О люба, тисячі привітів
Од мене сонячних прийми.
Моє ти сяйво в темнім світі,
Мої ти ліки від пітьми.

Чудове вчора й сьогодення,
В прекрасне вірю майбуття!
Моє ти щастя і натхнення...
І геть усе моє життя!

Сади осінні вечорові,
Зими незаймані сніги.
І перші проліски любові,
Шаленство літньої жаги.

І почуття дедалі дужче!
Вклоняюсь Всесвіту творцю!
Сльоза кохання та живлюща
Всю Землю породила цю!

26 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Гортає день об'яття сторінок
календаря, А я сиджу і думаю:
"Хто я?"
І в розмаїтті поглядів своїх, міркую
чи ще стало сили жить,
Дедалі важче бути нам стає, на одрі змін,
незламаних безодней,
Ідуть у пекло бісові думки, що так і
прагнуть видертись з "сьогодні".
На цвинтарі національної ідеї похорон,
а ми,
Подібно грекам з полісів завзято,
політиці ідемо на поклон,
Бо не скормити всіх одним телятом.
Вирує звір, побиті урожаї, болить за все,
що бачу я,
Я до кінця життя супроводжаю,
зі мною ж в супровід пішла б лише земля.
Народ подібно ґедзям метушиться,
шукаючи,
Де ліпше в світі жить, і стало буть,
не тут,
А де? - Ніде, отак й живем
і так вмираєм,
І точимося над заграєм, і думаємо
"так і має буть",
А звідки знаєм? А звідки знаєм?


23.XI.MMXXIp.

Буде ніч листопа́дова,
буря над бором, пітьма…
Буде блимати лагідно
вперта жаринка багаття.
І у проблисках тьми
вже не сам ти і я не сама –
будем МИ. Будем щедрі й багаті!
Бо не в запічок теплий -
до стін і вишиваних руж –
ми в цю пізню пору́
понесем наші думи розквітлі.
У дрімучім бору
відсвяткуєм одруження душ –
і весіллю осінньому
травні позаздрять і квітні…

Життя, на радощі скупе
І щедре на страждання, –
Лише захекано сопе
В години розставання.
А я ніяк не замовчу
Й прощатися не хочу,
Бо не нажився досхочу,
Як Бог мені пророчив.
Благословляючи хрестом,
Казав колись Всевишній,
Що все минається бігом
Тому, хто в світі злишній...
25.11.21

Якову Сусленському

«Незамінимі є!»-
Прийміте, Якове, цю істину до себе в гості.
«Незамінимі є!»-
Не солодко Вам буде з гостею цією там, у високості.
Бо я її ще й дещо приперчу:
«Не всіх за образом і на подобу Бога створено!
А тільки тих, хто, як і сам Господь,
Без примусу ідуть навстріч тому, що озоветься болем.
У кого доостанку є потреба Божа невибутня –
Уболівать за всіх і все, та лиш себе забути».
«Незамінимі є!»,
Бо хто ж за Вас шукатиме всіх тих,
Хто в час смертельний рятував юдеїв,
Порозуміння хто в діла втілив,
А не обмежився ідеєю?
І хто ж за Вас так розказати годен
Про слідство й тюрми, карцери і голод,-
Про все оте радянське неповторне пекло,
Аби для слухача морозом обернулась спека?..
Здогадуюсь, із скромності Ви скажете лиш те,
Що вже утрадиційнили уми ліниві,
Що не було й нема людей незамінимих.
І якщо так, вертайтеся тоді в Єрусалим , до хати,
Щоб можна з Вами знов про це дискутувати.

дивишся на цей бузок
який так рясно цвів
розумієш скільки минуло днів
хоч відмічай
олівцем на стіні
бузок он мічений сухоцвітом
а в тебе що
сивина та й годі
дивитись можеш у різні боки
і мружитись невдоволено
як немовля
чи буде це дерево багаттям
чи надто його тримає земля
чи надто його тримає небо
як на картинах сезанна
небо ясне й безхмарне
закурюєш наливаєш горілку
піти прогулятись чи краще заснути
змізернів принц
що так що так несуттєво
усе воно намарне
випиваєш і знову дивишся на бузок

Рудіє полум’ям сурьми
опалене опале листя,
у голім вітті вітер свище
осінню арію зими.

Минає ера листопаду,
нова епоха настає
і хто трудився до упаду,
надію має на своє.

Борей дає свої уроки
і... то закінчується газ,
то наші унтери високі
виходять заміж перший раз.

І це нікого не лякає...
ось-ось повіє ост... і норд...
і ясно, що із того краю,
де Ірод – явно ідіот.

Народи – вівці та отари
стоять у черзі на заряд
і скаженіє супостат...

Іуді нині мало зради,
та буйні фарисеї Ради
не оглядаються назад.

11.2021

Вже листопад вітється із груднем
Та світить ясне сонце й вітер втих.
Повітрям дихаю собі на повні груди
Й милуюся красою днів оцих.

Вони ще не холодні та погожі,
Хоча короткі, бо така пора.
Нехай ця пізня осінь наворожить
Тепла душевного. любові і добра.

2021 р.

Здається, про щось говорили,
Хоча і не слухали слів,
Адже пригадати несила,
Чого хто від кого хотів.
Ми добре засвоїли ролі
І грали їх так швидкома,
Що нині ніякого болю
В обох від розлуки нема.
Стрічаємось досі премило,
Хоч в юності час нас розвів
Отак, що згадати несила
Чого хто від кого хотів...
24.11.21

Вона всміхнулася тобі
Здалася милою такою
У неї демон на горбі
І він глузує над тобою

А ти за нею назирці
Ідеш і дихаєш туманом
Не жінка не сестра не мама
Примара з торбою в руці

Дійшла до берега і ти
За стовбур сивої ялини
Сховався й бачиш як плоти
Не уповільнюючи плину

Сю ніч ходили по воді
Яка на ртуть розлиту схожа
Навколо ліс як огорожа
Тобі здавалося тоді

Один єдиний кермовий
Приплив домовитися з нею
Коса здригнулася змією
А ти завмер мов неживий

Тоді піднялася вона
На пліт а в торбі домотканій
Світив напівпрозорий камінь
Чиясь душа – чиясь вина

І ти побіг собі домів
Крізь ліс засніжений і мертвий
Що над тобою гомонів
Литки були до м’яса здерті

А зранку вістка полетить
Твоя дружина що ти кинув
На холод винесла дитину
Та розсміялася на мить

Квіткою сонце у Дня на долоні.
«Любить, не любить…» – зриває пелюстя.
Сполохи в небо злітають червоні
і тріпотять, як розвішане хустя.

Хмари пухнаті пливуть караваном.
Квапно загасло общипане сонце.
Пологом Ніч розстелилась над ланом
і колихає зірок в’яле ґронце.

Їй би до Дня дотягтися звабливо,
радісно впасти в обійми жагучі.
Та стилий Ранок здійнявсь галасливо,
звісив імлисті тенета колючі...

Знову займається сонце кудлате.
День супить брови і журиться втомно.
Поруч гацає проміння цибате
і роздягає його безсоромно.

Він багровіє і лине за хмари –
в небо строкате, поближче до Ночі.
Тільки б відчуть її лагідні чари,
в ніжні пірнути закохані очі…

Сонце на обрії. Небо гуркоче.
День розхворівся чуттями міцними.
Ніч ясноока зірками мигоче, –
та хмурий Вечір постав поміж ними.

09.06.21

Окіл іще доволі диваків…
Про космос все один леліє мрії,
нейтрино інший протягом років
руками запустити прагне в дію…

«Зелений світ» для нього не бастард,
бо кожен день: «сьогодні – як востаннє»!
Гіпаніс і Ташлик, і Бузький гард –
відомі віхи гідного зростання.

В усьому потаємний бачив сенс:
у Пушкіна і Даля, древнім «Слові…»
Апокрифів дослідження процес
у ньому вирував невипадково.

Сенсація «Гомер – то наш земляк»
із часом стала не така й химерна…
Під гомеричний сміх, неабияк,
уперто сіяв українства зерна.

Надію мав – зійдуть колись вони,
заколоситься українське поле
і згинуть ниці діти сатани,
і стане люд у оріянське коло!

З дитинства я любила міркувати,
І копирсатися замріяно в собі.
Бувало, кличе на вечерю мати,
А я рахую зорі голубі.

Шукаю у жаливі місяць в повні,
На липі всотую пташиний спів.
І споглядаю, як булані коні
Пасуться в небі посеред снігів.

В шовкові коси — ляльці-кукурудзі,
Вплітаю любо, стрічечку ясну.
Намисто перламутрових ілюзій
Нанизую на серденька струну.

Гадаю на ромашці. Ще не знаю
Облуди, зради, болісних утрат.
Та сплів павук сильце у диво-краю,
Перун зігнав на сідало курчат.

Здійнявся вітер, хилить долу віти.
Гримить... Розгнівався Всевишній Бог...
Із оченят, зелених малахітів,
Посипалися сльози, мов горох.

Хрущів збираю, розправляю крильця.
Летіть... летіть у яблуневий цвіт!
Дощами пахне – батьківська криниця,
А материнським молоком весь — світ!

22.11.2021р.

Поволі вужчає дорога
Зі сподівань, –
Потроху більшає тривога
Від розставань.
Частіше біди родять муки
І множать лють, –
Все ближче міді тужні звуки
Уже стають.
Розлуки холодом лякають
Останні дні, –
Чи довго мерзнути в одчаї
Іще мені?..
23.11.21

Ви думали, що будемо мовчати,
Злякаємося плісняви і зла,
Коли сини вмирають, бо солдати,
Яких на фронт війна ця привела?

Ви думали, що пробачати будем
Синівські смерті і чоловіків?
Нас не злякає цей холодний грудень,
Ми станемо на захист вояків.

Ми – матері, відродимо державу,
Нам допоможуть звичаї віків.
Примножимо і перемогу, й славу,
Своїх дідів, батьків, чоловіків.

Бо ми – жінки, на нас уся планета,
Ми найцінніше даємо – життя.
І перемоги давню естафету
Ми втілимо в найближче майбуття.

Ми – матері, на фронті наші діти,
На них свинець скрізь сиплеться, мов град.
Синів навчали рідний край любити,
Тому на смерть стоятиме солдат.

За нашу землю і за нас із вами,
За слово материнське і тепло.
Ставайте разом, сестри, наші мами,
За мир і правду, щоб убити зло.

Усі жінки моєї України,
Не дозволяйте ширитись війні.
Примусьте владу, що засіла нині,
Звільнити Крим, Донбас, будучині.

Щоб народились вільними онуки,
Щоб українці мали булаву.
Тож треба взяти владу в наші руки
Й перемогти ворожий кремль, Москву.
22.11.21

А та Тата та тата!...

2022

Я людина кіно
Я покажу тобі магію її
Я людина кіно
Я екранізую твої мелодії

Заблюрю, змонтую
Кадри відремонтую
Виріжу зайві обличчя
Розкрию твоє величчя

Готую сценарій думок
Зачиню під твій замок
І тільки після “Мотор!”
Там не я, а актор

Ти головна зірка
Без усіляких “Гірко!”
Світло падає як треба
Павільйони більше неба

Проношу наш сюжет
У нас невеликий бюджет
Нехай усе буде там
Разом із нашим життям

Ти акторка навіки
Де ж мої ліки
Серце наче двигун
Диких коней табун

Таких як я, химер
Довкола мільйони
Та я твій режисер
І тут наші закони

І коли буде “Знято!”
Ми усім покажемо
Кінематографічне свято
І в ейфорії поруч ляжемо

Михайло Чорновол, 2021

І
Зеленими очима ойкумени,
коли сіяє повня(уві сні)
крізь шибу у причільному вікні
мене гіпнотизує кіт учений,
майбутнє пророкуючи мені.

Мурликає... навіює «шедеври»,
якими й так забита голова...
і думаю, – які то мають нерви
не до кінця оголені дерева
і де-не-де сивіюча трава!

І нікуди ховатися... на ґанку
то дідько лисий, то окатий Вій,
то пика повновидого до ранку
усе одно загляне за фіранку
увидіти, чи я іще живий.

Путі суґестій сих несповідимі...
Та, може, що за обріями дня
далекий пращур їхніми очима
до мене зазирає, чи рідня
із-за Уралу, із Кубані, Криму...
.....................................................
Пора тікати... вйо і на коня...
надокучає музика хатня.
О... чуєте? Щось рипає дверима...
нехай само перезимує зиму
моє дурне учене кошеня.

ІІ
Усюди є невидиме коріння
цупкої еміграції села...
і згадую, – а чим би ще жила
конаюча епоха переміни...
і закриваю очі на видіння,
які відображають дзеркала.

Усе минає... що було раніше,
та оживають закоптілі вірші
і їхні ілюстрації живі...
чекаємо на серії нові,
та як би інше не було ще гірше,
коли усохне ґлей у голові
агонізуючого візаві.

ІІІ
І чую... бачу полум’я Майдану...
небесна сотня сяє угорі,
та не світає й досі(на зорі)
у мареві зеленого туману.

І наче охлократія линяє,
і ніби є еліта... і немає –
розп’ята окаянними людьми...

і хто у цьому винен як не ми,
і що робити?.. на афіші раю
горить тавро червоної пітьми.

11.2021

Гориш в мені свічею восковою,
Забувши, що на сході йде війна.
Вкриває всесвіт чорною габою —
Коронавірусу зла сарана.

Ніяково радіти сонцю, зливі,
І дихати тобою раз у раз,
Ховати очі від людей щасливі,
Блаженно слухати — бентежний джаз.

Горю в тобі неначе сонця ватра.
(Бенкет під час чуми був недарма.)
Бо завтра, може, не настане завтра.
Розплющу очі, а душі — нема.

21.11.2021р.

З русявою відчути довелося
себе стареньким дідом сивочолим
і пережити смуток, біль, утому…

Проте у променисто-золотому
розливі наймилішої волосся
моя чуприна – срібнокрилий човен!

10-11.2021

Став туман понад рікою
Аж до самих хмар, –
Наче хтось прикрив рукою
Сонячний ліхтар.
Заховався з поля зору
Милий серцю край,
Бо туман стоїть суворо,
Хоч когось лякай.
І нема такої сили,
Щоб змела його, –
Мла смертельна погасила
Сонячний вогонь.
22.11.21

Із Анни Ахматової


Груди так безпорадно хололи,
Але кроки мої - легкі,
На правицю напнула я,
Для лівої пальчатка руки.

Марилось, що багацько сходів,
Та я знала - їх тільки три!
Поміж кленів пошепт осінній
Попрохав: "Зі мною помри!"

Ввів в оману мене тужливий,
Мінливий, лихий уділ,
Я мовила: "Любий, любий!"
Я також. З тобой до загин..."

Це піснь кінцевої стрічі,
Мені зиркнув темніший з домин,
Лиш у ложиці вогнились свічки
Знеохочено-бурштинових світин.


18.XI.MMXXIp.

Війна невідворотною була,
Бо жевріла невпинно крізь століття.
І падали на долі лихоліття
І застилала обріїї імла.

Імперія творила ворогів –
Вона без ворогів не виживала,
Як без вождів з кривавих п’єдесталів
І швидкоруч поліплених богів.

Ота війна, здавалось, назавжди́,
Допоки слід імперіїї не згине,
І, врешті, не позбудеться Вкраїна
Ментальності холопства та орди.

ОСТАННІЙ ПРИЗ

Короткозорість пізнання сліпить
Як зло… Любов навколо спить
І зрить у ріки крові в океані сліз.
Рок не погребує укласти в серця віз
Усі скорботи людства. Тоді вмить
Він стогоном і болем заскрипить
В роздертій борозні душі. Той зріз
Лезом волатиме і прочаїть наскрі́зь
Луною щему болі. Небо прокричить
Жахом землі з утоми. Страти мить.
Вона в іржі огидна скреготом заліз,
Затесаних на смерть. Останній приз!

Павло Гай-Нижник
21 листопада 2021 р.

Із Миколи Некрасова

            1

        Не було би на світі вина -
        зовсім злий був би світ.
        І напевно - не спить сатана! -
        я накоїв би бід.

Мене пан без провини посік.
І таке щось на мене найшло...
Я не те щоб який гордівник,
але ж вперше в житті це було.

Як подумаю - сльози з очей,
й голова - як в якомусь чаду.
Як погляну тепер на людей?
До коханої як підійду?

І лежав я на печі мовчком,
за весь день - бодай щів не поїв;
й нашептав мені біс потайком
купу темних, підбурливих слів.

От на ранок похмурий я встав,
помолитися навіть не зміг,
ні півслова ні з ким не сказав
і пішов без хреста за поріг.

Раптом: «Братику, хочеш вина?» -
закричала сестра мені вслід.
Цілий штоф осушив я до дна -
і уже не пішов у похід.

            2

        Не було би на світі вина -
        зовсім злий був би світ.
        І напевно - не спить сатана! -
        я накоїв би бід.

Степанида, сусідська дочка,
полонила мене по весні;
я посватав її в старика,
і вона обіцялась мені.

Тільки старосту - знати б, коли! -
видно, інший впрохав молодець,
і з немилим її повели
мимо вікон моїх під вінець.

Й охопив мене холод і дріж,
бо ж душа – не з каміння вона!
Нагострив я на старосту ніж
та узяв для наснаги вина.

Та в шинку був у справах своїх
мій дружок, він вгостити бажав;
від вгощення відмовитись - гріх,
я лишивсь та півштофа прийняв.

Потім - ще, і напився упень,
і полегшало трохи немов;
і про ніж я забув у той день,
а уранці - у розум прийшов...

            3

        Не було би на світі вина -
        зовсім злий був би світ.
        І напевно - не спить сатана! -
        я накоїв би бід.

Я з артіллю запевнив купця,
що всі печі йому заміню;
в місяць справу довів до кінця -
і до нього прийшов по платню.

Недодав, лиходійська душа!
Я - картати, страхати судом;
«Так не буде тобі ні гроша!» -
і звелів мене гнати притьмом.

І хоч як докладав я зусиль,
а й за місяць не видрав той борг;
не постачив платнею артіль -
і тепер мене тягнуть в острог...

Наточивши сокиру ущерть,
«Пропадай!» - сам собі я сказав;
причаївсь, розлютований всмерть,
біля дому купця - і чекав.

Та підмерз, а навпроти - корчма,
тож до неї погрітись ввіпхнувсь;
там я випив, побивсь із двома -
і уже в околодку проснувсь...

(2021)

В українському серці терпіння багато
І не менше поміщено в нім доброти, –
В українському серці набутки і втрати,
І жура, яку в інших серцях не знайти.
В українському серці повага до брата
І любов до сестри, і до предків жалі, –
А кого не бажає це серце сприймати,
Тому місця нема на вкраїнській землі.
21.11.21

Коли з пера стікає трійло
в цнотливість чистого листа,
як спати можеш ти спокійно,
розп’явши слово мов Христа?

Осиновий загнавши тибель,
мерщій ховаєшся в кущі –
відсвяткувати час погибель
безвинно вбитої душі.

Не сумнівайся, не воскресне
умертвлений тобою плід.
Та чи заплаче піднебесся
хоч один раз на сотню літ?

Ні, не заплаче, збайдужіло
і, мабуть, це не від добра.
Убили душу, вбийте тіло.
Вже й трута скапує з пера.
21.11.21р.

ОСАННА ГЕНІЮ СУШКА
Зачин

Восхвалимо, друзі, сьогодні Сушка Олександра,
Який він прекрасний, потужний, розкішний поет.
Його усі твори — чудові, ах, йогівські тантри,
До космосу це — сексуальний фантастики злет!

Монолог святого Олександра:

Кому ж то потрібно — любителів критикувати?
Коли є для цього об’єктом аж сам Чорногуз?!
І я коло нього — навчатель і редагуватель!
Це я його вчив тут шедеври творити від Муз.

Поп’ю з нього крові — тоді і мене спогадають,
Який я був гуру, і скажуть про мене — мудрець!
І візьмуть тоді із жахнючого пекла — ДО РАЮ!
І більше не скажуть, що пише дурню він — капець!

НІХТО не посміє назвати мене графоманом,
А всі капелюхи скидатимуть метрів за три.
Сушкові — Осанна, найбільшому дурню — Осанна!
О ні! Мудрецю і навчателю — так говори

Усяк, хто моє Мудромисліє -- дуже Кошлате --
Собі за взірець для писання свойого бере.
Ніхто не посміє мене на три букви послати,
Я — Ребе і Брахман, мулла я, і ксьондз, і кюре!

Краси не люблю. Ще усяких пихатих естетів...
Зате в баговинні я раків ловити мастак!
Рецензію-клізму поставить — за щастя! - поету,
Хай несправедливо, зате насолоди — отак!

Я вмілий, хлоп’ята, повірте мені, провокуйник,
У органах школу проходив таки недарма.
І жало у мого пера, хай відчує, отруйне,
Вкушу, аж Горгона-медуза здригнеться сама!

Бува, Чорногуз огризнеться, нарцисна зараза.
Зате в зауваженнях толк є, як далі рости.
Хоча і доходить до мене з десятого разу,
А все ж потихеньку іду до своєї мети.

Люблю тому критику — хйопці — мотайте на вуса --
А поки в пошані ви голови дружно схиліть.
Як виживу з сайту триклятого я Чорногуза,
То може й до вас надійти — ох! — кусюча ця мить!

28 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)


А тепер стосовно закиду про "Софіїівку"

Дякую, дорогий друже Олександре, що постійно думаєш про мене, днями і ночами. Так активно рекламуєш мою творчість.

На жаль, любий друже Олександре, я люблю красу, і буду її оспівувати. Я не заперечую той факт, що при будівництві "Софіївки", а не "Софії", як пишеш ти, а маєш статус R1, (і не знаєш навіть правильної назви дендропарку!) загинули люди. Я про це написав, але ти чомусь це місце не цитуєш.
Якщо така страшна ця краса, то що - треба знищити її по-твоєму? Давай знищимо найкращий у світі дендропарк, то чи буде чим Україні гордитися? Ти чим думав, коли це писав, головою, чи іншим місцем?
Граф Потоцький, до твого відома, ПЛАТИВ кріпакам гроші за працю. А не зганяв силою. Вони самі добровільно йшли на будівництво, і знали, що могло таке трапитися з ними, але думали - може, пронесе, як і кожен на їх місці.
А хіба на інших славетних будівлях не гинули люди? То давайте знищимо Ейфелеву вежу, турецькі мечеті, Єгипетські піраміди, Санкт-Петербург козаки наші будували, і мерли тисячами, щось ніхто не руйнує там Палаци і т.д. - скрізь гинули люди на будівництві. І з чим ми лишимось, як зруйнуємо? З мудрими думками Олександра Сушка? Хіба що.
А я таки співатиму про красу життя і шукатиму її в ньому. А ти в цьому житті весь час шукаєш щось протилежне красі. Може, вже варто над цим замислитись? Хочеш мати лаври Герострата, який підпалив Зевсів Храм у Греції заради того, щоб прославитись? Боже, тобі помагай. Чи треба сказати - Чорте?!
І ще одне. Ти вважаєш по-совіцьки, що панів не повинно бути. Тільки ті, хто внизу? Тобто інтелігенція не потрібна, до якої ти належиш, еліта нації? Тоді візьми і наклади на себе руки. А я такого не хочу. Бувай здоровий.

Ярослав Чорногуз

Народ вкраїнський схильний до краси,
І радо помагав своєму пану --
Аристократу духу, не тирану
Перетворить на казку ці ліси,

Гаї, діброви, схили кам’янисті,
І річку Кам’янку, раніш — Багно,
Постало диво справжнє тут, воно --
Плід фантастичний генія і хисту.

Видовбували з каменю стави,
Підземну річку, гроти таємничі,
Творили колективно будівничі,
З землі там насипались острови.

Проклали шлюз на Верхній став потужний,
Альтанки будувалися, містки...
Робили все там панські кріпаки --
Ці водоспади, водограї дружно.

Пересували брили в сотні тонн,
Утілили в життя легенди вічні.
Для багатьох закінчилась трагічно
Робота. Бачим камінь смерті он.

Це — острів Лесбос, що на ставі Нижнім,
З возів, зі скелі в воду він впаде.
І покалічить і уб’є людей.
На нім Сафо творила вірші ніжні.

А скільки тут насаджено рослин --
Дерев, чагарників, кущів і квітів!
Півтори тисячі з усього світу
Найменувань в “Софіївку” звезли.

Олені, лані ходять у Звіринці,
І скрізь в озерах — лебеді й качки.
І фазани, і павичі таки
Були ще при Потоцьких — спогад зрине.

Заремба, Чорнокриленко, Троян,
Герасименко, Закуренко з ними
Діброва... Над гаями чарівними --
Вкраїнських будівничих імена.

І Людвік Метцель, польський інженер,
І Оліва — французький садівничий --
Творили нам “Софіївки” обличчя,
Його краса чарує і тепер.

У різні роки їм допомагали
Ферре, Боссе, Пашкевича труди,
Аби хотіли ми прийти сюди,
І не було чудових вражень мало.

Були стихійні лиха, з них одне --
У році дев’ятсот восьмидесятім,
Як повінь позривала всі загати.
Руйнації видовище жахне.

Олександр Сушко
Народе мій! Ти - оберіг краси!
Шануй себе! Не угинайся пану!
А шляхтичі бездушні - це тирани!
Кріпак для нього - бидло, раб, ясир.

Гаї, діброви, схили кам’яні –
Усе залито кровію нещасних.
Бо парк «Софія» - для бездушних - празник,
А для майстрів – це безвість, чорна ніч.

2

Альтанку мурувало двадцять душ,
А шлюз – утричі більше. А помери
Від ран, хвороб, а не від айстр і руж -
Рабів шістсот! Ось тема для новели!

Під водоспадом ліг кістьми поет,
У річці Стікс - художник, породілля…
Чи віршомаз хоча б один куплет
Їм присвятив у приступах безділля?

Чи на добро схилились терези,
Якщо із крові озеро сяйнисте?
Чужі труди - в ім’я страшній красі…
А ти дивися. Милуйся убивством.

20.11.2021р

1.
Речь Отчего зова
услышим ли снова
задумав открыть
страницу?
2.
Да, словом в былое
отправились двое
туда, где вода
точится.
3.
Живое готово
дать жизни основу
кому повезет
напиться.
4.
Дать Богу обитель
земной может житель
и стоит к тому
стремиться.
5.
Найти надо Слово
и снова и снова
Отцу своему
молиться.

20.11.2021г. Чернигов

История:
https://stihi.ru/2021/08/23/5215
Absent of sensе
Надежда Ковальская

Обтрусив із неї вітер
Вже усі-усі листки.
І сумує так за літом
Ця берізка край води.

Сльози ллє з дощем осіннім.
Тихо вітами хита
Й слухає як вечір пізній
Її піснею віта.

2021 р.

Тиха ніч. Та холодна.
Роси впали на луки.
Як запахли сьогодні
ревні трави розлуки,
захиталося небо
і земля під ногами
нагострили нетреби*
шпичаки поміж нами…
Чи сичі засичали,
чи відьмак поряд крекче?
Хай розтануть печалі...
На жакета на плечі.
20.11.21р.

Що змінилося в мене з появою жінки
Зрозумів і відчув я, напевно, в ту мить,
Коли радо зітхнула стражденна печінка,
Бо з тих пір не вона, а вже серце болить…
20.11.21

Ми з тобою летіли у ніч,
Ми з тобою летіли у вечір.
І жага струмувала із віч,
Огортала не гірше хуртечі.

І жага струмувала із віч,
І вогнем запалали два тіла.
І мільйонами факелів-свіч,
Фейєрверками палахтотіли.

Ми з тобою летіли між зір
Над землею, лісами, полями...
І безодні страшні чорних дір
Всі займалися шалу вогнями.

Мов од пристрасті двох голубів --
Ніч і вечір, і день і світання --
Цілий всесвіт аж заголубів,
І з’єднався із Сонцем КОХАННЯМ!!!

20 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

Ніч гомоніла про свої жалі
І дріботіла по дахах і листю
У край далекий плили кораблі
Крізь морок днів і золоті намиста
А там в імлі невидимий портал
Де сходяться усі спіралі часу
В руці Земля і зоряний бокал
І Бог ще не придумав першу фразу…

Утонуть бы в тишине,
В этой яркой глубине.
Захлебнуться бы одиночеством,
Узнав о своем ничтожестве.

Потеряться бы в кровавых мыслях,
Не поняв ничего в жизненных смыслах.
Раствориться бы в любви,
Желав новой трагичной главы.

Истощиться бы в слепом поиске,
Не почувствовав искренности в людском отклике.
Умереть бы в пьяном сне,
Прожив каждый день как на войне.

2021 г.

То мовчить, то знову ойкне лунко,
Блискаючи зорями з-під вій, –
Цілу ніч дарую поцілунки
Ненаситній радості моїй.
Хоч уже утомлююсь потроху
І скрипить ображено тахта, –
Цілу ніч лунають “ахи” й “охи”,
Розпалом дратуючи кота.
Хто правий і хто в тім винуватий,
Що змінився ритм серцебиття, –
Що все менше часу написати
Вірша про шалені почуття?..
19.11.21

Шляхи тернисті, незбагненні…
Перетинають їх стежки.
В обставини ведуть злиденні,
Які тривають вже роки.

Ось так мандрують бур’янами.
Із лісу вийшли, далі – степ.
Він – у знервованому стані.
Вона веде його вперед.

Невже колись забракне світла?
А кроки в темряві тяжкі.
Та й сонця посмішка привітна
В хмаринах згублена поки.

Процес тривалий та повчальний.
Його не зрозуміти враз.
Коли ж нарешті буде схвальний,
Наступить доленосний час?

Плетінню долі не завадить
Нічого, навіть вороги.
Спокусу, безнадію, зраду
Перемогти вони змогли.

09.11.2021

А Роман (послав) великі дари Х-л-гу, цареві Русії, і підмовив його…
І прийшов він вночі до міста С-м-к-раю і взяв його злодійським способом…
І пішов…і воював проти Кустантіни на морі чотири місяці. І згинули там богатирі його…
І пішов він морем в Персію, і загинув там він і весь стан його.
Кембріджський документ. Х ст.


- От, кажете ви – Святослав, Святослав –
Великий воїтель, скоритель держав,
Поставив хозар на коліна.
А я пам’ятаю ще давні літа,-
Казав сивий дід, хоч ніхто й не питав,
На сонечко гріючи спину. –
Було то з півсотні тому, мабуть, літ.
Ми хижо уже позирали на світ,
Бажаючи слави здобути.
Аби не іржавіли наші мечі,
Готові до бою і вдень, і вночі,
Лиш голос кагана почути.
Було їх аж троє тоді на Русі
І рівні були між собою усі.
Один був каганом у росів.
Він в Хорсуні славнім на Росі сидів,
І містом, і родом своїм володів.
Другий – в Переяславі правив.
Рід родіїв був під началом його,
Отримав по праву від батька свого,
Хоч імені ще не прославив,
Та був молодий і гарячий, однак.
Хельгедом по-роськи той звався юнак.
Про нього розмова і піде.
У Києві князь на горах цих сидів,
Він родом полянським тоді володів,
Що роським родам був сусідом.
Князь київський рівним з каганами був
І право те прадід його ще здобув.
Й поляни вже руссю прозвались.
Як правив князь Дір на полянах, чомусь
Синів не дали грізні боги йому.
Нічого йому не зосталось,
Як видати заміж дво доньок своїх.
Одна подалася в далекі краї,
За Рюрика у Новий город.
Друга за Аскольда у Хорсунь пішла.
Як Дірові смертна година прийшла,
Аскольд зміг піднятись на Гору.
Полянами й росами правити став.
Та Хорс йому щастя у тому не дав.
Невдалий похід до Царьграда
Та голод у Києві…Син був один,
Загинув в бою із болгарами він.
Аскольд, врешті, Хорсові зрадив
І віру чужинську ромейську прийняв,
Мов захисту в бога чужого шукав.
Народ збунтувавсь проти того.
Прогнали Аскольда із Києва всі,
Бо зрадникам місця нема на Русі.
Без князя зосталися свого.
Тож кинули клич і послали послів,
Щоб Рюриків син місце князя посів.
Не Рюрик… Та й він в ту годину
Відправився вже до богів на віки.
Син Ігор, хоча й був маленький поки,
Мав право на Київ єдино.
Він в Київ із дядьком Олегом приплив.
Аскольда Олег із засі́дки убив.
В Угорському княжа могила.
Поки Ігор ріс, поки сил набиравсь,
Олег на Русі був, немов, справжній князь.
З часом набирав лише сили.
Скорив навколишні Русі племена.
Рікою до нас попливла данина,
Що перше хозари збирали.
Древлян підкорили та уличів ще,
По всіх непокірних пройшлися мечем
І аж до Царьграда дістали.
Вказали ромеям їх місце в житті,
Аби не стояли в Русі на путі,
Щита на воротях прибили.
Аби досягти того, слід було всім,
Єдиною силою буть на Русі,
Тож родії, як не хотіли,
Під руку Олегову мусили йти.
Хоч їхній каган владу мав зберегти,
Але, що за влада під кимось?
Як Ігор підріс, владу всю перебрав
І князем над Руськими землями став,
Зміцнив лише владу над ними.
В часи ті й з’явився був Хельгед на світ.
З дитинства все мріяв про дальній похід,
Про славу, у битвах здобуту.
Як виріс, каганом у родіїв став.
Дитячої мрії він не забував.
Та й як її можна забути?
А ще хотів власну державу здобуть,
Аби під чужою рукою не буть.
А був він, казав я, гарячий.
Надумав і кинув між родіїв клич,
Кого до кісток допекла уже піч,
Хто смерть дещо іншою бачить,
Нехай відправляється з ним у похід.
І слави здобуде й багатства у рід.
Якщо вже помре – то у битві.
І нас кілька тисяч до нього зійшлось.
Достатньо човнів для походу знайшлось.
Ніщо не могло нас спинити.
Дніпром ми спустились в самісінький Понт,
Херсон проминули у Тавриці й от
Вночі до Самкерца дістались.
Каган наш і був ще, хоча, молодий,
Але нерозумно не кидався в бій.
Це ми уже потім дізнались.
Задумавши лише далекий похід,
Він все у купців розпитався, як слід,
Тож знав все про місто, що треба:
Хозарський правитель подався кудись
І вої десь слідом за ним подались.
Для нас – подарунок від неба.
Вночі ми у місто тихенько ввійшли
І стіни, і замок без бою взяли.
Прокинулось місто уранці,
Вже підданим не у хозарських царів…
(Хоч люд за цим, видно, зовсім не жалів
Та взявся спокійно до праці).
А ми за околиці скоро взялись,
Щоб землі поблизу теж нам піддались,
Бо ж місто – то ще не держава.
Збирали, як завше із них данину
Та проти хозар готували війну,
Хотіли мечі закривавить.
І довго чекати їх не довелось,
Під стінами військо хозарське зійшлось,
Щоб силою нас подолати.
Ми вийшли у поле, зійшлися в бою.
Такого не бачили в тому краю.
Та нам до війни не звикати.
Війна ж бо у русів з малого в крові.
І заздрили мертвим хозарам живі,
Від трупів не було де стати.
І, врешті, хозари таки подались,
А ми доганяти і бити взялись…
Хоч чув від купця я одного,
Як той воєвода хозарський Песах,
Свою «перемогу» тоді розписав.
Сміявся я лише із того.
Хозари пішли, ми в Самкерці були,
Округу собі підкорити змогли,
Хоч Хельгед не надто був радий.
Він більшого, мабуть, від того хотів.
Тому невеселий в Самкерці сидів,
Приносячи Хорсові кради.
І відповідь, наче, від Хорса прийшла,
Бо з Києва рать на Царьгород пішла,
Сам Ігор за море подався.
І Хельгед, почувши цю вістку, зрадів,
В похід готуватися всім нам велів.
У місті загін наш зостався,
А інші всі в лодії сіли й гайда
За Понт, де багатство нас всіх вигляда,
Бої, звісно… Слава чекає.
Хоча на Царьград Хельгед нас не повів,
Він слави своєї здобути хотів.
Собі Ігор сам хай шукає.
Поки Ігор там із ромеями бивсь,
Царьграду самому розором грозивсь,
В Віфінії суші пристали.
Є там у ромеїв багата земля,
Великі простори, родючі поля.
Тож здобичі було навалом.
Місцевий народ нас вороже зустрів,
З багатством прощатись ніяк не хотів
І владою нас визнавати.
Отож довелось брати в руки мечі
І неслухів всіх уму-розуму вчить,
Щоб думали з ким справу мати.
Ми сіяли смертю, щоб страхом зійшло
І потом кривавим вкривало чоло
Та все виявлялося марно.
Багатства ми, звісно, собі здобули
Та край цей скорити ніяк не могли,
Розвіялась мрія примарна
Про власну державу в багатих краях.
Зав’язли надовго в кривавих боях
З ромеями, що нагодились.
Зібрались на нас полювати, як пси,
Стягли з усієї імперії сил.
Хоч як ми хоробро не бились,
Та їх забагато було проти нас,
Тіснили й тіснили до моря весь час.
Ще звістки сумні долетіли,
Що Ігоря ворог таки подолав,
Десь флот його в морі уже відпалав,
Їм море було за могилу.
Лиш решткам малим удалось відійти
Та Ігоря-князя заледве спасти.
Ромеї з того осміліли
І кинули сили усі проти нас.
Та Хельгед здаватись зовсім не збиравсь.
Стягнувши докупи всі сили,
Ми врешті прорвали вороже кільце.
І слава велика кагану за це.
Дістались до моря, до лодій.
Хоч ворог й на морі на нас пантрував,
Відплисти спокійно ніяк не давав.
Та нас зупинити їм годі.
Вночі понад берегом ми подались,
Лишили мечі і за весла взялись,
Минули спокійно сторожу,
А далі у море і спробуй – знайди.
Вода поховала всі наші сліди,
Не знайде їх сила ворожа.
В Самкерц купи здобичі ми привезли,
Усе, що в Віфінії взяти змогли,
Безмірно багатими стали.
Але не раділи багатству тому.
У місті малому затісно йому.
Та й ми не за те воювали.
Хотіли кагану державу знайти,
Але знов далеко від тої мети…
За місяцем місяць минає.
Хозари кружляють навколо, однак
До бою із нами не стануть ніяк,
Бо ж силу уже нашу знають.
Аж ось надсилають до нас посланців,
І мовлять хозари каганові ці,
Що хочуть із нами миритись.
Що вісті хороші вони принесли
І місце чудове кагану знайшли,
Де можна йому збагатитись.
Отам на Кавказі є річка Кура,
На ній у Бердаа є купи добра,
Які тільки сили чекають.
Народ від багатства розніжений там
І мужності в ньому немає й на грам.
Араби те місто тримають.
Арабів прогнати і знай – володій.
То місто багатства, то місто надій!
І шлях не такий і далекий.
Хозари по землях своїх проведуть,
У поміч ще й підданих власних дадуть,
Тож взяти його буде легко.
То слухав каган і в душі розцвітав.
Про місто оте від купців уже знав.
Хоч хитрість хозарську і бачив:
Самкерц вони силою взять не змогли,
Виманювать з міста тепер почали.
Пізнали каганову вдачу.
Бо тут знову місто залишиться їм
Та ще й допоможемо добре у тім,
Що зможем арабів здолати,
А ті ж вже хозарам життя не дають.
І так одним махом двох зайців уб’ють…
Кагана ж не треба й вмовляти.
Засидівся він у дірі цій тісній,
Жадає походу та рветься у бій,
Тож згодився швидко на теє…
Щоправда, із ними я вже не подавсь,
Бродячий алан мені в полі спіткавсь
І вразив стрілою своєю.
Відлежавсь в Самкерці, а далі куди?
Хельгеда за горами спробуй, знайди.
Тут роські купці нагодились.
Вертались на Русь, тож мене узяли,
Для захисту в диких степах найняли.
Бач, тут мої вміння згодились…
Отак із купцями отими на Русь
Я, врешті, з походу того й повернувсь.
Що, кажете з Хельгедом стало?
Ходили чутки – крізь хазарів пройшли
І легко доволі Бердаа взяли.
Населення там не чіпали,
Бо ж думав каган,що держава його
Почне розширятись від міста того.
Він стане володарем краю.
Хоч пхались араби, щоб росів прогнать,
І ледь не щотижня кривавая рать.
Та наших же хто подолає?
Де сила арабська здолать не змогла
Там клята різачка їй допомогла.
Як пошесть по місту пройшлася.
І купка із тих, хто лишився живий,
Хто витримав з тою хворобою бій,
З проклятого міста знялася.
Та мало хто з того походу вернувсь,
Невтішна за ними поплакала Русь,
Про долю загиблих дізналась.
І Хельгед лишився навік в тім краю,
Не знаю – загинув він був у бою
Чи смерть від хвороби дісталась.
Та досі й забулось його вже ім’я,
Хіба пам’ятаю про те лише я.
Та скоро й мене вже не стане.
І хто тоді славне ім’я це згада?
Не лишиться в пам’яті, навіть, сліда.
Без пам’яті ж жити погано.

ПРЕВРАЩАЯ В МОЛИТВУ СТИХИ.
Натали Биссо
Оригинал
ПРЕВРАЩАЯ В МОЛИТВУ СТИХИ.
Укажите мне праведный путь,
И спасите от лжи и мести,
Пусть не будет в нас места лести,
И обид в нас не будет пусть.
Что бы гнев нами не овладел,
И уныния мы не знали,
Чтоб занудами мы не стали,
Совершить нам благих бы дел.
Чтоб гордыней не заболеть,
Чтобы зависть нас не съедала,
Чтоб душа от всего не страдала,
Дай нам сил её одолеть.
И от алчности убереги,
И от блуда греховного тоже,
Если станем судить себя строже -
Станут лёгкими жизни шаги.
Продолжая свой бренный путь,
Буду думать я лишь о вечном.
Мне не хочется слыть беспечной.
Разве жизни не в этом суть?
Помоги замолить грехи!
Сохрани и спаси нас, Боже!
Потому, что мы лучше стать можем,
Превращая в молитву стихи.


Перевела на украинский язык 18.11.21


Перетворюючи на молитву вірші.
Наталі Біссо
Оригінал
Перетворюючи на молитву вірші.
Вкажіть мені праведний шлях,
І врятуйте від брехні та помсти,
Хай не буде в нас місця лестощам,
І образ у нас не буде.
Що б гнів нами не опанував,
І зневіри ми не знали,
Щоб занудами ми не стали,
Здійснити нам добрих справ.
Щоб гордістю не захворіти,
Щоб заздрість нас не з'їдала,
Щоб душа від усього не страждала,
Дай нам сил її здолати.
І від жадібності убережи,
І від розпусти гріховної теж,
Якщо будемо судити себе суворіше -
Стануть легкими життя кроки.
Продовжуючи свій тлінний шлях,
Думатиму я лише про вічне.
Мені не хочеться славитися безтурботною.
Хіба життя не в цьому суть?
Допоможи замолити гріхи!
Збережи і спаси нас, Боже!
Тому, що ми краще стати можемо,
Перетворюючи на молитву вірші.
Переклала українською мовою 18.11.21

Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи розійшлись навіки.
Як інколи вершать життя
Слова-принади і слова-каліки.

Задощило і затуманило,
Сірі хмари вгорі табуном.
Розпогодилось - залистопадило
І казковим здавалося сном.

Жовте листя букетами падало
І горнулось до мами-землі
Й килимом устеляло її
Та із вітром у піжмурки бавилось.

Ще травичка зелена сховалася
Серед листя, його жовтизни.
Хай не буде ваш настрій сумним,
Хоч надворі вже залистопадило.

2021 р.

Єрмакові - Президенту - слава!!!
Кукловоду циркачів - ура!!!
Він чувак серйозний, не роззява,,
А на троні хай сидить баран.

Бо весільний генерал без тями,
У державних справах - ні бум-бум.
А Єрмак гендлює з москалями,
Нас із вами бачить у гробу.

А чи, може, помиляюсь, браття?
І наш гетьман дядя Володи?
Ну, а ми для нього - миші в хаті,
Він же - політичний богатир!

Сниться диво: на роялі жваво
Прутнем хтось симфонію заграв...
Єрмакові - Президенту - слава!!!
Кукловоду циркачів - ура!!!

17.11.2021р.

Все розірвалося, мов шов
Потертий і дірявий,
Коли до неї я прийшов
Увечері на каву.
І так захоплено читав
Присвячені їй вірші,
Що в неї збільшилось підстав
Мене не бачить більше.
Отож відразу зрозумів,
Що як ласуєш каву,
То треба завжди менше слів
І трошки більше справи…
18.11.21

Ліричні поети –
окраса естети-
ки, юзери нету
обожнюють їх
і наче ікони
сльозою солоно-
ю як на амвоні
вмивають своїх.

Зозулі і півні
у цьому єдині,
нікому не рівня
і вище усіх –
такі голосисті...
та є й пародисти
і їхнього висту-
пу чується сміх.

Такими бували
й паяци кварталу
із повними зала-
ми у час чуми
і наші знайомі,
і бувші, і комі-
ки, що усвідоми-
ли его юрми.

Чекають уранці
вегетаріанці,
що буде у наці-
ї їжа й вода...
у цьому сюжеті
немає поети-
ки нейтралітету,
та це не біда,

бо ми не жорстокі
і думи високі
богема, на око,
дає читачу...
у літературі
і розуму, й дурі,
і макулатури
ще є досхочу.

11/21

То козі везе! Візок От-
то козі везе візок, от!

2021

Дивна річ! А й досі пам’ятаю,
за яким ліском спить сущий жах!
Міряю слова – а повертаю
стогони, загострені в очах!

Я малим наперстком був котився
по чарівно вмощеній ріллі!
Але вчитель мій – старий вовчисько –
направляв мене на справи злі.

Як будують виміри крізь ліри
ці непередбачені вітри –
я кричу: Йому я тільки й вірив.
І мовчу: Тепер не говори!

Мудрості такої не вітаю,
бо від неї тягне мерлюком!
Справді, дивно. Як я пам’ятаю
випадок, що стався за ліском?

Четвер, 20 жовтня 2005 р., Київ

Весен пісні журавлині
в щасті плекали удвох.
Сіяли проліски сині
Виріс ген —чортополох.

Хусткою темною вечір
Вкрив піднебесся чоло.
Пусткою гнізда лелечі,
Ніби усе відбулось.

Зникло і кануло в простір
В пагорбах пам'яті все.
Блисне прожектором потім
Згадкою мокре шосе.

Тліє в багатті осіннім
Попіл рудого жалю.
В серці не згасне нетлінне —
Золототкане — "люблю."

Не обпече, а зігріє
Місячним сяйвом очей,
Сльози, на трепетних віях,
Витре цілунком ночей.

Буде творити незмінно,
Ніч осяйні чудеса.
Ніжність рожевим фламінго,
Заполонить небеса.

18.11.2021р.

У чому філософія життя,
як у душі лунають срібні струни?
Під стрілами всесильного Перуна
із громовиці зріє почуття…

Воно підносить у захмарну вись
і легкістю наповнює нам груди.
Попереду уже тріскучий грудень,
але нову шукаємо ми вісь.

Тобі це своєрідний «Paradise»…
Колеса доль єднає те осердя,
хоча тебе моя планида сердить,
а ще – обом нам сяє… власний Віз.