрили світ незнаних чар.

Які ж фортепіанні,
біблійні
дні
осінні…
Як монахи у лаврі,
у соняшнику –
насіння…

Катерино, танцюй рок-н-рол.
Вже, здається, і руху не стане.
Темпераментно виграєш танець –
Цю яскраву і радісну роль.

На червоному жару стрічки
Із бадьорістю стрибають вгору.
Цей кімнатний ручай рок-н-ролу
І у горах підживить річки.

Катерино, танцюй рок-н-рол,
Чуєш, молодість грають музики?
Хай ця музика з часом не зникне.
Катерино, танцюй рок-н-рол.

*
Якщо колись іще раз закохаюсь,
Я не попрікатиму себе
Ні в чім.
Як і тепер
Себе не попрікаю.

важливість чи потреба у комусь
народилася з егоїзму
відсутність цих обох перших
має ті ж самі корені
якщо обставинами чи умовами
мене навпіл розрізати
нічого не зміниться
нічого не трапиться
адекватність особи
легко перевірити
реакцією на маніпуляції
моя ж адекватність
римується нині
з імунітетом на подиви
мене більше не лякають
душевні ампутації

Криги можуть ніколи і не зійти…
Час все терпкіше карбує мої палімпсести.
У дворі під будинком яблуня, схожа на Всесвіт,
Завтра комусь та інакшому буде цвісти.

Час своє взяв, і зерна в пилюку змолов:
Це не істини – чітко тренований пропис,
І не вірш, а колючий, вольтова ний опус
В паперову гортань залетить вже дірявим крилом.

Голос і сепія – рот розійшовся по швах, --
Надто звичне єднання для моїх півторадцяти років…
Через день буде день, тільки інші відлуння від кроків,
І зриватиме знов і без того некріплений дах.

* * *

Запылён забытый город,
Заморожен льдом.
До ушей приподнят ворот -
Вот тебе и дом.

Друг мой ветер в этот вечер
Подобьёт рваньё
И обнимет вдруг за плечи:
"Ничего, живём!"

Я довольствовался малым,
В небеса скользя,
Только солнце - стоп-сигналом:
Мне туда нельзя.

Вынул образ из тумана,
Рифмы неплохи,
Погремел душой в кармане -
Вот тебе стихи...

Я сижу в пустом трамвае,
Мне глаза свело,
Мои мысли подпирает
Грязное стекло.

Чёрно-белой кинолентой
Прокрутился день
И блуждает до рассвета
Сумрачная тень.

Подойдёт и сядет рядом.
Помолчим вдвоём.
То, что мне от жизни надо, -
Даже днём с огнём...

Жизнь осталась за спиною,
Остальное - дым.
Вот сейчас глаза открою -
Станет мир цветным!

Но на кухне я очнулся
Тёмной и пустой,
Где табачный дым свернулся
Затяжной петлёй.

Я застыл, немного странный,
В тишину одет.
То ли мёртвый.
То ли пьяный.
Кажется, поэт...

Кохання... Дивне, загадкове слово:
Країна мрій, фантазії і снів,
Хвилини щастя, сповнені любові,
І віртуозні солов’я пісні!

А, може, флірт пікантно-еротичний,
Нестримна похіть (не на самоті),
Тваринним сексом скривлені обличчя...
Скажи: це те, чого ти так хотів?

Можливо, насолода володіння!?
Вона – твоя, на заздрість геть усім:
Білявка довгонога, як видіння,
Що зветься „Королевою Краси”?

А, може це – наївні сподівання,
Забувши зраду, повернути час,
Де почуття схвильовані і п’яні –
Без розпачу, нещирості, образ...

Можливо це – закоханість Петрарки
І серця жар – рубцями у віршах,
Хоч Їй від них ні холодно, ні жарко –
Дарма цвіте закохана душа!

А, може, шлюб і віддана дружина,
Що завжди поряд – навіть у ві сні,
І Вам лелека носить у корзині
Подяку долі – дочок і синів.

Тривожний сумнів мозок мій лоскоче,
А серце б’є набатом в глибині,
Бо я не знаю: як кохати хочу!
Чи дасть пораду хто-небудь мені!?

І посмішка буває небезпечною –
здивує, обеззброїть, підійде…
Отак, любов завжди була доречною!
Любов завжди доречною буде!

За мотивами поезії Самеда Вургуна

Я стежками гірськими йшов
І в горах всесвіт свій знайшов:
Джерела, трав сріблястий шовк,
Річки... та друзів назавжди.
Там слухав музику води...

Азербайджан! Мій рідний край,
Земля батьків, казковий рай,
Де сяє аж за небокрай
Душі закоханості стан...
Азербайджан, Азербайджан!

Я син землі і твоїх гір –
Поет, співець і богатир.
А ти - мій дім, гніздо і тил.
І повертаюсь я сюди,
Як птах закоханий, завжди.

А, відлітаючи у даль,
Зі мною твій гірський мигдаль,
Бо серце – не булатна сталь,
І мрія там, повір, одна -
Про тебе рідна сторона...

В снігу верхівки гір твоїх,
А хмари – це накидки їх...
О, скільки було днів лихих!
Палали саклі і мости...
Усе здолав, народе, ти!

Ти не скорився – ні брехні,
Ні спопеляючій війні,
І наяву, не уві сні,
Даєш ти сили й щастя нам -
Твоїм і донькам, і синам!

Азербайджан – наш рідний край,
Земля батьків, казковий рай,
Де сяє аж за небокрай
Душі закоханості стан...
Азербайджан! Азербайджан!

Тобі слід стерегтися
людних збіговиськ -
кожен із них може
виказати твої гріхи.
Тоді
врятувати тебе
зможуть
хіба рибалки,
які виловлюють потопельників
посеред каламутної води,
які заглядають кожному
виловленому
під нігті,
які патрають їм гаманці
й обшукують черевики.
І все це буде значити
для тебе лише одне -
цього разу добряче трусоне,
тримайся чимдуж,
бо ця вибоїна
буде чи не найбільшою
за твоє життя;
Заціп свої зуби,
тримайся бортів,
бо гальма відпущено
і все скидається на те,
що трусоне тебе сильно -
про таке розповідав мій дядько.

У найгіршому випадку
твоє ім'я забудуть
всі друзі,
крім найближчих.

У найкращому -
зможеш і далі
витрачати своє здоров'я.

А джекпот, як завжди,
дістанеться іншим.

Заходилися криком – розходились порожні,
ні виходу для гніву, ні входу у взутті.
Перемагали гордість і чулись переможно,
як падали-не-думали чого вартує кожне.
Так встекло та безбожно,
де треба, та не можна
вдавались до утіх.
Виходжую, виношую, у вихідний узутий,
старі недільні спогади, розорюю папір.
Начищую, вичищую чорнилом доки груди
не перейдуть чистилище, ще за чистила втнуте,
ховаючи відчуте –
де треба серцю бути,
де крики до сих пір...
Розчулений, розважений повагою до себе,
розсіююсь увагою – збирай очима храм,
вхопи, де пробиваються слухняні пальці вебом,
на гілці, завербованій поезією й небом,
так легко та набожно,
де можна і не можна,
ховаючи відчуте –
де треба серцю бути.
Взуття знімай – я там.

12 Травня 2009

дощі немов сомалійські пірати
взяли у полон вимагають викуп
батьки, якщо чесно, вже навіть звикли
втрачати тебе отак раптом

перекотиполе перекотинебо
доторкнися сонця
переспи з Фебом
перекотиранок перекотиморе
залиши молитву в першому ж соборі

а як тебе звати в що тебе взуто
в черевички китайські або ж пуанти?
дощі немов сомалійські пірати
та їх не притягнеш за коси до суду

і їм ти не зможеш дати здачі
але і не скажеш їм нічого
що маєш планету із написом дарчим
куди веде висяча дорога

перекотиполе перекотинебо
постирай сліди всі що позаду тебе
перекотиранок перекотинічку
перш ніж склеп відкрити - подивись у вічко

усі вороги знають напевне
дощі не відпустять тебе ніколи
бо ти не справжня втрачаєш колір
душа на мову тілесну пере-
кладена

Весни краплина в мене на долоні.
Жива,
неначе збільшувальне скло.
Так ліпше видно
Лінії кохання.

Хтось спить на паркових лавах,
Хтось мріє,що все обійдеться,
А я ховаюсь у привокзальних травах,
Господь пробачить,з того станеться.

Хтось молиться,збиваючи мирно коліна,
Він знає,що є винуваті,
А мені знову добре,я знов як дитина,
Що знайшла свої мрії у недрах кроваті.

Злякали в парку вовка самоти,
Коли сказали, що мене шукали ви.
А під ногами мокне літнє паливо.
Довірливі гілки до наготи.
За щільними фіранками очей
Вгадала я дрижання
ваших сутінків.
Та заспокойтесь,
бо обоє взуті ми
У гуму невимовлених речей.
Наш вільний дощ розмови промине.
Щоб чути нас,
парк витягнувся в струнку,
П’є легкість невибагливих
стосунків,
В яких не передбачено мене.

Ішли: вклонялися дощам
І проклинали хмари.
А світ беззахисним дитям
Здригався, мов від кари.
Ніч замальовувала гріх
Повстанням барв космічних
Супроти сірості доріг.
І нарікань одвічних
На долі незбагненну ціль,
На безсистемність болю,
На висипану в серце сіль
Собі самим собою.
Ішли і падали не всі,
Як і не всі вставали.
Та дорікали у красі
Снігам, давно розталим,
І згаслим полум’ям мети,
Які горіли радо
Колись. Та нищили мости
До радості й відради.

лікарем ліками
станами, що переходять
водою, що перевтілюється
квітами вигнутими
де я де ти де
замовкнуть трави вершин
випаде сніг, спадуть сни
стануть першими витоками
джерел надчуттєвостей

будь моїм кермом
володарюй моїм кораблем
хоч я і капітан
але без механізму твого існування -
троянда урозріз сфер та печер
наступай обережно на рифи порогів
переплутай натяки та кордони
розбийся об камені скелі
стань моєю спрагою
ковтком
течією

я не пам*ятаю кінця
я не пам*ятаю початку
проміжок сну, що визначив переворот, був тривалим -
і цього стало достатньо

іноді хочеться говорити саме з тобою

я не пам*ятаю злив
я не відчуваю спеки
і холод не має значного впливу - протЕ.
шкіра пульсує від серця витатуюваного
і наразі цього достатньо
і наразі цього архивистачить
щоб зігріти тебЕ

я не пам*ятаю болю
не годуюсь тривогами
боки мої стесались обставинами
обов*язково на краще
я замотую свою ауру
у безколірне полум*я
ти такий не схожий
але так нагадуєш
когось хто обов*язково поряд
хто обов*язково прихований
лікар сказав що хворба моя
майже невиліковна
я бачу невидиме
я чую підтексти
сьогодні з*явився у сні
а значить і надалі існуватимеш

клював птах
поступово душу
травневе наповнення
всеоб*ємна пустка

а те, що я бачу -
все, що відчувала:
колоритна ілюзія розчавлення хробака
ставшого на свій шлях
подорожнього

ходи сюди - на південь
тут вдосталь трав і омріяних гір.

метеорит падав
перетворився на три зірки
вони щезли а бажання лишилося
утримати спокій серед навіженого циклу буденності
тиск капілярів
на дощ чи на зливу
зміниться протягом миті
а ранок як рана загоїть
вчорашні напіввидіння
тримала за руку дівчинка
з холодним дитячим серцем
мене, чаклувала шепотом
свої передбачення міфів

хто волинкар а хто сонце
яке його
будить?...

підведена риска
в наближені стрічка
в наближені річка

ТУТ РИБИ НЕМА

знялись з берегів рибарі
налізли макаки-кривляки
імітують ловитву
сумний і світлий
пейзаж

НЕО…

Дошлюбні ігри бойового півня
Фінішували. Слава забіяки
Розбилася в очах її та м’яко
Сховала в пір'я докори сумління.
Пообіцяв—збулося, та ціною,
Що яма боргова відкрила серце,
І бачиш глибину як у люстерці,
І рану, що здається золотою.
Зарученим заручником без права
На чашку кави, листуватись, жити,
Тебе знайдуть за сплатою держмита
Утопленого у любовній лаві.
Ти виграв бій, але ступив у війни,
Які для неї—звідана дорога
В тилу у ворога. Підмога
Навряд чи порятує, і постійно
Гризе міцніша за гірську породу
Хрестоматійна правда старших класів—
Любов до нас приходить на обцасах,
А покидає в капцях для городу.

Бажаннями життя збігає,
Серця ударами лунає
Час,
...... попереду порожнеча,

А ми, як людство, ще малеча,
Бо не навчилися кохати,
А роки, тянуть нас до страти,

А ти, питаєш про дива,...

Став над землею новий ранок,
А разом з ним, легкий серпанок,
Він нас вітає і бажає
Щастя,
........... та от, життя триває,

Хай музика душі звучить
Тільки мелодією, жить,
Кохати, вірити, бажати,
Свій час, не тільки здоганяти,

А й щось нащадкам залишити,
Як сенс, у цьому світі жити,

Хай музика душі звучить,...

«Ґ»
… кружляла бабка над водою
і сіла на поплавець з гусячого пера
(занудьгував рибалка – не клює)…

«Р»
... равлик, що сповзає донизу...

«Ї»
… на верхівку ялини сіли дві горлиці і воркують…

«М»
…сім’я на прогулянці: тата й маму тримає за руки дитя…

’ (апостроф)
…липкий пахучий сік (смола-живиця), який загус на голосному стовбурі смереки…

«Н»
… дві вагітні жінки, що притулились животами одна до одної…

«О»
… пінка молока у філіжанці…

зачинись у моїх ваганнях - спини цей протяг,
що здиратиме замість масок з обличчя шкіру.
я невинно, немов повія, - ковтаю ротом
п'яні сповіді, декоровані під сатиру.

ЗУПИНИ МЕНЕ!! бачиш - вплітаю себе у кокон
депресивних олігофреній і паркінсонів
Захисти: чи щитом з мечем, чи паролем, кодом -
від розпусників, декорованих під масонів

я щоранку шукаю привід, щоб жити далі,
ти щоранку шукаєш привід на перший постріл.
це римується нащось із "Галі купили граблі"...

здається, досить.

...

я хотіла б забути вчора, згадати завтра
і відкритим лишити на ключ шум свого мікрофону -
в ньому на ПМЖ поселилось півморя ...
...варто б -
ти - без куль, я - без приводів -
бавитись по-новОму.

Скрипака...Акварель...Ненависть...Страх...
немає спокою в моїй змученій душі і моїх снах...
Мене щось турбує...а що? Я й сама незнаю,
і над своїми віршами тихенько зітхаю...
Печаль...Сльоза...Втрачений момент...
із кругової діаграми вже пустий сегмент..
А як хотілося б...та життя тернисте,
то плаче, то насміхається навмисне....
Ручка..Зошит...Пензлик...Акварель...
а щастя тут... а ми шукаємо втрачених земель...
А ми все біжимо...життя потребує чимало сил,
а ми все тліємо всередині своїх змарнілих тіл..
Акварель...Бузок...Пейзаж...Картина...
в дитті ми вже нізто, безбарвна порожнина...
І тікає годинник, сповіщаючи про прожитий час,
а ми не такі, ми частина тих пустих мас...

Танго - це танець насолоди, пристратсей, палаючого вогню,
крок за кроком, а пристрасть стає дедалі більша, я не пройду...
При кожному дотику руки, загорається щось в середині тебе,
і здається, що на крок вперед від тебе воно в танці йде....
Легке запаморочення, та знову я в його міцних руках,
цей ритм грає у моєму тілі, він заполонив все у моїх думках...
Цей ритм, ртм захоплення, нагадує пристрасний поцілунок,
на дерев"яному паркеті, це був би найкращий дарунок....
Ще крок вперед, у сторону і я знову втрачаю рівновагу,
та легка рука партнера іде по моїй нозі, і додає мені наснагу...
І він мене тримає неначе, щось ніжне, неначе кришталь,
та музика закінчується, в очах моїх з"являється печаль...
Та раптом, я знову втрачаю рівновагу, та продовжується ритм,
таких раптомих і приємних, я ще в житті не зазнавала змін...
Ритм життя, пристрасний і незбагенний, танець бажання
легкого, ніжного, але водночас нестримного кохання...

Як тяжко приручити Ангела, що літає там на небесах,
для нас вони завжди щасливі, а сум таїться в їхніх серцях...
І як на Землю вони спускаються раз в житті своєму,
вони дикими стають і ми їх не впізнаємо...
О, Дикий Ангел! Де ти літаєш? чи там у небесах, чи ходиш по Землі?
та тільки тут я тебе бачу, як ти сумний ходиш там в далі...
Невже кохання ти даруєш, воно назавжди в наших серцях,
та ти приходити до нас невмієш, тому приходиш тільки в снах...
А як тебе ж я можу приручити? якщо живеш ти серед хмар...
собі ти не береш, а коному із нас вручаєш дар....
Чому ти ніколи не говриш? чому спускаєшя на Землю тільки раз?
адже хто ми є для тебе?але ти всеодно на Землі охороняєш нас...
Робота Ангела тяжка й невдячна, але вони щось бачать у наших серцях,
вони це бачать, чують і розповідають всім на небесах....
Але живуть Ангели і на Землі....вони спускаються в подобі людини,
ці Дикі Ангела, і ми так само змішуємось в побуті разом з ними...

Уже не той...уже хтось інший...
і доля з нами поганий жарт зіграла,
А доля каже: " Цей не такий, цей -дивовижний..."
а що ж якщо душа тільки того кохала...
А друзі кажуть: "Тебе він ніколи не любив..."
але поглядом мене завжди услід проводив
і як покинути тоді мене зумів,
він всеодно погляду від мене не відводив....
Любив...не любив...та тільки він знав про це...
але мені нічого на прощання не сказав...
лише просто і бездушно відвернув лице,
а мій погляд за його очима тікав....
Уже не той...уже хтось інший....
а вулиці анітрішки не змінюються,
і кожен дім на вулиці дивовижний,
лише щодня пари, що ідуть, змінюються...
А йду не з тим...я йду вже з іншим...
а в самоті моїй з"являється картина...
для мене він здається смішним,
бо для його лише пам"яті моєї половина....

Эти женские глаза –
В них то радость, то слеза,
То грустинка и тоска,
То желания река:
Лёгкий флирт, кокетство, нега –
То они прохладней снега,
В них и слабость,
в них и сила –
В них всё то,
что ты любила…

В этих маленьких кружочках,
Что блестят в покрове ночи,
Скрыта тайна, как в тумане,
Что влечёт меня и манит!
От неё я, как в дурмане,
Как кораблик в океане,
Где от края и до края
Глубина и синь морская.

В них, как в “Книге бытия”,
И судьба и жизнь моя.
В них душа глядит беспечно,
В них любовь,
мечта и
вечность.

Це була твоя юність трави і гарячих полюцій.
Цигарок з татусевих кишень і дешевого пива.
Твої друзі-наставники: Гессе, Петрарка і Луцій
Надихали, вдихали й з полиць посміхалися сиво.

Це було, ніби снилось: гуртожитки, перші зальоти.
Ти сміявся у дощ, добивався, збивався, знаходив.
Ти спішив, не лишаючи навіть і миті на потім.
Ти любив і не знаючи броду заходив у воду.

Твої зради біліють рубцями на нервах колишніх.
Їх імен не згадати і тіл не згадати достоту…
Ти зривав їх серця, мов терпкі пломеніючі вишні.
Залишаючи зім’яту постіль і спогад польоту.

Це тепер твоя старість. Гребуча трава і похмілля.
Перехожим жінкам заглядаєш частіше у вічі.
(А не нижче спини). Ці даремні кумедні зусилля:
Увійти у цю воду (законам супроти всім) двічі

Нарешті, видали фірмові шмотки,
Не те, що у сусідньому—як лосі,
Ну, зняли нам на перший раз відсотки,
Зате—немов гвардійці Ватикану,
І каси нам виспівують осанну,
І ми, несхитні в цьому стоголосcі.

А я кажу дівчатам, що працюю
У службі охорони і безпеки,
Візьму зі складу трохи маракуйї,
Наллю вина з розпродажу, а далі
Сповзуть у ніч панчішки і сандалі.
Дивися, у кутку, біля аптеки

Стара знайома, що буханку хліба
У горб ховає, ніби Квазімодо.
Іди, провір, наставнику талібів,
Тебе бояться більше, ті два зуба,
Які ти вибив нашому зав клубу,
Ще досі пам’ятають, досі шкода,

Що він утік від тебе в сад колгоспний.
Ти чув новину? Нашого Сєдого
По хімії відправили у госпіс.
Навідаєш на вихідні? Не знаю,
Чи впустять нашу галасливу зграю,
Та й сам хотів полікувати ногу—

Болить після удару у коліні,
І різко повернутися не можу.
Ну, все, пора, закінчується зміна,
Мені ще добиратися додому,
І при нагоді передай Сєдому,
Що та стара на маму його схожа.

Я не знаю Вас зовсім…
Та і Ви мене теж.
Ваша сукня, як осінь,
З листя кольору беж.

А мої сиві скроні –
Чи не осені слід?
Мабуть, Ваші долоні
Цілувати не слід.

І казати не варто,
Що цей день промине…
Там, де будете завтра,
Вже не буде мене…

Ваша посмішка ніжна
Промовляє сама -
Молода, незаміжня,
Наче юнка-весна…

У янтарному гроні -
Зачарований світ,
А мої сиві скроні –
Тої осені слід…

Відлітають у осінь
Листя кольору беж…
Я не знаю Вас зовсім.
Та і Ви мене теж.

Білизну розбираю — жмутки днів —
ці кольорові, білі, ті — плямисті.
Смугасті дні — в натомленому місті,
яскраві — у мереживі гаїв.

Оті мені півсвіту обіцяли,
та вже й зносились — нащо ті світи...
Малою — до одежі доростала,
та є така, що вік не дорости.

Ты – запретный смертельный наркотик…
Без тебя жизнь – мучения ада!..
Ты – беглец, я – бесстрашный охотник:
Ты все дальше – а я только рада!

И, казалось бы, можно смириться:
Бросить якорь, спустить паруса…
Ведь с тобою мы – гордые птицы,
Мы – планеты одной полюса.

Параллели, синонимы, рифмы –
Мы так близко, но так осторожны...
Мы – мазки черно-белой палитры,
На холсте так безлики, ничтожны…

Сквозь столетия, бури и нравы
Пронесем эту боль безнадежно,
Но в одном лишь останемся правы:
Вместе – тьма, но и врозь – невозможно!..

Не нужен Твоего прощения оскал!
Сама могу легко сказать: «Прощаю!»
Я – гордость – твой душевный маргинал –
Во тьме седых сомнений обнищаю…

Я не покаюсь о тебе в судьбе своей:
Пусть будет так – отныне и до тризны!
В рыданьях летних проливных дождей
Мои слова послушны и капризны…

Ты запираешь мое сердце на засов –
Уходишь тенью от своих ответов…
Завистливые хоры голосов
Поют нам злые арии советов…

На відчайдуха-самогубця схожий:
Влітаєш в петлю пострілом одним,
Кидаєшся під потяг, тонеш…Може,
То все пусте…Жага життєвих рим…

Помалу тягнеш ниточку надії
На штучній паралелі сподівань…
Ремінісцентні образи та мрії –
Будівники скляних мостів вагань.

Безглуздо-дикий ілюзорний світ
Поглинув порожнечу почуттів –
Не чуєш серця…Тягне, мов магніт…
Ти просто дослухаєшся до слів.

Когда посмотришь ты в мои глаза,
Как в темные распахнутые двери,
Увидишь лишь, как льдинкою слеза
Вниз упадет…И скажешь: «Я не верю!»

В душе моей все умерло навеки,
Лишь злая боль без проблеска надежды…
А в жилах ноют холодом расплавленные реки
И не цветут сады весенние, как прежде…

И не пытайся отогреть меня любовью!
Ей вход закрыт, есть место только мести!
Замерзли чувства, загнанные болью,
Сгорели мысли в лаве вечной лести…

Бо стояти над прірвою
з саморобними крилами -
надзвичайно страшно...


Вона стояла там, згорнувши крила,
Закривши очі, слухала пітьму…
У тиші кроків шепіт не вловила,
Удари серця та душі струну…

Вона не знала, що він тут – навколо,
Вона не думала, що він – у ній…
Молилась… і не кинула додолу
Ті крила, що лишились їй одній…

Сльоза скотилася безмежним горем,
Шалене серце вилітало геть,
А страх поволі наближався полем
І дихав у потилицю ледь-ледь…

Вона подумала, що час змиритись:
Стрілою самоти – на глибину…
Але ж… Не може доля помилитись:
Її кохає він… лише її одну…

11.12.2008 р.

Я – твій гріх… твій смертний гріх…
Я – ковток води в пісках пустелі,
Я – прощення від гріхів усіх
І розплата вічна, наче скеля.

Я – твій голос, слово, розум твій,
Я – твоя загадка незбагненна,
Я – безодня, ну а ти – у ній:
Де б не був ти – будеш біля мене!

Я – твоє прокляття, згуба й мука,
Я – твій темний ангел на плечі.
Я все знаю! Знає все розлука,
Тільки ти не говори, мовчи…

14.12.2008 р.

Пусті слова, пусті думки… Один маршрут…
Загублені серця в розгублених риданнях –
Ми продали їх за нікчемний бруд,
Знівечене, п’янке і дике безталання…

До чого щастя?.. Правда – в самоті,
В стражданнях гірких, у сльозах, у втомі…
Це – все твоє надбання у житті,
Моменти щастя – зовсім невагомі!

Я ненавиджу слово «майбутнє»…
І ненавиджу слово «чекати»…
Що нам ті дефініції, сутність?
Ми приречені просто страждати…

Переписана начисто доля,
Перероблена з чорного в сіре,
Переліплена в снах і покорі –
Лише вдавана сила та віра…

Тебе я мушу вистраждати… Мушу!
З кінця і краю, з пекла до небес:
За тебе вмерти і продати душу,
Щоб знову ти в очах моїх воскрес…

Тебе я мушу сотні раз прощати!
Вертати з темряви й прогнати в ніч …
Мовчати, вірити, чекати й знати,
Що не розтанеш серед тих облич…

Тебе я мушу загубити в бурі,
Залишити самого в час страшний,
Щоб потім зрозуміти у зажурі,
Що ти – єдиний… Цілковито мій…

Я крикну, ковтаючи вітер вологий губами,
Залишу думки у колодязі вічних світів:
Здається, закрилася брама небесна над нами –
Але ж я хотіла, щоб цього і сам ти хотів…

В червоне фарбую вчорашнє сумне моє чорне,
Вбиваю останній гвіздок у щасливу труну…
А смуток холодний до себе так лагідно горне,
Впиваючись кігтями в сиву від зойку луну…

Все сказане мною – то сповідь душі перед смертю,
Слова з ешафоту, благання до Твого Петра…
Так дай же притулок моєму тендітному серцю,
Розбитому вщент ніжним співом людського «добра»!..

Я відчуваю потяги до прози:
Слова втрачають свій реальний сенс.
То як твій настрій, метеопрогнози?..
Все добре? Значить, побороли стрес... :)

У мене все, як завжди, пречудово:
Інет і кава - звичний мій процес.
Сумую? Ні! Та що ти... все так "кльово"...
Чому ж тоді писала смс?..